Спаси нас, Господи, спаси
Від вавілонського розтління,
Від пут лукавих сатани,
Жбурляння в ближнього каміння.
Від братовбивчої війни,
Від тісноти, вельмож свавілля,
Від всіх мерзот земних спаси,
Не приведи до божевілля.
Від многобожності храни,
Нас збережи в єдиній вірі,
Щоб православія стовпи
Не розхитали маловіри.
Від отих ідольських принад,
Поганського стовпотворіння,
Від блуду, скверни і стократ
Того, мамоновго служіння.
Й тупого леза суєти.
І від словесної прокази.
Звільни нас, Господи, звільни,
Зішли свої дороговкази.
Прости нам, Господи, прости,
З правиці дай своєї сили,
Щоб розступились вороги.
Молись за нас, Володимире,
Щоби не темряви сини
На Україні царювали.
Зішли нам сина ізгори,
Дай пастуха нам для отари.
Спаси нас, Господи, спаси.
На люд цей вилий розуміння,
Від всіх марнот убережи
І приведи на шлях спасіння.

2009 р

Віями – затулила небо.
Краплями – по щоках –
Жовтень.
Ледь відчутне – сонце -
Десь там, у греблях.
А мені тут – нескінченно холодно.
А мені – тужно,
Скрушно – ковтаю чай.
Шоколадом вбиваю горе.
Знову – знівечене почуття,
Знову – ідеал виявляється хворим.

Шалено – в обіймах.
Вустами – по віях.
Руками – від мряки:
Самотності – знаки:

Чай,
Журнал,
Очі – в небо…
А ти?
Гірко…
Я втомлююсь…
Від самоти.
30.10.10

Ніхто я тут, і жодної омани,
а тільки поклоніння,
на світовому дереві багряний
листок осінній.

Зимове світло ніжно осяває
дерева голі зранку,
наснаги свято в радості триває
безперестанку.

Усе живе не стишиться до скону,
граніт гуде тремтливо,
танцюють ліс, ріка, як електрони,
лунають співи.

Живого всесвіту не зупинити
стрімких потоку й лету,
засвідчують у віршах долю світу
його поети.

Коли вслухаюсь мовчки у стихію,
безкраю, безупинну,
коли мій гамір внутрішній німіє
хоч на хвилину,

зникають далі й часу перепони,
ось дерево зелене та осіннє,
я не один – братів навкіл мільйони
колись і нині.

Щено було сонце видно,
А ось дивлюся за вікно
Нема його , так тихо зникло
Мабуть від холоду втікло.
А на дворі мороз сильніше
Між гілок вітерець свистить
А де старе обсохше листя,
То він під ним стиха шумить.
Його підняти може вгору
На дерево в гілля забрати
І з знов листок старий донизу
Як в осінь буде опадати!


16 грудня 2010

Як надійде пора осіння
І сік землі доп’є коріння,
Я позолотою злечу
У невимовне безгоміння.

Приляжу в трепетні отави
Без сповідання і відправи,
Під гриб зарошений землі
У сни закутаюсь ласкаві.

І білий сипатиме хміль,
Щоб одурити рідним біль
І гіркоту вини покрити,
Що призбиралась нізвідкіль.

Та сік землі таки ударить
В гілля, що вп’ялося у хмари
І вирине єство моє
Диханням пари.

Під вітер косий сніг на землю летить.
Із неба високого падає вниз.
Він кожну сніжинку заставить кружить,
В святковому вальсі створивши каприз.
Сніжинки танцюють…
Сніжинки літають…
І ніжно у серці моєму вони,
Цей ранок грудневий, чарівний звіщають.
Сьогодні цей ранок, як в гарному сні….
Заглянеш у вікна - то казка здається,
Надворі розкинула царство своє,
Вдивлюся в літання сніжинок – вдається,
І мене ця казка в дитинство несе….

16 грудня 2010р.

крізь легкозаймистий жах
на вкрай істеричнім форте
мене перейшла межа
і вирвалася абортом
і Слово позбулось сили
у скронях осіла тиша
кровило і пахло сіллю
а зарубцювалось віршем
по-зрадницьки сумнів гриз
в мінорі хрипіла тоніка...
..."Я выбирала жизнь,
стоя на подоконнике..."

У дитинстві колись, спозаранку,
я впіймав у траві кажана, -
помістив бідолашного в банку
і дивився весь день дотемна,
як тремтить і німіє, і плаче,
за стіною прозорого скла, -
перелякана здобич дитяча,
в світлі й шумі нового житла…
Пригадалася невипадково
Незабута з роками вина, -
Бо відтоді у світобудові
Стала ланка відсутня одна.

18.12.10.

І знову залишилася сама
У цім пустім і необжитім домі
А в серце підкрадається зима,
Воно вже не чекає подарунків долі...

Самотність стала звичною мені
На тротуарах пожовтіле листя
Я бачу перший сніг вже на вікні
А на душі - розірване намисто.

Блакитне небо. Тьмяне сонце.
Птахи вже не співають похвалу йому.
Все навкруги завмерло. Тільки серце
Продовжує любити цю зимУ.

Самотнiй та хмiльний я згадував минуле.
Переливавсь печалями трунок.
У небi безлiч гаснучих зiрок
Кричали спалахом та в безвiстi тонули.

О, скiльки тих свiтiв, таких до свiтла чулих,
Зникає назавжди. Нескiнчений рядок
Нiхто не прочита. I безмiри думок
Намарне розцвiли, намарне i заснули.

А так воно i є, якщо не знати Бога.
Ми комашня тодi, що впiзнає лiхтар
В останню мить, коли уже нiчого,

Крiм смертi, що безглузда, як життя.
I я тодi душi своїй не цар,
I правдою не зміряти буття.

Про батьківщину.

Мати, батько, Україна.
Життя в добрі- це батьківщина.
Ось наша істина єдина.
Як сонце, небо і дитина.

Злодійство, свинство- влада чинна.
Від цього гине Україна.
Кому потрібна батьківщина.
Де процвітає чортівщина.

І це тому лиха година.
І не розумна Україна.
Завжди як парочка єдина.
І безтолкова, і злочинна.
І вимираючи не змінна.
І сама в усьому винна.

19.08.10. В. Назаренко.

Вже чорні пазурі акацій
В холодне небо потяглись…
Несе Зима на срібній таці
Скарби, розгублені.. колись..

Хурделиці – старі повії
Шикують в білих кожушках –
У запорошених лугах
Гойдають сонечко на віях.,

Та в будуари з кришталів
Гукають морозенків юних..
Там білий вальс..там білі струни..
Там усміх сонної землі..

Ти так далеко
І так близько водночас,
Ти той, кого не знаю я,
Але тремтить від тебе тиша.
Слова твої нічого вже не змінять,
І крок у сни, що мрії заколишуть.
Натхненна ароматом чаю,
Любити важко - я це знаю.
Пензель у руці,
Твій образ на полотні
Нагадає про щастя мені,
Що дарував десь посеред літа.
Коли сиділа я в куточку,
Вишивала тобі сорочку.
Ти грівся на сонечку
Десь у вишневому садочку.
Виглядала у віконце,
Коли любий прийде,
Холодної води принесе.
Щебетала пташка у дворі,
Рахувала разом наші дні.

Ти мене, матусю, не свари:
То кохання стрілось вперше з долею...
Лагідні у липні вечори
Так натхненно пахнуть матіолою.

Не свари, матусю, не свари:
Цілувалася із ним за школою.
Небо колихали явори
І весільно пахло матіолою.

І злітало серце догори -
З ним була і сильною, і кволою.
Він слова пестливі говорив
І вони хмеліли матіолою.

Ти мене, матусю, не свари:
То кохання стрілось вперше з долею...
Лагідні у липні вечори
Неспокійно пахнуть матіолою.

Вокзальна суєта прощань.
Твоє засмучене обличчя...
Нічним експресом не в столицю -
Від'їдеш у мою печаль.

У прикрій гамірності слів
Чи те - так ждане! - скажуть очі?
Затриматись експрес не схоче,
Немовби він оглух, осліп.

І роз'єднає, роз'єдна,
Відніме враз надії куці.
І все несказане
пекуче
Щемітиме ще довго нам.

Ступає тихо-тихо грудень -
по першому снігу ступа.
І б’ється вітер студню в груди,
до степу примерза стопа.
Дощами мито – перемито,
осіння вимерзла сльоза.
Метіль розкішним оксамитом
над лісом білим нависа.
Петляє звіром по яругах -
то наступа, то відступа.
Земля і небо білосмуго
ховає груднева стопа.
Накине ніч кожух на плечі,
по вікнах пензлем поведе
(таких художників, до речі,
серед людей нема ніде).
Лиш інколи, сягнувши оком
удосвіта через поріг,
душею зойкнем ненароком -
Зима… Замети…Сонце…Сніг…
2008

Приключилась невезуха:
В дверь мужик мне позвонил.
И сказал: « Молчи, спокуха!»
И в большой мешок садил.
Я, конечно, психовала.
Не хотела лезть в мешок.
Я царапалась, визжала…
(Мишка запихнуть помог.)

Только зря я так брыкалась.
Знать бы хоть куда несёт.
По заказу, оказалось.
Как подарок, в Новый год.

Те, меня что заказали,
Терпеливо и без слов
При свечах с шампанским ждали –
Димка и Александров.

Что потом мы вытворяли?
Да… водили хоровод…
Ёлки «яблочко» плясали…
Здравствуй Заяц! Здравствуй Кот!

В. Л…

Іржа до кожної частини
Добралась древнього ножа,
Який століттями донині
В землі похований лежав.
Чия рука його тримала?
Чия на гострім лезі кров?
Сумну історію помалу
Окутав мороку покров.
Але проймає страх до дрожу
Мене, як думаю тепер,
Що, може, саме цей ось ножик
Тримав безжальний людожер?..
Чи, може, хтось добро на возі
Своє запекло боронив
І кинув ножик при дорозі
Із тілом ласим до нажив?..
А, може, пращур мій хоробрий
Колов ним ворога в бою,
Котрий із наміром недобрим
На Вітчину ішов мою?..
Додати тут щось може кожен,
Та не потрібно знать ім’я
Того, хто міг і, певно, зможе
Все те, чого не можу я!

17.12.10.

Упертий чуб, замурзана долонька...
Чи переплутав згортки чорногуз?
Мені усе ночами снилась донька.
То звідкіля ж узявся... сажотрус?

Їжак малий!.. Ні бантиків, ні кісок,
М'ячі, рогатки, голос - як дзвінок:
"Бридкі котлети! Чипсів і сосисок!
Котлети, мамо, - їжа для жінок!"

Ура! В атаку!.. І летять подушки,
Стільців уламки - мов уламки шхун.
Втішав мене, й почухував за вушком
Ведмедик Пух - досвідчений шпигун.

Всього було: врожаї та обжинки,
І помилки були - глухі кути.
Така у мене доля - мами й жінки -
Скарби оці нехитрі берегти:

Наш дім ясний, берізку світло-русу,
Старі листи, незайманий папір...
... Неспішно, гордо голить перші вуса
Мій син. Мій "Нобель". Мій найкращий твір.

Сходи на балкон, закури, на помощь
всё небо призвав, и смотри в него,
пока твой маяк поглотит не полночь,
а просто её два О.

По самое горло наполнен верой,
надеждой и чем-то ещё теплей,
молчи что есть мочи - меж трупосферой
и солнцем, как овцы, блей.

Из реплик твоих уцелела та лишь,
которой сказать не успел артист,
и лучше, пожалуй, уже не станешь,
хоть тысячу лет вертись.

Смотри в небеса, как со дна колодца,
и смело маяк погаси плевком,
и тихое облачко ввысь взовьётся,
чтоб плакать там ни о ком.

И может, когда-то, на свете целом
одна твою тайную быль храня,
звезда в синем небе моргнёт всем телом
от дыма, пусть без огня.

Зустрілись якось тет-а-тет
кохання та імунітет.
В очах кохання вогник згас,
не докуча малий Пегас.
Від Музи вихолов і слід.
Була пожежа-нині лід.
Без почуттів – яке воно?-
Не то вода, не то вино.
Довкола-літа перецвіт,
безбарвність дивиться із літ.
А з-поза нею мов сама
сумує осінь чи зима...
- Ми ще зустрінемося?
- Звісно!
Охляле серце шепче: пізно...

...Поміг сучасний інтернет -
підняв таки імунітет!
Все знову, як у перший раз:
є літо, Муза і Пегас!
2009

Прибите небо вітром до землі,
що трубить у холодні зорі білі.
Промерзле яблуко гойдається на гіллі,
і сніг – як жар в невичахлій золі.
Прибите небо вітром до землі...

Прибита тиша снігом до землі.
Студений жар... Тінь птиці-синя-синя,
мов цвіт живий на білій парусині.
Холодне сонце в білому брилі.
Прибита тиша снігом до землі...

Леліток бризки більші і малі –
їх снігурам збирати і збирати -
Оці розкішні стрази і карати,
щоб спалахнути променем в крилі.
Дзьобають синь
в заметах снігурі....
2009

Наталя Пасічник
поезія **** (“Пастух бджіл”)


повний місяць – тому і не спиться
у корі кровоточить стріла
там за річкою лігво левиці
що удень левеня привела

її кігтів напруга сталева
аж німіє бурхлива вода
і худі голомозі дерева
розбігаються мов череда

хто тут здобич - йому вже не дивно
що горить під ногами земля
якщо маєш для них щось поживне -
омине тебе чаша сія



пародія

Повний місяць чи місяць рогатий,
Чи Амура під серцем стріла –
В тому ліжку небажано спати,
На котрé ти мене привела.

Твоїх нігтів напруга сталева,
А в очах ненаситна жага…
Я не дуже подібний на Лева,
Ну, в прелюдії трішки хіба.

Буде крик, і блаженство, і сльози
(Полювання таке непросте),
Аж дерéвце худе голомозе
Із цікавості в шибку вросте…

І савана не буде вже раєм:
Щось поживне – між персів долин.
Хто тут здобич – ніхто не вгадає
Серед тих простирадл і перин.

Знов в очах нетерпіння іскриться?
Дай спочити, хижачко моя…
Не піду більше в лігво Левиці –
Омине, може, чаша сія.


17.12.2010

Какие тонкие намеки,
что ты - один и жизнь - одна,
И как жестоки те пороки,
что жизнь - не жизнь,
а грусть моя....

Подарую тобі в Новий рік
Я смарагди весняного лугу,
Де берізка, тремтлива від туги,
Березневих чекатиме рік.

Подарую тобі в Новий рік
Я рубінове сонце у хаті -
Від моєї чудової статі
І від погляду із-під повік.

Подарую тобі в Новий рік
Я багрянець осіннього листя,
І сама - калиновим намистом -
Червоніючи звабою щік.

Подарую тепер (не колись)
Срібло зим, заметіль, хуртовини,
Що вдягають у хутро ялини
І сніжинки – в наметовий блиск.

Подарую тобі в Новий рік
Жар-тепло від гарячого тіла -
Хай душа твоя, геть розімліла,
Аж тоді замуркоче, мов кіт...


17.12.2010

милуйся світом білим:
милуйся,– а не чорний!

радуй на уболіле:
і ти на біль спроможний!

іди у люди добрі:
такая є нагода!

бачиш, он світо-обрій:
видная йому врода!

і допускає себе:
а одкрива любові!

це наче серцю крові:
обрію треба тебе!

2000

Мене приманюють зі всюди,
Мов подорожнього нічліг,
Хліби - твої медові груди,
Вода - волога уст твоїх.

Перекусивши, відпочину,
У сон полину золотий,
А ти мене, моя єдина,
Ласкавим поглядом накрий.

Забыть болезнь, открыть окно, вдыхать
сосновую предутреннюю влажность,
многозначительно молчать о важном,
а прочего – совсем не замечать.

Быть может, эти сосны высоки
не потому, что замысел природы,
а потому, что парусному флоту
положены, природе вопреки.

И в каждой – молчаливая мечта,
скажи – "мечта", и ты услышишь – "мачта",
все остальное – большего не значит,
чем беличья пустая суета.

Все остальное – это мокрый срез
и перспектива жить с фантомной болью,
и видеть, как пересекает поле
дорога, покидающая лес.

Ну як, чи буде спокій у країні?
У відповідь – байки на всі лади,
Неначе байкарі лихої днини
З усіх усюд зібралися сюди.

Чиїх порад наїлися вельможі –
Електоральних душ орендарі?
У впалих животах бурчить вороже
Дешевий «харч» заморських «кухарів».

П’ять років у бульйон жовто-гарячий
Підмішували штатівський акцент,
Та знову мідним тазиком невдачі
Накрили черговий експеримент.

Ще не здали знамен сердечно-білі:
Суди, піар, сесійний епатаж, -
Вже «цар» північний викликав на «килим»
Лакузу на детальний інструктаж.

І смикається Україна-мати
Туди й сюди не роки, а віки.
Та скільки можна розум позичати,
Своїх умів проциндривши полки?!

Колись торжествував державний розум
За княжої найкращої доби.
Нема мужів, лишились тонкосльози,
Вишукують повчальників собі.

Закони – декорації вистави,
Міняються зі зміною панів.
А я спокійний, як вода у ставі:
Чомусь таки навчають нас вони?

16.12.2010

Не пил вона, не прах вона, -
Опора нам усім!
Та вже до дна розорана
Старателем своїм.
Скрізь кровоточить надрами
Від болю й небезпек.
Углиблена та задрана
Уздовж і поперек.
Людським старанням зморена,
По швах тріщить що - мить.
На всі чотири сторони
Земля від нас летить.
А ми усе продовжуєм
Творити чудеса.
У знищенні й відродженні
Діяльність наша вся!..

27.03.10.

Старіє Вакарчук. Він майже наш ровесник.
Ошукана душа співає злим контральто.
Ми вибули давно, хто з віршів, а хто – з весен.
Ми вписані в ряди похованих Вконтакті.

На шиї мікрофон, як завжди, носить хустку.
Він б'ється, як і ми, в сценічному екстазі.
Коліна збиті в нас. Це два криваві згустки
З дитинства проросли, з асфальту й аж до сказу.

Хоч молимося все ж, хто голубу, хто – круку,
Ми вплетені в одну Всесвітню павутину.

Старіє Вакарчук, прискорюються рухи.
Сьогодні надішлю тобі його на стіну.

16.12.10

Тиша...
Беру перо - воно не пише.
І не протягну нитки нот.
В душі – бойкот.

І повний штиль.
Немає трепету вітрил,
Очам закритий небосхил.
Відсутність крил.

Чистий аум.
І не присутній порух дум,
Підняті почуття на глум.
Суцільний сум.

О, мовчизна!
І чистий аркуш полотна,
А на нім – жодного штриха.
Просто біда.

І де я є?
На самім дні.
На глибині
Немислимій ...

Простіть мені.
Мої натруджені літа,
Моя блакитно синява,
Моя любов,
Моя весна.

2009р.

Пришла тоска испить тепла из памяти,
Зверьком пушисто в душу улеглась.
Зачем в туман вы, мысли мои, правите,
Зачем же вскачь несётесь, черти, в грязь?

За пеленой вселенское безбрежие,
И звёзды, умирая, песнь поют.
А мне не помогают руки нежные,
И не спасает от тоски уют.

Ах, соловей, пропой мне песню звонкую,
Грустить светло умеют соловьи,
Я в тишине под трели тонкой кромкою
Укрою все кручинушки свои.

Но трелей нет, а только лишь смешиночки
На дне любимых глаз вдруг вижу я,
А на ладонь садятся мне снежиночки…
Да где найдёшь зимою соловья.

Світів розхристане дозвілля
На перехняблених віках,
Тривожно зиркало запілля -
Як гегемон означив: «Швах!», -

Незаперечного привілля
Вітальних розкошів братви;
Ґудзами гадилося гілля
Там де висіли Я і… Ти…

В європах од роздолля мліли,
Тлумач не знає всує «швах»,
Тай ґудз, де Ми осамотіли,
Перекладе: «Акбар Аллах»:

Він бо, із поясом шахіда,
Кидає в гущу марноти
Пекельний виклик селевкіда –
Зойк Олександра з-за пітьми:

Ні, не віків, а тьми, - що завтра -
Гадюччям перехопить карк,
Підвісить нагло на гілляччя,
Тлумач збагатиться на «шварк».

Аллах не вбивця – знелюдніли,
Хіджаб – цнотливий Бога знак.
А те, що жити сито хтіли…
Свиня корито мріє в снах.

Прокине, гак різник устромить
В ребро, підвісить на окіст.
От, тільки… Єва не заломить…
Вуджений, шлунку акафіст.

Якось Настя та Даринка
заховали скарб: перлинки,
білого хутра шматочок,
гарний золотий листочок,
аж чотири намистинки,
дві цукерки, дві пластинки,
три сережки, півкаблучки,
дві новенькі сині ручки,
зошит записів про те,
що ніхто вже не знайде
скарбу у саду за домом,
де його зариє Рома.

Ані Настя, ні Даринка
не знайдуть тепер перлинки.
Бо зарив хитрющий Рома
скарб у стіл у себе вдома.

Розчиняюсь в тобі, як уперше...
Зима...
Білий сніг, білий день, твої руки і
очі...
В почуттях знов і знов зізнаюся
сама -
серце серцю кохання так щиро
пророчить.

Загублюся в тобі, лиш душа
в унісон
із твоїм почуттям дослухається
щастя,
вільним птахом летить і нема
перепон
до твоєї душі, як святого
причастя.

Проросту у любов, і не згасне
вона,
зачерпну від тепла, що життям
мироточить,
розчинившись у тобі, як вперше...
Зима...
Білий сніг, білий день, твої руки і
очі.


2010

Як я хочу полинути в небо
Кажеш не зможу?
Ні, так казати не треба.

Я хочу летіти далеко
Мене ти тримаєш за крила
Говориш, що я не лелека.
А лише людина безсила.

Чому?

Питаю я тебе, себе, усіх,
Чому не можна відірватись від землі?
І поза очі чую лише сміх.

Шкода, що зрозуміти ми не в силах,
Що суть уся тут зовсім не у крилах,
І не в бажанні просто полетіти в небо,
А у стереотипах,
Які давно вже знищити нам треба.

Неровный почерк на бумаге,
Вокруг разбросаны стихи...
Опять вся ночь и утро даже
Во власти грез и красоты...

Не зупиняйтесь, друзі, на дорозі,
яка вела до віршів цих терпляче,
не зупиняйтесь. Ґвалт погрозний

здіймається в столицях, по-хробачи
у день новий вилазимо ми звично.
Хто вияснить, чи віршам сили стачить,

як сімені, життя зачати вічне,
стезю нову культурі вторувати?
Хто скаже щось, похвальне чи критичне,

про книгу цю і зможе розгадати
цей поступ у майбутнє загадкове,
і зруйнувати вщент обридлі ґрати?

Так, щоб іти і зважувати слово,
над буднями нудними піднімайтесь.
Судіть і дійте знову й знову;

якщо не згідні, все ж не зупиняйтесь.

Ти поспішаєш додому?.. - Не треба
В росяних травах лишати сліди,
Бо не погасла зірниця край неба
Й вітер дрімає у полі, - не йди...
Ти поспішаєш додому?.. Ще рано
Нам припиняти розмови, повір, -
Дай поцілую тебе наостанок
Так, як ніколи іще до цих пір...
Ти поспішаєш додому?.. Будь ласка,
Не розлучаймося більш ні на мить, -
Не побіднів я на ніжність і ласки
Ти не відчула усю ненасить...
Ти поспішаєш додому?.. Не сердься,
Що коли сонце над світом зійшло, -
Серце не хоче прощатися з серцем,
Наче ріка боязка з джерелом...
Ти поспішаєш додому?..
11.11.09.

Муркотіло тілом літо
Хмарам крутячи хвости…
Нижче яру, чорні квіти
Медом ласим пелюстки
Поздирай на моєм тілі!
Колють кола на воді
Мої груди лелі-білі
Цноту бавлячи в труні
Шпички гострі!
Лаври!
Лаври!
Рип’яхові! Будякові!
Гострить зуби ніч об піч
Від любові, до любові
Від любові – віч-на-віч!
Я - свавільна!
Вільнобідна.
Я – це я.
І все?
І все.
Запрягає фіру вітер
В перепуття відвезе
Зацирую вже на осінь
Душку зірвану свою…
Запитаєш: а ще любиш?
посміхнуся – Не люблю!
2010

Mon Sher я покажу вам Ніццу!
Рахат-лукум на дні свого тюрбану
О міс, ваш мис ще недостатньо п’яний?
Лягайте в хмари горілиць!
Хто грає в поло? я люблю лото!
Хтось піцу розкида на зливи
На серці туром вибите тавро…
Но! Но! Дивитись у вікно
Чорняві гейші тільки тут щасливі!
Від зарева очей таких звабливих
Прикурює сигару Лісабон
Ну хто сказав, що гріх то не красиво?
Що на губах твоїх – текіла, ром?
Гугнявить Лондон – все дощі, дощі…
І п’є абсент, бідното, з спозарання
А знаєте лікером для душі
Є ви, Майорка і кохання!
О, бестія! Я підкорю Париж!
Тірамісу цілунку на сніданок
І буде все - і слава, і престиж
В букеті всі моїх коханок
Лиш ти одна як фуксія цвітеш…
2010

..і начебто обрáзи –
не обрáзи.
В словах - тепла
очікувана мить.
Та не вщухають
болю метастази.
Це - почуття
на вогнищі горить...

Народжене,
мов диво невідоме,
в долонях двох
(як ніжно, тільки глянь!),
воно повстало -
ствердно і вагомо,
в стихії
несподіваних зізнань.

Перемогло,
спалило, спопелило
(хіба не так
хотілося завжди?)
Воно було
в безмежжі хвиль вітрилом,
ковтком для спраглих
свіжої води -

та втрачене
в скупих віршах побачень,
в порожніх вікнах
дощових розлук,
колись давно
придуманих означень,
намріяних
між дотиками рук!...

Сховали душі
в стінах темних келій,
шукаючи взаємності ознак,
йдучи в пітьмі
доріг-непаралелей,
що, вочевидь,
не схрестяться ніяк...

Я замучу тебе коханням,
Вип’ю пружність твою і пристрасть,
Доведу тебе до безсилля,
Воскрешу і…
Почну спочатку.

Я замучу тебе натхненням,
Виссу сік твоїх слів солодких,
Заведу тебе у безпам’ять,
Воскрешу і –
Спочатку знов.

Я замучу тебе бажанням,
Підніму тебе до блаженства.
І тоді ти щасливо скрикнеш,
І тоді…
Лиш тоді оживеш.


2010

finita la commedia

Сєртакі - танцює – проміння
Тремтливо і так звабливо!
І – раптом – посеред ранку
Рвонуло! І небо – навпіл.
І зліва – темніє смугасто.
І злива – так рясно-рясно…

27.07.09

Непритомність облич. Пустоцвіттям обмежено час.
Я вже вкотре знайшлась. А, здавалося, тільки зникаю…
Розітнулась зоря – і відкрилася вищість якась…
Є одне протиріччя – ніхто мене там не чекає…

Є лише горизонт. Східці вгору. Кристали розлук.
Із минулих життів – одногранна проекція зваби…
Є розкутість тепла, що краплинно стікала із рук
На спокусливо щирі й нестримно весняні кульбаби…

Під скоринкою болю – фрагменти чужої зими…
Втаємничену ніч позначають форматом інтриги…
Є чотири кути й вічно ніжне чиєсь «Обійми!»,
Кимось кинуте вниз і дбайливо притрушене снігом…
2010 рік

Зів’ю гніздо поміж гілок живих,
Які переплелися на долоні,
Зі жмені потім випущу тебе,
Моя синичко…
Журавлі у небі…

"Поклич, поклич…" – курличе бусол.
Прощання розпач полонив...
( напровесні я повернуся,
ковтну води таловини… )

"Ага-ага!" – гелгочуть гуси,
все поглядаючи униз.
( ще день – у крижанім кожусі
постане став, що рястом ріс… )

А я мовчу. Негоже слову
псувати тишу світанкову,
вкрай красномовну – водночас…

Сніг зійде, як в минулі весни…
По-великодньому воскресне
земля… Та чи застане нас?

2010

не синій ел-ем - контрабандний вишневий річмонд
цілуєш у фільтр, стискаючи між губами.
мов кай, я складаю з крижинок сакральне "вічність",
зима-королева сміється вгорі над нами.

нехай занімілі пальці, набряклі жили -
співай! обіймай гітару, мене - вже потім.
вливається в горло ніч контрабандним джином,
язик візерунки малює нахабно в роті.

врятуєш мене, обережно поставиш кому,
розтопиш крижинки гострі в очах візином.
любов контрабандну не віддавай нікому!
для вічності літер мало, і ти не винен...