У небосхильно теплий вечір
впадає в сутінки ріка,
і в подиху його зника,
розпластавши на хвилях плечі.
І місяць равликом в воді,
і зорі іскорками…
Зорі –
медузи тихі і прозорі
пливуть у прибережну тінь.
Бринять смичками цвіркуни,
витончують мелодій звуки
під жаб весільні перегуки –
немов змагаються вони.
А береги - лиш придивись,
коли імлистою порою
здається, там, попід горою –
рукавами переплелись...
2005

Журливий лицарю, мовчіть.
Ми розлучаємось не вперше.
Від звуків зблискують мечі,
Готові до безумних звершень.

А ще... до таїнства посвят
В боях за нерозумність рішень.
Пригадуєте наш обряд?
Посвята не мечем, а віршем.

Гартований слізьми метал
Приревнував тоді до слова.
До мене з жалем відпускав.
І ось... вже закликає знову.

Ідіть, мій пане. Нині Вас
Благословляє панна Осінь.
Ми розлучаємось ще раз.
Хоч не зустрілися і досі...

2010

Ти не знайшла в мені
сили і прихистку.
Ліпляться виплески,
грані й кути.

Я на чужім коні.
Стіни риштовані,
світ обдарований
швом самоти.

Що по мені тобі?
Дужка від смайлика,
хата від равлика...
коло води.

Тінню по світові
вітер малюється,
хай мені вчується...
не осуди.

Сходи до пам`яті
сонце викручують,
ниткою рвучою
снів лейтмотив.

Десь мені, там де тінь,
сохнути крапкою,
першою згадкою
про холоди.

Днів моїх лічення,
хрест – на курликання,
нулики – викання
до пустоти.

Легкісь при січенні
вибілить віршеві
душу зворушливу
згасне у `ти`.

3 Листопада 2010

Пишнота осені рудої
у вихрі падолиста гасне,
згоріли барви - літня Троя
летить до неба сивим пасмом.

Під виснажені вальси босі
медових уст поваба гіркне,
поволі тане у волоссі
уже німа кленова зірка.


2010 р.

На руках без втоми я несу міледі,
Східцями угору до м’яких перин.
Свідки тільки стіни і амури в небі,
Будемо ми справжні – маски геть і грим!

Ніжні, плавні рухи в них вмирають давні.
Хвилювання, боязнь ніби в перший раз.
З головою весь я у кипучій магмі,
Не погасле світло, не турбує нас.

Твій гіпюр і бісер будуть зараз зайві,
Рухи – ритуали, грацій менует .
Танець тіл по колу у гарячій лаві,
Вперше не востаннє, чую комплімент.

У блаженстві п’яні і слабкі у втомі,
Зовсім не турбують види у вікно.
Обриси туманні, відчуття бездонні.
Тонемо насправді, тягне нас на дно…
02.11.10

...вже
павутиння в Ірій відлетіло,
за журавлями загуло, і тілом
примарним
одноденка притулилась
до хризантеми сивої...
така...
Така вже осінь... тиша шамотлива,
сухе галуззя, кинуте квапливо,
як поцілунок
чи
бентежне диво,
багаття щастя
в пам'яті садка:
рука над руку...
Гілля заплелося,
немов слова у вірші, чи волосся,
що після ночі – втомлене, дріма,
обнявши шию...
І розбита хата
стоїть, як жінка в білому...
Чекати
вона втомилась...
І цвітуть блавати
на серці, на порозі, на...
...зима.

3.11.10

Нікому в світі не скажу –
хай буде наша таємниця,
що ти ночами мені снишся,
майнувши тінню за межу.
Приходиш тихо, як тоді –
у ночі світлої любові…
Чи серце нудиться тобою,
чи пророкує - буть біді?
Які ті пестощі на смак
у зойк очей твоїх холодних?
мов безкінечний лет в безодню –
так страшно, неосяжно так…
Ні рук у них, ні уст нема –
вони пекельні і всевладні.
А тіло вибухнути раде,
неначе в нім вулкан дріма.
Душа в зусиллі стрепене,
щоб хрест покласти і молитву…
А з підсвідомості - коли ти
іще провідаєш мене?...
2004

Ніч плакала зорями,
сховавшись
за Велесовим колесом
ніхто не бачив
лебеді скльовували
їх у траві -
підняти знову
в небо любові

Я іноді пишу вірші…
Я іноді у них згораю…
А краще там, ніж у житті,
Бо там мене ніхто не знає.
Сама собі… собі сама…
Словесних формул накидала
І думаю, що то вірші,
Хоч в це я вірить перестала…
Якісь вони сухі, пусті
Були і зараз не змінились…
І жить не хочеться мені,
Коли у них себе вселяю…
Чому не створюю краси,
Чому будую несвідоме,
Чому не маю більше сил
На внутрішню перебудову
Чому працює мозок мій,
Неначе там живе пухлина…
А я не маю більше сил…
Бо я лише проста людина…
Що толку у словесній грі,
Коли її ніхто не слуха…
Ти ж знаєш, ми тоді мовчим,
Коли усі заткнули вуха…
Ніхто не хоче прочитать
Не те що слова – навіть букви…
Поезія – що ти тепер???
Самі беззначеннєві звуки…
І залишається мені
Собі читати свої вірші…
Мовчати… плакати… сумні!
А ти які тепера пишеш???
На що ти тратиш свій талант?
Чи, може, він вже догорає?
Так само десь у тишині
Собі свої вірші читаєш???
Стоїш. Вікно суїцидальне…
Мовчиш і думаєш востаннє.
Поете, де твої вірші?
Хто далі нам розкаже правду???

Я інколи пишу вірші…
Хай і невмілі, й невідомі,
Але вони наснагу жить
Дають мені, коли не можу!
Вони як рятівний жилет,
Що грудям дихать дозволяє…
Якби я не писала їх,
То як жила би… я не знаю…
03.11.2010

Мене утилізують із життя!!!
Негодна будь-якому середовищу…
І всі мої слова – лише сміття
З мого бридкоголосого родовища…
Кричу, шепочу, йду навпомацкИ…
А що до того… а чи що із того???
Мої слова (нехай сміття) – МОЇ!
А ти чого??? Тобі ж нічого з того!

Я перезавантаженим ярмом
Колись впаду і щезну безпричинно…
Можливо, і не скаже вже ніхто,
Ким я була і через що я жила…

Переплетіння фраз і почуттів…
Мені здавалось так!!
А всі…
Там бачили лише набір із літер.
То де ж слова… до них ще пива літер…
І все – поезія живе. ТРІУМФ!!!

Кому потрібна? Увесь цей час
Мені здавалося чомусь,
Що вийде щось із нас…
Що я іще живу…
Утилізована чи реконструкція???
Сміття чи мозкореволюція???
Слова чи голос з підсвідомості???
Плювати… я повзу навпомацки…
03.11.2010

Я тебе напою словами –
При свічках читатиму вірші.
У душі твоїй обережно
Заповнятиму вільні ніші.

У п’янкому полоні ласки,
В ніжних дотиках поцілунків
І не вчуєшся, як утратиш
І тяжіння земне, і… Лунко

Обізветься до тебе щастя
І підніме тебе за хмари,
Від блаженства заплющиш очі
І здаватиметься, що мариш…

У поезії – я з тобою!
Більш п’янкого нема напою.


2010

Тендітна…Трепетна...Остання…
Мені у рідній стороні
Гориш зорею на смерканні
І звеселяєш ночі й дні.
Неждана…Лагідна…Глибинна…
Ти на моє прохання зваж:
З тобою поруч безупинно
Дозволь забуть про літ вантаж.
Мрійлива…Ніжна…Загадкова…
Змогла повірить тільки ти,
Що зможу ласкою і словом
Твою любов уберегти.

Із відчиненого вікна
лунає «Аvе Маrіa»
і заколисує головну площу осені
дивами.

Є за тим вікном таїна.
Є рояль. А над ним сивіє
Листопад. І танцює по клавішах босими
ногами.


2.11.2010

В цьому домі дверей немає.
Через дах, щоб до неба ближче,
Ти заходь на горнятко чаю.
Поговоримо ні про що.

Я давно вже тебе чекаю.
Любить грудень моє горище.
Там, де голуби роблять пари,
Відкривається це вікно.

За фіранками вже світає.
Сонне сонце крадеться вище.
Парний номер твого трамваю
Не знаходить своє депо…
29.10.10

скільки тобі ще треба моїх «пробач»?
наша вина суцільна, а з тим - фантомна.
ти наче вхід і вихід в моєму домі,
звідки до тебе серце моє навскач…

доки я злюсь і злість моя вширшки день,
буду_в_собі_заплутана_вільна_буду,
як ти не називай мене – лялька Вуду –
груди цілуй мені. –
випусти із грудей…

ту, що тобі довічно, як твій багаж;
ту, що тобі за ногу, твоя нога,
впевнена, що ступає в потрібний бік.
вислухай, чоловік…

нам на війні загинути – надто просто,
ми неcкінченні миті німого простору,
де кривизна настільки усе це спрощує,
що неважливо, хто ми у цьому світі.

дзеркало не відлунює схлипи риб.
буду тобі губами – заговори.
все випливає зайвого догори, –
просто жорстоко раптом тебе не любити.

так не буває.
раптом – не назавжди.
не відвертайся, не відвертай, зажди…
надто багато вижитої води.
я захлинаюсь.

я за тобою. я у твоїх слідах.
я вибачаю. я вибачаюсь так…

міцно шнурівка вплетена в черевик.
витримай, чоловік.

намалювала сльозу
і забула що це плачу я
почула твоє ім’я
і не згадала тебе
звільнила руки
і стали вони крильми
я чую
наближається Вітер
і вже готуюсь в Політ
*
18.02.2004

На очах твоїх сум і одвічна журба кроїть мрії,
Ти забула про всіх, ти не віриш, що казка вже тут.
Твоє серце пусте, не лишилось і краплі надії,
Що ще вдасться з душі змити болі і витерти бруд.

Віджени із думок всі слова, що ти чула і знала,
Залиши їх усі на розпутті гірких сліз й вагань.
І повір лише в те, що ці біди всього лише хмара
Котра завтра піде перед страхом рожевих світань.

1.11.2010

Мабуть з надлишком знали догони, що жили в пустелі,
Не пили самогону і замість надвечір постелі
Розмовляли під вогник (тютюн не палили до речі!)
У теплім піску зігріваючи кості старечі.

Ні буряк не сапали, ні цукру не знали, хоч мали Сахару,
Не дійшов льодовик і не знав про догонів Пісарро.
Не дорожчали ліки, інквізиція їх не палила за схизму,
Не болів їм навіки експеримент комунізму.

Саєнтологи їх не чіпали блаженного Муна,
Мудрували собі про напнуті у Всесвіті струни.
І зовсім вже мудрий старий шамкотів неодмінно
Про Сиріус – зірку яскраву подвійну!

І підлітки юні оту переймали науку,
Жили козині кріпили вузлами до пружного лука
Слухали старших, богам проспівавши осанну,
А не партійцям із блоку оаз і барханів.

Поклонитися хочу уклінно убогим догонам
Що не мали посад, нагород і зірок на погонах,
А традиції знали й жили сьогодення моментом
І не сотворили по цей пір собі президента!

16.06.2010

Летить орбітою у Всесвіті куляста-
небесний обшир тисне їй боки.
На ній поет-складова світу касти,
покликана засвічувать думки

2005

"Життя немає сенсу, у нього є лиш зміст"
Сказала так мені одна людина.
І раптом із очей сльози полились,
Я вірити у це так не хотіла...

У кожної людини є своя, Вона,
Та річ, що Мрією ще з давна так зоветься,
Для мене це були пошуки Творця
Чи Бога, чи як Він ще там зветься...

Я думала знайду свій шлях, свлю зорю,
Та правда ця жорстока ужалила.
Життя не має сенсу, тепер ось так сиджу,
Я думала, що Мрію зрозуміла...

А що, як пошуки не мали ці кінця?
А що, як дійсно, тільки зміст, "начиння"?
Тоді моє життя не варте "ні гроша"
І можна йти сміливо під склепіння...

А як тоді думки і погляди, й бажання?
Що, просто так забути? Похоронити враз?
В моїй душі брязчала пустота питання,
А відповіді знали лиш деякі із нас.

Не врію,що Людина - це примха лиш Природи!
Не вірю я! І все тут! Не перейти мене!
Для мене стали сенсом пошуки Свободи,
Свободи Розуму, Думок моїх, Ідей...

Я вірила і вірю, і буде так завжди!
Господь є тут, Він з нами, дарує нам Життя...
І ми прийшли сюди у пошуках Мети,
Щоб віднайти утрачене Буття...

02.11.2010р.

Задивилась. Закохалась. Вполювала. Притягла.
Відіпрала. Перешила. Наварила. Напекла.

Цілувала. Умовляла. Пригортала. Перейшла.
Обняла. Завоювала. "Пересмажила". Знайшла...

Знову - прала-мила-шила... Озирнулась. Утікай!
Зрозуміла. Наздогнала. Повернула (вигук "Ай!")

Відцвіла. Посумувала. Поридала. "Відійшла".
Не дзвонила. Не писала. Не летіла. Не прийшла...

... Озирнулась. Облизалась. Вполювала. Притягла
(див. спочатку: пригадала те, як дівкою була :))

Їй стало раптом боляче й самотньо,
Коли востаннє він пішов у ніч.
І ті його слова, і погляд сонний,
Він пробачить їй вже не зумів.

А вона стояла, мовчки рвала
У руці пом'ятий щирий лист,
Де вона йому все ж написала
Ті слова, що з серця полились.

Вона була невинна, що кохала,
Що в дитячій, юній ще душі
Так швидко, стрімко почуття те стало
Вулканом з-поміж зелені степів.

Вона була така наївна, Боже,
Та ти її від сліз не захистив.
Саму покинув у бездонній ночі,
Поринув, залишив ти їй лиш сни...

І знову в серці жар та біль нестримний;
"Матусю, мамо..." - тихий шепіт губ,
У голові - картини й голос дивний,
Що шепотів: "Тебе він вже забув!"

Вона мовчала й дивно посміхалась,
Та стукіт в двері світ увесь збудив,
Він увійшов, та у очах зостався
Шалений блиск, він знав, що помиливсь.

Він був від неї старший і мудріший,
Він відчував обов'язок, та знав,
Що від цього може буть сильніша
Лиш любов Господня...Він так її кохав...

15.10.2010р.

Як вовк би рвав, мов киця муркав,
Дивився в очі, шепотів,
Але тікає звично курка,
Догнав – топчи, і поготів

Не треба їй в тобі топитись,
Кульбабно мріять, маковіть.
З калюжі хлебче, щоб напитись,
Їй квіти, щоб клювати квіть.

Отож топчи чи з серця вирви,
Спали, як бур’яну жмуток,
І знову плигай по над прірву
В надії доскочить до зірок.

Дощ, ти забери мене з собою,
Змий ти ібль, змий ти втому,
Ти у душу загляни і щиро
Розкажи про того, хто покинув.

Розкажи, ким він тепер живе,
Чи радіє сонцю він і вітру?
Чи відчує він усе те,
Про що мовчатиму я до віку?

ДощЮ ти розкажи мені про все.
Обіцяю, чесно, не заплачу.
Серед струн натягнутих ідей
Розумію, що його вже не побачу.

Осінь...тихий шелест у воді...
Вітре ніжно листя колихає...
Дощ, ти також зраджуєш мені,
Вітер нас з тобою розлучає...

15.12.2010р.

Переписую історію. Твою.
У моїм романі ти непозитивний.
Витворяю, але все таки творю.
Ти помреш у третім розділі під тином
десь у січні. Або краще я тебе
утоплю у буйних водах, або скину
з даху хмарочоса. От гребе!
Так би й стусанула в горду спину!
Я на тебе випущу собак!
Або тигра! Чи сусідку Клаву!

Я чекаю! Я ж чекаю так,
що запросиш у кафе на каву...
02.11.2010.

Ти підносиш серце моє,
Ти примушуєш мене писати,
Твоє життя - стало вже моїм
І зв'язок цей нам не розірвати.

Я боюсь сказати,що люблю...О, ні!
Я від цього так далека...Боже!
Та твої слова - відлуння моїх снів,
Твоїх очей - сірий привид ночі.

В твоїх руках усе моє життя,
Хоч знаю, що, напевне, ти забудеш
Усі слова, що не сказала я
В твоїй душі лунають серед ночі.

12.10.2010р.

– А у нас на кухні газ.
А у вас?
– А у нас пташиний сказ.
А у вас?
– А у нас на кухні свято.
Мера вибори у нас.
– А чому не на дільниці?
Живете ж ви не в столиці.
– А у нас майбутній мер
бюлетні з дільниці спер.
Нам сказали – ось вам пляшка,
розслабляйтеся тепер.
– Ви пропили голоси?
Начувайтеся, носи.
– Нам сказали: ви, як воші,
буде той, що треба, мер.
ваше право – наші гроші,
усе порівну тепер.
Ось такий тепер закон.
Ви ж пишіть у свій ООН,
у ЮНЕСКО, Платіні,
в Спортлото, що на стіні,
в суд Печерський у столиці
чи вороні на дзвіниці.
Голос ваш почують радо
і в Верховній нашій Раді,
тільки мер уже у кріслі.
– Не судилось вашій пісні
голосом свободи стати.
– Отакі-то справи, брате.
Маєм спокій, років п’ять
не підемо обирать.

02.11.2010

Я знову дихаю в твоїх руках,
У них і ніжність, і нестримна пристрасть;
У них моя відрада та життя;
У них кохання, що мені потрібне.

Не уявляю я без тебе днів,
В твоїх очах - безмежжя океану;
У них і мудрість, і грайливість снів;
У них - моя надія і омана.

Пробач мені мої пусті слова,
Та я все ж сподіваюсь - зрозумієш.
І голос твій для мене, наче знак,
Покличе й поведе мене у Вічність...

12.10.2010р.

Час, ти зупини свій біг.
Серце,не потрібно втоми.
Душа, замовкни,хоч на мить.
Я чую голос знов знайомий.

Упізнаю я кожен тон,
Я кожну ноту розрізняю,
Для мене він, неначе сон,
Під його пісню засинаю.

Та час, нажаль, нестримно йде.
І серце, знову, б'ється тихо.
Душа свій галас розпочне,
А голос розтає зрадливо...

25.09.2010р.

Розбились мрії у пітьми,
Знову тиша лиш свята.
Я знову зраджую собі,
Я знову йду...Куди-не зна...

Відкрию душу я Тобі,
Ти напоїв її дощем.
У серці спрага, буду йти...
Куди-не знає, навіть день.

Я визволю Тебе від всіх
Земних тривог, лихих годин,
Та тільки Ти сказати міг:
"Для нас лиш завтра буде день."

Я знов дивлюся у пітьму
І сльози капають на світло,
В моїх руках згорну біду,
Скажу: "Вже завтра буде пізно."

25.09.2010р.

Із обвислих гілок молодих берізок

Облітає листя жаром восени.

Та вогнем багряним білокорі ніжки

Обігріть безсилі у ці дні вони.

Полум’ям обвите, аж тремтить від стужі

Полохливе віття у вологій млі.

Топить дощ жаринки деякі в калюжах,

Інші вітер гасить на рудій землі.

То вогонь примерхне на хвилинку, часом,

То яскравим світлом мій затьмарить зір.

Попід тином листя уже цілий насип, -

Тож пора поету прибирати двір…

Дивна у місяця доля,
Він світить і вдень, і вночі,
Та ми не бачимо горя
На іншій Його стороні.

У Нього самотність у серці
І мука у Нього в душі,
Та байдуже всім і Він "злиться",
Що світ Його не зрозумів.

Він любить ночами співати
Пісень про кохану свою,
Тепло все своє віддавати,
Кричати: "Тебе я люблю..."

Та крик Його тихий, безшумний,
Колишиться листям у такт...
Земля залишилась байдужа,
Бо Сонце зійшло серед хмар.

Цей дивний сон, що бачу я щоночі,
Моя рука тремтить в твоїй руці...
І ці холодні сірі дивні очі,
Я пам'ятаю-ти не зрозумів..

Твої думки були вже так далеко,
Ти відпустив останню щойно з них
І зупинивсь, і подививсь уперто,
Мені сказав: "Ти далі вже не йди."

Я поступилась голосу твоєму,
Я знала,що ти підеш назавжди
За образом тієй, що намертво
Закарбувавсь в твоїй пустій душі...

Ми знов сам на сам з собою,
В закритій кімнаті смуток...
Зустрілись ми знов із журбою,
Більш мій не працює мозок.

Всі кажуть: "Криза століття"
Звинувачають у всьому лиш Бога,
Всі просять: "Ще довголіття,
Відкриємо гени нові."

Та все це не є важливим,
Лиш спокій душевний вічний
Здається нам неможливим,
Та дуже, нажаль, потрібним.

место встречи
где сны мне не в руку
стало нечем
платить за разлуку
без ответа
словам где-то пусто
у задетых
вне-комнатных чувствах

в тихий ужас
на дно золотое
чуть поглубже
где время густое
опускаем
весеннюю шалость
отпускаем
жар-птицу и жалость

затяжными
дождями затяжки
не нужны нам
реалии, сказки
сердце дома
роятся в нём звёзды
невесомость
и уличный воздух

выедая
весеннюю мякоть
разлагает
на холод и слякоть
мнимость рая
поэзия страсти
доживает
в окраинах счастья

мы сгорели
всё так необычно
не к постели
прикована личность
к тембру речи
лицу без кавычек
сплину свечек
и силе привычек

1 Ноября 2010

навіщо жінці нація
є в неї чоловік
краса і кішки грація
такий короткий вік
люби
допоки любиться
цілуй збуди шепчи
а як шукаєш згуби ти
тоді вже не кричи
що підла та розлучниця
хапає мужа з ложа
бо фемінізмом мучиться
котра любить не гожа

Давню казку про щастя, коханий, мені розкажи-но,
Поки я вибиватиму клином розхитаний клин.
... Вперто стукає джміль у схололім осерді жоржини.
Червоніють на вітрі пришерхлі мозолі калин.

Ще приховує правду строкатої осені плахта.
Захлинається голос, тамуючи слово, коли
Сподівання на диво, - поранена мріями птаха, -
Простягає морозу довірливу душу: "Коли!.."

2010

Україно моя, рідна мати моя,
Я за тебе віддам все на світі,
Щоб для щастя родилися діти
І багато родила земля.

Щоб тополі стрункі височіли,
Щоб степи зеленіли навкруг
І щоб синього моря хвилі
заспівали. Тамуючи дух.

Щоб ялини у горах Карпатах
Зеленіли віднині й довіку,
Рушники вишивали дівчата
А для щастя родилися діти...

Ох, как сложна же жизнь моя,
сложна до ужаса, до боли.
А кто слагал её, судьба?
А может я её сложила?
Сложила так, что трудно жить
и трудно видеть, трудно слышать…
А важно то, что полюбить
Я не могу, или совсем забыть…
Навеки вычеркнуть из жизни!
В неё вошел нежданно ты,
Ворвался, дверь открыл без стука.
Но знай, не потревожил сны,
в которых спрятала все муки.
Я не отдам беду тебе,
Ведь не хочу, чтоб жил и ты в страданьях…
А заберу ее себе,
Она дана мне в наказанье.
За то, что мучила людей:
Тела терзала, сердце разбивала.
За то, что из своих затей,
Убийство душ предпочитала.
Теперь пришел черед и мой,
Пора помучаться, пора поплакать,
Пора понять – играть судьбой,
Нельзя. Притом чужой,
Иначе ждет тогда проклятье.
Хочу понять теперь её,
И разобраться без остатка…
Ведь значит мне так суждено,
Любить и снова расставаться?
Но я хочу любить тебя,
Хочу с тобою навсегда остаться!

2002г.

Мені чотири. Я – Ганнуся,
доросла дівчинка така!
Проте, до сліз комах боюся:
мураху, муху, павука!..

Навчає мати – я не чую!
Не лізуть в голову знання:
комах побачу – репетую
та утікаю навмання!

...Як виросту, то їм віддячу
(за мною – інші дітлахи)
за кожну слізоньку дитячу,
за переляки і страхи!

– А пташка мухи не боїться?
– Ну, звісно ж ні – вона їх їсть!

Доросле панство веселиться,
в мені розбурхуючи злість:
боятись мухи – то дурниця?!!
Відважним легко це казать!

– А муха, мамо, не боїться
...коли її отак їдять?

Ні, не усьому є межа -
без меж палає злоба жінки:
вбиває душу без ножа
та доїдає і печінку...


02.11.2010

Хмари граками – фрески осінні.
Розпач і туга голих дерев.
Золотом листя пише по синім.
Скоро останнє вітер зірве.
Падає втома. Ночі задовгі.
Ранки туманні. День у імлі.
Холодно липам в руки і ноги.
Холодно людям – сірі і злі.
Під куполами мокрого неба
не до молитви. Тільки до сліз…
Може, я досі просто амеба?
То відпусти мене. І відділись.
01.11.2010.

якби нічого не писати
ні звинувачень ні прощЕнь
я б легко вибігла із хати
у той серпневий третій день

ти за кермом
я в центрі раю
світ під колесами співа
і ще у долі не благаю
повторень помилок

слова
безсилі змалювати мрію
коли на двох одні хрести
веселкою колись зумію
в твоєму небі зацвісти

02/11/2010

омріяний обрій живився західним теплом…
до шибки тулюся – і згадку відживлюю тиху
тужу за тобою – минулого зліпки притьмом
не тішать… бо сонця не видко крізь стріху

2010

Галина Фітель
поезія “Секретное оружие в массы”

Я влюблю тебя в себя, мужчина,
абсолютно безнаказаннО.
Ведь на это есть своя причина –
будет знанье тайное дано.

Деньги, власть, Ожье, Арди и виски,
все рекой польется, не кряхтя.
И желаний страсных путь неблизкий
заманипулирую шутя.

Заказать мне стоит диск секретный,
вот чего придумал наш народ –
получу я код любви заветный
и в политику парадный вход.

Мне гипнозы – альфа, бэта, гамма,
даже дельта, если есть такой,
подчинятся, словно в школе гаммы,
сыгранные чуткою рукой.

Побелеют черные все дыры
и Сатурну станет горячо.
А пока прошу, позволь же, милый,
мне уткнуться носиком в плечо.



пародія

Не кряхти, мій дорогий мужчино,
І в знемозі вік не прикривай,
Шляху подолав лиш половину –
Нелегкий електоральний рай…

Під рукою чуйною моєю
Розімліє і розтане лід.
Ти в дитинстві чув про добру фею?
Нафіга тобі парадний вхід?

Гроші, влада, віскі – все до фені.
Дим від благородних сигарет…
Код до щастя – пряжка на ремені:
Розстібаю – де той твій секрет?

Певно, не зашкодить пару грамів,
Обережно – не перечастуй!
Діло тонке – альфа, бета, гамми…
То маніпулятор – не жартуй!

Що Сатурн і Марс, укупі взяті?
В Всесвіті немало чорних дір…
Ти політик? Ви такі затяті…
Трішечки розслабся і повір…

Збудуться бажання заповітні
На плечі у тебе: мур-мур-мур…
То коли повторні там, у квітні?
Ну давай, пройдемо перший тур…

1.11.2010

* * *
скромні речники Божого слова
древорити Твоєї хвали
справжні свідки пришестя Христового –
зорі Йосип Марія волхви…

поряд з ними ми навіть не діти
нас нема на скрижалях Його –
сон крихкий і малюнок тендітний
на поверхні води вогонь

непричетністю годі пишатись
ми ще маємо рідкісний шанс
свідком бути – вдягнути ті шати
заповідано кожному з нас

Бого-спротиви й Бого-шукання
геть подібні та що тобі в них
Царство Боже – є плід покаяння
дотик Слова що злущує гріх

Заговори со мной,
заговори...
К моей душе
притронуться не бойся.
Не бойся рассмотреть,
что в ней внутри –
там только я и ты.
Не беспокойся.

Без сна не ожидай
ночной звонок,
что от тебя
в неведомые дали
в круговороте
этой жизни смог
меня забрать
и растворить в печали.

Но почему?!
И не найдя ответ,
надеясь лишь на то,
что время лечит,
сейчас, тобой дыша,
я жду рассвет -
ты в это время ждешь
с надеждой вечер.

Заговори со мной
через года,
сквозь вой ветров
и грусть ночных вокзалов,
соприкоснувшись
через города
душой к душе.
Хоть этого так мало!..

Я влюблю тебя в себя, мужчина,
абсолютно безнаказаннО.
Ведь на это есть своя причина –
будет знанье тайное дано.

Деньги, власть, Ожье, Арди и виски,
все рекой польется, не кряхтя.
И желаний страсных путь неблизкий
заманипулирую шутя.

Заказать мне стоит диск секретный,
вот чего придумал наш народ –
получу я код любви заветный
и в политику парадный вход.

Мне гипнозы – альфа, бэта, гамма,
даже дельта, если есть такой,
подчинятся, словно в школе гаммы,
сыгранные чуткою рукой.

Побелеют черные все дыры
и Сатурну станет горячо.
А пока прошу, позволь же, милый,
мне уткнуться носиком в плечо.

31/10/2010

наш п’яний корабель - флотилія фантому:
осінні авеню - погідлива ріка,
де листя ще горить, як Жанна, і по тому,
влітає димом в дім до Бога, і тіка-
ють
роки-мотилі із рук моїх на голос:
де золотом - струна
і цятка нічника...
ця пристань дощана, і дощ, і жовтень голий:
ця голо-
грама мрій
чи голочка,
яка
нам вигаптує ніч - шовкову і невмілу,
де шепотом - іще
чи шерехом - іди...
і п’яний корабель вросте у тишу білу
і зацвіте любов на дзеркалі води

Вечір осінній зимний, аки розмова,
Все так доречно – сходи у монастир.
Я – Білий карлик, ви тутки – Супер-Нова.
… Мудра Софія нам пропонує мир.
Що нам до миру? Спільності територій
Ми не вбачаєм, перевтомились, мо?
Щедра Софія Вас відігріє … чаєм.
Поки що вечір, холодно, ідемо.
З Вами знайомі ми десь на іншому рівні.
Певно, майстерному, посеред римо-лих,
Я і не заздрю Вашій столичній царівні
(Зміїв люблю, довгих і захудих).
Та заплітає доля верейки планів
Наших і Божих в римо-прозову суть.
Що Вам у Києві не доспівали каштани,
В Умані верби Софіївські допіють.
Клаптик землі, де розмаху було замало
Гонті з Максимом, дат випрядає мить.
Горлиці й ворони спуджено постихали,
Мовчки мудріють – то ж Чорногуз летить!