ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

Древнє місто – мов храм, чути вітру органи;
Ми двоє у ньому, чужі і незвані.
Малюються в сутіні фрески туманні,
Що чекати ізвідти – мани´ або манни?

Срібним снігом секунд покриваються душі,
В пітьмі мерехтять силуети байдужі,
Лиш місяць підморгує із закалюжжя;
Дай-но світла ще трохи, захмарений друже.

Хай у месі предивній все вколо розтане,
Хай нічка омиє гріхи, ніби рани,
Хай вітер несе над чужими світами –
Поблукавши у них, ми вернемось над ранок.

За те, що стрілася мені
У непрості в нестерпні дні,
Зі мною розділила тугу,
Що смерк холодний одвела,
Що поруч рідною була -
Тобі я вдячний, наче другу.

За те, що іншим стати зміг,
Що бризнув з уст забутий сміх,
Засяло сонце виднокругом.
За те, що доторком руки
Вернула молоді роки,
Тобі я вдячний, наче другу.

За те, що в дружбі взнав любов
(Не здогадалася, либонь,
Чом травнями цвіла округа).
Не покохала...
Що ж, а та
І досі гріє теплота.
Тобі я вдячний, наче другу.

I.
Розколом завершуються не лише релігії.
Практично кожна зима на теренах великого міста
закінчується розколом білої шкаралупи
від підборів, словом, від жінки та її легкої ходи,

Незалежно від того, де лід під ноги ліг їй; і,
якщо віри перетворюються на течії сумнівного змісту,
то зима має кращий вихід: схлипи та хлюпи,
перелитися у потічки - самознищення за кілька годин.

II.
Подальше залежить від того, чиїх історій ти хочеш.
Торішнє линяле листя спалять, і цей ритуальний дим
втягатимуть ніздрі під'їздів, двірнику засльозяться очі,
він бозна від чого є п'яним і, певно, від сонця - рудим.

Місто грітиме свій скелетик для кожного з поколінь,
що у ньому їх напхано. Мовляв, живи і не гребуй!
Насправді, після розколу даремно чекати прозрінь.
Тим більше, в мікрорайоні, який не старший за тебе.


січень-лютий 2011

finita la commedia

Книги – як люди.
Бояться самотності й болю.

Книги – як люди.
Читають... людей по очах.

Книги – як люди.
В них різні характери й долі.

Книги – як люди.
У кожної – вік свій і шлях.

Книги – як люди.
Народжуються і вмирають.

Книги – як люди.
Подібні до свого творця.

Книги – як люди.
Також воскресіння чекають.

Книги – як люди.
Їм надто гірке – забуття!

2010

Я тебе шукав стільки довгих літ,
Я тебе чекав в ароматі квіт.
Я взирав увись, заглядав в пітьму,
Аж тебе зустрів німфу неземну.

Де ходила ти,
була дотепер?
Без кохання я мало не помер.
Будь зі мною все,
не лишай на мить,
Розстели до ніг білий оксамит.

Бачу віщі сни, що з тобою я.
В подиху весни лащиться земля.
Вітер розганя хмароньки незлад
І не можу я повернуть назад.

На вечірнім тлі - діодема з зір,
На росинках віт - діамант-сапфір,
В сонячнім теплі - золото надій,
Ти навік моя, я навіки твій.


2004р.

Спраглі світанки облизують променем роси.
Спраглі уста від жагучих цілунків горять.
Ти оповила, зв"язала мене в буйних косах,
Як же я можу, крім тебе, когось покохать.

Ти-моя доля.Я-твоя доля.
Бути з тобою-бути обоїм.
Разом навіки, море і ріки,
Небо і землю нам обійти.

Сонячне сяйво торкнулось відкритого серця,
Вбрало тепло і віддало закоханий жар.
Я же без тебе - мов без криниці відерце.
Ти полонив, ти мій спокій з собою забрав.

Вечір і небо...Зорі схилились в поклоні.
Місяць поважно полярну зорю провожа.
Стежка у квітах.Запах конвалій, півоній
Лине у всесвіт веселкою ранок стрічать.



2004р.

Журливе серце тяжко в грудях б’ється,
Пора скорботна крає юну плоть.
І тільки віра в те, що все минеться,
Є тим теплом, яке дає Господь.

Буває дні стають нестерпно сірі,
Ти ж пам’ятай і в ці часи сумні –
Людське життя будується на вірі,
І лиш зневіра гасить всі вогні.

Сьогодні град, а завтра буде сонце,
Після зими весна розквітне знов.
Хай серце п’є, мов те янтарне гронце,
Красу землі, даруючи любов.

Світ має сенс аж доки ти по світу
Готовий нести свій земний тягар
Без нарікань і дякуючи літу
За теплі дні, за небеса без хмар.

І за дощі, що падали частенько,
Подякуй долі, бо інакше б як
Зросли садки так гарно і рясненько
Там де колись розкошував будяк.

Знайди себе у доброму, благому,
В нім залишайся доки є ще час.
Пильнуй свій дух, щоб на шляху земному
Світильник твій до віку не погас.

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

Зголублені, розгублені від хвиль
гарячих колисанок занебесних.
Ще крила нам не зраджують, і хміль
не відпускає з рук
цілунку мокрі весла.

А ранок пробивається з вікна,
пробудження пташиним гамом пише.
Заслухані, і дихається нам,
немов тонкій струні
без пальців, нот і тиші.

Поезії політ почнеться з вій,
злітатиме вона неначе пір’я.
Коли весна – летиться легко їй,
від легкоти очам
спокійно так, що вірять

у те, що сповідає кожен рух
і сповиває дотиками ласка,
її до себе сни не заберуть
не втримає сльоза,
звикаючи до казки,

зголублено-розгублено від хвиль…

11 Лютого 2011

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
І білий став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.

Холодний подих. Вітер. Зимно.
Сховавсь у хмари сонця диск.
Й не хоче випустить сніжинок –
Зимі кінець – який же зиск?

Без снігу сіре все довкола…
А вітер злиться і свистить…
Не видко в небі покотьола,
Здається, глянуло б на мить.

Але нависло хмар стотоння,
Мороз засклив калюж вікно,
І сумно так, немов спросоння,
Й незрозуміло, що ж воно –

Чи то поснули менестрелі,
Чи лютий жаху скрізь наслав?
А де ж пісні твої, мій Лелю?
Чи не далеко їх сховав?

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
Та лише став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.
2011-02-11

Це була розтривожена ніч..
Дорогою котилась целофанова душа пакета.
В неї вселялись кішка, птах, силуети знайомих облич..
І під ними поволі котилась планета.

Ангел сидів на підвіконні,
Крилами відігрівав морозні узори.
Ми з ним трохи вірили в забобони,
Переселення душ і людське горе.

Він спокійно хилив свічку.
Гарячі краплі стікали,
зависали в повітрі подібно пилу.
Малював парафіном небо
І щоразу здригався, під дзвін мого антивіру.

Це була розтривожена ніч,
Дорогою котилась целофанова душа пакета.
В неї вселялись кішка, птах, силуети знайомих облич..
І під ними поволі котилась планета..



2011р

Нарву фіалок
я матусі в дар,
розсиплю долом -
це тобі від сина!
Мені три роки
дзенькнув календар,
всміхнись, рідненька,
я уже - МУЖЧИНА!

І знову думки захлинають туманом,
Й не видно вже обрії звичних речей...
Що було близьким - все покрилось обманом,
А світло сховалось під крівлю ночей.

Можливо спитаєш сьогодні:"Як справи?"
І погляд торкнеться моєї руки,
І сонячним зайчиком: ніжним, яскравим,
Принесеш з собою спасенні ліки.

А може у тобі все моє спасіння...
Мов грішник, у очах якого азарт,
Прошу в кохання благословіння,
Бо лише у ньому і фініш і старт.

І знову думки захлинають туманом,
Й не видно вже обрії звичних речей,
А правда вже тричі зрівнялась з обманом,
Її лише видно при світлі ночей.

2011р.

Дощу краплини — тихі сльози неба —
Мене у давні спогади ведуть.
Застиглі миті на вікні,
Ти в них являєшся мені.
Благаю, пам’ятай мою любов.

І знову навкруги осінні барви
Нагадують про часу вічний плин.
Холодний вітер ось пробіг,
І жовтий лист упав до ніг.
Благаю, пам’ятай мою любов.

В пам’яті — день той весняний,
Дотики ніжні твої.
Ти пригадай золоті поля —
кохання, кохання.

Коли зимовий холод підступає,
Тебе зігріє пломеня тепло.
У ньому — пам’яті чертог,
І жар його для нас обох.
Благаю, пам’ятай мою любов.

(2011)
……

Remember

The summer rain like teardrops on my window
Reminds me of a time so long ago
And through each drop of rain I see
Within my heart you’ll always be
I pray you will remember me with love

The golden shades of autumn all around us
They tell me nothing ever stays the same
And as the leaves all turn to brown
I watch them floating to the ground
I pray you will remember me with love

As I look back on the springtime
There is one day I recall
Blankets of gold in the fields of love
Remember, remember

The coldest days of winter draw so close now
You’ll light the fire to keep away the chills
And in the embers you might see
A flame that burns for you and me
I pray you will remember me with love

Чому це плаче небо,
то помирає літо...
Сумні осінні квіти
не кличуть вже до себе.
Лиш інколи шокують
цим розмаїттям чарів.
Блукає мокра пара,
і відгуків не чує
далеких теплих звуків,
їм байдуже до того.
Промоклі сині ноги,
холодні мокрі руки,
і губи щось шепочуть,
і голови так близько,
пливуть осінні муки...
Воркує щось дівчисько,
а вітер лихоманить
пожовклий лист. Відверто
сміється сумно з жертви
осіннього кохання,
що світить сивоцвіттям,
із сил своїх останніх
хворіє у бажанні
затриматись у літі.
Це благо, чи це кара
в потугах запізнілих,
а небо сіє сірим
на дивовижну пару.

Осінній дощ, немов свинець,
шмагає листя пожовтіле.
Чиєсь кохання недозріле
чекає вироку сердець.
І мокне, мокне під дощем
чи то в сльозах, чи краплях неба...
Ні болю, ні жалю до себе,
лише якийсь зловтішний щем
у днині цій-без почуття,
як і в душі колись єдиній,
тепер дощем по половині
розділеній на два життя.
Осінній дощ, осінній плач,
лунає з жовтого похмілля
і шепіт, наче в божевіллі,
-ти не гони мене, пробач,
осінній дощ, осінній плач...

Не маю я освіти,
Вмисневого* знання,
То нащо маю пріти,
Віршуючи щодня?

Пора стоїть осіння
Письменницьких епох,
Невже мої творіння
Туди впускає Бог?

- Так, Я тебе, Мій сину,
Підтримую ще як!
Ось маєш глиб камінну,
Зубило і наждак,

Бий звечора до рання,
Непотріб відчикриж,
Шліфуй до блиску грані
Допоки бездоганним
Не виявиться вірш.

І тим Мені послужиш,
Що роль тут не твоя,
А ти лише оружжя,
Яким керую Я.

Нехай ти без освіти,
Вмисневого знання,-
Даю тобі радіти
Над віршами щодня.


* Вмисневий (діалект)– той, що треба; підходящий .

10.02.11.

Стряхнути б попіл, як гіркі печалі,
Змахнути б пил із шафи пам'ят́ей…
У неба вись, у сині-сині далі
Злетіти б від проблем, речей, людей.

Ввібрати б всі струмочкові краплини,
Насититись трояндовим би тлом.
І знову ввись, де лиш одні пташини
Кружляють, забуваючи про сон.

А чом би й ні, хіба є перешкоди?
Та крил немає! Що це за напасть?
Візьму тканину, пір’я: насолода –
Злетіти, впасти, знову різко встать!

09.02.2011

(Пісня)

А небо забере коли ще є куди
і тягне глибина коли не знає звідки
набрати плюскоту і чистоти води
і зріти зорепад росою просто з квітки.

Приспів:
Я згадую тебе, смакую ніч.
Ах скільки того сну
за літо недопито.
Так солодко до гіркоти мені
за згублену весну,
пригублене, пролите...

І з того світу, де незбирані меди
на полі почуття, уста – єдині свідки
додотику, довершення і див,
коли пташа тремке не вилітає з клітки.

Приспів

Крім тебе вже нема на карті серця місць,
де б сонце нанеслось і місяць перебився.
Не вкоротити нам життя оцій зимі,
мов папороті – цвіт. Наш світ вже облетівся.

Приспів

10 Лютого 2011

ти пішов. лишив ключі від серця.
ти пішов, і я тепер сама.
пульс життя в долонях обірветься
й запанує холоду туман.
я ключі від серця поміняю
на цукерки, каву і вино.
я тебе забуду, точно знаю,
змушу, та забуду все одно.
ти пішов. лишились тільки тіні
наших вже вчорашніх «я і ти».
ти пішов. самотня вмить квартира
й сигарети суїцидний дим.
ти пішов. лишились тільки сльози,
мої сльози усамітнених ночей.
розгубила своє щастя при дорозі,
то ж рікою хай до тебе потече.
твої речі я сховаю у коробку,
ще сиру сорочку досушу.
я сама лишилась в мить коротку.
більш тебе ніколи не впущу.
ти пішов. а я і не тримала.
ти пішов. лишив мені ключі.
за вікном душі лише тумани
і самотність голосно кричить.

2011

Літнє сонце в косу заплете
Соняшника сяйво золоте,
Зацілує - і засмагне личко.
Синь розіллє погляд із-під вій -
Затремтить у серці соловій:
То ж моя землячка, степовичка!
Звичні їй і дощ, і суховій,
І морози, і густі сніги -
Вірте чи не вірте - до снаги.

Я про неї думаю щодня.
Бо мені вона, немов рідня,
Мрія - як для Данте Беатріче.
Все при ній: і цнота, і краса,
Що і крізь утому воскреса
І небесно зацвіта при стрічі,
Сяючи, як вранішня роса...
Виїжджа-гарцює на коні -
І не треба іншої мені.

І сніг іде. І ти - пішов.
Не озирайся - ще дивлюся.
Як вмію, так услід молюся
(Жаль, знаю мало молитов).

Та є багато запитань,
Які ніколи не озвучу.
Я тільки душу ними змучу:
Чи розлюбив, чи й не кохав?

...А сніг іде. Йому пора.
Його робота прикривати,
Хоч до весни, чиїсь утрати.
А сніг іде не від добра...

2008

- Я повірю тобі, коли знімеш із пальців кастети,
Виймеш ніж з декольте, пістолети з-під чорних панчіх...
- Але ж сам ти по вуха загруз у шпигунських секретах
І від мене зникаєш уранці, удень, уночі.

- Розмінуй входи й виходи, вікна і двері, я прошу,
Повитягуй «жучки» з телефонів, диванів, картин
І приховані камери викинь із ванни і душу,
Не ховайcя від мене за шафу чи поміж гардин,

Бо кохаю тебе - але ж ти продала навіть душу,
О, красуне з красунь і моя найбезглуздіша з мрій...
- Ти пробач, мій коханий, та я попрощатися мушу -
Є завдання нове...
- I love you!
- Аuf Wiedersehen!


10.02.2011

І знову відчай, біль і сльози:
Душа втомилась від страждань.
Нема тепла — одні морози,
Й печаль розбитих сподівань.

Навкруг життя вирує і біжить,
Щоразу щось нове стається -
У мене все без змін, мов мить
Спинилася і не поворухнеться.

Вже чаша переповнена сповна
Проблемами та безутішним горем.
А серце крається, душа стона
І ріки сліз стають бурхливим морем

Між вазонів, на осонні
Кіт сидів на підвіконні,
Поглядав на голубів
І бочок на сонці грів.
Ще коли б не заборона
Їсти квіти із вазона…
Але раптом хтось у бік
Чимось гострим його – штрик!
Кіт на місці аж підскочив,
Стали вдвічі більші очі:
«Мирно я собі сидів,
Хто мене вкусити смів?»
Ворог зовсім не ховався:
У вазоні красувався
Кактус, весь у колючках.
Зразу видно, злюка – жах!
Хоч котові неприємно,
Але стримався він чемно,
Лиш обнюхати хотів…
Кактус тут без зайвих слів
Знову – штрик кота у носа,
Так, що й очі стали косо.
Вмить пробрала лють кота
Аж до кінчика хвоста:
«Гей ти, зелень непутяща,
Чом кусаєшся нізащо?
Я колючому кущу
Цю образу не прощу!
За такі погані жарти
Задаваку вбити варто!»
І, як весь котячий рід,
Кіт пустив тут лапи в хід.
Але він не має звички
Одягати рукавички…

Хто розумний – той вгадав:
Переможцем кактус став.
А наш котик буде знати –
Колючки не слід чіпати.

Розтане. І знов – занесе
Снігом. І спробуй – вилови!
На білому – видно все,
й найтонші відтінки білого.

Як сонце його лизне,
Як вляжеться промінь, граючи, -
На білому видно заячі
Сліди… Полотно льняне,

Що вигоріло до безкольору,
Що визріло до сивин…
На білому видно долю, ру-
кописом неземним.

На білому – так на білому
(Мов аркуші без рядків)
Потягнуться довгими жилами
Дороги мої вузькі.

На білому – тільки правдами
Іти, не благать корон.
Безкрайніми простирадлами
Засланий горизонт.

На білому – кожну лінію
Видно, мов хто провів,
Що навіть думка відтінює
Всю первозданність снігів.
9.01.11

Ми божевільні. Так нас називають
в країні, де начинка сірих мас.
За масками терпіння лик ховаємо
Театр абсурду поглинає нас
Через студентів відстоюємо право,
Ховаємось за спинами батьків,
На сцені під аплодисменти й «БРАВО»
Зрікаємося мови наших предків
За чатами ховаємо обличчя,
За посмішками приховуємо страх,
В очах блукає порожнеча
І сигаретний дим кружляє у серцях.
Пусте насіння вимираючих істот…
Що дасть воно новому поколінню?
Глухе, сліпе, німе створіння
Встеляє шлях собі лиш лінню
Нам ще далеко до індиго
століть як мінімум ще два
нам світ говорить : хворі – це все дико
ми хворі – і це правда

В круговерті років зупинися хоча б на хвилину.
Зупинись і послухай, як гарно співають птахи
І у серце впусти теплоти хоч би крихту, людино.
Кожну мить, як зіниці свої, неустанно пильнуй, бережи.

В швидкоплинній ріці незупинного часу спинися.
Зупинись і споглянь на землі досконалу красу,
Сонцю ясному, синьому небу всміхнися,
І радій, що комусь ти ще можеш сказати- люблю.

У потоці думок, у кружлянні бажань озирнися,
Зупинись і збагни, що назад вже нема вороття.
Серед пасток й спокус йде дорога вперед, подивися,
Мов крізь пальці пісок, утікає нестримно життя.

Зустрічала радо яблуневим цвітом
Кожної весни.
І дітей і внуків словом обігріти
Вміла завжди ти.

Проводжала з дому травами у росах.
Як впаде туман,
Витирала тихо з серця свого сльози
Від життєвих ран.

Виглядала пильно явором високим
Ти дітей своїх.
на шляхах життєвих ангелом стооким
Пильнувала їх.

Слухала уважно, говорила мудро
І несла хреста.
У хатині білій завжди було людно -
Там любов жила.

Через вітер сильний цвіт той яблуневий
Вже давно опав.
Цвітопад пелюсток ніжних і рожевих
Долю нам прибрав.

Через сонце ясне вже посохли трави
І зійшов туман,
Зрізаний й забутий той високий явір.
Що нас виглядав.

Все пройшло, минуло. Рік пробіг за роком.
Так, на все свій час.
Ангелом ласкавим в небесах високих
Молишся за нас.

Цінуй свій час, бо дні лукаві
Розтануть швидко, мов туман,
Що вранці з сонцем у забаві
Безслідно зник десь поміж трав.

І не марнуй ані хвилини
На зайві роздуми. Пильнуй,
Щоб без добра не гасла днина.
Земний свій час ти не гайнуй.

Та на пусті, марнІ розмови
Не витрачай безцінний час,
Уважним будь до свого слова,
Щоб Слово не судило нас.

Словами вчити всякий в силі,
А ти життям своїм повчай.
Щоб Богу були справи милі -
Щомить пильнуй, щомить чувай.

Цінуй свій час, бо дні - то камінь
З якого ти будуєш дім.
то ж зводь його міцним і гарним -
По смерті будеш жити в нім.

2008

Осіннім листком
На холодний бетон
Впала мрія.
Лиш надія одна,
Що наступить весна,
Душу гріє.
Без жАлю вітер злий
Той листочок легкий
Рве, шматує.
Впала мрія моя
Слів безжальних вона
Вже не чує.
Хоч прийде ще весна,
Та для цього листка
Все скінчилось.
Й навіть сліду його
На холодній землі
Не лишилось.
Вже назад, із вогню,
Вбиту мрію мою
Не вернути...
Та життя не листок
Жоден щастя ковток
Не забути

2007

Розмальовані
вітропромені
сонцеградами
на вікні .
Світлотінями
ніжно -синіми
небо падало
уві сні ...
Закарбовані
тіньопромені
вже у вічності
верховіть ...
Снігозливами,
прозоримами
ви ж у відчаї
промовчіть ...

2011

О! Як ти дихаєш, коли
Столи накриті світлом ночі.
О, як ти дихаєш! Як хочеш
Щоб я прийшов. Коли ж, коли
Ми сядемо за ті столи?

О, як ти хочеш! Як тремтиш
У тиші схована солодкій,
Який парфумів дикий опій
Проймає душу. Аж летиш
До мене люба. Так! Лети ж!

А я – назустріч. Стій! Чекай!
Не випускай із рук мобілки,
Слова, неначе очі білки,
Прицілом зловлені…Тримай
Гаряче збудження. Стривай,

Я прилечу за хвильку. Рай
Я принесу тобі у серці,
Складу в букет сто тисяч терцій
І стану музикою – ці
Слова в руці… І не карай

Мене розлукою надовго –
Я прикипів до сонця твого,
Тобою всотаний… А ти,
Ти ждеш мене, мене одного!
Веди ж коня мого, дорого!

2011

Тихим мороком падає ніч,
Укриває все снігом лапатим.
Я не можу забуть твоїх віч,
Я не можу тебе не кохати.

Я дивлюсь у вікно і чекаю,
Що постукає радісний сніг,
Я тебе іще дужче кохаю –
Як ніхто іще в світі не міг.

Я твоя вся, від серця й до скону,
До останньої краплі душі.
Поцілуй мене ніжно у скроні,
І свій погляд мені залиши.

Я не знаю як жити до ранку,
Я сумую, бо ти уже спиш,
Я зізнаюсь тобі на світанку -
Ніч тобою мріяла я лиш.

І вже не можу дочекатись,
Коли ж прокинешся? Молю!
Я хочу так тобі зізнатись,
Що ще сильніш тебе люблю!













2010

Розчинюся в снiгах, бездорiжжям доб’юся до вiкон,
Де, немов поплавок, упiрнає вогонь в заметiль,
І до теплих шибок припаду снiговим чоловiком.
Хтось вiдчинить: «Заходь. Ще нiхто не вертався вiдтiль».

Тiльки кружка окропу тремтить мiж слiпими руками.
І мовчання на двох, i скупе незрадливе тепло.
Хай сильнiше вiтри хурделяють i крутять свiтами,
Замітають слiди, щоб дороги назад не було.

Не питай нi про що. Я не маю нi дому, нi роду.
Мого iменi друзi сахаються, як вороги.
Звiдти ми не вертаєм. Я вибрав єдину свободу:
Безконечнi по пояс, по серце, по очi снiги.
1989

Через тривожну білу заметіль,
Через бар"єр морозу,вітру й ночі
Твій погляд бачу з-під розкритих вій -
Такі далекі,милі й рідні очі.

В цім погляді усе моє життя -
Кохання,туга,радість і тривога.
У мить неспокою він кличе з забуття,
Показуючи серцю на дорогу.

І я бреду,наперекір вітрам,
Наперекір стихії злоохочій
А в небі,ніби німб,чи талісман,
Мов зорі - незрадливі твої очі!


1987р.
п.Ямбург. Тюмень. Росія.

У місті зірок не видно,
У місті бояться дощу.
Тут люди не вірять у крила,
Стікаючи в землю сиру.

Тут б’ються руками об вікна,
Під дзвін не дзвіниць, а монет
І в’ється на стінах із ліктів
Атавістичний скелет.

Тут шепіт розносить чуму,
І кишать нечистоти річок.
Всі б раділи, забувши чому
У місті не видно зірок.


28.08.2009.

Ты вошла в мою жизнь с белой розой в руке.
Не вошла — рыжей кошкой прокралась.
Так крадётся, порой, в стихотворной строке
аллегорией лёгкая шалость.
Тонким шлейфом духов пропорхнула, как мысль,
паутиной стихов спеленала,
и почувствовал я: обретается жизнь.
Только этого было мне мало!
Ты на грудь улеглась и свернулась в клубок.
Только знай: в ней тепла не осталось.
Я его разбазарил , раздал сколько смог,
не сберёг для себя даже малость.
И по-глупому радуясь этой судьбе,
как юродивый возле собора,
я пытаюсь вернуть хоть немного себе
подаянье в тепле разговора...
Только понял я вдруг: это не «Л’Ореаль»,
не «Шанель » , — это белая роза,
вдохновила .Вдохнула.Легла, как вуаль,
на тщету неудобных расспросов.
С лёгкой патиной грусти она принесла
мне надежду. И что мне в надежде?
Если лодка осталась одна, без весла,-
ей не быть уже лодкой, как прежде .

27 октября 2008 г.

Мій польський скрипалю!
Розпачливо плавиться скрипка.
Збираються хмари
в далеку дорогу на дощ.
Я буду вслухатись
в твій біль до останнього скрику.
До першої краплі
над нотами наших недоль.

Ти викрешеш сонце.
Вогонь на повіках і пальцях
Чужими сльозами
за мною летітиме вслід.
Коли повернуся
до рідного серця, скрипалю,
Зіграй там, далеко,
цей дощ для моєї землі...

09.02.2011

Для тебя я готова стать морем…чтоб во мне утонул ты беспечно,
Ты не знаешь насколько больно что другой ты подаришь вечность,
Ты не знаешь насколько сладко прикасаться к твоей коже,
Ведь у вас все не так гладко и ты знаешь об этом тоже.
Ты в мою жизнь ворвался ветром и не важно что было когда-то,
Без тебя мне не нужно света… если свет заставляет плакать.
Ты откроешь другую книгу, только врядли там будет правда,
А мою позабудешь тихо …в бесконечной надежде на завтра.
Но однажды среди лиц прохожих вспомнишь ты про мое признание…
И ответишь: «Я тебя тоже…» в никуда…нарушая молчание…

Я твоим именем планету назову...
Звезду небесную, или раскаты грома...
Я в пропасть за тобою упаду,
Лишь только-бы увидеть тебя милый...
Я укажу часам обратный путь,
Дорогу проложу к твоему дому,
Все сделаю, чтобы тебя вернуть,
Любовь я не смогла дарить другому...
Я в узел все дороги завяжу,
Твои грехи молитвами закрою,
Святить я солнцу ярче прикажу...
И воду мертвую я сделаю живою...
Из твоей памяти плохое все сотру,
палитрой красок разукрашу наше лето,
Я покажу тебе слепую красоту,
Добавлю в чашу ночи больше света...
По огненным углям к тебе дойду,
а шрамы излечу твоей улыбкой,
Осколок сердца у тебя в руках найду...
Заставлю говорить немую скрипку...
...И если ты читая вспомнил вновь
мои слова и нежные признания,
То значит все еще жива любовь,
а остальное было испытанием...
Пускай за все в чем были мы неправы
простят нам километры без любви...
У каждого из нас в душе чужие нравы,
но ближе всех других мне правила твои,
И пусть завстречу эту нас осудят люди...
Они не знают как нам тяжело,
А нужно просто верить...счастье будет...
Следить, чтоб оно мимо непрошло...

Живи, будь счастлив и не бойся испытаний!
Люби...любовь свою храни и не играй словами!
Захочешь плакать плачь, но при других будь сильным!
И даже через горы неудач живи красиво!
Чтоб через десять, двадцать, тридцать лет
Ты вспомнил как любил когда-то...
Как в такт биенью трепетных сердец
Тонули в глубине небес закаты...
...А если больно будет, ты терпи,
А если одиноко стань поэтом...
Ведь только одиночество внутри
Мне помогло тебе сказать все это...

Люблю... а в слове холод, в слове тишина
Забыта истина и остальному грош цена
Померкнет свет, пройдут сезонные дожди
И все по кругу плач, люби и жди
Огромный мир, в нем мы как на ладони,
Одни лишь небеса ошибки наши помнят,
Одни лишь небеса хранят чужие тайны...
Захочешь, расскажи и точно легче станет
Промокший город, тень уставших окон
И тысячи людей идут одним потоком,
С одной мечтой, одним желаньем счастья,
Стремятся в рай, но не откажутся от власти...
А небо плачет...Просто стало грустно...
Как дальше , если на душе так пусто
Вопросов много только нет ответов...
Но небеса нас не винят за это...

Листочки
на спалах край неба

принишкли
обличчям униз

крізь просинь
у піжмурках Феби

півсерпик
пів долі притис

пригвинтив
мій сум він до тебе

щілинку
лишив для надій

притихла
нічого не треба

лиш спогад
у слід веремій.

Кожного літа на озері нашім,
В тихій затоці з’являлось немало
Млосних лілей, що за формою кращі,
Ніж порцелянові білі піали.
Після купання за мить допливали
В місце знайоме, але небезпечне,
Стебла пручались, а ми їх зривали,
Сплутавши ряску і листя приречене.
Білі лілеї духмяніли, звали
Ніжним, на рідкість тонким ароматом,
Запах букета, як біль відчували
Й кожен чомусь замовкав винувато.
Швидко зів’ялі, у повнім безсиллі,
Біля води, де пісочок притих,
Сумно лежали лілеї красиві,
Згадка недовга живим про живих.

©1991 переклад Забазанової Г.

ЛИЛИИ


Каждое лето на озере нашем

в заводи тихой росли в изобилии,

формой подобны фарфоровым чашам

крупные хрупкие белые лилии.

после купания к ним подплывали,

к месту заветному не без опаски,

скользкие стебли поспешно ломали,

путаясь в листьях широких и ряске.

Белые лилии благоухали

тонким, на редкость своим ароматом,

мы над букетом склоняясь, вдыхали

запах, и каждый молчал виновато.

Быстро увядшие, в полном бессилии

возле воды на песке золотом

скорбно бледнели забытые лилии -

напоминаньем живым о живом.
19 сентября 1986 г.

Тепла душа замерзла хоче,
Я у тумані, мов у сні,
Шукаю відблиск, мить пророчу
І білу постать у вікні.
Минули промине поблажно,
Недовгі мандри серед снів,
А памя’ть – ноша. І яка ж-бо!...
Та дорога вона мені..
Йду уночі назустріч плачу.
Як дивно плаче сивий сич.
Позву розкрилену навдачу6
Сича, відлуння, може ніч,
Червневу, що аквамарином
Світання ладна прикрашать…
Ти, як у всесвіті, єдина,
стоїш в вікні, і ллється шаль…
А інше все пішло за димом.
1987 г.
©1991 переклад Забазанової Г.

Розумом бідним моїм володій,
серце моє божевільне, мов рана,
тільки щоб знав я: коханий я твій,
тільки щоб знав : ти єдина кохана.
Пристрасна ніч цей жаданий четвер!
Ніжні тортури до сліз, до нестями.
Навзнак на ліжку тебе розпростер.
Звабив, в вуста твої вп’явшись вустами.
Мов у пустелі, я із джерела
спрагу вгамовую радісно й довго.
Цей поцілунок просякне до дна
серця мого, як повернення боргу.
Губи твої в лихоманці брехні –
перепочинку благають зі стоном,
але самі на моєму стегні
вже розквітають гарячим піоном
жадібно, нишком. й нема висоти
більше, ніж ця швидкоплинна відстрочка –
цьої звабливої вщент наготи,
що визирає з-під краю сорочки.
Пальці сковзають уверх по нозі –
падаю в прірву й стократ промовляю,
мов у сомнамбулі, мов у ві сні:
- Падаю в царство Аїда із раю!
- Падаю в пекло, і в пеклі згораю!
1987 г.

… Так що ж було у сновидінні тім? Ах, так!
Розбите скло, а може, і намисто
розсипане. Навала книг. Тахта
в кутку похмурої крамниці букініста.
У вікна світло надвечірнє, наче дим,
текло на квіти, на застиглі, мов імпрезо.
Хто тут зай’мався ікебаною один
й листа залишив без зворотної адреси?..
Я довго з хрустом рвав папір, в цей довгий хруст
безвихідь вклавши всю. Безвихідь і сумління.
Ще на вустах моїх був присмак інших вуст –
з гірким солодкий хризантеми сновидіння.
Ще не пробив годинник півночі прихід
на старовинній кам’яній і круглій башті.
На таці яблука лежать. Хтось надкусив зелений плід.
Летять метелики на лампу, бідолашні.

25 сентября 2010 г.

ОБРАЗ

...Так что же было в сновиденье том? Ах, да!
Град битого стекла,а может быть, монисто
рассыпанное, свалка книг, тахта
в углу угрюмой лавки букиниста.
Как дым, вползал в окно вечерний
скудный свет,
высвечивал цветов размытый абрис.
Кто занимался икебаной и в букет
вложил письмо, не надписав обратный адрес.
Я с хрустом рвал бумагу, в этот хруст
вложив всю безысходность и смятенье...
Ещё уста хранили привкус сладких губ
и - горький белой хризантемы сновиденья.
Ещё не возвестили полночи приход
куранты на старинной круглой башне...
в тарелке яблоки лежат. Один надкушен плод,
над лампой в абажуре бьётся бражник...
Неповторимый образ из обрывков сна
пытаюсь воссоздать в порыве нежном,
но заливает образ твой голубизна,
как талая вода.
Всё - безуспешно.
2 сентября 1987 г