Вжалив спомин гострим жалем
аж душа затерпла:
я тебе не залишала,
я ішла до тебе...
Та в лиху годину кляту
(щезни, потороччя!)
ти впустив у душу ката,
наче хто наврочив.
Стала каменем наріжним
віха на мольберті.
Це вона безмірно грішна,
що жадала смерті.
Малювалось полотно -
розтинались груди.
Не привабливе воно -
не дивіться, люди!
2005

"Чи знаю, яке воно, щастя?" –
хто в себе про це не питав?
А щастя – у долі смугастій
не знати рахунку літам.

Прожити свій вік у здоров’ї,
без заздрощів, зла і боргів.
Зігріти своєю любов’ю
коханих, дітей і батьків.

Не зрадити друга, не вбити,
не стати мішенню брехні.
Вітчизни й сім’ї не зганьбити –
не жити по вуха в лайні.

Не заздрити іншим, не красти
і прагнень своїх не зректись.
Якщо і судилося впасти –
самóму змогти підвестись.

Здійснити щось дуже важливе
(хай буде нелегко, але ж
себе відчувати щасливим –
то є насолода без меж!).

Відбутись потрібним й корисним
(але, боронь Боже – зручним!).
Як ворог чи заздрісник тисне –
зуміти упоратись з ним.

Здолати і гнів, і ненависть,
знайти в собі сили і міць
не бути слугою обставин –
іти по життю горілиць!

Свідомо приборкати сіре
в минулому і – майбутті.
Прожити у променях віри,
що є таки сенс у житті.

А, може, не так вже й багато
потрібно для щастя?!
А, брате?

2010 р.

Маленькі янголятка
Сплять на м’яких хмаринках.
Встають дуже раненько,
Щоб сонечко піднять,
Промінчики розпутать
І випустити в небо
І теплі почуття нам
Увесь день дарувать.
Промінчики ласкаві
Нас кожного голублять –
Це наші янголятка
Дають про себе знать.
Віддячить можеш тим же:
Поглянуть колись в небо,
І можеш їм усмішку
Й тепло подарувать.

В густій синій темряві ночі
Лиш бачу закохані очі,
Які заглядають аж в душу
Та серця кохати не змушу.
Не можу тебе полюбить
Й не треба так душу ятрить
І серце мені розривати –
Не зможу тебе я кохати.
І знаю, що винна я дуже –
Побила твою щиру душу,
Зім’яла у ком твоє серце
Й любові маленьке джерельце
Камінням закидала я –
Усе це провина моя.
І прощення в тебе просити
Не маю ніякого права
І можу лише припустити,
Яка в мене буде розправа.
Чи можна очисти душу?
Я каюсь, молюсь… Дужче й дужче
Ненавиджу серце своє,
Яке в грудях сильно так б’є…
Й до тебе не тягне, прости,
Зірвались між нами мости…

2010

На береге пустынном,
Песок перебирая,
Стоит исхýдлый мальчик
И на закат глядит.
А солнце, опускаясь,
Мальчишке улыбается.
Он же не может плакать!
Уже только грустит…
По чём грустишь, мальчишка?
Не ýж то что случилось?
А, может, это тучи?
А, может, ты влюблён?
Но, нет. Он смотрит в море
Таким печальным взглядом,
Кораблик провожая,
Что по волнáм плывёт.
Он тоже хочет в море!
Он тоже любит плавать!
И хочет приключений
Весёлых он порой!
Поэтому, вздыхая,
Он с грустью смотрит в море,
Кораблик провожая,
На вóлнах, там, вдали…

2009

В холодному тунелі, під землею,

Вже майже звикла, вслухалась у гуркіт

Коліс стальних, запала тиша в грудях…

В холодному тунелі, під землею…



Згадалося, була-таки твоєю,

Тримала міцно, аж до болю, руку,

Бажала, щоб не сталася розлука,

В холодному тунелі…під землею,



Не бачила, не чула, відчувала,

А ти пішов, і не повернеш в осінь,

Хоча моя душа невтомно просить…

В холодному тунелі під землею…

finita la commedia

..над псалмами очей ясних
Зупинився..здригнувся..стих..
Зачарований Світ- Різник
У кривавій мантильї лих..

Реготався Божок в раю,
І жбурляв напівмісяць- ніж:
Ти хутчій Диво те заріж
В честь Мою..!

І кривавились Небеса..
І навшпиньки Земля брела..
І в зіницях ясних цвіла
Чи сльоза, чи роса..

Над псалмами очей ясних
Зупинився..всміхнувся.. Гріх..

Мене страшить не ніч, а я і ти -
обом сьогодні боляче од гніву.
Асфальти підіймають натовп-гриву.
А нам не вистачає сил піти.

Холодні очі всіх адмінбудівль
в гарячі очі люду - малодушно.
Збирає час останнє, як подушне.
А ти кричи і плач, а чи радій -

у тебе ані слів, ані надій!

І тих страшись, хто посмішки надів...

Як ступив за поріг -
ніж у душу...
Мій живий оберіг...
Не порушу
плину тиші вночі
я словами,
серце тільки ячить
молитвами.
Янгол хай у путі
допоможе,
милуй і бережи
його, Боже.

2010

Видимість твого бажання,
Босоногі бані динь.
Я один. А ти зі мною,
Ніби дзвін усіх гординь,
Ніби спів сирен, що рано
В ранах гнізда в’ють. В огні
Міражами виростають.
Стати осторонь мені,
Біля власного вокзалу,
Власне, залом, зелом, злом...
Ломить душу денна втома,
Дещо втрата. За селом
По пустельних роздоріжжях
Розбрелись маленькі “Я”.
І немає більше літа,
І летить у даль земля.
Тільки я лишив свій стогін,
Стукіт серця, попіл, плач -
Я самий собі свобода
І самий собі палач.
Лакмус лібідо. Лібретто.
Післямова. Постмодерн.
Держить пульс мій акапела
Крапля краплених озер.
Гру вже зіграно. За грати
Сонце впало. Пальми слів
Виростають. Ніби сливи
Крапки падають на стіл.

Багато хто з моїх знайомих
Прибились західних земель.
Шпаркі, як кажуть, на підйомі
До кращих подались осель.

Були між ними патріоти.
Сказати-б, жадібні? Так ні.
Квартири мали і роботу,
Людей впливових між рідні.

Шуміли:"Ми міцного роду
І щиро віддані йому".
А тільки трапилась нагода,
Розвіялись по одному.

І я у Західну віконце
З гуцулом-тестем прорубав.
Хоч наше і не гірше сонце,
Гайнув, бо привід таки мав.

З чужих столів поїсть-попити,
Відчути радощів земних,
Побачити, щоб зрозуміти:
Ну чим намащено у них?

А ще довідатись кортіло,
Куди так щільно тисне люд?
Чому ніяка владна сили
Не в силі втримати їх тут?

На чужину погнути спину
Не раз щороку виїжджав,
З Німеччини на Україну
Хрусткі банкноти виряджав.

І все-одно не міг збагнути
Любов слов'ян до чужини:
Не встигли Грінвіч перетнути,
Американці вже вони.

Ніхто там нас не виглядає,
Грошей "за так" не роздає.
І в них буденність набридає,
І там рутина дістає.

Хоч, правда, побут там зручніший
І підлататись можна враз,
Так їдуть же не найбідніші,
А найкмітливіші від нас.

Не стану до уваги брати
Високий сервіс по містах.
За зручність треба там бабрАти
Не менш, ніж у своїх краях.

Там люди не такі сердечні,
Сухі та стримані, аж сміх.
На око вишукані, гречні,
Насправді, байдужі до всіх.

Тиняєшся між них, як привид,
Без центів не наллють води,
Тому заможність - ще не привід
Для переселення туди.

Можливо, жити я не вмію?
Втрачаю вигоду свою?
Я Україною хворію,
А світ - для інших віддаю.

20.08.2007

Сіре небо ходить босе
по розвіяній листві,
розсипає осінь роси,
трави хмарам - візаві.

Снігу першого не видко –
хризантемний листопад,
забуяли примул квітки
з хризантемами уряд.

За оголені вже віти
зачепились теплі дні –
осінь пестить першоцвіти,
подаровані мені.

З прохолодним поцілунком
вітер тулиться до скронь,
впившись сонячного трунку
з хризантемових долонь.

Хтось напише листи -
їх читатимуть, плачучи нишком.
Хтось блукає у снах
чи живе просто так, навмання.
Хтось байдуже гортає любов,
як вже читану книжку,
а, напевно, є хтось,
що співає про неї в піснях.

Окрім щедрих людей,
що запалюють щастя, мов свічі,
не забравши собі
ані крихти від цього тепла,
є багато і тих,
що, напевно, не раз і не двічі
свою совість топив
у безодні підступного зла.

В цьому вирі життя,
в лабіринтах премудрої долі,
заблукали удвох.
Задзеркаллям приховано суть.
Їм, нарешті, любов
прошепоче жадані паролі
і святі почуття
цвітом ніжним весни проростуть...

Спи, моя мила… Хай сниться тобі
Те, що побачити в снах ти хотіла, -
Спи, поки сни ще твої голубі,
А не безсоння моє поруділе.
Спи, моя мила, а я не засну,
Тільки схилюся на мить над тобою
І поцілую відраду хмільну,
Завжди змагатись готову в двобої...
Спи, моя мила, немов дитинча,
Все обціловане нами без тями, -
Спи задля того, щоб міг зустрічать
Я тебе ранком новими піснями.
Спи, моя мила і дума чужа,
Поки між нами мовчання безкрає, -
Поки натхнення незрима межа
Наші серця безупинно єднає.
Спи, моя мила…

24.11.10.

Мій світ, закутий ланцюгами днів,
іржавими промоклими дахами.
І холод в небі, чорними птахами,
до міліметра списаний зі снів.

До зустрічі! В якомусь із молінь
Тебе відпустять, вбитого, на волю.
і ті слова, що ти вживав, як зброю,
впадуть на чорні рани поколінь.

А все обман. І впоперек доріг
Як не біжи - себе тепер не стріти.
Нове правління пише заповіти
за тих, хто тут без пам"яті поліг.

За нами слідом, снігом і дощем
передневолю гублячи за часом,
примарна дійсність темним третім класом
спішить, в душі перетиснувши щем

У Києві на майдані зібралися люди
Не довільні дію влади
Що то воно буде, що то воно буде.!

З усіх кінців України їдуть добровольці
Не по оклику партії ,
Як колись їхали комсомолці.

Клич уже кинутий
На майдан рушай
Як не ти, то хто?
Не питай не питай!

За волю, свободу,
за краще життя
зрадницьку владу
відправить в небуття.

Пора вже порснутись,
Пора уже правду впізнати
Пора, пора на майдан,
Друже, поспішати.!

Життя прекрасне! Чом би й ні?!
Сидиш і маєшся дурнею.
Ти слухаєш чужі пісні,
І розмовляєш мовою чужою

Хіба назвати можна домом
Дороги повні чужини?
Коли за рідним хатнім вже порогом
Ти почуваєшся німим?

Ту мову рідну, солов"їну,
Що вчили нас батьки й діди,
Ми відкидаєм беззупинно
Куди б не йшли, де б не були

Не можу слухати я цього!
Змиритися не можу з тим!
Я маю мову! Своє слово!
І спілкуватимусь лиш ним!

2010

Я не знаю, як бути далі
Місяць повний із неба зник
Все засіяло сильним туманом
Світ весь зник і все в одну мить

Я повірити все ще не можу
Як прожити без нього життя
Як сховатися від морозу
Мов сліпе оте вовченя

Мабуть треба світило шукати
Якесь інше. Тепліше від всіх
Щоб і влітку зими не боятись
Прийди ти, що в мріях моїх

Бо не можна життя залишати
Місяць є. Він просто не тут.
Він покинув дитятко незряче
В морі вічного горя і туг

Та дитина дорослою стала
В собі сили піднятись знайшла
І вперед по життю крокувала
Дуже впевнено. Вже не сама...


2010

The brightness comes into my eyes
I see your face. And now at once
It seems to me, that's just a dream
Of course it's right. You're not with me.

I wake up now and here...Alone...
Cause you as usual are at home
I want to be together like
Two spirits in the hollow sky...


2008

The winter comes
And it becomes
So sad and quiet everywhere

We say "Good bye!"
And go to buy
Some fool, unnecessary air

We think "I need it"
And we say "it is so warm!"
But then we sale...

Cause someone needs it
More than we!
And all this foolishness repeats...

2008

Ти спиш і зараз бачиш сни
Можливо, там смішні слони
Можливо, я... Це було б краще
Та все ж ти спиш, так чи інакше

Вставай! Вставай! Вже сонце вийшло!
А може і не зовсім...та все ж не спи!
Бо я ж не сплю. Я тут сиджу
І нуджуся, тому і пишу

Напевно, ти не хочеш ще вставати...
Тобі би тільки спати, спати!!!
Життя проспиш! Котра година?!
Ну добре, спи... Ти все ж людина!


XI.2008

The wind is cold and I'm alone
Alone in all the world
I sit at home, so I feel warm
Unlike those other ones

It rains so hard and it's enough
For my forgetting pain
Cause being alone in this whole world
Is not an easy thing...

2008

Я хочу писати, але не пишеться
Я хочу сказати, та слів не знайду
А серце не може...не може мовчати
Та все ж я знайду, свій спосіб знайду!!!

Я зможу сказати без букв і без слів
Писати я зможу і без чорнил
І вилию душу - дізнаєтесь ви
Все, що зховалося на глибині...

2008

В далекому небі бурхливих шляхів
Знайшла я стежину до щастя.
Вона так далеко, хоч ніби і ні
Та поруч його я не бачу

Стежина далека та, добра й надійна
Безпечна і світла,без вітру
Я бігла б і зараз,але я повинна
Півроку провести без світла

Без світла щасливої зірки моєї
Я мушу так довго тужити.
Я зможу,я буду. Чи зможе лиш стежка
В високому небі лишитись?

Я вірю,що зможе,я прошу у неї
Просити я буду довіку
"Ти дай лиш добратись до зірки у небі
До щастя мого без просвіту!"


X 2010

My sweetie sun lives far away
Its hard to live in dark
I want to feel the warmth today
But its impossible for now

I find it difficult for me
To stay in Universe alone
I know you can't just come to meet
The worlds we live are different at all

So I am like in Nothern Pole
My night lasts the eternity
I know that I'm not quite alone
Cause you are always close to me



2009

Мінливо, мінливо, мінливо...

Я безперечно буду твоїм джином.

Надією -

Першою і останньою,

Казкою наяву,

Поцілунком раннім,

Магією від-часу.




Заздрістю

Білою, чорною

- для інших.

Я безперечно виповнюю

Бажання

Твої найбільші.




Мінливо, мінливо, мінливо...

"Ніколи не кажи ніколи",

а "назавжди" казати можна.

"Ти мій назавжди"

- бажання.

Ми, до речі, познайомились там,

Де додати тільки:

"Ніколи не кажи ніколи"




Бажання нагадує спокій,

А спокій нагадує миті,

Коли твоя голова на моєму плечі

І пасми волосся дощиком завиті.

І навколо

Зовсім нічого.

Зовсім нічого не відбувається.




А дощик і далі тихенько грається

З нашими душами,

З твоїми пасмами,

Густими, хвилястими.

Мінливо стає, мінливо.



2010р

Rebecca was shouted by all
She knew the evil could fall
Before her thinny knees
And ask "dont stop this, please"

She was tired of sadness now
But Rebecca just didnt know how
She could stop this today and here
Poor lady infront of the mirror

She was crying and couldnt stop
Though she felt she was in love
Little lady had other problems
They were difficult and hopeless...




2009

життя моє – човен
а в ньому – Всесвіт
веслую сильніше
бо хвилі навколо
високі як гори
*
12.11.1991 р.

Небо губить зірки.

Влучають прямо в стовпи.

Трохи іскрять дроти.

І струм іде далі..




Напругою буденних вечорів

Повз жовті газетні сторінки.

Від домів - до домів,

Розігріваючи спіралі.




Зірки врізаються

В мої вікна

Сповзають вниз,

Залишають смуги.

Збираю їх,

Саджаю в клітку.

В звичайну клітку,

Де жили папуги.




Несу на озеро,

Викидаю в воду.

Витрушую з клітки

Містичну коду.




Чути сплески,

Чути як тонуть,

скипаються..

Прислухайся,

Майбутнє

Збувається.



2010р

The world has stopped for a moment
I saw the brightness of eyes
I felt the reys of the sunset
And tasted your beautiful smile

It seemed that no one was here
The silence was heard everywhere
The crowd has disappeared
Two people in all this big world

That moment lasted few minutes
Or seconds...I even dont know
We were two misterious strangers
Who?..Nobody knows...

2009

До когось поспішав дощ.

Спіткаючись за мокрі підвіконня,

За жадібно-хвилюючі долоні

І байдужі парасолі.

Тікаючи від хмар, від долі.

По забитим ринвам

Подорожнім пилом,

Листям, сторінками

Подарованих книжок.

На бездушних вуличках

В нескінченних сутичках

Бий свої краплини

об стоптаний пісок.

Загуби у поспіхах,

Загуби ще досвітла,

Полонену відчаєм,

Душу свою. Немов

Щось минуле й пройдене.

Не найдеш ніколи вже,

Не знайде ніколи вже.

Як я не знайшов.


2010р

У небі посіяв хтось зорі
Вони так далеко від нас
Та кожної ночі поволі
Вчимося іти ми крізь час.

Так хочеться злапати зірку
Сховати її і навік
Поринути з нею в мандрівку,
Пізнати цілісінький світ.

Дізнатись як ходять комети -
Звідки і куди;
Спитати у тітки Венери
Де дім її і сини...

Та все ж та зірка незмінно
Висить на небесному тлі,
А я дивлюсь беззупинно
І далі щось мрію собі...


2010

Десь там у далекому небі,
Де живуть не самотні хмарки
загубилося сонечко. Де би
Нам його тепер віднайти?

Воно було і вмить зникло,
Розчинилося в небі як пил...
Може хтось його вкрав хитро?
Його можна ж якось знайти!?

А пішло те сонечко тихо
у далеку таку далечінь
Щоб поспати солодко та мило
І набратися нових сил:)


2009

У чотирнадцять хлопці хочуть сексу -
І потрапляють у обійми хвойд.
А він хотів до батька. Снився Рексик.
Якби ж із ним поспілкувався Фройд...

Він другий рік навчався в інтернаті.
Для нього батько був, немов Дедал.
А той: "...ремонтувати треба хату...
здав позавчора шліфувати вал..."
Не приїздив до сина аж півроку.
Роботу мав "нехилу" аж в Москві.
Тож хлопчик не з"явився на уроках.
Пішов до батька. Брухт шукав - на хліб...

Не зупинив таксі:"До Комсомольська!"
Спав у хатинах. Торував стежу...
Малий Ікар так прагнув ласки Сонця.
(І я у снах до батька вік ходжу...)

Рушій наш сексуальність?
Фройде Шломо,
Як бути із хлопчиною - отут?
Ось мозолі, попалена солома,
Кус житняка, що куплений за брухт...

Боявся добиратись автостопом,
Підводи на узбіччях не було.
Мої пегаси - клусом і галопом...
Розлучення батьків - одвічне зло.

...Аж дві години - лет.
Обійми Сонця.
І літо бабине.
І батько - поряд...
Шок.
І знову - інтернат.
Масні віконця.
Реп.
Матюки.
І на лопатці - шов.






2010

Телефонна кабінка

Напіввідкрита.

Відділення пошти

Напівзабуте.

Із неї слова

Ледве чути.

Із неї правда

Ледве вкрита.




"Все буде добре із цим,

Все добре"

Звуків кілька,

Фраз кілька..

Я уявляю тільки

Як вони

Пробиваються під наше небо,

Ледве чіпляючи наші речі.

Як рослини ростуть крізь бетон і щебінь,

А бетон і щебінь - і є наші речі.




Вслухатись у них,

Присідати коло них,

Як мати,

біля дитини, що плаче.

Слова.. Слова ще дещо значать.

Просто для когось значать..



2010р

Як буває збирають квіти

У книжках у серветках,

Ввіковічені зору.

Лиш трохи, незначно

Потьмянівший колір.

І щирий тандем з ПВА.




І нове життя

із новим змістом,

із новим листом.

фейк безпорадного мистецтва,

2D почуття у світі сурраунду.




Так збираю свої думки.

щоб дожили

чи до зими,

чи до завтра.

а їх розвіває вітер

безнадійно,

безрезонно,

безперестанно.



2010р

А будні минали поряд.

І було їх стільки приблизно,

Скільки раз сонце ставало

З минулого жовтня.

Скільки хмар пропалила наскрізно

Теплим дотиком

Сліпа безодня.




У десять раз більше

ніж банок з вишневим варенням,

Вдвічі менше дірок

В мішені.

Дещо менше ніж час,

Який ну просто ніде взяти, ніде вкрасти.

І остогидлий м’ятний смак

зубної пасти.




А що їм за ціна?

Якби б ми вірили в любов..

А так...

Тим часом

Приборкувач зміїв

Видував із дудки

Пісню про лестощі

Й холоднокровні мрії.




По ту сторону керма,

Від водія,

Дрімав фургон

Під тоннами зерна.




Поїзди шукали дорогу,

Блукаючи,

Здавалось,

По колу.

Як караван за міражем -

День-за-днем.




Ти впізнавав у дзеркалі

Когось,

А дзеркало брехало

тим часом.



2010р

Я виставив музу за двері.

У цій війні із прозою,

Між почуттям і розумом...

Я виставив музу за двері.




І колупає нігтиком бетон між цеглинками,

Проситься словами-несловами,

До вікон тулиться щоками...

І колупає нігтиком бетон між цеглинками.




Я виставив музу за двері.

У цій війні із прозою...

Не брився, не чекав.




Чоловічий розум.



2010р

На щастя перебивши ще вчора

Весь посуд у домі і трохи фарфору




Сьогодні по гострим уламкам

Через всю квартиру, як пішка у дамки




Критично шукаючи в собі

До того не відомі




Здібності йога -

Марно шукаючи.




Босоніж ідеш до виходу,

Повітрям подихати




На скривавлені ноги

біля порогу




З заміннику китайські туфлі. З сумом

З різким запахом клею і гуми




І якось в них так липко-липко...

А болю нема



2010р

Зима розвісила намиста
На крони саду поріділі.
А перший сніг - він самий чистий,
А решта, так, - всього лиш білий.

Наносить зИмна хтось до хати,
А хтось комусь - візит вечірній.
Чекати ліпше, ніш зітхати.
У цього снігу - подих рівний.

Лягає легко і неквапно...
Кому, цікаво, постіль стелить?
А я чекаю - може, завтра
Зима зі мною захурделить.

Мій погляд -
це сяйво
з таємних глибин,
що лине в безмежжя
криниці безсмертної.
Це світло
спресоване
в промінь один,
що ніжно цілує
солодкі вуста твої.
Це низка
палаючих палко
кохань
зринає із товщі віків
несподівано.
Цей погляд
завдасть мені
болю й страждань,
та я не зважаю -
й "цілую" нестримано.

Старенькі фотографії з горища:
тепло від спомину, і радість, і сльоза...
Великий рід (не рід, а родовище!)
багато що зумів би розказать.
Батьки, діди і прадіди незнані -
до їх цілющого припасти джерела...
Вони по той бік, і давно не з нами,
лиш думка в хащі тіней забрела.
Зі свічечок - велика спільна ватра.
Туман років лягає у траву.
І хтозна, може я в незнане "завтра"
туманом тим до предків попливу?
Там запитають, як жила, що вміла,
чи не зобидила в житті кого, бува?
У вічі їм дивитимуся сміло,
і не впаде на груди голова.
Не осоромлмю древа свого віча,
міцне коріння буря не здвигне.
Аби лиш не впустити в душу відчай,
коли життя ламатиме мене

Атлантова молитва

Боже думок і зірок
Тобі
(що молюся на цій вулиці)
Ти що осідаєш в моїй душі
найбільшою зіркою
з дуже маленького кошика
Допоможи мені
Многогрішному
втримати
цю многонадіяну землю
на своїх плечах
І дай мені
Розслабленому Велетню
Волю
встати і
порятуватися
втечею
27.03.2003 р.

(дівич-ранок)

як я люблю ту осінь
що не вміє жити
з очима неба
з вірою безоднь
і ту людину
що Христа любити
не навчена життям
і ті дороги що пройшли крізь тебе
що вийшли з пальців наче очерет
і хай не вміють зупиняти небо
і хай не вміють
осінь роздягти
вони такі як я
такі без’осі
без-осені
вони були такими
не завжди
12.10.2001 р. /по дорозі на асп. вст. ісп. з філос./

π

знайди себе серед дзеркал і книг
згубивши запах в тінях коріандру
й на пам’ять про загублений псалтир
з листків верби зіший для неба плахту
і не
пускай чужих ниток у світ
якщо вони не дощ і не
прозорі
а вершник був
і чемно поклонивсь мені
сховавши в дзеркалах долоні

знайди себе серед дзеркал і снів
які складаєш чемно на полиці
щоб вершник чашу не
розбив навпіл
коли численних тіл терпіти
будуть
спрагу
Ниці

знайди себе серед вітрин і скла
які тобі ще треба
пережити
бо вершник маску скине із плаща
а ти

залишишся убитим

30.11.2002 р. /запис. на бібл. бланку замовл./

φ

відчуття володаря часу
пронизує
усю
тебе
збагачена реаліями до-часності
ти
пропадаєш
уже
відчуття неземного тяжіння
коли неба уже нема
коли тільки біжать із невміння
всі коли
усі як
з-під пера
відчуття, що пронизує тишу

не зупинка –
зупинки кінець
і ти що сьогодні
завершилась
наче місяць уповні
вщерть
коли неба не стане зовсім
тяжітиме над нами тільки
сік годин


ψ

відчуття незаповненого часу
і розкиданих віршів
тепло
переповнене небо
безоднями
руками – щось
відчуття божевільного часу
вільного-у-собі
час, що Богові не належить
й не належить
собі

а сьогодні ти був предтечею
час якому нікуди
Втекти

29.06.2002 р.

δ
і на прохання у людині народитись
він розписав хрестами
небо
впоперек
а потім на долоні
наче щезник

воскрес

і я ковзнула в
титри
ікебани
естампи чорні в голих кімоно
хрести злетіли – й покропили небо
в
дощі
земні

безлисте літо невід
вбив
у небі
На
золотих
богів
а на прохання вмерти у людині
розрізав небо й
нутрощі його
Спалив

4.02.2002 р.


Σ

“Світ присутності є спільний світ. Буття-в є спів-буття з іншими. Внутрішнє само-у-собі буття всередині світу є спів присутність”
(Мартін Гайдеґґер)
я забуваю жити як всі люди
я забуваю бачити себе у них
а можна тільки треба
і вибирати нам не їх
так вчасно й
без потреби
живуть в мені серця
а можна трохи неба
і ти вже я
а я таке самотнє
а трохи ми в душі
а мабуть й ви-безбожне
сидить у нім
вона на людях Бога
вже роздягала сім
небес упали шати
у тілі – німб
а я забула серце
а в нім і ти і ви
і будуть страсті честі
і пристрасть-він
я
забуваю
жити
і вже не рік й не два
забути лиш не
можу
що вчасно вже нема

13.01.2002 р.

Σ2
вони до нього у двері стукали і радили
заспокоїтись
(Грицько Чубай)

“Людина … є тим ніхто, для кого будь-яка присутність у його бутті-один-серед-іншого
серед-іншого себе вже виявила”
(Мартін Гайдеґґер)

я забуваю жити як всі люди
а вчора тут вони були
сиділи на цім місці
і з цих пили
співали ті й не
цими
і говорили нас
і я-самотнє трохи
утратило тебе
воно було між ними
а в нім живуть всі ми
і ви таке безбожне
клякало горілиць
і бачило що вчора
вона забула їх
такі торішні сходи
пісок і кров і лід
а він забув що в ньому
і я і ти
вони пішли на завтра
сиділи там і тут
а ви не знало Бога
а Бог не знав ще їх
і їх ніхто не знає
хоч їх ім’ям снує
і ми і я-самотнє
і ти твоє
а їх назвали люди
юрба юрма юр-МИ
вони про всіх сказали
і про воно на ти
була ж іще не-мова
було до них ще там
та…народилось слово…
з-
і поприходив замість
і посідав за стіл
та хтось про це вже мабуть
десь написав у нім
тому не бути вчасно
тому не бути лиш
бо вже такі ці тіні
і голос їх

13.01.2002 р.



Приплив

...Зірка, байдужа до помирання,
Впала з байдужого неба...
(Владислав Броневський “Приплив” / Перекл. з пол. Д.Павличка)
приплив густої темряви
як світло
важкий іде
по клавішах озон
чи маєш віру
запитало тріснуте
а сподівання?
горизонт?
я знов була там
мало раю тільки
країна віртуальних не-секунд
до тебе звикла любий мій
той
що прийшов на черговий сезон
міняю їх на день як час і звички
а все через нестачу
свого_дня
біжать назустріч
букви
коми
титри
я цього фільму не
додивлюсь до кінця

цієї книги я недочитаю
як мало сторінок у ній!
я знов була там
розмови з віршем не чекаючи
достойна лиш епіграфа на ти
а сподівання?
горизонту
клавіші?
марна людино, маєш віру ще?
де темрява, як світло
густо –
радіуси

Приплив

.ua.

24.01.2003 р.

нові Боги

в нас на очах пере-тікає простір
і час стає вже не таким як був
живемо ми на зламі – гості
маленькі цвяшки на чужім
табу
як важко призвичаїтись до нього
це ніби вчитись плавати в піску
ми –
від народження сліпі і кривоногі
мов мишенята з електронних рур
і нам на день
замало тільки вікон
руки живої
і долоні карм
бо ми по білому писали
Споконвіку
І це, прошу Тебе,
узяти нам на карб
і на Суді Страшному
засудити
на вічні муки в Дантовім пері
бо ми не
розучилися
хотіти
вночі писати вірші на корі

– чи знаєш ти людино дожди_бога
які в тім місці виросли гриби
а ти
побачивши
лиш крізь вікно якусь дорогу
повірила
що там живуть тепер
твої нові Боги

22.02.2003 р.

ВОКЗАЛ У ПОЇЗДІ

Етюд
(фортисимо)

крізь прочинені двері – прижовклий бездомний –
поїзд-приблуда якого нізвідки не ждуть
в’їде стукотом в серце моє а вже там – невідомість:
хто з нас кого прихистить і куди наша путь
(І.Малкович)

Білі: “Галас і шаленство”
Чорні: і мовчання – рух
Білі: не була давно я там
там де ти не був
Чорні: світло зупинилось
і змінився шлях
Білі: відтепер в безодню
полетіти – такт
Чорні: і за право вчасно
зійти з колії
Білі: кожен твій ліхтарик
покидає ніч
Чорні: світ немов акваріум
Білі: коли в ньому ти
Чорні: тільки б ти не рухався
Білі і Чорні: стрімголов на Ви
(одночасно)



*** *** ***

театр декорацій
Майбутнього
одні голі ляльки
і добре деміургом
бути
опускаючи
руки
справжні
Униз
лякати вертеп
не-ангельський
Ма-ріонеток
живих

і декорації бігають
наввипередки стовпи

1.04.2002 р. /запис. у поїзді “Львів – Київ”, на верх. пол./

Як?


під ноги кину я собі повітря
на місці затопчу вітри
коли любов –
не докладай зусилля
а йди вперед
крізь небо і сніги
і навіть як ніхто не стане
тобі з дороги впоперек
не докладай зусиль намарне –
цілуй, цілуй, цілуй її
і солов’їв
хіба ти знав?
хіба ти нею марив?
як ми зійдемось
то тоді скажу
як я ловила світ
а світ зловив мене
коли зійдемось – так багато
дізнатись ти повинен будеш ще:
є тисячі світів
доріг мільйони
і як обрала свій –
крізь небо і сніги

1.03.2004 р.



Діалог із серцем
не світ ловив мене
не люди
ловив мене мій страх
страх залишитись із собою
в самотніх снах
а люди ні до чого тільки
бо їх і так нема
гуахо так собі завбільшки
з’явивсь – пропав
і більше каяти себе вчорашню
чужі гріхи
мені обридло
від світу утікати завчено
собі під тин
бо світ тепер такий
з такого
що не втечеш
бо світ тепер
не те, щоб упіймати
ловити навіть не спроможний вже
25.01.2004 р.







Ізольда Білорука. Із листів до Сітхартхи.
(друга редакція)

(1)

навчися жити ніби вітер
коли ще дихав сніг
щоб і тобі колись
дали потримати
всі ріки й ніч
ту неслухняну
взяти на коліна
сповити у вогонь
і на кінцях зв’язати її тіло
у китиці долонь
а потім відпустити наче хмарку диму
в сезон дощів
бо ти навчився жити, Вітре
а я –
Твоя лиш тінь

(2)

на березі Ріки я сіла і не плакала
дивилася як час
від нас втікає завчено
вже стільки поколінь
вона одна не знає існування
їй тільки аби
як куди текти:
ліворуч – в простір
а чи праворуч – в камінь
їй байдуже що ми
в ній скам’янілі риби
що б’ються у нутрі
з небаченою силою
Сітхартхо, пане час
існує і
запевно
часом буває в нас
часом – даремно
та ми – ті потічки
застояні й зігнилі
що їм довіку слухати
Великий Шум Ріки
і мріяти про Тису й море синє
зі страхом впасти в дощ
який застав зненацька
на березі Ріки
мене вчорашню

На березі Ріки сиділа я й не
плакала
подумала, як дощ, бува, невчасно падає
та обірвалось щось в мені
і спромоглася я
на втечу
тоді відкрив обличчя Ной
й омив мені щоку
Сльозою ґречною


(3)

над луцькими канавами
так символічно плакати
дивитися у дим
й вогонь намацати
згубити свій вінок
й мости поламані
а потім буде лиш
з Нового Вавилону зграя
і попіл Фенікс знищить
і котеня і майю
і лебедя візьме собі на шию Діва
на гойдалках бажань
тобі народить, Непорочна, сина
на березі Ріки
яких не стало в пам’яті
зійде на гору Він
із сонцем в пазусі
15.06.2003 р.

Ненаписаний

мені потрібен ти
тебе шукаю
Завтра
по золотих стежках
тебе чекаю вранці
від серця і до серця
тебе чекаю в травні
приходять все:
не ті
Узимку
раю хочу
приходять – та не ти
і йдуть собі
як і прийшли
з півподиху
з півкроку
29.02.2004 р.

Атлантова молитва
очищення

Боже думок і зірок
Тобі
що молюся
Цього літнього вечора
Ти
що осідаєш в мені
бурхливою зливою а чи сонячним дощиком
Прости мені,
Многогрішному,
безглуздий сумнів і гірчичну невіру
з того, що не зможу втримати цю
Многонадіяну землю
на своїх плечах.
І дай мені
Твою Святу волю як на небі
волю пробачати і каятись
Покори і зречення
Встати і
не порятуватися втечею

«Що до того тобі?»

Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя:
Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі?
Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?
(Пісня пісень 1: 7)


навіщо шукаєш персня
загубленого
і сни свої
пізнай: тебе Я веду крізь Небо, –
що до того тобі?

навіщо тебе турбує вік
і слово
і сни твої
пізнай: де пасеш отари
що до того тобі?

чи будеш ти мов
причинна
чи будеш тільки у сні
пізнай: очі немов голубині
що до того тобі?

бо коли Я сказав:
залишся
і сни ти облиш Мої
пізнаєш: Я – Лілея долинна, –
але
що до того тобі?


У Ноєвім ковчезі

у Ноєвім ковчезі
час існує
лише у формі тарілки
дотик руки
нагадує ніби
торкання голуба
голуба неможливо впіймати
і наступити на хвіст
інколи час
лише у формі тарілки
і лише на зубах
відчуваєш його
Німб


Пісня Херувимів. Соло

На мотив вірша Б. Лепкого «Журавлі»


Я стужився, душе, за тобою.
Небо зодягнув для тебе в храм.
І прийду.
І заберу тебе з Собою
на моє обійстя
у мій рай

Видиш, душе,
видиш, брате,
там летять
вервечки душ
Чути тільки: плач і скрегіт
кру!
кру! кру!

мерехтять в очах
розп’яття –
безконечний шлях
“В білих хмарах гине туга”, –
Херувим сказав.

Він стужився, душе, за тобою
Він втомився
в тебе на плечі:
І прийду.
І заберу.
І знову:
Я стужився.
Ти чому не причащаєшся душі?


ПРЕТЕНЗІЯ

не маю жодних претензій на цю землю
хай успадкують лагідні й покірні
хай успадкують ті що ім’я Бога
знайшли у найпростішім логарифмі

мені ж лишіть частинку того раю
який Тобі не встиг [забув] приснитись, Боже!
і будемо як дві великі зграї
покірні й лагідні в дорозі
16.07.2003 р.

На мотив псалму Давидового 14 (13)

Життя пливе, мов на шпалерах річка,
І кожен з власної дзвіниці б’є тривогу:
Немає Бога!
Який би взяв і вивів
з цих шпалер людину
на трави запашні
і на джерела чисті
Який, створивши день
і всякую скотину
Хіба не знає,
як спасти дитину,
що заблукала
й забрела у річку!?

«Немає Бога!» –
каже дурень в серці своїм
Й живе у лабіринті власних слів й узорів
«Немає Бога!» –
каже віри старець
Й від храму відвертається в проказах…

Роздерлася завіса –
вже-бо з неї шмаття…
За кого вмер Христос якщо
в Галгалі вже
каміння не говорить?
То й знаку вже нема на тобі Духа,
коли ріку боїшся перейти
без бука!?

«Немає Бога!» –
кажуть з-за церковних брам
Й Христова жертва проливається даремно
Чи йдеш в Емаус ти,
чи у Галгал –
шукаючи живого Бога,
ти знатимеш,
що з Ним ти перейдеш
Йордан й потоки повноводні
Але коли шукатимеш річок,
немов узорів на шпалерах,
ти будеш, як той дурень, що сказав:
«Немає Бога!»
Закутий в панцир лжевидінь,
поклонишся ти князю тьми пітному,
бо ти не матимеш роси,
що на руно впаде
лише твоє
коли навколо
посуха буде превелика
І Янгол засурмить
І роздереться знов завіса –
Тепер уже в Святилищі Небеснім –
Й прийде Христос на суд
живих і мертвих


Цикл віршів «Семиденниця. Квітна покута»


1.

«Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23: 34)

Чи усвідомлюєш Любов,
яку простили й потоптали?
Чи знаєш ти, що вже нема
для світу вигоди
Й обнови

що світ нікуди не втече
що світ це натовп без дороги

що Істина – це ті, що йдуть услід
ступають слід-у-слід, -
але не слідом за юрбою


2.

«Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лука 23: 43)

І ти сьогодні будеш у раю…

Та рай – це не позичена картина,
бо фрукти на позиченім столі
лиш бутафорія
Провини
нема у цім твоєї зóвсім
Бо Я прийшов –
і світ утік
І подорослішав,
та й тільки, –
що день за рік
не став мудрішим

Аніскільки


3.
«Оце, жоно, твій син!»…«Оце мати твоя!» (Ів. 19: 26-27)

День третій.
Він воскрес

Невісто!
Візьми найкращу одіж і парфуми
І постіль постели Йому
Хай знають всі:

Це Син Твій!

Ти цвістимеш.
Бо Матір – Ти.
Його Ти народила!

І квітне сніг на гілках мигдалю…

4.
«Прагну!» (Ів. 19: 28)

Чи йшла в дорозі на Еммаус ти? –
Але чого тобі туди!?
Що там робити?

Ти не поїдеш на край світу,
Назад в майбутнє не вернеш,
І сонячних машин не водиш,
Й назустріч сонцю не ідеш? –
Excelsior!* Я прагну!
Ти не пізнаєш по ламанню
І хліб з’їси, –
Та Я прийду!

______________
* Excelsior! – з лат. «Вище!».

5.

«Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27: 45)

Дідусь помер –
За тиждень вже було весілля.
Він так чекав…
та не дожив…

Мій травень втік
і з-під пера
не вирвалось терпіння…

Мій Боже! Ти мене покинув:
я не знайшла ключів від раю.

Прости, що шлюбне слово я зламала,
що зрадила
і легковажна стала…
бо якби знала – я б не присягала.

Дідусь помер
у Твій день Воскресіння.


6.
«Звершилось!» (Ів. 19: 30)

Ось і тобі сповнилось «33»!
Та що надбала, щоб роздати!?

Агнця жертовного візьми
й між бідними ти поділи –
І хай воздасться!

Іди по морю ти за Ним –
І драхм не кидай ти останніх
бо не повернешся –
вже ні:

Сповнилось вчора «33».
А завтра –
втрата буде рання…


7.

«Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!» (Лк. 23: 46)

Твоя хай Воля буде, Боже!
Чи буду мати з цього я пожиток?
Лише прошу, аби талант свій
в морі не втопити, –
Талант такий мізерний, нерозквітлий…

Тому бери Ти мого духа
Й постав печать на зламі віку
Бо народилась я у не своєму часі:
Він не зберіг – цей час –
Печаті…

***********************************************************


Десять молитов під час Святого Причастя,
або Як приймати Духовне Причастя у формі молитви

«Я не гідна, щоб Ти увійшов у моє серце» (тричі)


1. Молитва зі Світлом

Дай, Господи, Ти Свого Світла –
Дощ
У Храмі записати цих краплин
по десять
Дай, Господи, його мені
з першого білого плоду
і я візьму і понесу назад Тобі
Його сховаю в золоту обгортку
щоб не розбити
не розлити –
Дим
нестиму віру
в білому тюльпані
це Світло біло роздарую всім
хто тільки увійде до мого Храму
і не розбити
не розлити слід
на білому снігу
що випав у притворі оцього Храму влітку
бо нам так добре із Тобою в Нім
Дай народити тишу

сама
з Тобою
наодинці
ввечері
і дощ пропав, –
Довіку


2. Молитва з Тишею

Дай народити тишу –
в самоті
у Храмі заховати
у Твоєму, Юрію

дай, Господи,
її мені
і свічку
затулити в бурю
в долоні нести
щоб горіла днесь
допоки ще не вигнали із Храму
Тобі я, Тише,
цей складу псалом
і з ним прийду
я на вечерю вдома

дай тиші білої
серед людей
і серед світла
серед квітів
нести
народжувати день –
Лавину віршів
Тобі їх, Боже, присвячу –
не гріх
присвята – мій хліб життя і віри
Тобі дарую мій псалтир,
зішитий із проміння тіней
це вперше обміняю із Тобою їх
щоб не було між нами свідків
нехай пливуть увись
в Твій Дім – неждані гості
з мого серця діти
Тобі одному
в тиші Храму днів...
і дай в долонях свічку цю донести
а там –
що буде
ні, повір – а там
Любові дай воскреснути

3. Молитва від імені Любові

а там
Любові дай воскреснути
позич Свій рай
і на хвилину дай
від Імені Її молитись
побути нею ще хоч раз
у Храм привести:
привести Світло й Тишу
їх –
на співпричастя з тілом
Віталиків Тобі моїх
пускай до мене
ще трохи дай мені молитв
як пригорщу
як солі
і сіль у світло
заховати в нім –
шукай мене, Мій Боже
Тобі довіру
і Тобі – мій страх
знайдеш мені
позичиш
бо я не вмію
я сама така
грішу невинно
прости мені
і дай
і дай
потримати ще руку неба
і в ньому
з них
створити світ
наново
від Імені Її Причасть
і Ти, Ісусе,
пліч-на опліч
чекати днів
і народити Храм
увіч
Тобі
кажу
сьогодні
а цю –
також Тобі, Мій Пане, дам
бо ця –
молитва неба

4. Молитва неба

бракує слів
Ти дай ще їх
пошли земного світла
і окропи мене дощем
святого вітру
До неба сповідаюся у дні,
коли не маєш Ти часу у Храмі.,
щоб зайти до мене в гості.
Від неба причащаюся з душі,
коли Тебе чекаю, Боже...
я дочекаюсь
так багато в Тебе справ
зайдеш до мене як завжди щоночі
і як у давнім Слові
і Словом Ти зайдеш до мене так
як я заходжу в Храм Твій Божий:
щодня відчинено в Тобі
сиди
молись
пиши –
До неба
не спалюй тіні
зачиняють день
повір
а там –
нема дверей
у небі причащатися ми будемо без міри
бо там нема часу і мірок
бо там...
бо там –
молитва хмар вже слідує...

5. Молитва хмар

І Він тоді мені сказав:
«Допоки досить,
бережи слова,
прийдемо завтра
сьогодні йди сама
не розминемось
ні, іди
з тобою добре
але і Мені
час на спочинок
заховай в теплі –
твоїм словам пора вже спати
іди
тебе вже тут нема
твій вечір у Мені загинув
Пробач:
Я став тобі причиною
Бо далі як прийде молитва зір...
але не тут:
До зір молитись треба в центрі світу!»

6. Молитва зір

«Що ти робила там так пізно?» –
мене спитали зорі після свого сходу.
«Я
пересиджувала
Дощ» –
«У Храмі?» –
«А що такого?
Тепер я ось
у центрі світу
як Він і наказав мені» –
«нас всіх мільярди
що несуть до Нього Світло
у згорточку старого полотна
Прийдімо
Припадімо –
більше ночі
Її Величність
сповідаємось Тобі
до сну
і Ти нас, Пресвята Маріє,
Пречистістю Святою загорни
у згорточок
в обгортку срібну
немов цукерки
нас неси в Собі
як плід
із білого і першого врожаю
нас шкіркою цнотливою вділи
Тобі несемо
тишу
і любов
і віру
і все це запаковано
в кришталь
на дні – там серце
не чіпай
Тобі
зніми лушпиння:
тінь і рай
Тобі несемо наше світло
як білий храм
по-білому ескізі
Тобі –
сніги
Сьогодні снігопад –
Псалом цієї ночі що її нема
співаємо кондак:
Маріє, ave!»


7. Молитва за ніч

Тобі молитись
думаю
за ніч
щоб Ти послав їй, Боже,
більше світла
є білі ночі
тільки не для нас
нам ніч у зорях як вагітна
вона несе нам ці плоди –
повір –
без неї Ти б не був Собі
Ти був би наче всі боги
а так із Нею
Ти – Один
і ми в Тобі неначе зорі
народжуємо разом
День –
легкі пологи
пошли їй Величі
і материнського тепла
щоб нас зігріла
в сні чи у безсонні
бо їй
не впасти у безодню
як в дзеркало
себе побачила у нім
До тебе, Місяцю уповні –
лише сьогодні
30.08.2004 р.

8. Молитва місяця уповні
(перед дзеркалом)

від безумства твого
і віри твоєї
хіба молитва одна порятує мене
у безумстві твоїм
я стаю зовсім тобою
перетворюючись із води у вино
і розбите на друзки все небо
зібрати в долоні свої, –
гарний з нас
не для нас
гербарій, –
і любов
заспиртовану в нім
у твоїх пізнаю свої очі
і прозорість свою
у тобі пізнаю
ми подібні з тобою –
не зовсім
два світи
і краплини по дві
що зіллються на склі у дощі
у душі
відбуваєм таємне паломництво
відбуваєм дощ за усіх
і беремо на себе жертву –
жертву тіла і крові
за всі:
потопи земні
і несемо все це
мов по голочці
і визбируємо
терен з піску
твоя жертва я, Боже, вечірня
я уповні
в Тобі
розчинюсь
ми подібні
своєю прозорістю
ми подібні
з Тобою на «ти»
в кожнім з нас
пізнаємо дорогу
ми –
за всі ці дощі

це псалом чужої води

9. Молитва дзеркала
(перед місяцем уповні)

це псалом чужої
зчужілої
згусток неба
і тіла скло
від води я стаю
вдвічі снігом
тричі свічкою я стаю
у тобі я себе розгублю
і із тебе себе я зберу
з тіла й крові
я стану тінню
небо тінню розріжу
уб’ю
розіб’юсь на межі твого вечора
в ніч себе перегорну –
тропар
і краплиною стану уповні
на декаду твоїх мовчань
у тобі заховаю свій образ
знову світло я тінню зроблю
І був вечір
І день був –
день перший:
присягнув і
помер
знову стану
обличчям до тебе
і між нас я поставлю його
і цей день буде нам як свідок:
не дивитись чому

це псалом своєї води

10. Молитва часу,
який подорослішав за одну ніч

жертвою став
я води уповні
я заплідним нею свій страх
подорослішав
від однієї молитви
коли промовив її
серед вас
подорослішав
від однієї чаші
коли її перепросив
дощ мені подарував сина –
розумнішого за сина землі
дощ мені подарував жінку
з якою ми молились на сад –
сад у якому
стежки розходяться
розбігаються
наче діти
були і нема
вона мені нагадала про смерть
яку я пережив
тричі
жертвою став
води торішньої
подорослішав
за одну ніч
за одну жінку
був і – нема

це псалом під час
моїм часом став:
дай, Господи, Свого Світла
потримати у долонях

6.09.2004 р.


«Прагну!»

ліпи з мене
Твою досконалість
навчи мене першою
ставати у позу Веселки
навчи першою
відчиняти двері
і заради простого Прагну
відкриватися
не очікуючи
винагороди щедрої
7.09.2004 р.

І Він сказав:
«Тайна херувимів. Будьмо уважні!»

“Я – сіль твоя небесна
Я – жертва тіла і крові
у тобі народжуся вдруге
і з пришестям
у тобі умру вдруге
Ти – сіль моя небесна
розчинимось разом?
зі смаком
води прісної
букви прісної
на вустах

Псалом західного сонця

Я – небо
в вечір,
в ніч
моя душа так спрагло прагне
ти був мені відкрив чогось іще
та не збагну
а може, це і зайве?
Я – дощ
мене уже нема
я розчинилась в світлій тіні
тебе мені Він знов
подарував
цей Бог осінній
Я – груша в його райському саду
я груша для спокуси
яку у Божому раю
ти виростити мусив
Я – ніч
мене собі ти посади
так на коліна
гордо
я тільки дим
мене вже знов нема
не бійся –
тебе від себе я сьогодні
звільню

* * *

Любов воскреснути дає нам сили
Благаю небо
щоб свої позичило нам крила
Воно щоранку ними відлітає в вирій
Я теж так хочу, Доле,
Щоб осінь народити
на Покрови

*****************

Цей сніг

цей сніг такий
святий і непорочно чистий
він – Тайна Хрещення
і жертва всіх Причасть
цей сніг веде мене на зустріч зі своєю Долею
і береже як талісман від всіх нещасть
в цей сніг і ми колись зустрілись із тобою
ти пам’ятаєш?
ні?
та ти ж з весною був собі пропав
Було спекотне літо,
потім – осінь болю...
і знову ось
цей сніг веде мене в Твій Храм
Чи ти насправді був
чи ти – моя лиш мрія
чи просто знак який
чи так собі – лиш слід
тебе зі снігу я зліпила
тебе шукаю я у сніг
у сніг такий
святий і непорочно чистий
весь з пилу зоряних слідів
його собі збираю наче мед в долоні –
у небі інший він
і зовсім не холодний – ні! –
цей сніг
що ніби Царство це Твоє
яке шукаємо в собі
і часто навмання
і часто бо нема:
у ці сніги ми готувалися на світ

********************************
Нелісова пісня

стоїть зима
мов явір
на порозі
уся така чужа
тобі –
уся
вона тебе боїться
може
і в гості не зайде
спогордою
отак
вона тебе боїться
тільки
її ж я не боюсь –
ніскільки
о зимо,
нам по дорозі із тобою
у казку ту стару
де млин і тирса шелестять
атласною габою
де яворина мертвим гіллям плаче:
засни
засни
засни
умри, Юначе!

і міріади білих вогників кричать


* * *
на рейках спали ми у листі
аж доки вітер не затих
ми за непослух
у житті торішнім
кидатися під поїзд навздогін
ми через вулицю на інший бік не встигли
ми залишилися на рейках наче сніг
самі собі повірити не вміли
очікуючи від життя утіх
утіх а не коліс
так низько нас
не кидала ще доля
лежити горілиць в пітьмі
бо ми – відомо –
не зустрінемось ніколи
ми ж рейки у житті

*************************************
Позичений рай
(притча)

ми збудували на долоні Дім
два дерева навколо посадили
на весну білим зацвіли вони
І сина виростили

Та час минув –
і зруйнували дім
дерева більше яблук нам не родять
і син наш виріс
і забув тебе
Забув...
бо я ховалась від дощу в кафе
і дощ в меню питала:

Життя – знання
зрубали ми удвох
вбивала час я білим цвітом
І тільки син наш знав про те
Кого я пробачатиму довіку
і з ким в долоні проживу життя
Із ким ділитиму знання і –
груші
Не встигли ми –
і цвіт опав
не встигли
бо
сфотографуватись
мусіли

Собі ми збудували
Дім з піску
долоні склали –
трохи завеликі
Він прилітав до нас зі сну
а ми забули
Зачинитись
в шкаралупі

З горіха зерня
ми облаштували
і оселились
наче ми – птахи
такими нас
удвох запам’ятали
із фотографії Космічної Землі

усього нам не можна позичати
Не можна
бо перебуваємо у сні
Тебе не хочу зовсім відпускати
у вирій
навесні

***************************************
Вмираю зі сміху

повні кишені паперу
снігу долоні повні
несу все це із собою
і навіть місяць уповні
поцупила в осені листя
зиму теж обікрала
цілувалась учора так пристрасно
ніби вперше в житті цілувалась
усе повернулось з Початку:
моя юність
моя невинність
коли марилось загадками
питаннями дитини
у Бога усе можливо –
Він тебе не покине
Бо сказав: Дітьми залишайтесь
І пускайте дітей до Мене

повні кишені паперу –
записки кирпаті
все це несу із собою
на зустріч зі святом:
буду весну обкрадати
ще до зими, до снігу
Як це все по-дитячому –
вмираю зі сміху


* * *
коли стежки перехрещуються
стає по-шоколадному тепло
тоді сніги розступаються
ніби в пустелі Мойсеєвій
море тебе наздоганяє
море тобою пишається
коли стежки перехрещуються
знову у снах літається

* * *
життя таке мов бите скло
і білий Ангел заплутавсь в білих пеленках
коли ти народився був
учора зранку
і не знаходить знов додому шлях

**************************************
Вальс із Дощем

дощ наздоганяє дощ
і від дощу утікає
дощ дощу і родич дощ
люблю
отак по вулиці одна іти
крізь нього сторч
спостерігаючи
за людьми що під вечір
подвоюються

дощ, звичайний дощ
і незвичайний, бо весняний
і тільки ти самотньо
блукаєш знов
як завжди
бо тільки дощ
хіба тобі до пари стане

самотній дощ,
увесь,
цілком
ми доторкались один одного
долонями
і він був кращим
аніж тіло й сон
ми наздогнали і втекли
самі від себе

Понеділок. Літо.

...дивилася на пару я услід
що попереду йшла
під парасолею
і мимоволі
я відчула дотик чийсь
сльоза з сльозою вітру
загубилась

...ми йшли навпомацки
і дощ
ловив наздоганяючи
Долоні

******************************************
Звичайний

для того, щоб ти
присвятив мені вірш
заспівав пісню Чубая під гітару
чи придумав слова на свій узір
згаптував музику пір року Вівальді, –
я мушу стати звичайною
як усі
відівчитись малювати
місячні сонати
на пальцях

ні, ніколи ніхто мені
не присвятить вірш
і пісню не заспіває як альбу
і не тому
що Трістани перевелись
просто я не зумію стати звичайною
просто я не втримаюсь
і колись
вірш йому присвячу
на пам’ять
вірш про озеро і про ліс
де Бетховен
Сонату свою
прослухав


* * *
доки не напишеться вірш
ти відчуваєш порожнечу
повну відсутність думок
і руку холодну вечора
щось на тобі лежить
і шалено позіхає
доки не напишеться вірш
втомлено летиш у зграї

а як напишеться вірш
дорога тобі за
Предтечу
лузаєш насіння думок
і втікаєш від вечора
щось у тобі сидить
і глибше тебе штовхає
як напишеться вірш –
сама собі стаєш
Зграєю

Наїхало фурашок й беркутяток
І Раду заселили. Наш підвал
Обкурений, повсюди стос горняток -
Такий сценарій з виборчих навал.

У Львові біля Ратуші багато
Й всередині подвійний батальйон,
Неначе бій ведеться той завзятий...
Лиш ТВК готує знов бульйон.

Повсюди шухєр розпустили на сметані,
Міліція замкнула знову ТВК...
Міське життя загострене й жадане
Спокуса піниться - вона ж така

Лиш місто тихо спаяє в нірвані,
Райони дерибанити готові повсякчас -
Ми вічно биті, кусані та рвані,
А беркутята знову запускають газ...

04.11.2010 року Львів

Вечірній сніг вже пада мимохідь
І срібна пелена встеляє землю...
Уже зима шукає свій прихід -
Вікно крижинами укрилось чемно.

І видно в ліхтарях німіє пух,
Спустошує собою все зелене...
Вже чутно зимоньки присутній дух
Та біла постіль є навколо мене.

Усе сповилось... Тихо в сон пішли,
Думки мої про сонце й синє море...
Прощай же осене! Тобі пора іти,
А я ж зустріну зиму у покорі...

24.11.2010 року Львів

Как представить себе я могу Новый год?
Это ёлка, как небо, в звёздах.
Где-то озеро спряталось греться под лёд.
И под снегом - рябины гроздья.
Это окна в узорах, и снег, как крахмал,
И счастливые рядом лица,
Это вспышки и блески, с игристым бокал:
Всем желаниям миг - чтобы сбыться.