Тінь образлива у фразі,
в помаранчевім тумані,
закид жовчний та поспішний
спалахнув лише на мить,
а образа прикро вразить,
і довіра вже на грані,
і любов, мов сніг торішній,
потемніє та й збіжить.
Потім скнієш, ждеш розради,
і шукаєш, в чім провина,
нелад в серці, осуд коле,
і разюча самота...
Посіріє світ принадний
у примарнім часоплині,
і в душі віддасться болем
бо таки когось дістав.
І не вернеться вже слово,
те, що вразило мов жало,
спокій прийде і присяде
десь у темному кутку.
Залунає знову мова,
та в оселі щось зів'яло,
залишилось безпорадним
в ту хвилиноньку гірку.

Так хочу стати я на щабель вище
У чистоті думок і почуттів.
Не просто слухати як вітер в полі свище,
А відчувати, що сказати він хотів.

Я хочу розуміти Божий світ:
Рослиночку, комашку і травичку.
Здійснити хочу подумки політ
Політ по всесвіту, завідомо незвичний.

Я хочу вміти заглядати в глиб душі,
Людські серця навчитись розуміти.
Таке я хочу щось зробити на Землі,
Щоб люди всі могли цьому радіти.

Я хочу бути чиста, як кришталь
І стравжньою, як вранішня роса,
Щоб впевнено дивитись в синю даль,
Нести тепло і ласку в небеса!

Не питай, бо холодно ще досить,
не спіши, хай серце відпочине,
прийде час, душа сама попросить,
прийде мить, душа сама полине.

По стежках задуми та спокути,
без вагань у почуттів полоні,
бо захоче лиш тебе відчути,
і завмерти у твоїх долонях.

Тане сніг весняним водограєм,
оголяє руна проліскові,
просинайсь, і серце покохає,
посміхнись і поклонись любові.

Розчеши свої пахучі коси,
і розкрийсь весні у цю хвилину,
прийде час, душа сама попросить,
прийде мить, душа сама полине...

Ми падали з тобою листопадами.
Летіли в небо і збивали світло.
Ми падали, ми падали, ми падали…
Забивши на своє наземне тіло.

Летіли серед неба і зірок….
Летіли зачепивши струни часу.
Осіннє небо надавало нам урок…
Самотня осінь.Більше ми не разом….

Зима минула, й квіти відцвіли -
весна минула і минуло літо.
І знову осінь,тільки ти не ти…
А я коханням не твоїм зігріта.

Згадаю погляди твоїх й моїх очей.
І розумію що любила дуже.
Та не вернути більше тих ночей
Нову коханку маєш мій колишній друже….

Німі прохання у думках минають
Забуду з часом запах твоїх рук.
Та пальці пальцями моїми ще блукають
Маленьким привидом закоханих розлук.

ванільні сни, цукрове небо
солодкі дні -
та все без тебе
в полоні спраглих почуттів
кричав
сміявся і
летів...
любив мене кидати в стіни.
любив кричати.
наші війни
тривали місяць або два...
та що ж війна?
лише слова?
цілуєш, ніжиш і біжиш
і знов кидаєш. б"єш кричиш
втікаєш знов
десь пропадаєш
то це любов?
ти знов не знаєш?
чому ж тоді ванільні сни
чекають нової весни?

не нагадуй про себе, чуєш?
надто важко було забути.
надто сильно болиш. дратуєш.
я не хочу про тебе чути.

ти даремно з'явилась знову.
в мене інше життя сьогодні.
ні до чого пусті розмови.
в тебе очі такі ж холодні..

я не іграшка, розумієш?
хай би як тобі не здавалось.
хай по-іншому ти не вмієш,
та хіба ти ще не награлась?

не нагадуй мені про себе.
забувай про моє існування.
проживу як-небудь без тебе.
і нехай це буде востаннє.

2011

У парня две девушки:
Одна в родном городке
И одна в столице -
В собственном вузе,
Как говорится.
И на обеих пора жениться.
А ведь не хочется ни на одной.
Обычный такой
Любовной истории поворот.
В жизни ведь
Надобно смело идти вперед,
Причем без особенных репетиций.

То есть бросит обеих.
Ну, то есть из этого варева
Нужно время от времени
Выкарабкиваться на берег!
Некоторые знакомые в результате
Перестанут с ним разговаривать,
И будут смотреть на него
Тяжело и немо,
И, может быть, даже
Бросят в лицо - "стервец".
А так, вообще,
Найти девчонку -
Разве теперь проблема?
Ведь жизнь только начинается,
Хотя и в ее начале
Однозначно проглядывает конец.

В общаге у парня
Ни много, ни мало -
Три девчонки,
И еще четвертая на примете.
Такие гонки под одеялом
Порой бывают -
Забудешь о скорости и о свете.
(Впрочем, о Свете давно забыто!)

Два зачета сданы со скрипом.
Три дня перед этим
Впустую почти прожиты.
Размышляет, к какой пойти.

С Катей в последнее время сложно.
К Аленке можно б,
Да только еще не время,
Надобно к ней к тому ж вина подороже.
А вот к Натахе - вполне, вполне.
Простые вещи у ней в цене.
Надобно восемь бутылок пива,
Четыре презерватива -
И все красиво.

К Вере бывает довольно трех,
Да и то по мере
Надобности
(Здесь получился невольный вздох).
Но пойдет он, пожалуй, к Вере -
Вот ведь в конце-т-концов
С ней можно в лучшем виде
Поговорить по душам,
А там -
А там, как войдет и выйдет.

2009

Лиш буде степ, Дніпро і, кущ калини,
Храм між дубАми на святій горі.
Як журавлиний ключ у небо злине,
Вона засяє з променем зорі.

Лиш буде степ, Дніпро і яворина,
Як беде обертатися Земля.
То мати в муках ще народить сина,
Їм стануть світлом небо і зола.

І буде степ, Дніпро і мати з сином,
Колиска заскрипить, як в перший раз.
Мов з попелу постане Україна,
Проб’є у дзвін Тарасова гора.

Почують степ, Дніпро і небо синє
Той голос, що про вічність сповіща.
І оживе найтонша кураїна,
Во ім’я Духа, Сина і Отця.

І буде степ, Дніпро і кураїна,
Бо як нетлінні попіл і вода.
Є невмируща доля України
І безупинні серце і хода!

Лютий 2011

Я для тебе — мов безмежжя океану:
Ваблю новизною, повна таїни.
Хочеш, Тихим, як для Магеллана, стану —
Ти лиш першим ніжно в мене зазирни.

Не дивуйсь, коли я — ураган тропічний,
Що твої громить відважні кораблі,
Адже у мені цей кругообіг вічний —
Болі і надії, радості й жалі.

Ти для мене будь відважним, капітане,
Ти нові моря і землі відкривай.
Океан я твій, отож пливи в незнане —
За близький, і так далекий небокрай.

(2011)

Мій світ: дрібничок і світил,
Він також старіє зі мною.
...На скронях зір - сріблястий пил.
Мій світ: дрібничок і світил -
Світ колисанок і могил.
...Космічний пил - в передпокої.
Мій світ: дрібничок і світил,
Він також старіє зі мною.

2004

В кульбабах Базилевих, травах
Дрімає тиша золотава.
Лише бджола не потура,
Невтомно й весело збира
Солодке жниво з квіту-цвіту,
Немов доказуючи світу,
Що в добрій формі, не стара.

Й немов одна цінує мить -
Усіх розбуркує, дзумить,
І лінькуватій комашні
Дає поради голосні,
Зганя дрімоту на осонні,
Щоб спраглі повіви озонні
Раділи молодо весні.

А пензель Базиля зліта,
Ввібравши миті і літа
(Натхненню теж не все одно,
Як оживає полотно
І звідки родом таємниці...),
Летять кульбаби - вічні птиці -
На сиве трав'яне рядно.

Уже не сняться сни яскраві,
Гаями никає зима ,
Зорить імла глухоніма
На зір згасаючий алфавіт.

Не манить винами корчма,
Удачі світової лаври,
Приємні серцю стали глави
Святого Божого Письма.

Собори й храми злотоглаві,
Гріховні похоті й забави -
І се , і те - душі тюрма,

А те, що в потойбічній яві
Із Богом стрінуся віч-на-віч
Усе частіш мене проймá.

07.02.11.

Він бився невтомно, як тигр, як лев,
За сонце, за зорі, за дім, що десь там…
В держави ім'я, королів, королев…
І зараз, він вірить, він знає, не сам.

Раз-по-раз, гостреє вістря меча
В повітрі породжує свисти глухі.
Втомилися руки, не чути плеча.
І птиці сідають на трави сухі.

Для них є пожива. Тут повно народу.
Давно вже ніхто тут не стогне не плаче.
Хтось сильний. Хтось мав небачену вроду.
І все це гієнам…. на щастя собаче.

Він бився і бився. І вижив в бою,
Червоний від крові своїх ворогів.
Меча він що разу підійма над собою,
Шукаючи погляди, відчай і гнів.

Нікого… Ніхто… Всі пішли з поля бою.
Лиш гори і сонце, високії трави.
Птиці сідають, клюють щось юрбою.
Сходяться звірі. Тут в кожного справи.

Він бився і бився. Хоч битись не вмів.
Як всі народився, у селищі жив.
Звичайний погонич звичайних корів…
Але у бою він вижив, він вижив…

Досі у вухах лязги мечів,
Крики від болю і радості крики,
Дротики, списи, і стіни щитів,
Сопіння навпроти, і крики, і рики…

Страшно лише на початку було,
Коли він побачив біг колісниці,
Як все двигтіло, і вило й гуло,
І сяяли сонцем гострії спиці…

А потім, не страшно. Все серце приймало:
Крики і свисти, тьму колісниць,
Як щось виступало, мечами махало,
А потім бездушно падало ниць.

Багато було з ним добрих воїв…
Але чому досі б'ється лиш він?
Невже він не знає як люблять героїв,
В тихих будинках, під захистом стін?

Давно всі пішли, і йому вже пора.
Годі махати бездушним мечем.
Нема ворогів. Лиш пустельна пора,
Вкрита тілесним кривавим плащем.

Нема ворогів, а ні друзів, держави…
Нікому із них він вже не потрібний.
Треба їм гроші, і почесті й слава,
А не якийсь…. Що лиш мечем махати здібний.

Він бився і бився, бо вижить хотів,
Не в держави ім'я і не для наживи.
Він захищав лиш одну із життів,
Яку десь чекають корови і ниви.

Він вижив. Для чого? Де вороги?
Де друзі, держава? Де звуки про відступ?
Немає нікого. Сонце сідає за гірські остроги.
Місяць виходить. Де засідка, підступ?

Та знає лише він про лезо меча,
Як розгораються й гаснуть всі битви,
Як зараз важливо не чути плеча,
Щоб не пропустити замаху бритви.

Він б'ється невтомно… Та лише на мить,
Погляд оцінить пустельну місцину.
Невже не підійдуть його зупинить?
Свою не побачить єдину … країну?
17.04.2010

…Прорватись, продертись крізь розпачу хащі,
й на мить не спинятись, хоч далі все важче;
зневіру під ноги пожбуривши хижу,
тягтися до цілі, усоте упавши.

Хай поступ лунає затято, уперто,
бо тут зупинитися – значить, померти.
Цей світ, мовби звір кожен слід твій оближе,
та як не хотів би – не в змозі затерти.

Тому, хоч і шлях лабіринтом заклятим
заплівся надійно, і ніде спитати
про вихід; та сяють сліди твої свіжі
краплинами крові – за волю розплати.

Пародія


Тихесенько присунуся до тебе.
“Ти спи, ти спи...” – прошепочу на вушко…
То дощ в віконце стукає. Із неба.
А що там за завісою нічнушки?

Немилосердна ера, ера злоби і гніву.
Болі у грудях, давлять тонни бетонних плит.
Трачу на вітер сили, майже немає віри,
Душу розколе навпіл те, що тепер болить.

Промінь надії гасне, темінь густа в тунелі,
Ноги мої відчули холод підземних вод.
Руки тягну у протяг, де ті до світла двері?
Швидко росте напруга в тисячі тисяч вольт.

Битий, іду по лезах шляхом усіх гонимих,
Сам у собі блукаю, згасли мої вогні.
Бранець емоцій диких, фарби згущаю в римах,
Світ не такий паскудний, будуть ще кращі дні…
06.02.11.

Ти просиш любові, мов хліба, мов вранці пиття
на просторі синім, на зримім вітрові буття,
на святі людей та зимового сонцестояння.
Та падає, падає тихо так сніг подаяння
в долоню, підставлену небу, і тане на ній.
Що участі просиш, тепла та подовження днів
для плоті нікчемній в соромній жебрачій одежі,
ти, подорожанин, закляклий на полі безбрежнім -
на білій землі? А не просиш тепла для душі?
Продати хотів лицемірам талант за гроші
і бути для свідчення їх, як вони, в лжепророках,
і славу стягати в оздоблених сріблом дорогах -
по темним презирливим хатам – помешканням зла.
Та совість постала твоя проти лжеремесла -
благати глухих красотою натхненного слова.
Тобі обіцяли почесне звання Щуролова,
щоб вів за собою ошуканних флейтой щурів,
сліпих і покірних, і з урвища кидав їх в рів.
Лихе товариство твою геть розбестило вдачу.
В імлі побувавший, пройшовши крізь гроно боляче,
ти вийшов на світло, та знову блукаеш в імлі -
бредеш у нікуди по мерзлій, по сизій землі.
Що прощення просиш, а в серці не є покаяння?..
В торбину порожню лиш падає сміх подаяння.

1993 г.
авторизованный перевод

В віддаленому закутку моєї юності,
Де світло захлиналось крізь вікна фіранку,
Було в пробудженні моєму стільки мудрості,
Якої так не вистачає людям зранку.

В давно забутих днях дитинства нетривкого,
Де так мені сміялось чисто й так нестримно,
Було нестерпно й надто боляче від того,
Що дуже швидко на душі ставало зимно.

А в цьому подиху гірко-важкої дійсності,
Де страх минулий не дає вночі спочити,
Так важко жити із собою в несумісності,
Бо знов-таки у дзеркалі не я… Безлика ТИ…

17.09.2010

Стою над урвищем. Піднизом океан.
Холодний вітер обдуває спину.
Заходить сонце. На передній план
Криваві відблиски виводить небо синє.

Стою над урвищем і Господа молю:
«Прости гріхи, що сотворив в нестямі,
Якщо себе занадто я хвалю,
Якщо нарік невинних ворогами.

Я каюсь, Господи, бо каятись не гріх,
У покаянні, кажуть, шлях до раю.
Та на душі так гірко, не до втіх,
Бо й сам у каятті отім вмираю.

Не помираю я, що оступивсь,
Не помираю, що сказав невміло,
Що десь у друзях знову помиливсь -
Вмираю, що мене не зрозуміли!»

Cорочку вітер дре в дрібні шматки,
Разом із нею задубілу душу.
Хтось ззаду йде. Жду поштовху руки.
Та доказати,що почав, все ж мушу!

2010р.

Сьогоднi ким для мене будеш ти?
Рятiвником, чи може катом?
Знайомим незнайомцем, чи байдужим перехожим?
Не знаю...
                Я для тебе буду ким захочеш...
Або НІКИМ
                    для тебе буду я.
Й назад не буде вороття, -
бо час невпинний i невблаганна доля.


грудень 2008, (ред. - 8.02.11)

жах пожежі посіяний лиже руки червоними маками
ще тендітний але ось- ось – і щемітиме ранами тіло
і є в тебе єдина хвилина наче в школі за першою партою
полотніти
і щось із Содому й Гомори наризик винести

щоб ти взяла скажи маківко моя на гам пересміяна
коштовне каміння посмішку мамину на світлинах
дрібні гроші що пахнуть зимою наче старою повією
пісні і малюнки самотні заховані в тиші підпілля

вдихи і видихи документів бабусині трави і вовчі ікла
от наприклад сама
відключено модеми дітей і чоловіка
пече обпікає лікті біляві запекла спека брунатних мітел
біжиш як ошпарена чіпляєшся за ангельські крила і віти

на трьох вітрах посеред зими хапатимеш час вустами
зупинишся - поглянеш на крихти лютого – стогне дощами
усе в тебе є і нічого не треба –лише теорема його освідчення
трофеєм обручка на пальці блисне напише своє закінчення

прокинешся і муркнеш як кицька розуміючи -найщасливіша
уста до уст доторкнуться
сплетуться в гніздечку вірші

Шлях лежав кудись у терні,
Й надпис збоку сповіщав:
«Поетичні тут майстерні» -
Всім, хто в тих місцях блукав.
А обабіч від плакату
Ще й стирчав дороговказ
І запрошував завзято
Прямувати на Парнас.
Йшов народ не надто густо –
Не у моді був цей шлях,
Та ще й чутка про Прокруста
Наганяла трошки жах.
Ну так от: з гори спустився
«У народ» старий Пегас,
Й відпочити примостився
Прямо під дороговказ.
Спочивав, і різні думи
Мудре морщили чоло,
А повз нього , досить кволе,
Пегася вантаж тягло:
На конячки юній спині
Теліпавсь мішок віршів,
Та ще муза на вершині,
А позаду автор сів.
- Ах ти ж, бісова дитино! –
Наш не витримав Пегас, -
Не ламай конячці спину,
Щоб тебе Макар попас!
Це ж не тяглова скотина,
Це ж пегас, а не віслюк:
Ти йому сідай на спину,
Взявши вірш ОДИН до рук!
Що, у вічність закортіло?
Та вона ж мала така!
Всі б потрапити хотіли,
Тільки бач, кишка тонка…
Я старий, возив чимало
Віршописців на Парнас,
Так у вічність потрапляло
Двійко десь з мільйона вас.
Пхнеш свій лантух у Майстерні,
Як огудина на пліт,
А між тим, ховають терні
Найпідступніше з боліт.
Там баюри,твань та ями
Повні вщент гнилих шматків,
Що колись були віршами,
Як от ті, що ти створив.
Не готовий до походу,
Не читаючи устав,
Преш з пегасиком у воду,
Й воду лантухом припхав.
Те болото подолати
Є задача не проста:
Зможе твій пегас літати,
Якщо вірш хто прочита.
Це ж Майстерні Поетичні -
Аби далі шляхом йти,
Зауваження критичні
Подолати маєш ти.
Чом, писако-самолюбе,
Новачок у цих краях,
Ти оце, собі ж на згубу,
Не розвідав спершу шлях?
Був один би – власна справа,
Як бажаєш, то й топись.
Та конячка, хоч хирлява,
Може ж, виросте колись.
Й муза, хоч вона й дурненька,
Раз на тебе повелась,
Але ж зовсім молоденька,
У болото їй би - зась.
Перетвориться, незграба,
Від смердоти тих боліт
На бридку зелену жабу
Що таких й не бачив світ….
Ох, водице Гіпокрена!
Чим Парнас так завинив,
Що створіння це зелене
Хтось тобою пригостив?
Чи вже там на Геліконі
Стався дикий baby-бум,
Розплодились музи й коні,
Світу цілому на глум?

***
Оповідка обірвалась –
Нам цікавість не указ,
Та у тому, що тут сталось,
Винен точно не Пегас…

Ледь чутно коротшають ночі – час крапає світлом у дні,
ю́рмляться ще холоди між снігами і вітром,
та браму відчинено…Коней-проміння ладнає весні
ирію варта. Напише бурульками титри
йота тепла – і вві сні сніг буде чути джерельні пісні.

А где-то есть медвежий угол

И ангелы обоих плеч –

И сгусток слов, которым туго:

Не удержать и не извлечь.



Личинка, скрытность, анаграмма

И недомолвка тупика, –

Когда не высказаться прямо,

Сверчка меняешь на молчка.



Идешь опять по кругу силы,

Навёртываясь, где всегда.

И ждешь: скорей бы затошнило,

Вспять от бесстыдства до стыда.



Ведь нет больнее и точнее

Той непритворной тишины,

Которая дает по шее

Не знающим себе цены,



Но пригодится для обмена –

На слёзы и кривой смешок,

Когда уходишь постепенно,

Уж если вовремя не смог.

Оксаночка, Роксанонька, Оксанка
Чи Ксенія – як в Київській Русі.
Наймення це любили там слов’янки,
Мабуть, таки без винятку, усі.

За що любили? Звісно, за співучість,
Що дарувало це чуже ім’я.
За простоту і ніжну милозвучність
Вподобала його моя земля.

Ксенечка, Оксинонька, Оксинка.
Пестливе й лагідне, як вранішня зоря.
Ім’я це означає, що чужинка
Прийшла колись, долаючи моря

У наші землі. Тут і залишилась,
Дивуючи гостинністю весь світ.
А нам ім’я на згадку залишилось,
Що на вустах тремтить вже сотні літ.

1994

Міти і мітки. Звуки і знаки.
В нашій історії темні ознаки.
Скажеш бо, Ясю: – То справа далека?
Князя хотіли, а вибрали зека.

Гетьману віра! Іншому майна!
Роки в офіру – «Файна Юкрайна»!
Хряснем за вибір – ми його варті –
Чвертки, чекушки, чаші і кварти!

Князю дозволена й кварта і літра
Тільки б не втратив на плечах макітру.
В руки – руків’я, тіло – у лати,
Князю негоже шапки знімати.

Князь в обороні отчого дому
Шапку знімає, вдягає шолома.
Має сердега для владного лету
Пастиря слухати, знати поета.

І поетесу й писаку-сусіда,
Знать етикет протокольний обіду.
Тон задавати людям і бомонду
Без геноциду для генофонду.

Звуки і знаки. Міти і мітки.
Як же сміялись бісові дітки.
Чи зміг би в минулому князь той царити
Тухлим яйцем в Мухосранську прибитий?

З ким же він бився лати у лати
Сорок мільйонів нас представляти?
Там, де на поприщі Божого суду
Б’ються мільярди груди у груди.

От і волає в тих грудях тривога
А чи туди пролягає дорога?
І чи не будуть у владнім кориті
Сьорбати пійло плебеї неситі.

Мітки і міти. Знаки і звуки.
Ніц не забрали владнії руки.
Ручки у руки, агов обирати
Руки, що прийдуть ніц не забрати.

2010

Марш націоналістів

Зродились ми великої години
З пожеж війни, із полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.

І ось ми йдем у бою життєвому -
Міцні, тверді, незламні, мов ґраніт.
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати.
Заплатою нам розкіш боротьби:
Солодше нам у бою умирати,
Як в путах жити, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди;
Не сміє брат на брата йти у бій,
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду, для усіх єдину,
Наш гордий клич народові несе:
Батьківщині будь вірний до загину!
Нам Україна вище понад все!

Веде нас в бій борців упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українськая Держава -
Міцна й одна від Сяну по Кавказ.

Олесь Бабій

От тоски никуда не уйти,
Она вечно со мной , ну и пусть.
Вы ушли и мне вас не найти,
Я возьму себе в спутники грусть.
Вместе с ней мы гуляем по парку,
С кленов падают листья на плечи.
Все былое отброшу на свалку,
Вместе с грустью засвечу я свечи.
И тоскою наполнится воздух,
Одиночество будет по всюду,
Оглянуться теперь будет поздно.
Ну и пусть, все равно никогда не забуду ,
Нашей юности милые лица,
Так хранимы по школьным альбомам.
Школьный вальс в каждом сердце хранится,
И душа бьет по прошлому звоном.

1993

Я не знала про крила,
Поки не опинилася на землі.
Ма́буть, заблизько таки підлетіла
До тебе, о сонце у висоті.

©Кукуй Палагея, 06.02.2011

Що твориться?
Тарасе, нас прости!
Прости, що знову
Топчем заповіти,
Які писав нам
І вказав де йти,
Як вірою
І волю возродити.

Забули. Затоптали.
Продали.
І тішимось, безумні,
Що продались.
Покірно голови
Схилили, мов раби,
І, як телята
На забій, подались.

Нас знов зовуть,
Нам вішають союз,
Возводять на кістках
Статую кату.
Своїх героїв
Твердять нам забуть
Й чужі пісні
Під супровід співати.

Знов крок назад
У поступі життя,
Знов рабська сутність
Стала проти плоті
І неіснуюча держава
З небуття
Вже піднімається
Повільно із болота.

На її захист
Юдові полки
Вилазять, мов щурі,
З того болота
Й, змінивши
На лацканах ярлики,
Шикуються
Сини Іскаріота.

Прости, Тарасе!
Господи, прости!
Що на святій землі,
Де родить жито,
Сміття зростило
Пагубні плоди,
Поки ми думали,
Що маєм
Там зростити!

І падала з неба ніч,
І зорі за нею падали...
І день приречено брів
Світ за очі...За горизонт...
І промені теж з узбіч
Брели вслід за днем левадами...
І обрій тому горів...
Природа впадала в сон...
Вночі на землі пітьма...
І тіні від того плакали...
Літали собі вгорі...
Являлись у відблиску свіч...
Зітхала сумна зима...
Чомусь озиралась злякано,
Як день приречено брів,
І падала з неба ніч...

2010

А я щастя своє просто в руки візьму!
Розмалюю його веселково!
І по світу пущу, ніби сяйво в пітьму!
Хай бринить воно в музиці слова!

А я щастя своє до небес піднесу!
Хай дощем опадає на трави!
І хай кожен зустрічний побачить красу,
Коли сонце сідає у гавань!

Хай летить над землею, подібно вітрам!
Нехай грає із листям зеленим!
А я щастя своє без печалі віддам!
Бо повернеться - знаю! - до мене!

2010

Він був прозорим, болісно тендітним,
Навшпиньки міряв кроками світи...
Його життя здавалось непомітним,
Бутоном, неспроможним розцвісти.
Він мав уявні, вигадані крила,
І відлітав за обрій, наче птах,
Шукав її. Вона його зустріла,
Розтанувши зорею на вустах.
Вона кохала, вдаючи байдужу,
А полум'я кохання берегла,
Боялася спалити йому душу -
А він замерз, жадаючи тепла.
2010

Привезли їх сюди маленьких
Сказали :”Це буде Ваш дім.”
Та не знайти тут рідну неньку,
Хай як затишно буде в нім.

Ці діточки такі самотні
В кутку тихесенько стоять.
Чекають правди, волі, долі...
“Невже мене усиновлять?” -

Подумає про себе кожен,
Коли з дорослих хтось прийде.
А потім гірко плаче:”Боже,
Чому обрали не мене?

І чи прийде колисьза мною
Моя сім”я, мої батьки?”
І по щоці біжать рікою
Ущент розтоптані думки.

І мрії всі і сподівання,
Барвінком вкрите майбуття:
Бо ти один в своїх стражданнях.
Гірка це правда. Це — життя...

Вірю в кохання з
першого погляду та…
В пекло, Відьмо, вези:
мертвецькі ідуть свята.

Сонцю синці я
віршами гою, бо…
це не Сицилія.
До Ноя линь, го-лубе…

Великдень! Волає смер-
рть (так не можна переносити!).
Дим!
Небіжчику в рот – пáсмо:
дружина вплач над ним…

Повинна малина не
цвісти – перемерзла вся…
Горілка вже ви-гнана…
Сльози течуть навкося…

Прости меня, ведь всё мое враньё –

От страха быть вблизи того ухода,

Которого не вылечит свобода:

Отсюда бегство грязное моё.



Как всякое бездомное зверьё

Изысканным не делает порода,

Так и меня, червивую с испода,

Затягивает черное зеро.



Но город наш с тобою и огнями

Завихриться не даст мне в черной яме,

Душа вернется в свой калейдоскоп,



Чтоб разрыдалась память путевая,

До головокружения вращая,

И для ухода не осталось троп.

Нема Знання, якого знають всюди.
Немає абсолютного вчення.
Але, лише його здобути прагнуть люди
Шукаючи в Науці навмання.

Нема ключа, що відімкне всі двері.
Нема дверей, що замкнені для всіх.
Але, лиш той, хто їх знайшов на стелі
Так часто підіймається на сміх.

Немає Істини, якої б не довели.
Не все доведене є істинним Знанням.
Бо Істини, самотні каравели,
Блукають по незвіданим морям.

Вони лиш сни, далекі і тривожні,
Зігріті мрією про будучність земну.
Але , без Віри Істини прожні,
Заплутані і схожі на ману.

Нема Знання, яке б жило без Віри.
Нема Знання, яке лиш Вірой дише.
Але, лиш той, хто дав Знання без міри
До нас говорить все тихіше.
15.10. 2006

Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

Ти ж казав: за розрахунку,
з моря йшло життя на сушу.
Обіцяв... Запав у душу...
Цілу ніч доводив думку!

Де ж вони... ці кляті... факти?
Навіть на пташиний послід
не натрапив мій тут... дослід.
Брешеш, значить, жінці. Ах ти...

Все: бабій, бабій, бабій ти!
А як я, то втратив запал?
Жодна поки що ще мавпа
не змогла у люди вийти!

6.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Байка

Спитав якось Віслюк у Батога:
"За що ж ти так мене шмагаєш, брате?
Невже мене тобі та не шкода,
Я ж тягну віз - а ти лиш керувати!?
Я тягну віз, в якому ти і сам,
І як заскоро ми досягнем цілі
Все і залежить - чи заслуга нам,
Чи лиш ганьба навіки (в самім ділі).
А коли будеш так мене шмагать -
То упаду й залишимось обоє
Нізчим (бо батогом то воза не попхать!)"
У відповідь йому Батіг і мовить:
"Чого ж мовчиш, якщо тебе болить?
Чому до цього ти мовчав, сердешний?
А я шмагаю щоби лишню прить
Із тебе вибити (сказати б так доречно)!
Мовчиш, я бачу, й б"ю щораз сильніш
Й дороги не короткі вибираю,
Я хочу, щоб слухнянним був ше більш
Й робив лиш те, що сам я забажаю.
А не приїдем вчасно - що тоді?
Я так й залишусь Батогом на волі,
І не мене судитимутьмуь в суді-
А Віслюка, що віз тягнув поволі!"

Вітрило синє мліє уві млі,
Дрімає золотом мрійливо місяць,
Тихенько хлипає блакиттю хвиля,
Чаклує вечір морем у мені.

Гукають чайки зойком над бездонням,
Мережить стежка, по якій пройти
ЗмалЕчку хочу, байдуже плинним дням
Чи у безсмертя заведе, чи в нікудИ.

Спливає вітром Віз крізь мокрі коси.
Чуваю часу велич мовчки.

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.

Жінка надзвичайна і проста,
Йшла собі життєвими шляхами...
Хто вона: цариця чи раба?
Чи богиня? Ні! Це просто мама.

Йшла, вдивлялась пильно в майбуття -
Дітям так хотілося їй дати
Щасливіше, кращеє життя:
Довге, щире, соняче, багате!

Хто їй зустрічався на шляху,
Діти, ми цього, на жаль, не знали.
Хоч її і бачили сумну,
Та добро від зла не відрізняли.

Скільки вона сил нам віддала,
Скільки не доїла, не доспала...
Нас вона зростила, як змогла,
Як змогла, дітей своїх скохала.

Чим її віддячиш, віддаси
За безсонні ночі до світання,
За гіркоту материнської сльози
За її безмежнеє кохання?

Розумінням, що вона – одна
Пожаліє у скрутну хвилину,
І притисне до своїх грудей
Хоч дорослу, все ж її дитину.

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.
2009

Які "слова останні"? Припини!
До них у Тебе довга ще дорога,
Не всього ще сягнув Ти головного,
Не всі збулись найкращі Твої сни.

Туманить зір сльоза Тобі солона? -
Нехай тече, а з нею біль мине.
Прийде весна і сонечко ясне
Зігріє знов душі Твоєї лоно.

І Ти повіриш серцем у дива,
І обдаруєш щедро нас віршами...
Мій Друже, залишайся довго з нами -
І тілом, і душею й у словах!

Хай не міліє річище Твоє,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень.
Здоров'я на сто літ Тобі, дай Боже!
Щаслива я - бо Ти на світі є!
5.02.2011р.

Люблю тебе! Любитиму повік.
Схолонуть дні чи опадуть у Лету.
Люблю тебе, мого
о!
не поета,
а просто чоловіка.
Чоловік.
О
скільки слів не сказано про тих,
без кого жінка жінкою б не стала.
Для щастя вдвох потрібно,
справді,
мало –
лиш бути вдвох
у спеку, дощ і сніг.
Вночі і вдень,
у радості, в жалю.
В рутині і турботі
до останку.
Я – всесвіт,
я – кохана,
я – коханка.
Я просто жінка.
Я тебе люблю.
05.02.11

Куширі. Комиш. Латаття.
Мокнуть лілії в ріці.
Тріскотить-горить багаття
На оскільськім острівці.

Почуттів незнане свято.
Проста звична клопітня.
Умліва в окропі м'ята -
Чаю лугова рідня.

Я виймаю щуку з верші,
Ти доварюєш куліш.
Колискову пісню першу
Загойдає верболіз.

Блисне місяць жовтобоко,
Колобком покотить пріч.
І немовби ненароком
Я твоїх торкнуся пліч...

зламалось небо
зникли стіни
втекли кусочки
night for me
змагаючись із небом
часу
тіні
зникали.
розлетілись хто куди...
і поїзд рушив
впала крапля тиші.
my night for you
а ти не помічав.
потоком неба
мою тишу зрушив
і знову з часом
граєш у квача.

так, це була вона.
маленька така, невагома..
чекала як прийде весна,
вночі утікала із дому.
кидала квітки у вино
в кишені заховане літо.
сміялась у твоє вікно
і краплі любила лічити.
квітковим шматочком небес
злітала щоночі у небо
ляльок одягала в принцес
і плакала. так було треба.
зникала раптово кудись
з"являлась раптово нізвідки
руками у стіни б"ючись
сльозами були її свідки.
жила не для втіхи, а так
жила бо уміла вмирати
ти знаєш, для неї був знак-
сьогодні навчилась літати.
2011р, Косів

Можливо,я таки дурна,
Можливо,я вже всоте помилилась,
Можливо,залишилася одна,
Я впала,але не розбилась!
Кришталь вже переплавлено на сталь
Пробачу все,і може зрозумію:
Чому твоїм часописом життя
Бредуть,ховаючись,богиня і повія
Я змінюся і вже не головне:
"Чому?"і "Як?"яка тепер різниця?
Безпафосу й чогось на кшталт "Прощай"
Ти всеодно не крикнеш:"Зупинися!"
Я свою душу віддала сама
Тепер не маю права нарікати
Як хочеш,то її розбий,
А хочеш - можеш наплювати...
Я знаю,що для тебе це пусті слова
Ти й не приховував,що я тобі байдужа,
А я була мала й дурна,
Ну що ж ,Я вдячна за урок..
Останнє слово за тобою,Друже..
2011р

Останніх слів я поки не сказав,
Хоч, може, вже на них чекають люди.
Туманить зір іще мені сльоза
І серце неспокійне б'ється в грудях.
Мовчати не примушуйте мене
І вказувати ходжену дорогу.
Якщо в житті обходити бічне,
То, певно, не помітиш головного.
Мені від вас не дітися ніде
Допоки вітер темряву колише.
Поки сіяння місяця бліде
Стікає з неба молоком у тиші.
Немов дитина, вірю у дива,
Що, може, скоро, подолаю скруту.
І хочеться сказати вам слова
Ті, що давно ви хочете почути:
Я не сяйну, мов блискавка, вночі.
За небозводу не сховаюсь дверці.
Злечу, як сонце, я у височінь
І повернусь теплом у кожне серце...