Пишу тобі
і бачу в тому,
Щось надто більше
за вірші,
Твою розвіюючи втому,
Торкаюсь спраглої душі.

Твої листи-дарунки...
Вкотре
Вдихаю ніжність, трепет, шал
І сподівань наївну цноту,
Розчарувань їдкий напалм.

Мені то мариться, то сниться
Найпотаємніша з утіх:
Твій погляд - з присмаком кориці -
І веселковоніжний сміх.

Що можу я іще додати?..
Лиш повторити:
„Попри все
Від тебе звісткам завше радий,
Хай Доля,
хоч куди, несе”.

– Мій побратиме, друже Вітре,
Неси паперу пелюстки,
Аби віршів зізнання-квіти –
Торкнулись любої щоки.
28.09.10.

- Але?!

- Привет!



(Отрывки фраз…

Взволнованность

Забрала

Голос)



- Ну, как дела?

- А как у вас?



(И пауза,

Как невесомость…)



- Опять дождит…



(-Моя душа

И мое сердце…)



-По привычке…

(- И как по лезвию

Ножа,

Скольжу)



А ты?



- Промокли спички…

- Ты ведь не куришь?

Говорил…

- Тебе наврал –

Привычке сдался.



- Скажи, меня не полюбил?



(И голос в трубке рассмеялся)



- Ну, что ты, милая,

Зачем?



-Хотелось знать.

(слеза – за кадром)



- Хоть не любил, но ведь –

Жалел!



( - Скажи кому-то и когда-то!)

-Давай, оставим

Все, как есть?



- Давай! – сказал Ты облегченно.



(Но я не верю, в то, что есть

В сюжетах правила-законы)



- Работа как?

(и смена тем…

Я выдохну перед ответом)



-Да, все окей, и нет проблем!

(не это главное на свете!)



- Я рад. Не буду отвлекать!



(ты поспешил прервать беседу)



Гудки…

Я все же буду ждать,

Ведь обещал приехать летом…



- Але?!

-Привет!

-А как же я?..

(и оборвалась связь контакта…)

Осталось мне

Ответа ждать,

Я получу ответ, когда-то



27-28-сентябрь-2010г.

Вже й слів нема, одне сліпе зневір'я
Вчепилось і кричить- НЕ ВІДПУЩУ
я добру сотню днів, мов пале пір"я
хоч біле, та чорнію від дощу..

Вже сотню днів відірвано скитаюсь,
без права повернутись у крило,
і мов на мої поминики зліталось
Багряне листя. Та усім на зло!

Піднімусь з вітром знов у синє небо,
Діждавшись врешті свій щасливий час,
Й з своєю Волею, й Богів, лечу до тебе,
мій ангел я ж частина НАС!

Зі мною народилася любов,
що не питала чи я знаю слово.
Дитячі сльози й крик лунали мов,
Чітка й найближча в світі мова

Лежав сповитий, й не жалів сльози
Вдихаючи від неньки-мов наставу
Люблю і ти, синок люби!
Й з останніх сил до себе притискала

Пробачте Мамо, я не розумів,
чом часто сльозоточили, не знав...
Лиш щиро покохавши-очманів,
Усе ж тепло - завдячує Сльозам!

Відняло мову- лиш рядки і рими,
невпевнено шепочуть - це ще ти...
Увесь тремчу вслухаючись в хвилини
Чекаючи щоб сльози потекли...

Розплющив очі й ловлю сни,
мов тих метеликів руками,
щоб кольорові не втекли,
щоб не осіли порохами.

Життя іде, лишаючи ремарки,
лишаючи свободу в каятті,
і світ іде, мов образ санітарки,
від болі воодить опіум в пітьмі.

Ти просиш яду, в муках зводить тіло,
Спочатку зойк, а потім шприц в руці,
Від ваших нечистот у грудях нагноїло,
і сльози мимоволі по щоці

Туман в очах- розряд, розряд і тиша
І ще розряд, здається все ж не вмер..
ти захворів, життя в діагноз пише,
в строці з ім"ям лиш надпис - волонтер...

це ж віщий сон, і ти то ж я,
мій спогад ллє холодний піт,
і знов пірнаю в сон сповна,
не хворий все ж це хворий світ!

Звідки-б? Тепло після ранку холодного.
Навіть в сорочці зігрітись вдалося.
Бабине літо? Непереконливо!
Краще кажіть "нерозсерджена осінь".

Звідки-ж тепло є? Бува, не з Чорнобилю?
Хмарка срібляста промацує просинь.
Крики знадвору: "Капуста!!! Картопля!!!"
Тихше, кажу! Не розбурхайте осінь.

17.10.2007

Не підкурюй вночі у парку
Старій шльондрі,бо вас обох
На одну жовто–білу цигарку
Розмістити не зможе Бог.
Відлітаю – квитки, етапи ,
Відкриваю консерви – їж.
Розірви мене, наче мапу
Вже відвіданих пунктів - ніж
Води мене в воду, в коло.
Вздовж узбіччя –дорога , дім.
Ліхтарями залишу коми,
Розфасую всі крапки по дві.

2010

Чекання марення надії
Думки зім"яті очі на тарілі
Сп"янілий дух від впертого скитання
Зім"та постіль марні поривання
Це божевілля ностальгічних мук
У серці гниль і купа трутних мух
Роїться і розмножується в тілі
І я гнию зім"ята на тарілі


2010

Кохання має крила,як в голубки,
Що пестить небо подихом зефіру
І розправляє свої крила-руки,
Щоб зорі з них не згинули у вирі,
Бо його крила ніжні, як в голубки.

Кохання має крила журавлині.
І в піднебесся стрімко почуттями,
Неначе в прірву синяви полине,
Кохання вічне, пристрасне, без тями,
Тому що має крила журавлинні.

Кохання має лебедині крила,
Щоб вірність пронести на них крізь роки,
У горі й радості, щоб завжди вірить,
Що це кохання послане нам Богом,
Бо в нього вірні лебедині крила.

Вона була не такою, як інші:
Спокійна та дика, багата та вбога.
Вона нареклася сестрицею тиші
І з місяцем братню обрала дорогу.

Вона була не такою, як інші
І вірила в казки, неначе дитина,
Пускала на вітер сонети та вірші,
Людей мордувала без слів і без спину.

Вона була не такою, як інші:
Лобро плюндрувала і зло зневажала,
Сльозливо-свята і усміхнено-грішна,
Мізерна піщинка й могутя Держава.

Для неї погане здавалось ще гіршим,
А добре шукало шляхи журавлинні.
Вона була не такою, як інші -
Самою собою була Україна.

Ніч вереснева. З коралів намисто:
Осінь жарини любові збирає.
Хитра дрімота залюлює місто
І завмирає.

Спи, моє серце, спи моє друге.
Літо до літа – рум’яна щока.
Все засинає і посмішка друга
Десь засина.

Поні рожева, цікаві піжмурки,
Муркає гойдалка: баюшки –бай.
Дощик у вікна сполохано стука:
Скоро зима.

Спіть мої милі, найкращі малята,
Сонко-задрмко візьме у полон
Стан королівни в золочених шатах:
Дивна Дін- Дон.


А королевич повернеться стиха:
Слізка –дражнилка в подушку тіка.
Лущиться істина гола з горіха:
- Тато чека!

Троїста суть упертого "знавця"
Систематична мудрість грізних поривань
Злий нігілізм немаючий кінця
Серцевий біль і осуд без вагань
Лишись зі мною душу відпусти
Потонеш миттю в омуті зіниць
Лиш кроки смерті змусили знайти
Його вогонь із льодових крупиць


2010

І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


2010

Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


2010

В пестощах… Про тебе я не знав.
Жодного таємного бажання…
Але ти, мов кобра чи піранья
Не чекала пострілів, облав…

Не чекала ката-змієлова,
Чи рибалку з сіткою міцною.
Ніби тінь, поламана стіною,
Сподівалась сонця, ніби слова…

А слова складалися за грати,
А слова – розбійники, пірати
Пройнялися формою пустою.

Я героєм не летів до бою,
Не бажав ні вмерти, ні тікати –
Сіро жив, повитий пустотою.


2010

Олександр Дяченко. Динне літо

Осінь миколаївська - жовта, довгождана.
Скільки б не зростало динь і кавунів,
За умов податків бідність - не омана.
Я й не багатішав. Кажете, змарнів?
Праця на державу - гірша, ніж на пана.

...Я останнє літо витратив на дині...


перегук

ти останнє літо витратив на дині,
переживши спокій, що в державу впер,
я про тебе думав кілька раз на днині,
чи буває спокій в тебе отепер?

на городах досі не росте прибуток,
бульба не вродила, лиш один пасльон.
і черкає мозок невловимий смуток,
мов останнє літо і останній сон.

я не багатію, гроші - то омана,
нині їх покажуть - завтра віддаси.
праця на державу гірша, як на пана,
там усі базіки з клаптем ковбаси.

вже мені не сняться дині на баштанах,
що стікають сонцем в золотий Інгул...
доля моя ходить в найбіліших штанях,
дожени попробуй, не черпнувши мул..

Мій друже, там, за океаном
Чи філософський камінь роздобув?
Чи став нарешті долі паном?
Чи вже забув ким вдома був?

Шляхи торуєш предків гнаних
У чужині. А той же час
Чужинський дух у дім жаданий
Забрався, наче свинопас.

Жеруть укотре свині перли,
Збережені в добу чуми
…Із пафосом звучить «…не вмерли…»
І з блиском погляду від тьми.


2010 р.

не зачиняй вікно,
нехай
шепоче
літо,
ще синій птах
гніздиться
в яворах ...
ув’юся в пірячко –
сьогодні час
летіти...
не хочеться ніяк,
але
пора.

коханий погляд
забираю
для утіхи...
у ті краї,
де ні птахів,
ні гнізд,
приходить осінь
непомітно,
тихо-тихо,
увінчана
жоржинами
зі сліз.

2010 р.

Твоїх долонь невідболіла втрата,
твоїх слідів прозора далечінь
заповнять довгу паузу антракту,
коли відходить світло на спочин.

Відсутність, як і смуток, невагома
триватиме –
нехай собі трива.
Сусідів збоку перезрілий гомін.
Порожні, обезкрилені слова.

Перебираю вервицю із версій,
і молодик цвіте, як звіробій.
Як зловиш у долоню, то озветься
та музика, призначена тобі.

Не можна бути справжнім на папері,
А по життю цуратися людей,
Чим далі в ліс…тим красивіші двері!
...Чим далі в себе, – ти лишень спудей.

Не можна за папір сховати очі,
Слова, що з вуст зриваються самі.
Що є в уяві, то не є пророчим,
Що не згоріло, піде в пересів…

Не пересій себе бажаним й справжнім,
Згорай щодень, щоб виграти цей бій!
Будь лиш собою – вільним, епатажним
Не на папері, а життям своїм!

Голублене ніччю воркоче.
Нанесено грим полотну,
де серце пегаси толочать
і сухо у горлі вину.

У фарбах, у грі світло-тіні
на плаху – на руки морів
сідає у пір`ї осіннім
птах тризни за згасле зорі.

Обірвана думка до крику,
оголені нерви і дні.
До болю знайоме й безлике
вибілює фарби мені.

Засвічує пам`яті слайди,
засвідчує спалений нерв,
розкришує місяця байду –
хай тризнам ситніє тепер.

З появою брязкоту збруї
іржа потойбіччя спаде.
Я зірку чи хрест домалюю –
нехай наступає едем.

Нехай проступає, ятриться,
триклята вітрами, весна –
зелене ягня, янголиця
з котрої я знав, що зазнав...

З котрої не слухались руки,
коли натягали струну
останнього нерва... Ні звуку,
так сухо у горлі вину.

28 Вересня 2010

Як все змінилось тут. Які чужі
Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка,
І на взуття нова сезонна скидка,
Дрібна, неначе цяточка баржі.

Минущості, котрих немає в «ґуґлі»,
Як і мене давно немає тут.
А губи все такі, такі ж припухлі:
«Рєґінка поступаєт в інстітут…»

Ще пара-трійка з них злетить історій.
Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! –
За стінами підсобок і преторій, –
І прокуратор міг би заздрить сам…

У неї й зараз божевільний морок
В очах баских, що не зійшли на крок.
Ну трохи старша. Ну тепер під сорок.
Та кептен-муж, та тесть-професорок.

Такі невинні і невпинні зміни…
Я повертаю – звісно, знов косяк! –
На 40 лєт – звичайно ж, України,
Радянської, звичайно ж, ну а як?

Яка розтала, як усе розтане,
Як губи, що лишаються десь там,
На 40 літ… Потім – до Дніпрельстану.
Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.

в серці синь – бо синець до синця
та просіявши тіні у вíдсів
я піду і щастя і сонця
в чернівцях десь насиплять червінців

ясени розпитають гінкі
і в полях зграї вовчої ікла
що за люди сьогодні такі
в україні запалюють вікна

на хотіння – каміння відмов
ну й нехай. врешті хтó я? гульвіса
он мій жовтень мій київ – немов
зранку килим хтось перський повісив

ох узвіз… ох небес купорос
ще б з братви хтось побачив абú но
як з тією братвою що з бронз
розпиваються бронзові вина

Вечірніх крил індиго втомлені мотиви,
Колише тінь смарагду океанська діва,
Причастям солі затаврована довіку –
В безодні перлів не віднайде чоловіка!

Піна розпуки. В скелю суджено летіти
Німотним криком, в косах сховок знайде вітер.
Рибинна кров невинна – власним венам стужа,
Означена не буде теплотіло мужем.

Заручниця води, заручена із морем,
Силяла мушлі снів на буйну нитку горя.
В осердях мушель сплакані перлини марять
Нубійською принцесою, вогнем гітари.

І вже коли пливти у ніч снаги не стане,
У шумі хвилі прокричить своє: «Осанна!»,
Забракне вдиху, видих терням груди сколе –
Навзнак у синь безумну, спів сирен прозорий.

Неспита часом ніч, невідворотна долі,
Всі води світу не розчинять в оці солі.
Купала місяць, повнилася ніжно раєм…
Ранима дуже… Діва… Та хіба він знає?

28.09 2010

Коли пережито стільки, що вже нема потреби писати,
Коли подих стає постійно сухим, як тропічні пасати,
Коли по твоїм візиті пустка лишається замість болю,
Коли кожне наше слово має вагу і влучність набою,

Чи доцільно тебе просити надалі лишатись собою?

Знаєш, якби в осені крім золотого листя можна було б щось позичати,
Я б воліла отримати здатність дощу перекреслити все,
навіть те, що не було розпочато...

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”,


Помічник машиніста – п’яний.
Вимкнув світло і творить вірш.
Раз за разом хтось рве стоп-крани –
В люду розуму ні на гріш.
У кюветах сніги по пояс.
З-під коліс пурпуровий дим.
Я не знаю, куди цей поїзд.
Не у ньому ж я , а під ним…




Пародія

На полиці – не на дивані,
Не розтягнешся в повний ріст.
Ми обоє уже як п’яні,
Хоч не шарпав би машиніст.
Я ж не думав, що ти, кохана,
Так в купе розійдешся – жах!
Хоч би раз хто зірвав стоп-крана.
А дороги ще добрий мах…
Не доїду… Накрий. По пояс.
Щось в очах пурпурово так…
Ну навіщо пішли на поїзд?
Боже, знову – “Ти мій мастак…”


28.09.2010

Вже рання осінь. Двірники напоготові
Збирати різно-кольори кленові.
У парках пахне листям і журбою…
І невловимо-тонко – самотою.

Це ще не дощ. Лиш тіні непомітні
У тихий сум забарвлюють повітря.
Ще сонячне тепло передостаннє
Тремтить, мов ненароджене кохання.

Це не прощання. Просто ностальгія.
За тим, у що не втілилися мрії.
За вереснем, що огортав нас снами…
Допоки ще не вбитий двірниками.

28.09.10

Я намалюю тебе світлими олівцями
На білому,як сніг,полотні
Ти був для мене повітрям,руками
Ти поселився і жив у мені.
Ти - найсвітліше,що було у мене
Ти - промінь сонця,примарний як тінь
У мене залишились сни із тобою
Колекція справжня. Хоч їх не покинь.
Я вдячна, що був, що зникав, що покинув,
Я вдячна, що з себе зліпив мене ти
У спогади наші не раз я порину.
Будь ласка, будь світлим, якщо зміг втікти.

Коли опадає листя
Чи сонце іде на спокій,
Чи вітер колише трави,
Чи просто ідуть дощі,
Ви знаєте, так написано
Не нами, а Одинокими,
Що десь у своїй заграві
Виводять штрихи Душі.

Ви знаєте це напевно,
Без сумнівів і запитань,
Без допуску навіть думки,
Що Ваше знання мине.
Чому ж часом так даремно,
Без жодних підстав, відкрито,
У Вас виникають сумніви
Стосовно мене?
2010

Окрайчик сонця ще цілує обрій.
Он – чайки самотні. Так тихо, що й сон стерегли б…
І ніжиться хвилька на моря м’якенькій ковдрі.
Десь – вишня старенька, а корінь росте … углиб.
Вже сонні кольорові пазли міста,
Кохання співає на два голоси.
Ще теплий пісок. Тіла наші близько.
Здається, от-от – і народиться крапля роси…
Кордонам ця розлука не під силу.
Я все пам’ятаю: твій погляд, усмішку на смак
Думки примостились на руки, як птахи, красиво,
Далекий ліхтар у задумі закляк.
Тут пахне зоря бурштиново, щиро…
Обійми гарячі, шалені, безмежні, що (!) аж
Удвох полетіти б над хмари на власних крилах
І слухати серцем балтійський пейзаж!
Нас – двоє. Ще вечір розкішний навколо.
І слід на піску ще не змило. А мрії вальсують у такт.
У хвиль гобелен вплетемо нашу долю.
Аби лиш з тобою… Закохано й трепетно так...

27.09.2010

Для Ю. Лазірко.

Вона тепер річка сама –прощання і прощі на дні,
І дні, наче вітер весняний ,і сміх підступа оберегом.
До берега скорше!
Бо дихають кригою ребра!
В малім кулачці - те, що людям не велено чуть.

І суть не у тім, що плітками мотали їй шию,
Як добрим намистом.
-Давай!
-Королево!
-Носи!
Та нитка порвалась. То ж сунуть цікаві носи
В сусідню країни і пащі по-закуттях шкірять.

І хай там, як хоче втихає хода таємнича…
Вона себе знає – у грудях багаття гаряче,
А втіха тобі, найгарніший із кипню, козаче
Пекельним настоєм її умивати обличчя?

Коли зачепила тебе промінням шаленним у міці,
Коли розірвала ярмо і всміхнулася милому знов.
Порожній апостол кидав вгору сонце червінцем,
І небо здригалось й по неї німотно пливло.

Любов лиш для ночі,
Бо очі людські полотном.

І не жив «на розрив»,
І «добра» не скопив.
Так – між рівними вільний.
Диким зерням наповнював
Духу снопи.
Спить в них вітер ковильний.

Позолочені трави лягають на Схід,
А корінням – до мене,
Бо під ними заснули
Мій прадід і дід
Із шаблями у жменях.

Наші гени веселі
Танцююють аркан
Попід зорями вільно.

І пітніє в руці медовухи стакан
Поминально-весільний...

22 верес. 10.

Хмуріє вись, од злих очей ховаючись.
В докОрах - незахищеність моя.
Не знаю, у люстерко літ вдивляючись, -
Чи світ змінився, чи змінилась я?

Нехай цей біль струмком із серця витече
І хоч на мить повернеться пора, -
Коли єство для дивовиж відкрите ще
І навіть смерть сприймається як гра.

Коли надії пагін
ненадломлений
Підносить вище небо голубе...
Мій світе, перекручений і втомлений,
Невже я справжнім бачила тебе?

Тоді, в дитинстві, доброму і світлому,
Коли усе - до серця й до лиця.
...Болить душі, мов птаху перелітному,
Дорога без початку і кінця.

2004

Останній сніг. Останній перший сніг.
Між нами від сьогодні тільки зими,
позначені важким відбитком ніг,
кривавим соком ягоди кизилу.
Між нами небо, випране слізьми,
колишніх мрій неміряна утома.
Між нами ще, достоту, тільки ми.
Але давно так порожньо удома.

Зів’яло листя і трава засохла
На сонці.
Не боїться лиш його
Ніколи тінь
Із полум’ям холодним.

І за що ти супишся на мене?
Я тепла твого не відбирав.
Чом дерев повержені знамена
Твій сердитий вітер розкидав.

Примх твоїх ніколи не вгадаєш,
Безлад оселився у дворах.
Буднями холодними шмагаєш,
Мокроту розводиш на шляхах.

Прибирай свої хмарки сіренькі,
Виливай вологу у поля,
А у нас поводь себе тихенько
І тебе не лаятиму я.


27.10.2007

Нашу Наталію, оса вкусила в талію,
З осиної талії зробилась справжня балія,
А потім та оса, поцілувала їй уста,
Плаче Наталочка й ридає,
Ніхто з поетів її вже більше не кохає!
Плаче Наталка навзрид,
Може операцію пластичную зробить?
Наша "Королева" впала в дикі нерви,
Всі нарешті зметикнули,
Що Наталочка утнула
Князь "Князівну" покидає, бо вкусила ту оса,
Він дружиноньку кохає,
І любов ця розквітає
Бо від ненависті до любові один крок
Затям ти добре цей урок!
Можеш спокійно спати,
Ніхто вже не піде за твої "рожеві грати",
І не буде тобі сонетів писати!
"Може ти вже не така"?!
Все ж облудна ти і зла!
Зовсім ти не адвокат,
А в мантії- ти справжній кат!

Двести лет марали бумагу кириллицей.
Выплакивали челобитные, катали кляузы.
Под пудрою букв прятали язвы и резво
Делали из словесности вязкую жижицу
Самодовольства и часто рукоприкладства,
Принимали престол, но не ведали царства.
Не знали братства, единства. А паства
Покорно паслась у кормушки буйства
Одного отдельно взятого чувства
Одного отдельно взятого трубадура,
В прочем далекого от т. н. искусства.
Сам-то он тут, так как губа не дура.
Неусыпно мурыжили наследие Достоевского,
Ибо ответа требовать в принципе не с кого,
Вернее будет сказать, все равно с кого.
В унисон рыдали над Александром,
Вежливо всхлипывали над телом Жуковского.
Перетирали абзацы резцами, которые
И без того истончились и измельчали.
Прятали жен за портьерами, шторами,
Предавались неге, иными словами печали.
Визгло облаивали чудом павшие стены,
Ходили под богом, потом под системой.
Стригли бороды, сетовали на цены.
Ратное стало частным, а частное
Стало ратным.
Саша!

Напиши это все обратно.

28.09.10, но 29.01.10.

Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив всі сни і пахощі в музиці блудній,
стиглість росисту у переливах невгоєних пальців на лютні.
Очі заплющуй, кидатиму кроку твоєму з пелюстя доріжку,
в танці крокуй і запалюй від нього нестримно-жагучу усмішку.

Вислухай мушлеве переплітання піни жадання і лету,
вмийся криничним відлунням, щастя помічене точкою "де ти".
Перед господою, як перед Господом, чисто і тепло за входом.
Ти не дивуйся коли на порозі забракне кімнати... лиш сходи...

Сходи, як води, вилиті стінками серця, розходяться в тиші
блисків очиних при полюванні на змій – на незнані нам висі.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз?

27 Вересня 2010

Ще хапається літо
за брудно-зелений слід,
та частіше за клямку,
спішиться
не до,
а від…
Охохо!
зачекалася осінь
в старих дівках.
Може хто ще і візьме,
Та звідкись береться страх,

бо в оздоби її
прабабусині
золоті
день-у день усе глибше
вростає брунаста тінь,
обвиває вужем
непомітно
іржавий плющ
безпросвітності...
« Пробі!» -
«Жива я, лише посплю.

Розбуди мене,
доле,
коли хтось
таки прийде»,-
і повіки змикає запалені...
Хто ж?.. -
Та де!..

Око раптом окреслить
безлисте худе гілля,
і посріблені пасма,
інисті рубці від лям.

Гайворонячий прикрий
надсадно-різкий фальцет
розплете приготоване
шлюбне
сухе
чільце...

Хто б подумати міг –
та ж багачка була яка!
Не залишила доля
ні щастя,
ні мідяка...

Я королева, що жадає влади,
Я промінь сонця, що летить удаль,
Я ніч, що обгортає колонади,
Я вогнище, яке гартує сталь.
Я дика кішка, не люблю неволі,
Я вітер в лісі, що шука забав,
Я тиха річка, що співає в полі,
Я ніжна квітка у степу між трав.
Я - Клеопатра, значить, я - цариця!
Я - Бастет, Я ненависть і любов.
Мій погляд як блискуча тверда криця,
Яка здіймає і заводить кров...

2010

Ніч була дуже темна
І сповнена бажання.
Цілунки ті шалені
Здавалися коханням.

Ось ранок. Сонця промінь
Ковзнув на постіль білу
Ковзнув по шкірі ніжній
І зупинивсь на віях.

День. Ясний нескінченний…
Лиш радість і чекання.
У мріях золочених
Всі згадки про кохання.

Вже вечір. Скоро дев’ять.
Зустрітися повинні
Дві свічки, три лілеї
І зустріч за хвилину.

І знову нічка темна
До себе пригорнула…
Чекаєш ти даремно:
Про тебе вже забули…

Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.


2010

Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…


2010

Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.


2010

Не піти тобі до раю,
бо гріхи вже не пускають
Ти пізнала чари пекла,
Людям всім ти вже допекла.

Будь Валькіріє скромніша
Ти Валькіріє молися
І відмолюй всі гріхи,
Щоб до пекла ще не йти!

Надія Сваляви,
шляхетного роду
ми. Путь нам вказали
діди і батьки.
На благо вчимося
своє і народу:
щоб славу його
понести у віки.

Приспів:
Слався, школа-мати!
Шани час назрів.
Цей тобі лунає
гімн від школярів!

В життєвому плині
ця школа нам перша.
Як рідна домівка,
твоя і моя,
у місті Сваляві -
...Масарика, "перша".
Вітає онук
закарпатська сім'я.

Приспів.

Надія Сваляви,
шляхетного роду,
ми - учні, достойні
своїх вчителів.
На благо вчимося
своє і народу,
на честь Закарпаття:
як Бог нам велів.

Приспів.

Вересень 2010
Свалява Закарпаття

(блакитна троянда, не гріє, не пахне, не колеться,

Не справжня – торкнися –відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
Ганна Осадко " Блакитна троянда"



Таких не буває?

А що, коли фарба лиш вигадка?

Ця дика троянда кололася, душу всю випекла!

Тонкі рученята –росточки в розтрощенім небі.

Померзлі пальчата- у люстрі – танцьована лебідь.

Ти ж –тала вода, а не кров прозаїчного кольору.

У купіль ладнали нелічені акти піїтики,

І коло за колом...

( Впивалися зашпори-вироки.)


А хочеш, кохана, я річку зрівняю із пусткою?

Світлин всеминущість -ти в них.

Океанна пелюстка:

Палац мерехтливий увесь наш – від «до» і до «сі»…

Навіщо ти босо кружляєш листочком по лезу осі,

А там всеодно одягаються маски на фейси і блузки,

Ні краплі вагання, ні крапки!

Блідий маскарад,

Де ти – Білосніжка, закинута в сотий приват.


Не треба, коханий, бо річці так шкарубко,

Їй зимньо, дурненькій: ні сонця в долонях, ні парубка,

Ні соняха- тата, і води брунатно-барвінчаті,

Там рибки живуть водяником-вієм полічені,

Мені і наснилось, що є там одна золота...

Її не торкай – поруйнується цнота хвоста,

І стане пуста златопера, без права освідчення!


Вона, як і я,

Бинти німоти на лопатках,

Язицькі мінори на стегна модерних галактик.

Перо і папір все відчує.

Нам жеробом - мавчині помисли,

Та кола спотворень закручують чортове колесо.

Цей дім –ковила, одягни його лагідні шати

В досвітнє пелюстя, що ніч причепила до поясу!


Блакитна трояндо, годино моя розхвильована,

Ти , справді , жива?

Гадали усі – намальована…

Перецвіла, достигла і стужавіла,
Врожаєм в кошик виклалась, мій Божечку!
Перестояла в оцет. І приправою
Сама себе дозовано із ложечки
У борщ життя.

По банячках, по мисочках, по слоїках,
Переропована від сліз до гіркості,
Задиристо підписана: «А я – така!»,
Гостроязико перчиком для різкості
Притрушена.

Перекладалась слів його цукатами
І, як шампань, запінилась мереживом.
А скибка сирна місяця рогато так
Пливла, на таці ночі перележана,
У ранок снів.

Вершково-зоряно купалась в поглядах,
Чорницями зіниць дозріла втішено.
І від жарівки дотиків зривало дах,
Щоб молоком ураз скипіти, змішаним
Із медом днів.

Чоколядово-трускавковим тістечком
Вляглася на плеча підносі лагідно,
Цілком приручена до крапки-рисочки,
Переливалась в щастя стигло-ягідно…
Bon Appetit!

27.09.2010