rozhovor vetra z lesom
репродукція тої картини –
її написав Andrey Smolak
словак може чех
може русин напевнее русин
інакше чого б то його носило
по наших депресивних містечках –
так от репродукція тої картини
висить в туалеті бару
де я звикло п’ю своє пиво –
є в мене така звичка
суміш літератури
та побутового алкоголізму –
знаєш після третього
я завше думаю
що ця картина про нас
ми теж не можемо порозумітись

Там, за хмарами – темінь Всесвіту,
В тому мороці – німби зоряні.
Побудовано світ на експорті
Світла й темряви. Зорі втомлені.
Меркнуть німби, бо Всесвіт ширшає,
Розростається темінь масою,
Всі зв’язки непомітно гіршають,
Наче пам'ять про час тріасовий
На планеті, що загубилася
У Чумацького Шляху куряві
Разом з расою, що вклонилася
до землі золотому турові.

Як довести кохання своє?
Навчити пінгвіна літати?
Чи може ступити в бій,
узявши лицарські лати?
Та ні, не треба нічого,
побачу і так, що між нами.
Тільки торкнутися дай
твоєї кардіограми.

2010

Навіщо знов зустрілись?
Хто привів
дві долі
на тривог знайому вулицю?
...Як злодій,
погляд скрадливий відвів.
Нічого.
Перебудеться.
Забудеться.
Оговтаюсь...
Цей світ - мені якраз.
До невпізнання
в ньому я змінилася.
Мов те дівчисько,
виросла з образ.
І шати сподівань
давно зносилися.
Як біль,
переступлю
чужі сліди.
Змахну з плеча
сніжинки
рукавичкою.
Ще серце стрепенулось,
як завжди.
Та вже
не з хвилювання,
а... за звичкою.

12.2005

Скажи, хіба ти чоловік?..
Та підійди іще на крок!
Дивись, на носі Новий рік,
А стіл порожній - тарілок

Нема з виделками ніде.
На, ось, бери, поїж салат.
Куди ти, милий мій, ідеш?
Ану, горілочку постав!

О, ти її почав давно?
Ну, наливай тоді й мені!
А завтра - сходимо в кіно.
Ти глянь - залишилось на дні!

22.12.2010

цієї зими бився посуд лише на щастя.
цієї зими снився батько, тримав за руки.
а знаєш, малий, ти схожий на нього часто...
сніжинки - мов білий і кристалічний цукор -
цієї зими розчинялися в чорних чашках.
цієї зими ти розкрився вві сні і плакав.
ти був неопізнаним більше, ніж чебурашка.
я стала такою ж вірною, як собака.
зима розкладала зранку на білі блюдця
солодке безе. я кінчала із криком - "боже!"
...а знаєш, малий, є речі, які не б"ються.
цієї зими снився батько, на тебе схожий.

Нема, нема уже нічого
З того, що в юності цвіло,
Лиш спогад серцем блудить вбого
І дум сумних ятрить кубло.

Геть подалися горді мрії
Ярами забуття навмань
І тужні кліщі ностальгії
Стиснули пам’яті гортань.

Душею молодіючи,
Страждаючи, радіючи,
Ущент коханням змучений, -
Блукаю попід кручами.
Журба очима карими
Моє життя захмарила
І спокій наполохала,
Коли прийшла непрохана.
Із радістю розлучена,
Всміхалася засмучено
Її краса небачена
Зі мною на побаченні.
А зараз і не дивиться
На мене вже вродливиця.
Між дійсністю і мрією
Живу одною вірою.
Мов зоряна метелиця,
Журба сіяє й стелиться
Сьогодні вже за обрієм,
Де, певно, з іншим добре їй…

Живу?
Живу!
Авжеж живу -
ніяк не доживу,
коли таки закінчиться облудливе "шу-шу"...

Досяг?
Досяг!
Авжеж досяг -
ледь руку не простяг!
Поїхав по підручники - в дорозі десь застряг...

Дивлюсь?
Дивлюсь!
Авжеж дивлюсь -
ніяк не надивлюсь,
як з труднощами спільними я впевнено борюсь...

Дали?
Дали!
Авжеж дали -
догнали й додали
до впевненості в чорному відеречко смоли...

Берусь?
Берусь!
Авжеж берусь -
ніяк не доберусь
до гідного життя, а ні - то просто посміюсь...

22.12.2010

Ольга Бражник
поезія “Не судилося”

Вечір сіє з неба втому,
У крові доволі млості...
Не вбачаю дива в тому,
Щоб піти до тебе в гості,
Взяти пляшку сапераві,
Зготувати чахохбілі...
Під розмову по спіралі -
Геть бокали обміліли.
В ледь помітних теплих хвилях
Потонули наші очі...
Підсвідомість мерехтлива
Керувати тілом хоче.
Дай же руку, доторкнися,
Світлочолий янгол новий -
Надто справжній, надто близько,
Щоб наважилась відмовить...
У крові ж - доволі млості...
Вечір сіє з неба втому...
Всесвіт - хата. Хмари - постіль...
Охолонь! Таксі. Додому.



пародія

Загадкова і красива
Добровільно і без злості
(Ще б згадать з якого дива)
Заявилася у гості.
Підсвідомість підкачала?
Якось би зарадить справі
Схоже, в барі було мало…
Може маєш Сапераві?
Сам не міг прийти до мене?
(Рак напевно скорше свисне)
Вже дорослий, не зелений,
Так вимучуєш навмисне?
Хочу більше від… синиці
Ти якийсь такий несмілий.
Під розмову про сідниці
Геть бокали обміліли.
Там де двоє – там дилема
(Ти бокали ще наповни)
Дивна то філософема –
Хоч’ тілесне – є духовне…
Не таку плекав ти мрію,
Про домашню кухню кажеш.
Готувати я не вмію –
Але ти не зауважиш.
Віриш, нині не заснути,
Хмари - постіль...Так, до слова…
О, та ти уже розкутий
Мій маленький Казанова.
Всесвіт - хата. Тіло – з вати.
Суть речей – які розмови!
Вмієш, вмієш керувати
Світлочолий янгол новий!
Боже! Ще одна ідейка!
Усміхаєшся лукаво…
Навіть стихла канарейка –
Їй напевно теж цікаво…
…Йду біфштекса готувати,
Охолонь, спочинь, лелеко…
Я живого хочу мати,
А до ранку так далеко…

21.12.2010

Він стишив кроки і спитав дорогу.
Майнула думка – так уже було.
Я говорила дивно та розлого:
«Там буде оголошення за склом.
І ще там квіти, тобто тільки стебла
у горщиках і відрах із-під фарб.
І ще там тихо і доволі тепло.
Не місце, словом, а суцільний скарб...»
Він посміхнувся, скинув окуляри,
подякував. Пішов у інший бік.
А я тоді, мала, дурна школярка,
себе питала, хто той чоловік.
І тільки через півжиття (чимало!)
у погляді з-під сивої брови
я власне серце раптом упізнала.
Та з ним лишилась стримано "на ви"
21.12.10

Митець

Чи є пророк,
щоб був не від Творця?
Чи сонце є,
яке би не світило?
Так і не має
генія-митця,
Із уст якого
боже б не сходило.


А як і є,
то він не від Творця.
Не сонце це,
якесь нічне світило.
І навіть він –
не ранішня зоря.
Лише блудливе,
місячне страшило.


Бо з уст його
не слава, а іржа.
В очах - не іскра,
вигоди зубило.
В рядках не правда,
а гірка смола.
Таке собі,
словесне мотовило.


Ну а поет
запалює серця.
І не лукаво чинить це,
а щиро.
Його слова
вертають до життя.
Талановито, мудро,
справедливо.

2010

І знов у покосах розіллє медові хмелі
Отава прив'яла. І коник сюрчатиме дзвінко.
І так мені гарно, що син я своєї землі,
Що я - українець і лада моя - українка!

Держава моя, я люблю твій барвінковий цвіт
Од неба і моря, озер і річок тихоплинних.
І колір жовтавий - він теж обнадіює світ
Пашницею поля, де золото в кожній стеблині.

Я тут народився. Тут все споконвіку моє:
Криниця і стежка, й калина під вікнами хати.
І сонце високе для мене щоранку встає,
Щоб міг, як батьки, і трудитись, і вірно кохати.

Хай манну небесну готує комусь чужина,
Тобі я не зраджу, мій краю, одвіку й довіку!
Весна в Україні! І в серці моєму весна.
І горнеться сонце до наших розчахнутих вікон...

Іще є час до квіту хризантем,
Ще тайною чекання оповите.
Дрімає свята галаслива свита.
Іще є час до квіту хризантем.

Колиска нашорошених антен -
Сьогодні світ, змілілий без любові.
Бракує доброти,
тепла,
розмови...
Та ж є ще час до квіту хризантем!

А скільки ще і задумів, і тем...
Остання мить згорає відчайдушно!
От коли б разом,
коли б всі ми дружно...
Іще є час?..
Немає хризантем.

Прийду до тебе я у сні
і поцілую ніжно в шию.
Ну ось, нарешті ми одні,
я таємниці всі відкрию.
Вдихну тебе на повні груди
і залишу собі в душі.
Та видихати вже не буду,
захочеш ти цього чи ні!
Лиш тільки місто все засне
і заіскрять нічні вогні,
ти засинай - чекай мене,
бо я прийду тобі у сні.

2010

Взяла зима пензлик сьогодні у руки,
Малює так тонко все срібним і білим.
Який же то майстер давав їй уроки,
Що водить упевнено, легко й уміло.

Ось тут домалює останню сніжинку,
Там іній поправить – розтанув невчасно.
Майстриня. Умілиця. Звісно ж бо – жінка,
Й довкола усе має бути прекрасне

Тут снігу ще трохи досипати треба,
Там сосни закутати ніжним серпанком.
Лише не вдається їй відтінок неба.
Що ж, це почекає, напевно, до ранку.

Так тихо. Спокійно. Морозяно. Сиво.
Якась таємниця захована всюди.
До сліз неймовірно. До болю красиво.
Здається, що тисячу років так буде.

Вечір сіє з неба втому,
У крові доволі млості...
Не вбачаю дива в тому,
Щоб піти до тебе в гості,
Взяти пляшку сапераві,
Зготувати чахохбілі...
……………………….
У крові ж - доволі млості...
Вечір сіє з неба втому...
Всесвіт - хата. Хмари - постіль...
Охолонь! Таксі. Додому.
Ольга Бражник «Не судилося»

А могло би бути…(пародія)

Отакі то справи, любий,
Роздражнила і пішла…
До цілунків прагли губи
Та… Такі у нас діла.
Про стосунки по спіралі
Ти від нині і не мрій, –
Я вживаю сапераві
І не хочу див і дій.
Підсвідомість може й хоче,
Але це її проблеми!
Розлучаюся охоче
Й повертаюся до теми:
Пляшка – добре, але мало!
Не поможе й чахохбілі.
От якби ми мали сало!
От якби не обміліли
Наші душі і бажання,
От якби ми так любили,
Щоб у нас було кохання…
Ми б тоді з тобою жили –
Не ходили би у гості.
Нам тоді б не заважало,
Що у крові море млості,
Що відсутні хліб і сало…
А тепер… Вино і – в гості!
А тепер… Вино й додому.
Ти ж сказати міг, що постіль
Так знімає млість і втому…


2010

І знов прокидаюсь уранці... зима...
Погляну на небо, а сонця нема...
Куди воно ділось, куди вже побігло?
Залишило всіх, і від холоду зникло.

О сонечко, любе, скоріше вертайся!
Проміння пусти і для всіх усміхайся!
У сірого неба, зітри його сльози,
Які сніжинками летять на морозі...
2010

Похмуре небо і сніжок
Дбайливо засіває Грудень.
Лаштує Дід Мороз мішок
І тане паморозь у грудях.

Хвилююсь:
Раптом, Новий рік
Поверне , як гірське відлуння,
Той час, що ніби потяг зник,
Де ми – замріяні і юні...

– Здається, краще вже було –
Шепоче песимізм єхидно.
– Дарма – сміюсь йому на зло, –
Я на щасливі дні – не бідний.

Похмуре небо і сніжок
Неспішно сіє сивий Грудень.
Лаштує Дід Мороз мішок
І тане паморозь у грудях.
21.12.10р.

У гарячім надвечір'ї, мов на дріжджах сходить запах,
Ситний запах намолоту, що живив липневі дні.
І ступа весела тиша на м'яких котячих лапах
На фіалково-ліловім вечоровім полотні.

Остигають розпашілі і натомлені комбайни,
Листом вітерець шелесне в заоскільській стороні.
Я пірнаю в надвечір'я, як у річку із купальні,-
Жаром бризкає повітря від скирти і від стерні.

Літо - гарна пора року: і жнива, і косовиця,
І дарує щедро-щедро перший плід забутий сад...
То моя мандрівка в юність, що так часто-часто сниться,
Оббива мої пороги і не квапиться назад.

Вітер одцвіття розвіє, неначе й того не було.
Гілка гойдає плоди ще дрібнесенькі, ще недозрілі.
Терпко і трепетно диха садками гулка оболонь -
Літом пливе Україна в рясному барвистому зіллі.

Ляже під коси отава - прив'ялені сталки в меду.
Квапляться бджоли до цвіту,
одвічні земні трудівниці.
Плещеться сонце в блакиті, цілує тебе молоду,
Ніжну ласкавку із мрії, у лузі, на цій косовиці.

Ось вона, мить високосна,
що в спраглому серці бува,
Богом освячена в пісні, що буде весь вік дивувати...
Пада розколотим плодом каштанна чиясь булава.
Час поспішає од мене, котрий я не зміг вполювати.

Осіннє сонце сідає доволі скоро –
Йому зимно, воно хворе...
У пошуках себе блукаю містом...
Бруківка розсипала своє чорне намисто.

Бруківці знизу усе видніше –
Куди там Канту, куди там Ніцше!
Вона – остання, вона – вона найперша,
Вона не скаже, вона не збреше.

В химерах бруківки я бачу сльози
І щастя, розбите на правильні дози,
Гидотні газети, кумедних кумирів,
Потуги поетів і голубів миру.

Бруківка здатна усе згадати,
Адже, коли по тобі ходять, – варто всіх пам’ятати!
В її химерах – світлини часу,
Мінори блюзу, мажори джазу.

Підбори краль, трамвайні шрами,
Помиї з вікон, сміття із брами,
Обличчя рук, очей сідниці,
Шляхи на волю і до в’язниці.

В бруківці я бачу порепану шкіру,
Роздовбану долю, розібрані віру,
Надію, що впала, але не померла,
І свою любов – найбільшу химеру...

...Ой шинок...шинок...
Молоде вино...
Молоде вино..
Чаша мідяна...
Росить в споришах
Зваблена душа
Голову хмільну.
Серце вітряне...

Місяць-молодик
П"яний і рудий
Загубив штани
Десь під сливами...
Грає юна ніч
В молодім вині
Та з поетками
Сміхотливими.

Молоде вино...
Випитий шинок...

Кров нуртує живо, та чомусь не в жилах –
В просторі, довкола, в кулуарах...
Виростають крила, та чомусь не в силах
Нас підняти в небо – видно обважніли.
Наші душі салом вкрилися і кволо
Ген на виднокрузі плентаються пішки.
Знову ми не в дусі: гумор з дому вигнав
Нас. І нам не смішно, бо із нас сміються
Зайди, шовіністи, всякі прийшлі люди,
Що за глум над нами з нас ще й гроші візьмуть.
Душить не образа за державу – всюди
Поселився в грудях кровожерний розпач.
І виходить дивно, і стає печально:
Не стоїть на чатах армія любові.
У думках сакральних котиться прощально
По підлозі глобус – голова весняна.


2006

Взаимная Любовь - Полнота Бытия,
Каждый день с рождения.
Постоянный поиск достойного себе,
Заложен в каждой барышне.

Знакомство, подарки, познание - достоин - ли!?
Взгляд, глаза в глаза,
От Счастья ликует Душа,
Слава Богу! Я его встретила.

Достойный человек, это моя Судьба,
На реснице Радости Роса.
Сделать шаг не легко,
Сердце пылает, трепещет тело мое.

Новый Год! Юмора
конфеты.
Звезды небес улыбкой торжества.
Стихи, признания в любви,
Смущения румянец, я взволнована -
Солнышко взошло, я Счастлива.

С Наступающим, Друзья!
С ГОДОМ
НОВОГО, ДОБРА!

2010г.

Слова торкалися вуст,
лишали сліди на душі.
Якщо ти торкалася душ,
про тебе складали пісні.
Їх заспівали під ліри
поети, а не кобзарі,
вроди твоєї не бачили,
не знали твоєї зорі.
Люди ж собі величали
осінню золотокосою,
бо колись ти росу збирала
під пісню кобзаря босою.
І мріяв за тебе кожен
заплатити навіть душею,
а ти гордо гуляла босою,
назвавши свободу своєю.

2010

Лежит возле дома, на мокрой траве
С, поломанной палкою, лапой,
Щеночков слепых прижимая к себе,
Измучена жизнью собака.

В холодную стужу, ветрам вопреки
Она их отчаянно греет,
С любовью тепло отдает свое им,
Так, все же, немного теплее.

Вдали замечает знакомую тень
« Хозяин!»,- собака узнала.
« Наверно еду он несет в том мешке!»,
Довольно хвостом повиляла.

Мужчина пришел и на корточки сел,
Щенков странно взглядом окинул,
В мешок положив их уверенно всех,
Забросил небрежно на спину.

В карман молча руку свою опустил,
Он косточку кинул на землю.
« Зачем же, хозяин, ты так поступил?
Там будет им лучше, наверно?..»

Собравшись, собака пыталась привстать,
Но сразу же на пол упала,
« Так вот он что, ваше слово судьба…»,
Тихонько она прошептала.

Беззвучную ночь, словно сердце ножи,
Скулящие стоны пронзали,
Все меньше они становились слышны,
А вскоре и вовсе пропали.

Большая слеза по собачей щеке,
Стекая, на землю упала
И жалкий свой след на жестокой земле
Оставив, тот час потеряла.

И все, что жило в ней – два круга в глазах,
Два лунных пустых отражения,
Парализующий полностью страх
И капля на дне утешения.

Ни звука. Не видно мужчины теперь,
Ни яркого лунного света,
Лишь слышно как ветер старинную дверь
Качает с ночи до рассвета.

Шаги, скрипы веток, тяжелый мешок.
Скорее к воде приближаясь.
Вдох воздуха, камень, об воду хлопок…
Безжалостно вглубь погружаясь.

Последняя участь, последний глоток
И легкие больше не дышат.
Бездушных пять тел, что уходят на дно
Теперь тихо воды колышут.



24.08.2010 г.

Ніяк я цього світу не збагну.
І все, мені близьке, здається чуждим.
Я зрозуміти прагну істину просту,
Чом кожен сам собі учителем є мудрим?

І навіть інколи, бува, блукаю я
В своїх думках і відповідь шукаю,
І, витративши час, із каяттям
Себе читать як книгу починаю.

Сама в собі знаходжу вірний шлях,
Сама собі я друг, сама і ворог,
Сама будую замки в небесах,
Сама ж і перетворюю їх в порох.

Кому можна довіритись тепер,
На всі сто знати точно - він не зрадить?
Нікому. Бо цей Він давно помер.
Є тільки ти – це знати не завадить.

Дивлюся людям в очі – там туман,
А в деяких навіть його немає,
Та ріже це ніщо й лишає шрам,
Який не так уже і швидко заживає.

Так хочеться ту іскру уловить,
Ту іскру, що в душі вогонь запалить,
Та той холодний погляд лиш у мить,
Відбутись навпаки, цьому зарадить.

Кожен із нас живе своїм життям,
В яке всю душу він свою вкладає,
Та безневинним й чистим, як дитя,
Спокон-віків лише себе вважає.

В мені чуття є, буцім-то я – гість
В цьому стандартному беззахисному світі.
Здається, я ніде й водночас скрізь.
Гублюсь все більше у собі щомиті.


15.10.2010 рік

Як брама небесна мені відчинилась
І шлях весь собою навхрест перекрила,
Так музика ця у мені розчинилась
Й підняла, забуті вже Богом, вітрила.

В мені боротьба за духовне й фізичне,
За небо і землю, за чорне та біле,
За те незнайоме чуття, те незвичне,
Що вітер гойдає у себе на крилах.

І ллється, неначе вода, насолода,
Та сповнює душу, від спраги змарнілу,
Мечем відрізає, немов воєвода,
Її від земного фізичного тіла.

Я чую у ній мого серця відлуння,
Що прагну сказати, та лише міркую
І те, як душа моя, вкрай безпритульна,
Беззвучно хлюпоче. Я справді це чую!

17.12.2010 р.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Как не собрать уже разлившиеся реки,
Ведь холст зашить, где наш проложен путь
Мы не способны и никто, вовеки.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Тянуть уже натянутые нити,
И жизни нашей все пытаться суть
Очистить от былых кровопролитий.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Как не вернуть давно ушедшие года,
И лишь себя мы можем обмануть
Сказав: « Я не забуду никогда»

Не раз уже о чем-то мы жалели
И тщетно от ошибки увильнуть.
За чем же мы «летим», и в самом деле,
Зачем спешить? Ведь время не вернуть.


26.05.2010 г.

Навіщо я пишу ось ці рядки,
Вкладаю в них свій біль і свою душу,
Розповідаючи паперу всі думки?
Не хочу я. Але писати мушу.

Нав’язливо, настирно чуть їх стук,
Вони мене ніколи не залишать,
І нотувати буду я почутий звук,
Доки не піде він, не прийде тиша.

Тримаю ручку, олівець чи щось,
Що мої думи на папері зафіксує
І мою руку зупиняє хтось,
Чи, навпаки, писати стимулює.

Хотіла би я знати хто це є?
Чи дійсно це усім відома муза?
Й нащо вона натхнення надає?
Це світлий дар чи навпаки обуза?

І хочеться відкритися чи ні,
Тут не мені вирішувать потрібно,
А просто є сигнал: «Пиши вірші!»
І це, здається, так не вірогідно.

Але це чистий факт, він справді є,
Й в мені завжди така вирує сила,
Яка моральну втіху надає,
Яка в мені глибинний світ відкрила.


13.10.2010 рік

Сніги у сутінках сивіють,
Як у печалі матері.
Як у душі весняні мрії
На тлі зимової пори.
Сніги у сутінках побляклі,
Немов залежаний папір.
Немов сльози єдина капля
Із ока вилита на спір.
Сніги у сутінках, як неба
Перед грозою каламуть.
Неначе те, що, може, й треба,
Але безсилий я забуть.
Сніги у сутінках, як зав’язь
В іще прозорому саду.
Немов прожите все, що знав я
І те, до чого ще іду…

...підняті, втішені слова:
слова, настояні на щирості:

таке заходе не із милості,
бо милість броде де сама...

слова ці п’ються до краплини:
до дна,– до повного чуття:

слова якоїсь там людини...
лише закохана вона

2001

Вечір сіє з неба втому,
У крові доволі млості...
Не вбачаю дива в тому,
Щоб піти до тебе в гості,
Взяти пляшку сапераві,
Зготувати чахохбілі...
Під розмову по спіралі -
Геть бокали обміліли.
В ледь помітних теплих хвилях
Потонули наші очі...
Підсвідомість мерехтлива
Керувати тілом хоче.
Дай же руку, доторкнися,
Світлочолий янгол новий -
Надто справжній, надто близько,
Щоб наважилась відмовить...
У крові ж - доволі млості...
Вечір сіє з неба втому...
Всесвіт - хата. Хмари - постіль...
Охолонь! Таксі. Додому.

20.12.2010

Від втоми дерева
спирались на мене
Дороги звивалися мляво
Біленькі сніжинки
звисали із неба
В повітрі заснули й не впали.
Блукали дахами бродяги коти
Дрімоту у вікна пускали
І сповнені смутку і самоти
У нічку зникали.
І я би воліла хоча б на хвилину
Згубитись в кристаликах снігу
Поринути в сон прокинутись літом
Між сонця і квітів.

2010

У Пуціна сідниці - вищий клас!
А все тому, скажу вам, любі друзі,
Що Пуцін - дзюдоїст, не "гітараст",
Обходять стороною його музи.

Він "накачав" півкулі у Чечні,
Коли "мочив" бороданів в сортирах,
Такого дива хочеться й мені,
Зміняю, мабуть, ручку я на вила.

Візьму гантелю, може з п'ять кіло
І викачаю лишню жировину,
Щоб ззаду в мене теж отак було,
Як у Володі те, що нижче спини.

Кучерики побрию на литках,
Обріжу нігті, голову помию,
Чирки здушу на носі та щоках,
Утру у свою лисину олію.

Погляну у люстерко на вікні,
За звичкою зітхну від безнадії,
Бо Пуціним не бути вже мені:
Балакати "на фені" я не вмію.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Україно, Україно.

Жага до влади скрізь існує.
Заздрість злодійство культивує.
Жадоба совість ігнорує.
Сила та підлість торжествує.
Життям-буттям про всяк керує.
Здавати владу не планує.
Ще більш посилити готує.
Неначе мильну бульку дує.
Що в решті лопне та здивує.
Глумління злісне спрвокує.
А потім знову все спрямує.
Згодом все більше контролює.
Та до кінця свого простує.
Історія таке фіксує.
Це й Україну не минує.

Україно, Україно як ти виживаєш?
Чому така безтолкова, чи правди не знаєш.
Коли тебе з переляку вільною зробили.
Ти не знаєш як діяти, краще б ще гнобили.
Бо знищила населення, наче воювала.
Чи ти в бога теля з'їла, чи розум сховала.
Честі з роду ти не мала, а совість приспала.
На жаль свою перспективу в Сибір спрямувала.
Схаменися чи проснися, візьмись за роботу.
Очистись від негараздів, прояви турботу.
Навчись кадри підбирати, щоб справу робили.
Щоб порядність проявляли, тебе не ганьбили.
Щоб тебе за добру волю люди полюбили.
Тоді вони не дозволять тебе попирати.
І зможеш ти самостійно в добрі процвітати.

20.12.10. В. Назаренко.

Небо похмуре,
Гілля ледь шевелиться.
Вітер гуляє,
В саду листям стелиться.
А листя багряне тріщить,
Тихенько з дерев опада...
Лежить одне на одному,
Як спить...
А вітер гуляє між листя,
Між листя шумить...

2010

Згорнулася киця в клубочок тай спить,
Їй сниться мабуть тепле літо.
В якому вона по травичці біжить,
Минаючи повз себе квіти.
Їй сниться мабуть тепле сонечко там,
Де бджоли кружляють садками.
Де коники скачуть в зеленій траві.
Біжить вона тими гаями.
Біжить і не може вона зупинитись,
Тай думає "сонце дістану"...
А я подивлюся, аж сміх пробирає.
Упала бідненька з дивану!

2010

Білі колони розкішних аркад
вкрилися тріщин прожилками.
В атріумі апельсиновий сад
всихає – гілка за гілкою.

З літер на фризах сиплеться пил,
і літери теж відпадають собі.
Янгол на вежі стоїть без крил,
але ще сурмить на трубі.

А вікна віталень і спалень вілл
зашторені багатозначно.
Від прорікань Кассандр і Сивілл
вілли ховаються лячно;

плекають ілюзію вічних вигод,
задохлі у смороді хтивости.
А звірі й птахи оминають сім год
це місто, цураючись гнилости.

У залах під стелями із кришталю
лжа патетична свій править бал,
оздоблює кинутий без жалю
на співгромадян легіон кабал.

А в затишних нішах у спеці терм,
під егідою гедонізму,
розмови довкола конкретних тем
дзижчать камінцями цинізму.

Це місто живих мертвяків і сновид,
цей філіал лепрозорію
ще животіє, хоч пурпурний схід
над ним вже свій плащ розпросторює.

Лиш крайні квартали ледь вловлюють гул,
і куряву бачать із мурів пости.
Та місту байдуже, чи гот там, чи гун, –
міські арсенали пусті…

Останніх щурів вистигають сліди.
Вже сонце щезає за тінню.
І статуї владців – на подив орди –
одне золотіють над тлінню.

2009

Се хмарочос, кістякуватий перст,
старезним містом піднятий повчально, –
поважніший, аніж церковний хрест,
що десь внизу, маленький і звичайний.

Се хмарочос. Над ним – лише птахи,
птахи та хмари, і ще неба клапоть.
Від архітекта він набравсь пихи
і певности, що шпилем в небо втрапить.

Там, унизу, тікають хто куди
малі будинки від його громаддя.
А він – страшний, неначе знак біди,
болячка міста і його прокляття.

Під ним якась не наша авеню,
хоч назвою ще від князів струмиться.
Се хмарочос, зухвалий парвеню,
що втерся між шляхетні кам’яниці.

Вантаж своїх граційних кілотонн
над іншими всіма несе врочисто,
він – сам собі і влада, і закон,
кінець історії розчавленого міста.

2008, 2020

Но, ты…

Но, ты напомнила её,
Ту, что любил уже давно,
Глаза, причёска, нежный взор,
В твоих глазах, её укор.

Мгновенья счастья и любви,
Всё то, что дарят мне твои черты.
Кудряшки, завитушки,
Когда-то радость от моей подружки.

Анастасия! – Я влюблён…
В тебя в неё…
Здесь памяти укор,
И троеточия боль.

Великий Князь Возрождения Руси Николай Блоха
20.04.7519 год (20.12.2010)

Глаза.

Глаза кричат мне о любви,
Воспоминание мечты,
Дыханье сбито, сердца аритмия,
Ты далеко, мы не родные.

Но мне охота лишний раз,
Сказать тебе, привет,
И здравия в этот час,
Когда увижу вновь и вновь.

Твоё лицо, царапины на сердце,
Не суждено общенье наше,
Но разрешите записать в друзья,
Пусть сердце шкрябает таска.

Анастасия толь моя.

Великий Князь Возрождения Руси Николай Блоха
20.04.7519 год (20.12.2010)

Сонце крізь вікна проміння пустило,
На синьому небі хмаринки нема.
"Ти думаєш літо приходить повільно?
Ні, не вгадав - це та сама зима."

Просто надворі погода змінилась,
Синиця на гілку злетіла, щоб там,
Сказати як сонце на небі сміється.
Даючи тепло всім зимовим пташкам!

І дуже охоче сьогодні усім,
Малим дітлахам на санчатах кататись.
Спочатку на гірку виходити їм,
А потім донизу як-швидше спускатись!

А снігу багато і повно усюди,
Не тільки "бабусю" ти можеш зліпить.
А й дім, і фортецю, і що тільки зможеш,
В своїй голові ти собі уявить.

Та скільки не хочеться бути на дворі,
Всерівно прийде час коли,
І сонця вже майже буде не видно.
Почне вечоріти, темніть на дворі!

Щасливо тоді ти додому помчися,
І вчувши як голосно десь вдалині...
Гукає тебе вже до хати матуся:
" А як це приємно згадати й мені!"

2009

В Україні, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!, -
вартістю у тисячу пляшок міцної рідини.
Росіяни, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
ревносно неславили з вини нестерпної "ціни".
Тож почав ганяти
наш "Fiat" "горбатим",
хоч ім'я козацьке не затер.
Він народним, білим
став автомобілем -
найдоступнішим в СССР!

Як не дивно, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
"мусив" "червоніти" на вимогу тисячі причин.
Не забути б, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
залишав "козаччину" вже як "південний селянин".
За кермом хетчбека,
мов привіт з Артека,
"Таврією" нишпорив "Non stop".
Як в пікап пошився,
кріпаком зробився,
навіть наростив розкішний "горб"!

Навороти, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,
знову "перекроїли" уже "Славутою" на звук.
Через неї, ой! ой!,
"Запорожець", той! той!,-
"... місце визначніше від простого..." в суміші пилюк.
Не з нагоди слова,
а для когось мова -
глянути угору з конопель!
Та, здається, годі:
зникне й на заводі
"Таврія"-"Славута" як модель.

20.12.2010

Широким степом України
блукав підводний флот човнів,
та враз команда: «Стоп машини!
На мілину наш флагман сів!»

В ефірі тут здійнявсь гармидер,
бо ж кожен хвилю мав свою,
тому усі, також, як лідер,
зарились носом у ріллю…