Кошмарно миловидная дракошка
( В обед мне стукнет двести сорок лет ).
Я вся в соку, в репейниках немножко,
Зато подагры и маразма нет.


В моей пещере - мрак и паутина,
И я тону в унынии густом.
Ну где же идеальный мой мужчина -
Чешуйчатый, крылатый и с хвостом?


Вокруг лишь рыщут гоблины да тролли,
Марш Мендельсона напевает пень.
Испепелить дыханием их что ли?
Но с мелкотой возиться вроде лень.


Ну как же тут не поддаваться стрессу?
Где взять терпенья и душевных сил?
Дракон влюбился в местную принцессу
И ей драконье сердце предложил.


Теперь у них - гармония и нега.
Летают вместе, вместе жгут дома.
А я от первой зелени до снега
Дни коротаю. Всё одна. Сама


Себе рычу, поджариваю тучи,
Когтями искры выбиваю с гор,
Бросаю камни и деревья с кручи,
Быков, людей, овец и прочий сор.


И пар давно уж выпущен, но принцип
Важнее, чем угасший интерес.
Вот разозлюсь и выловлю всех принцев,
Чтоб обнаглевших наказать принцесс.

2007 г.

Цікаво: «Що душа відчуває,
А чи є у неї бажання?
Чи насправді вона так страждає?
Чи згорає вона від кохання?
Чи що-небудь її там турбує?
Як вона там себе почуває?
«Їсть» вона там або «голодує»?
«Мовчить», а чи може «співає»?
Чи пам’ятає минуле своє?
Притаманні їй почуття земні?»
Безліч на світі питань... Та дарма:
Не дізнатись про це на Землі... 02.02.05р.

Я мрію прийти пошвидше.
Хочу з’явитись, щоб жити,
Що буде мені наймиліше –
Можу лише уявити.

В нас поки що спільне тіло,
Та душі у нас окремі.
О, якби мені хотілось
Побачить сади зелені.

Як я бажаю відчути
Теплий весняний подих,
Та немає гріху спокути
На довгих життєвих сходах...

Бажаю скоріш з’явитись
І мрію про все дізнатись.
Хочу в любові родитись
І ласці твоїй купатись.

І раптом... що ж це?! Не треба!
Мамо, не треба! Благаю!
Дитина – це ж Дар із Неба...
Не треба вбивати, прохаю!!!

Прошу, матусю, не треба!
Не треба, рідна, благаю...
Навіть не живши на світі,
Ненько, в тобі п о м и р а ю!..

Скажи, невже не бажаєш
Побачить дитинку свою?
За що мене зневажаєш?
Лиш за те, що тебе люблю?!

Дозволь мені, мамо, жити!
Гріх не бери на душу,
Бо потім, коли помреш ти,
Тебе я зустріти мушу.

Адже на Суді Страшному
Я у тебе спрошу: „За що ж?”
На серці відчуєш втому
І душа заболить також...

Далеко в Космічних Сферах
Я Ангелом стану навіки,
Та наші з тобою душі
Будуть окремо летіти...
2002р.

Листопадневий падолист,
Вальсує вітер листя кленa.
У жовтозорянім намисті
Танцюють почуття шалено.

Душа пече солодкомуко:
Кленове листя зорегасне,
Кораблики думок прекрасних,
Зітхання соняшних світань.

Бальзамово шепочуть віти-
Коханню нашому ясніти,
І жовте полум"я розлуки
Цілує ніжно наші руки.

Листопадневий падолист,
Кружляють зорі в дивовальсі,
Журба розтанула в романсі
В листопадневий падолист...

Как чёрная птица, клюющая луны и дни,
Как белая птица в силках горько-угольной боли,
Твоё одиночество - рокот продрогшей весны:
Нестройное пение, гам отхрипевших бемоли.


Истерзанный луч, расплавляющий сталь и гранит,
Изломанный свет в створках штор, льдинах веток и стёкол -
Твоё одиночество. Пусть его небо хранит
И нежит бессонниц моих паутиновый кокон.


Твоё одиночество - вьюги бурлящий разлив,
Клокочущей лавы всевластие - вспышка и пепел.
Твоё одиночество с чаши ладоней испив,
Останусь слезою, простудой ржавеющих петель.


Моё одиночество в трещинах, сучьях двери,
В обойных рисунках твоих остывающих комнат
И в лицах всех близких, случайных... в пожаре зари,
В звонках и открытках из мира, где, может быть, помнят.


Твоё одиночество рвётся ко мне из зеркал -
Согреться, оттаять, зажечь пламя взглядов и свечи.
Оно - какофония, шторм, наводнение, шквал
И снег на губах от лавиной нахлынувшей встречи.

2008 г.

В голубых глазах бессонниц - непрочтённые ответы.
Лунных трасс молочный иней льётся в комнаты сквозь тюль.
По морщинах тротуаров лепестков сухих монеты
Катят ветры. Расплескался, растревожился июль.


Там, в оконном зазеркалье, - растрепавшиеся звёзды,
Как головки маргариток, освежённые росой.
Сплетены в жгуты тугие километры, мили, вёрсты.
Все пути ведут по кругу, все пути ведут домой.


Ты мне даришь эту полночь, укрывающую плотно
Устья улиц и бульваров тёмно-синей кисеёй.
Растворяются в тумане грязно-серые полотна
Облаков. По искре гаснет пресловутый летний зной.


Ты мне даришь этот город, распластавшийся, как простынь,
С кружевами перекрёстков и прожилками аллей;
Хрипоту клаксонных треллей... Неприпудренно и просто -
Перевиты руки веток над соцветьем фонарей.


Номера, визитки, фразы, позабытые в прихожей.
Упорядоченных будней кисловатое желе.
Отражения и взгляды... Мы срослись душой и кожей.
Разметавшаяся вечность. И две чашки на столе.

2010 г.

Ескізи сутінок мальовані тобою
у світлі місяця олівчиком роси.
На струнах серця грішною відлуниш грою,
і трепіт під мелодію заголосить.

Гармонією тіл закреслиш все минуле,
та екзистенцію із нового рядка
писатиму без крапок і безодні дула,
писатиму, мов навіжена нетривка.

І смаком пінним не французької Шампані
прикрашу сутінки, мальовані тобою,
і розтушую кольоровим сірі грані,
і загримую щастя, вигране без бою.

2010

Пробач мені ,Офеліє , я сум.
І зібганим залишиш на пероні
квиток – роздвоєння з Тернополя до Сум.
І час відправлення – мелодика. Долоні

з вокзальним пилом – більше , аніж втома.
І поїзд через станції , мости,
сомнамбулу розлучень– все додому.
Я розриваюсь на двомовність. Ти

розриваєшся на ехо телефонів,
де замість кольору так непотрібно , так
тихо голос твій розвіється . На фоні
всього іншого залишиться лиш : « Так».

Пробач мені ,Офеліє , я сум ,
де напрямок мені –твої долоні .
Квиток , він був з Тернополя до Сум ,
залишиться на стоптанім пероні .

2010

Смакували ґави каву,
так поважно, ніби пави.
Із цукерками в яскравих
упаковках. «Браво! Браво!
О напій!» – кричали ґави –
«Кращий з кращих він по праву!»
І літали понад ставом
цілу ніч. Оце так ґави!
Може й вам потрійну каву?

Возвращаться – плохая примета.
Я в приметы давно не верю,
и стою пред распахнутой дверью
в осень раннюю. Сзади лето.

Я прикрою ту дверь, алея,
розвернусь, постучу несмело.
Песню лета свою не спела.
А потом и на бис смелее,

а затем на гастроли с весною,
соловьями в теплые страны.
Я осенней грусти не стою.
Может, это немного странно,

может, это не странно, дико.
Я ведь пахну шафраном, гвоздикой,
диким медом я пахну летним,
всем народным назло приметам.

28.08.2010

Носила біль натужно, мов дитя,
А сонце лЮдським співчуттям палило.
Де ж скальпель, щоб відтяти півжиття?
Снодійне не бере – воно безсиле.

А спробуй осягни: нема нема НЕМА!

Одна.
Віднині.
Навідмаш. За віщо?!

Роздряпувала руки в кров і крик,
Стискала зуби до судом в щелепах,
В собі гасила до задухи рик
Звіриний. І отим всім мантелепам,

Котрі не вдови, чорно заздрила вона.

Вина?
Горілки?
Висоти балкону?

І ніч, яка приходить, наче кат,
Здираючи до вен контролю маску.
Лиш подих. Фото. Тінь. Не муж, не брат.
Усе мине? Для чого їй ця казка…

Немає винних. Знала це й сама. Отак

Як знак.
Ananke.
Лиш судомить знову.

А біль капканно трощив до кісток,
Вив’язував вузлами мертво серце.
Над силу кожен день новий і крок…
Готова здатись в цім надсаднім герці –

Зустрічний поїзд як спокуса півгірка…

Донька!!!
Спинилась.
Поборола его,

Знайшовши аргументи до життя.

28.08.2010

Тихо у серці до знуду,
чутно – у вушко зайшла
зниклого нитка-приблуда.
Вийшла – прозоріше скла.

Вийшло – її потягнули
голкою світла… думки.
Тільки, як біль зодягнули,
став я собі навпаки.

Гнався встигати за тінню,
рвався-горів – аби лист
плакав й дивився осінньо
на розшиття до золи.

Зорі до рук діставали,
небо черпало до дна,
більше хотілося мало
мати у пляшці вина.

Кожна піщина лічила
скільки мене прибуло.
Сохли слова, як дощило.
Мокли – коли запекло.

Грілися – думка диміла,
гралися – вітер ловив.
Сни не дивились на тіло,
втому пили з голови.

Дольками серце для долі,
в долю ввійшов і нема...
Як подобрію на колір –
жінкою стане зима.

Хай багатіє багаття,
в бідканні бовтне біда.
Зняте з харизми розп`яття –
чим був би хрест без Христа?

Де би молитва чекала,
з вірою брався ефес?
Страх не стискав би трипало.
В кожній душі – сто небес.

В кожному слові – надія,
вигнана з рота. І дощ
у завіконні чадіє
скільки в очах не полощ...

27 Серпня 2010

Виногрона важкі, ніби груди гріховні, і в нас
чорна кров ще нуртує, і гепає пульсом у скроні...
– Виноградаре Добрий, ми з ним ще такі безборонні,
наче глиняні люди із Саду, бо втомлений час
повертає на осінь.
Вже вина розлито густі,
закорковано міцно, як губи, заліплені воском,
ця зима з нереальним чеканням – то триптихи Босха,
де на лівій – найкращій! – частині довічно не ті...
доки соки достоять і всядеться осад на дно,
всі слова поверхневі добродять в жертовнику тіла,
доки крижмо, мов крига, мов табула раса – ще біле,
не проси Виноградаря дати солодке вино.
Тільки час і причастя, і спогад про осінь густу
перетворять чекання на вина найвищого штибу.
Пригубити, згубити весною – бо я би, бо ти би,
І повилися б лози у небо, у землю, у ту...

серпень 2010

Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,

що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з*єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.

Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.

Втім, я не Бога, не мармурні стебла -
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням.

Лідія то - повернулася, бачу
пасма волосся блискучого ясно:
ледь усміхнулось до мене кохання
й зблідле обличчя крізь чорний серпанок.

Так же блукав по готичному храму
він, Аліг*єрі, шукав тріпотливо -
крізь напівтемряву в юній блідноті
жінки побачити Господа образ.

Під білизною вуалі сіяло
чисте чоло екстатичної діви,
хмарами ладан стелився, гарячі
линули в сивім тумані моління,

линули з ніжним шептанням, тремтіли
радісно крилами зляканих горлиць,
линули з плачем знедолених юрмищ -
руки до неба вони простягали.

В хмурих просторах органа звучали
гуки й зітхання: з білесеньких арок
видно було, як споріднені душі
із потойбіччя їм відповідають.

Та із міфічних верхівок Ф*єзоли,
крізь вітражі благочесних віконець
бог Аполлон прозирав пурпуровий:
сяйво свічок зблідло на вівтарищі.

Дант споглядав, як здіймається вгору,
в ангельських гімнах преображенна
діва Тосканська, - і чув під ногами
урвищ багряно-пекельних ричання.

Я ж ані янголів слави не бачу,
ані дияволів, лиш мерехтіння
світла в сирій напівтемряві. Холод
душу моя огортає нудьгою.

Боже семітський , прощай! Неперервно
смерть владарює в твоїх таємницях.
О недосяжний володарю духів,
сонця у храмах твоїх не видати.

Страдник розп*ятий, людей розпинаєш,
смуток твій тьмарить повітря довкола:
небо сіяє, одначе, сміються
ниви, одначе, палають любов*ю

Лідії очі... Хотів би побачить,
Лідіє, в хорі тебе простодушних
дів, що вінчають вівтар Аполлона
танцем у вечорі жовтогарячім.

Ти б на пароський сіяючий мармур
в лаврах - сипнула з руки анемонів,
радості - з ясних очей, а вустами
згідними мовила гімн Бакхіліда.

Море на трьох китах, бриз на твоїх долонях.
Синій прибій в очах, чайки замість сердець.
Завтра вже буде осінь –третя від краю доня,
Пташкою затріпоче в венах твоїх живець.

Час на прогулянку піде пити саке з Кіото,
Токіо в вишиванках , милі Сенцуко –юлі...
Твій фіолетовий день миттю роззявить рота,
Всім залікує рани , враз зацілує гулі.

Прийдуть німі і ні: дами в затертих костюмах,
Юнки в літах індиго ,викупані у вині,
Рощені індюки ром розпиватимуть в трюмах,
Випрані селюки , вимащені королі…

Буде їх, як мурах, а по-зимі – ще більше,
Море уже не буде лагідним звіром твоїм.
Зрітимуть, як плоди в черевах жовті вірші.
Де кровоточить життя, де як мурашник дім.

Степь сирота
Справа иссушит
Слева направо
Мокрые души.

Степь небоскрёб
Искусственно плоский
Сжался в испуге
Запаха конского.

Степь исхудала
В поисках хлеба
Плуг неожиданно
Свежестью неба.

2010СЕР27

Затерлась табула вже раса,
де всяк писав, що й де хотів.
Моїх очей палка прикраса,
полуда втомлених котів.

Неначе древні палімпсести,
придумаю нову брехню.
Покаюсь в стилі "грішні сестри",
вдягну шалену сукню ню,

і полечу я світом битим,
в руках і кубок, і мітла.
Ще поки мантію не шито,
нова корона ще мала.

27.08.2010

Он и я,
Миг Вечности
И Едины Мы.
Духовно созерцаю
Бог и я,
Глаза в глаза,
Это Вселенных
Зеркала.
Божий Принцип
Есть Единство.
Мой Бог, это
Универсальный
Дух Энергии
Внутри меня.
Две Силы единим
Свои Духовные,
Они для блага
Роста Добра
Матушки-Планеты
Земля.
Моя мысль,
B Лучах Огня,
И вальсом
Магическая Истина
Кружит меня.
В Энергии
Радости Любви
Моя стезя, ибо
Познаю сам себя.
Мыслю позитивно я,
Все будет хорошо
Всегда!

2010г.

Хіба ще хтось у тому винен,
Що ми любов не зберегли,
Що нашій пісні береги
Немов засіяв хтось полином?

І не втекти від гіркоти,
І звикнути хіба можливо?
Я розраховую на диво,
Якщо тим дивом будеш ти.

Спешит рука, тянется
пальцев ногами,
из гранита жидкого
Ощущение лепит,
и, словно дороги нет,
но скорость – славная.
И светофорные
порваны сети.

Не надо - дрожать
над стоп-указателем!
Убрать - догмат,
И соблазн его нарушать.
Одним словом,
лицемерием не уподобляться
браконьерам-
-вегетарианцам.

Не преследуй мишени
Глупенько круглые,
Не тупи об их
Неподвижность око.
Раньше мишеней
- Звери с глазами-углями,
Нюхом охоться
на самых далёких.

За это, быть может,
осудит империя,
в колизее возницей-
-рабом запроторит.
Будешь по кругу
Клоун носиться в перьях,
Пока не найдешь
Таран - траекторию.

И когда неожиданно
цезарь заплачет,
коня загрызи
в колеснице,
впрягшись, галопом
схвати горящие
мира уздечки
зубами десницы.

2010ЛИП05

Мій оголений нерв. Моя вибита клином емоція...
Як на металомісткість у тілі жорстка перевірка.
Та чомусь не залізна я. Лиш на губах моїх гірко.
Певно, кров і залізо в мені у відмінній пропорції.

Це так схоже на „Ти мені віриш?” чи „Досі люблю”.
Там де люди прощаються, вже починається блюз.

Мій розхитаний світ. Блазнюватий і хитрий однаково.
Випробовуєш. Ловиш. І кидаєш. (Щоби зловити).
Я всміхаюся вдячно і сплачую (Господи!) мито.
За вечірню зорю. За півподих. І вчення Сократові.

Застывшая глазурь города на вершине холма,
Полимеры. Хладнокровных зданий его сурьма
Усердно впитывает в себя календарь,
Предвкушающий даль.

Цинк, крыш цинга, пробки и маяка клык, -
Вестимо, не то, к чему ты привык.
Небо, с доброй примесью пыли,
Мерно сопит на шпилях.

Полоса реки, даже скорее полоска.
Мосты цепляются за ее плоскость,
Кажется им от чего-то страшно
(Впрочем не важно).

Застывшая глазурь города на вершине холма,
В его тени прилегла отдохнуть тюрьма:
Нежится в холодке, прогоняет осу,
Ковыряет в носу,

Потом, конечно же, ест свои сопли
(Вдали доносятся чьи-то вопли).
В этом смысле, тюрьма
Бережет свои закрома.

Город, тем временем, холодно смотрит в сторону.
В ту, где неспешно кружатся вороны,
Словно в танце. Где-то шумят акации.
То и другое - признаки гравитации.

Люди бегло рассыпаны по мостовой,
Будто мелочь, а постовой совой
Таращится людям вслед.
Скоро обед.

Асимметрично шаркают автомобили,
Туда-сюда. Над облаком пыли
Стройно высится светофор
И их не видит в упор.

Застывшая глазурь города вдруг потекла,
Как река составленная из кусков стекла,
Пенопласта, проч. И это -
Как бы означает лето.

август 2010

Ваше Величество, ваши королевские Высочества, уважаемые члены Нобелевского комитета,
Сейчас я буду оправдываться, юлить, расшаркиваться, в общем говорить о мире, и это -
Главные принципы демократии, гласности, внешней политики, государства вообще.
Не то чтобы я был плохим человеком. Нет. Но такова природа вещей.
Ваше Величество, ваши королевские Высочества, уют ваших стульев, кресел, диванов
Подразумевает возможность моих миротворцев добросовестно обчищать караваны.
А я снабжаю их жвачкой, куревом, пулями и письмами от родных -
Я хороший человек. У нас в стране не бывает иных.
Сейчас мы с вами будем говорить о заботе о ближнем, а о заботе
О дальнем мы поболтаем в том случае, если он работает на заводе,
На фабрике, шьет кроссовки. Речь отнюдь не идет о производстве хлама,
Я ни в коем случае не враг Буддизма или Ислама.
Просто мир в опасности, мир шаток, зыбок и чрезвычайно не прочен.
Я, закатав рукава по локти, пытаюсь его спасти. Ну, а во всем прочем
Местные жители мне, как любому другому на этом месте, цианистый калий
Пророчат. Закрыл Гуантанамо, чтоб они там не возникали.
Мы тут с Димкой болтали о разоружении, смеялись, скушали по бутерброду.
Мы конечно не откажется от нашего оружия. Действия подобного рода
Никогда, ни за что не принесли бы демократию на Балканы. И, кстати,
Теперь мы знаем: руины - это залог демократии.
Я являюсь глашатаем мира, свободы, равенства и, конечно же, братства,
Хочу чтоб улыбалась любая конфессия. Любое племя, любая паства.
Это значит, что я никогда не отдам вам свои ядерные ракеты,
Уважаемые члены Нобелевского комитета.
Ваше Величество, в том мире, который мы топчем, в котором мы все живем,
Любой президент может купить электорат дешевой жрачкой и доступным жильем.
Но я несу в него благо, свободу, равенство и, конечно же, братство.
И это я еще до Сомали не добрался.
Ваши королевские Высочества, я стою вот тут, перед вами, и это
На самом деле прекрасно. Уважаемые члены Нобелевского комитета,
Что касается Премии Мира - любой убийца, тиран или же вор,
Благодаря Вам, может сказать:
"Ваше Величество, спасибо за оправдательный приговор"

2010

Затужавіли думки без роботи,
Заколисані в гірських ручаях.
Розляглися поміж гір безтурботно
Неквапливі, як хмарки, Ясіня.

Лазіщина, Лопушанка і Тиса
Поспішають до далеких морів,
А Говерла – королева-актриса, –
Величаво поглядає згори.

І куди лише дістанете оком,
Всюди трави, чагарник і ліси.
Синє небо, незбагненно-глибоке,
Запах сіна і перлинки роси.
21.08.10р.

Я замикаю у коло
Лінії наших доль.
І нерозораним полем
Йду у світло твоїх долонь.
Вірю: нам вистачить сили
Зорати й зібрати плід.

Лиш би ноги не підкосились
Під вагою думок і літ!

любов-іграшка, любов-красива-штучка,
любов - поцілунки глибокі зі смаком опію
тіла приземлені, руки приручені,
очі - копії.

любов - кіно: комедія, порно, триллер.
всі дні - райдужні, всі книги - цікаві.
любов - банальності: ангели з крилами,
ніч, кава.

любов-стрибок, любов-кроленя-налякане.
любов-ліс, любов-небезпека, наче
в маленьку пастку потрапляє лапками
і плаче.

ходим по світу
весни і літа
з вирваними крильми

я не філолог
ти не флеболог
чи й математики ми

літ не рахуєм
скільки вже всує
сохне Дніпро і Дунай

серце безвенне
плаче безвинно
нищено батьківський край

душі роздерто
пам’ять затерто
не українці – чума

слово забуте
воля закута
свого не мало - нема

хижії круки
викрутять руки
та не розірвуть вуста

впадем донизу
голубе сизий
та доживемо до ста

ми звіробою
візьмем до бою
скріпками стулимо шви

ще політаєм
світом безкраїм
нас хижий круче злови

27/08/2010

Я до тебе в сон прийду раптово -
Лицарем на білому коні -
І на щастя залишу підкову
Й видива чарівні, неземні.

Я до тебе в сон прийду неждано
Щемним звуком, як віолончель,
І волосся струни, як мембрана,
Зазвучать, немов їх пестить Лель.

Я до тебе в сон прийду навально,
Як в долину - ярий водоспад,
На байдарці запливу у спальню,
Між камінь потрусь вперед-назад.

Оповию маревом обіймів
І жадання шалу увіллю...
Запалю вогнем тебе хмелійно -
Пензлем полум"я мене малюй.

Намалюй мого волосся хвилю
В серфінгу любовних колихань,
Пестощів розбурхане свавілля,
Тихе щастя втомлених зітхань.

Намалюй любовне світле ложе,
Білий балдахін у зорях весь...
І як легіт подихом тривожить
Легку ніжність хмарних піднебесь.

Намалюй мої прощальні - ласку
І цілунок у ранковий час,
І кохання незабутню казку,
У яку возносив нас Пегас.

27-28.08.2010

море, від водоростей м"яке,
сіре каміння кладе до ніг.
я твоя барбі, а ти мій кен.
наша релігія - гедонізм.

літо кидає нас в море щасть,
мрій неосвячених чорний чай.
ми забуваємо вік і час.
я твоя герда, а ти - мій кай.

вперше повіримо в те, що десь
пост-апокаліпсис наш на двох.
я твоя повністю, ти мій весь.
наше майбутнє м"яке, мов мох.

море стомилось нести арго.
що ж, повертайся у свій іолк.
ми забиваєм останній гол.
я - твоя юля, а ти - мій о...



(літо 2010)

• •
І сонцем тане у багряній піні
його бездомний човен - вдалину,
дівча у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню,
та Одіссея друг - осінній вітер,
уже здуває позолоту літер,
зі скель у море сипле: „я люблю!..”

Та безпорадність у мені
Дарує силу серцю твому,
І я не знаю чи живі
Ті руки з льоду…
І я не знаю чи ще щось,
Би нам вдалося врятувати,
І так цікаво чи є той хтось
Про кого схочеться писати.
І дивно те, що кожен день
Я прокидаюсь без мети,
І може справді мені лінь
Робити щось, кудись іти.
І може я всю силу серця
Порозтрачала на дурниці,
І може я не заслужила щастя,
І я дарма стою на місці…
І може це кінець…не знаю,
Та не хотілося б от так
Дізнатися, що не кохають
Мене…

Забувши про спокій рахую хвилини,
Згинаючи пальці покоцаних рук.
Десь були ті мрії малої дитини,
З яких залишився один лише звук.
Старий звук мовчання нічого не скаже,
Лиш холод приносить він, іноді страх.
За тебе душа моя в болю поляже,
І піде туди, демрій моїх крах.
От так все в душі моїй в’яне і сліпне,
От так все вмирає знову і знов.
Чого ж тоді я відчуваю як гине,
Та знову повірю влюбов?
Чого віддаюся на ті ж самі крила?
Хоч знаю, що впаду і в то й же момент,
Утрачу усе чого так я хотіла,
І в грудях не серце – холодний цемент.
Й страждань недоречних ніколи не збавлюсь,
Вони переслідують душу мою,
Любові до тебе я не позбавлюсь,
Бо все, що я маю тобі віддаю…

Твоя улыбка
несёт ошибки
дорогой зыбкой
из прежних лет.
Берёт дрожанием,
любви желанием,
весны касанием,
и “да”, как “нет”.

Я в ней летаю
и погибаю,
с огнём играя.
Воспламенясь,
взлетаю, таю
в желаний стае.
Не угасая,
целуй меня.

Глотай, как воздух
сплетай, как гнезда.
Теплее звёзды
и ближе сны.
Во мне сживутся,
в меня стекутся
и улыбнутся
цвета весны.

Как станет жарче –
цвета поярче.
Но вот пожар чем
нам потушить?
Убив улыбку,
признав ошибку,
дорогу – зыбкой,
не для души?

Ну что ж, бывает.
Желаний стае,
испепеляясь,
просить огня.
Соприкасаясь
и погибая
улыбкой тая –
целуй меня.


Юрій Лазірко
поезія “Целуй меня”



пародія


Напевне згину,
До тебе лину,
Думки дістали –
Пройшли роки…
З вогнем не жарти,
Ну, ще півкварти:
Гасити серце –
Згорить таки!

Про тебе мріяв –
Весна так діє,
Ти цілувала
Мене у снах
Без слів і реплік,
І зорі теплі
Обох манили
У небеса.

Таке буває –
Бажання маєм,
А як до справи –
Ножем хоч ріж.
Що може дотик!
(Як ти не проти)
У вушко й ротик
Цілуй міцніш!

Були помилки,
Сховаю вилки,
Смієшся мило –
Ну ти мастак!
Усе пробачу…
Як справжній мачо
В екстазі плáчу,
Почувши:“Так!”

Нервозность в коллективе,
И смесь азарта и волненья,
День начат с ревизора.
Сижу, смотрю, как продвигается работа.
А мысли о другом, неделовом вопросе…
Всплывают образы в глазах,
Черты зовет к себе коснуться.
И вспоминаешь каждый шаг,
Проходит мимо, смотрит на тебя.
Своей красой играя,
Пленяя разум и слеза…
Кричит о боль расставанья.
Жизнь развела в одно мгновенье,
И больше нет определенья.
Лишь только образ и слова,
Виктория люблю тебя,
В ответ лишь тишины призренье.
Ревизия закончена и ревизор ушёл,
Всё стало как обычно,
И я пишу стишок.
О том, что образ милый преследует меня,
Когда глаза закрою,
Иль просто отвожу,
Спасибо вам Виктория!
За то, что вас люблю.

Николай Блоха 26.08.7518 год (2010)

Це сонце з тобою погралося в спеку таємну,
І очі блакитні блищать, як небес бірюза.
Кокосовим соком стікаєш по скронях таверні,
Де бриз приголомшливо бризкає голосом щему
На спогад тобі. Цупка виноградна лоза,

Де діва низала сон мушель на виткану нитку,
Де тихий олтар і оранжеві птахи одеж,
Котилось в мохіто твоє завороження свідка,
Світанки стояли, як горді йогині . І швидко
Твій погляд злітав над гірськими царинами веж.

Лавандовиндові кручі і лаврові віти для тебе,
Де світ ялівцю й кипарисова квола хода,
Де юний Персей для тебе вишукував перли,
І дикий кизил рахували орлиці на зерна,
Де тіло спіймала у сіті прозора вода.

І лиш доторкнешся смаглявої вилиці серпня,
В ній - серпиком місяць і зорі розкидані ниць,
Я знаю, згадаєш , мідяк в білу піну повернеш,
І вип'єш текіли із квітки агави. Нестерпно
Потягнеться думка до жінки із роду правиць.

Персею тривожно. Незримо поранено душу.
Посаджено серце на твій абрикосовий клей.
Він довго досліджував лона потоптаних мушель
І пахло медами, і морем, і соком із груші.
Від білої майки, самітнього хлопчика-гей.

А давай втечем від світу
І підем на захід сонця,
Де гучні сурмИ трембіти,
Візьмем лиш тепло в долонці.

А давай втечем до моря,
Нас зустрінуть крики чайок.
Ти накличеш мені мОру,
Я ж тобі вкраду світанок.

А давай втечем на острів
Від обов'язків, законів.
Чи покличем тепло в гості
І наставимо вазонів.

А давай ти не відпустиш
Мою руку назавжди.
Не підеш кудись, не пустиш
У тенета самоти.

А давай не знать спочинку,
Віднайдем де неба край...
Ну давай хоч на годинку,
На хвилинку лиш, давай?!
26.08.2010 р.

Откуда в тебе столько пищи и гласности?
Зачем задеваешь натасканным взглядом?
Чуть выше колен – ты вне поля неясности,
летят тормоза и ремни безопасности,
и тушится тушь, прожигает помада.

Чуть пудрой встряхнув, погребая погрешности,
ты следуешь хватко журнальным премьерам,
создав, для приличия, ангела внешности,
с глазами-убийцами, снежною нежностью,
движением губ подражая гетерам.

Цена оценимая, правда со скидками,
коль время торгуется – значит, есть повод.
Мне б сладость твою шоколадными плитками
всю ночь покупать языками-улитками,
виной непопутной, вином из портовых…

А съест лимузин – и ты станешь игрушечной,
мяукая бешено, сколько им надо,
припрятав размашистость в тесных подушечках.
Тебя прозовут, но, наверно, не душечкой,
но счетчик включён, нету места досаде.

Где тело – товар, продавайся втридорога,
ведь ты бы могла стать богиней, царицей.
Присядь, собирай в ожидание шорохи,
пока толстосуму насыплется пороху.
Сошлись полюбовно пшено и жар-птица.

18 Августа 2010

Твоя улыбка
несёт ошибки
дорогой зыбкой
из прежних лет.
Берёт дрожанием,
любви желанием,
весны касанием,
и “да”, как “нет”.

Я в ней летаю
и погибаю,
с огнём играя.
Воспламенясь,
взлетаю, таю
в желаний стае.
Не угасая,
целуй меня.

Глотай, как воздух
сплетай, как гнезда.
Теплее звёзды
и ближе сны.
Во мне сживутся,
в меня стекутся
и улыбнутся
цвета весны.

Как станет жарче –
цвета поярче.
Но вот пожар чем
нам потушить?
Убив улыбку,
признав ошибку,
дорогу – зыбкой,
не для души?

Ну что ж, бывает.
Желаний стае,
испепеляясь,
просить огня.
Соприкасаясь
и погибая
улыбкой тая –
целуй меня.

17 Августа 2010

1975-ий...
Юний ще футболіст, він найкращий гравець Європи:
золото "Золотого м'яча" йому до вподоби.
Кубок кубків - за ним, УЄФА в руках Суперкубок...
От такий футболіста й команди його здобуток.

1992-ий...
Впевнений удостоївся з тренерського вже місця
ордена преподобного Нестора Літописця;
ордена "За заслуги"... А втім, ще й пізніше вдруге -
третього знову ступеня ордена "За заслуги"!

2006-ий...
Форварду-бомбардиру минулого - нова слава!
П'ятого орден ступеня Мудрого Ярослава.
Успіх національної збірної України.
З нею до чвертьфіналу йшли друзі із Батьківщини.

15 квітня 1972-ого...
В Києві у ворота "Дніпра" забив гол він вперше...
Двісті вісімдесят та ще й три - йому всі належать.
Ну а всій Батьківщині належить він -
це Олег Володимирович Блохін.

Запала мовчанка, тривожна, липка і нестерпна.
Занозою нила у грудях… назовні просилась
сльозою і криком… та я посміхалася тепло,
бо я ще вдавати щасливу не втратила сили…
Бо я була… Боже, я просто любила і била
останню гординю в собі ради, може, ілюзій…
Шукала твоїх почуттів в попелищі і пилу,
чекала на тебе, мого… і зникала у тузі…
Стікала дощами, на вітрові віяла душу,
ховала розпуку і біль по кутках і шухлядах…
Запала мовчанка тоді… Я ж і нині не рушу
виразної посмішки... наче від погребу ляди….

Сумом пахнуть у жовтні айстри,
Мабуть, старість ляка підсвідомо.
Де Ви, мій недосяжний майстре?
Рими – це не пісні – судоми.
Творчість? Так Ви сказали якось?
Дуже глибоко мислите, пане!
Щось так зненацька в душі зламалось.
Рік досить стрімко й невпинно тане.

Стрімко… так безнадійно стрімко…
Чом так минають роки?
Вчора я не любила скрипок,
А зранку душі торкнувся
Спів ніжних струн жорстокий.
Лінії на долонях –
То сподівання марні.
Виблисне сніг на скронях,
Вицвітуть очі гарні.
Стрімко… так безнадійно стрімко…
Душі вже тепер - за двісті.
І повна поштова скринька,
Та не листів – а листя.
Бо ж над землею - жовтень.
Він надіслав свідомо
Листя кленове жовте
Вітром до мого дому.

Зболені очі. Зламана воля.
Доля.
Жах у повітрі. Руки до неба
Треба.
Жити-радіти (може, це жарти?)
Варто.
Мозок в тумані. Вічна надія…
Мрія?
Хаос у серці. Віра у чудо:
Буду!


2010

від самотності німіють пальці,
стиснуті до болю в надвечірній позолоті міст...
недоречно так і як завжди невчасно
облітає у саду вишневий цвіт...

замітає наших снів сліди золочені,
назавжди вертає в ніч де зорі
до землі злітали сотнями облич
доторкнутись наших крил любові…

від самотності на серці гірко-гірко,
на душі тривожно й так зловіще...
загасає всоте в небі зірка...
не загадую бажань... навіщо?

під шпалерами – стіна,
за стіною – така ж клітка;
в телебаченні війна…
а що ти?! – пуста агітка!

жертва проданих кутів,
загнана сама собою,
й вщент наївних сліпих снів
із будильником «до бою!»

час спинитись! наказ: стоп!
озирнись, що за тобою!
надто довго били в лоб,
щоб запити тінь водою.

проковтни твердий цей біль!
толку що його кусати?!
кров гірчить звісно ячмінь,
але ж треба щось вдихати…

вийди з свого гаманця,
ринок ширший за лінійку;
вийди навіть за поля!
там не гріх дістати й двійку.

втім, забудь усе і спи!
ретушованих фіалок!
залишається лиш «ти»
їхніх днів тупих здогадок.

Гламур у випарах вина -
Вокзал. Кіоск. Дешеве чтиво:
Його переглядають хтиво
Непевні типи з бодуна.

Купуй, і мозок не труди,
Сучасну класику дебілів.
Он, пістолет у тебе цілить,
До пекла ключ. Тобі туди?

Ось - зло помножене стократ.
Хіба, заради генотипу,
Прийти туди зі смолоскипом,
Та й кинуть. Хай собі горять!

За строк короткий, та лихий
Так безнадійно отупіти...
Які слова? Який епітет
Ти заслужив, народе мій?

І я, як часточка твоя,
Як непомітна порошина,
Своїм вимірюю аршином,
Собі - найперший судія.

Гнилими тельбухами тхне
Нова поезія і проза.
І зупинить ніхто не в змозі
Оце невігластво сумне.

Хто там на головних ролях?
Неандертальці! Графомани!
Розпуста мізки дерибанить,
Торує виродженню шлях.

Мовчу й до витоків тягнусь.
Нехай я - дурень несучасний.
Сміюсь і плачу одночасно,
Та знову, плачучи, сміюсь.

01.02.2009

Вважаю, він чимало нам зробив
Для волі у особі дисидента.
Пером озброївшись у війни він ходив
І не боявся різних президентів.

Він правду у неволі говорив,
Страждав за незалежність України,
До берега належного доплив,
Щоб показати нам прекрасну Батьківщину.
25.08.2010 року Львів

Минув цей день, а я усе шукаю
Заради чого нині щось робив
І інколи себе чомусь лякаюсь -
Буває, не туди я з впевненістю брів...

А кожен день шукає майбуття
У риску замальовує буденність.
Шукаєм щастя... Може надарма
Прийдеться днину забивать до смерті?
25.08.2010 року Львів

Между истиной и бредом
Аж до пены на губах,
Рвя все узы, тут же следом
Алчет ласки детский страх
За души своей огрызок.
Мир страдальца дик и низок.

аМнезия на сегодня,
зАбыванье о вчера…
зРят несчастную в исподнем
мАссу тела доктора,
уЗнавая еле-еле
уМ, погибший в этом теле.

Мир, не понятый ни кеМ.
Редок свет: туман да тьмА.
Наяву любой кошмаР.
Бед надуманных сумА.
Устрашающий прогноЗ:
Нет ухода от проблеМ…

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Ось вже і пам*ятний міст простягнувся:
арок підйом пробиває повітря,
із водобігом єднаючись тихо,
що розширяється й легко буркоче.

Чорні руїнища Лоді помчали,
схилом зеленим вдираючись вгору,
щоби здолати покірне узгір*я.
О, прощавай же, історіє людська!

Тут, - коли ромульський дух войовничий
з варварським стрівся в залізнім двобої,
мстивая лють палахтіла міланців,
всеіталійську пожежу здійнявши, -

ти все від Ларія до Ерідана
вниз проминала, о Аддо, в жаданні
спокою, з шепотом гордо-величним
перетекла мовчазні пасовиська.

Як по хиткому мосту під громами
йшов у вигнання блідий корсиканець,
що, молодий, став судьбою століть двох,
ти все плила собі, змивши в дорозі

кров і тевтонську, і кельтську, о Аддо -
тут над тремтливими плесами чути
в давні часи щось було нестерпиме:
дим із гармат розлітався мерзенний.

Змовкли останні французького грому
вдари у надрах землі незглибинних:
з чистих, прозорих потоків піднявся
білий, сердечно здивований волик.

Де ж ви поділись, орлята Помпея?
Де ж ви, царя волохатого Швабії
птахи¸а чи корсиканця блідого
вірні орли? Плинь же, Аддо блакитна!

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
Мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Сміхом дзвенять небеса олімпійським –
і затремтіла земля: кожна хвиля
полум*ям лагідним затріпотіла,
сповнена свіжого чарів кохання.

Пахощі з юних лугів полетіли
понад сирою рівниною м*яко:
хвилі порушують зрідка звучання
стогону й усміху ніжно пестливе.

Човен легенько пливе, між краями
двох берегів плодоносних прозора
котиться річка, привітно кивають
вздовж її шляху величні дерева.

А під деревами, понад тинами,
цвітом укритими, жваво гасають –
щоб покохатися – одне за одним
птахи у променях злато-рожевих.

Плинь крізь рожеві огні надвечір*я,
плинь, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія, бог же кохання
всюди амброзії пахощі сіє.

Поміж багатих лугів, в золотому
сонця промінні аж до Ерідана
мчиш, аби злитися з ним, а де захід –
сонце невтомне за обрій сідає.

Сонечко! Аддо стрімкая! Душа то
плине Елізієм слідом за вами.
Де ж вона, де разом з нашим коханням
спільним, о Лідіє, згубиться врешті?

Сам я не знаю; та любо в відлюдді
в млосних очиськах її потонути,
Лідії себто… течуть невідомі
наші запрагнення і таємниці.

Прощатися – що стиснути в руці
Блискуче лезо, гостре до судоми.
Прощатися – узяти на приціл
Усе, що час колись зведе до коми.

Прощатися…
І подумки, і так –
Слова переставляючи, мов шахи.
Це – зупиняти на семи вітрах
Старий вітряк одним єдиним махом.

Це всі річки звернути в інший бік,
Це всі дощі пролити водночасся,
Це розпустити, як намисто, рік,
Який зібрати наново не вдасться.

Прощатися, і вірити, що тре-
ба саме так: перекопати бувше,
Допоки час земний не перетре
У сніг це літо, і у землю груші.

Це обнулити всі свої чуття,
Себе самого заново почати,
Це – не сягати зони покриття
Кипіння серця, стати емігрантом…

Прощатися – останній вбити цвях,
А втім, якщо до цього – що зупинить?
Це так життя хотілось би – в роках,
Коли уже лишилось у хвилинах…