Так – кинусь в прірву й буду тим щаслива:
Хоч мить, та знала все ж польоту диво!
Згорю свічею я до тла, до смерти,
Та де той кабальєро, гідний жертви?
Гітара грала – дарувала муку.
Я реготом глушила біль-розпуку.
Мантилья зради огортала плечі…
І все ж життям хміліла у цей вечір!
А кастаньєти били ритм невпинно.
Покарана не за свою провину,
Зробила крок до прірви …божевільна…
І полетіла ввись, душею вільна!

2010

Зоряним пилом притрушені шовкові коси,
Погляд у погляд –
наскрізь –
від душі до душі.
Кохання омиють весни самоцвітнії роси,
І спогад сапфіром твій принц лиш тобі залишив.
– Кохана! – в очах глибина і чарунок життя,
Срібні далі, мереживо стежок й доріг.
– Голубко, водоcпад твоїх кіс – сутність мого буття,
Космос, Вічність і Вірність –
атрибути кохання –
до ніг!
– О мій любий! Це серце – мов келих іскристий вина,
Що дарує солодку печаль й щастям сповнений сміх.
Не барись, і устами із уст моє серце – до дна!
Ти для мене усе: ранок, сонце, весна,
мій калиновий гріх…
Так дві тіні вночі крізь тумани і зорі ішли,
Пили весну до дна і збирали з яблуней цвіт.
Та змережаний Сонцем й росою палац свій знайшли,
Щоб залишитись там, забувши про всіх і про світ...

Ти повів мене в гори,
І гори зробились твоїми,
Ти забрав мою тишу,
Мені –
шум потоку віддав.
Під шатром неозорим
Були ми такими близькими,
Як бувають найближчими
Спрагла земля і вода.

Бігла вниз твоя стежка,
Сміялась твоїми слідами,
А потік за потоком
У темних лісах відшумів.
Як далеко-далеко
Зостався твій сонячний ранок...
Хто назве його злодієм?
Він же віддав
все, що міг.

липень 2010

Де взялося – з долини, з гори?
То тепер? за князів? чи при Леніні?
При підводі йду на хутори,
Що за всі городú обзеленені.

Хаос листу з хаóсом трави
За стопою ступа на узгірок.
Мурашиння ховається в
Битий шашелем теплий одвірок.

В правім оці – якась кропива.
В іншім – з хмаркою й липою, – небо.
Плоть всевічна, така ж, як трава.
Скрипи корби – до себе й від себе...

Час – не тут. І тоска – це не ти.
Це десь далі з вогнем і залізом...
Ну, а смерть – це сюди ж підійти,
Тільки з боку горбів, що за лісом.

Та й по всьому. По всьому… Отож,
Над цибулею джміль полетів он.
Дальній півень співає – на дощ.
Буде дощ, – каже Йван, – в понеділок...

Я чинитиму спротив і ніц не писатиму віршів,
витру голову насухо там, куди Бог цілував...
Прочитай мене заново - очі заплющуй ширше -
і щодуху тікай на найшвидшо(му/мо)білі із авт.

Ці падіння угору - не вибрики, це метастази...
Самострачення (найекзотичніше із катувань)
часом вцілює точно у вкушені ябка фантазій
блискавичним "можливо" на жодне з усіх питань.

Консервуй мене в пам'ять на зиму, поки ще поряд
(строк придатності, вірогідно, не має значень)...

Цей фіктивний союз Роздратованості і Горя
відтепер анульовано. Значить: До непобачень!

Я помилилася дверима? –
стандартні блоки під горіх.
Холодний протяг гулко гримнув
і стих, немов забутий гріх.

Між сотень варіантів «можна»
я зупинилась не на тім.
Чи всі у підсумку тотожні?
Не той під’їзд? Адреса? Дім?

А, може, помилилась містом,
коли рушала в довгу путь?
Та, зрештою, вертатись пізно –
назад годинники не йдуть…

І, зрештою, пора осісти,
врости корінням у квадрат
маленької квартири міста…
На більше поки що навряд…

Капітан. Капітан
ошалів од путан.
Корабель залишив на причалі.
Царював, як султан,
нагинав білий стан,
а вітрила терпляче мовчали.
Стегна круть. Стегна верть.
І жага, наче смерть.
Дріб*язкові дзвеніли браслети.
Із вологих печер
він напився ущерть.
Але в горлі жалі - як галети.
Цокотали пляшки,
реготали жінки -
юшка з пальців їх крапала жирна.
Шал продажний смердів.
Та чекав на воді
корабель - наче мудра дружина.

Я чув, що у п`ятницю,
тобто сьогодні,
усім на розвагу
розп`яли Христа.
Ми стали відтоді
до болю самотні,
і вже не дивує
людська сліпота.
Людська німота
до того ж само болю,
байдужість віків
у повітрі віта.
Тому не берусь
звинувачувать долю...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Про вічне минуле
лунає по світу:
померти й воскреснуть -
загальна мета.
Живе для живих
у новому завіті...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Слова від любові
я п`ю, наче брагу.
Хтось любить, хтось судить,
хтось Богом кляне.
здається мені,
що усім на розвагу
в терновім вінку
розпинають мене.

Я здатна усе пробачити,
бо серце моє - гаряче.
Очей твоіх сонячні зайчики
в моіх очах стільки значать...

Твоі - найтепліші дотики.
Твоі - найрідніші мріі.
І нерви - сталеві дротики
ніколи не стануть зміями.

Ти - пісня моя і музика,
що лине із мрій дитячих.
Я буду твоєю музою -
маленьким сонячним зайчиком.

Вибухну мов Санторин
адже я напевне знаю —
вовкулаки всіх країн
знов єднаються у зграю

І безопірно мов слиз
точаться крізь огорожі
бо людина кожна із
випадком нещасним схожа

Відчуває кожна злість
зголодніла та невчасна
і гризе коняки кість
труп засмаживши Пегаса

Йде з фортець у негліже
з-писками-змішало-лиця
бо іржавим пилом вже
розпорошилася криця

А в хатках вітри сичать
крізь шпарини мов зміюки
і гіллячини летять
як відтяті катом руки

Та меча здійнявши хрест
я втуплю у ніч самітних
очі кольору небес
ураганами вагітних

Розпочну усе з кінця
в час коли несамовито
неприборкані сонця
підіймаються над світом

Гасне хай нічна свіча —
вже віконниці зірвали
ті хто теж носив меча
навіть ідучи за ралом

Ті що зрозуміли враз
в нечисті вдивившись лави —
переслідує ж бо нас
витвір власної уяви

Ті що встануть не дурні —
одурманені безмежно
і судовища страшні
лиш від них тепер залежать.

(Зі збірки "Дзвони Атлантиди", “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997)

(Рекламний проспект)
Точить запахи цвіт на зеленому вщерть рушникові.
І косаті русалки сміються у вітті вербовім.
І нащо вам, сеньйори, здались Емірати далекі.
Ви послухайте, як у пампасах клекочуть лелеки!
Може вразить щось вас, і дасте ви нам добру пораду,
Бо місцеві пеони ніяк не дадуть собі ради.

Головний тут – дон Федро, і донів до біса, як личить.
На фасадах фазенд імпозантні квадратні обличчя.
Вони кожного чують і пильно вдивляються в даль:
Чи куються мачете? Чи вариться експортна сталь?
Обіцяють залізний закон і судовий процес,
Бо на волі ще банди злочинців у формі і без.
А хто дихати хоче – дозволять (свободи ж пора!)
Тільки слід кому треба по-чесному дать хабара.

Хлопчик хоче в Тамбов. То й чого ж? І нехай собі їде!
Бо вже лишніх парковок нема. Джипи ставити ніде.
Ще від Нестора так повелось – нами правлять чужинці.
Козиряємо хвацько вождям, государям і принцам.
І вчимо ми терпляче, століттями мови чужі,
І один лише крок, щоб до рідної нам збайдужіть.
Вже в історії пишуть, що ми – нерозвинута раса.
Радять досвід вивчати у старших братів папуасів.
Але нам все одно, ми вже звикли. До всього звикаєш.
За роботою ніколи все… і хати наші скраю.
Нас побачите в білих платочках і житніх сомбреро
На безкраїх просторах цукрових плантацій і прерій.
Хлібом-сіллю зустрінем, і щиро запросимо вас:
Завітайте, аміго туристо, до нас в Гондурас!

Ех!.. Текіли б із перцем… і вишиті пончо нам би.
Та й утнем гопака під веселу мелодію самби.

Обійми мене, будь-ласка.
Нічка темна,
Нічка-казка -
Відчуттями заворожить,
Буде лячно - cкажу "досить".

І тонкі п'янкі торкання,
серця запальне диха́ння...
І небесне ночі ложе.
зори відвести не може.

Притули мене міцніше -
У обіймах - наймиліше.
Ти мій стовбур, а я - крона,
у красі розквітлі грона.

І тонкі п'янкі торкання,
Наше запальне диха́ння...
І небесне ночі ложе.
Зорі відвести не може.

Притуляй мене міцніше -
У обіймах - наймиліше.
І над нами долі крона,
визрілі плоди і грона.

Закрой глаза, дыши поглубже,
Почувствуй сердца ровный стук,
Прислушайся – меня послушай,
Не то сбегу из твоих рук.
Могу тебе сто раз присниться,
Невинной и порочной, спи,
Рисуй мой образ на страницах
Воображения вдали…
Закрой глаза и фантазируй,
Меня ты как нарисовал?
Наверно, сказочно красивой,
Такой, какую с детства ждал,
А я – земная – плоть и кости,
Напор, и дерзкая внутри,
Не чистая порода – помесь,
Характер – сложно говорить.
Закрой глаза, я разрешаю,
Раба твоя и госпожа,
И образ мой к утру расстает.
Уйду, в реальность, неспеша.

змушуєш тебе перекладати
іншими
доле-мовами
бо твоє світобачення
мені
не прийнятне

залишається тільки голос
завжди закрадливий
завжди
в самісіньку душу спрямований
з іронією

до оніміння
до
завмирання всього навколішках
я появлю тебе
просвітлено- посмішкОвого
промовиш до мене «здрастуй»
і стане на крок вільніше
і стане на вигук ближче
до нашої правди

правда?

Всі горлають з переляку:
– Лев утік із зоопарку!
Та якби ж то тільки сам –
Ще й з маленьким Левеням!
Чи в кущі, чи на дерева –
Заховайтеся від Лева!!!

Ну а Лев, струснувши гриву,
Так по-царськи, неквапливо
Підійшов із Левенятком
До морозивної ятки
І сказав до продавця:
– Дошкуляє спека ця...
Ескімо для Левеняти
Десять порцій прошу дати!
А для мене і Левиці
Буде досить порцій тридцять.

Більше Левову родину
Не боїться вже ніхто:
Бо хіба бувають злими
Ті, хто люблять ескімо?
2010

Зникає Сонце. Вже не видно круга,
Лиш сяйво біле з жовтими крилами.
Між ним і лісом – хмари темна смуга
За мить вогненними береться кольорами.

Вершечки сосон різьбляться на небі
І ледь хитаються – єдиний рух навколо.
І птах великий по своїй потребі
Летить кудись, крильми махає кволо.

Lignano Sabbiadoro -
Адріатичне море.
Lignano Sabbiadoro -
І Альп високих гори.

Lignano Sabbiadoro -
Пісок такий гарячий.
Lignano Sabbiadoro -
З П'яченце хлопці-мачо.

Lignano Sabbiadoro -
Красуні із Ріміні.
Lignano Sabbiadoro -
І сhianti і мартіні.

Lignano Sabbiadoro -
І пристрасть, і amore.
Lignano Sabbiadoro,
Lignano Sabbiadoro…


22.07.2010

Світанок дуже тихо підійшов
під наші вікна, втрутившись в розмову.
Розтав як сніг зірковий капішон
і танули услід за словом слово…
і розчинялись мрії у казках,
і музика – у наших сновидіннях…
Чиясь багатовимірна рука
висаджувала зрошене насіння.
А ми мовчали у безмежну вись.
Така собі, намовчана молитва…
Для вічності сотворені колись,
будемо вічно жити і любити.
Нас не зупинить часу течія,
бо безперечно - ми його владики.
Хтось світ сотворить знову – ти чи я…
Яка різниця, ми одно – навіки.

Із вуст вишневих тихої пори
Прилинув голос твій до мене,
Так щиро подарунком дітвори
Тремтіло ніжно небо темне.

І мріялось акордами чуттів
З підвалів до зірок небесних,
Світ навкруги аж занімів
Коли збагнув, що ти воскресла.


2002

Дивлюсь на тебе й весь – немов злітаю
Коли приходять в гості чудеса,
Мов ті слова, що їх не вистачає,
Бо вже душа у тілі воскреса.

Тобі, мені у полум’яній ласці,
В тремтінні почуттів не для очей
Втекти хоча б на день у казку
З дорослості де все лише тече.

Я так люблю…Ми любим так оману,
Що нас любов любов’ю воскресить,
Тебе краду солодку на світанні
Серед цієї божої краси…


2004 березень

Північ.
Ніч пробила навпіл
На годиннику права.
Шурхіт,
шепіт,
шелест, –
слухай, –
Посестрам передавай.
Квітне місяць срібно-срібно,
Очі – ліхтарі душі.
Зрада й жінка так подібні?
Зрада й жінка не чужі?
Північ.
Тихо,
темно,
чорно.
Зорі падають до рук.
Вітер ніжно не пригорне,
Вітер,
шурхіт,
крик
і крук.
Північ.
Не сидиться в хаті.
Чорний кіт і чорна масть…
Час не спати – дослухатись:
Відьми час? Нечистий час!

Безсило путь мовчить до мене,
А я штовхаю крик вітрів
У далечінь, де небо темне,
Де тонуть сни мандрівників.

Втомились трави подорожні,
Схилились тихо до землі.
Я відпускаю подих кожний
Вперед, шукати рештки слів.

Та більше сил моїх немає,
Перепочину на краю.
Хай сонце вранці розгойдає
Промінням темряву мою.

І я знайду свій дім далекий,
Коли збіжаться всі шляхи,
Розтане курява від спеки,
А всі слова склюють птахи.

Спочатку хаос був,
А потім я
На світ пробився з тріщини граніту.
Потому ти…
Як обнялись –
Війна.

Коли вогник надії у серці зотлів
Від жорстокості світу й омани,
Струменіють жалі, мов краплини по шклі,
У душі прорізаючи рани.

Піднімати вітрила бракує снаги,
Нас давно вже стихія скорила,
Відрікаються рідні від нас береги
І маліють обпечені крила.

На людських вівтарях не злічити жалів
За навіки утраченим щастям.
Лиш здається, що ми не такі вже і злі,
Та насправді - в пітьми ми у власті!

Наші янголи плачуть не тихо - ридьма,
Розправляючи крила в безмежжя,
Аби знов відступила з душ наших пітьма,
Аби в них загасити пожежі.

Зрозуміло тепер, що Божественна вись
Не бажає нас в лоно приймати -
Ми самі світло-суті своєї зреклись,
Ми для себе - мов справжні Пилати.

Нам для ближнього важко подати руки,
Все святе за гріш мідний продали...
Що запише Суддя на життя сторінки,
Коли бранці ми власних баталій?!

Все ж з роками слабіє Божественна твердь,
На котру колись стала Людина.
Нам до Вічності двері відчинить лиш смерть,
Як дозволять нам власні провини...
22.07.2010р.

Голубу косинку липня
Сонце пристрасно утюжить .
Жодних складок, де не глипни,
Навіть в дзеркальці калюжнім.

Лиш де - інде клуби пари
Появляються грайливо,
Адже праска дико шкварить
Ліс і нив доспіле жниво.

Вечір витягне з розетки
Штепсель денного світила,
Щоб росою ніч з піпетки
Очі світу закропила…

ВоНа торкнулася мене – а я цього і не помітив,
Все біг по стрілці в нікуди, читаючи чужі зеніти
ВоНа зробила витинанку із клена листя золотого
Дмухнула вітром у фіранку, так ніби зовсім випадково
А ще, мов майстер проти ночі, зронила на піску пір’їну..
Заплющив спраглі, сильні очі. Я зупинився, мов дитина,
Котра біжить на зустріч світу, і чує маминий ласкавий
Напевне найтихіший погляд. І тут ВоНа - така неждана.
На склі намалювала осінь, холодним морем заспівала
І зникла, ніби й небувало, далеко десь за неба краєм.
2009

Заходжу. Тихо на порозі.
Хоча чи є він цей поріг?
Шукаю усмішку на розі
Десятка видимих доріг.
І щастя хочу ухопити
За штанку дзюркоту води,
В кишеню щоб його вмістити,
Запам’ятати назавжди.
А потім з кимось розділити
Його з кишені задарма
Дрібницям тішитись навчитись...
Та не вдається ...от біда.
18.08.09.

...Той, хто шукає приховану силу трави,
Більше не хоче іти ні на кого "на Ви..."
Душу свою зав'язавши у гуз (весь свій крам),
Вимивши ноги в росі, увіходить у Храм...

...І навколо Вогню викладає букети і з трав,
Ті, що з молитвою він на світанні зібрав...
Він ще не Майстер, він ще лише неофіт -
Той, що збирає Світи у букетиках квіт...

...Як він їх пестить, як вигріваючи, сушить,
Тішачи серце своє, вигріваючи Душу...
В кожній пелюсточці зілля частинка його,
Того, хто в Храмі розклав незгасимий Вогонь...

...Над вінком-вівтарем, на іконі, Спаситель Ісус,
Бо у Храмі у травника цього із Богом союз...
Коло нього бовван, почорнілий Дажбожий кумир,
Бо у Храмі у травника цього із Господом мир...

...Завтра знову стежки, завтра знову за зіллям у мандри,
А засушені трави пахіллять, як скошене сіно....
Він смакує узвар, у якому молитва і мантра,
І березове листя... І грицики... Мед... І барвінок...

Кумпала Вір, 13.07.2010 року,
м. Хмельницький

Запевняють і книги, і друзі,
Та і сам я давно розумію,
Що кохання – сплетіння ілюзій,
Тобто, камінь плавцеві на шию:
Поглинає в таємні глибини,
Спантеличує, манить все далі.
Я пливу, наче риба, невпинно,
І шукаю цілунки–медалі.
Хочу бачити очі, усмішки,
Доторкатися, пестити тіло,
Насолоди, у гори заввишки
Розділяти, мов яблуко стигле.

Хай це плавання буде не вічним,
Хай сміються і заздрять невдахи.
„Відривайся” щасливою ніччю,
А на ранок – не жаль і на плаху.

22.07.10р.

...Я - несмачний, бо часом можу про Христа...
Я - несмачний, бо часом можу про Дажбога...
Про половецький степ, про Запороги,
Про вкриті золотом Батиєві міста...

...Я - несмачний, бо я шукаю побратимів,
Які в душі плекають волю, так, як я...
Яка ж вона на смак, душа моя?...
Обкурена терпким опойним димом...

...Горить вогонь, бурлить в ріці вода,
А свідки на вівтар все лізуть, лізуть...
"Йому Харон не відкривав шенгенську візу..."
"Хахол!.." "Москаль!.." "А скільки в ньому від жида?!.."

...Чи я - лечу?... Чи я - стою на місці?...
Чи я - тоді, чи може, тут - тепер?...
А раптом я - давним-давно помер!?...
"Бардо-Тодол" - невідворотні вісті...

...Одначе, ні... Живий... Болить душа,
Понад Голгофою разом з Христом конає...
"Перуне, видибай!" - в Дніпрі лунає,
У тілі ... Будди, затремтівши, як лоша...

...О, я ще ж не сказав про Магомета,
Варуну, Індру, Зевсів грім гучний...
Але, не буду - ні, бо - не смачний...
- Подайте безпритульному монету...

Кумпала Вір, 22.07.2010 року,
м. Хмельницький

А облако снова смог
бледно-поганый снег
болезненный желтый смех
круглый искусственный мех
а я мог,мог и не смог
желтеющий масла круг
единственный цифра-друг
пласмассы горелый вдох
закрыл рот ударом в дых
останется только вздох

под облаком круглый стог
зелёно-яблочный луг

зима, 2009

Минусы и плюсы,

Полюса и полосы…


Время для дискуссий -

Так, чтоб дыбом волосы.


Время откровений,

Поисков желания.


Вдох – под настроение,

Форма, содержание…


Спор с собой и миром,

Гонка вдохновения –


Прочерки…и рифмы,

Места нет волнению!


Строчки, диаграммы,

Усыпленье совести –


Цель мега-программы

«Уничтожить полностью»

По віконному склі струменіють жалі.
Ми не відали лиха, літами малі, -
наповняли вітрила довершені дні,
і здалося, несли уперед кораблі...

Наші душі не злі, ми іще не старі,
а розпуки округ - на земнім олтарі:
запітнілі, складні, у печалі вбранні.
Тихо ангели плачуть над нами вгорі.

І з роками все далі божественна вись,
наче твердь під крилом не зникала колись,
наче сили віддавши чаклунській зорі,
ми забули для чого сюди подались.

Прилітали на мить, а минули віки,
бранці миті – ми: чоловіки і жінки.
І жовтіємо, гаснемо, як ліхтарі,
судового журналу пусті сторінки.

Тільки сни до космічних вертають армад,
чиї обриси в млі, як дороги назад,
доки не проржавіють вкінець якорі,
і не кине увись мандрівний зорепад...

2010

Навряд чи радіти собі перестану,
Бо дуже майстерно верейки плету.
Хай кажуть, що даун і зроблений сп’яну -
Навряд чи радіти собі перестану.

Дарма, що зачатий у хвилях дурману,
Науки розколюю всі на льоту;
Навряд чи радіти собі перестану,
Бо дуже майстерно верейки плету.


Гаррібальд Сідоров
поезія "Тріолет щасливості"




(Літературне перекручення-непаплюження)

Для радості, синку, не треба багато:
Зломаєш лозинку – то візьмеш оту!
Не знаю, чи сп’яну зробив мене тато…
Науку осилив – верейки плету.

Їх вже назбиралася повна комора –
Складаю, радію, їм липовий мед.
І лікар говорить – одужаю скоро,
Та він ще не знає – пишу тріолет.

Вправляюсь. Тиняюсь. Шукаю ажури.
Проникнути хочу в оті міжрядки.
Радію. Сміюся. А тато похмурий –
Йому би дурманом розжитись таки.

Я довідку маю – не даун й не сп’яну!
Та як поєднати лозу й творчий злет?
Верейок не буде – від тата дістану,
А ні – постраждають рондель й тріолет.

От в голову трішки “долию оливи”–
Розколю науку і цю непросту.
Майстерно виходить! Радію! Щасливий!
Лоза проростає… Піду доплету.

22.07.2010

Я відчиняла вікна - впускала літо в кімнати:
спочатку медову спеку, а потім - дощі-мате,
пожовкле липове листя, що вміло крізь нас літати,
коли ми гойдали радість, немов немовля святе.

Години втікали швидко, як чорні блискучі коні,
світанки падали підло, будили шумом авто.
Ми спали. Лишалось літо слідами на підвіконні,
мелодіями твоїми, які ще не чув ніхто.

А потім ти їхав, їхав, а я відчиняла вікна,
і літо влітало вітром - то теплим, то наче й ні.
Приносило павутиння, лякало, що все навіки,
просило вина і хліба, видовищних слів і снів.

Твій запах лишався в ліжку, повітряний і казковий.
Втирала його у себе, вдихала тебе, немов
ти літо. А справжнє літо в розмови вплітало слово,
найкраще у світі слово, і слово було - любов.



2010

Июль. Жара. Направо не смотри.
с вокзалом слейся, к поезду прилипни
взглядом. И что не рядом, то внутри,
как перевод, - і кішка стомлена у липні

така, як стомлені назавжди очі , -
із часом вигорить. А мить – всё та же суть,
когда войдут в вагон она и он , и пр.,
задёрнут шторы, не смотря куда-нибудь.

По рельсам, как по клавишам. И муть
прилипших сотен тысяч городов
к поверхности земли - всё перевод – вони заснуть
у темряві купе, під блюзовий мотив , немов
чекають їх. Как будто ждут.

21.07.10

Обрид мені мій нік.
І я його змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Ось тільки не зумів
Позбутись ворогів.
Вчепилися у мене, як у собаку блохи.

Обрид мені мій сайт.
І я його змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Пішов на інший сайт.
А той – послав в офсайд.
Зі мною вороги реєструвались тихо...

Обрид автомобіль.
І я його змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Купив я "Mercedes".
Відразу класу "S".
Аби дівчатам всім враз позривало стріху.

Обрид будинок мій.
Вгадали - замінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Купив собі палац.
Там тенісний є плац,
Джакузі і басейн - і сауна для втіхи.

Мені набридло все.
І я усе змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Ось тільки ворогів
Позбутись не зумів.
Підкаже хтось мені, як їх, до біса, здихатись?..


26.07.2010

Вірші твої красиві, туга тобі до лиця.
Чом я, питаєш, сивий, чом не ношу кільця?..

Міст вигинає спину, чорний дихає Буг.
Що я тоді покинув, щойно лише відчув.
Ніби немає в світі жодної і тепер,
Ніби на мінному полі спікся невдаха-сапер.
Не боєць, не рубака – провінційний був хлоп,
Не перейшовши лану, хвацько викрикував: «гоп!»
Отже, опальний кесар, кесарево – тобі.
На шахівниці весело, але що не роби:
Стій соляним незграбою, вперто крокуй до мети, -
Вірші її красиві, ніжні її листи,
Ніби пісок крізь пальці, а чи вода жива,
Доля: завжди повертатись на чужинські жнива.

я цілую (зубами виймаю із ран свинець)
твоє незаперечно вродливе, судомне тіло...
архетипи утіх розростались нав'язливо білим,
уривався, вшивався і вв'язувався терпець.

а тим часом на розі у місяця вішався день -
необачний глядач сенсовбивчого гріхопадіння.
я на завтра - я вірю! - зостанусь гливкою тінню
на зап'ястку шарманщика - padre nuestro пісень...

і допоки тобі пересняться Вайнони Райдер,
і допоки на тілі загоїться цей аб'юз,
я співатиму, ні, я шипітиму ніжний блюз,
пересмішники звиють гнізда посеред правди.

хтось дає під відсоток кредити на схожу силу,
хтось малює пастеллю сумний, проте прісний кінець...
я - цілую... в троянди, які залишив свинець,
твоє по-еротичному хворе, воскресле тіло...

Добігти, долетіти і не впасти
Сполохано у полум'я сльози,
Бо знаю я:
без тебе моє щастя
Скрипітиме,
немов старі вози.

Мені б нектаром вистигнути в квітах,
Сховатись від непроханих очей,
Та хочу я,
щоб згадка на цім світі
Була солодша
тебе і ночей.

1999

У нас лакеї на престолі,
У нас в Криму багато солі.
То треба, певно, Крим віддать,
Щоби московськії прочани,
Північно-східні християни
Могли собі солонцювать.

У нас один – слуга Нерона,
А другий вже продав патрона,
Чи кесаря, чи там сатрапа.
Але обидва файні діти
Лизати вміють, нігде діти.
То ще цнота – пантофля папи.

Оранжева лампа. Дитячий годинник.
Показує вісім, показує п’ять.
Крутнеш циферблатом –
гойдається стрілка…
Години-сніжинки у безвість летять.
Захочеш – і вечір, бажаєш – і ранок.
Дитячі надії, дитячі думки…
Змирившись зі світом, звикаєш до зради,
Черствієш душею, вставляєш замки.
Крутнеш циферблатом…
Згадаєш, заплачеш,
Як плакав у вісім, як плакав у п’ять.
Ця іграшка, може,- бальзам для дорослих,
А може… Розбити! Зламати! Нехай,
Нехай не лікує, нехай не тривожить…
Навіщо ці рухи? Навіщо ця гра?
Заплакати так вже ніколи не зможеш,
Бо мрії обвисли, й на серці гора.
Скоріше сховати! Подалі від лампи.
Літа хай повільно у безвість летять.
Дитячий годинник нехай у шухляді
Показує вісім, показує п’ять.

2005

Я, напевно, тебе не люблю.
Я, напевно, кохаюся з тишею.
Як у нотному стані стою,
як у маятнику, як під вишнею.
Юродиві осики тремтять
і розбризкують абриси, дотики.
Ми з тобою – досвітні волхви,
ми – пекучі, докучні невротики.
Ми відверті, як нерпи, мов сни,
кольорові, як вепри, як бантики.
Звідки, Господи, нащо іти?
Очманіли від болю і статики.
Я, напевно, тебе не люблю.
Поміж нами калинові пальчики.
Я провідую серце в межу.
Ти торкаєшся слів, як геральдики.

2010

Давай замовимо картину
Одну на двох, такий собі тотем
Хай маляр намалює там людину,
Що просто думає. Ніяких зайвих тем.

Хай за людиною тихенько плаче небо,
Легкими цівками біжить собі вода
Передаючи невгамовно естафету
Кудись туди де вже мене нема.

Нехай собі там квітне гладіолус
Самотній, ніжний, пелюстки – лазур,
На підвіконні одинокий глобус
Де ми с тобою обирали літній тур…

І хай не буде сонця – я так хочу,
І хай на башті буде рівно сім
В передчутті хвилюючої ночі
Кохання, сліз і стихлих голосів

Под песню моря Чёрного
широкого, просторного
Блеснёт рассвет
над ласковой волной,
Где новая и прежняя,
приветливая, нежная,
Как будто с пирса
снова машет мне рукой.

Как королева старая мудра
Прекрасная , как юная принцесса-
Одесса- наша мама и сестра,
И женщина любимая - Одесса.

Она дарила радости,
Она прощала шалости,
Но с оговоркой: больше не зови!
Здесь дни летели быстрые
здесь песни пели чистые
И все они конечно
только о любви.

Как королева старая мудра
Прекрасная , как юная принцесса-
Одесса- наша мама и сестра,
И женщина любимая - Одесса.

И тёплым летним вечером
она подарит встречи нам
Прогулки под луной
В руке – рука…
Она о нас всё знает…
в её объятьях тают
И сердце лётчика,
и сердце моряка.

Как королева старая мудра
Прекрасная , как юная принцесса-
Одесса- наша мама и сестра,
И женщина любимая - Одесса.

"Чор-но-биль"-дзвонять дзвони. Прип´ять...Боже!
Який гіркий цей історичний шлях!
Тяжка Руїна нашої епохи...Може
Зіграють ще в "Чорнобиль"?! Хто ж в ролях?!

І чи зупинять? А чи ліквідують?
Залишать слід, гіркущий, як полин.
Знов Прип´ять плаче! - а вони НЕ ЧУЮТЬ.
Історія ж не простить цих провин!

Духовна Прип´ять вже давно в нас плаче.
І "Зона" вийшла за колючий дріт.
Ми ж БОЇМОСЬ ЇЇ, але, одначе,
Не можем не відкрить душі воріт.

Ще всі бояться, ждуть чогось гучного. -
Воно вже тут! Он, плаче під ворітьми.
Всі всіх вже знали, а не бачили одного -
Вони гуляли ВЖЕ ПО ПРИП´ЯТІ із дітьми.

20.07.10 23:43

Когда вы в меня верили –

Боялась предать веру!

Горела огнем стремления,

И цель добивалась смело.

Когда мне дарили временно

(Все временно – вот в чем сложность)

Доверие, дружбу, преданность –

Искала творить возможность.

Сильней становилась, цельною,

Когда не врала пред Богом,

Сидела надежно в стремени,

И конь выбирал дорогу,

Как важно, когда уставшая,

Имела ночлег и хлеба,

Друзья, за мое пристанище,

Поклон и молитва в небо.

По ковтку (силоміць). Прохолоду розбавивши соком…
Штучно-приязний смак карамельно-брудних вечорів…
Теж відчужений часом. Напевно, занадто високим
Був той поверх під небом. До нього ти недолетів…

Твій повітряний змій, поглинаючи пил і вологу,
Рваних хмарних проталин пізнавши озонову суть…
Схожим став на… щура… Певна річ, небезпечного й злого…
Надто близько вже був… Там, де обрані тільки живуть…

Зупинився за крок (до очищення). Прикре падіння…
Змивши залишки гордості, впав (від знеславлення) вниз…
Пізня осінь прийшла, з нею - зраджені зливи осінні…
Імплантат паперовий (за мить) у калюжі розкис…

Над розм’яклим серпанком – пломбірно-розписані ситці…
Розітнулися вкотре, неначе розлоге шатро…
Кличе зраджена вись. Не говорить ніхто: «Зупиніться!»...
Ніби знають давно: все одно переможе добро…
2010 рік

Вітання


Світ ваш сьогодні вельми подібний
Кольору неба з волошками,
Що причащають скибкою хліба,
Пахощем борщика з ложкою,

Духом святого з наміром ніжним
Тут засідають запрошенні
З вашого серця , з вашого вірша,
З вашої митті в народженні.

З вашого вальсу метафор печать
Вже виглядає відновлену
Десь у степах поетичну печаль,

Що на роду вам пороблена,
В світ ваш сьогодні вже напросились
Вітром поети, що з вами дружили.

2003

Вже сто разів гукали потяги,
Коли з батьками на пероні
Прощались, зустрічались потім ми-
Рідненькі діти VIP-персони,


Слова тоді прощання , прощення
Кричали довгими гудками,
В надію нашу рейки зрощені
Тягнулись добрими руками.

2005