Тане дим у повені вечірній

Плаче сонце на краю віків...

На колінах люди в пошуках ночівлі,

Ще світанок думки майбуття не сплів.


Не барись, світанку, темряву прогнати,

Не лежи ледащо в хаті на печі.

Чую шум машинний. Місячні сонати

Не лунують; нікому взять од них ключі.


У бездонних тишах криків-одчайдухів

Воля - Доля - Мати нить життя пряде...

В пластиці акордів, у оркестрах рухів

Воскресає Істина. Новий День іде...

В соборі сьогодні паніка,
В соборі сьогодні сполох,
Один із опорних каменів
Дав тріщину при основі…
Всю ніч завивала віхола,
Ввірвалась, якби не грати,
Було що – усе проїхали,
Тепер що? Не помирати!
Собор почорнів від роздумів,
Ченці зачинили двері,
І заспіви стоголосії
Застигли в ефірі тери…
Бродила я териконами,
Шукала кохання, віра
Мене провела безоднею,
Щоб я водночас прозріла!

Возьму из твоего крыла
Перо. Одно. Такая малость!
Что от меня тебе досталось?..
Мой милый мальчик,– до утра!

Мой милый мальчик! До утра
Игра становится обузой.
Быть может, я не буду музой,
Любовницей, et cetĕra.

Но буду сном. О чём – не помни,
Мой милый мальчик-до-утра.
Страстей прошедших кожура –
Исчерканный листок альбомный.

Теперь – пора.

2005

В пустелях світу повно міражів,
Які понавигадували люди.
Та хто ж нас за ці вигадки засудить?
Пітьма і Світло вічно на межі.

Кохання - загравання із вогнем,
Який то спопеляє, то підносить
Наш дух від щастя аж у високості,
Куди й орел ніколи не сягне.

В пустелях світу важко віднайти
Ту душу, що з твоєю - одне ціле.
Пройдеш крізь сотні різних перевтілень,
Та в серці тінь нестимеш самоти.

Я довго йшла за серцем навмання,
Шукаючи оазу свого щастя...
Я віднайшла! Тепер я, мов у казці,
Живу, спиваючи нектари ночі й дня!
28.07.2010р.

завтра ми всім оголосимо страйк
завтра ми - всіх
ватрами - всіх
тільки сьогодні - зажди, вивертай
звіра до ніг
не моїх

неба до пляшки зумій зажени
ніби вершки
(взято в дужки)
в наших кишенях, окрім кажанів,
мешкають
дітлашки

ти доноси в собі сам цих дітей
ти - до, я - сі
снимось блосі
ніби подружжя пухких зубних фей
що креслить пісні
наскрізні

гойдалок зойки по шиї на зліт
гусіні
монолог
вигодуй звіра, що хворий, що зліг
ніби ти бог
для двох

***

ти - до, я - сі,
снимось блосі...

до-сі
блосі...

Защемила у серці печаль,
З-під свідомості виринув страх,
А душа заспівала про жаль
І в очах не що інше, як жах.

Ці емоції вкотре кругом
По орбіті мойого єства;
Тіло втомлене вже від судом
Все шукає свого божества.

І депресія взяла в полон,
Світ від мене замкнувши на ключ.
В двері стукає клоун – мій клон
І я чую його дикий плач.

Заскрипіла підлога в кутку,
З місця зрушилась кожна стіна.
П’ю отруту гірку та терпку,
Від якої ржавіє струна.

І немає мене вже нема;
Все змішалось в моїй голові.
Зараз літо, а в серці – зима.
Знаю, – будуть ще дні світлові...

Картавлю «р»,
Но на спор скоро
Произносить беспрекословно
Смогу любые «э-р-р»-слова.
«Профессор» нарекли любовно,
О, если б знали то «премного»,
И как болела голова…
Учебники…Недосыпанье…
Быть первой, лучшею желанье…
Еще и первая любовь…
И школьный вечер, дискотека.
Признание…позор побега…
Потом – испорченная кровь
Моим, влюбленным без ответа,
Еще с детсада стран Советов,
Мальчишкой с класса,сорванцом...
Он пошутил тогда не к стати,
Хотя мечтал о…впрочем, хватит…
Тепер не надо лишних слов!
И без конца олимпиады,
Устала так, что право, рада,
И наконец-то выпускной!..
И только старые тетради,
И золото – медаль в награду
На память о былой браваде.
Свобода! Завтра – выходной!

Моя любов комусь на згадку,
Тобі дароване життя
Ще не оспіванного ранку
В прозорім небі майбуття.

Моя любов ніщо без тебе.
Без тебе навіть я ніщо.
Ти не шукай мене у небі,
Отам, де небо ллється степом,
Отам шукай,
Туди... пішов.

Чи досягну вершин таких,
Щоби дослухавшись, почути
Слова, що світ перевернути
Могли б у виразах простих?

Під впливом Божим потечуть
Рядки невимушених речень.
Корисні будуть і доречні
Для всіх вони. Та як почуть?

Чому щодня із уст людських
Лунають скрізь слова безпутні?
В них істина і сенс відсутні,
Та ми повторюємо їх.

То як дістатися мети -
Начутись ангельської мови?
І долучити до розмови
Усіх, хто хоче простоти.

7 липня 2007 року

- На яхті була із boyfriend-ом учора
Удень засмагала в bikini - а ніч!
Яка в нас була романтична вечеря -
Лиш зорі і місяць! І ми - віч-у-віч.

- З boyfriend-ом? Чиїм? Бо у твого, Лауро,
Немає ні яхти, ні навіть „Porsche”?..
- З твоїм, Маргарито. Здається, Раулем?
Мене запросив він з собою...
- Невже?

І ти не злякалась морської хвороби -
Тобі ж так погано у морі?
- Та ні,
Яхтсмен він досвідчений. Все було добре -
Уранці відважно освідчивсь мені...


28.07.2010

Бій кастаньєт і подихи гітар,
і та, чий осуд кидає у жар,
іде на мене у вертепі димнім,
і віяло рве погляд повен чар!

[О бийся тихше серце матадора,
розправа не повинна бути скора!]


Високі груди більше не в полоні -
а я ж учора прикладав долоні! -
всміхаються у тисненні тканиннім.
Тріпоче жилка серцю в такт на скроні.

[О матадоре, ціль твоя зухвала,
чого б це перемоги так жадала?!]


Яріше бій і спалахи гітар!
Підносять руки пристрасті тягар
і б’ють об кам’яну підлогу – винні!
- "Це ж ви несли йому кохання дар!.."

[Здіймайтесь вище руки-бандерильї,
усе підвладне чоловічій силі!]


О пальці-змії, рухи непокірні,
примхливі стегна іншому вже вірні?!
І губи зверхньо_усмішкою_плинні -
чи на однім я вистою коліні?!

[О як спекотно нині! Сонце люте,
противнику мій – ні-чи-ї не буде!]


Недоторканна?! Полум’я гітар!
І брижів світла плавлений янтар
довкола шалі кинутої вгору.
І каблуків за розсипом удар!

[Лише на мить спізнилась моя шпага,
коліна підігнулись. От і плаха...]


Вщухає з криками гітар заграва.
О як заводить ця, твоя, постава!
Не обернешся навіть для докору?
Та краще ніж у груди, чуєш?.. Браво.

[Твоя арена повна, матадоре,
противнику твоєму нині горе!..]


2010

Натхнення рвало душу на шматки,
я малювала нас, усюди були ми…
Я плакала, зривала темряву ночей,
і стільки сліз лилось із моїх очей…
Моїй душі потрібен новий притулок,
а ти візьми собі оцей малюнок
Хай буде він для тебе згадкою,
чи хоч у книжечці закладкою…

Ні радості, ні смутку, ні печалі…
Залишки спогадів я позбираю,
Радію я ними, немов дітьми…
Це було про нас, це були ми…
Тепер лиш спогади, дощем омиті,
як акварелі, чисті та розмиті…
Десь би ці спогади розгубити…
Бо як же з ними дальше жити?

***
Наші дні дощові…
Наші ночі зоряні
посвячую тобі
вірші, болем розорані!

***
По шибках стікають каплі дощу…
як тоді, як завжди, коли ти поряд…
зупини цю воду – тебе молю…
бо моє серце розірветься від горя!

***
Я вже знаю як проходить кохання…
воно зникає спочатку з віршів…
воно не відчуває радості від світання…
і ти вже не приходиш до моїх снів…

***
Ти мій лютий ворог, ні, уже не друг.
Ти - моя хвороба, мій страшний недуг,
Мені шалене серце треба лікувати…
щоб, пройшовши поруч, тебе не впізнати…

***
Як добре було - я була до тебе байдужа…
я називала тебе: «мій милий друже»
я ніколи не тримала тебе за руку…
і моє серце не знало цих каторжних мук…

К чему пепел к пеплу,
Лист к листу,
Молочное варево
С маковым привкусом?
К дальнему свету
На мосту,
К фиолетовому,
К лету
С неправильным прикусом.
Розовый крейсер рассвета
Выстрелит холостым,
В ультрамарине заката
Захлебнется память.
Исцели меня советом
Простым,
Взглядом
Густым,
Чтобы берег я смог оставить.

2003

Диво! Я жива! Жива, хоч і без тебе.
Стрічаю безсонні світанки у небі,
Проводжаю ночі сумні у вікні,
і наче легше стає часом мені.
Я думала, життя після тебе немає,
а воно водою крізь пальці стікає.
Приносить свої радості, турботи,
і моє серце має стільки роботи:
тебе забути, рани заживити,
і вчитись життя без тебе прожити!

І

і моря переходили
й зимним повітрям убрід –
над чужими житами –
збезоднілу славу
на руках у Життя…
нас виносило плавно
на вершини любови
і плавився лід


ІІ

ми діти апостолів
зрослі у вірі чужій
аж раптом згадалося –
і сліпота і прозріння
блискавичне навернення
віра пустила коріння
плине тиха вода
і ні сліду вержі

Я знаю – все в житті мине,
а ти, все ж, мене не кохаєш…
Але навіщо ти мучиш мене,
Якщо «не знаєш», сам не знаєш?
Дні проходять, залишають спогад.
І я пройду, немов перший сніг.
Слів нема, який гіркий цей здогад:
ти не кинеш під ноги мені весь світ!
А я цього не хочу, і не проситиму.
Кохання – остання хвороба дітей.
Я подорослішала і дальше житиму
по законах дорослих людей!
А закони ті прості, мов арифметика,
відсутні в них мораль і етика:
«Все минає, життя – цинічне,
то навіщо нам любити вічно?»

Душа молиться: "Аve Maria"
в серці зривається минулий біль
Прости, я щиріше молитись не вмію,
прости за лицемірний вчинок мій!

В серці зривається минулий біль,
уривки і дні, яких не повернути…
надіюсь доля вже згасила смуток Твій….
пройшли роки, не може цього бути!

Прости, я щиріше молитись не вмію!
У каятті я стільки сліз вже пролила!
А як згадаю – серце німіє,
причинила Тобі стільки зла!

Прости за лицемірний вчинок мій!
Бо мені не під силу себе простити,
Стаю на коліна у тиші німій,
щоб уже вкотре Тебе перепросити.

краплі привчили мене
до музики Верді:
вчора дзвеніла осика
ніби Набукко

біле море
вечірньої липи
скинуло
сорочечку цвіту –
коли ж
до мене прибудуть
кароокі скрипки
у смушевих сурдутах?

місяць надіп’є
з порцеляни ріки

слава тобі, Господи,
нема війни –

нема війни
є тільки
біла глина
музики степу

дарма гадати
хто є
ці дощі з-над Тиси –
сукровиця
чи кривавиця?

потерті манжети,
синій корсет:
я – естрадна
абстрагована
попелюшка
загублена
в імпресіонізмі Моне

Їду
Великим возом
до сходу сонця

Їду
Малим возом
до заходу сонця

Їду
срібною гарбою
до свого роду в гості.

2010

Крізь впертий дощисько до тебе невтомно спішу я.
Здається, я – нота блаженної пісні землі.
У ній розчиняюсь немов і ніхто вже не чує
стихаючих кроків у небо – у серця - безлім.

Цей дощ у мені, він так близько, він поруч і всюди …
Стирає мене і змальовує в інших тонах.
Кожна крапля – вже я. Кожен рух – життям б’є у груди.
Я – невидима. Ані краю у мЕні, ні дна.

Я – невидима. Я чимдуж поспішаю до тебе.
Я горнусь до дерев й ніхто не осудить мене.
Відкрий своє серце широко-широко, як небо –
Я любов’ю ввірвусь й разом ми у казку пірнем.

Ти мені снишся... Страшна і беззуба, в лахмітті...
З чорними пальцями, боса і простоволоса,
Ти мені снишся... Відколи... відтоді і досі...
Може, вже досить? За обрієм жевріє світло...

Ти не питаєш нічого... Ти дивишся довго...
Шамкаєш ротом, немов потойбічна примара...
Зараз ти гола, та раптом одягнена в хмари...
Що тобі, бабо? Вже швидше вертайся до бога!..

Ти мені снишся такою, якою погасне
Та, що творила на зламі себе та епохи...
Я ж не погасну, я буду горіти допоки
Промінь кресатиме небо, як лезо по маслу...

Ти мені снишся...

Сходить сонце над ярами,
заглядає в вікна,
Горить жовтими хрестами
лагідно й привітно,
Та не має сиротина
навіть того щастя,
небо вкрили чорні хмари
що то за напастя…

"Дайте ж люди я відкрию
своє серце й душу,
так відкрию, як умію,
говорити мушу…
Бо вкривають серце рани,
від вас же, о люди!
Зупиніться, схаменіться,
не йдіть ви нікуди"

Та не чують того люди,
гине сиротина
Заклопотані всі всюди,
шкода і хвилини.
Бо ж робота. Так, робота…
прийти, посидіти.
Потім дома телевізор, газета,
та й... діти

Ні не бачать, ні не чують,
заклало, осліпли
Своїх клопотів достатньо,
чужі куди діти?..
Але ж чи чужі-то,
клопоти сирітські,
чи не наше то майбутнє –
діти українські?..

Й чи не бачать того, власне,
наші, рідні діти?
Які вчаться у дорослих,
як потрібно жити...
Не дивуйтеся ж якщо,
й вас вони покинуть,
гинути сиротиною…
листям жовтим тліти…

Сходить сонце над ярами,
загляда в домівки,
та нема у сиротини
дому, небо тільки...

2006

Десь далеко в небі синім дві хмаринки посварились,
і розбіглися по світу, сірі і сумні...
І тепер, коли ти бачиш, як ідуть холодні зливи,
Знай, що то хмаринки плачуть у височині...

Тож якщо ти маєш друга, не сварися з ним даремно,
Бережи його, бо раптом втратиш назавжди...
І тоді страждати будеш, як хмаринки ті у небі,
Що не можуть одна одну й досі віднайти...

2010

Жінка-рибо, донька моря,
Люба посестро моя,
В піднебессі неозорім
Десь горить й твоя зоря!
Хвиля в груди б'є щосили,
Очі ріже сіль морська.
Ти ж плекаєш власні крила
Там, де в інших - лиш луска...
Хвиля піниться іскристо,
Вітер хмари розганя.
Щоб це море переплисти
Мало буде ночі й дня.
Десь ховає срібло-злато
Дна морського каламуть.
Звикла мертвих цілувати? -
Це в минулому, забудь!
Знаю, в серці так солоно
Від печалі й самоти.
Хай мине ця ніч безсонна
І згорять старі мости.
Знаю, хочеш вічно жити
І любов нести у світ.
Відпусти несамовитість -
Крила просяться в політ!
27.07.2010р.

Тікати геть.
кудись подалі звідси...
Лякати смерть,
своїм шаленим "к бісу!"
Сміятись просто
без причин і без пояснень,
А слати жорстко,
щоб було конкретно й ясно.
Йти впевненно,
зламавши стіни й втому.
Живем лиш раз -
хай не жалкуєм в тому.

09.05.2010

О сутінкові, німі розмови…
все так, як вчора, все так, як "знову"
холодний чай і порожні стіни,
нема нічого, немає зміни.
малює тиша в кутках самотність,
кричить безодня, про безтурботність
судома зводить ангелам крила,
і плаче небо, втрачає силу…
і плачуть стіни, і плачуть сльози –
солоний чай у великих дозах
і навіть тінь хронічно-блідна,
занадто хвора, занадто вільна.
німі розмови, німі питання…
і непотрібні, злі сперечання –
така захоплююча розмова…
із віртуальним, любий, тобою.

2010

Я не потраплю «під ковпак у Мюллера»,
Під пильне око агентури КДБ,
Бо поміняю вчасно всі паролі і
Під захист кинусь СІА і АНБ.

Як Пан Ніхто, James Bond (не Mata Hari),
Штандартенфюрер Штірліц і т. д.,
Я із красунею працюю завжди в парі
І одночасно всюди і ніде.

Мандрую часто по країнах різних,
Де lady й miss чарую заодно
Сталевим торсом й біцепсом залізним,
Як Schwarzenegger й Jean-Paul Belmondo.

На Амазонці хижаків полюю,
А на сафарі в Африці - гієн...
Мені співають хором "Алілуйя!",
У мене досить доларів і йєн.

Шпигун-розвідник чи коханець-мачо -
Я носа контррозвідникам утру,
А ворогам - і кулею віддячу
Або влаштую хитромудру гру.

І подолати жодний не у силі,
Бо із усього вихід я знайду:
Зіграю з ним в шахи дуже мило -
І перетворю гру у чехарду.

Укорочу я недругові крила,
На підступи достойно відповім,
І якби явки всі мої "накрили",
Я - на Гаваях. Я - агент "07".


27.07.2010

Свіженький напис у брудному ліфті,
Зручний,-якраз на рівні голови.
Дівочий почерк на місцині чистій.
Читаємо:"Я секс люблю, а ви?"

Дитина славна, тягнеться в науку,
Писати підучили вчителі.
Книжки любити, знаєте - не штука,
А як там секс на матінці Землі?

Хтозна, а може досвіду нестача?
Чи там, якісь конфлікти у сім"ї?
Береться розв"язати цю задачу
Мале дівча на вулиці твоїй.

Ви не тримайте на душі секрети,
Глядиш,- і на просторіших місцях
Запропонує нам дівча анкету,
Це ж треба знати, хто чого досяг.

В країні недорід. То, може, варто
Поправки внести до шкільних програм?
Любов до сексу від самої парти
Ви ховувати в дітях вчителям.

Писати ще - дурна чорнила трата
І ось останнє речення моє:
Хто легковажить - не мине розплати,
Той більше болю серцю завдає.

3 липня 2007 року

Мені б купити літака!..
У небі ріднім я розкутий,
Та щоб стрибати з парашутом,
То не доходила рука.

Оце аж після сорока
Зробив собі велике свято,
Бо готувався я завзято
До першого свого стрибка.

І роки два в одних думках
Здавався я на Божу ласку,
Та розчековував запаску
І бачив небо в куполах.

Ось і діждався дня того,
Коли літак ревів на зльоті,
Та щастя рвалося із плоті,
Випереджаючи його.

Інструктор прокричав: "Пішов!"
А я, щоб сумнів вже не мучив,
Зробив останній крок рішуче
І наче з потяга зійшов.

І разом цілий світ замовк:
У тих миттєвостях недовгих
Вмістились ті два роки повних,
Що я вимріював стрибок.

За три секунди я не чув
Ні звук, ні голос, тільки мозок
Пройняв усього як морозом:
"Чи не задовго я лечу?"

Мене не в казці - наяву
Якась невидимая сила
Підхоплює на теплі крила
І вже не падаю - пливу.

Хвилини дві, і я лежу,
Все спрацювало так, як треба.
З тобою не прощаюсь, небо,
А "до побачення!" кажу.

22 червня 2007 року

Як думок політ втрачати гірко!
Вже баняк дірявий і не варить.
Я писав би в пам"ять під копірку
Нариси, вірші і мемуари.

Все незанотоване крізь дірку
Радо поспішає розсіваться.
Не запишеш - вилетить в кватирку
Майже вся ота невтомна праця.

Стільки дум корисних і глибоких,
Спогадів віддалені вершини:
Як дітей своїх блакитнооких
Виплекав на радість батьківщині.

Як лани колишуться хвилясті,
Як сумує сонях пелехатий.
Спробував у пам"яті відкласти,
Та забув, що я забудькуватий.

30 жовтня 2008 рік

Так ніхто не сумує: ні я, а ні ви,
Так ніхто не сміється до смерті
Серед тиші і ночі в степу ковили,
Коли звуки в Галактиці стерті,

Так ніхто не задмухував цей світ колись,
Поглядаючи в зорі не темні,
Звідки ж дим черв’яком посинілим поліз,
Коли й злодії, наче б то чемні?

Так сьогодні не журиться жоден мудрець
Під курликання пам’яті вчора,
Хоч нема нас тепер, завтра лусне терпець
Із думками , де рояться бджоли.

2005

Жінка-риба,
Донька моря,
Звабна посестра акул.
Хвилі в очі,
Хвилі в груди,
Хвилі, простір і намул.
В руки піну набирати,
Розбиватись об граніт,
Мертвих тільки цілувати...
Вічно жити хочеш? - Ні!
І ридає чайка в хвилях,
А морським це не дано.
Води щоки зборознили, -
Солоно, ох солоно!

Наш всесвіт маленький, як киця муркоче в долонях.
Сміється-віддзвонює в тихих дзеркалах води.
І ранок, і вечір уже достигають у грона
Незвичної пісні, яку ти в мені посадив.

Зростаю у небо, збираючи сонце у гами.
Так тепло в перині твоїх світлокосих хмарин.
Каміння, пісок і вода шарудять під ногами –
Я ж вчуся літати крізь часу нестриманий плин.

Присядьмо, коханий, на ці не ціловані хвилі.
Наш всесвіт маленький втомився від довгих розмов.
Веселка небес посилає нам ласку і милість,
Бо все, що існує між нами, зоветься - любов.

Уколет в макушку…
Не совесть, не стыд, не страх
Уколет и просто
Смеяться в спину начнет
А ты и так которую ночь на гвоздях
А ты глотаешь холодный, проклятый лед
И засыпаешь, от холода сжав кулаки
А может от злости,
А может, от не-тепла
Ты бы хотела слышать его шаги,
Только сама в который раз подошла
Сломался каблук,
Голос сорвался на хрип
Зеленой ступенькой,
Но только не вверх, а вниз.
И ты бежишь к двери, за которой стук.
И ты летишь. Толкнет еще на карниз
Такая вот жизнь.
Характер то твой не тот
Характер твой властный…
Кто помнит тебя такой ?
Может быть те, кого превратила в лед
Ты, отвергая любовь, причиняя боль?
Теперь смотри, как летят от молний к земле
Бессвязные вдохи и отстраненный твой он.
Усни сейчас…
Завтра, может быть, будет теплей…
Завтра возможно закончится этот том.
Станут теплее руки, станут ярче глаза
Перехочется спать, сжимая его ладонь
Перехочется выть, и прижимать тормоза
К полу, которым станет небо. А в нем огонь
Твоей восставшей звезды и воли восставшей твоей
И все же его рука нежно сожмет плечо…
Усни… потуши глаза… прошу, потуши скорей
Пока еще нету слез, пока еще не при чем…
26.07.2010

Стара кав’ярня у провулку Долі...
Смакує Тиша з Часом “Каберне”...
Придрімує дзиґарок* мимоволі...
Якась душа – та й зазирне.

У креденсі – думки із порцеляни,
Зачепиш словом – друзок не збереш...
Полотна пам’яті в потертих рамах,
У келихах – бажання-фреш...

Гардинна сутінь присмаку ванілі
Бентежиться відвертістю свічі...
А під вікном чиїсь бідові мрії
Самотньо мокнуть на дощі...


В кав’ярні “Затишна”, провулок Долі,
Ніколи не скінчиться “Каберне”...
Колись, я вірю (вірю мимоволі) –
Помітиш ти в кутку мене...

*дзиґарок – годинник

2010

Мабуть, з вітром змагались дроти
Телефонних печалей, обіцянок кволих
Я кричав мимо ночі на “Ти”,
Бо на “Ви” не хотілось почати ізнову...

2002

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Ти мені снишся уперше такою, відколи
падає чорна вода і кипить у калюжах.
Ти мені снишся сумна і надміру байдужа,
вбрана у хмару, тумани і тіні, і гола.

Ти не питаєш нічого, а дивишся довго,
доки вищать кажани і коти попідтинню,
доки сахається світло... і доки застигне
кров або думка... І що тобі, дівко, із того?

Ти мені снишся такою, якою погасла
десь у чернетках на зламі себе та епохи.
Ти не ідеш, а чекаєш на ранок, допоки
промінь не ріже по небу, як лезо по маслу...

Ти мені снишся...
26.07.2010р.

День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.


2010

Щоб підлим не стати –
Я п’ю і злюсь
До певних, ще людських, меж.
Коли мені брешуть – я не люблю.
Від правди втомився теж...

Циганською голкою шитий шрам
Уже не болить, але
Душа, що заважила 9 грам,
Кулі повторить лет.

Поправку на вітер зробити лиш
Дозволить стрільцю мій друг,
З яким ми в корчмарськім бою були,
Минувши афганський круг.

Травмовані щастям приходу в світ,
Ми будемо ждати знов,
Коли ж повертаємось в той живіт,
Де сонячна бродить кров.

По вовчих слідах побредем у даль,
Де казка, де пісня, де
Ніхто за любов не дає медаль,
Є глиб, та немає стель.

Де кров’ю малює сльозу дивак,
Де падає плід в гніздо.
І вічно крізь кості кричить трава
В очікуванні Годо...

Хтось простирадло
Жужмом на ліжку лишив.
Складочки хтиві.

Лінії манять.
Ніби шукають собі
Парочку вірну.

Два голих тіла злились
В ціле єдине.
А простирадло сповзло
Вниз на підлогу.

Разольемся водой к берегам,
Разлетимся, как звонкая пыль
И, подобно в тетради словам,
По слогам разобьемся своим.
Мы развяжемся и… кто куда,
Я летать, ты на землю – ходить
И нас станет держать лишь одна
(Горизонта не прочная) нить.
Мы рассыплемся желтым песком.
Легкий ветер. И ты улетишь.

…Ты во мне, в тихом сердце моем
Каждый миг резонансом звучишь…

Разольемся, развяжемся… НО
Как бы жизнь не текла, не забыть –
Нам две тысячи новых тонов
Лишь из двух удалось сотворить :)
…И опять в эту тонкую гладь
Тишины, доносящейся с крыш.
Мы обязаны просто молчать,
Знать бы только, о чем ты молчишь…
26.07.2010

Не вбивай пісню,синку,
Що моє, то твоє.
Доля б`є за помилки,
Ой, як боляче б`є.
Я тебе обігрію,
Від нудьги затулю,
не вбивай,синку мрію -
Біль не знає жалю.
Прийде час і піду я
У нічну заметіль,
А зима відлютує
І вгамується біль.
Ми багато що губим
І життя на льоту.
Не дивуйся мій любий,
Що раптово піду

Не торкай вогню, руки обпечеш,
милий.
Слів холодний душ на пожежу фраз
вилий.
І коли впаде краплями дощу
пара,
Впевнимось тоді, що з тобою ми –
пара.
А кохання в нас, наче та гірка
кава –
Не солодкий рай – та кому яка
справа.

Тетяна Роса



пародія

Прошу не гальмуй, краще снікерсуй,
милий!
Ти пігулку з’їв, звідки стільки взяв
сили?
Вередливий став,кава, бач, гірка...
Чаю?
Не солодкий рай - муку я якусь
маю.
Але...погляд твій,та ще чорний вус -
кара.
Років десять скинь - отоді були б
Пара!

…Він мав тільки сім нот, а між них свої сім кольорів…
Гриф гітари його бунтував, розриваючи грати!..
Він, як сніп, запалав, і як зірка на небі, згорів!..
Розчинивши свій дух - те, що в нас неможливо забрати…

…В цьому імені – Світ, а в душі – невпокоєна ліра!..
Недаремно його Володимир батьки нарекли!..
Як він жити хотів! Як він з хрипом в піснях своїх вірив!..
Його Гамлет – як Той, на Голгофу якого тягли…

….Скільки він написав! Тим пісням непростим марно ліку!..
Як душили його, як хотіли заклеїти рот!...
Та тремтів він тоді, як услід відкривалися вікна,
Бо "включали" - його, і спинявся навколо народ!..

…У піснях його – сила, нескорені гори і горе!..
І суворі сніги, і історія наша блатна…
І казкові герої, і світла романтика моря…
І французька любов, і описана з болем війна!..

… Бачу сон наяву, як по краю проносяться коні!..
Бачу відчай вовків, лють ловців, прапорців частокіл!..
В бані парять його, а з грудей кров’ю плаче ікона…
Бачу погляд – як сталь, чую слово – як криці укол!

…Як печально бринить чорним соло ваганьківська тиша…
Тут спинився навік той, кому перервали політ…
Він співав, як хотів, він на люди без одягу вийшов,
Голос Барда хрипить, а душа перетоплює лід!

...Повертаються всі – та не ті, хто, як хліб, нам потрібний!
Не вертаються ті, хто життя пролітає, як мить…
Він прожив сорок два, він проніс до кінця хрест свій срібний!
А з вікна дотепер віщим голосом пісня хрипить!

«...Корабли постоят – и ложатся на курс,
Но они возвращаются сквозь непогоды…
Я, конечно, вернусь – весь в друзьях и в мечтах,
Я, конечно, спою – не пройдет и полгода…»

Кумпала Вір,
23.05.2006 р., м. Хмельницький

Мов окропом в моїх жилах кров
Струменіє, пристрасті віддавшись.
По тунелю пекла я ішов
Поруч із гріхом, за руки взявшись.
Через ріки сповнені вогню,
Йшов мостами із самої сталі.
Одяг стлів, мене зробивши НЮ;
Моє тіло гріли твої грані
І здіймався попіл від палких,
Божевільних твоїх поцілунків.
Біль приємний тіло збивав з ніг
У судомах від таких стосунків.
Накалялись пристрастю до меж;
В наших тіней виростали крила.
„В пеклі ангели?!” І час не здоженеш...
ПролИлась через вінця і накрила
Нас з головою..., (вибухнув вулкан)...,
Вивержена хвиля. Покотилась
Гучна луна; із попелу туман, -
Враз пекло в райський сад перетворилось.

Знову час витікає крізь пальці.
Не лякайся. Це просто вимога.
У химерному світі абстракцій
Не буває завбачених див.

За законами мудрого Бога,
Окрім солі, є цукор на таці.
Окрім тернів, є чиста дорога.
Крім мінору – мажорний мотив.

Знову час витікає крізь пальці,
Розділяючи щастя на крихти.
Безпідставно за втраченим бігти.
Не буває завбачених див.
16.07.2010

...Червоні прапорці горять, як кров,
Сьогодні ми полюємо на вовка...
Ми вперто йдем по сліду знов і знов,
В мисливців професійна підготовка...

...Вовки даремно плутають сліди,
Як тіні, між дерев, туди-сюди!..
Від кулі їм сьогодні не подітися...
...В очах вовчиці заграва біди,
І дикий відчай: - Підкажи, куди!
Якому Богу нині нам молитися?!...

...А постріли, як звуки батога!
Все менше шансів вижити у вовка...
Все ближче дріб і кислий перегар,
Мисливці мають хитрість та сноровку...

...Вовки даремно плутають сліди,
Як тіні, між дерев, туди-сюди!
Від кулі їм сьогодні не подітися...
В очах вовчиці заграва біди,
І дикий відчай: - Підкажи, куди!
Якому Богу нині нам молитися?!...

...До бою заклик – як кликів оскал!..
І люди раптом вражено замовкли…
Стара вовчиця – мудрий аксакал,
Мисливців обхитрила нагло й ловко...

...Вовки стрибали крізь вогонь і кров!
За прапорцями зеленіла воля!..
І кожен з них свій страх переборов!..
І кожен х них повірив в свою долю!..

...І знову сірі плутають сліди,
Як тіні, між дерев, туди-сюди!
Зі смертю їм сьогодні не зустрітися...
І мчать вперед, до нової біди,
І сумно виють: - Підкажи, куди!
Якому Богу нині нам молитися?!...
Якому Богу нині нам молитися?!...
Якому Богу нині нам молитися?!...
Якому Богу нині нам молитися?!...

Кумпала Вір, 12.04.2006 року,
м. Трускавець