Пускають коріння у груди минулі ери,
Великим Шовкóвим шляхом течуть каравани,
Із смальти глибин скаменілі встають шумери,
Монгольськими бубнами важко гудуть кургани.

Послання від інків у руки вплелись вузлами,
Червоний татарський степ, і нога в стремено.
Неначе між вір і культур, між віків, на зламі,
Йдуть ефіопи в індигове небо крізь мене.

А пил від сторіч незламним стає монолітом:
Тут кельтська руда, тут бронза ацтеків і майя.
Тут всі племена, що вже встигли перегоріти
У кожному з нас, як у гумусі, проростають.

А кров стугонить! Вже громадами гори-таври,
Вже іскрою волі у ватру влились сармати.
Колись тут і я, щоб самій прорости у завтра,
Між скіфських кісток приляжу заночувати.

За двадцять шоста – черга до цирульні,
Моє прохання – дві короткі фрази.
Півчерги дружно розпустили нюні -
Плаксивий фільм їм демонструє плазма.

У титрах – Міхалков і Дапкунайте,
У пляшці – квас прокислий, наче брага.
Ще й перукарка липне: „А давайте
ми пострижемо вас „під Lady GaGa”.

Міняють настрій призабуті ноти АББи
І я здаюся під грайливим натиском.
Чоловіки розлуку топлять в пабах,
жінкам доречніше - міняти зачіску.

Бурчить клієнтка із фарбованим волоссям.
Жбурляє телефон на підвіконник -
Сторінка, друга, от і почалося...
Вивчаємо деталі світських хронік.

Справжнісінька весільна лихоманка,
породжена, мабýть, серйозним вірусом -
пройшовся Гіменей, неначе танком,
по холостяцтву Мессі і Касильяса.

Та й Пенелопа Крус його знайшла.
О! Розкудахтались. От заздрісники ниці!
Що? Гарна? Ще й багата?
Тихо. Ша!
Усі ми заслуговуєм на принца!

Невже комусь потрібен Гіменей -
ота бацила втрачених ілюзій?
Кохання замінили лесбо й геї,
І випадковий секс у лісосмузі.

Та сни про тебе, як кусючі оси,
Все повертаюся думками в стиглу осінь...

Забудься, згинь.
Ну що я тобі винна?!
Зліпило нас, як тюбик з суперклеєм.
На персах шрам – там різали пухлину.
Чому ж тебе не видалили з нею?

І був Поет співцем свого народу,
І жив Поет за правду за добро.
Помер Поет без хліба у незгоді,
Стакан і хрест - усе його майно..

2010

Зійшла зоря. Твоя зоря, моя.
Зійшла й упала у рожеві ночі.
Дивлюсь у дзеркало струмка - не я,
А тілька та, ким я так бути хочу.

Я хочу бути краплею роси,
Щоб сонце перші промені мені віддало,
Щоб райдуга хоч часточку краси
Лишила на мені і не пропала...

Я хочу стати краплею дощу,
Щоб падати на голови прохожих,
Досебе я нікого не пущу,
Я - крапля, я на себе тільки схожа!

Я буду трошки краплею туману,
Щоб зависати в небі ненадовго,
Я буду як ілюзія омани,
Щоб бачили і пам'ятали довго...

Мені подобається бути вітром,
Таким легким безумним хуліганом.
Мені так треба, треба трошки світла,
Щоб все життя не гнити за парканом...

2009

В глазах твоих светится золото Таврии.
Ты Минотавр мой, но я - минотаврее.
Словно кинжалы встречаются взгляды.
Только лишь равный должен быть рядом.
Мягкая кротость у женщин Востока.
Я непокорна, дерзка и жестока.
Женщины запада любят размеренно.
Бросаю я мерки под ноги уверенно.
У северянок глубокие чувства.
Холод вселенский – это искусство.
Страстность южанки – игрушка порока.
Этого мало для женщины Рока.


Тетяна Роса
поезія "Роковая женщина"




пародія

Що то,мій милий, в очах твоїх сховане?
Тиждень говоримо різними мовами,
Поглядом втупився в цятку на стелі –
Ти тільки числишся в мене в постелі.

Ти –так… кентаврик… Сусід он – Кентаврище!
Правда, Айгюль в нього теж…цьоця… та іще.
Розкомплексована жіночка Сходу –
Скоро вам всім тут не буде проходу.

Птасю, тобі щось пасивне й маленьке би…
Чув щось у школі про чукчів з евенками?
Кажеш, на холоді будеш не в змозі?
Краще до Каті з кіоску на розі?

Може зі мною? Розмірено, впевнено…
Хай не Європа – ну, трішки приземлено.
Хочеш спочатку і все по порядку?
Ти відпочив вже? – Ідемо на грядку!

16.07.2010

( з автором оригіналу не асоціювати... )

Розгублена, наче іграшка в пральній машинці
дивилася щиро, руками руки стискала
Сидів-думав: Господи, я ж стільки віддав цій жінці
а вона пройшлась по мені, як татаро-монгольська навала

А вона у мене пустила коріння грубе
а вона розлилась по мені як-море-широка
павутиною-медом склеїла мої губи
по полицях розклала чотири десятки років

Тепер сидить не плаче дивиться а я не можу більше
і менше не можу, і в очі не можу - соромно
Вона руками руки стискає (собі, між іншим)
а мені так хочеться не їй віддати останні сорок



(2010)

У ритмах дощів барабанять слова.
Ця осінь у повному штилі.
Дочасного вітру допоки нема,
Чекання - у східному стилі.
І сміх одаліски, і листя вогонь…
Палають ці руки у танці.
У кожному русі видіння долонь,
Що долю тримають на таці.
У кожному ритмі початку кінець,
У косах монети. Навколо.
Проймають мотиви, втрачають терпець…
Цей танець, як людство, по колу.

Полум’я свічки гасить кімната чи погляд…
Хто із нас житиме довше до ранку?
Ти, озирнувшись надвечір, наздогад
Ліпиш із воску податливу бранку.
Ніч пропікає кістки. Майже в душу
Скапують миті від дотику пальців.
І за дверима ніхто не порушить
Літнього танцю… уранці.

Минуле, де ти ? Де ви, дні ?
В котрих єство моє кипіло.
Куди поділися вогні
Дитинства ?..
Може у мені
Життя роками переспіло ?

Можливо я давно не я,
Можливо втрачена навіки
Судьби сакральна колія...
Знесилилась душа моя
Під гнітом вражої опіки.

Немає світла у мені,
Воно, мов цвіт, спорохнявіло.
Якісь печалі неземні
Заграли на журній струні,
Багаття мрій відпломеніло.

Відвечоріли вечори,
Прозорі ранки помутніли.
В ошматтях сивої пори,
Мов з височенної гори
Потоки мли заструменіли...

Вже до поміжжя всіх марнот
Стекло буття...
Мене не стало.
Нічного неба чорний грот
Бездонням зоряних висот
Глитнув моє сліпе начало.

Душа шубовснулась у тлін
Підкошена лихою суттю...
А дух ? – не відаю де він,
Пітьма, пітьма з усіх сторін
Здавила злобною могуттю.

Пітьма... Її перемогти
Молитвенно немає сили.
В борні жорстокій полягти
За крихту світла, за світи,
Котрі крізь ніч заголосили,

Обсипались в риданнях дум...
Хіба порозуміти зможу,
Чим живиться одвічний сум ?
Який біжить по ньому струм ?..
Чи сам собі в сім допоможу ?

Буденщина, її тягар
Знебарвлює завісу вражень.
Згасає сонце... Божий дар
Краде зажерливий лихвар
Випльовуючи бруд ображень.

Гайнує, змучує літа
Пекуча пліснява облуди.
Непереборна самота,
Розпука, розпач, хрипота
Пруть скаженіло звідусюди.

Пітьма торкнулася очей
Прогризши мозок монотонням.
Ще скільки буде тих ночей,
Бурлячих темрявою ? Ще й
На крізь пронизаних безсонням.

Ще скільки буде небуття
В бутті, придуманому мною ?
Нема відваги до Життя
В душі, що кане в забуття,
Прошита плинністю земною...

Люди внутренне очень жестоки,
Только счастье настигнет тебя -
То друзья почему-то пороки
Открывают в себе, не тая.

Ведь практически все исчезают,
Остается, дай Бог, чтоб один.
Лучшим другом его называют,
Дорожи ты всю жизнь свою им.

Я не раз задавалась вопросом:
Почему горе всех так сближает?
Когда счастье же вдруг перед носом,
То друзей это разъединяет?

Дружба и любовь, где вы потерялись?
Где вы заблудились, куда вы забрели?
Вы скажите место, вы скажите время,
Объясните способ как мне вас найти?

Я приду тотчас к вам, заберу с собою,
Охранять вас буду от всех бед земных,
Подарю вам ласку, нежность и закрою
Дверь свою и окна, чтобы не ушли.

Я всю жизнь ищу вас, знаю, что найду,
Но ведь вера тоже вечно не живет…
Выгляните хоть вы, я вас очень жду,
А то моя вера в вас сейчас умрет…

Мне хочется сказать, что жизнь прекрасна,
Мне хочется поверить в чудеса,
Желаю знать, что не живу напрасно,
И жизнь моя совсем не пустота.

Хочу поверить в сказки на Земле,
Забыть тревоги и печали все,
Хочу поверить я своей мечте,
И с нетерпением ждать ее к себе.

И без сомнения я хочу кричать,
Что есть Любовь, и Дружба, и Судьба,
И так хочу я наконец понять,
Что означают эти все слова...

Беру в руки мобільний
І чекаю-чекаю
І ніхто не дзвонить
Ніхто,ніхто.
Зовсім.
Абсолютно.
Ніц.
Я думала, всі зайняті
Але ж ніхто,ніхто.
Ніхто, ніхто.
Ніхто, ніхто.
Просто я - абонент поза зоною любові.

Смарагдова криця його поцілунку

Холоне від зміни вітрів.

Засмаг сніг невинності: ти вже шукаєш

У горах рожевих слонів.



І форма відмовилась змісту служити,

І зміст розгубився в словах,

Проста аксіома розтерла логічність -

Це вже особистості крах.



І корчить твій розум сумління зелене

Ти плачеш, бо шкода слонів,

Яких у зневірі твій ratio* кволий

Гуманно на світ породив.

це сьоме твоє освідчення, голубе, мій освічений,
наче свіча засвічена , ревно на світ весь горить.
коли хвилини злічені - лопаються порічками
бульби від теплих дощів на голові століть.

згаяно час на згарищах, реготом гріх повісився,
ребра у хрестика вишито, мов батьківщини рушник.
вилиці київських вулиць гнуться знайомими рисами,
в осінь, яка безжурно горнеться до весни.

мов із газети складений, у літачка вразливого,
сів на сердешну стежку сріблястоперий птах,
дзьобом досвідченим рився між молодими римами,
і на погоду нила хитра його п’ята.

сьоме твоє освідчення – голубе мій освідчений,
пахне солодкими грушами зрадницько: тет-а тет.
слідчі вмивають руки, свідки на зерна лічені…
Перше було у парі, перше було ще те.

Одвічний шум в уламках голови,

Одвічний спокій в сліпоті очей.

Вже не важливий зміст речей.

Усе поглинув смак смоли.

Весь Божий світ в тенетах мли.



Так довго зліплені його уста

Тримають розмарин тривоги.

Боротися не має змоги.

(Один відсоток, може, з ста.)

Дорога долі спалено-пуста.



Його антракт – цей госпіталь старий,

Який волає криками солдатів,

Що стали жертвами ворожих автоматів,

Віддались темряві страшній,

Що живиться тілами мрій.



Триває боротьба життя й кончини.

Усе залежить лиш від долі.

Химери марень проти волі

Пригнічують в тобі людину.

Лиш десь далеко чуєш: « Сину…»



Химери губляться в пунктирах

Віднайденої сили жити.

Його хтось здумав воскресити?..

Молитва материнська щира.

Егіда ти від смерті виру!

травень 2010 року

...Як тільки я роблю крок уперед,
Моє нинішнє,
До якого я так прагну,
Відразу стає минулим...
От, наприклад, у цьому верлібрі:
Перше слово, яке ви вже прочитали,
І останнє, якого ще не усвідомили,
Бо я його ще не написав,
Відразу ж вступають у протиріччя...
Бо у ту мить,
Коли я поставлю крапку,
А ви
Дочитаєте до кінця,
Добравшись до мого минулого
У моєму ж майбутньому -
І ви, і я, і весь цей світ,
Як нам буде здаватися,
Будемо рухатися крок за кроком
До нашого майбутнього,
Надійно присипані зірковим пилом
Нашого минулого,
Який спадатиме на наші плечі
З скрипучої корби Сансари,
Що невпинно і монотонно обертається,
Намотуючи на свою вісь
Наш теперішній час...

Кумпала Вір,
17.07.2010 року, м. Хмельницький

...Є декілька вивчених способів
Прийти на Зорі у цей світ...
Наприклад, зачавшись в утробі,
Наприклад, зернинкою з квіт...
Наприклад, із Божого промислу,
Наприклад, з живого яйця...
Про яйця тепер поговоримо...
"За яйця" історія ця...

...Яєчню смажити ми любимо усі...
Це блюдо, як то кажуть - холостяцьке...
Об край пательні тим яйцем прикластись хвацько,
і за хвилину блюдо це - у всій красі...

...Коли є час, додати трохи сала,
Цибульки, помидорок, шкварочок...
Олійки, сольки, перчику стручок,
Зеленої петрушки патичок,
І - "Ще не вмерли", так, як класики писали...

...Однак останнім часом модно готувати,
На фоні запліснілих синіх стін...
Або, убравшись в позолочену краватку,
На фоні баби у очіпчику простім...

...Обов'язково під прицілом телекамер,
Під канонади пропіарених ідей...
Наприклад: "Україна - для людей!"
(Для тих, що знають, як вправлятись із замками)...

...Якщо тебе взяти за яйця,
Який би не був ти крутий,
Згадаєш: невдячних данайців,
Трухляві дніпровські мости...

...Сонети брехливих поетів,
Продажних політиків зло...
Правдивий "товаріщ Суетін"
Підшиє усе твоє тло -

...За яйця! Які там міньєти?!...
За яйця! Який там оргазм?!..
- Лижи!...
"Прежидентом штаєте,
За яйця лошкочучи нас..."

...Голлівудський сюжет, театрально-картинне падіння...
Президенту - нелегко... Товчуть, то вінком, то яйцем...
Але він - отвічає! Він буде нам справжнім взірцем...
Всім, хто так переймався його Х-подібною тінню...

...Буковель, Буковина (чи Бебель?), Австралія, Боснія,
Геноцид, генофонд, всеукрАїнський чехо-поет...
І такий, вже забутий, здавалося б, культ-силует -
"Я тобі поясню..." Тут і Анна Ахметова млосніє...

...Онуку Богдана Сташинського видівся сон:
Він смажив яєчню, нехитре, здавалося б, діло...
Співав Пол Маккартні, звучало, немов би шансон...
Степан - все не падав... Яйце із юрби - не летіло...

Кумпала Вір, 15.07.2010 року,
м. Хмельницький

Жура, відрада, день і ніч
Зосібна зрошені.
Пасхальний батьківський куліч
На тернях зрощений.
Ти не тужи, що не одна
У Божім тім’ячку.
Пошле Господь комусь вина,
Тобі – насіннячко.
А ти сипни їх на поля,
В долоні страдницькі.
Озимі сіють загодя,
Щоб жати радощі.

2010 р.

Червоне вино-сонячне зарево,
Кислий присмак втрати.
У келиху лід.Змішаю з ранком
і буду тебе забувати.
Шматок пармезану-часточка місяця,
чудовий горіховий присмак....
І щезла образа та стало одразу
ніяково,стишено-знаково...

Краплина поту в надвечір'я
Перетинає скроню втоми.
Краплина крові рубом світу
до горла болю доповза.
Сльоза незграбно-жалісливо
вовтузиться на вії хмари.
Крихкі метеликові крильця
ромашку кличуть у танок...

Кипіла кров у горлі болю.
Сіль поту роз'їдала втому.
Гроза сльозу зіпхала в повінь...

...Крізь гуркіт грому й блискавиць,
метелик кинувся у небо
відвести крильцями негоду.
Ромашка ніжно шепотіла
пелюстками : “Вернись.
Вернись...”

2010

У вирій гуси з озера злітають…
І крапельки води
Із їхніх крил
Летять донизу,
Мов разок намиста.

Твои дожди, каких-то пару слов
Косыми строчками ложатся на асфальт
В них тайна жизни, и каков улов,
И что писал, в последней книжке, Оскар Уайльд.
Улыбка в них, о те твои дожди…
Твой дерзкий взгляд, средь вечной дремоты,
И наши полуночные вожди,
Еще немного я и очень много ты.
В них запах чая с медом и лимон
Уютный плед, пустой чердак, и пыль,
И затянувшийся на триста лет ремонт,
И наша общая непрожитая быль.
Твои дожди. Каких-то пару слов.
В них целый мир, свернувшийся в комок
Секреты недоумерших богов
И то, что ты сказать мне в слух не смог.

Ілюзія вибору?
Кажуть, доля написана,
Ролі розділені,
Грай - і терпи до кінця

Ілюзія щастя?
Наче в лещата затиснуті.
Серце відкрий,
І живи, як обіцяв...

Немного грусти.

Писать стихи, читать законы,
Как скучно, это всё до боли.
Тут строчка об открытии,
Там строчка о любви.
Тут строчка об отказе,
Там тоже, и грустишь.
Один закон прочитан,
Один стишок написан.
В законе только сложности,
В стихах слова любви.
Настолько всё запутанно,
С законом не сравнить.
В котором, всё расписано,
До точки, запятой.
В любви лишь многоточия,
И ты сидишь, грустишь.
Пытаясь что-то выиграть,
Иль что-то запустить…

Николай Блоха12.07.7518 (2010)

Возвышенное одиночество.

Продукты магазин.
Машина по дороге,
За ней другая, и ещё.
Жизнь города одно движенье.
И в хаосе передвижений,
Листва, спокойствие дарит.
Своим движеньем хаотичным,
Кричит о том, что некуда спешить.
Девчонка мимо как всегда,
Два раза в день, в одно, и тоже время.
Хотелось бы за ней бежать…
Лишь ветерок, её ласкает тело,
Листва же шелестит презренно.
Как грустно, так, стоять, смотреть,
На хаос жизни обращенья.
Прейдёт пора, и опадёт листва,
Потом зима, весна,
И вновь в листве,
Презренье хаоса движенья.
А мне стоять считать года,
И созерцать передвиженья.
Поскольку изменить нечто нельзя,
Когда ты памятник гранитный,
Поставленный, потомками поэту…

Николай Блоха12.07.7518 (2010)

Життя сповільнилось…
І мозок плавить спека.
Час, ніби гума.
Ти – далеко.
Хвилини гладшають.
В них гіподинамія.
Тебе – нема.
Пригальмували мрії…

Життя вповільнюється… майже до стоп-кадру,
(ухопленому кимось з висоти)
На ньому – Ти…

13.07.10

Коли твої тремкі долоні
Здіймають в тілі дивні хвилі
Мов дикі коні у полоні
Мої слова, думки та мрії

Тремтить рука ледь чутно… трохи
А тіла мого не торкнеться
На нім усі стежки, дороги…
Тобі віддам… Прямуй до серця!

Це насолода і тортури
Це гра приправлена знущанням
І сорому вже зайві мури
Проб’є стрімка ріка бажання

2010

Щось просто, щось не просто.
Комусь просто, комусь ні.
Хтось в золоті, алмазах...
В болоті хтось, в лайні.
Хтось просто хоче жити.
Хтось просто просить "дай"
Хтось хоче взсе абути.
Хтось просить: "пам'ятай",
Комусь слова потрібні,
Комусь потрібен страх...
Когось заносить штормом.
Комусь зриває дах.
Непросто-значить важко.
А важко, то тримай.
Тримай, тримайся, тішся.
Бо вітер він не вічний.
Твій вітер, трої хвилі,
І море, море слів...
Летять стрімким потоком,
Від берега до ніг.
Від ніг ідуть у серце,
А з сярця в далечінь.
Проте, це добре, звісно...
Що видно чиюсь тінь.

Хтось просив... І ми згодились...
Вірус гри чи антивірус -
нам хіба не все одно?
Цеглу б"єм, бетон на дачі,
то невже в якомусь матчі
дутий м"яч не розб"ємо?

Одягти дали труси нам.
Не повірили сусідам,
вчити хочуть ремеслу.
Я і мій дружбан ногами
на прохання його мами
вдвох розбили по веслу.

Ну та грець йому в штани їм!
Дещо ми й без них умієм,
як про те попросять нас.
Дали м"яч... Один! І тільки?!
А таких, в трусах, - аж кілька...
Може, й весь у цьому клас?

Треба ще побігать буде:
гроші он платили люди,
за парканчиком сидять...
Стали грать. Один за одним
скачуть хлопці, як голодні,
прагнуть м"яч той одібрать.

Ніби й б"ють, а він і цілий.
Ну, хіба це, хлопці, сили?
Дайте вдарити і нам!
Не дають. Шкодують, мабуть...
Ладні навіть в ноги падать.
Ну, не бити ж по ногам!

Раптом гул пройшовсь юрбою,
а суддя маха рукою...
Мій дружбан приклався раз.
Та не м"яч розбив - vip-ложе!
На газон виносять ноші -
стало в полі менше нас.

Матч трива і по перерві.
Мій удар - іще в резерві,
просто бігаю, як пес.
Ну, невже не зможу й разу
зачепить його, заразу,
і відправити під прес?

Переконаний: я точно
справу цю зроблю наочно.
Те vip-ложе - лиш аванс.
Вимагати потім буду
за розбитий м"яч "Славуту";
дайте, хлопці, тільки шанс...

Не дають! Хоча й зморились,
у штрафній у купу збились.
Стогне ревом стадіон.
М"яч летить... влучає в стійку
і знаходить вбік лазійку
з диким свистом в унісон.

Довго я не став гадати,
як удару завдавати.
Ну! Чи є у нім діра?
Воротар з м"ячем, сволота,
залітають у ворота...
Тут закінчилася й гра.

14.07.2010

Я благаю, обери мене,
Бо у цім самотнім худо-раї
на змарнілих нервах тиша грає,
тільки вітер в ліжку ковдру мне.

Сумнів твій зіщулився на варті
цього рішення.
І я, ти знаєш, вірю,
це немов зайти у супермаркет,
де вражаюче багатий вибір.

Сльози лижуть перші фіналісти:
„Боже, мудрості пошли йому”.
Я аптеку ту, що по сусідству,
На валеріанці „підійму”

Геній мій, білявий Амадей,
Світ без тебе, наче місто Прип’ять,
Ну а я, старого замку привид,
Поглядом полохаю людей.

Ти - на відстані союзних автострад,
хтось казав – надіятися варто
навіть після сотень марних страт.
Тож сьогодні я чекатиму,
а завтра ...

та фінальна стадія мине,
Сльози, як і дощ, просохнуть вранці.

Тільки....
як восьминіг Пауль тих іспанців, -
я благаю -
обери мене!

Здула Бразилія... Донно Люсидіє,
чарочку в борг і я більше не нидію,
це ж бо ніяк не могло з нами статися,
темно в очах, і ніяк не розвидніє.

Донна Наталіє, ярі баталії,
небом клянуся, відбились на талії!
Ні, то святе, щоби фіглями гратися!..
Ляжемо? Бутси помежи сандалії..

Може спочиньмо? - З будь-ким могло статися,
мила Розаліє, годі кохатися,
зрештою, треба ж вертати до дійсності
(краще тобі б ці голландці дісталися).

2010

Колись вночі згадаєш мої очі
І сльози в горлі залоскочуть,
Заціпиш зуби з тої муки,
Що не вберіг нас від розлуки.

Згадаєш голос мій ласкавий,
І як "коханим" називала,
Як цілував моє волосся...
Провів рукою... ні, здалося.

На мить твій подих перехопить
Коли згадаєш рідний дотик,
Тремтливу ніжність рук моїх,
П'янких ночей солодкий гріх...

Ще пригадаєш з тихим смутком,
Як я будила поцілунком,
Як посміхалася колись…
Захочеш крикнути: "Вернись!"

Та Гордість спинить твій порив,
Ти вже колись так поступив,
Мене зустрівши, мимохіть,
Ти кинеш байдуже: "Привіт!"

Лиш вслід поглянеш крадькома,
Майне мов постріл: "Не сама!"
І знову сліз твоїх калюжі
Світанок з Гордістю осушать.

13.07.2010р.

Былина Голосиевских земель.

Был день шестнадцатый июля,
Год семь тысяч пять сот восемнадцатый,
От сотворения мира.
В прекрасном замке, розовых танов,
У алтаря богов Бух и Галтерия,
Великая княжна Тамара в центре,
Всё видит, и ведёт учёт,
Контроль движения финансов.

Пред ней княжны по младше,
Сидят, красивы и милы,
Грозны как для своих вассалов.
У каждой вотчина своя.
И каждая строга к ошибкам, недосмотру.

Княжна Светлана лишь нейтральна,
Она ведёт другой учёт и начисленья,
Княжны ведут учёт процесса сбора дани,
Светлана контролирует раздачу.

К писцу, ведущему рассказ,
Дружиннику Никола, что Блоха,
На час когда ведёт, он сей рассказ,
Всех ближе Анна удельная княжна 187.
И много раз он слышал:
Дрожь и смущение вассалов,
Когда она им что-то объясняла.
Такое видел он не раз, в иных уделах,
Княгинь: Лида, Аня, Галина,
Нина, Ира, Антонина,
И не упомнить всех княгинь.

Сидящих пред Тамарой княжной великой,
У алтаря богов Бух и Галтерия,
Они решали, день сводя,
Как завершить сей день?
Служителей богов Бух и Галтерия,
Чтоб не привлечь несчастья,
И достичь высот в их трудном деле…
Вести счета и проводить проводки.

На землях Глосия, в царстве «Ощадбанк»
В сей день шестнадцатого июля,
И в год семь тысяч пять сот восемнадцатый,
От сотворения мира.
Иль просто две тысячи десятом от рождества.
В поклоненья богам Бух и Гарления.
Удел 187 вассалы, дружина.
И речью оглашая приветствие и поздравленья.

Сотрудники отделения 0187 Голосиевского филиала №5398 ВАТ «Ощадбанк» и охрана данного отделения в лице писателя Николая Блоха поздравляют бухгалтеров Голосиевского филиала №5398 ВАТ «Ощадбанк» с их профессиональным праздником днём бухгалтера .

Ко дню бухгалтера, всего лишь пару строк.

Сегодня день шестнадцатый,
И повод есть бухнуть.
Сегодня день шестнадцатый,
В недели пятый день,
Галтерить заставляет он.
Здесь перечень имён:
Тамара, Света, Лида, Аня,
Галина, Нина, Ира, Антонина.
Кого-то по ругают, кого-то по клинья.
Меж булочкой и чашечкой лимона полтора,
Невзрачные бумажки, расслабиться нельзя,
Сегодня полагается, бухнуть бухгалтерам…

Ко дню бухгалтера, всего лишь пару строк.

Сегодня день шестнадцатый,
И повод есть бухнуть.
Сегодня день шестнадцатый,
В недели пятый день,
Галтерить заставляет он.
Здесь перечень имён:
Тамара, Света, Лида, Аня,
Галина, Нина, Ира, Антонина.
Кого-то по ругают, кого-то по клинья.
Меж булочкой и чашечкой лимона полтора,
Невзрачные бумажки, расслабиться нельзя,
Сегодня полагается, бухнуть бухгалтерам…

Місяць зі сходу ще
Мріяв про зіроньку,
Що найясніше сія,
Козак ізмолоду
Думав про миленьку:
Де ж ти, найкраща моя?

Місяць ізвечора
Виглядав зіроньку:
Зійди на небо, зійди.
Просив козаченько,
Просив дівчиноньку:
Прийди до мене, прийди.

Світи, світи мені,
Та ясен місяцю,
То я для тебе зійду.
Поклич, поклич мене,
Ти мій милесенький,
То я до тебе прийду.

2010

А гості, між іншим, вже п’яні. Ти чуєш?
До сну хилитаються тіні у залі.
І музика тихне. І ти вже цілуєш…
І наші долоні дружки пов’язали.
Весілля солодке, як мед. І печальне.
І нічка трояндова ніжить. І липне
На пальцях маленьких живе і реальне
Дитятко, зачате, здається, у липні…

Оминаємо вечір. За напрямом – місто чуже.
Півдоби за кермом. А мені, як у щасті, спокійно.
Повертаєш на захід. І я довіряю уже
Перегонам коліс… Залишаючи смугу подвійну,
Золотіє авто. І нас доганяють сліди
Перебутих годин. Твоя ніжність - у погляді літа.
Я з тобою, я поруч… Зникає минуле, як дим.
Ти – чаклун за кермом. Мою долю звертаєш до світла.

як умру,то поховайте мене на vkontakte)
в однокласниках й faceboockці теж не забувайте
щоб всі логіни величні по чатах і блогах))
ввіковічнювали память й не спочили в бога))))))
як понесе з україни в трафік іноземний))
не забудьте про свій рідний серфінг чорноземний)
от тоді і я,взявши клаву китайську)),
все покину і полину на чатівку райську *ROFL*
закидайте та качайте,сервери порвіте)
і їх вражими гуглАми мережу вкропіте)))
і про мене в новім квіпі)
чи twitterі злому(
напишіть якусь замітку!!1
чи дрібну промову…lol

Останній гість сьогодні у вікно…
Заглянув дощ і щез…
І я останні
Сльозинки витер з щік,
Як не було…

сонце – Моне світанку
кілька монет
сниться дівчинка-груша:
кучері
стрази
корсет

пишно –
альбоми Франції:
хмарки кабріолет
я посаджу мурашку
до золотих карет

білі – соха і музика
тихше-бо – пензлі груш
вічність уже спокушена:
груші її не руш

2010

Так часом дуже хочеться світанку,
Немов прозріння після темноти...
В човні нічнім до краю доплисти
і випити проміння повну склянку.

Переступити грань. Після безсонь,
Збагнути і осмислити минувше,
І ранок, наче мрія давня, збувшись,
народить світло в куполах долонь.

Так хочеться світанку. І думки
Всі відпустити темні і мізерні.
Немає хмар у неба синій стелі,
Лиш голоси птахів - дзвінкі-дзвінкі.

Так часом дуже хочеться світанку...

І враз зупиниться чужий секундомір,
Термометри захлинуться у градусах від цельсія,
Історії хвороб закриють до тих пір –
Труба – довідник – похоронна процесія.
І вийде серед степу благовіст,
Чи може лиш зухвалий злочинитель,
З сільських таверн, корчмівських теплих міст
Підуть тіла в останню їх обитель.
Не вистачить повітря і легень
Як завше наплювавши на прийдешність,
Оману-ніч міняючи на день,
Без сліду у минуле, хоч не вперше.
Залишаться пустими й нерозвитими
Заручники новин й комунікацій,
І в цій долині як колись дощитиме,
Вони ж пройдуть і так й не роздупляться.
Характеристика прозорість засифонить у сприймання,
Уміститься в перелік фраз між «вмер… і …жив»,
Так ніби знов з дистрофічками баня,
Так ніби знов морозили моржів.
Хоч приступів пітьма на бідну голову
Не стане схожого чогось до милосердя,
Бо вже поснули п’яні кардіологи,
На відстані підстав до мого серця.
Манитиме безвість і слід аналогій,
І босий чекатиме знак секундант,
Без слів і підстав, без відвідувань блогів,
Затак, почитавши важкий прейскурант.
І свічку пітьма не задує з понижень,
Бо й так повертатись напевно вже влом,
Маршрут помінявши сто п’ятниць на тиждень,
Як завше – тринадцятих заднім числом.

08.07.10

Я молилась на тебе тихо
В потаємних душі глибинах.
Вечір поруч стояв і дихав
Просто в груди хмарині синій.

Я молилась на кожен дотик,
Кожен погляд, що тік крізь мене,
і звучали солодкі ноти
дивосонцем в гарячих венах.

Я молилась про зустріч звідти…
І зростала тяжіння сила
Двох частинок одного світу -
На спасіння душі і тіла.

Від неба крику сонце застогнало
і впало горілиць
розбилося ущент
забракло усміху
зробилося замало
простягши руки: ще, іще!
Дається все хоч скільки й не попросиш
для себе, інших чи для простотак
для когось пісню заголосиш
проте для себе не мастак

Одного разу на березі моря синього
Дивитимусь у очей Його голубінь...
Триматиме мої руки своїми сильними.
Одного разу...Та де Він є, Боже мій!?


07.2010

Розчісую коси гребенем долі. Весна
Щовечора дивна, щоночі солодка й тонка…
Милуєшся мною. Хвилини шовкові течуть,
Ще трохи - і вишні за вікнами щастя напнуть.
Навзаєм усміхнешся. Між крилами подих затих.
І я прислухаюсь, як світ серед добрих і злих
Чекає причини. А суть – лиш у тому, що є...

Ну шо блін за на... Ні туди, ні сюди,
Ця шльондра-зима у помадо-болоті,
А треба ж про... вітритись. Сушить у роті,
І ліки – п`ять крапель “святої води”.

Аптеку тримає Горпина-кума,
Живе недалеко – дванадцята хата.
Зайду – проспіваю “Акунаматата!”,
Хай краще “матата”, аніж Колима.

То відступ ліричний. Вдягаю штани
І гумові чоботи “Made in Європа”, -
Позичив торік у районному SHOPі,
Хоч колір – не дуже... (“рай для сарани”).

Фуфайка від “Gucci” a-la “партизан”,
У руки беру однострунну гітару –
Нашкрябано цвяхом “Любитиму Лару...”
Закреслено. “Мотря – найкращий “Нарзан”.

Підперши дверцята дубовим кілком,
Іду до аптеки і бренькаю тихо:
“Зустрів чорнобриву я серцю на лихо,
Яка обіцяла відразу кільком... ”

Нарешті. По сходах. У двері – “Тук! Тук!”
Облизую губи, немов від варення.
Аж раптом : “Паскуди! Вони вбили Кенні..!”,
У сльози - кума, я – гітару із рук...

Цих бабських істерик не люблю давно,
І хто цей мужик? Не тутешній, то точно!
Не буде тут ліків, немов хто наврочив.
Халепна халепа, неначе в кіно.

Піду я до кума. До кума-Панька,
На двох ми швиденько придумаєм свято.
На двох – не на трьох, треба геть небагато –
П`ять крапель і вистачить півогірка.

В болоті – по вуха, гітара – також,
Наспівую вголос “Невизнаний геній...”
Аж раптом “Потвори! Вони вбили Кенні..!” –
Це воплі Панькові... І думай, шо хош.

Не буде тут свята. От довбаний мрець,
Хоча про мерців і не можна погано.
Вертаюсь додому - тверезий , не п`яний,
Вже в роті не сушить. Хворобі – кінець.

Вмикаю ТБ. О! Кругом Президент:
“В країні – жалоба й салюти воєнні.
Життя обірвалось товариша Кенні, -
Пройшовся по міні і тільце – ущент...”

Втрачаю дар мови. Гітара мовчить.
Ну шо за мінори такі офігенні.
Послухай! Безжально уб`ю тебе, Кенні,
Нехай десь побачу, хоча би на мить...

Замки в нас на піску,
Щастя - дивний міраж,
Наче серце закув
Нам невидимий страж.
Орхідеї цвітуть
У сусідських садах.
Ну а ми щастя суть
Прагнем тільки у снах.
Глянь, піднявся з води
Купол храму душі -
Свої мрії буди,
Хай злітають мерщій
У безмежжя небес,
Де печалі минуть,
Де полегшає хрест
Й ти знайдеш власну суть...
12.07.2010р.