Терпко-терпко пахне хвоя,
По якій пробігла лань.
Чуєш, наче за горою
Чутно відгомін зітхань?
Ніч закутала у чари,
Заманила у полон -
Незбагнений і примарний,
Де немає заборон.
Стогне Мавка, стогін ллється
Понад скелями, увись,
На ці звуки хтось озветься
Нині, завтра, чи колись.
Бо над чарами невладна
В горах згублена душа,
Коли нічка зорепадна
Так спокусами втіша.
Чари відьомські розпустить,
Задурманить дух і плоть,
Цю містерію розпуcти
Легко так не побороть.
Повний місяць стиглі зорі
Ніжно пестить угорі,
З цих магічних перетворень
Не один до тла згорів.
На малиновий жертовник
Хтось Комусь кладе дари,
Промовляючи безмовно
До правічної гори.
Вихиляють мавки в танці
Свої стегна і хвости.
Хочеш стати їхнім бранцем? -
Душу в гори відпусти.
Там скуштуєш присмак раю
І пізнаєш власну суть...
Древня ніч не помирає -
Вічна є її могуть!
9.07.2010р.

Удосвіта
Почув кохання спів
Крізь сон,
В якому ти мене любила.
Вже потім цвірінчали горобці.

І це фарби мої? Це палітра моя?
Цей набір сірих плям?
Серед сірого міста і сірих людей
Де на площах гуде колізей,
Де тортури – буденність,
Де схиблених часом ідей,
Кольорові обгортки
Кидає в юрбу берендей.
І цей край – моя Русь?
Ця юрба – мій нарід?
І цей злодій на троні - мій князь?
На коня би і в степ!
У долонях відчути руків’я меча!
І захищаючи Київ щитом
Волю відчути єством!
І під свист диких стріл половецьких
Чергову орду гнати степом за Дін!
Бавлячись ставити долю на кін!
Московитів навали топити в Дніпрі
І «шоломом іспивши із Дону»
На площі почути Бояна пісні!

2010
(фото автора віршів. На фото - храм Богородиці Пирогощої. Вірш присвячений подіям 1171 року коли Андрій Боголюбський - князь Володимиро-Суздальський зруйнував і розграбував Київ.)

На теб, Българио свещенна,

покланям песни си сега.

На твойте рани, кръв безценна,

на твойта жалост и тъга,

на твойте сълзи и въздишки,

на твойте страсти и тегло

и на венеца мъченишки,

кой грей на твоето чело.



Прокуден тука на чужбина,

далеч от твоите гори,

сърцето ми сега проклина

тирана, който те мори.



Прийми тез песни, майко мила,

отйек на жалостний ти зов

и плод на сладката любов,

с коя душа ми си пълнила;

прийми тез песни, пълни с гнев,

кат вихъра, що пей по друма,

ту жални, кат шумът на Струма

и като горския напев.



О, майко, аз видях тиранът,

като ръцете си вапца

в кръвта на твоите деца

и чух как плачеше Балканът

и твойте сини небеса!



Но през червените порои,

що ти проля във таз борба,

аз видя дните ясни твои

на твойта бъдеща съдба.



Дано таз вяра, туй мечтанье

не се разбие в някой брег

и твоя зов да не остане

като в пустинята без ек.



1876

Марина Цветаєва, переклад

СПРОБА РЕВНОЩІВ

Як живеться вам з чужою?
Легше вам? – Удар весла! –
Смугою береговою
Швидко пам’ять відійшла?

Лину я плавучим островом
В небі синьому ізнов.
Душі, душі! Вічні посестри,
Не судилась вам любов!

Як живеться вам з простою?
Без божеств і без дурниць?
Геть царицю із престолу –
І самі упали ниць…

Як живеться вам – клопочеться,
Як банальна метушня?
Ще світ за очі не хочеться?
Як справляється бідняк?

Переборів, перебоїв –
«Досить вже! Наймаю дім!»
Як живеться – з будь-якою –
Вам, що обраний – моїм?

Як годівля? Чи вподобали?
Час прийде – не нарікай.
Як живеться вам з подобою –
Вам, що підкорив Синай!

Чи не важко бути ніжним?
Бо – з ребра, своя прийшла?
Сором, як Зевеса віжка,
Не обхльостує чола?

Як вам можеться-здоровиться,
Як співається пісень?
Із довічним болем совісті
Як живеться день у день?

Як живеться вам з товаром,
Що з базару? Без страхý?
Після мармуру Каррари –
Мати гіпсову труху?

(Бога знищено, розтрощено,
Був – із скелі моноліт!)
Як – з 100–тисячною, з кожною,
Вам, що вже пізнав Ліліт!

Ярмарковою новинкою
Ситі? Блиск не облетів?
Як живеться вам із жінкою,
Що без шостих почуттів?

Ви щасливі? Серцю – дешево?
В спокої, на глибині…
Як живеться, милий? Легше вам,
Чи так само, як мені?

9.01.2010

Шешуряк Ю.


Ти равликом вповзав у мої сни,
Неквапно так, солідно і рішуче.
А місяць тоншав, поки весь не зник...
Уже і зорі роздають поштучно,

Уже і сонце прагне висоти,
А ти мені все - як по Фрейду - снишся.
Цей равлик в мене хоче прорости,
І заповзає в простирадла нишком.

Звивається, вологий і м"який,
Сигнали снів сприймає, як антена...
А ти все снишся - сонячний такий,
І равлики повзуть мені по стегнах.



пародія

На всіх людей не напасешся зір:
Мені б одну - замучилась чекати...
Гальмуєш (іскри йдуть!) з недавніх пір,
Киваєш - То все равлик винуватий.

А він уже не прагне висоти,
Мякий, вологий - ну на що він схожий?
Прощу його, і ти йому прости,
Бо ще назовсім щезне, не дай Боже!

І це не так, і то йому не те...
По млосних стегнах неквапом до раю.
Ще равлик в мене, може, й проросте,
Якщо під простирадлом відшукаю...

8.07.2010

Повний місяць, як німб зійшов,
Зорі сяяли, ніби вмиті.
Говорили ми ні про що
І мовчали про все на світі.

З долі виткано килими
І розмашисто, і просторо.
Наче листя торішнє ми –
Листя вицвіле, аж прозоре.

Як повірили – то збулось:
Що у лютому – не у травні.
Ми відкрилися навстіж і ось –
Нам потрібні замки і ставні,

Штиль і тиша, покора трав,
Сни у плавному хороводі,
У які захотів – узяв,
Не схотів – залишив, та й годі.

І до кого молити, щоб –
Переграти усі фінали?
…Говорили ми ні про що,
І про те, що було, мовчали…

Відцвіли і яблуні, і вишні,
Відцвіли, і вже дали плоди,
А між нами – той же простір тиші,
Ніби шар холодної води.

А між нами – і весна, і літо,
І, можливо, осінь і зима,
Спокій, перемелений на вітер,
Сонце, в яке визріла пітьма.

А між нами так всього багато,
І вода, можливо, збереже
Те усе, що не перемовчати,
І на берег той не докричати,
І в душі не втримати уже.

О, Маньєристе, бачу я, що хочеш
До квітників потрапити дівочих
І з пелюсток спивати мед-росу.
Нестримні думи плоть твою вже мучать,
Гадаєш ти - якась тебе приручить
І розплете тобі свою косу?
Ласкаві діви саду Афродіти
Такі напустять чари - заблудити
Ти зможеш між трьох сосен (чи беріз?).
Ти прагнеш впасти в небо неозоре
Магічних віч, якими ти вже хворий, -
Отямся, Маньєристе, і прозрій!
Не варто манівцями йти до раю,
У лоні дів - свій рай не відшукаєш,
А тільки попелища власних мрій...
Якби ж ти знав - котрою серце марить,
Яка із дів тебе втопила в чарах, -
Тоді в полон ти здався б тільки їй!
А так, по черзі з кожною блукати,
Чи триєдиність з дівами шукати -
Не надто вже й галантний буде жест...
Лише любов цінніша є, ніж злато,
Лише від неї справжнє в серці свято, -
Неси ж бо гідно власний, Друже, хрест!
8.07.2010р.

МОЄ СЕЛО ВІДІРВАНЕ ВІД СВІТУ,

ДРУГУ ДОБУ БЕЗ СВІТЛА І ВОДИ.

СТАРЕНЬКІ ЛЮДИ І МАЛЕНЬКІ ДІТИ

ВСЮ НІЧ БЛАГАЛИ « ГОСПОДИ, ЗІЙДИ…»

8.07. 2010р.

Амазонка неприручена свавільна,
Від моралі і умовностей ти вільна.
Досконала,грішна і прекрасна,
Сильна духом,бунтівна й нещасна.
Ти-вогонь.який зустрівся з льодом,
Буря,шквал чи море в непогоду.
Квітка дика,проростаєш з серця,
Ти закохуєш у себе по інерції.
Факел з ніжним розрізом очей,
Блискавиця збурених ночей.
Синьоока фея або фурія,
Чи загублена в сучасності Валькірія!

Мої втомлені очі
Закрила, замкнула
Потихенько, легенько
Навшпиньки, ледь чутно
(хто тобі сказав, що це я?)
Пішла геть, і забула
Поцілувати
У лоба
У шию і нижче
Що ти, ні, що я так люблю
І обличчя
У зморшках звабливих
Після сну
Так замало, замало …
І забагато вогню
У долонях, гарячих спітнілих
Твої мрії
І кава гаряча й солодка
Духмяна,
Як зрада?
Моя вигадка, ніч, підвіконня
Реклама?
Йогурт, мюслі, знежирена казка
Обезводнена мрія
Занедбані рухи
І погляди
Ритми, рими
Немає…
Заснула.

Опалена трава і вохра неба:
край неба поле - мідне, наче гріш.
Арфістки-зорі не почули зливи,
а дві волошки не пішли під ніж.
Провинне слово витримати треба:
у житі літ антракти золоті
питатимуться Господа і меду
про руки сонця, про серпи земні.
Бо даль у герці - грецька колісниця,
кульбаб очіпки збиті при межі...
Лише убрана в синє вільна жінка
нам оддарує світ на спориші.

2010

Насипало сонце в ранкові поля
Жарини роси золотаві,
Щоб в них охрестилася грішна земля,
До світла горнулася мов немовля
До матері...
Щоб яснотраві
Цвіли, розквітали, буяли лани,
Чаруючи сяючим квітом
Серця безутішні,
Щоб щастям вони
Наситились, вплівшись у синь далини –
Покинули наміри грішні.

Затьохкали лунко врунисті ліси,
Розбризкали зніжені віти
У душу вливаючись морем краси,
Здіймаючи птахів дзвінкі голоси
До неба...
Як тут не радіти ?
Як тут не прозріти жагою життя?
Невже метушня серцю мила ?
Які в ній здобутки, які відкриття ?
Хіба суєтою просякле буття
Дає людській сутності крила ?

Маестро, ваш вихід!
Прожектори,
очі
Засліплюють,
дивляться,
рвуть.
Беззахисність сили,
Невиспаність ночі
І думка,
що б"ється, як ртуть!
Таланту замало,
якщо він великий, -
Потрібно іще талану.
Так хочеться виспівать душу у крику,
Змішати вина й полину!
ПолИну! Душею полИну у гори,
У небо, у сонце, у Вся!
І срібною тінню колишеться в морі
Русалки зелена коса...
-Маестро,
ваш вихід!

Мій любий привиде, ти знову втік…
Лукаві сутінки старого Замку...
Ще й небо з-під примружених повік
Каміння засльозило наостанку.

В замшілім дворику стою одна,
До непристойності твоя. Одначе,
Між нами – ірреальності стіна
І купа непридуманих означень.

А ще – хитросплетіння двох начал
У безтілесних ігрищах фантазій.
Піду... Вже розум тричі прокричав –
Заждалися проблеми довгов’язі.

p.s.
Мій любий привиде, лиш не переч,
Ми справжніми не будемо ніколи...
Коли ж я зникну, справдивши предтеч, -
Згадай єство моє – невинно голе.
2010

Києве-братику, пахнеш трамваєм розпеченим,
Чаєм китайським і літом із теплими зливами.
Дядько-скрипар напустив моногамію вечора,
Плечі нам пестив очима –терновими-сливами.

Змелено мливо –в слова , біографії, профілі,
Рими затерті, неначе млинці не домішані.
Графіті стін віддзеркалює впевнено: «профі» ми,
Дзенькає в серце довершене досвідом рішення.

Заслані воїни, втомлені зброєю витоки.
Соті жалі, за три постріли –першорозкаяння.
Сонце злизало з провулків закохані постаті,
Що засихали в квартирах трояндами чайними.

Горді уста, наче пам’ятка модного хроносу,
Маківка серця розпукла криваво і голосно.
Ангельські крила прибито на шостому поверсі,
Тануть тобою солодким ріжком із Макдональсу.

До тебе, рідне пустирище,
мій граде забавок і втіх,
гніздо печальне, попелище
невинних радощів моїх.

до тебе я душею лину,
як син твій - спогаду не тьмар.
Знов бачу я легку хмарину,
що стеле білий наш димар.

Ти - рідний край благословенний
і дім, де народився я,
щемливих згадок храм священний,
колиско люблена моя,

де малюку матуся мила
жар серця віддавала свій,
де ріс я, набирався сили,
щоб вистоять у буревій.

Я бачу дворик, дикі рожі,
струмок прозорий поміж плит,
рясний бузок біля горожі
та під вікном старий самшит,

я бачу школу рідну, милу,
що мріє в серпанковій млі;
що нам з дитинства прищепила
любов до неба й до землі;

я бачу Трапето, де в маї
кружляли ми в танку стрімкім,
і вас, балканські водограї,
я чую ваш могутній грім!

І монастир побіля кручі,
і бору літнього узор,
тінистий рай, гаї співучі,
де не змовка пташиний хор.

Тебе я бачу, сивий замок,
а над усім, шпилі, і вас -
о Остро-Бердо, Петков-Камак,
Амбарице, де кожен раз

зривало шапку під вітрами,
погляну лиш - які дива!
Увесь тремчу і, наче в храмі,
душа радіє і співа!

О гори, де орли в безмір*я
летять, вітрам наперекір,
у ваші скелі та міжгір*я
мій спраглий проникає зір.

То чи ж не від краси цієї
віддав я співу свій порив;
всією щирою душею
цю землю й небо полюбив?

І миле, рідне все для мене
я бачу ніби звіддалік,
немов видіння незбагненне,
що в серці житиме повік!

Переклав Дмитро Білоус

Вернулся дар писать стихи,
На передаче я и ты,
Есть кадр ты, есть кадр я,
Нет кадра, что одна судьба.
Сидим и смотрим друг на друга.
В стесненье я,
В тебе чуток испуга.
Я не скрываю интерес к тебе,
Ты имитируешь прохладу.
Но редкий взгляд, который я встречаю,
Надежду, он в меня вселяет,
О возвращении любви.
Но это только лишь мечты,
Ты, ты и никаких желаний боле,
Сил не хватило, и ушёл…

7.07.7518 года (2010)

Не запитуй, чому я ображена –
погляд мій – лиш твоє відображення.
Хоч так мало було нами сказано -
все у світі взаємопов’язано.

Мереживо

Чую, від серця
Хвилі мої попливли
З вітром попутнім.

Думкою лину
Стрімко униз по Дніпру
У Чорне море.

Там десь на березі ти
Ніженьки миєш.
Хвилі мережки вплетуть
Сукні з подолу.

"-Сину, мій любий,
серденько тішиш
коханням Світла душі.
Ти жаданний всесвіт
дівочих мрій - лицар
білосніжний.
Голубе любий,
духовне немовля,
дитина мила, Боже!
Спаси і збережи дитя".
Тихо лине колискова Мами
серед тиші гір АУМ!
в енергіях кохання
материнських дум.
"-Спасибі Мамо, за
живі слова. Колисковою
Вашої душі живу,
щодня".
В очах малюка безмежна
світиться Радість, та
Щастя сльоза, бо
з ним в його серденьку
завжди Мама - Перлина,
що дарувала Життя!

І сльози я чула, і бачила сміх,
Як літо кульгавило в осінь.
І серце котилося, наче горіх,
Немов по життю, по дорозі.

Цікаві стрічалися – хто на крилі,
Хто пішки, навпомацки, певно…
І ворони чорні – не сказано злі –
Дзьобили в горісі таємне.

І день, знемагаючи в сьомім поту,
Хилився до вечора скрушно.
Кому на ковадло, кому під п’яту,
Втрапляла горіхова мушля.

І кожному бракло чи духу, чи сил.
А може, забракло любові?
Горіх, подорожній ковтаючи пил,
Котивсь, нерозбитий надвоє.

Хтось лаявся, бо й на ковадлі не зміг,
А жили зірвав на зап’ясті.
А й добре, що серце тверде, мов горіх:
Розбити нікому не вдасться.
2009

І кожен рік, неначе знов Голгофа,
І голоси юрби: «Розпни, Його, розпни!»
І вся земля умита Його кров’ю,
І тільки янголи витягують цвяхи.
І кожен день вони вбивають Бога,
І кожен день плюють на Божий дім,
І від скорботи кровоточать ноги,
І плаче у Розп’яття Херувим.
І знов, і знов рахує Юда срібні,
Всім в очі «Ні», а за спиною «Так»,
І знов юрба потопчеться по Біблії,
І, мов бандита, розіпне Христа.



2010

Ой, рятуйте! Я захрип!
Прилетів до лісу грип!

Мене треба лікувати :
Чай з малинкою давати,

Потім меду діжечку –
Тоді ляжу в ліжечко.

Ти завжди пам’ятай, де живеш,
Де наснагу береш і ростеш.
Це дитинства твого колисанка
Й України краса – вишиванка.

Де б не був ти в далекім краю,
Пам’ятай рідну неньку свою,
І Шевченка «Кобзар», і калину,
І квітучу свою Батьківщину.

Знову з вечора й до ранку
У зимові вечори
Вишивала вишиванку
Люба матінка мені.

Клала хрестики дрібненькі
В різнобарвні кольори,
Вишиваночка чудова
Так сподобалась мені.

Одягну я вишиванку
І на свято в ній піду .
Гарну пісню заспіваю
І матусю звеселю.

Маленьке курчатко на світі жило,
Щипало травичку, кумедне було.
Турботи не знало, співало пісень,
Крутилось, мов дзиґа, цілісінький день.

Цікаво навколо курчатку усе:
Пушок від кульбаби, що вітер несе,
Цвіркун - стрибунець і жучок - світлячок,
В зеленім садочку - сусід їжачок.

Для всіх його пісня весела була,
Матуся від радощів аж розцвіла,
А півник - татусь, замість ку-ку-рі-ку,
Співав разом з ним гарну пісню дзвінку.

Cпекла газдиня пироги,
Закликала сусідів:
«Ідіть до мене, всі сюди,
Вас прошу до обіду!»

Сусіди їй: «Ой, мила, ні,
Ми до обіду маєм
І поживні, і запашні -
Ходи до нас, навзаєм.»

А господиня їм: "Та ні,
Мої скуштуйте спершу -
Вони насправді, ох, смачні!
Усіх я перевершу!”

Прийшли сусіди - за пиріг,
Шматочок відкусили
І зразу: ”Тьху!” – та й за поріг!
Газдиня: „Ой, куди ви?”

Сусіди стали звіддалік,
Вагаючись, чи їсти,
І кажуть їй: „Це - не пиріг.
Це - пригоріле тісто.

Чогось у тебе він глевкий,
На вигляд підозрілий
Ще й пересолений такий -
До чого ж ти невміла!”
…
Мораль така: як вірша спік
(Хоч і вінок сонетів),
Не вихваляйся тим при всіх,
Аби тебе не шпетив

Той, хто візьме його на зуб,
Не без презирства сплюне
І скаже гордо навідруб:
"Ех, молоде-зелене!"


02.07.2010

Матіяш Б.

Жінко з очима як море мінливими,
Що тобі з мене? Зостанься далекою.
Я володію лиш хмарами сивими,
Вітром у полі та в небі лелекою.

Замки мої на піску побудовані,
Сад мій в пустелі. Ім’я йому – марево,
Все моє золото – сонячні промені,
Все моє срібло – то місячне сяйво.

То що ж тобі з мене, крім сліз та крім суму?
Знаєш сама, що не будеш щасливою.
Ти не люби мене, будь же розумною,
Жінко з очима як море мінливими.


збірка “Дві жмені слів”



Пародія

Я володію, чим володіється…
Будеш любити, чи станеш далекою?
Боже, не втямлю, що з нами діється,
В Арктиці з льодом і в небі з лелекою.

В грядці городній з червоною ружею,
З водяним пилом над Ніагарою,
У Заполяр’ї з північною стужею,
В Луврі при вході з картиною гарною.

Я володію ще сонячним променем,
Айсберг на Півночі – теж мій достаток,
Хмари над замком з піску побудованим,
Місячним світлом над власною хатою.

Може нікому не стану обузою,
Сад мій в пустелі, не Крез я – а марево.
Ще володію в полях кукурудзою,
Бульбою в полі й Кіліманджаро.

Я подарую тобі, що дарується -
Сяйво над полюсом з аеростата…
Пообнімаємось і поцілуємся –
Будь же розумною, ти вже багата…

24.01.2010

Доброзичливість плаче у сні:
Чупакабра виходить на слід.
Стережіться, м’які і ручні –
Доброзичливість плаче у сні.
Чупакабра бажає гризні
І по віршах блукає убрід.
Доброзичливість плаче у сні:
Чупакабра виходить на слід.

***
Чупакабра виходить на слід,
У зіницях – безжальні вогні.
Через рими, по строфах убрід
Чупакабра виходить на слід.
Канібалки із цих же порід
Очі навстріч – такі ж навісні:
Чупакабра виходить на слід,
У зіницях – безжальні вогні.

Солодкого чар-зілля
Збирала на Купала,
Бо вже до божевілля
Тоді Його кохала.

Шукала до півночі
Цвіт папороті вкотре,
Бо вірила охоче
В Його чуттєвий дотик.

Палила зілля-трави,
Шептала заклинання,
Бо все іще чекала
Палке Його зізнання.

А полум’я вже гріло
Холодні босі ноги –
І тіло її мліло
При згадоньці про Нього...

Такі Купальські ночі –
Забави, ватри, чари.
Такі серця дівочі –
Щасливі тільки в парі.
2009

Сірий В.

Щоби цілунок смаку раю
Не спопелив мене живцем,
Я штир заземлення стромляю
У лона чорнозем.

Закони правильні природи,
Понад усе - контакт у них
І чим тугіше штир заходить
Тим шансів менше в лих.

Розряд побляк у надрах знади,
Віддавшись спокою в полон,
На білосніжнім простирадлі
Нас обіймає сон.




Пародія

Колайдер що? Он штир – то діло!
Зніма проблеми всі підряд…
І як хоч трішки закортіло,
Я заземляю, і – розряд!

Шанують інструмент в народі,
Але непросто все, на жаль.
Бо для заземлення в природі
Штирю потрібна ще нейтраль.

Та він – надійний ключ до раю:
Тугий контакт – і є Едем!
Отак роками заземляю
Благословенний чорнозем…

7.07.2010

Пані, Ви там, де немає зими,
Де астероїди віхол не ранять
Стомлених мрій, оповитих крильми,
Вимоклих снів задзеркалля. Ви - пам'ять?


Пані, Ви там, де комедій і драм
Жовті томи проросли пелюстками
Синіх шафранів, де неба вігвам
Буде затишним і лагідним з Вами.


Пані, Ви там, там, де крик хризантем
Не обпече Вас розбурханим болем.
Ви за відлунням відбитків фонем,
За виднокругом, за часом, за полем.


Пані, отут, де тепер Ви - портрет,
Зламаний світ під шатром оксамиту.
Пані, Ви там - серед зір і комет -
Граєте? Плачете? Молитесь літу?


Пані, я тут, де останній дзвінок,
Де Ваші сукні носитиме злива,
Де на папері ескізи думок,
Де і у тиші ефект напівдива.


Де листопад, зорепад, град до ніг.
Сутінків шлейф рваний вітер колише.
Пані, я там, де роз'ятрений сніг
Наші сліди, ніби рани, залиже.

2005 р.

Хай світла залишиться дрібка,
Мов ока зіниця, іскра,
Що вдосвіта б’ється у шибку,
Що бризка у танці пера.

Тому і живеться на світі
Й сміється, дарма, що в сльозах,
Святі-бо звичайні є, в свитах,
Не тільки лиш на образах.

І там, у далекому ирії,
За нас заступається хтось,
Пра-наші Іван та Марія.
Чи, може, Марія й Христос?

І ще не усе переквітло,
Втонуло у вирі юрби…
Ти знаєш, а є-таки світло,
Хай дрібка, як сіль, - у тобі.
2009

Безмір поезії, безмір жаги
Ллється з пахучого гілля…
Буйно розквітчує світ навкруги
Сонцем голублене зілля.

Я весь палаю у гадці одній:
Може це все мені сниться ?
І, як прокинусь, у яві земній
Рай сей на вік спопелиться…

Та доки пісня у грудях бринить,
Вічною буде для мене ця мить,
Повна шедеврів розмаю…

Може у світ я на те і прийшов
Аби пізнати красу і любов,
Доки в літах не розтаю…

Фавориткою покинутою, –
Ваша величносте, –
згляньтеся!
Я, що звикла роздавати милості,
Уклінно прошу пробачення.
За недостатньо палкі освідчення,
За малогодинні побачення,
За поцілунки не-насмерть,
За погляд не-наскрізь, –
отче, –
гріхи відпусти.
Грішна любов’ю, отче,
Ти відпусти на прощу –
Губами пошерхлими до ікони,
Як серцем до серця,
Дзвін над церквами
Луною у скронях б’ється –
на коліна –
хрестись!
Через натовп –
жерла ротів і ями очей –
З презирливим усміхом, довгошия,
Як пам'ять травневих ночей, –
Косами в пилюку йому до ніг.
– Ваша милосте,
Скажіть по щирості, –
І вже пошепки:
– Як ти міг…
Ударом в лице чийсь сміх.
– Відцілував –
відвернувсь –
заснув,
А відлюбив – на плаху.
Це ж ідеальний союз у нас був:
Ти без жалю, я без страху.
Мовчить монарх.
Мовчання – золото в скарбницю.
Підвелася.
Очима поцілунок
Послала у минуле.
Рука тонка рвонула
Рожеві перли з шиї –
Останній подарунок.
Подумала:
– Знов припаду устами
І вже не встану, вже тепер не встану.
А що лишень втрачати є мені?
Ні! Горда все ж,
А, може, божевільна,
Але простіше все:
Я, о Боже, вільна
Невільниця коханого свого.
Не хочу я такої волі
На прив’язі удару серця.
Його! Лише його!
– Ваша величносте,
відпусти!
І подумки:
прости…

Я королева сновидінь,
Тих білих, метастазно-хворих,
Що виринають з-під склепінь
Повік. І пропадають в хорі
Чиїх думок? Чиїх бажань?
Чи дурощів, на час взаємних…
І варте лиш оте: Не стань
Рабом пороків потаємних.
Я біла Панна сновидінь,
І як вони – так важко хвора.
Лечу, не кидаючи тінь
Чомусь в провалля, а не вгору…

2010

Не ў аднэй толькі нашай душы
Зерне ёсць хараства —
Аб ім казку складае ў цішы
Колас нівы, трава.
Не ў адным толькі сэрцы людзей
Іскра праўды гарыць —
Аб ёй песню пяе салавей,
Аб ёй рэчка журчыць.
У той песні, шырокай, як свет,
Чутны ветры і гром.
Дык прымі ж ты прывет,
Свет бязмежны - мой дом.

Ці небеса, що вовчі, - для вовків.
На тебе виє звисока півмісяць.
Закрий себе на тисячу замків -
Й твоїй душі в тобі забракне місця.

А ти й не скрикнеш - голос пропаде.
І буде ніч у спогади завглибшки.
Покаже спину місяць - і піде,
Тугим вузлом свої скрутивши ріжки.

Бо ж так і є. Бо ж вовчі небеса.
Й ти вивертаєш вовчого кожуха.
Мов меч, над горлом тиша нависа
І їй тебе уже несила слухать.

Не озирайся, вовче, до юрби.
Такі, як ти, у всесвіті безмовні.
Ви й небеса обрали по собі.
Не по Надії, Вірі та Любові.

2007

Брати білоруси, повстаньте
І скиньте ярмо Лукашенка!
За мову, за рідную станьте
В ім*я Кастуся і Шевченка!

В ній сила і воля народу,
В ній гомін і тиша Полісся,
За вашу і нашу свободу
Повстаньте і мужньо боріться!

Ми станемо опліч із вами,
Разом розірвемо ті пута,
Московськими звиті катами, –
І буде ворожа покута.

Прийде вона з грізного бою,
Прийде із сердець невмирущих,
Ще ми, білорусе, з тобою
Докажем свого серед сущих.

Ще мови злетять наші в небо,
Полинуть ген-ген за Карпати,
В краю запанують – бо треба,
Щоб втішилась дівчина й мати.

А батько, втираючи сльози,
Обійме нас вільної днини –
Цвістимуть у спеку й в морози
Сади Білорусі й Вкраїни.

2010

люди міста великого міста
злі чи засмучені завжди невиспані
бруд на сидінні дорожчий за ближнього
бачать каліку прискорюють крок
гострі сюжети й тупі гороскопи
так починається день
людей міста великого міста

пасьянс на роботі чай кава чай кава
плітки й цигарки забирають здоров’я
пігулки не діють на страх застуди
і нежить-супутник уже не помітний
як сусіди в ліфті й букети в будні

люди міста великого міста
сірі крапки на сірім асфальті
час додому вісімнадцята нуль нуль
мерщій оживляти каміння
електричним світлом сердець

2007

Ледь оніміючи від божевілля,
жовтіє думка в закарлюччі шпальти.
Капіжно, язиком стікай, дозвілля,
у чашу арій для гугнявих альтів.

Сопрано вітру, візерунки сіллю.
Кришталики рулад – ся неба смальта
не пропускає світла, словокрилля,
калюжі пекла – сонце на асфальті.

Сей танець вічний з форте у піано,
з піано в глибше форте, світлотіні.
Се урожай контрастів з біополя,

залитого по вінця у багряне...
Ледь оніміючи, у сновидінні
зірвалась мрій кульбабна парасоля.

6 Липня 2010

Щоби цілунок смаку раю
Не спопелив мене живцем,
Я штир заземлення стромляю
У лона чорнозем.

Закони правильні природи,
Понад усе - контакт у них
І чим тугіше штир заходить
Тим шансів менше в лих.

Розряд побляк у надрах знади,
Віддавшись спокою в полон,
На білосніжнім простирадлі
Нас обіймає сон.

Ще здавна Феміда публічно
сприя справедливим судам.
Та ось долучить феєрично
хтось зміг до футболу мадам.

Воно й необтяжливо наче,
якби не скандальний екстрім...
Занадто крута уже вдача
підбурює Зевса на грім.

Аби не тривожити лихо
на тлі вболівальницьких вад,
бере від володаря втіхи
Феміда на службу дівчат.

Ховаючи очі в хустину,
нехай обслуговують гру.
І Зевс не штовхатиме в спину,
і гроші наповнять казну.

Розбились на ліги дівчата
фемідами ревними стать.
Хоч кожна - така непочата
красуня, яку пошукать.

Везувій гарячої крові
невтомно дратує єство.
Але на заваді не повінь...
Завадою є статус-кво.

За принца ведуть Попелюшку,
а ні - Клеопатру знайдуть.
Футбольного ж в полі злодюжку
коханцем зробить не дадуть.

Якби не червоний папірчик,
що хлопця із гри вилуча,
футбол розвалився б, як стільчик,
в якому не все вистача.

Під час офіційного матчу
червоний засяє "ліхтар"...
І знайдеться в дівчини мачо:
хоч форвард, а хоч воротар.


Стіну колупаю я пальцем
і ніяковію чомусь.
Не був нічиїм я коханцем,
футбол я смиренно дивлюсь.

Про міф випадково дізнався,
бо слухаю різні чутки.
Не з "мила" суддя той узявся...
У батька - червоні картки.

6.07.2010

Пощо тобі ці гони і дощі,
Коли зернина колос не пізнає?
Не ангел - совість справа на плечі
Ще яничаром пошепки облає.

Хто віда: ти перевертень чи вовк?
А глянеш - звиду начебто людина...
Я вірю, що, хоч ангел твій замовк,
Та совість є. Принаймні, совістина.

І пам"ять є. Згадаєш, як назвавсь,
Бо не дозволить всує загубитись
Недільний дзвін, що злому не пручавсь,
Але й себе не дався приручити.

Струси того, на лівому плечі.
Не продавай сумління за дукати.
Ти маєш гони, брате, і дощі.
Зернина - в серці. Спробуй пошукати.
2008

вона любила мене роздягати
вона робила це дуже повільно
я залишаю собі на згадку
запах волосся і шрамів лінії

сльози вокзалів і крик автобусів
мокре повітря дощем прошите
більше вона у мені не втопиться
я роздягаюсь сама і швидко

Не під музику, чуєш під шепіт
Погляд, доторк краплинки дощу
Припини, прошу я тебе, лемент
Я тебе все одно відпущу.
Припини, на хвилинку, зітхати.
Ти герой, хоч ліричний, проте
Лиш тобі те дозволено знати
Коли море насправді живе.
І про що проспівають на ранок
Дві синиці у мене за склом,
І що варить собі на сніданок
Мій старий буркотун «Управдом».
І про те, про що плачу таємно,
І про що я відкрито сміюсь.
Ти один без мабуть і напевно
Кому просто беру й віддаюсь.

Она стояла на горе,
Спиною к Утренней Заре,
Не отрывая страстный взгляд,
Пытаясь вновь разжечь Закат.
А Он, по воле высших сил,
Сгорал, прощения просил,
Едва касаясь женских ног
И сделать большего – не мог.

Застыв, как будто нежива, –
Не шелохнулась час и два...
Сочувственно вздыхала Ночь,
Ничем не в силах ей помочь.
Лишь факел огненных волос
Горел, дышал и вольно рос,
Купаясь в ласковых руках
Певца и друга – Ветерка.

Хрустальные осколки грёз
Блестели звёздочками слёз.
Воздушным шариком летя
И улыбаясь, как дитя,
Росой умывшись после сна,
Плыла фонариком Луна,
Звала, прокладывая путь
К мечте, что не даёт уснуть.

А вслед за Ней спешил Рассвет –
Художник, труженик, поэт
И почтальон, несущий нам
Надежды нежного вина:
Печаль развеет, словно дым,
Покрасит небо голубым,
Разлуки груз снимая с плеч,
Даря букеты новых встреч.

5.07.10г.

Сині пальчики вербові
Зоряні торкнули струни
Й позбігались ноти-луни
В зачаровану діброву.

Ой. дівчатка-зоренятка
Буйні трави столочили..
Направляє дядько Місяць
По Чумацькому спроквола
Мідяні свої гринжоли..
Сяють твої очі милі..
Вітер бавиться на хвилях -
Миє ноженята білі..

Комарі зловили ноту -
Цідять з неї в келих чорний..
Бог цілується із Чортом-
Кружеляють знову..й знову..
І колишуть соньку- Тишу...