Якось дві цікаві миші
відшукали на горищі
дивину - червоні лижі...
Смакували сірі миші
цілий тиждень - з'їли лижі.
Смачно - пальчики оближеш!

Коли юрба почне топити
У морі жовчі погляд щирий,
Вона народить ту еліту,
Яка виходить із зневіри,
Зневаги, люті і досади,
Що рве і топче прапор волі,
І на святу харкає Долю,
В убогих щастя кволе краде.

У дзеркалах порожніх вікон
Побачити свою нікчемність
Вам допоможе ваша чемність
І чесність, що згасає з віком.

09.06.2010

Ти, друже, маєш надмiри бажань.
Таких не надто величає доля.
Твiй шлях один - блукати в Дикiм Полi,
Шукаючи свою Тмутаракань.

А спаєдкомцi вмерлих сподiвань
Упали в зела висотанi й кволi.
Ти ще не раз волатимеш вiд болю
У марних спробах скочити за грань.

Та проти затишку мурованих iлюзiй
Свого єства затятий заколот,
Хоч шаленiй, хоч захлинайся в тузi,
Ти не придушиш, хворий Ланселот.

Отож не ремствуй, не мiняй на твань
Бузковий град - свою Тмутаракань.

Ой набралась Катя жаху,
як побачила мураху.
Верещала так, що страх! -
розігнала всіх мурах.

Вечереет третий день - не погаснет,
лето лезет из метро на Крещатик,
через левое плечо плюнет: «Здрасьте!»,
а за третьим поворотом: «Прощайте!».

По Днепру плывет июнь на байдарке,
ППС гоняет пиво в пакетах,
на загаженном песке Гидропарка
загорает целлюлитное лето.

Бессарабка развалилась бесстыдно,
словно девка, что всю ночь блядовала,
и сползает вечер жаркий и сытый
на бомжей, туристов и маргиналов.

З тобою я був дорослий,
А без тебе - немов дитя.
З тобою я добрий,
Без тебе - злий.
З тобою я живий,
Без тебе я мертвий.
З тобою я піднімаюсь вище,
Без тебе я кочусь на дно...

2009 року Божого

Все традиційно: втомлена під ранок
Природна гордість – в кресленні промінь…
Лиш таємничість вдосвіта розтане,
Як втілення хронічних просвітлінь…

Так треба всім: з удаваним сумлінням
Мовчить удень подвір’я запашне…
За звичкою вітається із тінню,
Яка чомусь знеславлює мене…

Відсутнім серцем. Невичерпним сумом
Чужих коханок… Поглядами зрад…
«Вона не справжня! - хтось уже подумав… -
Їй невідоме визначення втрат…

Іде кудись, ногами не торкнувшись
Ні горизонтів, ні пухких ґрунтів…»
Іду насправді, щастя обминувши,
У пошуках криштальних вечорів…

Це неможливо – вдома залишитись…
Думки читати - струми доброти…
Лише єдине прагну: не згубити
Свої незраджені ясні світи…
2010 рік

Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м"яко кажучи.
А прогулянки Львовом - доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.



Місто Зустрічей з власними Мріями,
На стежинах сумної Реальності.
Де торкаєшся куполів віями,
Щоб зіниці у сон не ховалися.



Місто Спалахів серця байдужого,
Що ніколи за кимось не плакало.
Може й правда, що ми занедужали,
Може, дійсно не все добалакали.



Місто Здійснення незапланованих
І небачених досі Умовностей.
Місто Поглядів, щиро здивованих,
На межі між гріхами і совістю.



Місто Втеч із чийогось минулого
До майбутнього, також не власного.
Де кричать, що тебе вже забула я,
Де всміхаються тепло і заздрісно.



Місто Диму, як айсберг холодного,
Місто Часу, якого не зміряли.
Місто Лева - сумного й голодного,
Місто Спогадів, скроплених мріями.

Дві веселки небо підпирали…

Дві веселки небо підпирали.
Дощ сліпий від сонця золотився.
Дзвінко струни дощові заграли.
Чом же: “Робить масло чарівниця?”

Може, мила, це – чаклунське зілля,
Приворот із любки чи любистку?
…Стільки літ хмільного божевілля,
Дум, згадок і мрій про спраглу близькість.


Я.Камінецький
збірка “Лірика”, Львів, 2008, с.71





Ти моя маленька чарівниця,
Приворот з любистку – справжнє диво…
Нам обом вже дві доби не спиться
Еротично, гарно і щасливо…

Дзвінко струни виграють у тілі,
Спраглу близькість пόїмо екстазом.
Дві веселки, мов збожеволілі,
Третю ніч готують масло разом…



І.Гентош

Безліч білих соборів у небо стримить…

Безліч білих соборів у небо стримить
На зелених планетах весняних каштанів…
В мікрокосмі планет цих живем ми, кохана,
І між нами любові невидима нить.

Хай в космічнім безмежжі ми – пил,
тільки мить, –
В наших душах живуть почуття неустанні:
В них, немов на планетах весняних каштанів,
Безліч білих соборів у вічність стремить.



Я.Камінецький
збірка “Лірика”, Львів, 2008, с.60


Нас не зв’язують легко невидимі ниті,
Чесно скажем – між нами ланцюг чи канат:
Тягне, тягне до тебе, кохана, щомиті…
Сил й бажання немає оглянутись назад.

Хай пилинки ми двоє в космічнім безмежжі,
Та допоки це тіло коло мене лежить
Достигають каштани у спокуси пожежі,
Й почуття моє в вічність…, ні, у небо стремить!


І.Гентош

Самовідданість

Я б віддав тобі все на світі –
Гроші, славу і море квітів,
Осяйні, незабутні ночі –
За усміхнені твої очі.

Я б леліяв тебе, як ружу,
В літню спеку й зимову стужу,
На руках би носив без втоми,
Як душі найсолодший спомин.

Я віддам тобі, як прийдеться
Найтаємніший спогад серця,
Захід сонця і зірку з неба –
Все, що хочеш віддам… крім себе.


О.Морушко
збірка “Зачароване коло”,с.37,
Львів, 2000



Ніц не шкода мені для тебе,
Ані грошей, ні хмар у небі,
Ані слави, ні листя, ні квітів –
Лиш би мала то все десь подіти.

Поскладай все собі без втоми,
А згори – найсолодший спомин.
Збоку – сонце, і з неба зірку.
Ніби все – зачиняй кватирку.

Не забудься про місяць і море,
Вітер, тишу і в маках поле…
Все на світі тобі віддав би…
Якби мав би я, якби мав би…


І. Гентош

КУПАЛЬСЬКА НІЧ

Зашморгнулась ніч на моїй шиї
Терпкими обіймами повії.
Я поринув у її безодню
На межі між вчора і сьогодні.

Тиша пружна і така тремтлива
Обпекла мене, немов кропива.
Виринає образ в моїх мріях,
Та, чомусь, у ньому ти – повія.

Боже, що ж мені тепер робити,
Як з цим відчуттям у світі жити?
Чом мене покинула надія
І у світ пішла, немов повія…

О.Морушко
Збірка “Анатомія болю”,
Львів, 2003




Забагато пристрастивсь до “змія”,
І здалось: сусідка – то повія…
Став її незграбно обнімати,
Вже хотів забратись до кімнати…

Раптом голос: - Ви якісь негодні,
На межі між вчора і сьогодні?
І з покою (жах!), картина дика,
Виринає образ чоловіка.
Погляд строгий. Що робити маю?
Роблю вид, що солі позичаю.
Він здоровий! І щоб не “набрати”
Без надії йду додому спати…




І.Гентош

Я хочу розправити крила орлині…

Я хочу розправити крила орлині
І більш не боятися бурі віднині,
Життя щоб наповнилось змістом пророчим, -
Скажи, чи насправді багато я хочу?

Я хочу хмариною легкою стати,
Щоб в небі безкрайнім постійно літати,
Щоб завжди шукали мене твої очі, -
Скажи, чи насправді багато я хочу?

Я хочу відчути тепло твого тіла,
Щоб разом ми в небо з тобою злетіли,
Зірвали покрови із таїнства ночі, -
Скажи, чи насправді багато я хочу?!

О.Морушко
збірка “Зачароване коло”,с.41,
Львів, 2000





Я хочу хмариною бути при тобі,
На кухні варити, полоти в городі,
В “Сільпо” за продуктами вічно літати,
Із решти копійки усі віддавати.

Ще прати, напевно, почну я віднині,
На хвіст наступлю чоловічій гордині…
Я хочу пекти, підмітать, прасувати,
І гроші усі віддавати з зарплати.

Я хочу дивитись твої серіали –
Не те, що футбол (недолугі амбали)…
Я хочу до тіла, і хочу щоночі…
Скажи, чи насправді багато я хочу?!


І.Гентош

Змішалось все на шахівниці долі…

Змішалось все на шахівниці долі –
Нова доба залишила свій знак:
Як в казці в мить одну змінились ролі
І став ферзем непрохідний пішак.

А що король? – Як завше, недалекий,
Його вже не злякає навіть мат,
На всякий хід погоджується легко
І зовсім не зважа на результат.

А далі що? – Цейтнот і загнивання,
Як результат – повторення ходів.
І вже не за горами хід останній –
Просити милість в інших королів.

О.Морушко
Збірка “Зачароване коло”, с.45
Львів, 2000




Король…Король…А є ще королева…
Не все в житті вирішує король…
Як королева трапиться сталева –
Заставить справно грати нову роль.

Король в бігах, у паніці від мату,
(Раніше і не чув лайливих слів).
Боїться відчинити власну хату,
Щоб не набрати часом стусанів.

Змарнів і схуд, а був же круглолиций,
Котрий вже рік гарує, мов ішак.
Змішалось все на долі шахівниці,
Бо став ферзем непрохідний пішак.


І.Гентош

Ще кістляві тіні. Сите «еgо»…

Ще кістляві тіні. Сите «еgо»
На осонні мружиться в блакить.
І, як жуйка, налипа до стегон
Погляд мій, витягуючись в нить

За жінками, що проходять містом.
І навічно в пам’ять запливе:
Блиск сережки і коштовні ніздрі
За вікном миттєвих BMW.

Світ стрункий. І я тут ще «в законі».
Печиво дахів і голуби…
Тріщини чорніють на ослоні
В тім селі, що я його любив.

Я надовго тут, гінкий і пружний,
Серед густо напханих спокус.
Я – осьо… Та місяць незворушний
Посміхнувся кутиками вуст.



П. Вольвач
Збірка “Кров зухвала”, с.55,
Київ, 1998



Добре, що у тебе я “в законі”,
Ще гінкий і пружний – тільки жить!
За жінками стежу на балконі
Погляд свій витягуючи в нить.
Вийшов ніби покурити просто,
З спальні втік – подалі від біди…
Ось маленька, щось не вийшла ростом,
Але груди має хоч куди.

Ого-го, яка струнка блондинка!
Може по сусідству тут живе?
Певно шейпінг. Спльовую, бо слинка.
Але ні – сідає в BMW.

Чорні, попелясті, білі й русі…
Груди, стегна, і при стегнах “всьо”…
Як тут не піддатися спокусі?
А із спальні голос: “Я – осьо”…

І.Гентош

Вічне кохання… Та я хіба проти?..

Вічне кохання… Та я хіба проти?
Щось там джерельне… Та я тільки за.
Просто в душі чомусь так, ніби протяг.
Сутінки й тіні. В’язне у роті
щастя,стежина, калина, сльоза…


П. Вольвач
Збірка “Кров зухвала”, с.81,
Київ, 1998






Вічна любов… Спопеляючий дотик.
Кучері, перси, на віях сльоза.
Щось там джерельне… Та я хіба проти?
Знову і знову! Та я тільки за.
Ти не подумай, це я не від ліні –
Лікар мені шануватись велів…
Скачуть по стелі дві наші тіні.
Ти насміхаєшся з лікаря слів…



І.Гентош

Віє вітер, віє…

Віє вітер, віє…
Сіра каламуть…
Посмішка повії
Не дає заснуть.

Повезли ті очі
“Мерс”, або фіакр.
За вікном шепоче
Дощ, як психіатр.

П. Вольвач
Збірка “Кров зухвала”, с.95,
Київ, 1998






Еротичні мрії…
Груди, як відро.
Посмішка повії,
І її бедро
Не дають заспати,
Шляк би її втяв…
Треба “Мерса” мати
Психіатр сказав.



І.Гентош

А може, це і називають щастям?..

А може, це і називають щастям? –
Морозний дим. Дві радісні ноги.
І рік новий, що тільки-но почався,
Іскристо ліг на голубі сніги.

І вулиці розстебнутий кожушок.
І кругле сонце світить і сіда.
Небесні барви колисають душу
І входять в дім на комірі пальта.

І жінка йде – узять оце б і вкрасти.
Вона, мабуть, не проти, коли б я…
Та інша є. Душа її пухнаста
І тепла – мов тримаєш голуб’я.



П. Вольвач
Збірка "Кров зухвала", Київ1998,с.29



Скажіть, чому на Новий рік щороку
Морозний дим, дві радісних ноги
Ідуть від тіла якось ніби збоку
І норовлять залізти у сніги?

І кожушок не мій, сусіда певно.
Сказати сором, і штани не ті –
Кудись ще в гості занесло даремно…
Небесні барви сині і густі.
…Жінки були. І дві були не проти.
Не проти був, здавалося і я.
Спромігся лиш до коміра на дотик…
Душа її пухнаста. А ім’я?


І.Гентош

це бурячанка – не буряки…

це бурячанка – не буряки
це вже хорал а не джаз
чуєте шурхіт тихий такий –
це осипається час

листям з дерев
тиньком зі стін
шерстю зі псів і котів
ось і здійснив ти все що хотів
тільки – не так як хотів

ніби ж і сам не зовсім мудак
й друзі – не мудаки
все що збулось – збулося не так
з точністю до навпаки

вранці завжди нагадають жінки
що їм вночі нашептав
рух твій гінкий
хліб твій гіркий
кінь твій копита стоптав

всоте узяти в долі аванс
втисячне втратити шанс

наче в клепсидрі у кожному з нас
пере
сипається
час

О.Ірванець
збірка “Вірші останнього
десятиліття”, Львів, 2001




Вчора нежданно кум завітав
(Нині п’ю тільки квас)…
Зранку із дзеркала глянув удав –
Аж зупинився час.

Ми як окремо – не мудаки,
А разом – аж тиньк зі стін…
Стільки здоров’я… Ех, дураки!
Кум до горілки – кінь!

Тяжко згадати… Ще про коня
Кум анекдот продав…
Ні! То сказала жінка зрання:
-“Кінь твій копита склав”…

Певно то правда. Хоч круть – хоч верть
Завжди фінал такий.
А бурячанка – то справжня смерть,
Хліб ще донині гіркий.

Мучить сумління… Діти. Сім’я…
Тяжко той хрест нести.
Та післязавтра черга моя
В гості до кума йти…


І.Гентош

Чумак Хокайдо

Згадуючи Юрка Ямайку

О як же волику-сан подібна земля до пляцка
О скільки сенсей-круторогий на пляцку тим плутанини По сей бік курили рили по той бік аляска ляска
А поруч із хвиль і піни здіймаються хвиліпіни
Я марю тут за сахаліном (хоч нащо він взагалі нам)
Та змащую вазеліном тобі чиряка за коліном

Тутейші аборигенші так дивно зовуться — "гейші"
Чорняві неначе сливи як персики золотошкірі
Та звичаї дивні тут (хоч фрухти значно дешевші) —
Стрибнувши би з котрою в бамбук та їй на умі харакірі Отож кружеляю тут саке з полпотівцем і чанкайшистом Були б непогані хлопці — друзі в Широкому Лузі
Ковтнемо бува й привидиться: їдемо степом чистим
А вранці прочуняєш голову і все під тією ж Фудзі

Вже поперек горла мені рис і каламутне саке
Жуєш недоварену рибу а перед очима гречаники
(Та й на смак теє саке як твої волику сльози)
Віддав би з себе усе за добрий гранчак бурячанки

А ніч навколо азійська така таємнича й погордлива
Тільки й чекаєш що вискочить якась в кімоно мана
Крикне гортанним голосом свого хрипкого єрогліфа
Трісне п’ятою межи очі — тут мені і хана


О.Ірванець
збірка “Вірші останнього
десятиліття”, Львів, 2001





Ковтнув…і здрімнув в кукурудзі…
Приснилась забава під Фудзі…
Їв рис недоварений, з хріном.
І гейшу тиснув коліном.
…Противне таке курили.
Забрати хотіли Курили.
За танці і гейші ласку
Я сам би віддав Аляску.
…Квасоля шепоче листом.
Набрався таки з чанкайшистом…
Відкрию я очі –годі!
Я сплю в українськім городі.
І саке мені до… фені,
Кругом огірки зелені.
Навіщо мені та гейша?
Чей буду у неї не перший…
Ось зараз піду за стайню,
В сусідки я теж не останній.
Які у неї сіднички!
Що гейші- худющі кицьки!
Люблю по-сусідськи, зранку,
Під добрий гранчак бурачанки…
Узнати б, Петро у полі?
Такі повороти долі…
І ще, щоб не бачили люди –
Докажуть, хана мені буде…


І.Гентош

Фантазі

Близ міста Санто-Домінґо
В республіці Домініканській,
У домі на пальмових палях
Живе мала Домініка,
Дочка чаклуна місцевого, –
Мулатка оливковошкіра,
Довгонога, масляноока
Вже старша за 10 літ.

Якби нам зустрітись увечері
На березі океану,
Де пальми стоять витинанками
У блиску води й піску,
Я взяв би тебе, Домініко,
За твої тонкі передпліччя,
Ривком би наблизив до себе
Переляк в твоїх очах…

А потім, сповнений вдячності
За те нетривале щастя,
Дорога к якому дедалі частіше
Лежить через брами аптек,
Я б гаряче-емоційно
З тобою, мала, попрощався б,
Пообіцявши путівку
В піонерський табір “Артек”.


О.Ірванець
збірка “Вірші останнього
десятиліття”, Львів, 2001



Таке з роками буває,
Що біс у ребро втрафляє,
Безгішних безмірно мало –
Бо дуже спокусливий світ…
Тебе фантазі дістало?
Із кожним таке бувало…
Тобі що, дорослих мало?
…Але щоби десять літ?

Не чув ще такого, наразі.
Ти певно писав в екстазі,
Чи жінки давно не бачив,
І просто упав у шал.
Сходи в аптеку, козаче,
Там всім помагають, неначе.
Чи моду дивись Версаче –
Навіщо тобі кримінал?

І, не сприйми за образу,
До лікаря йди відразу…
І Кодекс вивчай ночами –
То трохи втамує хіть.
І, чесно скажу, між нами,
Поглянь навкруги –які дами!
Багато чекають роками…
…А ти у Артек? - Не їдь!..


І.Гентош

Короткий вірш про кінець світу

А завтра знову буде просто день.
Звичайний день, під назвою “останній”
У цьому світі, теж останнім, де й
Ми, разом – одностайні, як у стайні.

Де все востаннє, та ніхто про те
Не інформує – то ніхто й не знає,
Тож не кує, не меле, не мете
І з перехожих мірок не знімає

На те, також останнє, убрання.
Тож, видно, наго підемо в колонах
Тим шляхом, що у небо – навмання,
Лиш з пальмовими гілками в долонях…



О.Ірванець
збірка “Вірші останнього
десятиліття”, Львів, 2001







Ніхто не знає, де кінець чека.
Де черга та і хто у черзі крайній…
Ще меле млин і сиплеться мука.
Колєги є й дівки довкола файні.

В один момент колись то пропаде –
Будь на Канарах ти чи просто в стайні.
І той останній день таки прийде.
А може не прийде. Чи не останній…

Бо справ по горло – їх не провернуть:
Коханки, друзі і борги з зарплати.
Нема коли іти в останню путь,
Нема часу, по правді, й мірку зняти…


І.Гентош

Два нежданих верлібри

ПЕРШИЙ НЕЖДАНИЙ ВЕРЛІБР

“The shadow of your smile”
У підземному переході.
В цій черзі з п`яти чоловік
По каву стою я один.
Двоє спереду й двоє позаду –
Два рази по сто і дві крабові палички.
Світ дивовижно симетричний.
Він стоїть не на трьох китах,
А на чотирьох крабових паличках.
На жаль, я не знаю їхнього смаку –
Я не підкусюю основ світобудови.




О.Ірванець
збірка “Вірші останнього
десятиліття”, Львів, 2001







А все із кави починалось…
Нас було п’ять – зостав один.
Ще продавщиця посміхалась…
Я замовляв… Ну і кретин!

Набратись прямо в переході…
І головне – не знаю з ким.
Ще “shadow”, “smile”- данина моді,
Масні розмови про інтим…

І звідки взялися дівчата,
З якими запросто на “ти”?
Що, в номера? Не ноги – вата!
Всі десь поділись… Йдуть менти…



І.Гентош

Інфінітив

У цій юрбі mezczyzn і женщин,
В цій боротьбі меншин і menschen.
В цій баранячій барадьбі
Чим я зарадити тобі?

Не в Хохломі, не в Оклахомі,
У цій осаді, в цій судомі,
У цім содомі, в цім диму
Що ми порадити кому?

Горілку пити, сльози лити,
Отримувати в морду й бити
У цій борні, у цій херні –
Чим ти допомогти мені?

В цім гонорі, у цій Гоморрі,
В цім гаморі, неначе в морі –
Як ми почути трубний глас?
Як Він спасти нещасних нас?



О.Ірванець
збірка “Вірші останнього
десятиліття”, Львів, 2001





Вже звечоріти. І смеркати.
Я нервувати. І чекати.
Ти – вештатися по селі,
Не бачити в вечірній млі.

Горілку пити і палити.
Усім, хто в барі є, налити.
Додому йти без копія.
Голівка сивіти моя.

В калюжу впасти. І повзти.
Співати й казна-що верзти.
Спиртне, що вдома є, допити.
Побити посуд. Захропіти.

У сні кидатися. Кричати.
Домашнім спати не давати.
І так роками - день при дні!
Ну нафіг ця херня мені?


І.Гентош

Літера до літери…

Літера до літери…
Легко і спекотно.
Літера до літери…
Просто віршів соти.

Пишуться і пишуться –
Липень надихає.
Літо сонцем тішиться,
Овидом безкраїм.

Літошні та й літошні…
Почуттями маєм.
Погляд вірші витончив
І серця – навзаєм…


О.Гордон
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.8




То не вірші пишуться,
То я в пузлі граю.
Літерку до літерки
Залюбки складаю.

Слово вийде – тішуся,
А рядочок – скачу.
А як зайві лишаться –
Рюмсаю і плачу.

Мається, що мається,
Що складу – побачим.
Добре в пузлі грається
Літечком гарячим…


І.Гентош

Тихо стомився день…

Тихо стомився день.
Прохолодою пахне вечір.
Зранку знову впаде
Сонце тобі на плечі.

Легко вростеш в траву
Ти від такої ноші.
Може, тебе назовуть
Росою на березі ночі.




О.Гордон
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.7




Де ти, кохана, де?
Де твої чари дівочі?
Зранку знову впаде…
Сонячний зайчик в очі.

Ніби вростаю в траву.
Ноша моя легкокрила…
Значить, я ще живу.
Добре ти все зробила.

І.Гентош

Ти – моя маленька танцівниця…

Ти – моя маленька танцівниця,
Що на шпальтах долі й майбуття
Видиха в обличчя таємницям
Бунтівну мелодію життя.

Танець твій високо, наче птиця, –
В піднебессі залишає па…
Плоттю причарована спідниця
Обвіває подіум буття.

Блузочці, притуленій до серця,
Не утримати вагання перс…
Я з тобою разом – чи не вперше? –
Станцював мелодію небес.



О.Гордон
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.7


Добре, що танцюю не востаннє,
Ненаситно, аж до забуття.
Па! – своє залишу на світанні,
Бо такий вже подіум буття.

Що на шпальтах долі – невідомо…
Більш мене, будь ласка, не заводь…
Одягайся, треба йти додому,
Хай спідниця прикриває плоть…

І.Гентош

Поезія переросла слова…

Поезія переросла слова
І проситься тепер на волю.
Весна себе переросла
І в літо переходить кволо.

Мої шухлядки ремесла
Перезаповнені добою…
В одних поезія зросла,
А в інших- таємниці болю.


О.Гордон,
збірка “Нерозтрачена мить”,
с.29,Львів, 2008





Поезія росла, росла,
Що вже не влазиться в шухлядки.
Неприбутковість ремесла…
Маєток де? Хіба то статки?

Слова товчуться, мов дурні…
Весну не скривдять – не дозволю.
Ну що тепер робить мені?
Пущу поезію на волю…

І.Гентош

Місто, вийняте з тиші серця…

Місто, вийняте з тиші серця,
На твоїх долонях тремтить.
Кожна літера, наче вперше,
Відображує неба мить.
Всі, хто знає, якими були ми,
І ким стали у стінах цих,
Мають вірити: ми лиш рими –
До епох, колись золотих.


О.Гордон,
збірка“Перстень кохання”,
с.50,Львів, 2009


Треба вірити – ми епохи
Позолочено-золоті…
Сентименти ці – “ахи”, “охи”…
Але рими уже не ті.
Монументи і п’єдестали,
Кожна літера – наче цирк.
Ким хотіли і ким ми стали
У верлібрових стінах цих?


І.Гентош

Ми з Музою прожили рік…

Ми з Музою прожили рік:
Від осені до осені – нівроку…
Я вже до неї, як до жінки, звик:
Її присутність дарувала спокій.

Зима і літо, осінь і весна –
Вона мені заприсягла на вірність…
Я ж думав, що подарував їй вічність,
Хоч дарував лиш вірші та слова!





О.Гордон
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.7




Не перший рік, як з Музою живу.
На кожне свято віршик їй дарую.
Це вигідно. Не п’ю і не палю.
І слів лайливих взагалі не чую.

Все монотонно… Осінь і весна…
На вірність заприсяг. Спливають роки…
І мариться – вона кудись пішла,
Нарешті Муза дала мені спокій!

І.Гентош

Епоха викрадає час…

Епоха викрадає час…
Смерть надихає на безсмертя.
П’ємо вино із древніх чаш…
Життя біднішає на серце.

Віки відкриють нашу смерть.
Жінки перечитають долю…
А діти – вигадану вщерть,
Її вивчатимуть у школі.

О.Гордон,
збірка “Нерозтрачена мить”,
с.22,Львів, 2008





Епоха час безстидно вкрала…
А ми – вино із древніх чаш!
Було спинитись… Мало, мало…
Ну, за безсмертя ще! За нас!

Вже, певно, випито озерце,
Горілка є, закуски вволю…
Життя біднішає на серце…
Жінки перечитають долю…


І.Гентош

Така кругла, як глобус…

Така кругла, як глобус,
моя ніжність до тебе — голого, до тебе — сплячого, до тебе —
хлопчика з підібганими ногами і носом, уритим в подушку:
до твого спросонного, ображеного мурмотіння, коли колошкають,
до стеряного кліпання, болісно стятих брів на увімкнене світло
(досконалий образ наруги над безневинним), —
ніжність, якої не проковтнути: тисне сльозами в горлі.
Здоровий, сильний мужчина,
що вдень підкидає мене однією рукою, як в танці,
обтуляє плечем і сміється поверх мого зросту
до світу наставленими зубами,
що завиграшки радить собі із навалою впертих, тупих,
непокірних предметів
(автомобіль, скальпель, хура дощок, гора непомитих каструль…),—
розпростертий під ковдрою
на всю довжину безвладного, теплого тіла,
чи погідно сопучи, чи з безрадним покруком кулячись в себе
(відвертаючись до стіни,
ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь-ласка…), —
являєш мені напоказ
всю беззахисну сутність людської породи: знищенність.
Равлик без черепашки —
Тоненьке стебельце проросле на танкодромі —
Немовля у візочку полишенім напризволяще —
Кроткий ідіот що до всіх усміхається в людському тлумі —
Безногий серед дороги —
Жінка вночі на порожній вулиці —
Зародок в лоні перед абортом —
Пелюсткова шкірка що плаче від дотику —
Око на світлі нічим крім сльози не прикрите —
Кожен із нас кожної миті цілком несвідомо —
Сплячий мужчина.



О.Забужко
збірка “Друга спроба”,
Київ, 2005







Ти скрутився, як цуц – не займайте, будь-ласка,
І явив напоказ всю беззахисну суть.
Ти здоровий і сильний. Не мужчина, а казка…
Я посплю. Ти ж каструлі перемить не забудь.

Або ні, не залишу знову напризволяще,
Після всього, що було, після зойків і втом…
Йди, голясик, сюди. Наше ліжко – найкраще.
І велике, як глобус. А точніш – танкодром.

Щоб не втратили форму, приготую я кашки,
І на сплячу красу помилуюсь здалля…
Равлик втомлений мій. Я твоя черепашка.
Забирайся під ковдру - ти моє немовля…



І.Гентош

Прощання між зірок

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім’ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на півпланети!)…
Лиш, може, десь мій неназванний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: “Де ти?..”
І цього — досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий свист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати,
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього — досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.



О.Забужко
збірка “Автостоп”, Київ, 1994








Все дуже просто – стрілись ти і я,
Вже лисеньке, моє старе свічадо.
Нічого, що у тебе є сім’я,
І скроні засивіли листопадом.
За кавардак в квартирі – вибачай,
Розкиданих паперів – півпланети.
Що будеш пити: каву, віскі, чай?
Де ти подівся? Ти злякався? Де ти?
Підсушим порох. Нарти скрешуть лід.
Ти ще нівроку – пристрасний, шалений…
Що ти сказав – “Якщо залишим слід,
То далі розбирайся вже без мене”?



І.Гентош

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки…

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше — на віку, і вперше — на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук,
Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..
“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк — і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) — переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…


О.Забужко
збірка “Автостоп”, Київ, 1994








Махну за перелаз, а далі – навпрошки
Піду по борозні, бо борозною легше.
Спочатку їсти дай, бо грають марш кишки,
Давай усе, що є – на друге і на перше.
Чому я так летів, чому грядки потовк?
Кохана, ну невже уваги це вартує?
Набридло все мені, скрадаюсь ніби вовк,
І півсела собак за мною лементує.
Устами п’ю з долонь, з притислих-к-грудям рук,
І чую шепіт твій – Іди до мене, милий…
Знов тіло без душі – натягнуте, як лук.
Нічого не боюсь – ми вже переступили…



І.Гентош

Друга спроба

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який замість перлів, нагріб по підводдю — мідій…

“Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!”

…Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

…Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.



О.Забужко
збірка “Друга спроба”,
Київ, 2005






Я не знала, що ти впертий такий. І от…
Знову лізеш… Хоч клепку в голові маєш?
Ви, мужчини, завжди такий ненаситний народ?
Так кохаєшся, ніби востаннє в житті кохаєш.

На рекорд замахнувсь? Може якось пропустимо раз,
Бо чотири стіни розпливаються ніби в тумані…
Казанова ти мій! Вже хитаєшся, як водолаз…
Щось би треба поїсти, та вибач, піднятись не в стані.

А перлина і далі невразливо сяє на дні,
Певно, всоте торкаю губами твердого лоба…
Я волаю, що бачила рай на землі.
Боже, сили верни! Чи потрібна четверта спроба?



І.Гентош

Ad hominem

…Цей чорно-бурий дим, як вихлоп вантажівки,
Летів мені в лице — на всіх земних шляхах!
Якщо ти є поет, і ще до того жінка,
То здохнеш к тридцяти — якщо вдалась плоха.

А я була дитя — як всі домашні діти:
На віях і губах — тичинковий пилок…
Тож повних тридцять сім — підстава порадіти,
Що я таки незгірш земний мотаю строк:

Що, риючи вперед, наосліп, мов кротиха,
Вколочена у твань чи вдарена під дих,
Вихлипую свій текст — між видихом і вдихом,
І значить, бережу
когось із молодих…




О.Забужко
збірка “Новий закон Архімеда”,
Харків, 2000






…Цей незручний Едем в салоні легковушки,
Коньячний перегар – Ти зовсім неплоха!
І та уся дурня, що ти шептав на вушко:
- Ну, не впирайсь, я що, подібний на лоха?

Я, звісно, не дитя… Але щоб так, без згоди…
На віях і губах – тичинковий пилок…
Навіщо в тридцять сім, скажіть, чергові роди?
Ну, ну! Ти не наглій, бо відмотаєш строк.

Тобі за п’ятдесят, а може, шістдесятка…
Зібратись і піти, чи вдарити під дих?
І, хоч ти щось плетеш про хату із достатком,
Себе прибережу для кόгось з молодих…


І.Гентош

Обряд звертання

Прошелести мені любов,
Зелений клене.
На прозорість лету,
На вилущену з бруньки
молоду гіркавість,
На ластів’ячі жовтороті діти,
На день, розчинений в бузковій акварелі,
На площину рожевої пелюстки,
На шал грози –
оголеної жінки небесної.
Прошелести мені мою любов,
Насни її,
У теплих гніздах вибав,
І навчи її впізнати мене –
Живу і тонковібруючу прожилку
На твоєму молодому листочку,
Що щойно завтра
Розправить долоньку до сонця.


І. Токарська
збірка “Обряди днювання”,
Львів, 2008




Я – справжня брунька, молода й гіркава,
Тебе побачу – просто шаленію…
І ні до чого тут відомість й слава,
А грають роль фантазії і мрії.

На шал грози – оголеної жінки,
Відреагуй – навчи її пізнати…
Ти ляжеш де – із краю чи від стінки?
Чи може краще посеред кімнати?

Знов тіні заметаються по стелі,
Зімнеться вщент рожеве простирало…
Розчинемось в бузковій акварелі,
Площини ліжка буде нам замало…

Вібруюче повітря аж зелене…
Химерні тіні: пелюстки, листи…
Прошелести мені іще раз, клене,
А краще, двічі ще прошелести…


І.Гентош

Обряд вмивання

Ллється вода в долоні.
Вимити сон з обличчя.
Витерпіла відлунність
В холоді фіолету.

І божества з зірками
В тиху прозорість ранку
Крильчастими роями
Перелітають в минуле.

Ми починаємся знову
Неусвідомлено – чуйно,
Первісно-босоного,
Голо-нечесано-чисто.

Овиди неозорі.
Зимна роса на квітах,
Зимна вода на тілі.
Я тут була й вчора

І. Токарська
збірка “Обряди днювання”,
Львів, 2008





Первісно-голо зрана…
Мозок – кінчай боліти…
Ллється вода із крана,
Певно забув закрити.

Думки снують роями…
Схоже, одні обривки.
Все почалось під “ВАМом” –
Друзі, коньяк і сливки…

М’ятну ковтну цукерку.
Серце готове до злету.
Що то за пика в люстерку
В холоді фіолету?

Мухи літають білі.
Зимна вода й прозора.
Первісно й кволо в тілі…
Знати б, де був я вчора…



І.Гентош

Обряд достигання

Вилившись формою плоду,
Чіпко тримаючись гілки,
Хори співають у спільну
Вимощену глибинність.

Музика достигає.
Станьте навколішки, діти,
Крізь вітражі проникнень
Світло зіходить тепле.

А у добу пригасання
Кожен скуштує смаку
Виструнчених гармоній,
Втілених в яблуко жовте.

І. Токарська
збірка “Обряди днювання”,
Львів, 2008





Я, як достигла груша,
Схована поміж листям…
Щось натякати мушу,
Не розумієш – злишся…

Темперне світло сходить
Серед гармоній моря…
Добре, що грушка родить…
Яблуко жовте – поряд…

Що я сказать хотіла?
Не заважайте дітки…
Хоч би не переспіла
І не упала з вітки.



І.Гентош

Баба сховала у пам'ять…

Баба сховала у пам'ять
Фарбовану синім криницю,
Озеро білих нарцизів
Й обличчя в малому вікні.
Сухе бадилиння палять…
Сяють зірки-рожаниці…
Тонкими красивими рисами
Дивиться в дзеркало ніч.


І. Токарська
збірка “Український безконечник”,
Львів, 2003




Вистежив дід непомітно –
Слоїк ховала баба…
Ніби пішов до вітру.
Квокала курочка ряба.
Тихо спустився в пивницю,
Все перемацав без втоми –
Глечик сметани, киця…
Баба в вікні малому!..


І.Гентош

Голос скрипки

Ти цілував мою руку – святково і ніжно.
Губи гарячі торкались долонь, як причастя…
Пилом сріблястим,
цвітом вишневим сходила ніжність.
В німбі заручин зашморг обручки – щастя.
Гойний, як ясен в світлі вишневого вітру…
Дотик весільний – пальців святкова розмова.
Щемною сповіддю спогад уявою витру,
Місяць гойдає над нами сяйво перстенів знову.
Серпень покотить ночі – п’янкі і шалені.
Яблука вродять в садах – відчайдушно на Спаса.
Твій поцілунок метеликом лине зеленим.
Спів оксамитний, душ захмелілих причастя.






Марія Якубовська
збірка “Ніч з Мольфаром”,
Львів,2005, с.93





Ти не перечив – і я, відчайдушно, на Спаса,
Наніч лишитись у тебе сміливо рішилась…
Але ж і ніч та шалена на славу вдалася…
Місяць на небі моргав і сміявся – звершилось!

Як починалось! Цнотливий цілунок у ротик…
Ось вони губи, ось вони – груди і ручки.
Душі хмеліють. Яблука вродять. І дотик!
Ось тобі німб.
Ось тобі зашморг обручки…



І.Гентош

Ревність. Просто голос…

Цей листя крик зненацька спалахне,
Як гріх чужий – украдене намисто.
Перлини днів – побачення чуже
І ти при нім: спокусник чи провісник.

І ти при нім – печаль, яка без дна,
Украдені у долі півхвилини.
І дотик пальців – іскорка мала,
І відчай крику зраненого зримо.

Чужі слова у горлі – як зерно
Між жорнами спокути і спокуси.
Я викраду тебе – я все одно
У долі поміняю всі обруси.





Марія Якубовська
збірка “Ніч з Мольфаром”,
Львів,2005, с.64





Ти налякавсь? Не думав й не гадав,
І не чекав, в які потрапиш жорна?
Я спеціально – хочу, щоб ти знав,
Яка я сексуальна і моторна.

Ти не кричи – то просто дотик мій.
Жага моя спокуслива й бездонна…
Не розчаровуй, согрішай, не стій!
Я – Мавка, сеньйорита, леді, донна…

Чужі слова у горлі чи вино?
Чи просто ти хотів сказать: - “Кохаю!”
Ще мить, ще півхвилини!.. Все одно
Тебе на обрус гарний поміняю…



І.Гентош

Білим по білому
2.

Прихилюсь до плеча – то остання межа?
Чуєш: біль полоснув біля серця?
Ще болить? То нічого. З-під леза ножа
Я сопілкою встала. Не сердься…
На мовчання моє, що замовкло на мить.
На розхитані, дранні чертоги.
Чи тобі біля серця мій подих щемить?
Чи лиш дим загортає дороги?
Чи досвітня печаль тобі сміх обпекла?
І сховалась у серце, як в нірку.
Не ховайсь, не дури. Просто – доля така,
Щоб триматись за бублика дірку.





Марія Якубовська
збірка “Ніч з Мольфаром”,
Львів,2005, с.4





Прихилюсь до плеча – ти не сердься – встаю,
Бачиш – швидко тепер вечоріє…
Чи оціниш колись сексуальність мою?
Про кохання питати не смію…
Похвалив би лице, мої перса і стан,
І останню межу – гарні ноги.
Не скупись, поміняй цей скрипучий диван,
Ці розхитані, дранні чертоги.
І в кімнаті іще попрошу – не пали,
Випускаєш то кільця, то зірки.
Я сопілкою встала. Мене не дури,
І не вішай від бубликів дірки.



І.Гентош

Я?!

Я – свавільна і вперта жінка?
Може янгол? Чи скорше – відьма?
Я не дам ні хвилини спочинку?
Я не дам посидіти сидьма?

Я… твою розчиняю душу
у своєму прозорому серці…
Я – лиш дика квітуча груша!
Я – високе в горах озерце!

Я – свавільна і вільна жінка!
Просто… волю кохання знаю!
Часом – янгол…А часом – відьма…
Я тобою лише
світаю!


Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.41


Я тобою лише світаю,
А ще днюю і вечорію…
Я до тебе натхнення маю,
Ну, фантазії всякі, мрії…

Не відсидишся в мене сидьма,
І спочинку не дам ні хвилинки.
Вперта жінка – то справжня відьма,
І лиш янгол – то спляча жінка.

Я без комплексів і свавільна.
Я як груша й озерце разом.
Ніжна… Дика… Прозора… Вільна…
Просто… люблю усе з екстазом…


І.Гентош

Я хочу до лісу

Я хочу до лісу,
де трави високі й лукаві,
де приспана ніжність
гойдається в кронах дерев.
Я хочу до лісу,
де тиша ясна, золотава,
а шурхіт осінній,
як докір,
у горлі
стерп.




Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.26



До лісу мене,
Немов намагнічену, тягне.
Я хочу стрибати
Й гойдатися в кронах дерев.
Ну хто із сміливців
Мене в верховітті досягне?
Сама, як пантера…
Та, може, зустрінеться Лев?


І.Гентош

Шоколад

Жінка – це насправді – шоколад!
Кажеш, ти солодкого не любиш?
…Доторкнись. Закривши очі. Наздогад.
І приймуть цю гіркоту солодку губи…

Жінка – твердне, владно-безпорадна,
захищається від подиху зими.
У теплі спокуса шоколадна –
тихо тане ніжними крильми.

Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.33




У теплі спокуса твердне швидко –
Доторкнися просто наздогад…
Жінка – то беззахисна лебідка.
Ти ж – як Казанова, справжній гад.

Брешеш, що солодкого не любиш.
Фантазуєш: – “Втратити боюсь!”
Я, дурненька, цьомкаю у губи
Й владно-безпорадно віддаюсь…


І.Гентош

Стрибки в калюжу

Стрибає голе світло у калюжу
крізь темряву драглистої землі.
Стрибає світло – відчайдушне дуже.
Та хто б оту калюжу пожалів?

Таке дивацтво: у калюжі – світло?
Геть непрактичне витрачання сил.
Кому калюжа ця, скажіть, посвітить?
І хто, скажіть, її про це просив?

Вода – горить! І ця калюжа – сяє!
Такі дива! Такі тепер дива!
Отак любов крізь темряву стрибає,
щоб стала з темної води – вода жива!



Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.40



Кому, скажіть, калюжа заважала?
Та ні, знайшов і гепнув в акурат!
Чому, скажіть, так мало було сала?
І чом так часто доливає сват?

Такі дива – первак горить і сяє…
Ну хто, скажіть, про це його просив?
О, сват вже п’яту пісню затягає –
Неекономне витрачання сил.

Прийшла пора додому повертати
Крізь темряву драглистої землі…
Бувайте, свате – совість треба мати!
…Мене би хто в калюжі пожалів.



І.Гентош

І б’ють під дих…

І б’ють під дих
реальність і новини.
Раціональність
дротом скрутить сміх.
Тримай удар –
щохвилі, щогодини.
Все б’ють під дих.
Все б’ють і б’ють під дих.




Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.30


Життя таке –
Лупцює нижче пупа.
Чи прямо в писок
В’їхать норовить.
І в вухо теж
Бажаючих є купа…
А в дих?
То геци –
Зовсім не болить!

І.Гентош

Застуда. Грип

І б’ють дощі – холодним вістрям –
тривожні вісті.

Б’ють у тамтами темних шиб,
безмовних риб.

Немає місця – для тепла
немає місця.

І лихоманка снів і слів.
Застуда. Грип.


Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.43






Цілу нічку лупимо в тамтами.
Скоро вже світанок – добрий знак!
Треба було слухатися мами,
То й не лихоманило б отак…



І.Гентош

PRESTO!

А поруч – незнайомі фрески,
а поруч – дивні вітражі.
І поруч ти – красивий, чесний
останню ніченьку лежиш!
Бо час диктує
“PRESTO!
PRESTO!”
Не роззирайся,
а біжи!



Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.31




Як все складеться – невідомо…
Дзвінок зненацька нас застав.
Зарано мій вернув додому –
А поруч – чесно ти лежав.
Волосся дибом! Мій Оресто
Теж так нівроку, не скажи…
Час на секунди.
PRESTO! PRESTO!
Не одягайся,
А біжи!


І.Гентош