У німецькій крамниці
Шкіряний аромат
І взуття на полицях
Вишикувано в ряд.

Літній крамар не проти
Підказать з-за спини.
"Я прийшов по чоботи.
Підберіть щось мені",-

Без артиклів, на втіху,
Запитав, як зумів.
"Звідки, пане, приїхав?"-
Він розмову повів.

І, як другу, довірив,
Тільки слово почув:
"Я колись у Сибіру
Кілька років відбув.

Цей життя мого іспит
Віриш, я не забув?
Хоч вели нас нацисти,
Я нацистом не був.

Хоч у роту піхотну
Не за покликом йшли,
Німці всі патріоти,
Та й дурними були.

Звідки зважений погляд
У юнацькі роки?
Той формує світогляд,
Хто годує з руки.

Нас вожді ошукали,
Славши гинуть в бою.
Та і права не дали
Мати думку свою.

Перемог тимчасовість
Десь і я розумів,
Та притлумлював совість
Окрик справжніх катів.

Тож, не маю образи
На радянських людей,
Бо не вбили відразу,
Як собачих дітей.

Ми синів їх вбивали,
А скорботні жінки
Нам - убивцям давали
Хліба білі шматки.

За тяжкую провину
У копальнях я млів.
Нині й камінь не кину
В бік чиєїсь землі.

Душу річкою вилив,
Ніби вік мене знав.
Може в діда він цілив?
Що поробиш,- війна!

Сам по сонячних далях,
При казенних харчах
Крокував не в сандалях,-
У важких кирзачах.

Карусель людовбивства,
Корчі тисяч життів.
Розпізнати-б злодійство;
Не зумів. Не схотів.

Був генсек у столиці,
Був міський воєнком.
Я ж на їх шахівниці
Чорним став пішаком.

Хто ми - люди, чи вівці?
Чи сліпі, як вночі?
Чим я кращий від німця?
Совість каже:"нічим".

Всі ми пам"яти бранці.
Нам свого не зректись.
Може десь і з афганцем
Доведеться зійтись.

То почну із питання:
"Звідки, друже, скажи?
Я колись у Афгані
Кілька років служив."

29 лютого 2009 року

Я сохну, й сохне моє тіло,
Сохне душа, вже не біжить…
Вже не летить! У край…
Що зсохся, і вже спить…

На жаль мої думки сухі як вітер!
Сухі мов зсохлий гай поперед гріз,
І що? Мене спасе лиш катер,
Що вже не дасть засохнуть на землі…

Для первісних людей кожна палка була чарівною.
Для первісних людей кожна іскра була, мов зоря.
І первісний мужик мав дітей зі своєю сестрою,
Що купалась в солодких, забутих тепер морях.

У первісних людей було дуже смішне майбутнє.
Місяць, Сонце – мов іграшки: милі й близькі були.
ЗлИлись тоді на ікла, а ридали на кутні.
І – ніхто не приручений:
Ні воли, ні хохли.

Тільки птиці вже знали: планета – велика клітка.
Хочеш волі, то крила розхрещуй – і... вниз лети.
А куди – чи сюди, чи туди, прилетіли звідки,
А вже потім із себе виходили, мов із води?

І була тоді папороть кров’ю висока і дужа,
У комп’ютері черепа простір вбивала, мов час.
Тож як цвіт опадав – починалась гаряча стужа.
Але що то за щастя у клітці було без нас?..

У очах старого міста
сива давнина
і часи, коли бряжчали
зброя і казна.
Пишно вкрите його серце
славою віків.
Час теперішній з минулим
геть пішли в розрив.

Зморшки тріщин на фасаді
та іржавий дах –
як же страшно цим будівлям
зникнути в віках.
Але буйно квітнуть квіти –
горя їм нема.
Танці зараз ще страшніші,
ніж якась чума.

То раніше громадяни –
меценати теж -
славу правили в майбутнє,
що не знає меж.
Зараз… Зараз все інакше.
Ті пішли часи.
Плачуть стіни…
Та не чують їхні голоси.

Ти знати не хочеш, чому знов народжую вірші,
чому сохнуть квіти, гаптовані шовком багряним.
А я ладна вмерти, аби лиш ти міг жити вічно
і бути для неї, для іншої, милим, коханим.
Ти ставиш під сумнів логічність незвичних метафор,
укотре глузуєш із прагнення бути собою.
А я б, не вагаючись, йшла за тобою етапом,
ламала би списи у герці із долею злою.
Ти зовсім не мусиш надвоє себе розривати,
і крихточки ніжності сипати в ліжку моєму.
Допоки ти є, я могутніша від Клеопатри.
І байдуже, що не побачу ніколи Едему.


29. 07. 2010 р.

Кохання - одвічна битва.
Вже краще було мене вбити,
закинути прах на орбіту
в одній із ракет "Байконуру"...

Вже краще було розіп'яти,
щоб юрби щасливих вар'ятів
лизали зачовгані п'яти
і корчились в спазмах екстазу...

Вже краще було лінчувати,
забувши про місце і дату,
забувши лице свого тата* -
і жити ще довго й нудно...

Кохання - тропічна злива.
Якби вчасно розлюбила,
була б і жива й щаслива,
й не грала б в кіно абсурду...

----- ----- -----
*фраза з лексикону Роланда, героя циклу романів
"Темна вежа" Стівена Кінга


06. 08. 2010 р.

Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.

Не зацікавлений у дріб*язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?

Що мені до винороба кудлатого, - він зі Страделли, -
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?

Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?

Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.

Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також - старий і святий Капітолій в руїнах;

Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє.

О неосяжнеє ложе кохання, Кампанії сховок!
й ти, о Соратте, уся сивочола, що свідчиш у вічність!

Вранішні гори, співайте, усміхнені, епіталаму;
Тусколо, зеленню вкритий, і Тіволі в водах - співайте!

Поки з Янікула я споглядаю предивнеє місто,
кинули цей корабель величезний в імперію світу.

О корабелю, сягаєш кормою висот неосяжних,
Душу мою перетни по морям і річкам таємничим.

В сутінках вечора, що променяться коштовним камінням,
ніжно й спокійно встеливши дорогу Фламінія цілу,

найвищеплинну годину понизивши тихим крилом, і
звівши чоло моє; втім, я, не знаючи того, крокую

в мирі блаженнім; минаю ватаги тіней і великих
духів батьків, що спілкуються біля священної річки.

нічні виправи,
ром та каву,
любов раптову
полігамну,
невлучні постріли
у вічність,
старі платівки
та комічність
своїх шукань.
горілку з перцем,
сонати, пасторалі,
скерцо -
віддам за так
в хороші руки.
я вас вітаю,
браво, суки

все валиться з рук і їде дах,
в лице сміються аграрії.
на нас надійшло забагато скарг
до небесної канцелярії.
за кожним рухом стомлених вій
слідкує скляний вахтер.
- давай закинем ще по одній.
- ні, мила. не тепер.

пустих сподівань прем’єра
шукаєш собі союзника
викинь свою фанєру
любов це камерна музика

ти ж знаєш ми звикли блукати
кожен своєю пустелею
можливо не варто нам спати
під однією стелею

прискорюйся якщо можеш
прискорюйся Бога ради
ти й досі вустами ловиш
нектар останньої зради

викреслюй мене зі списків
почнем лікувальний сеанс -
баклаха паленого віскі
і радіо ренесанс.

ця лялька була твердою тому і вижила
хоча позбулася одягу та волосся
добре було б заборонити синові чіпати її
але хрін з нею вона і тоді мені не подобалась

а від решти лишилися тільки тяжкі імена та приблудні згадки

Герда Відірвані Руки приходить тоді коли сон пожирає мене
посеред невідкладних справ коли не вистачає вже ні сили ні рук
вона ніколи не зачиняє за собою двері натомість
довгим тонким язиком зшиває мої повіки
«спи-засинай мучителько
видихай павутину плети мені рукавички…»

Луїза Безока
сучка
підкрадається
коли настає година пустити когось під ребро…
а потім засліплює мене так що може проскочити навіть баран
(хоча саме такі найчастіше туди й потрапляють)
а мама казала що колись знайшла у шкатулці блакитні очі Луїзи

Вероніка Німа з вічно гнилою скорботою в
розпоротім гутаперчі…
я вкрала у неї можливість казати «мама»
впустивши у тіло хрущів
а сьогодні не можу склепати ні слова
гублюся у білій прірві паперу
які б голоси не точили мене зсередини…

Але Боже
чому ти сховав і лишив ту
одну
Безіменну?

Поволі пити кисле гурджаані,
Не спати ніч у ніч упнувши очі.
Ти помолись за нього. Він уже не схоче
Молитись сам. І в ніжнім спілкуванні

Хапати кисень. Кицю, це востаннє
Він жартома тобі прикриє очі
Долонею - для музики так краще.
І без жалю віддавши все, що було вашим

Ти втомлено в кімнаті вимкнеш світло,
Позбавивши метеликів надії,
Останнього притулку серед ночі.

В місті, де вічний степ
Ходить по нашій вулиці,
Наче в бджолинім вулику
Гаряче пахне мед.

Вулиця Степова
В липні сонців настоянка.
Спека! Ой спека! Он яка!
Рідко така бува.

Жарить підошви пил,
Сохне у гіллі вишенька.
Квітнуть двори, як вишивки,
А у очах - ковил.

До степових прикмет
Гріті асфальти туляться.
Саме по нашій вулиці.
Ходить у місто степ.

2010

С хлебом мчат машин караваны,
А по сочным лесным полянам
Разложила осень кудрявая
"Пеклеванные караваи".

Под березами, под осинами -
Подберезовики, подосиновики,
Тут и белые, тут и синие -
апетитные и красивые!

С хлебом мчат машин караваны...
А воскресной порою ранней
Грибники шагают по просекам,
Косяком идут по полянам,
Собирая дары осени -
"Пеклеванные караваи"!


Москва-Бекасово. 29.09.1964

Шукав я пульс, тим починалось
І лікування - ритуал.
Переді мною був Нейгауз...
Не хитромудра річ, здавалось,
Та пульсу я не відчував.

Ловив я звуки фортеп'яно,
І руки ці я пригадав
На клавішах... І так нескладно,
Що там, де муза б’є фонтанно,
Я пульсу ниточку шукав.

А він чіплявся жартівливо:
„Десяток восьмий! Ну і ну!
Якби ж найшов – було би диво!”
І ворохобив неквапливо
Свою розмашну сивину...

Я враз отямився од ритму:
Ударів гамма! – ясний пульс!
І стало радісно - до крику:
Виконувалась в жилах VITA!
Десяток восьмий! але ж муз!

І я, мов на віолончелі,
З Нейгаузом в дуеті грав,
Співали струни волотеві
і тихий подих Коктебеля
тремтів із брижами октав.

Мала, а чого ти хотіла?
Тебе роздягнули лише –
І враз застогнало тіло,
Коли опустились нижче
Ті кляті бісівські руки,
І сонце спеклося в грудях...
Ховалась від поцілунків
Й не знала, що далі буде...
Та вечір скінчив молитву,
І хтиво віддався ночі.
Не вмієш, мала, любити,
То, може, дружити схочеш???

Марина Єщенко
поезія "Малій"



пародія

Прийшов на якісь науки?
Я рόблю назустріч крок.
Ті кляті бісівські руки
Мені зіпсували урок…
Давай сміливіше, нумо!
Тут ґудзик на блузі, бач?
Що трусишся, як під струмом?
Ще тільки мені заплач!
Ця скромність мене достала
(Лягти би уже на плече…)
Та тілу цього замало –
Його роздягнули лише.
Не знаєш, що далі буде?
Ого! Сміливіший став!
Вже й песик сховавсь до буди,
І гавкати перестав.
Не вмієш, малий, нічого…
(Та зразу ж не вмів ніхто).
Ой! Тато зове з порогу!
Напевне перерва… А то…

А ви знаєте, що зорі проzорі
Шепотять у вечірньому морі?
А ви знаєте, що в ночі є очі,
Що зорять, як перла пророчі?

Сонце і вітер,
Губи і очі,
Ти поміж літер,
Снишся щоночі.
Ніч і світання,
Сонце і зорі,
Моє кохання -
Мушля у морі.
Сонце і небо,
Щоки, долоні,
Жити без тебе -
Гинуть в полоні.
Місяць і промінь,
Зорі і Сонце,
Чую я гомін -
Там, за віконцем.
Сонце і тиша,
Очі, як зорі...
Я тобі пишу:
"I love you. Sorry".

Роздруковую почуття,
В них є смисл мого життя,
Роздруковую я себе,
Нехай вітер мене несе.

Я сканую твій творчий хист,
Роздрукую і вкладу в лист,
І поксерю свої думки,
Ви ж читайте оці рядки...

"Тепер" триватиме. І час, немов клубок,
розмотується в спраглості хвилин.
Мовчання... Дощ... В безпам"ятстві провин
Ти другий раз натиснеш на курок,
Нараз розтявши заштори в кімнаті.
Це танго на надрізанім канаті
де важить крок...

* * *
Перетиснути біль до забуття
Пульсуючі артерії прозріння
Коли від сонця тріскає каміння
Коли душа втікає від життя

Мов посаду, його обіймала,
Мов мерця, цілувала в чоло,
І на смертнім одрі чимало
ЇЇ болю сльозами зійшло.

Сплинув час і земля осіла,
Але напис надгробний вцілів:
«Не ховай почуттів у могилу,
А кохання своє – й поготів!»

Мимохіть, мимоволі, невільно,
Викидайте сміття на смітник,
Поривайте зв'язки на ганчір'я,
Безсердечно на друзки трощіть!

Рознесіть все у прах, і у пір'я.
І по вітру розвіюйте сум,
Мимохіть, мимоволі, невільно,
Ледь її упізнавши парфум…

Не дай мені заклякнути
В незручному положенні
Втрачаючи чутливість
Я щільно закорковуюсь
Витягуй мене штопором
Або ключем проштовхуй
Чи спільними зусиллями
0:0 на нашу користь
Навчи мене як вмієш ти
Сходити тихо з розуму
Молочним сяйвом Місяця
Втікати з кухні плитами
Забутою щасливою
Пролийся світлом досвіта

…з наповнювачем гумки
змішалась наша слина…

В теплім місяці у травні,
У спекотнім червні з липнем,
Коли час так невблаганно
Робить небо непохитним...

Замість вуст, очей і рухів,
Діалогове віконце,
Крізь екран не чутно звуків,
Крізь екран забракло сонця.

У мереживах мережі,
Ми загубимось навіки,
І тарифи "без обмежень"
Склеять дурнями повіки.

Ти в он-лайні, я в он-лайні,
Разом ми в лайні з тобою,
Кисню в обмаль вже, принаймні,
Помремо в ім’я "любові"...

Бій відлунав! Жовто-сині полотна
Знімати не будуть – то є неістотно.
Бо тільки фанатики й явні вандали
Знімають вже звичні усім причандали.

В кашкеті з тризубом (ще й френч попри спеку)
До блоггерів йшов курінний нацбезпеки.
Туди, де під стіночкою кабінету
Тулились докупи бійці Інтернету.

Аж до кісток пропікає очима,
Строк наче смерть вигляда за плечима.
Докази? Ролики, відгуки з преси,
Копії з сайтів і ІР-адреси.

Є серед вас вільнодумці, я знаю!
Кожному – вирок й печать!
Стиснуті губи в останнім одчаю,
Всі ЖЖ-люби мовчать.

Вас півкраїни таких, чорнобривих,
Зон не настачиш для всіх.
Нащо ж до влади ви так непоштиво?
Відповідь - сміх!

Ну то не буде вам хостів нікому,
Трафік задушим і край!
Вийшов один і сказав курінному:
Блог скопіюють, стирай!

06.08.2010

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

Зібрав футбол народ сюди
для спільної мети.
Коротка мить на роздуми,
й на матч виходиш ти.
Суперника вітаючи,
на радість глядача
з м"ячем поводься знаючи,
працюй і без м"яча.
Посвист судді!
Вдалої гри!

Характер свій во славу ти
на полі прояви.
Кураж спіймав - як правило,
не викинь з голови.
У мить скрутну без паніки
футбол продемонструй -
чисельним вболівальникам
жадане подаруй.
Посвист судді!
Вдалої гри!
7.08.2010

Мала, а чого ти хотіла?
Тебе роздягнули лише –
І враз застогнало тіло,
Коли опустились нижче
Ті кляті бісівські руки,
І сонце спеклося в грудях...
Ховалась від поцілунків
Й не знала, що далі буде...
Та вечір скінчив молитву,
І хтиво віддався ночі.
Не вмієш, мала, любити,
То, може, дружити схочеш???

Олімпійський вогонь знову світом широким іде
Припиняючи війни, усіх закликає до миру.
Він у кожному серці куточок любові знайде,
Щоб на кожнім обличчі засяяла посмішка щира!

Приспів:
Гаряче серце - душа крилата,
Олімпіади веселі дні
Дарують знову спортивне свято,
Яскраве свято тобі й мені!

Біль поразок і радість нестримна твоїх перемог
Будуть міцно тримати трибуни в постійній напрузі.
Адже ти для них зірка, кумир, ну і трішечки Бог,
А для тебе вони – найщиріші і віддані друзі!

Приспів:
Гаряче серце - душа крилата,
Олімпіади веселі дні
Дарують знову спортивне свято,
Яскраве свято тобі й мені!

Олімпійський вогонь знову світом широким іде
І несе нам тепло, щоб за буднями не забували
Імена олімпійців їх зоряний час і той день,
Коли наші спортсмени виходили на п*єдестали.

Приспів:
Гаряче серце - душа крилата,
Олімпіади веселі дні
Дарують знову спортивне свято,
Яскраве свято тобі й мені!

У груші душа вразлива,
світанками оповита.
Болять їй суглоби в зливу,
як дідові... Оковиту
ковтає старий з розпуки,
вдивляється у тумани...
Гілляччя тремтить і руки...
А очі сумні і п’яні...
Всихає старенька груша,
вростає у землю хата.
А діда питання душить:
для кого грушки збирати?
06.08.2010р

Пелюсткові дощі-
Біль моєї дущі,
Не стиха у вечірнім садочку.
Може щось і не так,
Птах в неволі жебрак,
Не складай свої крила, синочку.

У весни ясени,
Кольоровії сни.
Звідки ж думи оці чорнобілі?
Синку мій, сполох мрій
Із дощами надій,
І з очима дніпрової хвилі.

Хай приходять громи,
Не розтанемось ми,
Як би хтось не хотів і не хоче.
Хтось дарує псалми,
Світом сяє з пітьми,
Наша пісня нам вічність пророче.

Пелюсткові дощі...

Щось знову мене стало «діставати»…
О-й-й, чую зараз напишу-у-у-…
А перед тим, як справу розпочати
Я словничок гарненько «потрушу».

Дивлюся. Незнайомих слів багато,
Немов фантасмагорія якась.
Почну із «А» і буду в «ажитато».
А вам про це все знати - просто зась…

Ну а тепер «повело» на кохання.
Ось тут уже напевно я утну
Про всі бажання – перше і останнє..
Не зійде місяць, виймемо луну.

Яку я бачу власними вухАми,
(Бо так іще ніхто не написав),
І пролетить ворона поміж нами
Та й розповість тобі, як я кохав…

Два рази оком вистрілю у небо…
І ніби рима є, і все гаразд.
А як не має рими, то й не треба…
Не можна ж поєднати все за раз.

Мораль така: хто за перо береться,
Хай зрозуміє, значать ЩО слова.
Не все написане враз доторкнеться серця...
Та лиш би не боліла голова.

...Двадцять другий Старець... Старець - перший...
Попід носом - Золото: "УКАЗ"...
Скарб моїх прозрінь, криниця звершень...
Перст... Відлуння Голосу... Рука....

...Як же просто все... Стою, як дурень...
У моїх руках - Триликий Змій...
Небо і Земля, твердиня муру,
Сонцем вигрітий в Душі притулок мій...

...Символічно: просинатись майже в сорок...
Запис: "6 серпня, 7 годин..."
"Меч двосічний вже відсік від світла морок..."
"Мисліте..." "Добро..." Аз Єсмь - ЄДИН..."

...Двадцять друга Квітка... Квітка - перша...
"Буки", "Ук", (щоб) "Відати" (про) "Аз"...
Промінь-Перст, що вперся в мене вперше -
Ключ від Брами... Золото... УкАз...

Кумпала Вір, 06.08.2010 року,
м. Хмельницький

в нього із нею було тільки те, що за фактом,
в неї із ним – майже все, на що здатна уява.
двічі дзвонить поштар: шістдесят дев’ятий
лист опускаючи в скриню…холоне кава…
він вирина зненацька.. (із виру? з моря?..)
мовчки знімає сорочку і тінь з порогу.
тане у спеці в передчутті любові
день… і вона довго-тепло-світло-волого
дивиться, з губ забираючи по півслова,
і виціловує пальці, приборкує втому.
в тому і сенс, що позиція «просто поряд»
найеротичніша із усіх, їм обом відомих.
«хочу…» – вона промовляє, плямуючи тишу,
і починає губами лічити хребці, а згодом
Моцарт у вічності рондо для них допише
і надішле до запиту музику, вечір, воду.



2010

поет за п’ятдесят – це bon vivant
політик знаний у своїй державі
з коханкою - в Берлін, Париж, Мілан
і виглядає досить моложаво
скоріше виняток та на загал
не байдикує він і не ледачий
і молодецький в ньому є запал
з красунями в гламурних передачах
рубці зажили від любовних ран
а діти - бізнесмени у столиці
і no problems – де світитись
шикарна муза всілась на диван
чотири збірки власних на столі
життя буяє і проблем нема
поет за п’ятдесят – це взагалі
і зокрема


06.08.2010

Прислухаймось! Здається долина
Здалека десь глухе відлуння грому.
Та це не грім. Це справжня йде війна –
Страшна, безжальна, ніби й незнайома…

Здригнулось небо в зареві гармат,
На Грузію дощем смертельним сіє.
Цю землю полонив імперський кат,
Його ім’я знайоме нам – Росія!

Земля зросилась кровію синів,
Обличчя матерів від сліз зчорніли,
Тому що хтось в Московському Кремлі
Вершити долю світу рветься сміло.

Горять міста, людську довкола плоть
Знівечено на шмаття «старшим братом».
Та гордий і нескорений народ
Навколішки не стане перед катом.

Не піде до Росії на поклін,
Землі батьків не здасть ані дещиці,
Бо той, хто є Вітчизни вірний син,
Піти й на смерть за неї не боїться.

Ніхто не в змозі знищити народ –
Єдиний, сильний духом, як грузини,
Здолає він загарбників-заброд
Й останній ворог Грузію покине!

Та док земля грузинська ще горить,
Охоплена імперськими вогнями –
Ми мусимо Росію зупинить,
Щоб ЦЕ колись не трапилося й з нами!
серпень 2008р.

Цей вірш неодноразово лунав на вічах м. Львова на знак підтримки Грузії у російсько-грузинській війні 2008р.

*Російсько-грузинська війна́ 2008 року — збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 року. У військових діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь ополченці з Росії і Абхазії. Сторони звинувачували одна одну у провокуванні бойових дій. У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сіл, збройні сили Грузії заявили про намір «відновити конституційний лад» на території невизнаної республіки і в результаті боїв зайняли більшу частину Цхінвалі. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів та ввела війська, в тому числі танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста та військові об'єкти. Військові дії поширилися далеко за межі Південної Осетії на інші міста Грузії та Абхазію, де з'єднання абхазьких загонів та російських «добровольців» атакували позиції грузинських військ та захопили Кодорську ущелину. Після окупації частини Грузії російськими військами та етнічних чисток грузинських сіл навколо Південної Осетії за участі міжнародних посередників було досягнуто припинення вогню...

...Не завдавайте удару,
У серце тому, хто - тут...
У нього плаче гітара,
Сповита ланцями пут...

...Жива душа - перелесник,
І плоть жива - лісовик...
Він прагне Пісню донести,
Тому, хто чути не звик...

...Обравши роль менестреля,
Прийнявши шлях кобзаря -
Він переходить пустелі,
Перетинає моря...

...Той, хто душею з народу,
Свій біль вплітає у блюз:
- Молітесь, родичі, ...Богу!..
Слов`яни, я вас люблю...

Примітка до назви:
Вислів походить з євангельської легенди про зустріч Ісуса з апостолом Петром (Ісус запитав Петра: "Камо грядеші? – "Куди йдеш?"). Цитується іноді латинською мовою: quo vadis?
То ж: КУДИ йдеш?...

Кумпала Вір,
04.08.2010 року, м. Хмельницький

...Сиджу, їм свого собаку...
Пече...
- Сплюнь через ліве плече!..

- Що таке Істина?
- Істина? Мабуть, це - Все...
А часом здається, Істина - це ще Нічого...
Від Одного - до Всіх...
Або так: від Усіх - до Одного...

- То що ж таке Істина?
- О! Це - ще Ніщо...
Але, ні... Істина, все таки - Щось...
Ось!...

...Сиджу, їм свого собаку...
Стираю зуби, гризу, так як ломаку...

Кумпала Вір,
05.08.2010 року, м. Хмельницький

Воскресіння душі не залежить від віку,
Ти живий, поки серце спроможне любити.
Ще ніхто не знайшов нам від старості ліки,
В інший спосіб ти спробуй себе відродити!

А для цього - вдихни аромати світання,
Свіжий вітер нехай твоє серце бентежить.
І тоді ти відчуєш: прийшло вже кохання
І збагнеш, що й тобі мить щаслива належить.

Розчинися в промінні ласкавого сонця
І на мріях крилатих полинь аж у небо.
Лиш відкривши у душу всі навстіж віконця,
Зрозумієш нарешті - воскреснути треба!

Воскресай! І не бійся себе обпалити,
Чи осліпнути в променях свого кохання.
Бо не варто і дня без вогню цього жити
І не вірити в щастя, що прийде з світанням!
2003р.

Старенька мати сина проводжала,
Стояла і дивилася услід.
Чи може щось забула, не сказала.
Молила Бога, щоб зберіг від бід.

Син озирнувсь, спинився на хвилинку…
І в пам’яті зринатиме завжди
Та мамина білесенька хустинка,
Як оберіг від горя і біди.

Він підійшов до матері, вклонився –
Багато що хотілося сказать…
Із сумом в рідні очі подивився,
А на щоці – непрошена сльоза.

Присіли, як годиться, на дорогу.
Щоб добре повелося її сину.
Й полинув він від рідного порогу,
Як пташка в вирій у осінню днину…

Вже груша похилилася старенька,
А біля хати вишня розцвіла,
Та може, то не вишенька біленька,
А мамина хустиночка була...

Під сонцем жорстким умлівав як шашлик старовинний Герат.
Бійці знемагали і долю лихую крізь зуби кляли.
Сьогодні "гранчатка"* виставу дає для чужинців-солдат
І шпарко підбріхують їй перегріті від люті стволи.

-----

Розірване тіло пронизує наскрізь жахаючий біль,
Лошам переляканим чується серцебиття,
А лікар і фельдшер чаклують над хлопцем блідим обопіль,
Та вже покидає холонучу плоть по краплині життя.

Мі-8 плямистий, звиваючи пороху вихор, завис.
-"Носилки!.." Бійці із пораненим тим переходять на біг.
Пілот на санбат обережно солдата поніс,
Гвинтом нарізаючи неба гарячий пиріг.

Уже й непомітно, як спину лоскоче солона ропа.
Тривожне чекання, бо лік на секунди пішов відтепер.
І я випадково, годин через вісім, відколи він впав
Зачув краєм вуха:"А хлопець, сердега, у небі помер..."

20 листопада 2007 року

Воображал тебя в постели,
Кузина, солнышко-душа.
Мечты прозрачностью пестрели
И в тесном рае шалаша -
Концовки только не имели.
И, словно лезвие ножа,
Воткнулся я в нутро недели,
Архив церковный вороша.

Нам не стоять у аналоя…
С рожденья род уже сроднил -
И вымер весь во время злое
Рекордно вырытых могил.
Я предложу тебе такое:
Продолжить род. Иль я не мил?


Алексий ІІІ Потапов
поезія "Сонет кузине от кузена"


Пародія

І наче випив небагато,
Та на тобі – попутав біс!
Так гарно починалось свято…
Навіщо я до тебе ліз?

В очах зненацька зарябіло,
ПохІть в думках і каламуть.
На простирадлі біло-біло…
Чи то акації цвітуть?

Спокушував на вушко стиха,
В чім пропозиція моя?
До біса всіх! Рідня – не лихо:
Ну чим тобі не милий я?

Буває – добивавсь завзято,
А здавсь за декілька хвилин…
Не патріарх, не імператор,
А всього- нАвсього кузин.

То все горілка винувата,
Не винна ти, не в цьому суть…
От наберУ, як взнає тато!
А ще як дядьку донесуть!

Інакше все здається нині…
Я не спромігся – повезло!
В кузини очі сині-сині…
А в дядька чорні, як на зло…

Козак від'їжджає Дівчинонька плаче
Куди їдеш Козаче?
Козаче-Соколе візьми мене із собою /
На Вкраїну далеко/


Що ж будеш робила Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій?
Буду Хустку прати Сріблом-Злотом вишивати /
Козаченьку Серденьку/

Де ж ти будеш прала Дівчино Кохана
На Вкраїні Далекій?
На Крутій Горі тай на Синьому Морі/
Козаченьку Серденьку/

Де ж будеш сушила Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій?
На Буйнім Вітрочку на Шовковому Шнурочку/
Козаченьку Серденьку,

Що ж ти будеш їла Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій.
Сухарі з водою аби Милий із Тобою /
На Вкраїні Далекій /

Де ж ти будеш спала Дівчино Кохана
На Вкраїні Далекій?
В Степу під Вербою аби Милий із Тобою /
На Вкраїні Далекій. /

Авітамінози міста
Дрібні міокарди держави
Поклади, я сказала, на місце!
Поверни туди, де взяв ти.

Мітинг проти менінгіту
Запалення Голови – ешафотом!
Чому до нас тягне, наче магнітом,
Всяку мерзоту?!

Завжди і усюди у мене в одному ритмі ти –
В амфібрахічно-ямбічному ритмі пульсу.
І вірші мої до тебе – такі блакитні, неспритні –
Дитячо-наївні, невмиті плоди твоєї спокуси.

Я пишу до тебе з єдиним
Стрибкоподібним калáтанням серця.
Ти людина і я людина –
Нам всім віршувати властиво – то навіщо сердитись?

Не дивись – ти збиваєш мій вірш із ритму,
А мене з думки, а думку мою – з ніг.
Я вже давно вкоротила їм риму –
Відколи мене ти приборкати зміг.

Нам знову треба двадцять п’ять портретів,
Нових богів приймає Монпарнас.
А піраміда із столів і табуретів
Й висока стеля знов чекають нас.

Не нагаями, але лиш варкалось,
Міняти лики гонить помело.
А що, скажіть, глобально помінялось
З часів генсеків і політбюро?

Геронтократів на олігархію
Змінили, чи зламали лід?
Чи буде знову чавить на олію
Людей при будівництві пірамід?

Партбонзи й боси з генералітету
Втикати будуть, їм воно не лінь,
Потребу мати двадцять п’ять портретів
У голови майбутніх поколінь.

І будуть знов маячить на екрані
Із центру, зліва й з правої руки
Політики й астрологи мунданні*,
Прем’єр-міністри й інші мудаки.

Молитись буду на вершині табурету
Як інші – з міста, СМТ й села,
Щоби від того мелькання портретів
Не підломились ніжки у стола.

Щоб не вернулось рабство та Руїна,
Міцніло в дусі Воїнство Святе,
Щоб «ще не вмерла наша Україна»
Співали ми і вірили у те.

22.03.2010

Я викреслив себе під Армстронга назавжди
із блюзу. І акорд – безсоння, не спочить.
На сходах гвинтових хто стомлений казав – жди
обличчям до вікна ? І зорі із печі –

в долоні – сфера відьми. По оберту за рік
я набирав тебе, немов твій телефон
був способом єднання землі з водою рік,
немов слова й мотив складали теплий фон .

Закохана у день, у кілохвилі ночі,
як диптих, – раз у раз. Так зорі із печі
в обпечених руках, – і кілометри сном. Чи
справді ти була ? Безсоння. Не спочить.

2010

Саламандрою звиватися в огні,
Блискавицею сліпити в вишині, –
Все це долею призначено мені –
Навідмаш роздвоєній Оксані.
Знаю добре свого двійника:
Ідолопоклонниця, язичниця.
Інша – кисть руки гнучка, тонка
І очей прозориста самітниця.
Любиш першу – то до крові, до вогню,
Як цілує – то смертельний трунок!
Херувими вибирають лиш рівню:
Дотик крил голубки – поцілунок…
Спис, перо, вино і божевілля.
І очей наївна голубінь.
Ніжність – приворотне моє зілля,
Ум і серце – дальня далечінь.
Ради іншого в огонь піду і воду,
Ради себе страшно: обпечусь…
Ще боюсь поганої погоди,
А от ночі й чорта не боюсь!
Як такою жити? Карти брешуть.
Полюсність духовна і в яву.
Руки коси довго-русі чешуть,
Люблю чи ненавиджу – живу!
Саламандрою згорнутись у вогні,
Зіркою пройти у вишині
Чи зів’янути ромашкою у сні –
Непомирено роздвоєній мені?

серпень 2010

Нашли на Цюрих частые дожди,
Июль уходит, отцветают липы,
Так терпко-нежным запахом налиты,
Так как родные…
В Цюрихе – дожди.
Но всей душой ты ищешь теплоты –
Глянь на поляне хлопцы утром косят,
А ты венок цветов вплетаешь в косы –
В холодном Цюрихе ты ищешь теплоты.
В молчание уткнулся телефон,
Невыносимый зной спалил Карпаты,
Живую влагу в тишине ждала ты,
Но в сне увязнул строгий телефон…
Он равнодушен – зной или дожди,
Приходит неминуемо погода…
Утеху кто скажи тебе находит?
В Карпатах зной, а в Цюрихе дожди.

Чего тут ждать? Напрасны все слова.
Меняла номер – обошла и долю.
А может обманула. Приневолю
Молчаньем сердце. Не нужны слова.

5 серпня 2010 р.

Розкочегарив Липень свою піч.
Дівицю Спеку, запросивши на гостину.
Гуляла мила пара день і ніч
Без шансу відпочити, хоч годину.

І хизувався липень-молодець -
Серед всіх місяців він є найгарячішим.
Та гульбищу тому прийшов кінець.
Промовила Гроза: «Гальмуй, хутчіше!»

Всеоживляюча на землю злива
Цілющим дощиком, рясним і довгожданим,
Геть стомлену природу окропила,
Від пилу вимиваючи старанно.

Озон вдихнувши, ожило все вмить,
Солодкій парочці забракло тепер сили...
Отож в повазі й шані треба жить,
Щоб із гостини вас не попросили.

2010 р.