“О дитя, живое сердце”

О дитя, живое сердце
Ты за мячик приняла:
Этим мячиком играешь,
Беззаботно весела.

Ты, резвясь, кидаешь сердце
То к лазури, то во прах
С тем же хохотом беспечным
На пленительных устах.

1886



“О дитя, живе ти серце”

О дитя, живе ти серце
Переплутала з м”ячем.
Ним ти граєшся уперто
З безтурботністю іще.

І той м”ячик підкидаєш
Ти під землю й в небеса.
Безпечні усмішки ховаєш
На привабливих вустах.


02.05.2010р.

“ОСЕНЬЮ В ЛЕТНЕМ САДУ”

В аллее нежной и туманной,
Шурша осеннею листвой,
Дитя букет сбирает странный,
С улыбкой жизни молодой...

Все ближе тень октябрьской ночи,
Все ярче мертвенный букет,
Но радует живые очи
Увядших листьев пышный цвет...

Чем бледный вечер неутешней,
Тем смех ребенка веселей,
Подобен пенью птицы вешней
В холодном сумраке аллей.

Находит в увяданьи сладость
Его блаженная пора:
Ему паденье листьев - радость,
Ему и смерть еще — игра!..




“У ЛІТНІМ САДУ ВОСЕНИ”

В алеї ніжній і туманній,
Де тільки листя шум звучить.
Дитя букет збирає гарний,
Безтурботно сміючись.

Із настанням німої ночі
Букет стає все яскравіш.
І радіють живі очі
Палітрі дивних кольорів.

Чим менше в вечорі утіхи,
Тим більше радісне дитя
Неначе співом райським, сміхом
Проймає морок небуття.

Знаходить в в”ялості красиве
Блаженства сповнена пора:
І листопад для нього — диво,
І смерть для нього — все ще гра...


02/05/2010

...Не віриться… Невже весна?
Причинна, ніжна, білопінна, –
ув очі, ніби лій, масна,
а тілу – ще кожуха винна.

Здається, тліє у вогні
останній сніг болючим болем,
а пил, брудніший день при дні,
усе щільніш бере за горло.

...і ночі наче й не було,
очам немає відпочинку,
і знову час – всім снам назло
свій день посіяти на вчинки,

…на сходи. Сходами іти…
Чи вгору? …голчасто, квітчасто...
Чи вниз, на стежку, що колись
Ще приведе мене до щастя…

Весна перед дощем
Спраглими вустами промовляє:
"Пошли краплинку з неба, щоб била ключем.
Нехай вона всіх спраглих напуває.

Нехай напоїть вишеньку,
Нехай омиє цвіт.
Нехай затопить тишеньку
І мовчазний отвіт.

Поллє всі сподівання,
Всі мрії хай зростить.
Скоротить нам чекання.
Нехай все відболить.

Нехай натягне райдугу
Над річкою й в мені,
Що стане, мов дорога
Крізь сірі, шумні дні.

Природа вся в чеканні
Завмерла. Не дихне.
У щастя сподіванні
Все молить про одне...

Прислухаюся - ніжний шум
Тупцює десь попереду,
Немов, із їхніх дум,
Що віру мали тверду.

Весна під час дощу
Вдихає волю вперто.
Я всім усе прощу
Без пафосу й концертів.

Той дощ усе змиває
У вчора, в небуття.
Лиш небо пам"ятає
Все те...моє життя.

Він напуває віру
У завтрішнє майбутнє.
Він зрощує без міри
Надію в незабутнє.

Веселки мости
Від вчора, крізь сьогодні
В майбутнього світи
Протягнуто мені.

Все мріє по-новому.
По свіжому гіллі
Промінчик сонечка рудого
Біжить у сни мені.

Весна після дощу.
Проста. Без макіяжу.
Нарешті я стереотипи розтрощу.
Тепер я знаю, що краса - без макіяжу.

Тому, напевно, й справжня,
Тому і чарівна.
Душа за маскою - порожня.
Весна - жива. В мені дзвенить вона.

Дощ і весна -
Це, справді, найщиріше.
Є істина одна -
Все спрвжнє - найрідніше.

Душа із-під дощу пірнає у життя.
У казку днів живу
Іде без вороття.
Люблю весну. Щирішу і нову!



02.05.10 22:06

Жовті ліхтарі, світло у вікно...
П"яний сірий дощ і його тепло.
Вії тяготять, сон в кривій душі,
Фото на столі і його вірші...

Сірий п"яний дощ крапає з небес,
А в душі шкребе чорно-білий пес...

2010

Ідеш по вулиці пустій.
Для тебе - пусто.. хоч навколо
Кружляє безліч тих людей
в чиїх очах ти наче квола,
а квола тим, що не така
І погляд їх пронзає спокій.
Зима іде. Іде зима
І ти одна. Ти боса й гола...


2007

Я собі – наче фраєр,
Іду, обіймаю псів.
Вітряно проминаю
Чоловічу красу лісів.

Глибоко пофіг слава,
Гроші, кохання, даль...
Пофіг дитинство навіть.
Але усього жаль.

Жаль, що не пахне м’ята.
Жаль, що усі смішні.
Жаль, що житейське свято
Кінчиться навесні.

Входжу, як ніж в печінку,
В прокляту вічність я.
Шкода, що краща жінка
Вчора була моя.

Жаль, що усе відомо.
Жаль, що не маю крил.
Вперто нервує втома
При закінченні Гри.

Свічка – маленьке пекло –
Рідне, близьке, своє.
Я від себе далеко
Досі, досі ще є.

В щасті нема свободи
І у любові теж.
Тому вмирати модно
В усміхах узбереж.

Плакала тілом вишня.
Предки під нею сплять.
Вийшло життя моє, вийшло...
З балу до корабля.

20 квіт. 96

Чому думки перетікають в вірші,
Чому так тягне їх в сплетіння рим,
Від того не стають вони світліші
І не зникають тисячі проблем.

Душа вмивається віршами, як сльозою,
Перетікає з вічного в святе,
І кинувшись у нього з головою,
Ти розумієш, що життя не те.

Що мало в нас духовності і цноти,
І щирості, любові, як в Христа,
З’їдають сірі будні та турботи
Натомлені, знесилені серця .

Думки перетікають плавно в вірші
Очищується стомлена душа
І ми стаємо за що раз добріші.
І чисті, як розкаяння сльоза.

2010 р.

Я часто думаю про те,
Як у лікарні безнадії,
Утративши імунітет,
Любов’ю важко захворію.

І не звернусь до лікарів –
Вакцина будь-яка безсила.
Я – інфікована згори,
Бо цю хворобу попросила.

В легенях вітер забринить
І будуть вени моря повні,
Як тільки Лікар Головний
Хворобу випише любовну.

Люблю дощі за те, що втому
Проганяють із душі.
Замість крапки ставлять кому,
Неначе з мене сміючись.

Люблю дощі за те, що відчай
Трансформують в теплий сум.
І за те, що всюди й вічно
Торбу спогадів несуть.

Моє життя скидає маски,
Весна розплакалась в душі.
І я розплакалась.Від щастя.
Бо я обожнюю дощі!


02.05.2010р.

Вклоняюся, о матінко Природо,
Твої уроки – серцю насолода.
В саду твоєму я залишу слід, –
І матиму найвищу нагороду.

І досі пам’ятаю ту помилку,
Бо не зрослася підо мною гілка,
І хоч її тоді пиляв не я, –
Сумує у моїй душі сопілка.

Біля мого двору, поруч, недалеко,
Дід-сусід наважився й ...відтворив лелеку:
Розгорнувши глиняні відчайдушні крила,
Щоб постійно очі та душу веселили.
А лелека був на роздум нетерплячим
І з гнізда ...злетів, чим майстрові віддячив.
2009 р.

Квітка дивиться на вулицю крізь скло:
–Ну, чому мені отак не повезло?
Адже в полі
квіти знають вітерців,
Скельні –бачать відображення в ріці...
Вітер сердиться, гуркоче через скло.
Квітка рада: –Як же нині повезло!
2006 р.

***
Забарилось сонечко у гаю,
Де співала пісеньку я свою.
Залюбки насипало квіточок,
Зачепилось променем за дубок,
Ластовиння кидало на носи,
І раділо: –Це я вам для краси!
2008 р.

Чудова, літня, тепла ніч -
Чеширський кіт всміхаєтся,
І я сміюся зорями,
Якими котик грається.
А посмішка гойдається,
Золотавіє місяцем.
А зірки підіймаються,
На небесах повисіти
Пухнаста темна кішечка,
За зірками сховалася,
Та посмішка півмісяцем
На небесах зосталася.

“Я всех любил, и всех забыли”

Я всех любил, и всех забыли
Мои неверные мечты.
Всегда я спрашивал: не ты ли?
И отвечал всегда: не ты.

Так дольних роз благоуханье,
Увядших в краткий миг земной,
Не есть ли мне напоминанье
О вечной Розе, об Одной?



“Я всіх любив й зрадливі мрії...”

Я всіх любив й зрадливі мрії
Не всіх зуміли вберегти.
“Чи то не ти?”, - питав себе я,
Й відповідав завжди: “ Не ти.”

Троянд долинних аромати,
Які зів”яли в мить земну.
Мене так просять пам”ятати
Троянду вічну і Одну.


02.05.2010р.

О юносте, пора твоїх пісень,
А ти, дивуюся, анітелень...
Ачей, не дочекаюся нікого, –
І зацвіта поезії женьшень.

Пташка гніздиться.
День терпеливо мовчить.
Травня пологи.


травень, 2010

Дощило. Гриміло
І било у вікна...
Всередині - тепло
Й по звичному колу:
Екран і папери,
Конвалії зблідлі,
Сюжети, сонети
І чай прохололий...
Два оберти,
Тихий підвискрип металу, -
І протяг
Як кішка майнув поза ноги;
Пульсуючі миті...
"- Привіт, не чекала?
Я тільки побачити.
Я ненадовго...
Наснилось мені,
Що тебе не існує,
Що вигадав сам
Я тебе проти ночі...
А потім шукав... Не знайшов..."
"-Тут так дує..."
Причинені двері,
Прочитані очі...
"Дай руку свою:
Чуєш в грудях годинник?"
"-Умгу... Та чому це він так поспішає?"
"-Мабуть через грім...
Дощ періщить невпинно..."
Цілунок.
"-Нехай це тебе не лякає..."
І ніби "Зимової ночі" по нотах...
Їм, певне, дадуть
Повернутись до раю...
А Він все нестиме Її...
Вкотре, всоте...
Крізь зливи та ранки
Гарячого чаю...

Вновь вернулись времена
о которых забывал я
О которых как-то странно
вспоминали немечтанья

Снова лёжа в темноте
я смотрю куда-то в тень
снова режет свет глаза
а на слух лишь музыка
влияет положительно
продолжительно
предусмотрительно включённая
на слишком мелкой громкости
не сам я в этой плоскости
И к чёрту все подробности
зато без лишней подлости

Пересилив лень
рассеять эту тень
так трудно включить свет
Настрой А он не ждет

И снова карандаш
блокнот постель
Кураж
удачи ейфория
пусть даже это стих без явного стиля
01.05.10

Все біжимо, поївши нашвидкоруч.
Підошвами тремо опалий лист.
А десь далеко...Там... А може й поруч?
Готує вибухівку терорист.

І заспішать хвилини швидкоплинні.
Сяйне сліпучо-біло… Дзенькіт скла.
І падають підкошені, невинні,
Мов жертви на алтар людського зла.

Виходять з тіні, наче поторочі,
Політикани, банди, кримінал.
Оскал варфоломіївської ночі,
Де кров і смерть сьогодні правляють бал.

Все біжимо...У клопотах невпинних…
Чергова жертва. Знову журналіст!
Ви чуєте? Вже цокає годинник.
Готує нову бомбу терорист.

То не вітер гуляє по полю
І не птах, налякавшись, кричить.
То Мамай закликає до бою
Від нападників край боронить.
Знову спокій стривожили наший
Воріженьки й запроданці злі.
Чужі коні столочили пашу
Не свої, не свої, не свої...

1992

ви були зі мною здається завжди,
від вас я втікаю у теплі дощі,
Вода позмиває грязюку з душі,
і далі ми з нею підем в нікуди.

Простіть мені друзі ,що я була зла,
та плаче на разі психея моя,
зустрівшись очима зі мною в пітьми,
ви б зрозуміли,що ховають вони.

За вікном лікарні в мовчанку я грала,
і таємниці свої зберігала,
Сльози вночі по-тихеньку згасали,
ви жили, і того, ніколи не знали.

Роки пройдуть,як тіні від сонця,
Я заблукаю у часі воронці ,
Марою стану,до вас повернусь,
Ви проженете,і я обернусь:
на сонячні дні,що ліниво спливали,
на сни мої ніжні,які забувала,
На ваші обличчя,що щіро сіяли,
на пісні веселі,які я співала.

І мною створені світи ,із невідомої мети,
Понищать спогади сумні,в яких раніше жили ви.
Поглинуть залишки життя,і те,чим я колись була,
І замість мене прийде та,що заслуговує буття.
2010

Один затято крокує конвеєром
А інший чекає натхнення момент.
До першого теж прийде істина,
Хоча другий краще розкладає намет.

04БЕР2010

Ніч затягує. Навкруги –
У героїв наряджені ниці.
Проявляються вороги,
Мов зображення на фотоплівці.

Проявляється щит і меч,
День і ніч, звук і тиша… Чуєш –
Цей тривожний набат предтеч,
Це останнє із «Алілуя!»?

Нам з тобою ділити світ?
Нам з тобою гойдати хвилі?
Пам'ять пройдена вздовж убрід
Від любові до божевілля.

І пускати комусь тепер
Змія в небо, чи в душу – змія.
Дивно: першою в нас помер-
ла остання моя надія…

В житті короткому своєму
Як, на жаль,
Такі великі відстані долаю...
Достукаюсь
До серденька твого?

ОДИНОЧЕСТВО В ЛЮБВИ

Темнеет. В городе чужом
Друг против друга мы сидим,
В холодном сумраке ночном,
Страдаем оба и молчим.

И оба поняли давно,
Как речь бессильна и мертва:
Чем сердце бедное полно,
Того не выразят слова.

Не виноват никто ни в чем:
Кто гордость победить не мог,
Тот будет вечно одинок,
Кто любит,- должен быть рабом.

Стремясь к блаженству и добру,
Влача томительные дни,
Мы все - одни, всегда - одни:
Я жил один, один умру.

На стеклах бледного окна
Потух вечерний полусвет.-
Любить научит смерть одна
Все то, к чему возврата нет.


САМОТНІСТЬ КОХАННЯ

Смеркає. В місті чужини
Віч-на-віч ми сидимо.
В холодних сутінках нічних
Страждаємо і мовчимо.

І зрозуміли ми давно
Наскільки мова нежива:
Того, що в серці запекло
Ніяк не вимовлять слова.

Нема вини на нас обох:
І той, хто гордість не здолав
Тепер самотнім вовком став,
А хто кохає - став рабом.

Назустріч сонцю і добру,
Томливі йдуть за мною дні.
Ми всюди й вічно в однині,
Я жив один, один помру.

На шибці згаслого вікна,
Блукають тіні небуття.
А смерть навчить любити нас
Все те, чому немає вороття.

01.05.2010р.

ОПЯТЬ ВЕСНА

И опять слепой надежде
Люди сердце отдают.
Соловьи в лесах, как прежде,
В ночи белые поют.

И опять четы влюбленных
В рощи юные бегут,
Счастью взоров умиленных
Снова верят, снова лгут.

Но не радует, не мучит,
Негой страстною полна,
Лишь бесстрастью сердце учит
Сердцу чуждая весна.



І знов весна

Знов і знов сліпій надії
Люди серце віддають.
Раз у раз у ночі білі
Солов"ї кричать в гаю.

І закохані подружжя
У гаї свої біжать.
Щастю поглядів зворушних
Вірять, брешуть і мовчать.

Та не радує й не мучить
Жага пристрасна сповна.
Лише безпристрасності учить
Моя відчужена весна.


01.05.2010р

Розфарбована
І замріяна.
Розцілована,
Залеліяна.
Втаємничена
І збентежена.
Розкріпачена,
Необмежена.
Ототожнена
З теплим відчаєм.
Не хороша я!
Я засмічена...
Оприлюднена
І розкрадена.
Я загублена
І не знайдена.
Зачарована
І обманута.
Закарбована
В твоїй пам"яті.


30.04.2010р.

Що зрозумів, неначе Бог,
Та розігнав сердечні хмари,-
Вона до ніг кладе вінок
Жіночих, незбагнених чарів,
Кохання вічну чистоту
І незатьмаренність чудову
За мрії здійсненість, за ту
Презагадкову випадковість!
2006 р.

А березень тлумачив липневі:
- Квітчай, як я!
Повітря поглинало миттєво:
– Я твій! ...Твоя!..
Липневий настрій не зіпсовано –
Важлива мить:
Йому інакше намальоване –
П’янка вагіть!
2006 р.

Хто ти, дивак, розвій мої тумани!
І старовинного не зачіпай -
Веселим кроком, лункими піснями
Про дивовижне в світі нагадай!
Ти що до серця взяв – сміхи чи скруту?
Кого гукаєш, любиш що – скажи?
Покірне щастя, а чи знову плУта?
До чого твоє серденько тяжИть?
Знайомі будьмо: я – вода в криниці,
За небом – небо, а за полем – гай.
Я – все, що світиться, живе, струмиться...
То ж будьмо! Тільки ти не зволікай!
2007 р.

Весна і птахи. Зорепад
Рясніє в решеті вечірнім,
І розлітається в квітучий сад,
Закутаний у шалику предивнім.

Дзвенить в саду, дзвенить в мені
Птахів закохана мелодія.
Голублять трави сонця промені,
А сонце приголублю я.

Прийду, всміхнусь...і обійму,
Воно не спалить, бо я теж є сонцем.
Усю любов, все сяйво перейму,
Щоб під твоїм засяяти віконцем.

Пригріти ніжно, щоб не розбудить.
Поцілувати темно-чорні вії.
Ще раз цей поцілунок повторить,
І зникти...зникти в свої мрії.

А потім - простягати руки до неба,
Просячи щастя й наснаги йому.
Весна простоволоса потім продовжить за тебе,
А ти іди, і грайсь у цю весну!

30.04.10 23.51

Мов на сонці старий барвінок,
ніжне наше кохання вицвіло.
Пахне кава твоя, з корицею,
твоя кава, із площі Ринок.

Нині дійсність німа регоче,
нині байдуже їй до всіх.
Що їй щирі дитячі очка
і щасливий дитячий сміх?

І кохання у хатніх капцях,
що існує в своєму вимірі,
у котрім ми живем, не вимерли,
як діди, прадіди, прабабці.

Я навчилась усе прощати,
крізь роки і життя баталії.

Ти купуєш у бабці конвалії,
ти заносиш бузок до хати.

2008

М’який і теплий літній вечір,
У лузі сіно ще складають
А сонце сіло дню на плечі
Й удвох за обрієм зникають.

Ще небо, хоч і не безхмарне,
Голубизною тішить очі,
Віщує нам погоду гарну
І рясні роси вранці з ночі.

В легеньких хмарах захід сонця
Горить яскравим теплим сяйвом,
Здається ніби крізь віконця
Вогонь на вівтарі палає.

На сході небо теж прекрасне,
Мов оксамит чудесно-синій,
І сяє там одна прикраса –
Зоря з’явилась вечірня.

Ще мить – і місяць яснолиций
Зійде там поряд із зорею,
Й до ранку буде гомоніти
Про щось тихесенько із нею.

Увесь до дна повитий таїною,
Неначе ковдру, скинувши туман,
В ранковій млі постав переді мною
Його величність красень Океан.
Чужих світил черпнувши пеленою,
Він б'є у небо, наче в барабан.

І що б про себе ми не говорили,
Ударом хвиль він пиху розвінча.
Мов із пращі, метає сірі брили.
Все людство перед ним - як дитинча.
Хіба не в нім світила сотворили
Ту плоть, де сяє розуму свіча?
Стрясалися у хмарах небовиди,
Немов гриміла велетнів хода.
Над храмами старої Атлантиди
Ревіла в грозах здиблена вода.
Століття прокидались, мов сновиди:
Чому і як прийшла ота біда?..
Увесь до дна насичений промінням,
Що входить в мудру глибочінь згори,
Він закликає споконвічним вмінням:
Приходь до мене, і живи, й твори.
Вростай у береги цупким корінням,
Плодами, ніби зорями, гори.
В людині він собі шукає брата,
Бо людство - це молодший океан.
А хто із нього вміє тільки брати,
Того чекає небуття туман.
Не звідає ні осуду, ні страти
Лиш той, хто творить чесно, без оман.

Думає сонце житом-пшеницею,
Думає туча рясними дощами,
Думає скеля живою криницею,
Що жебонить ручаєм між кущами.

Думає осінь кленовим золотом,
Думають весни вербовим пухом,
Думає кузня ковадлом і молотом,
Думає колесо вічним рухом...

Давно байок,не пишуть для науки,
Пропали лебеді і щуки
І рака з’їли п’яні злидарі,
Усе змінилося на цій землі.

Тепер всі дивляться кіно,
Давно скотили воза у багно.
В кіно там звірі як живі,
Лисички, ведмеді і бджолярі.

Ото і мова йде про звірів цих,
Яка громаді буде користь з них?
Звідкіля, й хто такі?
Та ще діла творять які.

Той пасічник такий собі банкір,
Ні те ні се, бо пасічник не звір.
Ведмідь, два рази в клітці відсидів
І став(проффесором), порозумнів.

Окрема про лисичку буде мова,
Куди до неї вам, на ній завжди обнова,
Лукава і проворна, хитра птиця,
На те вона й лисиця

За віз дружненько ухватились всі,
Смикнули, а з нього сипляться харчі,
Дурня, лисичка заспівала їм,куди тягти
По черзі треба нам його трясти.

Радіють всі, на золоту попали жилу,
Й несамовиті бісяться із жиру
Багно аж хлюпа під ногами
Їм наплювать, як би з харчами

Ото і все,нехай в багні,як би харчі дурні.
Еак. Калита. 6/4/2010

Хвилина, друга, третя проминає...
Так непоміченим життя
Поволеньки крізь пальці витікає...
Якби ж знаття!

Якби ж знаття, що це – уже живеться!
Якби ж знаття, що це ¬– без вороття!
Що лише спомин, може, озоветься.
Що це – назавжди!..
Менше каяття і злого умислу було б...
03-06-2003

Зимовим зойком скрикнула весна,
Насипало снігів із неба.
Завмерла зелень на лугах, –
А брунькам – наче того й треба.

Повиставляли липкі носики,
Та й дражнять білий-білий сніг:
“А ти зеленим стати зможеш?
Чи скажеш – ні?”

Сніг просить сонця веселкового
Послати зелен-кольорів.
Воно заусміхалось росяно
Дзвінким концертом жайворів...

Настала ніч нагріто-зоряна,
Поснули бруньки на гілках,
Лиш сніг вовтузився безсонно
і на лугах, і у садках.

Бруньки закліпали під ранок,
потягуючись після сну,
та й оглянулись: “Снігу, де ти?”
“Я? – Перевтілився. В траву.”
весна 2000

Знай, моя магічність -
Магія для когось, тільки не для мене!
Я до болю звична,
З терня всі дороги, по яких ідемо -
Я і моє серце,
Зранене й зболіле, порване на шмаття,
І до щастя дверця,
Хто зна, чи знайдемо
Ми у цім сум"ятті -
Де любов і зрада
Міцно так сплелися, вже не розірвати...
Та себе заради
Погляд мій до висі прагне знов злітати -
В піднебесних далях,
Де нема вже болю і душі терзання...
Я не поховала
Мрії всі в неволі, прагну ще кохання!
30.04.2010р.

Дорогой не встреченный Мужчина!
Как прикажешь жить мне без тебя?
Сколько раз пройдешь еще ты мимо
В поисках не встреченной?... как я...

Да бросьте Ваши штучки - Бога ради!
Я нарисован не простым карандашом.
Красивы. Да, не спорю. При "параде":
Мне все-равно, приди Вы даже нагишом

Умеете стрелять глазами. Знаю.
Но не сейчас, родная, не сейчас.
Учтите, я порой Вас обожаю,
Ну а бывает - ненавижу просто Вас!

А мне сейчас так хочется покоя.
Смотреть незряче сквозь шикарный ресторан,
И выпить без тоста, но залпом, стоя
Всю горечь Ваших и моих душевных ран...


2010

О, как же были мы близки,
Как будто спаяны навечно.
Тобой зажата я в тиски
Любви и ласки безупречной.

Меж нами снова города,
И толпы судеб безразличных.
Стекает время, как вода
В воспоминаниях о личном…


2010

"Ти знаєш як мені це все дається?
Запитуєш у мене - хто все це розповів?
Це дуже тяжко, тобі не здається?" -
Десь вітер у полі розмову із сонцем завів.

Вже топиться сад у рясності білого цвіту,
Вже музика птахів грає у серці села.
Пірнає той вітер у весну, співом залиту
І сонце...а що?...І до нього весна добрела.

Вони розуміють, їм більше вже слів не потрібно.
А ми,..ну а ми мовчимо, хто - кого.
Я хочу сказати, кричати до тиші подібно.
Вуста нерухомі в чеканні голосу твого.

Він і Вона. Колись були Вони,
А зараз їх єднає несумісність
і тиша. Ну хоч би погляд проведи..!
Так ріже пам´ять нездійсненна дійсність.

Ця казка сумна. Я знаю.
А, може, це зовсім не казка?
Про це я у вітру спитаю,
Бо сумнів - найбільша поразка.

А сонце дивується вітру -
Ну де ж він все те таки взяв?
Знайшов між весняного квіту,
В росинки на листі все вклав.

Ти знаєш,..а мені це все вдається.
Хоч це і дивно, так чи навпаки.
Вечірнє небо в сутінках сміється,
Вже ця весна дається у знаки.

30.04.10 0.00

Насквозь. Как огонь… Обжигающие силуэты…
Подсвечником мыслей (зажечь не могу календарь)…
Броски-размышленья. Зацеплена радуга цветом…
За встроенный в сердце потухший (весною) фонарь…

Над краем полетов - высотность рассветами дышит…
Откликнется (знаю) – лишь искренне вслух позови…
Поднимется утро (над всеми степями) повыше…
Молитвенно верю. Как воздух, сливаюсь: «Живи!»
2010 год

Дует байдужості із горем
Мене хапає за живе.
Немов кораблик тихим морем
Моїм обличчям туш пливе.

Дует омріяних ілюзій,
Ховає сонце у пітьму.
Не вороги ми і не друзі,
Гірку реальність я прийму.

Дует розніжених фантазій
Іще рясніє де-не-де.
Ми не окремо і не разом,
Ступаєм гордо в новий день.

Дуети зустрічей, розлучень,
Надій, залежностей, страхів
Мою свідомість довго мучать.
Навіщо ж ти мене зустрів?

29.04.2010р.

У цьому світі блукають мрії,
Яким не доля уже здійснитись.
Холодне сонце давно не гріє,
Теплом я можу хіба що снити.

Вдягаю маску на мокрі очі.
Пірнати страшно у власну сутність.
Я хочу світла, і миру хочу,
Шматочком щастя для когось бути.

Ночами часто минуле кличу,
Бо я без нього себе не бачу.
Себе жаліти - погана звичка,
Тому я більше уже не плачу.

У сни приходить сумна веселка,
Бо світ навколо кохає сірість.
А їй, забутій всіма, нелегко,
Її відтінкам ніхто не вірить!

Ніхто не може втекти від себе,
Себе згубити ніхто не може.
Шкода, що люди не бачать неба,
Бо їхні очі асфальт сторожать.



29.04.2010р.

Хочу літати, від щастя співати.
Бульбашки мильні пускати з балкону.
Хочу солодкої білої вати,
Хочу кульбаби букет у долоні.
Хочу босоніж іти по калюжах,
Без парасолі пірнати у зливу.
Хочу під ганком троянди і ружі,
Хочу будинок, великий, красивий.
Хочу літати з тарзанки у воду,
Сірих качок і гусей розганяти.
Хочу щоденно такої погоди,
Щоб відчувався не будень, а свято.
Хочу варення на хліб і на масло,
Чаю міцного, кіна без реклами.
Хочу, щоб посмішка сина не гасла,
Хочу, щоб тато здорові і мама.
Хочу світанків, цілунків, цукерок,
Квітів, каблучок і моря дрібничок,
Хочу вина чи з малини лікеру.
Хочу тебе без уїдливих звичок.
Хочу сто тисяч чотириста шосту
Серію опери про Маріанну.
Сукню від Gucci із шиком і лоском,
Щоб виглядати як зірка екрану.
Хочу роботи годину на тижнень.
Хочу машину – фераррі червону.
Хочу в Карпати чи Альпи на лижі,
Хочу відпустку, і то – терміново.
Хочу на море, під сонце і пальми,
Без відрахунку кінцевої дати.
Хочу свободи і щастя без гальмів!
Хочу, я хочу, я так хочу спати....
29.04.2010р