Козак від'їжджає Дівчинонька плаче
Куди їдеш Козаче?
Козаче-Соколе візьми мене із собою /
На Вкраїну далеко/


Що ж будеш робила Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій?
Буду Хустку прати Сріблом-Злотом вишивати /
Козаченьку Серденьку/

Де ж ти будеш прала Дівчино Кохана
На Вкраїні Далекій?
На Крутій Горі тай на Синьому Морі/
Козаченьку Серденьку/

Де ж будеш сушила Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій?
На Буйнім Вітрочку на Шовковому Шнурочку/
Козаченьку Серденьку,

Що ж ти будеш їла Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій.
Сухарі з водою аби Милий із Тобою /
На Вкраїні Далекій /

Де ж ти будеш спала Дівчино Кохана
На Вкраїні Далекій?
В Степу під Вербою аби Милий із Тобою /
На Вкраїні Далекій. /

Авітамінози міста
Дрібні міокарди держави
Поклади, я сказала, на місце!
Поверни туди, де взяв ти.

Мітинг проти менінгіту
Запалення Голови – ешафотом!
Чому до нас тягне, наче магнітом,
Всяку мерзоту?!

Завжди і усюди у мене в одному ритмі ти –
В амфібрахічно-ямбічному ритмі пульсу.
І вірші мої до тебе – такі блакитні, неспритні –
Дитячо-наївні, невмиті плоди твоєї спокуси.

Я пишу до тебе з єдиним
Стрибкоподібним калáтанням серця.
Ти людина і я людина –
Нам всім віршувати властиво – то навіщо сердитись?

Не дивись – ти збиваєш мій вірш із ритму,
А мене з думки, а думку мою – з ніг.
Я вже давно вкоротила їм риму –
Відколи мене ти приборкати зміг.

Нам знову треба двадцять п’ять портретів,
Нових богів приймає Монпарнас.
А піраміда із столів і табуретів
Й висока стеля знов чекають нас.

Не нагаями, але лиш варкалось,
Міняти лики гонить помело.
А що, скажіть, глобально помінялось
З часів генсеків і політбюро?

Геронтократів на олігархію
Змінили, чи зламали лід?
Чи буде знову чавить на олію
Людей при будівництві пірамід?

Партбонзи й боси з генералітету
Втикати будуть, їм воно не лінь,
Потребу мати двадцять п’ять портретів
У голови майбутніх поколінь.

І будуть знов маячить на екрані
Із центру, зліва й з правої руки
Політики й астрологи мунданні*,
Прем’єр-міністри й інші мудаки.

Молитись буду на вершині табурету
Як інші – з міста, СМТ й села,
Щоби від того мелькання портретів
Не підломились ніжки у стола.

Щоб не вернулось рабство та Руїна,
Міцніло в дусі Воїнство Святе,
Щоб «ще не вмерла наша Україна»
Співали ми і вірили у те.

22.03.2010

Я викреслив себе під Армстронга назавжди
із блюзу. І акорд – безсоння, не спочить.
На сходах гвинтових хто стомлений казав – жди
обличчям до вікна ? І зорі із печі –

в долоні – сфера відьми. По оберту за рік
я набирав тебе, немов твій телефон
був способом єднання землі з водою рік,
немов слова й мотив складали теплий фон .

Закохана у день, у кілохвилі ночі,
як диптих, – раз у раз. Так зорі із печі
в обпечених руках, – і кілометри сном. Чи
справді ти була ? Безсоння. Не спочить.

2010

Саламандрою звиватися в огні,
Блискавицею сліпити в вишині, –
Все це долею призначено мені –
Навідмаш роздвоєній Оксані.
Знаю добре свого двійника:
Ідолопоклонниця, язичниця.
Інша – кисть руки гнучка, тонка
І очей прозориста самітниця.
Любиш першу – то до крові, до вогню,
Як цілує – то смертельний трунок!
Херувими вибирають лиш рівню:
Дотик крил голубки – поцілунок…
Спис, перо, вино і божевілля.
І очей наївна голубінь.
Ніжність – приворотне моє зілля,
Ум і серце – дальня далечінь.
Ради іншого в огонь піду і воду,
Ради себе страшно: обпечусь…
Ще боюсь поганої погоди,
А от ночі й чорта не боюсь!
Як такою жити? Карти брешуть.
Полюсність духовна і в яву.
Руки коси довго-русі чешуть,
Люблю чи ненавиджу – живу!
Саламандрою згорнутись у вогні,
Зіркою пройти у вишині
Чи зів’янути ромашкою у сні –
Непомирено роздвоєній мені?

серпень 2010

Нашли на Цюрих частые дожди,
Июль уходит, отцветают липы,
Так терпко-нежным запахом налиты,
Так как родные…
В Цюрихе – дожди.
Но всей душой ты ищешь теплоты –
Глянь на поляне хлопцы утром косят,
А ты венок цветов вплетаешь в косы –
В холодном Цюрихе ты ищешь теплоты.
В молчание уткнулся телефон,
Невыносимый зной спалил Карпаты,
Живую влагу в тишине ждала ты,
Но в сне увязнул строгий телефон…
Он равнодушен – зной или дожди,
Приходит неминуемо погода…
Утеху кто скажи тебе находит?
В Карпатах зной, а в Цюрихе дожди.

Чего тут ждать? Напрасны все слова.
Меняла номер – обошла и долю.
А может обманула. Приневолю
Молчаньем сердце. Не нужны слова.

5 серпня 2010 р.

Розкочегарив Липень свою піч.
Дівицю Спеку, запросивши на гостину.
Гуляла мила пара день і ніч
Без шансу відпочити, хоч годину.

І хизувався липень-молодець -
Серед всіх місяців він є найгарячішим.
Та гульбищу тому прийшов кінець.
Промовила Гроза: «Гальмуй, хутчіше!»

Всеоживляюча на землю злива
Цілющим дощиком, рясним і довгожданим,
Геть стомлену природу окропила,
Від пилу вимиваючи старанно.

Озон вдихнувши, ожило все вмить,
Солодкій парочці забракло тепер сили...
Отож в повазі й шані треба жить,
Щоб із гостини вас не попросили.

2010 р.

Що є гірше - напівполюбити?
Напівправда насправді болить,
Напівмрії розвіються в мить,
Напівдобре душі не наситить.

Напівщастям не тішся даремно,
Напівзрадами серця не муч,
Напівзла не візьмеш голіруч -
НапівБога немає, напевно...

Як тебе перервуть на півслові -
Напіврадістю сум розженеш?
Не загасиш сердечних пожеж
Напівзливою напівлюбові!

Як же бути напівмилосердним?
Напівдружбою втішиться друг?
Хай гартуються тіло і дух!
Напівжити? - Ні! Краще вже вмерти...
5.08.2010р.

Похилили голівки
Соняшники в полі,
В"януть сонячні луки
У моєї долі.

На рядки тече блакить,
Не чекаю милість,
Доля-доленько болить,
Знаю, що втомилась.

Вереснева далечинь
Стугонить дощами.
Доля-доленько спочинь
Під мінорні гами.

Вийшло, доле, все нетак,
Як того чекали,
Від людей, як від собак,
Іноді тікали.

Похилили голівки
Сояшники в полі...

Десь і колись, в якомусь місці,
Про що я хочу розповісти,
Зустрілись Пристрасть із Любов”ю
І ось таку повели мову.

Сказала Пристрасть:
- Ну ж бо, ну!
Я тільки пальчиком кивну
І без розбору, без докору
В свої тенета затягну…

- А я й промовити боюся…
Бо враз… На нього я молюся!
Бракує кисню, слів нема,
Коли побачу, я – німа..

- То все - дурниці, все – пусте…
Ось бачиш – ложе золоте,
Троянд покрите пелюстками…
Шампан іскриться зірочками…

- Хоч би на хвилечку зустрітись,
Без слів у вічі подивитись.
І просто знати, що Він є,
Хоч може щастя й не моє.

- Я – всемогутня, я – цариця,
І зваба полум”ям іскриться,
Бо почуттів миттєвий спалах
Затьмарить все. Чи ж ти це знала?

- Не знала. Щиро так кохаю!
Це відчуття блаженства, раю,
Що вже ніколи не мине,
Якщо й полюбить не мене…

Нагомонілися доволі…
Та хто ж улюблениця долі?
Хто ж з них – довершена була
І повним щастям розцвіла?

Мораль проста у кожнім слові:
Не справжнє щастя – пристрасть без любові.

I
Не к лицу – что без лица.
Ролики рекламы – долли*,
разукрашенные роли
для охоты на глупца.
Ведь удаву нужен кролик.
Чем глупец сегодня болен?
Расскажи-ка мне, овца.

II
Бьют куранты?
Бей поклоны!
Прейскурантом,
цен законом,
разрушая сон.
Надувая ранг и славу,
подымая визг шершавый
пыжится пижон –
выжатый лимон.
Чувствует себя актёром,
мелет чушь с гремучим вздором.
Что связал – загнул.
Всплеск оваций – градом, ядом
смех и блеск, но не награды.
Занавес плеснул отрадой,
полоснул, заткнул.
Вот и всё – кусает локти.
Тише мыши только когти.

III
Тишина острит.
Ей внимая, света гений
сеет решетом сомнений
взглядов попурри.
Стриптизёрше, правде пьяной,
заработать дал на данных,
не скупясь на мат.
По душе скупая толки,
разбивая мысль по полкам
шлялся компромат
на царей, шутов и смердов,
воевод, научных нердов,
бунтарей, казённых крыс.
Правда правдой… Что с неё?
Бытиё сквозь питиё.
Кризис жанра – не стриптиз.

IV
Голову вскружает бис
если голова с уклоном.
Ролики рекламы – клоны,
клоуны и аль-капоны.
Не лапша – а макароны,
вешают – люби.
Созревая, кошелёк
жмёт и просится на ветер.
То, что даром – то с приветом,
инкубатор подоплёк.
Пусть всю жизнь я буду псом,
если это не охота.
Ролики – как анекдоты
с разукрашенным лицом.
Не купись, не будь глупцом!

4 Августа 2010

*долли – от названия первой клонированной овцы

Окна-пряники и окна-льды,
по кредиту сладость, дрейф по блогу.
Оставляя ссылки, как следы,
открывался рамочно, по слогу.

Отключаясь днями от сети,
от себя себя вновь избавляя,
за ушедшим по пятам идти
не хотел, пароли забывая.

Тишина ждала меня, как пёс,
отгоняя кровь от мысли-миски.
След с гусиной кожи, где мороз
оборвал с висков остатки виски,

занесло… за тридевять плевков,
в рассыпную, трёхэтажным матом,
территорией прокуренной совком,
где зарыто всё и всё по блату.

Где найти для буквы кузнеца,
а для междусловья – дирижера,
отливая пиксельно с лица
маски сладкие и разговоры?

Наловил внимания на ноль,
вырезая кадры, тени, краски.
Вот он принц – ночная моль,
ритм для ртов, нажатий клавиш пляска.

Нетный стих, за точкой – нет и ком.
Ветер клавиш над безбожьем спама.
В нём душа, как мегабайтный дом,
с ящиком для сердца и рекламы.

29 Июля 2010

Пан чорт вже умостився в космічному купе,
Створінням Божим роздає пиндюлі.
Прикрилось сонце хмарою й сопе,
А грім щось розпердівся і хропе…

Дрімав там вітер десь на канапе
І вчадів, бідний, од громової пілюлі.
Пан чорт вже умостився в космічному купе,
Створінням Божим роздає пиндюлі.

Жінок, дівчат він обзива на «пе»,*
І в позу Рекса ставить у розгулі…
Я в нього літописцем став Ахулі –
Не до культури тут, знов культ КП.

Пан чорт вже умостився в космічному купе.
(АМba казлАМ єbbaA)

29.07.2037 р.

У Відьмину душу,
Що рай свій шукає,
Теплом всюдисущим
Любов проникає...
Віднині ти - вільна,
Ти - не полонянка!
Кохання всесильне -
Згориш до останку
На пристрасті ватрі,
Де мрія іскриться,
Вона того варта, -
Тож, Відьмо, наситься!
О, Боже, ти вільна,
Хоч натовпу осуд
Таких, як ти, сильних
У жертву приносить...
У середньовіччі
Палили вас, Відьом.
Так було одвічно -
Від цього всі біди!

У Відьмину душу,
Що рай свій шукає,
Вдивляюся дужче...
Ти справжня - яка є?

5.07.2010р.
Моїй коханій Відьмочці (Оксані Мазур)

Напівправдою слово не муч.
Напівдомислом – що ж так буває.
Мов канапки ті нашвидкоруч -
То не любим, то палко кохаєм.

Не жбурляй ти камінням в город,
Де ще вчора так гарно родило,
Бо за рогом - крутий поворот,
І здолати вже буде несила.

Бо забракне і часу, і слів,
Й те, що поруч було – недосяжне.
То чи варто ось так, поготів,
Словом кидатись нерозважливо?

Напівправдою слово не муч.
Напівдомислом – що ж так буває.
Бо канапки , що нашвидкоруч...
Кожен сам вірний шлях обирає.

ID

А я божевільна…
Бо ти того вартий…
Я знов полонянка
Сердечної варти.
І що мені осуд,
І людськії сміхи –
Згорю без остатку
У безумі втіхи.
Бо я, Боже, вільна!
Бо ти – того вартий!
Отак добровільно
Здаюся під варту.

2010

Сонце, де тільки небо,
Небо, де тільки зорі,
Зорі, де тільки простір,
Простір, де тільки чин.
Сила проймає Всесвіт,
Далеч пливе у морі
Вічних і неоглядних,
Але стійких причин.

Можна в можливе впасти
Мислями. Хватило б волі
Серце злучити з дивом,
З новим, старим знанням…
Ранки киплять на листі,
Болі земної долі
Поять єство незріле
Ніби живим данням…

Очі… Що може погляд ?
Роки… Їм ліку бракне.
Думи… Яка безодня !
Пісня, в ній тільки вись…
Обрій над квітом травня
Сіє пурпурні маки.
Влившись в сю мить блаженства
Духом Життю молись…

Слухай медові дзвони
Липи… Троянди подих
Жовто-червоно-білий
Випий. Довір судьбі
Обрій свого натхнення…
Час бо зове на подвиг
Юність гарячосердну
Встати навкір клятьбі.

Тихо… Вже й ніч заснула,
Спокій тече погостом,
Спокій… Яка банальність !
Жити сьогодні – гріх…
Вмерти сьогодні – святість…
Впавши тілесним зростом,
Духом перестрибнути
Долі земний поріг…

Щомиті підіймаюсь духом ввись
Над тими, хто у власному безсиллі,
Зневірившись, шматує власні жили,
Забувши життєствердний клич "Борись!".

Здіймаюся над тими, хто ніяк
Не випростає вгнуту в землю спину,
Хто зір свій не підводить в небо синє
І волю не стискає у кулак.

Здіймаюся над тими, хто увесь
Себе віддав в заручники облуди,
Хто не по правді ближнього засудить,
Забувши, що таке сумління й честь.

Здіймаюся над тими, хто завжди
Від зрад й лукавства має насолоду,
Кому і доля власного народу
Байдужа є у час лихих годин.

Та скільки зможу - крильми затулю
Я ближнього від скверни цього світу,
Впиратимуся злу несамовито
Й навік себе до Правди прикую.

Ріка терпінь нехай мене несе,
Хай на вустах - солоний присмак тУги...
Я вірю в те, що доля шанс удруге
Мені на щастя дасть, по при усе!

Здіймаюся над світом й не боюсь,
Що сил мені не вистачить для лету,
Що світ мене не визнає Поетом,
Що впавши вниз колись я розіб'юсь...

На поминках зрад поставлю свічку,
Помолюся за причетних, за живих.
Зодягну вінок в прощальну стрічку,
Сплетений з прив’ялої трави.

Сплетений з образ і пересудів,
Із квіток – недоспаних ночей.
У бурхливій річці словоблуддя
Хай пливе, куди вона тече.

Ні не плачу, сльози то є розкіш -
воля болю, схованім в мені.
Та, коли великодушно простиш...
Я давно уже не плачу, ні.

Я не здамся і не розчинюся
у гірко-солоній рідині.
Буде важко – Богу помолюся.
Я давно уже не плачу, ні.

Я не плачу. Скиглити огидно.
Виють пси, та все ж я на коні...
Відмежую нице й непотрібне.
Я давно уже не плачу, ні.

Ти скажи мені, що повернешся,
Я чекатиму вдень і вночі.
Ти скажи мені, що повернешся,
Знов писати я буду вірші.

Ти скажи мені: "Я буду поруч
І нікому тебе не віддам"
Я давно тебе кличу на поміч,
Нічиїм вже не вірю словам...

Розквітають на полі вже трави,
Сонце світить на землю з небес.
Лиш тебе мені не вистачає,
І немає довкола чудес.

Я не буду нікого молити,
Не побачать мого каяття.
І якщо тебе поруч не буде -
Не потрібне мені це життя.

17.07.2010

Гадаю на лататті у воді...
Водянику мій сивий, ти в полоні
у спеки та у мене. Володій –
я простягаю серце на долоні...

Люби мене, гойдай поміж осик,
цілуй у білій піні водоспаду...
Для тебе цей терпкий, солодкий сік
і пісня, і душа, і ці принади...

Тримай мене в обіймах водяних,
мій легеню, мій порятунок синій...
По вінця світлом, ласкою залий...
і подаруй себе... а може... сина...
04.08.2010р.

Вже не лякаюсь я дощів!
Тепер у серці - ні краплини,
Бо віднайшла я Половину
Своїй потомленій душі.

Хай вічність всю "тепер" триває!
Згортаю ніжність у клубок
І кожен день, за кроком крок
Любов'ю серце пеленаю...

Застигну в спраглості хвилин,
Себе Тобою напоївши,
Вже не боюсь самотність тиші -
В ній чути щастя мого плин!

Вже не лякає крок в безодню -
Я не одна вже, не одна!
Пірну в кохання аж до дна -
В душі вагань не маю жодних.

Спиваю ніжності і ласки,
Кохання - справді є святе....
Спасибі Янголам за те,
Що повернули мені щастя!
4.07.2010р.

Ви засудили жорстко, без емоцій:
За мою сповідь – отаке добро!
Я похитнулась: півсекунди у півкроці,
І вже плече обпечене тавром.
Моя коса, розплетена на вітрі,
Живе своїм окремішнім життям…
Клепсидра полічила миті світлі –
Вже морок пригортається дитям.
О падре! Вироки – то ваша меса:
Пекельний ключ до раю – у косі.
Душа моя в озерах віч воскресла
Й відбилася сльозою у росі.
Не скажу: Mea culpa, не чекайте!
Моя туга, мій біль – то МІЙ політ!
Врожаї душ, вам відданих, збирайте.
Я – лиш відлуння, вкраплене у світ…

серпень 2010

Я йду по дорозі, повз мене – машини
Такі кольорові, однаково сірі днини.
Ось смуга подвійна. Я вийду на неї
Нехай хоч сигналять. Тут темно в тунелі.
І знов тротуаром. По траурній плитці наліво
А може направо. Мені все одно. Сиво.
Тепло й мерзенно на шлях мій спускається ніч…
Зі смутком у серці - крок у крок, пліч о пліч.
Ліхтар на шляху – хоч трохи тепла душі.
Кліпнувши двічі – погас. Хоч верещи!
Можливо почують і визирнуть з кволих вікон,
Попросять тихіше, і далі поринуть у сон.
Картаті програми. Забутий двійковий код.
Піду повз вітрину. Потертий світлодіод
Ввімкнули в розетку – і світиться він, що живий.
Мережу розірвано – і вже не потрібен такий.
Так просто. Пролітають повз мене машини,
А я проходжу обабіч, рахую забуті хвилини.

Аеродром "Кабул". Весна.
Хвилини відпочинку.
Мулли молитва голосна
Вривається в будинки.

Службове рондо до кінця
Вже добіга помалу.
Нема ні звіра, ні ловця...
Війни - як не бувало.

Я так любив хвилини ці.
У вишині - ні хмари.
Ширяють тільки горобці,
Та вертольотів пара.

Та що-ж один так низько йде?..
Неначе п"яний тоне.
Його ведучий вже онде,-
По смузі вітер гонить.

І я примружився на мить:
(О! Як же сонце сяє!)
Та він... поранений летить.
Шассі в нього немає.

Турбін розстріляних виття,
Машина вередує.
Такий політ на все життя
Кошмари гарантує.

Пілоти, начебто, не з тих,
Кого не любить небо.
Двигун дотягне до своїх,
Та ще ж і сісти треба.

Вже майже скінчився політ,-
Страшний вояж у гори,
Тепер спирався вертоліт
Лише на дві опори.

Лягає зраненим бортом,
Неначе спати буде.
Не можна! Черконе гвинтом,-
Розтрощить за секунди.

Із пекла вирвався, вцілів,
Не впав під лезо бритви.
Тепер триває на землі
За їх спасіння битва.

Для когось - гори у красі,
Комусь - весна столична,
Комусь - життя на терези
Покладено публічно.

Несли усе: важке, тверде,
Під "хворий" бік мостили.
Готово! Більше не веде.
Саджайте гвинтокрила.

І знову тиша , і весна,
Та горобці на лузі.
Не вірилось, що йде війна,
Та ось вона, на смузі.

Мені, як свідкові, щемить,
Хоч я там був стороннім:
Саджали хлопці вертоліт
На плечі і долоні.

27 січня 2008 рік

Спека. Спека. Жара.
Всё повторять. На ра –
Спутье – спутанные ветра.

Где ты теперь? Одна
Дверь открываешь на-
Отмашь. Ты и она.

Серпень – як ти. Вночі
Густо луна мовчить .
Золото, срібло , чи

Всё это просто ток.
Цифры дают виток
Проводов, телефонный сток.

Вычеркнув строчку - знак
Тоже становится как
Лишнее , или же брак.

Плоскость, объем. И пусть
Каждая новая грусть
Не превратится в груз.

2.08.10. - 4.08.10

Не поміняю день на ніч
І ніч на день - не поміняю,
Не поєднаю протирічь -
Хтось щиро любить, хтось – страждає.

Не відмежуюся від зрад,
Які фатально десь чатують
На запізнілий зорепад.
(Чого ж бо він тепер вартує?)

Не доторкнуся до плеча,
Не на моє - не зазіхаю.
Я просто знаю, що ти – є!
І просто – я тебе кохаю…

Ты прости, если сможешь, любимый
Тихий вздох мой о том, что смолчала.
Эхо вспомнит – люблю… - да, гонимый
Этой тайной, с конца до начала,
Вечер стонет и крыльями машет,
Пробуждая шторма и дожди.
Я смолчала. Пусть эхо расскажет
Просто сядь тут со мной, подожди.

...Дощ перевіює вітер,
Обрій вкриває гроза...
В честь православного світу
Плаче незрячий кобзар...

- Тисячу років без Бога!
Стогне Священна Гора...
Втоплено плавні й пороги,
Грім і вода, як з відра...

...Поміж струн
Хороводить Перун...

- Де ви, мої побратими?
Вовк не піде у капкан...
Ватра обкурена димом,
Ніч і магічний аркан...

- Душ у роду двадцять двоє...
Прадід між ними - один...
Хрест у петлі - ми з тобою,
Краплі живої води...

Поміж струн
Помирає Перун...

Дощ...

Дощ...

Сльози

Внуком розгаданих рун...

Примітки (для кращого розуміння суті написаного):
- Аркан:
1. Довгий мотузок із зашморгом на кінці, за допомогою якого ловлять коней та інших тварин.
2. Найменування карти ТАРО; розділяють старші ("козирі", 22 шт.) і молодші аркани.
3. Героїчний чоловічий танець, здавна побутуючий на Гуцульщині.
- Священна Гора: Старокиївська гора у м. Києві, на якій стояв, (а з недавніх пір, стоїть) кумир Перунові.

Кумпала Вір,
20 липня - 2 серпня 2010 року, м. Хмельницький

Ти полюбляєш чай із м’яти,
Спокійний ненормальний, фрик.
А я вже ладна поховати
В твоїх очах свій тихий крик.
Чи знаєш, скільки раз молила
Аби пішов за мною? Вщент
Твоя душа мою розбила
З трьох сотень залишивши цент.
Отруту обираєш знову
Тобі це зовсім до снаги:
Візьми, ось, палицю кленову,
Чи просто так давай, з ноги!
Жбурляй у серце камінь гострий,
Ти не пошкодиш цим його
Бо кремінь – камінь зовсім простий,
А серця не шкода мого.
Я не закохана, будь певен,
Занадто вільна щоб іти
На поводу в густий той терен
Що примічаєш собі ти.
Ти полюбляєш чай із м’яти
І знаєш: все в твоїх руках,
І аркуш цей, в руці зім’ятий
І мої сльози на щоках

...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
Знак тобі я шлю вві сні, та ти не чуєш:
"Я на Дереві Отця сиджу ошую...

...А одесну від Отця - мій брат Перун,
Срібно-вогнекудро-златорун...
А ще нижче за столом, увесь наш Рід...
Всі добралися: хто вплав, хто вліт, хто вбрід..."

...Вранці за вікном - Суражий кінь,
Ввечері, за піччю - довга тінь...
То, у герці, Білобог і Чорнобог,
На Калиновому мості б'ються вдвох...

...Правнуча моє, мене не бійсь...
Я - не чорт, не дідько, я - не біс...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Бачиш, коло мене сірий вовк?
У його очах - твій пращур-волхв,
Він в абетку давню вправно заховав,
Ключ, який ти у дитинстві малював...

...Ти послухай свого серця, я - не мрець...
На мені - волова шкіра, я ж - мудрець...
Подивись вночі увись - горять Стожари...
Квочка... Сім курчат... Волосожари...

...Чуєш, як дзюркоче джерело:
"Буде... Є.... Усе, що вже було..."
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...У моєму плузі - Дух-Ведмідь,
Він - Господар всіх моїх угідь...
В листі, у воді сховав я Віру...
Ти знайди її, і я тобі дам ліру...

...Ось і зібрано врожай, і ти, як дідух,
На коні у тридев'яте царство їдеш...
Я відкрию тобі Браму на підмогу,
Кінь несе тебе до нього, до Одного...

...За конем біжить собака, як вогонь,
Я поставив берегти поріг його...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Є у мене ще одне: чарівна корба -
Раз крутнув, і підставляй найбільшу торбу...
Хліб, худоба, різне збіжжя - череда,
Довжелезна, ніби в Оха, борода....

...Закопай конячий череп під поріг,
Я віддам тобі свій скарб - Достатку ріг...
Не скидай мене у річку... Не скидай...
Ти ж - онук мій... У Бояна запитай...

...Скільки літ я вже приходжу в твої сни,
Хоч на Власія мене ти замінив...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...На Святвечір, під столом, для чогось ти,
Починаєш, ніби тур чи віл, ревти...
А чому, у серця свого запитай...
Повертай, старий, додому, повертай...

...На "колядки" ти водитимеш козу...
Я ж на санках подарунків привезу...
Я - тобі так любий Дід Мороз...
Дух казок, легенд, поезій, міфів, проз...

...Пошануй мене, онуче, в місяць лютий,
Я - ті валянки, в які ти взимку взутий...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Ще таке тобі скажу: я - твоя мудрість...
Та Змія, якій варив ти з проса путрю...
Та Змія, якій давав ти молоко,
Он вона - згорнулася вінком...

...Є Надія в мене - пам'ять повернеться,
І твоя Змія у Посох розгорнеться,
І зіпрешся ти на нього і підеш,
І в Дорозі цій ти Доленьку знайдеш...

...Ось і все... Мовчи, бо в хащах, у барліг,
"Той, що відає весь мед", у сплячку ліг...
Ну, а я...
Я - Велес...
Я - велю:
Намалюй мене, онуче, намалюй!..

Кумпала Вір, 03-04.08.2010 року,
м. Хмельницький

Твоє мовчання


Твоє мовчання
Болем у мені,
Сльозою проростає,
Але зовні
Повік не вийде із моїх грудей!

Життя пусте -
Стебло амброзії всередині.
Сьогодні хтось засне,
І не прокинеться. У зелені
Лісів, захована та сила,
Що споглядає метушливість душ,
І насміхається. Мов злива
Що сходить. Навіть якщо дуж
Порив іти, боротись, рити
Канали людських почуттів,
А потім кров"ю все залити
І брудом непотрібних слів...
Як дурно все,
Лише інстинктом зведені.
Життя пусте -
стебло амброзії всередині.

Сырость осени. Наполовину
жизнь прошла, как ее ни крути,
оборвался шнурок пуповины,
и простуда клокочет в груди.

Это время, когда для подсчета -
как цыплят - и грехов, и заслуг,
за спиною невидимый кто-то
окликает по имени вслух.

Обернешься и видишь: пустынный
дворик, лет перечеркнутый строй,
да ночной маячок магазина
вифлеемскою светит звездой.

И, прикуривая сигарету,
замечаешь: за ветви сосны
зацепился и треплется ветром
полинявший обломок луны.

Лай собак и эхо детского крика
на лопатках песчаные крошки прогретых крыш.
Ты со мною счастлив, малыш?
Ты со мною счастлива, Эвридика!
Кирпичи, картинки быта внизу
На экранах желтых попсовых окон
И давно расколот холодный свинцовый кокон
Подстрекавший ночь на слезу.
Солнце падало в никуда
в неразборчивое домой.
Я хочу пройти это все… и вместе с тобой !
А над нами висят провода,
А над нами нет даже ветра,
что б заставил их надсадно гудеть
я улыбаюсь. Ты знаешь, все знаешь впредь!
нам тепло и можно вот так подождать рассвета...
04.08.2010

Маю я велосипед!
Поспішаю уперед –
Натискаю на педалі:
Нумо, швидше!
Нумо, далі!

Кури, гуси і коти,
Розбігайся хто куди!
Повороти дуже вдалі!
Нумо, швидше!
Нумо, далі!

От причепа, от пристав!
Не злякаєш: “Гав! Гав! Гав!”
Аж у вухах вітер свище:
Нумо далі!
Нумо швидше!

Аж каміння з-під коліс!
От я майстер! Вище ніс!
Хто сказав, що я малий ще?
Нумо далі!
Носа вище!..

Як це сталось?..
Що за диво?..
Чом я носом у кропиві???
2010

Каралася і мучилась вона,
Подерті мрії боляче пекли.
І гупало у скронях їй - "коли
Настане довгождана ця весна?"...

Навідмаш небо било всі віки?
Тебе затаврували за любов?
Та ще ніхто недолі не зборов,
Як не простяг до щастя сам руки!

Та хто сказав - негідна ти єси?
В тобі - безмежжя світла і тепла!
Лиш той, хто спопеляє все до тла,
Сам не збагне одвічної краси.

То ж вирвися з полону у нещасть,
Спіраль недолі врешті розірви,
Відкрий любові серце і живи -
За всі терпіння Бог тобі воздасть!
4.07.2010р.

Двомовність почуттів, що вишколена часом,
Любов й обман-споріднені начала
Й існують так невиправдано разом,
Тож і втрачаєм те, що відшукали.

Відновлюємо застарілі штампи
Так віртуозно й так самообманно.
Фальшивий блиск згрібаємо роками
Й піщинки, що перлинами не стануть.

Снуємо сліпо фігурантами в коханні,
Із вкраплених зізнань шукаєм всує
Загублену не вперше й не востаннє
Примару щастя, що вона вартує…

Двомовність почуттів, що вишколена часом,
Любов й обман - спорідене начала
Й існують десь невиправдано разом,
Тож і згубили те, що так шукали.

Вона дивиться хоррор і мультики...
І читає Донцову й Булгакова.
А ще хоче путівку до Кракова,
Або ж Київ прикрасити кульками.

Вона любить шашлик і морозиво,
Сау-Сеп, часом пиво із чіпсами,
Восьмий ряд у театрі та Гібсона.
І керується серцем...чи розумом.

Вона слухає Моцарта й Менсона.
І сидить в інтернеті з мобільного,
Хоче бути вродливою й сильною...
А ще кажуть, що з нею невесело!
2010

Я каялась. А опісля грішила.
Ішла від тебе. Поверталась знов.
Летіла в небо. Згодом ворожила,
А карти аж кричали: ТО ЛЮБОВ!
Я каялась. Мене затаврували,
Сказавши: недостойною єси...
Від сліз моїх пекучими ставали
Подерті мрії, спраглі до краси.
Я каялась... Та ти того не бачив...
Чи не хотів - тобі простіше так.
Ішла від тебе - просто - без означень.
Ти ж характерник? А інакше - ЯК?!

***
Я посміхнуся. Навідмаш. У Сонце.
І більш уже не буде каяття!
Все втрачене я віднайду у доньці!
Таки піду... В свою спіраль життя.

серпень 2010

Ви – Русалки дивовижні
(Що літають – диво з див!)
Файні, добрі, чуйні, ніжні…
Перелесник Вас навчив?
Хто кохання жар остудить,
Ще й фантазії без меж?
Я ось думаю – Бермуди
Чи не Ваша пристрасть теж?
Творите магічне дійство:
Ваші мрії не збороть!
Це душі потрібне дійсно.
Щось казали ще про плоть?
Заборон нема – чудово,
Плоть земна – великий плюс!
Еротично так… До слова –
Не боюсь! Іду! Здаюсь!
У полон! Та хто би проти
На коралах полежать?
Ще вино… Цілунок. В ротик…
Не життя, а благодать!
Ерудиції заради
Відкриваю словники:
Віли,німфи і наяди…
До Русалочок таки!

P.S. Все, здаюся “до холери”…
(Час покаже: прав – не прав)
Поки зубом пан Валерій
Всіх Русалок не злякав!

Ти будеш ще молитися на мене,
Коли застогне в спогадах душа,
Коли відчуєш, що любов шалена,
Як ця весна, що в пам"ять вируша.

Як цяя ніч, що загасила вечір,
Та все ж любов не взмозі загасить
Вже й квітень обніма тебе за плечі,
І я у слід кажу вам: хай щастить.

Нехай щастить тобі й хто буде поруч,
Сьогодні, завтра, після і...колись.
Як тільки жовтень сполохне, як порох,
Мене небуде, люба, схоминись.

Повернуло вже літо на осінь
Табунами холодних ранків.
Срібно-білі виблискують роси
Сизим шлейфом серпневих світанків.

На гіллі бурштинові яблука,
Ніби кажуть: «Минуло літо.»
Незбагнена життєва азбука
Заквітчалась троянд оксамитом.

Іду вперед не озираючись,
Зустрічати барвисту осінь,
Де в кудлатих хмарах ховаючись,
Ледь видніється неба просинь.

Зорепадом серпневої ночі
Я прикрашу прозору вуаль.
І тремтливо в цей час урочий
Хай торкнеться душі пастораль.

2009

Ти учора гадала мені - на денці очей відьмацьких.
І гадала тому, хто губив, як і ти, - усе!
Невтамована Весно із мрій - запальних, юнацьких,
ти мовчала, та мовило зору твого глясе.

А затим - дві дуелі поспіль, і рани від рук ревнивців!
Чорноброва, покайся, чи хоч усміхни лице!
Що ти бачила вчора - журу чи мої гостинці?
Ти аж надто п'янка - чи забути мені і це?!

А у погляді зваба, і гнів, і зверхня, о та ж, насмішка!
Руки в боки, за спиною лук - підійди, візьми!
І узяв би - у шинку нічнім перебравши лишку,
стрівши день, хай і з лезом у серці - зате грудьми!

І, напевно, якби жалкував, то тільки за тим, що знову
не обійняти тебе, із рідних не спити губ
ту високу самотність, до відчаю чорноброву, -
що як веснам довіку не вицвісти од погуб.

Ти, Валерію, не бійся,
Що Русалки вогняні,
Міцно крилами сплелися,
Мов в магічнім диво-сні.
Так, Русалочки підводні,
Що ширяють у блакить,
Як на любощі голодні -
Можуть трішки обпалить...
Українські ми русалки -
Не японки, не лякайсь.
Дві Оксани і Наталка,
Ти ж між нами - мов карась.
Ми лиш схожі на касаток,
Що шукають собі жертв.
Хоч ми й бестії крилаті -
Ще ніхто від нас не вмер!
Бачиш, ми такі відверті -
Серце ж маємо живе!
Лиш залюбим до півсмерті,
Хто нам в душу запливе...
3.07.2010р.

Ні, русалочки сьогодні
Не ширяють в небесах -
П’ють вино вони, як воду,
Наганяють людям страх.

На коні вони не скачуть
Ні з щитом, ні на щитах -
Та нічого це не значить:
Хоч літають, та не птах.

Вогнедишні і хвостаті
Ці дракони навісні -
Гонорові в себе в хаті:
Не у небі, а на дні.

Світ увесь заполонили,
Небеса і водну гладь.
А комусь - коханки милі,
Що дарують благодать.


03.08.2010

В нас, Русалочок підводних,
Які снять про небеса,
Від Іванових пародій
Аж зарухалась луска!
Ні, Русалки не щезали -
Залягли вони "на дно",
Десь в розкішних собі залах
Попиваючи вино.
Перелесників лоскочим,
Часом - бродим по землі,
А як пристрасті захочем -
Топим в морі кораблі.
Хвіст і крила наростили,
Нам відкрились небеса.
Ти боїшся цих "відхилень"?
В них же магія й краса!
Вмієм море переплисти
І злетіти в небовись,
Ми це робим ненавмисно -
Риба й птах в одне злились...
Осяйні, простоволосі,
В нас немає заборон.
Якщо дуже нас попросиш -
Тебе візьмем у полон!
Хоч літаєм по-під хмари,
Крила прагнуть до висот,
Ми, Іванку, не примари -
Є у нас душа і плоть!
Хоч стихії ми ще тії,
Небеса і каламуть,
Кожна з нас - то Жінка-Мрія
І любов - то наша суть!
3.03.2010р.

Тіло болить, ніби мальва, натягнені руки.
Танець нагадує вени Христа на Голготі.
Він оддає себе вічному дотику пальців,
слово стискає і боляче стримує в роті.
Танець нагадує хрест, що існує, як тіло.
Гострі рулади відмучаться в шиї до рання.
Вимоли плечі, віддай мені серце в повітрі!
Впала б і чула б, як плаче то сойка, то каня.
Хто дав цей танець, в якому жаска і розтята?
Вірю, що падаю в небо. Вагітна. У платті.
Кроки з межі по синкопі, у ребра й навіки…
Білий вогонь випікає мовчання в багатті.
Тіло болить – хрест і рана – а ноги зникають…
Гасне повітря, стрибає доверху, до краю.
Тиша – ознака найвищої ноти на світі.
Танець триває – і я твою руку тримаю.

2010

Дощ шаленів, вистукував в вікно,
Жбурляв по склу колючими cтрумками.
Надворі осінь ткала полотно
З ниток-дощів, розчесаних вітрами.

Вплітала сум в строкатий візерунок,
І знову гірко плакала-ридала…
Я в осені шукала порятунок,
Неначе все вона про мене знала.

Розклала листя-карти десь на пні
І довго мудрувала, ворожила,
Немов змогла б вернуть щасливі дні,
Про що я щиро її так просила...

Почати б все із чистого листа,
Та мчать вперед життєві коліщатка.
Візує пам'ять втрачені літа,
І на листі стоїть велика крапка.

Я вийду в дощ, я обнімуся з вітром,
Сумне пророцтво осені пробачу.
Сльозу зрадливу непомітно витру,
Коли йде дощ – не видно, що я плачу.

2006 р