міні міни 6

сутність - біг по горбі
«зверху-вниз», «знизу - вверх»,

кома_крапка_помер:
вчись прощати собі…

пам'ять б’є між ребер
і відлунює «е-ех!»

тіло – вниз, душа – вверх:
вмій прощати себе…
(27)

Крізь драну раму із минулої доби,
Де навіть гній мав дух однопартійний,
В бібліотечний фонд (не де-небудь собі)
Заперлась муха в час новий і вільний.
Прижилась там на мудрих стелажах.
Серед книжок не раз на пил сідала.
І грабцями своїми по книжках
Літературний хист у крапках проявляла...
Десь повзала на томиках Дюма,
А десь Вергілія цим способом читала.
На репродукціях картин митців сама
Останні крапки, як штрихи кидала.
На Кобзареві крапала тире,
На Глазовому коми проставляла.
І повне зібрання Ульянова не вмре,
Бо муха і його перечитала.
Освічена тепер! Не одженеш її.
Настирно лізе в очі, носа, вуха.
І крапки, вже тепер, як начебто над “і”,
В журнали і газети свіжі плюхка.
Що то є грамотна – мушище серед мух!
А в принципі, хто що до неї має?
Убити жалко – адже людям друг,
Отою крапкою культуру помічає!

2007р.

ІП

рахую скурені тобою цигарки
ховаю спогади з майбутнього у осінь
стискаю час до відстані руки

ти забагато палиш аж болить
моє мовчання вересень розносить
і безпорадно зливами сльозить

провини тінь у кутиках очей
довіра недопалком гасне втрачена
ще одна осінь через серце протече

...я не сказала?
я тобі пробачила

ВР

вже збився з ліку - скільки відпалив
шукаю в осені ті спогади з майбутнього
і час затиснутий тобою відболів

не кину вже не зможу і - амінь
твоє мовчання журавлів трикутником
у зливах сліз відносить неба синь

я не святий – і тінь моїх провин
ще поруч йде як в кадрах телебачення
де з твоїх вуст у випуску новин

почую раптом :
«я тобі пробачила»

2007

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж...
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зІроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ!

Хоч вони й потомлені -
Хай увись летять!
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять...

Хай весняним променем
Пеститься душа,
А нестримні повені
Серце воскресять.

Вічністю неспокою
Душу не бентеж!
Я - не одинокая,
Ти - не сам є теж!

Ти не покинув курити.
Я не пішла ще від нього.
Начебто, так ми і квити.
Буцімто і нічого.

Світом весна ще не ходить,
а замітає дороги.
Тільки із мене вже годі –
холодно надто довго.

Всім обіцянкам на світі
кидаю зморщені квіти.
Гасну. А треба ще світла!
Гаснеш... Ми знову квити...

В классе, покрашены стены,
Было солнечное затмение.
Было, и дети глаза закрыли,
Чтоб не видеть своего изумления.

Открыв глаза, пришлось открыть
Доверие к закрытой двери,
К шаткому полу, и учитель - полу-
-святой и полу-затмитель,
Зарытый зверь на острове Крит.

2010БЕР10

Сніг засипав дерева,
Хуга – ну просто їдь!
Леді була сталева,
Джентльмен просто - мідь.

Пхав холод в груди вила,
Тужився льодостав.
Леді усе крушила,
Джентльмен просто - м’яв.

Стишилась завірюха,
Студінь змінив акцент.
Леді тепер на кухні,
Джентльмен – президент.

“Як бракує мужності!”,-
Шепотів листок.
На трамвай байдужості
Я візьму квиток.

У крамниці здогадок,
Продавець помер.
Я на ринку спогадів,
Все продам тепер.

На вокзалі спокою,
Постою сама.
В світі сну глибокого,
Вже тебе нема.


10.03.10р.

Не вір мені, як в відчаї чи горі
Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”.
Не вір у час відливу зраді моря –
Воно до берега вертається завжди.

Я знов сумую й пристрастю палаю
І серце без вагань Тобі віддам.
Я – наче хвиля, завжди повертаю,
Щоб в ноги впасти рідним берегам.

Я прагну доторкнутися до мрії,
Крізь вир світів до неї вперто йду.
Постань для мене берегом надії,
Чекай мене: я хвилею прийду!...
2001р.

Розвію смуток думкою про Тебе
І будні сірі вдалеч прогоню.
Душі моїй Тебе постійно треба,
Бо серце прагне пристрасті й вогню.

Вітри холодні звістку донесуть
Мені від Тебе подихом весни.
Збагнути я кохання прагну суть,
Втікаючи з Тобою в наші сни.

Холодний сніг замів до Тебе шлях,
Та я хоч босоніж по нім піду
Й блукатиму так довго по світах,
Допоки знов Тебе не віднайду!
2001р.

Моя нене-Україно, милий серцю краю,
Чом так часто мою душу біль лютий проймає -
Коли бачу, як терзають нашу землю-матір
Й розпродати її хочуть вороженьки кляті?

Ворогами ж називаю не тільки чужинців,
Бо лукаве серце в грудях носять й українці.
Не відають грішні люди, що творять бездумно,
Бо хто руку власну ріже – хіба це розумно?

Зневажати власну матір синові негоже,
Бог карає за це дуже, забувать не можна.
Не живемо, любі браття, лиш одную днину,
Пам’ятаймо: всі ми разом, мов одна родина.

Шанувати треба ближніх, гідність не втрачати,
Бо ж виходим і вертаєм ми в одну й ту ж хату.
Вона зветься - земля рідна, ненька Україна.
То ж любімо й бережімо: вона в нас єдина!
1998р.

(ДОСВІТОК, ТУМАН)
На ще сірім підвіконні,
де шибки холодні, сонні,
вже парує густо кава,
що пробуджує уяву
після ночі сіру, мляву.

(ПОЛУДЕНЬ, СОНЦЕ)
На безмежній скатертині
серед чистоти і сині
розпашіла помаранча,
обтереблена і гола,
злотом прискає довкола.

(ВЕЧІР, ЗІРКИ)
На небеснім оксамиті
вже у потемку, щомиті
крихти дробляться без ліку.
І мигтять немов блискітки,
і взялися хтозна-звідки…

(2010)

Я приготовила на ужин
Из мыслей микс и чай из мяты.
Сегодня мне никто не нужен,
Сегодня сон в гостях у Наты.
А перед сном немного чтенья,
Не для отчёта, для души.
Сны из клубничного варенья,
Что часто видят малыши,
Сегодня я большою ложкой
С большой охотой зачерпну…
Я буду счастлива немножко
И буду благодарна сну.

Згоріла б ти на синьому вогні, -
Там жар найбільший і пекельна туга.
А я все борсаюсь, як муха у вині, -
Останній щем і безвісти наруга.

О, ти взірець моїх думок стрімких,
Де велич мрій сягає аж до неба
І падає весіллям крихт,
Тебе в мені – ілюзія потреби.

І чорний кіт облизує твій ніс, -
Такий привабливий для сміху і цілунків.
Згоріла б ти, і більш не буде сліз.
Мій звір, вже не шукаєш порятунку?

Пам'ятай щасливою,
і забудь сумне.
Восени під зливою
Пам”ятай мене.

Пам'ятай коханою,
І тепло моє.
Із листками впалими,
Я з тобою є.

Пам'ятай єдиною.
І собі лети.
Крилам, що за спИною
Дозволяй рости.

Закохайся дОсмерті
й більше не зникай.
Восени під грозами,
Просто пам'ятай...


10.03.10р.

.. І знов багряний місяця язик
Зализує старий зашерхлий обрій..
Знов засинає світ страшний і добрий
В краплині материнської сльози.

Поникли білі скрипки тополят..
Дорога плазом- як замерзла жінка...
У пилюзі її коси сніжинки
Примарними блискітками болять..

Зіниці зір розбризкують печаль -
Невтішні сестри над труною світу..
Пульсують кроки..бруком..по серцях..
Земля до Бога тягне сонні віти..

А в ліжечку з ведмедиком гуля
Безмежно мудре всміхнене маля..

Я, напевно, люблю,
І, напевно, що Вас,
І, напевно, що завжди любила.
Кроки серця спиню,
Задушу всі слова,
Що сказати Вам так і не сміла.
Я вкраду в свої сни,
Я вкраду назавжди
Ваші вчора, сьогодні, завтра.
І ніколи вже Ви,
І ніколи вже я,
Більш ніж є, нам ніколи не стати.
Нам не жити разом,
Не ростити дітей,
Не ділити країну навпіл.
Ваша літера Є,
А моя завжди У,
Ми єдині лише на мапі.

2009

Бурульок звихнені шпилі
Відлиги зміцнюють акценти,
Та й морозенко вже на склі
Відбув чудні експерименти .

Шурстить шкорина снігова
Бурчанням скривдженого льоду,
Як лупає, немов сова,
Зоря з - над сонного городу.

Обм’яклі крижі кучугур
Скоблить долотами проміння,
І вертить березень свій бур
У свердловинах плюскотіння.

Ось задзвенить небесна синь
Довкола сонячного поду
І покладе зима до скринь
Вбрання під гуркіт льодоходу.

Ти не сказала „Ні!”,- і це прекрасно,
Надія все ж таки останньою вмирає.
На мить відчув я, що існує щастя,
А що воно таке, мало хто знає..
Я знов щасливий,- Так, я знов кохаю,
Давно я цього вже не відчував.
Про що ти думаєш, цього я не знаю,
Та нічого б не змінилось, якби й знав.
Я вірю, що ми будемо разом
І тільки смерть єдина нас розлучить,
Й я буду радий, якщо одного разу
Ти скажеш „Так!”,- О, як це милозвучно!

Ах, сколько у меня вопросов к Богу:
Почему так жизни коротка дорога?
Зачем живу я? Зачем живешь ты?
Зачем не суждено жизнь вместе провести?
Почему мы живем, но должны умереть?
Почему же наша жизнь не обходится без бед?
Почему все в жизни строится на лжи?
Для чего живут на свете подлецы?
Почему в сей жизни, безгрешных нет людей?
И почему же в ней нет семи смертей?
Для чего вся эта земная суета?
Почему же все-таки жизнь у нас одна?
На эти вопросы я не нахожу ответа,
А может, я найду их на том, другом свете.
Вот почему иногда я хочу умереть,
Чтоб на все вопросы я мог найти ответ.

Господи! Как сегодня жить прикажешь:
Изволишь плакать иль смеятся,
Неужели не подскажешь,
Что нужно в жизни нам для счастья.
Ты правишь миром, правишь нами,
Ты царь небесный, царь людей.
Так почему же мы не знаем,
Что значит счастье в жизни сей.
Мы живем, тебе кланяясь,
Й не знаем сами, для чего.
Й мы в жизни сей не понимаем:
Что счастья нету, нет его…
А ты, наверно, счастлив там,
Смеешься с глупых ты людей.
Ты обещаешь небеса,
Но в жизни нет для них дверей.
Небесные врата – врата спасенья,
Ты их вымыслил наверно, -
Не видели их к сожаленью,
Их не увидят й те, кто верны.
Ты создал жизнь, зачем все это?
Ты б лучше подал сюда рай.
Ведь счастья небыло и нету,
А нам: живи, иль погибай.
И мы живем, - не погибаем,
И что-то шепчем невпопад.
И ничего не понимая,
Все верим мы и в рай, и в ад.
А ты все беды вымышляешь:
Там землетрус, а здесь потоп…
И до сих пор не понимаешь,
Как погубить же людской род.
А мы живучи оказались,
И умные, тебе на зло,
Мы даже в жизни попытались
Творить одно только добро.
Но это в нас не получилось,
И зло в сей жизни продолжает жить,
Еще скажи, зачем так сотворилось,
Что ты людей всех научил любить.
Ты видишь, что любовь приносит лишь страданье,
Но люди все равно не могут жить без чувства,
А ты не оправдал любое ожиданье,
И гибнут люди за любовь в имя искусства.
Ну а зачем нам в жизни эти беды,
Зачем людей ты в жизни ненавидишь,
Задумывался ль ты хоть раз над этим,
Й тебя возненавидят люди, вот увидишь.
Так подари ты людям в жизни счастье,
Чтоб я не продолжал вот этого стиха,
И ты наверно будешь там смеятся,
Но никого нет в жизни без греха.

Ти хочеш згоріти у мокрім полум’ї,
І хочеш утнути ти щось неможливе,
Для тебе дурні всі, й водночас всі мудрі,
Й життя то є радісне, то зовсім жахливе.
Ти хочеш, щоб сонце зійшло серед ночі,
Ти хочеш, щоб гори пливли в океані,
Ти хочеш назавжди забути ті очі,
Забути усе... і як ви кохали...
Та сам розумієш, що це неможливо,
І хочеш ти вмерти, та смерть ще далеко,
Й життя твоє радісне, і знову жахливе,
Бо з серця щось зтерти – це зовсім нелегко.

І тільки тобі стане сили писати до ночі листи,
І тільки тобі до снаги дихати в ритмі латино,
Крутитися, падати, плескати в збанок пустий,
Сповнитись, вилитись і засинати повільно.
Зібгане тіло, мов ненаписаний вірш,
Тремолом тихне, у дзеркалі сонно плескоче:
Слухай, чому ти так довго до мене мовчиш?
Слухай, чому ти кричати зі мною не хочеш?
Напнуті пальці, мов крила весняних птахів,
Сині прожилки, крихкі, хворобливі зап’ястки,
Ми так давно не читали неелектронних листів,
Ми так давно через сміх не потрапляли у пастку.
Стали дорослими, нас майже здано в архів,
Штампи у паспорті, підписи й фото в анкетах,
Рух по дотичній, танці все довші без слів,
І безнадійно покреслені білі чернетки.

Зворотний відлік до любові
Розпочинаю кожен раз,
Коли в обірваному слові
Зникають сотні інших фраз.

Коли повітря залоскоче
Міжпростір стиснених долонь,
Я відраховую пророчо
Хвилюючі пульсари скронь.

Лічити вкотре я бажаю
Удари серця до небес,
Коли у розквіті розмаю
Чекаю милого тебе.

Коли ж в обійми незабудки
Захоче впасти жаль дощу,
Зворотнім відліком від смутку
Любов я нашу захищу.
2010

Скрадався вечір тихою ходою,
Зникали ним загублені сліди,
А сонце, лігши спати за горою,
Згортало жовті пасма бороди.

Сплітались тіні у густім смерканні,
Під голосне сюрчання стрибунців,
Бриніли комарі на полюванні,
У мандри вийшла пара їжаків...

Тепло влягалось поміж трав росою,
Дрімали днем натомлені пташки,
Погідне літнє небо наді мною
Запалювало вогники-зірки.

Я вигадувала любов,
Одягала її барвисто,
Підливала в холодну кров
Талану свого, щастя, хисту...
"Не вигадуй-но, підожди! -
Ти просила. - Побудь із нами".
Цілувала мої сліди
Сумно вишитими губами.
Заворожено, з-під руки
Видивлялася раннім квітнем,
Як оперюються гілки,
Пробачаючи перелітнім.
Шепотіла: "Храни її!",
Рани гоїла снігом талим.
Рубцювались рядків краї,
Різнотрав'ями заплітали
Час, у прожилках полину,
І розчахнуті болем очі.
Тільки справжня любов (чому?),
Як берізонька, кровоточить.
... Ось і вдома. Весна немов, -
Димом пахне чи листям прілим,
Як невигадана любов:
Біло-чорним і чорно-білим.

2010

Додам тобі пастельних кольорів.
Затру на фоні плями нікотину.
Тобі мій світ здавався грою слів,
та ти розгледів тільки половину.

…По паралельних рейсових прямих
йдемо удвох по довгому тунелі
назустріч. Зустріч. Світ на мить застиг
в тонких мазках п’янкої акварелі.

І не біда, що час продовжив хід,
змінивши фарби вічності на титри.
А нам з тобою, зірваним з орбіт,
в обох кінцях тунелю сяє світло.

2010

Во мраке шумного забвенья
Мысль тонет в шумной пустоте.
И у меня уж нет сомненья:
Душа моя так просится к тебе.

Кругом смех. Студенчество в веселье.
Тернополь зажигает вечерние огни.
Лишь я одна сижу, как будто в заточенье
Своей грусти серой. Нещастной сей любви.

2010 р.

Я не уміла ще тоді
ділити на своїх та інших.
Ходити вміла по воді
і не тонути, що найгірше.
Уміла плакати в плече
від болю за чужі печалі.
Не спати тисячу ночей,
аби в одну лише прощали.
Пережила я шість життів,
шість тіл, сто бід, аби усьоме
прийти у світ, як ти хотів...
Та тільки розминулась в ньому...

Я завагітніла думками,
І третю ніч уже не сплю.
Хвилини тягнуться роками,
Ковтаю біль, мовчу, терплю.

Я завагітніла думками,
І вийшла заміж за життя.
А навесні попід зірками
Я народила почуття...

Я завагітніла думками...



09.03.2010р.

Ти сказала мені прощавай
а почулось, неначе «Реквієм»
і цілунки холодні мов чай
витікають устами теплими

ти сказала так принципово
я подумав, що всі зірки
позникають з твого виднокола
і залишать по со́бі дірки

всього-то-на́всього лишилося піти
і попрощатися навіки
deletом витерти рядки
прикрити стомлені повіки

всього-то-на́всього лишилося піти…
2010

Весенний гром рассыпался метелью -
Так замело, что тропки не найти.
От окон с черно-белой акварелью
Не отвести мне взгляд, не отвести…

Безрадостна застывшая картина –
Два цвета, никаких полутонов…
Озябший март на голых ветках стынет,
Качаясь меж заснеженных стволов.

Волною снега, сорванною с крыши,
Я захлебнулась… Нет к тебе пути.
Моя зима твоей весною дышит.
Не провести судьбу. Не провести.

Про що щебечуть солов'ї
У тихі ночі поцілунків?
З чиїхось трепетних малюнків
Летять вони в чужі краї.

Кого гойдають ночі літа
Під шелест нездійсненних мрій?
Чия сльоза біжить з-під вій,
Промінням місяця зігріта?..

2003р.

Чути голос вчорашнього літа...
Промайнуло, погасло воно у очах.
Волосиною сивою в наших серцях
Проросте кожна мить його,
спогадом вкрита.

Крок за кроком відходить воно в небуття.
Літо це не повториться більше нікому.
І відомо те Богові лише одному,
Що в промінчику літа - все наше життя.

серпень 2002р.

Розкрий парасольку біля дверей,
Йди на зустріч дощу і сліз.
Ти тепер не знаєш що таке твоє...
Все було, да хтось поніс...

У безіменний простір...
Я напишу тобі листи,
ти мовиш що дощі сьогодні гострі
і що любов проста... Зівяла... стихла...

так день за днем... я не поет...
я пляшка пива чи горілки
перестань мене трести
я не помру... я проти стрілки...

розкрий парасольку біля дверей,
йди від мене, я пяний...
ніхто сьогодні не помре
я мертвий давно... ти байдужа...

ти байдужа...

Вибачте за слова не влучні...2010. березень 9...

Я спалахнула і тебе зігріла,
Було так тепло нам: до тіла тіло.
Це почуття забрало усі сили -
Тебе зігріла, а сама згоріла.
----------------------------------
Так пусто, немає ні снів, ані слів -
Лише попелище, обвуглена віра,
І холод... Ти лаєшся, ти ж бо хотів,
Щоб я знову й знову для тебе горіла.

Пробач... зачекай... Та ти уже зник.
Погрівся і викинув... Мабуть, це звичка.
Тобі не потрібен згорілий сірник -
Ти завтра придбаєш собі запальничку

березень 2010

Козак умирає, дівчинонька плаче:
«Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»
– Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,
Буде з тебе на могилі хороша калина.

«Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,
Щоб я мала червоніти серед мого лиха?
Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,
Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,
Як я буду зеленіти – німа деревина?»
– Як упадуть роси на ранні покоси,
То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,
Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.
Ой, так не затужить і рідная ненька,
Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,
Як вже стала калиною мила-жалібниця.
Дивуються люди і малії діти,
Що такої пригодоньки не видали в світі:

«Чия то могила в полі при дорозі,
Що над нею калинонька цвіте на морозі,
Що на тій калині листя кучеряві,
А між цвітом білесеньким ягідки криваві».

Шуміла калина листом зелененьким:
«Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?
Поки ніж не крає, дерево не грає.
А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,
То той собі в серце пустить калинову стрілку».

20.06.[1901]

А сонце-ніби баскетбольний м”яч:
Господь закинув—і Господь не влучив.
І не програв, а виставив сполучник
Між небом і мирським благополучям,
Як я , коли кажу тобі „пробач”.

А хто найвищий, той і переміг.
Під ноги пальми стеляться як постіль...
А ти стонадцять років поспіль
Впираєшся назватися дорослим.
Ти думаєш, це випадковий збіг,

Коли на кін поставлено твою
Простацьку душу знатного артиста?
Господь збагне, що справа тут нечиста,
Бо в нас на двох занадто мало хисту,
І не погодиться на нічию.

Час біжить, мов ріка швидкоплинна,
Все міняється в світі щомить,
Тільки в Матері серце за сина
Всі віки однакОво щемить.

Запорошує пам’ять снігами,
Вже й на скронях давно сивина,
Та у серці лиш спомин про Маму,
Наче спалахом сонця зрина.

Це її перед сном колискові
Навівають нам райдужні сни,
А у Маминім сяйві любові
Виростають змужнілі сини.

Це вона нас навчає любити
Рідну землю, життя і людей,
І теплом материнським сповиті
Ми по світу крізь терни ідем.

Серце Матері схоже на птаха:
У тривогах тріпоче завжди,
Бо летить без вагання і страху
Визволяти дитя від біди.

І які б нам хвороби та муки
Зла недоля в житті не несла –
Нас зціляють лиш Мамині руки,
Що торкаються ніжно чола.

І коли всі вже програно битви,
Смерть ось-ось у лещатах скує –
Тільки Мамина щира молитва
Порятує дитятко своє...

Хоч від праці вона похилилась
І від літ посивіла коса –
Наймилішими серцю лишились
Її ніжність, любов та краса.

Все життя ми несемо той спомин
Про усмішку та очі сумні.
Повертаймось частіше додому,
Щоб вклонятись її сивині!

Вічна Мати, що зветься Марія,
Шле молитви за нас в небеса,
І горить в кожнім серці надія,
І щомиті любов воскреса...
2007р.

По стежках життя людських
Завжди біль крокує.
Серед нас нема таких,
Що його не чує.

Біль проймає нас тоді,
Коли щось втрачаєм,
Коли рідні у біді
Й виходу не знаєм.

Біль терзає душі тих,
Хто з дороги збився,
Душі підлих, ницих, злих,
З горем хто змирився.

Душі вбогих, злидарів,
Зрадників, нікчем,
Тих, хто з душами рабів,
І хто йде з мечем.

В осоружних брехунів,
Лицемірів, блазнів,
У гнобителів, катів
І у їхніх в’язнів.

Душі тих, хто впали в блуд,
Заздрісних, примхливих,
У безбожників і юд,
Гордих, нечестивих...

Біль для кожного із нас –
Наче справжній друг.
Він в житті людськім не раз
Лічить тіло й дух.

З віч зриває пелену,
Наче шкіру з тіла.
Душу зцілює людську –
Щоб не скам’яніла!...
1999р.

Не питайте мене, не питайте,
Що на серці моєму сьогодні.
Мою душу словами не крайте,
Наче яструби в полі голодні.

Що захочу сказати – розкАжу,
Решта все я в душі схоронила.
Потаємні стежки не покажу,
Я по них лиш з Коханим ходила.

До своєї душі доторкатись
Не дозволю руками брудними.
Не потрібно до неї вдиратись
І думками нівечити злими.

Я словами облуди ятрити
Не дозволю сердечної рани.
В когось біль, ну, а вам би радіти?!
Пам’ятайте, що кара настане!

Не питайте мене, не питайте,
Бо у серці моєму могила...
Якщо винна у чомусь – прощайте,
Я ж давно ваше зло все простила!...
2001р

Літеретурна композиція за творами
Тараса.Шевченка та Ігоря Міфа

Не згас Тарас.
Душа поета
На клич божественного злету
Здійнялася у небеса.
Туди, де вічність і краса,
Любов, добро і віра, й воля.
І Муза напуває зорі
Його немеркнучих пісень
Про день, вимолюваний день,
Котрого все ж не дочекав.
І часом вистраждане слово:
“Для кого я пишу? Для чого?..
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку…”
Тарасе, брате, через роки,
Через потік десятиліть
Прийми уклін і щиру дяку
За тебе й скарби ”Кобзаря”
Й пробач, що ще не так високо
Зійшла жаданая Зоря,
Щоб дарувати всім тепло.
Що й досі “там тілько добро,
де нас нема.”
На чужині,
Не у своєму ріднім краї
Ми долі кращої шукаєм.
Чи може доля нам така –
Шукати кращого
не в себе.
Ніби й звертатися до неба,
А все ж
робити
все
не так?..
"Та іноді старий козак
Верзеться, грішному, усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні - коні!.."
Ми вже навчились помирати
За тую волю.
А в житті
На чужині,
на чужині
Шукаємо потіхи в долі.
Чи то вже звиклі до неволі,
Чи дурнями судилось буть,
Чи дурнів
ліплять з нас мудріші?
Та блиск твоїх, Тарасе, віршів,
Твоїх “кровавих тяжких сльоз’’,
А їх чимало пролилось
“На марне поле”,
не забути.
З розтятої буттям струни
Не марно сльози пролились.
Надміру хижої отрути
Напились у житті колись
І живемо, як отруєні,
А ліку й досі не знайшли.
То хто ж ми є у сьогоденні?!
Куди йдемо?
Куди прийшли?!
"Благословенная в женах
Святая праведная мати
Святого сина на землі,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні світилось
Те слово. Божеє кадило.
Кадило істини.
Амінь."

Де вороння і погари лихі,
Зросла калина юна при дорозі.
Ех, братчики!.. Передчуття глухі
вростали у серця в німій тривозі.

Лише моє співало ще зі снів,
А та калина, як моя дівчина!
Ех, братчики!.. Там ворогів і стрів,
І кров’ю запалала шабелина...

Калину посікли у тій борні,
І братчиків, що з кетягами болю
Вмирали так, як умирають ті,
Що люблять над усе життя і волю!

Тепер ви вітер, очі вам – блакить.
А я вернусь, я виховаю сина!
Ех, братчики!.. Йому тепер любить,
Росте для нього дівчина-калина.

Занадто довго я страждав!
Занадто сильно я кохав!
Немов лікарство ця розлука!
Я зрозумів: «Ти просто …!»

***
Дерева блаженні –
Їх живить земля,
Своїм напуває соком.
Як мати, мале
У колисці маля,
Любить уже ненароком.

А птахи щасливі,
Їх Бог береже –
Дарує життя й поживу,
І вітер їх крилам
Наснагу дає
Й політ робить їх щасливим.

Людина ж радіє,
Коли в неї є
Без ліку чарівних друзів,
Щоранку із ліжка
Бадьора встає
І серце не ниє в тузі…

8 березня 2010 р.

З дахів весною скапує зима.
Капрони ніг на зміну вічним джинсам.
Ти у кафе сидиш іще сама
чи тет-а-тет із випадковим Джином?
Бажання є, півсотні, а не три.
Проте сьогодні вистачить одного...
Немов брасматик, що розтікся, три
свій сором зі щоки та йди до нього...

душа мов жорна
все змели
нехай на серце
ляже біло
любов у чорнім
привели
і засадили
цвяхом тіло
цвіли долоні
пелюстки
краплинно зріли
облітали
таким солоним
і гірким
повітря стало
дихай шалом
петлею шал цей
крику `я`
скіпки небесні
у волоссі
молитви в кальці
в`яне яв
вітрами змін
його розносить
де спалах тиші
на устах
так ясно-синьо
ніби птаха
політ колише
де ти та
що тіло вмиє
витре плаху
у чисті сльози
зодягне
моє обличчя
перед людом
хай врешті розум
осягне
чого вартують
пересуди
скіпки вростають
терня зір
земля і тіло
порідніли
світ воскресає
до сих пір
душа мов жорна
біло-біло

8 Березня 2010

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

Перебираю днів шухляду:
На фотокартці вигляд ззаду –
Три на чотири.
Змітаю з підвіконня зиму,
Накритий небесами диму
В чужій квартирі.

Махати пізно кулаками –
Любов приходить із роками
І йде за ними…
Лишаються ватаги літер
Які попереплутав вітер –
І вийшли рими.

Стосунки наші нелогічні:
Комусь – минулі, мені – вічні,
Перипетійні…
Твої образи недоречні,
Мої запої безкінечні -
Анестезійні.

Все більше довіряю Богу…
Рюкзак лаштую у дорогу,
в яку – не знаю…
Вірші – це кара для поета…
Тебе шукаю –
Де ж ти?
Де ти?
–
Тебе немає!

Зима вернулася у Львів
І знову вулиці засніжені.
Цілунком березень зустрів
Її закохану й розніжену.

Весняні квіти дарував,
Вустами теплими торкаючись.
Холодні губи цілував,
Не вибачаючись, не каючись.

І сам забув, що то зима,
І називав її коханою.
Зникала мрія, як туман,
Коли сніги розтанули...


08.03.2010р.