В стихах, как в беспробудном пьянстве
все большей дозы ждешь. Больной
рукой на лиц пустые пяльца
кладешь канву. И нитка льнет
к подстрочникам таинств вчерашних,
не поместившихся во дне...
Возделывает мука пашню,
хоронит опостылый снег.
С усталостью не познакомясь,
спешит закончить путь строка
в мир искони и до- искомый,
хоть пахнет чадным сном рукав.
А утром новое похмелье,
как горлохват — хоть не дыши!
И сколько не писать осмелишься —
вот столько уморишь души.

2002

Не можу звикнути ніяк
до цих обвітрених поселень,
де мій загублений земляк
плекає ради Бога зелень,
де хмари, дивлячись униз,
ллють жаль на день обітований,
куди майбутній час приніс
надію, що і він настане,
де необізнане маля
шукає стежечку у житі
і колосочок нахиля,
і вчиться з долею дружити,
де пам'ять стишує ходу
над сном поліщуків. Де буде
написане нам на роду,
якщо рід себе не забуде.


2000

міні міни 10

...плач по царям і вбік
поглядом двох орлів

стежать щоби не втік
Орлик в чужий Орлі

різноколір’я мап
в очі як змій повзе

жаль Іванів нема
тих з Богунів й Мазеп...
(31)

Я покладу свiй час на депозит,
З вiдсотками життя рости примушу!
За рiк знiму iз вiку кiлька лiт,
I з розмахом всi мрiї надолужу:)

2010

Згорнуті файли. Кастровані сни середи…
Так, по контуру крові, навпомацки, ходиш туди-сюди
і не рік, і не два – а солона зима перезріла.
Я приборкала білого звіра.

З чого ти зіткана, дівчинко? Автор твій де?
І кому червоніє від сорому “Каркаде”,
тривожно маскуючи лейкоцити?
Я не буду тебе просити…

Слово. Крапка. Потім іще одне слово. Деліт.
З ким би ту бісову середу розділить?
І жадно летіти, збивати стовпи, мов оскому…
Я тебе не скажу нікому.

Звірі ховаються. Вужчають вікна осель.
Внутрішній голос уперто скрипить, як осел:
“Він бо дитина. А діти – огидні. Вони ж – індиго.”
І вже на рахунку зими недостатньо снігу…

І так ти за мною ростеш.
Я від тебе росту.
Ти – по драбині.
Я – по хресту.

По тихій весняній алеї
Листочок вітер колотив.
Шматочок сонця золотого,
Шматочок осені котив.

Прохожі сірі проходили
Все мимо, мимо... Тупіт ніг...
Шматочок осені топтали
І міг пропасти він в пітьмі.

В зневірі тоне він буденній,
Щодня блукає між людьми.
Не знає він, що особливий -
Осінній лист серед весни.


2010 р.

Я усупереч всьому в життя таки вірю -
Вірю в те, що не будуть порожні подвір"я,
І малинівки в свому вогнистому вбрАнні
Будуть дзвінко співати Людині щорання.

Я так вірити хочу, що квіти і птАхи
Не побачать, як людство ітиме на плаху
Під важким тягарем всіх гріхів цього світу...
Вірю - прИйде Весна і ми будемо жити!

І далеких руїн зникнуть привиди сірі,
Знов у душах воскресне загублена віра,
Хлинуть теплі дощі і земля запарує... -
Людство впевнено в завтра дорогу торує!
15.03.2010р.

Сварга зими -
небо покраяне.
Колір луни –
ніби до Каїна.
Смальта душі:
очі розгадані.
Сонця до слів –
губи окрадені.
Наче брехня,
псота на вулиці.
Всоте, мов гар,
кутаю руки ці.
Плутаю день –
пальці розмотую.
В ноги зима
меншою псотою.
Стане поріг
сватом і соромом.
Любий мені
щиглем і вороном.
Ти мені весь
серцем і крилами.
Світ у гілки…
Пізно і зимно ми.

2010

Дощ стікає слізьми
з небесних шибок
Господи – я твоя риба
затиснута у жменю
але Ти в кожній сніжинці
у кожному оці
ревно чешеш
вербові коси
незворушним поглядом
зоряним пилом
замітаєш сліди
цитати з євангелій
на білому аркуші
зимового парку.

2010

Іде весна, ні суму, ні хвороб,
Коли бере галузку птах у дзьоб.
І кінь Пегас летить під небесами,
І душу заохочує до спроб...

Сорокаватний холодний небесний ліхтар
вату розпушить стоденну приплюснуто-збиту,
лінія льоду під наглядом втомлених фар
знову в безчассі по вулицях буде бродити.

Радіо-голос безсоння-сліпий поводир,
шурхіт нічного годинника у завіконні.
Спрага до краплі осушує пляшку води
і розгрібає думки в їх безладному сонмі

Збрижиться час, дежавю залишаючи люфт,
гальма – ривком, і автівка заточиться юзом.
Будеш цигарку? Ні, дякую, я не палю...
потім... тоді, коли світ розлетиться на друзки.

А постать у місто заходить байдуже,
Що вже розпашіло від пляшки самбуки,
І лупить до крові сердиті калюжі,
Узявшись з вітром удвох за руки.
Залазять люди в свої під’їзди,
Немов в барлоги, у сплячку знову,
А зорі під сто шістдесят наїздять
За ніч по небу так кольорово...
І вимкне вікна північ до ранку,
Щоб стало темно, як в рукавичці...
Будинки, зігнувши свої осанки,
Помоляться тихо місяцю-свічці.
І гризтиме душу насущний спогад,
Сховавши гордість в замерзлу жменю,
А десь горлатиме дико погляд...
Забудь мене й телефон... в кишені...
То ніч-неформалка, а я забула,
Бо вирвала кігтями з дротом прямо,
Набила, правда, об щастя ґулі,
Порвала вірші на рими ті самі.
Завиє час на руці циферблатно,
Як пес бродячий, три дні голодний.
І піде постать за місто спати
У ложе ваше
Тепер холодне...

Що можна так кохати, ти не знала,
Ділитись тілом, наче шоколадом,
Коли стікають ночі, як Каяли,
І губи в інших тануть виноградом.
Що серця в грудях два вмістити можна,
На простирадлі мрії малювати
Підписувати йменням твоїм кожну.
І дарувати зір небесних сальто.
Закотить день червоним апельсином
У вікна, що розчинені у каві,
Коли займеться обрій блідо-синім,
Тобі всміхнеться сонце твоє справа....
В ранковім місті, буцімто у джунглях,
Сплелися люди і тролейбуси докупи,
І хай горланить час в чужому ґуґлі,
У когось пахне ще вчорашнім супом…
А ти котом залазиш на коліна,
Від щастя мружиш очі...хочеш спати...
Десь третій день чекають вдома сина,
А він давно в твоїх координатах...

Я пришпилю до тебе ніч
Своїм цілунком терпко-винним,
І як сорочку, втому з пліч,
З нас на підлогу тиша скине.
І губи у твоїх згублю,
Заплутавши між вії очі.
Під перше несміливе «Лю…»
Здригнеться небо так пророчо.
А тіло, начебто пломбір,
В обіймах пристрасних розтане…
І втопить щастя у собі
Твоя кохана…

Як Єва, вулиця ранкова,
В снігу дерева, наче поні,
В біноклях вікон день зимовий,
І ми удвох солодко-сонні.
Уклалось щастя поміж нами,
На грудях склавши руки ніжні,
І барбарисовими снами
Ще пахла постіль білосніжна.
А сонце у твоїх зіницях
Розкинуло проміння в небо..
І кава в чашці наодинці
Щось пліткувала там про себе.
Годинник бив руками в стелю,
Тобі клялося серцем в очі
В гарячім ліжку, як в пустелі,
Дівчатко у твоїй сорочці..

Ми тепер по інерції, начебто є і ... нема.
Ніби разом - у всіх протоколах і списках.
Вже без спецій, без зайвого слова, вина.
Без емоцій на вибух. Емоції тільки на дисках.

Ми застрягли в собі. У своїм егоїзмі без краю.
В свою гордість заплутались - важко, наївно, уперто.
І ніхто не заплаче, не крикне: "Іди! Відпускаю..."
Щоб вдихнути майбутнє, і файли без остраху стерти.

Щоб почати з нуля. Відчинити приховані двері.
Не боятись думок, що вирують на першому кроці.
Знову разом -за руку. І сотні думок на папері
І ніжність очей, від яких розриває емоції.

Нечуване диво
сталось в країні:
у нас в президентах –
Анна Ахметова.
Тепер у Європу
З голою …
Не стануть пускати,
брудом заляпаних.
Та що нам цей Захід!
Не дуже і надо!
Наш вибір – Росія
Велика, красива.
Пунктиром всі в Азію
Монголообразную.
Ми вивчимо мову
Калиново-жаргонну
Й закриєм в Європу
Назавжди ворота.
І Анна Ахметова –
Фігура конкретная,
Нам стане за брата,
За мати і тата.
Отак, моя мила,
Колись, «Україно»,
Ти вибрала ката
Собі в рідну хату,
Порізала коси
Злотоволосі,
Дала зґвалтувати
В своїй власній хаті.
Двоколірний прапор
Не зникни на мапі,
Щоб мову співучу
Кати не замучили,
Щоб сили не втратити
В своїй рідній хаті нам!

2010

Я знаю, був я іграшкою долі,
І сам себе шукав на власнім полі.
Завжди я гнав щодуху рисака,
Отямився – і їжджу я поволі.

Наче сіль у крові,
Юні зорі туманно моргають.
Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.

У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.

Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.

Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Світлі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині.

Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль,
Що сміється –
Аж видно кишки.
Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, –
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.

Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень.
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.

Хто життя не боявся
І вмерти також –
Як заснути…
Десь береться печаль –
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, Мисливий, згори.

А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня летюча зоря.

Розуміти не треба.
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітриська, і землю, й моря.

Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.

Вустами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.

А стежку – як пісню –
Почати із вищої «до».

Словами розмалюю, задурю
сама себе. А краще хто зуміє?
Про казку, про кохання і зорю,
про здійснення закресленої мрії.

Лапками – пелюстки, де сипле сніг
у пасмах віт, нехай роздує вітер.
Епітетами вистелю до ніг
кульбаби у траві, де ті розквітнуть.

Змалюю кольорово до дрібниць –
не тільки я повірю, а півсвіту.
І ляжу в оксамити горілиць –
весни чекаю, а порину в літо.

Не згорю у вогні я твоєї брехні.
Не кажи мені «так», не кажи мені «ні»,
не кажи мені правди всієї до дна.
Бо правдивою є лиш очей таїна.

Не кажи мені «ні», не кажи мені «так»,
знаю я, на красиві слова ти мастак.
Біль чи радість в словах – все вогонь рознесе.
Твої очі сказали за тебе усе.

Не кажи мені «так», не кажи мені «ні».
Твої очі збрехали.
Мої не сумні.

2010

Я паросток малий землі своєї,
В ранковій скупаний росі.
Із шелестом дібров зелених
До мене приходили сни,

І ніжний голос материнський
В душі чар-зіллям розквітав,
Щоби ніколи Батьківщину
Я на чужину не зміняв.

Я паросток прадавнього народу,
Що до свободи йшов через віки.
Мої славетні предки відчайдушні -
Безстрашні запорізькі козаки.

Моє коріння вглиб століть сягнуло -
В трипілля, у слов’янські племена,
Загартувалося, зміцнилось й здобуло
Одвічну мудрість з вірою Христа.

І я зростаю в вільній Україні,
«Я – українець!», - гордо говорю,
Її історію, минуле й сьогодення
Шаную, знаю і творю.

не рви нерви мінором зречень
біль і ритм потойбічні речі
біль у грудях
а ритм у тиші
на вустах словом зрине між
світом цим і отим найвищим -
меч домоклів - останній вірш

лік зозулин літа сумує
ріже навпіл до_ після всує
до – «ку» перше
а друге - після
в ритмі серця і раптом – ш_ш_ш
світу коди у коду пісні
загорнуться у саван тиш

білим снігом як той різдвяний
що під ранок на ґанок стане
і не ступиш
гвіздком у віко
глини грудка по грудях б’є
краплі неба і сліз навіки
крапку впишуть в життя твоє

відлітати
від літа
на Cпас
у хмарини густі та білі,
і згребсти жар зірок про запас,
ще й сховати в своєму тілі.
потім взяти в долоні дощу,
щоб втопити пожежу в серці,
прокричу
«я лечу»,
щоб почув -
хтось на небі …
не одзоветься
знизу чутне луною … «чу-у-у-у» –
ч_у_ж_и_н_а…
і мій сон обірветься
на цім слові, на думці оцій
над Тібетами чи Непалом,
ніби жереб династії Цін
у руці
відгорів напалмом…

то не сон – бо літак крильми,
зачерпнувши холодного вітру,
вип’є «путінки» VIP-PIV_літру -
щоб вже скоро я був z людьми…

На витримку - розплющені абзаци…
Й герань з кривавим присмаком образ…
Під трав’янистим зігнутим форзацом
Книжкові плечі прихилю до Вас…

Як субтропічість (зважена рослина)…
Кімнатним духом – двоквітковий плід…
Вам – безпідставне: «Буду за годину!»
Дорожче всіх безсуперечних літ…

Ефіроносність – в визначенні стелі…
Над монітором – ефемерність рис...
За доторком сумує епітелій,
Захищений від болю (зверху - вниз)…

Живим суцвіттям – інші одкровення…
Під їстівним параграфом - табу...
Ви скуштували те смачне варення
(разом із цукром зварену журбу)?

Бетонний фон – тривала безкінечність…
Над безсумнівним визначенням слів…
Абстрагуванням – літери доречні…
(Вам хтось про них колись вже говорив)…

На все вікно - безплановість погоди…
(Вам це знайомо – безпредметний ряд)...
Асиміляцію - лікую йодом…
Хоч знаю, що одужаю навряд…
2010 рік

У хатині, що пахтить ваніллю,
Добувають віку сто чудес:
Гойдалка, ліжник, побитий міллю,
Жовтий кактус і великий пес,
Мушлі, недоспіваний вітрисько,
Капці, що носив Абу-Касим...
А життя проходить зовсім близько,
Тільки поза, поза домом сим.
Устаю раненько щонеділі:
Квіти-кухня-праска-пироги...
Із туману, - пахощу ванілі, -
Постають кисільні береги.
Жовтий кактус, коржик, чаю чашка,
Ні гроша, ні щастя ні на гріш.
Каже Доля: "Всім живеться важко.
На, візьми, киселику поїж".
Семиструнна, отже, - семижила,
Семибарвна крапелька на дні...
Може, щастя і не заслужила:
Прикра я. Не служиться мені.
А ріка Молочна - та й без броду.
Пресолодкі води в тій ріці!
Лиш довіку дмухають на воду
Ті, що попеклись на молоці.

2005

Під білим снігом і льодами
Ховали Мрію неземну.
Її прикули, затоптали...
А та все ждала на Весну.

Її душили і ганьбили,
Морозним вітром замели...
А та все жевріла зірками...
А та чекала ще Весни...

І Промінь теплий з хмари блиснув.
Розтанув сніг, зійшли льоди...
Весна прийшла! - сказала Мрія.
Весна в душі - вже назавжди!!!

2010 р.

(ніби дума)

Воскобій в мені.
Що з вощиною?
Буде чиста –
ґнота
запалю її
Батьківщиною –
заятрить
усоте.
Тане тілонько,
та не станути
ні душі,
ні болю.
Тремти, слухайся –
ростуть рани ті,
але світло
гоїть.
Гори свічечко,
світи з горечка,
займи світу
глею.
А як висохне
ночі моречко –
облети
зорею.
А як вибіжить
серце хвилею
за поріг
розбито –
тіни кроплене,
ховай крила ті –
глухі краплі
літа.
…
Десь по місяцю
доля крається,
краї долі –
гострі.
Думи каїнів –
неприкаяні,
стане їх
на постріл.

15 Березня 2010

Втримайся на плаву, тримаючись за плавці,
Бачиш, яке тавро на спині у цього дня?
Дівчина з міста Т, білий полин в руці,
Часу мінливий плин ловиться на живця.
Десь на узбіччі шляхів меле луску чорний млин,
Меле дурниці і сум твій перемелює він.
Рими та пахлаву слів запашних і снів,
Трощить людські голоси, та не торкає один.
Тихо говорить Бог . «Тихо...» - луна в душі.
Із стільників небес ти дістаєш вірші
Без коливань і біль буде зватись Любов.
Боже, іще кажи! Cестро, пиши-пиши,
Бо найкоротша ніч, бо найщедріший улов.

Мне сложно слышать: траурность полен…
Мне б - выдумать канатные наброски…
Смешно звучит: золототканый плен
Располагает похотливым воском…

Отвоевав – броски и времена…
Сложнее тем, кто меряется силой...
Мне проще в этом – я не влюблена…
Я просто раньше помнить научилась…

Перепроверив календарность встреч…
Последний день у февраля – украден…
Необратимо воздух будет течь…
Через гортанность выбоин и впадин…

Немногословностью – не продлена…
Простым решеньем - взрослость разуверит…
Лишь пару вздохов – и опять весна,
Которой очень хочется поверить…
2010 год

Велике щастя – бути віршарем,
У слово лити свого серця щем,
І зігрівати безголосі душі –
Жовтогарячим, трепетним огнем.

Згасне свічка вина – буду слухати зорі осінні,
Бо остання кохана приходить лише уві сні.
…Я люблю тебе, море, солоне, як постріл у спину.
Я повільно мину у душевній твоїй глибині.

Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
Космос пахне землею, Земля – молоком золотим.
Ця басова струна – нетутешня залізна дорога, –
Може, душу морську від мирської спасе суєти.

А якщо не спасе – хай живе за законами плоті.
Хай болить до нестями печаллю морської трави.
Хай набриднуть їй всі християнські раї щирозлоті
І обличчя вітрів перемін, і походи на Ви.

Хай ніколи не ходить за плугом – як білі пегаси.
І по рейках також їй звіряти недолю дарма.
Храм у лісі – вона…
Як горить – то ніхто не погасить.
А коли не горить –
То її ніби й зовсім нема.

Синьоокі ворони її в потойбіччя провадять,
Звідки, власне, вона і прийшла –
Як сльоза золота.
При любові одній,
Та при всяких задрипаних владах
Пропила на мільйон.
Нажила на п’ятак.

Димна свічка вина.
Недослухані зорі осінні…
Вже й остання кохана іде,
Щоб забрати, як біль, мене.

Я зостанусь один у чаїнім її голосінні,
Коли тіло мине.

Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
Космос пахне землею, земля – молоком золотим.
Ця кобзарська струна – нетутешня залізна дорога –
Таки душу морську від мирської спасла суєти.

Натягнувши рукавиці,
Вдерся злодій до крамниці.
Завгодя узяв ганчірки
Намотати на кросівки,
Щоб відбитки не лишити
І було все шито-крито.

Вкрав пельмені «Геркулес»,
Буженину, майонез,
Марочний коньяк «Жан-Жак».
Стало парко – зняв піджак.
Прихопивши цигарок,
Поскидав усе в мішок.
Як почув, що йде двірник,
Невловимим Зорро зник.
Та пишається, мовляв,
Що на цей раз не попав.
Все продумав як-не-як…
Лиш забувся про піджак.

А там паспорт у кишені...
Ось такі, браток, пельмені!

2010 р.

Гол забивають
Радість та щастя
Перемога така

Гол не забивають
І розчарування
Нічия нульова

Гол пропускають
І горе і сльози
Поразка важка

Радість і сльози
Голи і прогнози
Це гра світова

2010

Тихо березень постукав,
Потирав замерзлі руки,
А натомість – сніг лапатий
Не дає виходить з хати!?
Зиму, щоби привітати –
Дружно візьмемо лопати:
„Йди собі, Зима-небого,
Скатертиною дорога.”

Хочу в неба запитати:
«Чом Ви гніваєтесь, Тату?
Де поділися шпаки?
Не зелені, чом бруньки?
Йти від нас Зима не хоче ,
Нагло сипле сніг у очі!? »

В жилах кров кипить натужно,
„Досить! – кажуть хлопці дружно –
Разом сядемо до столу:
Щоб ніхто не впав додолу,
Візьмемо картоплі, сала,
Огірків хрумких чимало –
Вип’єм чарку – не одну –
Та й зустрінемо Весну!

(7.03.2004 -15.03.10)р

у березня поцупивши вино,
п’яніє сніг у ночі на бенкеті,
звисає шлюбний, ще торішній, кетяг
з його петлиці вижовклим руном.

рояться у неспокої думки,
сусідин пес «ворожить» безугаву.
сьогодні місяць - повня, не лукавить,
напоєний передчуттям терпким.

і кроки, що ламають лід тонкий,
вчуваються, а може це – реальність?..
та ми давно уже не ідеальні,
щоб коми замінити на крапки.

знаєш братику
я люблю фашистів
за їх чорні сорочки.
від них пахне здоров’ям
навіть з телеекрану.
стара кінохроніка –
паради молодих і красивих,
експресія, виразні жести,
беніто схожий на борця
чи там, скажімо, боксера,
виступи з балкону
істеричні як накликання дощу
на співучій мові данте,
інколи думаю – знаєш
напевно його недруги
вчились в школі краще за нього,
вони більше цінували ренесанс
все-таки петрарка там чи бокаччо,
і, щоб йому не було самотньо
на цьому провінційному балконі,
вони повісили поряд кохану

Твоє небо так ви́соко
хмарами писане
з пальців Господа
виссане
карбоване цятками
зірками-блудницями
це майже як пестощі
це схоже на радощі
у грудях затиснуті

твоє небо – так ви́соко

а я лише листя
жовтавий лист я
і мов ненавмисно
твоє небо – ви́соко
2010

Я щиро дякую тобі
За ті слова, що ти сказала.
Нехай літа не молоді,
Та смакувала чорна кава.
Серед чужих і голих стін
У ароматах безнадії
Прийшов на пам'ять раптом Грін,
Романтик паруса і мрії.
Я знову дякую тобі,
Що мрії мали різнокрилі,
За шторм в застояній воді.
І ревнощі... забуті... милі...
10.03.10

Тягар своїх тривог скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я лишаю без вагань.
Щоби на крилах мрій полинути у сни,
В яких з Тобою ми відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те, що любе вже давно:
Тебе, світання час, це небо і весну...
Майбутнє і минуле зіллються знов в одно,
Але, чому це так? Я досі не збагну.

Реальність це чи ні, ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій сьогодні тільки наш,
І пам’ять про любов належить тільки нам!
2003р.

Під вічним тягарем життя важкого ноші,
Зігнувшись від проблем, іду в пітьму віків.
Ні всі скарби у світі, ані найбільші гроші,
Ніколи не замінять мені моїх шляхів.

Іду крізь вічну зиму, через сніги і гори,
Іду у ранню пору і в час сріблястих скронь.
Іду крізь вир стихії, де є журба і горе,
В дорозі зігріває лише душі вогонь.

Знайду свою дорогу до неба-небокраю,
Знайду свою вершину, що буде лиш моя.
Через роки і терня шляхи свої здолаю,
Які подарувала життєва течія.

Знайду свій шлях до того, хто долею обрАний,
І щастя храм збудую, нехай поможе Бог!
Хоч шлях, яким ітиму, для мене ще незнаний,
Та ми його з Коханим збудуємо удвох!
2001р.

Кровоточить світило, мов рана глибока,
І прокляття летять аж до самих небес.
Ви хотіли нового Месію й Пророка?
Це для вас Князь пітьми знову з пекла воскрес.

Небеса вивергають розпечену лаву,
І зі страхом народ поглядає на це.
Хто затіяв для люду вселенську розправу?
Проглядає з пітьми його хиже лице.

Це оскал ненаситний його проглядає
Із-за згарищ будинків, сміється мов він.
Знову й знов нову жертву для себе шукає:
Не спинити його, надто сильний розгін.

На терезах життя переважило Зло,
Все пітьма навкруги полонила.
Невідомо, кому нині ще повезло:
Чи живим, а чи тим, хто в могилах...

Ще й сьогодні до нас долинають здаля
Відголоски війни, що стихають.
Кровоточить світило, в судомах земля.
Люди ранок новий дочекають?!...
2001р.

Лиш увіллє весна п’янкого чару,
І забринить душа, немов кіфара,
Обняти хочу я весь білий світ, –
І випити до дна цю срібну чару.

А на Красному Полі - зима,
Поміж краплями снігу – кров.
Криком серця мовчить сурма,
Що ніхто її не зборов,

Як ніхто не зборов тих Крут,
Що постали хрестом століть.
А над Крутами чорний крук
Переконливо так стоїть.

І керують ним знову. З нас
Вибирає він жертву. Ми
Ніби вперше у перший клас
Від зими йдемо й до зими.

Крихта правди летить під стіл,
Крапля совісті гасне там,
Ми не Кротони й не святі –
Знову страшно маленьким нам.

Може, завтра замкнеться круг
І на захист нам стане хто?
Знов безвусі герої Крут,
Не шинелі у них – пальто.

Знову юні сини Карпат
Із безумством хоробрих, чи
Лицар той, що під блиском лат
Загубився на смерть йдучи.

Ні, на чудо нема вже сил
У казкових усіх істот,
Нам ув очі пускає пил
Геній гнучкості і підлот,

Той паскудний, жорстокий крук,
Що згортає свободу в сніп,
Та немає у нього рук
І ніхто не впаде на сніг,

Бо немає вже снігу, лиш
Між траву проростає кров …
Там, під зорями ти стоїш,
І не бачиш нічого знов…

А довкола все та ж зима,
Березневий холодний час.
Криком серця кричить сурма,
Що навік поєднала нас.

Кругом серця кружляє крик,
Йде під Крути Карпатська Січ.
І не плаче ще нині крук,
І зима переходить в ніч…

На формі камуфляжній
Застебнуті ремні.
Поблискує медалька,
А він співа пісні.
Гармошка рветься в душі
На весь мікрорайон.
Стрічає перехожих
Потоптаний газон.
Стоїть, як та лелека
Припнута у росі,
Веселий музикант,
Що на одній нозі.
Лунають в серці кожнім
Ті звуки голосні-
Його веселі жарти
І радісні пісні.
Бринять сльозою очі
У тих хто мимо йде,
Підходить до футляру
Й копієчку кладе.
Протезом, як кілочком,
Прикутий до землі,
Єдиною ногою
Притопує собі.
Безпечні перехожі
Спішать куди кому,
Заслухавшись у радість
Дивуються йому.
Не можуть зрозуміти:
Для чого він живе...
А пісня громом лине,
По вулиці пливе!
У ріднім мирнім краї,
Уже не на війні,
Веселий музикант
Виконує пісні.

2006р.

Я пішла по світах, як, буває, ідуть у відпустку.
Роздивлялася сни у вітринах на вулицях міст,
приміряла новеньку заквітчану ружами хустку,
черевики на босу і сукні. Ото маю хист.
Я шукала тебе, чи себе, чи слова підліткові -
дев’яності були видатними на вірші і сни.
І була я терпляча, замерзла і невиліковна
на кордоні «було» і «ще буде» тієї весни...
Витрачала не гроші - слова і кредити на спокій,
парасолі губила, підбори і голову теж...
Та затихли за рогом Садової-Пушкіна* кроки
двох розбитих сердець за межею дозволених меж...

Закохалася у леля
Березневого Зима.
Вчарувалась дивним хмелем
Її стриманість німа.

Сонцепроменем долоні
Як торкнувся до щоки,
То сніжинки невагомі
Заховались у струмки.

Стрепенулась, налякалась:
– Що це сталось, лелю мій?
Усміхнувся він ласкаво:
– Перші слізоньки надій...

Невідоме і незнане
В серці проліском зросло.
Захищалася снігами
Та рятунку не було...

Серце, звідавши любові,
Випромінює тепло...
І поволі, так поволі
Тануло її єство.

Розімліла від блакиті
Погляду його очей,
Прихилилась голим віттям
До коханого плечей.

Засинала ще Зимою
У незвичнім відчутті.
А прокинулась Весною
Поруч з ним...
в новім житті...
2010

сергій вікторович курить на терасі
санаторію (профспілкова путівка
ну ти розумієш халява сєрий всьо-таки ялта)
для всяких іпохондриків середньої руки
вже цілий тиждень він не має:
з ким поговорити
з ким забухати
тобто зрештою знову ж таки поговорити
він курить і дивиться на площу
яка остогидла настільки
що сергій вікторович навіть
спльовує собі під ноги
позирає на інших відпочиваючих та якусь незрозумілу чайку
які однаково не хочуть його вислухати
«я маю що вам сказати
ви чуєте придурки маю що сказати»
втішено посміхається і закурює нову цигарку:
клята чайка таки поцілила того кретина
в білому піджаку
«так йому і треба
а то ходить тут вимахується
сноб довбаний
пива треба випити»

Ах, какой снегопад!
Подхвачу на лету
Твой ответ невпопад…
Мой вопрос – в пустоту.

Снегопад не спеша
Тихо высветлит ночь.
Леденеет душа…
Он спешит ей помочь,

Он хоронит дома,
Засыпает живьем -
Но страшней та зима,
Что во взгляде твоем.

Не сержусь. Не сужу.
Я смирилась давно.
…Я тебя разбужу
Горстью снега в окно.

У ріднім Львові я - в твоїм Парижі.
А може, навпаки, як сонце зайде.
Не розділяймо, любий, вічність тиші,
зустрінем ранок у Варшаві-зайді.

Ти привезеш морозиво із вишні
і пляшку синю з замку родового.
Ми не забули крові голубизну,
ми пошануєм наші родоводи.

Напоїмо вином ми всіх геральдів.
А пляшка синя, наче синя птаха,
минувши Єлисеї, Кайзервальди,
нас понесе з Монмартру на Личаків.

Сп’янієм не з вина ми, від любові
Парижу й Львова, Жана і Халени.
Бо що нам візи, мита і умови,
коли ми не одні, коли – єдині.

Нам день – як Львів, а ніч – Париж нестримний,
А світ – всього лиш метри, відлік далі.
Ми поруч, ми далеко, ми всесильні,
накинувши на Віслу тінь вуалі.

2010