Голос скрипки

Ти цілував мою руку – святково і ніжно.
Губи гарячі торкались долонь, як причастя…
Пилом сріблястим,
цвітом вишневим сходила ніжність.
В німбі заручин зашморг обручки – щастя.
Гойний, як ясен в світлі вишневого вітру…
Дотик весільний – пальців святкова розмова.
Щемною сповіддю спогад уявою витру,
Місяць гойдає над нами сяйво перстенів знову.
Серпень покотить ночі – п’янкі і шалені.
Яблука вродять в садах – відчайдушно на Спаса.
Твій поцілунок метеликом лине зеленим.
Спів оксамитний, душ захмелілих причастя.






Марія Якубовська
збірка “Ніч з Мольфаром”,
Львів,2005, с.93





Ти не перечив – і я, відчайдушно, на Спаса,
Наніч лишитись у тебе сміливо рішилась…
Але ж і ніч та шалена на славу вдалася…
Місяць на небі моргав і сміявся – звершилось!

Як починалось! Цнотливий цілунок у ротик…
Ось вони губи, ось вони – груди і ручки.
Душі хмеліють. Яблука вродять. І дотик!
Ось тобі німб.
Ось тобі зашморг обручки…



І.Гентош

Ревність. Просто голос…

Цей листя крик зненацька спалахне,
Як гріх чужий – украдене намисто.
Перлини днів – побачення чуже
І ти при нім: спокусник чи провісник.

І ти при нім – печаль, яка без дна,
Украдені у долі півхвилини.
І дотик пальців – іскорка мала,
І відчай крику зраненого зримо.

Чужі слова у горлі – як зерно
Між жорнами спокути і спокуси.
Я викраду тебе – я все одно
У долі поміняю всі обруси.





Марія Якубовська
збірка “Ніч з Мольфаром”,
Львів,2005, с.64





Ти налякавсь? Не думав й не гадав,
І не чекав, в які потрапиш жорна?
Я спеціально – хочу, щоб ти знав,
Яка я сексуальна і моторна.

Ти не кричи – то просто дотик мій.
Жага моя спокуслива й бездонна…
Не розчаровуй, согрішай, не стій!
Я – Мавка, сеньйорита, леді, донна…

Чужі слова у горлі чи вино?
Чи просто ти хотів сказать: - “Кохаю!”
Ще мить, ще півхвилини!.. Все одно
Тебе на обрус гарний поміняю…



І.Гентош

Білим по білому
2.

Прихилюсь до плеча – то остання межа?
Чуєш: біль полоснув біля серця?
Ще болить? То нічого. З-під леза ножа
Я сопілкою встала. Не сердься…
На мовчання моє, що замовкло на мить.
На розхитані, дранні чертоги.
Чи тобі біля серця мій подих щемить?
Чи лиш дим загортає дороги?
Чи досвітня печаль тобі сміх обпекла?
І сховалась у серце, як в нірку.
Не ховайсь, не дури. Просто – доля така,
Щоб триматись за бублика дірку.





Марія Якубовська
збірка “Ніч з Мольфаром”,
Львів,2005, с.4





Прихилюсь до плеча – ти не сердься – встаю,
Бачиш – швидко тепер вечоріє…
Чи оціниш колись сексуальність мою?
Про кохання питати не смію…
Похвалив би лице, мої перса і стан,
І останню межу – гарні ноги.
Не скупись, поміняй цей скрипучий диван,
Ці розхитані, дранні чертоги.
І в кімнаті іще попрошу – не пали,
Випускаєш то кільця, то зірки.
Я сопілкою встала. Мене не дури,
І не вішай від бубликів дірки.



І.Гентош

Я?!

Я – свавільна і вперта жінка?
Може янгол? Чи скорше – відьма?
Я не дам ні хвилини спочинку?
Я не дам посидіти сидьма?

Я… твою розчиняю душу
у своєму прозорому серці…
Я – лиш дика квітуча груша!
Я – високе в горах озерце!

Я – свавільна і вільна жінка!
Просто… волю кохання знаю!
Часом – янгол…А часом – відьма…
Я тобою лише
світаю!


Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.41


Я тобою лише світаю,
А ще днюю і вечорію…
Я до тебе натхнення маю,
Ну, фантазії всякі, мрії…

Не відсидишся в мене сидьма,
І спочинку не дам ні хвилинки.
Вперта жінка – то справжня відьма,
І лиш янгол – то спляча жінка.

Я без комплексів і свавільна.
Я як груша й озерце разом.
Ніжна… Дика… Прозора… Вільна…
Просто… люблю усе з екстазом…


І.Гентош

Я хочу до лісу

Я хочу до лісу,
де трави високі й лукаві,
де приспана ніжність
гойдається в кронах дерев.
Я хочу до лісу,
де тиша ясна, золотава,
а шурхіт осінній,
як докір,
у горлі
стерп.




Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.26



До лісу мене,
Немов намагнічену, тягне.
Я хочу стрибати
Й гойдатися в кронах дерев.
Ну хто із сміливців
Мене в верховітті досягне?
Сама, як пантера…
Та, може, зустрінеться Лев?


І.Гентош

Шоколад

Жінка – це насправді – шоколад!
Кажеш, ти солодкого не любиш?
…Доторкнись. Закривши очі. Наздогад.
І приймуть цю гіркоту солодку губи…

Жінка – твердне, владно-безпорадна,
захищається від подиху зими.
У теплі спокуса шоколадна –
тихо тане ніжними крильми.

Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.33




У теплі спокуса твердне швидко –
Доторкнися просто наздогад…
Жінка – то беззахисна лебідка.
Ти ж – як Казанова, справжній гад.

Брешеш, що солодкого не любиш.
Фантазуєш: – “Втратити боюсь!”
Я, дурненька, цьомкаю у губи
Й владно-безпорадно віддаюсь…


І.Гентош

Стрибки в калюжу

Стрибає голе світло у калюжу
крізь темряву драглистої землі.
Стрибає світло – відчайдушне дуже.
Та хто б оту калюжу пожалів?

Таке дивацтво: у калюжі – світло?
Геть непрактичне витрачання сил.
Кому калюжа ця, скажіть, посвітить?
І хто, скажіть, її про це просив?

Вода – горить! І ця калюжа – сяє!
Такі дива! Такі тепер дива!
Отак любов крізь темряву стрибає,
щоб стала з темної води – вода жива!



Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.40



Кому, скажіть, калюжа заважала?
Та ні, знайшов і гепнув в акурат!
Чому, скажіть, так мало було сала?
І чом так часто доливає сват?

Такі дива – первак горить і сяє…
Ну хто, скажіть, про це його просив?
О, сват вже п’яту пісню затягає –
Неекономне витрачання сил.

Прийшла пора додому повертати
Крізь темряву драглистої землі…
Бувайте, свате – совість треба мати!
…Мене би хто в калюжі пожалів.



І.Гентош

І б’ють під дих…

І б’ють під дих
реальність і новини.
Раціональність
дротом скрутить сміх.
Тримай удар –
щохвилі, щогодини.
Все б’ють під дих.
Все б’ють і б’ють під дих.




Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.30


Життя таке –
Лупцює нижче пупа.
Чи прямо в писок
В’їхать норовить.
І в вухо теж
Бажаючих є купа…
А в дих?
То геци –
Зовсім не болить!

І.Гентош

Застуда. Грип

І б’ють дощі – холодним вістрям –
тривожні вісті.

Б’ють у тамтами темних шиб,
безмовних риб.

Немає місця – для тепла
немає місця.

І лихоманка снів і слів.
Застуда. Грип.


Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.43






Цілу нічку лупимо в тамтами.
Скоро вже світанок – добрий знак!
Треба було слухатися мами,
То й не лихоманило б отак…



І.Гентош

PRESTO!

А поруч – незнайомі фрески,
а поруч – дивні вітражі.
І поруч ти – красивий, чесний
останню ніченьку лежиш!
Бо час диктує
“PRESTO!
PRESTO!”
Не роззирайся,
а біжи!



Л. Долик
Збірка “Львівська квадрига”,
Львів, 2008, с.31




Як все складеться – невідомо…
Дзвінок зненацька нас застав.
Зарано мій вернув додому –
А поруч – чесно ти лежав.
Волосся дибом! Мій Оресто
Теж так нівроку, не скажи…
Час на секунди.
PRESTO! PRESTO!
Не одягайся,
А біжи!


І.Гентош

Ця незбагненна дивна прозорість…

Ця незбагненна дивна
прозорість
Вітряного весняного
ранку,
Проведеного серед незнайомих
людей,
Так вдало доповнила незавершену
акварель
Попередніх наших зустрічей.



Віктор Палинський
збірка “Алгоритми душі”,
Львів,1992, с.97





Зустріч, певно, славно завершилась…
Незбагненно тут й холоднувато…
Незнайомців звідкілясь набилось…
І чому вони усі в халатах?

І.Гентош

Спогад з літа

Повертаюся посеред ночі.
Лісникова стара хатина.
Бреше собака в дровітні.
Пахне тютюн з-під печі.
Шарудять миші безпечно.
І Мавка стоїть при вікні.



Віктор Палинський
збірка “Алгоритми душі”,
Львів,1992, с.69






Думав, в лісі спочину трохи,
Ізолююсь в старій хатині
Від колєг, суєти, роботи,
Від пиятик, гулянок й гордині.
Почувався в дровітні безпечно.
Ніц не думав й не хтів робити…
Все по-плану ішло, до речі,
Тільки Мавка почала ходити…


І.Гентош

Кричи. Не стримуйся…

Кричи. Не стримуйся –
Тобі без мене лячно,
Нехай це буде навіть
необачно.
І плач на березі ріки –
Спливають роки і віки.



Віктор Палинський
збірка “Алгоритми душі”,
Львів,1992, с.86


Кохатися беззвучно не вдається.
А особливо, як підходить мить…
Сусід мені по-змовницьки сміється
Й підморгує: - “Не стримуй, хай кричить!”

***

В гуртожитку кохатись трохи лячно:
Всі знаються – прожили стільки літ.
Все чути. Будували необачно.
– “Нехай кричить!” – підморгує сусід…



І.Гентош

Гармонія

Ось річка. І дерева.
В них є Сенс.
Чи твоя печаль
У цій гармонії
Не складова частина?..


Віктор Палинський
збірка “Алгоритми душі”,
Львів,1992, с.82




Давно відомо, не новина,
Що все довкола має сенс.
Ось річка. Дерево. Людина.
Печаль. Гармонія. І секс.

І.Гентош

Гамір чайок…

Гамір чайок
Розгойдує човен.
А буря зовсім безпечно
Заглядає з-за горизонту:
Хто це робить
її роботу –
Розгойдує місячний
човен?..



Віктор Палинський
збірка “Алгоритми душі”,
Львів,1992, с.77







Човен ми гойдали аж до рана,
Кожен виробляв усе, що вмів.
Треба трохи стишити, кохана,
Щоби місяць з неба не злетів!..


І.Гентош

Море. Ніч. І дельфіна голос…

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло – дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдох.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце – одне на двох.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз-чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.


І. Павлюк
збірка “Лірика”, Львів, 2008, с.55





Ми дорослі. І нам все можна.
Я ж мужчина, не забувай.
Поцікався – розкаже кожна,
Що з поетом на морі – рай.

Познайомимося поближче,
Я люблю починати з ніг…
Отако… отако… і вище…
А колись я ще вище міг.

Не хвилюйся, розслабся мила,
І давай перейдем на “ти”.
Що ти з тілом моїм зробила?
…Заперечення темноти.

Безіменна зоря тремтіла…
Ледь вдихав я і видихав.
Твоє тіло хотіло тіла,
А не віршів, що я читав…



І.Гентош

Мавка

Де в одних серпанках юні весни
Йдуть у вечір, що немов рояль,
Місяць-косу клепле Перелесник,
Дядько Лев помер уже, на жаль.

Примерзають коси, милі коси,
До щасливих березнем вітрів.
Але як забутися про осінь,
Коли стільки осені вгорі?

Над зорею гуси пролетіли.
Під зорею коники іржуть.

Гуси мавку взяти не хотіли.
Мабуть, там десь верби не ростуть…


І.Павлюк, збірка “Лірика “, с.32,
Львів, 2008




Вечір на рояль безмірно схожий…
Юні весни, серед буйних трав,
Водять хороводи, поки можуть,
Поки Перелесник не дійняв…

Коси до вітрів попримерзали,
І в одних серпанках – до зорі…
Може, веснам трішки наливали
Коли стільки осені вгорі?

Безпричинно березень щасливий.
Гуси пролетіли – в добру путь!
По дорозі Мавку загубили.
З того навіть коники іржуть…


І.Гентош

Лист до Музи

Ніч. Весна.
Тривоги склочені.
Ні реальності, ні снів.
Чорний вітер позолочений
Б’є гілками по вікні.

Дощ зашамкав.
Даль озвалася.
Усміхнулася свіча…

Ось і все, що в мене сталося.
До побачення.
Прощай…


І.Павлюк, збірка “Лірика “, с.38,
Львів, 2008





Дивно свічка усміхнулася,
Певно скоро догорить…
Я півночі тут моцуюся,
Ну, а Муза не спішить.

Те, що в мене не римується,
Ні реальності, ні снів –
Мою Музу не стосується.
Я вже спати захотів…

Дощ зашамкав. Даль озвалася.
За вікном пройшов трамвай.
Не прийшла… Не написалося…
До побачення. Прощай.

І.Гентош

А кохання – усе ж таки птах,
ви його не хапайте за крила,
бо тенета – окриленим жах,
у неволі цій птасі несила.

Їй несила у замкнену вись
каравелами мрій без вітрил
відправляти життя у «колись»
крізь приземленість зв’язаних крил.

Підставляйте пташині плече
і у серце відкрийте дверцята.
Справжній птах – він і сам не втече,
від гнізда, що почав будувати.

А зачиниш дверцята – і птах
біль втаврує в’язниці у мур,
і у небо крізь зірваний дах
полетить у сузір’я зажур.

Добротою годуйте із рук,
не шкодуючи зерен терпіння -
і гарячих сердець перестук
буде піснею крил розуміння.
***
В щасті разом і разом в журбі
ми діждали сивіючих скронь.
Як я вдячна, коханий, тобі
за відкритість широких долонь.

Лежу на морі…

Лежу на морі…
Тихий – мов Земля.
Щось плаче рибка…
Хвильки – наче кори.

Під небом
Хрест самотній журавля,
В самотнім небі
Шум нічного моря.


І.Павлюк, збірка “Лірика “, с.64,
Львів, 2008










Земля притихла – я на море ліг…
Ридає рибка, хвильки – наче кори.
Ось як би трохи ще проплисти міг…
На другий рік, напевно, піду в гори…


І.Гентош

Зажило. Заросло. Затягнуло

Зажило. Заросло. Затягнуло
Льодами, льодами, льодами…
Що між нами було –
Уже поза, вже поза словами.

Від життя утекли
Під льоди, під льоди постарілі.

У падінні цвіли,
А в польоті згоріли.



І.Павлюк, збірка “Лірика “,
Львів, 2008, с.35




Слів немає, що було – то було,
Як до тебе мене тягнуло!
Серце бідне шкварчало, диміло…
Але ти така… неуміла.
Я ж згораю в любовнім польоті,
Кожен вечір вишу на плоті…
Я чекаю – тебе немає.
Затягнулося.
Заростає.


І.Гентош

В барі

Ліхтарі пригашені
І холодне пиво.
Платить хтось не нашими
П’яним і красивим.

І чомусь нагадує
“Бути чи не бути”
Плач гітари-райдуги
На дівочих грудях.

П’яні коси стеляться
Тихо й невмолимо
На розбиті келихи,
На троянди з диму…

Де душа і золото
Хочуть жити в мирі,
Продається молодість
Дешево і щиро.


І.Павлюк
Збірка “Лірика”, Львів, 2008, с.88




Аж туман розвіявся
(завтра скажу куму) –
Ти до мене всілася
І назвала суму.

У умі прикидаю
Скільки то на наші,
Скільки пива видув би,
Діти – простокваші.

Де ти в біса взялася,
Я ж забіг на пиво?
Добре розважалася
П’яна і красива.

Півгодини радості
Й місяць спину гнути?
Але й груди в пазусі!
Бути чи не бути?


І. Гентош

Смерть героя (комар)

Іржавий простір в комаринім тілі
сопрано стер на порох. У трубі
крихкого носа помпи вже слабі.
А кров тече крізь русла скам'янілі.

Ні палива, ні співу, ні в тобі
краплини співчуття... Як на вугіллі,
несуть його мотори зіржавілі
з останніх сил свердлити слух юрбі.

Він - камікадзе, що небесні тонни
на неї б кинув, як на ешалони,
і вже по смерті став би кавалер

найвищих орденів! почесні списки!
знамена! сурми! залпи! обеліски!
...якби його мій ляпас не розтер.



В.Неборак
збірка “Літаюча голова” та інші
вірші”, Львів, 2005




І кров густа. І помпа вже не та.
І палива давно не вистачає.
З останніх сил свердлю твої вуста…
Сопрано стер. То що робити маю?

Ну, вичави краплину співчуття,
Знайди ту точку на моєму тілі,
Щоб оживила признаки життя
І завела мотори заржавілі.

Як камікадзе – на останній бій….
(Не хочеться залишитись дублером).
А ти на вухо – Щось роби, не стій,
Щоб залишитись першим кавалером.

Змішалось все у сні і наяву-
Знамена , сурми, поцілунки, ласки…
Я ляпас ще якось переживу…
В почесні списки б тільки не попасти.



І.Гентош

Сьогодні у сні ти явився мені.
Такий прекрасний,милий і ніжний.
Ти звабу приніс у білім вині
І ніч дарував таку дивовижну...

Ти пальцями пестив шию мою,
Неначе клавіші фортепіано...
Ласки такої незнали в раю
І в пеклі такого до нині не знали

Ти чорне мереживо з тіла зірвав...
Гарясим воском уста обпаливши,
Диявольську пристрасть мені дарував...
Безумством шаленим мене наділивши...


Та Богом прокляте твоє життя...
Ти демон пекельний на зламаних крилах...
Немає для нас обох майбуття...
І разом ми будемо тільки у мріях....

Даруйте Кохання
Без пафосних слів,
Без остраху і
Без умов,
Немов би
Востаннє
На "грішній" Землі
Пірнаючи в бездну –
Любов.

Не бийте докорами грубо її,
Бо розпач і болісний жаль,
Невтішно сльозами заллють до країв,
На скалки розбитий, кришталь.

Підозри отрутою не напоїть
Гарячі, п’янкі почуття –
Від неї жовтіють Кохання гаї
І йдуть солов’ї із життя.

Звабливі спокуси до рук не беріть,
В обіймах коханок і зрад:
В нікуди червоні ведуть ліхтарі
І не повертають назад.

Довіри і вірності нам не шкода,
На заздрість єхидних базік,
Бо в жилах у нас не червона вода –
Кохання бурхливий потік!

Даруйте Кохання
Без пафосних слів,
Без остраху і
Без умов,
Немов би
Востаннє
На "грішній" Землі
Пірнаючи в бездну –
Любов.

20.03.09р.

Коньяк. ІV

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


.
В.Неборак
збірка “Літаюча голова” та інші
вірші”, Львів, 2005






Все певне скінчиться ніяк…
Рука холодна, погляд зрідка.
І ти, моя п’яненька квітка…
Навіщо був отой коньяк?

Піднуджує уже від кави,
А за шинквасом сніг колючий…
Догадуюсь – ти будеш злюча,
Як не дійде в нас до забави…

Пішли дурні, п’яненькі речі
Про “Кама Сутру”, Буало…
Ого, на сон щось потягло –
Це буде зовсім не доречі.

Підсовуюсь. .. Гарненька ніжка.
Ще пам’ятаю усміх, сміх…
Таксист підморгував мені.
Панчохи… Мед… І прірва ліжка.
.


І.Гентош

Клітка з левом

Лев, той що квіти крові випускає,
Вусатий мопассан, гриваста смерть, —
Красунь за грати подихом вдихає
І лиже животів їх ніжну твердь.

Волосся їх струмує крізь залізо,
Їх стегна розсуваються, тремкі,
Їх пальці в гриві, наче серед лісу
Лякливі сарни, крапельки гіркі,

І кришталеві горла, і димливі
Очиці, і рухливі язики…
Сплітається солодкий віддих в гриві.
Ревуть левиці. Бліднуть юнаки.



В.Неборак
збірка “Літаюча голова” та інші
вірші”, Львів, 2005





Навкруг одні левиці – не жінки
(лякливі сарни десь давно поділись).
Що вміють їх рухливі язики!
І де цього всього вони навчились?

Очиці хтивим поглядом горять,
Спіднички теж оголені до “міні”.
Ця довгонога, що мені під стать,
Із нею полежати би на сіні…

Як манить животів їх ніжна твердь,
Як хочеться стегон торкнути квітку…
О, вже й до мене йде гриваста смерть!
Рятуйте! Пробі! Лізу сам у клітку…


І.Гентош

Кава

Натхнення - це бармен - до ваших послуг -
що заклинає каву, як змію,
і варить бідну голову мою
в цій рідині, відтяту за непослух

турецьким ятаганом. Визнаю -
я став у чергу фацетів зарослих,
струнких цукерок і ножів дорослих...
Та я ще не прописаний в раю!

Чоколядовий дух, температура
червоних уст і божевільних бджіл.
У незнайомки погляд, як в лемура, -
аж цукор переламує навпіл.
Я ж - думкою в районі Сінгапура -
своє обличчя виляпав на стіл.


В.Неборак
збірка “Літаюча голова”
та інші вірші”, Львів, 2005



Кав’ярні й бари – то моя стихія,
Так манить в бар, як кролика удав…
З давних давен відомим стати мріяв –
Застряг в болоті коньяків і кав.

Бувало, що обличчям у салати
Зелений змій голівоньку мою…
А до жіноцтва силу треба мати –
Я фацет видний, в черзі не стою!

На ці забави не стає зарплати,
А про натхнення навіть не питай…
Я так бажав в раю приписку мати,
Але хіба бармен припише в рай?




І.Гентош

Що хочеш ти? Спокою під крилом…

Що хочеш ти? Спокою під крилом
оцього даху, що гримів, як бубни,
коли кохання, рятівне і згубне,
вривалось, ніби вітер, напролом,
і ми кружляли!.. передзвони рук,
тугих і чистих, наче мокрі весла,
будили нас, і ніжні рукомесла
витворювали промінь, пісню, звук.
А нині ми завмерли, як зима.
І ти така, немов ідеш сама
кудись, де в тіло струми б’ють співочі.
І тиша повнить вени голубі.
І хтось далекий зріє у тобі —
легке дитя, маленька грудка ночі.

Андрухович Ю.
збірка “Середмістя”, Київ,1989



Як ми кружляли!..Розхитали ліжко,
Як барабан в оркестрі дім гримів…
Як тобі личить ця коротка стрижка,
І як заводить погляд твій з-під брів!

Як в юності жага моя воскресла,
Мов у сімнадцять закипіла кров…
Мене будили ніжні рукомесла,
Витворювали промінь знов і знов.

І час від часу тиша завмирала,
По венах голубих струмила хіть…
Дитя ти хочеш? – Час давати драла,
Щоб ненароком ще не залетіть.

Пора прийшла сушити мокрі весла,
І – в добру путь – причину б лиш знайти…
А ти смієшся – витівка чудесна!
- Іди сюди! Ну і жартуєш ти!..


І.Гентош

Сади будинків — цегляний едем…

Сади будинків — цегляний едем,
де лагідно мовчать скульптурні звірі,
де ранні позивні тремтять в ефірі,—
ми їх на мову птаства покладем.
Поля дахів лежать, мов заповіт,
розліт вікна дорівнює вітрилу,
і тихо сяє з-під каміння й пилу
рослинний пломінь — давній горицвіт.
Ми входимо. На небі — смуга дня.
Ми схожі та близькі, немов рідня,
і кругло пахне хліб о сьомій ранку.
І віриться в безодню висоти,
і на руках так хочеться нести
цю плинну площу, цю небесну бранку.


Андрухович Ю.
збірка “Середмістя”, Київ,1989





Як добре, що прогрес з недавніх пір
Поможе влаштувати все, як треба:
Мобільник, номер і через ефір
Жагучі позивні летять до тебе.

На мові птаства трохи триндимо,
А потім в номер – і міняєм тему…
Я як патрицій, бранка ти немов…
Заручники мотельного едему.

Я розрахуюсь тільки за півдня
(Життя невпинно нині дорожіє).
А персонал уже – немов рідня,
Іде назустріч. Певно, розуміє…

Знайомі штори і розліт вікна,
В пилу амури – теж ознака моди.
Очікує безодні висота…
Широке ліжко. Душова. Ми входим…


І.Гентош

Етюд подорожнього

місто мов зала йду один
застебнуто двері на всі жалюзі
я тінь уздовж погаслих вітрин
я дерево на одній нозі
ця ніч насичений кармазин
шляхетна твердь хідника луска
зі стін волокна худих лозин
а в мене рука
золота й легка
це наче танець під клавесин
з променем що паде навзнак
я сам як отой дорожній знак
і ліхтаря світляний апельсин


Андрухович Ю.
збірка “Середмістя”, Київ,1989





Додому вертаю о пізній годині…
Застебнуто двері барів усіх.
Моє відображення у вітрині…
Що за опудало? Курям на сміх…

Пика червона. Очі кальмара.
Галстук в салаті. М’ятий піджак.
Гуля на лобі – напевно, кара –
Не заувважив дорожній знак.

Ну, що дружині про гулю скажу?
От допікатиме – ліпше смерть.
Схоже, на лавку шляхетно приляжу,
Щось під ногами хитається твердь…


І.Гентош

Опадає листя, опадає…

Опадає листя, опадає
На мої обвітрені шляхи
У світи тутешні і безкраї,
Де ростуть і квіти, й реп’яхи.
Опадає листя на стежину,
Що вела мене в любові світ.
Де ти, де, закохана дівчино,
В мене,
в небо,
у весняний квіт?
Виглядаю: повз вікно експресу
Пропливають села і міста.
На моїх стежках – далекі весни –
Там любов,
там юності літа.



Іван Гущак
Збірка “Гіркоти волошкова журба.
Лірика.”, Львів, 2007, ст.99





.

На шляху життєвім все буває –
Стрінеш тут троянди й будяки.
Змолоду росте і… опадає…
Що поробиш – плата за роки.
Пропливають повз вікно експресу
Річка, поле, пагорбок, байрак.
Провідниця пропонує пресу.
А вона іще нічого так…
Погляд спраглий поглядом стрічаю,
Не відводить очі – добрий знак!
Певно піду замовляти чаю…
Бо такий у мене Зодіак…


І.Гентош

Барбарисовий смак правди
Я заснула в руках липня
Ця безвітряна гра в нарди
До очей і думок липне

До барвистих ідей світу
Струменіє твоя мова
Це весільне вбрання літа
Хоч б/у, та завжди чудове

Лоскотати чужі нерви
Не вирішує час істин
Ця планета в моїх перлах
Відбиває швидкі твісти.
8.06.2010

Я не твоя. Вже сонце - заколесник.
У возі днів дощі, дощі, дощі...
Везу на світло вичавлену тишу:
прости мені, усе прости мені.
Колишня я давно собі не треба...
Сипка, мов сіль, зболіла і п'янка.
Картина поля випита таємно:
допоки літо, вічність золота,
твоя, мов тінь... Ряднина непочата.
Вода у нитку витекла, як ніч.
Підв'язана на квіточку, на згадку.
Забудь мені ці гострослові дні.
Я - не собі. Вже сонце - заколесник.
Світ загримів у тисячі дощів.
Коти цю мажу - зацвіти, воскресни.
Люби цю даль, але верни з полів.

2010

В моєму світі я самотній.
В Твоєму світі я чужинець.
В моєму світі вільна мрія,
А у Твоєму тільки Ти.

Мені до мрії не здійнятись,
Од себе не втекти до неї.
Мені лиш вірити у свято,
Низпослане із висоти...

Мене немає у сьогодні.
Моє минуле в павутині.
А над майбутнім вітер віє
У невідомій далині.

Я не знайшов себе під сонцем,
Не загубившись у пустині.
Я не знайшов себе у світі
Ані в Твоїм, ані в моїм.

Кохання між двома світами –
Холодна чужина й самотність.
В одному – недосяжна мрія,
А в іншому – єдина Ти.

Мені так хочеться здійнятись
Удвох з Тобою, над віками,
Та я не вмію не літати,
А Ти боїшся висоти.

Далеке минуле - 2010р.

Малює сонце жовті кола
в маленькій річці, у ставку.
Всміхається малий Микола:
- Земля у райдужнім вінку!
Дивується тому Орися:
- Такі яскраві кольори.
Поглянь, Миколо, подивися -
хмаринка ними йде згори!
Це наче мостик через поле...
Якась незвична дивина!
- Який там міст! - сказав Микола, -
то ж небо усміхнулось нам.

Пародія

Ось бач, під тим он муром
Щовечора стояв.
Не знав її натури –
Ото би був “попав”.
Її любов смертельна,
А мама – чистий яд.
Молюся щиро вельми
Що цόфнувся назад.
Тепер мордує “свόго”,
Гамселить і пиля…
Ще й наставляє роги…
А він – німе теля.
А ще два роки тому
Кричав: “Люблю, люблю!”
Ось він, навпроти дому,
Зігнувся із жалю.
Боїться йти до хати,
Бо на гардинах – тінь…
Я міг би підказати
Зробити як! Та лінь…

У лісочку на пеньочку
Білочка сидить –
Розкладає у рядочки
Зібрані гриби.

Раз грибочок, два грибочок –
У рядку їх шість.
А рядочків – так багато!
Білка все не з’їсть...

Цей рядочок – буде борщик.
Два рядки – кумі.
Ну а решту всі грибочки...
Знаєте самі?!

Їх посушить на шнурочках
Білка на сосні:
Будуть взимку ці грибочки
Ой, які смачні!
2010

Холодний вітер ніби ти
така сьогодні дивна правда
я не встигну прорости
на підвіконні в завтра...

прорости весняним цвітом
протекти і геть втікти
ти не зіграєш в мої шахи
в шахтах світла не знайти...

так завжди... так завжди...
змінився простір і життя...
стало тихо? мабуть ні...
жити більш не можу Я...

холодний вітер ніби ти...
ліжко темна насолода
я не встигну прорости
нета у серці бє погода...

на підвіконні взавтра
зіграй зімною в шахи
я проросту у низ на завжди
в шахти... в шахти...

без закінчень... без питань...
спитаєш в мене? спитай?
холодний вітер ніби ти
ліжко... я не встигну прорости
просто ти... холодна ніби вітер...

Іди за мною… слід у слід… по пилу.
Пишу тобі тонку доріжку пряну
Медіною куркумового тіла,
Стежинами гарячого шафрану.

Читай мої таємні чари серцем:
Лише тобі розкрився ніжний лотос,
Лише тобі горить червоним перцем
Моїх цілунків полум’яний дотик.

Розплутуй в’язь… нехай письмо розкаже,
Як у вечірній розкоші пустелі,
На тканих шовком подушках оази
Скорю тебе легендами берберів.

Спою терпкúми пахощами шкіри,
Вже під чадрою не сховаю вроди,
І ти відчуєш в ароматах зíри
Як я всміхаюсь таїною сходу.

А вже як ніч проллє свої щедроти,
І сповістять про захід муедзини,
В собі не стримуй колір теракоту –
Нехай нуртує кров шаленим плином!

Тобі я стану пристрасті рікою.
Іди, коханий, слід у слід за мною.

[Пишу тобі магічні знаки... хною...]

А жизнь идет… Вне сказки, как-то мимо.
И Принц, что появляется в конце,
Возник в начале самой середины
С фальшивою улыбкой на лице.
Сюжет простой. Не я его писала,
И потому без лишней похвалы.
Я главного героя выбирала,
Но он не хочет сказки – лишь войны.
А я за руку с маленькой девчушкой
Иду за Принцем… Ноги жжет огнем.
И, плача, вдруг малышка мне на ушко:
Я больше не могу. Давай свернем.
И ласково поправив голубое
Изодранное платьице на ней,
Я ей сказала: солнышко, не стоит.
Ведь ты должна быть нас двоих сильней.
Она смолчала. Плакала, боялась,
Но за руку покорно шла со мной.
И все стучалась, - все еще стучалась
В то сердце, что носил в себе герой…
… Расстрел в упор. Чуть вздрогнув, зашаталась.
А что вояке сказки? НИПОЧЕМ!
Как страшно помнить то, как задыхалась
Моя Любовь. Мой ангел в голубом.

09.06.2010 г.

без тебе те, що зветься небом,
ховається за чорну тюль,
і калорифера не треба…
й так не зігріти вже півкуль

зневірених садів свободи,
чи то пак рабства… один кат:
без тебе не бува погоди,
є лиш недобрий хворий знак.

тож не забудь бути зі мною,
навіть тоді, коли десь там…
лиш тільки ти мій мир!
війною вже не захопиш твій вігвам…

А ким ми будемо завтра? Коли перетліле сонце
Зійде із іншого боку. А ми ще в вчорашнім дні
Високі-високі тіні. Все міряємо - за що б це
Вчепитися і стояти під місяцем на траві

А ким ми будемо завтра? Коли обірвуть кордони
Коли треба жити вголос і думати наяву.
Бо виросли сни і стіни, бо небо твоє солоне.
Бо боляче битись з світом, і знати – не розіб’ю

А ким ми будемо завтра? А завтра прийде не вчасно -
Пекучим ударом в спину, а треба іти вперед.
Бо світ не змінився зовсім – то темно йому, то ясно.
А ти ще танцюй, допоки у тебе міцний хребет.

А ти ще танцюй, допоки продовжено час і відлік.
Зірвати життя з інерцій і пити його до дна.
Бо ким ми будемо завтра? Поміж цих систем свавільних,
Які все ж присвоять справжні, заслужені, імена.

Бором блукає дрімота дуплава,
Лиже грабові стволи,
Хмизу зопрілого плісень корява
Марить цілунком золи.

Старт припинило підлісся грибами
В космос дерев і корчів,
Дим порохнавий сповзає ярами
До пересохлих ключів.

Гине на сонці пахуча отава,
Стихли шпаркі цвіркуни,
Дмухає огнивом вітру халява
В спину німої луни.

Дрібно тремтить при ріці подих лугу,
Тінню яріє мошка,
Вбрала болото в лискучу кольчугу
Доля засухи важка.

Роси, збираючись в гості вечірні,
Моляться синій журбі,
Ждуть краєвиди – приятелі вірні
Дух оживити в собі.

Місяць – молодик прошкрябує нігтем
Потай заобрійну млу,
Хоче за дня ще по небу пробігти,
Спеку розвіяти злу.

Вірші грішать безособовістю,
Розхристані батяри львівські,
Їдким шлунковим соком совісті,
Як пляшка паленого віскі.

Забути б їх химерні марева
На темнім склі нічного неба,
Це мутне лінгвістичне вариво
Утробно витиснувши з себе.

Я ж мовчазний, не просторіка,
Пером, най стомиться рука,
Аж поки пій прокукуріка
Давить на корінь язика.

Й на п’ятім біломорканалі
Стрясає диким спазмом мить
Вірш, наче язва досконалий…
Від них моя душа болить.

09.03.2010

В ясир до Кафи, в найми ляхам
Натерши виї від ярем
Народ-кобзар йде курним шляхом
Слід за сліпим поводирем.

І знов питаєм, повернувшись до начала
(У злиднях хата й свита – дірка на дірі),
Чи то шляхи, як завше, підкачали,
Чи не туди вели поводирі?

А може світ на сотні верст навколо
Руїна, попелище в бур'янці?
Гей, хлопчику, ми ходимо по колу!
І хто із нас, чи ти, чи ми сліпці?

Та знов околиця полинним смаком віє
В серпневім мареві колишучи світи,
Ми всі прозрієм, всі колись прозрієм…
Вставай, кобзарю, не барися, час іти.
11.12.2008

У сутінках вершково-мигдалевих,
у безладі півсонного вокзалу,
коли так істерично плачуть меви*,-
тебе зустріти зовсім не чекала.

Ти випірнув із натовпу безликих,
і поглядом, гострішим від кинджала,
у подорож мене з собою кликав...
А я ж тебе зустріти не чекала...

А так хотілось руку простягнути...
Та ми по різні сторони астралу.
Стискалося до болю серце в грудях,
бо ти прийшов, коли я не чекала...


*мева - у галицькому діалекті - те ж саме, що чайка


08. 06. 2010р.

Всі втомилися бити в цілі –
здалися!
А ми вціліли!

І ти посміхаєшся, знаю.
Наливши зеленого чаю,
усядемось за монітори –
вже літо,
прощайте, школи.

Клік мишкою – що ми бачим?
Притих ісландський вулкан,
був Бреговіч на Євробаченні,
співець золотих Балкан.

Європа дощем повально
стікає. І в них є вади.
А в нас?
Як завжди радикальна
зміна вектора влади.

Сто днів, як нове президентство.
Невже це насправді? Дійсно…
у ПАР з дня на день розпочнеться
фінал чемпіонського дійства.

Без тебе усе. Як завжди.
На сайтах, у прогах…
де ще?
давно Пенелопою ставши,
самотністю спрагла хлебчу
про тебе усе, турбую
реальністю тихий сон -
Ти скрізь, де цього потребують,
немов миротворець ООН.

І тільки в моєму домі,
у ліжку моєму новім
мовчить стоголосо тиша.
І я таки, чуєш, лишу
цей дім і подамся шукати
тебе
хоч в ООН!
хоч в НАТО!

За гибле візьмуся діло,
аби лиш тебе повернули,
хай крил моїх пір’я біле
лоскочуть холодні дула.

І байдуже, що там далі,
і байдуже, де нам дніти,
із вікон холодних спалень
зривається гулко вітер,

Шипить і у вуха б’є нам,
що в ліжку пустім – в’язниця,
бо рай – на плечі твоєму…
Воістину!
Хай святиться!

Да! – клянусь твоим священным именем.
Да! – твоим благословенным днём.
Да! – роскошным под луною инеем.
Да! – тобою, Голубым Огнём.
Да! - клянусь, чтоб выдержать и выстоять,
чтоб допеть, как волю домечтать,
чтобы радость розовую выстрадать
голубому пламени под стать.
Да, – клянусь тобою, не сочти меня
сполохом безумия в ночИ.
Голубым твоим священным именем,
тихим инеем весь мир молчит.


© 2010

Хочешь, я сказку тебе расскажу?
В сказке царевна живёт молодая,
в сказке Иванушка-дурачок
тёмное царство Кощея поджёг –
свет засветил без конца и без края.

Хочешь, я сказку тебе расскажу?
В сказке дурак царевичем станет,
станет царевна его женой,
будет с Иванушкой, будто со мной,
лихо отплясывать свадебный танец.

Хочешь, я сказку тебе расскажу?
Хочешь?
Не хочешь: это лишь сказка –
Глупой надежды полночная пляска.


© 2010