Коли працюєш в жанрі «епіграма» -
готовий будь завжди пофехтувати,
бо в тому тут комедія і драма,
що він врожайний на бажаючих кусати.
***
Всі епіграми мають два кінця,
й обидва гострі, хоч один гостріший:
з одного боку хтόсь на вертелі слівця,
а тú у той же час нахромишся інший.
***
Як любиш ти писати епіграми,
то зауважуй на невиграшне «зеро»:
у епіграми є прихована програма
показувати автора нутро.

самотності вистарчує на два життя
любові менше ніж наполовину
либонь замало вірокаяття
або лиш спробуй віднайди людину

облізли тіні з-за плеча твого
а ти плече довірив другу
бо для розради... щоб дістав меча
і божим розсудом відтяв Ван Гогу вухо.

1
У спогади пірнаю з головою,
Бо серце досі тужить за тобою.
Та відшуміли молоді літа, –
І стежка наша заросла травою.

2
Як я чимдуж натиснув на педалі,
Моя жар-птиця полетіла далі
Й сховалася в калинових кущах, –
Посипалися роси, мов коралі…

3
Тебе згадав я – і покращав світ,
І знову шлю тобі палкий привіт.
І де б не був, я в серці зберігаю –
Свого чуття весняний первоцвіт.

4
В твоїх очах я бачу сто зірок,
А голос твій – то ніжний спів пташок.
Твої вуста – як пуп’янок троянди,
Є в ньому сонця золотий медок.

5
Сій зерна мудрості поки живий,
І в попелі шукай – вогонь живий.
Кохай, цілуй, голуб свою кохану,
Роби добро й радій, що ти живий.

6
Тобою, мила, я натішу очі,
І збудуться весняні сни пророчі.
В шовкових травах спатимуть вітри,
А ми полинемо – на крилах ночі.

7
Я тридцять літ милуюся тобою,
Незгасною зорею золотою.
І дякую Всевишньому за це, –
Дзвениш ти в серці – піснею дзвінкою.

Струмків веселий солоспів
Весною землю звеселив,
І хуртовини поховались
Весни мабуть що полякались.
Поля і луки ожили
І повернули вже птахи
А річка у плескоті води
Всі криги скинула свої.
Ще трохи і сонце припече
Земля травою заросте
Черемха буйно зацвіте
Весна іде, тепло несе.

Я не романтик, гарних слів не знаю.
Я не поет, але скажу в віршах.
У світі над усе тебе кохаю!
Кохаю наяву, кохаю в снах.

Як сутінковий перший візерунок,
Залишений комусь на склі морозом,
Твій заворожує завжди цілунок,
Твій сміх долає сум і сльози.

Гріхом солодким ніжно оповита
У срібнім мареві зимового кришталю,
Моя чарівна, мила сеньйорита,
Тебе одну люблю, тебе жадаю!

Гудуть вітри
Метелиці шугають
Зима лютує
І не має їй кінця
Холодний день
У віхолі триває
Кінець приходить,
Кінчилось життя.
І ось зˇявився
Перший промінь
У небі сонце вже яскрить
Кінець зимі прийде з весною
Сніги потокoм у море потечуть.

Ще трішки снігу і краплина смутку
і погляд твій крізь вчора - в глибину.
Якби ж знайти ту довжелезну вудку,
що до сердець притягує весну, -
іще холодну, але завтра - в цвіті,
Оголену, - та завтра у вбранні.
Таку тремку, із сонцем у зеніті,
Бруньковану любов"ю у мені...

Можливо, ти богинею була,
Венерою в закоханому Римі,
Твоє ім’я пишалося у римі,
В поемах біля царського стола.

Можливо, ти царівною була.
Короною безмежного кохання,
Сіяла в небесах, як зірка рання,
Трояндами між травами цвіла.

Звільняючись від горя і боргів
Крізь сльози ти навчилася радіти
У храмі молодої Афродіти,
У храмах позолочених богів.

Серед покритих надписами стін
Тобі до ніг вклонялися атлети
І воїни, й філософи, й поети,
І всі мужі прославлених Афін.

І танець твій божественним бував,
І весь народ спартанський і лаконський,
І Олександр Великий Македонський
Сліди твоїх сандалій цілував.

І кришталево розливався спів
Просторами святої Ойкумени...
А нині прихиляєшся до мене
І захистити просиш від світів.

Можливо, ти богинею була...
Для мене і сьогодні ти – богиня,
Для мене ти царівна й берегиня,
І музика, і муза, і зоря.

Хай чують всі Олімпи і світи:
Образити тебе не дам нікому,
Між тим життям і цим поставлю кому -
Пригадуй, перевтілюйся, цвіти.

Прочитуй долю в дзеркалі води
І хай тобі здається – це Афіни...
На цій землі, у серці України
Я згоден цілувать твої сліди.

Можливо, ти богинею була...

З'їж тартинку намащену словом...
Це підкріпить тебе на шляху в нікуди,
Адже в замку оточенім ровом
Всі шляхи - це відомі ходи.

Це - ходи.
І вперед, і назад,
і направо, й наліво...
Тільки коло, як його не крути,
Замикає завжди однаково.

І попалась... Завмерла...
А далі зима...
Тихим снігом з небес опадає...
Сивиною...застиглі слова
на моїй голові проростають...

2010

В глазах твоих светится золото Таврии.
Ты Минотавр мой, но я - минотаврее.
Словно кинжалы встречаются взгляды.
Только лишь равный должен быть рядом.
Мягкая кротость у женщин Востока.
Я непокорна, дерзка и жестока.
Женщины запада любят размеренно.
Бросаю я мерки под ноги уверенно.
У северянок глубокие чувства.
Холод вселенский – это искусство.
Страстность южанки – игрушка порока.
Этого мало для женщины Рока.

( с автором не ассоциировать… )

Село моє… Вертаюсь, як на свята,
Дорогою, котра сюди вела.
І теплотою гріє рідна хата
Та цвіт черешень осяває день.

Приспів:
Моє село з квітучими садами,
І у саду буяє черемшина.
Та в пам’яті зостанеться із нами –
Сорочка-вишиванка й Україна.

Приспів.

Тепер нежданий гість я в цій оселі…
Хоча до тебе йти ще… та іти.
І сяє сонце променем веселим,
Щоб зігрівать довколишні світи…

Приспів.

Все пам’ять моя береже й донині –
Промінчиком висвічує вона,
Мов маминою хусткою в долині,
Горить неопалима купина…

8 березня 2010 р.

------------------------> Софії К.


дні згадали Ви минулі:
двір, війна і автомат…
підкосила мене куля
мабуть –надцять літ назад

і мене із поля бою
Ви несли у медсанбат,
мою рану з терпким болем
грів не білий бинт, а бант...

порох, курява і крики,
бій відлунює з ріки...
вже не діти - і великі
наші почуття й думки...

захлинулася атака,
тихо...
двоє і бліндаж...

пригадалась
"гола маха"
ГОЙЯ

гою рани - знов я Ваш!

чорний пояс чужих опівнічностей
наче зашморг на шиї одвічності
тане в кадрах старого кіно
білий сніг як гуру в кімоно
погляд гострий встромивши між вербами
між світанком живими і мертвими
ніби меч над хрестами похилими
понад стріхами вилами зливами

де дорога весною в проталинах
боса вийшла у світ і повстала на
чорнозем чи у глину для глечиків
піднялася до крику лелечого
і вляглася із пуху хмаринного
на перину із ультрамарину і
відловила двокрилого боїнга
сім_три_сім і для себе присвоїла
пригорнула дощами омите
його тіло без плати за мито

: ____ ти летів до родини до Києва
: ____ бо розлука печінку вже виїла
: ____ і запила дощами тропічними
: ____ безсердечними довгими вічними

а дорога - ота що із глиною -
сон поглинула вся і полинула
над весною і понад Карпатами
із вершинами снігом кирпатими
над смереками і понад буками
понад муками понад розлуками
привела до подвір’я до хати
де чекають і мама і тато
із Чикаго Мілану з Полтави
з Лісабону зі Львова й Оттави

із доріг чорноземних та ліпших
із морів чорних білих та інших
вдень і ніч на великдень і в будні
із чужин ждуть синів своїх блудних

чорним поясом час не награється
мито сплачене не вертається

Низький уклін Вам матері,
жінки і дочки, сестри
за те, що є Ви на землі,
й готові хрест свій нести.

Я буду, буду, буду!
В усі кінці кричати:
Давайте нині, люди,
усіх жінок вітати!

За їх ласкаві руки,
за ніг надмірну втому
і за пологів муки,
за радість, спокій дому.

Сьогодні щире свято,
увінчане весною,
цвітуть жінки й дівчата,
як квіти над водою.

1987

то теж було восьме березня
моя нескінченна вісімка
сніги непролазні випали
на зношеності чобіт

була я здається люблена
словами книжок минулого
була я тобою зраджена
не вперше.... а ще була

я космосом – майже мамою
зі снами на двох і піснею
із рухами що торкалися
душі і давали сил

не вірити в довгі паузи
які обернулись тишею
і в жовте мімозне «спізнюся
тому ти лягай не жди...»

моя нескінченна вісімка
вертаються сни мімозові
заметені непролазними
снігами мої слова

і тільки русяве сонечко
маленька нова галактика
голівкою на квітковому
спокійно собі сопе

Ти хмаринко білая, сонечка не застуй.
Манить мене стежечка
у луги квітчасті.
Чую голос радісний,
чистий, як дзвіночок.
То моя коханая
запліта віночок.

В срібно-світлім мареві
пісня рветься в далеч,
Буйноцвіттям грається
вітерець-зухвалець,
І на жовтім килимі
синьоока зваба -
Сонцем позолочена
дівчина з кульбабок.

-Ти моя весняночко
золотоволоса,
Ти моя сопілочко
солодкоголоса.
Зоренятко лагідне,
ти моє натхнення,
Першого кохання
тайна незбагненна.

Пригорну до серденька,
обійму за плечі.
Лиш торкнуся губ твоїх –
лину в безкінечність.
А природа дихає,
струмиться від щастя.
Спрагла хмарка проситься
до землі припасти.

І Всевишній в небесах
усміхнеться мудро –
І засвітиться роса
дивним перламутром.
Він незримим порухом
ледь торкне за струни,
Й заспіває все навкруг
про кохання юне.

Ты боль свою и печаль
На куче одежды оставь
И в койку залезь…

Ни радости на двоих,
Ни пива из рук твоих –
Мне нужен лишь секс.

Пей пиво свое быстрей,
Такси уже у дверей…
Ты все еще здесь?!

07.03.2010 р.

Мне твоя боль не нужна,
и радость твоя не нужна.
Пей это всё сама
до дна.

Можно делиться тоской,
можно касаться рукой,
Не нарушая покой
бедой.

Как же в наплывах дней,
боли твоей и моей
Вырваться поскорей
без потерь?

По опустившимся рукам
Хлестнет неверие, как плеть…
Зажмуриться. Стерпеть. А там -
Поверить вновь. Суметь. Посметь.

Ой, ґулі-ґулі, мої сіренькі, ходіть до мене,
нема довіри, а їсти треба, літати треба,
і простір неба хтось захаращив - самі антени,
нема карнизів у цьому світі - ото халепа.

та ви привикли, адаптувались мої сивенькі -
у вовчу зграю, що не кусає, а тільки просить,
немає тата, немає брата, немає неньки,
і крихти чіпсів, гнилі банани, хоч сниться просо.

міські бомжата, у когось ніжка обвита дротом,
а в когось зовсім її немає, немає милиць -
немає ради, ще будуть, милі, ну, може, згодом,
бо їх робити сьогодні люди ще не навчились.

немає сенсу, кому проблеми оті пташині
до серця близькі, кого тривожать оті, останні,
нові портфелі, прогноз погоди, зимові шини.
і сиві зграї біля базару ...
«по барабану.»

Ой, ґулі-ґулі, мої сивенькі, отак живемо:
раз хліба дрібку, аби забути, аби не знати,
весна на носі, ще трішки- трішки, а там - зелено,
і буде їжа,
і більше - серцем,
і менше – матом.

Присвячую усім, хто втрачаючи кохання, боявся жити...


Впусти мене,
Лише на мить погрітись.
Впусти мене,
Замерзла навесні.
Впусти мене,
Я хочу розгорітись,
І танути, як сніг.


Цілуй мене
Закохано і палко.
Цілуй мене
І тихо щось кажи.
Цілуй мене
І запахом фіалки
Навік приворожи.


Забудь мене.
Я заховаюсь добре.
Забудь мене,
Назавжди замовчу.
Забудь мене.
Я снігом, хоч і мокрим
За щастя заплачу.


Пробач мені,
За те, що так хотіла.
Пробач мені.
Я більше не прийду.
Пробач мені,
Що я не долетіла -
Розбилась на льоту.

07.03.2010р.

Я бачу як переді мною

Розсунулась стіна

І там, де зір сягає обрій –

Величність і краса,



Там рай первинний сліпить очі,

Бо всюди – Саваоф.

Там не відділиш дня від ночі

І щастя там для двох:



Незмінна радість, плинний спокій,

Відкрито сіль Землі,

Позбавлене життя пороків.

Для нас – в казковім сні.



І що я бачу? Серед саду,

Де дерево життя,

Не може Жінка дати раду

Собі на майбуття,



Вагається, як жити далі,

Чи перейти межу?

Ось промайнув і слід печалі

За будучність чужу.



Однак вже спокою не стане –

Відкрити треба все.

«Бо – жінка я, й мене ось ранить

Межа, табу, «Ні – це!»



Хай буде що, я маю знати

Яким є світ для нас!»

…І стала Жінка бути Мати

…Для нас!

7 березня 2010

Орля лежало у кружалі
від пасом сивого дощу...
То як згадаю - знову жалем
Душа наповниться. Пущу,

я тій душі пущу повіддя,
бо зблиск його очей горить
в мені нестратно. Я повідав
лиш матері печальну нить

моїх думок, мого сумління:
- Послухай, мамо, сталось чом
таке страшне переплетіння?
Свободи хочу - б'ю чолом

ярму і путам?
Ні! Кайданам!
Неволі море розлилось
Й мене купають в ньому, мамо...
Ні! Це не дощ на длань колось...

Крило орляті перебили
мисливці - влучним постріл був.
Упало на прирічні брили...
Я розгорнув там ковилу,

хотів підняти, поміч дати,
перев'язати, кров спинить,
воно ж відкрило дзьоб й сичати
на мене стало - не болить,

мовляв, іди собі, людино.
На спину кинулось. Свої
відкрило пазурі. Без спину
готове на страшні бої.

А очі!
Очі, мамо! Очі!
Який той блиск! І що у нім?
Гордині Боже позолоччя,
чи гніву розколовся грім,

чи - віра в небо у високе,
чи - волі дикої сурма?
О, як горіло чистим око
вогнем, що душу проламав

мені і серце з неї вийняв
і спопелив її до дна.
Ні!
Не вогонь! Вогненний ливень!..
Орля і воля. Лиш вона!

Готове кігтями вчепитись,
готове розклювать того,
хто лиш насміливсь нахилитись
до крил поранених його...

Бажала, мамо, ти щасливих
мені у світі довгих літ,
бажала діток галасливих...
Лиш не сказала про політ,

що є політ орляти в небі,
що є вогонь в його очах.
Що воля є! Цінніш не треба
чогось у довгих тих літах.

Чому той блиск до віч дитяти -
моїх очаток не влила?
Чому покірність лиш на чати
поставила? Не змах крила

Почув я, мамо, біля ніжних
тих молодих твоїх грудей...
І не дала у світ цей грішний
Нести орлятко молоде...

Стояла мати у зажурі,
Хилилась сива ковила,
Сказала важко - зорі чули:
- Ох, не дала...

На планеті
Все, як звичайно.
Прийде золота осінь,
За нею морозна зима,
Далі квітуча весна
І солодке літо.
Над головами
Сонце світить.
Під ногами
Тверда земля.
Все буде...
Та тільки не буду...
Я твоя!
14.02.2010

І пoтягових вікон спокій,
Шлагбаум, переїзд, туман,
Над здобиччю застиглий сокіл,
Забув про будівництво кран –
Неначе обірвалась плівка
Німого давнього кіно.
Колись потрібнії, дахівки
Здивовані: чого воно,
Село поліське, здичавіло?
Дерева обмиває ржа,
А поміж чорним гине біле.
І що йому ота межа?
Захована у саркофазі
Вагома безліч доль людських,
Ще не цілованих ні разу
Та зірваних, немов з бузків
Пахучі квіти.
А кубельця
Лелек, грайливих солов’їв
Вже не торкнуть зів’яле серце
У співах чарівних плаїв.
Розгубленість чужої хати,
В полях –незібрані хліба.
Суха коза, кілком прип’ята,
В журбі похилена верба –
Раптовий сон цілoго світу.
Давно забуті голоси...
Чи треба нам подібних звітів
Там, за кордонами краси?
2006 р.

Вас не стосується її неврівноваженість?
Вас не обходить, чом вона одна,
І руки,густо перстнями прикрашені,
І постать, що прекрасна і сумна?

Вас не турбує мрій дівочих течія,
І розмаїття ніжних почуттів,
І те, що ...м у ж н і м поглядом „приречена”,
Чужа вона у вашому житті?

Вам ні до чого вії підфарбовані,
Рожеві тіні, що навкруг очей?
...Та все ж у звабнім погляді приховано
Ви пестите нестриманості щем!

Чи вистачить життя, мій Боже,
Щоб розлюбити, не кохати?
Розімкненість кільця тривожить.
Всі візерунки – із журби.
Рвуть самотиння та тягар –
І це, без сумніву, не жарти, –
Душею вистражданий гарт
На перетинки та ...горби.
Китвuцею на серце ліг
Важкий, від того –нерухомий...
(І скільки вже безбарвних літ
Під вантажем утрати я!)
– Від суму посірілий лід,
Замулена сльозою повінь...
А звіт ... Ти не приймаєш звіт,
Коханий, доленько моя...

Зранку тесля зводить очі
На завійні дюни,
Гембля ніж жагучий точить
Із запалом юним.

І чим вище сходить зором,
Витягає руки
І стругає лик просторів,
Аж пітніє з муки.

Дзюркотить сльозами край,
Гомонять потоки:
- Теслю, гембля приховай,
Дай нам трохи спокій .

Темп сповільнив пополудню
Тесля краснощокий,
Змовкли скапувань марудні
Березоля кроки.

Про мене не складуть поем –
Зірки того не обіцяли.
Життя повнітиме нове,
Хоч не моїми вулицями.
Цього не шкода, жаль одне:
Коли піду раніш з-під неба,
Чи ти, єдиний, пам’янеш:
Що все збулось заради тебе?!

Розбирайте, кому мало, щастя!
Нині я з душею не в ладу:
Не пройшла закоханості кастінг, –
Отже з кола дивного зійду,
Як ніхто його не візьме з лету, –
Понесу, – іще не бачив світ! –
На собою створену планету.
Там – беріть! – розвішаю на пліт,
Помережу вусом виноградним,
Вигаптую росним кришталем...
Хтось спинив стривожено і владно:
– Зачекай! Воно ж іще мале...

Нагулялася завірюха,
Накрутилася досхочу.
А на ранок неначе й духу
Жоден з нас вже її не чув:
Перший сніг лежав урочисто
На Різдвом свяченій землі
Та скорочував з небом відстань
Нам, що з н е б а колись зійшли
Й розчинились в земному дусі
У ...захопленні від чудес!
Певно, марилось завірюсі
Відібрати наш інтерес?
Повернути ізнов зірками,
Щоб не тут –у сяйвах жили?
…Завірюха прийшла снігами –
Ми ж з тобою створили л і д.

Вже достиглі мої хліба
До скарбниці серця зібрала.
–Що ти робиш? –кажуть,–хіба
У стодолах їм місця мало?
Ти поглянь: золоті лани
Дзвінкострунним тугим колоссям
Сиплять свіже зерно до ніг
Та до щедрого столу просять.
Ти нащо тиснину` таку
Запліднила окрайком поля?
Хай лежить собі на току,
Сонцем світиться, гонить кволість!
…Мене скупістю не суди:
Коли доля утратить волю, –
З мого серця тоді зійди
Стебелинками хліба в полі.

Серед фальшивих посмішок знайдеш
Одну відверту, щиросердну, добру, –
І красномовна заздрісність людей
Сховається, мов мантія у кобри.

Та проясниться істина журнa:
Суттєвість явищ і душі людської
Проявиться тоді, як сіль земна,
І біль пекучу, мов рапа, загоїть.

Сіно –червоне, вечір –рудий
в цих оболонях, де ластівки мрій
думи гойдають. А від потрясінь
небо розплескує ліками с и н ь.
Голос повітря. Заскімлив місток.
Бджоли цілують квітки медунок.
Скупаний місяць в малій ярині
сушить сутану, моргає... Мені?
Води сховались під рястом густим...
О, не спіши звідси, в чарах постій:
Звабності, зіткані з дивних оаз,
Мабуть, зійшлися тут тільки для нас!
Чуєш,роменові рими летять?
Скільки принад чарівних у життя!

Припадай, припадай, пташино, -
Думай, що не бачу твій дім.
За тобою піду в долину –
Приголублю літа молоді.

На зелені впаду покоси.
Ти лети, годуй пташенят.
Мій підкориться відголосок
Твоїм співам, що дух п’янять.

І тоді покажу тобі я
Без вагань гніздечко моє,
Де дітки мої – пишні надії,
Де повітря моїх поем.

Коли відлітають шпаки від морозів у вирій, –
Бажають їм доброго лету, в повернення віри,
Побіжного вітру, терпіння і сил витривалих,
Дорогу додому ніколи щоб не забували.

Коли в небезпечні шляхи закликалася доля,–
Матуся хоч жменьку зерна, що від житнього поля,
В кишеню чи вузлик на щастя давала дитині,
А Бога прохала: –Довіку щасти їй віднині!

Отож разом з вами думками зійдемося в коло,
Та кинем на щ а с т я бажань українському полю:
Аби назавжди мала силу стійку Україна,
Аби її людство не знало лихої години.

Колись, після нас, заспіває всім молодь пірната,
Що рада приймати у себе сусіда і брата,
І звідси летіти ні в який не схочеться „вирій”...
Я вірю в майбутнє твоє, Україно! Я вірю!

Хмарка ходить, місяць водить,
В серпанках ховає.
Козаченько під негоду
Думоньку гадає:
– Де ти, люба, невідомо,
Та й на заробітках?
Ой, чому без неньки вдома
Маленькії дітки?
...Та мовчать чудові далі,
Сплять сміхи ласкаві.
А в розлуці марить Галя
В Римі чи в Варшаві...

Майбутнього незнані голоси!
О як кортить вас іноді послухать,
уплав (між скель) поради попросить,
сприйняти ...у свої бентежні ...вуха!
Вас не замінять дотики роси-
Її студеність не була стрімкою.
Не плином ви, але ріки рукою,
ріки життя з прогнозами зусиль,
ведучих до буйків та м а я к а...
Вона, як ви, проторює дорогу...
Чипляємось між збурених порогів
за вдачу, хоч яка ж вона важка!
...”Де ягоди, зачаті від роси”,
ефірам посилають „запах спецій”*
у намаганні благом забезпечить, -
там чудяться майбутні голоси...

Як хочу я, щоб ці рядочки
Забули, що вони – слова,
Перетворились в небо зодче,
Сирих бульварів дерева.
Щоби розгорнута сторінка
Відчиненого в світ вікна
Співучу вабила пташинку,
Немов життєва глибина.

2010 рік

У нічнім блукає місті
сонна заметіль.
З нею хтось хуртечі вісті
носить звідусіль,
прикрашає новорічно
снігове вбрання,
потім долі схематично
креслить навмання,
гострить крижано колючі
вії ялинок...
Фарбить світло, невсипуче
нашу землю Бог!
6-14 січня 2010 р.

Як загадкову усмішку твою,
Так –
Місяця нового і старого
Збагнути й досі я ніяк
Не зміг.

Знаю я, що не просто бажання
Той вогонь, що у серці горить.
Це кохання, мій Любий, кохання,
Від якого душа так болить.

Це не примха, яка набридає,
Не одної лиш плоті бажання,
Не безумство, що з часом зникає,
І не хміль, що розвіє світання.

Не скажу я словами одними,
Що до Тебе душа відчуває.
Лиш життя дуже схоже на зиму,
Як Тебе поряд мене немає.

І щемить у душі від розлуки,
Бо побачення схожі на мить.
Щойно наші сплітаються руки –
Вже “пора!” невблаганне звучить.

Та, коли в Твої дивлюся очі,
Твого серденька стук відчуваю, –
Лиш з Тобою провела б всі ночі,
Лиш Тобі шепотіла б “кохаю...”!

На хворобу кохання це схоже,
Та зцілитися вже не бажаю.
Тільки мріями жити – не можу!
Як з реальністю бути – не знаю!...
2001р.

Я іду навмання, лиш за голосом серця,
Що веде по стежках, досі ще незбагнених.
Чародійка-весна відімкне усі дверця
І тебе підштовхне у обійми до мене.

В глибині мого серця вирують пожари
І весняні дощі не підвладні над ними.
Не могла надто довго знайти собі пару
І втомилась душа рахувати лиш зими.

У обіймах твоїх я знайду порятунок
Від минулих трагедій, турбот і від болю.
З нетерпінням чекаю на твій поцілунок
І бажання ледь стримую - рвуться на волю...
2002р.

сон проклюнеться
скреснуть зв’язки зі світом
ніби човен дірявий потягне на мулисте дно
той чаклун що дорогу стеріг первородним світлом
вже на чорне міняє грубезне своє кімоно
і впадаєш у безвість і безвість приємна дуже
дужа чернь розстеляє чорничні свої письмена
ти вичитуєш сон ніби молиш вчорашню стужу
запросити на службу туди де святі імена
засинають так само і їх заколисують хмари
пісня рветься а слово німе на такій висоті
тільки сни проникають у голови і у храми
і на крилах морфієвих пухом зростають світи

Куди ж то котиться наш світ?
Себе нерідко я питаю.
Та важко той найти одвіт,
Якого ще ніхто не знає.

Думки сумнії і жорстокі
На мене тиснуть звідусіль,
Й мені, що маю більше років,
Згризають душу, наче міль.

Боюся я самотність свою,
Та більше я людей боюсь,
І що задушена юрбою
Колись сама я опинюсь.

Боюсь продати свою душу,
Знайти сумлінню компроміс,
Боюсь того, що жити мушу
В ярмі чужому, повна сліз.

Чого боюсь найбільше з того?
Судить напевно не візьмусь.
Боюся я згнівити Бога
І власного страху боюсь...
2001р.

Я пальчики ніжні, маленькі долоні
Зігрію теплом нерозтрачених сил.
Січневі морози. Сезони холодні.
А цей, як ніколи, казав старожил.

Обставини різні, від нас незалежні.
Неправильний хід - і життя ставить шах.
Скриплять під ногами сніги перемерзлі.
Ми разом. Нам тісно в широких стежках.

Квартальні розлуки. Холодні вокзали.
В стосунках чимало дрібних катастроф.
Не вабить і запах гарячої кави,
лише б чимскоріше лишитись удвох.

Хай дивляться скоса і заздрять нам люди!
Ще декілька кроків. Останній ліхтар.
Зупинки на стежці. Обійми крізь шуби.
Цілунків солодкий і ніжний нектар...
23.01.10.

Поцілуй, приголуб, пригорни,
Закружляй мене ніжністю вальсу,
Пристрасть ночі в мені розбуди,
Доторкнувшись губами до пальців...
Захлинувшись шаленством твоїм,
Від знемоги в обіймах розтану, -
Розіллюся туманом густим,
Солов'їною піснею стану.
Серед зір, серед ночі - твоя,
Засоромлена, тиха, невинна...
Прошепочу кохане ім'я,
І над обрієм пташкою злину.

02.03.10

Ти - букет лісових конвалій,
Запашних і тривожно-п'янких,
Мої ліки від смутку й печалі,
Від біди чарівний оберіг.

Ти - чаклунка з очима наяди,
Голос пташки із верховіть,
Кожен день із тобою - це свято,
Наче ціле життя - кожна мить.

Ми цієї погожої днини
Разом з сонцем раніше встаєм,
Прокидайся хутчіше, дружино!
З Днем народження, серце моє!

1
Катма обов’язків, хоч є права,
Тому щодня хмеліє голова,
Притьмом до рук злітається грошва, –
І море по коліна, і трава…

2
Не подолавши хащі привілеїв,
Шукають доокруж якісь ідеї.
І, мабуть, не здивується ніхто, –
Зійшлись до гурту лиш одні пігмеї.

3
Мовчать закони і мечі мовчать,
Неначе в нас господарює тать.
Як швидко зносять цю високу гать –
Студені води, як ворожа рать.

Привіт тобі! Хай baby і салют!
Я дякую мобільному прогресу –
про всі дрібниці і що я люблю
не очі скажуть – тільки смс-и.

І будуть ночі пристрасні по тім
з притуленим мобільником до вуха.
Солодких звуків, подихів потік,
зізнань обох. Лише не спи, а слухай.

Ти проміняєш півжиття на ті
палкі розмови і дзвінки поночі.
Ти, мо’, коли реальності хотів?
А я іще один мобільник хочу!