У
щелепи
затиснула
Голгофа
немилий
та
холодний
брус,

за
мить
одну
до
катастрофи
«Звершилось!» -
вигукнув
Ісус…
14.03.10р.

Тупи-тупи тупотунка,
Ля-ля-лялечка, ласунка,
Ма-ма-маму кличе радо,
Люлі-лю співає тато.
Аа-а, ходи-но спати,
Цьом у носичок кирпатий.
Хлопи-хлопи у долоні,
Наша доня, люба доня!

Іній.Дерева.Сутінки.Холод.
Кава гаряча.Газета вечірня.
Сумно.Похмуро.Стукає голуб.
Крихти визбирує: знань книгозбірня.

Іскри. Вогонь у печі розгорівся.
Треба протерти замерзлу шибку.
Вітер з морозом у гості просився,
В дарунок принісши місяця скибку.

Іній.Дерева.Сутінки.Холод.
Біля мольберту яскрава палітра.
Калинові грона? Надто червоно...
Сон. Напівмарево біля пюпітра...
2009р.

Легенда з Полісся

Як кохали, ой, як же кохали вони!
Сизокрилі голубки навіть заздрили їм.
Квітів безліч яскравих буя у весни,
Та здебільшого їхнє буяння – дим.

Так, весняний дим і на мить,
Щоб навічно – то казка чи мрії.
А ці два серця в одно горить,
Рветься до неба палка надія.

Та люди навколо – чорна мла,
Що осідає на душу смутком;
Спалюють кривдою юні тіла,
Мов спекою спалює незабудки.

Клянуть і закльовують їх любов,
І не дають, не дають єднання.
Запеклася на серці кров,
А в душі запеклось зітхання.

У матері , – Боже! – холодні руки,
Батько сивий на ката схожий.
Люди, люди, – голодні круки!
Боже, дай допомоги, Боже!

Зустрілись опівночі за селом.
І хутко хмари за обрій тікали,
І ясними зорями небо цвіло,
Коли у неба вони прохали.

Мабуть, у закоханих дивна доля.
Весна ласкава їх сном оповила,
А вранці виросли серед поля
Дуб молодий та берізка біла.

А я чекатиму тебе
повернену із того світу,
холодну ще зимовим сном
і теплу вже гарячим літом.

Я малюватиму тебе
іконою благої вісті
від ангела, що загубивсь
і віднайшовсь в едемській пісні.

І я співатиму тебе
Акафістом хрестів щоденних
із дисонансами прощань
і у гармонії повернень.

Ще я молитиму тебе.
Мов чотки пхатиму години,
померлої в Голгофи час
і знов воскреслої надії.

Бо я любитиму тебе
у цьому чи у тому світі,
далеку ще вчорашнім днем
і близьку вже ранковим світлом.

Вітрильник вже малює - на спині…
Від боді-арту - стриманість зникає…
Відносно хвилі – ліпить вдалині
Сезон сполук, який усе змиває…

І не мовчить. Хоч є передчуття,
Що краще всім, аби вона мовчала…
Що вже давно банальністю злиття
Її зі мною поштовхи з’єднали…

Роз’єднувати – схильністю зітхне…
Для всіх гілок, що щирістю - зрослися…
Й навмисне знову підштовхне мене
До тих, які давно себе зреклися…

Щоб не простим було пророцтво. Тінь...
Наздоганяє експресивні рухи…
Епілептична знехтувана синь...
Щось промовляє. Неуважно… Глухо…

Звучать фонеми (можуть відплисти)…
По тим рельєфам боді-артних ліній…
Мовчу… Як символ. Розмовляєш ти...
У невагомості. Принадно-синій…

Ще кілька стиглих вправних коливань…
На перетомленій смішній відлизі…
Забудеш сам. Обов’язок з’єднань…
Сховає місяць на рельєфній кризі…

Над хвилями - відхрещується дім…
І проміжком - розхитується скрута…
До тих малюнків - враженням чужим…
Мені потрібно буде доторкнутись…
2010 рік

Он может все (за профилем открытий)…
Как важность утра, смятого дождями…
В его улыбку (вглядывайтесь сами)…
Зеркальностью её определите…
Четвертой нотой – не его созвучьем…
Образовав рифмовки с перебоем…
На градуснике – минус с плюсом (двое)…
Не спрашивайте. Зрелостью не мучьте…
Осознавая кирпичи-камины.
По-дилетантски (кажется, что пишет)…
Зарок – свиданьем (думаю, что слышал)…
Заржавленностью – выгибает спину…
Через заставы (лучше видеть стала)…
Застроченным определеньем роли…
Нагнувшись вниз (срисованный до боли)…
Стремиться ввысь… А я ему писала…
2010 год

Я на сповідь піду до старої церковці-небоги,
де нема вже ні ангелів, ні херувимів, ні зла.
Заросла споришем та вузенька стежина до Бога.
Тільки слід від ноги відпечатав прощення тепла.

Я на сповідь піду, пригадаю в дорозі провини,
і зніму діадему на заздрість друзяк-королів.
Я до слова спішу, я очистити душу повинна,
бо вона зашкарубла від давніх гріхів-мозолів.

Ця церковця давно вже не бачила слави молебнів.
Ні отця тут, ні пастви не видно й не чути давно.
І Святії Дари не звертають нам очі до неба,
і не ллється у чашу причасну святеє вино.

Не запалюють свіч тут за ласки чи спокій блаженний.
А вівтар все чекає, коли ж тут зберуться утрьох.
На дзвіниці не будить ніхто вже величнії дзвони.
Тільки вітер гуде…Віра в світло, і небо, і Бог.

Я на сповідь прийду. А сумління гірке-полинове.
Світло в кроні дерев, у повітрі, у співі дощу.
Ти пробач мені вірність, моя непокірна любове.
Ти прости мені, Господи. Я його також прощу.

2010

Начало двери. Я иду, разжимая бинты,
Морским сумасбродством окрасив вчерашний закат…
Мне нужно идти. Все проёмы – тревожно просты…
Подснежники мне (под ногами) протяжно скрипят…

Ложится на пальцы забывчивость - радужный след…
Считать перестала, суфлёром озвучив сирень…
Вначале замёрзнув, закутавшись в стёганый плед,
Согреет дыханием слитным растаявший день…

Как крошечный луч, обличённый в каких-то грехах,
Как часть неделимая. Прочность и смысл бытия…
Откроется дверь – в ограничено тёплых руках…
Одна у тебя. У меня – бесконечно-своя…
2010 год

«Неверно: душно было не вчера…
А лампочек тревожность - впечатляет…» -
Облокотившись о фасад двора,
Потухшим взглядом солнце размышляет…

От наизусть заученных страниц -
Горящих встреч я видела немало…
Переступая через сотни лиц,
Я даже все их не запоминала…

Хватало красок потускнелых фраз…
От ярко-красных выдуманных пятен…
Мне вспоминают это каждый раз,
Я механично повторяю: «Хватит!»

Зажженным штампом солнечных эмблем
Меня так точно стены забывали…
Один раз честно спрашивал: «Зачем?»
Я промолчала. Честно ли? Вначале…

Промокших до беспечности волос…
Когда-то длинных, с мягкими концами…
В меня от страха дождь последний врос…
Отчетливыми жесткими рубцами…

Мне не прощают… С сорванных цветов
Шероховатость моросит на кожу…
А двор промерзлых солнечных следов
Гореть тревогой лампочек не может…
2010 год

Я бачу – в ночі рідкісні кульбаби
Живуть напрочуд талим голосам...
Користуватися навчилась скрабом,
Чи мною він - давно навчився сам...

Ходжу навшпиньки – хочеться злетіти!
Ловлю, як обрій, поштовхи життів...
А навкруги – найвеселіші квіти...
Заволоділи грою почуттів...

Трава росте, як руки опромінень...
Відчутно лине життєдайна мла...
Навчилась легко розмовляти з тином,
Ще ж нещодавно – гордою була...

Наперекір нанизувала жито
На щось незвично – від чиїхось втеч...
Я вмію щиро й віддано любити
Найтяжчим втратам й зрадам всупереч...

Я не повірю, що зникають рани...
Їм у віках призначено боліть...
Ростеш і ти – мій незборимий ранок...
У граматичних ознаках суцвіть...

На фонетичних рівнях тішиш спокій...
Орфоепічним подихом доріг...
Параболічно вирівняні кроки
Ступають вперше на кривавий сніг...

Я щось шукаю – приязне й глибинне...
Перегортаю райдужне сміття...
Весна в життя приходить безупинно...
Вона для мене – це усе життя...
2009 рік

Відторгнення - невитриманий збіг…
(в одноголоссі – нічого втрачати)…
Мені б тривожністю розчулить сніг…
Йому, принаймні, соромно мовчати…

Над березневим колоритом стель -
Дощовики (прикрилися дахами)…
Мені знайоме відчуття пустель
З піщаними гарячими думками…

А дихання моє – хронометраж…
(ти не повіриш, як це нудно й тихо).
Годинним пензлем скрапує гуаш…
Й розміреними порціями дихань…

До широчин (життєписи свобод)
Біографічність видумана - зблідла…
Ти відчуваєш? Серед сірих згод -
Маленька смужка сонячного світла…
2010 рік

Тихо-тихо, крок за кроком
Йдемо разом у майбутнє.
Що далі буде – невідомо,
Але йдемо разом із тобою.

Подивись на тих людей,
Що про них пишуть у книжках,
Й якщо не байдужий ти -
Побачиш дивний блиск у їх очах.

Вогонь побачиш ти,
Незламну силу волі,
Тож проснись, не спи!
Йди, рухайся, твори!

Хай побачать з піднебесся ті герої,
Що свободи добились недарма!
Ми їхню славу зберегли,
Не забули їх діла!

І не пора нам скласти руки,
Не пора спокійно жити,
Час настав країну нашу розбудити!

Ходили ми цих пару років наче спали,
Обманювали нас всіма шляхами,
Щодня брехали – завтра буде краще,
Але завтра вже настало,
Все те саме, що було!
То ж не пора нам, друзі, спати,
Пора і долі наші в руки взяти
І йти так, як хочем ми!

Мало справи наших предків пам’ятати,
Мало віддавати честь їм гучними словами,
Мало, мало, мало!

Вставайте, просинайтесь,
Досить думати лише про себе!
Час настав! Пора будувати майбутнє всім разом!

Березень...
Поезія котів...
Світ, немов стриножений,
Маліє.
Все не те. І люди, мов не ті,
Час мовчить розп'ятим прамесією.
Все було.
І все було не так:
Хтось любив любити,
Хтось – страждати.
Тільки душ судомина свята
Прозріває благородним матом.
Березень.
Берези.
Береже
Дику лють догромна нетривалість.
Все було,
І все було уже
Криком,
Болем,
Вічним перевалом.
Березень.
А значить, що весна.
І нема на кого нарікати.
Ще торік змайстрована труна
Висихає,
Певно,
Буде
...Свято.

2010

она читала его в каждом пятом письме с посольства, в каждой печати от министерства, в каждом объявлении о прибытии рейса. она искала его в каждой бутылке виски, в каждом красном ролс-ройсе, в каждом слове "успокойся", в каждом белом кейсе. она мечтала напиться и утопиться... но при ее весе легче было повеситься...
она была мастерицей игры на нервах, кудесницей... она носила ранец, пела песни и работала девочкой на побегушках, около комнаты президентской.
она видела его в отражении вымытой лестницы, часа три, после его отъезда во Францию...
она любила его, когда ей было двадцать, ненавидела, когда ей было тридцать пять, ...была с ним, когда научилась улыбаться.

Вкусный-вкусный сметанник на честь день рождения брата... И пусть заест меня совесть, что ела после шести... будь моя воля, я бы стала горами и не смотрела новости, потому что они глупы.
Я приходила бы домой после полуночи, целовала бы мужа, купалась, пила мартини... а ты говорил бы мне:
- Что же ты, девочка, себя мучаешь, за что калечишь, зачем ругаешься с охранниками в холле...
а я бы отвечала:
- Вилли, помоги, потому что холодно... Вилли, ты же такой добрый, такой талантливый повар, что приготовил бы мне сейчас блинов в подливе... приготовил бы...
и Вилли готовит...
а утром просыпается муж, идет на кухню, видит ночную работу, гладит меня по голове спросоня:
- Милая, спасибо... Ты такая заботливая, такая умная, такая веселая... Но мне пора на работу.
За ним защелкивается замок, Вилли вылазит из платяного шкафа, держит в правой руке револьвер, левой держит курок...
Вилли был бы полковником, если бы не был в меня влюблен... Вилли уходит, оставляя после себя сладкий привкус приправ и клена...
А я совсем недолго помолчав, в который раз говорю себе: Никогда! Больше никогда я не буду есть по ночам.

На воротях у брилі
Я бабусю зустрічаю,
Пильно дивлюсь в далечінь
І тихенько щось співаю.

Знаю, з золотих ланів
Випливе немов цариця
Із хустинкою в руці
Всміхнена, рум'янолиця.

Поспішу назустріч їй
Обійму і поцілую:
"Що несеш мені, скажи?",-
Я бабусю потурбую.

Вузлик білий розгорне:
-Дай, бабусю, подивиться,-
-Я від зайчика тобі
Принесла шматочок хлібця.

Запашний від зайця хліб,
Золота скоринка сяє,
І на солодощі всі
Я його не проміняю.
2007 р.

Люди дорогі поясніть, чого не розумію
я без неї не живу, тільки про неї одну лиш мрію
думки солодкі - хороші погані
я бачу її на своєму екрані ,
у відблисках сонця на
брудному віконці

Чи я вже здурів? я всюди її бачу
сяду в куточку, сяду й заплачу
в сльозах своїх її може побачу
звук вітру понесе, мою надію
про неї одну, про неї я мрію...

І тільки вранці коли сонце, світить
мій любий вітер, її він просвітить
всю правду й брехню він покаже
про мої почуття до тебе, розкаже

Чи я вже здурів? цього я не знаю
один лиш вітер все про мене знає

Бурштинова сльоза стікає з вишні,
Тягуча і липка гірка її сльоза.
Чому заквітчана у молоденькім листі
Знов плаче вишня - це ніхто незна.
Чи то згадала лютії морози,
Чи то осінні тихії дощі,
Чи то задумалась сердешна
Про майбутнє,
Де стукотять по тілу топори.
Не плач, цвіти
Живем лиш раз на світі,
Даруй красу і ягід аромат
Не думай про майбутнє,
Не журися
І доля збереже «Вишневий сад».

2009 р.

Мені слова знайомі ці,
Коли вуста шепочуть "досить!"
Й сльоза скотитись по щоці
У мене дозволу знов просить...

Та замість тихо "повернись"
Й на волю випустить сльозину -
Я підійму свій погляд ввись,
На крилай мрій до зір полину.

І вже не буде біль пекти
Моє поранене серденько -
Змогла від болю утекти!
Знов вчуся жити по-маленьку...

Твоя душа весни теж просить,
Зігріти прагне світ навколо,
Скажи печальним думам - "досить!"
Ти ж не повінчана з цим болем!
14.03.2010р.

У моїх зіницях помирає сніг,
Ще дрижить спроквола дихання його,
І кладе весняне сонце на поріг
Новий день, новітні "нащо і чого"
Я ще не готова танути і мліти
Пустка і чекання, і на віях сіль...
У твоїх обіймах можна вічно жити,
Та з тепла лукавства поросте кукіль...
2010р.

Відкрила я книгу кохання.
Читала запоєм «чекання»,
закладку зробила на «ніжність»,
напам»ять завчила «вірність»,
спіткнулася об «невідомість» -
хтось вирвав главу «свідомість».
А далі шрифт Брайля і … пусто,
де щойно король був, капуста.
Закрила на розділі «щастя»,
примітки: «читати удвох.
Самотнім читати не вдасться».
Пишу «Далі буде… пролог».

2010

Весна – як революція мені.
Зима пішла у землю, мов кровина.
Немов стріла на вороній струні,
Дніпро лежить і нитка журавлина.

Цей світ вишневий кольору луски –
Мов сон коріння, що літати вчиться.
Як у червонім молоці вінки,
Відбилися в сльозі іконні лиця.

Тим часом світ – то смерті біла тінь.
Нема нічого.
Я не жив.
Здалося.
Весна не любить вина золоті.
Весна не хоче те, що відбулося.

Хоча вінчальне плаття теж сумне…
І тягне дощ на сон глибокосердний.
Сезон громів.
Небесне і земне
Зійшлось в мені –
І пам’ять генів сердить.

Лиш синій бинт падучої зорі
Прикриє рану різано-душевну –
Мов напис на березовій корі
Залишений прибульцями, напевно.

То ж Всесвіт мені яблуками пах.
Нелюдське щастя стукало у шиби.
Отак-от все й замерзне у віках –
І наше все і вже й не наше ніби:

Блискучі нерви рейок, суєта…
Зелений сніг, божки вертепно-хатні…

І сорочина біла на свята.
І дві зорі –
Такі,
Немов останні...

Сніжинок крихітних рої
Усе кружляють білим птахом.
Навпроти очі. Не твої.
Хоч тіло ще тобою пахне.

Сніжинки дружно вгору-вниз
Танцюють мрійно на морозі.
Сьогодні замість "Повернись"
Скажу тобі нарешті: "Досить!".

Сніжинки тануть навесні
І не прощаючись зникають.
Ти ще заплачеш по мені,
А я тебе вже й не згадаю.



14.03.2010р.

Калиново.
Пронизливо.
Весна.
Гострішають, мов лід, мої провини.
І довга-довга лірника струна –
Рідкий метал козацької сльозини.

Ще й дощ – немов літаюча трава.
Важка, мов руки мертвого, дорога.
І день – як хліб.
Й коханої слова зовуть увись –
Немов молитва Бога.

Старенька вишня сиво зацвіла.
Над нею Місяць гострий і туманний.
Зліплю із хліба воза і вола –
Сльозу солону повезу до мами...

Велике Сонце в озеро зайшло –
Як гроші за божницею сховало,
Мов небо під легке своє крило,
Немов дівоче тіло на Купала
Повільно одягалось –
Як весна –
У голос тополино-журавлиний,
Як довга-довга лірника струна –
Рідкий метал козацької сльозини.

Нічних думок перетинаю шлях,
І до коріння їх шукаю шлях,
Щоб осягнути витоки глибинні, –
І день, і ніч я свій торую шлях.

Ти чекав? Я прийшла у квітень.
На високих підборах вечір.
На приборах з фарфору квіти.
Ці мімози такі доречні.

Ти чекав. Я вдягла безсоння.
Без білизни – на голе тіло.
Щоб лимонним твоїм долоням
Ще сильніше мене кортіло.

Ще міцніше тримались пазли.
Мерехтіли на стінах тіні.
І турботи, як лампи, гасли
Під густий монолог полину.
12.03.2010

* * *

Вином малюю музику на склі.
Душа співати хоче – слів не знає...
А я останній раз на цій Землі
Минаю пекло і втікаю з раю.

Мій сивий ангел в крилах держить ніж.
А в мене серце – мов сумна хлібина.
Завмер серед хрестів і роздоріж.
Воскрес – як вічна туга кураїна.

Немов горілка з порохом – сніги.
А ртутні ріки дна свого не чують.
І пахнуть на весь Всесвіт пироги,
І духи предків у душі ночують.

Яка вона тяжка – ота душа –
Стає з роками! – того ж снігу брила,
Що важча від гріха і від гроша
І легшає, коли добро зробила.

І нерви заплітає, мов косу, –
А тятива, а тятива виходить…

Над нею весь людський весняний сум,
Що перейде у трави і у води,
Що переллє у тишу чи вулкан,
Вологу тайну космосу і жінки.

Сльозою намальована ріка
Така легка, як рання смерть сніжинки.

А я останній раз на цій Землі
Шукаю пекла, рідного, як раю.

Вином малюю музику на склі.

Душа співати хоче –
Слів не знає.

І.Редчицю

Всі в житті ми, як самотні острови,
Ув оцій шаленій битві націй,
Чи ж засяють переможно корогви,
Якщо ми не схочем об"єднаться?

Розіп’ято гітару на стіні.
В голівку грифа міцно вбито цвяха.
Завмерли струни, мовби крижані,
Знекровлені артерії відваги.

Мов мишеня, ловлю на деку пил.
Ятряться рани, знов поллється кров з них.
Та пальці дотикаються, й кипить
Воскреслий звук на хвилях сплаву бронзи.

Бум і бум, і сто раз бум -
із нічого грюкіт, шум.
Що це аж до неба скаче?
Мій новий червоний м’ячик.
Ой, ловіть, хапайте швидко,
зараз буде гол у шибку...-
трах і бах, і дзень-дзелень!
А не зле ж почався день.

Наче заєць, пробіг сірий кіт зі смугастою спиною.
Сум слідкує за мною з такою великою довбнею.
Вже внезлічне скажу ці пекельні слова: «Відпусти мене!»
В суєту самоти, між людей з нелюдською подобою.

Кошенятко мале з перебитою надвоє ніжкою,
Я б забрала тебе, та немає у мене ще прихистку.
Наближається ніч велетенською чорною кішкою,
Накриває тебе й довго-довго не спить над колискою…

Ромашкою у небо - не втомилась
моя душа за руку із твоєю.
О, як же я чекала і молилась,
щоб ти хоч раз назвав мене своєю.

О, як же довго серце ворожило
на пелюстках тендітних у чеканні.
Любов, що розтікалася по жилах
не знала ані страху, ні вагання.

Я відпускала в небо мрії-стріли
і вірила – на землю їм не впасти.
В ту мить, коли тебе я полюбила -
я просто прирекла себе на щастя.

На каравелі мрій – нічна полундра,
Хоча недавно ще лунала румба.
З’явилася на горизонті тундра, –
Я з курсу відхилився на піврумба.

Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

Міріадами крихітних часток
Розлітаюсь по всенькому світу -
То бажаю доземно упасти,
То в безмежжя небес полетіти,
То зірватись краплиною з висі,
Скам"янілу зросивши землицю,
То багрянцем з"явитись на листі,
То калиновим стати намистом,
То зорею ясною сіяти -
Світлом Правдоньки душі зцілити,
То Надії оазою стати
У пустелях байдужого світу.
То у небі ключем журавлиним,
Що вертає до рідного краю,
То струмочком у горах невпинним,
Що природу довкруг напуває,
То веселкою понад ланами,
Свіжим вітром в спекотну годину,
То акордом чаруючим в гамі,
Що в обійми до Вічності лине,
То пташиною в чистому полі,
Що Господнє ім"я прославляє,
То усмішкою гарної долі,
Що на Когось за рогом чекає...

Лиш ніколи собі не дозволю
В цім житті стати ближньому болем!

13 березня 2010р.

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, знай, я більше не п`ю…
Мамо, блюз про Душу мою…

…Мамо, скільки я помирав?..
Мамо, значить, ще не пора…
Мамо, лий на мене з відра…

…Мамо, я не Бах і не Сор…
Мамо, я не смерть і не мор…
Мамо, я – в мажорі мінор…

…Мамо, най воскресне Ісус…
Мамо, най проснеться Дажбог…
Мамо, ця вода нам на двох…

…Мамо, я у кожній з цих струн…
Мамо, я у кожній з цих трун…
Мамо, зрозумій мою гру…

…Мамо, я помру уві сні…
Мамо, буде дощ, буде сніг…
Мамо, вигрій Душу мені…

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, ниспошли мені звук…
Мамо, слухай Душу живу…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08-12.03.2010 р.

…Тіло для душі – суть необхідність,
Душа для тіла – суть можливість…

Шрі Чінмой

…Ви хочете відчути мою душу?
Для цього я гітару взяти мушу…
І ви побачите, як я, живий, помру,
Поміж ладів, поріжків, дек і струн…

…Для мене кожна пісня, суть спокута,
А мій герой у кожнім слові – я…
Веде перо жива рука моя,
Бо хоче вкотре розірвати пута –

…І полетіти ввись безмежним Небом,
Відлунням віршів всіх моїх і всіх пісень…
І доторкнутися промінчиком до тебе,
Проживши поруч ще одне життя, як день…

Кумпала Вір,
12.03.2010 року,
м. Хмельницький

…Коні летять, ніби стріли, незораним степом,
Коні долають ріку, вкриту повінню, вплав…
В кожному з нас, українці, дрімає Мазепа…
В кожному з нас, характерники, снить Святослав…

…Коні в галопі стирають підкови дощенту,
Стрімко летять, розвіваючи грив білих шовк…
В кожному з нас, українці мої, суть Шевченко,
В кожного з наших, арійці мої, Хведір Вовк…

…Коні вкривають незораний степ, ніби хмара,
В чвалі стрімкому втираючи вітер у кров…
В кожному з нас, побратими, суть Родові чари,
В кожному з нас, характерники, Божа любов!

…Коні летять, обміряючи обшир вітрами -
Ці - вороні, ці - булані, а ці - по краях…
В кожному з нас, українці мої, мріє Рама,
В кожному з нас, українці мої, ти і я…

Кумпала Вір,
12.03.2010 року - 06.03.2012 року
м. Хмельницький

Весна, жизнь оживает снова,
От ледяных оков, освобождается земля,
И к солнцу тянется листва, трава,
И нежным цветом покрываются поля...
Прозрачной дымкой, окутаны леса,
И сад в тумане молока,не шелохнется ветка...
Застыло все и ждет весеннего тепла,
Чтоб буйным цветом засверкать,
Напиться соком возрожденья...
Проснуться от зимы и зашептать,
Прохладным ветерком, горячим лучиком -
Пришла весна, пришла весна,
В зеленые одежды нарядится земля,
И излучает блеск -алмаза, сочная трава,
И синью первоцвета, покрываются овраги леса,
Пришла весна и сердце радует она...
Все возрождается и просыпается от сна,
И сердце так поет, отбросив все печали -
Пришла весна, пришла весна,
Подарит счастье и любовь на все года...

Стынет поцелуй на моих губах,
Поцелуй любви страстью весь пропах.
Страстью неземной, но увы, былой,
Стынет поцелуй, как прошедший зной.

Холодность его обжигает грудь,
Хочется опять все назад вернуть.
И судьбе назло удержать тепло,
Что с тобой, как сон, навсегда ушло.
2008

Якщо лечу над прірвою життя,
Тоді несу на крилах каяття.
І виростає віра на вершині,
Яку люблю до самозабуття.

2010

(усмішка)

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.


…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...

По-під небо синєє
Райською пташиною
Мріями літатимем -
Весну прославлятимем.
Солов"їним щебетом,
Буйнотрав"я шепотом,
Сонячним промінчиком
Щастя мить увічнимо.
Слізоньки всі витремо
Райдуги палітрою.
Впадем з неба зливою
Лагідно-тремтливою.
Крапельками ніжності,
Вітром в полі свіжістю
Напоїмо ближнього -
Чи ж не дивовижно це?!...

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...
12.03.2010р.

Суха криниця не дає води,
Рекламне щастя не втамує спраги.
Йдемо туди, не знаючи ,куди.
Без віри, без надії, без відваги.

Палає Сонце високо в зеніті,
В цей час усе дає мізерну тінь.
Немає правди в білім світі,
Тепер її шукати стало лінь.

В безсонну ніч від денних сноведінь,
Втікаємо від себе звідусіль.
Емоції тамуєм ніби біль.

Врятуй себе від цвілості душі,
Від холоду,від голоду, від зради.
Рятуй чим є і не чекай поради.

23.06.2000

Останній журавлиний крик,
Останнє золото берези.
Їдкий туман в кістки проник,
Мов заборонок хижі леза.

За лазнею рясний будяк
Сприймаю, мов живу принаду.
І жуючи важкий глевтяк,
Вертаюсь думкою в блокаду.

Навіщо, Господи, зберіг
Мене у людопаді тому?..
І на захарканий поріг
Несу гірку дідівську втому.

Та впавши між пітних речей,
Знесилений, у мить відчаю
Незриму для лихих очей
Господню руку помічаю.

Щось чисте з вітром степовим
Осяє душу в знак привіту
То сном пророчим, то живим
Обличчям Неньки — з того світу.

Вона понад моїм життям
Нависне зоряною тінню —
І знову я зроблюсь дитям,
І знову вчитимусь терпінню.

А голос Матері-вдови
Втішає сина-оборонця;
— Перетерпи, переживи —
Я жду тебе по той бік Сонця.

18.X.80. Мордовія

Я все пройшов. І серед темних літ
Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
Коли в мені валився звичний світ,
Бо я побачив: весь він на підпорах.

Підпори впали — і моя душа
Порвала враз облудну пересічність.
Якби ж хоч смерть! Вона комусь лиша
Щось незатьмарене —
Просте, як вічність.

А в мене впало все. Товариші,
Дружина, діти —
Все немов згоріло.
Неначе тіло позбулось душі
Або душа десь загубила тіло.

Когось я шарпав: глянь, того ж нема,
Про що нам казано —
Нема та й годі!
Є тільки в людях потайна тюрма —
Зате брехня гуляє на свободі.

А психіатр, немов премудрий змій:
— Це перевтома. Це ознаки стресу…
Ох, лікарю! Рецепт простіший мій:
Щоб менше стресу —
Дайте вільну пресу.

Та марно! Я лишився між людей
Ані живий, ні мертвий.
Наче мушу
На волю з власних видертись грудей,
Щоб в руки Богові віддати душу.

Мов хтось мене зсередини обпік,
На попіл обернулося волосся.
Блокадні ночі, тридцять третій рік —
Усе це легшим в мить оту здалося.

Яка ж Земля незатишна й страшна!
А гасла завчені — чого ви варті?..
Тюрма і табір — заважка ціна.
Проте ні стресів тут,
Ані інфарктів.

Що не кажіть, а це таки причал
Для розуму й душі в земному світі.
Летять мої літа, летять учвал
Через колючі металеві сіті.

Нехай земля вогнем для підошов —
Я знаю: виживуть рядки ці щирі.
І я щасливий, що себе знайшов,
Що не сконав у бездуховнім вирі.

6.XI.80, Мордовія

Свобода від рішень, свобода від дій –
П’янке і солодке це слово “свобода”.
Ми часто з собою вступаємо в бій
І думаєм: буде за це нагорода.

Ми вільні від розуму, дум і страстей,
Наш дух збайдужілий ніщо не хвилює,
І серце не рветься до бою з грудей,
Бо голосу крові давно вже не чуєм.

Скорились бездушно під дулом життя
І тонем у ницості й підлості морі.
За власні гріхи в нас нема каяття,
Й тому не живем – животіємо в горі.

Де вчать відрізняти від злого добро?
Чи вже хтось знайшов від гріхів своїх ліки?
Не можемо рабське зцілити нутро -
Невже ми приречені так аж довіку?!...
1999р.

Ролі вивчимо, реплік мало.
Кінопроби на право жити.
Ми у світлі сліпучім стало,
та у кадрах чомусь розмиті.

Я запнуся на першім слові,
хтось відкашлятися не встигне.
В п’ятім дублі скажу поволі,
що потрібно, та надто тихо.

Режисер забракує, адже
не дотягую до таланту:
надто дивна і не типажна,
і збудована недоладно.

У кіно не візьмуть ніколи –
черги довгими нині стали.
Я достоту прошу у долі
власне місце в глядацькій залі.

Відпусти мою руку... Колеться,
б’є в обличчя цинічна проза,
наостанок. Нестерпно боляче,
на довірі - сліди корозії.
Неприродна яскравість поспіху
ріже зір у твоєму глузді -
проганяєш мишей на протяги
хай не шкрябають совість-пустку,
хай їм вуса вузлами зв’яжуться,
щоб не внюшили краплі крові…
…на перстінному слід нев’янучий
обгорнувся брехливим словом...

Ти когось, хтось тебе - зрікаємось,
тільки той, хто тебе, незмінно
ходить привидом неприкаяним
по душевних чеканних мінах.
Проклинаєш рясним дощем його,
проганяєш холодним вітром,
ненадійного, непрощенного.
Він - луна, але все ще світла.