Жінка, що ти їй наврочив безсоння:
Синці під очима, колодязі у очах, -
Невідворотна хвороба кесонна,
Коли від безсоння втопаєш в ночах.
Знімає панчохи, знімає слухавку і на плівку.
Трохи мінорна, і старомодна, і дивна, а ще
Жінка ця - ніби таємне, ніким не відкрите, горище
З сотнями схованих пасток, відкритих щурячих пащек,
Зі сторінками щоденників без кінця і початку,
Із таємницями в темнім і теплім своїм нутрі,
Де замість серця - годинника коліщатко
Тахікардично виклацує раз-два…-і-раз-два…і-три.
Так от. Вибираючись прудко на підвіконня,
Ноги тримаючи не на твоїх плечах,
Бачить, як жилка пульсує у тебе на лівій скроні,
Вторить на унісоні: «важко без тебе...
...хоча...»

У порога Ностальгия, словно гостья топчется.
- Здравствуй, старая подруга, ты грустишь о чём?
Принесла баклажку пива?
Только мне не хочется:
Лучше вместе полистаем старенький альбом.

Помнишь: ты была девчонкой – пела канарейкою,
Огоньки в глазах, походка, талия и грудь...
Платье лёгкое сменила старой телогрейкою
И всё чаще соблазняешь лечь и отдохнуть.

Да и я летал, как ветер, землю рыл копытами –
Жеребец неугомонный – страсти ураган, –
А теперь хожу неспешно тропами избитыми
И меня всё реже тянет к дальним берегам.

Но когда сажусь на печку или, даже лавочку,
Непоседливые мысли не дают уснуть.
Жизнь упрямо не уходит, примостившись рядышком –
Так желанна и похожа чем-то на весну.
7.06.2010г.

Листи зникають ти лишаєшся
Кораблем пливуть роки,
Ти чарівна, ти посміхаєшся
В вогонь кидаєш сторінки.

І твої руки, теплі, ніжні
Стискають горло до жалю,
Твій погляд серце ріже
Та я мовчу. Тебе люблю.

Самотні листи зникають,
Кораблем пливуть роки.
Ти чарівна, ти посміхаєшся.
Вирви з серця сторінки.

08.06.2010

одні машини за вікном,
суцільний гул твердих моторів…
як заховатись під сукно
трави зеленої, як в морі?

мушу вже бігти знов кудись
й займатись тим, що нахрін треба;
так й забувати про «колись»
із кольором дитинства неба.

на жаль сни моїх снів недоступні мені,
наче небо землі… тільки дотик.
і що толку від мрій?! жар розчинний в золі…
(безпричинно спожитий наркотик).

та даль завтрашніх віх заблукалих доріг
не лукавить вже, хоч і могла б;
все ж не варто мабуть спокушати поріг
горизонтом непізнаних благ…

Цей світ немеркнучий, одвічний,
Ця неминучість забуття.
Життя – це знак питання вічності –
життя, ну, що таке життя?

Чи нескінченний ряд суєтностей,
що заповняють пустки дня?
Чи роздуми про суть матерії,
про неповторності буття?

Чи насолода це, чи зречення,
терпіння, біль, вогонь сердець?
Настирне підвивання думки
віщує, що всьому кінець.

Як охопити Мить і Всесвіт,
з'єднати холод і тепло?
Чи є на світі, може, десь там,
Начало, звідки все пішло -

де все з’ясовано і просто,
де меж немає пізнання,
а відповідь звучить так легко:
“Життя – це форма небуття”.

І не шукай-бо в формі змісту,
цей вимір знати не дано.
Шукає людство зерна Істини.
А де посіяне воно?
1983

Жасминова тиша
Між нами лягла...
Я мрію колишу
Торканням крила...
Ти ловиш попутний
Міжзоряний бриз...
Між нами – півдумки
Падіння униз...

Жасминовий подих
Між нами тремтить...
Ховає в ніч погляд
Невинна блакить...
Відпущена варта
Таємних бажань...
Між нами...
чи варто...
... жасминова рань....
2010

На платівці - старі мелодії

На запясті - малюнок хни

Ти поводишся, наче злодії

Викрадаючи в мене сни



Не згадати пароль при запиті?

Не шукати нових розмов?

Ти малюєш на серці графіті

Please don't stop, моя люба, don't go...



Якось дивно усе відбувається

Якось дико без тебе онлайн

Всесвіт рухається, зупиняється

Всесвіт рветься під грюкіт Remmstein.



Наші зустрічі - щойно написані.

Наші відстані - примха богів,

Ти читаєш мене на відстані

В тихім затінку Київських днів...

Перших квітів зелені носики
витикаються вітер нюхати.
Натяглися проміння тросики
час по звичному колу рухати.

Сни розталого снігу тінями
у хмарини пухкі ховаються,
і шляхами небесно-синіми
до гніздечок птахи вертаються.

Розправляються вушка зéлені,
розтривожені сонця струнами,
і зеленому роду-племені
долю пише коріння рунами.

У степах особлива тиша є
сонмом звуків у спокій вплетена.
Вітер пахощі трав замішує
із безкрайністю над планетою.

Мою долю корінням сплутано
із корінням грози і травами.
Я прикута любові путами
до степів і річок з заплавами...

Цвіте краса в країні щирих істин,
І сипле сніг надій прозоре літо.
На зорях - сни, забарвлені врочисто…
А на землі живуть щасливі діти.

Чекають завтра, мріями сповиті,
Маленьки крапельки чудних хмаринок.
Вони – думки незвіданої миті
І відчуття незнаної хвилини.

Великих вражень неймовірні мрії,
Майбутніх див солодкі таємниці.
Опустить вечір ніжність їм на вії,
Й веселка щастя дітям всім насниться.

У казці ночі, де світання біле…
Вони живуть, де все, здається, просто.
А ми з тобою край цей залишили…
Це не про нас. Ми вже давно дорослі…
2002 рік

В його очах такі блакитні сутінки,
в руці - листи з чужими адресатами.
І навмання - тролейбусом, маршрутками -
він їде в сон, де знов її чекатиме.

Він знає всі її брунатні родимки
і ледь помітних зморщок аплікацію.
Її цілунки, мов круті наркотики,
а запах кіс п'янить, немов акація.

І то пусте, що колекційних "б'юїків"
та пишних вілл ніколи він не матиме.
Його скарби - очей блакитні сутінки
й старі листи з чужими адресатами.


07. 06. 2010 р.

Вже нiкуди бiгти,чи йти.
Вже радо зiтхнула душа.
Вода закипа на плитi,
I крихти летять з пiд ножа.

I лине пухкий буханець
До теплих жiночих грудей.
Ми вдома... I хай йому грець!
Я знаю: що буде далей...

так боляче стає у ті хвилини
як днини щастя згадую, і ті
що лиш за раз, за один лиш тільки раз
згубили збили з ніг, і час
в цей раз згубно діяв він
так швидко падаючи в тінь
згубив, і те що мав полишив
лишилось моє серце в небутті
скаменіле, холодне вже як лід
не буде більше так любить.
2010р.

Демократія під загрозою,
Вже свавілля за горло душить
І цинічно січе морозами
Цвіт Свободи і наші душі.

Пацюками тікають зрадники
Слугувати тому, хто платить,
За червінці, мандати, пряники,
А на виборців їм – насрати.

Руки в’яжуть у нас за спинами
І затовкують кляп до рота –
Всі досягнення апельсинові
Хоче знищити ця сволота.

Оточили хорти-загоничі,
Щоби всіх – у тісну кошару.
Ми ж покірно, як вівці топчемось,
Мовчки Божу приймаєм кару.

Слабкодухі і незгуртовані,
Наш девіз: ”Моя хата скраю”:
Хто загиблих і закатованих
Наших пращурів пам’ятає?

Знов марніє Європи житниця,
Бенкетують заможні свині...
Що нам плакати, чи жалітися –
Ми найперші у цьому винні.
4.06.10р.

я люблю тебе - не люблю.
моя стихія зривається жаром:
половини їй дуже мало.
я люблю тебе - не люблю.
я наповнена - будда - я рама.
сто життів божевільно стогнала.
я просвітлена, будда - я рама.

ти кришталь, ти запилені роси,
одинокий серед вічного руху.
ти люби мене як подрУгу,
ось таку от простоволосу,
і як будду- сумлінно босу.
ти люби мене простоволосу.

і я лЮблю тебе, я люблю,
бо умію приймати долю.
одпустив сто життів на волю -
я і в них сповнена тобою.

3.06. 2010

безхмарні сліпучі бажання
як хмарні небесні стежки
ведуть у дальнії далі
ведуть у зелені гаї

в очах як небо великих
потонуть небесні стежки
за ними потонуть бажання
за ними ж злетять у гаї
2010р.

Коли вмирають почуття –
Не плачуть поминально дзвони,
Лише надії безборонно
У вирій Вічності летять.
Коли вмирають почуття –
Не росять животворно квіти,
Їх пелюсткам дано марніти
Між сторінками забуття.
Коли вмирають почуття –
Скляніють очі у любові,
А сльози, сховані у слові,
На віях спогадів тремтять...
2010

Давай, пограємо в життя:
Ставай на Долі шахівницю, –
Віщує – чуєш? – вража криця
Чиєїсь крові пролиття.

Вперід, пішаче, все вперід!
Крокуй до слави чи до страти,
Нехай натерли плечі лати
І вкотре марш-кидок убрід…

Лиш не питай себе: яка
Клітинка завтра – біла, чорна?
Бо душу розпачем огорне, –
Це вірна смерть для вояка.

Та ось і фініш… Ти – в ферзях,
Король святкує перемогу.
Чому ж, сумний, волочиш ноги,
Вглядаєшся в пройдешній шлях?

Чому фанфара не п’янить,
Де жадане блаженство духу?
А пригадай-но: як же слухав
Ти пісню леза кожну мить.

Було так просто мимохідь
Ділити світ на чорне-біле
І бачити, як знавіснілість
У вражім погляді горить.

…Але скінчився якось бій;
Плетешся втомлено між трупів.
Усе сприймається так тупо…
Аж ось лежить противник твій.

Ще зовсім юний. А в очах
Його розкритих – синє небо,
В яке зринає мрія-лебідь
І тихо тане… Світ зачах.

Не полічити, скільки мрій –
Таких живих, таких барвистих
І по-дитячому пречистих
Понищив меч безжальний твій…

Досяг мети? Скоріш вона
Тебе настигла мов розплата, –
Бо завше будеш пам’ятати
Ці очі, мрії-знамена…

Давай, пограємо в життя.
Але воно – не шахівниця:
Тут всі фігури мають лиця,
Бажання, волю, почуття.

Десь у місті блудливих вуличок,
де тебе цілували пристрасно
зав'язала на пам'ять вузлики
із розірваних сподівань.
І життя зажувалось гумкою…
Марить пам'ять твоя розхристана.
Не розпорюй лише зітханнями
рівні стрічки із римувань.

Ти дозволь собі бути п'яною десь в вітринах кав'ярень затишних,
І, сигар солоджЕним запахом, рани в мріях залоскочи.
Чуєш, джаз зазвучав? – Без сорому затанцюй у подвір'ї Ратуші
І розплутай застиглі вузлики. Відчуваєш - вже не гірчить?

Доторкнися ногами босими до бруківки, дощем умитої,
затиснися душею голою в мур, що в вічності скам'янів.
Враз надихайся до неспокою! Вже зникають кордони й митниці
між роздертими сподіваннями й щастям, сплетеним з довгих днів.

І життя - м'ятний чай з мелісою. Ти в коханні своїм розхристана.
А свідоме із підсвідомістю в'ється ниткою з римувань…
Десь у місті блудливих вуличок, де тебе цілували пристрасно
Розгулялись вітри, що зроджені ностальгічністю сподівань.


Зображення: Юрій Коваль "Краса, яка насторожує"

Темно-черное платье, одетое наспех в прихожей…
Повторяются взгляды, осколками судеб звеня…
Миллионы секунд… Мы по-прежнему очень похожи…
Я – на скованный ветер. А ты, как всегда, на меня…

Пахнет липой июнь - для рожденных под знаком смятений…
Запрокинув ресницы, ищу где-то важность начал…
Ты – ошибочно летний. Мне кажется, тоже весенний…
Тоже первый нашел. И ошибочно перемолчал…

Оптимизмом потерь… И отчаяньем чувственных правил…
Сделав мысленно вдох, облака и луну теребя…
Все давно переделал. И лишь одного не исправил…
Ты – похожий на ветер. А я, как всегда, на тебя…
2010 год

А я тобою марила сто літ.
Сто довгих літ до нашої епохи.
Мінялось все: звичаї, час і світ…
Але, чи марив мною ти хоч трохи?

Я марила тобою як дощем
одвіку марять висохлі пустелі,
як ріки, сонцем випиті ущерть,
як марять вітром одинокі скелі.

Я марила тобою як пташа,
що мріє небом світлим і високим.
Вбиралася у цвіт моя душа,
рахуючи епохи, дні і кроки…

Я марила тобою сотню літ.
Життя цвіло, подекуди і мохом.
А я несла у серці білий цвіт...
Скажи, чи марив мною ти хоч трохи?

Заблоковані виходи з відчаю,
І навколо печально сигналили.
Та й розлука здавалася вічною,
Доки планами мрії не стали нам.



Та на цвинтарі вкритому холодом,
Поміж книгами власної совісті.
Я вмираю, не маючи досвіду
Написання щасливої повісті.



Закупорені теплими росами,
Ми від справжнього світу ховалися.
Доки просьби не стали погрозами,
Доки всі оригамі не склалися.



Між рядками заплаканих віршиків
Вже не видно душі одинокої.
Може й правда, що стали ми гіршими,
Може, дійсно ми стали жорстокими.



І на заході сонця зрадливого
Поцілуються очі закоханих.
Щоб напитись дощу перед зливою,
Щоб ловити краплини сполохані.



Хай ця смерть увінчається розквітом,
Бо ж не вмерли, а просто заснули Ви.
Ну, а я помираю без досвіду
Забування гіркого минулого.



06.06.2010р.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
Впустила погляд свій в прозору далечінь...
Й узріла там небачену красу –
Красу казкових, кольорових сновидінь.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
І бачила навколо зовсім інший світ.
Розвіяв вітер тонкую косу
І заквітчав волосся вишеньковий цвіт.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
І думкою гайнула у небес блакить.
І впевнено всміхалася життю,
А світ у відповідь щось тихо шепотить.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
На рік прощалася з зимовим тихим сном.
І радісно гляділа на весну,
Яка до нас прийшла, наповнена теплом...

22.05.10

Усмішка зникла
І очі скляні.
Думки проникли
В вечірні вогні.
Там і лишились –
Назад не прийшли.
В пітьмі розчинились,
А потім втекли.
Ховалися довго
Й життя не було:
Тихо і темно,
Ніщо не гуло.
Чути себе лиш
І голос буття.
Тиша словами....
І знову життя.

17.04.2010р.

Коли хочеться плакати,
Я починаю сміятись.
Від світу тікати...
ховатись.
Боюсь показати я справжню
Себе. Ту, що вразлива.
І чиста, і ніжна.
Що бачити й чути лиш правду
Воліла б завжди. Ненавмисно
Стаю я на диво врочиста.
І горда, й колюча... як терня.
А часом, і несправедлива.
Поранити можу жорстоко
Одним тільки словом.
А десь у мені, неглибоко,
Сидітиме справжня частина
Мене. Саджатиме потиху зерня
Турботи. І совість лишатиме чисту...
І справжності буде коротка хвилина.
А потім.... А потім тікати.
Вглиб себе вразливість пошвидше ховати.

17.04.2010р.

Пакетик чаю на столі.
Свистить десь чайник... вдалині.
Свистить десь, там... мене немає...
Думок моїх... – в хмарках літають.
Я мрію часто про ніщо,
Чи то, вірніше, ні про що.
Іду далеко з цього світу,
Там, де кульбабки... море квітів,
Маленькі сонечки кружляють
І всі усе завжди кохають.
Де сонце, співи... тиша слів,
Самотній спокій, шум морів.
Де ти говориш сам з собою...
Знов чуєш музику прибою.
Знов спокій, казка, ніжний сон...
Аж тут кричить рожевий слон.
Кричить щосили, що є духу.
Кричить у саме моє вухо,
Що на плиті мене чекає
Веселий чайник, що співає.

6.03.10.

Зворушливе серця тремтіння,
Від страху – слабкість в ногах.
І ти, як маленьке створіння...
Беззахисне зовсім... аж страх!

В руках ти не втримаєш чашку,
Проллєш на спідницю чай.
Із клітки все ж випустиш пташку,
Що з радістю випурхне в гай.

У грудях швидке калатання,
Мов стукіт у двері в війну.
Усе це – то перше кохання,
Про котре не скажеш йому.

6.03.10.

Сум в очах,
Печаль і біль.
Втрати страх
Маленьких крил.
Мрій нема –
Всі зникли десь.
Сніг. Зима.
Тваринна «честь».
В грудях тиск...
Й вікно у світ.
Водних бризк
М’який політ.
Щастя є...
Там, за вікном
Не «гниє»
Усе кругом.
Він сидить
І плаче тут.
В світ глядить,
А бачить кут.
Все, кінець:
Вже крил нема!!!
Є рубець
Й в очах туман.

8.12.09.

З Україною в серці,
З Україною в долі...
У воді, що в відерці,
В вітрі дикому в полі –
Всюди є Україна,
Моя рідна, кохана
І для мене єдина
Батьківщина... як мама.
Почуття найтепліші
Я до неї плекаю.
Ті степи найгарніші,
Що всім серцем кохаю.
І не знаю, чи дала б
Я життя за Вкраїну,
Але їй лиш давала б
Я маленьку людину.
3.12.09.

Вражень купа...
Та від чого?
В душі смуток...
Він для когось?
Втекти б кудись..
Куди? Хто знає?
Летіли в вись?
Я не літаю...
Спалили крила.
Давно доволі...
Я б землю гріла,
Та охолола.
Хтось каже: «Дивна».
Звичайна зовсім.
Яка ж чарівна
Надворі осінь:
Пташки літають
Над головою;
Вірші ж ховають
Сум за собою.

23.11.09.

Кажуть, ангели літають.
Кажуть також – не кохають.
Мій же ангел тут – зі мною...
Розмовляє із собою.
Завжди усмішку він кличе,
Шепче в вушко: «Тобі личить»,
Сидить мирно, звісив ноги.
Хоче бачити дорогу,
По якій ітиму далі
Чи крутитиму педалі.
Він завжди такий цікавий
І веселий, не лукавий.
Він не плакав ще ніколи,
Хоча мав причин доволі...
Завжди стримував ті сльози
Десь в собі – на півдорозі.
Просто йшов. Дивився в небо –
Заглядав глибоко в себе.
Я чомусь тоді страждала
І в душі себе карала:
«Він мені дарує казку.
Я йому – морок лиш в’язку».
Мій маленький хлопчик-янгол...
Ти пробач мене.

3.11.09.

Все палає від лиха,
Все горить і пече.
Мати плаче десь стиха –
Слізну мову рече:
«Відпустила я сина
На війну у степи.
І скажіть же, хто винен,
Що нестиму хрести...»
Багатьох так убили
За країну свою.
Матері ж сльози лили,
Підступа до краю.
Та серденько ще билось
І душа ще жила.
І їм легше зробилось,
І весна розцвіла.
Бились так за Вкраїну,
До останнього йшли...
А тепер це – руїна.
Ми, здається, прийшли...
Знов боротись за волю?
Жити так, як завжди?
Вибір цей за тобою!
Лиш дивись – не проспи.

3.11.09.

Боролись за волю віками,
Страждали і бились... Жили.
Сусідам були ворогами,
Бо вільними стати могли.

Бажали найбільше свободу.
Вона ж найдорожчий є скарб.
Боролись в любую погоду
(Хоча зазнавали і втрат)

За вільную, сильну країну,
За посмішку ніжну в очах,
За люблячу й добру дружину,
За чисте повітря в степах.

За те, що завжди так кохали,
В що вірили. Бачили сни,
Як їхні батьки будували
Й збудують вже скоро сини


Те місце, де буде людина
Сповна відчувати життя.
І назва його Україна –
Країна мого майбуття.

29.10.09.

Маленька й самотня стояла на кручі.
І сльози лилися... Удари беззвучні
Об скелю.
Хто знав би, що так повернеться їй доля,
Що встигне завдати незміряно горя.
Що небо від жалю все плакати буде –
Спускатиме сльози на землю... усюди
Грозою.
Той, мабуть, ніколи нічого лихого
Не хтів би вчинити дівчині і злого.
Бо дійсно жахливим є те, що тут сталось.
Хоча і в коханні все це відбувалось.
Найгіршим є злочин – убити дитину.
Не власна є воля... Вже котру годину
Вмовляють.
Кохання ще юне і зовсім не сильне.
Батьки ж проявляють бажання тут дивне –
Убити майбутнього свого онука:
Все-рівно чекає їх доньку розлука
З коханим.
Навіщо ж лишати з дитям при дорозі
Покритку, що прогодувати не в змозі
Маленьке те чадо, яке народиться?
Але не погодилась «хтива дівиця».
Пішла від батьків. Мандрувала по селам.
Життя виявилось таким невеселим
Насправді.
Найгірше, що, маючи намір родити,
Не вдалося дівчині так все прожити.
Померла дитинка, бо мати упала...
Тепер вже і жити бажання пропало
У неї.
Маленька й самотня стояла на кручі.
Та стиснув Він руку і вітер ревучий
Затих.
25.10.09.

Вечір. Майже все спить при дорозі.
Не спить лиш будинок один.
В ньому додолу падають сльози
І ллються вже кілька годин.

Тихо схлипує юна дівчина,
На долю свою наріка.
Трапилась в світі лихая година...
Така неприємна, гірка!

Краде в малої рідного батька –
Без захисту хоче лишить.
Стіл. Книга. У ній є закладка...
Маленьким кінцем лиш стирчить.

Книга медична, п’ята сторінка.
Підкреслене слово там «кров».
Почувся вже стукіт об нову бруківку.
То лікар – Семен Іванов.

Спішить він, як може. В дім цей іде...
Можливо несе порятунок.
Для батька, що смерть свою вірно вже жде,
Готує най-, най- подарунок.

Місяць самотній в небі блукає,
Дівчина плаче – сліз не спинить.
Найгірші картини собі уявляє,
Боїться: «Не буде він жить...»

25.09.09.

Раніше мене всі розуміли.
Тепер – не розуміють...
Раніше мене всі любили,
А тепер лиш жаліють.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

Самотність моя така холодна.
Вона людей вбиває..
Ходжу по світу така голодна –
Нікого я не кохаю.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

Колись мені сонце з неба всміхалось.
Тепер воно вже сміється
Над тим, що в своїх руках тримаю
Серце, яке розіб’ється.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

24.09.09.

Усе, кінець... Я падаю у прірву,
В безодню нескінченних темних днів.
В польоті не одну я гілку зірву,
Що пробивають з боку мокрий рів.

Політ триватиме без року вічність.
Я падатиму... швидкість все росте.
А відчуття на диво наркотичні,
Хоча навколо все таке пусте.

Нема нічого теплого, живого.
Лечу жива одна лиш я, сама.
Та тінню я стаю чогось бридкого,
А навкруги витає тихо тьма...

Колись у тьмі цій вся я розчинюся
І не побачить більш мене цей світ.
Хоча до смерті впасти я боюся,
Та докінчити мушу цей політ.

Та й не політ це, а лише падіння.
Хіба летять свідомо в забуття?
Закрились очі – бачу я видіння...
І зупинилось враз серцебиття.

Летить униз те тіло бездиханне,
А звідти відчува якесь тепло:
Розжарює залізо хтось старанно,
Щоб залишить на тілі тім тавро...

3.09.09.

О хто ти? Звідки ти з’явився?
Чому мене заполонив?
У мої очі ти дивився,
До них неначе говорив.

До себе встиг мене привчити,
Все про високе говорив.
Почав тихенько так любити,
І сотні віршів присвятив.

А потім зник кудись безслідно,
Лишалась довго без вістей...
І навіть сонце непривітно
З’являлось після тих ночей.

Я мучилась, жила понуро,
Всміхнутись сонцю не могла,
Весь світ враз став таким похмурим...
Я мов важкий тягар несла.

Не повернувся ти й сьогодні
І залишилась я сама.
Шукають очі, мов голодні,
Тебе по вулицях... Одна...

31.08.2009.

Виходить дівчина на поле
Збирати квіти й колоски.
Зробити хоче вінок-коло,
Та квіти треба, щоб сплести.
Іде собі поміж пшениці,
Радіє світлому життю.
Аж гляне – тут стоїть криничка.
І здивувалась відкриттю.
Вона схиляється по квітку,
По другу, третю... ще і ще.
Та раптом на дорозі хвіртка
Із дерева, але блищить.
Цікавість виграла тривогу
І дівчина пішла вперед.
Відкрила хвіртка їй дорогу
У повний-повний лазарет.
Лежало хворих тут багато:
Поранені, як із війни.
І більшість з них – старі солдати...
Стікають кров’ю всі вони.
Злякалась дівчина до смерті
І кинулась чимдуж тікать.
Боялася вона померти –
Почала Боженька благать,
Щоб залишив її ще жити...
Вона ж ще зовсім молода.
Їй по землі ще вік ходити...
«О Боже, що ж це за біда?!» -
Вона це з жахом прокричала.
Упала, вдарилась – синець.
І тихо очі відкривала:
«Я тільки спала...» Все, кінець!

30.08.2009.

Якиїсь дикий біль мене терзає,
Що душу роз'ятрити може вмить.
Він тіло ізсередини вбиває...
О Боженько, чому ж то так болить?

Вже вмерти хочу, бо не можу більше жити.
Навколо бачу тільки біль та смерть.
Ох важко ж з болем тим важким ходити,
Що може заразом убить мільйони жертв.

З очей стікать рікою хочуть сльози...
Уже немає їх, тому не можуть.
Ще й, як на зло, скінчились в небі грози.
Й вони моїх очей вже не зволожать.

Це біль тих всіх, хто мучається в світі,
Хто без вини у землі мусить гнить.
І буде моє серце так боліти,
Допоки хтось не змінить клятий світ.

Можливо буть він клятим перестане,
В людей всі перетворяться з тварин.
І більше маніяків тих не стане,
Що всіх людей вважають за скотин.

Тоді я щиро на коліна встану
(Пред світом так з’явитись не боюсь)
І боязко у вічі я погляну,
І голову схилю униз... Корюсь!

Це голосно я світові промовлю,
Бо довго чула те «Борись!».
На собі його ніжний погляд зловлю:
«Ти довго вже боролася... Молись.

Молись, щоб твою справу закінчили
І в вічність перенесли оцю мить,
Яку з тобою разом всі відчули
За те, що твоє серце так болить.»

29.08.2009.

Дитячі блакитні очі
Тихо дивляться в пустоту.
Вони там побачить хочуть
Мамину ніжність і доброту.

Але не бачать нічого,
Лише бігають в забутті.
Шукають краплинку того,
Що мали б мати в свому житті.

Угору потягне ручки,
Беззвучно сплесне в долоні.
Опустить їх дуже рвучко
І з’являться сльози солоні.

Не буде в палаті крику –
Все так, як в німому фільмі.
Лиш біль відчуває дикий
Сердéнько в малому створінні.

Його покинула мама...
Малого ще – немовляту.
Чомусь знайшла доля саме
Його, щоб так познущатись.

А потім виросте сонце
І стане на шлях війни:
Вбиватиме охоронця,
Щоб той не довів вини.

Те гарне мале створіння
Зайде за межу добра
І впустить своє коріння
У зло, наче то все – гра.

За злочином піде злочин.
А потім настане тюрма...
Той хлопчик закриє очі,
Та все! Вороття нема!!!

...Покинула мати дитя.
Колись, на порозі дому.
Згубила людині життя...
Могло ж бути все по-другому.

27.08.2009

Чого ми хочемо від власного життя?
Куди полинути душею прагнем?
Чи стане смак життя для нас, мов забуття?
Чи як тягар важкий його потягнем?
Не знаю відповіді я на ці питання,
Та і ніхто у світі їх не зна, мабуть.
Можливо світить нам живе кохання,
А може, одиноку старість нам дадуть.
Майбутнє знать не в силах просте людство.
Воно до ясновидців більш летить.
Візити ж ці дають лише банкрутство,
Та розум людський десь глибоко спить...
Не розуміючи, як все це є безглуздо,
Ми довіряємось чужим словам.
Хоч знає той, хто із здоровим глуздом,
Що долю свою кожен творить сам.

25.08.2009

Поле. Вітер. Нічне небо.
У повітрі віє сном...
Але в путь рушати треба,
Відпливать хитким човном.
Там тебе чекає воля
І життя широкий світ.
Ще не знаєш свою долю,
Та їй шлеш палкий привіт.
Віриш, що побачиш чудо,
Гори звернеш на шляху.
Знаєш, що є добрі люди.
Любиш вечір на даху...
Вже закрились двері хати –
Вороття нема назад.
Час настав себе шукати,
Натягать важкий рюкзак.
І світити буде сонце,
Місяць – вказувати шлях,
А вкінці знайдеш віконце
Та побачиш рідний дах.

22.08.2009

Сонце світить сьогодні ясніше.
Ясніше, ніж вчора, ніж в інші дні.
Повітря стало якесь чистіше,
Пісок жовтіший з’явивсь на дні.
Чому ці зміни стались сьогодні?
Хто винен в щасті моїм чуднім?
І зникли ж очі оті холодні,
Які тривожили в тихі дні.
Великі очі холодного неба,
Спотворені брови із білих хмар...
Усього цього більше не треба,
Не буде більш в житті нічних мар.
Настало вже літечко тихе і ніжне,
Колише мене, немов мати дитя.
І стало життя таке дивовижне,
На промені сонця мене все хита.
Я хочу, щоб щастя лишилось до віку,
Хоч знаю, що цьому не бути так.
Але закриваю спокійно повіки
І вирушає у світ мрій літак.

липень 2009

Кожен має своє життя…
Щохвилини торкається воно чужого…
І це ніби якесь відкриття,
Що несе в життя трохи нового.
Подивись навкруги і побачиш ти казку,
Яка є реальністю в світі.
Я гадаю не треба брати указку,
Щоб побачив ти, де життя квіти.
Пролети над землею, подивися на світ,
Казка буде твоєю в цей чарівний політ.
Не спускайся у темінь, живи сонця теплом,
Будь міцним, наче кремінь, і даруй всім добро.
Кожен має своє життя,
Що залежить від волі усього.
Не роби з нього сіре буття,
Залиши хоч краплинку живого.
Не тікай від хвилин, що приховують щастя,
Та і бігти за ними не треба.
Бути собою – ось, що найкраще…
І дістанеш тоді ти до неба.

27.06.2009

Політ думок моїх безмежний
І лине в даль, мов та ріка.
Здається, світ від них залежний,
Тому-то й доля нелегка.
Тече ріка з гори донизу,
Минає весь тернистий шлях
Дістатися щоб того призу,
Що його знають в небесах.
Вода тече з джерел віками
Та кожну крапельку несе
До того моря за горами,
Яке їм волю принесе.
Так і думки у нас творяться
І прагнуть вилетіть у світ,
В котрому чогось і бояться,
Та все ж дають бажаний плід.

26.06.2009

А знаєш,
- я надто маленька для цього вироку.
Краще – стріляй!
Тільки мовчанкою
Не роз`їдай, як іржа залізо.
Більше, ніж тут,
Я живу у просторі лірики.
І – нехай…
Від людської нещирості тут неймовірно тісно.

А знаєш,
Назад не вертають тою ж дорогою.
Де вона, де?
Назад ідуть бездоріжжям:
Болотами, будяками.
І ніч коли
Разом із павуками сітки пряде,
Ловить у них не мошку,
А нас із вами.

А знаєш,
Я все вже давно зрозуміла, тому – радій!
Не треба шукати слів, які б`ють не дуже.
Ти був надто близько,
Але і на мить – не мій.
Ти просто навиліт
Пройшов крізь усю мою душу.

Тепер мені, бачиш,
І куля твоя не страшна…

Рано ще, рано, ридати у мене кров’ю,
Ще відчиняти крани з червоним рано,
Гояться губи від віршів, де є про Гойю,
Подих рівнішає від прочитань пранаяни.

Згарище зграями чорними відлітає,
Хтось розпалив рукописом чужу грубку,
Грубо стискаєш лікоть, не відпускаєш,
Нащось закутуєш тіло у теплу куртку.

Нащось складаєш пальці в якусь фігуру,
Тіні танцюють танго, тривожать пам’ять,
Відфестивалиш, юносте, станеш гуру,
Сходи, нагріті сонцем, диваном стануть.

Тануть надії, морозиво, ласка, погляд,
Глянець іржею з’їсть сепійовані кадри,
Рано ще дівчинці плакати, коли горда,
Рано чужі курити, тим паче, «Ватру».

Білими бігають пальці, навчені музики,
Ще про червоне думати надто рано.
Ви диваки, мої ледве затерплі руки,
Ставите крапку там, де просто піано.

Надвечір’я.
Журний блиск вина.
Думка про красиву ніч з тобою...
Миється вогнями далина.
Ми ледь-ледь одягнені обоє.

Хоче світ продовження буття,
Хоче плоть, щоби душа згрішила.
Чорнокрилі ангели летять
Також в чому мати народила.

Ось уже і зорі вдалині –
Сяють, як медалі за труною.
Руки в темноті шукають ніг...
Так смичок ще тужить
За струною.

А кругом –
Зелений біль весни,
Блиск сумний ріки, що моря хоче.

Відчуваю –
Еротичні сни
Наших предків
Теж були пророчими...

17 трав. 10.

Яка густа я падаю в жасмин:
даю рукам його кадильні руки.
Вже жовті очі спалено в росі...
Це Дебюссі, його солодкі звуки.
Яка кретонна музики трава!
Униз пішли денцівки і цимбали.
Кущі кошлаті - правнуки джмеля;
квітки, як діти, в піжмурки зіграли.
А сонцесвіт до обрію стоїть:
густа зоря, планета вечоріє.
Якого світла хочеться тобі,
моя іконно вишита Маріє?
Якого листу і яких думок?
Густої тиші вичовгана стежка.
Ще дико пахне і сміється дощ.
Душа у ніч закинута, як верша.
Уже давно пішов дрібушки степ,
уже давно, до ноти, у долину.
Минувся світу срібний естрагон.
Як заклинання, пахощі жасмину.

2010