Я завагітніла думками,
І третю ніч уже не сплю.
Хвилини тягнуться роками,
Ковтаю біль, мовчу, терплю.

Я завагітніла думками,
І вийшла заміж за життя.
А навесні попід зірками
Я народила почуття...

Я завагітніла думками...



09.03.2010р.

Ти сказала мені прощавай
а почулось, неначе «Реквієм»
і цілунки холодні мов чай
витікають устами теплими

ти сказала так принципово
я подумав, що всі зірки
позникають з твого виднокола
і залишать по со́бі дірки

всього-то-на́всього лишилося піти
і попрощатися навіки
deletом витерти рядки
прикрити стомлені повіки

всього-то-на́всього лишилося піти…
2010

Весенний гром рассыпался метелью -
Так замело, что тропки не найти.
От окон с черно-белой акварелью
Не отвести мне взгляд, не отвести…

Безрадостна застывшая картина –
Два цвета, никаких полутонов…
Озябший март на голых ветках стынет,
Качаясь меж заснеженных стволов.

Волною снега, сорванною с крыши,
Я захлебнулась… Нет к тебе пути.
Моя зима твоей весною дышит.
Не провести судьбу. Не провести.

Про що щебечуть солов'ї
У тихі ночі поцілунків?
З чиїхось трепетних малюнків
Летять вони в чужі краї.

Кого гойдають ночі літа
Під шелест нездійсненних мрій?
Чия сльоза біжить з-під вій,
Промінням місяця зігріта?..

2003р.

Чути голос вчорашнього літа...
Промайнуло, погасло воно у очах.
Волосиною сивою в наших серцях
Проросте кожна мить його,
спогадом вкрита.

Крок за кроком відходить воно в небуття.
Літо це не повториться більше нікому.
І відомо те Богові лише одному,
Що в промінчику літа - все наше життя.

серпень 2002р.

Розкрий парасольку біля дверей,
Йди на зустріч дощу і сліз.
Ти тепер не знаєш що таке твоє...
Все було, да хтось поніс...

У безіменний простір...
Я напишу тобі листи,
ти мовиш що дощі сьогодні гострі
і що любов проста... Зівяла... стихла...

так день за днем... я не поет...
я пляшка пива чи горілки
перестань мене трести
я не помру... я проти стрілки...

розкрий парасольку біля дверей,
йди від мене, я пяний...
ніхто сьогодні не помре
я мертвий давно... ти байдужа...

ти байдужа...

Вибачте за слова не влучні...2010. березень 9...

Я спалахнула і тебе зігріла,
Було так тепло нам: до тіла тіло.
Це почуття забрало усі сили -
Тебе зігріла, а сама згоріла.
----------------------------------
Так пусто, немає ні снів, ані слів -
Лише попелище, обвуглена віра,
І холод... Ти лаєшся, ти ж бо хотів,
Щоб я знову й знову для тебе горіла.

Пробач... зачекай... Та ти уже зник.
Погрівся і викинув... Мабуть, це звичка.
Тобі не потрібен згорілий сірник -
Ти завтра придбаєш собі запальничку

березень 2010

Козак умирає, дівчинонька плаче:
«Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»
– Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,
Буде з тебе на могилі хороша калина.

«Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,
Щоб я мала червоніти серед мого лиха?
Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,
Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,
Як я буду зеленіти – німа деревина?»
– Як упадуть роси на ранні покоси,
То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,
Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.
Ой, так не затужить і рідная ненька,
Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,
Як вже стала калиною мила-жалібниця.
Дивуються люди і малії діти,
Що такої пригодоньки не видали в світі:

«Чия то могила в полі при дорозі,
Що над нею калинонька цвіте на морозі,
Що на тій калині листя кучеряві,
А між цвітом білесеньким ягідки криваві».

Шуміла калина листом зелененьким:
«Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?
Поки ніж не крає, дерево не грає.
А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,
То той собі в серце пустить калинову стрілку».

20.06.[1901]

А сонце-ніби баскетбольний м”яч:
Господь закинув—і Господь не влучив.
І не програв, а виставив сполучник
Між небом і мирським благополучям,
Як я , коли кажу тобі „пробач”.

А хто найвищий, той і переміг.
Під ноги пальми стеляться як постіль...
А ти стонадцять років поспіль
Впираєшся назватися дорослим.
Ти думаєш, це випадковий збіг,

Коли на кін поставлено твою
Простацьку душу знатного артиста?
Господь збагне, що справа тут нечиста,
Бо в нас на двох занадто мало хисту,
І не погодиться на нічию.

Час біжить, мов ріка швидкоплинна,
Все міняється в світі щомить,
Тільки в Матері серце за сина
Всі віки однакОво щемить.

Запорошує пам’ять снігами,
Вже й на скронях давно сивина,
Та у серці лиш спомин про Маму,
Наче спалахом сонця зрина.

Це її перед сном колискові
Навівають нам райдужні сни,
А у Маминім сяйві любові
Виростають змужнілі сини.

Це вона нас навчає любити
Рідну землю, життя і людей,
І теплом материнським сповиті
Ми по світу крізь терни ідем.

Серце Матері схоже на птаха:
У тривогах тріпоче завжди,
Бо летить без вагання і страху
Визволяти дитя від біди.

І які б нам хвороби та муки
Зла недоля в житті не несла –
Нас зціляють лиш Мамині руки,
Що торкаються ніжно чола.

І коли всі вже програно битви,
Смерть ось-ось у лещатах скує –
Тільки Мамина щира молитва
Порятує дитятко своє...

Хоч від праці вона похилилась
І від літ посивіла коса –
Наймилішими серцю лишились
Її ніжність, любов та краса.

Все життя ми несемо той спомин
Про усмішку та очі сумні.
Повертаймось частіше додому,
Щоб вклонятись її сивині!

Вічна Мати, що зветься Марія,
Шле молитви за нас в небеса,
І горить в кожнім серці надія,
І щомиті любов воскреса...
2007р.

По стежках життя людських
Завжди біль крокує.
Серед нас нема таких,
Що його не чує.

Біль проймає нас тоді,
Коли щось втрачаєм,
Коли рідні у біді
Й виходу не знаєм.

Біль терзає душі тих,
Хто з дороги збився,
Душі підлих, ницих, злих,
З горем хто змирився.

Душі вбогих, злидарів,
Зрадників, нікчем,
Тих, хто з душами рабів,
І хто йде з мечем.

В осоружних брехунів,
Лицемірів, блазнів,
У гнобителів, катів
І у їхніх в’язнів.

Душі тих, хто впали в блуд,
Заздрісних, примхливих,
У безбожників і юд,
Гордих, нечестивих...

Біль для кожного із нас –
Наче справжній друг.
Він в житті людськім не раз
Лічить тіло й дух.

З віч зриває пелену,
Наче шкіру з тіла.
Душу зцілює людську –
Щоб не скам’яніла!...
1999р.

Не питайте мене, не питайте,
Що на серці моєму сьогодні.
Мою душу словами не крайте,
Наче яструби в полі голодні.

Що захочу сказати – розкАжу,
Решта все я в душі схоронила.
Потаємні стежки не покажу,
Я по них лиш з Коханим ходила.

До своєї душі доторкатись
Не дозволю руками брудними.
Не потрібно до неї вдиратись
І думками нівечити злими.

Я словами облуди ятрити
Не дозволю сердечної рани.
В когось біль, ну, а вам би радіти?!
Пам’ятайте, що кара настане!

Не питайте мене, не питайте,
Бо у серці моєму могила...
Якщо винна у чомусь – прощайте,
Я ж давно ваше зло все простила!...
2001р

Літеретурна композиція за творами
Тараса.Шевченка та Ігоря Міфа

Не згас Тарас.
Душа поета
На клич божественного злету
Здійнялася у небеса.
Туди, де вічність і краса,
Любов, добро і віра, й воля.
І Муза напуває зорі
Його немеркнучих пісень
Про день, вимолюваний день,
Котрого все ж не дочекав.
І часом вистраждане слово:
“Для кого я пишу? Для чого?..
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку…”
Тарасе, брате, через роки,
Через потік десятиліть
Прийми уклін і щиру дяку
За тебе й скарби ”Кобзаря”
Й пробач, що ще не так високо
Зійшла жаданая Зоря,
Щоб дарувати всім тепло.
Що й досі “там тілько добро,
де нас нема.”
На чужині,
Не у своєму ріднім краї
Ми долі кращої шукаєм.
Чи може доля нам така –
Шукати кращого
не в себе.
Ніби й звертатися до неба,
А все ж
робити
все
не так?..
"Та іноді старий козак
Верзеться, грішному, усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні - коні!.."
Ми вже навчились помирати
За тую волю.
А в житті
На чужині,
на чужині
Шукаємо потіхи в долі.
Чи то вже звиклі до неволі,
Чи дурнями судилось буть,
Чи дурнів
ліплять з нас мудріші?
Та блиск твоїх, Тарасе, віршів,
Твоїх “кровавих тяжких сльоз’’,
А їх чимало пролилось
“На марне поле”,
не забути.
З розтятої буттям струни
Не марно сльози пролились.
Надміру хижої отрути
Напились у житті колись
І живемо, як отруєні,
А ліку й досі не знайшли.
То хто ж ми є у сьогоденні?!
Куди йдемо?
Куди прийшли?!
"Благословенная в женах
Святая праведная мати
Святого сина на землі,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні світилось
Те слово. Божеє кадило.
Кадило істини.
Амінь."

Де вороння і погари лихі,
Зросла калина юна при дорозі.
Ех, братчики!.. Передчуття глухі
вростали у серця в німій тривозі.

Лише моє співало ще зі снів,
А та калина, як моя дівчина!
Ех, братчики!.. Там ворогів і стрів,
І кров’ю запалала шабелина...

Калину посікли у тій борні,
І братчиків, що з кетягами болю
Вмирали так, як умирають ті,
Що люблять над усе життя і волю!

Тепер ви вітер, очі вам – блакить.
А я вернусь, я виховаю сина!
Ех, братчики!.. Йому тепер любить,
Росте для нього дівчина-калина.

Занадто довго я страждав!
Занадто сильно я кохав!
Немов лікарство ця розлука!
Я зрозумів: «Ти просто …!»

***
Дерева блаженні –
Їх живить земля,
Своїм напуває соком.
Як мати, мале
У колисці маля,
Любить уже ненароком.

А птахи щасливі,
Їх Бог береже –
Дарує життя й поживу,
І вітер їх крилам
Наснагу дає
Й політ робить їх щасливим.

Людина ж радіє,
Коли в неї є
Без ліку чарівних друзів,
Щоранку із ліжка
Бадьора встає
І серце не ниє в тузі…

8 березня 2010 р.

З дахів весною скапує зима.
Капрони ніг на зміну вічним джинсам.
Ти у кафе сидиш іще сама
чи тет-а-тет із випадковим Джином?
Бажання є, півсотні, а не три.
Проте сьогодні вистачить одного...
Немов брасматик, що розтікся, три
свій сором зі щоки та йди до нього...

душа мов жорна
все змели
нехай на серце
ляже біло
любов у чорнім
привели
і засадили
цвяхом тіло
цвіли долоні
пелюстки
краплинно зріли
облітали
таким солоним
і гірким
повітря стало
дихай шалом
петлею шал цей
крику `я`
скіпки небесні
у волоссі
молитви в кальці
в`яне яв
вітрами змін
його розносить
де спалах тиші
на устах
так ясно-синьо
ніби птаха
політ колише
де ти та
що тіло вмиє
витре плаху
у чисті сльози
зодягне
моє обличчя
перед людом
хай врешті розум
осягне
чого вартують
пересуди
скіпки вростають
терня зір
земля і тіло
порідніли
світ воскресає
до сих пір
душа мов жорна
біло-біло

8 Березня 2010

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

Перебираю днів шухляду:
На фотокартці вигляд ззаду –
Три на чотири.
Змітаю з підвіконня зиму,
Накритий небесами диму
В чужій квартирі.

Махати пізно кулаками –
Любов приходить із роками
І йде за ними…
Лишаються ватаги літер
Які попереплутав вітер –
І вийшли рими.

Стосунки наші нелогічні:
Комусь – минулі, мені – вічні,
Перипетійні…
Твої образи недоречні,
Мої запої безкінечні -
Анестезійні.

Все більше довіряю Богу…
Рюкзак лаштую у дорогу,
в яку – не знаю…
Вірші – це кара для поета…
Тебе шукаю –
Де ж ти?
Де ти?
–
Тебе немає!

Зима вернулася у Львів
І знову вулиці засніжені.
Цілунком березень зустрів
Її закохану й розніжену.

Весняні квіти дарував,
Вустами теплими торкаючись.
Холодні губи цілував,
Не вибачаючись, не каючись.

І сам забув, що то зима,
І називав її коханою.
Зникала мрія, як туман,
Коли сніги розтанули...


08.03.2010р.

***
З любов’ю в серці, з ніжністю в очах
Я радісний кохану зустрічав,
І гордий тим, що землю ти, народе, –
Красунями такими уквітчав.

От каменных в веках застывших баб
И профиля надменной Нефертити,
От Таис, где мужчина только раб,
И взбалмошной сократовской Ксантиппы,

От локона прекрасной Натали,
Джоконды иль Мадонны Рафаэля,
До искажённых образов Дали
И складок мраморных Микеля

Ты, женщина, – загадка бытия.
И, преклоняя пред тобой колены,
В твоём величьи меркли города
И рушились, и возводились стены.

Мерцаньем глаз и запахом волос,
Шаманством Севера и волшебством Востока,
Изменой, вымыслом, коварством слёз,
Твореньем Божьим и веленьем рока

Ты, женщина, как высшее из благ,
Как торжество Афин и гибель Трои.
Ты – радость жизни и глубинный страх,
Врата в чистилище и страстные покои.

И, восходя из глубины веков,
И прах, и тлен преодолев, незримо
Всё так же тонким пальчиком, без слов,
Ты, как и прежде, правишь бренным миром!

Весни - в природі і в стосунках,
Весни - в очах, словах, піснях,
Від близьких душ - у поцілунках,
Чекаєм ... ( може в подарунках ),
І так хотілось - би в серцях ...!

Над могилою знову в зажурі стою
І не вірю, що в світі Тебе цім нема.
Бо щодень, то все більше, здається, люблю,
Ти пішов - але я не лишилась сама.

Біля ніг моїх свічка згорає слізьми,
Рана в серці безмовно від втрати щемить.
Але вірю в ту мить, як зустрінемось ми
І ніхто нас не зможе навік розлучить.

Ми собі нагадаємо нашу весну,
Погляд Твій, мов вогонь, знову душу пройме.
А як ні – я з думками про Тебе засну,
І душа моя ніжно Твою обійме...
2001р.

Любов – вогонь, який горить у крові,
Коли Йому належить лиш Вона.
Це почуття прекрасне і казкове,
Це свято ніжності і пристрасті весна.

Любов – це те, що нас всіх надихає,
Це радість губ у сірих буднях днів,
Це та жага, що душу воскрешає,
Мов промінь сонця темряву світів.

Це довгий шлях єдиним згустком світла,
Назустріч щастю, радості й весні,
Найвища святість, схожа на молитву,
Що до зірок возносить душі всі.

Коли серця у парі разом б’ються
І можна не казати всього вслух,
Кохані очі з ніжністю сміються,
Єдина плоть, один навіки дух!
2001р.

Коли працюєш в жанрі «епіграма» -
готовий будь завжди пофехтувати,
бо в тому тут комедія і драма,
що він врожайний на бажаючих кусати.
***
Всі епіграми мають два кінця,
й обидва гострі, хоч один гостріший:
з одного боку хтόсь на вертелі слівця,
а тú у той же час нахромишся інший.
***
Як любиш ти писати епіграми,
то зауважуй на невиграшне «зеро»:
у епіграми є прихована програма
показувати автора нутро.

самотності вистарчує на два життя
любові менше ніж наполовину
либонь замало вірокаяття
або лиш спробуй віднайди людину

облізли тіні з-за плеча твого
а ти плече довірив другу
бо для розради... щоб дістав меча
і божим розсудом відтяв Ван Гогу вухо.

1
У спогади пірнаю з головою,
Бо серце досі тужить за тобою.
Та відшуміли молоді літа, –
І стежка наша заросла травою.

2
Як я чимдуж натиснув на педалі,
Моя жар-птиця полетіла далі
Й сховалася в калинових кущах, –
Посипалися роси, мов коралі…

3
Тебе згадав я – і покращав світ,
І знову шлю тобі палкий привіт.
І де б не був, я в серці зберігаю –
Свого чуття весняний первоцвіт.

4
В твоїх очах я бачу сто зірок,
А голос твій – то ніжний спів пташок.
Твої вуста – як пуп’янок троянди,
Є в ньому сонця золотий медок.

5
Сій зерна мудрості поки живий,
І в попелі шукай – вогонь живий.
Кохай, цілуй, голуб свою кохану,
Роби добро й радій, що ти живий.

6
Тобою, мила, я натішу очі,
І збудуться весняні сни пророчі.
В шовкових травах спатимуть вітри,
А ми полинемо – на крилах ночі.

7
Я тридцять літ милуюся тобою,
Незгасною зорею золотою.
І дякую Всевишньому за це, –
Дзвениш ти в серці – піснею дзвінкою.

Струмків веселий солоспів
Весною землю звеселив,
І хуртовини поховались
Весни мабуть що полякались.
Поля і луки ожили
І повернули вже птахи
А річка у плескоті води
Всі криги скинула свої.
Ще трохи і сонце припече
Земля травою заросте
Черемха буйно зацвіте
Весна іде, тепло несе.

Я не романтик, гарних слів не знаю.
Я не поет, але скажу в віршах.
У світі над усе тебе кохаю!
Кохаю наяву, кохаю в снах.

Як сутінковий перший візерунок,
Залишений комусь на склі морозом,
Твій заворожує завжди цілунок,
Твій сміх долає сум і сльози.

Гріхом солодким ніжно оповита
У срібнім мареві зимового кришталю,
Моя чарівна, мила сеньйорита,
Тебе одну люблю, тебе жадаю!

Гудуть вітри
Метелиці шугають
Зима лютує
І не має їй кінця
Холодний день
У віхолі триває
Кінець приходить,
Кінчилось життя.
І ось зˇявився
Перший промінь
У небі сонце вже яскрить
Кінець зимі прийде з весною
Сніги потокoм у море потечуть.

Ще трішки снігу і краплина смутку
і погляд твій крізь вчора - в глибину.
Якби ж знайти ту довжелезну вудку,
що до сердець притягує весну, -
іще холодну, але завтра - в цвіті,
Оголену, - та завтра у вбранні.
Таку тремку, із сонцем у зеніті,
Бруньковану любов"ю у мені...

Можливо, ти богинею була,
Венерою в закоханому Римі,
Твоє ім’я пишалося у римі,
В поемах біля царського стола.

Можливо, ти царівною була.
Короною безмежного кохання,
Сіяла в небесах, як зірка рання,
Трояндами між травами цвіла.

Звільняючись від горя і боргів
Крізь сльози ти навчилася радіти
У храмі молодої Афродіти,
У храмах позолочених богів.

Серед покритих надписами стін
Тобі до ніг вклонялися атлети
І воїни, й філософи, й поети,
І всі мужі прославлених Афін.

І танець твій божественним бував,
І весь народ спартанський і лаконський,
І Олександр Великий Македонський
Сліди твоїх сандалій цілував.

І кришталево розливався спів
Просторами святої Ойкумени...
А нині прихиляєшся до мене
І захистити просиш від світів.

Можливо, ти богинею була...
Для мене і сьогодні ти – богиня,
Для мене ти царівна й берегиня,
І музика, і муза, і зоря.

Хай чують всі Олімпи і світи:
Образити тебе не дам нікому,
Між тим життям і цим поставлю кому -
Пригадуй, перевтілюйся, цвіти.

Прочитуй долю в дзеркалі води
І хай тобі здається – це Афіни...
На цій землі, у серці України
Я згоден цілувать твої сліди.

Можливо, ти богинею була...

З'їж тартинку намащену словом...
Це підкріпить тебе на шляху в нікуди,
Адже в замку оточенім ровом
Всі шляхи - це відомі ходи.

Це - ходи.
І вперед, і назад,
і направо, й наліво...
Тільки коло, як його не крути,
Замикає завжди однаково.

І попалась... Завмерла...
А далі зима...
Тихим снігом з небес опадає...
Сивиною...застиглі слова
на моїй голові проростають...

2010

В глазах твоих светится золото Таврии.
Ты Минотавр мой, но я - минотаврее.
Словно кинжалы встречаются взгляды.
Только лишь равный должен быть рядом.
Мягкая кротость у женщин Востока.
Я непокорна, дерзка и жестока.
Женщины запада любят размеренно.
Бросаю я мерки под ноги уверенно.
У северянок глубокие чувства.
Холод вселенский – это искусство.
Страстность южанки – игрушка порока.
Этого мало для женщины Рока.

( с автором не ассоциировать… )

Село моє… Вертаюсь, як на свята,
Дорогою, котра сюди вела.
І теплотою гріє рідна хата
Та цвіт черешень осяває день.

Приспів:
Моє село з квітучими садами,
І у саду буяє черемшина.
Та в пам’яті зостанеться із нами –
Сорочка-вишиванка й Україна.

Приспів.

Тепер нежданий гість я в цій оселі…
Хоча до тебе йти ще… та іти.
І сяє сонце променем веселим,
Щоб зігрівать довколишні світи…

Приспів.

Все пам’ять моя береже й донині –
Промінчиком висвічує вона,
Мов маминою хусткою в долині,
Горить неопалима купина…

8 березня 2010 р.

------------------------> Софії К.


дні згадали Ви минулі:
двір, війна і автомат…
підкосила мене куля
мабуть –надцять літ назад

і мене із поля бою
Ви несли у медсанбат,
мою рану з терпким болем
грів не білий бинт, а бант...

порох, курява і крики,
бій відлунює з ріки...
вже не діти - і великі
наші почуття й думки...

захлинулася атака,
тихо...
двоє і бліндаж...

пригадалась
"гола маха"
ГОЙЯ

гою рани - знов я Ваш!

чорний пояс чужих опівнічностей
наче зашморг на шиї одвічності
тане в кадрах старого кіно
білий сніг як гуру в кімоно
погляд гострий встромивши між вербами
між світанком живими і мертвими
ніби меч над хрестами похилими
понад стріхами вилами зливами

де дорога весною в проталинах
боса вийшла у світ і повстала на
чорнозем чи у глину для глечиків
піднялася до крику лелечого
і вляглася із пуху хмаринного
на перину із ультрамарину і
відловила двокрилого боїнга
сім_три_сім і для себе присвоїла
пригорнула дощами омите
його тіло без плати за мито

: ____ ти летів до родини до Києва
: ____ бо розлука печінку вже виїла
: ____ і запила дощами тропічними
: ____ безсердечними довгими вічними

а дорога - ота що із глиною -
сон поглинула вся і полинула
над весною і понад Карпатами
із вершинами снігом кирпатими
над смереками і понад буками
понад муками понад розлуками
привела до подвір’я до хати
де чекають і мама і тато
із Чикаго Мілану з Полтави
з Лісабону зі Львова й Оттави

із доріг чорноземних та ліпших
із морів чорних білих та інших
вдень і ніч на великдень і в будні
із чужин ждуть синів своїх блудних

чорним поясом час не награється
мито сплачене не вертається

Низький уклін Вам матері,
жінки і дочки, сестри
за те, що є Ви на землі,
й готові хрест свій нести.

Я буду, буду, буду!
В усі кінці кричати:
Давайте нині, люди,
усіх жінок вітати!

За їх ласкаві руки,
за ніг надмірну втому
і за пологів муки,
за радість, спокій дому.

Сьогодні щире свято,
увінчане весною,
цвітуть жінки й дівчата,
як квіти над водою.

1987

то теж було восьме березня
моя нескінченна вісімка
сніги непролазні випали
на зношеності чобіт

була я здається люблена
словами книжок минулого
була я тобою зраджена
не вперше.... а ще була

я космосом – майже мамою
зі снами на двох і піснею
із рухами що торкалися
душі і давали сил

не вірити в довгі паузи
які обернулись тишею
і в жовте мімозне «спізнюся
тому ти лягай не жди...»

моя нескінченна вісімка
вертаються сни мімозові
заметені непролазними
снігами мої слова

і тільки русяве сонечко
маленька нова галактика
голівкою на квітковому
спокійно собі сопе

Ти хмаринко білая, сонечка не застуй.
Манить мене стежечка
у луги квітчасті.
Чую голос радісний,
чистий, як дзвіночок.
То моя коханая
запліта віночок.

В срібно-світлім мареві
пісня рветься в далеч,
Буйноцвіттям грається
вітерець-зухвалець,
І на жовтім килимі
синьоока зваба -
Сонцем позолочена
дівчина з кульбабок.

-Ти моя весняночко
золотоволоса,
Ти моя сопілочко
солодкоголоса.
Зоренятко лагідне,
ти моє натхнення,
Першого кохання
тайна незбагненна.

Пригорну до серденька,
обійму за плечі.
Лиш торкнуся губ твоїх –
лину в безкінечність.
А природа дихає,
струмиться від щастя.
Спрагла хмарка проситься
до землі припасти.

І Всевишній в небесах
усміхнеться мудро –
І засвітиться роса
дивним перламутром.
Він незримим порухом
ледь торкне за струни,
Й заспіває все навкруг
про кохання юне.

Ты боль свою и печаль
На куче одежды оставь
И в койку залезь…

Ни радости на двоих,
Ни пива из рук твоих –
Мне нужен лишь секс.

Пей пиво свое быстрей,
Такси уже у дверей…
Ты все еще здесь?!

07.03.2010 р.

Мне твоя боль не нужна,
и радость твоя не нужна.
Пей это всё сама
до дна.

Можно делиться тоской,
можно касаться рукой,
Не нарушая покой
бедой.

Как же в наплывах дней,
боли твоей и моей
Вырваться поскорей
без потерь?

По опустившимся рукам
Хлестнет неверие, как плеть…
Зажмуриться. Стерпеть. А там -
Поверить вновь. Суметь. Посметь.

Ой, ґулі-ґулі, мої сіренькі, ходіть до мене,
нема довіри, а їсти треба, літати треба,
і простір неба хтось захаращив - самі антени,
нема карнизів у цьому світі - ото халепа.

та ви привикли, адаптувались мої сивенькі -
у вовчу зграю, що не кусає, а тільки просить,
немає тата, немає брата, немає неньки,
і крихти чіпсів, гнилі банани, хоч сниться просо.

міські бомжата, у когось ніжка обвита дротом,
а в когось зовсім її немає, немає милиць -
немає ради, ще будуть, милі, ну, може, згодом,
бо їх робити сьогодні люди ще не навчились.

немає сенсу, кому проблеми оті пташині
до серця близькі, кого тривожать оті, останні,
нові портфелі, прогноз погоди, зимові шини.
і сиві зграї біля базару ...
«по барабану.»

Ой, ґулі-ґулі, мої сивенькі, отак живемо:
раз хліба дрібку, аби забути, аби не знати,
весна на носі, ще трішки- трішки, а там - зелено,
і буде їжа,
і більше - серцем,
і менше – матом.

Присвячую усім, хто втрачаючи кохання, боявся жити...


Впусти мене,
Лише на мить погрітись.
Впусти мене,
Замерзла навесні.
Впусти мене,
Я хочу розгорітись,
І танути, як сніг.


Цілуй мене
Закохано і палко.
Цілуй мене
І тихо щось кажи.
Цілуй мене
І запахом фіалки
Навік приворожи.


Забудь мене.
Я заховаюсь добре.
Забудь мене,
Назавжди замовчу.
Забудь мене.
Я снігом, хоч і мокрим
За щастя заплачу.


Пробач мені,
За те, що так хотіла.
Пробач мені.
Я більше не прийду.
Пробач мені,
Що я не долетіла -
Розбилась на льоту.

07.03.2010р.

Я бачу як переді мною

Розсунулась стіна

І там, де зір сягає обрій –

Величність і краса,



Там рай первинний сліпить очі,

Бо всюди – Саваоф.

Там не відділиш дня від ночі

І щастя там для двох:



Незмінна радість, плинний спокій,

Відкрито сіль Землі,

Позбавлене життя пороків.

Для нас – в казковім сні.



І що я бачу? Серед саду,

Де дерево життя,

Не може Жінка дати раду

Собі на майбуття,



Вагається, як жити далі,

Чи перейти межу?

Ось промайнув і слід печалі

За будучність чужу.



Однак вже спокою не стане –

Відкрити треба все.

«Бо – жінка я, й мене ось ранить

Межа, табу, «Ні – це!»



Хай буде що, я маю знати

Яким є світ для нас!»

…І стала Жінка бути Мати

…Для нас!

7 березня 2010

Орля лежало у кружалі
від пасом сивого дощу...
То як згадаю - знову жалем
Душа наповниться. Пущу,

я тій душі пущу повіддя,
бо зблиск його очей горить
в мені нестратно. Я повідав
лиш матері печальну нить

моїх думок, мого сумління:
- Послухай, мамо, сталось чом
таке страшне переплетіння?
Свободи хочу - б'ю чолом

ярму і путам?
Ні! Кайданам!
Неволі море розлилось
Й мене купають в ньому, мамо...
Ні! Це не дощ на длань колось...

Крило орляті перебили
мисливці - влучним постріл був.
Упало на прирічні брили...
Я розгорнув там ковилу,

хотів підняти, поміч дати,
перев'язати, кров спинить,
воно ж відкрило дзьоб й сичати
на мене стало - не болить,

мовляв, іди собі, людино.
На спину кинулось. Свої
відкрило пазурі. Без спину
готове на страшні бої.

А очі!
Очі, мамо! Очі!
Який той блиск! І що у нім?
Гордині Боже позолоччя,
чи гніву розколовся грім,

чи - віра в небо у високе,
чи - волі дикої сурма?
О, як горіло чистим око
вогнем, що душу проламав

мені і серце з неї вийняв
і спопелив її до дна.
Ні!
Не вогонь! Вогненний ливень!..
Орля і воля. Лиш вона!

Готове кігтями вчепитись,
готове розклювать того,
хто лиш насміливсь нахилитись
до крил поранених його...

Бажала, мамо, ти щасливих
мені у світі довгих літ,
бажала діток галасливих...
Лиш не сказала про політ,

що є політ орляти в небі,
що є вогонь в його очах.
Що воля є! Цінніш не треба
чогось у довгих тих літах.

Чому той блиск до віч дитяти -
моїх очаток не влила?
Чому покірність лиш на чати
поставила? Не змах крила

Почув я, мамо, біля ніжних
тих молодих твоїх грудей...
І не дала у світ цей грішний
Нести орлятко молоде...

Стояла мати у зажурі,
Хилилась сива ковила,
Сказала важко - зорі чули:
- Ох, не дала...

На планеті
Все, як звичайно.
Прийде золота осінь,
За нею морозна зима,
Далі квітуча весна
І солодке літо.
Над головами
Сонце світить.
Під ногами
Тверда земля.
Все буде...
Та тільки не буду...
Я твоя!
14.02.2010