Камея. Інталія. Тінь.
Обличчя моє, як видіння,
Чутливе до інших видінь
З відбитком обвітреним синім.

Читаю із власних долонь
Я доторки вуст, підборіддя.
Холодний і збляклий вогонь,
Розчинений дзеркалом, рідне.

Моя миготлива краса,
Не вловлена пучками пальців.
Відкриюсь, щоб промінь скресав
Розквітлого інею кальцій.

Камея. — Інталія… Де
Розгойдана долею врода?
Тінь суща — була і гряде.
Камея. Інталія. Холод.

2008

Торішня тиша — у стеблі сухому.
Торішній сум — притоптані сліди.
Великий простір у маленькій комі
Стиснув кавалок людської руди.

А я стою і до і поза болем,
Велика й світла, наче небеса.
Майбутнє пташеням безперим кволим
Літає у несаджених лісах.

Але в мені тривога збудить радість:
Торішні стебла викинуть листки.
І я прощу собі торішню зраду.
У віршах світ на прощення місткий.

І коли ти, читаючи з нудьгою,
Натрапиш на оці мої рядки,
Вже смерть в мені мої зірки загоять —
Я ж бо вже стала помахом руки.

Тривожний день утомлено зітхнув
І вії опустив, немов людина.
Яким би кожен день для нас не був,
Люби свій кожен день, моя дитино.

Живи, як сонце, навсібіч світи,
Люби, як сонце, посміхайся людям.
А коли прийде ніч, спочинь і ти.
І завтра краще, завжди краще буде.

Не бійся, сину, темряви. У ній
Народжуються сни і сяють зорі,
І дозріває місяць уповні,
А небо, наче мрія, неозоре.

Ти підростаєш, ти ідеш у світ —
Так подивом синіють оченята.
Нехай тобі пошле багато літ
Великодушний Бог, моє дитятко!

Що подарує доленька, бери
І дякуй щирим серцем, кожним кроком.
Твій кожен день і кожна ніч згори
Наповнена осяянням високим.

2008

Втомила праця Понеділка –
Він розпочав багато діла.
Він до роботи всіх привчає,
Собою тиждень починає.

Спочинь, Понеділочку, спочинь!
Бо сни всім дарує ночі синь.
Хмаринка ласкаво тебе торкне –
Утома в чарівному сні мине.

До праці поспіша Вівторок,
Бо справ кошіль та іще сорок.
Бо у трудах велика втіха!
День другий в ніч заходить тихо.

Спочинь, Вівторочку, спочинь!
Тобі ніч дарує сни зі скринь.
А зірка ласкаво тебе торкне –
Знов тиждень до тебе нового сягне.

І тиждень Середу покликав –
Вона ж про всіх-бо дбати звикла.
В турботах третій день минає.
Четвертий в тиждень заглядає.

Спочинь, моя Середо, спочинь.
Рибинкою срібною в ніч полинь.
Там казка ласкаво тебе торкне,
Таке все у казочці чарівне.

Четвер заступає, бо він четвертий.
Він працьовитий, до праці впертий.
І місце своє у тижні знає –
Бо другу частину він зачинає.

Спочинь, Четверочку, спочинь.
У човнику місячнім далі плинь.
Там дощик ласкаво тебе торкне
Й до діла за тиждень тебе верне.

А П”ятниця п”ята лічбу веде,
У поміч приходить-бо до людей.
Вона трудівниця, як решта днів.
І теж хоче лагідних ніжних снів.

Спочинь, знову П”ятничко, спочинь.
Утому із плечиків своїх скинь.
Хай сяйво небесне тебе торкне,
І сяйвом отим наділи мене.

Там далі до нас загляда Субота.
У неї приємна для нас робота.
Вона всім готує перепочинок.
Збирає утрачений час до хвилинок.

Спочинь же, Суботонько рідна, спочинь.
Бо завтра Неділі настане чин.
Хай радість Неділі тебе торкне
І тиждень новенький собою зачне.

Коли ж світанково Неділя всміхнеться,
Знов тиждень-Господар до діла візьметься.
Сім днів допомогою людям стануть,
Усі вони вчасно для нас настануть.

Світи нам, Неділько, як сонце, світи.
За кожним деньком треба вправно йти.
Хвилинки й годинки свої берегти.
Бо час є безцінний, тому святий.

2009

У полі квіточка. У полі
Багато світла і тепла.
І бджілка сонячна на волі
Медку родині добула.

Щасливий вітерець тріпоче
Мій білий чубчик, комірець.
До квіточки я мружу очі.
Аж раптом коник-стрибунець

З травички на моє коліно
Поцілив — і назад стрибнув!
Чому ж він так злякався сильно?
Я й оком навіть не моргнув!

Ще он малий повзе жучинка,
До мене лізе навпростець.
Я підкладу йому травинку
І конюшини пагінець.

Веселе полечко у квітах!
Пухнасті хмарки і блакить!
У полечку гуляє літо
Й під зорями у квітах спить.


2009

Я учуся рахувати.
Перша цифра — це «один».
Легко так запам’ятати:
Я один у мами син!

«Два» живе в моїй родині,
Бо у мене дві сестри!
Мушу відшукати нині,
Де живе кругленьке «три»?

Троє діточок у Мурки!
Троє ніжних кошенят.
А «четвірка» у піжмурки
Кличе четверо хлоп’ят.

Заховалися хлоп’ята —
Порахую до п’яти!
Я був першим, а став п’ятим.
Чотирьох треба знайти!

Я навчився рахувати.
У долонях — п’ять і п’ять!
Скоро, скоро буду знати,
Скільки разом пальченят.

2008

Цілий день біля воріт —
Сіренький, маленький.
Це до нас прибився кіт
Крихітний, як жменька.

Мама котику наллє
Молока у миску.
Зголодніло ж як мале —
Не одірве писка!

Треба сірому котку
Ковдру намостити.
Хай живе собі в кутку
На утіху дітям!

2007

— Чому опадає листя?
І вітер холодний чому?

— Це осінь прийшла до міста
І сумно тепер йому.

— Я думав — сумує людина…

— Сумує природа теж.
І небо сумує. Й рослина.
Коли-небудь ти збагнеш.

— А потім що буде, мамо?
Як листячко опаде?

— За зливами і громами
Сніжна зима прийде…

— Мам! Листя мені шепоче,
Щоб я не боявся зими…
— А бабине літо лоскоче
Неба легкими крильми…

2009

Дерева великі, великі кущі,
Навіть трава велика!
А я вибігаю під літні дощі —
Мене ж всього — пів-чоловічка.

Усе підростає і пнеться увись.
Чому ж я зростаю помалу?
Я хочу, як сонях, за літо звестись,
Щоб мене усі помічали!

2007

— Мамочко! Я бачив сон!
Вовк мене лякав поганий.

— Подивися у вікно —
Вовка й сну у мить не стане.

— Мамочко! А звідкіля
Вовк у сон прийшов лякати?

— Ні, хлопчатко, ні, маля!
Вовчику теж треба спати.
То не вовк. То просто страх.
А у нього вовча маска.
То казки блукають в снах.
І про страх буває казка.
Я покличу сон ясний.
Казочку покличу ніжну.
Спи, маленький! Міцно спи.
Почитаю тобі книжку…

2009

Хто це там такий маленький
По стежинці дріботить?
Перебіг її швиденько
І пірнув у хащі вмить.

Я спираюсь на колінця,
На стежиночку присів.
Де ж, маленький, ти подівся?
Я розгледіти не вспів.

Ось травичку прогортаю.
Де ти? Де ти? Визирай!
Я маленьких не чіпаю,
І ти мене не чіпай.

Я — Сергійко. Я — людина.
Ти — жучок. Ти — комашина.
Повернися і не бійся,
Іменем своїм назвися!

2008

Я взуваю черевики.
Черевики — завеликі.
Черевики — як човни!
Ой! Чиї ж, чиї вони?

У човнах пливу до мами,
Гучно човгаю ногами.
Мама тільки посміхнулась
І на татка озирнулась.

А татусь!.. Татусь регоче!
Він, мабуть, сказати хоче,
Що човни великі знає,
Бо щодня їх назуває!

2006

Бідкалась мала мурашка:
Нести їй поклажу важко!
Через горбик та ярок
Тягне в дім свіжий листок,
Щоб родина поживилась,
Сил набралася з листка.
Тож малеча і трудилась,
Хоч і дрібна отака!

2008

Велетенські лопухи
Наді мною, як дахи.
Я під лопухи зайшов —
Гарну схованку знайшов.
Не побачить мене мама
Під такими лопухами.
Погукає, озирнеться:
— Де ж поділось моє серце?
Я у схованці примовк.
Тут затишний холодок.
А до мене, ніби котик,
Притуляється дрімота.
Проганяє комарів,
Щоб я затишно сидів.
Не помітив, як заснув —
Кроків маминих не чув.
Щось мугикнув мамі трішки,
Коли опинився в ліжку.
— Не ходи у лопухи!
В лопухах живуть страхи.
Та я мамі не повірив,
Бо сам щойно перевірив:
В лопухах немає страху —
Там живуть одні комахи!

2008

У великому місті — великі будинки.
Ручки вгору здіймає маленька дитинка.
Запитав по-сусідськи будинок в будинка:
— Що то там: чи мураха,
чи, може, людинка?
Роздивитися ближче
будинки не можуть.
Вони тільки стояти рівнесенько гожі.
А дитиночка сходами вгору швиденько
Піднялася, хоча, як мураха, дрібненька.
І дивується диву будинок великий:
— Ач, який же він спритний —
малий чоловік!
Другий велетень також
позаздрив малому:
— Так! Малий! А господар
великому дому!
Із балкону маленька дитинка гукає:
— Ой, погляньте,
я ручками небо торкаю!

2008

У Великдень на столі —
Паски великі й малі!
Крашанки, ковбаска!
Якщо ваша ласка,
То мені відріжте скибку,
Крашаночку облупіть!
На білочок солі дрібку
Обережно покладіть!
Я із мамою і татом
Буду Пасху величати!
Гарне свято! Гарний день!
Всі такі веселі!
Повно радості й пісень
У нашій оселі!

2008

Біля пічки гаряче:
Мама млинчики пече.
Черпаком колотить тісто.
Тіста ще не можна їсти!
Мама каже:
— Попечу —
Будеш їсти досхочу!
А я наче не почув,
Пальця в мисочку вмокнув
І швиденько облизав,
Пальця в кулачок сховав.
Перший буде мій млинець,
Бо я хлопчик-хитрунець!

2007

Я сиджу біля віконця —
Цілий день чекаю сонця.
Сонце, мабуть, забарилось,
З кимось на шляху зустрілось,
Забалакалось, стоїть.
А у нас дощик мрячить.
Мушу сидіти у хаті,
Сонце в шибку виглядати.
Зараз відчиню вікно.
Може, близько десь воно?
Погукаю, нагадаю,
Що весь день його чекаю.
Дощ іде. Іде. Іде.
На дворі нема людей.
Нема ким переказати,
Що я утомивсь чекати.

2007

Білий двір, білий сад.
Білі вишні й виноград.
Біла шапка — на криниці.
Біла ковдра — на дрівниці.
На драбині — білі сходи.
Біла-біла вся природа!
Щось на гілочках червоне
Не біліє, не холоне.
Це ж з’явились снігурі
У зимовому дворі!
Гарно зимонька малює —
Біле червоним гаптує.

2006

Що це падає біленьке
З висоти?
Тане на щоці хутенько —
Не знайти!
Ось присіло на рукавчик —
Не зникай!
Крихітненька зірка наче.
Он яка!
Придивляюсь, притуляюсь —
Холодок.
Раптом зіронька злякалась
І льодок
Розтопився, розчинився,
Десь пропав.
Заховався, просочився
У рукав.

2005

У вікно влетіла муха —
Зумкотлива вередуха!
Вушка щільно затуляю,
Хай вона собі співає.
Але муха — дуже хитра,
Крильцями здіймає вітер.
Мені спатки не дає,
Все снує, снує, снує.
Татку, муху прожени,
Бо не йдуть до мене сни!

2005

Почитайте мені книжку,
Коли я іду до ліжка.
Полюбляю казки й вірші,
Хочу слухати їх більше.
Виросту — навчусь читати
Книжечку для мами й тата.

2006

Мама зве мене «рибинка»,
Бо у мене пружна спинка.
Я швидкий, немов карасик,
Я верткий, наче в’юнок.
Я і сам до рибки ласий!
Схожий на линка синок!

2005

Одягаємо синочка
У штанята і сорочку.
На голівоньку — кашкетик,
Ноженята — у шкарпетки.
Та намокли знов штанці,
І оті, й оті, і ці!
Чом же мокренькі штани?
Може, плакали вони?
Може, впали у калюжу?
Може, застудились дуже?
Хто ж це намочив вдяганку
Десяток разів од ранку?

2004

Синичка прилетіла,
Біля Сергійка сіла.
Співає для малого,
Співає до знемоги.
Сергійко слухав, слухав,
Аж заболіли вуха.
Синичко, помовчи,
У вушках сокочить!
Не слухала синичка:
Співала аж до нічки.

2005

Пишна хмаронька летить
Високо-високо!
Треба око затулить,
Аби друге око
Подивилося увись
На пухнасту хмарку.
Я зажмуривсь, подививсь
У вузеньку шпарку.
Сонце очко мені сліпить.
Починає очко кліпать!

2004

— Полуничко, полуничко,
Чом у тебе гарне личко?
— Сонечко голубить мене,
Поки я мала й зелена.
Воно гріє і рум’янить,
Поки гарною не стану.
А як стану чепурненька,
Піду до Сергійка в жменьку!

2004

Задощило, задощило!
І прання все намочило!
Ми схопили парасолі
І хутчіш із хати — в двір!
Повзуночки! Малі льолі,
Он іще шапинки дві!
А пелюшки? А пелюшки?
Наволочки на подушки?
Дощ веселий все змочив,
Хто ж його тому навчив?
Ну-ну, неслухняний дощик,
Не привчивсь ходить у горщик!
Наш Сергійко підросте,
Скаже дощику на те:
— Як прийдеш до мене ще,
Обережним будь дощем!
Поливай кущі й дерева,
А штанців моїх не треба!
Поливай моркву, картоплю,
Одяганок не закроплюй!

2004

Сів на квіточку метелик.
А на другу — товстий джмелик,
А на третю — мала бджілка.
Сіла пташечка на гілку.
Треба і собі подбати,
куди буду я сідати.

2004

У синочка — сині очка
У веселих війках.
Очка сяють на всі бочки,
На всі бочки двійко.
Очка бачать маму й тата,
Сестричок, бабусю.
— Скільки ще всього багато!
Ото надивлюся!

2004

Дві рими на вісім рядків – навіть в кризу скажу: економно!
Четвертий і сьомий – із першого здерті, а це вже нескромно!
Ще й восьмий повторює другий – погодьтесь: самі плагіати!
Панове, покинемо пити, курити й у піст тріолети писати!


2010

не дійти нам ніяк, не дістатися осені,
ми у літо зірки, мов у вулик позносили
ми у літніх полях задрімали між соняхів -
не розбудить зима крижаніючим подихом

коли часом-серпом нас, бадилля,поскошує
лиш заплаче верба, затуляючись косами
лиш затерпнуть серця у взаємність заковані
лиш розійдеться кров каламутною повінню

а у літі зітхне вітер теплими хвилями
наші тіні віднайде, довічно розкрилені
і розкришиться світ недолугими пазлами
в амністований день, попередньо ув'язнений
---
квітне соняхів біль відчайдушними сонцями
ми забули про час, пересипаний стронцієм
ти мені промовчи - так було передбачено...
ти позначений, мій...
я, тобою означена...

лютий 2010 р.

А ти прийди й нічого не питай.
А ти прийди, як і колись приходив.
Хай усмішки твоєї чистота
окрилить серця радісні акорди.

А ти прийди і тихо поцілуй.
Торкнися уст солодкими устами.
Я кожен сумнів дотиком спалю,
що злодієм крадеться поміж нами.

А ти прийди, чи літо, чи зима,
чи дощ, чи сніг, чи хуртовина люта…
Нема розлук у Всесвіті! Нема…
Хіба лиш ті, що вигадали люди.

Ворожка спала. Ніч – що в ямі,
Туману – відрами черпай.
В осатанілому бедламі
Змішалось все: і пекло, й рай.

І рветься тіло п’яним вихром,
І сліпне розум водночас.
Чорти звелись – смакують втіху
І б’ють копитами об нас.

І ні Христа, а ні прозріння,
Ні покаяння, ні сумлінь.
Яке, до біса, воскресіння
І мить божественних прозрінь?!

– Тю, навіжені, геть від хати, –
Ворожка очі продира.
І знову повертає спати:
– Ну і присниться, от мара.

Смакує ніч забуту втому.
Туман сполоханий завмер.
І не бажаєш вже нікому
Отих надуманих химер.

Скажіть, будь ласка, хто й для чого
Камінням вимостив дорогу,
Яка веде у нікуди?
Суха пустеля, без води,
А, отже, й без життя, здається…
Лежить дорога, а не в’ється –
Ні давнини, ні майбуття,
Ні поступу, ні вороття…

Ні поступу, ні вороття?
Неправда, є і тут життя!
Своє життя, для нас незвичне,
Хай уповільнене, статичне,
Але – життя! Не смерть, не кома,
І не вдалося ще нікому –
Яку б не ставив він мету –
В цей світ привнести суєту.

В цей світ привнести суєту –
Це, як співати в пустоту:
Ніхто цю пісню не почує.
Не треба про високе – всує…
Лише звільнившись від дрібниць,
Зносивши десять тіл і лиць,
Поставши з праху, з небуття,
Дізнаємося, хто й для чого
Серцями вимостив дорогу,
До пункту з назвою «Життя»…

20.02.2010

Душа моя, мов тихий сад -
Пройди тінистими стежками..
Там перша вранішня роса
Шепоче з сивими струмками..

Там подорожник голубий
Цілує втомлені коліна,
І захмелілі голуби
Воркують в парі на калині..

Там Муза згублене крило
Шукає у зім"ятих травах,
І стародавній свій полон
Карбує в ямбах і октавах..

Тіару зоряну - бери..
Приляж в зелені оксамити,
І принесе до ніг дари
Тобі Володар цього світу..

Покличе казку в сни твої,
Поставить на сторожі тишу..
І магією солов"їв
Чарівну гостю заколише..

Будь Берегинею,
Будь донькою, сестрою і дружинею.

Будь Мамою,
Будь терпеливою, ніжною та щирою.

Будь справедливою,
Суворою будь, чесною, хай дивною.

Будь різною,
Будь сонцем, будь калиною, будь грізною.

Будь зливою,
Будь посмішкою, будь росою, будь щасливою!

Будь і богинею
За себе постояти, за Любов, за його спиною!
***
(грудень 2009 - січень 2010)

Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь.
Ти мене штовхни –
запливуть човни
в річку ту,
де немає хвиль,
лиш потоки крил,
опір уст.
Сонця – ніби скла.
Бите скло, я склав
золоту
осінь – аби ти
в ній могла знайти
кольори
для своїх очей.
Очі для грудей –
світу ритм.
Помовчав за тих
хто не міг, затих,
поріднів.
Промовчи і ти,
треба далі йти
по ріллі.
Проростав в тобі
просто став... і біль
порідів,
перестав цвісти.
Пера, став, і ти.
Лебедів,
лепетав і сох,
лепету – на двох
насушив.
Око кинув десь,
знати б – де впаде.
Ні душі.
Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь...

19 Лютого 2010

Ю.С.


А что ты хочешь?.. Осень, потом зима.. (и я не только про погоду)
N.

Настане той день - зберу я у віхоть солому пісень, позичу десь сили, щоб тії слова за живе вас вкусили...
Бумбокс.



Руки рябины в парке в крови по локоть.
Клён околел, привычно коньки забросив.
Хочется солнца или хоть так поплакать,
Вымыть из сердца соли калёной проседь.

Утро придёт, а может, и день настанет.
Но навсегда - лишь песня закатов лисья.
Видишь: на самом дне чашки жизни стынет
Осень моя, чернеют чаинки-листья.

С бледных небес, как пулей, грачом прошитых,
Час под прикрытьем первого снега валит
Светлым десантом влага на парашютах.
Знать, серебро в обоймах. Ну что же, vale,

То есть, вали, моё золотое племя,
Эта война - последняя. Скажем дружно,
На Христофоров, если за ними пламя
К нам по пятам не рвётся, пенять не нужно.

Странных племён так много ушло без смысла
(Майя, июля, августа), я - останусь.
Ибо всему есть время и часто - место.
Ибо январь - воистину честный Янус.

Знаешь, родная, мы ведь ничем не лучше
Скованной льдами парочки динозавров...
Ах, дорогая, что ты, не плачь, не плачь же -
Только суметь поверить бы в наше завтра...

...Солнце плывёт разгаданною ромашкой,
Утро встречает заспанных новосельцев...
Может, когда-то здесь, на снегу бумажном,
Кровью рябин распишется наше сердце.


2009

Перший звук із пухкої тиші - пробудження.
Сон – за сном. За останнім – ранок. Солодко…
Сонце зорі у сніг обважнілий струшує,
Небо змінює срібло усе на золото.

Перша пісня дрібної птахи – «Слав Його!»
Сніг стікає – на краплю – крапля: на – лови!
В нас нічого не залишилося давнього,
Тільки – пам'ять торішніх ягід і трави,

Тільки – пісня, з якої вимилися слова,
Той мотив, що у себе ввібрала кров.
Ти новий прокидаєшся, я – нова,
А вчорашнє – цей сніг, як ішов, потовк.

А вчорашнє у себе взяла земля,
Залишила нам радість – на двох одну,
Щоб упевнено крила свої розправляв
День новий після довгого сну.

картинки снів там тиша й листопади
віщують спокій вранці чорна кава
мені так мало цього часу й саду
де стільки яблук досі не опало

листи до тебе довгі і невчасні
як пізня осінь з ранніми снігами
я дні лічу я дивна й несучасна
зриваю спокій спраглими вустами

ти тільки сон у відблисках сторіччя?
чому мовчиш ні вістоньки не маю
коли прийдеш сьогодні завтра в січні
тобою я мов у гарячці марю

я загубилась наче у міжчассі
примари снів мої нічні коханці
лише б тебе і може дрібку щастя
але дощі і чорна кава вранці

Панно з вустами спілої вишні,
панно з очима карими,
дайте вгадаю, що з того вийшло, -
вас бо покарано.
Вас бо посаджено в вежу муровану,
грізна сторожа,
для світу сього вас немає. Заховано
панночку гожу.
Б’ється, мов в клітці пташина,
панна з очима карими:
Нащо мені ця година
і кара ця?!
Плаче і все примовляє,
плаче і придивляється,
чи на дорозі нікого немає,
чи не з’являється
вершник на конику сивому
з вірними воями,
щоб визволяти силою,
щоб визволяти боєм.
Панна ридає біля віконця,
панна забула про вишивання,
панні не треба ні неба, ні сонця -
лиш би кохання.
Панна все плаче,
вершник не скаче.
Що ж ти, юначе, так забарився?
Що ж то за жінка в чорному ходить
вежею тихо, наче мара.
Що ж ти спинився?
Що ж не заходиш?
Одначе пора.
Панно з вустами кольору вишні,
панно з очима карими,
де ж ваша врода колишня,
де чари оті?
Навколо вежі легенди снуються,
наче сторожа.
Кажуть, по ночах там плаче й сміється
панночка гожа.

ви так далеко спогади зотліли
між нами сірі будні пролягли
сплетіння вулиць мов судини тіла
і жовта осінь жовтої жури

сльота і день короткий як спочинок
от якби поруч ви та вас нема
горнятко чаю думи без зупинок
мої холодні пальці як зима

ви без жалю ви так до мене строгі
ця туга вічна серце на шматки
моя любов і ваша і дорога
яку чомусь не можете пройти...

Сніг, із якого можна зробити камінь.
Серце, з якого … … …
Боже, не доведи!
Нам із тобою жити на цьому зламі
Часу, з якого просочуються світи.

Сніг, із якого зводити можна стіни.
Серце до серця. Поміж сердець – стіна.
Ми із тобою так само в усьому винні.
Нам із тобою – так само торкнутися дна.

Сніг, із якого – будуть глибокі ріки.
Серце, в якому – вляжеться каламуть.
Котяться вниз, - захлинаючись диким криком.
Вгору – мовчать, - ідуть.

Снігом усе замело, аж ступити ніде.
Сонцем усе залило, - обдало вогнем.
Випало жити, просто нам - випало жити
Поміж зимою і літом, ніччю і днем.

Сніг, від якого назавтра нічого не буде…
Серце, яке залишається назавжди…

"Потік, наче коник, грає...", Марія Матіос

Як ся має чорна квітка?
Що ховає в пелюстках?
Розправляє ніжні крила
В пелюстках рожевий птах.

Хоче випурхнути звідти,
Розгорнути темну ніч,
Хоче волі, щоб летіти
У солодку мрію стріч.

Бо така у крил потреба:
Рушником високим неба,
Сонця вітром золотим
Колихати втіхи дим.

2
Твоя рука повільно, вільно
Миє ноги і сосці...
Я тебе, таку звабливу,
Мив би тільки в молоці.

Я б твоє святкове тіло
В ласку слова сповивав,
А чудову чорну квітку
В крила зваби цілував.

Я тобі вплітав би в долю
Стежку, що в любов сія...
Але я – лиш коник річки.
В кожній краплі річки – я.

Моцарт… Моцарт… Ви вбили його,
Поховали у спільній могилі.
А тепер із портретом його тарілки продавать
Заходились, тварюки прогнилі.

Як він жив – то нікому не треба він був:
Хоч здоровий, хоч хворий - все рівно!
А тепер – Відень, Зальцбург кав’ярні скоріш відкривать
Стали з його ім’ям чародійним…

Подавіться, прокляті, ненавиджу вас,
«Бізнесмени» маршрутів туризму…
Треба було тоді, за життя, прославляти його…
А тепер… А тепер уже пізно…

(2009)

Якби ж так було,
Як ми хотіли,
Якби вистачало нам
Волі і сили…
А так все дарма,
А так все дарма.
Чогось ми шукали –
Нічого нема,
На жаль, вже нема,
На жаль, вже нема.

Якби ж так було,
Як ми бажали,
Того, що бажали,
Повільно не стало,
Діяльності треба,
І зросту – до неба,
А зросту нема,
Як завжди – нема,
Ніколи нема…

Якби ж так було,
Як ми хотіли,
А так все дарма,
Нічого нема…
Якби ж так було,
Як ми хотіли…
Якби ж так було,
Якби ж так було,
Хоч трохи було…

(2008)

Ось гурт «Мертвий Півень» “Without…” співа…
Ні краплі моя не болить голова…
А потім «Аквариум» ніжно мудрує,
Немов заколисує, трохи дивує…
“Worship” монотонність дає ф’юнеральну,
«Пророки», натомість, - репкор екстремальний…
Bob Marley – це класика музики реггей
(Точніше сказати, то навіть «рутс-реггей»)…
А гурт “P.O.D.” – християнський nu-metal
(Зі світом неправди вони йдуть на battle!)
Славетний шанований гурт «Кому Вниз» -
Батьки української готики. Зміст
У їхніх пісень – патріотів думки,
В діаспорі звуть їх всі «black козаки».
А «Троіца» - етно – слов’янськеє диво,
Що пишно цвіте в Білорусі уміло,
Чарує, жахає, навчає, мов казка,
Мов сяє з минулого пращурів ласка!
Ірландці “U2” – то гурт пацифістів,
Нема поки кращих за них псалмоспівців!
Від них позитивна енергія йде,
Сер Боно – фронтмен – її нам віддає…
І гурт «Воскресение» - теж позитив,
Освітлюють душу, даруючи мир!
Якщо ж хтось бажає жорсткого звучання,
То є й для таких порада-прохання:
Дивіться концерт у Лондоні,
Лайв,
LIMP BIZKIT,
FRED DURST,
“I’D EAT YOU ALIVE!!!”

(2009)

(Диптих (грец. Δίπτυχος «складений удвічі») – термін, що найперше вживався греками і римлянами щодо табличок для запису (записних книжок), що представляли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані один з одним)

Табличка 1:

…Ці двоє зустрічаються завжди –
Стара карга і зовсім юна панна…
Дві протилежності терезів: «Йди…» й «Зажди…»
Велика пря – анафема й осанна…

…У цьому стрітенні – ненависть і любов…
Непримиренність. Світ і Всесвіт. Чорне й Біле…
Снігур останній, що на білому, як кров…
Найперша ластівка із синьо-чорним тілом…

…І може бути так, що загримить,
Завиє вовком в хащах лютий-громник…
Вода затопить всі пороги і хороми,
І баба з дівкою зустрінуться на мить,

…Щоб освятити воду й запалити,
Від грому-зимобору квітку-свічку…
І воду ту святу, як кров, пролити,
Щоб із вогню й води створити Світло…

…Ці двоє зустрічаються завжди,
На берегах замерзлого Йордана…
Карга Яга, що знає всі сліди,
І юна Леля, що каргою скоро стане…

Табличка 2:

…Вмирав у храмі старець Симеон,
І Сина Божого уздріти щиро мріяв…
Молилась Анна за затоплений Сіон,
Єрусалимський храм очікував Марію…

…Вона принесла сина в Храм в день сороковий,
І Симеона відпустив Владика з миром…
Тут суть така: Старий Завіт, що зняв окови,
Завіт Новий, який приніс Ісус, як вирок…

«…Спаситель Світу, що прийшов в людському тілі…»
Про це розкаже Анна всім в молитві й пості…
Горять свічки в людських долонях, жовті й білі…
Ікони плачуть і не тліють тлінні кості…

…З тих пір минуло безліч зим і безліч весен…
Багатство – зовні, але в душах – тьма і злидні…
Для того й «стрітення» - збагнути і пронести:
«Багатство світові завжди давали бідні…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
14-19.02.2010 року

…У всьому – я. У всьому – ти. У всьому – Бог.
У всьому – ключик золотий для тих, хто вдвох,
Від Коляди до Коляди, рука об руку,
Навіки разом… В суєті і у розлуках…

…В усьому – ти. В усьому – я. Господь – в усьому.
У цьому радісному дні, у сонці цьому…
Трава зійде, почнеться дощ чи сніг розтане –
Невпинне коло: від Йордану до Йордану…

…У всьому – ми. У всьому – мир. У всьому – Слово,
Що проросте або розквітне від Любові…
Життя, це казка, переказана для двох:
У всьому – мир. У всьому – ми. У всьому – Бог.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
19.02.2010 року