Ночами дим
Терпкий ковтаючи,
Пишу листи,
Не надсилаючи.

Кому листи?
Адресу втрачено.
Мій світ пустий,
А ти пробачений.

Ти, ніби сон
Щоночі бажаний.
У твій полон
Летіла вражена.

Для нас зима
Була гарячою.
Поміж всіма
Тебе лиш бачила.

Пробач мені
За сльози ріками.
Приходь вві сні.
Хоча би інколи!

Душа болить
Удвоє скручена.
Всього лиш мить -
І ми розлучені.


31.03.2010р.

Прости мене! Тебе я не кохаю,
хоча назавжди в серці збережу.
Піймав мене, мов пташку в гаю,
та вільно в небо з рук твоїх злечу.
Прости мене! Осипалося листя
і цвіт кохання вже давно опав,
вже манять мене вдаль осіннім блиском
зоряні очі, зоряна печаль.
Прости мене! Не можу зупинитись
і прагну я до неба досягти.
Ти зрозумій: не можу я лишитись!
Прости мене я маю далі йти...

Ніч великодня. Величаві дзвони.
Позаду хресна путь, розп’яття, гріб.
Христос воскрес, над вирок і прокльони,
Здолавши смерть, скропивши кров’ю гріх.


Якої долі сподівався, люде,
Коли Христа заковував на хрест?
Втішалися варавви і іуди,
Здригалось небо, а … Христос воскрес!

Лунайте, дзвони! Чуйся Боже слово!
У мороці буття палай, Зоре!
Вишивано вишнево калиново
Цвіти Вкраїно, бо Христос воскрес!
2010

1

Був я парубок високий,
Чепурний - анфас і збоку,
І дівок усіх кохав –
Видно, вдача вже така:
Чорноброва, хитролиця,
Схильна щиро веселиться.
Жив, тужить не мавши часу,
Та ЇЇ – впізнав одразу:
До медпункту у село
Практикантку занесло.
Перед дівкою міською
Кінь спіткнувся піді мною:
Правди нікуди подіти –
Сам піймався я у сіті.

2

Церква, загс, весілля. Звісно:
Ми гайнули жити в місто.
Років, десь так, через три
Стал по-русски говорить,
А с красавицей-женой
На ночь, как шахтёр в забой...
Наслаждался неустанно
Безупречно-гибким станом,
Формой ягодиц и ног,
Грудью нежной, как пирог...
Россыпь сладостных чудес:
Декольте, крутой разрез –
В ангельском обличье бес
(Как в неё он только влез?).

3

Как людей меняют годы:
Растолстела после родов,
Стала мнительна и зла –
Пилит, как бензопила...
Как-то задержался где-то,
Но домой пришёл – к рассвету:
Смотрит злобно на меня,
Раскричалась – не унять,
И, как водится, опять
Не пускает на кровать.
И бухтеть же ей охота –
Мне же утром на работу.
И ворчать не надоело:
Ну её какое дело
С кем гулял и что я пил:
«Тихо, Маша! Не глупи!
Я к тебе не пристаю!?
Не трави ты жизнь мою!»

4

На диванчике прилёг
И уснул «без задних ног»,
Издавая крик и стон –
Видел я кошмарный сон.
В этом сне жена-лисица,
Пряча хитрость за ресницы,
На колени мне садится,
Как любви свободной жрица.
Чтобы я блудить не мог,
Крепко взяв, что между ног
Было у меня мужского,
Поднимает нож столовый.
Тёща села мне на грудь,
Что ни крикнуть, ни вдохнуть...
Раньше ласки я любил,
Но теперь – что было сил,
Бился, словно рыба в сетке,
Подавая знак соседке.
Напрягаясь ошалело,
Жалобно кровать скрипела,
Ударяясь по стене.
А соседка, в полусне,
Чёрной завистью горела,
Изгибая страстно тело:
Третий год без мужика,
А у них – страстей вулкан!
Я сражался, сколько мог,
Только близился итог:
Смех жены и сердце –«ёк!»...
Спас будильника звонок.

5

Весь в поту, едва живой,
С ошалевшей головой,
Первый раз перекрестился,
Всех святых благодарил,
Обращаясь к звёздной выси,
Плакал из последних сил
И, похоже, был услышан –
Мне раздался голос свыше:
«Ну, не хнычь, ведь ты – мужчина!
Позабудь свою кручину,
Слушай мой тебе совет –
У тебя не будет бед,
Если ты одно поймёшь:
«Что посеешь – то пожнёшь!»

6

Смял меня тяжёлый стрес:
К сексу интерес исчез,
Женщин, тёщи и жены –
Всех боюсь, как сатаны!
Стал примерный семьянин:
Зять, супруг и божий сын –
Ласков, тих...
Лишь иногда
Вспомню прежние года...
(5.03.01 – 30.03.10)г.

питання зайві.
ніби й сам не знаєш,
від чого порожньо і темно на душі.
і хто тут крайній?
ти мені прощаєш
усі проведені так марно дні?
нема потреби
у твоїх зізнаннях.
словам я вірю, тільки не твоїм.
заплаче небо.
і твої зітхання
кінчають бесіду і поглинають дим..

2010

Якби я знав, що так буває,
Коли розпочинав дебют,
Рядки із кров’ю – убивають,
У горло хвилею - і вб’ють!

Від жартів отаких жорстоких
Я б відмовлявся навідріз.
Початок був таким далеким, -
Ще ані крові, ані сліз.

Та старість – це той Рим, що скоро
Турусів замість і коліс
Не гри запрагне від актора,
А смерті справжньої на біс.

Коли рядок душа диктує,
Вона на сцену шле раба,
І тут кінець мистецтва всує,
Лиш доля дихає слабка.


18.01.2010

мовчати.
залишилось тільки мовчати.
опісля брехні і неправди
мовчати.
ковтати.
отруєні сльози ковтати.
і дим нікотину вдихати.
мовчати.
не спати.
ночами в постелі лежати.
в самотній оселі не спати.
мовчати.
вбивати.
священні хвилини вбивати.
нікого нічим не займати.
мовчати..

2010

Прямокутник з круглими кутами
Кольоровим сяйвом мерехтить;
Вечорами, днями чи й роками,
Перед ним хтось згорбившись сидить.
Як цікаво глянути на квіти,
На пташок , що рвуться у політ,
Чи як з гірки на санчатах діти
Залітають весело у сніг.
Затуляють шторами віконце,
Поїдять спокійно і поп'ють,
Не побачать схід і захід сонця,
Як дощинки по листочках б'ють.
А тим часом, близько, за стіною
Ластівки щебечуть на дротах,
Розцвітає дерево весною
І жовтіє тихо в холодах.
Та цього не видно телеманам,
У дворі в них бур'яни й кущі...
Якщо бачиш світ лише з екрану -
Що ж тоді посіється в душі!

Пальці, збиваючись,
гублячи певність і розмір,
ніжно витворюють ритми
на спині Твоїй.
Вабить незвіданим
недорозстебнутий комір –
знову постане одвічне:
чи варто, чи ні?

Музику тіла
підсилює запах волосся.
Інтро закінчено.
Кілька пасажів і джаз
нас заливає…
І час застигає. І простір,
повен емоцій і спалахів,
змінює нас.

Знову затакт.
І малюнок тепер дещо інший:
джаз переходить в латино,
збиваючи пульс.
Звільнено груди від зайвого –
пишуться вірші…
І на ділянці хребта
починається блюз.

Ноги, сідниці, лопатки,
і плечі, і пальці
вторять моїм –
то у терцію, то в унісон.
Хочеться ж сексти (чи сексу?)
у цій ситуації…
Промені сонця, що сходить,
говорять про сон.

Треба й до коди підходити –
вперті закони:
все, що колись починається,
прагне кінця.
Вибух… І тиша.
Обійми. Цілунок у скроні.
Ранок. Прочинені двері.
І сіль на вустах.

На добраніч тобі, мій хлопчику!
День розтанув в обіймах ночі.
Рветься серце моє горобчиком –
невмолиме, до тебе хоче.

На добраніч, солодка музико!
Нічка струшує з неба зорі,
підперізується мотузкою,
відпливає кудись за море…

На добраніч… легеньким дотиком
твоїх щічок торкнусь вустами…
Знов наснилося… Боже, доки так?
Нічка сни, як альбом гортає…

я стала водою
важкою
наповнена киснем
піском
і тобою
ось так і живу
каюся
скута зимою в льодах
по весні - розливаюся
лиш осінь буває нестерпною
благословен будь неділею вербною
тихими вечорами
ніжними
серцем й думками
цілунками тиші
і шепотом вишні

суддя нам з тобою -
всевишній

Чи знавав ти менше насолоди
На Вкраїні, як на Колимі,
Що єси розмінюєш, народе,
Волю на достаток у ярмі?

Як – не – як, а там щоденна пАйка,
Дах над головою, свій куток,
Шапка, роба, валянки, фуфайка,
Догляд і обхід , ну просто – цмок!

Ні тобі журби про день вчорашній,
Ні про клапоть чорного коржа,
Знають про насущні хоті ваші,
Що бажає тіло, що - душа.

А на волі: думай про майбутнє,
Борони себе і рідний край,
Щось твори нове і самобутнє,
Предківщину теж не занехай.

Тим то й манить сита несвобода,
Безтурботна і тупа, як зад, -
Хай ледащо гетьман, і заброда,
Лиш би страва і сталевий лад.

Чи зазнав ти меншої розради
Вільним бувши, аніж в хомуті? -
Люде милий, свого щастя ради,
Скинь з душі кайдани золоті.

Ти теж нагадуєш весну -
Бентежно-ніжну і тендітну,
Любов в душі якої квітне,
Що підіймає світ зі сну.

Ти теж нагадуєш весну,
Що проганяє сніговії.
Змахни сльозу, мов сніг на віях,
Усмішку в світ впусти ясну!

Ти теж весна, хоча й тужливо
Нераз так дивишся у світ.
Та надто мало тобі літ,
Аби не вірити вже в диво!

Ти теж весна, повір мені,
Гори, шаленьствуй та іскрися,
Й дозволь з джерел своїх напиться
Тим, хто відкрив себе весні!
30.03.2010р.

Сходить сніг. Затягнуло рани.
Пахне листям за три версти.
Ти у мене – за океани, -
Вбрід мені тебе не пройти.

Легко-легко, мов спали крила.
Та – умію тепер й без них.
Кожен двір – зі своїм кадилом, -
Проводжає у пам'ять сніг.

Буде медом багате літо,
Снами, бджолами, чимось ще…
Я ж – навчилася бути вітром –
Сонце змішувати з дощем.

Буде слово гудіти в скронях,
Переходити в шепіт крик.
Я для тебе – усе ще сонях,
Що не владний дивитись вбік.
2010.

Оніміло плече,
Бо під серцем - роз"ятрена рана.
Перед моїх очей
Чорних хмар пошматовані плями.

Рука ката
Надто довго чекала на жертву.
Утікати?
Вже пізно! Чую подих холодної смерті.

Знавісніла
Юрба вимагає видовищ кривавих.
Я втомилась,
На спочинок душа має право!

Перед взором
Життя, наче кадри, поволі спливає.
Неозорість
Небес мою душу спокушує раєм.

Так незвично -
Моє серце надривно не б"ється.
Бачу Вічність,
Хтось незримий до мене сміється...

На аренах
Життя усі битви за Правду скінчила.
Магдалена
Пішла... Вільний дух Вам у спадок лишила!...
30.03.2010р.

Я боюся всіх слів. Я боюся цієї отрути.
Світ мене без причин, як найгіршого ворога, злив.
І нічого нема. І нічого вже не повернути –
Ні страшних місяців, ні кислотних наївних злив.

Я боюся всього – і не маю імунітету.
Ощаслив же незримими пальцями душу мою!
Ночі і Дні. І прийняті небом естети
Чують наміри наші отам, в золотому раю.

Я несправжністю вічне тепер не сплямую!
Клешні чорних дерев плюс усе-по-гли-на-ю-ча ніч…
І як той, що сидить від свого отця одесную,
Ми воскреснемо шепотом трав при холодній весні.

Весна. Ми так сильно її тримали.
Обпекли собі руки. Така-от буденна річ.
І все рівно знайшовся мені-ідеальний аналог,
І все рівно весняний день замінила ніч.

Я боюся всіх слів. Я не маю протиотрути.
І сироватка правди не спинить жорстокий час.

Ночі – це найпекучіші в світі пута,
Ночі просто ще досі тримають за горло нас.

І забути не можна. І стирати тебе ж не можна!
І не можна так легко вбивати тебе в собі!
Я боюся всіх слів. Вони надто пустопорожні,
Ще порожніші, ніж перемолотий пам’яттю біль.

Я боюся: що далі?
Що буде? Розбите – не склеїш!
Що посієш на бурю – тими ж вітрами зіжнеш.
А у серці залишаться шрами – глибокі траншеї –
І любов, найбезжальніша з порожнеч.

Вона нагадує весну.
Привітну, сонячну, красиву.
Бува усміхнено-щасливу,
А іноді замріяно-сумну.

Напевно вирвалась зі сну,
Щоб все навколо освітити.
Її не можна не любити.
Вона нагадує весну.

Здається, дівчина земна!
І за спиною крил не має.
Чому ж так впевнено літає?
А може, то і є весна?


2010р.

Крізь сьоме небо, тернове гілля й десяте коло.
Якби до болю, якби ж то стрімко!... А так, сповзала…
Несла у лоні нестерпне сонце – пусте, схололе.
Чому ж так прикро услід мовчали німі хорали?

То спи вже, сонце, то спи вже любе, сніги довкола.
Тут в’януть трави, і сіль на пальцях, і никнуть крила.
Душа, мов вишня – стара, без листя, холодна й гола.
А ніч – у неньки. І чорна хустка її накрила.

Пішла туманом, тонкі зап’ястки скували пута.
Зірвала вроду й роки-намисто скотились долі.
А що лишилось – усім на осуд топити смуток,
Самій тонути по самі вінця у власнім горі.

Іще б краплина, ще крок непевний, і все, пропаща.
А тут – лелеки, і квітка вишні у бруньці зріє…
Весна неюна колише віру в кирпате щастя.
То дай же, Боже, бо ще ж не осінь, ще є надія.

Прокидайся, соньку, ти чуєш,-
жебонить потічок на вухо,
позіхає подерта чуня,
ледь причмелено лізе муха,
сонце взяло тонку гребінку
і вичісує крихти льоду,
у захопленні бистра білка
від нової рудої вроди.
Кине лунко "ку-ку" зозуля,
і раптово, немов уперше,
її пісня проста розчулить -
усміхнешся, сльозину втерши.
Прокидайся, доволі спати,
не проспи і весну і літо,
хто за тебе побуде татом,
для твого, ще дрібного, цвіту.

березень 2010 р.

I

Я вже давно, немов закляк:
Сидів, сумний і незворушний.
Даремно звав мене маяк
І вітер рвав братерську душу.
Тримала хитра мілина,
Підступно зміцнюючи хватку,
А тінь – наложниця сумна, –
Купалась поряд, для порядку.
З полону вирватись давно
Старався, підіймав вітрила,
Та в трюмі скисло вже вино,
Надії опустивши крила.
Котились хвилі, наче дні:
Звичайні, сірі, одинокі –
Здається, краще б на війні
Горіти у бою жорстокім.
Даремно – мрії ці пусті...
Від них лиш розпач і образа,
Бо сонце світить не мені –
Я долі іграшка і блазень.

На щастя був неподалік
Мій друг дитинства – Свіжий Вітер:
Носив новини на крилі,
Щоби мене розвеселити,
Смішні історії, казки
І найсвіжіші анекдоти,
Бо дні ув’язнення тяжкі
Уже набридли до нудоти.

II

Сміялись зайчики ясні,
Неначе щось змінилось в світі
І стало весело мені –
Набридло молодість жаліти.
Грайливі хвилі били в борт,
Плескались, хлюпали, як діти,
Звільнившись від усіх турбот
І насолоджуючись літом.
Немов чабан, неспішний Бриз
Гнав шумну, пінисту отару
І незвичайну пісню ніс:
До бою кликала гітара,
Могутній розливався бас,
Ритмічно били барабани
І я хитався раз у раз,
Немов танцюючи бортами.
Примчав, не знамо звідки, Шквал –
Боєць і шанувальник духу, –
Високі хвилі підіймав,
Щосили у вітрила дмухав.
Немов пластун по мілині
Я повз, бо так хотів на волю!
І щастя випало мені –
Даремно я злословив долю.

III

В обіймах з Вітром, як брати:
Які б нас біди не чекали,
Ми разом будемо плисти,
Аж до останнього причалу.

17.04.09р.

Забув себе, забув я рідних.
Не бачив...
Не міг забути...
Ти була,Україно,
У 1918.ти не розцвітала.
Без нас усі роки
Була змордована
І війнами і геноцидами
...коли ти розцвітала-
Твоя душа співала, Україно.

Серце тебе хай не болить.
Не полишай надії.
Надія дух народу підіймай
І людського серце не лишає.

Ми пишем про любов.
Про думи забуття
І поетичні слова
Тихонової, Кіс, Білінської,
Оцих поетів ми згадали
Словами вдячності.
Поети ви мої.
Пишіть про все,
Мої ви милі на віки.

Світло з'їдає тіні,
знов мене будить нині
кáвовий аромат.

Я доторкнусь рукою
звареної тобою
чашки гірких принад.

Сонно примружу очі -
губи твої лоскочуть
голе моє плече...

Кава і поцілунок,
ласки хмільний дарунок
пристрастю потече.

Весна кохалася з дощем...
Він пригортав її так сміло,
Та цілував – іще, іще...
Аж небо стиха буркотіло.

Він пестив лагідністю див
Найменші бруньочки любові.
На землю ніжністю стелив
Зелені кúлими шовкові.

Дрібненьким листячком вона
Мережила сором’язливість.
Він шепотів: Моя! Весна...
За що мені ця дивна милість?

Неначе щастя оберіг –
Твоя любов невинно-чиста...
І розсипáвся їй до ніг
Дрібними краплями намиста.


Весна дощеві віддала
Пелюстки найніжніших квітів,
Бо як, скажіть, вона могла
Його безумство не любити?

2010

З коріння предків сила проросла
У пісню, в слово, у могуть крила.
Але до цього ще потрібна воля,
Що піднімає в небеса орла.

Ти молилась: Боже, Боже!
Я самотня, я одна!
Келих холоду і ночі
Я вже випила до дна.
Дай мені, прошу, благаю,
Чоловіка назавжди!
Не кажи, як вічно кажеш:
Хочеш мати – вір і жди.
Скільки вірить?
Скільки ждати?
Дай сьогодні. Дай тепер!
Щоби він мою самотність,
Мов сорочку цю, подер.
Хай не красень, не багатий,
Хай, мов Каїн, – без вини,
Тільки щоб умів кохати,
Тільки щоб носив штани.
Хай старий, хай п’є горілку,
Б’є нехай мене нізащо,
Курить хай, у гречку скаче,
Дурить хай і хай ледащо.
Тільки хай відчинить двері,
Коли ніч оця мине...
Бог почув твої молитви
І послав тобі мене.

1988 р.

Так необачливо розрісся –
Як не обходь –не оминеш! –
По Солоницівських узліссях,
Мов придорожник, солонець.
Чи від землі, а чи від поту
Сорочку солонь роз’їда...
В брезенті й кирзових чоботях
Ладнає ...український дах.
Йому і криза, мов примара:
Кладе низенько хрест земний.
Розгублюються темні хмари,
Світліють сходи теренів.
Немов рапа: хворобу віїсть,
Загоїть рани, біль злама...
Від нього й сіль, неначе милість.
Прийміть його непрісний смак!

Дорого `я`, розкинута теренами умов
та розкуйовджена до самоти вітрами,
ти перев`юнюйся між кроком і зірками,
коли приплив душі й небесно прибуває кров.

При видиху, немов уривки мантри, западусь –
так буревій спиняє гусінь каравану
і час – піском не продзюркоче під ногами,
а сяде зір і скригне терпеливо сумнів з уст.

Це вибух-стоп – де, ніби фенікс, гине серця стиск.
У хрестик – вишивка – ся колія зупинок,
де нитка нерву, голка світу, і полинне –
те міжколійне покоління сну і пустоти.

Чекання слизь і висохлі надії – ніби пух,
кульбаби парасольки, поцілунку попіл.
Де осідати їм у час серцевого потопу,
коли врожай на листування з Богом і ропу?

Змивай ерзац, виношуй світло слова – хай дзвенить,
переливається – лускою, тембром, в думці,
і кінематикою всесвіту у лунці
клітини дня. А благодатно – бо пече й болить,

бо міміка одухотворена небес, аби
себе, спіймавши рухи світла, пізнавати –
чи залишати одкровення задихатись,
чи відпускати, що до краплі болю хоче жить.

29 Березня 2010

перед тобою чистий простір
перед тобою вільний світ
приходять янголи у гості
прозоро-невагомо-прóсті
немов сусіди – на обід

а ти їм посмішки – у мисці
на таці – спогади про рай
ще невідомих літописців
і слово – в сяйві променистім
неторкане кінцем пера

їх не обходить статус твій
прикраси – хай і найдорожчі
навіки губляться в траві й
не вúзбираєш хоч упрій
на стежці що вертає з прощі

за тижнем пристрастей – весна
воскресла нота Великодня
звучатиме – всеочиснá
довкрýж – розлога і природня…

А тиша - наша.
Не буди її
ні словом,
закоріненим у пустку,
Ні думкою,
що вирветься у ніч
і всіється туманом диким густо.
Це наша тиша –
слухай і мовчи.
Читай удари серця аритмічні…
Від щастя
подаровано ключі -
іх щедро нам
обом підносить вічність…
Нехай любов у серці розцвіте,
піднявшись
на тонких, високих стеблах...
Усе, що там народиться –
святе.
Не треба слів.
Не треба слів.
Не треба…

Шпаки шмагали шугу неба,
Скресала крадемці весна -
Поліссям проліскова Геба
В чопатім човнику пливла.

Піано ніжність фіолету
П’янило вільгою уста,
Пелюсток пестиво сонету
Приймала любощів ріка.

Павиний плив утіх шаління
Знестями спину би волів,
Якби не розкіш солов’їна,
І май знемогою не млів.

Весна приходить молодою:
Рум`яні щоки, темні очі…
В юначі мрії, сни дівочі
Ступає легкою ходою.

На струнах сонця світу грає
Її хлопчина кучерявий:
Світловолосий свіжий жвавий
Весняний день, й пісні співає.

А лист, напоєний весною,
Тягар оков мерщій зриває,
А річка смуток проганяє
Навіки з талою водою.

Радіє птаство – смарагд неба!
Лісні тварини водять танці,
Дзвенить кришталем простір вранці,
Душа співає – жити треба!

Квітень 87р.

Рукой подать до тебя – носила
Я платья, сшитые тишиной…
Неоднократно. Я Вас спросила.
Тогда… А кто же теперь со мной?

У багровеющих сочных лилий…
Прошита чувственностью рука…
Я высыхала - меня облили…
Большие странные облака…

Над обелиском – из мертвых кружев…
Пронизан плотностью перелив…
Мне этот праздник совсем не нужен –
Я пью компот из сушёных слив…

И оверлоком пробитых насквозь
Больших и малых прозрачных дыр…
На парапете – худая разность
Глядит на сытый и сочный мир…

Перебегает дорогу справа…
Из монотонных игольных тем…
Я с опозданьем (Вы в этом правы…)
Живу, забытая насовсем…
2009 год

* * *
Залюблю я тебе до нестями.
Я заніжу тебе до крику.
Зацілую задавнені рани.
Подарую любов столику.

Обійматиму я до болю.
Цілуватиму до оніміння.
Найстрашніші гріхи відмолю.
Буду світлом і буду тінню.

Закохаю. Запещу. Задушу.
Закружляю в безумному танці.
Обніму і за серце, й за душу.
Всю себе я подам на таці.

Огортатиму теплим дотиком.
Називатиму ніжним ніжнятком.
Муркотітиму білим котиком.
Буде солодко й дивовижно нам.

Буде казка в обіймах буднів.
І блаженство з очима екстазму.
Будуть свічі — щасливі судді.
Будем ми. Неодмінно. Разом...

Повірте, в мене є Вам що сказати,
І це нічого, коли я мовчу.
Бо в мене є Вам, є про що сказати,
Про це я на папері закричу!

А поки що, милуюся очима...
Я такі лиш бачила у сні.
Хоч і не мало в долі за плечима,
Вони ж такі, як ранок на весні.

Такі ж чарівні, і такі ж іскристі.
Заглянь у них - там океани мрій.
Такі ж прозорі, як з роси намисто...
Лиш не сумуй, о янголе ти мій!

А я мовчу...дозволь мені мовчати...
Я просто люблю слухати...й писати.
Я все скажу. А як це все сказати?
Про це вже лише вірші можуть знати.

Це все картина зоряна,
Написана самою долею.
Така мною омріяна,
Живу за її волею.

Я йду із зорями мовчати,
Про що з людьми не можна розмовляти.
Але про що так хочеться кричати,
А треба тишею, щоб спогад не збудити.

І я стою..,я думаю.., питаю,
Куди поділось те, моє життя.
А зорі знають.., це лиш я не знаю.
Воно до них пішло в незабуття.

Блакить небес..,в якій можна втопитися...
Якась така таємна простота.
Та даль, та вись, якою не напитися.
Химерний сад...Середина пуста.

А грядка із зірками, а сутінки, а мить..!
Змовкає сонце і говорить ніч
Про чари і мовчання.., так, голос аж бринить,
А ти мовчи тихесенько, бо все ж, не в тому річ...

Где мигает фонарь, потерявший уже давно
ночь, аптеку, улицу, и чего там еще дано
было ему – все изменилось – аптеки нет, а ночь - не та,
поменяла название улица,
в мире в моду давно вошла высота,
и фонарь смущенно сутулится.

Рядом гремит трамвай, переживший двадцатый век,
в его фарах - печаль и ностальгическое «come back»,
как возможность существовать в теперешних временах
без конфликта с прошедшим временем,
ведь все также на стеклах царапают имена,
и в час-пик этот зверь беременен.

Мир перекатывается с боку на бок - виден уже разлом,
в темном парке танцует гипсовая с веслом,
рядом кружится праздничный ленинский комсомол,
и молодость остро заточена.
Это просто осень, это сплин, что собой само
ставит не точку, а многоточие…

В любви, в борьбе, в трудах, не зная меры,
Ищите свет средь шума и в тиши,
Ищите свет любви, надежды, веры,
Ищите свет, как отдых для души.

Найдите путь из мрака и унынья,
Одну свою - из множества дорог,
Пусть сердце вновь расправит молча крылья,
Шагните ввысь, не назначая срок.

Тогда в гостях у счастья и печали,
Вам больше не придется сожалеть,
Что всем, о чём совсем не вы мечтали,
Теперь пришлось с тоской переболеть.

Тліє сонце над обрієм жовте,
Затихає у мареві хмар.
Я чекала тебе - не прийшов ти,
Не приніс мені серця жар.

Я чекала тебе, коханий
Біля своїх кленових воріт,
Там, де спів від кохання п’яний
соловейко ронить із віт.

Може, серце твоє - крижина,
І я марно всю ніч не сплю?
Ти приходь і з таким. За хвилину
Лід і камінь я розтоплю.

Ми п’ємо вино, й п’яніють вікна
У сусідськім домі, і на те
Ти шепочеш: «Хай же буде вічна
Ця маленька мерехтлива свічка –
Зіронька, що в головах цвіте…»

Ми п’ємо вино й щоразу швидше
Невгамовні оберти Землі,
За шибками рвійний вітер свище,
А дніпровська хвиля – вище й вище.
І лиш кіт муркоче. Розімлів.

Дна не видно. Повна чара шлюбна.
Ми п’ємо... О, верховино втіх!
«Милий мій…» «Моя кохана, люба…»
Щастя плаче? Чи сміється згуба?..
П’єш у мене з губ, а я – з твоїх.

1
З перерізаним горлом
і захололим осміхом губ
стояв
і куди рушити не знав.

Всі оганьблені й розчаровані
всі зневірені –
друзі мої.
2
Хто?
Я жду.
Приходь сильний.

Кохана –
не треба щирости.
Я роздавлений.

3
Ах
вона потрібна й необхідна
моя розгубленість.
Ліхтар осліп
Од світла.

4
Світ не винен
що немає на світі
жившого.

Воскреси!

5
Метелик душі роздертої –
Прости.

6
Злови мій акорд
незнана – рідна моя.

Ти бачиш вперше.

Придави останній клявиш.

7
Хто ще боїться себе?
Убий мене тільно.

Бо мене веде шлях.
Я – «призначений».

Я заплющений.

Ім’я моє – тоскність.

В’ється рутина у простори мідні,
З розуму сходиш зриваючись в плин,
Може, для когось ще бути потрібним,
Може, нікому ніким.
Правда, що істина є за горами –
Досить ходити до різних кравців,
Що обшивають цю плаху над нами:
З білого в чорне, із радості в гнів.
Крик і мовчання – суміжний супротив,
Більше омани і більше брехні,
Слово розпродане в попіл за дотик
В посмішці винній або в сум’ятті.
Терен на голову, зраду у пам’ять,
Скільки ж примхливості, зверхніх образ,
Хтось в запитаннях шукає провалля,
Хтось в пустоті нечистотний екстаз.
Символи в серці порізані, зранені,
Каменем строщені в білий пісок,
Тільки сипучість зрадлива, споганена
У дев’ятнадцятий виразний крок.
Час егоїзму, у ньому обитель
Тих зрозумінь, мов облуда страждань –
Мить замість вічності цінно прожити
Лиш без хвороби і без нарікань.
Серце схололе у темінь просилося
Крізь запопадливість в морок від ран.
Нам залишилось чекати до милости
І сподіватись, що змовкне орган.
19.03.10

Сьогодні манекени рахували до трьох,
Божевілля лилося і билися надії...
Павутиною дихало серце,
По течіїї морській Дельфіни і хвилі...

Дельфіни і хвилі...

Дельфіни і хвилі...

Прямий ефір не живих кісток,
Манекени тупі і не зовсім,
По течії морській, до голих ниток,
Рахували до трьох, мені так здалося...

2010 25 березня

Глузд мій видерся на стелю, -
Кляте бісове дитя!
Мабуть, я його застрелю
І покращу цим життя.

Забувається образ. І світло стає сіруватим.
Безкольорність очей як розплата за слабкість думок.
Я ще житиму. Гратиму! Буду німим акробатом.
І повішу на смуток свій сірий кремезний замок.

Стану гномом і ельфом, альвином. Життя — це міраклі.
Розкришуюсь на частини і буду блукальцем морів.
За мотивами казки моєї поставлять спектаклі.
В них минатиме хвиль безгоміння від спалених днів.

Буду річкою часу. А може, німим едельвейсом.
Засвічусь і притихну. Спадатиме пурпуром сніг.
Скільки прожито днів, скільки часу відбуто у рейсах!
«Що ж, пора відпочити й собі хоч на хвильку...» Приліг…

Розіп'ялося на віях тьмяне світло. Гріте світло.
Ти потріскуєш кістками потягаючись угору.
Ніч глибока і тунельна. Час, де транспорт тільки мітли.
Спрагло нюхаю твій запах - запах стиглих помідорів.

Захрустіла вафля ковдри вся в дірках від зорепаду.
Кашель твій багатозначний, тихий, рвано-паперовий.
Все повільніше стікає ніч загуслим шоколадом.
В тебе знов на підборідді є голки міліметрові.

Трохи боляче і смішно стук коліна об коліно,
І химерні візерунки, що на мить малюють фари.
В твого щойно-поцілунку - смак розкушеного кмину,
А у ліжку крихти хліба і вугілля зорежару.

Ми у громади під прицілом,
Не тільки в лютих ворогів:
Як у політ сягнемо вміло -
Ну, кожен збити би хотів!..


25.03.2010

із глека білої глини лив ти воду до чашки,
і проливалась розмова повінню через край.
через три довгих роки – очі – зелені фісташки.
вії пухнасті злітали , висли ж, мов гирі, тяжко -
от ти який колючий - відчаю- самурай.

блюдце залито вщент, істин персидський килим.
дивний ручай зміїться під босоногий світ…
годі, вже водопаду із кислуватим стилем!
глянь - ліхтарями в серці краплі жалю застигли,
коли приніс науку, - дай скуштувати плід.

чашка – це ти моя пташко, повінь – твоя уява,
скільки не лий уроків, місце їм – з криги дім.
треба звільнити душу під зеленаві трави,
де діаманти немиті довгі роки без оправи,
вислизнуть на волосся плавним життям своїм.

викинь турботу-поспіх, наче торбину драну,
йди собі стежкою мрії й зорі складай до грудей,
вільно вдихнувши повітря з неба свого екрану,
станеш, як дикий лотос, і зарубцюється рана ,
вирине мирний голуб духом нових ідей.


Вербна неділя. 2010року.