В білих снах затонуло праслав"янське село..
Білокора скіф"янка в руно кутає плечі..
Замело... моє серце в снігах замело..
Діамантами бавиться Вечір..

В сині келихи зір вівтарі димарів
Ллють стару сивину із солом"яних келій,
І хмеліють спесиві небесні царі
На іконах Небесної стелі.

Древня баба Марія...шепочуть: свята..
Німбом вкривши чоло йде корову доїти,
А по стежці за нею.. дрібочуть літа..
Наче воші з дирявої свити..

Замело. Білі круки летять на хрести,
Що звелись над гвалтованим світом..
Дай же Боже мені і свій хрест дотягти...
І побачити... і не зомліти...

У бабусі на вокзалі щезли кудись гроші,
Вкрали спритно їх у неї люди нехороші.

Що робити, якщо сталась отака „холера”?
Їй і радять „йдіть хутчіше до міліціонера”.

Віднайшла вона швиденько хлопця в уніформі,
Каже: „Поверніть готівку, що була у торбі”.

Хлопець блимнув на бабусю, бо не розуміє,
Чом стрибає стара шкапа мало не на шию.

А бабуся не вгаває, і його не слуха,
Як не плаче, то голосить мало не на вухо.

Хлопець чуха під кашкетом молоду чуприну,
Бо вже геть не розуміє він свою провину.

Йшов спокійно на роботу, не чіпав нікого,
Ну, а тут жінки на тебе плигають з-за рогу.

Ще й готівку вимагають – жінки мені мало!
- Я не брав у вас нічого! Ви чого пристали?

- Та не ти, а інші люди мене ошукали! –
Одказала йому бабця,- Ви ж знайдіть, що вкрали.

-То в міліцію злітайте, я тут ні при чому,
І мені не набивайте криками оскому.

- Що ж ти хлопець за служака?- питає старенька,
- Я не плутаю ж у лісі рижики й опеньки!

Нині ж і не розбереш хлопець ти чи дівка,
Ну, а тут – стрічки, погони, вензеля, нашивки!

- Помилились, ви, бабусю, тобто в „лужу сєлі”,
Я служу метрдотелем он у тім готелі.

Щоб знайти міліціянта мало лиш кашкета,
Треба мати кобуру й звісно – пістолета.

Чекала, коли прийде літо,
Окрилена думками щастя
Про море мріяла і квіти,
І поцілунки на зап*ястях…
А ще – про довгії розмови,
Які вести – то насолода,
Бо світ відкрити в кожнім слові –
Реальна є таки нагода.
Про дотик вуст, легке тремтіння
Ще не розбещеного тіла…
Яке лягає на каміння…
Про порух вітру у вітрилах.
А ще – про небо і про спеку,
І зливу, куряву щоб збити…
Окрилена думками щастя
В морози мріяла про літо.

«Стань королевою вечора…»
Дарина Важинська «Марґінес»

Стань королевою вечора
week-fashion party у Львові
стань моїм храмом всія часів
та поволі зневолюй. поволі
згуби мою душу й відпродай її
чи навіки їй стань в’язницею
стань моїм золотом
та не блискотом-златом
дорогою прикрасою совісті
тишею, невагомою тишею,
щоб кантата твоїх каблучків
зазвучала органними залами
хай транслюють тебе каналами
і запишуть у всі аннали
як мою королеву вечора.
2010

- Агов! Ти тут? Живий? Не вбитий?
- Живий. У мороці боліт,
пропащих місць, лежу сповитий
за Удаєм вже стільки літ.
- Вставай, якщо живий, до бою!
Від Городища до Хитців
у сорок першому з тобою
ми не жаліли животів.
- Та, кажуть, то не ми, не наші
трощив кістки Гудеріан,
і, що в Шумейкового чаші
не наша кров – один туман.
- Вставай. З кривавого майдану
під кулі й досі нас ведуть.
- Важка земля. Мабуть, не встану.
Нехай, як хочуть, хай живуть.

Люблю смотреть на море при закате,
Люблю смотреть на ласковый прибой,
Люблю смотреть на красочное счастье,
Что называется воздушный город мой.

Ще не вернувся гетьман у Полтаву,
Бо не пройшов усіх своїх доріг.
Коли він ступить на її поріг,
Верни клейноди й невмирущу славу.

Ти маєш, люде, вдачу нелукаву,
Анафема розвіялась, мов сніг…
Невже за сиві три віки ти встиг
Забути вакханалію криваву?

Прийди і на Хрещатику зустрінь,
Хто б ти не був, чи далечезний кметь ти…
А ви навік з очей, заброди, гетьте!

О пісне волі, дзвонами полинь!
На Лавру впала зцілююча тінь,
Бо вже гряде з небес великий гетьман.
2oo9

Коляться на друзки мрії мертві,
І, як завжди, хочеться піти,
Доведеться щось нести у жертву -
Виходу без втрати не знайти.
А по склу лиш краплі безкінця,
З неба неймовірна ллється злива.
Я ховаюсь від твого лиця,
І від тебе я біжу зрадливо.
Час тепер для мене завмирає,
Душу розстріляла черга слів.
Здалеку забутий сміх лунає,
Хтось із нього щастя сітку сплів...
Полум'я роздмухуючи, вітер
Спалює твої сумні листи,
Ось уже на них не видно літер...
Просто моя жертва - то є ти.
2008 р.

Не кричу каждую секунду от счастья,-живу по средствАм.
Не взвешиваю каждое действие, наверное, зря.
Делю все, что ты обещаешь, напополам
Ставлю бОльшую долю на красное
календаря.

Время неумолимо,- стирает и страсть, и боль
но раз мы все еще вместе,- пусть будет так.
сотри с лица моего всю последнюю соль,
Сотри последние горести с желтых бумаг.

Сожги наше прошлое, как сжигают траву,-
Одной подброшенной спичкой огромный луг...
Я стала старше, я больше не позову,
Если ты снова что то разрушишь вдруг.
12.02.2010

Надміру сповнені надії
Не виправдали сподівань,
І втратили свій лік події -
Антоніми усіх бажань.
Понуро відспівала осінь,
Остання сцена, і - сніги,
Вже чорно-білий смак відносин,
Вже сутність втратили думки...
Минуле сплило і забуте,
Помилки спалені дотла,
А мрії, досі непочуті,
Ще сплять в передчутті тепла.

Будь ты солнышком моим,
Будь ты раннею весною,
Будь ты капелькой дождя,
Будь ты раннею луною.
Будь ты лучиком зари,
Будь ты раннею звездою.
Будем вместе я и ты,
Будем рядом мы с тобою.

Что ты смотришь
Все в даль далекую?
Что ты видишь
Там в тишине?
Может быть
все от глаза зоркого,
Закрывает скупость
теней?

Усе життя, неначе сиротина,
Блукаючи у світі цім чужім,
Я прагну відшукати ту людину,
Яка розтопить кригу у душі.

Усе життя, палаючи бажанням
Знайти до свого щастя врешті шлях,
Стираю я реальності всі грані,
На дні душі приховуючи страх.

Усе життя я, крок йдучи за кроком,
Тебе, Коханий, прагну віднайти.
Але у серці поки що глибоко
Живе, на жаль, лиш тінь від самоти...

Хоч важко не зневіритись, не впасти
У світі цьому повному облуд,
Я прагну знов торкнутися до щастя,
Зневіру проганяючи й біду.

Колись, напевно, з променем світання
У серце знову впущу я весну.
Лиш знаю, хто освячений коханням -
Приречений також й на самоту...

Знов жадає серце свята,
Зажурилось без кохання.
Де ж мені його шукати -
Може, в променях світання?
Де мені Любов зустріти,
У яких світах незнаних?
Десь ростуть любові квіти
На вершинах первозданних.
І моя десь половина
Теж чекає мить єднання.
Та чия у цім провина,
Що гірке на смак кохання,
А закохані віками
Один одного шукають
І свої життєві драми
У розлуці проживають.
...Ось і знов нова вершина
На шляху моїм зростає.
Та я вперто, без упину,
Йду на голос, що лунає,
Кличе в далеч неозору,
Де любов стежками бродить,
Де розлилось щастя морем
Й навіть сонце не заходить...
Розірву розлуки грати,
Що постала поміж нами!
Хочу знов Тебе кохати,
Як учора – до безтями!...

Злободенну таблетку-реальність
Кладу під язик:
Знову ранок приходить –
Від цього не краще-не гірше…
Ця проклята зима,
До якої сяк-так уже звик
Замітає сліди,
А із ними недопалки віршів.

У легенях гніздиться
Бронхіт і загублений дим,
Щоб зігрітись хоч трохи
Мугикаю ритміку блюзу.
Ця навальна зима,
Як одвічна причина причин:
Розібратись в собі –
Відшукати прощення і музу.

Небо кашлем вологим
На місто відхаркує сніг…
Ця зима, як остання
Із тих, що не буде ніколи –
Порозкидала нас
На сітківці колійних доріг,
Що вчорашніми днями
Біжать безперервно по колу.

О, что моя душа
В сравнении с твоею!
Моя душа - пылинка
В вечности твоей!

2008 г.

Твоя муза ушла к другому –
Нежится в его постели,
Пить кофе чужими губами,
Шептать на чужом языке…
Она вышла тогда под предлогом,
Что идет собирать вдохновенье
Для твоих будущих трелей –
Она вышла тогда налегке…
Оставив тебе на память
Свои нежные прикосновенья
В поэмах, стихах и в сердце
Растворилась в спешащей толпе.
Вернуться еще собиралась,
Превращаясь в слепое виденье,
Влюбляясь в другого поэта,
Оставляя тебя в мольбе…
Не верил, что забудет дорогу,
Не знал, что уже забыла –
Тихонько играл на скрипке,
Мечтая о ее груди.
И гнал от себя тревогу,
Забросив тетради и книгу,
Бросая в ответ улыбки,
Ведь их у тебя пруд-пруди.
А сердце уже заныло,
Замерзли стихи в колыбели,
Зарылись поглубже вены,
Чтоб хотя бы осталась мечта…
Как в двери вдруг позвонили –
И вновь соловьи запели…
Пошире распахнул, чтоб входила…
Вошла, но, увы, не та…

Худа у чорнім балахоні скаже «годі»
Від пункту «А» до пункту «Б» доїхав віз.
Прийшов безгрішним, а піду з клеймом на лобі.
В лікарні випишуть останній епікриз.

Чесноти і гріхи, скелети і гордині,
Не весело тягнув скрипучий древній віз,
Багатства не скопив, а тільки думи в скрині.
Що в голову прийшли під оберти коліс.

В зіркових небесах там вічність нескінченна,
Дарована творцем, але на жаль, не нам.
Смугасті мої дні, погасить сила темна,
Покірно в судний день піду я в інший стан.
23.01.10

Дружній шарж на поезію
Миколи Шевченка "Сонця мої, сонця!"

(оригінал)
Сонця мої, сонця...
Заплющив ючі... Чхнув.
Брехун прийде... Замовк.
Та жодного слівця!
Бува, щоб, не почув,
отой міліціянт,
що внаслідок родивсь...
А буде з того товк?
Ми вицупили фант.
Смачна була маця.
І, начебто, не снивсь
подібний сон...
Ця мої,сонця...


Сонця мої, сонця! Заглядують в тарілку,
І чхати так кортить, аж ніц немає сил.
А десь міліціянт сюрчить в свою сопілку
І проситься надвір із хліву вийти віл.

Із крові християн маца виходить лепська,
Ії я наточу із жолудів старих...
Коли таке наснить, то справи мої кепські:
Мабуть у буді всіх не додавив я бліх.

Моя любовь сильнее
снега, ветра,
Твоя душа
внутри моей души.
Твой взгляд,
твой вздох,
как малые кометы,
Сияют мне в тиши.

2008

Пока еще места свободны в зале -
красу красот частями раздают,
пока так портупейно и азартно
следит державным оком абсолют,

пока зажжен фитиль и целы лампы,
пока подъезд пристрелян - проходи,
пока еще полынным в нежных лапах
царапают по горлу сны твои,

пока стоят шиповники в распаде -
буреет медь и тлеет изнутри,
пока свежи ушибы и асфальтны
промзоны черных свастик впереди,

пока еще шестерни трутся в парах
под вывеской театров пустоты,
пока малют ливонские опалы
в проскрипциях времен не учтены,

пока ты сам возврат и возвращенье,
Иудин лев, победный, под пятой,
пока харон коцитами артерий
плывет, уснувший - пьяным кораблем.

Подивися, мій друже, як Осінь
В місто входить, дівчисько руде,
Стрічку вітру заплівши у коси,
І на посаг тумани пряде.

Ти поглянь-но: дерева так хутко
Повдягали багряну парчу!
А по вікнах остиглих маршрутки
Тихо котяться сльози дощу.

Опадає листок із гілляччя,
Оглядає довколишній світ.
Вже й земля. Он колеса маячать...
Що ж, Ікаре, плати за політ...

Де-не-де зорі зблискують зрідка
Поміж хмари дрантиві, старі.
Лине темрява млява нізвідки,
Огортає старі ліхтарі.

Львів заснув. Тільки Осінь вродлива
Йде по ньому, дівчисько руде,
Древнім левам розчісує гриви
Та сріблясті тумани пряде...

что нам сопутствует
что нам не кажется
все перебесится
все перемажется

полотна белые
и льды не тронуты
держи дистанцию
в пределах комнаты

за кистью голоса
мокнув признания
беги сомкнуть круги
и состояния

скрывая черное
словами пестрыми
рисуй себя с себя
как-будто вымер мир

а небо-на-глоток
дрожит меняя цвет
осталось на мазок
на посошок совет

вот краска красная
просохла – ссадины
в ней столько чистого
как в сердце родины

12 Февраля 2010

тебе идут по складкам уст
касаний нежных лепестки
и поцелуев мотыльки
воспламеняясь ветром чувств

зажгут в растерянности плоть
вздымаясь выше крыши крыш
и тая при словах "малыш"
читая "но" наоборот

глаза закрой передо мной
для многоточия и пусть
тобой сегодня обожгусь
как голос певчий тишиной

бьют сердцем родники строки
завьюсь совью небес гнездо
тебе идут все ноты "до"
касаний нежных
лепестки...

12 Февраля 2010

Прошлой осенью…
А будто-бы
Вчера
Рисовали черной тушью
Вечера.
Ночь осенняя чернила
Разлила,
И тоска ветрами выла.
Во дела…

О своем дожди стучали
Под окном,
И упорно мы молчали
Об одном.
И белье не высыхало
Под дождем.
И любви совсем не стало…
…Дело в том.

Не образи тілесні
Просякнуті життям,
А тіні безсловесні
Дають натхнення нам.

Вони літати вміють,
Коли тіла малі,
Вони завжди зігріють,
Коли всі стрічні - злі.

Так високо кружляють,
Коли на рани сіль.
Душі дві поєднають
За сотні тисяч миль.

Їх мати не шкідливо,
Шкідливо навпаки.
Закохано й мрійливо
Йдемо ми крізь роки.
2010

Рубаї

1
Немов світильник, світить людям гріх,
І в темряву ще більшу манить їх.
Тож подивися добре, що поклав ти,
Не поспішай зав’язувати міх.

2
Вклонявся і вклонятимуся Богу,
Бо Він проклав у вічність нам дорогу.
Якщо зберіг ти в серці Божий дар,
То спас назавжди - свою душу вбогу.

3
Як зможеш сміло меч укласти в піхви,
Героєм станеш, не почавши битви.
Тож хай затихне скрізь крицевий дзвін –
Під голос материнської молитви.

Сотні знайомих розкидані містом
в поза- і майже-досяжності.
Буде нагода — зустрінемось, звісно,
буде потреба, то зв'яжемось.

Потиски поквапом, усміх і вищир.
Топи, як_більшість і — лузери —
я не різню їх, дивитися вище —
я про неназваність друзями.

Снігомережа достатньо провідна
для теплообміну знаками,
тільки довкола так бучно, аж бідно,
холодно навіть заплакати.


2010

Жовкне сад, і листя пахне раєм.
Ніби він побіля серця, скраю.
Наше сонце схоже на дитину:
просить рук і вже не обпікає.
Ми підемо в різні боки садом,
загубивши незбагненну стежку.
Тільки сонце, що до нас звикало,
плакатиме десь над світом зверху.
То навіщо листя пахне раєм?
Айстри іншій - це така потреба.
Я ж чекала, пізня і небесна.
Бог любив мою любов до тебе.

2008-2010

http://makrus-studio.com/node/930

Подаруй поцілунок коханій,
В зачарований сон відведи,
Та вустам, ніби спраглій герані,
Дай напитись живої води.

Карамельно, лавандно, сп’яніло
Пелюстками троянд доторкнись,
Від обіймів щоб серце тремтіло,
А душа поривалась у вись.

Калиново, дурманно, ігристо,
Почуття те смакуй, як вино.
Розгуляйся сьогодні навмисно,
Бо не пив, мабуть, справжнє давно.

Насолоджуйся, пий до нестями,
Полони ілюзорні думки.
Що надалі відбудеться з нами –
Не гадай, а цілуй залюбки.

2006 г.

Хтось зник поміж німих образ,
Хтось просто так осточортів,
Хтось за коштовність видав страз,
А хтось не знав, чого хотів.
Усі однаково з’являлись
І так по-різному зникали.
На фото спогади зістались,
Та й то не всі, когось дістали
З альбому юних сподівань
І швидко з легкістю забули
Задля нових таких «кохань»,
Що лиш частково щось відчули.
Можливо, щось в мені не так,
Можливо, - юності дурман,
А може, це від долі знак,
Що це чернетка, не роман.

Солнце выше с каждым днём –
Наполняет нас огнём.
Холодит волненьем спину
День Святого Валентина.

Убегают прочь морозы
И ручьями льются слёзы:
От влюблённых тел и рук,
Тает снег и лёд вокруг
И зимы, усталой, рать
Уж не в силах устоять
Перед натиском природы,
Женщин и девчёнки-моды.

Всем зима поднадоела,
Ну и дамы, знамо дело,
Чтобы снова потеплело
И Земля цвела и пела,
Зеленела, чтоб листва,
Подтвердив весны права,
Обнажить себя готовы,
Демонстрируя обновы,
Открывая формы тела,
Соблазнительно и смело.

– Зимний холод – трепещи!
К чёрту шубы и плащи,
Юбки носим – покороче,
Чтоб теплее стали ночи,
И экстаз, в порыве страсти,
Рвал сознание на части!..

Прочь, невзгоды и ненастья,
Мы хотим Любви и
Счастья!
(14.02 07 – 11.02.10)г.

А хочеш... я зів’ю гніздечко,
Як ластівка весела навесні.
Десь біля тебе, недалечко,
Між виноградом на стіні.

Я поназбирую натхнення –
Галузку до галузоньки сплету,
А ти проміньчиком повз мене –
Свою шукати висоту.

Я ж заховаюся у слові
І пісню колисатиму крильми.
Там щастя виросте з Любові,
Де в пісні стрінемося ми…

2010

Мої найщиріші вітання усіх митців ПМ
із Днем закоханих.


Гортаю листопад
погаслих днів.
Пожовклі дати
опадають в осінь.
Меланхолійна
канцелярська
постіль
подій,
бездій,
надій,
безсонь
і снів.

У кожного свій жереб.
Хоч мені
круп’є фортуна
усміхом не світить,
я все своє життя
ішов до світла.
Чи не тому
й судилися вогні?

Вогнем вогню згораю,
а над ним
хтось обігріє душу,
хтось долоні,
хтось омине,
а хтось на дно безодні
в мою безвихідь
прилетить крізь дим.

Боротиметься
за моє життя,
не тямлячи ні опіків,
ні страху.
І попіл розітнуть
дві білі птахи –
заручені вогнем
Вона і я…

Пожовклих дат
зів’ялий листопад
відшарудить
у запокійний попіл,
а я повірю
божевільній спробі
підвестися з-за
грат падінь і страт.

Підвестися
заради почуття
в безвиході
пробудженого Нею.
Хронічний мрійник,
мрія - Галатея.
Заручені вогнем
Вона і я.
2010

Рубаї

1
Я раптом вийшов на тернистий шлях,
І навіть розгубився попервах.
Але пройшовши гори і долини, –
Я загубив десь по дорозі страх.

2
Згниють зелені яблука незгоди,
Які підкинув хтось у сад свободи.
Ви по кишенях не ховайте їх,
Щоб сором душу не пропік народу.

3
Іде народ через юдоль плачу,
А я дивлюсь на нього і мовчу.
Великий біль стискає моє серце, –
Не мають люди хліба досхочу...

Ти тримаєш у руках своє життя.
Завжди ціни і відчувай його буття.
Завжди присвячуй і втрачай
З новим натхненням на душі.
Себе вирощуй й віддавай на цій землі.

2007, Бердичів

Її очі блистіли мов зорі,
Які в ту ніч нас чарували…
Волосся, мов хвилі моря
Мене так милувало…

Її ніжні уста мене цілували,
У серці моєму неспокій лишали…
Обійми легкі й досі відчуваю…
Мені тебе не вистачає.

2006р.

Осень,
ты меланхолична,
ты проста и необычна,
ты для взора свысока
не покажешься легка.
Твой приход навеет радость,
унесет былую слабость,
позовет вслед за собой,
и подарит взор иной.

Ти поглянь у небо!
У ньому все лиш прекрасне!
Сонце зігріває хмарини
І світить так ясно!
Ти придивись у очі,
У свої жіночі чи дівочі,
І ти побачиш, як у них горить яскрава зоря!
Ти відчуй хлопаче:
Чоловіче чи юначе, як у жилах твоїх
Тече сила неземна!
Лиш здається тобі, що ти такий як усі,
Та не варто так думать у цьому житті,
Бо триматися треба за щастя своє,
І не думать, що хтось щось зіпсує,
Посміхнутися серцю,
Відкрити вікно,
Пташці сказати „привіт! Летимо”!
І ніколи не опускати крила свої!
А лиш вгору летіти до здобуття власних мрій!
А якщо стане сумно-
Ти собі не повір!
Роби усе те, що тебе веселить!
Якщо серце болить, то воно не болить, -
Ти надію втрачаєш,
Цього не варто робить!
Не соромся дитиною стати
Хоч на деяку мить,
Бо в ті чудові часи
Ти міг все, що завгодно робить!
У сварливу годину зумій зрозуміть,
Поступися, піддайся,
Це тебе не згнівить.
Не злись, не втрачай,
Ганебних манер себе позбавляй,
Навчися прощати
І бути не першим,
Адже тепло твого серця
Ніхто не перевершить.
Ти повинен частіше його відкривати
І світу усьому радість давати,
У серце своє впускай лиш любов,
Добротою ділися знову і знов!
Кришталевість життя
Вбирай в свою душу,
Відчувати щасливим себе ти примушуй!
Вбирай всю красу, теплоту!
Надії й бажання!
Завжди перетворюй життя на нестримне кохання!
2006р.

Голос – річка,
Прісна вода.
Погляд – блаженна прохолода.
Свіжість губ,
Тендітність рук,
І очей прекрасна врода.
Таємничість викликає цікавість,
Кмітливість, звертає увагу,
Чуйність породжує любов,
Гордість збуджує відвагу.
2006р.

Ти соромишся сказати «люблю»…
Як чудово це виглядає,
Коли ти справді хочеш промовити ці слова,
Але щось тебе тримає.
Відводиш погляд свій убік,
І в цю ж мить ти ще не знаєш,
Що тендітна посмішка легка
Почуття не приховає.

Хочеться пригорнути тебе поближче,
І не відпускати.
Бачити, що зараз ти найщасливіша
І ні слова не сказати.
Торкнутись твоєї руки і відчути сподівання,
Що коли ми разом – нас об’єднує кохання.

2006р.

Я хочу очі бачити ясні
І теплих слів твоїх відчути промінь,
Щоб кохання слід лишила ти в мені,
Нехай з’єднаються наші долоні.

Почути вранці спів пташок,
Які щебечуть про кохання,
Душою бачити красу,
І мати в серці лиш одне бажання…

2006р.

Хтось обожнює тебе,
А для мене ти як ніч.
Я тримаю твоє волосся,
Воно має запах весни.
Твої крила опустились,
А я не зміг...
Допомогти тобі піднятись
І ми зостались самі.
День перетворюється в ніч,
А ніч зникає, як день,
Де є правда, хтось скаже мені?
Очі палають тобою,
Від страху болять,
Твоє волосся намокне
Під дощем навесні.
Зрізана квітка більш не росте,
А ти ще живеш,
Нехай липень дощить..
Бо сонце не гріє твої ніжні губи,
Той, хто в серці має камінь, тебе не простить.

2006р.

Підійнятися б по вище,
І летіть все нижче й нижче.
Бачити усе таємне,
Що було так неприємно.

Розчаровуватись в людях, -
Значить сили набиратись.
Щоб усе це пережити,
Треба дуже постаратись.

А ти вмієш біль терпіти?
Біль душевний - то є рана.
Якщо прагнеш – ти є сильний.
А байдужість - це погано.

Стрімко вгору підійматись,
За секунду звідти впасти.
Жарти долі, то є правда,
Більш нема що розказати.
2006р.

І так просто капає дощ,
А потім розквітають квіти.
Мені не вистачає чогось,
Своє тепло нема куди діти.
Нехай квіти ростуть,
А небо ясніє.
Я буду чекати когось,
І хтось прийде в мої мрії.

2006р.

У віковічних ланах снів
Ти губ торкаєшся моїх,
І це звичайне відчуття
Стає блаженним подихом буття.
Не все раніш було таке чудове,
Як після пісні твоєї мови,
Неначе в мріях опинився,
Як би цей час призупинився,
Відчув би я бажання смак,
І твоїм подихом я жив би,
Все, що приходилось, стерпів би,
Як би ж все справді було так…

Зима 2006р.

Таємниця таїться в тобі,
Самій не впізнати себе,
Лиш вітер у змозі розгадати тебе.
Тому що бачиш себе лиш в одному,
А все, що навколо бачить тебе по іному…
Торкнутись істини не зможеш, заплющивши очі,
Щоб досягнути її, треба дивитися в очі.

2006р.

Ти стоїш на порозі нового життя,
І не бачиш останньої сльозини в очах.
Крапля за краплею падає вниз,
Обернись, придивись!

То не вітер подув засльозив оченята,
То не іній горнить їх у горнята,
І не сльози від шастя, здобувшого волю,
А можливо то плач від зазнатого болю?

Не можливо здобути щасливе життя,
Відправляючи свій гріх в забуття.
І чесна людина сповна не стане щаслива,
Доки знатиме, що добро без зла не можливе.

2006р.

І крапає дощ...
Від болю мене він рятує.
Прохолодою свою
Скорботу мою він вгамує.

Аромат твого тіла
З мене змиє вода дощова.
Твій дотик, цілунки
Стану я забувать.

Та без тих відчутів, що з тобою провів,
Для мене не має сенсу життя...
Я здолаю усе заради тих почуттів,
Бо тебе я кохаю! Джульєтто моя.

2006р.

Сьогодні знову я з самотнім почуттям.
Чи я когось кохав, чи був як сам на сам…
Але чому мені так хочеться знайти?
І я не знаю де ти…

2005р.