Мов холод пронизливий,-думка:
Не гріє кохання мене...
Як букви зникають від гумки,
Так це почуття промине.

Забуду безглузде страждання,
Що ніби звалилось згори.
І згасне чуття незрівнянне,
Що в серці моєму горить.

Погаснуть й іскринки останні,
Які ще зоріють в душі...
Коханнячко перше і раннє,
Невже ти, мов студінь, скажи?



березень, 2008.

Забуті могили, забуті могили,
Чому ледь видніють вони?
А серце, мов чаєчка, жалісно квилить,
Та хто ж з них, скажіть, завинив?

В кривавих боях наші прадіди бились,
Життя щоб кипіло зеленокриле.
Невже їм, полеглим, подяка така?
І ятриться біль у душі й не змовка.

І подвиги їхні славетні забуті,
А пам'ять про них мов в кайдани закута.
І там, де могила відважній людині,
Колючий бур'ян розростається нині.

Чому ж ці могили отак занедбали,
Чому тих забули, які воювали?
Невже їм, полеглим, подяка така?
І ятриться біль у душі й не змовка.

На прогулянку по лісу
Вийшли пані гонорові,
Начіпляли перли, бісер –
Тонконогі парасолі.

Елегантні капелюшки
Їх від сонця затуляють,
Сяють кульчики на вушках —
Не гриби, а справжні кралі!


2010

Зібрала докупи
Зі спогадів хмари,
Почорніло небо,
Запахло дощем,
Минулого в гості
зійшлися примари...
Збудився в душі
і у серденьку щем...

Не гнатиму вас,
Мої дивнії гості,
Хай вже догорить,
Спопеліє мій сум.
Я вийду під дощ,
І нехай з високості
Святая вода
Змиє залишки дум.

19.02.10

Віршами, сповіддю, прозою,
Дощиком, снігом і грозами,
Серцем, душею і розумом,
Знов проливається сум.

Рвучкими фразами, холодом,
Спрагою, втомою, голодом,
Тихим сумлінням нездоланий,
Знов озивається сум.

Ніжністю, вірністю, вдачею,
Радістю, щиро дитячою,
Вірою в себе, несхитною,
Так розганяється сум.

Слухай, ти знаєш, а як зажевріла та мить? –
Мить воскресіння любові у шатах весняних.
Спершу здавалось, - то вогник далекий мигтить
В небі, маленький, огорнутий білим туманом.

Потім все ближче – в дивній спіралі століть.
(Можна заплакати… Ось вона - перемога).
Серце калатає і в голоси верховіть
Тихо, спокійно голос вплітається Бога.

Слухаєм разом. Чуєш? – Я чую також:
Скрапує сонячне світло у наші долоні,
Та із усіх найкращих у світі сторож
Я обираю одну, із найменням Любові.

Світлій пам’яті Володимира Івасюка

Тридцять друга весна забуяє без тебе,
І Черемош заграє на хвилях без мір.
А мелодія та доторкнеться до неба,
Щоб тобі було чути мелодію гір.

Бо й від них ти черпав творчі сили і віру,
І у росах купав новий день, мов дитя.
І за все ти віддячував працею щиро,
За любов в одну мить розплатився життям.

Знов заплаче дощем над Личаковом небо,
І на руті безсмертній розпуститься цвіт.
…Тридцять друга весна забуяє без тебе,
Не на мить , а на вічність прийшов ти на світ.

4 березня 2010 р.

На камені, торованім углиб,
Бог притулив тендітну квітку незбагненну.
І жуючи терпіння черствий хліб,
Всесильний сторожив її щоденно.
«Я вклав на неї вже чимало ер!
Таки тепер, панове, далі рушу,
Але, щоб Божий задум не помер,
На квітці надламаю болем душу.
І уперед на міріади літ
Світ втримає незрима рівновага.
Оце і є мій Новий Заповіт,
А не в конторі писана бумага.
Тож я — у даль, а квіточка — отут,
На камені. Дві речі протилежні.
Це — рівноваги життєносна суть,
Це — мій Закон (не ваше дишло!) — стержень.
Що каменю? Він глибоко в землі.
А квітку необачно можна вбити.
Тепер чатуйте, людоньки малі,
Натомість мене, якщо воля жити.
Велику глибину вінчає цвіт.
О, цвіте, бійся втратити твердиню.
Бо нащо ж людям дано Заповіт?
І нащо камінь? Нащо цвіт людині?
Багато тверді начебто ускрізь.
А скільки ж треба квіточці маленькій?
Та скільки втрачено твердині й скільки сліз
Заплачено за людські витребеньки!
Отож, чатуй! — гукає Бог здаля. —
Як хоч — почуй. По-божому подумай.
А я вже стільки довго не гуляв,
Бо через людство був у вічнім сумі.
Тепер на людство вічність переклав.
Нехай саме себе урівноважить.
А я подивлюсь з висоти вистав.
Не тільки хліба прагну, а ще й вражень».

2008

Ранній місяць - рудохвостий кіт
Зустрічав Тебе коло воріт...

Хвіртка тьохнула тривожним солов"єм
Привітавши щастячко моє...

Вечір блід..палахкотів..сіяв..
Як ішла по стежці Ти...Моя...

Розпустився б до решти поривчатим вітром,
В епіцентри тебе затягнув ураганно —
Хай би мчали за нами минулого титри,
Хай би дихання друге відкрилось востаннє.

Розпростерся би морем, щоб хвилі вдаряли
І наскельні про нас вибивали малюнки —
Ти — печерна, зодягнута в низку коралів,
І у світі ще так незаповнено й лунко.

Зачинали б ліси ще неходжені тропи,
Біля вогнища гріли тепло обереги.
Ми писали б любов, як найбільшу з утопій,
І гортав би рукописи споминів легіт.


2010

І сняться сни...
Твоя рука,
Твоє волосся грає водоспадом,
Твоя присутність лагідна, м’яка,
Твої вуста, що пахнуть шоколадом.

Твоє тепло вплітається у сни
І змушує спросоння посміхнутись.
Твоє кохання, як вино весни, –
П’янить і не дає проснутись.

//////Не жалею, не зову, не плачу,
//////Все пройдет, как с белых яблонь дым.
//////Увяданья золотом охваченный,
/////Я не буду больше молодым.
Сергей Есенин

"Все пройдет, как с белых яблонь дым"****,
Все пройдет – и боль разлуки сгинет.
Скоро станешь для меня чужим…
Все пройдет – и радость вновь обнимет…

Все пройдет – иссушит слезы ветер,
Дождь умоет и растает грим.
Все пройдет… На этом белом свете
Много разных чувств – он стал цветным…

Все пройдет – оттает сердце в марте,
Я открою новую тетрадь:
Первой строчкой снова в авангарде
Выстрою проснувшуюся рать!
27.02.2010

Ох, як я довго спала...
Леся Українка

Козаче соколю,
Візьми мене із собою...
(З народної пісні)

Не пробуджуйте жінку зимою,
Коли світ у полоні снігів,
Навіть овид за білою млою...
Не пробуджуйте жінку зимою.

Не пробуджуйте жінку весною,
Хай поспить у квітневому сні...
Як не можете взяти з собою,
Не пробуджуйте жінку весною.

Не пробуджуйте – чуєте? – влітку –
В ніч, ясну від купальських вогнів,
Бо нема ні рятунку, ні ліку
Од вогню,
Що пробуджує жінку.

Не пробуджуйте жінку під осінь,
Коли пристрасті втишаться всі –
Досить муки тієї, ой досить...
Не пробуджуйте жінку під осінь.

03.03. 2010

Ранок...Сонце за вікном
пензлик в фарби устромило
і яскравим кольором
день весняний цей зробило.

Я з усмішкою встаю,
потрапляю ніби в казку.
Чи це може я в раю
вподобала Божу ласку?

Ні не сон це, а весна
радістю зігріла душу,
пробудила нас від сна;
їй подякувати мушу.

Хай же грають кольори,
роблячи усе барвистим!
Час для нової пори
приберіг нам аркуш чистий...

Моє дитинство пахне молоком,
солодким й теплим наче мами груди.
Прислухаюсь, і спомин в серці будить
Мелодію, що чула перед сном

Моє дитинство пахне чебрецем.
І ранком, під бабусиною грушею,
Невміло так плоди медові струшує
- Не падають! - І плаче через це...

Хто хоче мати владу на землі,
Народові слугою має бути.
Бажають це дорослі і малі,
Щоб справу видно, не лиш слово чути.

Для нас звучало вже багато слів...
І ціле море обіцянок дано.
Та ні один «оратор» не зумів
Довести ділом, а не лиш «сопрано»…

Політики, немов на перебій,
Себе хвалять і хвáлять свою справу.
Та жоден з них за вас не піде в бій
І не здобуде в нім достойну славу.

Хто хоче на землі владарювать,
Народові слугою має стати,
І завжди мусить бути, як солдат,
Біля домівки вашої на чатах…

3 березня 2010 р.

видноколом вічне коло
вились вихором вітри
вальсувало у світи
світло... солодко відколи...
сяйвом сонячним по синім
воском свічки плаче тінь
пилом понадпоколінь
падали піском у піну...
сяйво... сім’я сіяв – син мо’? –
синь космічна з-під брови?
буде бог де бились ви
за буття у будень зимній...
син мо’?..
синє...
надосіннє....
тссссс...
а-а-а-а-а...

Загостювалася зима
І загострилася недуга...
Бліда, самотня й недолуга
Я жду тебе у сінема.
І вже нема того розмаю,
Я п"ю без тебе каркаде
І все чекаю. І не знаю,
Коли зустрінемось і де.
Іде в гріхи і перелюбство
І зараховується в стаж
Повільне людства самогубство,
Зневіра, злидні, епатаж...
Та навесні і не згадаю -
Дивилась чай? Пила кіно?
І плакала... Оце б розмаю!
А звідки - майже всеодно.
Пальто куценьке, в шафу - шапку
І в радість - праця задарма...
Усе циклічно. Все спочатку.
Загостювалася зима...

Як часто Небо ми картаєм,
За всі невдачі, долю злу,
Любов у душах спопеляєм,
Ковтаючи гірку золу...
За що? – шлемо Творцю питання
Чому? – а відповідь - німа...
І гинуть наші сподівання,
І застилає світ пітьма…
І хрест стає тяжким без міри,
І в серці закипа злобА,
І не стає у ньому віри,
І не стає у нім тепла…

Хіба ж не дав достатньо сили?
Чи розуму, чи почуття,
Щоби хреста свого носили,
Котрий майструєм за життя?
Думки, слова, ба, навіть вчинки
собі обрали ми самі,
А що гіркими є пожинки...
Лелієм докори сумні.

05.02.10

Якось з другом ми пішли в ліс гриби шукати,
та у хащі забрели – довелось блукати.
Швидко стало сутеніти, появились зорі,
це небесні ліхтарі заблищали в горі.
Вже не тішать нас гриби, ну його до бісу,
тільки нам би по скоріш вибратись із лісу.
Розв’язався тут шнурок, до туфлі нагнувся,
ззаду хтось як садонув – я й перевернувся.
Біг не знаючи куди, куди ноги несли,
„Душу грішну спаси!”, - Господи воскреслий.
Я стрибав через кущі, гнув берези тонкі,
все казалося мене доганяють вовки.
Щось хватало за рукав, ногу не пускало,
ударяло в лоб дрючком, по хребту попало.
Натикався на пеньки, за траву хапався,
хочте вірте, хочте ні – до смерті злякався.
Подолавши марафон, олімпійську здав би норму,
позавидував собі за спортивну форму.
У стрибку згубив туфля і носок порвався,
„Слава Богу, що живий!”, - дома я дістався.
„Що це трапилось зі мною?” – ставив запитання,
то сікач не зрозумів моє привітання.

Устав гоцул біля річки, на трембіті грає,
Раптом чує - хтось до нього з розпачем гукає:
"Ой, спасітє, памагітє, тану, утапаю!"
На те гоцул - нуль уваги, зовсім не зважає,
Повернувся на схід сонця та й си трембітає.
Знову крики, знову лемент: "Плавать нє умєю!" -
Долітає аж до штреки... Гоцул - трембітає...
Довго ще луна гуляла понад гори й плаєм,
Врешті, стихла - мо', втомилась, хто ж її там знає...
Кинув гоцул трембітати, усміхнувся й мовив:  
"Ну, здавалося б, дрібниця... А настрій - чудовий!"


01.03.2010

Там де церква висока й зелений лужок,
за городами в’ється тиха річка Бужок.
Де землі горбисті, а схилами ліс,
там я народився, там колись і ріс.
Вже давно в столиці та летять думки,
де джерела чисті і журчать струмки.
Де ставки рядочком та верба похила
і гуси ґелґочуть, здійнявшись на крила.
Гомін чути всюди, щебечуть пернаті,
бусол гніздо звів у сусіда на хаті.
А попід лісом вузенька стежина,
рясно стелиться яром ожина.
Шелестять задумливо молоді дуби,
в листях заховались їстівні гриби.
Серед лісу лунають заворожливі трелі,
це поле співоче, пташині дуелі.
Серенади заводять, жаби в болоті,
тенору позаздрить сам Паваротті
По берегу людські пасуться корови,
босоніж я іду, молодий і здоровий.
Така ось в уяві, постала картина,
місця то дитинства, душі тут частина.

Небо хмара затягла, у горі гуркоче,
у ложбинці, край села, „москвичок” деркоче.
Бач лишилося чуток, а тут дощ підмочив,
підштовхни прошу браток може б я проскочив.
Руки в бампер обіпер, обійшовши з тилу,
„ну, рушай” - сказав тепер, піднатужив силу.
Жалібно мотор завив, та ввімкнувши передачу,
мию гряззю обліпив – що ніц не бачу.
Очі, вуха, голова, писок весь в болоті
на зубах скрипить пісок його повно в роті.
Поки лінзи обітер, витряс зліпок з вуха
З виду скрився мій шофер і не чути звука.
Повернувся до своїх, наче чорний привид,
пояснити я не зміг, що то задній привід.
У одежі в чому був, плюхнувся у ванну,
треба було - допоміг, у біді дружбану.
Річ іде лише про то, де свиня зарита,
задній міст у нашого авто, що в коня копита.

Їду я у село, позабутий куточок Поділля,
я к на свято сюди, їду, як на весілля.
Вдалині від шуму й доріг, загубилася рідна місцина,
тут серед лісу і трав, мешкає близька родина.
Навпростець через луки, поля і долину,
тут знайоме усе - і думками у юність порину.
Видно купол і хрест, що виблискують ще із далека,
там в голубій вишині, кружляє у парі лелека.
Бачу схил, бугорок, а за ним і хатина,
нижче річка Бужок, де пасеться скотина.
Буйство трав, квіти, що рясно розкидала весна,
тут нап’юся води з джерела, що дала нам Цариця небесна.
Я приїду в село, де зустріне похила матуся,
я приїду на день, а можливо зовсім повернуся.
На стежину, садочок на гай, навкруги на усе подивлюся,
хай квітує мій край, перед ликом Отця помолюся.
В ритмі шаленім, у метушні, блукаємо в вихрі без змісту,
ваблять нас фарби, вогні нас заколихує музика міста,
всі ми діти землі, це повірте не слід забувати,
там де коріння твоє, легко себе почувати.
2009

Присутствую на краешке крыла
И провисаю в сторону паденья.
А подо мною — море и скала.
А надо мною — небо воскресенья.

Но стоит птице яростней взмахнуть,
Моё прервав паренье, вверх взлетая,
Определиться мой нептичий путь
И в строчку превратится птичья стая.

Падение струною зазвучит,
Металлом затвердеет осознанье.
Так близко море подо мной блестит,
Но так черна скала необитанья…

2008

Cамотність має смак гіркого клена.
Самотність має дух дощу вночі.
Лише вона ночує-днює в мене
Й нечутно на весь світ в мені кричить.

Крик самоти рве слизову гортані,
Але нікому чути я не дам,
Як викрадає силоньки останні
Самотність... Бо немає діла вам

До того. Бо зарадити не здатен
Цей велелюдний світ, що я одна.
Самотність – моя церква й моя хата.
І, мабуть, прірва, бо не має дна.

До церкви самоти заходять люди,
У хаті самоти живуть коти.
Самотність мені подругою буде,
Бо другом бути не спромігся Ти.

Самотність обвінчається зі мною –
Ця двостатева і дволика суть.
Самотність буде вічною зимою –
Усміхнено-ожеледіла лють.

Ти теж самотньо й безпорадно в світі
Блукаєш, половиночко моя...
У самоти міцні і темні сіті...
Але іще гукну: вертай, це я!

Гіркого клена смак – самотність, любий...
Самотній голос мій, самотній твій.
Мовчать холодні занімілі губи...
Почуй. Прийди. Надією зігрій.

2009 р

У казки очі радісно-привітні.
У казки серце – подив і краса.
Вона цвіте у січні і у квітні,
Залюблена в високі небеса.

А з неї оглядається дитинство.
Замурзане.
Заплакане.
Смішне.
І спогадом солодким лине пісня
І обіймає мрією мене.

Верни мене у казку…
Ні. Не треба.
Ми створимо свою –
Одну на двох.
У грі проміння сонячного неба
Сьогодні казки нашої різдво.

=4=

На дворі плюс,
А я не сплю,
Бо холодно.

Я з”їм тепер
ВсьогО тебе
Із голоду.

Розтане сніг,
Всі “так” і “ні”
Ми зважимо.

І їм усім
Про нашу ніч
Не скажемо.


03.03.2010

На згарищі мрій
самотня стою і не знаю –
Чи знову у бій,
в якім переможців немає,
Чи дух невгамовний
нарешті покірним зробити
І жити безмовно
в тенетах байдужого світу.


Нікому не вдасться
впокорить мій дух невгамовний,
Бо навіть в нещасті
терпіти не буду безмовно -
Усупереч скверні,
що наші серця роз’їдає,
Крізь світу все терня
за Правду й Любов йду до краю!

У кожного героя власний кат,
Є свій Сташинський в кожного Бандери.
У всі віки чатує десь Пилат,
А час прийде – постукає у двері.

І де б ти не ховався – віднайде,
Втекти від нього – надто марна справа.
Система знає чітко: як? і де?
Героя слід увічнити криваво.

Якщо сьогодні твій щасливий час:
Є нестрашні ні грати, ні тортури -
То завтра може стрітися камаз,
Що на дорозі стане смерті муром.

У кожного героя власний кат,
Що в спину важко дихає щоразу.
Лиш на одного дивиться з-за грат,
На іншого – чатує з-під камазу…

Життя випробовує нас -
Так хоче Господь.
Відточує, наче алмаз,
І душу, і плоть.

Життя загартовує всіх
Своїм ремеслом,
Щораз посилаючи гріх,
Чи кинувши злом.

Та в кожного Ангел є свій
І свій Сатана.
І в тім, що спокушує змій –
Є й наша вина.

З нас кожен долає поріг
Своєї біди.
Життя випробовує всіх -
Так буде завжди!
2001р.

Тішиться руда лисичка,
Що купила черевички -
Гордо лісом походжає.
Тут – де не візьмися, заєць
«Гей, вітаю вас, лисички!» -
Проясніло в лиски личко,
Усміхнулась, рада-рада:
«Гарні черевички, правда?»
« Ні, це я грибам–лисичкам,
Он, сховались у травичці»
Лиска глип - а там сімейка,
Сім лисичок, сім руденьких,
всі тугенькі, невеличкі:
"Ох вони і симпатички!
Хто б подумав, що зустріну
Я отут свою родину,-
Пощастило, що й казати,
Мабуть, нині в мене свято –
Є новенькі черевички,
І знайшлися посестрички!"

Дві лисички йшли зі школи
З ранцями на плечах
І рясне суничне поле
Здибали надвечір.

Назбирали жменю ягід,
Цвіту в чай нарвали,
Та незчулись бідолаги,
Як і заблукали.

На траві сидять лисички
І дрібненько плачуть —
Жовті сукні, мокрі личка
Хто ж знайде, побачить?


2010

В третій день повесні прилітають із вирію рими,
На душі щось паскудно від мулу вчорашніх образ.
І сьогодні, коли ми зробились вже зовсім чужими
Пару слів на прощання я хочу сказати до Вас.

Так, любити поета непросто – я все розумію:
Всі ці «вищі матерії», вірші про вічне, пісні,
Але знаєте, Пані, по-іншому просто не вмію
І без цього не можу це те, що живе у мені.

Просто Ви не зуміли мене зрозуміти спочатку –
Ви і гадки не мали про те, що я думав, чим жив,
А мені так хотілось, щоб наше маленьке дівчатко
Посміхалось мені (як же сильно цього я хотів!)

Було схоже на вас… Я б її підкидав би до неба,
Я б читав їй книжки, перед сном колискові б співав…
Але ж Ви розлюбили – Вам більше нічого не треба,
Вас уже не цікавить, все те що я тут написав.

P.S. Тож Ви кажете, Пані, що можна от так розлюбити,
Що мої почуття – це безглуздих дискусій предмет,
Ну а я от не можу, і довго ще буде боліти
Десь у грудях…
На цьому прощаюсь…
Самотній поет…

Ти чуєш - весна прилетіла!
Мов справжня казкова жар-птиця,
Закутала в чари нам тіло
І серце примусила биться.

У душу мою зазирнула,
Торкнувшись до струн, що дрімали.
Не хочу дивитись в минуле -
Тебе я сьогодні спіткала!

Втечемо у гори з тобою,
Туди, де живуть тільки хмари,
До зір доторкнемось рукою,
Пірнемо в любовнії чари.

І небо нам здасться ясніше,
І зорі ласкавіш засяють.
Ходімо зі мною скоріше,
На тебе давно я чекаю!
2002р.

зламатися - щоб стати сильним,
заплакати - щоби сміятись,
закритись в клітці - щоби бути вільним,
збрехати всім - щоб з правдою зостатись

Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.
Вона дорожним припадає пилом,
ковші на ній вколіно вироста...

Бо як же ті - Петро і тітка Векла?
Чи пам'яті про них вже зупинився лет,
чи пам'ять та уже й зовсім посмеркла?
Хто їм до зір поставить монумент?

Я в цьому добре поварився пеклі -
тож можу щось, бо заплатили гріш...
А як же ті - Петро і тітка Векла?
Чим їх стежина батькової гірш?

Вони із батьком зорі ті ж лічили,
однаково бузок їм матусівський пах,
і шиї - у ярмо, і напинали жили
на цих чорноземах, що в них у головах.

Бо як же ті, що впали в тридцять третім?
Он горбик. Лиш. Й западинки рясять,
й над ними клен схилився чорним крепом...
Де їм синів і внуків, де узять?

Щоб чаєнятами злетілись до могилок,
щоб простелили вишитий рушник
й за упокій хоч чарку прихилили...
Та до западинки не прийде внук-боржник,

бо - не народжений, як не родивсь і батько
від батька юного, що й дівки не пізнав...
Не стали ще й батьками їх багацько
І юнок не торкавсь ще материнський знак...

До інших йдуть через горбок забутий -
у нім - Петро чи тітка Векла там,
вони лиш чують, як пасхальним гупом
до інших йдуть - батьків, братів і мам...

Тож - не прийдуть. Прости, душе, й помилуй
за цей ковил, що рясно вироста...
Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.

Матусівка. Літо 1973

...І сіли з сонцем* ми за стіл.
Отак - воно, так я - навпроти.
Хлібина - навпіл й промені навпіл
окрайця аромат і жару дотик.

Шановне всілось - пан чи сер,
округлість ручкою підперло,
і вже не встать мені тепер —
мертво.

- Оце, - кажу, - твої дари
із рук моїх так щедро звисли...
І я почув тихенький скрип -
засовалось шановне в кріслі.

- Дивись, - кажу, - твої дари!
Поклав я свіжі паляниці,
і мов дівочі пишні лиця
засяли знадної пори.

- Це як сміялось ти і гріло,
як руки наші ти жаліло.
Так радісно тоді було.
Усе росло, немов двигтіло,
сміялось дальнє аж село.

А сонце!
Од сміху бралось за живіт,
аж капав піт,
не піт, а краплі золоті
на довгій сонячній фаті...

-1 це, - кажу, - твої дари,
поклав миршавий огірочок.
Це той пожовклий той рядочок,
що ти спалило ізгори.

Як - заховайся! - ми просили!
А ти палило...
Ось - сіль тобі, ось - ніж.
Ріж.
їж.

Шановне - бачили б! - скривилось,
великим оком подивилось.
Почувся ляс, почувся тряс,
і громовиця понеслась.

Лише одвірки затріщали,
як вирвалось воно з дверей
і до зеніту знов погнало
своїх коней...

Хоч раз, можливо, за сторіччя
сказав йому я правду в вічі,
а чи на щастя, чи біду -
я суду жду.

* Тут - не світило, з яким грішно мені було б сісти за один стіл. То є алегоричний образ рідної держави.

Ходіть, ходіть на кладовище,
де вдень - німота, ніччю - сич,
де між гробків лиш вітер свище,
шукає привидів-облич,

щоб їх лизнуть, бо він товариш
їх тут єдиний. Стереже
супокій душ і трун отари,
і кістяків земний ковчег...

Оце і все, що тут зосталось
від загребущості й надій
на гаман повний з п'єдесталом.
Так смакувалося тоді

маєтним, шелестким огромом,
як золота звивалась нить,
що навіть матір вигнав з дому:
не заважала щоб лічить

його солодкі й ситі статки.
І ось. Могилка. Три на два
землі святої скромна латка
та камінь й напис - в головах.

І більш нічого! І не буде!
А він же так душив усіх,
що ціпеніли з жаху люди:
- Це що? Його обходить гріх?..

А він тягнув, хапав і нищив
і чув лиш гамановий клич...
Ходіть, ходіть на кладовище,
де лиш - німота, й лише - сич,

щоб ви, лукаві й ненаситні,
згубивши душу не одну,
приміряли біля бузку і вишні
собі і шир, і довжину.

Кіровоград. 1968

Пробудившися зі сну,
змивши з себе всю росу,
пан з веснянками на вусі,
йде стрічати сонце в лузі.
Одягнув зелений фрак,
збоку почепив будяк,
на краваточці ромашка,
в шляпі новій диво-пташка.
Свище вітер у кишеньці,
трішки неба є у жменьці,
заквітчав шпарину в стрісі,
анемони скрізь у лісі.
А букетик й спів двох галок
для панянки із фіалок,
стелить теплий гобелен
березневий джентельмен.

Якщо поряд з тобою людина,
Саме та, найдорожча на світі,
Найпрекрасніша і єдина,
Ти цінуєш близькості миті.

З нетерпінням на неї чекаєш.
Заглядаєш часто в віконце.
Усім серцем її кохаєш.
І приходить до тебе сонце.

Вона завжди тебе зігріє,
Словом ніжним втішить душу.
Лиш кохана людина так вміє -
Всі печалі і біди порушить.

Чого ще від життя бажати,
Не знайду я більшого раю,
Ніж з Тобою в небі літати
Й шепотіти на вушко "кохаю"...

Давай зустрінемось у мрії
Десь після півночі надій,
Коли туманом посивіє
Старий лукавець-вітровій.

Пройдемо місяцем-місточком
Понад безоднею гріхів.
Чи хто цю зустріч напророчив?
Ніхто б гадати не посмів.

Ледь чутним порухом безодня
З’єднає дві душі в одну.
Теплом наповнена долоня
Стривожить давню таїну.

Цілунком стрепенеться щастя,
Розсипле іскорки принад...
А на Землі, напевне, здасться,
Що то почався зорепад...
2010

Небо ясніє зорями,
Сутінками прозорими
стигне нічна імла.

Місяця стигле яблуко
променів срібну патоку
в трави густі злива.

Стану ногами босими
в зілля умите росами,
садом нічним пройдусь,

Там де танцюють колами
запахи матіолові, -
в пахощах розчинюсь.

01.02.10

поета й пародиста слава
чи пересилить того що з бандури
предивні звуки видобути вміє?
капелла й а капельні вправи…
та ще й, гляди, любовні кури
до Леді Лі в душі леліє!

(літературна самопародія)

Вітрові Ночі і Леді Лі
присвячую

...В чужих обіймах ти тремтиш,
І мовчки думаєш про мене."

"Видива розлуки"
Ярослав Чорногуз

В чужих обіймах ти тремтиш
На тім кінці земного раю,
А я отут лютую лиш -
Лежу і тихо уявляю.

Кажу собі: "Іди у бар,
І всю дурну тривогу зніме,
Багато там дівчат без пар,
І ти впади в чужі обійми".

Так ні! От чудо я із див,
Волію, щоб мені ти снилась,
Тебе вже тричі уявив,
Напевно ти задовольнилась.

Щось по руці тече легке...
Любові сльози то, здається,
Це, мила, збочення таке,
Воно в нас ... вірністю зоветься.

2.03.7517 р. (Від Трипілля)(2010)

Заплету у коси срібні ранні роси,
В неба і волошок взявши синяви.
Щоби мої очі сяяли щоночі
Наче зорі ясні в тихі вечори.

Я візьму у сонця, теплоту і ласку
У тумана - спокій, силу - у ріки
Щедрості позичу у землі своєї,
А терпіння в Бога, віри і снаги.

І вже не злякають мене бурі, грози
Все я подолаю, все в житті знесу.
Бо дарунки щедрі від землі своєї
Я як віру в серці вдячно збережу.
2009р.

Я бажаю продовження снів, що пройшли:
Плавні лінії тіл, що на стелю лягли,
Мерехтіння тіней і гарячих думок...
Це – любов, що з’єднала нас, наче місток.

Божевілля долонь і вінок з наших рук,
Невгамовного серця надривистий стук...
Це вогонь Твоїх синіх, бездонних очей
Заманив мене в прірву жагучих ночей.

Всі любові слова заніміли у мить,
Впала тінню розлука на неба блакить...
Зла реальність обрізала крила у мрій,
І тепер лиш у сні промовляю : “Ти – мій...”.

Якби сни мої стали реальними знов
І воскресла похована вчора любов,
Я би серцем торкнулась до райдужних мрій
І гукнула у всесвіт, що Ти – тільки мій!

Десь з’єдналися зорі в яскраві сузір’я,
Барви сонця в веселках злилися в єдино.
Серцем прагну торкнутись Тебе до сих пір я,
Бо сумує без Тебе моя половина.

Навіть зорі яскраві для мене тьмяніють,
Навіть пасма веселок здаються блідими,
І вуста без гарячих цілунків німіють,
Бо в душі без любові – холодні лиш зими.

Хай єднаються зорі в сузір’я небесні
І веселки барвисті цей світ прикрашають!
Хай зливаються душі, закохані в вEсну,
І життя це любові вогнем зігрівають!!!

Зустрілись очі,
палкий вогонь
пройняв до краю
усеньке тіло -
ударом струму
дОтик долонь...
Налите спрагою
воно тремтіло.

В шаленім танці
зійшлись тіла -
сплелись, мов змії,
і ноги й руки,
нас огортала
нічна імла
солодким медом
п’янкої муки.

Черпав світанок
ранкову млу,
прялись на трави
нитки зорі...
Ми, стрепенувшись,
немов від сну,
лише прощались
о цій порі.

21.01.10

Капельки росы, капелька слезы…
Тихий шелест трав под твоим окном.
Тают без следа в небе миражи,
И грустишь в раздумье о былом.

Тоненькая нить всё ещё цела –
Связаны навек, не порвать рукам.
К вечеру другая сложена цена
Горьким недоверчивым словам.

Тише, не шуми, то весенний бред.
Тленны и скупы странные слова.
Через столько лет, через столько лет
Разлетелись, встретившись едва.

А в глазах твоих капельки росы,
Капелька слезы на твоих губах.
Всё проходит, верь, – это миражи,
Что повисли на семи ветрах.
1995г.