Ти висохла сльозою на обличчі,
рікою любощів, гіркою в склянці.
І сей – очима вибирати звичай –
до нитки обирав твоїх обранців.
Мені старіти пам`яттю не личить,
тобі так до лиця – губитись в танці

і бігти похапцем помежи люди,
підборами простукувати втрату,
стікати, ніби з неба, звідусюди.
У повсякчаснім подиху ставати
благочестивим вітром, що остудить,
чи попід горло лезом для ягняти.

Уста зворушені, мов рій осиний.
Слова солодкі, ніби смерть у холод.
Я дякую тобі за птаху синю,
котра у серці нарізає кола.
Ти висохла, ти плинна нині,
мов "царська" кров – згортаєшся поволі.

12 Грудня 2009

більше не снись
ти мій сон отруїв
годі карати
вечір умив білі руки свої
як прокуратор
я йому ноги омию нехай
терпнуть коліна
нашепочу аби туга лиха
зм’якла у глину
вечір не зглянеться
сниво дурне
з міхів розсипле
вечір - мій кат - відспіває мене
голосом сиплим
пам’ять затягне шнурок
ув’язнить
вежа мов глечик
діва очей не зімкне ні на мить
коси по плечі
сниво розкраю на сотні судом
кину до схрону
завтра - прощати гоморру й содом
жінко солона
завтра - заклякнути межи стовпів
тихій і ницій
винести
стерпіти будь-що аби
більше не снився

Вбрали зорі вишиванки,
Повзували постоли
Та й Різдвяної співанки
Дружним хором затягли.

Полилася ген колядка
Під небесний передзвін.
Всі до Божого Дитятка
Поспішили на уклін.

Місяченько не дрімає
О святковій цій порі,
А за зорями манджає
З топірцем і в кептарі.

Напереді у віночку –
Найяснішая зоря,
Злотом вишита сорочка,
Личко усміхом сія:

Би з дороги не зблудити,
Осяває зірка шлях.
Ще й ангéли у трембіти
Трембітають по боках.

Сорочину вишивáну
Зодягає радо світ
Й чимчикує за зірками
До Дитятка на привіт.

2010

На цьому світі – вік, посада, чин,
На тому – тільки серце розпашіле.
На цьому – «Що купуєш і по чім?»,
На цьому – жили.
А на тому – крила.

На цьому – мерседес і телефон,
На тому – думка – схочеш – не підробиш.
На цьому світі – той – як дивний сон,
На тому – цей – і вдих, і шанс, і спроба.

Що тут захопить – то на тому – ні.
Що тут - погано, то на тім – не дуже.
Цей світ – у тому – на самому дні,
З якого піднімаються у душах,

В думках, у звуках, ніжнім сяйві слів…
Йдемо крізь ці світи як подорожні…
І ми - у них, і в нас – отих світів
Невидимих – невидимо у кожнім.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Добро і правдо віку.
В. С Т У С

Засяй же, правдо, мов ясна зоря,
Крізь морок сумнівів, у млі зневіри,
Я чую віщий голос Кобзаря
Під стогін кобзи і ридання ліри.

Мене ніхто не зможе зупинить,
Іду я краєм і гукаю волю.
Не забувайте, друзі, ні на мить:
Дорога правди – це дорога болю.

Тож мушу до кінця її пройти,
Навчивсь любити, то й умій прощати.
Ясне проміння давньої мети –
Вбирає серцем Україна-мати.

Вже сяє правда, мов ясна зоря,
Крізь морок сумнівів, у млі зневіри,
Я йду на віщий голос Кобзаря
Під стогін кобзи і ридання ліри.

Це правди шлях, до щастя вірна путь,
Не дай нам Бог її на мить забути,
Бо нас навік нащадки прокленуть,
Якщо залишимо у спадок пута,–
В нове ярмо їх радо поведуть.

Полюбити того, хто за крок від тебе, так важко,
хто сніги розфарбовує в чорне, хто дихає криком.
Ліхтарі розбивають світло об землю, мов чашку,
а ти тінь піднімаєш з підлоги, береш під лікоть
і ведеш до свого гнізда на кавовім дереві,
де нíколи спати, де книги ведуть діалоги,
де лампи звисають зі стелі духмяними берами,
і хтось замість капців чужі сліди одягає на ноги.

Слова догорають у комині, вірші вижили,
над святковим столом молитва птахом тріпоче.
Поділися із ближнім останнім, що маєш – тишею,
щоб разом читати до ранку Біблію ночі.

Зіграєш на гітарі мого тіла
Хмільний романс, що літо відлетіло
І осінь причаїлась у покосах,
І паморозь розсипала по косах.

І мерзнуть пальці лагодити струни.
Фальцетом голос, бо вже ми не юні.
Та піниться вино у келихах причастя...
Зіграй - нехай звучить примарне щастя!

Напевне, пропаду і збожеволю,
За хвилю музики віддавши волю,
Відчувши запах, звук і дотик болю,
Я відзвучу - й своє бажання вволю...

Перетікає пісня у пісок,
Й гітару знову ставлять у куток.
І тихо ляже їй на груди сніг.
І серце яблуком впаде до ніг.

Не раз в житті сказав: «Прощай»,
як проводжали у дорогу.
Одних - у пекло, інших - в рай,
Ще й під молитву слізну й строгу.

Тобі живій кажу: «Прощай!»
під біль пекучий наостанок.
Я на межі, терпінню край,
ти вмерла у мені в цей ранок.

Живи як знаєш! Прощавай!
Не турбуватиму словами.
Ти птаха вільна. Відлітай
у власні мрії небесами.
09.01.2010.

вважав себе пупом неба
нікого такому не треба

побачив її з пелериною
земною була богинею

назвав її сірою мишкою
вона була білою кішкою

вважав її геть нікчемною
вона була долею чемною

покинув її тишком-нишком
вона стала чорною кішкою

навік перейшла дорогу
він досі ламає ноги

шукає її світами
вона розчинилась снами

2010

Ты помнишь тот вечер летний?
Венчанье грозы и ветра.
И был ты двадцатилетний,
В закатах искал рассветы.

Ты помнишь в полях ненастье?
Где рожь завивает кудри,
И мавки ворожат счастье
С лицом в золотистой пудре.

Ты помнишь тот город мокрый?
В цепях и каме́нных латах,
С домами из бурой охры,
В шатре облаков кудлатых.

И церкви летящий призрак,
В нем крест и алтарь всего лишь,
И нежность – разлуки признак…
Ты помнишь? Ты помнишь?? Помнишь???


199-какой-то.

камінням стати саду Рьоан-дзі,

п’ятнадцятим, зникаючи від зору,
і навіть подихом не турбувати
Тишу…
а що ж тобі, Акіна-сан,
залишу,
крім тіні, що по колу на Землі
ховається від Сонця день у день?

нічого, крім…
нічого, крім…
нічого

метеликом летіти на Вогонь,

не дивлячись донизу, чи угору,
при цьому розуміти, що –
востаннє...
Акіна-сан, не породи
Зітхання
із горла мовчазного, там де слід
нічий не має бути, крім Пісень!

нічий, окрім…
нічий, окрім…
нічий

не випускати із долонь танто,

змиваючи ганьбу в ранкову пору
на білий шовк, що вже міняє
колір.
Акіна-сан, забудь усе
поволі,
ніхто не вічний, Пелюсток політ
у пам’яті залишиться лишень…

ніхто, окрім…
ніхто, окрім…
ніхто

Якщо мені потрібен будеш ти,
То без вагань перевернЕться Всесвіт!
І я не йтиму за тобою в сни…
Мене від тебе кличе дивний легіт…

Я йду стежками витоптаних мрій.
Я забуваю, що у грудях серце.
Крізь терни… і куди? Стривай! Постій!
Усі зірки для мене вже померкли.

Неясним світлом відбиває сон
Мою реальність і твою мрійливість…
Сьогодні не піду до тебе знов,
Бо в сни приходять, коли мають мрії.

І тиша. Порожнеча огорта
Мої думки такі незрозумілі.
Куди іти? Шукати де добра?
Куди сховалися всі мої мрії?

Перебираючи старі папери,
В яких колись жила моя душа,
Згадаю час, коли ти був мій легіт,
Як я до тебе бігла в твоїх снах.

Минулося. Така пора вже дика.
Романтика пішла. Зостались ми.
Як жити, коли серце звикло битись,
А треба тихо серцю тріпотіть.
11.01.2010

Перестуком коліс і відлунням холодних перонів
Перехреститься пам'ять, бо все вже колись відбулось.
Вітер тулиться в шибки - я йому простягаю долоні
І чекає на відповідь тиша німіючих площ

І як завжди назустріч, як завжди від себе, як завжди.
Із останньої віри будується перша межа.
За потребою світла, відтак, за потребою правди
Я безладно шукаю, як мокре сліпе кошеня.

Як вчорашній туман, як сьогоднішній зірчастий іній.
Як листи з того світу, що досі приходять у снах.
І, здається, все просто. І здається, що все розумію.
Що високо літаю, що міцно стою на ногах.

Що усе тільки втома, що мені б повернутись додому,
Доторкнутись до струн, розібратись так-сяк у собі.
І народиться музика й все повторяється знову
перестуком коліс по холодній зимовій землі.

Вони п'ють дешеве вино з розбитої навпіл пляшки,
Видихають молочний дим з саморобної папіроси.
Їхні очі - глумливі, а душі геть нароспашку.
Дехто скаже: "Пророки!", решта: "Молокососи!"

Вдень вони розсікають повітря пронизливим словом,
А вночі зашпакльовують діри і ллються мазутом.
Пальці пестять гітару, й та стогне розкатистим соло.
Вони з тих, що виходять в дорогу й не знають маршруту.

Їхня кров пахне пуншем, від сліз віє янгольським пилом*
"Ти заходь, не соромся. Тут брудно: взуття не знімай.
Пригощайся розбитими мріями, чистим етилом.
Ми пусте покоління. І ось наше пекло. Пірнай."

*янгольський пил - сленгова назва фенциклідину, наркотичного препарату.

А в мене усе нормально,
Дякую, що запитав.
Вже двічі вмирали мальви
Без жодних на те підстав.
Вже друга минає осінь
Без тебе, без мене… нас
Шість сотень холодних: ДОСИТЬ!
Шість сотень. А я одна.
Та, зрештою, все в порядку.
І дякую, що спитав.
А сльози ці так, на згадку,
Без жодних на них підстав.
Щоранку всміхаюсь людям,
За днем пролітає день.
Колись я про все забуду.
А дощ цей пройде! Пройде!

Простір вічно юний, ніби натовп.
І собі немов не проминати б…
Від узлісь, з долини виринаючи,
Перейшов хтось, трав не приминаючи.

Хтось іде. По батькові? По імені?
Ніц не знаю. Та таки брати мені:
По горбах, по греблях, по крові –
Що безсмертна – мертві чи живі.

Хтось іде… Бучини. Граби. Вíвса.
Супокій… А з хмарки-покровú
Списи позаобрійного війська
Підіймають військо з-під трави.

Слід авійона. Яблука красні.
Й небо колонне... Барвами францій
повниться погляд, спускаючись вниз.

Школа вже вчить. Умлівають обіди.
Кріп у борщі і сметана - сусіди -
в барви, такі італійські, злились.

Вишні й горіх, виноград на заборі
порох доріг, що доводять до моря
знають напам'ять - та вже перекур...

Злото розкидано. Змащено. Звощено.
Жовто-блакитний ловить над площею
в тиші поштовій сни префектур.

Є. І зникає. І знову повернеться.
Ніжно торкає полотнище вересня
щоку твою - таку теплу - мою...

Так нам розчинно між сяйвами дéщиць,
так безпричинно - і щастя, і ще щось...
Не називаю - злякати боюсь...

врятуюся втечею в городі тячеві
пиячачи ввечері сонячну мідь
у світі ляльковім печалі дитячої
задуманим буддою буду сидіть

що тоншає час що чогось там не стачило
що можна не так як оце я живу
маестро у патині - я їм завдячую -
ронятимуть бронзові ноти в траву

все переплітається: згасле й невтолене
оголені сенси небес і осель
і звично - за плíчми - розхитані голови
з розлогих моїх непритямних земель

У чистий четвер
чистота має бути навколо,
а краще – щоб в серці:
бо раптом постукає Гість…
Так ходиш й не знаєш:
душа твоя знову продерта –
такі своєрідні, навиворіт
вікна у світ…
Нудне задзеркалля…
У чистий четвер все інакше
У чистий четвер
раптом бачиш, що власне лице
таке вже чуже тобі раптом,
таке вже несправжнє.
І тішишся думкою:
біль цей колись та й мине.
Оце й розминулась з собою
(Як краще хотіла!)
Як завжди – в багнюку
(шукалось, звичайно, води)
У чистий четвер
я мовчу про усе наболіле.
Вслухаюсь у тишу,
й шепочу єдине:
«Прости!»

Наговорилися…
Мов свіжого повітря проковтнули.
Дзвоник-сміх…
І так взаємно рибка золота заграла срібним трИзубом хвоста.
Рядком хвилястим пуля голосна нам розідрала острівець вікна...
Тепер лиш жити, без багна й намулу, вже не шкодуючи до рим
Шовкових ніг.

І ще бажання стиглі, як у всіх, про наше: про жіноче і дівоче -
Цей чобіток жбурляти серед ночі, гадаючи, куди ж він упаде?
До того, чи до цього?
Сміятися квітково, бо усі вони - годинники пісочні-
Твій чоловік, і мій, як бусол-будень: футболу свист і східне карате.

Усе не те, сестричко, все не те…
Ми так стараннО нанизали слово.
На кінський волос .
Рвать-не розірвать ці жовті буси й пагони мовчання!
Та рибка золота дзеркальне скло натерла, мов господиня літом тонкобровим.
І ця тернина терпкої розмови нам стала шляхом нового єднання.

То ж засмакуй пташине молоко з моїх долоней.
Ходи у гості, - в мене син і доня.
І чародійне зілля на столі, стоїть не в’яне .
І рушник з півнями
На сестру чекає.
А між кисільних берегів безсоння розчиниться любов у ритмі джайву .
Хай на прощання - листя чайне потоне в білій заводі світання
Русальськими дивами.

Пусть наша жизнь течением своим
нас разнесла по разным берегам,
Но повстречаясь по иронии судьбы,
свою мечту в обиду я не дам.
Лелеять буду счастье наше я,
тебя любя, тобою буду жить
тебе свои и ласку и тепло,
свое дыханье буду я дарить.
Хочу в твоих объятьях утонуть,
коснутса нежно твоих сладких губ,
испить любовь твою, Мой Милый,
из твоих чувственных и сильных рук.
Мне важно знать,що я тобой любима,
Що для тебя дороже всех на свете,
що будем счастливы мы вместе,
а с нами счастливы и наши дети.

І що не травень – розливає хміль.
І що не думка – то якась химера.
Я вчуся посміхатися крізь біль,
Й мовчати, коли хочеться істерик.

І що не сонце – випалить дотла
Усю траву, не дочекавшись квітів.
Я вчуся не примножувати зла
Хоча би тим, що не берусь судити.

І що не вечір – в’януть кольори:
І жовте, і червоне, і зелене…
Я вчуся не дивитися згори
На тих, хто йде внизу позаду мене.

І що не вірші – на один мотив,
Переспіви заїжджених мелодій.
Я вчуся жити серед власних слів,
Та щось не дуже в мене це виходить…
10.01.10.

Ти спиш так солодко,
Прекрасний, гордий Леве,
Немов ягнятко!
А добрий дядечко –
Криваву зірку водить…

mini mines II

мета_фізика вищого ступеню
бо без опору струму нема

я по дереві нині постукаю
білим обухом в білий туман

може зродить опісля черешнями
з чорним тілом м'яким - і мені

білий світ стане раптом довершеним
в цьому сні у ожинову ніч

жизни остался – помятый стольник
зима дырявит – плевать на зиму,
ноги мои, пропитавшись солью,
налево пошли - попали мимо.

стань к лесу задом, ко мне – фасадом,
парадным входом – прочту колядку,
но перед входом поет досада
о том, как радость ушла на блядки.

голос из горла - с кровью и стружкой.
ну, кто согреет из грязи в князи?
(эх, арафатка моя – хохлушка,
эх, вышиванка арабской вязью).

так и стою перед нею молча,
битым оскалом вгрызаюсь в темень,
пробовал спеть, да хриплю не в тему,
то ли по-рыбьи, то ли по-волчьи.

…Блаженна мить, коли рождається мелодія…
Коли Любов розбудить дух в золі вірша…
Коли ж дістану сім тузів в твоїй колоді я,
І як Жар-Птиця, спалахне моя душа?..

…Стою укотре на розпутті перед вибором:
Яка з Доріг веде крізь ліс на навмання?..
Здолав змію, меча віддав, царівну виборов –
Тому в кінці не хочу смерті від коня…

…У зграї гусячій лечу у рай Телесиком…
Кіт Котофей мене вбере в чарівний шовк…
Ключ від життя - котигорошинка малесенька…
Мене несе понад ліси залізний вовк…

…Дванадцять кадовбів хлібів згодую грифові…
І, ніби граючись, порву дванадцять кож…
Вітрила мого корабля ще не зарифлені…
В моїй команді мудрий Ох і віщий Бож…

…Ріка розхитує пороги Мінотаврові…
З люстра до мене посміхається Тесей…
Шукають шию Дездемони руки Маврові…
І все ж, дарма розводить дьоготь фарисей…

…Бо я живу у Храмі Сонця Словом-Волею…
І Білий Птах не дасть мені торкнутися дна…
Клубок ниток мене веде услід за Долею,
А поруч ти – свята, смиренна і одна…

…Хтось назове тебе у міфі Аріадною,
А хтось у казці тебе відьмою назве…
Одне відомо – ти не будеш безпорадною,
В Ріці Життя, що між порогами пливе…

…Блаженна мить, коли рождається мелодія…
Коли Любов розбудить дух в золі вірша…
Є сім тузів, які сховав в своїй колоді я,
Щоб, як Жар-Птиця, розцвіла твоя Душа…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.08.2009р.

«…Тобі не треба виходити з дому. Залишайся за своїм столом і слухай. Навіть не чекай, просто мовчи у самотності. Всесвіт сам почне напрошуватися на викриття, він не може інакше, він буде захоплено корчитися перед тобою…»

«Одна з самих дієвих спокус зла – заклик до боротьби…»

Франц Кафка

…В цьому місті у мене є двоє знайомих,
З якими я знаюсь давно…
Ми разом завжди, на роботі і вдома,
Ми – актори живого кіно…
І першого з них звати Генрі Макгрегор,
А іншого – Орест Змія…
І у першого з них є своє власне «Его»,
А в другого є своє «я»…

…Я дивлюся на них і, повірте, не знаю,
Як вони коло мене живуть…
Нерви тіло моє, ніби ржа, роз’їдають,
Душу думи-стервятники рвуть…
Бо, коли за вікном розгоряється ранок,
Орест каже до мене: «Вставай…»
Але Генрі, що спить коло мене, як п’яний,
Шепче: «Спи.. Ну, давай… Ну, давай…»

…І обидва вони моїм духом керують,
І навхрест розривають нутро…
Я, як можу, чиню супротив, протестую,
Але дух мій, як ржаве відро…
В чому ж сила і суть цих моїх філософій? –
Я вдивляюсь ув білу стіну…
Моє «его» і «я» - два рубці у цих строфах,
Хто ж з вас кличе мене на війну?...

…Будда каже, що час, це політ сили мислі,
А молитва – це згусток Буття…
Моє «Его» їсть вишні, солодкі та кислі,
Моє «я» споглядає життя…
І, латаючи словом молитви егрегор,
У люстро дня вдивляюся я…
А за мною дві птиці: Змія і Макгрегор,
А між крил їхніх – Доля моя…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04-05.11.08р.

Ні!!
Це місто згоріло в огні…
Ані кроку назустріч ошатному попелу!
Я із тиші прийшов, стало страшно мені,
і стояв на межі я, ваганням охоплений.

Та забудеш про все перед дива лицем:
неймовірну красу весь той попіл окреслював.
Я блукав і не вірив: невже усе це
тільки залишки зґрабні, лиш аверс без реверса?

Без наповнення, суті, лиш форма сама
незбагненного й мертвого нині колишнього?..
Наче вмить зволоділа всім світом зима,
і морози такі, що й гілля не колишеться…

А торкнутися боязко: ледве діткнись —
і на порох дрібний розлетиться нарочито
всякий шедевр, прекрасний колись,
без жодних надій на повторне народження.

Дивування моє позбувалося меж:
роздивлявсь я найтонші із попелу витвори,
у звичайних речах найдобріша з пожеж
щось змінила, буденність скрутивши навиворіт.

...І от раптом, помітивши колеса край,
зі своєї дитинної пам'яті виловив,
як на велосипед грошенята збирав
я в дитинстві, і марив ним чисто і віддано.

Цей був точно таким, як ввижався мені:
з дев'ятьма швидкостями, широкими крилами...
Як тоді я від блиску його шаленів!..
Але дійсність із втіленням мрії барилася.

Я подумав: торкнусь! А розсиплеться — що ж,
не було у минулім, не буде й в майбутньому!..
І, тамуючи звідкись наскочілу дрож,
до керма простяг руку і думку розбурхану.

...І застиг... бо під пальцями чувся... метал!
Не безколірний попіл, а сталь живовтілена!
І дитяча моя півзабута мета
дала радості стільки — кричати хотілося!..

Він був справжнім! Найкращим! Сідай — і гайда!
Виднокіл доганяти із вітром наввиперед!
Але я тільки трохи педаль погойдав,
хоч і вперше таким чаклуном бути випало...

Я стояв серед Міста Невтілених Мрій,
одночасно стривожений, знічений, вражений.
Я посів своє місце в одвічній цій грі,
і десь там вже ожило моє відображення.

Ти квітку зірвав,
що шептала „люблю” пелюстками,
що щастя вогонь дарувала хмільними ночами.
Зірвав тільки цвіт.
Відірвав від стебла...
Ти думав – це квітка.
А то я була!

2010

Душа поета ніжна і вразлива.
То сонце в ній, то зорі, а то й злива.
То буревій чи снігом замітає...
Душа поета спокою не знає.
Метається, мов птаха, світом білим
І досить часто обпікає крила.
В ній море фарб, відтінків непомітних,
Гра тіней і безумний танець світла.
Щось защемить в душі, щось усміхнеться...
Така душа. Яке ж в поета серце?!

2010

Біль
мій Білль
моя Булла (тобі)
Була і
Буде
Будда (усміхнений)
розБудить
Біль.
2009

Ти приходиш до мене в снах

твої доторки несміливі та відверті
як у дитини що вперше пізнає своє тіло;
твої жінки проходять крізь мене
торкаючись гладкими стегнами-рибинами
вони пахнуть дощем над морем
і йдуть на площу;
твої чоловіки залишають по собі
запах вітру і крові убитих ними риб
вони білозубі і небагатослівні як юні канібали
і вони йдуть на площу;
твоє вишукане смарагдове виноградне листя
так пасує до білого мармуру сходів
які ведуть на площу;
твоє сонце рикошетить у вітражі вузьких вікон
що виходять на площу
де палає багаття
тавруючи обличчя твоїх жінок і чоловіків
клеймом споглядання
відриваючи від себе лахміття іскор
яке здіймається вгору
аж до дверей у мій сон
в який приходиш ти

місто в якому я ніколи не була
в цьому житті.

2010

Пропливла білугою
Березнева крига,
Під небес фрамугою
Схлипує відлига.
В лебединій свиточці
Сонце майорить,
Золотаві китиці
Змащують блакить.

По воді шуга блука,
Скута лантухами.
Білогриві – в яблуках
Попід берегами.
Розбудили котики
Лоскотом весну,
Щоб дізнатись, хто ж таки
Розтопив Десну.


2010 р.

А все-таки, найважче – рахувати час,
Коли вже ані віри, ні надії,
І терпнуть спогади у серці болем,
І в пам’яті вимолюєш прощення…
Коли уже не залишилось нас –
У цьому світі ми тепер самі по собі
В нові світи твоя лежить дорога,
А я… ти краще не питай, не треба…
І пахне споришами наше літо
У присмерку моїх зимових днів
Коли вже ані звісточки від того
Як ти мене тоді любив.
Як губи цілував мої медово,
Що сонце тьмарилось в очах,
Птахи вклонялись перелітні
Мені ж так солодко в тобі було!
А все-таки, найважче рахувати час,
Коли безповоротно у минулім
Залишив щастя свого дні…
Так важко знати, що не прийдеш
Що прийдеш завтра не мені…

цей листопад невмолимий як голод і як любов
і вічний немовби черга від ранку
й до ощадкаси
нема повітряних зміїв бо вижовкли всі либонь
така недитяча казка такий от безжальний кастинг

і листя мов камікадзе летить із чужих висот
лавина гіркого вчора
ловú моїх снів безумців
безславних моїх синів чи абсурду найвищий сорт
провина – завжди закон
невинність – лише презумпція

гріхів наших як горіхів а смертних тільки-но сім
то буде з роси й води нам
якщо просити уклінно
одягнеш корону блазня - відпустять таланти всі
роззяви роззуті очі загоєні в кров коліна

і побут вітрами битий і подих на двох один
у книжечці захалявній – такого не пробачають
хто в черзі за листопадом останній?
і жовтий дим
розв’яже холодні руки заплетені у мовчання


30.11.2009

із четверга і на п'ятницю
домовлялися сни віщими бути
до ліжка влізли наприсядки
зіпріли запарили м'яти-рути
й на крові сновиди-агнеця
у правді заприсяглися

і нумо рипіти сходами
перебирати слова та обличчя
трусити скелети шафові
а долу поглянувши із горища
сміятися аж заходитись
і плакати у карафи

їх обзивали дітиськами
зранку будили кляли й пробачали
зібравши потому гамузом
по торбі по сонному їм вокзалу
і в церкву і свічку тицькали
і забували
як маму

2010

Она чарующе
плыла
И взгляда–выстрела
стрела
Вошла меж рёбер,
как пчела –
Вонзила жало.
А я, сражённый
на лету,
Смотрел, теряя
высоту,
Под аритмичный
сердца стук,
Как приближаясь,

Откинув волосы
рукой.
Безумных локонов
рекой
Она взорвала
мой покой,
Как водопадом.
Среди морозов
января
Сияла летняя
заря,
Улыбки–ласточки
даря –
Шахерезады:

Её искристые
глаза,
Изящной талии
лоза,
И образ – чистый,
как слеза,
И стиль наряда...
Она, немного
покраснев,
Поддавшись скромности
волне,
Игриво прошептала
мне:
«Я буду рада ...»

А я, как громом,
оглушён,
Молчал, растерян и
смешон:
И так мне было
хорошо
На этом месте...
А друг, подталкивая
в бок,
Срывал заклинивший
замок
И я ответил (всё,
что смог):
«Мне очень лестно...».

Лианой музыка
вилась
Под зимний, белоснежный
вальс
И радость – брызгами
из глаз,
Забыв усталость.
А стрелки замыкали
круг
И, вопреки запрету
вьюг,
В гармонии сердец
и рук
Любовь рождалась.
7-10.01.2010г.

Пишемо власну
Історію творіння світу.
Слабку, невчасну
Главу новітнього завіту.

Все сподіваємось
манни із марева віків
і продаємося
за тридцять тих же срібляків...

І звично каємось,
Христосуємось щовесни, -
і відрікаємось:
"Розпни Його! Розпни!"

Такі ми люди:
Все благо зводим нанівець...
Що з нами буде,
як ТАМ увірветься терпець?!

Недолюблена, неголублена,
У чужих світах десь загублена,
Де ти, доле моя терновая, -
Світанковая?.. вечоровая?..

У яких ти джерелах купаєшся?
На яке ім"я озиваєшся?
Якби знала - ой би покликала,
Журавкою прикурликала...

Вона святкує
вечір розбитих ілюзій.
І не шукай
у неї в очах пісень-
це поминальний день.
Так боляче
скалки вп"ялися у душу.
Черлену сльозу
зупиняти її не змушуй:
у неї сьогодні свято.
Вечір
розбитих
ілюзій.

Це життя залишає на людях відбитки на згадку,
Пошарово наклеює аркуші густо покреслені.
І не завжди виходить у нього рівненько і гладко,
І місцями сміється у дірку фальшиво й улесливо.

Не сміши, почуття на відміну від нас не старіють,
Одягають подекуди панцирі різної твердості -
Перебути непевні часи руйнівної стихії,
Бо господарі їхні колись неодмінно повернуться.

І не слухають реву на прю налаштованих гарпій,
І чекають, і вірять, бо вивчили нас як облуплених.
Не спіши їх здавати в утиль і за комір не шарпай,
Пригадай попередню ціну на повторне відкуплення.



2010 р

Після сірої ночі, холодної ночі
Прокидатися вулиці зовсім не хочуть…
Посміхалося небо, намагалося небо
Привернути увагу до сонця, до себе…

Тільки ніч все тримала людей у полоні,
Фарбувала сріблястим дерева і скроні…
Дарувала омріяні сни наостанок…
Та за обрієм вже розгорався світанок…

Ти до мене у темряву тихо ввійди
Зорепадом надій, сяйвом місяця вповні,
В інший світ забери від незгод і біди,
У небачений світ, чарівний і гріховний.

У кімнаті вечеря на двох і камін...
А в очах грає полум’я свічки і ласки...
З ароматом троянд розтає парафін…
І тепер відчуття вже ведуть мене в казку.

Один простір на двох у сплетінні бажань,
У танку закружляй, божевільно і сміло.
Насолоджуйся смаком моїх поривань!
Я тепер говоритиму серцем і тілом!

чомусь так вийшло…
на шахівниці немає місця для королеви,
(сама піхота лишилась білим, зате у чорних
зостався слон)
занадто тісно?
а на бульварах старого міста муркочуть леви,
прощальний вечір
допити каву, доїсти печиво мигдалеве
і розчинитись у неприсутність у суєті сутінкових зон

старих вокзалів.
квиток на захід, кудись подалі супроти ночі
уже не страшно робити кроки…
дубовий сволок повис вгорі
останні двері відчинить доля і не спинитись.
якщо й захочеш –
нема для кого.
зостались тільки самоповтори віршів і збочень…
крізь жовту пітьму розбитих шибок
і світло скорчених ліхтарів

піти красиво чи по-англійськи.
а потім скажуть, що ненавмисне…
нехай хтось інший гойдає тишу, поміж рядками читає сни.
усе минеться,
за років десять услід напевно ніхто не свисне.
чудес не буде –
давно не модно ділитись хлібом… тим більше киснем,
та може варто – хоча б для сміху –
таки доплентатись
до весни?

Не буде більше сліз, вже не почує плачу
Ця зранена, замучена земля.
Зустріне сонце усмішку дитячу,
І звеселить Вселену немовля
Щасливим сміхом…
Вірую ! Так буде !
Нехай мене безумцем назовуть
За ту Надію… Нею квітнуть груди,
І вся душа її плекає суть…
Не буде більше мук, часи страждань минуться.
Нехай не скоро ця настане мить,
Та вірю, по-братерськи обнімуться
Усі народи, і замайорить
Над світом стяг Правдивого Месії…
Життя як цвіт весінній спалахне,
Священний Вітер з висоти повіє,
Все велелюддя Словом сколихне,
Тим Вічним Словом…
Вірую, так буде !
Пророцтва древні, вичекавши дні,
Здійсняться всі…
Хіба Всецар забуде ?
Хіба зречеться своїх власних Слів ?
Його Святе, Божественне терпіння
До покаяння нині кличе всіх.
Нема в нікому іншому спасіння…*
Воно в Христі, що знищив смерть і гріх.
Не буде більше сліз, вже не почує плачу
Відроджена, оновлена земля.
Зустріне сонце усмішку дитячу,
І звеселить Вселену немовля
Щасливим сміхом…
Вірую, так буде …!

Лишень боюсь, щоб не зірвало дах...
Та ні, не той, а справжній. Протяг свище,
влітає крізь віконце на горище,
де ветхий рубероїд — наче птах:

полишить мій притулок для біди,
у небо розпростерши чорні крила...
А вітер, мов знущається: «Немила!
Чого ти ждеш? Нічого вже не жди!»

І стогне, стугонить, зітхає скрушно,
до ранку замітає всі сліди...
А я не сплю.
Повторюю: «Не жди.»
Хтось був коханим — буде осоружним.

Підрядник: Людмила Кузнєцова.

На ганебну справу підлі нас покликали, мовляв,
Нема волі, до султана йдіть, у нього є земля!
Ми ж не підемо нікуди, там ще важче воювать,
Там по десятеро шпиків на людину, тут – по п'ять.
Як і тут, казацькі сотні та нагайки там нас ждуть,
Лиш різниця, що вони інакші фески одягнуть.
Скарбокради такі ж самі там чекатимуть, повір,
Що як тут, неначе липку, обдиратимуть, повір!
Пошукайте інших дурнів, що за вами побіжать,
Бо навіщо нам втікати звідси з полум'я, та в жар?
Переселимось, аякже, тільки хай за нами вслід,
Йдуть міста, а за містами, сотні сот минулих літ.
Тут народжені й зросли ми, тут помремо, ти і я,
Нас Господь сюди покликав (славне будь Його ім'я!)
Нам свобода, вам – свобода, це для нас найвища ціль.
Гей, російські Чорні сотні, як нам рушити звідсіль?
Я вам відповідь докладну і письмову й усну дам:
„Если лучше вам, Туда сами пажалте, господа!”

Ориґінал:
Китмибез

Кара йөзләр безне булмас эшкә тәклиф иттеләр:
— Сезгә монда юк ирек, солтан җиренә кит! — диләр.
Китмибез без, безгә анда мондагыдан эш кыен:
Мондагы ун урнына ул җирдә унбиш шпион.
Мондагы төслүктер анда һәм казаклар гаскәре;
Камчылар — шул иске камчы, башкалык — тик фәсләре!
Анда бит бардыр хәзинәне талаучылар, шөкер;
Ач мужиктан соң кисәкне тарткалаучы бар, шөкер!
Без җүләрме, үзебезне утка илтеп ник терик?
Бу кызу җирдән чыгып, тагын сәкарьгә ник керик?
Без күчәрбез, иң элек күчсен безем әмсарымыз,
Һәм дә кайтсын монда үткәргән безем әгъсарымыз.
Монда тудык, монда үстек, мондадыр безнең әҗәл;
Бәйләмеш бу җиргә безне тәңребез (гыйззе вә җәл).
Иң бөек максат безем: хөр мәмләкәт — хөр Русия!
Тиз генә кузгалмыйбыз без, и гөруһе ру сияһ!
Ап-ачык бу бер җаваптыр, сүздә түгел, басмада:
— Если лучше вам, Туда сами пожалте, господа!

міні міни I

життя як байка – зміст в моралі
мораль в кінці без “happy end”
і чорні мешти (не сандалі!)
звезе Харон у секонд хенд

в його човні місць для нажитих
речей і мотлоху нема
на берег той є тільки мито
в один обол бо гріш ціна

бо гріш ВСЬОМУ ціна
(48)

© травень, 08

Обрубали терпінню крила...
Обрубали по самі... лікті.
Яка вічність тебе носила,
У якому ще прастолітті?
На побитім в пісок камінні,
На обгорених схронах болю
Поховаєш своє сумління
І підеш із душею голою
Поміж кулі збирати сльози,
Як гриби у зимовім лісі.
Десь шептатиме вперто Бозя
Над тобою псалтир, мов пісню.
Отченашно здригнуться вії,
Трохи димом запахне в’яло.
Ти не жити таки не вмієш,
А як жити, ти ще й не знала...
І усе стане надто просто:
Похоронені тіні втоми...
Всі ми світові цьому гості
В день смішного його содому.

Сніг товчеться у вікна
І просить для себе світу.
Надто тісно йому у безрам'ї самотніх шиб.
Душі хочеться змерзнути,
Щоби когось
Зігріти,
Коли холодом болю
Цей час так себе прошив.
Виростають ліси
Біло-інейним сном голгофи
Для розпятих пілатів
В епоху нечистих рук.
І питає історія тихо
Її:
Кого ти
Посилаєш відверто
На цю невідверту гру?
Сніг товчеться камінням,
Лягає у фатум слова.
І конає красиво
Під важкістю теплих ніг.
Крок за кроком –
І все...
І крутитись земля готова
Навіть в інший вже бік
По орбіті своїй сумній.
Тільки б душам, на жаль...
Тільки б мерзнути і мовчати.
Благородніє світ
Від безвидної суєти.
Виростають з-під снігу
Нові і нові пілати,
Що месіям своїм
Через себе кують хрести.