прощай гаутамо я нині до замку дійшов
корона спітніла на лобі опалому в дріж
на босих дорогах знайдеться мій ликавий шов
на горлі старому відчиниться лаковий ніж

я знидів шукати – є вищі за слово думки
в провальному сіні яке приросло до межі
та назви жінок поза мною несли як вінки
потворні поети мої довголюбі вужі

мистецтво – насилля над світом що нас за людей
тримає донині а нам аби гризти краї
а день на тім боці такий як і нинішній день
рої на тім боці такі ж як і наші рої

і час – лиш перелюб лиш крадений келих вина
де зморений солод на синьому вітрі гірчить
прощай гаутамо я вип’ю цей замок до дна
а море зачиню і небо зачиню і цить
1995

Высоко над семьею гор,
Казбек, твой царственный шатер
Сияет вечными лучами.
Твой монастырь за облаками,
Как в небе реющий ковчег,
Парит, чуть видный, над горами.
Далекий, вожделенный брег!

Туда б, сказав прости ущелью,
Подняться к вольной вышине!
Туда б, в заоблачную келью,
В соседство бога скрыться мне!..

1829

Я вас люблю, - хоть я бешусь,
Хоть это труд и стыд напрасный,
И в этой глупости несчастной
У ваших ног я признаюсь!
Мне не к лицу и не по летам...
Пора, пора мне быть умней!
Но узнаю по всем приметам
Болезнь любви в душе моей:
Без вас мне скучно, - я зеваю;
При вас мне грустно, - я терплю;
И, мочи нет, сказать желаю,
Мой ангел, как я вас люблю!
Когда я слышу из гостиной
Ваш легкий шаг, иль платья шум,
Иль голос девственный, невинный,
Я вдруг теряю весь свой ум.
Вы улыбнетесь, - мне отрада;
Вы отвернетесь, - мне тоска;
За день мучения - награда
Мне ваша бледная рука.
Когда за пяльцами прилежно
Сидите вы, склонясь небрежно,
Глаза и кудри опустя, -
Я в умиленьи, молча, нежно
Любуюсь вами, как дитя!..
Сказать ли вам мое несчастье,
Мою ревнивую печаль,
Когда гулять, порой в ненастье.
Вы собираетеся в даль?
И ваши слезы в одиночку,
И речи в уголку вдвоем,
И путешествия в Опочку,
И фортепьяно вечерком?..
Алина! сжальтесь надо мною.
Не смею требовать любви.
Быть может, за грехи мои,
Мой ангел, я любви не стою!
Но притворитесь! Этот взгляд
Всё может выразить так чудно!
Ах, обмануть меня не трудно!..
Я сам обманываться рад!

Де біла ніч.
Де плавиться залізо.
Де у розпечених пісках самум.
Де громовиці тишу ріжуть грізно.
Де навпіл небо, і по венах струм.

Де стогне лід.
Де сніг на квіт у травні.
Де на кориді плащ і кров – одне.
Де скелі й море у протистоянні.
Де миттю крок над прірвою майне.

Де перший раз,
Достоту, як останній.
Де мій надрив, і де політ його! –

Я вірила мелодії кохання,
Та це було лише п’янке тангó.

* * *

Вона хотіла сина від Христа.
З красивим болем долю проклинала.
Була весела, чиста і проста
І, як життя, ледь-ледь недосконала.

Її хотів я.
І таїв цей гріх.
Стрічав любов в салонах і у травах.
У кожних митях зоряних моїх
Світилася дзвінка її постава.

Французький сум.
Голландська заметіль.
Китайський чай із краплями морськими...
Не цілувавсь, а пам’ятаю сіль
І кільця диму в дотиках незримих.

Слова міліли.
Був великий піст.
В усіх церквах молились на розп’яття.
Вином церковним писаний мій лист
Куйовдив ледь танцююче багаття.

Та хто в житті життя це зрозумів?
Хто заплатив останній борг калині?
Любові справді не потрібно слів,
А тільки шрам і вчинок лебединий.

Вона хотіла сина від Христа.
Вона хотіла мудрості від злота.

Вона була небесна і проста.
Вона сміялась з мого анекдоту.

Партія Регіонів – партія олігархів
із комуністів. Ідуть продзагоном.

Лідером партії – злодій, і архі-
багатий. Мільярд закордоном.

Тепер – від масонів – іде в президенти
(злодієм вора замінять масони).

Чуєш, народе? Оговтайся – де ти?
З тебе останні знімають кальсони.

З шкірою знімуть, бо дублена шкіра
пострілом, голодом, їх нагаями.

Криваві сини косіорів, якірів
риють померлим від голоду ями.

Може, забудеш, народе, про все це?
Чи, може, не хочеш ні жити, ні їсти?..

…Чуєш, як заступом стукають в серце
кати з олігархів і комуністів?

2009-12-02

Ярина Тимош

Знаєш, я чекав давно на тебе.
Не лишав надії… так давно.
Ми зустрілись під зимовим небом.
Нас п’янило щастя, як вино.
Потім ти пішла і не сказала.
Й ні дзвінка від тебе, ні дзвінка…
Зникла без пояснень. Так – розтала,
Наче перший сніг в моїх руках…

Бывает часто - одинокий
Сулишь страданиям конец.
Любви стирая след глубокий,
От чувства прячешься, глупец.

Покинув мир воспоминаний,
За похоть жертвуешь мечтой
И в бездну лживейших желаний
Уходишь слепо с головой.

Хмелея, пьешь, не прерываясь
Вино на травах забытья.
Им сладострастно захлинаясь,
Живешь, как-будто бы летя.

Но у вершины наслажденья
Полет тебе невыносим.
И облик прежнего виденья
Опять становится любим.

Готов страдать и поклонятся,
Ей все отдать - и мысли даже.
Уж ум не в силе возмущаться,
Ведь сердцу, друг мой, не прикажешь.

1999

Сцена один – проба...
Ще купа варіантів – симулянтів
(вже якась є інтрига – крига – здогад про кригу,
але то не провиддя, то – від страху)

Сцена два – варіанти пішли у тіні.
Він лишився
(хитра посмішка, він полює, він хоче,
і бездумне його бажання – заклинання твоє і на тебе його зазіхання)

Сцена три – гра удвох.
Ви ліниво тримаєте відстань
(ви про все здогадались, але вперто граєтесь далі,
в акорди зійшлися педалі, вже недовго до фінальної коди)

Сцена чотири – ви у тирі.
Він стріляє у тебе, ти – в нього
(головне не тільки попасти, але влучити у слабке місце:
ти – боягуз-обиватель, а ти – інфантильна дурепа)

Сцена п’ята – довільна.
Знову ідеться про варіанти
(вчинити звичайно: надути гординю –
нудити ним і навколо – вмазати грізне тавро „черговий”;
вчинити красиво: танго – ефектне па – і щезає(ш)...
що вибирає(ш)?

2009 р.

Ну, обіцяв прийти.
Ну, не прийшов.
Таке в житті буває, кажуть люди.
Та, тільки, хтось згадає і забуде,
А в когось вже не розійдеться шов.

І буде дощ оплакувати мрію,
Втішати серце, але і тоді -
Й тоді вода залишиться воді,
Бо кожен любить саме так, як вміє.

Сіра Миша невеличка
Взула модні черевички,
Вбрала сукню дуже гарну –
Чимчикує у книгарню.
Хоче книжечки купити,
Щоби діточок учити:
Багатенько варто знати
Навіть сірим мишенятам.
Магазин уже близенько.
Наша Миша чепурненька
Зупинилась на порозі
І отямитись не в змозі.
По цілісінькій крамниці
Диво-книги на полицях:
І розумні, і цікаві
Ще й малюночки яскраві.
Скоромовки і пригоди,
Цікавинки про природу,
Казочки, байки і вірші –
Очі бігають у Миші.
– Ця. Оця. Ще – ця і ця! –
Просить Миша в продавця
Та зітхає тихо-гірко:
– Треба ж донести до нірки.
Хочу книжечки усі...
Тут згадала про таксі!
Вийшла Мишка з магазину,
Сіла в жовту лімузину
І Васько, шофер-котяра,
Як задав машині жару –
Вмить довіз додому Мишку.
Ну а сам...
Пішов по книжку!

2009

Так приїздять в Минуле: літ багаж
Лишають у канаві при дорозі,
На шмаття рвуть непам"яті линтвар,
Епістоли розвіюють - прижовклі...
І в казку, де ні чвар, ні коругов,
Де все населення лісне - цивільне, мирне,
Веде тебе зелений Дідо Ох...
Лоскочуть нявки колосками жита...

В напіврозкриті очі і вуста
Струмує запашиста синя флегма...

Так приїздять додому. Не вмирать -
Волошкою
летіть
в обіми
неба.



2006

***
Не пой, красавица, при мне
Ты песен Грузии печальной:
Напоминают мне оне
Другую жизнь и берег дальный.

Увы! напоминают мне
Твои жестокие напевы
И степь, и ночь — и при луне
Черты далекой, бедной девы...

Я призрак милый, роковой,
Тебя увидев, забываю;
Но ты поешь — и предо мной
Его я вновь воображаю.

Не пой, красавица, при мне
Ты песен Грузии печальной:
Напоминают мне оне
Другую жизнь и берег дальный.

1828

Что в имени тебе моем?
Оно умрет, как шум печальный
Волны, плеснувшей в берег дальный,
Как звук ночной в лесу глухом.

Оно на памятном листке
Оставит мертвый след, подобный
Узору надписи надгробной
На непонятном языке.

Что в нем? Забытое давно
В волненьях новых и мятежных,
Твоей душе не даст оно
Воспоминаний чистых, нежных.

Но в день печали, в тишине,
Произнеси его тоскуя;
Скажи: есть память обо мне,
Есть в мире сердце, где живу я..

1830

Я вас любил: любовь еще, быть может
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.

Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам бог любимой быть другим.

1829

В москалі, в москалі, в москалі.
Чую стукіт вагонних коліс.
А мене роздирають жалі,
Випадково сюди я заліз.
І чому мені там не сиділось
Де дівчата, ковбаси й вино.
В ВеДеВе бач йому захотілось,
А бодай його тричі в багно.
Приготуйсь! - загуділа сирена.
Випускний мені дав копанця,
Коси дибом і серце шалене,
Вся надія на милість кільця.
Парашютику ,милий, відкрийся!
Приземлюсь дам тобі п'ядестал.
Та бодай його , щоб я сказився!
Боже милий, щоб я не конав!
В москалі, в москалі, в москалі.
Чую стукіт вагонних коліс.
О вагони, вагони зелені,
Краще б вас я пустив під укіс.
Далі все пам'ятаю в тумані,
Стрільби й крик в стоголосе УРА!
Поверни мене Боже до мами
Каюсь я й сповідаюсь в гріхах.

12.09.1993

І буде сумно, але не мені,
І весело буде, але не без мене.
І очі у мене вже не будуть сумні.
І Дерево Щастя буде вічно вічнозеленим.

І холодно буде, та я не замерзну,
І гаряче буду, та я не згорю
Любитиму Всесвіт, такий величезний
Й у ньому маленьку частинку свою.

І усмішку з уст вже ніхто не зітре,
І надії ніхто не розчавить у жмені.
Буду жити я так, як ніхто не живе!
І феномену тому хай дивуються вчені.
***
У минулому я залишу всі втрати,
Вже ніколи не пущу на поріг я печаль.
Бо хорошого буде ще дуже багато.
Бо за тим, що було - мені більше не жаль!

Струмить ріка, пливе між берегами,
Бурливі води в далечі несе.
Стара земля покинута богами,
Сама себе між зорями пасе.

Кудись нестримно лине без оглядки,
Мов заблукалий в морі корабель,
Своє Різдво спростивши до колядки,
Згубивши блиск Священних Паралель.

І ми живемо, хай на мить живемо,
І виростаєм, хай не до гори,
Та все таки усі кудись пливемо
Блудливим руслом пружної пори.

Несемось вихром замислів гордливих,
Сягнувши неба – Неба не знайшли,
Зате в облозі стад звірино-хтивих,
До самозгуби близько підійшли.

На кого нині наші уповання ?
Чиїх тепер чекаємо предтеч ?
Коли серця нездалі до єднання,
То хто примирить їх ?
Насилля ?
Меч ?

Чи може ті, що у гризні кривавій,
Невпинних сварах людству вкажуть Путь,
Рачкуючи по колії іржавій,
Із вуст ллючи словесну каламуть…

Біда, біда ! Вона передомною…
Невже й за мною ?.. Думати страшусь...
Боюся йти реальністю земною,
Гадаючи, де нею спокушусь ?

І ось погрузши в розмисли безсонні,
Нап’явши серце на незгойний біль,
Їдка жура мої пронизла скроні,
Зробивши з мене нерухому ціль.

Я зрозумів, що все у світі тлінне,
Все нетривале... Зорі – і вони
По часі згаснуть, впавши в море пінне
Покритої віками давнини.

Все суєта… А як інакше жити ?
Яким шляхом іти в земне буття,
Якщо душа приречена тужити
І розчинитись в Лєті забуття...

Яка ж є суть в тих безконечних втомах,
У гармидерах, бучах, біготні ?
Коли невдача чи дрібненький промах,
Бувають все ж до болю клопітні.

Від них усі спішать відгородитись...
Комусь дарує доля сотню літ,
А хтось помер, не встигши народитись,
Злетівши з гіль мов зсохлий пустоцвіт.

Хтось у багатстві, в розкошах, у славі
Знаходить сенс і ніби має все,
Та як безумець в пафосній поставі
Себе над світом високо несе.

А час летить, збігає невблаганно,
І скільки б того статку не було,
Кінець прийде і виллється спонтанно
Могильним сном й на золоте чоло.

А далі що ? І чи існує далі ?
І де існує... Роздумів - мільйон...
За них, одначе, не дають медалей,
З них не формують полк чи батальйон.

Вони живуть і там, де умирають
Усі надії... Звідки ж мислі ці,
Як не з душі…
Це з неї проростають
В Безсмертя світлоносні пагінці.

Делись со мною тем, что знаешь;
И благодарен буду я.
Но ты мне душу предлагаешь:
На кой мне чорт душа твоя!...

переклад з російської Різдвяної пісні
(оригінал дивитися на сторінці "Актуальні переклади")



Ніч святоблива. Ясно сяють зорі...
Із безгоміння в ніч зійшов Христос...
Світ потопав, чорнів у беззаконні,
Та Божий Син відбілює його.

Надія в серці квітне живодайно.
Удалині – прийдешнього звізда.
Людино, слухай соловейків раю
В сяйливу ніч Христового Різдва,
В сяйливу ніч Христового Різдва.

Небесне сяйво крає млу печалі.
Свіча в душі у ближнього пала...
Так мудреці Царя царів шукали,
Несли дари стежинами добра.

Господь лежав так царственно на сіні -
Сроможний співчувати і карать.
Пізнав життя. Його вбивали звірі...
Ставай навколішки, признай свого Царя!
Ставай навколішки, признай свого Царя!

Навчає Він плести габу Любові.
Закон Любові Він щедротно дав.
Повинні ми допомогти бездольним.
За людство все Син Божий постраждав.

Нехай прослава плине в даль рікою.
Даруймо Богу радість і тепло.
Христос – Господь! Осанною – наш голос.
Він володіє скарбом всіх чеснот.
Він володіє скарбом всіх чеснот.


----------------------------------------------
Вже прийшла відповідь "соловейків" - хору молодих
українців. Дякують за переклад...

Тишина полонила подвір'я,
Опустився туман на долину.
Наступила пора надвечір'я,
Скоро мила до тебе прилину.

Поцілую вуста твої пишні,
Від яких я щоразу п'янію.
Зачарують заквітчані вишні,
І настане пора соловію.

Розповісти тобі про кохання,
Про розлуку і тугу мою.
Я ж у твоїх обіймах до рання,
Буду скаржити долю свою.

1994

(переклад)

Свята ця ніч! Зірки яскраво сяють,
Та сама ніч, коли родився Спас.
Давно сей світ немов осудний Каїн.
Та Бог прийшов і Дух піднявся враз.
Надії птах дарує світу радість
Хвала Тобі, нова та світла рань,
О спів небес! Ти на коліна падай
В цю Божу ніч Христу віддати дань.
О ніч, Свята ця ніч, О Божа ніч!
О ніч, Свята ця ніч, О Божа ніч!

І тихо тут, де світло ллється віри,
Серцевий блиск, колиски тихий скрип.
Зоря горить, її багаття щире.
Несуть царі зі Сходу ці дари.
А Цар царів у яслах спить убогих.
Народжений між нами бути, Він,
Хто знає нас так, як ніхто нікого.
Погляньте Цар! Низький йому поклін!
Погляньте Цар! Низький йому поклін!

Христос учив воістину любити,
Його закон - любов, молитва - мир.
Геть ланцюги, раби - ті самі діти
І гніт спаде. Братами станьмо ми.
Блаженний гімн в подяку заспіваймо,
Прославимо Йохо ім`я і шлях.
О Господи, своєї сили дай нам!
Хвала Тобі, Спасителю, хвала!
Хвала Тобі, Спасителю, хвала!

3 Грудня 2009

Original text

O Holy Night

O Holy Night! The stars are brightly shining,
It is the night of the dear Saviour's birth.
Long lay the world in sin and error pining.
Till He appeared and the Spirit felt its worth.
A thrill of hope the weary world rejoices,
For yonder breaks a new and glorious morn.
Fall on your knees! Oh, hear the angel voices!
O night divine, the night when Christ was born;
O night, O Holy Night , O night divine!
O night, O Holy Night , O night divine!

Led by the light of faith serenely beaming,
With glowing hearts by His cradle we stand.
O'er the world a star is sweetly gleaming,
Now come the wisemen from out of the Orient land.
The King of kings lay thus lowly manger;
In all our trials born to be our friends.
He knows our need, our weakness is no stranger,
Behold your King! Before him lowly bend!
Behold your King! Before him lowly bend!

Truly He taught us to love one another,
His law is love and His gospel is peace.
Chains he shall break, for the slave is our brother.
And in his name all oppression shall cease.
Sweet hymns of joy in grateful chorus raise we,
With all our hearts we praise His holy name.
Christ is the Lord! Then ever, ever praise we,
His power and glory ever more proclaim!
His power and glory ever more proclaim!

Нет смысла говорить о моей любви
О твоем безразличии, ставшим моим уделом,
И о том, как сидя на корточках у закрытой двери,
Черную твою ненависть усердно красила белым.
Вспоминала твои руки, видела сны,
Ты ко мне приходил, улетая под звон будильника
Одевалась, бежала туда, где мечты земны,
Улыбалась тебе, как лайф, сразу становясь «вільною»
Нет смысла оправдываться. Все разрушила я сама.
То, чего так хочется, не всегда нас приводит к лучшему.
Со слез началась моя третья с тобой зима…
Будь с кем хочешь, но только прошу, от случая к случаю!
Я знаю, ты будешь счастлив с хорошей девочкой,
Или с девочками… Но точно,- ты будешь счастлив.
Все, что осталось под дверью,- сердечко, стрелочка,
Ненависть и кисточка, со слипшейся белой краской.
3.12.09

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Укроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

1841 (?)

Я музу цю любитиму довіку,
Вона мені навзаєм відповість.
І хоч я твій, природо мудра, гість –
Вчарований тобою споконвіку.

Я, мабуть, маю душу вогнелику,
Бо в ній гартую кожну думку й вість.
У юності я відпустив користь,
І раджу щиро – обминайте дику.

Хай не обтяжить ні душі, ні крил,
Не збиймося з дороги до вершини,
Схилім серця біля святих могил,

Окрилені любов’ю Бога Сина.
Хоч наші коні не гризуть вудил, –
Не допиваймо трунок до краплини.

Люблю отчизну я, но странною любовью!
Не победит ее рассудок мой.
Ни слава, купленная кровью,
Ни полный гордого доверия покой,
Ни темной старины заветные преданья
Не шевелят во мне отрадного мечтанья.

Но я люблю - за что, не знаю сам -
Ее степей холодное молчанье,
Ее лесов безбрежных колыханье,
Разливы рек ее, подобные морям;
Проселочным путем люблю скакать в телеге
И, взором медленным пронзая ночи тень,
Встречать по сторонам, вздыхая о ночлеге,
Дрожащие огни печальных деревень;
    Люблю дымок спаленной жнивы,
    В степи ночующий обоз
    И на холме средь желтой нивы
    Чету белеющих берез.
    С отрадой, многим незнакомой,
    Я вижу полное гумно,
    Избу, покрытую соломой,
    С резными ставнями окно;
    И в праздник, вечером росистым,
    Смотреть до полночи готов
    На пляску с топаньем и свистом
    Под говор пьяных мужичков.

1841

Я видал иногда, как ночная звезда
       В зеркальном заливе блестит;
Как трепещет в струях, и серебряный прах
       От нее, рассыпаясь, бежит.

Но поймать ты не льстись и ловить не берись:
       Обманчивы луч и волна.
Мрак тени твоей только ляжет на ней -
       Отойди ж - и заблещет она.

Светлой радости так беспокойный призрак
       Нас манит под хладною мглой;
Ты схватить - он шутя убежит от тебя!
       Ты обманут - он вновь пред тобой.

1830

Шостого зранку
надсилаю для тебе квіти.
Квіти, як завжди.
Інкогніто.
Білі.
З холоду.
Серце летіти з четвертого поверху мітить,
І мій посильний схожий на дикого голуба.

Вшосте
диктую адресу, призначену рожам.
Щороку думаєш — все це, мабуть, неправильно.
Кричать “Океани”:
- Але для тебе...
Я зможу.
Я, знаєш, надбав уже навіть збрую табельну.

Шістка ця, сонечко,
вносить свої корективи.
Приймаєш букет.
Очі - наповнені зливами.

Зі жмуту надій беремо найдовшу — на диво.
З кожним Різдвом все легше не бути щасливими.

2009

Не твоя …
І виною розпорює груди.
Пам’ять тліє бажанням:, ти морем їй ліг би до ніг,
Перса перших красунь цілував п’янооко , облудо,
А до неї одної і погляд торкнути не зміг.

Наче птах,
Що з варяг повертається в греки
І гірчіть самота на її ледь рожевих устах.
Сміх – тонкий, наче дзвоник -це твої дорогі еполети.
Ти ув’яз в ній по вуха .
Ти небом її проростав.

Твоя краща...
Сорчка відпахла жасмином,
У вагони МЕТРО залітають останні слова,
А вона піднімає на руки серпневі вітри і сина,
А по серцю росте трава,
По тобі вже росте трава.

В’яже гори тібетські на спицях блакитних галактик,
Гальку сіє в пісок і розносить в пустині життя.
Бо вона Галатея.
І в ній твій малесенький клаптик,
Що боги відчепили пінцетом з чужого ребра.

Ії голос заносить...
Мов попіл найбільших вулканів.
Шелестить, шелестить, як на вушко - навушники мушль.
Ти спочинь, не дурій.
Хай іі семиструнна гітара
Витягає на сушу спокою червоне намисто із руж.

Егей, мачо!
Як дишеш ти – рвучко, і тореадорно,
Урбаністика міста і листя на першім снігу.
А вона полетіла ... І крутиш ночами ти порно
У хрущівській квартирі, де роги оленя й рагу.

Її фартух і досі злить погляд, і голену душу...
Cтереже молоко між футболами і дежавю...
Лише кинуті перли, пропахлі солодкими грушами
Відсвяткують з тобою взаємоприсутню біду.

2009

Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сияньи голубом...
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы...
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб вечно зеленея
Тёмный дуб склонялся и шумел.

1841

Сатанів смарагдовим сатином
дивиться озерними очима.
Дістає верхівкою до хмари
гріммівська задумлива ялина.
Клен збудила пісня солов"їна,
що в долині Медобори ллється,
і метелик маків цвіт лоскоче,
що ось-ось здається засміється.
Сонечко- корундова прикраса,
в пелюстках кульбаби заблукало.
Золотиста бджілка-крапля меду,
запашним нектаром ласувала...

їду додому... збираю валізу... влізе-не влізе? влізе-не влізе?
лишу ключі... вимкну все світло... воду ... серце слізне... не влізло...
не помістилось... лишаю тобі... на спомин... на здогад...
там колись нескладний поставила код,
але як розгадаєш буде вже пізно...

мені самій воно не потрібне... дурне-турботливе... куплю залізне...
шукатиму з ним карколомних пригод,
стану смілива і відчайдушна
і перестану жаліти болю для себе й тої хто стане навпроти,
я буду проти... я буду боротись...
не буду боятись... ні кров, ані опір мене не зупинять...
неправда...

поїзд буденно рушає на південь,
поїзд байдужий до наших мовчань,
в нього цілком автономнії ритми,
в нього небом заданий темп,
їду... все глибше в’їжджаю у темінь,
їду... і грузне печаль у турботах,
їду...

натягую колії наче мотузку і тягнуть мотузки вперто назад,
відмовляють напружені м’язи і мозок,
у напівбожевіллі ворушаться губи:
дотерпіти... вже скоро тунелів рятунок,
де у темряві – світло... де усе перетреться у спогад...
лише я і дорога... і мотлоху повна валіза...

2009 р.

Сіра кішка бігла нишком
Через тишу сіней сірих.
Сіра мишка гризла тишком
У підпіллі сир зіпрілий.
Сутінкову постіль слати
Над землею стало ліньки -
І посипав сніг на хати
З торби, з горба місяць срібний.

2009

Я б ще могла упасти на плече -
І слухати, як серце шаленіє.
Тратують сизі покотьола степ...
Віоли...
флейти...
бубни...
Свайба, Вітре?

Я б ще могла тебе відвоювать
У Хмари - легковажної білявки.
Але куди подіти пам"ять зваб?
Без тебе сяйво плес в персти вбирала,
Без тебе спопеляла колосок...

На висоті розпуки в дощ забаглось
Спалити дім твій,
гострокіл,
садок...

Я влучно кресонула - сад палає...


2005

Розмінюватимеш вечори як монети
із дріб'язком у кишені
із давніми друзями
із білим вином
із віршами
що заблукали непочуті
і прокуренім кафе
десь пів на першу

неосвітленими дорогами
повернешся додому о третій
вкотре не з тим
знімеш із себе прикраси
і сліди від чужих поцілунків
акуратно сховаєш у скриньку
із маленьким гіпсовим янголом
замість кришки
змиєш із себе рештки косметики
легкості
флірту

хтось постукає в двері
і якби відчинила
то побачила б на порозі п'яні вірші
що пів ночі шукали дорогу додому
але не відчиниш

скорчиш гримасу
тріснутому дзеркалу
залишиш посмішку
таку як сльоза
і втомлена впадеш у ліжко
тоді до ранку буде снитися море
і горланитимуть попід вікнами
захмелілі вірші
що не втраплять ніяк до хати

2009

Над містом сутінь і сум’яття,
І ненаставана теплінь.
Тінь яблуні в снігу – розп’яття,
І я – себе самої тінь
Ношу над містом посірілим,
Що з хмар шкарлупи лущить дні.
Самотньо в місті цім мені
І яблуні, що власній тіні
Схиляє голову сумну,
Бо їй до скроні прикипіло
Червоне яблуко доспіле,
Тож нам замолює вину.

 
Променад, усе дальше від хвиль
У лимонадний, напевне, бриз
Хай летять невідомі птахи
Із риштування, мабуть куліс

Чарівник зі світлого світла
За легким північним акцентом
Реквізує гумові ікла
Загоїть легальним абсентом

Барабанні твої кісточки
Загорне у файний джез-хаус
Аби твій вовкодав одпочив

Павучий тремтячий стеклярус
Заплутає шум гармонійний
У тонкий театральний хаос



 -&-




 

Це зовсім не боляче – падати в прірву.
Летіти й усе. Ніяких перешкод.
І що тут такого, що знизу каміння?
Ну й що, як стрибнула з небесних висот?

Сама я стрибнула. Мене не штовхали.
Летіти у прірву – що ж буде простіш?
Ось тільки щось довго чекати на зустріч,
На зустріч з землею. Повільно. Скоріш!

О Господи! Боляче! Дуже! Нестерпно!
І страшно… Як страшно так падати вниз.
Мене підштовхнули, та крила не дали.
Всміхнулись, знімаючи залишки риз.

Мої сльози – дощ із хмари.
А слова – пташиний спів.
Посмішка – це кущ троянди:
Я всміхаюсь – він зацвів.

Світ великий, неосяжний,
Я ж – маленька і слабка.
Як впаду, мене підніме
Сонця промінець-рука.

Одяг мій – це лісу шати,
А сережки – то зірки.
Серце ж моє – разом з сонцем.
Я пройду так крізь віки.

Летіти на крилах кудись в небеса
І жити в польоті – це справжня краса.

Як вітер жорстокий зламає крило,
Не падай у відчай – таке вже було.

Звичайно, без крил, хоча б одного,
Не можна злетіти до сонця свого,

Побачити складно небесні дива.
Ти мусиш почути жадані слова.

Ти мусиш почути: «Все добре! Не плач!
Все добре!» Ти вітру образу пробач.

Прислухайся добре, почуєш ти їх,
За вітром прилинуть, мов радісний сміх.

На поклик цей дивний сміливо іди,
Цих звуків чудових джерела знайди.

В кінці буде світло і мрія твоя,
В кінці твого шляху, там буду і я.

Ми зцілимо крила, і ти полетиш.
Й забудеш у щасті віддячити лиш.

Нічого, лети. Це мрія твоя.
Дивитись услід – вже доля моя.

Але все нормально. Я теж відлечу.
Як тільки поламані крила зцілю.

Якби ти знала,
Як серце завмирало.
Гаряче - билось в римі льодяній
І пам'ятало усміх твій,
Коли ти з іншим виринала.

Про гаму почуттів,
Що вовком завивала,
Романсом що звучала
Під шквал омріяних морів.
Якби ж ти знала...

1999

Байдужий погляд крижаним вітрищем
Дмухнув у душу холодом німим,
А я колись так милувався ним,
Тепер у ньому тільки попелище.

Любов як тінь, де сонце – там вона,
А де пітьма – не видно її сліду,
Я з темряви до світла знову їду,
Тікаю геть із мертвого човна.

Я там живу, де жевріє вогонь,
Де почуття вирують наче море,
Мене ведуть яскраві, ясні зорі
До небайдужих, люблячих долонь.

Нікому не відомо...
Що буде за три роки.
І скільки моїх снів,
І Скільки твоїх кроків...
Ніхто не може знати,
Що станеться зі мною.
Але мій охоронець...
Літає над тобою.
Ти чуєш життя голос,
Живеш і просто будь...
А я, мабуть, попрошу !
Мене ти не забудь !

ти став на горі всесвіту
ти підкорив собі кожне село у царстві
ти маєш найкращих рабів і наложниць
і щороку збираєш багату подать
і вороги тремтять від твого імені

усі знають ти улюбленець неба
пил з твоїх капців збирають як диво
без твоєї волі не сідає сонце
врешті-решт ти стомлюєшся і вирушаєш
народ ховає тебе з усіма почестями

минуло шість тисяч життів
твоя держава пісок твої підлеглі порох
пам'ять про тебе зникла з останнім деревом коло могили
твої кістки дістають археологи
ніхто тебе не зрозуміє ніхто не оцінить величі

Попелюшки сьогодні не в моді,
скромність втратила свій п"єдестал,
в інституті дівиць благородних
куртизанки влаштовують бал.
"Не формат" уже лицарі з кіньми,
серенади упали в ціні,
кануть в Лету герої всесильні.
А жінки, як і завше, сумні...


01.12.2009 р

Червоний шовк на білому снігу.
Стоїш самотня. Сльози, мов крижинки,
вкривають інеєм сукенку дорогу.
А ти - байдужа. Ще б одну хвилинку.
Дрімучий ліс, протяжний вітру свист,
ніч сіє в душу всіх жахіть зернинки.
Напишеш кров"ю свій останній лист.
А далі - байдуже. У тебе ще хвилинка.
Він не прийшов. Так, певно, Бог велів.
Це, типу, жарт жорстокої богині.
А хто догляне двох твоїх котів?
А... Байдуже. Скінчилася хвилина.


01.12.2009 р

вулиця пахне солодкою ватою та цигарками за шість п`ятдесят.
перехожі вдивляються один в одного, в дорожні знаки, будівлі та
репродуктори, які, або безсоромно брешуть, або мовча висять
на стовпах ліхтарів, наляканих висотою, бо вона, висота,
обмежена кілометром повітря, обмежена сама по собі,
в ній нам всім здебільшого було б тісно,
і не важливо, хто сильний, а хто слабий, бо всі слабі-
і люди, і манекени у центрі міста.

вулиця пахне сміхом дітей, батутом та ниттям волоцюг.
перехожі вдивляються в хмари на небі. бояться зливи.
скоріше сивий негр із дельти перегризе свій ланцюг,
ніж хоч один із них врешті стане щасливим,
бо щастя передбачае необхідність його утримати біля себе,
в собі, у інших. у щасті нам всім було б тісно.
(так само як в висоті, обмеженій знизу асфальтом, а зверху- небом)
і людям, і манекенам у центрі міста.

від вулиці тхне міддю, відрижкою та шкільною крейдою.
перехожі виглядають так, наче потрапили сюди випадково.
розглядають будівлю офісу, в якe мають нагрянути рейдери,
звісно якщо їх не раптово не випередить податкова.
репродуктори на ліхтарях в анфас нагадують іржаві грати:
мовчи, не мовчи - все одно посадять на вістря,
а туди, все таки, краще не потрапляти,
ні людині, ні манекену у центрі міста.
01.12.09.

Вгамуй мою тугу
І вперше, і вдруге.
О Божая Мати,
Ти маєш все знати.

О Діво Маріє!
Про щастя я мрію.
Скажи мені ти,
Де його віднайти?

Чи в небі блакитнім,
Чи в золоті житнім,
Чи в нічки-циганки,
Чи в росах світанку?

Шукати я стану
У посмішці мами.
В ключі журавлинім,
В намисті калини.
2002

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

23.10.90 р.

* * *
У кожного є свій Пілат,
Останній день і Гетсиманський сад,
І перший камінь рабського буття,
Що трощить справжнє, зоряне життя.

Ти так любив цей неповторний світ,
Краса і честь були твій меч і щит,
Тепер в очах вертепна каламуть
І крила, як колись, вже не ростуть.

Вітрила спущені і кряче зла юрба,
Що скінчилася зоряна доба,
І піднімаючи з землі важке кайло
Берешся за буденне ремесло.