Феніксом,
Феніксом,
Будь собі, дівчинко,
З крилами-мріями
Геть обгорілими.
Із ассирійською
Вдачею блудною,
З духом безсмертя
І дивною формою
Полум’я вічного.
Будь собі, дівчинко...

КРила припали порохом,
Бо я більше уже не літаю
Мрії припали порохом,
Бо я більше уже не кохаю
Щастя припало порохоп,
Бо я більше уже не мрію
Душа припадає порохом,
Бо я вже втратила надію
Не кохаю, не мрію, не плачу
Я пробачу. колись пробачу

Навіщо я лягаю спати
І поринаю у світ сновидінь
Навіщо мені кохати
Якщо кохання піде в тінь

Бо такі почуття і людина
Не здатні співіснувати
Бо не судилось вибирати
Мені чи почуттю вмирати

Шукають всі з азартом,
Хоч може це в спадковості,
Докази і факти
Своєї винятковості.
У когось чогось більше,
А хтось щось краще вміє,
Лише найрозумніших
Ніхто не розуміє!

(переклад)


Щось причаїлося млосне в немовленім слові,
Ніби спокуса, що спалює дух страстотерпця.
...Осінь-черниця - догідно, безмовно -
Ливнем терпким утішає роз’ятрене серце.

Тихого ранку діждатися б, наче спасіння,
Сну-забуттю мимоволі віддавшись на милість:
Може, обарвиться вкотре та пряжа ефірна,
Що і теплом , і впокоєм колись мені снилась.

Плетиво снів не розвішу над ложем відразу.
Може, їх жестом квапливо-глумливим порушиш.
Так вже було наяву, що абсурди й образи
В прірви сутемінь штовхали підранену душу.

Слово блукатиме з ядом бездолля, агоній...
Вже не почуєш, як шелех, молитву пощади.
Вітер із кленів зірве золотасті корони.
В осені здавна існують розруйні обряди.



19 вересня 2009

----------------------------------------------------------------------------------



Что-то таится, томится в несказанном слове,
Как искушенье, что мучает дух страстотерпца, -
... Осень безмолвно - которую ночь - в изголовье
Терпким дождём утешает горячее сердце.

Тихого утра дождаться, как будто спасенья,
Сну-забытью поневоле сдаваясь на милость:
Может увижу, как раньше - в ином измеренье -
То, что теплом мне и ладом когда-то приснилось.

Я и тебе этих снов не отдам и не выдам:
Вдруг торопливо-насмешливым жестом разрушишь,
Здесь, наяву - как бывало - абсурдом, обидой
К некому краю толкая продрогшую душу...

Не проговоренным слово, но приговорённым
Будет метаться,
уже не моля о пощаде.
Ветер с деревьев сорвёт золотые короны, -
Есть у осенней поры и такие обряды...



Автор першотвору - Тетяна Селіванчик


2009

Із диптиху

2

І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
Т.ШЕВЧЕНКО

Повік не постаріє серце кобзи,
Як житиме хоча б один кобзар.
І не погасять найсильніші грози
Вогонь любові і надії жар.

Це вільний спів, а не апофеози,
Слуга – це ти, а він свободи цар.
І не ставай у войовничу позу,
Побачивши любителів гітар.

Нехай лунає в юних душах пісня,
Немов небесна музика звучить,
У дружних потисках не слабнуть руки.

Це твій, народе, геній і провісник
Тобі співає вічно доброхіть,
Це він – апостол правди і науки.

Пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років

Вмирала мати у самотній хаті
В жахливу, чорну, лихолітню днину.
Голодна смерть збивала домовину,
Поспішно шила саван із латаття.

За себе, грішну, не молила Бога,
Терпляче прикусивши біль вустами:
«Як я піду, що ж буде, дітки, з вами?
Чи вас зігріє ця хатина вбога?

І хто ж нещасних сиріт пожаліє,
Хто витре безпритульні сльози втрати?
Кому не довелося помирати,
Той матері тривог не зрозуміє.

Тапчан давив, як доленосна плаха,
Думки смоктали мозок, наче сліпні:
«Помилуй, Боже, доньок малолітніх...», –
Безтямно простогнала бідолаха.

«Голодні знову полягали спати»…
Та діти не простягнуть більше руки,
У пагорбі скінчились їхні муки.
До нього вік торує стежку мати...

(2006-2009) р.

Я о смерти – не шучу...
Сел комарик на свечу,
А она как раз горела...
Огоньком взметнулось тело
И упало в парафин.
Словно гордый сын Афин,
Он всегда стремился к свету,
В жадном поиске ответов...

Думаешь, его душа
Улетела прямо в рай?..
После смерти
Ни «шиша»
Нам не светит –
Так и знай!
(1999-2009)гг.

Ці рани не загояться ніколи,
вони так само вічні
як спогад про перший візит до школи,
як серця поштовхи сейсмічні.
Хоча, можливо, це така анатомічна особливість,
контакти для підживлення німбів.
Але чому ж вони мають властивість
діяти, ніби
сонце, що обпікає спину
коли я перед народом,
по-ексгібіціоністськи знявши свитину,
демонструю ці виразки, змащую йодом?

(для гарного настрою і відваги)

Мишки, мишки!
Раз! Два! Три!
Сірі вушка догори!
Ось – Чотири!
Ось – і П’ять!
Нумо весело стрибать!
Далі буде –
Шість і Сім!
Посміхнемося усім!
Вісім! Дев’ять!
Це кота
Ледь смикнемо за хвоста,
Бо вже – Десять!
Наш девіз:
“Ми безстрашні – вгору ніс!”

Ну а далі?
Цю зарядку
Починаємо спочатку...

2009

Із диптиху

1

Хай височить Тарасова гора
Над мовчазними, сивими віками.
І рідний голос чуємо серцями,
Бо кличе він до волі і добра.

Щодня читаю сину “Кобзаря”,
Хвилює книга мудрими рядками,
Злітає білокрилими листками,
Серця нам осяває, мов зоря.

В дитячу душу, наче зерна, сію
Поезії відгранені слова,
Під небом літ їх проростити мрію.

До Кобзаря, як матінка до сина,
Припала зболено земля жива,
І горлицею тужить Україна.

Я цього літа, ніби дощ,
Якого всі чекають та даремно.
Він завжди є, але не там де хочуть.
Просять, чекають, кленуть.
Вже й по небу хмари пливуть,
А дощу немає,
і закипає лють.
Як далі жити, як без нього буть?
Страстна дорога -
завжди самота.
Так саме та,
яку ти сам для себе.
З хрестом на собі
і на перехресті.
Хай буде дощ, даруйте,
слово честі!
Я сам його чекаю і молю.
Питаєш чи кохаю?
Так люблю
Коли йде дощ,
А ти мені шепочеш
Дощем тебе нікуди не пущу
До щему, до душі,
Аж до самого себе.
Як ти не йдеш
То я прийду до тебе.
2001

Вечірнє листя тихо шелестить.
Настане ніч, ти звалишся від втоми.
І сон до тебе з вітром прилетить,
У снах, як в ночі теж свої закони.
Чарівна мить і ти уже летиш
Туди де день губив своє чекання.
Його в тобі він знайде тільки зрання,
А зараз тільки ти і тиша тиш...
Шукаєш дива, а його немає
Воно в тобі, знайди мене гукає,
І поруч принц на білому коні
Бо разом всі буваєм лиш у сні.
І подарує він тобі твою надію,
А ти взамін йому дасиш його.
Чому ридаєш серденько? Чого
як я тебе зустріну так радію?
Сама собі у снах снуєш свої бажання.
Хай мої мрії ловляться на них.
Вщухає вітер зла, він вже затих.
Я стану твоїм сном , а ти моїм...
2000

дощ б'є у вікна
наче стиглі черешні
прикипає до твого тіла
говорить у вухо
щось про солоність
морського вітру
дещо
про тріщини твоїх нігтів
і читаючи їх
як атласи
зав'яззю пуп'янків
щирить зелені рани
вростає у пасма
твого волосся
заплітає їх
ґудзами на пам'ять
і ґудзами на вірність

у твоєму подиху
більшає вологи
ти борсаєшся
перемагаєш
але що тобі тепер
мої обійми

1

Я третю днину відчуваю вірш.
З передсвітанку п’ятниці - вагітна.
Вже очі починають палахтіть…
Вже розрум’янилися думи і ланіти…

Рахманний муж цих змін не поміча:
Мій стан прихований від ближніх, потаємний.

Згоряє день…
За шторами смерка…
Ще вірш – в мені,
ще з ним я вештаюсь…



2

Моя вагітність – не розпусти плід.
Супружник – осторонь, до тяжі не причетний.
Тече
із серця
(це ж – пологи!)
крів,
Обарвлюючи хмари і бескеди…

За сповитуху – Північ гомінка.
Чим заплачу за поміч,
тишу,
стилос?
Дитя моє вона благословля,
Батує гостролезо пуповину…

Ми з нею – подруги сердечні і… рідня.
Ми з нею - у мар світі - рівнозначні:
Комусь вона, смаглява, підсобля,
Комусь – невмисне – виплітає пастки,
Комусь – колиску, зраду чи хреста,
Комусь – дорогу через оболоні…

Кричить мій вірш…
у сповитку листа...
Є лиш сльоза. Йому б...хоч краплю моні.


-----------------------------------------
прохання не оцінювати.




2007

Піщані стегна пестять хвилі
Від стогону до шторму.
Юнак і Море. Мáрлін в пиві
Зітхає по Старому.

Рибальські сіті на фіранках.
Це марно - довіряти,
Коли наяди - в полонянки,
А моряки — в пірати.

Вкривають вірою на дотик,
Столикі
йдуть месії.

Хіба думки ще звести в цноти
У тілесах повії...

2001, 2009

Невже моя душа не важча туби мазі,
П’ятнадцяти пігулок,
мензурки з аш два о?
І тіло маніяка, і тіло психіатра -
Усіх, кому „потрафило” потрапити у морг,
По скону трішки легшає.
О ні, не кілограми
Злинають тихо-мляво крізь хмари в небеса,
А лише кілька грамів, мізерних вісім грамів
Ефірної субстанції плоть мертву залиша.

В часописі блистіла
оця перлинка-фактик...
Круг мене сіть не виплете Олжа - бридкий павук!
Та за відтинок часу, що ці рядки писала,
Хтось приручив тарпана,
когось в лоб
цюкнув крук,
Когось єство відчайне
штовхнуло в лапи тигра,
А легкодух лякливий на крок не має сил…

В усіх землян душа - по вісім грамів?
Дивно…

– Безглуздя… -
думний сонях шепоче,
шерехтить...

Візьму пігулку в руку.
Ваги не відчуваю,
Моя вузька долоня - не шалька терезів...

Невже душа поета не важча туби мазі
Чи жмені тих пігулок, що грип узимку з’їв?




* - пізнай себе (лат.)


2003

Розбилось серце в тисячі осколків
І біль пронизує мене наскрізь.
Тебе нема! Здається світ промоклим
Від сліз моїх, моїх пекучих сліз.

Тебе нема. І більше вже не буде!
Це горе випало мені чомусь.
Я більше не впаду тобі на груди,
Я більш до тебе вже не пригорнусь.

Навіщо світ? Мені його не треба!
Без тебе зупинилося життя.
Мені уже не треба сонця й неба,
До щастя більш немає вороття.

Ну як ти міг покинути так рано?
Щасливих мало бути стільки днів!
Не заживе в душі у мене рана
І не затихне в серці тяжкий біль.

Прости, що мало я тебе любила,
За нелегкі зі мною роки й дні,
За те, що я зробила й не зробила,
Прости мені. За все прости мені!

Вичищала підвал, зігрівала в долонях
Цибульки тюльпанів—
Захотілось нектару і світла
Маленьких червоних торшерів,
Коли сни перелітні повернуться з вирію
Птахом останнім,
А зима пригадає як дівкою була
(до нашої ери).

Витирала до блиску підлогу
І кетяги тіней торішніх—
Сподівалась за ними знайти
Відображення вогкого літа.
Пам’ятаю, як мама казала
Не прагнути жити поспішно,
І по краплі збирала
М’яке шумовиння туману для квітів.

Ще так довго чекати на вирок снігів
Та амністію травня,
Ще десятки разів охолонуть долоні
І я охолону.
Може, встигну (ой, мамо, прости!),
Прикриваючись терміном крайнім,
І собі прорости і вписатись одразу
В тюльпанну колону.

Золотавими росами розсипається травами,
Просинається з осінню перестигло-лукавою,
Наче небом дозволено не питати про істини,
І залишили в спокої у своїм передмісті.

Перелічені спогади на майбутнє, на завжди,
Де сплітаються долями і відлуннями спраги,
Де вінчаються зорями у нічному намисті,
Золотавими росами розсипаються тісно.

* * *
Голос білої скрипки – мов першого снігу чекав.
Та наразі цей дощ аж кричав, не хотівши сивіти.
Дітлахи мегаполісні дзвінко сякались в рукав.
Розмивалися спиртом червоним
Деталі пластмасових квітів.

А збудована ще «при совєтах» «промторжа» корчма
Чатувала на душі, сварилася з церквою злою.
Завертали до неї і ті, в кого мами нема,
І посварені з друзями, з часом, собою...

Чорнобрива печаль у куточку сиділа одна.
Лиш вона була справжня:
Все інше за гроші куплялось.
І зміїлась дорога – як піснею рвана струна,
І неясно було: вечоріло, цвіло чи світало...

Було ясно лише, що стріляли у спину мені.
Вітер вірша ще з кров’ю зривав –
Мов з козацького дуба.

Але скрипка горіла в хрестато-туманнім вікні...
І питання – не бути чи бути –
Різьбилося руба.

Холоне світ і стогне млосно Тишею,
Безглуздий кріт ховається в нору,
І польовою злодійкою-мишею
Три колоски я для дітей вкраду.

Їхні очиці, рученьки безкровні
Роздерти ладні навіть сатану
За жменю зерен. Лиця, болю повні,
Конають за партійну сарану.

Копаю ямки для своїх найменших –
Їх голод не зуродує на біс.
А там весна і, може, буде легше…
Совітське стерво плаче з-за куліс.

Було село велике з кіньми, свинями,
З собаками брехливими, з курми.
Тепер нас двійко… З животами-динями
Чекаємо закінчення зими.

Иголку ищем в стоге сена,
тоску в полях вселенной сеем.
А связи нет как нет обратной,
молчат, не отвечают братья.

Быть может те, кто нас моложе
еще изобретают ложку…
А старшие – мудры как боги.
К чему им прошлые тревоги?

Как видно нам нужны мы сами…
И весь вопрос: со стороны
увидеть трезвыми глазами –
как мы глупы, как мы умны.



поч. 80-х

" у парі усмішка й сльоза,
що вирвати вона не знає
у Данко серце чи у Кая..."
О. Пашук.


щемлять у серці дивні люди,
лаштують чергування судні,
і дай їм Бог , і дай їм Бог.
сміються з бісенят маленьких,
що мружать очки срібнолико,
і ауру смішну і дику
втискають в правила благенькі.

як в декольте думок не плутай,
та не зав’ яжеш слову руки,
устам не вивісиш замок.
а замок, де чи Кай, чи Каїн,
оберігаючи карає,
де музи балуються чаєм,
і чайки зойком зошит крають -

стоїть вмурований у світ
стоїть і дише - хлороїд,
аж зірка скотиться на хрестик,
і п’ять перлинних ритуалів
зійдуть , як сонце , поміж кіс
на ще непізнані причали…
й чаїнка в океанах сліз.

які засохнуть в білу манку
їх злижуть люті пуританки
мізерних містик і оман.
і манна, наче мавританка,
скелет схова свій за куліси.
смакує нині серцем Данко
кактусорукий Містер Твістер.

а ти мовчиш, мовчиш і дишеш,
як замок з льоду. ..Вірші ніжно.
немов гадання плем'я майя,
майнуть на Київ і Париж,
слухняним дзвоном облітають.
між серцем – ніж…

То стрічались, то розминались,
розлучились на розтоках міст...

Максим Рильський



1

Пробігла...Прослизнула мимо Вас.
А Ви і не помітили - Жар-птицю...
Я зазирала навесні у клас.
Вершки давала з пальця Вашій киці...
За Вами залітала у трамвай!
Чекала у фойє кінотеатру...

Вас лихоманило... Шептала: Теплий чай...
На ніч - "Фервекс"... О, вже допомагає...

Я намисли розвіяла тяжкі,
Пересадила в ґрунт кімнатні квіти...

Ви озирались...
Ви котились - Грім...
Мене Ви не помітили - за Вітром.

2

Ви роздобріли. Я люблю струнких.
Жона вагітна...Самокат. Хлопчина.

- Не наступайте на дві жмені крихт!
Я голубів годую.
Мимо...
Мимо...


2009

Нехай - одна на всю Полтаву -
Крокую в масці я.
- Авжеж...-
Сусідка вслід сміється.
- Пава... Дави із лука й моркви фреш...

Цибулі маю віз і клунок.
Усеньку ніч жую лимон...
Не хмара - "грип свинячий" суне
Крізь гостроколи заборон.

Біжу я степом... переліском...
Зриваю маску!
Вільгота...
Отак ходили одаліски -
Із запиналом на вустах..
Їх відпускали лиш у море.
Супокій коси огортав...

Геть, тарапати! Де ж ви, сойки?..
Ріка... І...Той, що греблі рвав.

Вербице, клене і каштане,
Чому ж сумливі? Нумо... ну...

Зеленокоса Мавка - тану...
Відкрила лик і таїну.



2009

Він очі наповнює сіллю і смутком,
Зрізаючи усмішку лезом печалі.
Безкрилим нестерпно-набридливим круком
Над серцем німотно кружляє без жалю.

Він слово кидає у дні посірілі,
По закутках вір розпихаючи звуки.
Морозом шукає на тлінному тілі
Останки тепла, що втекли від розпуки.

Він креслить на скронях “десятку” помалу,
І відчаю сніг заклика на підмогу.
А рештки життя віддає на поталу...
Кому? Не збагнути... Несила... знемога...

2009

Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…



…Плакала осінь
вітру в розмите плече.
Пропливало дощами
імлисте
намисто
сльози.
На порозі зими
день
розплутував крила снігам.
Лягала негода
на перехолоджену просинь.
Сумно плакала осінь,
безнадійно кохаючи вітер,
що за долею вітру,
гнаний повітрям,
одягався в щемливий мороз.
Та
віддав би всі царства на світі
за півмиті
цілунку
в зелено-осінні уста,
а
осіння сльоза
імлистим
намистом
стікала…
…А
жінка та,
таки тебе чекала.
Втікала,
як і ти,
од самоти.
А ти…

…Вітер
віяв на собі вітри,
розривав
невгамовні судини,
і
надсадно,
безрадно
стогнав.
Гнав
до лиха
повію - безвихідь.
Розганявся
і...
падав навзнак.
А
осіння сльоза
пропливала
імлистим
намистом.
Розтікалася
осінь
безлиста.
Снігом
перебинтоване листя
не обійме
покинутих віт.
Квіти,
душами згаслих пелюсток
крізь
осінній
стихаючий плюскіт
відлітали
у інші світи...

Вітер
віяв на собі вітри
до
жагучо терпкої нестями.
Звідусюди
невільний снігами,
він
загублену осінь гукав,
а
осіння сльоза
теплим спогадом
душу торкала…

…А
жінка та
таки тебе чекала.
Бо ж знала,
як ніхто,
тебе в тобі.
А ти,
в душі закоркувавши біль,
втікав
од себе і усіх,
а втік від Неї,
втікаючи,
шукаючи Її…

Дві самоти
у пригоршні пустелі.
На двох
один
незрозумілий світ,
Де
хтось
когось
чекає
і шукає…

Безлиста осінь…
Вітер без тепла…
До потепління
часових узорів

…Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…

2005р.

 
Хамфрі Боґарте, скинь важкі черевики
У цьому сейфі немає вікон
Час приймати розбавлені льодом ліки
Суїцидно присмачені сміхом

Кохана халепа, enfant terrible
Жевріє у затісному мешті
Світ засліплює нікельований нігіль
Індіанські тамтами, та врешті

Час опинитися на розбитім шосе
Від цвіркунів напівбожевільним
У засіяній світляками долині
Зірковий готель cтрічає гостей

Гітарним відлунням осяйно сталевих
Блискавиць електричної церкви



 -&-




 

Моя розповідь не про літо,
Не про зорі, що кличуть в небо.
Моя розповідь не про квіти,
Не про вітер, що хилить верби.

Я назву її дивною казкою,
Білосніжним сплетінням снів,
Обігрію мрійливо ласкою,
Падолистом краси садів.

Розповім я про плеса тихії,
Про дуби, де зітхає мить.
Розкажу про покоси звитії,
Як над ними цвіте блакить.

Заспіваю її над росами,
Пробуджусь в срібнолистій млі,
Попливу я думками босими,
Задрімаю на теплій траві.

Загорну її в шовки східнії,
Простелю між рядків пелюстки.
Волошковим лататтям інею
Зачарую й скажу - "Лети..."

Моя розповідь не про літо,
Не про зорі, що кличуть в небо.
Моя розповідь не про квіти,
А про тебе, кохана, про тебе.

1999

Від пустки до неба – однісінький крок.
Єдиний. Можливо – останній.
О, Боже! Як близько земля до зірок!
Далеко.... Бо відстань – мовчання.

Мовчання самотніх далеких сердець –
Важкий безповітряний простір.
О, Боже! Я вірю, що це – не кінець.
Той крок нам зробити так просто...

2009

(переклад)


Господи, дай мені змогу жить
Не по канонах, а по Закону.
Людям, деревам, звірині служить,
Кінній вуздечці, свічі край ікони,

Плинути попід опоною злив,
Мов під рукою церковної тиші.
Жити пречисто – за світ від єхид
І не хворіти на жовчність та ницість.

З пам’яті стерти б нав’язливий спам,
Пити б незаймане сяйво криниці...
Дай мені змогу дитинно дрімать
В лісі, де лосі,
в полях у пшениці !

Відгороджу океану шум
Стінками з мушель рудих пробоїн...
Я ж небагатечко, Боже, прошу:
Просто лишитись самим собою.


2009


-----------------------------------------


Молитва о Самости

Господи, дай мне возможность жить
Не по канону, а по Закону.
Людям, деревьям, зверью служить,
Конной уздечке – свечке иконной.

Плыть, – словно дождь надо мной простер
Руку церковного первородства…
Жить аккуратно, – чтоб полустеб
Не превращался в полуродство.

Выбив из памяти липкий спам,
Пить первообразы из колодца…
Дай мне возможность по-детски спать
В лосьих лесах – и в сырых колосьях!

Отгородить океанский шум
Стенками в раковинах пробоин…
Господи, я одного прошу:
«Тупо» остаться – самим собою.


Автор першотвору - Євгенія Більченко


( Киев-Полтава, 10 июня 2009 г. )

Я закоханий в рідне село,
Що є краще від отчого краю?
І куди б мене не занесло,
Кожен раз я до тебе вертаю.

Десь співають в саду солов'ї,
Й пісня жайвора в полі лунає.
Все це рідне до болю мені,
Але біль як і радість минає.

Розлетілися всі хто куди:
Хто дипломи, хто гроші шукає.
Як в нас кажуть: "З роси і води",
Шкода лиш що село вимирає.

Ще в криниці достатньо води
Тільки стежка туди заростає,
І черешня дає ще плоди,
Але мало-помалу всихає.

Ще зозуля невпинно роки
На хороше життя всім гадає.
До шпаківні вернулись шпаки
Шкода лиш що вже груші немає.

Я закоханий в рідне село,
Що є краще від отчого краю?
І куди б мене не занесло
Кожен раз я до тебе вертаю.

2007

Занурюватись так повільно, довго
В прозоро - білу стиглу каламуть.
Вбирають зір яскраво-сніжні тоги,
Учора випрані… А дні собі ідуть,
Зливаючись невпинно у портрети,
Пейзажі, натюрморти тіл і душ,
Як візії - ось перша, друга, третя...
Спіймати?! Ні,чекай,
спинись,
не руш!
І – опадати серцем невагомо,
Немов пір’їна, поза край землі.
Себе питати –"Як воно,потому?.."
Ось по Петрі, ото і по теплі...

Хтось напише на небі крейдою твоє ім'я
і всміхнеться куточками вуст сумний перехожий.
Всі думки, мов пір'їнки кульбаби, у вирій летять
і триматись ногами асфальту ми більше не можем.
Хтось тебе, серед площі саму залишає, а хтось -
залишає троянди палкі під твоїми дверима.
Хтось чекатиме згоди твоєї і в сніг, і в мороз,
а хтось інший вночі твої шепотітиме рими,
а ти пошепки Бога благатимеш. Прошу, не дай
загубити себе в розмаїтті чужих копіпейстів
і у чаші терпіння вода не проллється за край,
лиш навчи говорити очима і бачити серцем!

Весна...
Календарно — осінь.
Димами пливла, що веслами.
В коромислі небо несла. Ми
Кпинили — пóрожні носить.

Розхлюпала зорі долу,
Вони здійнялись. Відпущено.
Сузір'я хололи гущами,
Складаючись в наші долі.

Тобі - опадали мрійно,
Для мене світили - в и ж и т и...
Скрадався вітрами хижими
Студень.
Збиралось на зміни.

2009

Гірка недомовленість білих конвалій
В задимлений вечір, твій погляд палкий -
Сріблистий наліт на світлині реалій.
Прижовкла світлина, сюжет не новий.

Зустрілися в дощ, по розлуці уперше
На довгій дорозі у вік довжиною.
І знову моя парасоля уперто
Стирає межу між "твоєю" й "чужою"...

Забудь, як стояла з тобою - щаслива -
На вежі,
в під"їзді,
на ветхих мостах.
Були не страшні блискавиці та зливи,
Одна парасоля вкривала - мов дах.

Чи іншу сховаєш від спеки і шквалів,
Розкинувши неба прозоре шатро?

Мені тепер даху для щастя замало!

Сідаю в автобус.
Прямуєш в метро...



--------------------------------------

Vale! - бувай, прощавай (лат.)



2001

Якби я була не твоєю, носила б червоне хутро,
купила б великий акваріум, пізно би прокидалася,
слухала б Лару Фабіан, їла б заморські фрукти,
довгий диван продавлюючи.

Ось і прийшло: рукавичка відрощує пальці,
Наша дорога кричить ліхтарями спілими.
Наша дитина із мене витягує кальцій.
Окрім ключів, ми нічого не маємо спільного.

Якби я була не твоєю, у мене була б червона сім-карта,
усе чікі-пікі, усе по контракту і вдосталь.
Якби не для тебе – була б я успішна й цицьката
і мала би де в чому досвід.

А нині ходжу по лезу босою, босою,
тонку металеву музику ніби притишую.
А ти забавляєшся боксом і Босхом,
і фарби густішають.

Наші дерева старіють. Їм більше рости несила.
Військо – поховане. Замки піщані – повалені.
Коли я була не твоєю… смішний сарафанчик носила,
і ти в перехрестя бретельок тоді цілував мене.

Я стріла Каїна і Авеля - вві сні.
Вони ще грали в киці-баби на осонні,
Лементували, пізнавали смак борні.
Під перегуд росло каміння - на жертовник...

Ягняток білий турм тік за хистку лозу,
Чорнильних кипарисів ряд, гігантські мушлі.
Скидалася пливка місцевість на Гурзуф.
А я - вагітна - йшла по виноград і груші.

Сховати б Авеля в мережаний рукав,
І понести у тьму - за крем"яні пороги!
Сумирний менший брат за валуни ховавсь,
А Каїн лоба морщив - поспішав на лови...

І підняла я очі до важких небес -
Щоб не побачити рокованого вбивства.

Невже у тому днів моїх єдиний сенс,
Щоб від безсилля сотворяти плач-молитву?!

Я стріла Каїна, що йшов піском, убрід...
Що лунко хихотів, не прагнув слави й крові.

У рань гойднувся в лоні довгожданий плід -
Від рос липневих, під густий чаїний стогін...


2007-2012

Тепла осінь-клепсидра завершує рух:
листопадове листя зіпріло.
Тільки вранішні дзвони торкаються вух
і тумани торкаються тіла.

Ніч задушливим хутром на плечі ляга,
час набух, мов намокла квасоля...
Плеще в слухавці голос — натхненний фрегат —
через ніч, і його поглинає юга...
Тільки він не лікує безсоння.

За дзвіницею — місяць висить у вікні,
мов китайський всміхається бовдур.
Хтось проїде, і тінь проповзе по стіні.
Хтось насниться...
Хай прийде, розкаже мені,
що робити з такою любов’ю...

Борисові ТЕНУ

Я бачу вас у зоряних садах,
Як ви ідете небом України.
І Слово перейшло глибокий шлях,
І в таїну сховалося дитинно.

І хто до Нього серцем доторкнувсь,
Його ніколи більше не забуде.
Лише душа стривожена чомусь
І день, і ніч літатиме повсюди.

Впаде на сад її крилата тінь,
На мить одну повернеться минуле.
І закарбує пам'ять поколінь
Всі імена, яких ми не забули.

Бо Слово вийшло на великий шлях,
І нам відкрилась тайна триєдина.
Замислений, у зоряних садах –
Ви бережете волю України.

Вдивляєтесь у синю далечінь,
По-батьківськи вітаєте нащадків.
І молодого духа височінь
Вони не проміняють на манатки.

Нам ще б снаги й розкрилля зрілих дум,
Вогню в серця, щоб надихав неспокій,
Щоб тік по жилах животворний струм,
Щоб кликав день новий і ясноокий.

Бо перед нами цей глибокий шлях,
Його пройшли ви в сонячну годину,
Щоб відпочивши в зоряних садах, –
Іти високим небом України.
1997

* * *
Я ґудзик розстібну останній,
Візьму віолончель до рук,
Вона жагучий зродить звук,
Запалить почуття вогняні.

Я пальці в струни запущу,
Смикну дитяче-нетерпляче,
Хай стогне, рветься, виє, плаче –
ЇЇ я вже не відпущу.

Серця тріпочуть в унісон,
І звук зливається із звуком,
Ти віддала себе в полон
В мої ласкаві й дужі руки.

Я не вкладу тебе в футляр,
Де пил панує і задуха,
Щоби не вбити твого духу
Й вогня любові божий дар.

 
Журба, нехай би за душею
Ані гроша на чорні дні
Хай продаю талан за хліб
Та я не зву журбу своєю

Любове, перлами дощів
Укрий загублені подвір’я
Женіть усе гнійне зневір’я
Дороги, крики потягів

Буття зі спрагою гіркою
На простирадлі марноти
Часи вогнів, сезони злив
Долоні, що відклали зброю

Зіжніть яскравий ніжний гнів
Крізь краплі крові золоті



 -&-




 

Може, більше ми не разом,
Може, промені-думки
Не осяяли топазом
Потаємніїї зв'язки.

Може, сніг вже не ховає
Нас під покривом ночей.
Може, сонце в тінь кидає
Блиск прихованих очей.

Інші, може, вже забули
Про спорідненість сердець.
Я ж пригадую минуле
І не вірю у кінець.

Може, ти за кілометри,
Може, кинута всіма.
Та любов не може вмерти -
У душі моїй жива.

1999

Ніч.Горять ліхтарі
Унизу й нагорі.

Унизу - електричні,
А нагорі - космічні.

Посередині Я,
Ніби крик журавля.
1991

Украли сонце кляті крокодили.
Місяць з неба чорт украв рогатий,
І Солоха вилетіла з хати.
Далі що? Хіба що ,"Гвалт!", кричати.

1997

Повія, наложниця, гейша, гетера -
слова різнобарвні, а сутність незмінна.
В очах - вседозволеність, рухи пантери,
довершене тіло - обгорточка тлінна.
Душа пошматована. В венах наркотик.
Всі мрії розтрощені. Пустка, my dear...
Від свічки лишається зморщений гнотик,
а ти догориш - не зостанеться й сліду.


29.11.2009 p.

Хай спогади - повернення в минуле.
Там є усе: сніги, дощі і гради,
кларнети сонячні, троянди й виногради.
І плач , і сміх, лише б не було зради.

1997

Як марне все ,коли заходить сонце,
І чорний вечір гонить голубів.
А може зовсім і не сон це?
Осінній лист надію загубив
Як відірвавшись падав він до низу.
Хвилюють душу інші почуття
Вона палає, тож піддайте хмизу
Бо темна ніч...
падіння...
забуття...
Чи бачив ти як плакала роса?
Можливо так вмирають небеса.

1996

***
Залиши мене. Тут, у слові.
Хоч апострофом, якщо звуком
не захочеш. І я ранковим
буду подихом, першим рухом
сонних вій, ароматом п’яним
кави чорної із вершками.
Залиши. Дай хоча б зів’яну
у букетику біля рами.
Тільки б слово твоє найперше
стало словом моїм останнім.
Кажуть, крапкою бути легше,
тільки рано мені ще, рано...