серед якихось тиш якогось міста
вивíдці є але немає хисту
і уряду щоб справилися з тим
що тайно осява посеред зим

світи врізнóбіч люди і споруди
тобі ж химера понабилась в груди
діждатися чогось а може й дóжде
хай гріш в кишені холод у підошви

тож грайте туш питайте: хто ми? що ми?
все ті ж отут тільця і хромосоми
з метра за двері я де тлум і ukr – net
гай-гай химеріє – я хорий твій багнет

2009

Ні небес, ні судин не змінить, не змінять.
Ну зійди із глибин, об’явись навмання.
Із бездонних мовчань, на усі на світи,
З віри, з кулі в очах – звідки знаєш – зійди…

Косиною дощі десь падуть навздогін,
У запалості щік, у загін чи загин.
Де просвіток сія між тканин світових.
Проти глузду світил. Проти тих і отих.


2008

Я поважаю внутрішні світи,
Які тобі належать, моя мила.
У першому – ми разом, я і ти,
У другому – поезії вітрила
Несуть тебе без мене, вже саму,
І навіть юнгою я тут не можу стати…
Та сам себе запитую: чому,
Чому не можна разом поєднати
Життєву прозу і романтику вірша?
Я прозу прози ладен звіршувати
(Хоч два світи, але ж одна душа!)
Аби не почала ти забувати
Про перший світ, в якому разом ми…
Хоча, для тебе він, напевно, другий…
Що ж, на порозі не весни – зими
Пробач мене за вірш цей недолугий…

2009

„Моєму пробитому серцю немає на світі ліків...”

З вірша Роксолани


1

І амбра, й мускус, і пахка герань
Прогнали дух лісів з рабині тіла.
Муслінну хустку впустить Сулейман
Їй на плече… Зачинить сміх у кліті.
Назве баш-кадуні.*
Терпка любов на плоскогір"ї влади.
Насте, мавко!
Дівочі крила складені хрестом.
Це - таїна.
Ця жінка - мусульманка.


2

У сяйві діамантів і перлин –
Вузьке примхливе личко. Роксолана.
Так жити – підійматись чи повзти
До тиші кам’яного саркофагу?

Кохала звіра. Втратила ім’я.
Лежить Хуррем. Була ж Анастасія…
Не відпустив і мертву Сулейман:
Гробниці поряд. Велич. Безнадія.

Розетки - без смарагдів. Крок - як шерх.
Тьмяніють алебастрові прикраси…
Усміхнене страждання. Тиш тюрбе.
Коран головоломний тліє… Вази.

Ойойкає у сон Аврет-базар*…
Ой...не будіть владарку чужинецьку!
Золоторогий місяць. Біла шаль -
На камені, що упокорив серце.



* головна дружина
** базар, де продавали невільників


2009

Залиш свою гітару, впади осіннім листям
На помилковість суджень написаних поем.
Ми так втомились, друже, нанизувать на вістря
Казки і пасторалі циклічності проблем.

Ми так втомились вірить у зламані деталі,
У гострість слова, думки, у вічність апріорі.
Зіграй, мій милий хлопче, сонети на гітарі
Зіграй мені акорди зі школи ще знайомі.

Ми так зріднились вчора у осені покровах,
Коли, мов ті приблуди, горнулися поближче.
Слова, як та полова. Рука в руці схолола.
І втома вітровієм над головами свище.

Зіграй, мій білокрилий, на серці, як на струнах.
Втопи в своїм коханні мій поетичний дар.
Я так втомилась брати дарунки від Перуна,
Спали вірші, мов крила, як це зробив Ікар!

Над сонним лісом холодним ранком
Пташина зграя.
В осінній ірій їх дощ світанком
Випроводжає.
Кружляють низько, перо над плесом,
Як світло з раю.
Журлива пісня болючим лезом
По серцю крає.

«Куди ж ви сестри, куди ж ви милі?
Гірка розлука!
А я лишаюсь! На небосхилі
Німіють звуки.
Каблучка тисне – цупка неволя,
Нестримна мука.
І не злетіти. Така вже доля –
Не крила. Руки.

А я ж, сестриці, рожеві весни
Із вами снила!
Та розірвати це перевесло
Уже несила…»
Пливе поволі солона квітка,
Щоку зросила.
Всі по пір’їнці – зліта лебідка!
Не руки. Крила!

На порозі останніх дверей
Я востаннє згадаю про Тебе.
Подивлюся із вдячністю в небо
І покину планету людей.

На порозі останніх думок
Я Тебе зачарую у думку.
Украду без питань порятунку
І той злочин простить мені Бог.

Зачаруємось лиш я і Ти
Почуттям неземного кохання.
Я вкраду Тебе вперше й востаннє
В невідомо куди, назавжди.
2004р.

Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я певно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід.

Зелені дні, яскраві, чарівливі,
Залиті сонцем, де сьогодні ви ?
Я йшов до вас у життєлюбній зливі,
Свій дух купав у пахощах трави.
Не нудьгував у сутіні вечірній,
Пив залюбки псалмів дзвенячу вись
І розчинявся в радощі незмірній,
Бо жив Життям, дарованим колись
Тим самим Небом...
Срібні Зодіаки,
Цвіли у серці містикою зір.
Не йнявши віри слову потіпаки,
Я до Святинь спрямовував свій зір
І линув духом... В думах молитовно
Шукав Снаги до нових відкриттів,
І знову серце билося жертовно,
І знову світ його палахкотів,
Жарів натхненням...
Господи Всевладний !
Всевишній Боже ! В Істині твоїй
Я прозрівав йдучи на шлях відрадний,
Крізь темноту, крізь чорний вітровій,
Через жаркі, розпечені пустелі...
Та лиш сьогодні знаю, що тоді
Твоїх Небес блакитні акварелі
Живили мої роки молоді.
Я був не сам, невидима присутність
Надсвітних Сил провадила мене,
На Вічну Путь святу явивши бутність,
Пройнявши Світлом все життя земне.
Я був не сам... Сьогодні твердо знаю,
Що без Христа в недолі пропаду.
Без віри як Незримого пізнаю ?
Як без покути прощення знайду ?
Як осягну божественне начало
Людського духу у тілеснім тлі ?
Та нині Слово Боже зазвучало,
Звільнивши люд з гріховної петлі...

Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я точно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід...

Пан Мишинський у норі
Від зорі і до зорі
Уклада свої скарби
Геть подалі од біди.
Має п’ять мішків зерна –
Рису, гречки і пшона,
Зранку-зранечку щоднини
Перелічує зернини.
Борошенця в лантухах
Розкладає по кутках
І хвилюється, чи вдало
Сховане під ліжком сало.
І сюди ж коренеплоди
Із селянського городу:
Моркву, бульбу*, буряки
Він тягає залюбки,
Аби тішитися ними:
От запасоньки на зиму!

Друзів пан оцей не має,
Від порогу проганяє
І проводить цілі дні
У норі в самотині.

Але трапилося лихо:
Десь поділася утіха,
Наче скарб і береже,
Та не тішиться уже.
День за днем стає сумніша
Одинока бідна миша.

Де ж знайти тепер розраду?
Може, ви дасте пораду?

*бульба – картопля

2009

(вірш дарую шановній Редакції Майстерень, яка виявила нору пана Мишинського )

…Мої мелодії, здебільше, «на жаліб…»
Чому? Тому, що надто посо солі,
Набрякло в мозолях моєї долі,
Всмоктавшись в душу рідної землі…

…Пролилося слізьми в синімні жили,
На вишиванки рушників, що, мов би крила,
Над битим шляхом, там, де зорі уночі,
Над руслом дельки, у якім – живі ключі…

…Бетляв тим шляхом липетень незрячий –
Світ вже давним-давно забув його ім’я…
Біда у тім, що він, каліпний, бачив,
Все те, чого, відтак, не бачу, зрячий, я…

…Зерно ховалося в репсанях устиянських,
Від приструнків, аж до самих бунтів…
О, як би я знайти той лад хотів,
Який сховав укорник в псальмах християнських!…

…І я, завдавши долю-хрест, як захребетку,
Наклевлюю стрій кобзи «на жаліб…»
І, прагнучи від сир`я мати хліб,
Псалию думи, як свирит слова з абетки…

…Кимуть я вию і кричу, як сірий ликус…
Кудень бреду, немов би клим, стропіллям диким…
Зітаю шатер, щоб белімне джерело,
Скропило делькою самітника чоло…

Примітка: при написанні цього твору автором використані окремі слова з таємної «лебійської» мови кобзарів, якою вони користувалися для збереження своїх таємниць. (Джерело: В.Кушпет. «Старцівство. Мандрівні поети-музиканти в Україні 15-17 ст.)
Словничок:
Посо- багато;
Синімний – синій;
Белімний – білий;
Делька – вода;
Бетляти – йти;
Липетень – старець, мудрець;
Каліпний – сліпий;
Репсані устиянські – усні, тобто «з вуст-у-вуста» таємні книги кобзарів, які передавалися після прийняття другої присяги; налічувалося 12 устиянських книг;
Приструнки – нижні струни кобзи або бандури;
Бунти – верхні, басові струни кобзи або бандури;
Укорник – майстер;
Захребетка – полотняна торба, у яку, власне, і поміщалося усе добро старця;
Наклевлювати – настроювати струни;
На жаліб – один із способів настроювання;
Сир`я – земля;
Псалити – співати;
Кимуть – вночі;
Кудень- вдень;
Ликус – вовк;
Клим – в’язень;
Стропілля – поле;
Свирит – дитя;
Зітати шатер – молитися Богу.

Кумпала Вір,
16-17.05.09р., м. Хмельницький

Скільки коштує ваша ввічливість?
Ваше «Здраствуйте!» і «Спасибі»?
Скільки коштує ваша усмішка?
Я платити за це готова!
Порахуйте, не прибідняйтеся!
Прейскурант не потрібен - рибі,
А – людині без нього?
Як же це?!
За кожнісіньке добре слово!

Серце грубістю протикається,
Слово гостре – як ніж по венах…
Що ж ви зграєю в душу кинулись?
Все хапаєтесь за рукава?
Я сьогодні – дітей вам ввірила, -
Найдорожче, що є у мене…
Скільки ж ваше терпіння коштує,
Слово сонячне і ласкаве?

І по чім берете за лагідність?
Доброта зазнає інфляції?
Серце - куплено?
Слово – продано?
І – на складі немає душ?
Нам би тільки –
Привітний погляд ваш!
Хоч по акції, хоч без акції,
Хоча б декого з вас, Наталочок,
І Тамарочок, І Катюш…

Вам майбутнє заплатить дорого,
До сльозинки віддасть сторицею,
Не хвилюйтеся, не залишаться
Жодні очі у вас в боргу…
25.11.09.

Хандра заела, как мошка.
С "опохмела" болит башка,
Плюс, под глазами два мешка.
В расстройстве – не встаю с "горшка".

13/V – 2001г.

Для чого
народжувати вірші,
які нікому
не потрібні?
Дев'ять вічностей
вагітніти натхненням,
а після пологів
колисати викидня...
Але ж я не безплідний,
Напишу знову.
Може, будуть близнюки.
Не сіамські -
Схожі
на
неповторність.

2001

Не зазираю в очі, що не бачать.
Це - скута кригою лютневою глибокість.
Та ще страшніше (день потому плачу)
Дивитись у байдужні зрячі очі.

Ти вдень - хірург, що видаля лейкоми.
Ланцети пристрасті... Я - писана Даная.

Розтала крига! Вже пливуть гондоли
По рукавах твого Дунаю...


2007

Замерзшие тени наших цветов,
И нас продолжает съедать перспектива,
Где тихое море рисует покой,
Где дальняя степень удушья парила.

Мы там, где обычные сметы грехов.
А что оставалось царям и царицам?
Не то, чтобы счастье. Не то, чтобы дом.
А стадия лишней игривости в лицах.

Как два листка нас разбросали
По паркам прежние ошибки.
Нас разделила осень, мне оставив
Лишь музыку твоей улыбки.

Разлучник-ветер жемчуга
Из глаз твоих украсть намерен -
В лучах их таяла пурга,
Их блеск - алмазов ожерелье.

И дождь ласкает тихим ливнем,
И по аллеям свет струится,
А листья зыбнут, в небе синем
Все дальше шорох их кружится.

Сорвали тучи танец листьев,
В грозу упрятали надежды.
Водой размыло строки писем
И сразу стало как-то снежно...

Вам верить, звезды, - все покой,
Вы говорите: "Все окаменело".
Но обещаю, в летний зной
Увидят птицы - ветвь зазеленела.

Вдвоем и рядом, близко-близко,
Дрожать от солнечного дня
В июле будут ивы листья.
И будем вместе Ты и Я.

2000

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Мій гнів розбиває мене на шматки,
Твої слова напрочуд швидкі.
Твої очі мені набрехали сто пудів –
Я зрозумів,

Що ти не та, кого я ніжно так любив,
Я для себе істину нову не відкрив –
Я знав, що ти такою будеш зі мною,
Шаленою і дурною.

Я до гною роздираю свої рани,
Я болю не боюся. Ти кажеш, що я поганий –
Я поранив тебе у твоє брутальне серце,
Мені цікаво – де це?

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Янголи розбивають небо над нами,
Ми з тобою стали лютими ворогами,
Я радію цьому, я радію цій війні,
Яку оголосила ти мені.

Ні, я не буду тепер плакати ночами,
Я не захоплююсь більше брехливими очами.
Ти більше не скиглиш, ти більше не волаєш,
Цим ти дух мій піднімаєш.

Ти знаєш, що скоро прийде кінець війні,
Перемогу він принесе лише мені.
Янголи будуть плакати над тобою,
Шаленою і дурною.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Хай, хай все залишиться, як є,
Наша любов по серцям нам не б’є,
Наша війна не убила нікого
І що з того?

Я тепер вільний, ти тепер одна,
Між нами тепер кам’яна стіна.
І я тепер щасливий, що я один живу –
Я забув ту одну.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.
Жовтень 2006 року

* * *
Стікають воскові сльозинки
з очей, мов волошки,
розквітлих -
так ангели плачуть невинні
над нашим коханням
убитим...

* * *
Дощ, наче голкотерапевт,
списи встромляє
в хвору землю.
Куди ж поділись ми?.. Тепер
листки змітає вітер-шельма...

* * *
Симфонія Баха.
Чи, може, Бетховена?
Чиясь невідома рапсодія...
Немає різниці -
всі пристрасті сховано,
кохання роз"їла корозія...


17.11.2009 р

(переклад)


Ти зі мною полеж просто так...
Звільна вищає, пнеться отава.
Супокій на усіх фронтах –
Як предтеча мегарозправи.

Тил, як завше: кругом свої...
Перламутр, позолота, ланець...
Як метеличок на вогні,
Линь зі мною у чорний танець.

Людно... Лик би – під паранджу!
Дні як дні: зависає, глючить.
Ляж рівніше, як я лежу,
На пекельний матрац колючок.

Десь: левкої, вежі, мости,
Пепсікольний фонтан, личини.
Ця безвихідь тягуча...і ти...
І красива чужа дитина.

Табір знищено. Пада п’ятак...
Зверху решка. Пожар на Нілі.
Ти зі мною полеж просто так,
Щоби разом – під трави зотлілі.



2009





------------------------------------------------------------------------------------


(Автор першотвору - Євгенія Більченко )

Жрица

Полежи со мной просто так…
Вслед за травами всходят травы.
Миг затишья на всех фронтах
Как преддверье большой расправы…

С тылом – ясно: они, они…
Мелкий глянец дешевых стаек.
Словно бабочку на огни, –
Приглашаю на черный танец.

Людно… Спрятаться б – в паранджу!
Жизнь как жизнь: зависает, глючит.
Ляг ровнее, как я лежу,
На горячий матрас колючек.

Где-то: башни, мосты, цветы,
Пепсикольный фонтан девчонок…
Безысходка – и все. И ты…
И красивый чужой ребенок.

Взорван лагерь. Упал пятак
Решкой кверху… Пожар на Ниле.
Полежи со мной – просто так,

Чтобы вместе похоронили…

2009

щось не дише бог
для убог – острог
зведений в раменах
де течуть по венах
тіні від стіни
з холоду вони
в пошуках упасти
там де серце настіж
і в душі мете
не твоє не те
та не охопиме
римами простими
бо не виліковне
спокоєм церковним
карби на лиці
скарбом – руки ці
ліній рів пітний
з точки 'я' над 'і' й
до несамоти
ти світи
святим
до не змоготи
відтвори себе
гомоном небес
променій
в мені
промайни
мов мить
та не проминай
променя ми най
в пісню облачим
дихати є чим
і вдихнувши співу
душами вродливі
станемо без маски
на порозі ласки
божої до крихти
стане досі крих тих
аби там де дише...
панувала тиша

24 Листопада 2009

(переклад)

Нитка

Нанизуються роздуми на нитку,
Чергуються із намистинням снів.
Бредеш зігрітись під сівку накидку
З мережива невимовлених слів…
Збираєш бляклі пазли із Учора,
Вдивляєшся у вигини пера,
В альковний морок барви мандрагори,
У метушіння днів календаря...

Твої світанки – лиш набридлі старти
Рокованих забігів: прокид... спурт.
Всі вечори – обшарпані плацкарти,
А ніч – рука, притиснена до вуст,
І лід очей, що дивляться сумливо
На макраме із планів і турбот,
На темноту, що згусла чорносливом,
На чорноту зіяючих пустот...

Всі розмисли у вервицю збираєш,
За рядом ряд злинає… Тільки от –
Не відшукати в нитці буднів краю,
Де зав’язалось вузлище гризот…

---------------------------------------------------------------------


Автор першотвору - Вадим Друзь


Нить

Твои раздумья нижутся на нитку,
перемежаясь бусинами снов.
Ночами зябко кутаясь в накидку
из кисеи невысказанных слов,
ты собираешь пазлы из былого
всё более раздумчиво смотря
на злую неприветливость алькова
и суету листов календаря.
Твои рассветы - это только старты
очередных забегов по кольцу,
твои закаты - жесткие плацкарты,
а ночь - ладонь, прижатая к лицу
да холод глаз, взирающих тоскливо
на макраме из планов и забот,
на темноту, темнее чернослива,
на черноту зияющих пустот.
Свои раздумья в чётки собирая,
перебирая их за кругом круг,
не отыскать тебе у нити края,
где завязался узел этих мук...

 
Густо смакуючи зблиски
Джунглі вдягаються світлом
Спливаючі кров’ю злитки
Панським осяяно вітром

Листям засипано шлюзи
Знечулені лабіринти
Сталеві стерильні блюзи
Ненависті пульсовий ритм

Під відчуття пістолета
Хлороформними бризками
Зіркові бенгальські вогні

Місяця срібна монета
Голос ночі, твій Лізард Кінґ
На шосе чотирнадцять* три



 -&-




 

Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить —
ще рано ставить крапку.
Iще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.

16.07.92 р.

1

А Сад Гетсиманський розрісся увись і ушир!
Маслини заморські тепер куштуватиме кожен.
І кожного шепіт зросте в мить страждання у крик,
Луну від якого спиває червона імла видноколу.

Гора Еліонська вже нижча за вартість буття.
Як звикнуть до розкоші вколо й до вітру – у власній кишені,
До того, що зрадити ладен сердечний та дійшлий кумпан
За долар, за чин, за политий медком макорженик?

Як прийде месія – потьмариться погляд його:
Чорти усевладні трутизну накрапають в чашу.
А ті, ради кого ішов він творить Перелом,
Співатимуть бруду прослави. Круті обертаси...


2

На аркуш пастельний виточую з вен зрілу крів…
Праворуч – ридання, ліворуч – утішлива муза.
Розписано все наперед: дощ, спекотнява, грім.
Хтось катом прийшов, ти - суддею, а хтось – morituri…

Чи варт намагатися змити з чола міту-карб?!

Дійшовши до пекла, малюю віраж - у бік раю...

Старий і розлогий, немов екзотичний баньян,
Сад мук і гризот через серце моє проростає…


2006

Насамперед обов’язок зими –
Трусити сніг і вабити малечу.
Ще поки день не зледенів під вечір,
Ми чистимо від пилу килими.
Сніг пудрить сонцю щоки і чоло,
Наш Рудик нюхає лапаття зимне.
І не сказати вже, що небо синє.
Усе однаково-зимове тло.
Намріялось.
Насправді осінь лине.
Предтеча снігу.
Дощичок мрячить.
Чи подарує вимріяну мить
Південно-східне місто України?

Повітря в горлі комом застрягло,
мене ніби назавжди забрали,
з собою на небо, усі мої мрії,
як солодко я з ними злетіла.

Розвіяв вітер ілюзії , мрії,
усе. Ніби ніж гострий в спину.
Розтануло щастя, розвіялись сни.
Лишився лиш біль. Це вже не ми!

Якби я знала, що я втрачала,
то краще б двері свої зачиняла.
Якби я знала кого в душу пускала,
То може б зразу замки поміняла.

Так хочеться крила, але і навіщо?
Куди вже літати? Кайдани набиті.
Всміхаюсь брехливо, продам свою душу,
куди мені з нею? Все стало байдужим.

Якби я знала, що станеться з нами,
бракує поваги, мене вже не стало.
Якби хтось сказав, порадив, чи що?
То може б не влізла я в це лайно.

Відкриваю очі я,
та без тебе я сліпа,
що ж робити маю я?
Вибираю каяття.

Київ
2009 р.

Чорне та біле, світле та сіре,
хто малював ці жахливі картини?
Вікна закриті, серця зашиті,
нам треба здолати ці згубні миті.

Сонце закрилося , темною хмарою.
Може сховалось і плаче із жалості.
Хтось подивився і засміявся,
а хтось навіки одиноким зостався.

Ріжу долоні, ріжу до болі,
Вони чисті в них не має крові.
Чому ж тоді думи мене не пускають?
Чи може я просто себе вихваляю?

Ти не бреши, ти не вкради,
чесно живи і всім поможи .
Чому ж тоді в світі всі, майже, нещасні?
Чому ж тоді сльози затьмарюють щастя?

Київ
2007 р.

Торкався паркету труп сигарети
Шпалери знищувалися під кутом,
Десь в передпліччі пекло обличчя,
Не пий будь ласка із мене кров!

Розтануть стіни, спітніє стеля,
Скоротиться придатності термін,
Ти точно забула себе у готелі?
Ти точно у цьому певна?

Городи ще не поховали груди,
ще навіть не труснуло, не мело.
Пронизаний вітрами й пилом грудень
...Коли б то сніг накрив м’яким крилом
осиротілі сотки чорнозему?..
Болить душа оголеній ріллі
Судомить тіло, до глибин, до щему,
коріння вимерзає у землі...
Притулить до грудей чортополохи -
і стогін рве небес бліду блакить!
Допалюють он листя. Може, трохи
тебе зігріє? Чи дарма згорить?

Я люблю природу Італії, там дуже гарно,
але ніде нема теплішого неба, як над Україною.
… Мій меч бринить…
О.ОЛЬЖИЧ

Не гріло душу італійське небо,
Хоч так, як рідне, зорями цвіло.
І голубінь цю серцем пити треба,
Щоб у душі не всохло джерело.

Воно дає моїй любові сили,
Мене воно наснажує в борні.
Як музика звитяг лунає в жилах,
Почує хтось її в будучині.

Мій меч бринить і сяє на осонні,
Його я в дужі руки віддаю,
Щоб не були повік ви безборонні,
І відстояли волю й честь свою.
1991

Із моря тумани. На вулиці мряка.
Намоклі, щасливі, одні
у натовпі люду. Ще буде усяке,
роками. А зараз є дні,
хвилини чи миті...Ти маєш згадати
усе через тисячу літ:
трамваї, проспекти, бруківки і дати,
і те, як розчавлює світ
незважене слово, раптове, найперше.
Прости, щоб згадати могла.
А пам’ять сама все, як треба, причеше,
залиже від болю і зла...
Із моря тумани. Тут грудень в туманах.
Люби і цілуй. Маєш час.
Є ціле життя - майже рік – до обману.
Ще всесвіт у душах не згас.

В хрещатій лінзі кривиться життя
Швидкоколісні миготять щастя

А я півблазнем за плівою слів
У дійсності тонкій, мов теж із плів

В хисткому просторі... Та все ж ріднею тут -
Рівноапостольні спускаються між люд

Ростуть надії легко, мов дими
Якісь тут ви. Але якісь і ми


2009

Червоне кріплéне у мене і в Бена,
В повітрі задуха, але, поза тим,
Сміюся, і Бен щось говорить до мене –
Боєць і зухвалець, напівосетин.

Був рух його пружним і вправним баре,
Ну сів, ну помер – ну а хто не помре?
А поки що сонячний сік або сок
Забризкує нас і бездонний “совок”.
....................................................................

...Турбіни крутились. Ракети здіймались.
Синіла троянда в трикутний розріз.
І грів я під сонцем десь там свою малість,
Із величчю в ногу йдучи і врозріз...

2006

- Кажеш, тільки звільнився?
- Хата билá катлавáя...
абщакóвая то єсть...
- Ну-ну...

що його?
сісти й собі?
спитись ганяти машини з Голяндії
двома трамваями доїжджати до прохідної
пританцьовувать під молитовні співи
в Будинку культури глухонімих?

гай-гай
здимів час котловий
общаковий простір епохи

ні імперій уже нічого так порожнеча
непродихність начальства така ж самá
а тоска навіть більша
і труби димлять
попри смерті чиїхсь матерів

от і все
тільки тіні тремтять
в золотому поросі пам'яті
рідне тремтить
голубими змахами тіней
на білих блузках на білих кóмірах
неповторних моїх коханих
у травні
травні





2004

Казалось бы тихий вечер...
И это небо слоеное
Свежей капустой лежит
Умиротворенное.
В нем циркулируют взгляды и чувства.

Но если посмотреть на пару слоев глубже.
Без наряда.
Это небо Аустерлица и Ватерло!
Небо блокадного Ленинграда!
Не унылого штиля!
Не готового шницеля!
А фитиля Бедфордова
В порох амбициям.

Мы все его бедные дети.
И почему-то совсем не стыдно
Рассказать ему синему, синему,
Что наши цитадели-города
Считают - душат чувства. В позолоте
Холеный, сытый, статный Вашингтон
Читает модные стихи Европе,
Как отгремел XX век под этим небом.
Довольно смелый. Быстрый и стальной.
И как невнятно шепчет XXIый.
И разжирев будет молчать XXIIой.

Но небо нас прощает пеной облаков,
А ночью светлым звездным водопадом...
Небо Курской дуги! Небо честных стихов!
Небо блокадного Ленинграда!

Сьогодні вперше я помітив літо
у кумканні ставка смеркових жаб.
Схопився — в мороці тебе зустріти,
а то був так собі - квітневий жарт...

04.2000

Усім по скибочці з хлібини пам’яті -
Розгладиш аркуші буденно вим’яті.
Коса розбурхана торкнеться гребеня,
І юність виблисне з-під сивих кременів.
По слову слово, і - розмова точиться
Про сум, веселощі, марноти, почесті.
До крихти крихтонька в журбі та радості…
Сплетуться веснами зелені паростки,
П'янкими мріями, літами стиглими –
Усе, що маємо, усе, що встигли ми.


22.11.2009

Уламки кохання валяються в нас під ногами.
В розбитому дзеркалі щастя не можем знайти.
Це все було з нами, й водночас, напевно, не з нами.
Не в тому печаль. Чого ж не буває в житті?
Ми все поламали, і смутком захмарилось серце,
котре ще недавно так вірно кохало тебе.
Любов ми здобули із боєм, в жорстокому герці.
А зараз розлука, мов кішка, у душах шкребе.
Ніхто не загинув, коли за любов ми змагались.
Війна відгриміла, жадане затишшя прийшло...
А ти вже співаєш коханці новій мадригали.
А може, купуєш в гетери холодне тепло...


19.11.2009 р

Чомусь пече,
Чомусь болить
І ниє серце.
Пустота - це страждання серця.
Ти пішла,
Як же я буду без тебе?
Радість, щастя, спокій -
Цим жило серце
Доки ти була поруч.
А зараз залишилась
Тілька пустота,
Бо ти пішла...
Вчасно чи не вчасно?-
Яка тепер уже різниця
Коли сум полонив серце.
І лише надія
Тут ще жива.
Надія..
Вона завжди вмирає остання.
Надія..
Вона завжди піднімається перша.
Коли прийдеш?
Хоча, не відповідай.
Але довірся і надійся -
Все найкраще стається несподівано...

2009

Коли вже сказано доволі слів
І сонце більш, як сонцем, не назвати,
Читаючи Олесевих рядків,
Чиєюсь волею витягуєш папір
І власним почерком продовжуєш писати.

Що ти без рими? - Без ударів пульс,
Без грому блискавка остання.
Без неї ти - діаметри без куль,
Прадавні нетрі без сполоханих козуль.
Без рими ти - як гавань без пристання.

Бо строфам раз відкрившися навстіж
І їм довіривши чуття свої убогі,
Мов п'єш настійку за полин гіркіш,
В живицю мов встромляєш гострий ніж
І в димі болю впізнаєш свою дорогу.

2000

На майдані рано-вранці
Влаштували миші танці.
Музикантів запросили –
Ті ушкварили щосили,
Не вагалися ні хвильки,
Та й заграли коломийки.
Мишки носиками – в коло,
Не стрибали так ніколи.
Коломийка – бистра, жвава!
Файна мишача забава!

Ти в куточку не тулися,
А до танцю теж берися!

2009

Це був серйозний вишкіл для майстрів мовчання,
Щось там про золото і благодатну тишу,
Що зайві репліки на молодість не спишеш,
Що вилетить і не впіймаєш без втручання

Найвищих сил (читай—провідників обозу,
Які в СБ потрапили у чорний список),
А ці намети—плаття ордену кларисок—
Невинне слово німотою заморозять.

І годі досягнути рівня аксакалів,
Вони уміють голос відпускати птахом
Збирати зерна із гірчиці або маку—
Якраз на їхній розмір віри та моралі.

Цього достатньо. Конспектуй, мовчи і сумнів
Дави у собі, якби сильно не боліло,
Бо тільки мовчазний залишиться вцілілим,
А кляп із китицями так тобі пасує!

Дзвеніли зорі в небі чорнім,
Гойдали недоспілі сни,
Що ночували в серці скорбнім.
В його глибокі борозни
Яскраве мерехтіння лляли
І чарували сяйвом див,
Слабкі надії просвітляли
Щоб ними я і далі жив.

Щоб жив не дивлячись на втому,
На негаразди і біду.
І кривди не чинив нікому,
Знав твердо, що добро знайду,
Якщо у Правді не зневірюсь.
І вірив я Зорі Ясній,
Що згодом справді перевтілюсь
І суть свою зустріну в Ній.

Порину в край джерельних зблисків,
Врунистих, мріючих лісів,
Де стільки розкошей і зисків,
Дзвінких, співочих голосів.
Там стріну я Живу Надію.
Прозрівши Нею назавжди –
Усі довершити зумію
Душі натхненної труди.

Мене біля тебе зима розігріла морозами,
Завірюха мені розпалила на щоках вогонь,
Сніг об шкіру стікає дощем... А я на порозі.
Вже зізнання із губ... От і час. Я здаюся в полон.

Біля тебе мені розбарвилося буднє казками,
Обміліли моря, розлетілись пустелі за вітром...
Я й тобою живу, я й тобою повільно стихаю,
Розсвітив мені ніч, але день засліпив мені світлом.

Я молюсь і молю, я кричу і мовчанням впиваюсь...
(Мед інтимності слів і еротика подиху тухне.)
Я до тебе тремчу, усім болем єства відзиваюсь...
У дорозі до твого "люблю" моє серце оглухло.

©ммв

А губи так торкнулися щоки,
Як після зливи - гілочка жасмину.
Муж очі опустив, зітхнув і...зник.
А ти обняв: ”Ще – двічі… Це ж - Великдень…”

Ти – лиш обуда, донжуан сільський!
Для тебе я – особа потойбічна.
Кохати лише татка радить син.
Джокондово всміхаюсь – ще безгрішна…

З тобою прогрішатися? О, ні…
З очей зелених лине вірус зваби…
На „інфлюенцу” легко захворіть.
Імунітет слабіє…
Кличуть в хату…
Рука - в руці.
Браслетку розстебнув…

Не клич мене
за овид буднів
з двору!
Ти ж утечеш, коли я простягну
Замшілу скриньку з написом „Пандора”.


2009

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу
і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду,
підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

14.10.90

Як я сумую.
Це так глибоко,
як той колодязь,
що бачить зорі
очима спраги.
Йому найдалі
кидати погляд
в небесну пустош,
але він може.
Для нього звично
не спати зовсім
і серед ночі
в'язати сукню,
таку як в неї.
А може й кращу.
Ловити зорі
в вогкі долоні,
плести назустріч
вогням далеким.
Бо він сумує
в холодній ямі,
йому там страшно,
коли надвечір
стуляють віки
гранітним пластом.
І тихо плаче,
а його сльози
стрімким потоком
підземні води
розносять всюди.
А далі кома...
Біжать хвилини
по циферблату,
бракує світла,
і десь високо
зняли повіки.
На небі чисто.
Безкрає море
вмістилось в коло.
Пісчаний берег
і ти на ньому.
Тобі не видно,
як я сумую,
я так сумую...

А ти прийди до мене надвечір,
я напою тебе теплим чаєм,
і аромат свіжих яблук з печі
на твоїх почуттях зіграє.

Посаджу тебе зовсім поруч,
обійму за стан як сильніше,
ти подивишся знизу вгору
і стиснеш мене ще ліпше.

Проведу по волоссі рукою,
замилуюсь твоїми очима,
у цю мить ми єдині з тобою,
наші душі злились неділимо.

Загорну ніжно-ніжно у пледі,
що є сил поцілую у губи,
і на першому пісні куплеті
ти заснеш і про все забудеш.

Щось давно до тебе муз -
круглощокий карапуз -
перестав літати.
Може на Парнас-горі
небожителі старі
скоротили штати?

Може він заледенів,
бо літає без штанів
(так ніщо не тисне)?
Може в муза просто лінь
або ж той крилатий кінь
копнув ненавмисне?

Муз таки пропав - немає новизни.
Може варто зачекати до весни?

(листопад, 2009)