Рум'яна така, ніби кров на снігу,
тендітно покроєна часом фризерка
стинала мені чи то дні, чи нудьгу.
Була при надії.
Була у дзеркалі.

І далі був день, чи то сонячний дим,
хотілося гіркле розбавити світлом.
Кружляв неспокійно не мій херувим,
мого вже віднині,
мабуть, що убито.

Було так вечірньо, аж цикала ніч
і міцно за горло мене колисала.
На вухо шептала: “Паничу...панич...
Твого панування
доба зосталася... “

2010

1.
У віршів моїх –
Очі твої,
Голос твій,
Серце твоє.
Тільки доля
У кожного
Різна,
Як у всіх дітей
На землі.

2.
За скільки часу
Вигорить вогонь,
Що в кожному із них?
Немає важчого, -
Аніж самому
Народжене ховати…

3.
Щодня у вечірній молитві:
«Якщо хоч один із малих сих
Служитиме Тобі, Господи,
І у славу Твою –
Недаремно, значить…»

Нік Кейв нам співає про Генрі Лі,
так щемно і так тужливо.
О Генрі, кумиром ти був її мрій,
дарма, що ти був юродивий.

А та, що в зеленій країні живе
із гномом зелено-фартовим,
навряд чи пізнає кохання живе
із блискавкою і громом.

І пташка, і серце, любов і сталь
поєднані в тобі блудливо.
І вирок, мов куля у груди, на жаль.
Невчасно її зупинили.

Про кого ти думав на самотині?
Про маму, котру вбив жорстоко?
Чи кралечку Беккі звав ночі і дні?
Не спиться недремному оку.

О Генрі, чи доля була б не чумна,
якби ти почув колискову?
Про тебе співають. А пам"ять страшна.
Довічно. До раю. До скону.

2010

Анаграма
А ні грама
Апології
Аполон
(у полоні)
А коні
конАють
зАконно
вмирАють
Аскетами
А ми…
А priori
(прозорі)
А наша
Азбестова
шкАралупка
(zze best)
2010

- Скажи, віщунко сивоока,
чому сумна душа мольфара?
Чому його чоло високе
сповила туги сіра хмара?
Чому його не вабить коло
істот, ним скликаних гостинно?
- Танок у вихорі Еола
він сам створив, моя дитино.
І сам поставив стовп тотемний,
щоб центром створеного світу
той слугував і нощно й денно,
казок дивами оповитий.
Ось казкарі і чарівниці,
валькірій рій і мавок співи,
ось чорні ангели й черниці…
А жорна труть життя у мливо.
І виникають з того млива
нові казки й події дивні:
чужі з’являються мотиви
й голосять дико вранці півні,
що знищить світ овець отара,
де чабанами злі лисиці,
що білі крила у мольфара
насправді кольору чорниці.
Цей світ – утопія, дитино.
Утопія - завжди зникома.
Платня за неї триєдина –
розчарування, біль і втома.

Малюєш на склі картину бажань,
А за вікном псевдореальність
Забарвлює псевдобуденність
У золото ліхтарів,
Гаптує вечір принадними вивісками
Вулиці міста і твого й чужого,
Ти бачиш сон про щирість у словах
Усіх прийдешніх поколінь,
Та більш немає поклонінь
Любові,
Все намарне
У цьому світі з псевдопочуттів,
Де навіть кава вже давно не кава,
А просто так,
Холодна філіжанка,
Що знала смак твого цілунку,
Шукаєш всюди вищого ґатунку
І проби,
Щоби вище, ніж в сусіди!
...Вповзає псевдо крізь вікно –
Твої бажання замальовує набіло
І ти уже не сниш тим що колись боліло,
Ти влився в натовп,
Піддавсь омані…
…Розбите скло твоїх бажань,
Вже проросло в псевдоморфози…

Вузьке підвіконня… Ще вчора – веселі діти.
І лузали щастя своє, як великий сонях…
Вона – божевільна. Їй треба впіймати вітер.
І кришить, мов птаху, окраєць тепла в долонях.

Так мучить буденність. Цей розпач не має жити…
А вітер у косах – хвилююче і незвично.
І їй, ненормальній, так треба його вловити.
Собі.
У волосся.
Красиво.
Собі.
Навічно.

Так вузько і страшно.
Ця зірка мозолить око.
Її б рукавами з холодного неба збити…
Міняє світи…
І ніхто не почує кроків.
А з серця її витікає поволі літо…

мов лід, лакований у чорне,
п’яні зіниці твоїх ран
скоро розтануть в синьці порно…
таким принаймні є їх план.

тобі ж до лампочки те завтра,
навіть забула вже про грим,
живеш всліпу, як впаде карта…
наступний крок – суцільний дим.

а в тебе навіть ще хтось вірить,
часами й кличуть на вино,
проте й це – сон, смолисті діри…
ти впевнено ідеш на дно!

я теж не бог, навіть не ангел,
й дурниць немало наробив,
але ж живем ми не для рангу
й що толку жити тим «любив»?

все ще попереду, і світло
в кінці тунелю близько вже,
не уникай же цього світу!
все ще попереду, все ще…

в твоїх очах – скляних і чорних –
я перевернутий вверх дном,
мов у прикрасах ялинкових
спить кажаном розмитий гном.

а по ночах (в пастках плафонів)
я – лиш засліплений комар,
що так і здохне в ацетоні
на жаль чужих, як осад, хмар.

й кожен забуде тоді бути
тим, ким божився, ставши сном,
а сну властиво промайнути
без шансу появитись знов…

Вийшов нарешті мій перший
том –
«Арії трьох п’єро»
Минули секунди
Декласованих
втом,
колишнього «чесного інтеліґента»
кров.

Не ламайте
більшовицьких
пер.
Не витрачайте
Запал
в повітря.
Подивіться краще, куди мій самопер
попер
тепер,
і куди мої вістря.

Я знаю, куди свою енергію діти.
Шлях мій відомий,
не вами реґульований.
У боротьбі з міщанством
не червоніли мої «ланіти»,
для вас і був
і буду –
безсоромний і схвильований
Одеса. 1930

Нічого не змінилося, Тарасе.
Заморський пан толочить мужика.
І кривда далі в золоті і в рясі,
а правда йде на плаху голяка.
Хоч був Майдан, літали жовті стріли.
Здавалося, ще мить – і ти б воскрес.
Мов сірники, усе перегоріло…
І знову люд скавчить, як битий пес.
Твої слова ми вивчили навіки.
Нові слова – полова з гірчака.
Хоч не текли багряні крові ріки.
Мабуть, тому й історія така.

2010

І струн торкнувся вітерець
Так тонко, ніжно, ледве-ледве,
Неначе з ангельських крилець
Прозорість впала в небо з медом.
Злилися фарби всі на мить,
Струна струну звива в обійми,
І вспіти б музику вловить
У зливі струнних переливів.
Швидкими рухами струна
Відкрила вікна в вічний простір.
Відлуння струн, луна… луна…
Луна мелодія самотня.

2009

Залезаю лесами антенн,
застываю антенною сам,
ловлю шепот звёздных систем.
я ловлю сверхсекретный сигнал.

гражданин осторожных дней,
я уставший с рождения жить.
получаю сигнал: "Начинай."
получаю команду любить.

а на улицах толпы антенн.
все локаторы опустив
знают тысячи нежных фраз.
никогда их не произносив.

Я сожру советскую армию,
пожую книги про Ленина,
закушу репрессией Сталина,
и пойду в кафе на бандеровцев.

А в кафе я съем Рому Шухевича,
Шелеста проглочу, будто в масле он,
Нахтигаль съем вместе с сахаром,
И пойду нажравшийся спать...

А потом буду долго и нудно блевать
На асфальты и мостовые.
А потом это будут долго и нудно жрать.
Другие.

Губы искусаны в красный...
Нервы измотаны в синий.
Прячусь под тонким пледом.
С утра на щеках иней.

Слёзы запрятаны в нОчи,
Завтра- уставшие взгляды.
Прости, я не смог примчаться.
И доесть остатки помады.

Слёзы рассованы в нОчи.
В каждую ночь по кружке.
в каждую ночь по грусти,
Почти никто не узнает.
Ха. Никому не нужно.

Губы искусаны в красный.
Руки руками изжаты...
Вот бы завтра четверг.
28-е бы завтра.

шахівниця
бій
морські коники
пливуть маршрутом букви “Г”
Гермесе швидше нам сухе
у дризг закоханим

і ніч суддя
ти ходиш чорними
а я на пальчиках
па-де-труа
нам не сказав ніхто
що це всього лиш гра
із королями і придворними

нічний роман
сльоза епіграфом
сумний Хірон
кіфари плач
мій королевичу пробач
я мушу виграти

чи вивести?
із лабіринта Міноса
де що не крок –
завжди цугцванг
залиш собі свої слова
ми не зустрінемось

приймаю яблуко
з долонь Парісових
передчуваючи Трої крах
між нами ліг Чумацький шлях
бісектрисою

В двійкові системі
твої почуття.
Де нуль й одиниця -
Це смерть і життя.

коли в самісінькому центрі мозку
ледь зазоріє – ось-ось розвидниться,
влягаються страсті по Ієроніму Босху,
і ритмізується серце_китиця.
і все ще тривожно, хоча й не лячно.
от саме тоді, із окрайцем слуху,
приходить дивитися на тебе, сплячу,
оглушений поцілунком у ліве вухо.

а зірок понападало! чи з перепою,
темнота підступає лискучим ґлеєм!
марити тобою - чекати бою,
перед нічиєю – як ми! – землею.
багато думається – та мало пишеться.
о-о! дайте походити за небесним плугом!!
хай хоч наостанок як слід натішиться
оглушений поцілунком у ліве вухо.

мозок успокоєних – що той горіх.
а мій – з_кількома_іменами вакуум,
перепрограмований позаторік
коктебельськими маками.
і чи вірші спросоння заскочать, чи
лоскотатиме промінь – лежи_і_слухай!
як же остаточно за двох мовчить
оглушений поцілунком у ліве вухо!

непосвяченим без різниці про що він марить
чи за кого молиться у Великдень,
і хто безсистемно кривавить хмари
кожен ранок_викидень.
вони не переймаються, що зима
проміж лівих ребер пульсує глухо,
бо такої взаємності і не мав
оглушений поцілунком у ліве вухо.

де, зрештою, лишається все як є.
написано_зверстано_видано – скоєно!
архетипний перелік Адамів_Єв –
здвоєний.
а всі усамітнені ще при житті –
хай мої вірші вам будуть пухом!
бо нічого більшого б не хотів,
оглушений поцілунком у ліве вухо.

(Із циклу "Сливчукізми на ПМ"

На мою ПМ – сторінку
Вчора зазирнула жінка.
Мабуть в тебе тут коханка,
Що не спиш не раз до ранку?
Та не вмію я брехати,
Мусів «логіна» назвати.
А пароль сама розкрила
Коментарі «удалила»…

Тепер в мене КРУ подвійне :
Є « домашнє» й « редакційне».

2010р.

***
Товаришу по перу
Невже дорогу перебігла кішка,
Чому ти уникаєш головну?..
Прошу тебе на мить спинися… Трішки
Зміни свою платівочку сумну.
Пора, мабуть, вже спекатися диму,
Що затуманив голову твою,
Та край покласти випивці, спиртному…
Вернись на своє місце у строю.
І коли правду щиру кажуть в очі,
Сприймай її, немов це кажеш ти.
До творчості постійно будь охочий,
Лише між друзів не розводь мости…
Увагу приділяй своїй родині –
Так необхідна дітям теплота…
Й почни нове життя уже віднині,
І хай для тебе скінчаться «свята».
До праці, друже! До важкої праці
Щодня берись, і хай прибуде сил.
Та кожен день, а особливо вранці
Наснаги в Бога, друже, попроси…

25 січня 2010 р.

«Коли все ще було
Можливим»
(к/ф “Дзеркало”,
реж. А. Тарковский)

1.
Розсипалась доля
Уламками дзеркала...
Хлопчисько з
Надією на щастя
Розглядав своє крило
На долоні.
Чуєш?..
Потрібні обійми –
Оце й усе.
Так мало,
Щоб стати птахом,
І так шалено багато,
щоб просто любити...



2.
Спіткнутись об власне
Життя, щоб
Наблизитись до
Свого дитинства.
Дивитись,
Вдивлятись
І з болем бачити
Власне обличчя,
Воно у калюжі,
В котру щойно впав.
Обличчя тремтіло,
мінилось,
колихалось
і... плакало.
Це сльози по тобі,
Дитинство забуло
Про Тебе.



3.
«Зеркала: красота убывает, и собственным ликом
Нужно вбирать ее, чтобы восполнить утечку.
Чувствуя, мы улетучиваемся: выдыхаем
Сами себя».
(«Дуинские элегии»,
Р. М. Рильке)
Зазираючи в дзеркала днів,
Помічаєш все більше зморшок –
Поринаєш у задзеркалля
Й чомусь не знаходиш себе.
...Вже тонеш...
і спиш:
неспокійно, тривожно і кволо.
(Тут таких мільйони!
Де ж тоді освіжити обличчя?)
Всюди втома і час
Нескінченними віхами,
Все має глибоке коріння
І шлях
За кожним дзеркалом –
Нова реальність,
Що згодом вросте і у тебе.

Читаючи своїй донці казки із книжки "Семеліточка" вирішила переписати їх римовано. Що із цього вийшло - судити вам:

На околиці лісочку вбогий чолов’яга жив.
Й мав він котика Матвія, що мишей добре ловив.
Як осліп же той котяра, той ловити перестав.
Пожалів його господар й убивати він не став.
Тож одвіз кота до лісу і його там залишив.
А Матвійович ішов і лисичку там уздрів.
«Здоров був, коте Матфію, а чого ти тут забув?»
От він їй відповідає: «Добрим мишоловом був,
Покіль бачив, а як бачить перестав -
в ліс отвіз мене господар, й убивати він не став.
Та от лихо, - каже кіт, - лісу зовсім я не знаю,
Й голод допіка мене — я від нього помираю.»
А лисичка йому й каже: «Не сумуй Матфію ти,
якщо мене стерегтимеш, буду тебе годувати»
Тож лисичка кота взяла, йому хатку збудувала,
А щоб він не нудьгував, ще й городець йому дала...

Одного дня до городу зайчик з-під тишка підкрався,
Та й почав капусту хрумать. А кіт його як злякався.
Задер в гору хвіст, «Фррр» - на всю почав кричати,
Згледів то все зайчик, та й чим душ почав тікати.
А поки він хутко біг, про звіра страшного усім розказав,
Для жителів лісних, хто лисичку найбільше лякав:
І медвідю, й вовку, й кабану лісному.
Стали ж вони думати, як зарадить тому.
А медвідь і каже: «Щоб нам мирно жити,
Того злого звіра треба задобрити:
Накрити банкет. Я мед украду,
Вовк дістане сала, а от кабану
смачних корінців треба накопати,
А ти, зайче, будеш на обід їй звати»
Так лісові звірі, що мали, зробили,
Та й великий стіл для кота накрили.
А зайчик побіг і став тихо звати:
«Просимо вас в гості» і гайда втікати
Як прибіг, питають: «Чи ти ж все сказав?
А щоб ложки взяли, ти їм нагадав?»
А зайчик і каже: «Забув то сказати,
Знову треба бігти, щоб то передати»
І метнувся зайчик, під вікном він став,
«Візьміть же ви ложки» - Тихо їм сказав,
«Добре, добре», - кіт з лисичкою відповіли,
Взяли ложки і під ручки в гості побрели.

Як прийшли, а кіт почув, що десь пахне смачно сало,
Та й наскочив «мау мау», а усі почули «мало».
Вовк і каже: «Бісів сину, сала тут на всіх би стало,
А він сам один наскочив, ще й кричить, що йому мало»
Медвідь вискочив на дуба, інші у кущах засіли.
Кабан бідній не усидів й повернувся неуміло.
Кіт подумав, що то миші, оголивши свої кігті,
Та й до вепра в кущ заскочив, підкинувши йому дьогтю.
Той зірвався з свого місця, та й туди де вовк сховався,
Ну а вовк з куща на дуб. «Трісь» медвідь з гіллі зірвався.
І й на зайця-бідолаху. Той лишень успів втекти.
Так усі вони злякавшись, щоб ще лихо оминути
Геть побігли із галяви. А лисичка все дивилась.
Кіт спокійно поїв сало, а вона медку напилась.
По-обідавши гарненько знов під ручки учепившись
Побрели вони додому, насміявшись і наївшись....

Злодійкувато вирву сивину
З твоєї пишночубої голівки.
Така ще юна, схожа на весну,
Але чом очі ніби без домівки?

«Чекання, любий, залишає слід,
Любов дарує весняне обличчя.
Себе картала, хоч було не слід –
В такому віці плакати не личить».

«Твоє чекання не дарма пекло,
Воно зліпило з мене чоловіка.
Я чув твій сміх, із люті билось скло,
Луна була, як ти, пісенно-дика».

«На довго ти? Ти, може, на зовсім?
Мені прощання більше не під силу.
Я хочу криком розповісти всім,
Що тут є той, чиє дитя носила».

«Твою любов я мав як оберіг.
Я підкорив цей світ і нині, мила,
Його я кидаю до твоїх ніг
За те, що ти моє дитя носила».

Їде Львовом старенький трамвай.
Хтось комусь наступає на ногу –
Чую лайку. «Ногааа! Оой! Аай!»
«Сам іди на… та хоч у барлогу!»

Далі їде вечірній трамвай.
Хлоп кобіту за дупу хапає –
Бабця хреститься разом з: «Оой! Аай!
Ви погляньте! Культури немає!»

Досі їде, ще їде трамвай,
Він є свідком французьких цілунків –
Ось один з екземплярів: «Оой! Аай!»
Захопились, а злодій до сумки…

Їде Львовом старенький трамвай,
Вже нарешті моя Наукова.
Завтра пари під каву… Оой! Аай!
Заколисує транспорт казковий.

Сонне небо в час зимовий
Сипле снігом надворі.
Позлітались на розмови
І синиці й снігурі.

Підвіконня стрепенулось:
Дзьобоспівно всі клюють
Сонях, льон, овес, і гулом
Відганяють сніголють.

Січень, лютий, а весною
Сонне небо позіхне –
Сонце з панського покою
Промінь заспаний зішле.

Потягнувся кіт у хаті –
Знай, підморгує тепло.
Співуни малі, пернаті
Мостять у саду гніздо.

Сонне небо, птах зимовий
Поверніться ще на мить –
Лише взимку сни казкові
І так швидко ніч летить.

Ти, що дивишся зранку, і вдень, і надвечір,
як чешу я волосся, розкрилюю плечі.
Ти обкурюєш щедро фіміамом омани.
захищаєш, аякже, від душевної рани.
Валідольно слабка, депресивно плаксива,
ти лякала усіх, що кохати хотіли.
Недолуго покірна, наївно уперта,
ти щосили шукала причину для смерті.
Я просила: іди. Ти ж – глуха, мов тетеря.
Ти шукала ключі, де відчинені двері.
Ти ламала ключі до воріт мого раю.
Що зробила негоже я, досі не знаю.
Непохитна і зла ти, і щемно ляклива,
чом ховала мене від липневої зливи.
від серпневого шалу, січневої стужі.
Скоро знищу тебе, хоч і руки не дужі.
Розіб’ю тебе разом з дзеркальним прихистком.
До основ Задзеркалля твоє хитре знищу.
Ти – моє відображення, тільки й усього.
Не допущу тебе я до храму святого.

2010

У нас впереди теперь много пустых декабрей,
Много иллюзий, скрашивающих вечера
Теперь за окном ходит сброд незнакомых людей,
в черном квадрате двора,
А раньше ждал ты....
Приносил мне тепло в руках,
Разбавлял мои грезы, укрощая мой нрав,
Вызывал весну в моих полупустых глазах,
Весь мой покой забрав.
И я согревалась...
А помнишь наш старый дом,
Где вьюга и ветер нас не могли достать?
Я даже пыталась как то тебе связать
Нелепый шарфик к пальто...)
И если не спал, ты варил мне кофе сутра,
Ведь как не старалась, я не умела варить.
Так как ты. И с тобой я была добра,
Могла никуда не спешить.
Наверно, любила тогда...

Но время, негласно призванное лечить,
холодной водой подмывало те берега,
Где ты, уже раздраженно, учил меня жить,
А я уже не берегла
Ни мир, ни покой.
Угнетаема серым злом, в сердцах закричала,-
Тебе не сюда домой!
И хлопнула дверью в неистовстве за тобой,
Сползая по ней спиной...

Но этих слез тебе не увидеть впредь
Их больше нет, только грусть под кофе с утра.
Из за того. что не к кому мне лететь
Сквозь черный декабрь двора......(с)
24.01.2010

Тихо минає зима і сніги
ліплять тонкі візерунки на небі...
Де твоя молодість, де вороги,
друзі твої де поділись? Не треба

сліз, навіть слів не потрібно тепер -
голос Хранителя під небесами...
Тихо минає зима. Ліс задер
голову вгору і плаче над нами....

Рубаї***


1
Голгофа слави манить нас усіх
Серед садів квітучих і рясних.
А шлях крутий, обривистий, тернистий , –
Мине багато весен грозових.

2
Які ж то муки, як душа безплідна,
Коли блукаєш світом, як безрідний.
Нема йому ні краю, ні кінця, –
Куди не глянь – і зіроньки не видно…

3
І слово служить істині одвічній,
Воно мале, але поліфонічне.
Лише торкнеться злегка до душі –
Звучить у серці музика космічна.

Дивилася у дзеркало – казало правду завше:
красуня наша писана – нема за тебе кращих.
І стан гнучкий, і брів розліт, і очі сонцесвітні.
А шия – нащо перли їй. Куди тій Нефертіті.

В вітрині супермаркету спинилася картинно –
в очах туман, в руках тягар, а пряжка б’є коліно.
О Боже мій, невже вона, ота страшна потвора –
красуня намальована, дивилась в люстро вчора?

О підлозрадне дзеркало, навіщо ти лукавило?!
Хотіло завше добрим буть – і так мене підставило…
Тепер не вірю дзеркалу, питатиму у вулиць,
чи сяйно очі світяться, хребет чи – містер стрункість.

В салон, у зал, в басейн, у ліс по свіжість щік морозну.
У справах – буднях і в борщах я більше не загрузну.
Підніму вище голову, розправлю гордо спину.
До біса зраду дзеркала, дружитиму з вітринами.

2010

Куди тепер тобі іти,
якого дива ще чекати?
Розходяться крихкі мости,
Дахи зриваються крилато.

У цьому світі, тиші цій,
де кожен друг - насправді ворог
Тримаю голуба в руці -
І знаю - повернуся скоро!

В його душі
звила гніздо харизма,

Яку йому ніколи
не спіймати…

Бо хто сплете
такі міцні тенета

з нитки золотої,

Щоб горда птаха
в плетиві тонкому –

забула пошум
власного крила?..
2010

Нежиття! Відболіло серце,
За усіх душа відраділа…
Тихим свідком іконне скельце,
Як за нас Ви молитись уміли.

Зупинився годинник байдужий,
Не відірвано лист календарний,
Хатня пустка самотньо тужить
За життям, що минуло немарно.

Заведемо колядку
негучно ми,
Ви із нами,
хоча й за порогом…
Не уникнути,
ні,
неминучого,
Та не всім
привітатися з Богом…

07/01/2010

Фанатію (від тебе)
(як) Фанат
(від) Фанти
Феєрично
Фантазійно
Фантазно
Фатально (й)
Фонтанно
(нотою) Фа
: Фа-Фа
Фа-Фа
Фа-Фа
Фінал (і)
Фініш
Фантасмагорії
Факт (як)
Фанат
(річ уперта)
2010

Лунке зимове надвечір"я. Передриги.
Порипує морозцем тиха вулиця.
Мерзлякувато сивий місяць щулиться...
Іду й гортаю вікна, як сторінки книги.

Маленькими сонцями щедро діляться
Яскраві, ясно-щирі, мов розхристані.
А ці - м"які, затишні вікна-пристані,
Що радо приймуть подорожніх з вулиці.

Отут... молитви чи зітхання щемні? -
Вікно самотнє миготить свічею...
А поруч - щільно припасовані портьєри:
Як темні душі - й вікна також темні!

З фіранками, що ледь просвітом блискають...
Легкі і світлі, пристрастю мережані...
А ось - тремтливі, радісно-збентежені:
Там мати нахилилась над колискою...

Отак і живемо - в клітках зашторених, -
Ховаємось за вікнами від холоду,
Від темряви, від завидющих поглядів...
То звідки ж взятись світлу в душах зморених?

25.01.2010

Вечірнє сонце – прощенний дяк
у червоній далматиці,
давно схожий
на венеціанського хлопчика,
котрий учився живопису
в дядечка Джентиле Белліні.
За ним у згардах,
у поштивих ризах заходу
ти, моя достоту,
опільнянська земле,
вилущена з пам’яті
піщаної Голготи-Череповища,
наче згар…
Але все ще поклінно
мальованими східцями-горами –
щоби встигнути вище...
Бо тільки Його плащі,
наче альбоми малюнків
українського Ренесансу.
А відтак перші краплі дощу,
з весни в літо, –
ніби проповідь святого Стефана.
То знову біля підніжжя хреста
Мати Марія – груша,
Марія Магдалина – калина,
Марія, дружина Клеопи, – вишня.
Отче, Горішній,
горішний і оливний натроє,
бальзаміновий і рутвяний,
від руд і рук,
перед вічним натовпом у Салимі
віще сонце:
Україно-Юдеє, то пан син твій!
Сонцечоловіче, се неня твоя.
2010

Примітки.
Салим - Єрусалим.

Я бачила ту місячну доріжку,
Я йшла по ній в незвідані світи.
Я знаю, що у цьому мало змісту,
Та так хотілось щастя віднайти.

Хотіла йти, сміятися, творити
Для себе долю добру і ясну.
Але не вийшло, і життя безхмарне
Перетворилося на сон, яким живу.

Ну що ж тут скажеш?..."Легко не буває"-
Так хтось сказав. Життя він добре знав.
Я буду йти, як важко не ставало б...
Я буду йти, щоб щастя віднайти!

2010 рік

„Тільки малесенький
оазис ока для
потаємного плачу
залишається”

Г. Чубай.


Шкода, що погляд
Не вловить часу
І ніколи його не впізнає.
Дорога від дому
До дому
надто швидка й вагома.
Час зазирає в обличчя
І кожен раз
Називає своєю:
Лиш погляд лишається
Вогким,
Щоб бачити світ душею.

Збираєш світ у долоні
Й стискаєш руки від страху,
А світло тікає крізь пальці –
Мало сили для когось чужого,
Просто марила втомою
Й привела тінь недовіри.
Розкриєш обійми
Й промовиш молитву –
Оце й усе, що зосталось
В жінці від Діви.

Молодою була вона й повною сили.
Та вітри її трави нещадно косили.
Її мрію відспівували на погості.
А вона все чекала кохання у гості.

І вже місяць і час засріблились у скронях.
Вже вона відпустила свою пташку з долоні.
Й коліжанки почали приховувать роки.
Враз почулися долі блукаючі кроки.

Заблукала та доля зі щастя криниці
зачерпнула по вінця любові-водиці.
За невинність душевну, за щиру молитву.
Коли доля прийшла – не ховайся у вітах.

2010

Закохалась калина у вітер,
простягла йому тонкії віти.
Вітер юну берізку згинає,
і вербі про кохання співає.
А калина, що вітер кохала,
в кожнім зернятку серце тримала.
Дарувала по серцю щоночі,
тільки вітер сердець тих не хоче…
Він повіє і гілля ламає,
і кетяги додолу зриває.
Що йому ніжний шепіт калини,
обдурив вже давно дві дівчини.
І калина від туги зів’яла,
свою вроду квітучу сховала.
Та сопілки душа калинова
про кохання співа людям знову.
Буйним вітрам не вірте, дівчата,
буйні вітри не вміють кохати.
Буйні вітри по світу літають,
дуже швидко любов забувають.
Ви ж щоночі чекаєте знову
на хвилюючу з вітром розмову.
Він же кілька лиш слів завіває…
Я…тебе…більше…вже…не…кохаю…

2008

Що треба для писання віршів?
Заумні рими, строфи і рядки..?
Ні, для віршів треба зовсім інше
Папір і ручка...фото на стіні.

Достатноь лише поруху, усмішки,
Чи жесту з того фото уві сні...
А все ж, для віршів треба зовсім трішки
Папір і ручка...фото на стіні

Минуть роки, закінчаться століття
І віри не лишилось в майбуття.
Ти пам"ятай, що вірить допоможе
Папір і ручка...фото на стіні.

2010

Дитинство, куди ти зникаєш,
Дитинство, куди ти ідеш,
На кого мене покидаєш,
До кого тепер попливеш?

Я пам’ятаю і радість, і сміх
Я пам’ятаю і друзів.
Я пам’ятаю дитинство своє
І які ми були нерозлучні.

Я пам’ятаю, як грали у м’яч,
Лелеки летіли над нами.
Тоді ми ще зовсім не знали --
Так дитинство пролетить і над нами.

Тоді ми були безтурботні, малі,
Ми бавились, грались в подвір’ї.
Аж раптом, лелеки полетіли у далі,
Забравши дитинство подалі…


2009 рік

Згасає день і настає рожевий вечір...
Останній промінь сонця хапає ліс за плечі.
Вода, роса, туман...-звичайні речі.
Вітер нашіптує казки своїй малечі.

Заходить сонце за тополі,
Лелека ходить ще по полі.
Пташиний спів стиха в гаю.
Прийми ж ти те, що я тобі даю...

Поглянь у степ, поглянь на полонину,
Поглянь на гори і Дніпра долину...
Стань на вершину...запам"ятай хвилину.
Це все для тебе, знаєш, рідний сину...

2009 рік

Навіщо дбати про хохляцьку мову,
Як вік прожити можу я німим?
Я на своїй землі пасу
чужу корову,
І самотужки
напиваюсь в дим!

Забув я про сім’ю,
покинув три роботи…
Хто плуга пре?
Вмирає скоро кінь!

Я п’ю “Козацьку” –
і труджусь до поту,
Щоб душу всю очистити…
Амінь!
2010

Иди по жизни,
Не унывай.
В депрессию,
Ты не впадай.
Сегодна так,
А завтра "этак",
Все так меняется,
Ты знай...
Волной удача,
Слезы,горною рекой,
А ты взмахни рукой,
Ведь все пройдет.
Порою снег метет...
Взглянуло солнышко,
И так тепло...
Все солнышком,
Согрето, одета,
Счастьем вся душа,
Вот так проходит,
Мука и хандра...
Счастье до утра...
Чего на жизнь,
Грешить,особенно,
С утра до вечера...
Пройдет и ливень,
И пурга, обиды,
Заметели - нет следа...
Жизнь - игра,
Но,очень,сложная она...
Сплошные муки,
Счастье иногда,
Разлуки и беда,
Да так, что сердце,
Из груди, а ты,
Смелей по жизни,
Вперед иди...
Люби, твори,
И созидай, не уставай...
И ты познаешь,
Земной Рай...

Мишка сіла у куточок
І силяє на шнурочок:
Раз – перлинка, два – перлинка,
три - червона намистинка.
Ось уже і перша разка –
Не закінчується казка,
А нанизується далі...

Гарні в Мишечки коралі!

2010

* * *
"Я" помножив на сім, та не вийшла сім’я.
Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?
Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:
Мати Чорна Земля і отець Біле Небо.

Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.
Струмінь променя взяв за гарячу десницю.
Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.
Розсезамленій казці слухач відіснився…

М’яко м’ятна роса прихиля до єства,
Як до сну після пещень знеможена втома.
Коли яблуко-світ поділили на два
Перші люди – навіщо мені сім фантомів?

Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:
Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.
Тягне пальці трава до моїх підошов,
Мов коханка мандрівця хапає за поли,
Шелестить: "Не пущу… Не покину… Ніколи!".

6.07.09.

Небо стріляло тремтячими зорями
В голови наші повні думок
В дзеркало голосу бризнули чорррно
Згустки у вигляді ком і крапок

Ми здоганяли вершників ранку
Та наздогнали туманів хвіст
Куль мерехтливих літрова банка
Достатньо на двох ще й у повний зріст

Коли цілувався з дірявими скронями
Я повертала вуста до тебе
І прикривала блідими долонями
Серце твоє від обстрілу неба

Сліз не було.
Всі висохли ущент -
від розпачу,
від жаху,
від нестями...
Ще дзвони не гули.
Вони мовчали.
Ще їх не передбачив
лютий день.
День?!
Та хіба від дня залежить щось?
Хіба не люди зміст у день вкладали?

...Який ти лютий, слів жахливих дощ!
- Розпни його!
І сина розпинали.
Глумилися:
- Чого ж мовчиш? Ти ж цар!
- З"яви свої дива! Тоді повірим!...
Вп"ялося терня у Його чоло.
Ой, як воно кривавило Марію!
Ятрило серце!
В мозок уп"ялось!
Вбивали цвяхи в материнську душу!...
Ще збудеться...
Та щоб воно збулось,
Ти в смерть оцю іще пірнути мусиш!
Поринути у біль цей, як в вогонь,
і очі обпекти, і змучене обличчя
угору піднести, бо там -
і Син, і Бог -
на цім хресті, і нині, і навічно.

...Вселенська мати - відчаю ковток!
Не те, що закричати - не дихнути...
Прости, Пречиста Діво, цей народ!
Прости його! Це заповідь Ісуса!
Прости нам всім, що живемо не так.
Прости, що ми не варті тої крові.
Прости нам кожне слово, кожен цвях!

Зціли нас материнською любов'ю!