на уламках мого
світу
не збудуєш дім
твої спогади
невмиті
сонце між
колін

мідь уламками
прокисла
у пронизаних
серцях
ненавмисно
як намисто
розриваю час

на уламках мого
неба
ковдрою комет
оповили
руки-стебла
місяця хребет.
2009

Сбереги меня от зла и суда
Не люби меня, прошу тебя, дорогой
Я не спасу тебя, не вылечу никогда
Скорее убью собой.

Поцелуй меня и тихо забудь.
Не кричи о том, что верил мне, я лгала...
Не перебью тебя, не брошусь к тебе на грудь,-
Чтобы уйти смогла.

Чтобы уйти? Убежать от самой себя,
Сесть среди белых стен, взгляд упереть в потолок,
Искать тому,что я правильно себя повела
Еще хоть один предлог

21.11.09

Пелюстками
Маминої вишні
Вкрили гори
Кучері
Свої

Город бродячих огней.
Говор безмерных теней.
Тише!
Сердце прилипло к спине.
Слышишь,
бъется мотыль в окне?

Свыше
занавес ночи снят -
Вновь
все
безмерных теней размах.

Тени - на выход,
Маски - на лицах.
Я среди чисел дней
в вихре вращаюсь,
в тень привращаюсь -
в плоскость моих частей.

Резкая смена солнцезатмений
с лунным мерцанием свеч -
тени поплыли сонно и мерно
за горизонт ресниц.

Слышишь,
на крыше
лунные мыши
в лужах грызут закат.
Где-то за гранью
сна и сознанья
бьется мотыль опять.

p.s. авт.: мотыль - мотыльок :))

З піали неба ллю зелений чай:
Летять бажання – м’ятні метеори,
І крізь шафранові відкриті штори
Стікає в ніч жасминовий одчай.

Повільно тане пряний кардамон,
Чарує світ женьшенева туманність,
І ледь помітну мальвову реальність
Фарбує скоса місячний лимон.

Комети гасне чебрецевий слід,
Заснуло диво в зоряній каплиці…
Чай випито. На дні смаки кориці,
А ще ця ніч. І василькóвий квіт.


Мій Білий Кролику, лиши собі мигдаль,
Мені – солодкі згадки про мелісу…

Додому кличуть: «Де ж ти там, Алісо!»
Я виросла.
Пробач.
Прощай.
Нажаль.

1

кагано –
ви – чи
рабино –
ви – чи
лаврино –
ви – чи
януко –
ви – чи
яничари –
чи?

2

Юшку Ющенко доїв,
але хоче їсти.
Україну подоїв,
а не хоче сісти.

3

Яйценюк і, знову ж таки, яйця:
курячі – не курячі, натомість
кидайте у претендентів – всі бояться,
деякі втрачають і свідомість.

4

З бочки – вдягнений простенько –
пиво продає Костенько.
Пропагує – українське,
п’є – кремлівське.

5

Як і всі краде Литвін.
Та чому ж у злиднях він?

6

Гроші вкрав, якийсь-то псих –
проти себе, проти всіх.

7

До цієї ще напасти –
буде – во! – «Свобода» красти.

8

Лиже задницю руйнатор
і Ахмету, і Ренату.

9

Темний вершник скаче шибко,
чорний коник – Се Тігіпко.

10

Головний комуніст –
кулаком – у ніс.
Розчепив той кулак –
в ньому – вождь і ГУЛаҐ.


Загальний портрет

Крадії –
собача свора –
всі кричать:
«Тримайте вора!»

2009-11-25

Ярина Тимош

Коли мене малого першокласника
Бабуся в школу вперше привела.
Я був таким, як всі мої ровесники,
Лише за руку мама не вела.


В заморські землі доленька закинула,
Подалась ти не з легкого життя…
Немов лелека з вирію прилинула,
І я вже не малесеньке дитя.


Тепла твого і ласки все хотілося,
Я цього дня чекав, немов Різдва.
Найбільше із бажань для мене збулося,
Весною теж трапляються дива.


Зриваю у саду усі конвалії,
З бабусею ідемо на вокзал.
Бо мама повернулася з Італії,
І котиться від радості сльоза.

Весна 2007р.

Сьогодні Бог довірився мені...
Схиливши голову на груди,
Дріма, а в мене від напруги
Кожна клітинка аж бринить.

Не розбудити. не стривожить,
Лихої думки не пустити.
Душею й тілом я що миті
Оберігаю спокій Божий.

Набрали вже небесні спиці
І перший крик, і перший подих,
Він у життя лише заходить,
І тягне ротика до циці.

Сьогодні Бог довірився мені...

2009

Я вже грала цю п’єсу – в ній всі монологи сумні,
У фіналі – фінал, всі актори – моральні химери…
Ми вдавали, що знаємо роль, та воліли партери,
Щоб горів режисер у байдужості кволім вогні…

Нарікали на небо, на велич людей і світил,
Променисті слова без останку стікали в долоні...
Зараз нам все одно… Лиш пульсують пригнічено скроні,
І ховає душа свіжі болі вчорашніх могил.

26 листопада 2009 р.

Дивись крізь мене в порцеляну ночі:
Я ж тільки дим, брудна пригорща солі…
В тобі колись блукали мої очі –
У кволій схованці пригніченої волі.

Тепер дивись! Твій погляд не бентежить,
Ти не палаєш… Може вже й немає
Того вогню? Та знай – за нами стежать –
Таких, як я, повільно відпускає…

23.11.2009 р.

Мишка сумує –
Порожня тарілка.
Ротику – смачно,
А совісті – гірко.
Мурчиків був цей
Смачнюній обід.
Як це - голодним
Залишиться кіт?
Трішечки-трішки
Вона смакувала,
Швидко-швиденько
Сирочка не стало.
Думка чудова!
Мишка згадала –
Має у нірці
Трішечки сала.
Вже на тарілці –
Чудовий обід.
Будуть щасливі
І миша, і кіт!

2009

Поміж
кадрами днів
нерозгаданого століття,
Ти
впізнаєш мене
у бездоннім відлунні очей .
Ти
чекаєш ту мить,
як чекають у темряві світла .
Дочекайся ,
й не вір
каламуті самотніх ночей .
Ти
чекаєш мене .
Понад подих Твоєї молитви
Тільки віра моя
в Твій малюнок
на зрізі душі .
Світ
мене не зламав,
я
лиш надто втомився од битви
із потворством неправд
і паскудством каліцтва іржі .
Та
над нашу любов
тільки Бог і архангельські крила ,
вільний помах крила ,
біла вічність і зоряний світ .
Ти
впізнаєш мене
почуттям ,
що лиш Ти розбудила
у відлунні душі,
на розвіях
пасьянсу
століть .

2007р.

Лежу.
Небо Берлина.
Развалины серого завтра.
И дно бездонных песочных часов исцарапано длинными ранами.
Изрезано резкими фразами, которые ты, растянув театральную паузу,
бросала в лицо.
Отбивались и стекали каплями.

Лежу.
Небо Берлина.
Развалины серого завтра.
Всё думаю, как мне сказать, как собрать все слова, чтобы выплеснуть всё.
Из себя.
и остаться.
Под небом Берлина.
Лежать.
Обездвиженым.
Но готовым на ещё один круг.
В небе Берлина.

1

Немилосердна спека полуденної пори.
Ховаю в море тіло.
А ти...маскуєш душу.
На пляжі - брязкотельця, совочки дітвори...
Вона пісочком грається – а я вже грати мушу.

Гра в пестощі, у сліпо-глухо-німоту...
Чекає ринг словесного двобою.
Чимало ігор програно тобою.
Цікаво: скинеш з п’єдесталу чи – зійду?

Купити б роль споглядача, круп’є.
Згребла в кишені виграш. День пішов за яйли...
Кругленька сума, але ж благ не додає.
Це - рай для грішників. Липнева Ялта.

2

Південна ніч. Танок легких фіранок...
Гра у "забудь", схиляння терезів.
Ось рішення
штовха мій дух
на ґанок...
Із пазухи воріт – пречорний кіт.
Сахаюся від звіра – бісів рід!

Ліхтар скрегоче:”Буть коту...рудим!”
І, диво-дивне, кіт стає таким.
Провал – віднині – успіх означає?
Холодне рішення – вода для чаю.

Це ж знову – гра!
Це гра у навпаки.
Звір свійський постає одвічно диким,
Деревами – зговірливі пеньки,
А павами – бундючливі індики.

Вагання... Ні, мені ця гра не личить.

3

Які ж міцні лабети Суєти!
Гойдає море
місячну доріжку...
Стежа у Спокій. Рух там – лише пішки,
Там сірі миші, палеві коти.

Я не зумію хвилями іти!

Гладенькі говірливі камінці
Озвались на мої питання-кроки:
„Над нами – небеса у „молоці”.
Ото – справдешній плай у Вічний Спокій...”

О, не під силу мені злет високий!

Я – лиш уламок від планети Мрія.
Я увібрала сяєво пульсару.
Живу край моря – цілісність шукаю...
Десятки літ доводилось літати.
Допоможіть мені...горою стати
Побіля Аю-Дагу!
„Не зумієм...”




2001

Переплавте тіла у рукописи, -
розірвіть мерехтливе осяяння.
Нахиліть над ротами колодязі, -
роздаруйте роздавлене дарення.
Розчавіть чавучіле чеканенням, -
заженіть міражі в межі розтину.
Світу-в-собі призначте побачення,
ви, - поети, збудовані досвідом.
Зачаклуйте чавун мовозолота,
розв'яжіть вузелки, сповідайтеся!
Зодягніть янголятко розколоте
в зброю слова, - в любові зізнайтеся...



2009

...чарівність душі
дарувала мені.
Як квітку,
рятунок, надію.
Мене в небокраї
вела неземні!..
Та очі Твої чомусь
ніжно-сумні -
в намисті
сльозинок на віях...

Зустрілися Долі -
мабуть, неспроста.
Як два відображення.
Мовчки...
На дзеркалі - подих.
А час обліта.
І осінь рахує
прожиті літа
на жовтому листі -
у стовпчик...

2009

Ми просто зорі... В далі синій
Молочний Шлях чекає нас.
А на старенькім клавесині
Повільно небо грає вальс.
Ти відчуваєш? Ми кружляєм
У танці ніжних відчуттів,
Поволі вічність забирає
У рай непізнаних світів.
Не боїмося заблукати
Поміж планет і чорних дір,
Бо сяйвом віруємо свято.
Галактики туманять зір?
Ми загубитися не в силі -
Проміння сяє в унісон,
А на старенькім клавесині
Нам небо грає вальс-бостон...

2009

Не кричи, не ридай, не благай
Серед мороку душ збайдужілих
Пам'ятай, що життя це не рай
Поки кров ще тече в твоїх жилах
Поки серця ще чути набат
В цьому сіроблідому пейзажі
Хронос міряє твій циферблат
А навколо все чадіє й в сажі
Ця німа епопея кінця
І смертельний танок перемоги
Застигають і голос, і серце, і ноги
І настануть жнива для женця
Десь на тебе стрілець вже пантрує
Спогляда крізь приціл в далину
Я також ніби тінь промайну
В цьому світі забутому Богом
Топлять в спирті загублені душі
Спрага волі тебе вже не сушить
Й не ридай над батьківським порогом
Віщий птах прокричав нам на скон
Дзьобом ластівка стука в віконце
О, за хмарами втрачене сонце
Сили дай перейти Рубікон!

Коли ти йдеш в покорі і в печалі,
А на Голгофі всі твою смакують смерть.
Стань, зупинись, огляньсь, а далі
Скупа сльоза душі камінну твердь

Довбає віщим птахом до знемоги
Хай, збиті ноги порохом дороги.
Колючі погляди лягли на твою міць
Хай терном дяка та не падай ниць

Ні перед яким натовпом п'яниць
Не дорікай, глухий того не чує
Сліпому Сонце, як кротові очі

Неси свій Хрест бо цього Доля хоче
Не помагай, навіщо? Ні , не треба.
Любов і Смерть - Земля і Небо.

1999

Ти мовчатимеш так, що у венах застигне флегма
І зупиниться кров. Навіть рани болітимуть м’якше.
Ти мовчатимеш доки зірвешся, а як інакше?..
Твої вірші-снаряди так влучно поцілять в небо.

Ці сентенції варті років і років каміння.
Перезрілі кантати деруться, шкребуть у горлі.
Скільки буде думок, стільки снігу спадає долі.
Вечори. Кастаньєти. Безсоння. Ножі. Видіння.

Ти мовчатимеш. Пальці не прагнуть найлегших рішень.
Вибивають на клавішах всещоколисьщебуде.
Янгол сяде вночі і натхнення вдихне у груди.
Щоб боліли слова десь у ребрах чи трохи вище.

Щоби гоїлись рани, які залишають люди.

Ця ніч неначе похорон,
І більш ніяких докорів.
В зіницях твоїх віч,
Як похорон ця ніч.
Не треба звинувачень,
Але не в тому річ.
Життя немов пісок
Втікає крізь долоні,
Сльоза на твоїй скроні
І сивина в висок.
Нових нема тлумачень
Крізь порухи сторіч.
Ця ніч неначе похорон,
Як похорон ця ніч.

1999

Українці,приїздіть до дому!
Подумки хоча б - та приїздіть.
Уклоніться явору старому,
Із криниці воду наберіть.

В Україні- сонце найщиріше
У стократ- прекрасніша весна.
В Україні- полини гіркіші,
І сумніші мамині слова.

Ну а ранки...Боже,які ранки!
Де ви ще побачите такі?
Одягли святкові вишиванки,
Заспівали у гаях пісні.

Українці,їдьте в Україну-
Не цурайтесь отчих берегів.
Гроші не замінять Батьківщину,
Найми не загоять мозолів.

- Мені - найбільший персик! - прохрипів
Спітнілий чолов`яга в окулярах. -
Вода в кіоску є? Дай - літру... пів...
На персик "Миргородську" вилив яро.

Стою, помовкую... Мені б - кавун,
Імбирний корінь. Від кіоску стінки
Жантильно рушив голений товстун,
По ліву руку - миловидна жінка.

Обом - за сорок... Хто вони? Куди
Веде інстинкт розмноження - не знаю.
Той чолов`яга з персиком - рудий -
Так пріапічно даму обіймає...

Помитий персик - перша з процедур.
Сміється жінка, морщить брівки й носик.
Лив зранку дощ. Калюжами іду -
Збирати в чорнобривцях абрикоси.

2015

В перехресті стін щезла смутку тінь,
Очі стрілися, вп'ялись в серця дно.
Душа скрикнула, м'язи стиснуло -
Погляду кришталь жалив крізь вино.

В танці млівши мить, кроки розбрелись,
На бруківку сліз впала їх луна.
В жовто-тьмяній млі не шукай її,
У чужих устах не знайдеш - нема.

Не цвіти, бузок, не рости, листок,
Зоре, зрозумій сліпоту німу.
Мов Чумацький шлях, по її слідах
Простелю я долю раєм із жалю.

Опівнічним сном, зраненим крилом
Спогад промайнув і сказав: "Люблю..."
Геть, облиш мене!.. Чи як ніч мине,
Знов прийди, прилинь, тільки наяву.

1999

На білому полотні
зима малювала малюнки:
героєм був Дід Мороз,
що ніс для малечі дарунки...
Гірляндами зірочок
вбирають ялинок ночі...
Прокинувся їжачок,
поглянути казці в очі...
Кумедні сніговички
у люстерко-лід поглядають...
Сніжисті пуховички
усі деревцята вдягають...
Сама снігова королева
криштальний палац будує...
І фея з дитячих мрій
безжурно танок танцює...

Рішення вибрала я не останнє,
просто так легше було, в моїй спальні
квіти цвітуть, співають птахи.
Хочеш дивитись? Так не йди !

Холодно? Можу закрити вікно.
Ні, це ж холод серця твого.
Більше не гріє воно моє тіло.
Сам відпустив, я й полетіла!

Позбав мене розуму і почуття,
почни все з початку, почни все з нуля!
Не муч мою душу і серця не край,
а як я тікаю ти не доганяй.

Тихо підеш, може навіть покинеш.
Знатимеш де, як схочеш приїдеш.
Чекати не буду –сум наганяє,
а може забудеш, я не нагадаю.

Сидітиму я, біля дороги,
мені все одно, не можу без болі.
А ти будь далеко, не повертайся,
і як я наснюся ти не вибачайся.

Київ
2008 Р.

Зі стелі захмарної без лиця
на голі паркети полів
паде штукатурка, і стелиться
для нас килимами снігів.
А північ дедалі розкутіше,
зірвавши календарі,
вітрами шмагає забуті вже
осінні шпалери старі.

Вона холодить нам очі прогнозами погоди, щоб ми потім казали: "Яка рання зима".

(2009)

Від Нього зостався лиш запах цигарки з ментолом.
А був Він найкращим. Принаймні, тобі так здавалось.
Здавалось, що серце ущерть нашпиговане толом -
від вуст Його ніжних незмінно воно вибухало.
Тобі Він залишив свій контур в прим"ятій постелі.
А все ж було добре. Принаймні, тобі так здавалось.
Лежиш самотою, рахуєш щілинки у стелі,
і сльози з очей, наче дикого війська навала.
Мов спомин про нього - коричневі стоптані капці.
А клявся ж кохати. Чи, може, тобі так здавалось?
Це тільки спочатку: свічки, хризантеми і танці.
Не кожна love story буває з щасливим фіналом...


26.11.2009 p.

Тотальне безсоння – два тижні – куку, зозулько,
Ще ніч перебути – не полем брести навскіс,
І кіс серпентарій – круг білої шиї
мулько
І кулька навиліт – під ноги –
адью, Улісс,
Небачений досі – доволі чекань –
достоту
Дурного робота – його виглядати
всоте...
«До»–«ре», а з найвищого «ля» – як зі скелі – в Лету:
«Легкого польоту!» –
:тузи
:королі
:валети...
Та дзвінка козирна – дограти в цю ніч, і ґрати
На вікнах сумління... осине гніздо думок...
- Давай в підкидного.
Не страшно зі мною грати?
- На душу?
- На душу.
- Задушиш?
- Задушу.
- Ок.
Окате мовчання пливе молоком до хати,
бо води недремні зірвали міста-мости..
...і тиша звивається гадом: не спа...не спати...
...гаряча бритванка постелі
де риба – ти.

І лусочки щастя – ножем вогняної хоті
А місяць, а серпик, а серпень...
а що там...
потім?
І шкіпер регоче – до раю без шкіри? зась!
Тотальне безсоння
Тотемна любов
Ка-
-рась
...то темне відлуння – ундіна співа – ні звуку...
І води надходять – вже вище і губ, і брів...
...якби тільки міг
потримати мене за руку
...якби тільки душу зігріти
мені
зумів...

Молюском
пірнаю
в глибоку
індигову
тишу
Де сонмище звізд
мушлю тіла
на порох зітруть
Зісподу єства
білосніжна
чутлива перлина
У просторінь злине
розкришиться
й вперто мов ртуть
Збереться в пульсуючу в такт сновидінь білу Душу
Яку міріадами сонних клітин обхоплю

Розверзнеться жерло
тонути у сяєві мушу
І спрагло надіятись лет до зірок повторю


2002

Пасодоблем
опалого листя
закружляла
засмучена осінь.
Ми з Тобою -
як аркуші чисті.
Свіжих віршів
у осені просимо.

Ми питаємо,
дивлячись в очі
в передзим"ї
завмерлій природі -
про не разом
проведені ночі,
про слова,
що образливо-горді,

про недбало-порожні
вітання
двічі в рік -
на різдво і весною,
ще недавно
гарячі бажання,
що вже снігом -
між мною й Тобою!..

Тихий шепіт -
німими вустами,
що потріскались
без поцілунків.
Пише відповідь
осінь - віршами,
пасодоблем
багряних малюнків...

2009

(переклад)


Лебеділа:
- Любий, нині я,
Як вікно, розкрию настіж душу.
Ось...у клітку...пташе...залітай.
Скинула нічну сорочку в рюшах...

Ти кипіла:
- Як в останній раз...
Хочу не спагетті - яблук райських...
Замість океану гойних фраз,
Вигадай щось вельми чудернацьке...

Шепотіла:
- Годі!..
Вся – мов лук.
І злетів
із вуст
знемоги
струмінь...

І відкрилося мені, чому
Найніжніші імена в тайфунів...


2009


--------------------------------------------------------------



Тайфуны с ласковыми именами

Ты сказала:
- Милый, для тебя,
Я раскрою душу нараспашку -
И, от нетерпения кипя,
С плеч ночную сбросила рубашку...

Ты сказала:
- Как в последний раз
Я хочу изведать неземное!
Вместо океана пышных фраз,
Лучше, сделай что-нибудь такое...

Ты сказала:
- Будет по сему! -
Чёлку с милых глаз небрежно сдунув.

Мне теперь понятно, почему
Нет имён нежней,
чем у тайфунов...


(Автор першотвору - Вадим Друзь)

Мені самотньо у твоєму храмі,
В твоїй світлиці місця вже нема.
Я полетів би вслід за журавлями,
Та яблуня за плечі обійма.

А може, то не яблуня, а мати,
Бо я не хочу піднімати крил.
Куди й чого я мушу відлітати,
І відривати серце від могил?

Хворієте, на жаль, не мною, ні.
І я хворію теж, на жаль, не Вами.
Тому хисткі підвалини земні
Не зрушаться під нашими ногами.
Не граюся, немов смішне дитя,
Важливими словами, бо не можна.
Нам не страшне задушливе биття
П'янкої хвилі дотиків тривожних.

І до вподоби те, що при мені
В обійми Ваші лине інша юнка,
І що не я в пекельному вогні
Горітиму від Вашого цілунку.
Що імені мого, мій ніжний, не
Згадаєте ні з ким, ніколи - всує...
Що в церкві - урочисте і сумне -
Для нас не пролунає: Алілуя!

Спасибі Вам - рукою, серцем теж,
За те, що Ви, у горі та у щасті,
Так любите: єством усім, без меж,
За зустрічі призахідні нечасті,
За наші не-прогулянки нічні,
За те, що не збулося поміж нами, -
Хворієте - на жаль! - не мною, ні.
І я хворію теж - на жаль!- не Вами.
2009

ОРИГІНАЛ
Марина Цветаева

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: Аллилуя!

Спасибо Вам, и сердцем и рукой,
За то, что Вы меня, не зная сами,
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, -
За то, что Вы больны - увы! - не мной,
За то что я больна -увы! - не Вами!

1915

7

Что в имени тебе моём?
А.С. Пушкин

Що в імені тобі моїм?
Хіба ж у ньому - сутність вища?
Хіба його не може знищить
Час, владний над усім земним?

З чим порівняю імена?
Зі світлом, що на хвилях грає
Єдину мить - і враз зникає,
Печаль лишається одна.

А що в печалі? Згадка днів
Минулих, чи відлуння смерті?
У цій шаленій круговерті
Ти не почуєш тихий спів.

Та хай лишиться образ цей
Мов чиста музика з тобою -
Тоді не станеш сиротою
Серед байдужості людей.

(півночі проваландалися з Дніпром по Щекавиці - не вивчила як слід фонетики, отримала четвірку від Прокопової - і дуже переживала)))
1992

Цвіте троянда на грудневім квітнику,
Мов літові вернутись закортіло.
Росою теплою на зродженім листку
Іскриться снігу стопленеє тіло.

Я так радію малинóвим пелюсткам,
Кричу на хмари, щоб хурделиця не вила.
Та що царівні холод, ураган?
То ж ти її зненацька розпустила!

Я не баритимусь, окрилений красою,
Ні, не зриваючи, троянду принесу.
До вуст твоїх, не знали щоб спокою,
Мов найсолодшу спрагу піднесу.

Нехай мороз, полюючи, тріщить,
Хай нищить теплолюбицям коріння.
А ружа квітне, і тобою жить
Ні, не завадить світу зледеніння.

2000

Кажеш слово – що те слово значить?
У повітрі, пообтятім начеб,
Ані коливань, ні переплетень –
Слово пропливе, лаве чи лепень.

За горою кубляться сторіччя,
По боках – тоненькими роками –
На твоїй землі якісь обличчя
Нишкнуть попід шкірою кістками.

Та все рівно, все воно – як видих, –
Випало, й на те немає ради,
Господи, при хмарках цих, при липах,
Де в просвіт барочні рафінади.

З довгокровних пам’ятей і з пальців
Такти, до котрих не ваше діло.
Є – і є. Поділ. Вино іспанське.
Вінграновський… Отже – пощастило.

2009

серед якихось тиш якогось міста
вивíдці є але немає хисту
і уряду щоб справилися з тим
що тайно осява посеред зим

світи врізнóбіч люди і споруди
тобі ж химера понабилась в груди
діждатися чогось а може й дóжде
хай гріш в кишені холод у підошви

тож грайте туш питайте: хто ми? що ми?
все ті ж отут тільця і хромосоми
з метра за двері я де тлум і ukr – net
гай-гай химеріє – я хорий твій багнет

2009

Ні небес, ні судин не змінить, не змінять.
Ну зійди із глибин, об’явись навмання.
Із бездонних мовчань, на усі на світи,
З віри, з кулі в очах – звідки знаєш – зійди…

Косиною дощі десь падуть навздогін,
У запалості щік, у загін чи загин.
Де просвіток сія між тканин світових.
Проти глузду світил. Проти тих і отих.


2008

Я поважаю внутрішні світи,
Які тобі належать, моя мила.
У першому – ми разом, я і ти,
У другому – поезії вітрила
Несуть тебе без мене, вже саму,
І навіть юнгою я тут не можу стати…
Та сам себе запитую: чому,
Чому не можна разом поєднати
Життєву прозу і романтику вірша?
Я прозу прози ладен звіршувати
(Хоч два світи, але ж одна душа!)
Аби не почала ти забувати
Про перший світ, в якому разом ми…
Хоча, для тебе він, напевно, другий…
Що ж, на порозі не весни – зими
Пробач мене за вірш цей недолугий…

2009

„Моєму пробитому серцю немає на світі ліків...”

З вірша Роксолани


1

І амбра, й мускус, і пахка герань
Прогнали дух лісів з рабині тіла.
Муслінну хустку впустить Сулейман
Їй на плече… Зачинить сміх у кліті.
Назве баш-кадуні.*
Терпка любов на плоскогір"ї влади.
Насте, мавко!
Дівочі крила складені хрестом.
Це - таїна.
Ця жінка - мусульманка.


2

У сяйві діамантів і перлин –
Вузьке примхливе личко. Роксолана.
Так жити – підійматись чи повзти
До тиші кам’яного саркофагу?

Кохала звіра. Втратила ім’я.
Лежить Хуррем. Була ж Анастасія…
Не відпустив і мертву Сулейман:
Гробниці поряд. Велич. Безнадія.

Розетки - без смарагдів. Крок - як шерх.
Тьмяніють алебастрові прикраси…
Усміхнене страждання. Тиш тюрбе.
Коран головоломний тліє… Вази.

Ойойкає у сон Аврет-базар*…
Ой...не будіть владарку чужинецьку!
Золоторогий місяць. Біла шаль -
На камені, що упокорив серце.



* головна дружина
** базар, де продавали невільників


2009

Залиш свою гітару, впади осіннім листям
На помилковість суджень написаних поем.
Ми так втомились, друже, нанизувать на вістря
Казки і пасторалі циклічності проблем.

Ми так втомились вірить у зламані деталі,
У гострість слова, думки, у вічність апріорі.
Зіграй, мій милий хлопче, сонети на гітарі
Зіграй мені акорди зі школи ще знайомі.

Ми так зріднились вчора у осені покровах,
Коли, мов ті приблуди, горнулися поближче.
Слова, як та полова. Рука в руці схолола.
І втома вітровієм над головами свище.

Зіграй, мій білокрилий, на серці, як на струнах.
Втопи в своїм коханні мій поетичний дар.
Я так втомилась брати дарунки від Перуна,
Спали вірші, мов крила, як це зробив Ікар!

Над сонним лісом холодним ранком
Пташина зграя.
В осінній ірій їх дощ світанком
Випроводжає.
Кружляють низько, перо над плесом,
Як світло з раю.
Журлива пісня болючим лезом
По серцю крає.

«Куди ж ви сестри, куди ж ви милі?
Гірка розлука!
А я лишаюсь! На небосхилі
Німіють звуки.
Каблучка тисне – цупка неволя,
Нестримна мука.
І не злетіти. Така вже доля –
Не крила. Руки.

А я ж, сестриці, рожеві весни
Із вами снила!
Та розірвати це перевесло
Уже несила…»
Пливе поволі солона квітка,
Щоку зросила.
Всі по пір’їнці – зліта лебідка!
Не руки. Крила!

На порозі останніх дверей
Я востаннє згадаю про Тебе.
Подивлюся із вдячністю в небо
І покину планету людей.

На порозі останніх думок
Я Тебе зачарую у думку.
Украду без питань порятунку
І той злочин простить мені Бог.

Зачаруємось лиш я і Ти
Почуттям неземного кохання.
Я вкраду Тебе вперше й востаннє
В невідомо куди, назавжди.
2004р.

Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я певно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід.

Зелені дні, яскраві, чарівливі,
Залиті сонцем, де сьогодні ви ?
Я йшов до вас у життєлюбній зливі,
Свій дух купав у пахощах трави.
Не нудьгував у сутіні вечірній,
Пив залюбки псалмів дзвенячу вись
І розчинявся в радощі незмірній,
Бо жив Життям, дарованим колись
Тим самим Небом...
Срібні Зодіаки,
Цвіли у серці містикою зір.
Не йнявши віри слову потіпаки,
Я до Святинь спрямовував свій зір
І линув духом... В думах молитовно
Шукав Снаги до нових відкриттів,
І знову серце билося жертовно,
І знову світ його палахкотів,
Жарів натхненням...
Господи Всевладний !
Всевишній Боже ! В Істині твоїй
Я прозрівав йдучи на шлях відрадний,
Крізь темноту, крізь чорний вітровій,
Через жаркі, розпечені пустелі...
Та лиш сьогодні знаю, що тоді
Твоїх Небес блакитні акварелі
Живили мої роки молоді.
Я був не сам, невидима присутність
Надсвітних Сил провадила мене,
На Вічну Путь святу явивши бутність,
Пройнявши Світлом все життя земне.
Я був не сам... Сьогодні твердо знаю,
Що без Христа в недолі пропаду.
Без віри як Незримого пізнаю ?
Як без покути прощення знайду ?
Як осягну божественне начало
Людського духу у тілеснім тлі ?
Та нині Слово Боже зазвучало,
Звільнивши люд з гріховної петлі...

Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я точно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід...

Пан Мишинський у норі
Від зорі і до зорі
Уклада свої скарби
Геть подалі од біди.
Має п’ять мішків зерна –
Рису, гречки і пшона,
Зранку-зранечку щоднини
Перелічує зернини.
Борошенця в лантухах
Розкладає по кутках
І хвилюється, чи вдало
Сховане під ліжком сало.
І сюди ж коренеплоди
Із селянського городу:
Моркву, бульбу*, буряки
Він тягає залюбки,
Аби тішитися ними:
От запасоньки на зиму!

Друзів пан оцей не має,
Від порогу проганяє
І проводить цілі дні
У норі в самотині.

Але трапилося лихо:
Десь поділася утіха,
Наче скарб і береже,
Та не тішиться уже.
День за днем стає сумніша
Одинока бідна миша.

Де ж знайти тепер розраду?
Може, ви дасте пораду?

*бульба – картопля

2009

(вірш дарую шановній Редакції Майстерень, яка виявила нору пана Мишинського )

…Мої мелодії, здебільше, «на жаліб…»
Чому? Тому, що надто посо солі,
Набрякло в мозолях моєї долі,
Всмоктавшись в душу рідної землі…

…Пролилося слізьми в синімні жили,
На вишиванки рушників, що, мов би крила,
Над битим шляхом, там, де зорі уночі,
Над руслом дельки, у якім – живі ключі…

…Бетляв тим шляхом липетень незрячий –
Світ вже давним-давно забув його ім’я…
Біда у тім, що він, каліпний, бачив,
Все те, чого, відтак, не бачу, зрячий, я…

…Зерно ховалося в репсанях устиянських,
Від приструнків, аж до самих бунтів…
О, як би я знайти той лад хотів,
Який сховав укорник в псальмах християнських!…

…І я, завдавши долю-хрест, як захребетку,
Наклевлюю стрій кобзи «на жаліб…»
І, прагнучи від сир`я мати хліб,
Псалию думи, як свирит слова з абетки…

…Кимуть я вию і кричу, як сірий ликус…
Кудень бреду, немов би клим, стропіллям диким…
Зітаю шатер, щоб белімне джерело,
Скропило делькою самітника чоло…

Примітка: при написанні цього твору автором використані окремі слова з таємної «лебійської» мови кобзарів, якою вони користувалися для збереження своїх таємниць. (Джерело: В.Кушпет. «Старцівство. Мандрівні поети-музиканти в Україні 15-17 ст.)
Словничок:
Посо- багато;
Синімний – синій;
Белімний – білий;
Делька – вода;
Бетляти – йти;
Липетень – старець, мудрець;
Каліпний – сліпий;
Репсані устиянські – усні, тобто «з вуст-у-вуста» таємні книги кобзарів, які передавалися після прийняття другої присяги; налічувалося 12 устиянських книг;
Приструнки – нижні струни кобзи або бандури;
Бунти – верхні, басові струни кобзи або бандури;
Укорник – майстер;
Захребетка – полотняна торба, у яку, власне, і поміщалося усе добро старця;
Наклевлювати – настроювати струни;
На жаліб – один із способів настроювання;
Сир`я – земля;
Псалити – співати;
Кимуть – вночі;
Кудень- вдень;
Ликус – вовк;
Клим – в’язень;
Стропілля – поле;
Свирит – дитя;
Зітати шатер – молитися Богу.

Кумпала Вір,
16-17.05.09р., м. Хмельницький

Скільки коштує ваша ввічливість?
Ваше «Здраствуйте!» і «Спасибі»?
Скільки коштує ваша усмішка?
Я платити за це готова!
Порахуйте, не прибідняйтеся!
Прейскурант не потрібен - рибі,
А – людині без нього?
Як же це?!
За кожнісіньке добре слово!

Серце грубістю протикається,
Слово гостре – як ніж по венах…
Що ж ви зграєю в душу кинулись?
Все хапаєтесь за рукава?
Я сьогодні – дітей вам ввірила, -
Найдорожче, що є у мене…
Скільки ж ваше терпіння коштує,
Слово сонячне і ласкаве?

І по чім берете за лагідність?
Доброта зазнає інфляції?
Серце - куплено?
Слово – продано?
І – на складі немає душ?
Нам би тільки –
Привітний погляд ваш!
Хоч по акції, хоч без акції,
Хоча б декого з вас, Наталочок,
І Тамарочок, І Катюш…

Вам майбутнє заплатить дорого,
До сльозинки віддасть сторицею,
Не хвилюйтеся, не залишаться
Жодні очі у вас в боргу…
25.11.09.

Хандра заела, как мошка.
С "опохмела" болит башка,
Плюс, под глазами два мешка.
В расстройстве – не встаю с "горшка".

13/V – 2001г.

Для чого
народжувати вірші,
які нікому
не потрібні?
Дев'ять вічностей
вагітніти натхненням,
а після пологів
колисати викидня...
Але ж я не безплідний,
Напишу знову.
Може, будуть близнюки.
Не сіамські -
Схожі
на
неповторність.

2001