Яких мені подій?
Є грабові й дубові
Три бóки. На горбові
Живе Іван Потій.

Хороший чоловік от.
Вусíє за столом.
Темніє Бог за склом
Поміж фольгових квіток.

Вогонь... І ще "по 100".
Під дощúк причаєно.
І, мабуть, до Почаєва
Не кашляне ніхто.

Лише тепло й туман,
Та нота темнохвойна.
Таке все, як Іван.
Як мир. Як вóйна.

2009

при вітрі лісостепу при місяці зеленім
всі змаги – проти себе. та сон про горні висі
розкладено у ранцях тютюн при "кобзареві"
об'явлення і шанці – провіщено у книзі

ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чóто
нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба
вигулюйся за січнем. без н е ї в світі – щó там? –
лише плескаті землі у людях та в деревах

на замковій хтось ходить. і шепоти печерські
в пітьмі нема нагоди – піди їх ропізнай ти
та при вогні – мов з лети – з'являються по черзі
із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти

2009

це не оковита – світ мені як вірш.
та й зі мною світу чи не веселіш?

з вами – люде – ладно. і ласкáвий теж
холодок по складках вашенських одеж

в димному промінні лавра даль кабмін
і одноплемінні бур'яни мені

ну так шо ж ви – ближні – я ж до вас так лáскаво...
ви куди – на вишгород? звідки ви – із жашкова?

чи із гуляй-поля? я люблю це слово
ви така ж голота як і я братове

амінокислоти – таємнича річ
а ходім голото а ходімо хто там –
заснуємо січ

2009

& 5 &

& 5 &

Почни грозу в цей теплий вітровій,
Бо я люблю симфонію природи,
Коли в садах шумлять зелені оди,
Й душею молодіє гречкосій.

І я махаю крилами надій,
Лечу думками з тихої господи,
Звикаю до орлиної свободи,
Співаю теж, а вчора був німий.

О, як би заспівали ми дуетом,
І голос твій – найбільше диво з див! –
Нехай звучить у щирих цих сонетах.

Бальзам для серця твій, о весно, спів,
Тож заспівай, будь ласка, яснолиця,
І не дивись на мене, мов чужинця.

І
Ніч йоржисто розстелила
Ряску над водою,
Ніби срібну річку вкрила
Справжньою лускою.
Заступила, в сорочині
Хлюпає водиця.
Гарна, добра та дівчині,
Щастя не напиться.

Приспів
Річка змійкою повзе,
Хвіст у травах губить,
Милий заміж не бере,
Бо рудих не любить.

ІІ
Як не бідкатись дівиці?
Одиноко в хаті.
Всі убогі при спідниці,
Багачі – жонаті.
Мовчки Богу помолюся,
Тужно качка кряче.
В тихім вирвищі втоплюся,
Жоден не заплаче.

Приспів

ІІІ
Душу в воду опустила,
Море суперечок.
Крок ступила, два ступила,
Ось і бережечок.
Розв’язали хвилі пута,
В течії холодній.
Не можливо потонути
В річці мілководній.

Приспів

Не судилось – не втопилась.
Не осудять люди.
У чорниці не рядилась,
Якось далі буде.

…Пригорнулася хвиля…
і відчутний павітер
розгорнув мої крила
теплим подихом звитий…

Від п’янкої завії
не прокинеться погляд
крізь примружені вії
я побачу як ходить

недосяжна й безмежна
крізь юначу наївність
мовчазна й незалежна
Чоловіча ніжність…

Я росою зранку
Виполощу дзбанки,
А туман наточить
Вповні молоком,
Золоті серпанки
Вивісить на ґанку -
Викисляться з ночі
Присмаки оском.
Глиняні горнята
Будуть парувати,
Колисати спокій
Рідного тепла.
Комином кирпатим
Усміхнеться хата,
Де у синь глибоку
Стежка потекла.


10.11.2009 р.

 
Вечір синій. Поезій хвилі
Огортають напівзнайоме
В небесах королівські зірки
Чом знову сумний, Ґійоме


Сяйний ранок. Коштовна свіжість
Переповнює вуличні вени
Обганяє автомобілі
Дзвінко блискають соверени
Відірви та відкинь, Ґійоме


Дощ і сніг. Алкоголь, цигарки
Світанкове кохання до втоми
Декадентський потяг на полум’я
Та рулеткові жерла зіниць

Вже пробач їм, сумний Ґійоме



 -{-




 

Одна тривога серед світу,
Серед усіх іще тривог -
Іще одне погасле світло,
Яке єднало нас удвох.

Тремтіння листя в піднебессі,
Зникаюча в пиршінні парасоля…
Дощу і суму перехрестя
Мені подарувала доля.

Та кроки сотні вулиць відбродивші –
Ніколи ще не були випадкові,
І душі за гріхи моливші –
Не були ще ніколи помилкові.

І відчуття, що я неодинока,
Серед навколишнього тлуму,
Бо кожен раз беру уроки
Із алегорій суму.

(Для Вас, моя Панно)

…Нам із Вами зустрітись судилося,
Коли осінь співала романс…
Нам у вічі Весна подивилася,
Що у Вічності вигріла нас…

...Що я можу?... Сховаю між строфами,
Ту Зорю, що вибілює нас…
В тридцять сім я у вас знов закохуюсь,
В Світі тільки Любов понад час…

…Бог вимірює Всесвіт епохами,
Час у Вічність, як листя, летить…
Тільки ми, пара юних, закоханих,
В поцілунку спиняємо мить…

…І не змити ніякими зливами
Наших душ триєдине: «Люблю!...»
Нам судилось зустрітись щасливими –
Наш романс, пофарбований в блюз…

…Я у Вас, моя Панно, закохуюсь…
Знов за вікнами осені блюз…
Я ж в очах ваших весни відкопую –
І люблю…
І люблю…
І люблю…

16.11.2008 року,
м. Хмельницький

…Де не жав ще серп…
Де не краяв плуг…
Їхав диким полем
Лицар ясночолий
На Великий Луг…

…Серед степу – хрест…
Над шляхом – курган…
Там лежать нетлінні
Віри й покоління…
Кобза та варган…

…В байраках – полин,
В руслах джерела…
В небі сіль та спека,
Та сапсана клекіт,
Маки й ковила…

…Голод з їсть козак…
Вип’є спрагу кінь…
Суховій засвище,
Стане Сонце вище,
Бог вкоротить тінь…

…А вночі – роса…
Місяць та зірки…
Сон дмухне ув вічі
Воленькою з Січі…
Степом йшов козак…

Кумпала Вір,
Потяг «Сімферополь-Хмельницький»,
27.09.2008р.

я віддам дощеві свої груди
розмальовані твоїми поцілунками
розпещені мільйонами дотиків
хворих на голову рук.
на кінці кожного твого пальця
знаходиться зіниця всесвіту
що за моїм останнім бажанням
яке зривається криком з вуст
бачить приховане і найперше.
переломлюєш долонями талію
твої очі розгортають мене як вітрило
серце скочується по вигинам тіла
і витікає піснею з лівої стопи.
твоя душа ритмічно і чуттєво
входить в мою душу
лишаючи в ній біле прозоре небо
що перетвориться на нове життя
та я віддам дощеві свої груди
дощ перетворить мене на калюжу
і поки не зійде пекуче сонце
в мені тримтітиме твоя вірна посмішка.

Сіяно густо.
Сіяно щедро.
Сіяно ніжно.
Сіяно, сіяно…
По долі розвіяно.
Із серця гарячого.
Із розуму зрячого.
На радість, на втіху,
Подалі від лиха.
Щоб сходини – пишними,
Врожай – Усевишньому…
Думки мої, думи –
Під ноги – дороги,
Що руки – то крила,
Що очі – світила.
Хай гріє, хай сходить
До сонця, під води,
Щоб потім – як свято
Усе це збирати!
10.11.09.

Просто час такий: перемовчати
І себе, і осінь, і дощі,
Коли вечір сам собі не радий
Ліхтарями стомлено блищить.

Коли місто сліпне від туманів,
Коли час виходить на нулі,
І дерев найтонші філіграні –
Чорні-чорні на молочнім тлі.

Нам уже ніхто не напророчить,
Те, від чого в серці ожива.
Про усе твої сказали очі
Більше, ніж промовили слова.
10.11.09.

Умru… минуя все вопросы… назад… в Содом...
Тугие винограда косы – уронят дом
и поутру в холодном морге, в тюрьме окон,
сыграет солнышко на «Korge» - «Show must go on»
ЛенКа Воробей

Катайся, тусуйся, носи свій галімий шарфик,
плодися і множся чи просто цілуйся з ким хочеш.
…Одначе я знаю: вночі відчиниться шафа,
і звідти до мене вийде Лимонний Хлопчик.
Анна Малігон



Ты знаешь, у этого дня нет ни начала, ни края,
Все началось и закончится все - туманом,
Мы ходим по кругу, мы даже не выбираем
Лучшего между капельницей и нирваной.
А по спине блуждают сосны и полустанки,
В тумане ежики ищут друзей и хавчик,
А на руках - дороги, медленно тлеют ранки,
И в горле взорвался добрый Лимонный Мальчик.
Ты знаешь, что мир – это просто макет арбуза,
Который мы покупаем в густом тумане?
«Попробуй! Силадкий! Вот тибе керест на пузи!»,-
Шепчет торгаш и крестится, как христиане.
А после, когда мы уже обглодаем корки,
И запах гнили отчетливо станет летом,
К нам выпрыгнет солнце, играющее на «Кorge»
«Show must go on», не забывай об этом...

Завмри на мить в зачаруванні
В безмежному морі любові,
Почуєш тихе зізнання
У кожному моєму слові.

Я буду тобі шепотіти
Слова натхненної любові.
І правди ніде буде діти,
Хоча слова ці вже не нові.

Я зможу тобі розказати
Про сни свої й таємниці.
І сховок тихий показати
На дні мого серця.
2009

Листя кленове
Кинула муза в ставок.
Осені фарби.

Вітер листочок
Ніжно з води підхопив,
Висушив в небі.

Книжку поезій Сапфо
Вітер гортає,
Між сторінками кладе
Музи закладку.

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

Зриває вітер осінній, жовтий лист,
Та завиває похмура, сіра осінь,
І не збагнеш, який у неї хист -
То холодно, то вітряно, то так морозить...

Чого осінній теплий подих,
Перетворився в морок, дощ,
А настрій відлетів , на подив,
Накрив всю душу, смуток - хвощ...

Підкралась лінь,обійняла тіло,
Не хочеться творити, говорити,
І смуток лізе в душу так уміло,
Боротися із ним - так надоїло...

То сніг зривається, то дощ колючий,
Пориви вітру кидають з ніг.
Кусає холод, такий болючий,
Дрож тіла, утихомирити не міг...

Знову сонце виглядає і тепло так,
Стає, осінній промінь гріє, грає...
Вся смута враз зникає, радість -
Тепло охоплює та тіло накриває...

Співає радісно душа, вона щаслива,
І літає, тепло своє природі, людям,
Віддає і зігріває, а навкруги осінь -
Така мінлива - то сонця жар, зими пориви...

Сіли мишки у машину.
Дир! Дир!
І вперед – до магазину!
Пир! Пир!
Продавцем там – сірий котик:
Гир! Гир!
Мишенята всі навтьоки.
Фир! Фир!
Усміхнувся Мурчик тихо:
Мир! Мир!
Ось дарунок вам на втіху –
Сир! Сир!

2009

& 4 &

Бо він завжди набридливий такий,
Немовби кіт у мокрий день осінній,
Що ночував на запашному сіні,
Улюбленець дітей і муркотій.

Набридне сум, немов той кіт-пестій,
І ти цього не забувай віднині.
Оливи радості налий при вітровінні,
Вона потопить човен смутку мій.

І клич весну, нехай спішить до тебе,
Хмелій від сонця й вітру, квіту й неба,
Цвіти піснями й солов’ям радій.

О, весно красна, не барися ж, люба,
З тобою, весно, серцю скрізь так любо,
Почни грозу в цей теплий вітровій!

Забудь про мене, я тебе благаю!
Тебе більше нема в моїх думках.
Ти зрозумій, тебе я не кохаю.
І вчуся я на власних помилках.

Як згадую оті безсонні ночі,
Де думка линула до тебе раз у раз.
Ввижались мені всюди твої очі,
Я думала - востаннє, кожен раз.

Та знов і знов спокусі піддавалась,
Впускала тебе в серденько своє.
Я ні на мить тоді не здивувалась,
За що ж тепер покарано мене.

Я пам'ятаю відчаю хвилини,
Немов захлинулась у вирії страшнім.
Я міркувала, що ж ти за людина?
Якщо дозволив рятуватися самій.

2009

Хоч це і не за сценарієм,
Та зараз я маю плакати,
А то іще збожеволію
Без тебе і від нудьги.
І сльози самі покотяться,
Будуть повзти і капати.
Будуть на нас дивитися
Горді й сумні боги.
Хтось без вагань обмовиться,
Ніби ми вдвох приречені.
Хтось промовчить розгублено
Й чекатиме вже кінця.
Лиш я завжди буду бачити
Лице твоє в кожнім реченні,
У кожнім шаленім дотику
Паперу та олівця.

Є місто сотень вогнів і шаленої музики
В ньому безліч стежок і шляхів і відкритих дверей
В ньому кроки вкарбовані в тиші ясну акварель
В ньому пам’ять зав’язана міцно на тисячі вузликів.

І якщо ти потрапиш сюди, то залишиш назавжди
В ньому частку себе, і тоді вже шукай-не-шукай
Будеш в нього щоразу вертатись, лишивши печаль
На пероні. Й згубившись у вулицях, часі і кованих брамах.

Будеш жити його життям, будеш дихати його ритмом
У тобі будуть говорити його мрії тисяччю слів
І куди б не пішов – в слід з тобою буде ходити
Дух забутих легенд – вартовий міста сотні вогнів.

Я сьогодні проспала весь дощ
Він співав, а я доганяла в снах літо
Він шукав мене десь серед площ
Не знаходив… Не міг зрозуміти чого ж
Він під ноги стелив жовті квіти
Й розсипався сльозами на вікнах.

Дощ над містом висів – він чекав, що б не рушити сон
Він хотів першим бачити, як я прокинуся вранці
Струменіти по жилах першим кавовим ковтком
Він хотів цілий день нині бути зі мною разом
Прикрашати волосся моє у кришталь й діаманти
І кружлять навкруг мене нечутно у танці.

Але в мене є гумовий плащ і аж дві парасолі
Я ховаюсь під ними від світу, дощу і людей
Й пробігаю так швидко, лише підставляю долоні
Ніжним краплям дощу, їх збираю, щоб пити поволі
Може сльози, чи воду святу із небесних очей
Зачинивши увечері дім свій на сотні дверей.
2009

у мене немає смутку
є повна ванна води
і вітер що б’є у лутки
рятує від самоти
у мене немає болю
є тільки арома свічки
ще випар і білі солі
і зорі руді світлячки
у мене немає печалі
і мокрого від жадання
тіла мого сталість
вершить усі сподівання
лягають відбитки ночі
лускою мені на спину
і місяць відверто-пророчить
світанок розмитий на піну

Кудлаті хмари пили душу літа,
Як поглядом і ти хотів мене
До дна, одну з цілого світу,
Допити наче келих "Шардоне".

Між нас сидів безстидний вечір
І любощі нам посилав Амур,
Ти обіймав мене за плечі
Як справжню мадам Помпадур.

Ми вперше цілувалися і мліли…
Як квітка що не варта до саше,
Любити я боялася й тремтіла
Від запаху і доторку лише.

Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли за тремким горбом
Наче зранку випити раптом грамів скількись –
Лагідна під пахвами течія життя

Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена деяка з жінок
Випукле “сьогодні” твердне під ногою
І моє “колишнє” – поряд – у мені

Вижовклий посріблений день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний з Миколáєм в гóловах
І розмова кольору неба й тютюну

Тільки трішки жаль мені що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повúзбирать для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров

2003

Навіть якщо ти спритний злодюжка -
кохання не вкрасти тобі.
Навіть якщо ти старий-перекупщик -
не купиш кохання собі.
Навіть якщо ти безжалісний кілер -
кохання не вбити тобі.
Навіть якщо ти карточний шулер -
кохання не ставка у грі.
Навіть якщо ти заядлий мисливець -
кохання не зловиш в капкан.
Навіть якщо ти буваєш щасливий -
то знай, що усе це обман...


2009 р

тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока

час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня

з”явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших...


2002

нишкне чорна країна гибельна смертна волость
тіні свої поклавши з двох берегів Дніпра
марні вогні і крóві і даленіє голос
тільки б сяйнула тільки тільки б єдиний раз

голос зника а вітер срíберно-синій вітер
ще наліта з далеких сріберно-синіх піль
плине торка знічев”я золотоверхий витвір
сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль

збились дахи і хмари всохли птахи й поети
тоншає м”якоть серця тонша земна кора
друзки уривки вітер вітер жене пакети
сонце встає протúночі з того боку Дніпра

2002

Тихий шепіт твоїх слів
і ніжні звуки флейти.
Яскраве полум’я думок.
Старі пластинки і касети.
Потертих мрій дзвінке відлуння
Й тривожний серця стукіт
Душа у пошуках прозріння,
І вітру тихі звуки.
І краплі суму за вікном
Безшумно ллються з неба.
І щось кричить, неначе в сні:
СПІЙМАЙ ЦЮ МИТЬ ,ВОНА ДЛЯ ТЕБЕ

Цнотливі губи сповнені довіри,
не переймайся — я духом поряд.
Чому на чорне кажуть біле?
Кому даруєш знівечений погляд?

Цнотливі руки сповнені любові —
останньої дитячої весни.
Спеленала зап«ястя долі,
та й порушила скалічені сни.

Цнотливі очі сповнені образи —
безмежної бурхливої ріки.
Трикляті рухи зроджують відразу,
своїм же дихом зупинятиму віки.

Цнотливе тіло домагається святого,
і твоя усмішка так збуджує уяву.
Твої координати для мене — облога.
Твої орієнтири — безодня. яма.


2008р.

Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!
Як відлітають хмарки грозові
За небокрай.

Як піднімається сонце щоранку
З ясних небес,
Як колосяться в промінні світанку
Жито й овес.

Я розкажу, що нашіптують зорі
Тихо вночі,
Що тебе ангел боронить від горя,
Твій, на плечі.

Про блискавиці скажу і про грім.
Навіть про рай!
Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001

Вона приходила
вимучена, порожня і холодна,
кинувши мокру парасолюу куток
вона прилипала до його спини,
тепло від нього вливалося
крізь її пальці.
ЇЇ ніс і зледенілі кінцівки
відтавали.
Він наповняв її енергією,
світлом і жаром,
духовним і матеріальним,
живим і над живим.
Тільки тоді вона починала дихати
і відчувати серце.
Воно билося не так як завжди,
воно билося рівномірно-боляче,
аж в горлі відбивався його ритм.
І сльози щастя
лилися по талому обличчі.

Мати б крила як у птаха –
Полетів би в небо!
Але маю тільки руки,-
Нащо вони треба?

Мати б зябра як у риби,
До глибин дістався б,
Але маю тільки носа,
Де він тільки взявся?

Хвіст би мати як у мавпи,
Щоб гойдатись вволю,
Але маю тільки пальці
Безпорадні й кволі.

Мати б мені такі вуха,
Наче у слоняти,
Але маю тільки в ньому
Слухоапаратик.

Мати б мені такі ікла,
Як у хижих звірів,
Я б забув про свої пломби
І пеньки зогнилі.

Мати б мені такі очі,
Як в орла гірського,
Я б набридлі окуляри
Брязнув об підлогу.

Мати ще щось дуже хочу,
Що - і сам не знаю,
Та, на жаль, як каже класик:
Маю те, що маю.

чорніша за вороняче крило сьогодні ніч
вже пальці болю клавіш доторкнулись
у міжсезонні знову перетнулись
холодні спогади далеких стріч

біліша за іщеневипалі сніги
безлика посмішка твоя мені боліла
і поза межами розлук тепер біліла
так чорно тиша смутку навкруги

*
Я сохну від кохання.
Мене кружляє вітер,
немов листком осіннім.

Танці вогневі
осінь зчинила в саду –
в полум’ї сальвій.

Вітер роздмухав, –
наче плащі палахтять
у матадорів.

Справжній тобі пасадобль –
я загорівся, –
мила до мене прийшла
в сукні рожевій.

 
досвітній штиль відсуне минуле на потім
сиві круки принесуть осяяний спокій
оксамитні шовки лаштувань затемнених
невагомий грим таємничих личин твоїх

місячний лід в іржавім чорнилі безсоння
сумно виразні очі любові безодні
стиха зникають молочно лілові тигри
снів листопадні сади вітри опівнічні



 -{-




 

Похмурий день, як свічадо моєї душі.
Не знаю чому, але сьогодні навіть квіти
зі мною розмовляють.
У їхніх очах немає зіниць,
але є щось неймовірно жагуче, тривке.
Вони дають життя і забирають,
а повітря перетворюється на попіл.

В дальній Африці без стрАху
Оселилась Черепаха,
В дужім панцирі ходила.

Не боялась крокодила?
Ну, звичайно, що боялась!

Тільки з хижим не стрічалась.
Бо наразі не бажала!
Та й була ще в неї справа...

Черепаха в ПОНЕДІЛОК
ПолотнА купила.
У ВІВТОРОК та кравчиня
Краяла-кроїла.
Тож у СЕРЕДУ зметала.
У ЧЕТВЕР бо шила!
А вже в П'ЯТНИЦЮ узЯла
Й гарно все розшила.
У СУБОТУ прасувала,
Підхопившись зранку.
У НЕДІЛЮ приміряла…
Диво вишиванку!

я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я
я я                         я я
я я                          я я
я я          Я²            я я
я я                           я я
я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я

2009

РУБАЇ

1
Лиш той духовним стане шукачем,
Хто володіє словом – не мечем.
Хто є володарем дзвінкої тиші, –
До істини не ходить манівцем.

2
Тебе я відчуваю всім єством,
І кожну крапку, і пір’їни ком.
Квітуй в душі моїй, о рідна мово, –
В грозу тебе сховаю під крилом.

3
Мабуть, є в кожного своя мета,
І дум, і мрій, і серця висота.
Лише чомусь не в кожну душу ллється,
Мов дивне світло – Слова чистота.

Сонне місто,
Мертві душі,
Сірий дим
Нам горло душить
І снують страшні думки,
І серце рветься із грудей.
Жаль мертвих душ
Живих людей...

Моя богине,
тобі за сина
цілую очі,
сказати хочу
тобі спасибі.
Нехай спасе Бог,
нехай рятує
вас щогодини:
тебе і сина
і нашу дочку,
мов чудо-квітку,
що у садочку.
Моя богине,
моя любове,
простих три слова
знову шепочу
вдень й серед ночі,
бо я кохаю,
земний мій раю,
тебе кохаю!

Кажеш, талант – працює, а геній творить?
Чим же тоді займається ТОЙ ЩО НАД НАМИ?
Ось позникає трохи людей і стане менше заторів,
а потому підуть сніги розмотаними бинтами.

Ми такі геніальні, ми вміємо жити дзвінко і лунко,
тільки агатове небо хронічно стискає м’язи.
Хлопчику Карантіно лиши свій марлевий поцілунок
лиши лимонну надію на біг-бордах моїх повязок.

У цього світу є свої санітари і чорнороби
тінями невідмитими вічно висять на стінах.
А також є той хто точно знає якої ти проби,
коли починається страх і кінчаються вітаміни.

Катайся, тусуйся, носи свій галімий шарфик,
плодися і множся чи просто цілуйся з ким хочеш.
…Одначе я знаю: вночі відчиниться шафа,
і звідти до мене вийде Лимонний Хлопчик.

У комірках моєї душі
Не шукай насолоди
Я писала тобі вірші
Для свободи.
Гіркі сльози в твоїх словах
Відмовляюся розуміти!
Зради слід на твоїх руках
І водою його не змити!

У ночі,як зійде зоря
Подарую тобі прощення,
Поцілую тебе в уста,
Як незаймана наречена.
Моїм болем озветься луна,
Серце моє як крига трісне
Я для тебе буду ВОНА-
Жінка-ніч у чужім намисті.

Як розвіється сивий туман
Ти побачеш криваві рани,
Кровоточитиме екран
Після болісної реклами.
Подивімося разом анонс,
Що житття для нас написало,
Давай візьмемо за аванс
Усе те,що ще не настало!

А на зміну осені – знову… літо.
Все водночас – просто
і надто складно.
Увірвався в місто гарячий вітер
І каштани витрусив шоколадні.

Налетів, згрібаючи листя мертве,
Налетів, зриваючи квіти сонні.
Це було по-третє. А по-четверте –
Приміряв білизну з чужих балконів.

Я за вітром бігла, тримала змія,
Застрягало сонце в моїм волоссі.
Я забула, як безпорадно ниє
Моє серце на передчасну осінь.

А вона чекала отам, за рогом,
На припоні – дощ і північний вітер.
І на цілім світі уже – нікого,
Хто би міг до нас її не пустити.
9.11.09.