О.Пушкін. Переклад з російської.

Сиджу у в"язниці доволі сирій.
Сидить проти мене орел молодий,
Мій вірний товариш. Махає крилом,
Весь дзьоб у крові - щось клює під вікном.
Клює й викидає в безодню з вікна,
А думка, їй-богу, у нас з ним одна!
Походить, покряче, а сам як не свій,
Сказати ж нічого не може - німий...
Та я зрозумів, що мені вже пора
Туди, де за хмарами біла гора,
Туди, де синіє морська глибина,
Туди, де живе лише Бог й Сатана!

П. Тичина. Переклад з української.

Я по лесу шагала
Впервые на веку.
Деревья-колыбели,
А в них кукушек трели:
Ку-ку.
Зайчишку повстречала,
Лежал он на боку.
Была б его словила -
Кукушка завопила:
Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Ще юна ти і слів твоїх нечутно,
Що мов меди стікають з вуст тонких.
Любов, які приречено не бути,
Лягає на папір і поміж ніг.

Твори допоки юність і кохання,
Пиши допоки вистачить снаги!
Ти - молода Марина або Анна!
Тобі позаздрять грецькії боги!

Не гнись, немов лоза, ні перед ким,
Не будь, щоб догодити всім, німим.
І буде істина – тобі сестрою,
А совість буде маяком твоїм.

Казали мені, що у дивокраїні
Є яблучні хатки, палаци із дині,
А ще кавунові там їздять машини,
В них замість бензину - солодка ожина.

У дивобудинках живуть диводіти,
Збирають сунички - варення зварити,
І груші солодкі їжак в хатки носить,
Складає запаси на зиму і осінь.

Та де тільки дивний той край відшукати?
На глобусі, може, чи мапі картатій?
Щоб фрукти солодкі від ранку до ранку
Були на обіді, вечері й сніданку.

Писав колись Павло Тичина
І це на серце всім лягло:
”Чуття єдиної родини”
У нас було. А чи було?

Чуття єдиної родини
Ледь не пішло у небуття.
Хай запитає батько сина
Чи є ж тепер оте чуття?

Нас розкидали по країнах:
В Сибір, Примор’я, Магадан,
В Австралію і Аргентину,
А потім ще й в Афганістан...

Нас розділяли президенти,
Кордони, митниць хабарі.
Реформи і експерименти,
Де ми – чужі в своїм дворі.

Тут олігархи розплодились,
Там обкрадають знов село.
Мораль на гроші замінили.
Те, що єднало нас, – пройшло.

Це схоже вже на божевілля!
Не знаєш, де й куди ідеш!
Від цих “нових” лише свавілля,
А ти ж надією живеш.

Чуття єдиної родини...
Чому ж його й тепер нема?
Бо стоголоса Україна
Вже не покірна , не німа!

Ще тільки зіп’ялась на ноги
(А як не втримають вони?!)
Страшніш за всі перестороги
Оці сусідські стусани.

Їй не втекти і ніде дітись,
Усе в собі переживать.
Не хочуть навіть рідні діти
Своєї мови визнавать!

І вже Шевченкові тополі
Стирає пам’ять в цій біді.
Під пальмами шукають долі
Дівчата – бранки молоді.

А як, скажіть, тим бідолахам,
Що розлетілись по світах?
Болить душа за рідним дахом,
А серденько – воно ж не птах…

Щемить! А діти і онуки
Вже яничарами ростуть.
Ну як не плакать від розпуки?
Як їх додому повернуть?

Залишиться лише руїна,
Як не з’єднаємось повік.
Збирай, матусю-Україно,
Дітей до гір своїх і рік.

Чуття єдиної родини
Можливо лиш в сім’ї пізнать.
Зробіть хоч щось для України,
Бо вам тут жить і помирать.
2004

Поміняй мені чорне з білим,
подаруй кілька грамів сили -
я ж до тебе з крайсвіту бігла,
за собою мости палила.
Я забуду для тебе вітер,
і помру, й сто разів воскресну...
Подаруй мені свого світу -
тихі зими, шалені весни!

Як отрута проріс у тіло -
по краплині із кров'ю, вміло.
Я ж до тебе з крайсвіту бігла!
Необачно мости спалила!
Я позичу життя у смерті,
не втечу - в божевіллі винна.
Подаруй мені дві четвертих -
половину себе...
і...
сина.

Рубаї

1
Рукою друга не дістанеш неба,
Якщо воно його душі не треба.
До зір ясних – і сам ти не сягнеш,
Якщо торуєш стежку до загреби.

2
І спалить душу полум’я гріха,
Якщо у ній буяє лиш пиха.
Не допоможе, певно, їй Спаситель,
Якщо вона до інших душ глуха.

3
Тебе я кличу, будь же тут, зі мною,
Не розлучайсь із чесною сурмою,
Щоб не казав: я зараз, лиш на мить…
Бо хто ж меча шукає серед бою?

Ген-ген минуле, біля нього стовп,
На ньому знак, що означає – стоп.
Я подивився на дорогу предків,
Щоб на чужий не вийти чорнотроп.

Предскажите мне исход
Вечной битвы тени с тенью -
Есть арбитр, да он не в счет -
Спит давно, сраженный ленью…

Напророчьте мне беду
(В счастье все равно не верю) –
Я надуюсь и уйду,
С наслажденьем хлопнув дверью.

Напишите мне стихи –
Я их выброшу в окошко…
Нет, стихи-то неплохи,
Вот и завидно немножко!

После чая до ворот
Вы меня не провожайте,
Поищите лучше йод
Да осколки собирайте…

Постичь лишь смысл жизни – вот задача!
Не каждому дано её решить:
Одни лишь усмехаются в придачу, Другие все пытаются забыть. Безумный мир летит вперед как птица,
Не замечая нас с тобой порой,
И удивляемся мы этой веренице Возвышенных, пустых и лишних слов.
Но ты не бойся мира! Нет, не надо!
Почувствуй ритм жизни и тогда
Исчезнут все незримые преграды,
Как сон ночной, как утренний туман.

У дівчинки забрали сонце.
Темно.
Туманом вкрили цілий світ.
Страшно.
Пташка сіла на віконце.
Певно.
В повітрі досі яблунь цвіт.
Важко.

У дівчинки забрали небо.
Вічне.
Зламали птахові крило.
Лячно.
Не сіре, їй блакитне треба.
В січні.
І щось під серцем запекло.
Вдячна.

У дівчинки забрали голос.
Тихо.
Дали зошит, олівець.
Звісно.
Малює білим біле коло.
Лихо.
Зупинка серця. Ось кінець.
Пізно.


06.02.2010

Ми їхали в маршрутці: ти і я
У натовпі…і просто на сидінні
Пустив у мене ти своє коріння
В годину пік …і я була твоя...
І в пробці на проспекті Перемоги,
Де пів маршрутки бачило, як ти
Пірнав рукою до глибин… туди…
Долонями ти пестив мої ноги…
Там не було машин, людей, доріг…
Ми в пристрасті забули про зупинку,
І я в собі відчула справжню жінку…
А за вікном на Київ падав сніг…

Пристрасно й різко
Ти візьмеш мене ззаду
наче розлючений звір!
Сльози блаженства
Покотяться градом.
Так не було ще, повір!

Я буду рухатись
Швидко навколішки,
Криком заллю німоту.
Ти в мене кінчиш.
І ніби навпомацки
Вип’єш мою чистоту.

Ото й по Осені –
Ніч світиться сумом.
На серці незнані рослини:
Неспокій, тривога і вічність.
Нічого більше й не візьмеш
з собою.
Може, зміниться клімат?
Посумуєш, поплачеш, розтанеш,
А ні, то замерзнеш від люті.

замінувала своє поле для тебе
застібками
панчохами
стрінгами
підірвався?

наступ
у темряві ночі
тільки не атакуй так швидко –
залиш набої до ранку

вибухнуло
оргазм чи контузія?

А хочеш… я рум’янком стану,
Який у літечку розцвів?
Не бійся, милий, не зів’яне
Моя любов серед снігів.

Бо сонце бережу для тебе
Поміж цнотливості думок.
А ти... лиш прихилися небом
До ніжно-білих пелюсток.

Притрушені сніжком? Не дивно –
Замерзли сльози наших мрій..
Ти притулися... І не зимно...
Вже тануть сльози...
Літо, грій...

2010

Позлітались горобці
до порога - на млинці:
пригощаю саме їх,
друзів меншеньких своїх.
Горобці млинці клюють,
швидко раду їм дають,
повсідались тут і там.
- Їжте, любі, ще я дам! -
Ситий видався обід.
На порозі мокрий слід:
з'їли все, і крихт нема,
бо голодна їм зима.
Бачу - ситі горобці,
веселяться - молодці!
Розцвірінькались. Овва! -
маю вдячності слова.

2007

Я не скажу: «Прощавай», -
Не зможу.
Не зазирну я за край.
Скоро
Білі у небі птахи
Зітчуть сорочку із снігів холодних
Для нас, не відпускай.

Я не скажу, що не знав,
Навіщо?
Птах мого серця літав
Легко.
Каменем стало крило,
Зустріла скеля жменьку тіла з неба.
Сліпий янгол упав.

То я.

Не забирай.
Ти нитку надії із рук моїх.
Поглянь на мене
І не зникай,
кров тече
І смерть за лівим вже плечем.
Молю, не мовчи.
І не вмирай.

Я не скажу: «Прощавай»…
Німію.
Скотиться за виднокрай
З неба
Сонце сльозою вогню.
І ніч на землю принесе безсоння
Без сліз. Не відлітай.

Моя.

Не забирай.
Ти нитку надії із рук моїх.
Поглянь на мене
І не зникай,
кров тече
І смерть за лівим вже плечем.
Молю, не мовчи.
І не вмирай.

6.02.2010

Вітре, у твоїх косах - мої мрії,
заплутані босі і ніжно чарівні!
Їхній смуток до тебе руками,
на землю спадає туманом...

Десь там на краю Землі народжується день,
пуп'янком помаранчевим і жменею пісень.
Пісень, що десь між гіллями ховалися вночі,
Загадкою чудовою - що принесе мені?

Розцвітає ранок золотом над снігами,
ми своїми слідами раним спокій полів...

Дивна дівчина Оля -
у волоссі заплутався вітер,
у очах відбивається небо,
босими ногами по снігу
біжить, весно, до тебе.
Де ступає нога її боса,
виростає з-під снігу кульбаба,
немов крапелька ясного сонця
впала для тебе із неба!

Я хочу тримати в обіймах,
в несмілих руках - гарячий вогонь
і цілувати в вуста той дивний світ,
що зветься любов.

Погожою, світлою дниною
Щебече в гаю соловейко.
І хочеться стати дитиною:
Умитись росою раненько,
Побігти у поле широкеє,
Щоб там у волошках блукати,
Про долю свою синьоокую
У білих ромашок питати.
А далі - в кульбаби, до річеньки,
Де бджоли у квітах гуляють,
Там діти до темної ніченьки
Барвисті віночки сплітають.

Вода тихо плине між вербами,
І ніжних кульбабок намисто
Несе десь далеко від берега,
Несе, як і наше дитинство.

10.04.2003р.

Возят Витю по стране,
Светится с экрана
Все как-будто как у всех,
С виду без обмана.

Напомажен и одет,
Но взлянуть с изнанки -
Кандидат-то без мозгов,
Все они у Ганки.

Ганка даже говорит
За него все время.
Отодвинула жену,
Носит это бремя.

Защищает как могёт
Витю от дебатов.
Вместо Вити принимать
Будет дипломатов.

Обошел герой с ПР
Брежнева с Черненко.
Не краснеть теперь за них
Петe Симоненко.

Уловите, всех прошу
Суть сего момента:
Предлают без мозгов
Как бы президента.

Поету краще не женитись,
Бо він шукатиме вночі
Не як до жінки підступитись,
А до поезії ключі.

Піде сама собі дружина
За двох кохати і страждати,
А в нього думка все єдина:
І те, і це заримувати...

Він дбатиме не про достаток,
Творитиме в сім’ї не те –
Писатиме складний початок
Або закінчення просте.

А з’являться у нього діти –
Підкинуть ще одну проблему,
Та буде він не їм радіти –
Писатиме про них поему.

Затупляться ножі й лопати,
Зима насипле снігу в двір –
А в нього час не ґаздувати –
Записувати на папір.

Хоч обіцяє всім без міри
Кохання і до щастя злетів,
Не йміть йому, дівчата, віри
І не закохуйтесь в поетів.

2000

Подейкують, же ланцюги у злоті
Тримали міцно твій сріблистий гріб,
Же знатний прах твоєї післяплоті
Дамаський меч напохваті беріг.

У середполе, ген у позамісто
Стріла вказала на послідній стан.
А може, пáла там зірниця чиста,
Котру ти одмолив, соцініан.

Хтось мурував стовпа тобі до тверді,
Чи цегли ти навіз туди вперед,
Як фараон? А може, спересердя
Розкидав геть, пославши лугом смерть.

Хіба тепер то важить, князю Пронський...
Як ти вже — пам'ятник. Гніздо лелек.
Один в полях. В Європі. Й по-сіромськи
Ми губим слід твоїх бібліотек.


2010



**"Мурований стовп" — пам'ятник архітектури XVII ст. Кам’яний стовп у формі аріанського склепа встановлений на могилі колишнього власника м. Берестечка князя Олександра Пронського у 1631 р. Такі пам'ятники ставили на могилах соцініани — прихильники поширеного у ХVІ столітті по всій Західній Європі одного із напрямів кальвінізму, з яким жорстоко боролась католицька церква. Не вціліли такі пам'ятники ні в Румунії, ні в Угорщині, Пруссії, Сілезії, Голландії. Існує легенда, що срібна труна князя була наповнена коштовностями і висіла у склепі на золотих ланцюгах. За часів Олександра Пронського Берестечко було одним із найбільших у Європі центрів соцініанства, у місті діяли освітні заклади соцініан, велика бібліотека.
Інша легенда розповідає, що під час однієї з воєн, які прокотилися через Берестечко, три стріли було пущено в цій місцевості. Перша стріла залетіла недалеко і впала за Берестечком в напрямку села Кутрів. Пізніше на цьому місці поховали князя Олександра Пронського і спорудили уже згадуваний Мурований стовп. Друга стріла полетіла правіше і набагато далі. На тому місці згодом поховали сестру князя Олександра Маруху і насипали на її могилі високий курган. Третя стріла полетіла ще правіше, впала і загубилась у Смолявському бору.

Тіні від луни на мед із пролісків
падали солодкими дієзами.
Тишу камертонну зливи голос вкрив.
Вена поєдналася і лезо… Рим

відвернув шляхи… залишив стежечку…
Місяць по ставку глибоке небо вчив…
І вростали тіні в присмерк лежачи…
І загоювався біль так, наче степ вночі…

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянящий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, печально-скорбящий,
Застыл в удивленье, улыбку тая, –

Кто скажет, что ОН и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Ти чуєш, плането?
Не кануть у Лету
Поети…

Залишать у душах
сліди,
Рятуючи світ і людей
від біди…

Я знаю,
Почуєш мене ти,
Не кануть
у Лету –
Поети…

Ще сонце не сходило, Боже,
А думи вже серце
тривожать…

О ні!
В сиву Лету –
Не кануть …
Поети…

Хто чує?..
Озветься не кожен...

Ти чуєш,
Плането,
Як плачуть
ночами
поети?!.
6.02.10

Між спорідненістю та сирітством
ми завмерли удвох на межі.
Не здолати невидиму відстань —
ми одвіку з тобою чужі.

Незнайомі, далекі, самотні —
зачинились у власних світах...
Тільки спільного міста безодня
сипле сніг на схололі вуста.

Тільки бесід колишнє натхнення
здоганяє зненацька вночі.
Ще — Сумська.
І інжирне варення...
І поезія...
Досить.
Мовчи.

Время – улитка, а завтра грядущее –
Где-то меж бабочкою и личинкою.
Месяц рисует кофейною гущею
Ночь вездесущую, небо с горчинкою.

Дом: очи чёрные, вечностеклянные -
Вечноквадратные бредни Малевича.
Левые - трезвые, правые - пьяные.
Сто лет как высохли слёзы их девичьи.

Шепчут беззвучно, что всё уже вылито,
Комнаты, вскрытые скальпелем памяти.
Рыбок души моей мелкой учили там
Пенью, а вышло - одной только грамоте.

Траурный месяц под чёрною шубою,
Чёрный берет приподняв, с неба пялится.
Дом улыбается пастью беззубою -
Словно родная пещера мне скалится.

Знаю: с её саблезубыми тиграми
Я породнился давно. (Окна крестятся.)
Боль и надежду из сердца не выгромить.
(Тычет мне в ноги язык злая лестница.)

Лезу зачем-то сквозь глотку Везувия,
Полуживой, но пока не прожёванный.
Глупость? Конечно. Но сказки безумия
Слаще, чем ясностью день нарисованный.

Двери. Звонок. Тишина – полумёртвая.
И кроманьонец, такой опечаленный:
- Ну.
- Это, кажется… двадцать четвёртая?
- Ну.
- А…
- Она? С киммерийцем отчалила.

І тут, і там на всіх майданах світу
Народ хотів змінити влади суть.
Була надія: можна все змінити,
Та знов вступили ми у каламуть.

Народ повірив : прийдуть патріоти
І сила честі стане вище всіх.
Полився бруд чорніший від болота,
На горе людям, недругам насміх.

І тут, і там була одна надія,
Бо досить крові, вистачить брехні…
Мабуть, для нас ще не родивсь месія
Чи Прометей , що спалахне в вогні.

Бо досить крові нам за триста років
І вистачить нам гАньби чи ганьбИ.
Чому ж не ціним рідних нам пророків
Ще при житті, а також між Людьми?!

І тут, і там в усіх людей Європи,
Що вчаться в нас , як написать Закон*…
Ледь-ледь вперед зробили зо два кроки
І три назад зробили в унісон.

І тут, і там за межами Вкраїни
В єдинім герці билися серця…
Та ставлять гроші правду на коліна,
Свободі в серце забивають цвях.

* мається на увазі Конституція Пилипа Орлика


2008 р. вересень

***
на ромашках НЕБО ворожило:
- СОНЦЕ мене ЛЮБИТЬ? НІ? – за крила
вітер смикав білі ніжні квіти –
не злітали ангели над світом...
падали додолу жовті німби...
хмарилося... плакалося... ніби...

Хто мене вбиває просто неба —
Римлянин, що в грудях спис зламав?
Длань свою вклади мені між ребер,
Світе — недовірливий Хома.

Я воскрес — хіба оце не диво?
Але світ не вірить у дива:
Крутить жорна — мелить час на мливо
Та згори на землю посіва

І вкриває рівними шарами
Трою, Сіракузи, Херсонес.
їх руїни на землі, як шрами —
Як між ребер в Бога, що воскрес...

Я воскрес із Божого насіння,
Що запало в душу — в глибині.
Те зерно надії і спасіння
Рідним Словом проросло в мені.

Я погружаюсь в любовь, в глаза
и осторожно ложусь на камни.
Как филигранна их бирюза.
Рывок по венам, как с поля брани.

В подвенном царстве, как на штыках –
держаться хватит до губ касаний.
И птица счастья дрожит в руках,
и пальцам влажно под волосами.

Минуты сласти – дожди страстей –
от молний в сердце и до упада...
А поцелуям не счесть путей,
воспламенивших твои "не надо".

Горим – как ветер, вдыхая речь
и выдыхая ее – как пепел.
Что на ладони – то пересечь,
что ближе сердцу – родней, но слепо.

Глаза – светлицы и взгляд раним.
Со спичек – крыша, полы и стены.
И дрожь, как дрожжи. И стих – как гимн,
как с поля брани, рывок по венам.

5 Февраля 2010

день заточився, скулився сіро
втомлений грою вірю-не-вірю
жовті квартали різьблять зі сиру
вулиці-вени
ранок займеться ой як не скоро
зорі-пліткарки блимають хором
сніжні замети - шати Пандори
місяць-вареник

гойдалка світла маятник рушить
сріблом заблисне ковзанки вужик
там де ми разом загнані душі -
тиша дзеркальна
холодом тисне в холоді тісно
тихим зітханням кашляє пісня
пустиш до ранку збоку присісти
як ти? – нормально

Не мовчи,
бо наша мить промайне.
О, веди
в обійми літа мене.
Не губи
бажання мрії-сади –
запроси
начаруваннями краси.

Саме ти
втамуй торканнями те
самоти
відлуння зимно-хрустке.
Не займай
у серці тільки сльоти.
Запроси,
до зорецвітної роси.

По воді
у сяйво тиші веди.
Ми одні
для ласки і наготи -
пригуби
як подих і донеси,
не суди
її п’янкої теплоти.

[Але ж ти -
уготована, доле, мені,
не згубися неждано-негадано у пелені,
де примарні жадання збуваються хочеться нам, а чи ні,
та незмінно збуваються, мов у найгіршому сні -
забутті]

Не гляди
у минуле - палкого вина
не знайти
де усе пережито сповна.
Хай одне тремтіння серцебиття
і веде -
назад немає вороття!

Адже ти -
дарована, доле, мені,
не губи
себе у забуття пелені.
Далині в яснім явися огні -
мрії-сні
у зорецвітній вишині.


Не мовчи,
бо наша мить промайне.
Поведи
від суму далі мене.
Не губи
у серці мрії-сади –
запроси
зачаруваннями краси.


січень 2010

як воно – перехреститися і піти?
час визначати за графіком магазинів
тінями синіми
падатимуть хрести
жоден не схибить

Ми
( за Майоровим)
«Мы жгли костры и вспять пускали реки».
Микола Майоров

З дитинства ми пішли, дорослими не стали.
Із отроків не виросли мужі.
Оратаї, що поля не орали,
Заклякли непорушно на межі.

Нам обіцяли небо без хмаринки,
Та ворог, виявляється, блакить
Уже зчорнив. Безвусі хунвейбіни,
Звичайно, краще можуть розтрощить

Об камінь муру голови «собачі»,
Горлянки наші також не слабі,
Та тільки ми вже захлинулись плачем
В зненависті одвічній і ганьбі.

І за батьків і за дідів утома
Свої зненавистю паплюжити степи.
Як хочеться на згарищі курному
Не залишити сліду від стопи,

Обутої в солдатського чобота.
О ні, ми - не герої, не герої!
І не для нас мерзенна є робота –
Палити, грабувати рідну Трою.

Нам треба так багато – просто жити,
Плекати ревно дещицю добра.
Батьків затятих незлобливі діти
Серцями повернули до Дніпра.

Дикий кінь сполохав наш світанок,
що присів метеликом у ніч.
Подивись у небо – він розтанув,
залишивши сльози на вікні.
Дикий кінь жене похмурі хмари,
білим снігом землю огорта…
Це не кара Божа. Це не кара.
Це душі твоєї мерзлота.

Коли мріється про звичайне,
насправді шукають янгола.
Земля надто близько до неба
для хвилини з можливістю
збагнути свою безглуздість…

Є все. Навіть зайві крила.
- Боялась висоти?
- Ні! Напевне, все ж більше
жахалась польоту.

Власного янгола
ніхто не тримав за крила,
А мій, мабуть, мною ж
прикутий бажаннями долу…

Є все. Навіть зайві крила.
- Озирнись!!!
- Знаю, що можуть приміряти!
Тихо…

О хто він, той, що мир в руках несе,
і з древніми вітається за руку?
Сократ з ним сперечається про все,
і Геродот нотує буднів муку.

Творець - один і істина - одна,
і геній той, хто пише лиш про вічне...
Не йми неправди, лиш хильни вина,
і світ тебе впізнає ув обличчя!

*назва*
__________________________
[Ти приголомшуєш мене за відкриттям відкриття...
Кнопка off. Активний пошук.
Дивитись на чуже щастя, змальовуючи вибране в своє життя.
Плагіат. В не дуже чистий-чистий-зошит]




*сам вірш*
_________________________
Непевними рухами (руки трусяться)
Тримати тонкий олівець,- із останніх сил.
Він схожий на ту соломинку,
в яку ти вкладаєш останню надію,
як тонеш.

Чому ти страждаєш? змушена?
Та ж він ні про що (ні про що!) не просив!
Дивись на щасливі сніжинки
Пустими очима повії.
Холоне

Присипана снігом, байдужа,
тупа інвалідка любов
Прийде весна, а чи щось в собі принесе?
Ти віддавала їй серце, щоб він його розпоров?
Він віддавав їй серце,- ти вбила його за це!
05.02.2010

жебрачкою
біля твого серця
стоятиму
храмом здаватимуся
ластівку з пальців
віддаватиму
сіре пір'я з неба
скубтиму
слово за словом
одкраяне
ламатиму -
від самого міжребер'я
я
до краю себе питатиму:
бо тобі, серденько,
та й о біле знамено
зі мною ніч
кольоровими фартушками
збавити...
2010

Ні вітру. Ні сонця. Ні хмар.
І тиша навколо... Ні звуку.
Холодний самотній бульвар
Трима чоловіка за руку.

Він був тут колись і не раз,
В очах перехожих, усюди.
І в серці кололо щораз,
Як бачив її серед люду.

Той голос, той погляд, слова
Йому не забути ніколи.
Для нього вона і жила.
Їх щастя кружляло довкола.

Пройшло все, минуло, розтало.
Самотній крокує дідусь.
Й на серці, яке так кохало,
Слова - "Я на тебе молюсь"...

І сльози блищать на очах.
Йому залишилось так мало
Самотність нести у світах
у котрих її вже не стало...


'09

Було нам хіба до світу,
коли він лише між нами?
Ти – сонце моє. Ти – світло.
Я крилами-пелюстками
тебе затулю од вітру.
Дощам не віддам холодним.
Ти – сонце моє. Ти – світло.
За хмари не йди сьогодні.

Час моїх журавликів —
Мрії і сподівань,
Прилети із Африки,
Й біля серця стань.

Прилети із вирію
Із юначих літ,
Повернися вірою
В цей жорстокий світ.

О, далека Африко —
Молодість моя,
Намалюй на клаптику
В небі журавля,

Квітку журавлинку
В крапельках роси,
Й віри соломинку
В клюві принеси.

Від станції Мінус
До станції Плюс
З зими і до літа
Крові ешелони виштовхує пульс
У простір відкритий.

Не вправлюся пішки,
І не добіжу —
Червоним тільцем в ешелоні
Дістанусь до скроні
І їй розкажу,
Що справи — солоні...

І тіпнеться жилка на скроні німа,
Неначе вагон на пероні...
Далеко позаду здіймає зима
Сніги паперові.

Я там народився — і вже не вернусь
Вокзалами аеропорту...
Від станції Мінус до станції Плюс
Ідуть поїзди крізь аорту.

Я не поет —
Я просто дід
У постолах апостола
Несу сім доль своїх —
Сім бід
До станції Апостолово.

На проекційній площині
У провінційнім Фастові
Я граю ролі несмішні:
То Гамлета, то Фауста...

Як той пішак непрохідний
На шахівниці принципів,
Я — дисидент невиїзний
Із власної провінції.

Дарма, що лівий черевик
Давно вже просить каші
На поїзд Пришиб — Чортомлик
Не треба візи ваші.

Я словом сплачую борги,
Але в душі — по вінця:
Сага Дніпрової снаги,
І Хортиці провінція.