є три узбережжя твоєї ріки
і сонцю судилось намислити кожне
порожня вода витікає в порожнє
кудись попід небо – аби навпрошки

і солоно їй і не соромно їй
і майже під воду ховаються бризки
тоненькі судини сакральної книжки
спиває поранений вартовий

Ріка пересихає,
як горло серед ночі
і ти, як музика,
і сон, як ти.
Я ще кохаю,
цей непростимий злочин
затвердлим вузликом
через твоє – прости,
через моє забути-незабути
як тінь, розлуки довшає рука.
Тут квіти ночі пахнуть так розкуто,
що захлинається під місяцем ріка.

Число дев’ятнадцять – магічне;
звучить, звісно, дещо цинічно
(а як же усі інші числа)
до того ж не дуже логічно…

Десятка і дев’ять – не пара
(самий лише гриф без гітари).
Тринадцять і шість - не зіграє.
Двадцятка – безжалісна скнара.

Не зовсім це орфографічно:
тринадцять – то (а)політично.
Трояк – то релігія певна…
Число дев’ятнадцять – космічне.

2009

Уільям Бредлі Пітт
затаврувався у власних комплексах:
щоночі мітить територію
під цими штучними деревами.
Наздоганяє прогавлену юність
на ярмарці із розгадування кросвордів.
Йому подобається вірити,
ніби він "такий-як-усі" і ніколи не був божевільним.

Маленький хлопчина з бельгійської дупи
поспішає додому опісля сурйозних баталій.
Ще тільки почало сутеніти, але грізні тіні
ввижаються йому під кожним вологим кущем.
Удома є мама, "яка-не-образить",
і ще цілих пятнадцять років до власнособі
поставленого діагнозу маніякально-депресивного психозу
зі схильністю до сюїциду.
І зараз маленький Жан-Клод Варенберг
тренується в звичці тікати від власного сказу.

На ранок під сурми осіннього вітру,
опопід підїзду останнього "в темі" баригі,
я бачу кумира мільйонів, який власні очі
ховає у задню кишеню залатаних гіпових джинсів.
Він ледве тримається, - власне,
не бачу я жодного руху.
Лише вічний страх (ну-а-що-як-на-це-ти-не-здатен)
дає якусь силу занедбаним гумовим мязам...
Сід Вішес ізнову бажає відчути себе напівбогом.
2009

& 9 &

& 9 &

Я до світанку слухатиму зливу,
Бо в ній злилися сотні голосів.
Я бачу постать рідну і красиву,
І знову чую незвичайний спів.

Як душу заспокоїти вразливу?
Де серцю взяти найщиріших слів?
Двома схопивши вітру синю гриву,
Я в небеса за піснею злетів.

О голосу пісенний зорепад!
Ну, як тебе у слово перелити,
Щоб у душі цвіли зимою квіти?!

Покличу я володарку пісень,
Нехай співає людям цілий день,
А ніч за нами йтиме навздогад.

Коли ми йдемо отуди, де -
ні посоху ні взуття,
І немає потреби
земні оббивати пороги,
Залишаються речі
за нас доживати життя,
Які п’ять, які десять,
які – двадцять вісім років.

Залишаються помисли і –
як і усі – слова.
Залишаються вчинки –
ніби набатні дзвони.
Твоя усмішка буде
у пам`яті друга жива,
Як і номер твій в пам`яті
іншого телефону.

Коли ми ідемо,
розриваючи два світи,
Не знайшовши дверей
для великого переходу –
Залишається музика, -
твій найтонший мотив,
Який хтось після тебе –
за тебе буде виводить.
11.11.09.

Від себе самої мені уже холодно.
Господи! Пережити б!
Не тими стежками блукала у полудень,
Не тих назбирала квітів.

Не тими в’язала колючими римами…
А хто ж мені слово верне?
І хтось мої вірші, як стріли отримує,
Вінки із сухого терну.

Словами загралася: другом і ворогом.
Мечами тепер повисли.
Лишилося тільки – углиб і угору, у
Пошуках Світла і Смислу.
6.11.09.

Забери мене, любий, і тікаймо світ за очі,
Забери мене, рідний, далі від нього сховай.
Поцілуй мене, серце, в небеса підіймаючи,
І іди, куди знаєш, чи кохай, чи лишай,
але так, щоб ніколи, ніколи його не бачила,
І ніколи вже наші не перетнулись шляхи...

Наша грьобана доля все давно передбачила
Може чуєш, сміються десь вгорі пастухи?

Десь вгорі чи внизу... Хто тут став нашим "автором"?
І до кого з примірником бігти з підписом на форзаці?
Міцно тиснути руку,-О, які ж бо слова і метафори!!
І на вушко: "Вам більше заплатять, як всі повмирають в останнім абзаці!"

Забери мене, любий, і тікаймо світ за очі,
Від усіх авторів, від нього, від мене, закрий, захисти...
Щоб на вушко нікому нічого більше не радячи,
Рахувала у клітці золоті і не дуже прути.
01.00.2009

Тіне маленької антилопи,
тікай! Маленька тремтлива тіне,
тікай, як маленька твоя господиня
тікає від левів, левиць, левенят;
тікай, бо черга твоя тікати;
тікай, бо скінчиться от-от цей вечір,
надійде ніч, і зірки всім прайдом
тебе полюватимуть, щоби з'їсти,
щоб на шматки розірвати, о тіне!
Ти любиш так цю виснажливу втечу,
визнай правду – ти здатна жити
тільки в її божевільному ритмі,
для тебе тільки вона має зміст, і,
тікаючи, ти питаєш постійно
у маленької антилопи,
коли нарешті вас Сіріус схопить
і втамує свій голод світло
саме твоїм,
так, твоїм!
тремтінням.

2009, осінь

* * *

Крик пораненого вогню –
Білі птахи над лісом.
Осінь.
Я себе лиш, себе виню
У зимовім Твоїм волоссі.

Я метався, як дикий звір,
По країні моїй убогій,
Не міняв ні ідей, ні вір, –
Черевики лише й дороги.

І по світу також блукав:
Від Америки до Байкалу.
Видно, доля вдалась така,
Видно, предки мене гукали.

А нащадкам аби наш чад...
І горілка («ще та...») пітніла.
Бо вперед – це також назад,
Бо душа – це всевишнє тіло.

...Крик пораненого вогню.
В небі моря хрести пташині.

Я себе лиш, себе виню
В грішнім присмерку батьківщини...

11 лист. 09.

Наснись мені
В ці темні дні,
В ці світлі ночі об’явися.
Горять в огні
Літа земні,
А з ними сни, що не збулися.

Не треба мрій !
Лиш голос Твій
Мені дарує насолоду.
В душі старій
Змовкає бій
Коли Твій спокій п’ю як воду.

Ти сенс і суть,
В Тобі живуть
Мої найкращі сподівання,
На вічну путь
Мене ведуть,
У край, де сходить зірка рання.

Хай ллють ізнов
Невинну кров
Людці, яких терпіти мушу.
З тяжких оков
Свята Любов
Звільнить мою літеплу душу.

Минуть роки…
Тепло руки
Твоєї вічно буде гріти.
І тільки так,
Не навпаки,
Почне стезя моя зоріти.

Прозріє даль,
Мине печаль,
Наспіє час іти за обрій,
Де неба
Сонячна емаль
Завжди цвістиме в ері добрій.

2007

Я смуток в радості втоплю...
Хоч дощ періщить,мов скажений,
Я хмари всі зберу у жменю
Й для тебе сонце запалю.

Я вип’ю тисячу морів,
Втоплюсь в мільйонах океанів.
Тобою я назавжди п’яний
В красі твоїй до тла згорів…

Безглуздо, коли хтось не знає, що ти відійшов.
Невже зав”язав і минулось без наслідків-свідків?
Як перший удар або перший накладений шов,
І перші розклеєні сонним кварталом агітки.

Розсипане просо твоїх незавершених справ
Дбайливо зберуть голуби до поштових торбинок.
А ти стільки років жив поряд і навіть не знав,
Що в їхніх очах повсякчас відбивається ринок.

Їм не відлетіти далеко, мабуть, заважкі
Від мітів, з яких починалась твоя батьківщина,
Від пісні, яку легковажно ти ставив на кін
І в муках щоразу втрачав, ніби власну дитину.

Та біль не найкращий порадник, тим більше, партнер,
Він зробить тебе своїм другом і зрадить як друга,
Коли телефонний дзвінок з потойбічних озер
Проб”є твого ніби-то благополуччя кольчугу:
„Він не відповість Вам, він два роки тому помер...”

...Короткі гудки і зависла в повітрі напруга.

Високо в небі, в зимному небі,
Зграя пташина, як сиза хмара,
Сизосрібляста.
То дрібно-дрібно крильми махають,
То завмирають, вітер зловивши,
Плинуть незрушно разом, єдино.

Ось на крило голуби одночасно
Всі похилилися, вбік повернули,
В небі маліють.

Ось повертаються, швидко-рухливі,
Дивно скоряючись волі невидимій,
Чи вожакові.

Раптом сідають, густо сідають
Один за одним на гілці берези,
Голій, безлистій.

Мить промайне – і тоді в піднебесся
Фуркнуть сполохано разом, а зараз
Товпляться сісти на гілці берези.

Тісно на гілці.

* * *
Проходить час. Уже біліють скроні,
І мозок натомився від думок,
Гіркі мозолі всіяли долоні,
І з кожним днем скорочується крок.

Всевладна хіть дрімає у затишку,
Стрілу із серця витягнув Амур,
Тепер ти йдеш у осоружне ліжко,
Щоб залягти, немов на дні пічкур.

Далекий спогад, як волошка в житі,
На мить, бува, у пам’яті сяйне,
І нагада роки твої прожиті,
І в серці щось підступно шпигоне.

Час поспіша. І невблаганно точить
Останні сили Хронос, мов терміт.
А твій нащадок ще дитя народить,
Що дужим криком привітає світ.

Встретить луну в объятиях давнего прошлого,
Изменяя теплу от дыхания будущих истин и лиц...
Встретив луну, в которой ни капли нет ложного,
Я хочу оправдать грубость чувств и размытость границ...

Встретить луну - холодную в жизни подругу
Тех времен, когда громко под сердцем болела душа.
Встретив луну... Она исцелит от недуга?
Завтра мое, проводить лишь вчера не мешай...
13.11.2009

Благаю певності за кожен крок:
не скривдити підточену свідомість.
Не май за зле; я певен, що урок
який Ти дав піде мені на користь.

Спасибі, що маю ще очі
Побачити вартості слів.
Я більше не граю із "хочу"
А з "вірю" і "дай" - поготів.

Благаю за Митрика, отче, -
боронь його душу від зла.
Колись, вірю, він тобі скаже
за смислом подібні слова.

Respect.

Honor.

Conscience.

2009

Я ззаду, зверху над тобою.
Я зліва збоку, трохи зправа.
То ти царюєш наді мною,
То знову я... Така забава!

От задоволений і п'яний,
Лежу, жонглюючи думками.
У грудях йокнуло щось явне,
Стрибнуло серце із піжами.

Таке тихесеньке журчання,
Приємніше за всі екстази.
Було подумав: "це кохання!"
А виявилось просто гази.

Опале, жовте, тепле листя
Відгонить подихом туги.
А дощ, розсипавшись намистом,
Підкреслює тріумф нудьги...

Він мріяв просто існувати.
Не заважати, не цвісти,
Не зводити важезні грати,
Не будувати знов мости.

Вона хотіла все забути,
Не повертатися назад.
Яка різниця, серпень, лютий..
Якщо у серці листопад.

Зійшлися дві окремі долі.
Переплелися два шляхи.
Вигнанець вітру й в'язень волі
Життям гартовані цвяхи.

На березі в вербній алеї,
Під заходом сонця, удвох.
Подумав: "не можу без неї.
Мені б таку світлу любов".

Вона йому вірші писала
І малювала в листках.
Та було цього йому мало.
Він Нею лиш марив у снах.

Кохаю! Хотів закричати.
Кохаю тебе над усе!
Та щось заважало сказати,
Все те, що так довго пече.

Здавалися сірими барви,
Не було смаку і у страв.
Аж поки під місячним сяйвом
Найважчих тих слів не сказав.

Я думати не перестану,
Про погляд бездонних очей.
Милуюсь твоїми устами
І мрію про сотні ночей.

Волосся твоє в оксамиті
Окрилює душу мою.
Закохуюсь в тебе щомиті.
Щомиті тебе я люблю.

Хотілось писати романи
І видати збірку поем.
Загоїло всі його рани
У відповідь ніжне "je t'aime".

Опале, жовте, тепле листя
Змінилось радістю весни,
Бо є Вона, яскрава й чиста!
І справдились найкращі сни.

Скільки неба в тобі глибокого!
Скільки сонця в тобі гарячого!
Я давно вже не знаю спокою.
І без тебе себе не бачу я.

Прилітають ночами Янголи,
Засівають кімнату віршами.
Сновидіння – в прозорих ампулах:
Обирай собі наймиліше і

Залишай суєту непрошену –
Хай розсиплеться час на атоми.
На планеті (звідсіль горошині)
Я терпляче тебе чекатиму.

Від солодкого щему – сироти.
Із найважчого – бачиш? - виходи.
Просто б – разом з тобою вірити.
Просто б – поруч з тобою дихати.
13.11.09.

Застигла осінь глеєм на корі,
Хоч віддирай і клей опале листя.
Відкалатав вже час сумній порі,
І димом розлетівся понад містом.

Зірвав туманність вітер без жалю
Із вуст бурштинових кокетливо-осінніх.
Переписав у снах всього Золю.
Заснув на пелюстках троянд весільних.

І буйноцвітні поморозі квіти
Стелились зміями далеко в височінь.
А дощ не знав куди себе подіти -
Упав в калюжами відбиту синь.

У п’янкості повітря й карамелі
В кав’ярні на свій час зима чекала.
Нитками кольору молочної пастелі
Нам з вами рукавички гаптувала.

Минула осінь золота, багряна,
Красуня щедрості і простоти.
Краса її глибока і жадана
Пройшла, пора вже і зимі прийти.

Позичивши в любові білі крила,
Зима ввірвалася і ось кружля.
Вже цілий світ снігами спорошила -
То ковдрою укрилася земля.

І завиває вітер до півночі,
І тихо падає лапатий сніг.
І ми (заліплює не тільки очі)
Обліплені із голови до ніг.

Сніжинку я піймаю легкокрилу.
Вона розтане на палких вустах
І обпече. Заплаче через силу,
Упавши на холодний битий шлях.

Сніжинку, що перейшла в краплину,
Від тебе, любий, не сховаю,
Змахну рукою білу цю сльозину
І тихо мовлю: "Я кохаю..."
2009

& 8 &

Хай бубна грому грають марш гучний,
Нічних мелодій дощове стакато
Вітри розносять по садах крилато,
І від закоханих тікають сни.

І враз нахлине почуттів багато,
Вони чудесні вісники весни.
Своєму серцю спробуй поясни,
Чого ти без коханого у свято.

Душі не вкриє буднів сірий пил,
Бо маєш душу світлу й незрадливу,
І ти своїх не проміняєш крил.

І, певно, любиш пору бунтівливу.
Літа, літа… Мов коні без вудил…
Я до світанку слухатиму зливу.

В небі синім намандрувалася,
Різним цвітом намилувалася,
Захотіла у віночку гуляти
Та не можу я квітів нарвати.

Синьоока волошка всміхається,
В білу сукню ромашка вдягається,
А там посмішки сонця-кульбабки,
Вже потроху пухнастіють шляпки.

Та до них мені не дістатися,
Лише можу на небі гойдатися,
З прудким вітром у хованки грати
І сльозинками мрію вмивати.

Зазирнула журливо в озерце:
білі квіти в блакитному серці...
Зупинилася зачаровано,
Затремтіла від щастя здивовано,
Бо побачила, що увінчана
Білим цвітом, мов юна дівчина.

Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

Хвости павині розпуска узвіз,
зернисте світло сіється навскіс,
на брук, на пруг, на світ поза світами.

там, де зміліли шрами ножові,
де майже всі зробились неживі,
з тих, що заповідалися братами.

І самота такої глибини,
і тиша з тиш – вчуваються тони
підземних кровотеч і горніх русел.

Посходились в одно, над злото бань,
всі басамани спроб і осягань,
і заплелись в лілово-чорний вузол.

Із грізних піль, з таємних сновидінь
урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).

Прочувані тепер, і не тепер,
світають з льодянистих стратосфер
зотлілі сторінки і патронташі.

Отак: синьотабунний часоплин
ярами з глин, дощами із краплин
пройшов і став. Тепер твоя година.

Діткаючись полічених волось,
шепоче хтось (о ні, то не здалось...),
що кров твоя таки не самотинна.



2008

Немає змін і вінгранý заміни
здаля лиш обпіка веніамінич
(аптечне валер”янове слівце)...
біжать бордюри парапети стіни
із натовпу стрибне чиєсь лице
і знову тло ламкі осінні плини
це я – все це...

та ще не видне ні здаля ні зблизька
тисячооке змовне запорізьке
котре вже не забути і не збуть
на лавку в пáрку і в десяту “марку”
сіда за мною простяга цигарку
питається: а т у т тобі ким буть?
(а мимо миготять біжать ідуть...)

торкає брами осіннєвий колір
я – бідно вбраний – піднімаю комір
тече подолу вуличне вино...
терпке й тягуче аж зліпляє вії
іду собі надумую надії
під долю що придумана давно

2006

Хмари сполотнілою юрбою
По гаях, дібровах розбрелись,
Вкрили річку ковдрою пухкою,
Віддзеркаливши поблідлу вись.

Місяць, закуривши понад лісом,
Упірнув у сизу пелену,
І пустивши димову завісу,
Сивиною гілля огорнув.

Наче хвору, деревину горду -
Молоком і медом напував,
І людьми поранену природу
З ватою так ніжно бинтував.

12.11.7517 р. (від Трипілля) (2009)

а ты вся такая неправильная. смешная.
с копотью.
негармоничная. передернута. откровенно местами скованна.

а ты вся такая цветно_черно-белая.
неумытая.
монолитно-эфемерная. Lavazzой-пропитая.

а ты вся такая с глазами_болью.
с губами нежными. немного хриплая. угольно-снежная.

а ты вся такая не_моя, блять.
не его. не наша.
таких, как ты можно только чувствовать.
залпом пить, и после каждого - надрывно кашлять.

а ты вся такая кусками. обрывами.
обертками шоколадными. табачными срывами.
смешными T-shirts и волосами_по_ветру_разливами.

а ты вся такая "пользователь ограничил доступ к профилю".
мятная на вкус. на слух стерва ты.

а ты вся такая Она.
знаешь, как это?
взять вас за руки, обоих, подтолкнуть к алтарю.
сидеть в первом ряду, улыбаться губами. глазами шептать "не люблю, не люблю, не люблю"
до этого еще пару дней в туалете блевать, мол, "сама себе докажу".
после речь толкать про взаимность и счастье, и на удачу, и за мир, и прочую лабуду.

а ты вся такая немного с дрожью. в светлом платье.
как идет оно тебе, знаешь? вряд ли.
сама себя считаешь не такой и умной, не красивой ни_разу (а сам - не урод ли?)
не желанной, ни теплой, ни той, которой бы дорожил.

а ты не такая, нет. просто он многое пережил.
многое переболел. перенюхал. перетошнил. перетрахал (хоть говорил, что любил,
врет, сука, ведь любил и меня, говорил "ты у меня последняя", оказалось не навсегда)
просто он пресыщен немного. и слишком он.
я его сторонилась долго. вот он все чувства и шашкой наголо.

а ты...ты вся такая. не такая, как я.
хоть тебе смешно это слушать, но эмоционально родная.
да.
ты сидишь где-то там. по другую сторону монитора
протяжничаешь "Мэдре". а может и вовсе на украинском меня к черту шлешь,
отправляя и-мэйл.

просто ты извини меня.
я буду писать.
я буду придумывать. тебя сочинять.
я буду выковыривать из себя рифмы. из тебя ответ.
я буду болеть нами тремя.
нервно каждой веной "бум-бум" от твоего_его "привет".

просто мне сейчас уже давно пора.
а тебя здесь, может, и нет.
а он молчит, хоть и горит в скайпе зеленый свет.
просто я снова сегодня буду ставить пивной рекорд.
а ты, знаешь...не хочешь, не знай меня.
хочешь, продолжай любить его.
только оставайся всегда такой.

На неживі дерева
сніг лапатий лягав…
А в зелених очах ялин
такі крики росли і стогони…
Наче у батьків, що дитину свою хоронили…

I. Advocatus diaboli

Я не буду
тебе слухати
бо вже німий
і серце вкрилося
гранітною лускою
я не буду…

Я не буду
слухати тебе
твою параною
і тверезу слушність
бо сміливий до грані…
я не буду…

Я не буду
тебе слухати
бо йду…вперед
і не подивлюся назад
ніколи. never more!
я не буду…

Я не буду
слухати тебе…
я не буду…
я йду…
я не…ні…але…
…

Трава чекає на
мою ніжність
голосом кличе
спросоння
п’є росу…
і кличе мене
у саван туману
…

Я... йду
я не буду…
теБе
сЛуХаТи.

II. Advocatus angelici

Я буду…
крутим віражем
як пронизливий щем
я буду…
як яблучний джем
контрастним дощем
я буду…
як поезії слем
одна з теорем
я буду…
твоїм кораблем
одна з мікросхем
я буду…
як срібний дирхем
одна із емблем
я буду…
таким
як
є.
2009

Заскочили зненацька думи тяжкі
Такі липкі неначе дим затяжки
Замотаного в «ПРАВДУ» дідом зілля
І косять мене думи на дозвіллі
Під корінь під самісіньке нутро
Усім що на долоні відбуло
З димами на дахах від неба губки
Що пінилось й дощами їло руки
І що прийде спекотним днем новим
Благословляю я і поринаю в дим

Зумисне роздерті світанки

Єлеєм на стомлений мозок

Лягають. Й думки-хуліганки

Кидають свої недопалки.

Болить мені, дуже болить…



Агонія – то евфемізм лиш,

А щирості часом бракує.

Зотлілих снігів попелищ,

Благаю: забудь або знищ.

Болить мені, дуже болить.



По вінця тобою я спита

Тепер, як колись, не цікава.

Любов’ю твоєю розбита,

Байдужістю щедро умита.

Болить мені, дуже болить.



Тікаю стьожками-нитками

Туди, де думок перехрестя.

Пробач, повернуся листами,

Гостями-вістями-дощами.

Болить мені дуже, болить.

І у снах, і в віршах, і в молитві,
І в осіннім листку, і у літі
Ми будемо разом, обидві,
Весняним промінням зігріті.
Ми будемо разом з тобою,
Пліч-о-пліч і слово-до-слова,
Аж поки не станеш ізгоєм,
Аж поки не струся в полову…

Интересно
что я делал
в то время как ты стала такой большой?

что я делал?

кажется бегал за хлебом
нет
клал камень на камень
а может быть шел по ступеням
стоял
одевался
оглядывался
передавал сдачу
пропускал идущий транспорт
садился обедать
хоронил маму
восемь лет хоронил маму
бегал за хлебом
как странно
мы рядом
тебе никогда не догнать меня в этом беге
я не могу тебя ждать
я способен лишь мчаться
ты прекрасна
но что мне с тобою делать
с тобой нельзя ни плакать над прошлым

ни с надеждой смотреть в будущее
которого
все
меньше

Мы машем друг другу руками
как плавниками
в аквариумах
разъезжающихся трамваев

Убежав с последнего урока
я столкнулся
со своей бабушкой
шедшей домой с рынка

Над ней вьются подмосковные метели
балы в Колонном
Мациевич-Мигуевич на летающей этажерке

Надо мной —
парашют Осоавиахима
со значка
прикрученного к куртке
черной пуговицей вместо медной шайбы

Мир
рухнул
когда оказалось
что стены моей разбомбленной школы
были в середине красными

Мир
рухнул
когда я увидел
что переулок
который я считал до этого вечным
перерезали
противотанковыми рвами

Мир
рухнул
когда в замерзшем аквариуме я увидел
удивленные глаза
рыбок

Он рухнул
и превратился в бездну
которую невозможно заполнить
ни телами любимых женщин
ни стихами

Прагнення, жага, порив, бажання,
Віра і надія, сподівання,
Жах, ненависть, смуток, біль і страх,
Злет, підйом, падіння ― все не так…
Істина велика в цих словах,
А у грі життєвій ти пішак.
Та якщо відчув все на собі,
Слів цих спробував уже ти смак―
Можеш вибиватись в королі.
В грі життєвій сміло участь брати,
В боротьбі з собою вигравати!

В очах туман, і горло душить біль,
Панічно розривають душу схлипи.
Ну як ти міг так швидко розлюбити?
Не вірю я, що ти тепер не мій…

Мій подих скутий голосом жорстким,
Звучать одні лиш збайдужілі ноти…
«Тебе любив. Любив тебе лиш доти,
Допоки пробачати тебе вмів…»

Не оцінила! Що ж, тепер земля
Не випадково тане під ногами,
Не просто так поранена словами,
Задушена слізьми, лишилась я одна.

Без оправдань, прощань, пробачень,
Лиш з гордістю пішов від мене ти.
Ми на жертовник урочисто принесли
Усе, чому раніше надавали значень.

Згоріло все дотла. І болісно дотліло…
Мільйони спогадів злилися в одну мить…
А рана ще жива, а рана ще болить, болить..!
Відлуння слів твоїх у серці заніміло…

30.10.2009

Катрусі


перелети мене через янгола
через янголя янголятко
з білими крильцями в білій кирилиці
з потерчам над губами
на голубій воді

та перелети мене через янголеня
почерез вітер левадами
вишиту воду хрестиком
голосом щекавицею ниткою корабля
з потерчам над губами

та перелети мене почерез янголенятко
та пригорнися собі обабіч води
та пригорнися мені в її янголінь
білими крильцями вишита янголань моя
янголедь моя янголинна з потерчам на щоці

та перелети мене почерез янголенятонько
почерез кола кириличні в голубій воді над губами
потерчам корабля на долоні янголень моя янголинь
відлунюючи хрестиком понад левадами
щекавицею понад вишиття вуст янголелю

та перелети

якби нікого не було,
чи ти б тоді була,
приберігаючи тепло
до витоків тепла,

до перелистування лун
і відлипання крил –
який би скрушився валун
аби тебе відкрив,

якими в озероснігах
дрімали б комиші,
і з-понад чим стирався страх
у кутиках душі

вона і сніг темнаво золоті.
тонкі сліди її тонких життів
ще тихо проступають крізь окладень.
і скапує волосся по щоці,
і сльози – голуби на молоці –
уже давно притомніші від знади.

і передзим’я – тільки озирни –
прозорішає до озимини
і – майже біле крізь блакитну крону.
подивишся: там родимка нічна
витримує небесні письмена
і на губах лишає тінь червону

Кіт Мирон заснув у скрині,
Та у тій, що в діда Мині.
Скриню синю - на замок -
Буде котику урок:
щоб мишей ловив у Мині,
А не спав у теплій скрині.


* * *

Плакав наш Муркович кіт:
"смажив рибку на обід,
а вона із сковорідки -
поскакала до сусідки".

*

Сія-сія Клим буряк:
і упоперек, і так
Все господар наш трудився
І до столу не барився.
Борщ зварив із буряка -
Страва Клима козака!

* * *
мила посуд доня Ніла,
ручки витерти схотіла.
Рушничок взяла в долонці,
Той, що висів на віконці.

Мишка грошей назбирала
І купила кусень сала.
Кусень сала чималенький,
Але й друзів багатенько.
Як почули цю новину –
Вмить зійшлися на гостину.
Мишка зразу без вагання
Всім роздала частування.
Залишився їй шматочок
Тільки на один зубочок.

2009

*
Позолотились кучері дерев.
Полощуть верби
Коси у потічку.
А висушить їх вітер.
Далебі.

 
я був чародієм * птахами кружляв уночі
переливами попелястими пурпуровими
ніжний нічний змій звивався на моєму плечі
музика проливалася лазурними зливами

левиці вкладалися біля моїх чобіт
на посохлому гіллі рясніли ясмини
земля розквітала * легко сміявся всесвіт
у прозорому просторі небес перламутрових

я зустрічав королев у хижацьких вертепах
я зринав у кохання на грозовій блискавці
готував еліксири на електричнім етері
блукаючи чадом усіх часів

у віхолі віхол



 -{-




 

І
Створила день, що стане невмирущим,
Запахне мною літер таємниця.
Чекатиме журавликів криниця,
Обмотана плющем в правічній пущі.

Коли мені спіткнутися об хмари –
Нехай вже буде відчаю по вінця.
Ніхто мені не принесе гостинця.
Міняю день омріяний на чвари.

Вустам гарячим відповім брехнею.
Бруківка не відчує слабкість кроку.
Я короную день, що не вмирає.

На рівні задзеркальної ідеї,
Усе, що спрагле, оживляю соком –
Із вен твоїх, незвідане “кохаю”…

Висхле небо сльозиться
Останньою краплею тиші.
Далі будуть гармати
І щось, не збагну до пуття.
Хтось такий заповзятий
У душу настирливо свище, -
Цвіркуном полохливим
У грудях сховалось життя.

* * *
Соковиті повисли червневі зорі.
Вогким вечором вислизну з-за бузини.
Залихоманить любисток, любов’ю хворий,
Заскреготять вітряками примари-млини.

Піде примха шукати загублену пару
(що сховалась і плаче за скельцями шиб),
щоб наповнити щоки солодким узваром
й гомоніти до ранку мовою риб.

Випадковості знак ворухнеться зачаттям.
Затремчу неспокійна і -... розіллюсь
У сліпому світанку неспілим щастям,
Позичаючи ласку, життям обернусь.
(2004)

Погляд надтріснутий дзеркала того,
Очі якого безжальніші скла.
Рідним свічадом відбита дорога
Відстанню світла раптово лягла.

Швидша за спогади думка осіння
Вирієм плаче, надрізана склом.
Тріщина сумом розбила уміння
Вірити в небо привітним крилом.

Променем зламаним стала надія.
Сумніву вітер востаннє – у шквал...
Світло між нами потроху сіріє
Попелом вдрузки розбитих дзеркал...

2009

Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їхній світ розбивають на скалки?
Коли їх примушують мовчки кричати,
бо зайве словечко з них зробить русалок...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їм у душу плюють, як в канаву?
Коли вони мусять всі мрії віддати
за мить насолоди безжально криваву...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їм у серце насипати снігу?
Коли їм вже нічого більше втрачати,
бо ціле життя - мов прочитана книга...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їхня доля вмирає від СНІДу?
І змоги немає її врятувати,
бо сили в руках не лишилося й сліду...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата?
Не чули? О, боже, які ж ви щасливі!
Щось треба у нашому світі міняти,
щоб більше не плакали очі красиві...


9-12.11.2009 р

& 7 &

& 7 &

Ти чуєш, весно? Принеси гостинця,
Оливи радості ти ж не забудь.
Обходь – і демагога, і злочинця,
І освіти важку, державну путь.

І якщо хтось чекає на ординця,
П’ючи оцю ринкову каламуть,
То хай кусає ліктя чи мізинця, –
Зганьбити нас нащадки не дадуть.

Гей, чуєш, весно, ти чого притихла?!
Велика в серці віра, а не крихта,
І день такий високий і ясний.

Трембіти й флейти, сурми і фаготи,
Я кличу вас до творчої роботи,
Хай бубна грому грають марш гучний!