Я заглянул к себе ночью в окно

И увидел
что меня там нет

И понял
что меня может не быть

Возможно
мир изначально
был черно-белый

и глухонемая природа
при помощи цвета
подавала нам какие-то знаки

А мы
смешали азбуку красок
окрасили землю
небо
воды

Тайна останется нераскрытой

(Правду. Кажи.)

Жінко,
виточена
із глини
встань
струнко
- Єві
крила
лише наснились, -
сміх гуркотом

Твій міжгалактичний
атом
струм
в пальцях
ніч
благословенна набатом
вертається

стрілки годинника
тріск у вилицях
і
вимерли
ти тепер
нова одиниця
часу
виміру

ти виточений
із каменю
дай
руку
як причастя
мантри
шептали ми
у
рупор

ранок
черкне вікно крилами
і
відійде
хто покору не брав
силою
став
вільним

Світанок не скоро. Мій погляд на стелі.
В руці, що тремтить, я тримаю портрет.
В душі сіра пустка. Я ніби в пустелі.
І тільки пливе сивий дим сигарет.

Ще будуть світанки в тумані від диму,
у роздумах ночі, жахи уві сні.
Створили так складно нещасну людину.
А може це щастя, що біль у мені?

До тебе торкався, вмирав у обіймах,
і знов воскресав і не вірив очам.
А потім ще довго стояв на колінах,
з поклоном молився небесним дарам.

Весь шлях на Голгофу пройшли ми обоє.
Кричав дикий натовп, плював нам услід.
Під градом каміння стояло нас двоє:
ще дівчина юна і сивий, як дід.

Душа пнулась в небо з побитого тіла,
а камінь все падав у злобі лихій.
Забули в екстазі, що притча веліла,
хай кидає той, хто немає гріхів...

Тобі збудували тюремні хороми.
А я відчуваю самотності страх.
Не треба в подяці вже бити поклони.
Лишуся самотнім, неначе монах...
28.08.20009 р.

Лишилося – у сон, як у мішок.
У сон без сну. У світ живої тиші.
Туди, де небо сліпне від зірок
І де нема моїх тривожних віршів.

Подалі від напруги і розлук,
Туди, де ранок воскресає світлий.
У добре слово і у чистий звук,
У світ любові, радості, молитви.
5.11.09.

Для донечки – мишки
Полущив горішки
Усміхнений тато.
Смачні ті горішки,
Цікаво ще й трішки
Всіх їх рахувати.

Ось перший і другий
В долоньці уже.
А третій , четвертий
Вона збереже.
Це п’ятий і шостий –
Чекають бабусю,
От сьомий і восьмий -
Вгостити котуся.
Дев’ятий – для мами,
Десятий – для тата.
Приємно горішки
комусь дарувати.

Чудово, що стало
Усім розділити.
Це Мишка навчилася
Вправно лічити!

2009

До серця пісня пригорнулась,
Немов до матері дитя.
Мої вуста її торкнулись –
І враз покращало життя.

В душі засяяла зірниця,
Розкриливсь голос, наче птах,
Летить до райдуги-дивниці,
Дзвенить на сонячних вітрах.

А я дивлюсь на синь небесну,
І серце тьохка солов’єм.
Цю незабутню мить чудесну
Я переллю в солодкий щем.

Ти не дивуйся, друже-брате,
Що я від співу захмелів.
Бо у душі сьогодні свято,
Її я піснею зігрів.

Давай за юністю затужим,
Нехай зіллються голоси.
Як хочеш буть щасливий, друже, -
У гості пісню запроси.

Я витвір космосу і ультрафіолету,
Прекрасна без одежі і плащу,
Я клаптик із куплету і сюжету,
Дитя магнолії і срібного дощу.

Прозірчаста і сповнена кохання,
Чиїхось і твоїх безплідних сліз…
Можливо я тут вкотре і востаннє,
Я тут по чиїсь волі чи на біз.

 
Василина Верховинка

зі співучих санскритських слів
одягни на цей вечір намисто
хай у мушлі перлина зблисне
не чіпай
не чіпай
не чіпай
не відкрити усіх америк
не розкрити усім душі
у краю кипарисових снів
забувай
про магічні слова...



Сонце Місяць

білий крук летить з рук
вечір пристрастно тіниться
орхідеями збовтаних хмар
розлітаються стріли розлук

у краю кипарисових див
на піску срібних снів

слідом трепетних ягуарів
скрізь туманну феєрію мрій



Василина Верховинка

...нам не вистачить мелодрам
у краю кипарисових брам
де метеликів рвійний політ
безнадійно-банально розтав
крізь туманну феєрію мрій
хоч реальність одягне вуаль
та скоцюрбиться в мушлі душа
за садами терпких ностальгій
за словами магічними – жаль



Сонце Місяць

невагомий пісок на твоїх
долонях безслівних
чари безжального аромату
ночей магнетичних
зі штормовими вітрами
над уламками снів
у неймовірній мелодії
безкінечної миті
крізь яку шурхотять
неритмічні серця
фантастичних майбутніх
перлин для намиста
на перламутрову пам’ять

про краї надвечірніх садів
про алеї терпких кипарисів



Василина Верховинка

у краю надвечірніх садів
осеніє
ковзкий перламутр
вислизає повільно із рук
і шурхочуть сипучі піски
по краплині
стікає журба
у краю кипарисових брам
лиш оця павутинка тремка
забриніла
мов дримба
причаєно
розлітаються стріли розлук
зігріваємо
кожну піщинку
у долонях
нехай не спішить

осеніє у світі
мій друже
а на серці
світає



Сонце Місяць

їм не треба розкішних прикрас
тільки спокій піском легким
тільки світлий небесний дим
розминулися пам’ять і час

у краю надвечірніх садів
на очах позолочених дів

сутеніє..

осінній каданс
між землею та вирієм
між печалями
& летаргією
жовто_холодним листям
кружляє
повільно
танцює в падінні
через мрії
та вітровії
у містично~
прозорий романс

їх сховає осяяна тінь
за шляхами та долями
під убивчими кулями
перламутром огорне кремінь

за роздоріжжями символів
у садах нерозгаданих снів



Василина Верховинка

сутеніє
уже листопад
срібна паморозь вкрила нас
розминулися пам’ять і час
і не треба осінніх прикрас
вже на чорному мармурі
глянь
біле полум’я хризантем
жовте полум’я скорбних свічок
крізь туманну феєрію мрій
не шукай романтичних тем
все засипле легким піском
тиша цвинтарна
листопад
сутеніє
таки сутеніє



Сонце Місяць

у мріях віддаленим берегом
зникає неясний смуток
в очах ніжних квітів
едемським садом
із небуття віків
музикою ледь чутною
обертанням долоні униз
нам подають
клятого присмаку вічності
на перламутровім лоні

між сонцем і місяцем
невечірня свіжість
чорно~червоно~білим
метеликом

у краю кипарисів



С*




 

Десь на п'ятому-шостому небі –
скажімо, десь над Бермудами, –
уже три
чи чоти
ри
червні
ти
мерзнеш на зупинці.
Як завше, спізнюєшся,
і нерви,
як завше, ти – останній у черзі
із поетів та інших чужинців
на наступну маршрутну сніжинку
з Едему до моїх долонь.
І кілька птахів,
і кілька дахів,
і два світлофори,
і зебра,
як завше, когось знудило,
і проїхали повз супермаркет,
потім бабця з візком, і сварка,
і кілька станцій метро,
у затор
і ледь не розтанули,
і запах чужих скронь,
у моєму волоссі
по дорозі; дорога довга
і я
перевірю, чи ти придбав
квиток
у вод і я,
бо пільги тільки
дітям, безумцям та Богу.

2009, осінь

(Синові Іванку, майбутньому лікареві)

…Ти чуєш стук чужих сердець,
Ти знаєш голос спраглих душ…
І ти щодня стаєш на герць,
Добром долаючи біду…

…Навколо осінь чи весна,
Навколо ранок або ніч…
А в тебе тут своя війна:
Ти проти смерті у борні…

…Лікуй! Як Авіценна й Гіппократ…
Лікуй! Немов Касьян чи Пирогов…
Лікуй! Бо співчуття – життя медбрат…
Лікуй! Бо медсестра життя – Любов…

Лікуй! Тримає скальпель твій Господь…
Лікуй! Вертай здоров’я в кволу плоть…
Лікуй! На бій із мороком виходь –
І не нашкодь…
І не нашкодь…
І не нашкодь…

…Ти не чекаєш нагород,
Ти не очікуєш оплат…
В палаті жде простий народ,
І плям не має твій халат…

…Твоя мета – допомогти,
Порятувати – твоя ціль…
Є лікарі… Один з них – ти,
З великим серцем люди ці…

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
08.11.2008 року

*
Удосвіта
Стежиною до тебе
Холодні роси осені зіб’ю.
До мене йтимеш,
Щоб не застудилась.

Впиватися яблучним соком
з твоїх перешерхлих долонь;
ридати всевидячим оком,
змітаючи сиве зі скронь;
співати штамповані оди
твоїм яблуневим вустам;
водити в саду хороводи,
дивуючи танцем кота;
злітати безкрилим пінгвіном
до синьої бані небес;
вбивати думки анальгіном,
наслухавшись радіоп"єс;
чекати небесної манни
в пустелі прожитих років...
Такої любові, мій пане,
від мене ти завжди хотів?


2009 р

Це тобі і справді – не здалось.
Все як є, - слова мої не хитрі:
Остигаю, як земля в мороз,
Як вночі розпечене повітря.

Сонце гріє. Та – не зігріва
Пізню осінь уже стільки тижнів.
Остигаю.
Як твої слова.
Як твоя невиказана ніжність.
5.11.09.

В Діброві в житі мак. Чого він мені тут?
Бо в хаті при столі чарки давно початі
Бо є в Діброві ліс а в лісові є дуб
Він Чаплин бо живуть на ньому чаплі

З туману ж – Сусуман – недовідомий край
Як дідів син сказав: "не зрадники як би ж то..."
А дід собі співа: "набої подавай..."
І жаль мені що не мені те вийшло

З осріблених сторін – така вишнева кров
Світ колами пішов а хтось прийшов на круги
І щось пече немов вогні з ярів-дібров
Чи голова покладена за други

            Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ,    
                незникомому    

День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.

Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,

Та вже видива вигнули вії:

Десь як закрут ріки, слова м’ята і сіль,
Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє...

Ви такий мені є – над плачí і платкú –
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.

От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево...
За горби, за міста в золотавих джмелях...

Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду...

Гей, то не туман на шлях
Білу вовну та й кладе,
То Богун-козак, то Богун-козак
Та й на ляха полк веде.

Наче навесні ріка,
Військо ляха залива,
Вилягає враг, вилягає враг,
Наче скошена трава.

Довго по полях-лугах
Ще Іван панів "хрестив",
То Богун-козак, то Богун-козак
За Нечая-брата мстив.

Воювали в ту війну
Аж до самої зорі,
Славу Богуну, славу Богуну
Заспівайте, кобзарі!

7503 р. (від Трипілля) (1995)

Вадимові К Р И Щ Е Н К У

Душа всю ніч стояла на колінах,
І в зоряні дивилась небеса.
Як мати, шепотіла щось калина,
Сльоза на серце впала чи роса?

Чомусь того ніяк не міг збагнути,
А рідний голос голубом літав,
І кружеляв навколо м’яти й рути,
І впав зорею на долоні трав.

І я летів туди, немов на крилах,
Знайшов зорю – і миттю в небеса.
Відразу навкруги так заясніло,
І зацвіла калинова коса.

Як мати, шепотіла щось калина,
Сльоза на серце впала, як роса.
Моя душа стояла на колінах,
І в зоряні дивилась небеса…

Босоніж шліфую підвіконня.
Я - сомнамбула, а в тебе знов безсоння.
Ти на місяць дивишся розкаяно.
Бачиш Авеля, але не бачиш Каїна.
Каїн же блукає по карнизах.
Він - вгорі, а ти і вила - знизу.
Він - це я, а чи лише примара?
Місяць затуляє чорна хмара.
І зникає дивне це видіння.
Вбивця знов шукав свого спасіння.
Врятувать його я не зуміла.
Знову брата брат підняв на вила.

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

На гойдалці котик
Відважно гойдався.
Ба! Навіть за прутики
Він не тримався.
Все швидше і швидше
Вперед та назад.
Не слухає Мурчик
Батьківських порад.
Мале кошенятко
Занадто пихате,
Бо хочеться друзям
Себе показати.
Все вище і вище!
Одна тільки мить –
І вже бідний котик
В пісочку лежить,
Із гойдалки раптом
Зробив він беркиць.
Ну хто пожаліє –
Киць-киць... Киць-киць-киць.
Гадаєте – друзі?
Та їм не до того –
Всі дружно сміються
З відваги малого.
Грозиться ще й тато:
– Намну тобі вуха!
А мама сльозливо:
– Коли ж будеш слухать?

Як добре, що все це
Було тільки сном.
Прокинувся Мурчик –
Вже день за вікном.
Стрибає наш котик,
Всміхається мамі.
Як думаєш, друже, –
Він буде слухняним?

05.11.09

Луч зари держал востро
Над сиянием костров,
Взгляд. Над бликом погребальным.
Над обрядом, над прощальным.
Над слезой жены с дитями,
Над заросшими путями.
Над копейками на веках,
Над обидчика потехах.
Надо чьей-то гнилой славой,
Над потухшей, над воссталой.
Тут хоть лопни, всё же зря
Смотрит пристально заря!

Дудка В.Р.
ХХХI.Х.IХ.

Зійти з небезпечних колій?
Ридати в рукав на людях?
Вірші мої – від болю,
Якому затісно в грудях.

Приходять вони від туги
За тим – дорогим і справжнім,
Від осені, від напруги,
Того, що не так, як завжди,

І – рвуться на першім слові
На жар і - потужний вітер.
Пишеться – від любові,
Якої подіти ніде.
5.11.09.

Цей листопад почався людопадом –
Усе це звично для природи;
Поспілкувавшись з стольним градом,
Аптекар в пошуках вигоди.
Біжить народ мерщій по маску,
Ще чергу ввечері займає,
Бо вірить він в «вечірню казку»
Й проблем ніяких більш не має…
Тим часом творяться дива –
Усе це звично для Вкраїни:
Того нема й того нема –
Аптекар з урядом єдині.
Позаду вже епоха помаранчу,
Як роздавали людям апельсини,
Сьогодні хтось таки збудує ранчо,
Бо дефіцит тепер пігулки-вітаміни…
Забулося вже якось про майдан,
Який, чомусь, почався в листопаді…
Природа не шкодує громадян,
Але на це начхати владі
Було тоді, як мерз її народ,
Ми вірили, в майбутнє України,
Ми вірили, що йдемо до свобод…
Зневірені сьогодні у руїні…
Мені не до політики, апчхи…
Тут головна проблема – це пігулка,
А на верху тихесеньке «хі-хі»…
Аптекар, пасічник, чи Юлька?..

у часи т.зв. холодної війни і тотальної колотнечі
моє покоління навчалося у невеликих школах
із розбитим вікном до квітучого саду
де мої батьки були ще зовсім молодими

за склом чорно-білого телевізора
генсеки були відвертими у шалених цілунках
вони зривали тривалі до сказу оплески
на цинічні заяви до вимореного голодом і війною народу

я вже тоді знав про свого ровесника у протигазі
він дивився на мене з агітаційних плакатів
ніби щось хотів сказати вказуючи рукою на сховище
де я і досі тримаю право на поржавіле ліжко на двох

недавно в мене забрали ім'я і переписали мою історію
оголосили холодну війну і припинили опалення
а на цвинтарі збудували потужний завод
він успішно будує економіку мого міста

наявність марлевої пов'язки
не врятує мільйони смертельно уражених
та чотириста п'ятдесят свинячоподібних
від аналогічного грипу

від погляду смерті юної породіллі
над якою стоїть чорнобильська мадона
а тепер і політики з пов'язками зі стразами
набрякають вени у мого покоління

як пояснити ненародженому синові
порожнечу цих вулиць де ми були іншими
унебезпечити його
від прірви тотальної епідемії

йдучи назустріч часові
я притискаю до себе батьків і дружину
світле сяєво дня
чисте полум'я духа

На базарі дід Гарбузик
Вибирав собі картузик.
До прилавка підкотився, -
І на хвильку розгубився:
"Скільки краму, люба нене!
Аж розбіглись очі в мене!"
Огірочки хочуть солі,
Кріп купує парасолі,
Бурячок - зелену гичку,
А Квасоля - довгу тичку.
"Дай картузик до лиця," -
Просить дід у продавця.
Продавець: "Чудово! Знаю!
Я за модою встигаю!
В цім сезоні - колір новий:
Темно-синьо-фіалковий.
Ще б тобі такий жупанчик -
Будеш, наче Баклажанчик."
Чуха дід живіт і боки:
"Обійдусь без шапки поки:
Кольори у нас в оселі -
Жовті, сонячні, веселі.
Краще я куплю на згадку
Гарбузисі шоколадку,
Жменьку білого насіння
І нового гарбузиння."

То скажіть: чому Гарбузик
Не купив собі картузик? :)

* * *
В кінці двадцятого століття
Зродив радянський Вавилон
Степи чорнобилем укриті,
Узяв заручників в полон.

В собі примару надотрутну
Ми носим як своє дитя,
О, як підступно, як нечутно,
Ти в наше вдерлося життя.

На край труда, добра й любові,
На зламі двох тисячоліть,
Упали атомні окови
Й жахну годують ненасить.

І як колись божкам поганим
У допотопну давнину,
Ми рознещасними хохлами
Чортам приносим данину.

Молюсь до тебе, Божий сину,
Запізне каяття прийми,
Хай вогненосну домовину
Загасять ангели крильми.

Як час прийде й ти скажеш “Треба
Тобі прощатися з людьми”,
Ти навзаєм святих на небо
Дітей із Прип’яті візьми.

Я ніс тобі тривоги Тузли,
І болі, й радощі земні,
А ти, моя прекрасна музо,
Назустріч мчала на коні.

І світ від подиву притихнув,
І я від радості завмер.
І це велике щастя й втіху
Я роздаровую тепер.

Хай б’ють вітри осінні в груди,
Я не спинюся – і на мить.
Ви не дивуйтесь, добрі люди,
Лише погляньте – хто ж то мчить?

Вже майже грудень.
Місяць карантину.
Мені так добре в затишному коконі.
Зітхає вечір безнадійно в спину:
Ні сподівань,
Ні спогадів.
Ні докорів.

Мені так добре не іти назовні,
Ростити крила дужі і оновлені,
І жити, хай, можливо, й не на повну,
Проте обов’язково щоб наповнено.
5.11.09.

Обхопили рими, як браслети.
Там, де тисне – аж біліє вірш.
Так біліє на душі поета,
Коли слово випаде.
Облиш
Їх в'язати, так, як бранців в’яжуть.
Їм браслети рими замалі.
Будуть вірші -
Слів пухнаста пряжа –
Білі-білі, наче киселі.
5.11.09.

Ігорю Павлюку

Дні настали – не солодкі плитки.
Тиснуть думи... (На просторах випаси!)
Обертається планета швидко, -
Не встигаємо із неї випасти.

Час притиснув. Щільно. Суєтою.
Справ як завжди – видимо-невидимо.
От і добре… А не то з тобою
Вже блукали б в космосі відкритому.
5.11.09.

* * *

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю! Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий, Син людський.

В бетон одягнута байдужість
Міняє вірші на рекламу.
Коли вже нице не подужать,
Дивлюся в небо, що над нами.

Ти наче білий-білий голуб
У потемнілім передгроззі.
Зорій! Щоб не було ніколи
Кінця Поезії і Прозі.

Вклонюся боязко-пречисто,
Лицем впаду до стоп,
Я відлетіти в Ирій хочу,
А після мене - хоч потоп.
Насолодити душу медом,
Нектаром сонячних розмов,
Втопитись у благословенні,
Яке не у собі знайшов.
Навчитись жити як вони,
Світлі янгОли твого духу,
Трансформувати у Любов
Хворо-ускладнену розруху...

Торкаєшся мого обличчя, наче люстра у порожній залі –
Проводиш пальцями по гострих вигинах вилиць –
Ніби не віриш, чи боїшся повірити…
Тонка оболонка, півпрозора плівочка моєї шкіри зимна,
ніби я - запакована свіжозаморожена курка із супермаркету.
З тією хіба різницею, що синюшні ниточки вен на скронях пульсують:
Тук-тук-тук, - і потім цок-цок-цок, як старий, дідів іще годинник.
-Зозулько-зозулько, скільки років іще чекати?
Чи ти це питаєш у мене,
чи я – у пташечки із дзиґарика?
...Я завжди страшенно мерзну в цю пору перших снігів –
Час Кінця, одвічної порожнечі, загубленого зеленого шалика, задубілих пальців
Шибеницького (від слова «шибениця») завіконного пейзажу, коли весь світ
– без птахів, без листя і без трави –
нагадує один великий сиротинець.
- я, - кажеш ти, - люблю, - і розламуєш велику помаранчу,
що невідь-звідки узяв серед ночі – тебе, - і годуєш мене з руки, як довірливе маленьке звірятко…
…цівочка соку - солодка дезертирка - тікає униз по шиї і ховається у видолинку грудей,
але ти перехоплюєш її ніжними – пильними – вустами…
а потім усе сплутується, і межі стираються, і слова, і обриси,
і сон заплітається за сон, як густа дівоцька коса.
…і ми уже не бачимо, як на світанку
великою циганською голкою церує розлізле небо
вершник Часу Кінця –
віршник Часу Початку -
ангел у ватно-марлевій пов'язці.

*
Давно вже гуси
Відлетіли в вирій,
Залишивши на пам’ять нам сліди –
Кленове листя,
Що услало землю.

фото автора

Мишка в білім фартушку
Бігла швидко по лужку,
По стежині навпростець –
На великий путівець.
Бо сказала їй мала
Сіра мишка польова:

“Нині зранку по дорозі
Везли два мішки на возі.
А в мішках тих, як годиться,
Золота була пшениця.
Я була там недалечко –
Дірку вгледіла в мішечку,
З неї сипались зернята
На потіху нам, звірятам.
Повний кошик я набрала,
А оце тобі сказала,
Тож, подружко, не чекай,
А біжи по урожай!”

Добре вірних друзів мати –
Не дадуть голодувати.

2009

і пісня виродиться в схиму –
спотворену сестру «люблю»,
так осінь переходить в зиму,
як блиск у тьмяність кришталю.

листопад 2009

Расстояние между нами

можно измерить только весами...

в граммах.

Улыбки, веселье пьяного бала,

Вальс и залитое вином твоё любимое бальное платье...

надменные позы....

Сегодня я и ты - герои.
В старых английских фильмах....
мелодрамах.

Нежная белая кожа, душа из фарфора...

как жаль, что
твоя любовь ко мне измеряется не иначе как в дозах.

Тебе люблю, похилена Калино,
Під тягарем плодів своїх Ти похилилась,
Але ніколи Ти не шкодувала
За те, що в Тебе донька народилась!

Люблю Тебе, моя Лебідко,
За те, що крильми розганяла хмари,
Що з твої легкої руки
Моє життя пройде не марно!

За те люблю, весняне Сонце,
Що посмішкою завше сяєш,
Що ласкою й теплом завжди
Ти всіх навколо зігріваєш!

Люблю Тебе, Матусенько рідненька,
Бо ти калиною, лебідкою і сонцем
Завжди поспієш на підмогу
Як лиш біда постукає в віконце!

Нехай Тебе Господь благословляє
На многії і благії літа,
За те, що Ти любов усім даруєш,
І будиш до життя, немов весна!

немає шляху,
є тільки точки.
як знаєш де ти?
бо маєш все.
я маю все, але більше:
моя точка розмита,
моя крапка – то море.

не переплисти,
не випити. дмухати.
терти. терти і дмухати.
допоки лишиться один кришталь солі.
немає шляху, і не вірю у долю.
немає води, а риби довкола –
лиш м’ясо,
я тебе їм, щоб тебе народити нового.

Я намалюю тобі сонце, щоб тебе завжди гріло
Я намалюю тобі зорі, щоб ти частіше торкався неба
Я для тебе, хочеш, намалюю навіть Бога, але не можна
Так дивно,
Хто я для тебе?
Хочеш, буду тобі чарівницею
Гулятиму полем, надмухаю вітер
А вверх полечу - хмар не зжалію,
Розірву частинами,
Щоб тобі було снігу
Хочеш, стану для тебе жінкою
Зриватиму яблука і пригощатиму
Із нас як із тіста зліплю твого сина
Тілом своїм годуватиму
В колиску твої обгорну мрії
Буду злегка штовхати,
У вушко співати
Ти мов дитя тихо спати

Мій юний ангел випурхнув із хати,
Веселий від диявольських утіх,
Щодня йому я відчиняю ґрати
Моєї келії й пускаю на поріг.

Щодня кладу на крила свої руки,
Що пахнуть цвітом едемських садів,
І слухаю шалений серця стукіт,
Що рветься із звабливої груді.

Щодня збираю зорі поцілунком,
А їй дарую перли навзаєм,
Виповнюємося любовним трунком,
Себе і світ гріховний пізнаєм.

Купаємося в пестощах грайливих,
Солодкім первородному гріху,
І сповнені думок природно хтивих
Втішаємо розбурхану жагу.

А потім ти ступаєш за порога
Щаслива від утіх, немов щеня.
Чи знає муж, які крислаті роги
Йому ти мостиш мало не щодня?

стіни прямокутні бачу,
білу стелю і людей,
що живуть, сміються, плачуть
в поглядах моїх очей.

чую я знайомі звуки:
ритм, і музику, і спів,
чую дзвін і чую гуркіт,
чую букви різних слів.

я живу, я бачу, чую,
скоро віку чверть мине.
і лише одне дивує –
не помітив світ мене.

Прошарований відчай тривогами
До порогу свого проведеш,
Щоб удосвіта тінями довгими
Підкоритись безжальності меж.

Ранок зійде, просякнутий ліками,
І залишить коротке "Бувай!"
Бережи себе, промене світлий мій…
Вибиваються пасма за край.

Під егідою чорних апострофів,
Упиваючись кров'ю розмов,
На стерильно-безлюдному острові
Числить дні невблаганний призов.

І знову так, як і було раніше:
Все на місцях, провітрені кімнати.
Мій Янголе, пробач мені за вірші,
Які я не могла не написати.

Нарешті наодинці ми з тобою.
Затихло все зсередини і ззовні.
Затихло так, як поле після бою:
Усі думки ясні і послідовні.

І кличе чай мелісою, жасмином,
І надвечір`я лагідне і сніжне.
А поспішати, Янголе, куди нам?
Я надто втомлена.
Я надто, надто грішна.

Усе так само. Хоч уже й не схоже
На те, яким воно було до літа.
І вечір зорі над землею множить.
І сніг ряхтить.
І далі треба жити.
4.11.09.

За вікном шалена злива
Креше з кременя мечі.
В небі хмара чорно-сива,
В серці – рани та синці.

Вітер виє стоголосно,
Невдоволено реве,
Стало моторошно, млосно,
Тужно, безнадійно зле.

Навпіл небо розіп’яли
Блискавиці-візаві.
Лячно віти застогнали.
Стихли коники в траві.

Розірвався грім потужно,
Чи то в небі, чи в мені.

Наввипередки
змагаюся з Часом...

а Він каже,що Його неможливо наздогнати!

Похапцем
перегортаю сторінки з минулого...

так і не вловивши сенсу поміж рядків.

Вкотре
намагаюся розпочати все з нового аркуша,

лишаючи ще менше сторінок до кінця моєї Книги Життя...

Всего страшней -
ходить по городу,
Где вас убили.
(Лариса Морозова-Цырлина)

Когда-то древняя Флоренция
убила Данте.
Без травли в прессе и рецензиях,
без секундантов.
Изгнанник вечный - гордость города,
но до могилы
земля, отвергнувшая смолоду,
не стала милой.
И он стоит, взирая сумрачно
в своем бессмертьи
на небожественную суетность
родимой тверди.
Жива обида, нерасколота
в небесной силе.
Как страшно это - жить над городом,
где вас убили.