... Що там було, стривай?
Задуха декорацій,
Зачуханий Горацій,
Зашмульганий трамвай,
Завзятий піонер
На стежці каменястій,
Продовжувач династій,
Хранителька манер,
Старійшина, старці,
Трофейні чорнобурки,
Напучування дурки
З указкою в руці,
Пеніцилін, коклюш
(Чи коклюш), санаторій,
Омана Євпаторій
У плісняві калюж,
Пикате і рябе –
Полковник-самогубця,
Його любаска Любця –
Друкарка в МҐБ,
Відомий місту ЗІМ,
Вітрянка, жовтяниця.
У жовтні місту сниться
Чума холодних зим,
Завскладом погорів,
Повсюди спів Джамбула,
Держава не забула
Своїх оленярів,
Застуда не зника,
Завжди напоготові,
Культурно-побутові
Діла відставника,
Передміський «Тайвань»,
Товкучка опупенна,
У прихлипах Шопена
Вервечки поховань,
Варенична, пивна,
Кондукторки бедраті,
Русалка на цераті
У пахощах вапна,
«Склотара», «Індпошив»,
«Утиль», «Ґалантерея»,
Заручини в єврея,
Завмаґа хтось пришив,
Сльота, «манту», «пірке»,
Нудота карантинна,
У місті скарлатина,
Ковтати щось гірке,
Лахмітники, склярі,
«Гострю ножі», хворіти,
Напливи «Ріоріти»
В якомусь попурі,
В якоїсь там рідні
Поштівка з Палестини,
Безвихідні гостини,
Пропащі вихідні,
Вже ради не даси,
«Закусочна», «Сифонна»,
В коробці патефона
Згасають голоси...

20-25 лютого 1997, Erding

Чому ти йдеш?
Чому йдеш саме ти?
Хіба тобі набридло наше щастя?
Ти хочеш перетнути всі світи,
а на дорозі лиш одне нещастя.
Ти хочеш все відразу,
та пробач, нікому не дано це зрозуміти.
Чому ти йдеш?
І смуга знов невдач,
не можу я ні дихати, ні жити.
"Пробач мені" - луною в небуття,
"Пробач" - та вже занадто пізно.
І память знов прокручує життя
немов стару, давно забуту пісню.
А ти ідеш... Куди ідеш, скажи?!
Куди тебе несе холодний вітер?
А може, ти це дійсно заслужив,
а я - твої жалючі сірі квіти.

Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес,
Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.

А за тім”ям лишалися хаос і чад.
Долі й болі лишились хрестами стирчать.
Понад план чавуни, п”ятирічки, парад –
Десь пливуть в позапросторі. Може – над...

Де, крім них, розчинились верстати й шприці,
Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці.
По асфальту розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь голоси...

...Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам”ятаючи все, пам”ятаючи всіх,
Визначає ходу твоїх злодійських ніг...


2005

Ти десь тихо живеш - від вугла до вугла.
Але я тебе пещу у несамовитім
серці. Дівчинко! Знала б ти, де ти була!
До яких я тебе приміряв краєвидів!

Твоє гумове ім'я влилось, як оцет
в дієтичне життя, у фальцет вечоровий.
Понабились у кров, і в печаль, і в райцентр
твої губи, і очі, і брови.

Миготять вечори. Кольори. Городú.
Сходить сум. Кам'яніють гризоти...
Щось у світі комусь. А мені оце - ти.
Повсякчас. Над усі горизонти.



1996

Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.

Кучерями, вітром і залізом
Бурхає, буяє, а тоді –
Навздогін лишається надрізом
Волоцюзі, грішнику, тобі...

Й провіщає те, що світлотінню
Набігає й сліду не лиша.
І – провідником чи провидінням –
Все тремтить попереду душа.

2004

Тільки скажи - і я стану твоєю назавжди,
в голосі ріднім почуючи теплу весну.
Тільки з тобою буваю я ніжна і справжня.
Душу для тебе крізь смуток і біль пронесу.

Знаю, що сила моя - це кохання до тебе.
Віра наповнює змістом буденне життя.
Впевнена я - тобі також самотньо без мене.
Знаю, що буду навіки я тільки твоя...

Сонечко гарненьке посміхнулось,
Оченятками круг себе повело,
Жвавенько на ніженьки зіпнулось,
Та пуститися маленьке не змогло.

Побоялось, бо ж іще маленьке.
Ніжки ще слабенькі у хлоп'я мого.
Та так хочеться дійти до неньки,
Що не стримати бажання вже того.

Грають оченята голубенькі,
Мерехтять вони, як дві ясні зорі.
І голівка хилиться біленька
На коліна мамині в веселій грі.

І маля так весело сміється,
Що сльоза у мами на очах бринить.
Голосочок, як дзвіночок, ллється
І кудись у невідоме вже летить.

Скільки, сину, родості хмільної
Ждуть тебе щодня у домі твоєму.
Син маленький - ось причина тої
Крилатості й натхнення моєму.
2009

...Поверни мені день ошатний
бо нависли на виріст хмари,
бо дощі, то листи приватні
і розмови у кулуарах…

...і невтішно без парасолі
і, - коли голова невкрита…
Й невтямки, що живу в неволі
необробленого сграфіто.

…Листопад, як весільний посаг.
Під ногами старенький килим...
Тільки інколи блисне просинь
і ослабнуть жорсткі вудила…

В суботу 14 листопада о 13.15 у прямому ефірі Ніціонального радіо "Культура" (3-й канал) в авторській програмі Володимира Бойка відбудеться творча зустріч із композитором Олексієм Кисельовим та поетесою Юлією Бережко-Камінською, присвячена виходу її поетичної збірки "Контрасти". Запрошуємо до розмови!
2009р.

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
забинтував збожеволілий квітень...
Нам не лишатись навічно у сні
наших ілюзій.
Минає усе...
Не захотів,
а можливо й не зміг,
Бог захистити оазу любові.
Рветься душа на півслові
"прощай".
Страшно
та зайві інакші слова.
Лиш
не вбережена,
дивом жива
хвора Любов
не вмирає од болю.
Марить на волю
і
разом з Тобою
не дозволяє померти мені...

...Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
анестезує обдурену душу.
Я
вже
нічого
нікому
не мушу,
й
більше не маю ніяких боргів.
Я не шукаю уже берегів
світу,
в якому палають вітрила
і
роздирають навіжено крила
ті,
що волають в багнюці повзти.
Я
не бажаю вже більше мети.
Світ суєти –
лиховісне безцілля…

...Білим по білому
збілює
біля
верхньої щаблі східець в небеса
білоомріяна мною Краса
у неосяжній своїй далині.

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг.

Сніг наче дощ …
Дощ наче сніг…

2003р.

Усе – як було. А на вчора – не схоже.
Час літо із нашого раю висмоктує.
І яблуко зріє. І серцю тривожно.
З`являються вірші у тріщинах спокою.

О, бути б мудрішою – не переймати
Печалі, яка недалека од відчаю.
Він знає, чекає, твій дивакуватий,
Він тугу ночами твою розмагнічує.

Усе це минеться і видасться грою,
І час в лабіринтах своїх позаховує.
О, тільки б одвічне було наді мною –
Примарною і тимчасовою!
12.11.09.

Мене ніхто не змушував любити -
Сама я своє серце віддала.
Тобі вдалось мене заворожити,
Я серце своє в жертву принесла.

І почуття жагуче нами вже керує
І крутить голови палка любов.
Життя в рожевім світлі все малює,
У жилах наших закипає кров.

Душа моя, як соловейко в клітці,
Тебе щасливим співом веселить.
Не хочу волі на зеленій гілці,
В такій неволі солодко любить.

Тебе до смерті буду я кохати,
Вслухатися у тихий голос твій.
Я навіть буду в снах тебе шукати,
Коханий, рідний і єдиний мій.
2009

Книжок полиці
автівки
обличчя як візитівки
великі налякані очі
спаси і помилуй
Отче
Змінюю сум на каву
з корицею та вершками
з подивом
ач яка Ви
підходять тендітні дами
лякливі неначе сарни
та пристрасні мов тигриці
Скуштуйте
ви такі само
я бачу по ваших лицях
Ось усміхи ледь помітні
м'які та горді постави
ось сміх
наче дощ у квітні
в горнятку смачної кави
Катарсис душі власної
це злива в краю безводнім
так просто
бути собою
так гарно
жити сьогодні
05.11.09

чого тобі, зимо: з полону ідемо.
подовшало розмов, як вигинів на карті.
окріпли ґражди слів у кутиках розмов,
як патетичний шов на тріснутій кокарді.

і притча з полину про листяну війну,
про мітки на стіні, обмочені у хвою, –
про трою, що її врятовано до сну,
аби на денці сну поруйнувати трою:

трояндову її – з дзеркальних кучугур,
з болотяних люкроз, притулених на біле, –
коли раптовий крик відлунює об мур
загублених вікном, усе ще уцілілим.

чого тобі іще: безодню на плече,
чаїнку осоки і хриплого туману.
і хай не по щоці остання міць тече,
по снігові – нехай, а по щоці зарано

упоперек душі одні і ті ж овації,
киргизи в рушниках, вечеря і самум.
дописаний вінок зневажує Горація –
самому ж одягти хіба лише на глум.

пелюстки і листи в розлогому перетині,
їх рустикальна тінь вихлюпує в кумис.
і вітром не риплять віконниці веретяні,
і обруч золотий над стійбищем завис.

до піднебіння од прилипли відображення,
хурми і часнику окрушини блищать.
ти витираєш піт і слухаєш поважно,
як в дальніх комишах самотньо стигне чай

сокиру в руці не догледиш – вона не сама,
їй ближче до неба на ідиш отари і трави.
стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,
і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.

судома не втримає знічену крихту держави,
що – тінь морова – з волохатих колін вирива.
губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,
бо з губ золотистих уже тятива кучерява.

коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –
уривками ранку – над степом, над возом, над мозком
окрилює лоскіт – вертаються з поля рої.

над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.
рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…
до стертої млості утримуй в долонях її

цей час – як обростання хвилями.
по колу ширяться тіла.
і лиш деревами похилими
відпочиває омела.

стікають крильцями до кореня
хіба мурахи золоті
і засинають, упокорені,
в непокорованій воді.

підеш по горло в темінь ликаву.
як дріж холодний по спині,
канонізовано великими
здаються кратери на дні.

опалені або відламані
сліди отетеріють вглиб,
де відобразились на камені
гортанні силуети риб.

ще мить, і вал накриє голову, –
і я не знаю наперед,
чи відкладусь у цьому колові,
чи допливу до тих дерев.

і буду в омелі зманіженій
надію важити малу,
допоки хвилі не піднімуться
і не накриють омелу

Осінь знов натякає мені про своє повернення,
То дощем посіче, цвіркунам розладнає скрипки,
Згірклий дим понесе і раптово в обличчя оберне ним,
То листком пожовтілим пожбурить прямісінько в шибку.

Я читаю її послання поміж калюжами,
Намагаючись кожного разу минути Post Skryptum.
Я люблю тебе, осене, гостру, бурхливу, застуджену,
Але дай ще два тижні потішитись бабиним літом.

Спиваються художники, божеволіють поети.
Муза грає митцями в шахи.
Янголе-охоронцю, відгукнися, де ти?
Порятуй від жаху.

У свої ховаюсь недоліки.
Думаю, що, як це випадково?
Але ми таки алкоголіки.
Алкоголіки слова.

Малиновий ґудзик…і пахне весною.
І кава на кухні холодно-гірка.
А сонце гаряче, а ти не зі мною.
Мелодію вітру хоч чуєш зрідка?

Фарфорові ляльки, повітряні кульки,
Намети і зорі в книжкових лотках.
Закінчились в мене цілющі пігулки,
Що світ кольоровим робили у снах.

Меланхолійно, боязко, невпинно,
Штовхаю сіре небо подалі на схід
І мрію в формаліні сховати невинно
Сердечні рани всім людям на сміх.

Малиновий ґудзик…заплутані вії,
Знов у нестерпній легкості життя
Згубились думки, закінчилися мрії,
Невже це і є незбагненність буття?

Увесь той бруд, смердюче-чорний гуталін її емоцій,
шо терновим гадом уподОблює її Горгоні,
шо навмисне жалить і болить її саму,
увесь той біль, шо розтирається долонями в кишенях,
шо крихтами старого тютюну засипА її коліна,
уся безпомічність і гоноровість, вся безпорадність
і "Кому в табло?"
усе, шо лайновИм компостом
закрива її гортань на людях,
шо змушує давитись власним язиком,
старою сукою(собакою)смішити небо
гливким жалЕм
КОЛИ увесь той хлам, уся та емпатична дупа,
усе те, шо колись прорветься-протече
прозорим, мілілітровим етилом
скрапає, скрапотить їй на обличчя кислотою,
і засмердить паленим м"ясом та солодко-кров"ю,
лиш тоді
вона.
назве.
тебе.
любов"ю.

Засумували
Раптом дерева довкруж.
Час роздягання.

Знають, що вабить
Всіх не завжди нагота.
Барви найдужче.

Сукні пошиті з листків
Землю прикрасять –
Довгі, рясні з декольте
Й міні спіднички.

& 6 &

І не дивись на мене, мов чужинця,
Бо люба серцю рідна сторона.
Ти знаєш – тут дідів свята землиця,
Й могили предків береже вона.

З очей духовних спала пелена,
І сліпить душу – думка-блискавиця.
Пісень княгине! Їхня вишина
Чарує нас, як райдуга-дивниця.

Який цілющий цей п’янкий розмай!
Мабуть, не дочекається світлиця,
Щоб хтось бодай хоч квіточку приніс.

Як тільки засумуєш, то гукай
На повен голос і підхопить ліс:
“Ти чуєш, весно?! Принеси гостинця!”

Ловити осінь крізь прочинене вікно
І вітер відбивати від оголених грудей,
Міцне злизати й випити вино,
Від тебе заховавшись й від людей…

І смакувати тишу з білих стін,
І запалити довгі ароматні папіроси,
Для мене вірші наче кофеїн,
Для тебе кучерява, а в житті простоволоса.

І не чекаючи тебе ковтати рими,
Навколо шиї хустку обв’язати,
До потемніння у очах, і пілігримом
В молочному тумані заблукати…

Податись поміж дощ і листопад,
Мовчанням проводжати чиїсь кроки,
Дістати із кишені шоколад,
А потім – у всі боки, у всі боки…

Обоє знаємо, що це – уява,
Навіяна бажанням забуття.
А ти цілуй і пригортай ласкаво
На цій межі реальності буття.

Хоч я легеньким порухом руки
Спинитись намагаюся востаннє,
Та порух той зневірено-леткий –
Зникає у достиглому бажанні.

2009

Панове присяжні і пане суддя
За що звинуватили Осінь?
За те, що дощами ридає вона?
А крізь що їй пройти довелося…
Спочатку зібрала вона смакоти,
Наче Яків єдиного сина, у жертву
Готова була без вагань принести,
Віддала все й зробилась як мертва.
Скориставшись цим вітер-маніяк
До кісток обідрав її бідну. Зомліла…
Панове присяжні, засудимо як?
За те, що в душі наболіло?

Дайте щось від життя собачого,
щоб не вити від самоти,
щоби щось в цьому світі значити,
щоби мати до кого піти,
щоб не злитись від грошей нестачі,
від розпуки не різати вен...
Дайте щось від життя собачого,
Або просто – гематоген.

Зіниці море. Світу береги.
Коли ясніє – Богу вільно
відспіви бгати за покійних,
лоліт вкладати з краю берегинь

і робу емігранту одягти.
У цій кімнаті ти не перший,
хто голод никотинний з верші
затуплює вином до сліпоти.

До правоти доказуєш, що ти
був господом собі і сином
для матері, для світу – клином.
Те журавлине не візьмуть чорти

і скільки би не начертив – люби
себе, де батьківщина тихо
дається знатися на лиху,
на дзвонах щастя, рівчаках журби.

Її сльозою ти не розгубив.
Позастигала, наче магма,
як гріш, стиснула діафрагму,
дала впійматися коли знобить.

А що болить – то янгол встереже.
Прибережи серцеву пристань
на цю розмову якористу,
де на питання "ще?" холодне "вже".

Невже? Авжеж – цей берег полонить.
Невже те "вже" вартує ждати,
не знати як дотліє матір,
терпцем урвати родовиту нить.

Мов крики чайок, виплески тривог.
Коли видніє – божевільно
не відспівати за покійних,
аби нам вибгав трохи серця Бог.

11 Листопада 2009

Слабкий порух тіла.
Здригаюсь в фіналі.
Плекала. Хотіла.
А маю, що маю.
Описую коло.
Подвійне.В повітрі.
Німою рукою.
До когось.Нізвідки.
Де чорна безодня
вдивляється пильно
розвернутим дулом
на тебе. Повільно.
Болючим цілунком
у скроню прощаюсь.
В твоїх обладунках
з тобою вінчаюсь.
Кричіть! Панікуйте!
На всьому навчайтесь!
В«яжіть і лікуйте —
я більш не пручаюсь…

Заховались від шалу в простинь
Запізнілі зізнання в прозі
У багряних панчохах осінь
Пише казку на двох одну.

Я і досі вплітаю в коси
Запах слів і нічних морозів
Скрегіт снів на твоїй підлозі
Всі прощання і всі “люблю”.

Запізнілі зізнання в прозі
Заховались від шалу в простинь
Наш останній нервовий постріл
У голодну густу пітьму.
9.11.09

Чаклунка одягла свої обнови,
Ясного сонця стишила ходу,
Старанним пензлем обвела діброви,
І вже смакує грушами в саду.

Розсипала бурштинове намисто —
І на м’яких шовкових моріжках,
Під таємничий шепіт падолисту
Добродій-жовтень ходить по стежках.

Відсвічують багрянцем дивні чари,
Тремтять на листі крапельки роси,
І сонце нишком супиться крізь хмари
На тихі приворожені ліси.

Перегортає землю сивий леміш,
Мов сотні раз прочитані томи,
І сіє смуток з радістю впереміж...
Надворі осінь стріпує крильми.

Предивний сон!
Такий чудний спочатку:
Був день ясний,
І річка чиста-чиста.
І я, малий,
Стрімляв у воду рученятка,
І обіймала їх
Вода іскриста.

Та враз роки
Димами промайнули,
І та вода вже
Обпікає руки.
Бо в ній сліди
Чорнобильського мулу.
Бо в ній важкі
Ціанисті сполуки.

Я плакав у ві сні
Від того болю,
В отруті
Захлинаючись поволі.

Чужий подорожній,
туман спозарана,
до вікон чагар.
В кімнаті порожній,
мов пам'яті рана -
затихлий дзиґар...

(2009)

Смерть була у волосі, у голосі.
Дóлів з кóня. Це не з оперет.
Переблиснув, наче спиці в колесі,
Сріберний - із черню - той поет.

Сріберний - неначе в осокора
Вітром позавернуті листки.
Хай доп'є душа короткозора
Панахид осінні коньяки.

Що стоять, високі і повільні,
Між дерев, спрозорілих до дна.
Тіні всі похмільні - та в промінні.
Кожна друга жінка - неземна.

Неземна.... І він за видноколом,
Між промінь пливе на Божий згук...
Гасне осінь. Плине Римарук,
Темряву і плоть здмухнувши долу.
...................................................
Фук. Фук. Фук. Фук.


2008

Віриться не вітрові – стіні.
Сивині – по лíтах і по зимах.
Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні,
Скришуючи розпачі на згинах.

Наслухай: дотлілу оболонь
Живить гул зі сподів незатвердлих.
Невловимо - так, як біля скронь
Завитками в’ються кращі з мертвих.

І вустами куль і межиріч
Шепотять.
А луни – у крові нам.
Адже Україна… Адже ніч...
Невловимо?
Дарма.
Україна.

2007

Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розгляда через небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.

1997

Трішки ще і рік Новий
Прийде до нас спокійною ходою.
І ще пручатись буде той, старий,
І не даватиме душі спокою.

Тривожить буде спогадом серця
І з теплим щемом приходити зранку,
Та по-новому вже співатиме душа.
Це буде вже нова співанка.

І новорічна ніч запалить десь
Надії щирої тендітну свічку,
І з’явиться новий вже день.
А буде так тривати вічною

Мінятимуться день за днем
І рік за роком проходити будуть,
А в серці той тривожний щем
Ворушить буде душу людям.
17. 12. 2003 р.

І дні сирі, як розмокле листя.
І ми чужі, мов на себе не схожі.
Тікають повз осінь сумні перехожі,
Над ними небо - тонким батистом.

Над нами довге, важке мовчання
І почуття наші всі - на порох.
О, гордість, гордість - одвічний ворог,
Що першопричиною є страждання.

Прибите листя дощів цвяхами.
Пролита радість із необачності.
Тут осінь знову ячить птахами,
А кожен подих, - що крок до вічності.

Листя осіннє
Золотом чистим ряхтить.
Сонце сміється.

Листя опале
Сріблом холодним тремтить.
Місяць зітхає.

Милій своїй принесу
Золото й срібло,
І бурштинові разки.
Гарне намисто.

прийшли без сірника
і свічі з воску не горіли
годинник вгнав тоненькі стріли
у ранній світ; вони прийшли і на

високих шафах скуштували пил
і два рази по-новому варили каву
принесли мармелад (він якось моросив
на спогади замріяність ласкаву)

зі смаком повномісяця-і-первня
із каблуків жовтневих до прикраси червня
над церквою святого Миколая

прийшли без сірника - та не потрібно світла
емоція і без вогню до пуп"янка розквітла
про дві загадки існування...тут завмираю...
2009

Намалюєш мені себе –
на заплаканім склі віконнім
постать поміж дерев? Сьогодні
намалюєш мені себе?
Заспіваєш на гарний сон
колискову по телефону?
Щоб тулила його до скроні
і до вуха. Ото музон!
Посміхнешся мені? Бодай
жовтим смайликом з монітора...
Ми не бачились, мабуть, скоро,
дев’ять місяців. Пригадай.
Мо’, напишеш мені? П’ять слів.
Та хоч три! Я сама допишу.
Я за двох наскладаю віршів...
Тільки б ти малювати вмів
постать поміж дерев в дощі
і приходити хоч у свято...
Мало ніби. А так багато
для світанку в одній душі...

дід-алкоголік
зірвав із неба велику мандарину
як холодне завмерле сонце

що ще хотіло трохи пожити;
дід закрив під ланцюг у коморі
пронісши під рукою куфайки

діти заглядали в щілину
крізь двері як там сьогодні
мандарина чи не вмерла

мандарина боролась
із останніх сил тускло
освітлювала стіни

мандарини панічно
до пепреляку і до божевілля
бояться вогкості темноти і алкоголізму

за кілька днів
якось люто сказилась
харкала кров"ю і густим слизом

а одного разу добряче цапнула
гострими зубами
діда за рукав

мандарина не зуміла не могла
повільно згасала
боки узяла зеленувата пліснява

почала розкладатись
і - недоживши до св.Миколая -
мандарина як після важкої недуги
вмерла
2009

хочеться вірити – плачеш а не
віриш (чому саме так?)
переміряє в душі сонет –
досвідом – самота

надто багато роз’єднує нас
(а більше не бачу причин)
платиш за воду – отримуєш квас
родзинки – замість перчин…

         Иду, иду… Чуть звякает нога. 
         Снега – снега… Снега – снега – снега… 
                І. Северянин, «На Сіріусі» (грудень 1909 р.) 

сніги сніги сніги сніги сніги
іду іду рипить із-під ноги
ні то не сніг – то спогади крислаті…
під ноги! – плаче текст без берегів

іду іду іду іду іду
рипить рипить читай читай читай
крижинку сенсу кинуто – на чай
нетанучий відбиток на льоду…

листопад 2009 р.

ці ранки грудневі холодні як крига вершин далеких
ти мариш світами які не відкриті Колумбом
а ранки безсніжні і так мало часу до смерку
щоб бути щасливим і може навчитися танцю румба

а може попити кави у першій кав'ярні за рогом
побачити там метисів що розмовляють про покер
сорочки у них блакитні краватки зав'язані строго
і я попрошу крім кави іще шоколадку з соком

а потім узяти плеєр і слухати групу Бітлз
в Європі давно відкритій шукати щось невідоме
я тут ненадовго і тут недалеко звідси
країна одна є де я почуваюсь вдома

де ранки грудневі засніжені і пахнуть узваром й зіллям
де стільки екзотики що і не снилось Колумбу
вертепи гаївки купала обжинки весілля
жінки у тернових хустках із ікон посміхаються сумно

це терра інкогніта схована в центрі Європи
між мною і нею не більше й не менше грудень
я мрію про неї і дивлюсь у вікна навпроти
там відблиски вечора серце тріпоче у грудях

ходи, покажу тобі місто
будинки зі скла й бетону
перекупок й вуличні твісти
будь тут і не їдь додому

поглянь на вогні ліхтарні
хіба не вогні Парижа?
і довгі шумні бульвари
провулків зловісна тиша

мости через річку Сену
над нею рибацькі тіні
дарма, що ріка зелена
і риби сховались в ріні

дарма, що ріка не Сена
б’ють дзвони вже на вечірню
між голих осінніх кленів
згубилися наші тіні

зотліли із листя ватри
у серці ховаю втому
не треба «як ляже карта»
будь тут і не їдь додому

Кроки. Вулиця.
Обернись назад!
Може статися,
Обманулася...
І хотіла ще
Погляд упіймать...
Просувайсь!Вперед!..
Кроки.Вулиця.
Дома чай і мед.
Спогади вкладуть
В сон, солодкий сон,
І нам-(мріється),
Як були разом...
Рахували путь
Від землі до зір...
Так, відмінниця
Ти була тоді.
Вірила в дива,
І духмяний дим
Вився травами...
Проминулось – вир
Буднів упіймав,
На свій лад змінив
Коми – крапками.

Милим

И-и…и…

Лискучим

Осердям

Спересердя

Е-е…е…

Рястом

Для серця

Я стану


2009

Одержав від товариша листа.
З міста, де я жив недавно.
Пише, що Наталя вже не та.
Ах, се не гарно.

Грав на віоліні їй так красно.
Кохав поезно так її пурпуруста.
І кинув її я, кинув я так вчасно…
Вона ж не та!

Дідько, се ти послав мені листа!
Я так кохав її недавно…
Вона все та – послухай! – та, все та…
…А може марно?
Київ. 1914.

Безмежні сни,
немов світи
молочно просяться
у вени
бракує в серці
лиш весни,
яку віддав
заради неба.
2009