Всі листи, то чиясь околиця,
що болить і пече, аж колеться,
і що зрештою – тільки дим.

Ти один –
всі шляхи під місяцем,
і як виїла душу пісня ця,
а без неї і я – не я.

На ім’я
більш не клич – це збочення –
ми не разом, хоч разом хочемо…
І ти віриш мені. Не вір.

На папір
залягають спогади.
Два на два – не чотири погляди,
коли дивляться очі в ніч.

В тому й річ,
що самотність така напружена,
і ми вдвох на словах одружені,
і слова ці такі пусті…

Ми не ті.
Бо кохання дурними віршами
ще не все у житті вирішує,
покладися на мій живіт.

Стільки літ
в ньому простір і ллється музика,
відклади десь убік картузика
і послухай, як темно там.

Гріх словам...
Я і так написала зайвого,
із перону-прощань-вокзального
забери мій бездомний сон.

Дін-н-н-дон-н-н-н!
Ставлю крапку? І до побачення?
Все, що сталось – не має значення,
бо той сон, то ніяк не син.

Я одна…
І ти… один.

Між віршами тишу, неначе канун п’ю …
Зрива жовтень листя, мов справжній каптій.
…і пусто, й самотньо… Телефоную…
На тім кінці дроту: «Що ти хотів?...», –

болюче, мов світло в душі моїй вимкнули;
мов затичка в рот, це питання було…
Розгублено змовк… збитий геть з пантелику…
слова стали наче босоніж на скло –

не знав, що сказати у відповідь… Щемко
відмовив, що трапилось напоготів:
- Яка буде завтра погода?
- Дощитиме…
- Бувай…
- Ну, бувай, але що ти хотів?

мертвий сніг на мокрі пальці
тихий сміх у шалі танцю
бурий день налитий кров"ю
безсилий ти перед любов"ю

коли просякне дим
мою промоклу душу
і світло тихих днів
пробє мене наскрізь

і точно вже тоді
свій страх з очей я струшу
залишаться лиш рани
від пекучих сліз

у намаганні вимовити "ті"
та взмозі мовити лиш "тє"
із вуст химерний звук росте
більш схожий на безглузде "те"

Догорало сонце, вже незряче,
тихо дотлівало,
золотим промінням нетерпляче
хмари цілувало.

(2009)

Супляться осінні хмари,
Сірі ватяні примари,
Вод пухкі мішки.
Ще із ночі скерували
Гострі дощові кинджали
На земні стежки.

Перші вдарили краплини
По охристих тамбуринах
Ритмом запальним.
Вітер вилетів "на люди",
Грає-бренькає на уді
Крізь кальянний дим.

Як, хіба злякає злива
Осінь визріло-вродливу?-
Жінка золота
В чóлі кольору шарлату
Майстер-клас веде завзято
Танцю живота.

Б'є об землю дзвоном листя
Жовтень "браво" голосисто
І горить вогнем.
Сипле золото відкрито,
Щоб до себе заманити
Осінь у гарем...

Землі вгамували спрагу,
І закінчились розваги
Під рясним дощем.
Глянувши на Жовтня скоса,
Зникла швидко спритна Осінь
В гущі хризантем.
----
Всенький день під чаром танцю,
Що побачив рано-вранці,
Посеред жоржин
Розпашілий до багрянцю
Лампу натирав до глянцю
Захмелілий Джин.

08.10.2009 р.

Чóлі – елемент одягу виконавиць східних танців
( топ з короткими рукавами)
Уд – струнний інструмент

В чужім краю смородина росте,
Привезена із маминого саду.
Весна прийшла і знов вона цвіте
Серед хурми, оливи, винограду.

Ми з нею поріднились назавжди
І приросли, та ягідки чорніють...
Хоча на смак солодкі, запашні,
Вони про сад матусин завжди мріють.

Щовечора до неї я іду
Поговорить про радості й печалі.
Моя рідненька, в щастя і біду
Не покидай. Я буду і надалі

Плекать тебе, мов те мале дитя,
Хай пиріжки нахвалюють сусіди.
А ти цвіти у новому саду,
Щоб нас з тобою обминали біди.

Випадково у Інтернеті знайшла переклад цього вірша на болгарську мову. Автор - ZEMEDELEC
Не знаю болгарської, тому не можу оцінити якість перекладу.

Касисът от мамината градина
В чужд край моят касис расте.
Храстче пренесох от мамината градина.
Отново е цъфнал той и пролет дойде.
Посред фурми, маслини, лози го имам.
Свой побратим заминаги в него намирам.
Плодчетата чернеят и корени пуснахме.
Колкото и да сме ароматни ,сладки и вкусни,
без мамината градина умираме.
Привечер при него ще ида
да похортуваме за радостта и за болката.
Мой побратиме в щастие и беда
не ме изоставяй! Ще бъда и надали
и теб ще оплача като малко дете!
Ще хвалят пирожките ми съседи.
А ти ще цъфтиш в новата градина
и двама ни-беди да подминат!

Хтось накинув шаль мені на плечі.
Озирнулась. Пане мій, це Ви?
Сядьте поруч. Тепло біля печі.
Я чекала Вас після зими.

Повернулись! Рада Вас зустріти!
Всі листи читала сотні раз.
Ви мої? Не треба говорити…
Мить заждіть. Повернуся до Вас.

Ви ж, мабуть, голодні із дороги?
Потяг довго їде? Три доби?
Чоботи зніміть. Зігрійте ноги,
Бо такі глибокі ці сніги.

Вимріяне нами це стрічання,
Наче після довгих літ розлук.
І така велика серця тайна –
Привітальний дотик Ваших рук.

Вже час летіти, а його нема...
Не попрощався, не махнув крилом.
Вже час летіти... Холод і зима
Їй не дають лишитися з орлом.

І ластівка летить у синю даль
Без нього... Він - де холод і зима.
Їх розділяють відстань і печаль.
Вже час летіти, а його нема.

Їй так потрібні сонце і тепло,
Що той орел? Лиш сила, та краса.
Тому й не пара ластівка з орлом.
Вже час летіти, кличуть небеса.

Старий годинник цокає в кімнаті -
на білій скатертині циферблату - час.
Хтось вже пішов,хтось змушений чекати.
Хтось заспіває,хтось буде мовчати...
А смерть бліда завжди бере найкращих з нас...
Та треба далі жити й працювати,
щоби наш білий світ невдовзі не погас.


2005 р

згадай чи давно ти дивився на небо
тепер воно марить твоїми думками
земля під протектором хрумкає сажею
тріщать нейрони битими кластерами
тіло як митар
знімає податки з любові
16-ти сантиметрова броня у пахвині
лише цяцька для айсбергів кохання
діло не в ній
просто не в брову а в око поцілив Амур
сидиш без Венери як боров в сьомому жовтому домі

Забери ці пошарпані квіти
І вальсуй собі тихо додому…
Не гортай життя минулі сторінки,
Двічі жити не дано нікому.

Що було, – проминуло, як вітер,
Й повернуть не захочу ніколи.
Забери ці пошарпані квіти
І вальсуй собі тихо додому…
10. 10. 2009 р.

Емоції та біль,
розлука й самота.
З очей в долоні - сіль.
"Прощай..." - тремтять вуста.
Ідеш і все береш,
не простягнеш руки.
Ніколи не прийдеш.
Минатимуть роки.
У серці згасне біль,
і зникне самота.
Та,як і вчора, - сіль
вмиватиме вуста...


2008 р

Розбив серце. Скалічив душу. Поховав заживо.
Тріумфуєш?
А я – плачу… Вночі плачу. І вдень плачу.
Чуєш?

Біль самотності лезом ріже свіжу рану.
Кровоточить…
Я самотня. Я одинока. І ти так само.
Мовчить…

Були мрії. Були надії. Були бажання.
Кришталь…
Лилися сльози гірким струмочком коли розбився.
Жаль…

2008 р.

Моя перша біда – він.
Його ніжні слова. Марево.
Звинуватила часу плин,
А до часу йому однаково.
Відлітала у інші виміри,
Намагалась очиститись. Марно.
А у щастя вже інші розміри.
Замість «гарно» тепер «негарно».

Моя друга біда – ти,
Твої очі й вуста. Спогади.
Пахне гіркий біль самоти,
Коле тонкий шовк одягу.
Пам’ятаю усі тонкощі,
Запах губ і очей. Солодко.
Це все кляті-прокляті ревнощі.
Замість «тепло» тепер «холодно».

Моя третя біда – я.
Мої «хочу» й «потрібно». Мрії…
Його вірність, а зрада твоя.
А мені – лиш шматок надії.
Крізь розбиту ущент душу
Чужі очі дивляться з докором.
Я, напевно, забути мушу,
Але… Спогади, кляті спогади.

Натщесерце молюсь ангелам,
А у серці все ті ж протяги…
«Не судилося», – кажуть люди, нам…
А у пам'ять з минулого потяги…
Час загоїть, зашиє рану,
І залишаться лиш рубці…
Обпікатиме лиш так само
Сльоза спогадів на щоці.

2009 р.

(експромт для пані Світлани :-))

В мене є сестра мала,
В неї ванночка нова.
Я собі весло зробив
І у ванночці поплив.
Взяв собаку ще з собою –
Плисти мали за водою.
Хоч води не мали ми –
Коридором попливли.
В мене човник не простий,
В мене човник чарівний.
Дуже вправно по квартирі
Перевозить пасажирів.
Мишка – перший пасажир,
Та, що любить їсти сир.
Їде дуже гонорово –
В неї вушка кольорові.
Ледве місця у човні
Стало жучечці моїй.
Хоч вона велика дуже,
Хай біднесенька не тужить.
Ми в екскурсію її
Повеземо на човні.
Попросилась повозиться
Ще руда пухнаста киця.
У човні моїм собака –
Хвилюватися ж не варто.
Він у мене добрий, друже,
До котів йому байдуже.
Ти, кицюню, не журися –
Добре в човнику вмостися.
Всі пливемо у човні,
Дуже весело мені.
Гарно човник мій вмістив
Пасажирів рівно три.
Я собаку не лічив,
Адже він – мій помічник.
Ми б і далі ще пливли,
Та вже свАрені* були.
Бо сказав мені дідусь,
Ледь розсердившись чомусь:
“Що надумав ти у нас?
Ти вже ходиш в перший клас!
Нащо ти у ванну сів?
Ти уроки вже зробив?”
“Всі уроки вже готові,
А я плаваю на морі!” –
Я сказати так хотів,
Та чомусь забракло слів.
Я тихенько пасажирів
Порозносив по квартирі,
Кожного у свій куток,
А ванянку – на гачок.
Та однак я не сумую –
Човник з дерева майструю.
По водиці, тільки справжній,
Буде човник мій відважно
Плавати туди-сюди.
Тож кажіть кому – куди?
10.10.09



*свАрені - гадаю, це місцевий діалект. Означає, що їх насварили.

Я друзів у біді не залишаю,
Бо легша ноша, як одна на двох.
Та є й такі, на жаль, в моєму краї,
Хто душу замикає, наче льох.

Літа не зупиняються, мов коні,
Росте моя жадоба до життя.
Як падають сніжинки літ на скроні,
Щедрішає душа – на почуття…

Нестримність дій,хаос ідей,
гнітючий дух бетонних прерій,
журба в душі близьких людей...
Любов - найвища із матерій...

2006 р

Коли ці християни тягли його на страту, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
його нещасна мати поряд з ешафотом
колінчила і билася об землю
під полуденним і палючим сонцем,
то виючи і скиглячи, як пес чи хижий звір,
то причитаючи, як страдниця невтішна:
«Сімнадцять літ лише пожив мені на радість, сину!»
Коли його звели на ешафот по сходах,
мотузку одягли – й повісили, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
і безвольно повисло в порожнечі
довершене й чудесне тіло молодече,
то мати-страдниця аж плазувала долі,
уже не квилячи про замалі літа:
«Сімнадцять днів лише, – тужила, –
Сімнадцять днів лише, мій сину, ти радував мене».

1908

переклад з новогрецької мій - НН

27 Iουνίου 1906, 2 μ.μ.

Σαν το ’φεραν οι Xριστιανοί να το κρεμάσουν
το δεκαεφτά χρονώ αθώο παιδί,
η μάνα του που στην κρεμάλα εκεί κοντά
σέρνονταν και χτυπιούνταν μες στα χώματα
κάτω απ’ τον μεσημεριανό, τον άγριον ήλιο,
πότε ούρλιαζε, και κραύγαζε σα λύκος, σα θηρίο
και πότε εξαντλημένη η μάρτυσσα μοιρολογούσε
«Δεκαφτά χρόνια μοναχά με τα ’ζησες, παιδί μου».
Κι όταν το ανέβασαν την σκάλα της κρεμάλας
κι επέρασάν το το σκοινί και το ’πνιξαν
το δεκαεφτά χρονώ αθώο παιδί,
κ’ ελεεινά κρεμνιούνταν στο κενόν
με τους σπασμούς της μαύρης του αγωνίας
το εφηβικόν ωραία καμωμένο σώμα,
η μάνα η μάρτυσσα κυλιούντανε στα χώματα
και δεν μοιρολογούσε πια για χρόνια τώρα·
«Δεκαφτά μέρες μοναχά», μοιρολογούσε,
«δεκαφτά μέρες μοναχά σε χάρηκα, παιδί μου».

Нас світанками розстрілює Бог день за днем,
Нам гільйотини майструють з наших почуттів,
Нас мільярди, й кожен, хто ще не помер,
Жадає отримати все те, що колись хотів.
Нам хмари Небо затулили, а кров залила Землю,
Нам Повітря отруїли, й Воду чумою пропитали.
Хто зробив це,хто? - питаєм ми даремно,
Це ми зробили, ми душі всі свої продали.
І стиснувши важкий метал в долонях,
Знову ми підем вже втретій раз по колу,
Один по одному:по руках, ногах, по скронях
Самі незнаючи куди, незнаючи свого дому.

* * *


В долоню поклади росину,
Сльозу ув іншу зарони:
Що важче – скалки неба сині,
Чи плачі з горя та вини?

Роса – кришталь, омитий світлом,
Блищить як дивний самоцвіт.
Сльоза – то почорнілі квіти
Поміж холодних голих віт.

Роса – дитина щастя й волі,
Землі і неба чистий звук.
Сльоза гірка, їдкіша солі.
Нужденний, скривджений байстрюк.

Безсилі тут ваги залізні
І мудрі, навчені мужі,
Сльоза й роса в усьому різні,
Як камінь в полі й на душі.

Під вікном посадив кущ калини,
І розсипав дві жмені землі.
Що привіз молодим з України,
Коли були ще діти малі.

Рідний краю, ти дуже далеко,
Нас тепер розділя океан.
Знову звістку приносять лелеки:
Передав зі СтриЯ брат Іван.


У Торонто мете хуртовина,
Снігу також радіють малі.
А коли розцвітає калина,
То летить білий цвіт до землі.


Він зробив тут сопілку для сина,
Щоб журбу погасити в піснях.
А онучку назвали Ярина.
Їй бабусине дали ім’я.

Можна щастя світами шукати,
Тільки рідна земля є одна!
Де поховані батько і мати,
Де душа, мов криниця без дна.

Цей бій триває й досі.
Проте не рівні сили в нас.
У тебе союзників багато.

Я відступав до краю.
Я вигравав битви.
Проте програвав війну

Я відступав до краю.
Я пробував тебе з союзниками посварити.
Проте вони ще більше розізлилися.

Я відступав до краю.
Я відчував спиною той кінець.
Останній шах і все..

Я ступив у прірву.
Я лечу, я вільний, я виграв війну.
Я знаю тріумф мій не довгий.

Кінець моєму тріумфові.
Земля зустріла мене палко.
Лежу дивлюсь на світ останній раз...
2009

Я все життя своє у вірші переллю.
Втоплю у них свою печаль і тугу.
Мить щастя радості високо піднесу.
На білу заміню я чорну смугу.

Я в кожне слово часточку вкладу
Душі своєї, й ритми свого серця
Без кардіографа натхненням опишу,
Та так, що аж в майбутнє відіб’ється.

Я не боятимусь, що прийде інша мить,
В якій мене фізично вже не буде.
Але я в віршах своїх буду жить.
І в них любов свою нестиму людям.

Від серця біль помало відступає
Та радості ще на замін нема.
Як бути далі я чомусь незнаю,
Як підкорить собі бурхливеє життя.

Час гоїть рани тіла і душі,
Але тавро їх залишається на віки.
Лише любові почуття живі,
Приховують їх під свої повіки.

Ще мить і болю більше не буде.
Ще крок лишається на зустріч щастю.
І знов усмішка щира розцвіте.
І знов вернеться віра в світлу казку.

Згорало небо синє від зірок,
Згорали літа теплі дні останні.
Згорав в багряних яблуках садок,
А ми згорали в полум’ї кохання.
Згасив світанок зоряні вогні,
Згасила осінь літа дні останні,
Погаснув сад у мороці й імлі,
Згасила зрада полум’я кохання.
І знов згорало небо від зірок,
А осінь на калині багряніла.
До щастя нам лишався тільки крок
Та ми його зробити не зуміли.

Через асфальт думок
і круговерть розмов
безпомічним струмком
втікали почуття...
До синяви небес,
кріз безголосся п"єс,
мов журавлів ключем,
злітали почуття...
У вільну широчінь,
мов невагома тінь,
крізь покривало снів
все рвались почуття...
Спізнавши щастя й гнів,
і волі дикий спів,
над крилами дахів
вмирали почуття...


2005 р

молодое тельце ласкам не обучено
на губах кровавая по душе излучина -
Дашка моя девочка... укушу край ушка я
приоткрывши дверочку наслажденья узкую
створками заужену от восторга ахнувши…
пусть растёт жемчужина перламутром в ракушке!

(давным-давно, в далёкой галактике:))

Она уходит не по своей воле -
Воля тут ни при чём;
Тут что-то другое, Донегол.

Из-за таких добавляют к - во весь голос -
"Боже, храни наш дом" -
дружным шепотом, - "от хранительниц очагов".

Такие отбирают самое дорогое
(как ни странно, не трон),
не прощают ни промахов, ни долгов.

- Язычница! Ведьма! Куда! Стой!
- Милый... скоро... дойдём...

Мост ведь не длинный. Скоро. Недалеко.

У серці тиші дозріває грім,
І мчать вітри, мов здичавілі коні.
Вони давно стояли на припоні,
Щодня роздоллям снили грозовим.

Прокинувсь гай, а далі там, за ним,
Береза юна, нібито в полоні,
Під вишугом у золотому дзвоні,
Підкорює незахистом своїм.

Дорогу осінь перейшла уповні,
Пухкий на стіл поклала коровай,
Хати гостинні вже медами повні.

Але в зажурі людські душі й лиця,
Упала на крило ріллі землиця, –
Рятуйте, люди, бо вмирає край!

В тобі живуть галактики
із безліччю планет,
сузір’їв дивні клаптики,
зірок таємний лет.

Ти помандруй у всесвіт – світ
фантазій і думок,
зумій пройти мільйони літ,
один зробивши крок.

Не бійся всесвіту свого –
він створений для тебе...

(2009)

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.

Спитай у бакенщиків, які запалюють води,
виганяючи туман, наче втомлених тварин на береги,
що значить це маркування на африканських суховантажах,
котрі перевозять кам’яне вугілля темряви
кудись на північ,
до великих портів.

Хай вони розкажуть
про мешканців холодних мисів, без світла і пошти,
про океанські глибини,
в яких, ніби в молоковозах,
згортається молоко місяця,
про корабельні команди, які ходять піщаним дном,
про весільні оркестри, що грають з причалів,
скликаючи потопельників своїми тромбонами.

Вони знають назви усіх кораблів по цей бік Атлантики,
вони спали в усіх готелях звідси і до Румунії,
вони носять в мішках відрубані псячі голови своєї печалі,
вони запалюють гарячі серця бакенів біля порожніх пірсів.

Скільки тобі ще плисти, скільки брести,
харчуватись кавовими зернами, безнадійним портвейном,
коли небеса гримлять так, ніби зчеплюються товарні вагони,
і темрява ховає тебе до ранку,
мов контрабандні консерви.

*
Солов’їний спів
Вже давно замовк. Сюрчить
Цвіркунець....Сюрчить...

Грайлива осінь хмарою вгортає
моє,
іще не відгоріле літо,
що не дало напитися весною,
коли душа втікала од зими.
Коханою,
коханкою,
сестрою
приходить опівнічної пори
зігріти
чи покликати згоріти
в її обіймах,
ватрою снігів...
2009р.

Ставлю позначку: „заміжня”—
ніби низькосортне збіжжя,
що на експорт не годиться.
Але що мені ознаки,
зійду канонічним злаком—
манною в устах вдовиці.

Хочеш—спробуй до вечері,
поки не зачинять двері
до моєї комуналки.
Висохла лупа фасаду,
привид втраченого саду,
тихі плеса для русалки.

Я тобі лишу записку:
не спіши нести колиску,
нікому у ній гойдатись,
окрім вітру-волоцюги,
ошалілого від туги,
він тобі не скаже „тато”.

будівля з червоної цегли
навпроти.
шпилі, що пронизують
небо.
і вени - натягнуті
дроти.
не розірвати,
не треба.
шкіра пропечена вже
опівнічним дощем.
цигарка не скаже мені,
чи ти прийдеш.
щоб душа аж до скрипу
не була пускою ночі.
щоб просто лежав поряд
тихо.
і давав почуття
не-самотності.
кава вже п"ята сьогодні,
годинник забарвлений
кольором.
веселка на циферблаті -
ти не прийшов.

2009

*
Осінь звідусіль.
Загорівся білий світ
В спалахах дерев

Таїна Жінки - досі незбагненна.
Як світле сяйво Космосу і Часу...
Ніколи не пізнаєш достеменно
і здивуванням житимеш щоразу.

В ній - Сила і слабка тендітна Квітка.
Провидиця - й розгублена Наївність.
Заплакана, ображена нерідко -
і Амазонка, що боронить гідність.

Тут ділова, конкретна, послідовна -
це Жінка-керівник і бізнес-Леді.
А вдома - ніжна Мати, що змістовно
розкаже на ніч казку про ведмедів...

Як Пятий Елемент, Основа світу,
носій всепереможного Кохання,
найяскравіша Барва колориту
суєтного земного існування...

2009

стаємо вільними
розсипаємось кульками ртуті
із розбитого термометра
і не знайдеться більше такої руки
щоб нас позбирала
без шкоди для власного здоров'я

Годуєш з долоні
ворон
дім далеко тепер
і ти
не провину замолюєш
відстань
між тобою і небом
гортаєш сторінки книги
необачно
відкладеної колись
на найвищу полицю
тепер ти алхімік
таврований знаком вигнання

Я люблю тебе різну:
Незворушну і стриману,
Сексуальнопервісну
І зім'яту обіймами,
І задумливо-тиху,
І охоплену мріями,
І пухнасту від снігу,
Як шепочеш:'' Зігрій мене'',
Граціозну фігуру
З еротичними ніжками
І, на заздрість Амуру,
Чарівною усмішкою.

Ти мені до вподоби
Не пихатою вродою
У парфумах, оздобі,
А своєю природою.

Споглядаючи очі,
Що виблискують зорями,
Відчуваю щоночі,
Що кохати ми створені.
Пригорну твої руки,
Сівши поряд увечері,
Буду слухати звуки –
Що грайливо щебечеш ти.
Обійму тебе ніжно,
Переповнений втіхою -
Серця стуком поспішним
І схвильованим диханням.

Я люблю тебе різну:
Емоційну і стриману.
Сподіваюся, звісно,
Що кохаєш
І ти мене.
10.07.09р.

http://makrus-studio.com/node/1378

У кімнаті тихо-тихо,
У колисці спить синок,
За порогом ходить лихо
Та витрушує сніжок.

Ти не бійся, любий сину,
Скоро скінчиться зима,
Лютий вистелить перину,
А засне на ній весна.

Зацвітуть садочки рясно,
Зашумить зелений гай,
Зашаріє сонце красно,
Спи, синочку, засинай.

Хай насняться тобі літо
І казкова голубінь,
У шовковім стиглім житі
Золотий крилатий кінь.

…Не намагайтеся зрозуміти того, хто говорить,
Але спробуйте зрозуміти, чому?..
Народна мудрість

«…Скільки потрібно
Прожити
Моїй
Хворій нації
Часу на те
Щоб згадати
Про реінкарнацію?...»

«…Скільки потрібно
церков,
Щоб замести сліди:
До святого
Живого Вогню
До святої
Живої Води?..»

«…Треба стиснути
У просторі Простору
Час,
Для того, аби
Зібрати докупи
Всіх нас!?..»

«…Народ, у якого
У крові
Живе
Слово «браття» -
Живе,
Як юродивий,
Між каяттям
І прокляттям!..»

«Душно…
Задуха…
Більшає точка
Роси…
Корозія розуму…
Мухи…
НЕ ГАВКАЙТЕ,
ПСИ!..» -

…Так блазень кричав,
На базарі,
З корчів,
У юрбу…

Юрбу,
Що смерділа
Й по колу
Брела,
Як табун…

…Так блазень мовчав,
На базарі,
З корчів,
До народу…

Народу,
Який,
Вже й забув,
Як молитися
РОДУ…

Кумпала Вір,
09.10.09 р, м. Хмельницький

Ти знаменитим станеш,
Якщо раз
Віршук спросоння вихлюпнеш на волю,
Який навік заполонить серця.
І я тебе до скону не забуду.

Осіннє сонце накладає вето
На промені відлунням сивини…
На листі вимальовує портрети,
Червоно-жовті марення і сни…

Вбирається природа…і вбирає
Медове світло… Листя, ніби шаль,
Горить вогнем, потріскує, палає…
І падає…
…на жаль…
…на жаль…
…на жаль…

Спливають дні і кануть, ніби в лету,
Грайливо так, спокійно, жартома…
Осіннє сонце вже наклало вето…
Повільно наближається зима…

*
Трепетне листя
на палітрі озерній.
Барви осінні.

Шість песиків дрімали
Ліниво на осонні
І мушок відганяли
Набридливих спросоння.
І раптом звідкись гордо
З’явилась біла киця.
Тож песикам нагода
Ганятись - як годиться.
Та їм уже набридло –
Вже скільки воювати?
Ходи до нас, кицюню –
Мух будемо ганяти!

2009

Безмовність над вулканами чуття
Судоми оживаючої лави.
Як страшно повертатись у життя.
Як дурно вмерти в мить, коли між нами
Безвинний недоглянутий бутон
Застудженої на вітрах любові.
Я помирав навпомацки у сон.
Я вмер, а серце все ж краплинку крові
Живою залишило. Між розпуть,
Розчарувань, омани і невіри
Ти ангелом перелетіла путь,
Симфонією зоряної ліри.
Відгородила подих небуття
Шалений посміх надлюдського болю.
Як хочеться вернутись у життя.
Як дурно вмерти, обдуривши долю.
2007р.