Тулитись носом до вікна достатньо міцно,
Вдихати атоми води як_в_школі_вчили…
Тобі не смішно, любий мій, тобі не смішно?
Тебе не бавлять намагання рвати жили

Щосили вижити і вижати у склянку
Себе по краплі без жалю на коліщата—
Життя іде, уверх-униз, струнка осанка,
І попри те, що хочеться зірватись матом,

Раптово впасти у блакить, зігнати зливи
(Ще ті добродійки, вколоти прагне кожна)
А ти не бачиш--що не задум—косо-криво…
Та скільки можна, любий мій, та скільки можна?

Лишатись клоуном для всіх, для тебе—знаком,
Фатою пари на вікні—ескіз love story.

…А вірші, знаєш, підросли, і тішать заки
Тобою моляться, горять, тобою хворі.

І. Ю.

Край лісу притулилася хатина.
Дубки там перелазять через тин.
В зеленім царстві тім живе дівчина,
А очі в неї – мов аквамарин.

Там ластів’я вигулькує з-під стріхи,
Троянди пломеніють гаряче,
І білочки, експерти по горіхах
Спускаються з ялини на плече.

Квітують там Любов, Добро і Віра,
У царстві королеви лісу й вод.
А солов’ї заливчастим клавіром
Для неї шлють вінки веселих од.

Я вирвуся з бензинового чаду,
Поставлю хрест на метушні й ділах.
Прощайте друзі і міські принади,
Я до дівчини проторую шлях.

Примчу до її царства проти ночі,
Кордони нелегально перетну,
Загляну в ті бездонні сині очі,
І впевнюсь, що люблю її - одну.

погляд дерева покруч – за ласку дарують дукати
за труну самота за вогонь чикатіловський сплін
причаїлась задуха в легенях маленької хати
де ночуємо порізно Він або я або Він

облітаючі лані благально доліплені з воску
крига слів розкололась бо там уже інший ґазда
ми плекаємо зустріч під білими нігтями мозку
та сліди під порогом постійно змиває вода

я люблю Його мовчки люблю Його немічну маску
Його тінь під очима і німба вологий синець
я Його проклинаю як млосний язичницький жрець
і як дурень тубілець жеру Його тіло на паску

так форелі в судинах минають лягають на дно
так новітні мерці обзираються що за потвора
я щодругої ночі навщент роздираю вікно
аби хата вдихнула повітря споруджене вчора

та приходять дерева і втупивши очі в софіт
подарують за ласку дукати сантими тіролі
я начхав на цю маску начхав на нудні Твої ролі
обійми мене Боже і хай заокруглиться світ
1994

істинно кажу тобі – зима
так і час переступає тричі
і нікого вічного нема
нині понад нами чоловіче

все воно з-під немочі росло
і кришились хмари на дорогу
мислити – останнє ремесло
ми його прощатимемо Богу

скрипти на старий пісенний лад -
мушлю чи пістоля чи трембіту
на півсвіту глянути назад
і переконатись на півсвіту

і нести як гадину в руці
квітку цю кропиву цю дитину
істинно кажу тобі – синці
будуть вічно цілувати спину
1997

глиця з долоні повільно стирається потом,
крекче з корінням – як світ – іменами вперед.
осінь приходить і тихо питається, хто ти?
з горла осоту ображено сочиться мед.

майже загубиш цю землю в гірких зелепугах –
десь поміж них закотилась, почезла в траві…
жовті окрушини: стеляться оси над лугом,
тонко і довго літають, неначе живі

Скло зустрічі крихке,
як перша крига .
Осінньої тремтливої калюжі.
У дзеркалі вітрини
паленіють
Тендітні вогники
із поглядів і слів –
Обрамлення незайманої теми.
На низці невагомої розмови,
На рівні губ висить
порожня чашка,
Тривку увагу помережив дух
Неждано швидко випитої кави.
Тривалість зустрічі
обмежують повіки,
Раптово зупинивши в дзеркалах
Бунтарство забороненої теми.

Розридався дощ у жовтень,
дощ,
золоті стежки полоще
дощ,
золоте твоє волосся -
ні! -
цілувать не довелось
мені,
то неправда, що проходить
все -
кожна думка у собі
несе
твого імені святого
звук
і магнітне притягання
рук.


(Збірка "Тече Раставиця", 1992)

Багряний відблиск,
небокрай,
горить багаття,
зачекай,
один лиш подих пережди,
тоді рушай.
Далеко йди,
щоб вже ніхто не оповів,
про дивний край степів й лісів
і сонця сонця чорного.
Чекай
Не згадуй більше, не співай
про шум дібров
і темний гай, про сонця лід
про ті світи, в яких ти жив колись...
Іди.
Ніщо не згадуй, все забудь,
життя проходить не вернуть,
колишніх радості і страху,
Життя проходить,
з ним іти ?
Чи зупинитись і в світи,
пухмурі й темні, без вогню,
жбурнути іскру
саме ту,
єдину блискітку вогню
Що залишилась від багаття того,
Вже дивного, страшенно древнього й святого...

У височінь, за сині небокраї,
в примарну даль нескорених зірок
надію-птаха знову відпускаю –
до Тебе щоб наблизитись на крок.

Наблизитись на ще одну поему,
на ще одну намріяну весну -
щоб із рядочків-квітів діадему
Тобі подарувати неземну.

З віршів я простелю Тобі доріжку
на берег жартівливого струмка,
якому цілувати свої ніжки
дозволиш, коли стомишся злегка.

А я – неподалік. Не потурбую.
Я - птах-надія. Вірш. Одна з квіток.
Щасливий, що тепло твоє відчую.
Що я вже поряд, ось.
Останній крок...


2009

Ти жвавим песиком гайнув за хвіртку.
Виляючи хвостом, раптово втік.
Навіщо повернувся в рідну клітку,
Вичавлюючи з вуст лимонний сік?

Чого мовчиш? Не чую більше лайки!
Чи, може, розучився за ці дні?
Ти звідкіля прийшов? Невже від Майки?
А втім, мовчи, то – байдуже мені.

Стоїш улесливо на задніх лапах –
Скуйовджений, захеканий, чудний.
Як завше на тобі сторонній запах –
KENZO… То йди, моя покаро, змий!

Вірунчик, не чіпляйся, мов бацила.
Втамуй, кохана, безпідставний гнів.
Мене менти на кілька днів закрили,
У камері з повіями сидів.

& 11 &

& 11 &

Егей, вітри, пора будити ниву,
А ви спите у росяних бузках!
Летить душі моєї ранній птах,
Минаючи тонкі тенета гніву.

О, як бере за душу хижо страх,
Як поторочі ціляться у Діву!
Якби могли отримати наживу,
То продавали б навіть костомах.

Цю тему вибрав я не для моралі,
Ні-ні, не бійся, я не ретроград,
Що любить в чашці бульбашки-коралі…

Пробач за ці метафори невдалі,
Забувши про форелі та кефалі, –
Я вийду вранці в яблуневий сад.

 
октавами domine deus
кажанами старої дзвіниці
неясними сплесками падолисту

павутинням дерев чаклунських
фосфоричністю спалахів
скляними стінами кратерів


хрипкими зимовими звірами
приблизно віддалені
півстанки снів неяскраві

чуття ледь вагомі
відтінки дрімотного
облетілого міста привидів



 -{-




 

Сидить синичка на сухому гіллі.
Теплом останнім тішиться маленька.
З зимою осінь дограє весілля
І, ледь помітний, вітерець легенько
Несе мої думки назад у літо,
І в ту весну... Туди, де бравим кроком,
Я - молодий гульвіса швендяв світом
І гордо відчував себе пророком!
І в час, коли я йшов до п*єдесталу,
Вона ховалась в листячко зелене,
І для мого Всевишнього ставала
Синичка ця милішою за мене.

повернення на схід – вершина цих казок
їх серпантинний біг вповільнено а й досі
на вимогу бика згортається бузок
і квилить навздогін стара параска осінь

меж зламаних бажань колишеться як змій
нірванний листопад нічного банування
прощання – дотик шкла до вилинялих вій
і течія вікон і терція овальна

івасик без гусей і пристань без відра
і крови без чобіт немислимо вточити
повернення на схід така чудова гра
і янгол під кущем – заслужений учитель

а ми як вітражі застигли в лоні стін
і довгі як життя минають катехизми
кохана відірвім погуслі гливи тіл
а тільки хто за нас діждеться тут вітчизни
1995

ці тексти як жінки регочуть віддаються
виношують тремтять від дотику руки
а їхній чорний трон на паперовім блюдці
немов старий магніт притягує зірки

їм сниться по ночах шалений шов бетону
підземної стіни точений барельєф
і місяць як кольє стискає плоть червону
і венам золотим розлитись не дає

ці тексти як жінки вони старіють зранку
але котрогось дня коли на вітражах
старенький принцип жах зірве ажурну рампу
із їхніх гордих лон обсиплеться іржа

і вкриті золотим пахучим ластовинням
вони тобі прийдуть немов під образи
ти винен їм цей світ ти кожен їхній вигин
губами обома в повітрі зобразив

ти рвав їх на шматки зализував їм рани
леліяв як дітей як потолоку дер
тепер вони твої але чому іване
ти жодного із них не вимовиш тепер
1995

і люди і очі і води і зорі і там
де звук розпашів на зеленому вовчому морі
немає нікого хто вивів би голосно сам
дієзи й бемолі зараза дієзи й бемолі

і зливи неначе прищі на брунатному тлі
марудні й понурі як джинси на тілі декарта
і вже голоси мої з неба судомні як кварта
зринають в долоні розмірено як дриґлі

зимуємо разом і пόфіґ – каштани цвітуть
кобіти і ноги дими і пропалені скельця
розбризкана навпіл із пляшки сумна каламуть
до серця доходить зараза доходить до серця

жує сентименти випльовує міражі
кохання й масарство макартні або моріконе
на бархатній бойні нічого не важать ножі
лиш люди і очі і води і зорі і коні

невже повбивав би невже постелив би зерня
в розмірену й теплу розлиту по вінця гидоту
лиш тіні зараза минають холодні на дотик
і знову ображено дивляться в очі коня
1998

Я придумав себе
В цьому надто уявному світі,
У ілюзію тіла
Всі свої відчуття помістив.
І сяйнули в очах
Ілюзорні розливи блакиті,
Сповістивши про час,
Що на обрії духу наплив.

Я знайшов не себе,
Не собі свою дійсність наврочив
Поміж двох берегів,
Що йменують буттям й забуттям.
Бо що бачили дні,
Те ніколи не бачили ночі,
Тому сутність свою,
Я присвячую звабливим дням.

Може з ними знайду
Ту просту, золоту середину,
Про яку каже міф,
Не римуючи тайні рядки.
Не почавши скінчу
Ту намислену працю рутинну,
Не приставши на фальш
І відкинувши згубні плітки.

Хай вселенська рілля
Родить зір золоті міріади,
Що до того мені,
Моя дійсність не більша як сон.
І цій правді гіркій
Не існує у світі розради,
Окрім серця, в якім
Вічних Істин підноситься трон.

У невідомому майбутньому
Шукайте радість в незабутньому.
Хапайте миті послідовності
В нудній непроханій дорослості.

Живіть життя один для одного,
Дивуйтесь дивом невідомого,
Хваліться мудрістю щоденною,
Хай тиша буде небуденною.

Хай буде “лЮблено” і “кОхано”,
Хай буде “чЕкано” і “прОхано”,
Хай все життя бринить, мов музика
Для неї твориться акустика...

В черевиках ногами ходимо,
Бо інакше, на жаль, не вмієм.
Ми, - упевнена, - з неба родом, бо
Під лопатками й досі ниє.

Наші светри – із шерсті в’язані,
І асфальтом – так лунко – кроки.
Тільки в серці – ятрить несказане –
Небо сонячне і високе.

Ми за крила ногами платимо
І питаємо в себе: «Хто ти?»,
Бо у пам`яті кожного атому –
Трепет радісного польоту.
15.11.09. ніч.

Благослови у дивні сни,
У край вершин Твоїх і стежок,
Де джерело Твоє дзвенить,
І де твоя висока вежа.

Де ніч багата на дива,
Де ранки м’ятні і медові,
Де слово добре ожива
І думка кожна - від любові.

Де квітне сад, чекає дім,
Де серце – сонце. Сонце – Серце.
Звідкіль усе, що поза тим
Короткочасним сном здається.
14.11 – 15.11.09, ніч.

Якось вранці спинилась вражено:
Те, що ніколи – те – ніколи.
Час летить, ніби листя з ясена, -
Дмухне вітер – і листя – долу.

Час летить, обриває ґудзики,
Поспіша, мов кудись не встигне.
Я проходила – чую – музика,
І – роки, як хвилини, збігли.

Стріла очі твої, що світяться, -
Обійти їх ніяк не в змозі.
Не минуло ще навіть й місяця –
Сивина у моїм волоссі.

Нам небесне – земними мірами?
Море келихом щоб черпали?
Ми не просто з тобою віримо:
Менше вічності – значить мало!
14.11.09.

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Душа моя радіє і співає,
І серце б’ється Іменем Твоїм.
У ньому сонце істини сіяє,
Мій шлях земний чудесно просвітляє
І проводжає у небесний дім.

Творець віків, уславлений Владика,
Єдиний, Вічний, Праведний, Живий !
Даруєш Ти спасіння чоловіку.
У дні грядущі, де не має ліку,
Ведеш серця, що чують голос Твій.

Квітує дух, душа цвіте пахуче
У молитовній, сонячній порі.
Над світом сонним розсуває тучі
Проміння віри світле і могуче,
Запалене від Божої Зорі.

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Співаю я псалми і пісню нову.
Блакить безкрая весело бринить.
Там, знаю я, знайдуть свою обнову
Усі, хто віру йняв Твоєму Слову,
Хто забажав собі Тебе відкрить.

2007

& 10 &

& 10 &

І ніч за нами йтиме навздогад,
Пригорнуться до неї радо квіти.
Вона ж до тебе йтиме, білий світе,
Щоб ти завжди звучав з душею влад.

Пісні для неї, ніби рідні діти,
Що не зазнали мору і блокад.
І хоче Бог її дітей зцілити –
Вони пройшли чорнобильський парад.

Сини схилилися й читають Книгу,
І спрагло Слово п’ють, немов росу,
І знищують в серцях безбожжя іго.

Я теж подяку Богові несу –
За цю безцінну й вічну цю поживу…
Егей, вітри, пора будити ниву!

Осінній день
себе втопив у дощ.
І хто йому, сіромі, допоможе?
Застиглий погляд і вбрання негоже,
Й немає потім, все збулося до...

Я знаю серце, трепетне й гаряче...
Але цей дощ, оцей холодний дощ,
Безмовний день, покреслений уздовж,
І всі бажання юрмляться незрячі...

Озвися, серце, трепетне й гаряче...



(Збірка "Із тернами в серці", 2003)

Ноги ходять по землі, по асфальту,
руки миють, в"яжуть, чистять,
     очі дивляться,
а враження таке,
що я не живу -
перебиваюся зо дня до дня,
життя ж моє тече окремо десь:
    мчить у зірницях, фейєрверках,
    туманах, по гірських дорогах,
    по бурях і штормах, пожежах,
лиш іноді у сни вриваючись
й бентежну залишаючи оскому...

1990

Я на шматочки згадку рву,
Аби й не сміть про ту хвилину...
Жовтить осіння ніч траву,
розносить вроду тополину.

Осіння ніч. Все так давно.
Не повернути найясніше.
Весна дихнула у вікно.
І зупинилась.
Білим віршем.

Збірка "Із тернами в серці", 2003

У тебе сьогодні оновлена шкіра,
Нова філософія першого звіра,
Життя – королівський стиль.
Неначе у шахи, ти граєш із Богом,
Пливе чорно-біла, клітинна дорога
Зпід ніжок струнких, як мотиль.

Спочатку пішак ти і пушечне м’ясо,
Одна з багатьох, хто вклоняється часто,
І носить сіренький піджак.
Болючо нагайкою стьобає плітка,
І очі сльозяться, неначе в сирітки,
І все у житті не так.

Твоє завдання уперед по клітинках.
Остання лінійка - для мудрої жінки,
Де ти королева вже.
Який в тебе захист – чи ферзь, чи коник,
Жертовний вогонь їх утробу зломить,
Ти лиш усміхнешся: « Невже?»

Ти правила гри пізнаєш потихеньку,
І наче гросмейстер, ходи витребеньок
Спочатку до heppi end.
Не раз розіб’єш соромливі коліна -
Тотожньо розбою від Тарантіно,
Й розірвеш серця жоржет.

І партія перша, і партія п’ята,
І партія бою тече стодесята,
І ось перемоги мить.
Солодка, як цукор, медова хвилина,
Бо ти враз змінила і статус, і чина,
- Гей, ляльо, тебе навчить?

Ти – загадка жінка, ти мрієш метою,
Твоя наполегливість є золотою,
І символ твій – сонячний лев.
Бо мало вродливої посмішки стерва,
Для того, щоб лицарі мліли і перли
На шиях у королев.

Опустилось солнце за твоим окном,
притаились звуки, словно перед сном.
День собрал букеты запахов цветов,
только не заметил, что не все есть в нем.

Так, не мог он разобраться,
стал тобою любоваться,
приходил он каждой ночью,
что б увидеть свой цветочек,
утолить дневной каприз.

Приоделось небо в красочный наряд,
столько красок вместе о любви молчат.
День рассыпал ночью звездные огни,
в сумерках полночных всё плывут они.

Так, не мог он разобраться,
стал тобою любоваться,
приходил он каждой ночью,
что б увидеть свой цветочек,
утолить дневной каприз.

Я видел, как пылали звезды
и, задыхаясь, канули во мгле,
в которой вечность возрождается,
да так, что не узнать мне их.

Я знаю, мне поверить сложно,
но так близки орбиты раненых планет,
где каждый ищет и находит
ровно то, в чем смысл есть.

Постой, не стоит суетиться,
забудь, какими раньше были мы,
там, где покрыто мраком, дышат звезды,
и что-то тянет мою душу к ним.

Не плач, я только на минутку,
мне интересно знать, тепло ли им,
живет в мечтах моих песочный фикус,
и свет, в котором вечно холодно.

Давай простимся понарошку,
я не уйду, мне так легко с тобой,
но я увидел, как пылают звезды,
я потерял в них навсегда покой.

Такою не стану потім,
Запиленим, але вихором.
Впаду на останній ноті.
Душі моїй сонця!
Тихо…
Ре

У леті хапаю віжки
Чужого коня і воза і
Наразі кочуся пішки,
Мов колесо п’яте
В лозах
Мі

Такого не буде в кадрі
Шедевром не для фотографа
Промінчик у торбі й мандри
Прем’єрою без повтору
Фа

Легкі покоси грають оксамитом,
Перечіпають стежку чебрецем.
Себе відчувши диким горобцем,
Я ледве-ледве починаю жити.

Коли, бува, за хмари віднесе
Й пограє мною повнощокий вітер,
На променях повчуся ворожити...
Спаливши крила, упаду дощем.

Помию людям посірілі шиби...
Тоді в річках доволі стане риби,
Й запахне літом посеред зими

Туманами обернуться дими...
На дні щілини ворухнеться гусінь,
Бо сила розростається у русі.

Так буває лише від любові
До всього. До всього і усіх.
Коли серце напоготові,
Не боїться земних доріг.

Коли так неймовірно тисне
Біль чужий у німій журбі,
Коли ніжності надто тісно
Пульсувати в самій собі.

Коли хочеться обійняти
І відчути, що кожен – друг:
Перехожий стає за брата,
Хтось – за матір чи за сестру.

Від любові – моря і ріки,
Спалах сонця і міць дубів.
І як добре, що Хтось Великий
Не утримав її в собі.

І як добре, що всі планети
Саме з неї взяли розбіг.
Я чекаю на тебе. Де ти?
Найдорожче лише - тобі.
14.11.09.

Зеленійте сади мої в сонячній трелі,
Причаровуйте душі квітками, дзвеніть
Молодими вітрами…
Співанки веселі
У серця мармурові зроніть.

Розмалюйте простори близькі і далекі
Кольорами, яких ще не бачили дні…
Хай пливуть над землею повітряно-легкі,
Переспілі блакиттю пісні.

Я сьогодні прозрів тим нев’янучим Духом,
Збагатившись привіллям Священних Світів,
Підійнявся до хмар, понад їх білим пухом,
Привітати Життя, полетів…

Духмянійте літа мої синім безмежжям,
Шовковистим, пахучим розливом скипіть,
Про прозріння небесним, сяйним безбережжям
Кожній краплі росини в гаю сповістіть.

Нехай дзвонять із трав пелюстковим дзвіночком
Мирні ранки, аж поки в натхненній душі
Вицвітають рясним поетичним рядочком
Опромінені Духом вірші…

2009

Отрежут язык —
буду им как кистью
писать свои мысли на заборе

И снова
желание заглянуть в себя
в дырочку от пули

Бабочка —
договор о красоте
имеющий равную силу
на обоих крылышках

Жизнь —
искра
высеченная палкой
слепого

Акад. А.И. Алиханяну

Сорвите с меня повязку виденного
Сбейте с рук оковы сделанного

О это первое озеро
отразившее первое облако

проповідуєш безвість як ніч проповідує спрагу
місце скрипу води оповите нічийним дощем
споконвічна гора з-під каміння просочує брагу
а до кого та брага до кого та спрага тече

на покатих прогалинах висяться тіні мужичі
ідол мозку липкий витирати крило об штани
був ти падким на простір так само як падким на звичай
тільки місяць забувся вхрестити тобі однини

мислі – пастки на бджіл що по ночах не вміють літати
їм би майже сльозу їм би тільки маленький ковток
це життя до пиття не відняти але й не додати
що із того що вічне якщо йому досить по сто

алерґія на вітер жере солов’їні інстинкти
мозок скрес до світанку і вже не пригорне ніхто
ген зі свити богів тільки жовтий переляк простився
а за решту звиняйте за решту – з-під крана – по сто

ще по сто і заснути таке воно зранку нівроку
розлипаються крила присохлих од відчаю бджіл
тільки гусне слина як понура бравада пророка
що нікому – нікому – ні краплі не наворожив

2000

тут сон і сови. солодко. приходь.
на цілі води папороть і водь.
за чайками пливуть підбиті чайки.
вітрила, що приспущені навзрид,
витримують один-єдиний світ,
роздвоєний на кінчику нагайки.

тут майже мокро. майже відчуття,
присилені на кільчику життя,
присилувані майже відчувати,
що крик сови, що папороть, що плоть,
що десь на небі сіється Господь
тонким дощем останньої відплати

є три узбережжя твоєї ріки
і сонцю судилось намислити кожне
порожня вода витікає в порожнє
кудись попід небо – аби навпрошки

і солоно їй і не соромно їй
і майже під воду ховаються бризки
тоненькі судини сакральної книжки
спиває поранений вартовий

Ріка пересихає,
як горло серед ночі
і ти, як музика,
і сон, як ти.
Я ще кохаю,
цей непростимий злочин
затвердлим вузликом
через твоє – прости,
через моє забути-незабути
як тінь, розлуки довшає рука.
Тут квіти ночі пахнуть так розкуто,
що захлинається під місяцем ріка.

Число дев’ятнадцять – магічне;
звучить, звісно, дещо цинічно
(а як же усі інші числа)
до того ж не дуже логічно…

Десятка і дев’ять – не пара
(самий лише гриф без гітари).
Тринадцять і шість - не зіграє.
Двадцятка – безжалісна скнара.

Не зовсім це орфографічно:
тринадцять – то (а)політично.
Трояк – то релігія певна…
Число дев’ятнадцять – космічне.

2009

Уільям Бредлі Пітт
затаврувався у власних комплексах:
щоночі мітить територію
під цими штучними деревами.
Наздоганяє прогавлену юність
на ярмарці із розгадування кросвордів.
Йому подобається вірити,
ніби він "такий-як-усі" і ніколи не був божевільним.

Маленький хлопчина з бельгійської дупи
поспішає додому опісля сурйозних баталій.
Ще тільки почало сутеніти, але грізні тіні
ввижаються йому під кожним вологим кущем.
Удома є мама, "яка-не-образить",
і ще цілих пятнадцять років до власнособі
поставленого діагнозу маніякально-депресивного психозу
зі схильністю до сюїциду.
І зараз маленький Жан-Клод Варенберг
тренується в звичці тікати від власного сказу.

На ранок під сурми осіннього вітру,
опопід підїзду останнього "в темі" баригі,
я бачу кумира мільйонів, який власні очі
ховає у задню кишеню залатаних гіпових джинсів.
Він ледве тримається, - власне,
не бачу я жодного руху.
Лише вічний страх (ну-а-що-як-на-це-ти-не-здатен)
дає якусь силу занедбаним гумовим мязам...
Сід Вішес ізнову бажає відчути себе напівбогом.
2009

& 9 &

& 9 &

Я до світанку слухатиму зливу,
Бо в ній злилися сотні голосів.
Я бачу постать рідну і красиву,
І знову чую незвичайний спів.

Як душу заспокоїти вразливу?
Де серцю взяти найщиріших слів?
Двома схопивши вітру синю гриву,
Я в небеса за піснею злетів.

О голосу пісенний зорепад!
Ну, як тебе у слово перелити,
Щоб у душі цвіли зимою квіти?!

Покличу я володарку пісень,
Нехай співає людям цілий день,
А ніч за нами йтиме навздогад.

Коли ми йдемо отуди, де -
ні посоху ні взуття,
І немає потреби
земні оббивати пороги,
Залишаються речі
за нас доживати життя,
Які п’ять, які десять,
які – двадцять вісім років.

Залишаються помисли і –
як і усі – слова.
Залишаються вчинки –
ніби набатні дзвони.
Твоя усмішка буде
у пам`яті друга жива,
Як і номер твій в пам`яті
іншого телефону.

Коли ми ідемо,
розриваючи два світи,
Не знайшовши дверей
для великого переходу –
Залишається музика, -
твій найтонший мотив,
Який хтось після тебе –
за тебе буде виводить.
11.11.09.

Від себе самої мені уже холодно.
Господи! Пережити б!
Не тими стежками блукала у полудень,
Не тих назбирала квітів.

Не тими в’язала колючими римами…
А хто ж мені слово верне?
І хтось мої вірші, як стріли отримує,
Вінки із сухого терну.

Словами загралася: другом і ворогом.
Мечами тепер повисли.
Лишилося тільки – углиб і угору, у
Пошуках Світла і Смислу.
6.11.09.

Забери мене, любий, і тікаймо світ за очі,
Забери мене, рідний, далі від нього сховай.
Поцілуй мене, серце, в небеса підіймаючи,
І іди, куди знаєш, чи кохай, чи лишай,
але так, щоб ніколи, ніколи його не бачила,
І ніколи вже наші не перетнулись шляхи...

Наша грьобана доля все давно передбачила
Може чуєш, сміються десь вгорі пастухи?

Десь вгорі чи внизу... Хто тут став нашим "автором"?
І до кого з примірником бігти з підписом на форзаці?
Міцно тиснути руку,-О, які ж бо слова і метафори!!
І на вушко: "Вам більше заплатять, як всі повмирають в останнім абзаці!"

Забери мене, любий, і тікаймо світ за очі,
Від усіх авторів, від нього, від мене, закрий, захисти...
Щоб на вушко нікому нічого більше не радячи,
Рахувала у клітці золоті і не дуже прути.
01.00.2009

Тіне маленької антилопи,
тікай! Маленька тремтлива тіне,
тікай, як маленька твоя господиня
тікає від левів, левиць, левенят;
тікай, бо черга твоя тікати;
тікай, бо скінчиться от-от цей вечір,
надійде ніч, і зірки всім прайдом
тебе полюватимуть, щоби з'їсти,
щоб на шматки розірвати, о тіне!
Ти любиш так цю виснажливу втечу,
визнай правду – ти здатна жити
тільки в її божевільному ритмі,
для тебе тільки вона має зміст, і,
тікаючи, ти питаєш постійно
у маленької антилопи,
коли нарешті вас Сіріус схопить
і втамує свій голод світло
саме твоїм,
так, твоїм!
тремтінням.

2009, осінь

* * *

Крик пораненого вогню –
Білі птахи над лісом.
Осінь.
Я себе лиш, себе виню
У зимовім Твоїм волоссі.

Я метався, як дикий звір,
По країні моїй убогій,
Не міняв ні ідей, ні вір, –
Черевики лише й дороги.

І по світу також блукав:
Від Америки до Байкалу.
Видно, доля вдалась така,
Видно, предки мене гукали.

А нащадкам аби наш чад...
І горілка («ще та...») пітніла.
Бо вперед – це також назад,
Бо душа – це всевишнє тіло.

...Крик пораненого вогню.
В небі моря хрести пташині.

Я себе лиш, себе виню
В грішнім присмерку батьківщини...

11 лист. 09.