А щастя було поряд,
Знаходилось так близько,
Що інколи торкались до нього, лиш на мить.
Та невблаганна доля
Притримала усмішку,
В душі похолодало, немов серед зими.

Приспів:
Знов зорі падають з небес,
Знов зорі падають,
Я не чекаю вже тебе,
Лиш просто згадую.
Пташину щастя у руках
Своїх не втримали,
Воно не згасло, лиш , мов птах,
У вирій злинуло.

А щастя було поряд,
Але розлуки вітер
Поніс його й розвіяв у полі до зорі.
Тепер воно – лиш спогад
І про чарівні квіти,
Про зустрічі короткі, про незабутні дні.

Приспів.

А щастя було поряд.
Для нього мало треба,
То мить, яку не можна вже виміряти в часі.
Знайдуть його край поля
Чи поміж зір у небі,
Але не будуть знати, що воно було нашим.

Приспів:
Знов зорі падають з небес...

Відчутно – Лета як тече по венах
і що на слово – вірою тріпоче.
Я вибухом "оле" розношусь по аренах,
де матадорно кам`яніють очі.

Від бандерильї опіки в раменах,
нехай по ній ще раз відкровоточу.
Мене, мов декорацію зі сцени,
морським вузлом..., за ноги поволочуть.

Ви так чекали радості від смерті,
що забували чим її зустріти.
Адреналіну жалюзі – по шкірі

колючий протяг, потяг на відвертість.
Корида жде. Нема коли сивіти.
Холодним вістрям пробиваюсь в ірій.

10 Вересня 2009

Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
“Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
Жерці стояли хижі, наче круки.
Під серцем невимовно щось пекло,
їй край могили заламали руки,
Змастили лоєм місячне чоло.
Світ закотився — відкривайте жили!
А сонце мчить над степом — не спинить,
її по-скіфськи хусткою душили,
Щоб тою смертю рук не забруднить.

Стугоніло, гуготіло,
Все палило навкруги.
Біла спрага твого тіла
Не вміщалась в береги.
Сповивалися серпанком
Білі ружі між отав.
Білий місяць на світанку
Поза лозами розтав.
І над сонними житами
Крізь вогненні ятері,
Наче лебеді, злітали
Білі руки на зорі.
На ставку скрипіли весла,
Веслували в ніч скупу.
Стежки біле перевесло
Слалось в безвість по степу.

Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівців світосяйні оселі,
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.

І на морі десь є зачарований грот,
де чаклує в прозорих одежах Цірцея,
мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,
і полине у Лету життя без турбот.

А за морем ще є недосліджений край,
де під сонцем ряхтить, дозріваючи, лотос,
що дає забуття, нам дорожче від злота.
– Всі споваби, мандрівче, в дорозі спізнай!

Та минаючи острів сирен, морякам
ти до щогли себе накажи прив’язати,
щоб не міг тебе спів їх навік зчарувати;
але пісню, із уст їх почуту, затям.

Завітай до Цірцеї на день або два,
подивися їй в очі блакитні чи сині,
подивись, як летять по лиці її тіні,
але слухай, як борвій про мандри співа.

Помилуйся на гру перемінливих фарб
у рахманнім раю, де живуть лотофаги.
Та, п’ючи з злотих келихів тишу і лагідь,
збережи у душі все минуле, як скарб.

Жадним даром не нехтуй та пильно чатуй
і, на поклик вітрів розгортаючи крила,
в слушну мить напинай прудкоході вітрила.
Наодинці лише свою мрію милуй!

Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,
зріє хліб, і червоні хитаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
24.11. 1943.

Печаль висока – як морська трава.
І зорі досі – як могили предків...
А я лягав із Сонцем і вставав,
Як правовірний із Законом Ветхим.

Грішив собі в думках і наяву,
Ловивши рибу, пестячи наяду.
Морська трава – солоний теплий вуж –
Текла по нас рожевим шоколадом.

Ми малювали Бога на піску,
Орлині тіні ловлячи на хвилях,
Угадуючи в променях ріку,
А в смерті вітру – ангельські весілля.

Розбещена й відверта ти була...
Журбу любила, ночі і глибини.

Кінець тунелю – мов кінець ствола...
А море – то початок батьківщини.

Висипується небо у промінні
через щілину між "я тут" і тлілим.
Здається, не встигають впасти тіні,
а вже, так по-земному, крутить тіло

листком прожовклим до кісток осінніх.
Я видихаю все, що наболіло,
бо це той час, коли зникають стіни
і все, що чорне, одягнеться в біле.

І розпорошиться душа в пороші,
летітиме за вітром переміни,
а як впаде – то грітиме у генах.

Яке "прошý" – таке тобі і "прóшу".
Мов мінне поле, на обличчі міни,
відчутно – Лета як тече по венах.

10 Вересня 2009

Спину мені стріляє друг.
Другом плече обіймає ворог.
Між мозком і горлом –
хвилі думок.
Їм не впливти у слова,
Лиш померти зі мною…
Світом править Любов.
Надірвані вени душі
Воскресають душею крові…
Завтра народжуся знов.
Завтра народиться Друг.
Світом править Любов.

2004р.

В обіймах Лева…
Хто я?
Дощ, століття…
Вікно і осінь
Кава …грай мій Френк!
Це тільки жовтень,
як голка, верховіття
Зшиває крила зморених лелек
Я так нудьгую
Все собі прощати…
Ну заричи на мене, Лево кам’яний,
ці білі тіні – сіро-хмарні грати,
Я з них знаходжу вихід у собі…

Такі дивацькі ці обійми Лева!

І слово - щоденний хрест.
Є в г е н М а л а н ю к

Нести чи кинути?.. Ні, досить,
Бо скажуть недруги: "Старе!.."
Хоч в серці виросло, як в росах,
Як сонях в прихистку дерев.
Одне і теж, зима чи осінь,
У гожу днину чи в сльоту...
Мене це слово мучить досі,
Але ж із ним - і я росту!
1977

Зі зб."Cонети чорного сонця"(1996)

“сьогодні була злива. метелики вмирали”
Д. Лазуткін

I
Сьогодні була злива. Метелики вмирали
а особливо ті
з роздертої душі
їх пляшкою портвейну поминали
любителі гіркої кави
але навіщо?
адже смертні всі

II
позірна слабкість сильної людини
втрамбовані усталені думки
навпіл розділені обидві половинки
легень любителя смачного нікотину
міф про Сізіфа й Надлюдину
про параною від гіркого кофеїну

III
не спи_не думай і не мрій
про щастя вловлене по зливі
холєра, всі метелики зрадливі
повимирали і лежать в кропиві…
ні снів_ні мрій в душі малій
лишень метелики зрадливі…
2009

Плывут,
В тумане,
Деревья,
Рощи,
И луга.

Парным,
Пенистым,
Молоком,
Наполнена,
Река.

В нежные,
Осенние,
Шелка,
Одета матушка,
Земля.

С небес
Спадает пелена,
Вуаль-
Кристально,
Чистая,
Роса.

Прохладой дышит,
Золотом маня,
Земля, леса,
Осенняя, прекрасная,
Пора.

Очі дивляться із марева на борді,
шукають дурників у натовпу голодних…
І очі ситі, і сидять на ситій морді,
а нишпорять у натовпу голодних.

Блакить липнева на вогні
насонцелася біло…
Скипівся день… Проллялась ніч,
неначе кава збігла…

Солона ватра у рівчак
стікає… Щоб затліться –
час грубшає… І на очах:
на римі вірша кільця

нові з’являються… Стоять
і граються навбитки
слова… Каїнова печать…
«…себе торкатись бридко, –

хмільне дівча жахнулось, - Де я?!..»
А поруч голе тіло…
Скипілась ніч… Проллявся день,
неначе кава збігла.

Сегодня проснулся –
Ни свет, ни заря –
И сам удивился:
На небе – усталые
Звёзды горят,
Какая-то сила
Заставила встать
Из постели меня
И выйти из дома,
И ветру навстречу
Бежать семеня,
Тропинкой знакомой.

Припев 1:

Тихо солнце взошло,
На душе рассветло,
Говорю ему: «Здравствуй!»
А оно мне в ответ,
Отвечает: «Привет!
Я несу тебе счастье!»
Не пойму, почему
Я поверил ему,
Что живу не напрасно.
По траве босиком
Мне бежалось легко –
Жить – безумно прекрасно!

Бежал я по лугу
Легко и упруго,
Как в детстве когда-то.
Мне ветер насвистывал
Песню, как другу,
А может, как брату.
Цветы-недотроги
Ласкали мне ноги
Приятной прохладой.
Вернуться с дороги
К родному порогу –
Вот то, что мне надо!

Припев 2:

Оглянулся вокруг:
Дремлет речка и луг
Под пушистым туманом,
В небе птицы поют,
Дразнят душу мою
И в полёт её тянут:
Над землёй пролететь,
Отражаясь в воде
С ослепительным небом,
Шире грудь распахнуть
И поглубже вдохнуть
Запах сена и хлеба.
5.03.08г.

Візерунки молока
Ллються небом
На долонні
Морок співанки співа,
Вітер в шибах тихо стогне...
Ніч у зоряних коралях
Ходить горі поміж хмар
І за обрієм зтьмянілим
Грає пісні Волинкар.
З давніх гір спливає мряка,
Пряна від духмяних зел.
Мавки гойдаються в лісі
Серед вікових дерев.
І Чугайстер в білій свиті
Зачаровано блукає,
На стежинах тихо тихо
Щось замріяно співає.
Ганком бродять потерчата,
П*ючі місяць із долонь.
І шкребуться тихо в шибку,
В грубі бачачи вогонь.

Казка скрізь, бо ніч вартує,
День ще спить у споришах...
Спи ж, бо знову час чаклує,
Ранок близиться до нас.

середа, 9 вересня 2009 р.

Поклав під голову хмарину,
Як батько, місяць задрімав.
Обходить вечір Україну
Під тихий шепіт листя й трав.

Там, на хмарині, як на сіні,
Ще не гнуздала ніч коня.
Не спиться тільки Україні,
Бо дума думу здоганя...

- Про що ти думаєш, Кохана?
Прошу тебе, ну, посміхнись!
А чи стара відкрилась рана?
Поглянь же - воля й синя вись!

- Хіба не бачиш? Наче круки,
Мене клюють мої сини,
Мов яничари, крутять руки,
Мене замучують вони!

- Ну, що ти, ненько... Україно,
Та це ж любов у них така!
Невже гадаєш, солов'їна,
Що продадуть за п'ятака?..

Цілує вечір Україну
Під тихий шепіт листя й трав,
Підклавши хмарку, мов торбину,
Як батько, місяць задрімав.

На тій хмарині, мов на сіні...
Вже ніч сідає на коня.
Не спиться й досі Україні,
Бо дума думу здоганя...

Зі зб."Cерце невмирущої кобзи"(1997)

Не син червоної чуми –
Онук червоної калини.
На одрі смертної години
Я стверджувався на віки.
Минали в боротьбі роки,
Навали шматували спину,
Та не зломився, не загинув,
І не збeзчестився - таки.

Рабом не йшов я на поклін
І не корився рабській долі.
Суворих триста літ неволі
Беріг у серці вільний дзвін.
Хто не підвівся ще з колін?
Вже й небо заклина : "Доволі!"
Хай понад кволість, хай поволі –
Світає день жаданих змін…

…З печер червоної чуми
Здіймає паростки калина.
Зове набат, з - попід рутини
Ніч палять провідні зірки.
Й пророчий голос крізь віки:
“Ти мусиш вистояти, сину!”
Ні, ще не вмерла Україна!..
Ми здобули її таки!

1990р.

Цього року осінь дуже рано
Узяла до рук від часу віжки:
Спекою попалене старанно
Листя укладає на доріжки.

Завертає в небі осінь воза
На нове спіралі напівколо.
Очі правди – зовсім не загроза,
Не завжди приємна правда гола.

Гола правда в тому, що поетів
Вже було, як листя під ногами.
Душі співаків падінь і злетів
Шелестять забутими листками.

А моя мізерна правда в тому,
Що зірки – то інший вимір світу.
Я маленька крапелька. Знайома
З тим, як воду вміє пити літо.

Що зірки маленькі – то омана,
Знають вчені їхні величини.
Їх життя рахується віками,
А життя роси – лиш на хвилини.

Роси у траві зникають швидко –
Тимчасова бісерна прикраса.
Павутинка мрії - то не нитка,
Вздовж якої ми йдемо у часі.

Ведемо ми облік прорахункам,
Перемогам, досвіду, здобуткам,
І себе витягуємо в струнку
Перед чутки вдалим оборутком.

Знаєш, я ніякий математик,
Та стою сьогодні на своєму,
Бо не все можливо рахувати,
І не все сортується на теми.

Я роки нанизую на нитку,
Й не дрижу, як лист, від переляку.
На дорогах грому дуже слизько,
Із поета, бач, Прокруст ніякий.

Плащаницю вічності на плечі,
Не вдягну, бо знаю - завелика.
Досить, що думки мої – малеча
Вільних трав: нескорена і дика.

Хочеш – засуди мене на страту -
Це не змінить світу ні на йоту.
Коли осінь входить до кімнати,
В пісню заплітають смутку ноти.

Річка в ніч і співає і кумкає,
Ліс душею п’янить сосновою.
Не торкнутись мені б тебе думкою –
Жодною: ніжною, випадковою.

Не стривожити б твого спокою,
Не прокласти стежок непроханих…
Понад річкою йду глибокою,
Жабенят молодих полохаю.

Не озветься хай, не змахне крилом
Тобі вечір цей, де моє лице…
Лиш до грудня і – тут – звичайне скло,
На якім і - ніч, і – хурделиця.
7.09.09.

Не повторитись у собі самому.
Вчорашній – луска.
Луска від ядра.
На морі – шторм,
І – хочеться додому,
Туди, - де протяг з запахом метра.

Туди, де гравій, і бетон, і клумби
Петуній білих.
Де жоржин пора.
Засмаглим повертатися Колумбом,
Стрічать провулки радісним «Ура!».

Приймати осінь і дощів гостини,
Людей і будні, отаких, як є.
І не шукати в іншому причини,
І не вважати, що усе твоє.

На шосту рівно – звечора годинник,
Нове взуття – до свіжих мозолів.
Як тишу дряпатиме кострубатий віник -
Не проклинати до глибин землі.

Нести в собі уже осіннє небо,
Усе, що є в нім: журавлів і дим.
І осінь задивлятиметься в тебе
Ще теплим сонцем.
Теплим і ясним.
6.09.09 – 7.09.09 ніч.

2.
Море точить леза хвиль.
Дно відкрите, як вітрина.
Ранок.
Серпень.
Море.
Штиль.
Вибирай собі перлину!

Ніч під камінь залягла.
Сонце – наче діжка меду.
Я – сама собі пра-пра,
Ти – собі далекий предок.

У краю лаванди – сіль
На кінцях строкатих китиць.
Спробуй – втримай повний штиль
У якім – не повторитись!

1.
Від неї.
Від нього.
Від жесту.
Від пози.
Нікого.
Нічого:
Ні міста,
Ні криків.
Від кислого погляду,
Що – до корозій,
Без строку,
Без міри,
Без точного ліку.

Від куряви погляду,
Диму і гарі.
Від черги і натовпу –
Пузом у спину.
Від мату.
І осуду.
Бруду.
Базарів.
Від фальші.
Від клину,
Того, який – клином.

Від тОго, що не
І тогО, що не дуже.
Від глянцю слизького
І реву моторів.
Туди, де живуть
Наші думи і душі
Усе ще без нас -
До моря.
До – моря!..

Вся звірина́ зібралась на толоці –
Мусується проблема непроста:
Хто стане Звіром Року в цьому році?
Хто ідеал від вух і до хвоста?
Хто для усіх чинив найбільші блага,
Уболівав про ближнього свого?
Від голоду, а часом і від спраги,
Не раз відважно рятував його?
Той титул Антилопі присудили.
І навіть Лев сльозу пустив, до діла.
……………………………….
Він сам писав у раду подання,
Небіжчиці віддати те звання.

Белые берёзоньки,
нежные и светлые,
что грустите, милые,
под холодным ветром вы?

Поле, поле-полюшко
почернело заново,
улетели аисты
в край далёкий, за море,

посерело небушко,
заклубилось тучами,
побледнело солнышко,
поостыли лучики.

Как земля осенняя,
серая, холодная,
равнодушно смотрится
в туч свинец немой –
боль моя незримая
и душа свободная
с белыми березами
встали над землей...

ІІІ
Нитка крутиться, тягнеться,
голка тоненька колеться...
Може, покинути все це, –
стільки ж є різних розваг!
Та все-таки треба старатись,
бо ж говорила бабка,
що кожна порядна дівчина
повинна зуміти вишити
хоч би один рушник.
Мама ховає посмішку,
тато лукаво підморгує, –
мабуть, вони не вірять,
що вистачить в мене терпіння,
що я зумію-таки,
та врешті станеться диво,–
сяйливі небачені квіти
усім нам серця зігріватимуть,
довіку не відцвітатимуть
на білих снігах полотна...
1990

Хрестами ліхтарів запінилася вулиця,
Якось аж надто порожньо під небом без людей.
В долонях свого місяця зоря до болю тулиться.
І хтось Чумацьким вирієм самотньо так пройде.
Живу, немов до ранку ще, невипитою кавою
І у такій самотності цей світ направду мій.
Нехай собі кохаються старенькі Сутра з Камою
В своїй печальній Індії вовік віків Амінь...
Мені ж обличчя осенні у профіль ночі бачиться
І хочеться солодкої глибокої сльози.
Душа до ніг притулиться із вірністю собачою
Так, мовби налякалася життєвої грози.
А потім щось прокинеться і запече під ребрами.
Життя, воно навчить таки в собі шукати сенс.
Ми разом з ним занадто вже століть собі нажебрали,
Бо іноді так чуємось, що вже й не донесем.
Але ж таки доводилось побути і щасливою,
Хоча за все заплачено, здавалося б, сповна...
А вранці світ прокинеться наляканою зливою
Над випитими келихами крові і вина.

Серпневе небо - як в планетарії...
Цикади (скажені!) сюрчать свої арії,
І ми сидимо у розбитій "Таврії".
Крізь джинси лоскоче колюче духмяне зілля.

Утомою голос любові приглушений.
Шепочеться місяць із дикою грушею,
Стожари пішки по небу рушили.
Гнилички розпечені літом відгонять,і - цвіллю.

На пам'ять собі залиши мої вереди:
По п'ятницях - зради,прощення - по середах,
І тільки два шляхи:позаду й попереду.
І серпень є тільки засобом,осінь - ціллю.

2009

У саду чарівнім,
Поміж квіту-щастя
Дарував царівні
Перше гріх-причастя.

Ніжною лозою,
Блиском-зорепадом,
Теплою сльозою,
Соком-виноградом.

……………………

В місячнім серпанку,
В сонячнім світанні
Цілував коханку,
А зустрів… кохання.

Я всегда так боялась черты между летом и осенью,
Я всегда так боялась вступать заново в реку
И так громко смеялась над раннею проседью
Позабыв, что больно со мной человеку...

Я часами купалась в морском теплом бархате,
Я часами купалась в алом ситце вечерней зари
И чуть-чуть побоялась своего матриарха -
Отвернулась, заметив сиянье любви...
/сентябрь 2008/

Вознесися, моя Україно,
Із руїни скалічених доль.
Незагоєна гілко калини,
Доламати себе не дозволь.

Не дозволь, бо нема тобі ради
У мужів і удень, і вночі.
Де щитами портфелі й посади,
Там виделки у піхвах мечів.

Я не ворог Європи, Америк,
Чи Росії, чи інших країв.
Тільки, Боже, рятуй од химери
Безіменних мутантів-хохлів.

Не схохлися, моя Україно,
У своїм неспокійнім житті.
Чи ж надійним я був тобі сином?
Знаю тільки, що бути хотів...

Так довірився справжності ранку,
Всім єством, кожним рухом пера.
Та й боровся ж таки до останку.
І не вмерши, заплутався вкрай.

Емігрую в самого себе,
У роз’ятрені рани свої.
У блакитно-осіннє небо.
Й залишаюсь навіки твоїм.

Вознесемось, моя Україно,
Од невіри, безчестя, неволь.
Син за матір, а мати за сина
На руїнах скалічених доль.

2003р.

Холєра ясна тій весні
Що знов волає містом дико,
Капець якийсь у голові
По скронях б*є, по віях скаче
Весь час скатрупленій мені...
А я, бідося, в теплім коці,
Сиджу бентежно у вікні.
Весна кривава по тім боці
Танцює в шкелках і траві.
Червоне сонце млосно тане
І небо, в*язке, як вино,
Стікає вниз, межи дахами,
В міське, сп*яніле зелом, дно.
Стрибають в скронях дикі зайці
І серце мовби той вар*ят
З весною скаче дикі танці
З грудей у світ, немов з-за грат.

вівторок, 31 березня 2009 р.

Земля сумує, наче сирота,
Щоночі сняться їй ласкаві руки.
Вона зазнала лютої розлуки,
І гірко душу сушить самота.

Як біля неї хтось погне хребта,
Вона завжди віддячить без принуки.
Їй сили вистачить на роди й муки,
Як з наших душ не щезне доброта...

Забиті вікна дошками старими,
Давно по селах журяться хати.
Вже згодні, бідні, світ увесь пройти,
Аби хоч раз дихнути рідним димом.

Дивлюсь на темні вікна винувато
Й поволеньки ступаю на поріг,
Який давно сховався під моріг...
Душа ридає чи забута хата?..

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

В грони червоні
Вділася калина,
Немов до вінчання
У вінок дівчина.

В золотім убрані
Пишаються гори.
Осінь на деревах
Вишиває узори.

По стерні у полі
Осінь шелестить.
Гурт журавлиний
у вирій летить.

Красу осінню
Ніяк не збагну,
Повернула узорами
Мені давнину,

Як я в восени
По стерні бродив
У рожевому гаю
дівча полюбив.

Вона була молода
Ласкаво кохала
А над нами осінь
Узори вишивала

Батько й мати - українці,
Діти ж - "росіяни"...
Їх онуки, певно, будуть
Справжні марсіани.

- Марсіанє! Марсіанє!-
Залунало знову.
Ех! Поїду я в Канаду,
Бо забуду мову...

Не співаю рідну пісню,
Слухати не хочуть.
Поговорять про Чорнобиль,
І до сліз регочуть.

Україно, рідна ненько,
Моя безталанна!
Давай, мамо, посміємось,
Бо душа - як рана...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Повзуть у душу сумніви й печалі,
Немов тумани в яблуневий сад.
Спинились дні, як хлопчаки зухвалі,
Спішать вітри на пізній листопад.

А я чомусь не хочу поспішати,
Кругом ця дивна музика бринить.
Вже осінь заклопотана, як мати,
На перехресті літ моїх стоїть...

Куди піти? І де мені сховатись
Надовго від моїх пекучих дум?
Надії відцвітають, мов блавати,
І спогади беруть мене на глум.

Та я не здамся на поталу тузі,
Нехай прошкує у полях сама,
Бо мало я ще наспівався в лузі,
А ти ж без пісні, осене, німа.

Побігли дні, мов коні заблукалі,
Спішать вітри на пізній листопад.
І ви тікайте, сумніви й печалі, -
Мене кохана викликає в сад!

І я, щасливий, радо поспішаю,
І в серці дивна музика бринить.
А слідом осінь... І по всьому краю -
Вона дарує неповторну мить...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Перед дзеркалом озера осінь
Синьо-слúвові кульчики міряла.
А глибоких очей дивна просинь
Вечорницями літніми мріяла.

Осінь шию вбирала намистом -
Горобино-багряними перлами.
Легким хлюпотом, мов ненавмисно,
Лісовими зваблялась джерелами.

Чорнобриво-пахучий віночок
Закоронив волосся каштанове.
Запахущі вуста, як медочок,
Сонцю надто здалися жаданими.

Осінь ніжно-мережаним листям
Стиглі перса ледь-ледь присоромила.
Небо досі здавалося чистим –
Посіріло, забуркало грóмами.

Літо бабине сукню пошило –
Облягла легкий стан павутиною.
Виноградне вино склекотіло,
Розливаючись в жилах нестримано.

Осінь глянула в неба люстерко
В щічках ямочки засміялися.
А на серці зробилося терпко –
У повітрі сніжинка гойдалася.
08.09.09

Я намалюю на світанку
Для тебе сонце серед хмар,
Воно розбудить тебе зранку,
Обійме твій чудовий стан.

Воно візьме тебе за руку
І забере в далекий край
Там, де немає сліз і смутку,
Там, де ховається твій рай

Там, де вітри заграють пісню
На струнах ранньої весни,
Там, де душі не буде тісно,
Там будем тільки я і ти!!!

Раночку ясний,
Світе прекрасний!
Промінь злітає,
Луна гукає:

“Прилинь до поля
поміж травою.
Хай тебе доля
Вмиє росою!”.

Чисте та гарне
Життя не марне,
Теплеє літо
Сонечком шито.

Воно все бачить,
Все колисає,
Вічність позначить,
Нам побажає:

“Добра і щастя
Кожному дому,
Щире завзяття,
Вільну невтому!

Хай серце грає,
Всіх привітає! -
Хто всіх кохає,
Горя не знає!”.

27 червня 1997 р.

Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконання
з авторських записів:

Іще місяць зорі не лічив,
Із-за гір не викотився зовсім.
За смереку, мабуть, зачепивсь
І вона не відпустила досі.

І самі сумують зірочки,
А пастух небесний десь гуляє.
Смерекові тішить колючки,
Серед зір коханця ще немає.

Чи не заблукав вже місяць-ріг
Десь межи красотами Говерли.
Може він відмовитись не зміг
Нині від гуцульської вечері?..

2002 р.

Я загубилася між снами і реальністю.
Не вперше і, на щастя, мабуть, не востаннє.
Не треба плакати. Достатньо геніальності
твоїм думкам. Замало нашим спільним раннім.

Не вперше це зникають всі брудні тунелі,
та пил вкриває чийсь – не мій – письмовий стіл.
Так легко потонути у крикливій трелі –
невже не вистарчає серцю зайвих діл?

Крутитися на місці з болем, мов та дзиґа –
моя прерогатива, кажуть, мій талант.
Розбити в друзки варто скло і кригу.
Не вперше, не востаннє. Без душевних плат.

У тихі іскри вранішньої траси,
де радості обíцянка жила,
ти золотим дурманом пролилася
і чорною отрутою ввійшла.

І з того дня у кожнім краєвиді
скасовує вмирущу благодать
хронічний брак твоїх п’янких флюїдів,
твоєї непричетності печать.

Мене минули відблиски і тіні,
що весняну тривогу стережуть,
і, вже терпкі, плоди передосінні
також минуть.

Буває, що в душі суху криницю
грайливо глянеш, кажучи мені:
«Захочу – прочиню твою темницю,
захочу – ні…».

Люблю твоє волосся, очі, серце,
яке мені на глум і кару створене.
Ой, очі, очі, очі дівочі –
пекло отворене.

01.09.09

Це лише джаз…
І хто в цьому винен,
Що маревом слухаю,
гру на мальвах дощу…
Що тіло моє, на ниточці звуку
Тріпоче сяйливо «не відпущу»
Хто в цьому винен…
Що я твоє диво!
Мінливість годин
дзьобатих зірок…
Забарвити зиму …сполохати сіру,
Замурзану вічність…заклясти на кро…
Це лише джаз…
палаюча шкіра…
Гранатово лащиться вечір
Ти грай, я просто дозріла…
До сліз у мовчанні і в втечі

Зоренята на крилах спустошення…
Спускаючись в тебе, в тобі, з тобою.

А ми гуляли на Місяці в схованки…
Полохливо все
в пазурах,
в кратерах
Ми дощами на вік загартовані,
Ми обвінчані
власною стратою!
І очима–платенозорими,
Розметавши галактики вщент…
Мій Титане,
душею оголений,
П'є, сердега, холодний абсент,
В цій самотності
грою затравлений,
Відфутболений світом за край,
Мій не злічений сірими барвами,
У кишені сріблом палай…
Запалай!

Зоренята на крилах спустошення..

Ця музика, як спалахи душі,
Раптова, таємнича, неповторна.
Хіба це ми були колись чужі?
Дві музики - мажорна і мінорна.

Дві музики - як осінь і весна,
Вслухайся і дивуйся до світанку.
Дві музики - це тиха й голосна,
Це соло вітру на промінні ранку.

Дві музики, дві пісні, дві зорі...
Моя вечірня, а твоя досвітня.
Де на вітрах зелені явори,
Там таїна живе тисячолітня.

Дві музики, два серця, дві душі...
Я заздрощів лихих зламаю жорна.
Невже це ми були колись чужі?
Дві музики - мажорна і мінорна...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

Напоєна сонцем як жовта диня
ще не забута вранішня туга́
сльоза розтала мов росина
на білім контурі бедра

ще не розтерті поцілунки
гріховний слід на тіла полотні
твої слова – данайців подарунки
троянський кінь дарований мені

і ти сама – троянський вітер
сліпа як Бог, німа мов Ідол
твоє тепло розгубить світер
від жару допоможе «панадол»

і ти сама – із жовтим німбом
сліпа як…, німа мов…
слова утратиш в пантомімах
і ти сама живеш немов…

напоєна сонцем як жовта диня
давно забута вранішня туга́
і лиш сльоза немов росина
тремтить на контурі бедра.
2009

Шукав мене один сонет...
Безслів'я билося мовчанням...
І ненароджений поет
Заплакав знаками прощання...
2008

Малинове небо
Дарував ти мені.
Була біля тебе,
А ніби – в вогні.
Утома солодка
І подих обпік…
А мить ця коротка.
А мить – тільки ніч…

08. 09. 2009 р.

Сріблястий серпанок думок
Линув потоком і раптом замовк.
Серце стукоче у закутку десь.
Повне вагання й кохання без меж.
Погляд діткливий душу мою
Нишком тривожить, додавши жалю.
Свічка воскова скапує враз
Сльозами печалі і тихих образ.
Вітер за шибкою зашелестів,
Ніби за тебе сказати хотів:
«Повір, що сумую поруч я теж,
Моє ти кохання вічне й без меж…»
08. 09. 2009 р.