Промчати кілометри разом і в нікуди.
Докласти всіх зусиль – і знов дарма.
І обпікає подих твій шалено груди,
Доволі вже, старалися, нема...
Відмерехтіло стільки ранків і світанків,
І під лінійку геометрія проста,
Один на одного тепер із різних ґанків,
Кривою стала, що колись була пряма...
Ми у житті всього лиш кілька цифр –
Відрахувати, поділити, відсікти...
Була пряма, залишився лиш шифр,
Від А до Б так просто не пройти.

Ні не забути ні,
Ті пам’ятні дні,
Майоріли в залі
Кульки голубі.

Все було тоді
В парламентськім залі.
Коаліцію створили,
Клялись у кохані.

А після
Утомлені депутати
Пішли на спочинок,
Після повернення
Сотворили вчинок.

Сотворили!
Як мильну кульку
Коаліцію розбили.

Не довговічне буває
Партійне вінчання,
У їжака із вужем
Немає кохання.

Кохались, любились
При створені владі.
Між собою посварились
У любовні зраді.

Кохайтеся, любіться
Партійні боси,
Від народного гніву
Зникніть!
Як ранішні роси!

хмарами думка стелиться
осені хід святкуючи
марячі квітками марними
ковдрою очі вкриваючи

серце в'яне трояндою
вітру тихенько підспівує
але не може за хмарами
сонця побачить відблиски

осінь панує панщину
смутку збира дороди
винагородою власною
зиму немов кличучи

Пройдені дороги залишаються загадкою.
Ми не в змозі осмислити зміст цих речей.
Гадаєм, вчимося - та все ж помиляємося.
Віра в себе зміцнюється з кожним днем,
А бажання щось робити згасає.
Сірість будинків надихає лише на мовчання.
У далеких очах мліє ще вогник життя.
Ти спіймаєш мене напівдорозі до вічного обрію.
Тихий стогін очей спалить душу сивого попелу,
Обкраде, забере, перекине усе вгору дном.
Я не хочу шукати, чекати і кланятись,
Але хочу любити і дощ запашний пити знов.

Ти і я, і звуки джазу
Розлилися навкруги.
Помовчи, я й так все знаю,
Руку лиш мою візьми
У свої долоні теплі
Нашої з тобою гри,
Нашої з тобою тиші
І гучної самоти.

На столі дві філіжанки,
Кава,чорний шоколад.
Не кажи, що я програю,
Я не здамся просто так.
Тихий вечір, звуки джазу,
Наче вічність, я і ти.
Помовчи, я й так все знаю,
Руку лиш мою візьми.

Прекрасна вічно. У тонкій хустині,
Що ледь ховає локони. І стан
Твій ніжний, і вуста - краплини
Моєї крові, що скотились з ран.

Для кого Бог створив тебе такою?
Ці пахощі, ці руки, ці уста...
Ти стала б лиш богинею для бога,
Та їх, на жаль, прекрасна, вже нема.

Прекрасна вічно й вічно одинока.
Безмежна вічно, наче вся весна,
Що поряд йде з тобою синьоока
І сміхом заливається до дна.

Прекрасна вічно, як тобі зустрітись?
І за вогнем очей твоїх куди іти?
І де шукати? І куди подітись
Від погляду, що може обпекти?

Прекрасна вічно! Обірвалась нитка,
І обваливсь гірський крутезний схил,
І лава із вогнем тече так швидко...
Та вже не має сил, не маю більше...

Прости, дай вмерти чи піти,
Забути, чим сьогодні каюсь.
Візьми собі, усе візьми,
Я з перемоги не втішаюсь.
Як хочеш - забирай життя,
А хочеш - приречи на муки,
Приклич до рани вороння,
Сідають хай на неї мухи.
Пусти, дай вмерти і піти...
Не тни стосунки цим кинджалом,
Їх вже нема, і не знайти
Те, що з зневірою змагалось.

Ти мені часто снишся із гілочкою
червоного глоду у волоссі.
Запитуєш:
"Чи не варто розфарбувати ці
жовто-зчорнілі листки?"
Я прокидаюся й відповідаю:
"Ні! Ні - точно знаю,
бо й кольорові вони облетять...
Хай краще листя упаде,
дерева відчорніють цілу зиму,
а потім, глянь, щось нове проросте,
проріже пагони зелені крізь відлигу..."

Не прокидайся ще, я зварю каву,
Не усміхайся, знаю, вже не спиш,
Не доторкайся, ще не йди із раю,
Я зазнимкую нашу першу мить.
Я зазнимкую ранок, що на підвіконні
Вже дожидає перших голубів,
Я зазнимкую неба голубі потоки,
А ще потоки наших теплих слів.
Я зазнимкую каву у твоїх долонях,
Чи просто наші перші сни,
Гарячий подих, дивний стукіт в скронях,
Я зазнимкую вічність...
Без сльози.

Таке собі життя таких собі тривог,
Таке собі страждання без светра й сорочок,
Така собі неділя, такий собі "наш Бог",
Така собі галявина занедбаних квіток.
Таке собі кохання, такі собі і ми,
Живемо непомітно так, не змінюєм світи,
У хаті прибираємо і тихо живемо,
А більше ми не знаємо, а нащо? А на що?

Нема на світі краще благодаті,
Ніж в дощ сидіти при вікні у хаті
І милуватися як через рівчаки
Стрибають, наче птиці пелехаті,
Чи кізки молоденькі волохаті,
Під парасольками дівчатка і жінки.
Як їх стрункі, точені довгі ніжки
Ледь-ледь торкаються до мокрої доріжки,
І в серці пророста солодкий щем.
І я в вікно півдня дивлюся з ліжка –
Не згонить ні нагайка, ні коврижка,
Хіба дружина вгріє товкачем…

Астрал - криївка сонця, небо - настіж.
Заходь - з дороги витри ноги перше,
ти в себе вдома - годі світло красти
душі. Мов іклами вівцю задерши,

зривати листя - за теплом плерези.
Пошліть еона з пляшкою плероми!
Уроки й заповідь життя Терези
Зевс переписує словами грому.

Прогнуті терези - і мить камінна,
де погляд затерпає нетерплячий.
Мій гносіс - полум`я в руках каміна,
рукопис догорає, вічність плаче.

17 Вересня 2008

(колишній господар – коту)

Добридень, Коцький, як ти там?
Чи здогадався, хто це пише?
То Гліб, господар твій колишній,
Прощення просить у кота.
Скажу тобі цілком відверто,
Що я зробив жорстокий крок,
і мав ти з голоду померти
У лісі за короткий строк…
Але, дійшли чутки до мене,
Що дивом виживши тоді,
Живеш, як у вершках вареник,
Кругом - лисички молоді.
У Коцькому вбачають звіра,
Ведмеді, кабани, вовки!
Ти там у них за рекетира…
З моєї легкої руки!
То я хотів тебе просити,
Щоб ти й мене у ліс забрав,
Ти там доглянутий і ситий,
Я ж тут не маю жодних прав…
Мов у в’язниці Монте Крісто -
Покинутий, один як перст,
Нащадки виїхали в місто,
Пішов від мене навіть пес…
Мізерна пенсія, до всього,
Чи ліки обирай - чи хліб!
Живу я, Коцю, дуже вбого…
На тебе жду. Твій вірний Гліб.

Непевний час тріскучої спокути,
Коли все вимерзає (навіть зло)…
І глибини того морозу не збагнути,
Ні тим, хто називає його «лютим»,
А ні йому самому, бо не чути
Ні почуттів, ні звуків – все пройшло
Той абсолютний нуль байдужих літер…
Усе спинилось… Мінус – на межі…
І тільки крига і шалений вітер
По всьому світу кулями сніжить…

Дивні люди
У цьому, такому холодному
Січні…
Обрікають на смерть
Свої минулорічні жалі,
І втішають святами
Надії незбутньо – космічні,
І обдурюють себе так само,
Як ті , їхні «предки» правічні,
Що, невідома – скільки надій повбивали
На вічній землі…

Падають дні, падають ночі,
В трави, мережані срібними росами
Їх підбирає Зоряний Хлопчик
В кошик малесенький із верболозу.

Наче скарби він збира без упину
Пильно шука, не лишаючи жодного
Він їх ховає в Чарівній Хатині
В скриньку дубову, у срібло заковану.

Стій, зачекай, залиши хоча б декілька
Може на згадку, а може на щастя
Може колись хоч на хвильку повернеться
Днів цих легка безтурботність і радість.

Та не спиняється біг днів і років
Скриня вже повна скарбами незнаними
Сів на хвилиночку Зоряний Хлопчик
Спочити на призьбі Чарівної Хати.

И снова воцарится полночь
За одинокою стеной
Ты вазу хрупкую наполнишь
Прозрачною водой
Всё в небрежии привычном
Свои обемлит закрома
И в чем-то сокровенно-личном
Себе признаешься сама
Сама укроешь ноги пледом
И тишину как дым глотнешь
И на лице полночно бледном
Сама слезами смоешь дрожь…

Якщо життя зовсім не варте саги -

Воно порожнє, як старі бесаги;

Воно діряве, як стара кресаня -

Вже краще з кручі на жалобних санях!





Ти наминаєш сандвічі і снеки

Й не думаєш про максиму Сенеки:

"Життя оцінюй цінностями казки:

Не тим, чи довге, -

тим, яка розв"язка!"

В ночі подивився на зорі
Надомною небо
В зорянім узорі.
Подивився на ниви
Не сплять в ночі ниви,
Над ними похилились
Зоряні розливи,
У нічному сяйві
Річенька блистить,
В гаю місяць тихесенько
Листям шелестить.

Не гамірно... тихо. Чорняве дівчисько,
Ледача усмішка, ще юна хода.
І погляд на зорі, хоч вечір не близько, -
Блукає недбало душа молода.
Ото дивина, - чути сміх перехожих...
В куточку забилась сумненька стара.
Дівчиськові байдуже трішечки, може.
Одначе це поспіх, запал,.. не зі зла.
Вже гамірно врешті, дівчисько тріпоче...
Тремтить, трішки зовсім, цілуючи сни
І принца у них, що приходить щоночі,
Співаючи весну на подив зими.
І тихо. Що дивно, поспішні морози,
І навіть туман, навіть вітер з дощем, -
Прогнати ледачу усмішку не в змозі.
На радість старечі між денних проблем.

Ти пуста. Ти – це північ і страх.
Тільки шепіт ледь-ледь шелестить
На сухих, як пустеля устах.
Де між вчора і болем лиш мить.
Де між рук виростає стіна.
І так боляче пальцям. І ніч
Не врятує, а тільки засне.
Ми з тобою – потік протиріч,
Що з’явився із тисячі „Не”
І півсотні „Ніколи”. Весна?
Ні. Ще рано. Ще зим, холодів,
На шовкових хустинках червоних краплин
Від сухот і розталих снігів.
І відсутніх тому і невтішних новин,
І сорочка на грудях чомусь затісна,
І кімнатою Лета тече... Як тече!
Забуття заливаєш в горлянку. Тепер
Вже все рівно і Янгол сіда на плече,
Щоб провести ТУДИ. Ти помер.
А десь тут, на землі, вже гуляє Весна.

у попільниці недопалки очікування
думки ніби суглобів тріск
на годиннику вже напівздивування
втомою очі витріщає тиск
хребет вигне веселкою
з кров`ю нудоту вижену
пурпурово ніжний
по сніжній емалі розмажу
ще живий
перемотаю скотчем
горло розрізане
чорне збирається зграєю
застилає стелю
бунтує сни
у сухій ванні засинаю
до сходів нової весни

око гумовий дотик відкриє
здається скотч відірвано
мене ще криє
ліхтар ввімкнено
зіниці коло не рухоме
лікарняно
препаратами тхне знайомо
свого тіла поза
застиг
мені потрібна доза
тиші не порушив
рибою вустами заво…

... тут був Целян. Та не було весни.
Горіхи лунко тріскали у небо.
Злітала в память пишна і без тебе
Пташина душ незвінчаних. Лиш сни...
І все було отак онде цікаво.
Червоне яблуко на білому снігу.
Тут був Целян. І цілковитий звук
Упав на дно у філіжанку кави.
Тут був... Тепер і риба, і зима.
І Мюнхен знову привітав євреїв.
Святкують Боже протоієреї...
Ми те ж є "прото-". В майбуття - пітьма.

Порожнеча всередині, в яку щоразу хтось видихає повітря,
Наче робить штучне дихання, щоб врятувати від загибелі.
Порожнеча, аж чути як падає вниз натхнення,
Вдаряється об металеві стінки, наповнює мЕне.
Натхнення - розбери це слово на частини
І ти відчуєш, як на тебе лине трансцендента реальність.
Нестача дихання скомпенсована чужим за рахунок бажання.
Кленові листочки летять угору. Це втікає осінь,яка вже настала.
Пружинка зламалась, і хоч та стала величина, що у фізиці обіцяє вічність
В моєму мозку у кубі двоїться
2007

розбудиш вранці свого короля
і свій король піде варити каву
плита дахи генделики іржаві
і вся що у європу йде держава
здригнулась і прокинулася для

мобільник королівський загуде
чотири ноти автор л. бетховен
і ранок починається на повен
свій зріст і прилітає птиця овен
печінку клюне - мертвою впаде

король розгорне мапу стольний град
корона заважає але мусить
похилить нижче голову
і мюслі
відсуне вбік
убік відсуне вуса
і вип'є трохи дону із дніпра

землі наріже лютим ворогам
перечитавши "київ на долонях"
дружину свисне - скачуть тільки коні
війни не вийде: брешуть на червоні
щити
дружинники надвечір тут і там

отож король візьметься за старе -
за хутро бистрих мавп і різних левів
наллє вина у чарку кришталеву
але хто поцілує королеву
яка його будила-
той умре

Я хочу открывать эти двери,
За которыми спит океан,
Выходить босиком на берег,
В предрассветный, легкий туман.
Я хочу бежать на закате,
По песку в объятья твои
И в обнимку всю ночь до рассвета
Говорить о нашей любви.
Я хочу подарить тебе танец
На обрыве над бездной в ночи,
Чтобы платье мое развевалось,
Словно пламя горящей свечи.
Я хочу, чтобы это лето
Не кончалось уже никогда,
Но следы на песке размыла
Голубая от слёз вода…

Опять весна в моём сознанье,
Опять листва, с деревьев на земле,
Опять дождит и слякоть, лужи.
Опять пьянеешь, вдыхая воздух.
Опять теряюсь, нет догадок,
Опять кого найду, или…
Опять за нею буду бегать.
Опять её со мною нет,
Опять иду, ступая в лужи.
Опять слеза и осень.

16.09.08 г. / 21:26

81
Добробут -
він і в Африці добробут.

82
Мовчати не хочеться,
а брехати важко.

83
Та нетакий то вже
світ поганий,
коли його малюють...
Бог знає як.

84
Вічне кохання -
пластикова троянда.

85
Як його не любити...
Кий є і Вій!

86
І ліг їй на серце камінь...
в чотири карати.

87
На діжку втіхи -
ні краплі совісті.

88
Крапля - не дощ,
але й дощ без краплі -
не дощ.

89
Скільки би не повертався -
а тобі бракує ще когось вдома.

90
Набирав мудрість роками -
так роки протікали.

91
Боляче -
коли струна вириває з тебе душу.

92
Замінив годинник термометром -
скоро час гострити лижі.

93
Замінив термометр годинником -
температура пробила позначку замерзання.

94
Будь мудрим -
дури себе так,
щоби інші не зауважили.

95
Від ям -
дороги довші,
від кількості випитого алкоголю -
ямкіші.

96
Дифлофос -
засіб проти малярії.

97
І тут -
тебе нема,
і там -
краще би не було.

98
Коли би рак свиснув,
качка би не копнула.

99
Народжений літати
на комусь.

100
Мат на маті з матом -
кінець гри в шахи після випивки у спортзалі.

Я ще хлопчиком малим
Вибіг на дорогу,
А мене дурний собака
Хапонув за ногу.
Залишилися на литці
Незгладимі знаки,
І гадав я, що немає
Гірших ніж собаки.

Та коли пізніше в зуби
Критикам попався,
Зрозумів, що у дитинстві
Гірко помилявся.

Докоряє дід онуці:
- Дивні нині діти.
Розучилися дівчата
Навіть червоніти.
А колись були дівчата
Дуже соромливі.
Скажеш слово - червоніли,
Як той мак на ниві.
А онучка аж руками
Вдарила об поли:
- Я, дідусю, уявляю,
Що ви їм мололи!

Нічний міський асфальт у світлі ліхтарів
Пронизує похмурістю. Людська нещирість
Вбиває залишки мелодії вітрів,
Що шепче про добро й живу, не зниклу милість.

Закутуюсь в тепло пальта, та не сховаюсь
Від ницості людського роду. Де ми? Що ми?
Навіщо закриваємось? Не намагаюсь
Хоч якось щось змінити і позбутись злоби.

Почався дощ, і спохмурніло синє небо,
Його журба — моя журба. Лунає пісня.
Любові гімн? - Жебрачка на дорозі грубо
Співає. Господи, прости — вона не грішна.

На роздоріжжі милості й нещирості
Спинюсь. Міський нічний асфальт блищить росою -
Слізьми небес і тугою. Незримості
Не викоренити та не скропить водою.

Прийшов якось до рабина
Хороший хлопчина.
Якщо прийшов, була значить,
Поважна причина.
- Я хотів би женитися.
- Будь ласка, женися.
- Але ж дівка - фу, негарна.
- Ну, тоді дивися...
- Батьки в неї багатющі.
- То, значить, женися.
- Але ж вона поганюща!
- Ну, тоді дивися...
- То як мені поступити?
Яким саме чином?..
Ребе трішечки подумав:
- Стань християнином.
- Чого раптом?
- Щоб покласти
Край пустій розмові, -
Будеш голову морочить
Якомусь попові.

Немов з тендітної пелюсточки троянди,
Торкаючись від сонця промінець,
Блискучі крапельки роси, немов гірлянди,
Він спрагло п’є. Цілунок двох сердець
Весь переповнений енергією сонця…
Він також дуже схожий і на дощ:
Такий раптовий, - тарабанить в шибки серця,
Що аж відлуння, наче щастя плач.
Ще він, як вітер: з диким вихорем та свистом,
Тільки не холодом пронизує все тіло,
А жаром, здатним обігріти ціле місто,
В ту мить здається, що в крові щось закипіло…
Весь у намисті із пелюсток та росинок,
(Нема такого в найсолодших снах),
Із сонця променів, вітрів, дощу краплинок –
Тремтячий поцілунок на вустах.

Я розміняв натхнення на вино
І перестав записувати вірші,
Бо хоч вони й од деяких не гірші,
Але й не кращі - значить все одно.

Я ідеали власні, мов книжки,
Із шафи достаю, переглядаю,
Ховаю знов. Без них стежки до раю
Рівніші трохи й не такі тяжкі.

Я поважати мав за що себе,
Ще більше мав причин щоб зневажати.
А замість того вбрався в пишні шати
Й дощем весіннім вилився з небес.

По ідеалах і по людях
Безжально котиться наш час.
Здригнувся б навіть у могилі
Якби побачив це Тарас.
І як би він не намагався -
Того збагнути б не зумів:
Як замість нації героїв
Ми стали купкою хохлів?
Хто був багатим - збагатився
На бідних бідняків біді.
А решта краде і гендлює.
Вбивають, гинуть молоді.
Де ж наша слава, наша сила?
Де волелюбність? Гордість де?
Лиш по спустошених по селах
Ледь вітер в димарях гуде.
Тож виплач сльози, Україно,
І зупини шалений час.
Дай всім нам розуму, дай сили,
Бо діти не пробачать нас.

Осені бог – восьминіг що пускає завісу чорнила
Простір забарвлюється повний незримих істот
Палять трухлявий вітрильник й монтують літальні
Чи апарати чи спорожнілі міста-міражі

Осінь оселю знаходить і осідає
Як алкоголь у судинах на золотий саркофаг
Жриці з очима очікувань вічні тварини
Меланхолійні рибини в тиші готують бенкет

Серед запрошених той хто відійде в осіннє
Світле сузір’я легко як дим із багать
Та не зважаймо на це осінь багата дарами
В грудях засмаглих її гусне п’янке забуття

Неймовірності сповнений день,
Старомодністю зваблені миті,
І ми з вами такі молоді,
такі справжні, такі соковиті.
І блискучий від зливи асфальт,
У ліхтарному жовтому світлі,
Фіолетом відсвічував в тон,
Тому шалу , що виснув в повітрі.
І тянучою гумкою час,
Уповільнений плином розмови,
Не спіткається більше об нас,
А докупи нас зліплює знову!

Від серпня до тебе. Від Вересня до землі.
Звивисті, змочені в зливах шляхи минають.
Листя горішнє й торішнє – мої кораблі,
Що не повернуться в небо. Тепер я знаю:
Ти не пробачиш цій Осені сліз (чи дощів?)
Сльози, - це слабкість, а отже і дощ. Я плачу.
Ти не минав і не вірив, бо ж ти не хотів...
Я ще не знала, що сили в мені не стачить.
Червоне і чорне. Пунктиром межа між нас.
Іней на шкірі – безглузде татуювання.
Свідки – пусте. Нас засудить і стратить час.
Ми завинили, бо знали таке кохання.

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

"Лісовій фортеці"
Ми великий народ і могутній,
І Європа чекає вже нас.
Але пам'ять чомусь в нас відсутня,
І муляє ярмо раз по раз.
Діти ми робітничого класу:
Шахтарів, крамарів і міняйл.
Але в самому центрі Донбасу
Хлопець пісню про лемків співав

"Але там, на Лемківщині, наші місця святі.
Там, на Лемківщіні, ще стоять наші хати..."

І співали, і плакали діти,
Відчуваючи погляд дідів,
Закатованих, страчених, вбитих.
І від жалю аж місяць тремтів.
І тремтіли запроданці й зайди,
І чимшвидш намаглись втекти...
Коли погляд дідів тебе знайде -
По який тоді бік будеш ти?

Іржавий простір в комаринім тілі
сопрано стер на порох. У трубі
крихкого носа помпи вже слабі.
А кров тече крізь русла скам'янілі.

Ні палива, ні співу, ні в тобі
краплини співчуття... Як на вугіллі,
несуть його мотори зіржавілі
з останніх сил свердлити слух юрбі.

Він - камікадзе, що небесні тонни
на неї б кинув, як на ешалони,
і вже по смерті став би кавалер

найвищих орденів! почесні списки!
знамена! сурми! залпи! обеліски!
...якби його мій ляпас не розтер.

Славные, странные, желтые дни.
Разные буквы, рекламные слоганы,
Я на распутьях желтой весны
Теряюсь на этих фразах знакомых

Носом чую все те же снежные волны
Что с далеких причалов ветер приносит
Да вот только в печах нефтяных да угОльных
Уж растопят весь снег, наших мнений не спросят

Странные дни. И холодные пальцы.
Сжимаю в своих руках по предательски.
Океана миров гонцы-скитальцы
Тают, как реки… Рвутся дамбы под натиском.

Оттиски губ память изранили
Странных дней времена мы считаем по офисам
Желта наша пресса, протекает политика
Давай выпьем текиллы в борьбе со стрессом?

У світі, що втратив орієнтири.
За полюсами не встежиш магнітом,
Чомусь все не так, як би бути повинно.
Якесь божевілля панує над світом.

Що збоченням було стає тепер модою,
Пошуки волі заводять у клітку,
Усе що блищить вважається золотом,
Інфляція слово згубила навіки.

Усе ідеальне тепер має вади:
У небо летиш і вдаряєшся в землю,
Велике кохання приводить до зради,
Підкреслює світло: довкола нас темно.

Безбожні молились Богу,
А божні просили хліба.
А вітер приніс тривогу -
Закохані очі, слізні.
Вареску прийшла невчасно -
Не квіти, а лиш турботи.
Та вічі її не гаснуть...
Вінчання й за мить - робота.
В листопада є завдання -
Помити міську бруківку,
Насипати снігу зрання
Та й заміж оддати дівку.
Так, будуть чарівні фото:
Пасує до снігу біле.
Та паньство жене в болото -
Театр - єдине діло.
Не дівка вже, - молодиця.
Години за дві по шлюбі
Малюється, чепуриться...
Актори, актриси любі.
А що молодому, мрії?
Чекати жону? Покрову?
Тікає весна, чужіє,
І з болем верта додому.
Безбожні - у церкві, взуті.
А божні - в одній одежі,
Попросять тепла... чи ртуті,
Бо надто розмиті межі.

«Я хочу подарить тебе сына»…
В день, когда ты в мой город вернешься,
В час, когда ты, обняв меня сильно,
Всем несчастьям назло улыбнешься,

Я хочу, что бы был он похожий
На любимого мною мужчину,
Что б читалась в глазах у прохожих
Нежность тихая…так…без причины.

Я хочу, дать ему твое имя,
Что бы вдвое счастливей быть, Егорка,
Что бы знать, что никто не отнимет,
Что бы радость звучала так громко!

Я хочу, лишь проснувшись под утро
Слышать всё еще сонное «мама»!
Что бы сердце, от гордости будто,
Разрыдалось немыми слезами!

Я хочу, что бы ручки родные,
Протянул он ко мне, если страшно,
Что бы были вы рядом, живые,
Остальное, поверьте, неважно.

Я хочу, сделать все, что возможно,
Всё тепло, что в душе я хранила
В ваши руки вложить осторожно…
Я вот ТАК никогда не любила!!!

Перед светлой иконой, как прежде,
Опущусь на колени бессильно.
Прошептав в бесконечной надежде:
«Я хочу подарить тебе сына»…

Забери меня в свой одинокий дом
На краю черно-мутного озера снов,
Где ещё в октябре догорает огнём
На деревьях листва.…Где не нужно и слов…

Где качаясь на призрачных волнах души
Позабытая лодка, лишь силою слёз,
Заскрипев, разнесёт по невзрачной тиши
«Я люблю тебя» - будто ответ и вопрос…

Где на ветхий причал ровно в восемь утра
Старый, нищий паромщик приходит опять,
Где нашепчет нам ветер «Ещё не пора»
Где бесшумное время течет словно вспять,

Там на пристани ветер гуляет всю ночь
По траве изумрудно-зеленой, босой,
Где тебе подарю я и сына и дочь,
Где останусь на вечные веки с тобой

Где я буду, склонившись стоять у огня
Домового камина под взглядом твоим,
Где ты просто, без фальши, обнимешь меня,
Где про всё по чуть-чуть мы с тобой помолчим,

Где ты в волосы мне, заплетая звезду
Вытрешь теплой ладонью ненужную боль,
Где, слепая от счастья, к ногам упаду,
Там, где имя твоё – самый важный пароль…

Всё разделить с тобой. До капли. Без остатка.
И горечь неудач. И долгой вьюги вой.
Горячий разговор.Остывший чай несладкий.
И светлые мечты.Всё разделить с тобой.

Всё разделить с тобой. Волненья и удачи.
И шумную весну .И жаркий хмель побед.
И клики птичьих стай. И радости и плачи.
И первый нежный взгляд за много-много лет.

Всё разделить с тобой ....А ты делить нехочешь...
Земля который раз сменила день на ночь.
И звёзды шепчут мне:напрасно мол хлопочешь...
Угаснувшим мирам нельзя ничем помочь.

Тіні густіють. Десь по кутках, під очима.
Знову свідомо мовчанням стуляєш рот.
Тиша важка, але разом із тим – незрима.
Кров і любов – недолугі, банальні рими,
Пишеш їх в серце, гадаючи, що в блокнот.

Ти приміряєш на себе чуже безсоння.
Хвора. Хронічно. На втому і на життя.
Так простягаєш до вікон сліпих долоні.
Мрії болять і думки аж печуть – голодні.
Кинь їм надію. Нехай уже не скавчать.

Що молодий поет Поезії? – Ніщо?
Напруження на сподi інтелекту?
Послушницям Її палкий еректум?
Перпетум у мрійливе "ні про що"?

Але Поезія і молодий поет -
це привід вчасно опустити очі,
коли позаду стогони дівочі,
а попереду Божий силует.

2008

Ґудзики моїх очей
Як п’яльця для вишиванки.
Один для світанків
Інший – для довгих ночей.

Блискавка моїх рук
Як іскра для надихання.
Одна для секундних розлук
Друга – для поєднання.