У синій оселі шпилястих дерев
стоїть каруселя, на ній сидить лев.
Тут синіми квітами вкрита земля,
і небо між вітами синє здаля.
Гривастий цей лев із очима як небо
між синіх дерев все вдивляється в тебе.
Нікого не займе, нікуди не мчить,
він просто не зайво, він синьо мовчить.
На нього поглянеш й відчуєш всю сутність –
тут є полум’яна казкова присутність,
в тій синій оселі шпилястих дерев,
на тій каруселі, де все сидить лев.

...Дерева шпилясті зрубали на дрова,
на квітах синя стих пасуться корови.
І лев кудись зник, і у синій оселі
воронячий крик на сумній каруселі.
Лиш сонце гривасте і неба присутність
собі залишили казкову цю сутність.

Загаявся березень примхами сірих дощів,
Фарбується небо, лютневими тінями скуте.
Лютуй- не лютуй, відлітає у спомини лютий.
Він січнем посічений, люттю себе розтрощив.

Не навчена дихати сірим повітрям брехні,
Не навчена пити коктейль пересудів та змови,
Не навчена, хоч і навчали в публічних промовах,
Не здатна вживати, випльовую їхній хінін.

А без лицедійства занадто для когось проста,
В карєрному зрості та справах не вельми успішна,
Не маю багатства, і дати святкую не пишно,
Отрути чи меду не ллють принагідно вуста.

Не кличу до бунту ображений електорат,
Не втрапила ні до еліти , ані до бомонду,
Богемі не слідую і не сповідую моду,
Живу як живеться, без хитрощів чи наздогад.

Якщо не навчилася досі, ніхто й не навчить,
Позаздрю лиш тим, хто у пісні народжує вічність.

Хай лютий летить, безнадійно посічений січнем,
Березовий березень котиком гучно нявчить,
А вірш видається банальним римованим спітчем,
Та може його ошляхетнять скрипичні ключі...

Будинки ловлять пащами дверей
зграй перехожих повсякденне дійство,
а Всесвіт знов вигадує людей,
згадавши власне зоряне дитинство.

І мешканці згасаючих цеглин
течуть на лоджії з пітьми грузької,
щоб крок зробити… Потім – ще один…
Немов на край планети, ще пласкої.

Передчуття закрутистих світів
долає стреси, комплекси та страхи,
і випинається проміння ліхтарів,
немов лискучий панцир черепахи.

Вдихнувши неба, в зоряниць вогні
пірнає ця тварина разом з нами…
Лиш бульбашки хвилин у глибині
ще кружаться між ранком та дахами.

В куточок кусочок маленького щастя забилось
І погляд кидає немовби налякане в смерть
Маленьке звірятко попало до когось в немилість
Дивлюся в вікно.. і бачу розмиту себе…
Скоріше б закрити фіранки відчинених ран
І вкластися на ніч ну хоч би хвилину поспати
Побачити там усміхнене радісне « Я»
Начхати що прийде ненависне завтра…
Закрила б на віки повіки важкі від дощу
Розлилась по всюди і щоб не шукали ніколи
Питання катує що разу : « За що?»
Пояснить мій голос від роздумів кволий..
А може і ні.. питання і часу і волі……….

Ховаєш
улюблені сережки
в коробочку
з узором квітчатим
кольору
старого золота
на ніч
Збираєш
дрібне намисто
розсипане рясно
по підлозі кімнати
відтінку
твоїх очей
за північ
P.S.: тобі личить
срібний перстеник
з перлинкою

На картатім обрусі
з мереживом по краю
ангелик з тіста соленого
просяк запахом лаванди

ти відчуватимеш так,
а потім вже не кохатимеш.
ти програватимеш час,
ніколи не забуватимеш...
як налягає ніч,
всупереч нашим логікам,
барвами протиріч,
звичним сучасним хронікам.
лежачи на спині,
граюсь твоїми ролями,
холодно не мені,
труєній алкоголями.
знову заллється світ
й світло на наші поверхи.
це лиш єдина ніч,
холодом твоїм зкована.
не осягнувши сенс
і слів правомірне значення
я не кажу прощай,
я кажу допобачення.

Життя пише хаотично
Дивний серіал.
Кориться васал.

Заблукала душа квола
В тих етюдах.
Зла полуда.

Віднайти не може вихід
З нетрів ролі.
Насміх долі.

Себе втративши у гримі,
Втілилася в Агасфера.
Все химера.

Навпомацки шукає вбога
Спасу в людях.
Ніж у грудях...

Прокушене місто
Не має куди тікати:
Розпатланий вітер
Під шкіру заносить морози, -
Хронічна хвороба
До крику вірші писати,
Чеканить слова
І ковта півлітрові наркози.

Прокурене місто
Піарить чиїсь реклами -
Заклеює снами
Екрани і мерзлі стіни…
Любов у кіосках
Купують на кілограми,
Обділені Богом
Самотні кретинки й кретини.

Прокурвлене місто
Ніколи не відпускає –
Навиліт по-черзі
Вистрілює дні і ночі.
Прямує туди,
Де давно вже нікого немає…
Шукає весни!
І мене за собою волочить!

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Когда находишь новый стих,
Не знаешь, что ты сочинишь,
Не знаешь, как сложатся строчки.
Там будет грусть, иль радости кусочки,
А может боли и обид,
Наполнен будет, этот стих.
Слезу уронишь и поймёшь,
О том, что ты ещё живёшь.
А значит, вновь напишешь стих.

Николай Блоха 10.03.09 г. 5:11

***

Люблять люди
Погадати,
Щоб поталанило,
Купу гороскопів
В хаті,
Назбирав Данило.

Збитки пережив нищівні,
Бізнес певний репнув,
Неспроможній існувати
В домовину гепнув…

Мов проклятий
Пнувся з шкіри:
Працював три роки,
А його накрила криза,
В найкоротші строки.

Потім,
Кинула дружина,
Кинув постачальник,

Під зад піддав
Ногою, вправно,
Великий начальник.

Негоже ж
Голосити дурно,
Нічого ж стогнати,
Звичайно, це
Душевна рана -
Грошики втрачати.

Узяв тоді той
Гороскопчик,
Наш Данило бідний,
Тай використав
У сортирі цей
Клаптик жалюгідний.

Тиша лагідна
В клозеті,
Не кусають мухи,
Заспокоївся Данило,
Нарешті,
Від тої житухи;

Підтерся тужливо,
Папером глянсовим,
Лайнувся злобливо,
Шмаркаючи в небо,
Байдуже – брутально –
Мрійливо…

Скрипнув хвірткою
В сортирі,
Тай подавсь до хати,
Хитру думку,
Чималеньку,
Щоб обмізкувати.

Далі й думає
Данило:
- А лишень я маю,
Чогось сумувати:

Господарство не
Тримаю,
Поратись не треба,
Скористаюся нагодою
Щоб радше до неба.

Нехай жінка
У коханця,
Та неохайна хата,

Хандра інколи
Находить, чортяка
Кирпата,

Чорна хвиля
Атакує, ордою,
Падлюка,

Й бізнесу
Хана моєму -
Отака житуха!

Так нехай вона
Сказиться -
Жіночка брехлива,

Вдавиться нехай
Хандрою,
Дурепа примхлива,

Нехай бізнес
Поцілує, мене
Щиро - в дупу,

Та ті начальники,
Пихаті,
Скуштують отруту!

Жити світом
Не бажаю -
В ньому хвилюватись,

Тому піду я,
Потихеньку,
На попа вивчатись…

Попу живеться
Добре дуже,
Попадю теж має,

В церкві каже
Побрехеньки,
Й гроші заробляє,

Розповість про рай
Та пекло,
Сповідає радо,

Все таємно –
Тож відверто
Розкривайся чадо,

Даремно в собі
Заховатись,
Гріх то є спокуса,

Хто безгрішно
Народився –
Син божий Ісуса,

Рід людський
Земля ще носить,
Але чекає пекло,

Гріха вистачить
Напевне,
Щоб потім припекло,

Життя плотське,
Грішне й сите,
Це тягар пекельний,

Муки тяжкі
За це приймеш
В гієні огненній !

Отак мріє наш Данило,
Тай гадає далі:

- Якнайкраще сповідати
Жіночку вродливу,
Гріховну красуню,
Саме не цнотливу,

Життя пісне
Прикрашають,
Сповіді цікаві,

Про гріховні
Витребеньки
Й жіночі забави,

Бажано в подробицях
Та інші деталі,
Точнісінько як було,
Щоб щиро описали,

Притаманно, якісно,
Бо Диявол дбає,
Пильно придивляється,
Та попри все чигає
Найбільш байдужих,
Та безпечних,
Наперед морально слабких,
Спокусливих та принадних,
Гріховно падких громадян.

Коли ж жіночок,
Відвертих,
Скінчу сповідати,
Бабусям пісні упоєні
Треба проспівати,
Високим голосом,
Набожним,
Особливо сумним,

Бо прихожани
Поважають, щоб
З виглядом розумним,
Замолював вади,
Людські,
Зумовлені бажанням,
Похітливими діями,
Й гріховним вихованням;

Розуму зухвалість,
Хибну,
Приборкати мушу,
Щоб розпусти корні,
Міцні,
Не вростали в душу,

Та й остаточно
Не в’їдались
В дії та свідомість,
Саме Диявол
Й полюбляє
Гріховну натомість!

Гріхи відпускати
Людям -
То є праця вправна,
Рідкісна, корисна,
Краща ніж державна,

Радше рясу
Натягнути,
Аніж вонючу робу,
Та й не нагримає
Начальство,
Наче на неробу,

В церкві Бог мені
Начальник -
А це дуже гарно,
Через прихожан,
Набожних,
Фінансує справно,

Вправно кошти
Примножує,
Грішників розрадник,

Бізнесу партнер
Надійний,
Божий постачальник!



.****

09.03.09

Коханці пройдуться по павутинці,
Яка літає у повітрі,і не впадуть.
Шекспір

Трава зелена, не шуми!
Не грай нам, вітре похоронний,
Ти нас, мов листя, підійми -
Полетимо, прощай, Вероно!

Навіщо зілля і кинджал?
Тікаймо разом від Шекспіра!
Ми молоді, а в серці – шал,
Хай нам щаслива грає ліра!

А хочеш співом берегти
Отару з дзвониками в горах?
Ми вільні! Разом! Я і ти!
Кружляймо з вітром по дібровах!

Цей вірш був написаний як відповідь на вірш
Сергія Дяківа:
"-Я перший раз живу і ще не знаю,
Де продають перепустки до Раю.
-У Пеклі каса, там стоїть межа,
Єдині гроші там - твоя жива душа".
**************************

Ми тільки раз живемо на землі,
Коротка мить, а далі зустріч з Богом...
Вузька межа, як лезо у меча,
Один лиш крок і ти вже за порогом.

Життя одне, а ти марнуєш дні,
Розкидуєш без ліку їх як гривні.
Життя пройде і всі прийдем на суд,
Там пропуск в Рай показувать повинні.

Не в пеклі каса, щоб придбать квиток,
Перепустку за гроші не придбати,
Лиш Божий Син, розп'ятий на хресті,
Нам хоче в рай дорогу показати.

Лише прийди до нього і бери,
Бери без плати, й миті не вагайся,
Лише вручи життя своє Христу
І у гріхах своїх Йому признайся.

9-го березня 2009

Храм тиші у серці своєму зведу я
Із шуму дощу і відлуння громів
Та шепотом листя склепіння згаптую,
Додавши скрипучих дерев сонний спів.

Храм без олтарів, так до жертов охочих,
Свічок, що дарують вогненний оскал;
Тут замість ікон пильно дивляться в очі
Потріскані рами розбитих дзеркал.

До нього ввійти зможуть всі подорожні,
Лишивши слова на тернистім шляху,
Утративши зміст – навіть слів найдорожчих,
Що гріли серця у годину лиху.

Коли розчахнеться в нестримному щемі
Зболіла душа і народиться крик,
Бальзамом стече по кривавім розщепі
Цілющої тиші незримий потік.

Загояться рани, і знову – дорога,
Холодні й спекотні виснажливі дні.
Тому бережіть її – часточку Бога –
Краплину безмов’я у серці на дні.

- Я перший раз живу і ще не знаю,
Де продають перепустки до Раю.
- У Пеклі каса, там стоїть межа.
Єдині гроші там - твоя жива душа!

Просто зимова ремісія плавить мозок
Просто весна не прийде і чекати годі.
Сніг у колоді блискучій як завше – козир.
Всі урочисто-сумні, сміх тепер не в моді.

Бачиш ці дні, наче голови на жердинах.
Я видаюся тремтінням. Бо не залізна.
Нас так учили. По трупах іти, по спинах.
Нам це пробачать? Навряд. Але надто пізно.

Пізно вертатись назад і шукати винних.
Ха! Посилаю під десять чортів прощення.
Нас так навчили. Дозволили йти по спинах.
Ми ще зелені повірили тому вченню.

Ми ще зелені. В утробі неначе в трунах.
Так з молоком годувальниць ми ссали втому.
Так ми вивчали латину, санскрит і руни.
Краще би вчилися жити бо все зникоме.

Світ догорав і рукописи теж горіли.
Ми не пробачені світом упали в прірву.
Більше нічого не хочу. Хіба що сили.
Ні? То принаймні минуле із серця вирви.

І я скинула тіло. Лишила оголену душу.
Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч.
Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу,
Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич.

Та в п’янкім забутті, чи під впливом невпинних ілюзій,
Як старезний каштан запалив новорічні свічки,
Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музі
Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки.

І у кожнім рядку засівала на сполохи слово.
Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось?
Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова,
І вигойдує світ сновидінь затуманений хтось.

Моє сонце давно в дзеркалах потьмянілих згоріло,
І гірким полином проростає мій біль у всебіч.
Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло,
Мої очі, як два НЛО, полетіли у ніч.

*
Проліски,
весняні кинджали,
кров зелену пускають
на білий світ,
з підземелля.

*
Блискавку в серце
спросоння впустив.
Тільки немає сліз.

*
Поцілунок прощальний.
у коси печальні.
Жалять гадючки.

«От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчиться!.. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!»

Тарас Шевченко, Кавказ

масони знову
тягнуть кучму
тобі народе
в президенти
оту стару
смердючу кучу
єдиний боже
де ти
невже нема
крім іудеїв
людини божої
у крісло
а де ж твої господь
ідеї
на всі часи
і прісно
……………………
кучмáни
блюми
адельгейми
президенти
воші
крали всі
по тій же схемі
гроші – влада – гроші
пора б нажертися
та де там
їм все замало
їм все затісно
……………………….

МІНЯЮ КРІСЛО ПРЕЗИДЕНТА
НА ЕЛЕКТРИЧНЕ КРІСЛО!

2009-03-06

Горішки у чорносливі,
А зверху вершковий крем,
І ми солодкі й щасливі,
Я ніжна твоя хурем.
Сьогодні танцює півсвіту,
Цілує вогонь свічу.
А ми почнемо з кумпарсити
Якщо не вмієш - навчу!
Сьогодні – шалене танго,
В очах- міріади бризк
і місяць у срібних танга
шалений дає стриптиз.
Насправді - це дуже мило,
Змінити класичний стиль,
Кому і яке тут діло
До одягу у світил?
На повну і лиш на повну,
Відтягнемось разом з ним,
Станцюймо цю гру любвну,
Де танго- як псевдонім.

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.

Любов напала навесні —
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині,
Сумна і кара.

Здавалось — чесна, як вогонь,
Як вітер — гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.

Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени — як стволи,
Як телеграма,

Що треба їхати кудись —
Удвох, від світу.

Любов напала назавжди,
А ми ж до літа...

Підсніжником з-під снігу проросту.
Переболію холод, і негоду.
Напевно, саме зараз, саме тут
Я вчусь перемагати власну гордість…
Спасибі Сонцю в усмішці твоїй
За те, що ти зі мною в цім столітті
Простягуєш ці промені ясні.
Я проросту з-під снігу і розквітну!

в огромном городе
ты потерял меня...
сплелись все нити
на безлюдных улицах.
согревшись в холоде,
к стене склонясь,
калякают граффити.
смеются и целуются
свободой сытые.
(ты по-те-рял меня!)
но волк не плачет
над своей добычею
почти убитою.
без дыма нет огня?
мотивы не в учет.
ничего личного.
в огроооооооооооооомном городе
я. одиночество.
сплелись все нити...
все в клубок спуталось
в листьев золоте.
и сердце вновь черство
и в венах литий...
и тело - утлость...

Двоє стрілись на вокзалі:
Ти далеко?.. Я ще далі...
Розпрощаймося з журбою,
Нам же їхати з тобою -
Крізь міста, поля, садки -
Ще годину... Чи роки?

Сиджу собі.
П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
Земля у нас – хоч закушуй,
Занюхуй його чуприною.
Усе у житті вже зроблено:
Калиновий рай посаджено –
І продано разом із хатою
Під золотою ринвою.

А діти...
Святі метелики.
То зловлені, то відпущені.
І зорі вже пораховані,
І трохи немає всіх.
І стежка моя все тоншає,
Тоншає, та не вужчає.
І лід вже на ній тонюсінький,
Наче пташиний сміх.

Втягнувся у вірші макові,
У пустку гарячу ерову.
Холодні скарби єгипетські
Світять, не гріють світ.
А я із хребтом із тонкого дерева
Стою в цирку (а чи театрі) на голові.

А я боюся комп’ютера,
Вахтерів тире політиків.
Пішов би в Чечню – боротися,
А раптом – не зразу вб’ють…
Трохи дітей усе-таки.
Сам же без батька літував...

Сиджу собі.
З ангелом-охоронцем
Вічну горілку п’ю.

Невстигла оглянутись,
Як закінчилась осінь…
Та годі вже ламатись -
Ти ж незаймана досі!

Та осінь проста повія -
Приходить і розбиває мрії,
Руйнує всі ілюзії,
Що зійшлися в вогненному крузі.

В кімнату заходить , роси у косах,
Цілує твоє волосся,
Проводить руками по обличчю
І дивиться в очі і, ніби, кличе…

Отак заходить тихо,
Нечутно знімає одяг -
По тілу пробігає протяг
І бракує тільки ще трохи…

Шепоче пристрасні слова,
І йде тобі обертом голова…
Ти вже не тямиш, що робиш,
Відчуваєш тільки її подих.

Ти її хочеш, вона це знає!
І вже нічого не має значення!
Ви вже десь за світокраєм,
Не треба, навіть, просити пробачення.
Більше нічого не треба:
Ні сонця, ні кисню, ні неба -
Від зараз і аж до ранку
То буде твоя коханка!..

Друзі, друзі, скаржитись не гоже,
Та чому, чому любов мою
Ви зустріли хмуро і вороже,
Як байстря, що вкралося в сім’ю.
Ми ж усі народжені любити,
Вірити душі, а не словам.
Так чому ж тепер охота вбити
Те в мені, що суджено і вам.
Не кажіть: вона найкраща в світі.
Та даремні й постріли хули.
Може, я в ній те якраз помітив,
Що збагнути інші не змогли.
1962
……………………
"Один"

Світла пам"ять тобі, мій учителю віри і правди.
Помолюся за тебе крізь ночі до чорних небес.
Десь глибоко в душі я ховаю загублену пам"ять
Щоби ти хоч на мить, на секунду для мене воскрес.

У холодній квартирі мого поверхневого світу
Грає в піжмурки час і міняє то літо, то сніг
І блакитна планета продовжує далі летіти
По одній з невідомих фізичній науці орбіт.

Так усе безупинно проходить невидимі грані.
Хтось казав, що нема неможливого - певно нема.
Залишаються речі, що досі для мене не знані
І такі велелюдні і дуже самотні міста

Навіть деколи дивно, як все пролітає десь поряд.
Я, втрачаючи віру, іду на нову висоту.
І не знаю, як дальше. І тільки задуманий погляд
Я його наче світло крізь ціле життя пронесу

Три тюльпани в целофані
Ноль емоцій,
на дивані, ти мене зустріла щиро
в цій трипроклятій квартирі
цього вечора пустого,
ти мене зустріла злого,
на цей світ і на весну,
бо любив тебе одну,
ще не так давно,
проте, час пройшов
в ні се ні те
обернулись почуття,
ти вже більше не моя,
слава богу.
В цю весну, розлюбив я ще одну,
жінку, наче моїх мрій.

(пісенька для дітей)

Йде Весна до хати,
Йде Весна до хати,
Хто найкращий в світі,
Хоче запитати

Сон-сон-сон-сонечко,
Ла-ла-ла-ластівка
Не-не-не-ненечка,
Ма-ма-ма-матінка.

А Весна питає,
А Весна питає,
Кому за матусю
Дякувати маєм ?

Сон-сон-сон-сонечку,
Ла-ла-ла-ластівці,
Нашій бабусеньці.
Маминій матінці.

Мама наче сонце,
Тато наче небо,
А кому за тата
Дякувати треба ?

Сон-сон-сон-сонечку,
Ла-ла-ла-ластівці,
Нашій бабусеньці,
Татовій матінці.

На порозі свято,
На порозі свято,
А кого зі святом
Будемо вітати ?

Сон-сон-сон-сонечок,
Ла-ла-ла-ластівок,
Ба-ба-бабусеньок,
Ма-ма-ма-матінок.

- І все ж, кохана, випиймо вина.
Ця ніч – остання, мабуть.
Знаєш, Клео, я не шкодую.
Я прожив життя, в якому все було –
і пил дороги, і кров, своя і ворогів,
і друзі, і легіонів вірність і любов.
Було усе, було – і перемоги
вино п’янке, отрута й біль поразок,
тріумфи величаві й зрада друзів,
усе було. І ти була у ньому –
така прекрасна, і така слабка,
така безстрашна й мудра, горда Клео.
Така любов не кожному дається,
мені її боги послали з неба.
Октавіан дивується, чому я
тебе не покидаю, не рятую
своє життя утечею. Смішний.
Та я віддам і владу, й легіони,
що так Октавіанові потрібні,
за ямку на твоєму підборідді,
за цю брову, піднесену лукаво,
за погляд твій, за очі...
- Недаремно
ми прожили життя. Тепер я знаю –
що вибравши тебе, я вибрала
несхитне, мужнє серце. І ніжне водночас.
Любити здатне. І вірне...
- Мудра Клео, не перебільшуй,
зраджував, було...
- Мій воїне, не в тім таїться зрада,
що поцілунки ти даруєш радо,
що в повені вина свою могуть
і силу чоловічу, голос плоті,
тамуєш з іншою. Це зрадою
назвуть людці, в яких про марне клопіт.
Не зрадив ти мене у головному –
коли Октавіан, Римерія і світ
війну оголосили не тобі,
а тій лихій чаклунці іноземній,
якою всі й донині уважають
мене, царицю з роду Птолемеїв,
тоді не зрадив ти. У цьому вірність
твоя у вічності.
- Що це за звуки, Клео?
Неначе свято – музика і співи,
хтось б'є у бубон, хтось співає гучно
таких веселих, радісних пісень,
немов під час нестримних вакханалій,
коли сатири скачуть козлоногі,
а вакханки свої вінки розкішні розплітають,
сміється натовп, люди всі радіють
і п'ють вино і флейти виграють...
Що діється?
- Ірадо, Харміоно,
що там надворі, що за неподобство?
- Я зараз запитаю, що за шум,
пресвітла пані. Повернусь за хвилю.
- Здається, затихає шум... Пісні,
і музика, і вигуки, і танці
мов віддаляються. Затихло місто. Вранці
останній бій. І вирішиться доля...
- Що, Харміоно, що тобі сказали?
- Моя пресвітла пані,
верховний жрець, ні, ні, не можу повторити...
- Харміоно, спокійно говори.
Ніщо не може ані злякати, ані здивувати
обох нас. Правда, Антію?
- Пресвітла пані, та ж верховний жрець
сказав, що дивні звуки чув він також.
Це залишає місто бог Діоніс,
веселощів, вина, любові бог!
- Мій бог. Мій бог. Мій бог мене залишив.
Залишив... Що ж, це знак,
це прикрий знак поразки.
І вона не перша. Покинули нас боги вже давно.
- Ні, Антію, мій бог мене не кинув.
Зі мною ти. І що б не сталось завтра,
не змінить це років, прожитих в щасті.
Світає.
- Наш останній день. Останній бій...

Останнього бою не було.
Центуріони Антонія здали військо без бою. Армія Октавіана увійшла в Олександрію.

Іди....Іди назустріч своєму коханню...
Іди, інакше кохання тебе не знайде...
Іди, інакше кохання тебе промине...
Іди, інакше все життя ти про це шкодуватимеш,
Іди, інакше все життя кохання своє шукатимеш...
Біжи...Біжи вперед до свого кохання...
Біжи,біжи поки не потемніло...
Біжи, хоч і лице твоє змарніло...
Біжи вперед, біжи, шукай...
Біжи вперед, біжи, непроминай....
Лети...Лети назустріч своєму коханню...
Лети, і ти його зустрінеш...
Лети, і ти його вже не покинеш...
Лети, і вона воно тебе приголубить...
Лети, і вона тебе полюбить!!!!

Сьогодні День Святого Валентина,
день кохання, день зізнань,
тільки деякі дівчата кидають слова зітхань.
У цей день щасливий,
у неї хлопець є примхливий:
він любов не хоче дарувати,
вірші не хоче їй читати...
Сьогодні розлучаються вони,
розлучаються вони - назавжди...
І в потоці хвилювань,
не помічає вона інших зізнань...

Прийшла весна, пора кохання...
а хлопці попід вікнами кидають нам слова-зізнання.
А ми це чуєм і зітхаєм,
Це все пройде, це все ми знаєм...
А хочеться зустріти принца,
що б він мене кохав не тільки весною,
а й літом,осінню й зимою...
Але такого ніколи не буде!
Мій принц про мене забуде...
Весна пройде, цвіт вишні опаде
і мій принц мене обмине, мій принц мене не знайде...
І я залишусяодна, і я залишуся знову одна...

Колись дарував мені рози,
а зараз проливаю я сльози...
Колись не міг прожити без мене ні миті,
а зараз втираю я сльози пролиті.
Колись казав мені вечорами: "Я тебе кохаю!"
а зараз я намагаюсь сказати собі: "Я його вже забуваю.."
Колись додому проводжав мене,
а зараз, мабуть, мене він прожене..
Колись,колись, колись...
Казав мені:"Любити ти навчись!"
а зараз: " забудь,що я тебе кохав...
Забудь, що тебе я навіть знав..."

Наснився мені вчора дивний сон,
ніби, іду я вдень, а темно, як вночі...
Іду сама, а ніби йде він позаді,
А може й ні, а може й ні...
І холодно мені, і тепло..
Нічого я не розумію...
Чому не каже він мені:
"Постій! Чому ти йдеш... у нікуди?"
І йде він позаді...
Немов не хоче полишати він мене...
І ніби й не може він залишитись зі мною...
А я іду...я необертаючись іду..
Іду я в нікуди...

Чому мені погано так?
Чому мене він не кохає?
Чому мене він зневажає?
Чому її ласкає він?
Чому її голубить він?
Сьогодні він мене не помічає...
а завтра він мене вже забуває...
не можу я так більше жити...
Що? Що мені робити?
Може сказати йому?
Ні!!! Ніколи!!!
Нехай буду його кохати я таємно...
І він не здогадається ніколи...

Любовь - жестокая вещь...
Любит он, не любит она...
Или наоборот...
Почему же некогда
Любовь не бывают взаимными?
Почему же она
мучает людей?
Как я хочу, чтобы
люди счастливые были!
Как я хочу, чтобы бы
люди взаимно любили!

Сонце світить....сонце гріє...
Сонце гріє,та не мене...
Можливо нудьга і мине...
А може й ні...
Хоч і боляче мені,
боляче коли він йде,
йде він з нею, не зімною...
Йде і гріє не мене...
Йде і сніг там розтава...
Серце моє, снігом накрива...

Дощ...Сніг чи сонце...
Різниці немає...
всерівно він мене не кохає...
Чи буде холодно мені,
Чи змокну я до нитки...
Всерівно, мене він не зігріє..
Всерівно, він мене не приголубить...
Всерівно, він мене забуде...
Хоч я й без нього жить не можу...
Але скінчилось все...
Скінчилось не почавшись...

Чому кохання змушує робити вчинки непродумані?
Чому через кохання вона стоїтьнад вічною прірвою?
Чому він не розуміє, що вона його кохає?
Чому цілує не її? Чому ласкає не її?
Чому іде вона туди сама?
Чому не намагається переконать її?
Чому готова вже вона зробить останній крок і прірву?
Чому вона не думає що є ще люди, що цінують лише її?
Чому вона не може жити щоб вони раділи?
І згадує вона, яка була щаслива
й радісна колись,поки не зустріла чорта..
Стоїть і плаче...І вже коли вона
хотіла зробить останній крок,
вона іде назад...іде і плаче..
Чому він не прийшов розрадити її?
Іде і плаче... іде і розуміє..
Що він її ніколи не кохав...

Чому, чому так часто буває?
Чомвона його кохає,
а він кохає не її...
Вона ж від цього болісно страждає..
Їй боляче, коли бачить з і ншою його..
Чому він її не помічає?
Чому з іншою час марно втрачає?
І зрозуміє він колись,
що палковін її кохає...
Що життя без неї він прожити не зможе...
Але вона повз нього пройде гордо...
І він зрозуміє, як боляче було їй...
І вслід його вільний погляд затремтить...

Ось і настала вже зима...
А я сама все і сама...
Дивлюсь в вікно, а там сніжинки,
весело літають, грають один з одним...
А я сама..Все мрію..
Так хочеться на день, хоч, стати ними,
і весело літати не одна...
Але все це мрії нездійсненні..
Прийде весна, і всі вони розтануть,
і стануть, як вода...
І не утримати в руках ту воду..
Вона втече із рук..
І більше не побачу я її...
Стою, дивлюсь я у вікно..
Сніжинок вже немає..
Всі мрії розпливлись..
А я залишилась сама...

Іду сама я..сама, сама,сама...
Нема нікого поруч..
Іду..і раптом розумію...
ніхто ніколи не бачив
моєї любові до когось..
Багато вважали мене ідеалом своїм,
Інші просто бачили в мені людину добру,
А інші бачили, що я інакша, не така як всі..
І справді, я - не така як всі..
Я відрізняюся від сірої товпи людей,
і тільки тим, що серце у всіх
палає коханням,
а в мене серце крижане...
А ці всі люди що мене кохали,
хоч і не посправжньому, напевне,
але вони кохали!
І тільки я...І тільки я...
мов айсберг в океані,
пливу в житті одна
ніхто ніколи не зігріє
і не розтане серце-лід...