З небуття... по тюрмах і борделях…
Все життя – по серце у снігах –
Рахував, мов міражі в пустелях,
Шрамні кільця в долі на кругах.

В цім житті,
Де щастя плоть диктує,
Голоси із пекла пінять кров,
Тільки той блаженний, хто кочує.
Тільки той безсмертний,
Хто пішов...

Шляхом шляхти шляються шалави.
Час такий – ні жити, ні вмирать.
Ні за кров, за гроші
Можна й славу,
Як дешеву лампочку,
Придбать.

Можна утікати за кордони,
Можна в себе...
Можна – у траву.
І порожні пляшки, як патрони,
Рахувать...
Мов предки татарву.

Хто б не був ти на базарних ловах,
Де б не був ти –
В ямі чи вгорі,
Міряй сум дохристиянським словом,
Посилай політиків «на хрін».

А набридло – пропадай...
Не перший...
Мов йорданську воду,
«Водку» пий.

Якщо геній – гени перевершуй.
Якщо ні –
Лягай собі і спи...

И смотрела, как будто, что платье
И что без прорех.
Оглянулась – ни света, ни Господа –
Выпал уж снег.
И болели глаза
От зловещей его белизны.
И металась, бедняжка, от страха
Сердечком изныв.

Стали ангелы соснами
В темном бору,
Росы теплые –
Инеем поутру.
И бесстыдник-мороз
Угнездился за пазухой.
Вьется змеем он,
Сказки сказывает.

И бежала… И не было мόчи бежать…
И застыла… И ойкнула тихо душа.
Оборвалась в ней цепью задушенных слез –
В самом лоне ее поселился мороз…

- Это ль, Господи, мне
наказание в срок,
Что сгубила во ржи
алый свой поясок?
Мой седьмой лепесток…
Вот он, значит, каков…

И глядит неустанно в проем облаков
Величавый и строгий ее Господин.


Мотылек
в ледяной колыбельке
один…

Да, пусть жизнь не сказка, но ведь смерть - это не выход тоже.
Алое пятно от крови на красивой белой коже,
Три последних слова, и прощальное письмо готово:
"Жить, любить, мечтать..." хотела но ушла и не успела.

Что же ты творишь, девчонка! Как же мама, папа, парень?
И о них подумай тоже, ну и что, что не в ударе!
Ведь они прошли с тобою все несчастья, неудачи.
Ты о том подумай! Ведь для них ты очень много значишь!

Ушла... Навсегда, безвозвратно, навеки от мира ушла.
Никому ничего не сказав, ты себя отдала.
Небесам отдала и дождем к нам на землю пришла.
А вчера ведь еще жизнь красиво прожить ты могла!
Но решила, что так будет лучше и проще. Ушла...

Ці щасливі сніжинки кохаються просто неба,
Замість неба сьогодні – озеро лебедине.
Їх розсипле згори пустотлива богиня Геба,
А в пониззі збере у рими поет. Людина.

Ці примхливі сніжинки не знають своєї долі,
Що чекатиме їх у любощах сівер*- вітру.
Затанцює-завіє, а потім з полотен витре,
Чи розтопче із рипом: швидко, або поволі.

Ці пір’їнки з крила побілілої в ніч Жар- птиці,
Безпорадним цілунком торкають чужі обличчя,
І сідають, мов білі янголи на оплічок,
Щоб востаннє Святому Духові помолиться.

Лиш на ранок - засніжені вії втомлених сосен,
Нагадають про це шалене снігопадіння,
І дерева, які роздягла збанкрутіла осінь,
Переплутають часом реальність і сновидіння.

сівер*- холодний

Із нас вичавлюється час.
Мов паста з тюбика.
Повільно
архітектуриться каркас
подій довільних і доцільних
для препарованих життів
модифікованої дерті,
для силіконових мозків.
Для трансплантованої смерті.

З нас кожен –
часу катаклізм.

Розщеплений на краплі-вчинки,
дощів сумний сюрреалізм
небес очищує скоринки
до первісної висоти,
де чуйно сплять фотонів спори,
де світлом точаться світи,
де рух проточує мотори,
де вже для вогників свічок
все менше, менше, менше воску...
І от
на чистий плин думок
перетворилась грудка мозку.

Із нас вичавлюється час.

Як дивно змінює все час:
Надії, мрії, сподівання,
Що вчора вабили так нас
Сьогодні нам несуть страждання.

Зима минає, і весна
Похмуру землю прикрашає,
Снігів змарнілих сивина
У ніжних пролісках засяє.

І оживає все живе –
Цвіте під сонцем насолода,
Щоб листопадова негода
У серце впала знов моє.

Незмінна неба лиш блакить,
Що над Вкраїною летить.

Натхнення іскра у душі
Живі народжує вірші,
А муки творчості для нас
Приносить іноді Пегас.
Летить, мов вітер, дивний кінь,
За ним ти думкою полинь,
Він за одну-єдину мить
На крилах землю облетить.
Коня, поете, осідлай
І повода не послабляй!
Хоч би куди Пегас не ніс,
Лети у гори, в дикий ліс,
Через поля, через моря,
Де прокидається зоря,
І свіжий ранок золотить
На сході сяюча блакить.
В майбутнє полетить Пегас,
Чи поверне в минуле час –
На крилах мрії ти лети,
Лети, поете, до мети!

Коли Творець виліплював людину,
О, Господи, прости раба твого;
Мабуть, Він користав не зовсім глину,
Було в тій суміші сповна всього.

Суворість олов`яну в форму вилив,
На скупість дерева потроху взяв,
Із скла - байдужість, а брехня - то з мила,
Та ще піску, щоб очі засипав.

Позоставалось щось і для Любові,
Самопожертви чистий діамант,
В лабети заховав з Любові асбестові,
Вгорі єлеєм клеїв щастя бант.

Тоді дмухнув - і ожило творіння,
(А серце - з пороху, геть не забув),
Та щоб миттєвим не було горіння,
На порох той водички Він хлюпнув.

Дощі земні все порох заливають,
Вогонь заледве тліє, не горить,
А я вже бачив, як святі палають,
Змогли, зуміли серце запалить.

Згора, спочатку, дерево у попіл,
Що мило википа і скло тече,
Олив`яні довкіл блищать потоки,
Душа радіє, хоч вогонь пече.

Аж от - ураз... алмаз, та як засяє!
І відчиня асбестовий футляр.
Це дійство бачить той, хто очі має,
Не треба там ніяких окуляр...

... Коли Творець виліплював Людину,
Та годі недолугих порівнянь.
Ось, поруч, хтось горить вогнем, поглянь!
Ні, рук не опечеш - хапай жарину!..

11.03.02р.

Сонце встало за полями,
за горами, за морями,
докотилося до нас
в цей ранковий гарний час.
В білу хмару закрутилось,
щоб воно не простудилось,
бо як чхати сонце стане,
то світити перестане.

Залишили мені одні кпини
і посмішки злі у спину,
плітки, обмани, «гарячі новини»,
вважаєте, цим ви мене зачепили?
Я не викажу свою втому,
на зиму вкриюся снігом…
Не турбуйте мене даремно,
Бо я – голка у стозі сіна.

Я учора, ви знаєте, з Робертом довго
Говорив. І раз-по-раз гукав: „По одній!”
Розумієте, ця проклятуща знемога
Вже дістала – ніяк не освідчуся їй!

Він сміявся, що Джин теж була зацна штучка.
Потім злидні заїли, болячки, сім’я...
І з любові зостались самі лиш каблучки,
Тож не треба, мовляв, хвилюватись, як я.

Він казав: пий любов, доки ще вона тепла,
Наче пиво, дігнав? Я кивав і мовчав...
Він казав, а в вікно рвались хужані нетлі,
Коло нас на столі задихалась свіча...

А на ранок вона тихо дивиться в очі,
Ледь відкриті вуста запитально дрижать.
Я кажу (хоч мовчу), що не можу (не хочу),
Що не маю на те права! Що мені жаль.

Може ви поможіть із бідою моєю?
Ви ж для неї герой, ідеал! Чи ж не так?
Пане Ред’ярде, ви б побалакали з нею...
Я б і сам, тільки слів не знаходжу ніяк...

18.01.09

Поглянули очі –
Все так, як я хочу:
На скатерті ночі
Ти крапля вина.

І тиша навколо…
Припали додолу
Два серденька голі
Й споїлись до дна.

Нічого не видно –
Скорилася гідно
Ця дика й нерідна
Між нами стіна…
20.01.2009

вип’ю я зелений чай,
скаже світ мені: «прощай».
я погляну у вікно,
знову біле там лайно
сірі вулиці вкриває.
треба ще горнятко чаю.
мозок мій напівпорожній,
шлунок, мабуть, теж не можна
геть наповненим назвати.
чаєм це не подолати,
треба випити вина,
відвернутись від вікна,
подивитись на підлогу,
на шкарпетки і на ноги,
на лакований паркет,
адже я тепер естет
після чаю і вина,
після ночі, після дня,
після всіх прожитих днів
на яву і уві сні.

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...

Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Блюз... Плюс і мінус
гітара... Нічні чари...
Перформанс. Мозку струс.
Рухаюсь - дорога в хмари...

Дімедрол. Коловорот. Укол.
Тут втратити свідомість просто -
Від передозування. Карвалол.
Химери-тіні. Плетиво думок. дорослість.

То колій паралель, то мій кілометраж
І міжміський асфальт ше пам"ятає кроки
То не утопія, і навіть не міраж
У капсулі самотності я заховаю спокій.

У кольорових снах я знову наркоман
Нічними мареннями полечу до мажень
в розчаруванні мороку, я напилась оман -
І - за новою дозою, за трунком вражень...

Так мало цього життя...
Народжені лишити слід...
А потім...У небеса злетіти...
охрещені катарсисом каяття...

І чиста Твоя душа, -
праведними сльозами омита
Оплакана, спогадами зігріта...
У небо акордами вирушає...

Вона розпластає крила
Їй буде легко у невагомості
лишитись назавжди свідомості
І вирватись із кайданок тіла...

Тане сніг і тане тихо вечір
З собою вдаль бере допитий день
Я п’ю чай(ОК), похилі в думах плечі
В кутках кімнати тиша спить лишень
З колиски падає остання безтурботність
Так важко все спалити раз ( назавжди?)
Перемотати плівку ще не надто довгу
Та вже достатньо щоб забути хто ти…
Заґратувати свій порив дитячий
Загнати в рамки та чи варто, люди?
І побувати у норі звірячій?
Та якось буде якось воно буде…
А я дитина, я таки дитина
У світ шалений не готова йти
Затримайте мене, лишіть на зливу
Хай вимучить зі мною мої сни
Страшні…

Я підхопив тугу неначе нежить
Життя минає і це не бентежить
Ще сміх є який мене звеселя
Мій друже забери мене звідсіля

Бо з кожним кроком втрачаю нитку
На небі сірім вже зір не видко
Обов'язок пильний за мною стежить
В житті випадковім неначе нежить

Як спогад про ранні двори споришеві
В тобі не загинув як дихає ще він
Мов мрія що мчить у блакитні поля
Мій друже забери мене звідсіля

За мить до Свята
помолитись мушу:
Натхнення Вам!
Колядок і пісень!
Нехай Різдво
очистить Вашу Душу!
Хай виповниться Світлом
кожний день!
***
Хай завжди щедрим
буде Щедрий вечір
На ніжність,
на тепло і на Любов!
Здавалося б –
такі нехитрі речі,
Але від них
пульсує в жилах кров.
***
Знайти себе
у цім холоднім світі
Бажаю в день
Святого Василя!
Нехай душа
купається у цвіті -
Хоч трішечки
зігріється Земля.
***
Вже час Вечері,
час твого Йордану –
Очищення
від скверни і гріха.
Хай вечір цей
для тебе Чистим стане,
Хай Божий голос
в серці
не стиха.

вона вплітала
зорі у вінок
та й пускала
по Чумацькому

та, що прокидається
не від запаху кави
і заходить на безлюдний
e-mail

вона б розбудила
і просінь
але вікна погляду
виходять
лише на північ

… Біблія складається з шістдесяти шести книг: тридцяти дев’яти книг Старого Завіту і двадцяти семи книг Нового Завіту…
… отак і Микола Хвильовий прожив тридцять дев’ять років, а Богдан-Ігор Антонич двадцять сім…

Мой кот Никита тихо спит,
и даже не мурлычет.
Он не храпит и не сопит,
он без дурных привычек.
Когда же холодно ему –
хвостом укроет лапы.
Он – домовой в моём дому,
он даже лучше папы.

2002 г.

I

«Залиш мені, у блідності лекіфа,
Що вміщує дорогу, сон і прах,
Тіней зникання в мирті і у міфі,
Тополь підземних срібляних руках.

Там розростеться стрункість кипариса
Твоїх дверей пелюстками троянд,
З блідим чолом у тирличі, ірисах
Остання ця увінчаність твоя.

П'янлива тризна, фіміам і ладан,
І цих дерев тебе оплів вінок.
Ось флейта, що оплакує Цикладу: -
Та звуки не перейдуть Ахеронт».


II

Одна долина в сріблі Академу,
Магнолій, що скидають білий сніг,
вони мовчать, не знають навіть «де ми?» -
Бліде цвітіння у холоднім сні.

Деметра - де?, не знайдеш Кору нині.
Пуста земля, біліючий пирій
Жде часу, як зустрінуться богині
у Екстерштайні нових містерій.

Ось ранку жар, виходячий із моря.
Твій, місте, карнавальний хід.
Це стукає у браму серця доля,
З речей буття стираючи наліт.


III

Левкея! Білий острів, сім вітрів.
Нечастий спів Ахілла у горах.
Цю тишу лиш тривожать по ночах
Вологі крила втомлених птахів.

Вони приходять з моря, і без слів,
Із сумом дивляться на давнього героя -
Між кипарисів він забув Елладу, Трою,
Бо кипариса срібло - смерті сніг.

Та повертатись в ніч пора прийшла.
Лиш голуби, Єлена, знову море...
Чи тінь почує, там вона говорить
так тихо: «яблуко, Паріс, стріла»

--

GOTTFRIED BENN

V JAHRHUNDERT

I

«Und Einer stellt die attische Lekythe,
auf der die Überfahrt von Schlaf und Staub
in weißen Grund gemalt die Hadesmythe,
zwischen die Myrte und das Pappellaub.

Und Einer steckt Zypresse an die Pfosten
der lieben Tür, mit Rosen oft behängt,
nun weißer Thymian, Tarant und Dosten
den letztesmals Gekränzten unterfängt.

Das Mahl. Der Weiheguß. Die Räucherschwaden.
Dann wird ein Hain gepflanzt das Grab umziehn
und eine Flöte singt von den Cykladen,
doch keiner folgt mir in die Plutonien».

II

Das Tal stand silbern in Olivenzweigen,
dazwischen war es von Magnolien weiß.,
doch alles trug sich schwer, in Schicksalsschweigen,
sie blühten marmorn, doch es fror sie leis.

Die Felder rauh, die Herden ungesegnet,
Kore geraubt und Demeter verirrt,
bis sich die beiden Göttinnen begegnet
am Schwarzen Felsen und Eleusis wird.

Nun glüht sich in das Land die ferne Küste,
du gehst im Zuge, jedes Schicksal ruht,
glühst und zerreißest dich, du bist der Myste
und alte Dinge öffnen dir dein Blut.

III

Leukée - die weiße Insel des Achill!
Bisweilen hört man ihn den Päan singen,
Vögel mit den vom Meer benetzten Schwingen
streifen die Tempelwand, sonst ist es still.

Anlandende versinken oft im Traum.
Dann sehn sie ihn, er hat wohl viel vergessen,
er gibt ein Zeichen, zwischen den Zypressen,
weiße Zypresse ist der Hadesbaum.

Wer landet, muß vor Nacht zurück aufs Meer.
Nur Helena bleibt manchmal mit den Tauben,
dann spielen sie, an Schatten nicht zu glauben:
« - Paris gab dem den Pfeil, den Apfel der -»

1944-45

Немов босоніж по стерні,
Слова, як осінь навіжені
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні,
Ідуть – ступають на ножі,
І розтинають навпіл вітер,
Зодіакальні знаки літер
У безкінечному вірші,
Що написався, далебі,
Ще випадковіше за осінь,
Чиї дощі золотокосі
Так довго снилися тобі
На тій затоптаній межі,
Поза якою білим-біло…
…Слова летіли і летіли
У карколомнім віражі,
Немов босоніж по стерні,
Неначе осінь, навіжені,
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні…

Не бійся почуттів,
Випусти на волю
І як повноводна ріка
Понесуть вони за собою.
Це життя без життя
І любов, що втекла.
Повз минають лиця,
Здається заблудилась.
Ці перегони, хто є кращий,
І вічний вибір
Бути чи не бути?
І сум незваний,
Забути чи не забути?
Титри в серці,
Яких не повернути.
Мовчати-кричати.
Не бійся почуттів.

Cлова твої,
Слова мої
Німі.
І ріки сліз
Гіркі,
Великого міста
Вогні
Вдивляються у вічі
Мені.
Дихає в плечі
Заметіль
І він.
Турбує сердце
Дзвін,
Не стає ближчою
Кохання
Далечінь.
Тож хай буде
Поміж нас Господь
Амінь.

6.01.2009

Зустрівся Світ із Всесвітом; потисли,
Згрубілі руки, мов кремезні мужики.
Та так упевнено, що зорі скисли,
І в баби Катрі в діжці огірки.

От Світ і просить Всесвіт: - Всевеликий!
Ну що робить із людством, підкажи!
Ти знав таких світів, як я, без ліку,
Що скажеш, людям жить, а чи не жить?

Творець наш, Велемудрий, звісно, знає,
Але його страхаюсь турбувать.
Він також рішення мого чекає
Я ж непостійний, щоб його приймать.

Дід-Всесвіт кашлянув, всміхнувся в вуса,
Що аж комети врозтіч шугонув:
- Дай мікроскопа, зараз подивлюся.
Що ж там таке землянин вже утнув?

Ти глянь, він що собі в кишені пхає?
То ж золото, нас хоче пережить?
Мабуть; кого ж то він вбиває?!
Таких як сам... Йому що, не болить?

Про що той бреше, я його не чую,
Щось обіцяє він братам своїм,
Дивись тепер, куди то він прошкує?
Ховається від них - не буду з ним!

Я - Всесвіт правди! Що вони здуріли ?!
Так тупнув злісно, що аж Світ знітивсь...
- В цих душах скельця розуму змутніли...
Дай гляну ще раз, хоч і надививсь.

Стій! Он - сіяч, і в нім себе я бачу,
З високого чола солоних крапель піт.
Та ж він працює правдою! Живи, сіячу!
Малий, ти чуєш? Поки хай живуть, не слід ...
2002р.

Пусті слова ти говорив мені,
Що не могли залишитись зі мною,
Що пливли вдаль,мов човник по воді,
Що шепотів злий вітер по діброві
Пусті слова, без пауз, без надій
В яких немає й слова правди
В яких лиш гнів на щастя, на життя
В яких щомиті серце замирає
Пусті слова, як крапля в морі слів
Я пам’ятаю кожну хибну нотку
Я пам’ятаю тихий спокій сліз
Я пам’ятаю злий голос долі
Пусті слова… Пусті мрії… Пусті надії…
Пусті, як твоя хибна думка
Пусті, як мої сльози самоти
Пусті, як і твоє серце…

Як час світання, як ця чудова мить
Живе в моєму серці день стрічання
Коли ми були вдвох, без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.
Коли цвів сад рожево-білим цвітом,
Коли горів вогонь не сказаних ще слів,
Коли всміхнулось щастя з-під небес блакитних,
Коли ти гомонів і усміхавсь щомить.
І я любила, я кохала і не знала
Як тобі сказати про кохання,
Як тобі сказати, що люблю?
І як промовити оці слова прощання,
Що я їх в глибині душі терплю?
І знов та мить, коли прощатися пора,
Коли не скажеш більше правди,
Про ту чудову мить, про те життя,
Де ми були лиш вдвох без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.

Осінній вечір, тихий шелест
Гаї замріяні, сумні
І ми з тобою десь далеко
Там, де немає ні душі,
Там, де шумить у небі спокій,
Там, де співає пісню мрій
Голос замріяний, глибокий,
Що шепотів лиш про любов мені,
Що шепотів мені слова медові
Про ніжність , віру і красу ,
І про засмучені ті очі
Десь там, далеко, у гаю
Десь там, де ще не було ні світанку,
Ні мрій, ні спокою, ні сліз
Там , де був лиш вигук серця:
«Не йди, залишся, не покинь!»
І я стою, мов та тендітна квітка
Без мрій, без спокою, без сліз
І лиш слова зостались в серці,
Що не змогла сказать тобі:
«Люблю,кохаю до нестями,
Лише тебе, і до останніх днів.»
І вже не вечір, вже світанок,
Весняне сонечко встає
І я стою сама й донині
На місті тих колишніх днів
Там, де були лиш ми з тобою
І де залишились навік…

Траса "Київ-Бориспіль"
Невиспано-сірий ранок
Ти вдивляєшся у запотілу шибку таксі
За минуле не соромно
Випив його до дна ти
Але хочеться їсти прогірклий торішній сніг

А за спиною Київ
А на небі - вмирають зорі
Всі наступні світанки розбудять тебе не тут
І так хочеться вийти
Кричати: "У щасті й горі..."
Але ні, годі грати, немов балаганний шут

«Сатурну більше не наливати!»
З фольклору планети Земля

Пан живе біля Сатурну,
на самісінькому Пану,
що найближчим до планети
є супутником з усіх.
В пана там зручний маєток
з краєвидом на циклони
паралельно-акварельні,
як дивитися з гори.

Панова ж пухкенька пані,
тільки застібне уранці
на гламурному скафандрі
небезпечне декольте,
борщ готує марсіянський,
бо усі ті марсіяни
мають корені полтавські
й кременчуцькі стовбури.

Геофоби й геофіли,
марсіяни й марксіяни,
всі злітаються до Пану,
покотившись із кілець,
що Сатурн, неначе діжку,
із горілкою міцною
міцно-міцно обвивають,
щоб не луснула вона.

Трохи випивши хмільного,
разом з пані, разом з паном,
в зорельотах-лімузинах
до космічної корчми
кібергаласливо линуть,
до далекого Мімасу,
на якому кратер Гершель
Гершко дансингом зробив.

Космос, ця жива істота,
біля скроні пальцем крутить,
а іще один супутник –
зледенілий Енцелад –
гейзерами закипає,
розуміючи, що Космос
залишається самотнім
серед натовпів людей.

А паняни галасують:
«Ти диви, які хвонтани!!!»
Пан ламає закаблуки,
ну, а пані ліфчик свій
з наймоднячого титану
знову млосно послабляє
й сумом світиться далекий
помаранчевий Титан.

Там закінчуються зорі
і самотні урагани
бурштинові крають хмари
на стрічки радіохвиль,
і в покраяному небі
тихо лине в таємницю
загадково чорно-білий
Япету міцний горіх.

Та ударна хвиля ранку
і його, і Пан минає…
Бо, захищені надійно,
пан із пані знов летять
в поховальну темінь ночі,
аби гарно відпочити
в сонній атмосфері матриць
спейс-модерну
селюків…

- Ти не лякайся висоти, малий,
Гілля росте на те, щоб нам стрибати.
А брати їжу з рук людей не смій!
Своє навчала білченятко мати.
- Твій батько довіряти людям звик,
В гніздечку віхоть шерсті залишився.
То не ведмідь був - п`яний молодик,
А батько головою поплатився.
І білченя кивнуло:"зрозумів",
Гіллями парку притьмом пострибало.
З алеї розливавсь весільний спів,
Подружжя квіти пам`ятнику клало.
- Глянь, білка! Печиво мерщій давай!
Вони ручні, підійде, нагодуєм,
Стань, молода, навшпиньки, не злякай.
Годуй її, а ми сфотографуєм.
Яка фата, і юна молода!
І пахне печиво, аж в носі крутить.
Та білченя хутчіш звідти хода,
Лиш ледве підняла дівчина руки...
- Воно мале, дурне, не поніма!
Процесія весільна "заключила",
А білченя прибігло, й каже: - Ма!`
Зробив я так, як ти мене учила!..
... Відмінність від людей є у звірів,
Це кожна білка з гілки всім розкаже.
В них дітки розуміють матерів:
Бо мати вам погане не підкаже...
осінь 2001р.

Відпусти мені всі гріхи,
Якщо можеш. На Водохре́стя.
Миті слабкостей, чи пихи́:
Невигу́бно- зухвалих бестій!
В цю сакральну ранкову мить
Перст Господен лікує воду,
Світ мов ластівка тріпотить,
Здичавіло- грішно- голодний.
Всепростіться гріхи йому,
Освятіться йому водойми!
Пий, сердешний, спрагу- тамуй,
Умивайся, рани - загоюй!
Поринай у цю благодать-
Молито́вну і благовонну!
----------------------------------
Та проще́нний, зникне, мов мов тать*
уночі із вечірнім дзвоном...

Тать*- злодій

- Коріння немає… Мамо!
Загине тепер ялинка?
- Та ні, посвяткує з нами,
І знову, моя дитинко,
Поверне її віхола
У ліс, де ялинка росла.

- Ялинко, яке ж ти диво…
Ти знаєш, що сніг не білий?
Зима – це бабуся сива…
А вітер – він скількокрилий?
Мій сніг не хоче блищати -
Навчи мене малювати.

- Мамо… Казала – до лісу,
А їх понесли на смітник.
Ялинку суху, напівлису
Он знову несе чоловік…
Матусю, помовч, будь ласка,
Сьогодні померла казка…

Крижаними хустками напнулись річки
і повітря пінгвінно гартоване.
Ти розтань і бурхливим потоком стечи,
журби криго. Любов, Щастя – хто вони?

Може, щастя – це сум, коли дивишся ввись
і летять журавлі ключем змученим?
У щасливу підкову, Доле, зігнись…
Моя осінь – з натхненням заручини…

Мов собака, що на ніч відв’язаним був
(у селі бігав десь, між городами),
так життя моє бігало поміж загуб,
між самотністю й пиками гордими.

Мов живий корінець, що у товщі землі,
що ні сонця не бачив, ні місяця…
Помилявся не раз, падав, та не змілів
(чорти моляться, ангели бісяться)…

Блискавиця розбила скрижалі святі –
Вже країна содомиться соняшна,
Палестинно сичало Зло: «Бийте жидів!..»
Розболілась потилиця – кров пішла,

не згорталась, текла і спинити не міг…
Причаїлася правда між бідами…
Не побачив би навіть в жахливому сні
до якої байдужості дійдемо…

В сонцесплетіння вплітається сонцестояння.
Ти більше схожий на Бога, аніж на людину,
Чи на промінчик, осінньої хмарної днини.
Ти ще не знав ані суму, ні зла, не провини.
Будь мені другом. Бо я не чекала кохання.

Він не повернеться тисячі років потому.
Чорне мереживо вечора впало додолу.
Двері віднині німі, бо не гримнуть ніколи.
Навстіж прочинені сплять. Він не був мені болем…
Просто не був мені… Просто ніким і нікому.

***

В поле піду, назбираю зірок до відерця.
В хаті своїй почеплю, хай же буде світліше.
Кажуть, – то добра прикмета, бо світло сильніше.
Мла відійде і народяться тиша і вірші.

Ти (я так хочу!) торкнешся руки, наче серця.

Я б хотіла напитися вітром
і вдихати ефір від кав’ярень.
Зимним подихом непривітним
ти прийшов до нас з листопадом.
Забираєш од мене хвилини –
я б за них могла стільки успіти:
я б могла листя ловити,
я б могла сонцю радіти!
Я б могла ще годину жити
наодинці зі своїми думками,
а так – вимикай світло. Лягай спати.
Ти закриваєш мої повіки,
ти лізеш у кожну щілину,
ти – темний, страшний, неохайний,
ти – Вечір моєї квартири.
Я сплю. А ти бешкетуєш:
на небі розпалюєш зорі,
а сам іще вчора клявся
у вічній до мене любові.

Біле небо, біле поле
і думки зимою вкриті.
Насолоду п’ю із болем
чи то віку, чи то миті.
Біль на біль, на насолоду,
а життя не яскравіше.
П’ю, як воду святу воду,
щоб не було гірше.
Білим полем, білим болем
вітер біль здіймає.
Я іду зимовим полем,
а слідів немає.
Де той обрій – видноколо,
за яким обом нам бути?
Біле небо, біле поле,
шлях зимою скутий.

В лесу родилась Ёлочка,
Красавицей росла,
Одета вся с иголочки
Всегда она была.

Дружила наша Ёлочка
И с Волком, и с Лисой,
Гордилась наша Ёлочка
Зелёною косой.

И даже серый Заинька
Был в Ёлочку влюблён.
Пел песни этот паинька,
Цветы дарил ей он.

Но шёл тем лесом Дед Мороз,
На праздник он спешил,
Он Ёлочку – красавицу
С собою пригласил.

Теперь у нашей Ёлочки
Осыпалась игла…
Уж очень наша Ёлочка
Доверчивой была…

На Дніпрових схилах
Я зустрів Оксанку
Чарівну й вродливу,
Лагідну панянку.
Запалили свічі
Київські каштани,
Оченята зорі
Тільки у Оксани.

В полі у Оксанки
Заболіла щічка,
Я й не пам’ятаю,
Як спустилась нічка.
Заблукали в полі
З нею до світанку,
Між рум’янок* білих
Цілував Оксанку.

У саду в Оксанки
Заболіла ніжка,
Донесу її я
На руках до ліжка.
На м’яку перину
Покладу Оксанку,
Буду лікувати
Милу аж до ранку.

Не хворіє мила,
Більше не хворіє,
А моє серденько
Без Оксанки ниє.
В полі я блукаю,
У сад поглядаю,
Чи не йде Оксанка –
Все себе питаю.

Ось іде, всміхнулась –
Оченята зорі,
Сяють теплим сонцем
У блакиті моря.
Ластівки над нею
Весело співають,
То вони Оксанку
З днем новим вітають.


*Рум’янки – ромашки

Речення без крапки –
граматична помилка?
Чи думка, необтяжена
рамками і логікою?
Літо недописане
на скрижалях осені...
Зміст – у недовершенні,
зміст – у вічнім пошуку.

Дні мої вперті, задовгі, сердиті.
Заздрю віддавна тобі, Олоферне:
Голову мужню зітнула Юдита
Й подих тобі вже ніхто не верне.

Те, що я є, - не моя провина.
З глини крихкої я - празький голем.
Нащо сухотна рука равина
Серце моє оживила болем?

Тіло до тіла і прах до праху.
Наче німий порохнявий демон,
Я розглядаю обличчя страху,
І в невідомість удвох ми йдемо.

Де мій принц в золотих обладунках?
Невже знову зірвався з кайданів?
Обіцяв же мені подарунки
І мільйони троянд в шоколаді.
Постривай! Не втечеш ти далеко -
В мене сотні людей на машинах!
Ти ж один, як у полі лелека –
Камердинера твого схопили!
Зачекай! Ти ж не вбив ще дракона!
Не пройшов крізь вогонь, ні крізь воду.
Не здобув ще скарбів фараона,
Не узрів ще палку мою вроду!
Шкандибаєш назад, нема сили тікати?
Шкутильгаєш до ратуші пішки?
То ти лицар чи так собі вбрався у лати?
Зберегла я ще гідності трішки!
Ти іди собі підтюпцем далі!
Я ж у башті дріматиму доти,
Доки принц не вкується в кайдани.
Та щоб мужній, стрункий і високий!

Не жахнуся, Україно люба,
Якщо десь за мурами тюрми
Вирвуть очі, виб’ють мені зуби
І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,
І на Бога кинусь, якщо він
Зробить так, що згублять тебе діти
І загине твій останній син!

Воркута, 1949 рік

За бараками в тундрі смеркає,
Пада з неба пуржиста мука,
Тихий вечір з-під даху сотає
Золотистая нить павучка.

Обірветься тонка павутина –
Зникнуть зорі з небес голубих.
Чи згадаєш мене, Україно,
У ті дні, що бажав я тобі?

У ті дні, коли всі будуть вдома
На честь волі справляти бенкет,
Чи згадаєш колись – невідомо,
Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, нене,
Ой, чого так пече в голові?
Простягнув чорний вечір до мене
Сині руки в червоній крові.

Обривається боляче рима,
Ніч земна застеляє красу…
Смерть слідкує за мною очима,
Підіймаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!
Ой, як хочеться бачити знов
Як цвіте, як хвилюється жито,
Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною
Неосяжних степів синю даль!
Але смерть вже стоїть наді мною,
Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно стука чорна могила,
Чути регіт крізь плач і виття.
Ой, вернись, ой вернись, моя сило,
Щоб боротись за радість життя!

Воркута, 1951 рік

Сніги лежать на темних грудях світу,
Що зазимовів легко так собі.
Земля, як жінка, ще не обігріта,
А вже у лоні носить юний біль,-
Дитя таке, зачате не в любові,
А в пристрасті – це важче за любов.
Стоять дерева, плакати готові
За пердсмертність
Власних праоснов.
Лежать сніги, як вибілі обруси
На нестолах розхристаних доріг.
А десь у зорях спить столітній русин,
Що нам цей світ незайманим зберіг.

Ще один рік.
Зістарів світ на йоту
В бездомно-дикім відсвіті пожеж
Космічних видив,
Всесвітів глибоких,
По-людськи не дозрілих ще,
А все ж
Мені у них надпристанно-печально.
"Пітардні" війни душу збережуть,
А музика снігів позавінчальна –
Як моя справжня феєрична суть.
Знайду себе в богемних перeблудах
Вина, вини
За те, що не збулось.
Ще один рік.
Ідуть самотні люди
Шукати біль,
Щоб вірити у «щось»...

знаєш жінки не ридають на вулицях
грим парфуми підбори високі
збризнутий кавою зовнішній спокій
душі листками осінньо згорнулися

жодна не чула про дні без будильника
жодну босоніж не бачила стежка
вдома на кожну чекають лиш мешти
й кішка підморгує поглядом спільника

зморшки на виріст на старість для вечора
і на колінах згортається втома
жінка себе переконує в тому
що сон у скроню не буде втечею

ненамальовані люди-натурниці
в латаних сукнях у стилі ретро
вкутані в екс-чоловічі светри
справжні жінки не вмирають на вулиці