Героям Крут

...І їх нема...
Чия важка могила
Зависочіла праведним
хрестом?..
Це Україна тут
похоронила,
На верхогір'ї,
над святим Дніпром,
Їх, воїнів, що
у похмурім полі
Від ворога не знали
вороття.
Їх, лицарів,
що віддали за волю
І молодість,
і радість, і життя...
...Тоді вони
пішли в завію,
Задивлені в блакитну мрію,
І круто стали біля Крут!

...А орди пруть,
а орди пруть...
Не зупинили... полягли
В снігу...
Серед важкої мли...

...Колись розкаяний Каїн,
Що брата свого убив,
Тікав од страху стежками
Серед зарослих нив.
І юродивий Юда,
Що грішно продав Христа,
Як зникла з очей полуда,
Мов неприкаяний став.
Оглушений тяжко глумом,
Не стерпів намулу мук,
І, гнаний, немов самумом,
Сам зачепився за сук.

А більмоватий більшовик
До крові, до розбою звик,
Стріляв, і різав, і колов,
Розтрощував
злорадно кості,
І п'яний
захлинався в злості
Аж поки труп не захолов...
Вгамуйся, серце...
Не руш їх спокою, не руш...
Чи чуєш голос їхніх душ?
— Як вони нас катували!
— Вістрями очі виймали...
— Недостріляних
розпинали....
— Багнетами протинали...
...В той день,
коли вони у Київ
Удерлися, як татарва,
І біль неначе серце виїв,
І з туги никла голова,
Прийшла до мене
скорбна мати
І слізно мовила: — Яка
Недоля!.. Важко розказати...
Я мала — Боже мій! — синка,
Як сонце в небі...
Він пішов
Тоді до Крут. Пішов у бій!..
І не вернувся...
О, де ти? Де ти, сину мій?!
Коли б я заломила руки
І проблагала: — Пожалій!
Стигне кров...
То він би не пішов з розпуки
Туди, де кат і лиходій.
Та я... Не сила розказати!
Перехрестила я дитя...
Його чекала друга мати,
Її жалі, її життя.

О, рідна Мати-Україно,
Благословенна з матерів,
Клянемося тобі уклінно
Життям і долею синів —
У цій Аскольдовій могилі,
Де Володимирська гора,
Ми їх, померлих, схоронили,
Та воля наша не вмира!
Вона здіймає гори-хвилі,
Як гнів ревучого Дніпра!


1958

І

Тоді на площу вийшла вся столиця
І залунала, наче клич, сурма.
Ідуть! Ідуть!
Чи наяву, чи сниться?..
Що їх зове?! Що крила підійма?!
Вони ж ішли — ясніла синь Софії,
Переливалось золото хрестів,
Шалів мороз, але їх гріли мрії
І колихав, неначе хвиля, спів!..
Трисотня йшла... Тризуби, наче зорі,
Іскрилися серед юнацьких лав,
Летів Богдан на скелі, як на морі.
І рвійно в бій за волю посилав!
Вони ж ішли — їх кроки й досі чути!
Як сонце в небі, сяяла мета!
їх кликали, в снігах чекали Крути!
І Володимир простягав хреста!

II

Вихрить зима, встеляє землю снігом,
Скрипить над шляхом сивий осокір.
Згасають зорі. Місяць вовчим слідом
Бере в полях, вітрам наперекір!
У ніч таку — її не позабути! —
Коли здригала й студеніла мла,
Трисотня тихо облягала Крути,
Трисотня в шанцях грізно залягла!..
Над Бахмачем курів кривавий обрій,
Доносивсь гуркіт, віяло димком.
І в цій хвилині, довгій і недобрій,
Здавалось, вічність маяла крилом...
А коли ранок крокував полями
І стрінувся із сонцем вдалині,
Неначе грім, рокочучи в нестямі,
Ударив бій!.. Як у гарячім сні.
Земля стогнала, корчилась від болю,
І сніг чорнів від сажі і від ран...
— Вогонь! Вогонь!.. Немов табун по полю
Хрипить орда — лютує Джінґісхан!..
Та триста куль, як блискавки летіли.
Неначе знов підвівся Святослав
І кидав жаром смертоносні стріли
І печеніга згубою долав!..
— Вогонь! Вогонь! — палав порив залізний,
І курінний Омельченко в бою
Метавсь, як тур, віддавши для вітчизни,
Своє життя і молодість свою!..
...Зловісна ніч — її не позабути! —
Пливла над полем, студеніла...
Лягла трисотня у бою за Крути,
За Україну у снігах лягла!..
Ти чуєш?.. Чуєш?.. Де ж є Твої лави!?
Де Мати-Січ... Батурин... Козаки!..
Де, Україно, цвіт Твоєї Слави!?
Що Ти жива! Що йдуть Твої полки!
Що не Трисотня стріне хижу зграю,
А вся Ти встанеш з ворогом у бій!..
Я плачу, Рідна, плачу, як згадаю
Тих, що лягли із мукою надій!..

III

І прийде час... В тайзі Ти зраниш крила,
Ти скропиш кров'ю слід на Колимі...
Тоді сувора, в горі заніміла
Ти знов підеш назустріч злій зимі!
Ти знову станеш на широкім полі
І грізно глянеш в синю далечінь,
І знову — Боже! — знов на видноколі
Орду побачиш — Джінґісхана тінь.
Та вдарить грім, і спалить блискавиця
Усіх неситих — і не стане пут!
І Ти злетиш на Волю, як орлиця,
Напоєна снагою Крут!

Ні шляху, ні стежини —
Завія, заметіль...
В лице — крихкі крижини
І вітер звідусіль.
А йти і йти ще треба
У темряві степів. . .
Та раптом — що це? — з неба,
Мов янголиний спів.
Немов блискітка — в вічі,
І в сніжній далині
Десь свят-вечірні свічі
Засяли у вікні. . .
Усім, що у дорозі,
І вдома у добрі,
Хто в щасті і тривозі
Жде світлої зорі;
Усіх, що заблудились,
Господь не забува
Всім щедро засвітились.

Святі вогні Різдва!


* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

Минуле подаровано у снах -
Найдовші дні дитинства, де казково
Гублюся я по вуха в бур`янах,
Світ мацаю, на зуб куштую слово.

Моє волосся - вибілений льон,
Засмагле тіло майорить саднами
І ластовинням. Мабуть, що мільон
Слідів пасльону на полях панами.

Цей довгий день вщерть сповнений турбот:
Хробак, мете6лик, ластівка, мурашка -
Хто небу вчить, хто кличе в темний грот -
Вивчати мови їх мені не важко.

Спів літака, цеберця чи кози,
Чи моркви на сусідньому городі,
Хор куряви, ромену й дерези
Лише мені підспівує, та й годі!

Раптово чую, як пузанчик-брат,
Який нічого в світі не второпав,
Озвавсь до мене з-за парканних грат:
- Вертайся, Марцю, покуштуймо кропу!

Вертайсь додому, сестре! Я втомивсь
Чекати, а за грати - ще не вмію... -
Не сон! Не сон! Це довгий вік втомивсь
І повертає колію на мрію.

Усе минає, гасне і сплива,
Лише вона над грішною землею
Сріблиться милосердною зорею,
Відвічна ласка Божого Різдва!
Небес прещедра голуба канва
І білий світ над чорною ріллею —
Сам Бог тебе леліє, цвіт-лілеє, —
О, Україно, ти віки жива!
Ти, як і Він, з народження терпіла,
Але рука Господня охрестила
Твій люд, і землю, і твоє буття . . .
Цвітіть, ряснійте, ниви колоскові!
У Нім, у Нім — у Вічному Христові
І доля й щастя, сила і життя!



* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

*
Від самоти я мерзну
вдивовижу,
А не тому, що одягу нема.
Ось так, мабуть,
в житті бува з любов’ю.

*
Підйом завжди тяжкий,
Простіш спускатись.
Тебе пізнати хочу все життя,
А сходинкам
нема кінця і краю.

Мінялись дні новимим днями,
Мінявся погляд на життя.
В душі лишились чорні плями,
І знову час для каяття.

Той світ, де я ще був учора
В майбутнє погляду не мав.
Тепер підкорював я гори,
Бо знов любив і віру мав.

Лиш кілька слів змінили настрій,
З"явилась посмішка моя.
Ти можеш серце знову вкрасти,
Бо краще "ми", ніж "ти" і "я".

Підкреслю обліки надії,
Пройдуся знову під дощем,
Малюю віршами я мрії -
Усе нагадує едем.

Ой дівчатка, інкубатори комплексів.
Ви не вірте кривим дзеркалам,
бо коханих не шукають за компасом,
не потрібні для них лекала.

Очі ніччю неуважно підведені,
влучний постріл, а все холостими.
І мости наче ноги розведені,
і до ліжка квитки не з тими.

Ех дівчатка, в шкатулці придане –
Губки-бантиком, цнота, стрінги.
Годі бавитися суїцидами.
Ах Лоліти, із фільмів Кінга.

Защебніть свою душу на ґудзики,
плачте насухо
коли смішно –
як нервові розв’язує вузлики
в задзеркаллі жінка заміжня.

Л
Лисичка курочку спіймала.
Лисичка м’ясом ласувала.
А десь за лісом, за горою
Курча ставало сиротою.

М
Милосердний Мирослав
Мишку випустив у став,
Щоб сусідський кіт вусатий
Мишку ту не міг спіймати.

Н
Натураліст, піднявши клямку,
Сказав: "Тікай-но, тигре, в ліс".
А тигр тепер сидить і плямка –
Не встиг втекти натураліст.

О
Ой, метелику-комашко,
Не зітхай в руці так тяжко,
Роздушити тебе треба,
Щоб не вийшла гусінь з тебе.

П
Поросятко підростало.
Та якби воно те знало,
Що росте комусь на сало,
Підростати б перестало.

Ти пробач мені, осене, що обманула тебе,
Ти прости мені, зимо, що криги не хочеться вічно,
Що на правому березі - тиха дрімо́та вербен,
А на лівому - серце й без нього до біса незвично.
І палають берези у пам’яті сонцями див,
І бруньки набираються свіжоосвяченим соком,
Ми йдемо́ по стежині, якою ніхто не ходив,
А над нами лиш бе́змір всміхається блакитнооко.
Ще не травень, поглянь, ще у небі немає Плеяд,
Не дивися у вічі так пильно, неначе востаннє...
Доторкнися вустами до вуст поцілунком наяд,
Тих наяд, що давно уже перевели́ся в Йордані,
Ну, нади́хайся мною, на вік, чи на рік наперед,
Я надовго зали́шусь Іридою в зорях - зіницях,
А росинку-сльозу за собою той дощ забере,
Що на нас поглядаючи, певне й собі просльозиться.

Вигини вулиць вузькі і чорні
зачесані із витонченістю
аристократичних брів.
Так істерично,як звук - у горні,
навпомацки, богодияволом
майже розвінчаним,брів.
Холодний компрес проклять і нервів
сталевий невід стискають
гірські вершини лоба.
А він віднедавна змарнів і остервів,
і криком вириваючись,
застиг,як вчорашня здоба.
Тягар перехресть і площ приреченість
як скло,розбиваючи,
руки червоним оплавив.
Браунінг до скроні - кожним реченням,
вигини вулиць залили
серця коштовні сплави.

*
Любов приходить
І любов минає.
Лиш проростають спогади її,
Якщо вона пустила
Гарний корінь.

*
Ти смаленого вовка не видала?
І я не бачив.
Все ж скажу: як ти,
Такої бестії
Ще світ не бачив.

Я певен, підсвідомо, мабуть,
Що відіп`є з чаші життя росу,
Лиш той, кого прекрасне вабить,
Хто здатний увібрать буття красу.
Ні, не оздобу ресторану,
Дешевизну блискіток для сорок.
Фужера п`яність філігранну,
"Мистецтво роздягання" у дівок.
Це - хліб душі, але печеться,
Він у печі, що згасла, без вогню,
Холоне, а душа товчеться,
На місці, і за що її ціню?
Краса і чистота вражає !
Та лише справжня, без бридких прикрас.
Народ її одвічно має,
Природа, й Бог, що дав її для нас...
осінь 2002р.

Тонкостінна ілюзія віри
І наче крізь отвір,
Що лишився від кулі
Пінцетом витягують душу,
Від знеболення – бáйдуже,
День заповзає у мушлю,
І вогонь пережовує аркуші -
Знову не той твір.
Сходи, збиті ногами,
Мовчать у терпінні.
А що їм?
Хтось - угору, хто – вниз,
Ну а хто зупинився спочити.
На асфальті – розíп’яті тіні,
Всіх не полічити,
І кінгстони у днищі Ковчега
Прорубані Ноєм.
Хтось казав, - наша плоть –
То вода, ну і кальцію частка,
Ми – лише механізми
Постійно-хімічних реакцій.
Почуття та емоції –
Бланки знецінених акцій,
Для останніх романтиків
Ледь припорошена пастка.
Забинтовано поспіхом рани
Ілюзії віри,
У плавильнях – іржаві пінцети
І вийняті кулі.
Хоч поволі приходять до тями
Нейрони поснулі,
Все ж вогонь поглинає рядки
Без обмежень і міри...

Слова заплутались, заплутались думки.
І ми сплелися у жахливий вузол.
І миті сплетено у дні й роки.
Ми ті й не ті, не вороги – не друзі.

Виходить все за межі. Де контроль?
Коли полінувався? Де не встежив?
І ось ці сосни: ось добро і зло.
Де вихід? Де ліхтар на вежі?

Все сплетено в один клубок тугий.
І спогадів коктейль терпкий і теплий.
Не бути? Бути? Є ще шанс? Який?
Чи боротьба лише затягне петлі?

Степ і небо. Ніч Гекати.
Чи то хмарність, чи то вир
Засмоктав зірки? Чи кати
Відібрали в мене зір?

У скрутне безсоння темне
Надаремно гострий слух.
Ніч беззоряна, тотемна
Править чин безгучних скрух.

Сплять чорноземлі рамена,
Навіть рух повітря стух...
А тварина неписьменна
Ловить істину на дух.

*
Уздрівши вперше білий світ,
Злякався,
Розплющив очі ширше
І прозрів,
А став сліпим, як тільки закохався.

*
Я жду,
Щоб дні зимові довші стали,
Щоб сонце високо здіймалося в зеніт,
Тоді і смуток
Швидше мій розтане.

*
Сьогодні
не діждуся вже дівиці.
Тож,
зашморгну заморене вікно
Завісою з тонкої сніговиці.

*
Якби щодня так!
Вийшов на дорогу,
А ти назустріч!
Може бачу сон?
Дай, пригадаю, на яку встав ногу?

*
Я вкотре розказати тобі хочу,
Ніхто так не любитиме тебе.
Отож,
Послухай голос мій пророчий:
Ніхто так не любитиме тебе.

Зимова буря

Нуртує біле море
Навкруги
І піниться сніжинками на гребнях
Химерних хвиль –
Завіяних замет

*
Діждемося,
Коли не будуть вже літати
Рої сніжин.
Хіба що замете
Цю грішну землю білим зорепадом.

*
З відлигою берізка оживає.
Я в очі заглядатиму твої,
Аж поки лід
В озерцях тих
Не скресне.

*
В очеретинах
висвердлив вітер дірки.
Флейту майструю.

Разом з коханням
Осінь до мене прийшла.
Гімни складаю.

Буде так довго, чи ні?
Справді, не знаю.
Знаю, не зрадить мені
Подруга флейта.

Ти пробував мене на майже все -
Байдужість, ревність, божевілля,
Куди ж тебе бажання занесе?
Не я, а ти - моє п'єш зілля...
Ти пробуєш мене, а я вже є
Така - нікому не підвласна.
Та, думай, що усе, що є - твоє,
Але в руках твоїх я б згасла...
Отож, поглянь, востаннє мені в слід.
Не раз іще мене ти порівняєш
З усім, що в світі є. Та я - не лід:
Не відігрієш. Не зламаєш...

Я больше не зову, я молча сплю...
Наматывая на катушку мысли...
И в жизни трезвой ничего не смысля,
Отравлена дурманом - я люблю...

Израненное сердце не болит,
Но в нем сквозит отверстие от пули...
Боль унимают памяти пилюли,
Но одиночество мне плакать не велит...

Я просто сплю...вне времени, вне жизни...
Ты где-то там, куда мне входа нет...
На все вопросы есть один ответ:
Любовь одна - на грани реализма...

Переступить черту не всем дано,
Не всем под силу перегрызть канаты,
Или сломать в "тюрьме" стальные граты,
Все говорят, что жизнь ведь не кино...

И тянут крест, до гроба... забытья
Ведь без любви и так мы все мертвы!
Зачем же недостроены мы жжём мосты,
Где можем встретится опять, любовь моя???

ІЄРОГЛІФІКА

На батьківщині
Сонця я не побував.
Сумно, тай годі!

Ну, а сьогодні!
Світ весь закутав туман –
Аркуш паперу.

Переплелися гілки
В письмо японське.
Я у полоні думок –
Чекаю сонце.

*
Засумували
Раптом дерева довкруж.
Час роздягання.

Знають, що вабить
І не завжди нагота.
Барви найбільше.

Сукні пошиті з листків
Землю прикрасять –
Довгі, рясні з декольте
Й міні спіднички.

В нашім Городі

В нашім Городі
Гордо росте бузина.
В Києві – дядько.

У шоколаді,
З усмішкою на вусТах,
Сало їдять ТАМ.

Лисина, ніби печать –
Вся НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
Треба прикрить картузом,
Щоб не поблякла.

*
В день кришталевий
Бризки - дозрілий салют
з зерен граната.

Гілка тендітна
ледве трима на собі
білочку смирну.

Вітер шурхоче вгорі
листям осіннім.
Хвостиком більчиним я
вправно малюю.

Останні рештки колишніх істин
Стискаю в долоні,
Як сніг,що мені на весілля приніс ти -
І світ холоне.
Спускається морок на тиху землю
самотнім круком.
А з неба - пісок крижаної пустелі
Мені на руку.
Cтирають піщинки всі лінії-знаки
Життя і долі.
Звивають волосся снодійні маки.
І рвуться на волю
Останні рештки колишніх істин...

Без зайвих слів…
Грайливо і фривольно
Ти обертала у вустах пломбір,
Поволі, легко й непристойно
Ковтала йогурт чи кефір,
Без зайвих слів…

Без зайвих слів
Прелюдії і крику,
Хотіла ще, щора́з, чимдуж…
Вертіла тілом п’яно й дико,
Без зайвих слів
Пішла у душ.

Без зайвих слів…
Хмільна й щаслива, –
Ти душу тілом відвела –
О… як ти звабити уміла!
Та напоїти серце не змогла.

Як тихий вечір ти прийшла
І дарувала сонце й літо,
Очей твоїх зелена ковила
Мене так звабити хотіла.

А я хотів немов той джин
Сховатись у флакон парфумів
І хмелем пива – я один
Хотів текти по ніжних грудях.

І затекти, там де нема
Уже нічого окрім ме́не
І мріє темрява німа
Про аромат на пагорбі Венери.

И
Ич! – сказав сичисі сич, –
Я не мєсний, я москвич,
Я вже крячу, не сичу,
Хочеш і тебе навчу.

І
Ікла дикого кабанчика
Покалічили Іванчика.
І лежить Іван на ліжечку,
Сльози капають у діжечку.

Ї
Їжачок не винуватий,
Жора сам подався з хати
В кайфі після косячка –
Голий сів на їжачка.

Й
Йосип йоршиком об’ївся.
Йосип в школу запізнився,
Бо, скажу вам по секрету,
Не добіг до туалету.

К
Корівка крута і рогата
Штрикнула за клунею тата,
Бо тато всю випив наливку
Й поліз цілувати корівку.

Один Верблюд був критиком відомим.
(Згори - завжди видніший краєвид).
Не мав ніколи сумнівів, чи втоми,
А слини мав на цілий білий світ.
Міг заплювати і роман, і повість,
Сонет, баладу, байку, детектив,
Думки мав «чисті», ще «чистішу» совість,
І поливав згори, кого хотів.
Тож якось спокусився на поему,
Що видалась невдалою. Відтак,
Її творець- відомий Страус Ему,
Мав гарний стиль і непоганий смак.
Була у нього і своя метода.
Він критиків не мав за образок,
І просто перечікував «негоду»,
Сховавши мирно голову в пісок.
Коли ж Верблюд від слини, як і личить,
Вже випорожнив свій об’ємний рот-
побачив не запльоване обличчя,
а орган інших функцій та широт.
....................................................
Цей випадок наука для Верблюда:
Плювки як метод критики – облуда.
А як би прозвучала ця проблема,
Коли б у критиках був не Верблюд, а Ему?

із книгою на колінах

а тиша стікає твоєю ходою
вусатий годинник прикинувся блазнем
вже й ніч розкладає зі снігу пазли
ми знову спізнились
на човен до Ноя

полюєш самотньо на рибку-бананку
вхопив перемета на муз лукавих
допоки тасую хвилини у каві
й занадто сама засинаю
під ранком

то може прийдеш із гостинцем
від казки
розіб’ємо кілька фужерів
на спокій
а потім разом поскидаємо маски
й постелимо сон про жита
під щоки

Великі, пророчі,
чудові, прекрасні,
(до рими охочі,
але передчасні),
грайливі, суворі,
святі, благородні,
мов зірки та зорі
завжди, як сьогодні.

Інтимні, приватні,
дзвінки, галасливі,
і вдарити здатні,
й занадто чванливі,
солодкі, нудотні.
відверто двозначні,
незрілі, холодні,
занадто гарячі,
значні, невиразні,
багатослогові,
порожні, заразні -
всі разом у мові.

Поставити важко
ні плюс ані мінус...
Є слово-комашка,
є пісня, є вірус.
Гуртом і докупи -
бридке та приємне.
Гризи шкаралупи!
Шукай достеменне!

Веселі, тужливі,
спокійні чи ратні -
ЄДИНО МОЖЛИВІ,
ЄДИНО ПРИДАТНІ!

На скронях іній
зиму нагадав,
В передвечір’ї
птаство затихало,
Склянів ставок,
у споминах вклякав,
А, Завтра – снігом –
Вчора замітало.

На білім аркуші
дерев сакральний знак
Ввіп’явся сніжности
означивши фатальність:
Віщунка-зигзиця
зурочить переляк,
А, позаяк,
ошкірилась брутальність:

Вовків – завії-хуги:
то за нас
Ридають, стогнуть –
аби ми мовчали,
Але, коли...
охопить дикий сказ –
Ми, теж, хворощами,
од відчаю зигзали.

Девочка, переступившая труп своего несчастья,
Переступаешь дальше по трупам своих мальчишек,
Муж был тебе половиной, а оказался частью:
Маленькой частью любви, процентом любви… Ты слышишь,
Как бьется сердце, зажатое пойманным нервом в клетку?
Это мое! Тебе бы, возможно, принадлежало…
Между смертью и жизнью из жизни уходят редко:
Было бы смерти много, а жизни, напротив, мало.
Девочка, я вижу твой солнечный взгляд, твой взгляд прозрачный,
Взгляд по ту сторону порванной кровью вены,
Перешагни через мой труп, я ничего не значу,
Я не сумею добавить процента к любви. Стены
Выстрой перед моим и твоим, как чужим, прошлым,
Не было прошлого, значит: забыть все к черту,
Слово любовь - не вслух, чтоб, не дай Бог, не пошло,
Сложно понять почему, но звук его очень четкий.
Ясно становится, ясно, что будет еще и завтра,
Чтобы загнать сегодняшний день в память,
Память – мой сентиментальный и глупый автор -
Завтра в тебя уже не блеванет стихами…

У кожного горе своє - особисте,
І радість у кожно також своя.
Сплітаються радість із горем в намисто -
Блискуче намисто, що зветься життям!

Розмитою тушшю спливає по лицях місто
Сполоханих візій, асфальтної суєти.
Аж хочеться важко на душу собі присісти
І ждати того, хто мене ні за що простить.
А потім продати останній шматочок тиші
Розхристаним дзвонам церковних іще дзвіниць.
І голосно вірити тим, хто цей світ залишив,
Тоді, як живі у лайні віддихають ниць.
І хтось б’є поклони до мертвих богів зелених,
На тлі транспарантів – застояна боротьба.
Розшарпане місто вискалюється скажено...
Останніє ніби і крихтіє вже...
Ти ба!!!
І люди не люди,
І вірші – не вірші – голос...
Розмитою тушшю спливає на руки все.
На високовольтних заскрипчених струнах голо.
І тільки в сльозах затуманено стогне сенс.

Із розірваних струн, як вино, витікає пісня.
Звечоріло на серці,
Беззоряно так болить...
Хтось постукає в двері
Приємно і передвісно,
І попросить впустити на довгу гарячу мить.
Загіркавить сльоза
І народить себе на віях,
Затуманиться світ у неясних світлах лампад.
А вино по руках закричить і почервоніє,
І застогне душа на мінорномажорний лад.
Із розбитих бокалів
Заскалять усмішки вперті
Під ногами чиїмись
На грудях безлюдних площ.
А розірваним струнам залишиться тільки вмерти
Під акорди вогню,
Що запалить у січні дощ.

Опускайся в Попсу.
Опускайся.
До захльобу, нудоти -
терпи.
Генеруй непотребнеє шастя!
Бо шість струн-то всього лиш дроти…
Поливай слащавеньким гей-веєм.
Відшліфовуй плебейські серця!
…А ще краще,стань лезбо чи геєм…
І тоді буде все ой-ля-ля.
Стри Лице-полюби Клоунаду!
Будь готовим Слабать під Салат.
Слава ШОУ!
Нам Смислу *не надо*!
Ми-Фуршетнії *звьозди*!Віват!

Життя - графоманська штука…
Плети словеса до Успіху.
Бреши – от і вся Наука.
Терпи – попадеш у Процеси…
Лежи(пардон) – до Гріха до одурі.
Відщіпнеш свої дивіденти.
Гламурствуй.
Ховай Лице,
За бликами світських Лейбів.
Дасть…біс..- і тобі повезе…
Кривляйся,заплутуй сліди
На тлі всесвітнього гопництва..
І точно – заробиш БОНУСА!

І дивно мені,що сталося так,
- Я в місці чужому…
Все, ніби, не те…
Все,ніби,не так…
О-ба!
Життя тече,ні – тягнеться життя…
І дулю крутить хтось через плече.
І серце попікає, чи пече –
ЇЇ уже не треба…
Світ здався страху!..
Тріпається Світ,
У зашморгу безликого Гламуру.
Бог десь дав маху…
Закрився на обід…
І плаче Світ,
Через своїх космічних гуру…
Здались – усі.
І я здаюсь по троху…
Лелею Світ!
Іду на Морок!

***

Воно завжди було таке,
Чи недавно чомусь так сталося…
Світ – тихесенько входить в піке,
Під тамтами гламурної радості…
Світ – конає.
Добий його!
Компромісом тщедушного серця.
І вони – приймуть за свого…
Не дивуйся,не плач,не сердься.
Виживай,бо усі виживають…
Рабствуй волею в братстві Сурка.
Світ конає,конає,конає…
Втни на Трупі його Гопака!

Ти був Вовком колись і Ягнятем.
А тепер вліз в нутро Слимака.
І, дивись,як комфортно й багато…

і вони забувають тонкі леза хвилин, розбиваючись,
бо метеликами вмуровані у залишки сірих фільмів,
цегляними думками вицвіли і скляним гербарієм,
де сліди на піску очорнені, де сліди незрівнянно білі,
один поштовх до вічності - й терезів половину знищено,
кудись падають кроки - в міста і сніги, й підошви -
до солоних водойм, що давно уже стали прісними,
і будуються люди, лягають на води - досить,
по житті мала чайка любила сік розмариновий
і втішалася ним до зими, - це сливе homo sapiens,
сховай крила нещасна, бо стечуть гіркою малиною,
бо вмурують тебе у цей світ до зорі невчасною...