Іде на захід помирати
Молох,
на грудях грудам вируділа старість.
Пітьма, мов наречена богомола,
із вечором зійдуться скоро в парі.

В парі програла птаха вітру
крила,
вікно - моє каре, а світ - кіннота.
Мене сьогодні радість недопила
і списом не дістало Дон Кіхота.

Спить істина, де стук. Я - погріб
винний,
у сні бродити часу не зостало.
Тепло спадає спогадами плинно,
на викладені понад серцем шпали.

Нічна Нічлава - колія для
плину -
не вибитись нікому, лишнє - сльози,
безцінні - руки на плечах дитинні,
не втриманий за соломину - розум.

8 Червня 2008

*Нічлава - річка на Тернопільщині

Враження, ніби самотній…
Ранку шукаю в небі.
В правій руці цигарка,
в лівій – загнаний пульс.
Літня нічна прохолода
стишує міста скрегіт.
Місяць у небі грає
свій срібнорогий блюз…

Мабуть, і Ти чекаєш
неба відтінку індиго,
чіпси або помаранчу
лагодиш заздалегідь.
Радіо вимикаєш…
І календарик – в книгу…
Чуєш-бо звуки банджо –
в небі лунає хіт.

З першим промінням сонця
дивна мелодія зникне,
завершиться без овацій
цей open-air для двох.
Звично спадають роси…
Але ніяк не звикнем
бачити, як між пальців
час просіває Бог.
2008

вечір, ніч, холодний ранок,
сірий день і знову ніч.
в’язень власних обіцянок,
ти, немов бездушна річ,
не живеш і не існуєш –
ти вичікуєш момент.
ти ламаєш, ти руйнуєш
на дрібні шматки, ущент.
ти забув, що ти – ЛЮДИНА,
що не маєш більше спроб.
пройде мить, пройде година,
рік, десяток років... стоп!
зупинись, подумай нащо
час повз тебе пролетів,
чи не було б значно краще
без твоїх брудних гріхів.

Коли б ти спитав:
«Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні?
Леся Українка

Як шипшина – кущиста,
Дика – лісу ковток,
До троянди подібна,
Найнещаснішої з квіток,

Так цей коктейль зі сміху,
Близькості і питань,
До кохання подібний,
Найболючішого з бажань.

Але, коли запитають
Тебе в зоряній височині, –
Чи це було кохання? –
Ти зможеш сказати: «Ні»?

У Зелені свята - празник Трійці Святої
Татар-зілля, чебрець, і любисток у хатах
Молитви у церквах і хори псалми співають
Ладан і свічки у вогнях, радість і щастя у очах.
Люди Духа вітають - свято зелені і квітів
Нероздільної Трійці - Спаса Бога-Христа
Гілка липи пахуча оселю украшає
Образи у квітках, мило і тихо у хатках.
У Зелені Свята люди Духа вітають
Посланця із небес від самого Христа.

Як сигарета, життя тліє,
І кожен щось своє сам мріє.
А дим від неї візерунком...
Тікає звідси... І німіє.

З'єднання втрачено.
Напевне, все давно пробачено.
А хтось навмисно рве з'єднання
Через страждання, біль, ко...
Та хто у тому винуватий ?
Ніхто не знає...
А як знає,
Не хоче це, просто, казати.
Більш хоче голосно кричати.

Як сигарета життя тліє,
А дим від неї йде в "кудись"
Він ніби просить і благає:
"Тримай з'єднання. Подивись..."
А той курець... Він невідомий.
Він просто дивиться на нас...
Рахує дні. Мабуть, свідомий.
"Раз.............."

- Я тут...Та ось, відносно недалеко!
Лише три вулиці між нами, можна пішки!
Поговорити б, та стою на місці.
І ти мені назустріч не летиш.
Я тут. Та ось. Й мені не відболіло,
Через три вулиці й роки, забув чи трішки...?
ПОГОВОРИТИ Б... Але я не буду.
І ти ці "зайві" спогади облиш.

(З С.Маршака)
Ходили під хатами
Муркота і Дрімота.
Муркота забігала
У хвіртку і ворота.
У вікна заглядала,
Дивилась крізь гардини
І ніжно муркотала
До кожної дитини.

Дрімота ж їм казала:
Хто перший в ліжко ляже,
Дрімота «на добраніч»
Йому на вушко скаже.
Тому ж, хто не захоче
У ліжечко лягати,
Муркота і Дрімота
Накажуть позіхати!
01.12.2007

Людей міліарди-скажені потоки...
Стою перед світом чужим.
Все тіло зсудомлене смутком жорстоким
Моїм...
Я часом тікаю від себе самої
У себе ж...Зімкнулись краї,
Згортає реальність затерті сувої
Мої...
Самотність палкі розкриває обійми-
Сиджу і ридаю мов псих.
В душі-ще небачені сумнівів війни
Моїх...

що день то знову бачу
я сонце на твоїх устах
від радості мов хлопчик скачу
цілую їх у своїх снах
я там з тобою і разом ми
літаєм над дахами міст
нам добре радісно й щасливо
цілуємось і живимо
і голосно ми кричимо
що аж по небу йде луна
ми разом тут і це важливо
що ж буде там це новизна.

Я так давно нічого не творила,
Аж дивно інколи стає.
Раніше я була "на крилах",
Коли писала. Та про те,
Час у життя краде хвилини
Й не помітно все так плине,
І розумієш, що усе - вже надто пізно,
Та про те, забути все?
Це не можливо!
Я ж це робила, я ж творила,
Хіба не я вже це?
В душі - я та сама людина,
Яка слова перетворила
У сльози, радість та печаль...
Я ж Словом душі зігрівала,
Сміття із душ я вимітала,
тим самим Словом!

Я знала, що повернеться знов.
Це бумеранг. Й той час прийшов,
Коли воскресло СЛОВО.

Опалий лист звіща про осінь.
Звіщають і поля сумні,
ще на яких здавалось й досі,
Шуміли колоски важкі.
Ключ журавлів високо в небі
Про осінь нам змахнув крилом.
Сюди їм повернутись треба,
Та смерть зітре когось жалом.
Чомусь ввесь світ сумним здається,
І серце в осінь перейшло
Стара верба до долу гнеться.
Сивіє шлях. Життя пройшло...

Ти вбив мене, навіщо?
Навіщо знищив душу,
Яка коханням ніжним тебе любила!
Чи може я занадто полонила
У тебе краєць серця?

Моя ж душа як скельце
прозорою була.
Тепер померла...
і навіки стерла
прекрасні почуття до тебе,
І вже не треба марного каяття.

Душа воскресла інша -
Самотня, чорна й грішна,
то зламана душа.
Вона жалю не знає,
Не любить й не страждає,
це зраджена душа.
Блукає й заглядає,
Немовби знов шукає
ті вбивчі очі...
Й сама собі шепоче: "Лиш тільки б не знайти"...

Зоряні ночі,
Місячні вогні.
До самого ранку
Не спиться мені.

По ночам ловлю
В долоні зорі.
Прив'язую місяць
У своєму дворі.

Він в кімнату світить
Прозорим світилом
Обмотав подвір'я,
Немов, мотовилом.

Опустивсь в криницю
По купавсь в водиці,
Над обрієм встали
Кучеряві зірниці.

Поступово подвір'я
Почав покидати,
За обрій синій
Пішов спочивати.

Уже посвітліло
Біля мої хати,
Вийду я на вулицю
Сонце зустрічати.

Сонце засвітило,
Сховались зірниці
Все навколо ожило,
Заспівали птиці.









.

усі крадуть
у цій країні
хто більше
а хто менше
від тих часів крадуть
і нині
теж не востаннє
як не вперше.
один вкраде добра в півгривні
а інший
на мільярд вкраде
обидва перед Богом винні
та де ж той Бог
та віра де
а може нам свою країну
продати жидо-москалю
хай з’їсть країну
цю дитину
та й із хохлами
без жалю
о Боже
дай же нам не красти
не руйнувати спільний дім
себе звільнити від напасти
та об’єднатися...
а в тім…
?

6 червня 2008 року

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
На цвинтарі мовчки стояли.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

Ми ховали кохання…
На віко його домовини
встигли кинуть уже,
як годиться, по жмені землі.
Ми ховали кохання,
яке залишилось віднині
назавжди молодим,
як портрет на письмовім столі.

Ми ховали кохання…
Напевно, були ми не варті
подарунку того,
що дається людині з небес.
Ми ховали кохання,
яке провтикали на старті.
Не воскресне воно.
Не буває на світі чудес.

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
Ми просто стояли й мовчали.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

Іду вигулювати дощ під вечір,
а він - тепло ковтає просто з рук,
пускає з вітром вікнам водотечу
та ловить у калюжах кроків звук.

Гримить, паде - коліна неба збиті,
та повні світла - очі ліхтарів.
Чолом-в-чоло мене стрічають миті
і, наче ринвами, стікають з брів.

Волосся вигнулось, мов рибні хащі,
ні ниточки сухої, ані слів...
А тіло - плащ, воно - у ночі пащі.
Та холодно душі - десь плаче Львів,

бо тінь повзе, йому сльози не втерши.
У гривах кам`яних та у хрестах
він став для мене неповторним, першим.
Та доля - птах, а Батьківщина - дах.

6 Червня 2008

Ми не встигли.
Посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло
і посипались краплі достиглі
прямовисно.
Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.

А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Все намарно.

Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.
Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.

Наша лава -
наче зморшки, облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно,
і пір"їна на скроні сріблява,
безпорадна.
Все минає.
Очі різні у наших онуків.
Рук твоїх мені вже не торкнути,
ти ніколи мене не впізнаєш...
Час спокути.

Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячним.
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

Рясненько букви точаться з душі.
Такі живі й стобарвно кольорові.
На білі, мертві клапті паперові
лягають, обернувшись на вірші.

А в серце жалять гостряки тернові:
чи все по-правді? Бо ж тоді чужі,
над шиєю здійняті бердиші
опустяться за ґандж в єдинім слові.

Із камінця коштовний діамант,
що міниться із кожним поворотом,
лише тоді народиться, як пóтом
зросить йому гранильник кожну грань.
І ювелір, уклавши свій талант,
оправою обійме щирим злотом.

кохання - вогник в темряві нічній,
що манить й тихо кличе за собою.
Це світло мрій у гавані надій,
душевний рай при зустрічі з тобою.

Кохання - серед холоду весна,
іскринка, що у серці не згасає,
солодка мука й чарівна струна,
потік стрімкий, що розум забирає.

Приходить в душу,як п’янкий дурман,
не просить в серця дозволу чи згоди,
веселий пише чи сумний роман,-
взаємності чекає в нагороду...

Немов косою по траві,
Слізьми, мов росами, неначе
Скрегоче пащею і плаче
Вовчиця-Доля на зорі.

Стеблом упала до землі
Косою ранена тварина,
Як та знедолена людина…
О, Боже, діти ще ж малі!

Коктейлем дивним, чарівним,
Роса змішалася із кров’ю,
Додавши сил її здоров’ю
Під першим променем ясним.

Згасла остання вже зоря
І сонце з вітром, мов водою,
Злизали з рани рештки болю.
Доля пустилася в моря…

Надій-вітрила, весла-зла,
У перемішку із косою,
В бою, що тягнеться грозою, -
На все це схожа Долі гра…

Є на Кавказі притча про овець,
яких баран приводить до обори.
Сумний на них чекає там кінець,
а ватажок живий виходить скоро,
в довіру входить до нових сердець,
щоби початком став для них кінець,
зростає знов до сильного покора
і поспішає свіже м’ясо до обори...
Але чи притча тільки про овець?

Заслонила небо тучка
и закапал мелкий дождь.
Скоморошит, как Сердючка,
грозный цитрусовый вождь.

Бело-синие нардепы
развернули балаган.
В нем лапшу на уши лепит
их «шестерка», зиц-пахан.

Ставит наш премьер задачу:
"До ста гривень колбасу!"
Ей бы саван от Версаче
да еще одну косу.

«Ква-ква-ква!» — как жабы с кочки.
Ложь на лжи, куда ни глянь…
Из одной и той же бочки
Разливали эту ср@нь.


Вибачаюсь за різкість висловлювань, але "маємо те, що маємо..." (С) Л.Кравчук

Привів син до матері
молоду дружину:
-Прийми мати невістку.
Як рідну дитину.

Ранком на роботу
Цілує дружину,
Мати увесь день
Колише дитину.

Слово матері не скаже
І не поцілує.
Невістка увесь день
По місту мандрує.

Минуло не одне літо,
Не одна зима,
Мати посивіла
Стала уже стара.

Каже жінка чоловіку
Постаріла мати:
- Пора чоловіче
У притулок здати.

Поглянув чоловік
На свою дружину:
-Купи рюкзак хороший
Якусь одежину.

Жінка з радості
Усе придбала
Чоловік прийшов з роботи
Усе показала.

Одінь жінко ти рюкзак,
Щоб не тиснув небогу.
Як піде мати від нас
В далеку дорогу.

Рюкзак з радістю оділа
На спину вона
- Геть із хати-каже чоловік-
Мати лиш одна.

Впала жінка на коліна
Прости мене мужи
Нашу мамку не скривджу
Люблю її дуже.

старі хати пішли вмирати до води
закрила річка їм скляні повіки
в селі порожньому на гілочці верби
повісилось від туги кукуріку

старий Сірко усі дороги стереже
зв’язав докупи щоб не розповзлися
скажене сонце вперто лізе на рожен
і палить сірником торішнє листя

набило небо об старий паркан синці
лишень коли в устах криниці смеркло
прийшла босоніж з костуром в руці
з сусіднього села на поміч церква

Душа накрилась хмаронькою туги,
і не болить уже, і не щемить,
і тільки пам'ять марно й недолуго
про щось собі з собою гомонить.

Не розібрати, я не знаю мови,
якою пам'ять пише мемуар,
я не чаклун і не митець — ну що ви?
Я битим трампом йду в драпіжний бар.

Голодні очі вже давно голодні,
безсила злість дратує і ятрить,
тепер сентиментальності не модні,
тепер... не знаю... й це переболить...

А друга ніч... над дахом... і без сонця.
І третю пляшку кидаю в смітник.
Для чого це? Чи не простіше стронцій
покласти вже під виспраглий язик?

Душа ізнов наїлася і бреше…
Ну скільки можна?! Краще — помовчи.
Твоє мовчання тільки і бентежить.
Кричи.

Отак піти у ніч
І все забути.
Сплановану програму боротьби
Спихнути з рук
Чи вигідно продати
На площі біля пам'ятника Федорову

І бути першим
З першодрукарів
І вкравши у Зефіра теплий вітер
Стрибнути з банджо
Чи на пароплані
Катати дівчину з реклами Мері Кей

І загубитись
В лабіринті слів
І рахувати зморшки на обличчі
У жінки,
Що торгує молоком
На площі біля Галицького ринку

І від життя
Чекати нереального
І знати, що засипані нездарами
Клепарівські потоки
Все течуть
У місто мрій підземними каналами

І поламати ключ
Чи загубити
Поїхати у Славське на рок-фест
І не собі, а другові з Майорки
Будинок зняти з видом на село
Щоб вивчив у всіх барвах village travel

І все життя
Розкласти на полиці
Щоб бачити, яким воно було
І щоб його зміг описати Нестор
Ще ненароджений майбутній літописець
Що дивиться крізь неба синє скло.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Ми з’являємось в ньому нізвідки.
Ми проводимо в потязі цьóму життя,
Ми у ньому супутники й свідки.

Не питаючи нас суне потяг крізь час,
Не спиняється він на зупинках.
А крізь нас плине час, він байдужий до нас,
Суне потяг по рейко- хвилинках.

На зупинках своїх ми лишаєм його,
Вилітаючи з вікон, як вітер.
Щось було і до нас, але більшість з того
Час із пам’яті нашої витер.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Він, можливо, зупиниться й зникне,
Лиш тоді, коли зникне у ньому життя…
Але поки що світяться вікна.

Хтось панічно боїться в житті
Смерті, болю, старості, відвертого зізнання...
А я, мабуть, найбільше
Боюсь розчарування.
І руки об стіну стовчені до крові,
Переламаний міст. А може і містки
Всередині...
А на руках поламані кістки.
Боюсь піти відверто
З чиїхось ясних снів
Боюсь розчарування,
Боюсь я сірих днів.
Це ж страшно, коли небо
Опуститься на дно
А ще страшніше стане,
Як стане всеодно...
Боюсь розчарування
У комусь, чи в собі
Бо ж небо, не піднявшись
Залишиться на дні.
Залишуся і я з ним
Між хмар, вітрів, думок
Не дасть-бо вітер в небі
Зробити ще раз крок

Ця беззоряна ніч довжиною у розпач розлуки
Накриває твій сон оксамитом нездійснених мрій.
Пелюстками троянд поростають порізані руки
І рубці, ніби докір чи гріх не замолений твій.

Упаду, пропаду і назад повернуся прокляттям
Не тобі, а собі і очей застигає бурштин.
Пазурами безсоння роздерта надія на шмаття
і на шиї прикраса із чорних думок-намистин.

Обіцяй мені рай, або спокій прадавньої тиші,
І збреши, що пішовши туди не запрагну назад,
І душа відлітала у сутінь все вище і вище,
І шукала загублений шлях у божественний сад.

Слізно осінь голосить, бо нас вже з тобою не стало.
У байдужому світі лиш тіні віднині живуть.
І у сивому небі двом душам повітря замало,
А у сивому небі вітри невблаганно гудуть...

Приспів

Я буду знаком небес,
Буду сотнею лез,
Що дощем упаде на долоні.
Ні прийти, ні піти,
Бо довкола хрести
І стікають краплини солоні.

Зима рида осінніми дощами,
У сутінках ховаючи сніги.
Тривожно вітер довгими ночами
Самотнім птахом б'ється у шибки.

Збирає ніч принишкле мокре листя,
Нашіптуючи людям добрі сни,
Їй байдуже, що вітер знову злиться:
Не буде в них подружньої весни.

Колись вона у нього закохалась,
Сподобалися їй його пісні,
Та серцю не накажеш - розпрощалась
І відпустила з Богом навесні.

І жила, в кулачок зібравши серце,
Сльозу гірку ховала від людей
(Тих сліз би назбиралося відерце)
І зовсім не чекала вже вістей...

Гортає ніч неквапно книгу долі,
Оплакує зима її любов.
У серці біль згасає вже поволі:
ЇЇ весна не повернеться знов...

Від співали соловї в кущах,
Для мене вже літо минуло,
Від гомоніла осінь золота,
Майже нічого не було.

Не жалію за минулим читачу,
Життя тече як вода,
За минулим не тужу, не плачу
Старість, не прошено, приходить
Повірте - це біда.

Біда не тому, що молодість минула
Не повернути літа молоді,
А що дальше то буде?
Не байдуже, по правді, мені.

Хотілось у світі прожити
Років хоч до ста
Все обдумати, минуле,
Істина в світі проста.

Що зроблено хорошого
Щоб онукам залишить.
А що ще не зроблено
Хочеться в світі зробить.

В хмільних смерканнях я знайшла тебе.

Сказала це й побачила:мій фотік допоміг. Торозділилисьнебеса.У фокусі-лиш ти.

Коханий мій.Душа у душу йде так важко.

Як довго я чекала.Я наче,кошеня сліпе на роздоріжжі

талан свій роздавала за вкрадені у мене мідяки.

З усіх публічних поцілунків лиш твій корону першості здобув.

Я хочу,щоб ти знав.Я є.

Сурмять ієрихонські труби з глибин гучним призивом,втонути в них не страшно.

Померти мусив би Париж. Від унісону алого сердець. які не знали слова:"Смута".

Краплі дощу ,немов лезо
Залишають на серці шрам.
У душі і сумнів і безладдя,
Почуття стрибають то тут, то там.

Сильна духом чи слабка,
Та енергія несе.
Прагне щось знайти,шукає
Та нема цього ніде

Краплі обпікають твоє тіло.
Дивне відчуття,невже кохання?
Збагнути це чогось не захотіла-
Закреслила можливість на страждання!

По максимуму кайф ,
Й по максимуму біль.
Спочатку потрапляєш в рай,
А потім рани роз"їдає сіль.

Вона-незвична особистість-
По житті не йде,а пролітає.
Та вибирає мінімалістичність,
Хоча бува й ніщо не вибирає.

Катастрофа це чи жах,
Чи глобальне потепління!!
Одним словом крок-це страх,
А стояти-це уміння.

Розчарування у кінці.
Пошматовані почуття.
Дощ лікує рани слізьми.
Але ти вже не любиш життя...

Свет моей души Не Не разбить роптаньем тишины

Лайковой перчаткой выстрелю «адью»

В воздух,зараженный СПИдом.

За стеной растут мельниц крыла

Ты, скажи мне милый:»Что такое стон?»

Я все чаще вижу,как могуч его размах.

Улицы так горьки,как лимон.

Кто –то,где-то,почему,знаю точно

Сотворил ловкую удачу.

Только вот кадык грехов задержал ее на пограничье

неньки –Украины и Москвы.

Все мне видяться лица царские,обедненные кислотой

Все мне хочеться в степь просторную поселить гламур

Иногда так дорого продают кушаки-бубенцы солодовои красы.

Иногда так скоро предают друзья,лиш ты скажешь:»Знаю».

Знать нужен ворам калиновий тин у хатины белой.

Знать везет нас машинист глухой по Европе так же,как хотел б он быть барабанщиком удалым.

И нуриевским прыжком мы хлестнем больно Хартию Січі.Наше "Так !"над Бугингемским возвестит о королевском дне рождении.Мы дамкловым мечем разорвем славу герастратову Чорную как біль.

Реки крови по коленом нам,

Славным детям ариев и ворожей.

Кто вложил свои перста мясника, в раны наши,

Не забудет никогда

Вкуса воли гуляйпольской.

Нежнее нежного :я знаю ты- не ждешь

Я дотянусь к твоим губам,уйдя в последний миг.

А ты не будешь вслед смотреть.

Не станешь мне звонить.

И говорить ненужные слова.

И от чахотки не умрешь.

Не згинешь на войне.

Весь покорежен и согнут вдугу,

в изгибах бедер примостился солнечный восход.

Гляди, как два каноэ превратились в коромысло.

А что же мы? Не знаю и не ведаю.

Спроси у месяца,у звезд,у Солнца,ветра и земли.

Вот только вычертил мальчишка-Боженька ножиком на Луноликом слово :"Нет".

Проклятый пустомеля! Знать,мы его игрушки.Знать плачет он,и мамочку зовет.

А голос мой не мой. Так стала я игрушкой.А раньше пела кольбельные. В часы Матриархата.

И закланный телец дрожал в моих руках. А святые гостили в каждом доме.

Не в силi час назад вернути
Як дрiбну кару за вину
У залiк вiчної спокути
Я повiсть розкажу сумну.
Нащадкам з вiльними руками,
Хто перед поглядом панiв
Не звiдав страху, не скипiв
Й затим не бряцав кайданами.
Страшною розповiдь моя
Для духу нiжного здається
Забутих звичаїв змія
Нiмим прокльоном завжди б'ється.
Хто з нещасливих, скiльки всiх
Оплатить цiну за мiй грiх?

Закрила хмара чистi схили
Прозорих весняних небес,
Дощi як скло повiтря мили
В країнi вiльнiй вiд чудес.
Та от назустрiч дню новому
Вiд сонця свiжi промiнцi,
Як звiстки доброї гiнцi
Долають довгий шлях додому.
Духмяний запах густих трав
Надходить щiльною стiною
Озвуться зойками забав
Цiєю теплою порою
Зелений килим лук, поля
Гаї, болота, вся земля.

В лiсах несходженi стежинки
Орда незлiчена тварин
Цiлодобово без зупинки
Торує в зарослях ожин.
Кидають контури шулiки
На лоно нив рухливу тiнь,
А в безтурботну далечiнь
Несуть спокiйнi води рiки.
Химерний ромб гадючих зграй
Повзе мiж голого камiння
Земля болiт, суцiльний рай
Для тiла нижчого створiння,
Та з їх рядiв збере врожай
Лелек дзьобатих поколiння.

Ye banks and braes o' bonie Doon,
How can ye bloom sae fresh and fair?
How can ye chant, ye little birds,
And I sae weary fu' o' care!
Thou'll break my heart, thou warbling bird,
That wantons thro' the flowering thorn:
Thou minds me o' departed joys,
Departed never to return.

Aft hae I rov'd by Bonie Doon,
To see the rose and woodbine twine:
And ilka bird sang o' its Luve,
And fondly sae did I o' mine;
Wi' lightsome heart I pu'd a rose,
Fu' sweet upon its thorny tree!
And may fause Luver staw my rose,
But ah! he left the thorn wi' me.

Маленький тепленький комочок
Обійме лапою й мурчить.
Розбуде в ранці – їсти просить,
Залізе в шафу посидить.
Рудий, рідненький, як дитина!
Попросить випустить на двір
Стрибне на дерево – картина,
Бо кличе зняти, а наче звір...
Підластиться – налий сметани,
Як хтось сказав: «сама любов».
Де б ми не спали – завжди з нами,
І не відкрутишся... О! Знов знайшов! ))))

  чем, дарлинг, занимаешься - с утра?
  всё, что придумал, то пришло - смотри же сам -
  (колючей проволоки сматывая трал)
  в зрачках (забытых, завтрашних) - тех самых!
  ртуть не застынет каплей сургуча -

и это - радость.

  и, значит, ясно, - время есть ничто
  смотри же глазом поднапухшим, мокрым
  (из мёртвых слов не сотворишь лицо)
  что там тебе на ухо шепчут мойры? -
  что самолётик переломан штормом?

и это - тоже.

  и это точность. вид в открывшийся абсурд.
  тебе по нраву - падаль или гниль? -
  (в зрачках твоих теперь не страх, - скорей, испуг)
  - из этих форм не возвести/шь  фундамент.
  твоим рукам нет права даже к глине.

не то, что к камню.

одна надія – президент
хоч має він мету не нашу
бери намет і кулемет –
і на майдан – варити кашу
яку ти звариш – поїси
якщо не з’їсть
тебе сильніший
він теж голодний
сучий син
та ще й у депутатській ніші
регіонали
литвини
нашісти
єврекомуняки
ніхто не визнає вини
та й депутати з них ніякі
але з’їдять
смачний презент
чекай коли спасибі скажуть
одна надія – президент
хоч має він мету не нашу

4.04.07

Ніка, вірю, переможе!
Очі, ой! Дівочі...
Вірші чує - голос божий,
І римує ночі,
Крихти-зірки, кроки-ріки,
Озеро-зеро...
Вірші пише - людям ліки,
Ангела пером!

Моститься міст під шлях,
місто - одної масті.
Дощ - наче в небо цвях
вбитий - нема як впасти.

Осінь - з осини кіл,
з хмар - відьом колотнеча.
Крейдою - безліч кіл,
гнуті під небо плечі.

Жаль, як ужалить жаль,
вакуум в серці чулім -
вибився з ритму чвал,
холод співає "люлі".

Ніч - наче втечі слід,
зоряна завірюха.
Слід у тумані зблід,
тиші набрали вуха.

Голос - жевріння тіл,
зв`язані звуки туго.
Степ - застелити стіл,
пам`ять - дорогу другу.

Світло - вертає мить,
щастя - прийти до тями.
Місто - мене приспить,
ночі присипле яму.

1 Червня 2008

Заходжу до ПМу ради гри та ржачки -
не ради рейтінгу, не ради лаврів слави.
Читаю - все воно якось біжить від срачки,
навіршомазили, мов тістечка - до кави.

Навипендровано, нализано у дупах,
напихано пихатістю і римо-дрочем.
Штамп ґеніальності на вірше-трупах
не клеїся - хоч розумом, хоч скотчем.

То "синього кота" - вже місяць, як поносить,
то Нахи зачинают трахать патрійотів,
то Їжачки все щось викопуют та косять
і всі розумні, наче кулі на підльоті.

Така то все нудота - ті пегасні клячі,
ті глупі вибрики від сивої кобили.
Піду я краще з кумом добре побанячу,
бо вже з Сірком сміятисі не маєм сили.

4 Червня 2008

Нью-Йорк

Нью-йоркери
Цей плід майстерних рук велике діло -
Усі гризуть, а ябко не змаліло!

Нью-йоркери *
Я і мій гаманець, ми - творець і митець,
ми - бомонд, що мов куля летить навпростець.

Львів

Львів’яни
Так небагато справжніх їх, але місцями
помітні світлі лиця - то львів’яни.

Львів’яни *
Пихаті хробачки,
уже гробниця міста -
біліша за кістки -
темніша чорних снів.
І ви їсте себе,
І хвиля урочиста,
коли усіх з’їсте,
у славі дня прийде.

Київ

Кияни *
Там де цвіли каштани,
колись жили кияни,
а нині – поторочі,
з нутром чорнішим ночі.

Париж

Парижани *
Куди не глянь: історія – про спраглі лона,
і про мужів, що зникли за Наполеона.

Москва

Де біле – перший сніг і після бані сраки,
за грубі бакси "білокам’яне" знайдуть писаки.


........................................................

“Прости, мій Боже, за ті жертви люду,
що вдіяв, зупинитися не міг!..
Дітей, жінок, мужів їх не забуду,
Як їх вбивав...Тяжкий нестерпно гріх...
Тепер прошу я за вину спокути:
Обличчя їхні бачу уві сні...
І не дає гріх горе те забути,
Всі жахи, пережиті на війні.”

Безжальний вбивця? Найманець той – кіллер?
Ну, як назвати правильно його?
Приносив смерть, і це не модний триллер,
Вбивав – не знав за що й кого.

Наказ приймав і віддано корився,
Душі не може спокій віднайти,
Бо в очі, що благали не дивився, -
Від привидів нелегко утекти.

Не спить свідомість, стриматись несила,
Кричить щоночі вороном в імлі:
“І як земля туди мене носила?
Вік доживаю в муках день при дні.”

Люлі-люлі, донечко,
мружтесь, оченята.
Спить у морі сонечко,
в нірці — мишенята.
Нічка у віконечко
дивиться любенько.
Люлі-люлі, донечко,
спи, моя маленька.
Люлі-люлі, ластівко,
пташко-щебетушко.
Хай шепоче казкою
сон тобі на вушко.
Маминою ласкою
вкриєшся тепленько.
Люлі-люлі, ластівко,
спи, моє серденько.
Люлі-люлі, донечко,
все лихе минеться…
Хай до тебе долечка
все життя сміється!
Зійде рано сонечко,
встанеш, веселенька.
Люлі-люлі, донечко,
спи, моя маленька.

Омана світла спала із очей –
Нічого не лишилось від кохання...
Лиш, часом, в грудях, щось, однак, пече,
Коли на землю котиться смеркання...

А хід думок все сплутаний такий –
Я заблукала серед них... О, Боже!..
Здається, що кохала я віки, -
А без любові серце жить не може.

Душа на волю веться не дарма...
Вона вже вільна, наче вітер в полі.
Ніщо душі святої не трима -
Тож хай співа - лікується від болю...

І начебто було усе:
і пристрасть, й біль розчарування,
і ми вважали що – кохання...
був страх, і «погляд в душу»,
Було зізнання... і любов!
Схід сонця був, і місяць, зорі.
Й мовчання – краще сотні слів!
Ми разом були і на волі,
А день поволі сутенів.
Щоб озирнутись сил немає
Я пам’ятаю тільки шмат життя
Коли планета умирає
Лише для мене... Каяття?
Воно застрягло в горлі-пеклі
Його не крикну, й не проси
Лише для себе, у конверті,
На згадку залишу ці дні...