Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.

Танцюють згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із жоржин.

Тумани линуть вгору, вгору,
А хмари — вниз.
Чому я не люблю простору,
Як я без сліз?

Я ввечері цілую рожу
І кличу сум.
Чому, чому я жить не можу
Та сам, без дум?

1914

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ... і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
Курять шляхи, біжать, біжать... Рвуть вихори, як жили,
Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.
А трави — й плакати не сміють.
Ідуть потужні сили! Морок. Жах...
...І дзвонять десь в селі.
І вже тремтять, вже спокій сіють
Сріблясті голуби у небесах.

[1914-1916]

І

Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається.
Ромашкам очі розтулює,
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
— сонце —
Пробіг зайчик.


II

Випив доброго вина
Залізний день.
Розцвітайте, луги! —
: я йду — день —
Пасітесь, отари! —
: до своєї любої — день -
Колискове, колоски!—
:удень.
Випив доброго вина
Залізний день.


III

Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках
Підійшов вечір.
Засвітив зорі,
Прослав на травах тумани
І, на вуста поклавши палець,
Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.


IV

Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.
Одвіку в снах
Мій чорний шлях.
Покладіть отут м'яти,
Та хай тополя шелестить.
Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.

1917

По хліб шла дитина — трояндно!
: тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно...

Ні бога, ні чорта — на бурю!
: гей, стійте! знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння — на бурю...

Серпень 1917р.

запишіть на мій рахунок
кількість пляшок в порожнині
кілька плям на скатертині
переписку на серветках
чай зелений у таблетках
важкі сутінки на шпальтах
на стіні розлиту смальту
прапорці між сторінками
вікна вітряної брами
кілька слів у вашу спину
від кохання теплу слину
чисто вибруднені кахлі
пеперомії зачахлі
запах від мого волосся
те що нізвідки взялося
магазини і газети
кларнетисти і квартети
букіністи і фальцети
фалос фуга і фуршети
феміністки кенгуру
дальтонфчні какаду
антилопа і косуля
бараболя і цибуля
барбадос і філіппіни
перші фінішують фіни
піну можна вже віднести
і кондоми від інцесту
першосортного гатунку
в паперовому пакунку
солі сльози і соддоми
соломії із соломи
сироти і сатанисти
божевільні і буддисти
вироки і віровчення
вовки вівці і печеня
все що влізе у ваш шлунок
запишіть на мій рахунок

                    З Анатоля Ле Браза

Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками!
Прийми під захист. Боже, тих, чий шлях прославсь морями!

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Як підеш ти на корабель — тоді вже погуляти!
Колиску зробить вітер з хвиль і буде колисати.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

В твоїй душі хвилює спів, безмежний спів, як море,
Синам на втіху любу він, а матерям на горе.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

У фьордах батенька твого зла хвиля поховала!
В той час родився, синку, ти — і я не заридала.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Громадить хмари буровій над фьордами потворні.
Під заколисанку твою колише трупи чорні.

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Засни, дитинонько, засни! Хай бризнуть сни квітками!
Прийми під захист. Боже, тих, чий шлях прославсь морями

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Бо ми вас родимо, — о глум! — а глибина поглине!
Гей, хто бретонцем уродивсь — той моряком загине:

Співай, стара, лий серця біль в пісні безкраї, чулі
Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.

1918

На Аскольдовій могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад усе вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

1918

Газета "Нова Рада", 1918, ч.38 (Київ).
Вірш присвячений бійцям київського Студентського Куреня, що в кількості 300 чоловік полягли у нерівнім бою під Крутами з 6000 війська Совєтської Росії 29 січня 1918.
30 знайдених пізніше тіл полеглих поховано 19 березня 1918 року на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві.

Розкішний кіт лежав на підвіконні,
Ангорське «няв» у всій своїй красі.
Права свої законні, й незаконні
Він гарно усвідомлював усі.
Обовязки? Це, просто неможливо.
Не дозволяють, хоч би й захотів.
Отож надмінно й трішечки гидливо
Він на бездомних поглядав котів.
Що за життя, у пошуках скоринки,
В погоні за хвостами від мишей?
Ні віскасу, ні килимка й перинки,
Єдиний позитив – ля фам шерше...,
Ця штука Вам не дольче & габана
Бездомні кішки- то такий ля мурррр,
Не те що ті пухнасті ікебани,
Котрі звели жіночність на гламур...
Кошак зітхнув, задумливо й нервово,
Почухав щось в ангорському паху,
Й почав складати плани Казанови,
На кішечку, що грілась на даху...

Тимчасове явище
у безмежжі часу,
Трохи поісную
поблизу Парнасу.
Менша я за цятку
у безмежжі світу,
Схожа на краплину,
що дощем пролита.
Я така ж як інші
пересічні люди,
Був цей світ до мене,
і без мене буде.
Просто є струмочок,
що життям зоветься.
Я його краплина,
поки серце б’ється…

Ти - це іще ненаписана цифра чи літера.
Слово, що досі у роті мені гірчить.
Ти повертаєшся завжди. Лише вночі.
Сходиш з орбіти Венери, Землі, Юпітера...

Щоб увірватися зіркою, чи кометою,
Впасти у ноги, запасти в мої думки.
Світла торкнуся, гадаючи, що руки.
Час витікає сумною густою Летою

З вчора у північ. І тіні повзуть неквапом.
Стін вертикалі. Проекції кроків на
Небо осіннє, де манна – лише мана.
Падає вечір, мов кішка – на чорні лапи.

Between the sacred silence and sleep

Іллюзії на вибір, по черзі неспокої...
Твої колеса два товстіші за тонкі пальці мої
Колись я грав на піаніно і вмів плакати і був дитиною
Колись я був старим і покинув тебе назавжди

Більше за вічність полюбив я тіло і запах
І тіло любило мене і запах нам був за дух
Колись я співав тобі і грів твої змерзлі пальці
Колись я став старим і гадав, що це назавжди

Знов вглядаюсь у холод
Галоген, сонце і матері
Знову чую я голод, мов вигнанець
Дежа босим усі ці шляхи
Галоген і сонце і однаково втомлені сни.
Оббиваю, обмиваю, пам"ятаю
Мабуть пам"ятаю

Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу
Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу

Поле змокло.
Дощ танцює тихше.
Засинає ліс, немов дитя.
Попроси мене
І я залишусь
Поруч …
на хвилину…
На життя

Сніг без ліцензії
та без прав
на падіння
вкотре перевищив
швидкість танення

він теж не встигає
за ритмом
покаліченого циферблату

ідеш
по коліна в грудні
по вуха в собі
і по дитинство у калюжах

колись
тобі теж недосипали
кілька жмень
новорічних ударів
німого
годинника

Вже давно не приходили вірші,
Не складались у рими слова…
З віком всі ми стаємо іншими,
І не тим вже болить голова.

Перспективи, кар’єра, гроші –
Наш девіз і життєва мета.
Ви не думайте, ми хороші,
Просто зараз епоха не та.

Нареченого треба з квартирою,
Наречену – з багатим батьком.
Ну, скажіть, чи багато причин є
Про любов таку вірші писати?

У містах, переповнених транспортом,
Між реклам і яскравих вітрин,
Справжні діти своєї сучасності,
Ми так палко прагнемо змін –

Інновацій всіляких в техніці,
Віртуальних, незнаних світів…
І живемо собі по інерції
Без наївних дитячих снів.

Видаєм почуття в кредит
Під високу процентну ставку.
Ну, а совість тихенько спить
У одному із сейфів банку.

От тому й не приходять вірші,
Не складаються в рими слова…
SMS ми ще якось пишем,
А на більше натхнення нема.

Наторгував на посмішку єхидни той Блін твін
за голоси на пОкорм клану олігархів.
Тепер і сам їх купить: є Житомир-Харків.
На тих же виборах позачергових – блін!

2008-10-25, зошит «Історії політичної істерії».

За 9 рокiв проживання
в своїй кiмнатi
я тiльки зараз помiтила
що в мене за вiкном росте ВИШНЯ
звичайно це не Шевченкова
вишня
але теж мабуть казкова..
На смак її куштувати-
ризиковано,
все ж таки при дорозi стоїть..
але чомусь так хочеться
зривати самими губами
тi ягiдки i кривитися..
i плакати i будуть тi сльози-
кислотними...
можливо хмарки
теж жують такi вишеньки?
I тому в нас дивнi дощi..
здається варто повернутися
спиною
до дерева,як тобi в спину
влупиться
червоне,стигле ядро
пройде мiж грудей
або не пройде
або залишиться битися
замicть серця
вiчним двигуном,калататися
калатати I збивати кров
у рожеву пiну
яка бризкатиме з вуст
наводячи на скорботнi думки
породжуючи плiтки
I збоченiсть у пiдростаючого
Поколiння
А навкруги усе так
Зелено
I молодо
Що не продихнути вiд тої свiжостi
(i та вишня!!!)
Я-ка-на-че-то-бi НАЗЛО
Клекоче барвами
А ти сидиш
I дивишся на ту кляту вишню
Або не кляту
Або святу
На яку треба молитися
I вирiзати вишневi вiнки
I чiпляти на стару
Вербу
Якiй теж хочеться трохи молодостi
А де ж її взяти?
Хiба ж ми антихристи
Аби мрiяти про вiчне життя
Нам треба виносити смiття
Слiдкувати за порядком
В хатi
Аби усього було вдостатку
А молодiсть…
Та нехай вона горить
У жеврах чиїхось рук
Якi вiдмiряють
кому I скiльки
Тiєї молодостi вiдкусити…

Васильку! Нині не народ, а юрми.
І торгаші потрібні, не майстри.
І йдуть поети нині не у тюрми,
а гірше: у пани і міністрú.
І йдуть живими в небуття поети,
бо служать десь вони за півгрошa.
Нема планúди і нема планети,
і в наймах їх безпрoдажна душа.
Але спинися все-таки на хвильку,
бо труд душі не має жодних свят.
у сорок ти любив жінок, Васильку,
весь світ люби сьогодні в п’ятдесят.
І от сьогодні, коли модно пити,
і от сьогодні, в час такий труднúй,
поетам що лишається? – любити,
любити світ ненáвисний, брудний.
Любім, Василю! Треба мати силу.
Іронію. І тихий-тихий сміх.
Ненавидять. А ми любім, Василю.
Любім, хто нас ненавидить. Усіх.

Затихла музика…
І з ракушок сріблястих
Вже більш не линуть ноти відчайдушні,
Бо настала нам пора відкласти
Цей хаос звуків непослушний.
Пора прислухатись на мить
До крикливої тишІ
Бо так багато нашептати
Бажає нам: тобі й мені.
Манить нас голосом зірковим
А зараз ніч а зараз ніч,
Поп’ємо чай з смаком медовим
Із тишиною віч-на-віч.
З тобою разом та водночас – ні.
В нас з тишею окрема тема
Мені про тебе розповість
Тобі про мене.. мене.
Давай послухаємо тишу
Непорушним поглядом у даль
Ти на схід а я на захід
Давай обнімемось, давай?
- Скажи, тобі казала тиша
Як сильно я тебе люблю?!
- Казала..
Казала й те що не залишиш,
Як лиш зістарюсь, як помру..
- Так! І за тобою, моя кохана
Не витримає серце болю,
Твоя душа мою забрала.
- Ні, вона одна на двох,
Вона могутня, вічна,
Вона палатиме й не згасне.
А це тобі казала тиша?

Ну от. Скінчився ще один спектакль.
І зрілим ароматом болю й кави
Вбиватиму я залишки забави.
Це подвиг? Думаєш, що ти - Геракл?
А ти - лиш блазень у ріці вистави.

Я граю роль завжди без маски фальші,
І мій костюм - натура й реалізм.
А з тебе лиш читаю егоїзм,
Що й так зашкалює. Спішив, не знавши:
Давно помітила увесь цинізм.

Тепер в обіймах меланхолії
Я подумки прокручую всі акти.
Ось наша сцена. Наші щирі жарти.
І ролі - перехресні колії,
Дві сторони одної черви-карти.

мене цікавить
розмір
заробітної плати
для Сізіфа

що буде
коли перейдуть дорогу
із відром
повним волошок

чи захмеліють
дегустатори
від підроблених поцілунків

чи сидить
на дієті
жінка-годинник

мені цікаво
чи знаєш ти чому
кожна крапка
у нашій розмові
страждає
від надмірного ожиріння

Виниловый вечер - в динамиках Битлз,
от холода чай не спасает,
и ты
бросаешься в осень, слетая с орбиты
под «Strawberry Fields»...
Виниловый дым -
на утро,
когда все и так наизнанку,
отсутствие сахара - правит сорбит,
в лечение жизнью прописаны транки
с надеждою и... Let It Be...
Let It Be...

Літаєш! Свобода змушена тобі коритись,
Ти птах, який долає все.
Ти час і простір, мусиш в них повитись,
Вони як батько й матір – все життя твоє.
Ти справді вільний, сам по собі -
Відірваний від всіх. А світ
У вас на «ти» усі розмови
У вас все так не як у всіх..
Задумавсь ти, а він нахмурив брови,
Так кожен раз переживає як
Ти вкотре вирішиш упасти в гору,
Він вкотре бачить в тім недобрий знак.
Ти дивишся навколо себе -
Наверх – там хмари, сонце, дощ, чи вітер..
Та байдуже! Ти кинув погляд вниз
А там пісок, трава чи квіти..
А світ би снігом застелив,
Щоб легшим було те падіння,
Якого не чекав би, не стерпів
Ти, птахом будучи, з народження до нині.
Та приземлення твоє легке
І бездоганне, як завжди у птаха,
Ти народився тим, ким вже насправді є
Ти неземний, тож не комаха.
Бо і землі ти так і не торкаєш,
Лиш гладиш стопами межу між вами
А ти таки у сні літаєш
Хоч сни, реалії – одне й те саме…

Секретутки ходять всі парами
І їдять знежирені йогурти
Їм життя би таке, щоб не паритись,
Їм би шейпінги, сауни, йоги.

А бомжі на місцевих бульварах
На халяву ночують під дахом,
Їх годують опущені бари,
Їхні діти всі сваряться матом…

І коли я проходжу аптеками
В черзі там пропадає це місиво
Наркомани й бомжі за колесами,
Секретутки ж – за презервативами.

І дорогами шумного Києва
Проїжджає тихенька процесія:
Домовина дитини, сповитої
У сувій світової депресії…

Господній маляр – імпресіоніст,
(Мотив простий мені мольфар приніс)
Хутенько прочинив небесні двері.
Палітра, фарби, пензлі, й на поріг –
Вакації осінні, на «пленері».
Земляни зачекалися шедеврів,
Й балює колір – жовтень на порі!

Небо в твоїх джинсах
Хоче мене звабити.
Через гріхи Гамлета
Плями в моїх віршах.

В сонця твої брови,
Навіть щетина з променів.
Через рядок споминів
Буду на все готова.

Вітер твоїм жестом
Рветься в мої прочерки.
Небо чужим почерком
Править мої тексти.
24.10.08

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Гоовне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.

прости мене моє шипляче щастя
сопілка грала – і розквітнув сад
але німого сумніву десант
не здався нам – просвітленої масті

і ми були... і Він між нами – був
не викрито не визнано не знано
і луснула сопілка – і на зламах
запікся звук... на щастя? – на судьбу!

Leisure

What is this life if full of care
We have no time to stand and stare.

No time to stand beneath the boughs
And stare as long as sheep or cows.

No time to see when woods we pass,
Where squirrel hide their nuts in grass.

No time to see, in broad daylight,
Streams full of stars, like skies at night.

No time to turn at Beauty’s glance,
And watch her feet, how they can dance.

No time to wait till her mouth can
Enrich that smile her eyes began.

A poor life this is if full of care,
We have no time to stand and stare

W.H. Davis

Досуг

Что наша жизнь, когда забот унылых бремя
Увидеть мир вокруг не оставляет время.

Под ветками внизу нет времени стоять,
Легко и беззаботно природу наблюдать.

Нет времени смотреть, как где-то там в лесу
Проворно прячут белки орехи под листву.

Нет времени у нас ни днём, ни даже ночью
Глаза свои поднять и посмотреть на звёзды.

Нет времени увидеть тот танец, что всегда
Так просто и легко нам дарит красота.

И некогда нам ждать, пока её уста
Украсит та улыбка, что светится в глазах.

Ничтожна жизнь, когда забот унылых бремя
Увидеть мир вокруг не оставляет время.


Вільний час

Яким є те життя, коли, в турбот в полоні,
Не маємо часу поглянути навколо.

Під вітами дерев нема часу стояти,
Щоб довго і спокійно природу споглядати.

Немає часу в нас у лісі, лиш для втіхи,
Дивитись, як в траву білки кладуть горіхи.

І навіть уночі у нас часу немає
Поглянути, як небо зірками запалає.

І спрямувати погляд на істинну красу
Й її чудесний танець у нас нема часу.

Нема коли чекати, допоки на устах
Розквітне та усмішка, що світиться в очах.

Нікчемне те життя, коли, в турбот в полоні,
Не маємо часу поглянути навколо.

Місто
Засмагло
В солярії.
Шкіра без крему тонального
Пахне бензином і гравієм.
Липне попса із динаміків
До шкіряних чобітків.

Контури тіла овального
Зміями вулиць розбавлені.
Вечір зі смаком рогаликів
Грішної плоті позбавлений.
Місто
Твоїх
Почуттів.
23.10.08

Джерельним злотом сонця повен дзбанок,
Кущі та квіти розтуляють очі,
Поволі дишуть леготом урочим.
Десь у тумані рум'яніє ранок.

А на долоні інею останок
Спить і крізь сон водиці щось шепоче,
А ми з тобою – двоє поторочів.
...І вщерть росою повен сонця дзбанок.

Співай, кохана, ти надміру гожа,
Мені би вуст твоїх червлених тільки!
Моя жага страшна, сліпа, безбожна...

Та щойно ти вмовкаєш, як нізвідки
Береться жах і хоче ми втопити
В червлених росах сонцем скрізь розлитих.

PRAMALET JUTRO

Kroz cjelov zore česma zlato lije
Na busenje i cvijeće što se budi
I diše daškom mirisnijeh grudi
U mlakom miru sjena rumenijeh…

Na mojoj ruci blijeda žena snije,
Osmješkuje se kanda ljubav vodi, - ...
Nad tjemenom mi sjeknu očaj ludi, -
... - I rosna česma zlato zore lije…

- O, spavaj, draga, odviše si lijepa,
A ja se tako tvojih usnâ bojim,
Jer strast je moja crna, strašna, slijepa…

I kad god želim da na grudma tvojim
Otpočinem - strah neznani me hvata
Kroz cjelov rosni grimiznoga zlata…

Традиційні і модерні,
недолугі і майстерні,
мрії світляків у терні...

Стеля – константа у формулі мого карцеру.
Очі звикають. Не прагнуть пейзажів інших.
Стіни вібрують. Я глибоко чую. Пальцями.
Бути німою напевне було б простіше.

Сум – оболонка і ролі, як карти – мічені.
Тіні лякливі, неначе сіренька зграя
Мух чи метеликів. Ти позираєш знічено.
Граємо в смерть? Я постійно із нею граю.

Нумо по три. Порахуєш, докинеш вірою.
Кресли майбутнє. У поміч: вода і вила.
Знаєш… До біса! Я пташка. Я прагну вирію.
Ставки смішні. Простягаю до Неба крила.

Небо пече. І воно не пробачить зречення.
Ультрамарин витікає дощем на місто.
Мозок. Гарячка. Повія. Театр. Речення.
Зібгана постіль. І я – догоріле листя.

Попіл над містом. І присмак у роті – попелу.
Жменьку у воду, а решту тобі під серце.
Так ми любили. І все зруйнували зопалу.
Пристрасть – полин. То ж цілуй мене ще.
                                                                        Минеться.

Від твоєї самотності віє січнем:
Останні екзамени, п’яні очі
Колись колишня дзвонить частіше
І певно знає чого я хочу

А ти заливаєш квіти дощами
І дзвониш мамі, і знов з безодні
І все ще здаєшся мені приреченою
Бути разом. Хоча би у жовтні

І тихі сусіди, що аж не віриться
Болісно мріють новим терактом
І дикторка з третім звабливо дивиться
Криваве вбивство назвавши актом

І знову в акваріум, за втраченим літом
Замулені очі самотнього карпу
І всі намагання її зрозуміти
По телефону, в купе плацкарту

«Забудь мій номер» - кажу їй, мушу
І серед ночі, набрати « як ти?»
Чувак с гітарою лізе в душу
Сказавши все, чим я маю жити

І теплий дотик. З кінця перону
Ковтнувши посмішку від здивування
Вона так болісно дивиться в сторону
Куточком ока тебе торкаючись

Цієї осені все можливо
От ще б із Депом якісь пірати
І я ще чекаю від себе дива
Знов умовляючи її не спати

Знаєш, дзвони… З нас ніхто не вічний
Ті ж самі сусідки заходять частіше
Твоя самота захворіла січнем
А зараз ще жовтень. Дзвони скоріше

Нам здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться
І дерева зі своїх сховків діставатимуть нове листя
Що, не відаючи про хмари, землю грітиме далі сонце
А ми будем іти по травах наче влітку м’яко босоніж.

Але небо змінило колір, а до нього в тон і свій настрій
Вже нема під ногами золота, бо в дерев закінчились запаси
І щоразу раніше вечір поспішає любити вікна
А вони лише тихо плачуть, що не можуть йому відповісти.

І від сліз їхніх мерзнуть руки, а в холодних руках чорнило
Замерзає, гублячи букви, і їм , мабуть, вже зовсім несила
Відігрітись ні теплим чаєм, ані свічки гарячим воском
І годинника стрілки мовчать, не спішать проміняти сьогодні

На нове невідоме завтра, бо у нього ще слабша пам'ять
Замість сонця там лише фари відбиваються в мокрім асфальті
І холодний, пекучий вітер що доводить хмари до сліз
Своїми босяцькими витівками підіймає мільйони бризок

І жбурляє їх всім у вікна і вистукує дивний ритм
Закодовані шле привіти сніговій королеві зимі.
Лише кілька самотніх листочків тріпотять на холодному вітрі
А, здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться…

Вкотре топчуть дощі полин,
що й гірчити за вітром нічим.
Милі мнуть пластилін і плин -
то росте, то біжить на віче.

А дорога - не приведи,
а як вже... - поклади на місце.
Ніби збігло все, крім води,
ніби збіглися прикрі вісті.

Кола біг - з горілиць-до-ниць,
перекручення, переходи.
І по в`язи добро криниць
та розмиті до пекла сходи.

Зупинилася ковила,
раптом впала і яр кістляво
доторкнувся чолом села
та з руки відпустив отаву.

Кинусь каменем навздогін -
пощо серцю у п`яти гнатись.
Не топчіте, дощі, полин,
бо вже нічим... Ось серце - нате!

23 Жовтня 2008

Обернусь я лебедем белым,
К мировым улечу краям
Небом утренним, алым небом,
Что скользит по моим крылам.

Улечу и забуду землю,
Только света напьюсь до слез,
Пусть мой дух одинокий внемлет
Свисту дикому солнца кос.

Закружились кроваво перья,
Сонной скошенные звездой.
Не забуду свое безверье,
Хорошо и упасть одной.

Аварійна ситуація! Відірвались шланги!
Летить астронавт у відкритому космосі.
Клапани закрились, розімкнулись ланки,
Обірвалась подача алкоголю –
Святого палива, потішителя болю.
Панічно відкривши очі, розкинувши руки,
Епілептично здригаючись, він зносить муки
Його Величної Алкогольної відсутності.
Спейсмен помирає, позбавлений хмільної могутності

Коли ти нарешті, системо,
З-під ребер моїх дістанеш списи,
Що так дбайливо наставила,
Коли нечіткі мої обриси перегортали
Органи у маминому животі?...
Ні, ти хочеш, ти неодмінно хочеш,
Щоб я лишилася з тобою тут
Дивитися на фасади будинків,
Побиті кондиціонерною віспою,
І їсти шаурму з котів уночі,
Коли вже рідко ходять маршрутки…
Ти нізащо не відпустиш мене
Зі свого залізобетону квартир,
Що насправді скидаються на
Страшні гестапівські карцери…
Ти прив’язала мене до себе
Подобами дорогих мені людей
І зробила так, щоб я ніколи
Не знаходила їх більше, аніж мушу.
Ти – цинк заводів і дим мого ТЕЦ,
Що наче і гріє, але й заразом убиває,
Ти хочеш, щоб люди забули про те,
Що є серед них ще діти природи,
Тому танцюєш навколо мене,
Радієш, клята, смієшся у вічі,
І у ті самі вічі повторюєш грубо:
«Ти не дитина природи, бо ти
Викидень цього брудного, сірого,
Індустріального міста, що так
Ненароком вижив після невдалих
Пологів…»

У коробці за планом - сплін,
надбудова - жива уява,
де відсутні обійми стін,
де в любові - життя - анклавом.

А у клітці - ні рай, ні звір,
тільки висохла з болю рута,
сонце - усмішка, небо - зір
і душа - що землею крутить.

Геть із клітки, з коробки - геть!
Рознесіть мене всім по центу -
не зберу вже - ні сам, ні смерть,
залишається - сентименти...

А до неба, як до зими -
готуватися треба літом,
добре знати, що за дверми
понатрушує зваби вітер.

Цить - холодна, як втрата, тінь
по собі я її залишу,
як таврує отаву кінь,
доганяє копито тишу.

У коробці - до сліз чуже,
стліла рута, мов крики моди.
Навперейми думкам - вужем
зріє образ, що небом водить.

23 Жовтня 2008

Шаги уходящей любви,
Когда-то пылающей страсти,
Ты скажешь: "Меня не зови,
Я вдоволь насытился счастьем"

А сердце трепещет, летит
За солнцем и за облаками,
С груди вырываясь кричит:
"Я разве похоже на камень?!"

Зачем же ты мучишь меня,
Раз в чувствах давно разобрался?
Зачем жжешь сильнее огня?
Вчера ведь забыть собирался...

Жизнь в сущности своей – дерьмо
На нюх и визуально,
Но есть одно большое НО,
Коль посмотреть реально:
Дерьмо – основа красоты,
Ведь от дерьма растут цветы.
Когда уже не видно суши,
И ты в дерьме по сами уши,
Не стоит голову терять,
Нужно брать и разгребать.
А не будешь разгребать –
Будешь ты его хлебать.
Жизнь разнолика и сложна,
Стелить соломки не должна.
У неё девиз простой:
Хочешь – падай, хочешь – стой.
Есть место дряни и цветам,
Выбирай, что нюхать, сам.

що для щастя тобі що іще –
тихше дужче світліш темніше
лід в кишені букет під плащем
сміх нестримний невтишений щем
святість свята чи зболеність грішних

ти у кого запитуєш – сам собі
накладаєш пласкі історії
замість гриму на душу й дивує збій
то картинки то настрою – гімн юрбі
заглушає щасливу story

що для щастя тобі що іще –
вище нижче сильніше слабше
стовп стовпів чи печеру печер
сонце з місяцем сніг із дощем
чи лежати вже руки склавши

та однаково вибір з тобою в тобі
над тобою - мечем дамокловим
прошепочеш у розпачі ”…not to be”
вже стрибати нізвідки – урвеш кульбіт
і загасиш моста недопалок

...
П’ятдесят років – як п’ятдесят грам:
пито фактично, не пито посуті.
...

мої незрівнянні ночі
самотність поплавить віск
а Доля закриє очі-
втомилась і може не з`їсть
збиваються з такту зорі
і диво стає близьким
прозорі картини Долі
я теж її мабуть не з`їм...
на свічці шукають пальці
маленьке сердечко тепла
самотній, як всі засланці,
до кого Любов не дійшла
а ми, все її чекали,
і квіти на стіл і вино...
лишилось вже зовсім мало
бо нам уже всеодно...

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон,
В серці вогонь дивоватри: правда, а може сон?
Поряд – батьки і друзі, долі рушник ясний,
Зорями очі любі, світ від кохання п’янкий.
Квіти цвітуть довкола, вітер – немов чарівник,
Кленів краса казкова – осені стильний шик.
У почуттях – багаття, наче тягар – слова,
Ти – у незвичнім платті, в щасті душа співа.
Доля веде нас за руки, крила дає на роки,
Щастя у серце стука, мрії малюють думки…

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон…

дивись
як стрілки дощу
показують
пору року
правда ж
тепло
сидіти отут зі мною
на порозі зими
та лузати
вербові котики
вкладати спати
тишу
на полицю
і слухати
як тріщить
багаття мого волосся

можемо щоранку
зустрічати
очіпок сонця
а ти на ніч
мою руку
в молитві ховатимеш

знаєш
мене можна
навіть вкрасти

але ніколи
не вимикай світла
щоб не бачити
як із мене
душа випаровується

в тебе є два кроки
назад із даху
і вниз до мене

маєш два слова
обидва означають «ні»

в тебе є дві мене
одна замість краватки
на кожен день
чи не на кожен ранок
а інша – із дзеркала
та що цілує вуса
і зустрічає
на не побаченнях

вона хоч і не Аліса
та вміє
казку через себе перекинути
і стати королевою
на клітці Е5

сьогодні ти граєш у шахи
із самим собою
але все це
занадто складно
бо
навіть душі у тебе
дві
на вихід
і
на продаж

ця ніч
крокувала
бездушним містом

вона навіть не шукала
де б свою тінь
перекинути
вона шукала душі

а ще питала
в кожного перехожого
що таке веснянки
аж поки
сама не стала
рудою
тоді повкручувала
руді зорі
щоб не падали
на голови
хоча й сама чекала
доки хтось кине
в долоні
крихту бажання

одного разу Бог
кинув їй
жменю зайців
але вони всі
виявились язичниками

вона померла
від передозування тишею

стала єдиною
хто коли-небудь
помирав у світлі

Облиш трави розкурену печаль –
То просто осінь дихає на ладан,
То просто хтось торкається плеча
Востаннє,
слід лишаючи помадний.

Оскомить ніч невипитим вином,
Не осягнувши істини на денці,
Де поміж правдою найменший – сьомий – гном
Нещасним носить зіллячка по жменьці.

Курли, орли! – і нас десь-інде ждуть,
Рипить душа, відірвана у скрипки,
Термометр
тріскає і виповзає ртуть
В акваріум – бувай здорова, рибко…

І ми удвох, і нас чомусь нема –
Біліє тінь, мов молока напившись,
Бо осінь захворіла – йде зима,
Бо в осені, говорять, знову інший.