Ввірвався вітер крізь відчинене вікно,
Обмивши тіло екзотичним ароматом.
Жива людина я, а чи застиглий атом,
Герой жіночого роману чи кіно,
Що так завзято драматизмом упиваюсь
І перед долею в жорстокості не каюсь?

Ввірвався вітер крізь відчинене вікно,
Обмивши серце трепетом й знайомим болем.
Невже для тебе й світу стала я ізгоєм
Й не залишусь у пам'яті німим слідом?
Прошу, пощади дай, бо я без меж кохаю
І вісточки із вітром з тугою чекаю.

Ілюзія? фантом? чи, може, сон?
Уяви плід, а чи відбиток мрії?
Казковий принц? чи князь? а чи барон?
Господар серця та душі моєї?

Поет? співак? чи славний музикант?
Палач? убивця? а чи бідний страдник?
Ромео ніжний чи палкий Жуан?
Вродливий Феб? - для мене він лиш зрадник.

Ким був? ким є? і ким ще довго будеш?
Яке призначення в житті твоє?
Скажи, чи справді віданно ти любиш?
А чи терзаєш серденько своє?

Чого мовчиш? навіщо раниш душу?
Чим завинила я в скрутний цей час?
Невже навчився ти долать спокусу?
Невже не вимовиш в пориві “НАС”?

Пробач... не знаю, хто ти є насправді...
Ілюзія? фантом? чи, може, сон?
Уяви плід? реальний чи несправжній?
Моє нещастя чи моя любов?

Жити по чужих стереотипах
В вирі несумісних субкультур,
І пливти в жорстокості та криках
Власної свідомості, й, мов тур,
Руйнувати свій душевний мур -

Я НЕ ХОЧУ!

Віддалятись від свого коріння,
Плюндрувати спадщину віків,
І вникати в лозунги й веління,
І наслідувати, й чути спів
Гордих і пихатих голосів -

Я НЕ БУДУ!

Бути лялькою в чужих руках,
Танцювати під “зелену” дудку,
Бачити ненависть у очах,
І ховати особисту думку,
Мов людина нижчого ґатунку -

Я НЕ ХОЧУ І НЕ БУДУ!

Білосніжна піна хвиль
Розбивається об кам'янистий берег.
Поміж нами невідомість миль
І душі тривожний горе-шерех.

З моря вітер повіває,
Пестить золотисті локони волосся.
Біль у серці різко коливає
Зра розлука. Господи, боюся!

Тіло так жадає близькості,
Губи шерхнуть від кривавого чекання,
А в людській моральній низькості
Я смакую брудом й покаранням.

Золото південне заходу
Сонця виграє на кришталевих хвилях.
Час не стерпить бойового накоту
Швидкоплинності на срібних крилах.

Ніжний шовк трояндових
пелюсток обличчя пестить
нескінченними єство
обмиваючими чарами.

Погляд ковзає по чистих,
не убитих розпачем
аркушах, не зітканих
в пориві душі з думок.

Піаніно в сумі й горі
страчене дівочими
егоїзмом та душею
в цій реальності й житті.

Дзеркало у срібній рамці
вб'є земне тяжіння й фізику,
та впаде, й об стелю з болем
розіб'ється на шматки.

За вікном порожевіє
в радості й коханні небо,
відіб'ється у бездонних
чорних мертвих озерцях.

Змінюватимуться образи
сюрреалістичних снів,
щоб на ранок зникнути
й більше з болем не прийти.

Занадто часто я заплутуюсь в собі,
у пошуках важких життєвих рішень
проблем, у пошуках шляхів та істин,
аби втекти від темряви і метушні.

Занадто часто відгороджуюсь від світу
стіною мертвих почуттів й безмов'я,
вбиваю і терзаю власну душу,
ламаючи всі мрії об жорсткий асфальт.

Повідкидавши пропоновану підтримку,
занурююсь у коливання крику
із власних, ранених безмов'ям уст,
прокльони сиплючи в ненависнії стіни.

Думок жахливих знищити стрімкий потік
так важко — лиш вдається музиці гучній:
під звуки струн далекої гітари
я потопаю в забуття і транс.

Зв'язались вузлики в шнурочках почуттів
і мрій. Невже заплуталась? Допоможи!
У тиші слів невисказаних я почую:
“Давай розплутаємось разом із тобою...”

Прикриваючись маскою фальші,
Ти крокуєш в незвіданий світ.
Не заварюй, благаю, знов кашу,
Що причина безглуздих всіх бід.

Не заварюй, бо душу погубиш,
Як згубила намарне мою,
Лиш надійся, і щиро полюбиш,
І повагу повернеш свою.

Ти сховай неприховану заздрість,
Бо розбрат вона знов принесе,
І чужа неприрівняна малість
Хай зневагу твою не несе.

Бережися, бо скотишся в прірву
Й не зіпрешся на дружнє плече -
Не врятує ніхто бідну ІрМу,
І самотність її обпече.

Забута, за буднями, спала Весна,
Прокинулась, бачить: лишилась одна...
Тихесенько встала, купалася в росах,
В косу заплітала розплетені коси...
Сиділа, чекала, а я все не йшов...
Подумала: мабуть, він іншу знайшов...
Стелились туманом травневі гаї,
Співали одвічні пісні солов”ї,
І згадував я, в свою осінь сумну,
Забуту (за буднями) милу Весну.

Я знов один, і знову переправа
Чиїсь гармати блискають в імлі,
І вже тепер хто прАвий, хто не прАвий
Мабуть ніхто не знає на землі.

Іде війна… Хтось марить, хтось співає,
Хтось доїдає цвілі сухарі,
Чиясь ракета знову відлітає,
І як завжди, чомусь на Броварі.

І на новеньких, недешевих «танках»
Танцюють хвойди (шкіра і кістки)…
Летить «бабло» і тоне в забаганках…
«Бабла немеряно! Гуляйте, мужики!!!»

Убогий шик. Вчорашні голодранці
Рвуть від життя усе, що попаде
І знову, й знов танцюють дикі танці
Й горланять так, що увесь світ гуде.

А по тилах затуркані мільйони
Збирають крихти з барського стола,
І кожен день самотньо дзвонять дзвони
За тими, кого доля обійшла.

День догорає… Стомлена заграва
За обрієм вмирає задарма…
Я знов один і знову переправа…
Іде війна, якій кінця нема.

Немного радости и грусти,

И страсти пару капель яда -

Смешаю я в коктейле чувства -

И воскрешу себя из ада!



И буду пылкой и смешною,

"железной" и душой ранимой,

Пусть проросту полынь-травою,

Но стану любящей, любимой!

Вона просто пішла, не сказавши, як жити далі,
Залишивши тебе із собою один-на-один,
Взявши сумку під пахву, обтерши пил із сандалій,
Без пояснень і сліз, ніби просто ішла в магазин,

Залишивши на згадку шматки недописаних творів,
Непроявлені плівки, якийсь дурнуватий буклет...
Ти лиш мовчки вслухався у серцебиття коридорів,
Безнадійно заряджених кроками, мов пістолет.

                часовым охранять твой покой и уют
                в спорышевой тиши нам сверчки и их лютни
                пусть их звуки хрупки, и пускай - разобьются
                догорев, августовские вспышки салютов


                это - мы - завтра - сфинксами в бронзовой пыли
                нам - жестяные флейты*, печали овидия
                желтый лист корабля, ну куда ты заплыл
                не бежи, оглянись, и мы завтра увидим


                мы увидимся снова сквозь стены оград
                под завесой золы вдруг нашедшие лица
                затаимся в дожде и под зонт спрячем дар
                Все печальны прогнозы. Шагаем сквозь листья

* - дудки

Останній день
Розпеченого літа,
Короткий,
Ніби подих, –
Догорів...
Не встигли ми
Серця свої зігріти –
Любові бракувало нам
І слів...

На незабудь
Твої погладжу коси,
До себе
Пригорну тебе на мить,
Бо потяг
вирушає в пізню осінь –
Не будем
озиратися, тужить...

Приведи мене до річки
Утоплення,
Мислей потоки спини
спомини.
Там, за межею сутности –
ухоплення:
Замки камінні, феодові
домени,
Дольмени, кромлехи, снів
мегаліти;
Вкреслені колами, бродами –
зводами,
Тверді, – з прозорими крильцями
втіхи,
В райських кущах замордовані
одами –
Ордами хижими, – безгріховности
фальші
Співів осанни – безсмертям
“врятовані” –
Мріють; в двохтисячнім праведнім
марші –
Вічні блаженства – за віру
даровані.
Закамуфльовані, з стеками воїни:
autodafe –
На палях, – катовані жертви
Христові –
Дар – санбеніто, й прокляття:
“Te Deum!
Аve Maria”, – ми, – свідки,
Єгови, –
Змови, ненависти, вбивства
Любови.
ВІН, – відвернувся. Нам, – ріки
Утоплення –
Через розщеплення –
Першооснови –
Вернення – в Нас – у Його
нововторгнення!

Пісня.

Серед степу широкого
Козак там гуляє.
На коні вороному
Ворогів рубає.

Ой! доля,
доля козака!
У бою танцює
Козак гопака!

Не плач ти дівчино,
Мати не журись,
Кохана у церкві
Богу помолись.

Ой доля,
доля козака!
У степу танцює
Козак гопака!

Червона бурка
На сонці блистить,
Під буркою червоною
Козак вбитий лежить.

Ой доля,
доля козака!
В степу не танцює
Козак гопака!

Друзі схоронили
у лиху годину.
На могилі посадили
Червону калину.

Ой доля,
доля козака!
Над могилою танцює
Ворон гопака!

«Я люблю тебе…Я люблю тебе!»
Серед шалу й рутини буднів,
Хай вітають цю мить салютами
Зорі - свідки, і зорі - судді.
Я не знаю, що там записано,
на долонях у нас, чи в небі,
і якими щитами - списами
захищати кохання треба.
Я не знаю, також, не відаю,
Може серце мені підкаже,
Як упоратися із бідами,
Чи зі словом, та оком вражим.
З лабіринту, де сірим привидом,
причаїлось гірке й досадне
Доля нас неодмінно виведе,
Ніби ниточка Аріадни.
Усміхнутися, небу й вулицям,
І триматися вкупі, разом,
Доки серце до серця тулиться,
Ні - образам, ні - негараздам!

світіння ангелів на стелі
в чотирикутниках вікна
нагадує нам сни в пустелі,
в яких не було й нема дна…
там міражі, немов папірус,
пожовкли в мріях шукачів
гострих пригод; та часу вірус
не пожалів ні сталь мечів,
ні запах цвіту зсохлих фото...
усе забрав розчинний дим;
вже не згадати, хто був той то,
який до того був ніким.
в чотирьох стінах трохи страшно,
як-не-як, клітка із цеглин;
та втім, усе уже неважно...
в кожного з нас убитий клин!
стрижнем – наш біль, стежками – віра...
якось помалу й проростем,
а далі й тінь (холодна, сіра)
впаде на землю разом з днем
і з його сонцем електричним,
колись обміняним на сни...
скоро для всіх все стане звичним,
так що спокійно, боже, спи!
й забудь про слуг своїх крилатих,
все під контролем, справлюсь я;
серце – желе, але у латах...
тьмі не затьмарити життя!

бажаю вам здійснення мрій!...
але не всіх, лиш потаємних,
бо цікавіше йти в відбій,
коли ж невпевнений напевно,
чи вартувала чогось гра
в асоціації зі снами,
якщо весь козир – це слова
з банальних фраз, розбитих нами.

атрофуються сни з відмиранням ночей у світанках,
рудиментами ми прокидаємось в пітних ліжках,
і напружуєм мозки, щоб зібрати докупи останки
ще незрячо-дитячих бажань в паперових мішках;
та замерз пластилін, він крихкий, як тепер наші будні,
не зліпити вже й те, що колись будували з піску,
кубик-рубик не скласти, поламали його нетерплячі й облудні,
залишається лиш витріщатися тупо на небо, та і те крізь затерту луску
риби-тьми, так по-моєму звуть цю лякливу істоту,
що при перших же променях світла заривається в тінь
й проклинає навколо усе, перш за все – дзеркала й позолоту,
помаленьку здихаючи, та змінити не може нічого, бо ім’я її – лінь.

Скільки ж нас по всьому світі
порозкидано тепер!..
це ж бо ніде правди діти -
кревних братців і сестер.
        Як живете на землі ви,
        де домівки набули?
        Зустрічайте - я лечу до вас, орли!

Рейс три-двадцять о дев'ятій сорок дві.
Із Борисполя прямую до Москви.
Що зросла з обійстя в княжому селі.
До дідичої московської землі.

З богатирського коріння
виріс меншенький братан.
Нелегкого покоління -
трудівник і хуліган.
        Зичу щастя та багатства,
        миру й розуму на те.
        А все інше - то пусте. Переросте...

Дев'ятнадцята. Запалено ліхтар:
"Рейс шістнадцятий Бориспіль-Краснодар".
Не до моря вирушаю на купель -
до козацьких одвойованих земель.

Славних прадідів онуки
ревно волю здобули.
До землі доклали руки,
щедро кров'ю полили.
        То нехай же у станицях
        пісня ллється голосна.
        Щастя-доля вашу хату не мина!..

О п'ятнадцятій виходжу на перон.
Рейс дванадцятий "Бориспіль-Едмонтон".
Відлітаю до далеких берегів -
канадійських хліборобів-земляків.

Хто ту землю, понад сили
(ще привезені дітьми),
рясно потом ізросили
та угноїли кістьми.
        Тож Господніми дарами
        хай оселі раз у раз
        аж до надлишку наповняться у вас!..

На гостину прилітайте до своїх!
Ми з обіймами зустрінемо усіх.
У Борисполі - минаючи Орлі -
станьте в порох материнської землі.

Не цурайтесь, одгукніться,
наші сестри та брати!
Хоч і важко - спромогніться
свої корені знайти.
        Де схилились осокори
        понад ставом край села
        на землі, яка нас дітками звала.

Може, тому я про помсту ніколи не мріяв...
Зграї летять понад озером, ніби навмисне –
Івіка згадую і журавлів горезвісних...
Ні, не близька мені та голуба ейфорія!
Вибач, Жуковський, воно мені серце не гріє,
задум потворного вчинку на душу не тисне.
Може, тому я про помсту ніколи не мріяв...
Зграї летять понад озером, ніби навмисне –
спогад раптовий, розпачлива думка-повія...
(Господи, втримай над прірвою, нині і прісно!)
Так, не без того, подекуди лезо зблисне,
та відбиття не знаходить і гасне – a die!
Може, тому я про помсту ніколи не мріяв...

Ще сміються з малороса
при державному стерні.
ще Вкраїна ходить боса
по розпеченій стерні.
Ще її сини-холопи,
її доньки з підворіть
то Росії, то Європі
пропонуються: беріть!
І беруть – за сили кінські,
за протухлу ковьасу –
зайві руки українські
і зневажену красу.
Україно рідна й бідна,
б’ється, стогне на вітрах
наша совість безробітна
в синьо-жовтих прапорах.
І сумне вкраїнське свято,
і не хоче гімнів слух,
поки наш народ розтято
на панів, злодюг і слуг.
Україно, Богом дана,
на гаспидськім мотузку
нині потай знов Богдана
споряджаєш у Москву.
...........
От і маєш торбу лиха,
все віддавши лихварям –
Ярославна, Терпилиха,
й Катерина із байстрям.
То дівуєш, то вдовуєш
і, віддатись ладна всім,
не чорноземом дивуєш,
а Чорнобилем своїм.
Жити, жити вже нестерпно!
Та, Вкраїно, ти ще є!
Замість Жовтня сходить Серпень
над позорище твоє...
На планеті люта спека.
Світом правлять торгаші.
І Вкраїна так далеко –
у нескореній душі.
Хтось її на частки крає,
кров останню з неї ссе...
А Вкраїна не вмирає.
Не вмирає – та й усе.

И за твой переплёт клеёный,
Переклеенный, рваный,
И за то, как негибкой трубкой
Вылетал из кармана,
И за то, как в дурную слякоть
Не могли оторваться -
На автобусных остановках
Стыли страницы и пальцы,
И за то, что не по программе
(А считаешься классик!),
И за то, что вы с Дойлом сэры -
По заслугам - я в кассе

Скажу, что беру без сдачи.
Дорогое моё ребячество...

Утоплена в безвиході, як риба в циферблаті твого годинника.
Мій час давно у темряві осліп та занімів потоком рухів скрипаля.
Замало кави в мене та в уяву поштовхом бескидів вилито,
щоб сперечатись до спітнілості чи скрипка я твоя, чи ще чиясь.

Мов келих з льоду в спеку, якого не зосталось через тавтологію
Звуків. Передусім одне й те саме колихалось на мені вустами,
Щоб розчиняти коловерть банального повітря. Кажу ж. Знову я
частина тіла, риба, келих льоду в спеку. Просто скрипка тане...

Смерті ми віддаємо борги,
І моли не моли...
Порожнеча змією повзе
У серця і оселі,
Мов на крилах
здіймаються люди
У небо крізь стелі,
Без конвертів донизу лише
Журавлине “курли”.
Заростають доріжки,
Але я іще впізнаю
Ті місця, де уже
Не лишилося майже нікого.
Світлотінню долаю шляхи
Поміж пилом і Богом,
І зупинки не буде такòж
На самому краю.
То колись... А наразі
Додому іду через гай,
Біля хвіртки, я знаю,
Ніхто вже мене не зустріне.
Все і те, і не те,
Тільки небо таке ж
рідно-синє,
І відмінностей в ньому
не знáйдеш,
Шукай не шукай...

Як важко
визнати, що легко,
коли нестерпно-все-одно:
й до лампочки відчуття болю, і паралельно те вікно,
з якого вилетів, мов куля, й упав, мов ранений літак,
а як взрів в небі хмару-дулю – клянчив в землі холодне „Так!”

Молився, щоб взяла до себе, а не лишала, мов сміття
під мікроскопом всього неба... таке вже жалісне життя!
Тому й замислив самогубство (місяць моргнув мені в вікні)...
мокрий асфальт склав товариство... якось медузно в сні мені.

Як би, промовчавши, сказати, ну, чи, скажімо, навпаки:
щось говорити-і-мовчати про марно втрачені роки
й про те, що – легко, а що – важко, про темне світло й світлу тінь,
коли зробив десять затяжок...
Многая літа
чи
Амінь?

вгадайте, що мені приснилось,
але уголос не кажіть,
щоби воно не розчинилось,
попавши в дійсність, мов у сіть,
тому що все, що переходить
звідти у наше небуття,
умить зникає і проходить,
мов одноденки-сприйняття...

...якби ми не вмирали, ми б померли,
тому що смерть – безсмертя й новий світ,
в якому, мов в молюску, чорні перли
вбирають світло, що відблискує нам лід,
бо сам не може прийняти це сяйво,
оскільки за природою є склом –
холодним і прозорим, наче тайна,
яка приходить і відходить разом з сном...

         ты поскачешь во мраке

прислоняйся рукой к обгорелому камню
к обгорелому камню, а может - коре
ты, движеньем одним, расправляешься - ткань!
с идиотским акцентом, давай поскорее

ведь потом ты проскачешь*, пройдешь, проползешь
между гулом и гамом незамеченный звук
в перекрученных лентах асфальтных полос
оглянись побыстрее, тебя позовут

их зашитые рты, и лицо - наизнанку.
с вытекающим глазом - окну стекленеть.
просто сделаешь шаг, и тебя там - узнают
это вы, наши тени, - на каждой стене

Ты, извини,
Всегда бывает первый раз,
И будет он ещё не раз,
Но только повод изменится.
И что-то наяву приснится,
И в первый раз с тобою,
Что-то приключится.
Вот только, сердце б не разбилось,
В последний, первый раз.

25.08.08 / 1:09

Чому напружені такі?
Чому ви насторожі?
Завжди чекаєте біди,
І всім чужим ворожі.
Чому так віри мало в вас
У добре, чисте, гарне...
Чому вважаєте ви всі,
Що добрі вчинки марні?

...я не молюся жодному божку,
я викинув із хати всі ікони.
Любов мою – велику і тяжку –
не звіть: національні забобони.
Я долю всього світу пригубив,
всі мови світу хочу розуміти,
та, може, світ тому я полюбив,
що Україна є на цьому світі...

Ти прийшла сьогодні уві сні, як завше,
В чорне вбрана, до грудей припала,
Вперше, за усі роки, сказавши:
– Ти, не думай, що забула, ні, я знала,
Все, усеньке, ми з тобою, тутечки, у сні,
Справжні. Там... В реальності, тумани
Забуття волочать ковдри-дні,
Загортають в траурні савани
Почуття остиглі в метушні,
Сиві будні, стогнуть без розради.
“Так, – казала, – Мушу... ні,
Ні, ні... не знаю, я не хочу зради,

Я не можу так любити, ні...
Що я кажу, Бога ради,
Ми ж кохались, юні, навісні...
Не кажи нічого... досить зради”.

І пішла у темінь... У ночі,
Падала, вмирала, гасла зірка....
Зоре, зіронько, ти тільки не мовчи.
А вона, у сні, ридала, гірко, гірко.

Сучасна мода не лишає вибору
Крім вибору зразка чужих стандартів
Саме тому, можливо, іноді
Так хочеться сховатись під вуаль.

Пройтися не ховаючи ні посмішки,
Ні суму, ані блискіток в очах
Не впізнаній лишитись перехожими
Пройти мені лише відомий шлях.

На маскараді вуличних акторів
Міняти ролі, або просто бути
Собою-і-водночас-не-собою
Ловити погляди так званих «друзів»

Чарованих ходою Незнайомки
Легкою, всіж бо тягарі життя
Обовязки, печалі і морОки
Замінює одна легка вуаль.

Вдивлятись пильно в очі незнайомцям
Цинічно, звабливо, чи ще хто-знати як
Ловити на собі байдужі погляди
Що проводжають постать без лиця.

Дозволити собі у кожній миті,
Без поспіху здолавши протиріччя
Знайти приховані у ній можливості
Й змінити сотні виразіва обличчя.

Зайти в кафе під ліхтарем на розі
Де сивий бард співає тихо джваз
І у його чарівнім напівмОроку
Перенестися в інші вимір й час.

Коли у кожнім русі, кроці, погляді
Вчувалися шляхетність, смак, порода,
Століттями і звичаєм формовані
Які змінили нині стиль і мода.

Втомила сірість ця буденна
і метушня із дня у день,
де кожен день нова дилема
і негараздів карусель.
Втомили погляди холодні.
Від них рятує темна ніч.
Потоки слів, що чув сьогодні,
і перехід в словесний клінч.
Відкину все. Віддамся силі -
нехай по течії несе.
У емоційному пориві
казати правду ще, і ще…
Містки спаливши за собою
відчути легкість пустоти,
як в ополонку з головою
заради світлої мети...
Стріляти кулями-думками
допоки біль не вщух, не стих.
Це вже не фарс. Це драма. Драма.
На жаль, сюжет не із простих.
24.08.2008.

Палить Батурин останні мости.
Брами
зачинено
і засипано.
Назад вороття немає.
Прости нас,
мамо,
Господи,
світе.
Прости за двадцять років покори,
бачить Бог, ми прагнули миру.
Мостили кістками козацькими
берег північного моря —
бо ж як, цар своєї, православної віри.
Шанує Мазепу пишно,
яко шляхтича європейського хОвання,
і топить Вкраїну нишком
у хвилях кривавої повені.
Та годі бо більше витримати,
і рветься рука стареча
зі срібних оков!
Хай старі, та козацькі плечі!
Я що вам, Альошка Меньшиков?
Я — гетьман!
То ж гетьте з землі моєї!
В Батурин упруся туром.
На мури, панове, на мури!
А за Десною — Карл, шведи.
Хай лютерани,
хай менше нас, ніж
московської сили,
та знайте, нащадки,
ми не йшли під ніж,
немов гурт баранів,
ми боронилися, ми їх били!
Ми москалів
наостанок
шаблями
вихрестили,
як татарів колись
наші пращури,
княжі ратники.
Ой тяжко в землі лежати із тавром зрадника...
Та легка мені земля моя,
вона ж бо рідна,
і знає,
що за неї я упав очима до неба.
Я — гетьман Іван Мазепа.

У її чарівних блакитних очах
Відбилися тіні помилок і поразок.
Там сховано більше ніж у глибоких морях.
А я не знаю її думок і немаю підказок.
Відсутній чи невидимий страх,
Принаймні тим хто ходить поряд.
Якого змісту шукати у її словах,
Які так сильно серце колять.
Їй уже двадцять довгих і коротких років,
Вона бачила злих і добрих людей.
І зробила кілька поспіль хибних кроків
І надумала безліч хороших ідей.
На неї цілу годину треба чикати,
І так вже день по троху проходить.
А я мушу цілу хвилину мовчати,
Коли місяць за хмару заходить.
Для неї складають довгі поеми,
А з інших так довго сміються.
Тепер я знаю з ким ми живемо
І чиї серця в мить розібються.

Сірий день наповнений туманом
Зі смаком нової сигарети.
Мій розум пронизаний обманом,
Прочитаним з ранкової газети.
Мені не цікаві жодні новини,
Крім одного питання - де ти?
А день добіг уже до половини,
Весь час в уяві твої портрети.

На фоні тихого, срібного диму
Блистять голубі, добрі очі.
Перетнутись на мить поглядом з ними
Ясними мов Пітерські ночі.
Так хочу зустріти тебе випадково,
Я так води в літню спеку не хочу.
Лиш усміхнулася б ти мені загадково,
Більшої радості я не знаходжу.

Це відчуття сховане у чорному замку,
Проглядається крізь маленьку шпаринку.
Воно часто за тобою гуляє по парку,
Та завжди поруч стін твого будинку.
І не боїться пострілу з револьвера,
Смаку смертельного яду в їжі,
Кулаків найсильнішого в світі боксера,
Гострого леза ножа, яке горло ріже.

Навіть твого нового друга,
Чи моєї нової подружки.
Не страшна йому висока напруга,
Ним не напєшся, як чаєм з кружки.
Воно дальше лінії горизонту,
І глибше Маріанської впадини,
Швидше за білий буліт Хонди,
У всіх текстах я його згадую.

Так не просто змінити про тебе судження,
У свої вчинки вкласти більше розуму,
Щоб схибило твоє хибне про мене припущення,
Може прийду до тебе з білими розами.
Мені так не всерівно хто прокинеться
завтра на твоїй простині,
Хоч наші стосунки дедалі
стають все більш гострими.

Це як важкої дівчинки сильна любов,
Як пошук в ночі цвіту папороті.
Як помилка, яку я допускав знов і знов,
Так і ти не даєш мені точної відповіді.
Хтось чекає за мною, а я за тобою,
Невже це відбувається кожного дня.
Я б ніколи так просто не здався без бою,
Але в мене крім тебе є інша війна.

Запах сіна, терпкий та прозорий, мов олія
ефірна із трав, що на березі моря
колишуться стиха під вітром,
що вирішив, мабуть, не спати ніколи
й бадьориться бризками, роздягаючи хвилі,
знімаючи з них покривала шовкові
з коштовних перлин і піни морської,
солоними краплями розкидані рано,
коли тепле сонце забарвлює море,
зелене і сонне, ще повне зірками,
зі шлейфу богині якоїсь нічної,
що від доторків місяця несмілих упали,
й погасли з зітханням у темную воду,
глибоко на дно, де скарби затонулі
лише одні знають правдиву історію,
людей, що колись тут ловили мушлі,
співочі, й надвечір тремкою луною
розносили пісню подяки над світом
вечірнім і повним затишку й любові,
загорнутих в ковдру із запаху сіна.

Переяславська рада.
Переяславська зрада.
Майдан.
І Богдан.
І посли.
| народ, козаки,
І ніщо не віщує лихого.
Лине «Слава!»
«Єднаймося!»
«На віки!»
І стоїть сирота убога,
ще поки убрана пишно,
ще поки заможна, багата,
певна себе, з доброї хати,
та вже із нелюбом звінчана,
запродана, занапащена,
ой, доленько наша пропащая!
Хай змовкне гучная рада.
Зрада! Зрада!! Зрада!!!
Роздягнуто тебе, пограбовано,
синів щонайкращих катовано,
зраджено, упосліджено
тебе, таку горду від роду!
І волею твого ж народу
під ноги братові кинуто.
Старшому.
Нібито.
А усі радіють, тішаться,
на шию братові вішаються.
Тіштеся, браття, до вечора,
а далі готуйте власні шиї та плечі...
А ти, Богдане, Богдане,
чи був тоді п'яний,
як Богун свою шаблю зламану
під ноги тобі кинув —
ой, продав, Богдане, Україну!
Ой, продав, і що ж ти за неї виторгував?
Мир із поляками?
Дали б собі з ними раду!
Ні, нічого не зміниш.
Майдан.
Переяславська зрада.
Богдан.
Я знаю тепер, Богдане,
що ти виборгував за оту неславу.
На триста літ наперед
дістав ти для себе право
на всіх майданах землі,
тобою запроданої,
бовваніть на коні з булавою,
на схід спрямованою.
Ні, не Богун, не інші герої,
лиш ти, Богдане.
Чи справді ти Богом даний?
1996

На світі багато сонця –
У вікнах, калюжах, дзеркалах, очах...
Настільки багато, що можна
Всю зиму ходити одягнутим в щастя.

І кожного ранку рудим кошенятком
Ловити проміння і гратись клубочком
Що котиться небом від ранку до ночі
Чи просто – сидіти на сонці й мурчати.

Весняним теплом фарбувати міста
В зелений, червоний, оранжевий, жовтий
Тоді і думки може стануть яскраві
Як скло вітражів, крізь які світить сонце...

Це не професія – бути просто хорошою
В світі ж є стільки відтінків хорошості
Меж досконалості ще ніхто не встановлював
І не означував мірила майстерності.

В хорошім слові є сила каменю,
Що дасть відбутися і прозвучати
Яскравим світлом в глибинах памяті
Відкрити розуму сейфи-квадрати.

Від вміння Майстра залежить житимуть
Чи ні його герої. І їхні ролі,
Які вони несвідомо вибрали,
Комусь поможуть змінити долю.

Хороші руки в глину і дерево
Життя вдихають, вкладають душу,
Й живуть у знаках і оберегах,
Тепло і захист людям даруючи.

В хорошій пісні сховані формули
Життя народу і всі фрагменти
Сумні й веселі його історії
Нам нагадають, куди ми йдемо.

Не спи київський князь.
Бери міцно меч
І швидко на коня вилазь.
До тебе в двері стучить
Монгольська орда,
Вона швидко біжить
І палить Руські міста.

Не спи український козак.
В степу палені башні
Посилають тобі знак.
До тебе з півдня водою
Пливе турецький яничар.
Він хоче вкрасти дочку твою
І хатину кинути в жар.

Не спи український хлоп
На польського пана
Не гни свій горб.
Протри саблі
Від сірої пилі.
І стань господарем
На власній ниві.

Не спи український студент
До Крут підходить
Більшовицький контенгент.
Забудь про науку і книги,
Бери до рук зброю.
Небійся швидкої відлиги,
Ворог уже за горою.

Не спи український солдат.
У гості з заходу
Суне німецький танк.
Підставляй під кулі
Свої ранені груди
Нехай хоч твоїм дітям
Краще буде.

Не відступай український вояк
До останнього подиху
Захищай свою матір юнак.
З мечами у покалічених руках,
З болючими ранами у серцях.
Від неочікуваного нападу,
Захищай від сходу до заходу.
Від повторення трагічного голоду.
Не продавай свою душу за золото.
Від турецької проституції,
Від олігархічної конституції.
Захищай любов"ю і вірою,
Героїчною памятю світлою.

Осіннє... Перламутр з шоколадом, мушлями, піском...
Та ніч, як мед, солодко-чиста. Аромат акацій.
Думки липкі - це оцет для наступних стацій,
Та ніч і вогкість на щоках небесних, витерта крилом...

Такий от напівсон - несправжній столяр ночі.
І осінь, вкрита спазмами печалі. Вивар для душі -
Багряний чай, порізані на клаптики слова. Дощі,
Що так й не припинили існування досі.

Обмита сліпота краєчком осені, назавжди. В біле
Вдяглися тіні. Обмаль часу, щоб розвіять тугу.
Та крадькома ламає ніч життєву смугу,
Бо перламутр з шоколадом, мушлями... - Осіннє...

Я сьогодні стиха молитимусь. Я не янгол, проте-проте...
Заблукаю, як він, між митями, зігріваючи крилами день.

І життя незвабливими кроками втішу я і приборкаю сон,
Післямовами й передмовами запалю, мов вогонь, унісон.

Тавруватиму в небі поглядом не без щирості сірі хмари.
Я не янгол, проте долонями на мольберті зомліють чари.

Я не вмію молитись, як янголи, щоб одержати німу суть,
Від очей ікони запалені, так, горітимуть, але не помруть...

глибини днів, занурених правиць
у воду щоб ледь-ледь змочити жаль
на кінчику озер без блискавиць
із присмаком солоності троянд

через вітрила що стягнули місяць
по той бік світу й в поїздах
клаптями армії тривожну пісню
примусили тримати на вустах

холодна сталь з троянд червоних
ковтнула (чи востаннє) ту алею
де поїзди у світі гучно тонуть.
Й ішла, барившись, наче у пустелі...

Там на зупинці, де катет життя повертає у вічність,
Клаптик паперу, ввічлива втома чола від дощу,
Небо сміється туманом. Погляд уверх. Це так рідко
Море небесне засліпить його (твою) красу...

Я повертатимусь з міста, вдивляючись в воду.
Вузлики спрагло питимуть мокрий асфальт.
Ітиму повільно. Так важче упасти додолу.
Тінь сумуватиме разом зі мною у такт.

Дві намистинки, до болю знайомі зіниці -
Розтоптані. Забавка чорна для неба і вітру.
Наче сьогодні не зоряно, наче не спиться.
Небо сміється туманом. Не Англія. Рідко.

Смакувавши тремтінням полум'я, завітала приборкана осінь.
Ніч хворіла. Мізинці стомлені малювали для нас неспокій.
Я дивившись углиб надії, розсипала в минуле квіти,
Де руїни, гойдалки-мрії, що не вміють як слід зотліти.

Підступив, наче злодій, вечір, холодив збайдужену кров,
Під стокрилами танули плечі, щоб забути на мить про любов.
Опускалися хвилі в долоні й неокрилені вітром листи -
На заплакане віршем сьогодні, на обірвані болем мости.

Смакувавши тремтінням полум'я, в передтечі сумного життя,
Я лише "себе знедолену", прикувала й спалила до тла.

Та піднявшись по сходах із прірви, лише погляд туди відвела
Там нічого цікавого/ тільки/ в передтечі сумного життя...

На цій землі ми знайшли свою любов,
Нам сонце світило і лунав пташиний спів.
За неї не раз пролилась червона кров
І за всі ці роки наш дух доспів.
Наш дух доспів до нових кроків і перемог,
До пошуку нових доріг і нових шляхів.
Вже вкотре простив підлу зраду нам Бог,
Багато ж ми зробили помилок і гріхів.
Тут вперше в житті я почув хитрий сміх,
Щось зачепило мене і я відчув злість.
І вперше в житті побачив такий білий сніг,
І відчув гіркий смак її мокрих сліз.
Тут світить сонце і сіяють зорі,
Чисте повітря і вільний дух вітру.
Ми відчули неповторний смак волі,
І побачили яскраву, зелену палітру.

Ми залишились на зеленому фоні,
На стіні, на картині висіти у рамці.
Там ми назавжди у веселому тоні,
Закрутили нас дуже швидкі танці.
Сонце огорнуло нас теплим промінням,
А вітер розігнав наші чорні хмари.
Ми попрощались з чорним сумлінням,
І забули щоденні нестерпні кошмари.
Каміння сховалось у напрямку хвиль,
Нас оточили високі дерева і цвіт.
Ми від міста за тисячі-тисячі миль,
Який тут прекрасний зелений світ.
Тут змішались веселі мелодії і спів,
Льється мед і тече солодкий сік.
Хоч би відчути усе в житті я успів,
Поки хтось не прикрив цей відсік.

дні пливуть, наче тіні круків,
і лине крик їх в порожнечу неба...
гострим дзьобом роздирають тіло очі аж до білої душі.
свербить язик і б’є по стінці черепного дзвону:
я не існую, щоб зїдать щоденно
кілограма півтора духовного лайна
круків, що б’ються за шматок пластмасової плоті!