І сказав:
Мені не серце -
ТІЛО твоє потрібне!
Вразлива стріла Амура
розчавлює і нищить
в людині Людину
(хоча й не завжди)
Я не буду жорстоким Еротом,
лиш принеси мені в дар -
я Венері його передам -
своє тіло.

І сказала:
Будь ласка.
Але спочатку вирви із тіла серце,
а потім вирішуй сам!
1999 р.

На Острові Самопожертви

Здійснюються бажання твого

й інших сердець.

І лише вправний капітан

Не розтрощить свій сухопутний човен

Об рифи егоїзму.

„Тебе поховають без сліз і без слини
Я заздрю тобі, хочу бути тобою”
Ганна Осмоловська
_______________________________
Знайшлося намисто
Як прірва глибоке
Здавалось криваве
Здавила - безкровне
Колючим лахміттям
Вчепилося в тіло
Терпить його шия
Кричати від болю?
Дарма, не почують
Підступні потвори
Ті люди у місті
Нас чути не вміють
Ти мертва вже тиждень
Обнюхую, пахнеш
Ти - мертва рослина
А запах живої
Що ж буде за тиждень
З людиною?
Страшно
Якщо і вмирати
То ставши тобою
А може не ївши
Себе засушити
Тоді скажуть люди
Тонка як билина
Дівча-ікебана
І впаде на камінь
сльоза або слина

А що ж та рослина?
ЇЇ поховали
Зотліла від часу
Чи миші погризли
Вже тлінною
пахла
Живіше живої
Ура!!!!!!!
Вже не муляє шию
Намисто

Я желаю тебе, чтобы счастье
Было, было всегда с тобой,
Чтоб была твоя жизнь настоящей,
А не вымыслом и не игрой.
Пусть тропинка твоя не плутает
По ухабам и грязным лужам,
Доброта твоя не растает,
Чтобы был ты кому-то нужен.
Пусть будут друзья настоящие,
А не ради стакана и выгоды,
Добро ради дружбы творящие,
Готовые выручить из беды.
Пусть будет любимая Женщина
Тепло и заботу дарящею,
Не птицею перелётною,
А спутницей настоящею.

Мне часто писали…
Тогда, в середине года…
Что, вишни уже созрели
И сердце давно свободно
Что кривая линии жизни
Звонила в её квартиру
И дети давно все вышли
А ты всё не едешь, Юра!?

Какая-то пьяная женщина
Хотела со мной уехать
И не в какие-то Гагры
А с окнами на Манхеттен
Писала, что её сердце
Голодный слепой тигрёнок
И нечего объяснять, мол
Встречаемся в полвосьмого…
Бери только паспорт, милый
Я сделаю из тебя человека
Писала, что нету силы
Отсасывать вновь у века

…а вот ребёнок. На фотографии…
У школы на танке шарики
И девушка без сомнения
Нисколько меня не знает
И подпись « Я изменилась…
Тогда я была блондинкой…
Я честно, тебя любила…»
Слетало хитом с пластинки

Счастливое чьё-то сердце
Болталось на шее стёклышком
И так ей хотелось вместе
Уехать куда-то к солнышку
Рассыпать песок по комнатам
Читая в метро Коэльё
И старые фотографии
Стирать в порошки и зелья

Мне часто писали, милые
Июль заливал дождями
В окне корабли дельфинами
Ныряли в асфальт часами
Прижав микрофон, как дуло
Последним ди-джеем в мире
Лишь ей прошептать и хочется:
«Привет, я опять в эфире»

Самотня жінка... Сивина на скронях...
І з пензля капає на полотно життя
Лишаючи краплини на долонях,
В рубцях ховаючи безмовне каяття.

Вона уся тепер у цих полотнах:
Що з серця вирвала, що обтрусила з вій,
Чи з тисячі ночей, таких холодних
Підвладних лише їй одній...

Лихо не спить а всі щасливі
Погасли зірки за межами
Свій хліб росте на своїй ниві
Знов чути рідне слово мами

Сестра сестрі не заздрить вроди
Брат брату руку подає
Живемо як вільні народи
А в хаті чомусь є як є

Інші спішать а ми все з заду
Гілка історії зупиняє
І нові ставить барикади
На яких сидить крук і грає.
09.07.2008р.

Когда поседеют леса из невиданных сказок,
Тоскливо свисая с холодных обоев и... скал,
Лучами-рубцами скользя в направленьи виска,
Потертой ладонью отсутствие слез не размазав,

Ты выйдешь во двор, где от лип и от мусорных баков
Струится амбре – уникальная летняя смесь –
Вдохнешь этот запах и, с вечностью наперевес,
Ты тихо войдешь в иллюзорный и сумрачный ваку[у]м…

• Допоки чоловік...тримає марку,
Не докучай моралями йому,
Нехай посмокче іноді цигарку,
Нехай пограє іноді в ля мур,
Нехай ковтне колись аперитиву,
Чи з’їздить на рибалку на ставки,
Удай, що ти закохана і хтива,
Влаштуй йому цю гру у піддавки.
Поглянь йому в самісінькі зіниці,
І прочитай його таємний код.
……………………………………….
Стовідсотковий шопінг у крамницях
І ти – картинка із журналу мод.

Наташа дужче мружить очi
В них мрiї просяться жiночi,
В них джерелом уява б'є,
Їх погляд душу видає
I серця щем. І першi сльози,
Як то квiтневим небом грози,
Тепла жаданого гiнцi
От-от проллються на лицi.
Надiї сповнена тривога
Розраду кличе, вiд порога
Назустрiч їй кохання йде,
Рятунку серце не знайде
I переповнене любовi
До серця сни шле загадковi.
Затихнув дощ, та ще видна,
Вогнем освiтлена з вiкна
Журба дерев, порожня школа,
Холодних вулиць тиша гола.
До свiтла з них крiзь чисте скло
Маленький зiр велике зло
Мiж двi душi щасливi вносить,
Так довго терпить, не голосить,
У пам'ять впустить, аж на дно,
Як в грунт засiяне зерно,
Несе повз мутнi водориї,
Недавні свiдки, та нiмиї,
Знайшли в собi єдиний дар
Вiдбити мiсяця муар.

а як людей сприймають речі?
що собі думають про них?
мабуть, що все це не до речі,
а їхній бог – взагалі псих,
бо впевнений, що всім керує,
а сам давно попав капкан
й цей світ уже не контролює,
тому і щедрий на туман,
який самі ж ми густо сієм
на трясовинах сліпих снів
і навіть сп'яну вже не мрієм
про силу й достовірність слів…

сумнівні спогади про те,
чого напевно і не було,
перетворились у святе,
що з часом зникло в гріху мулу.
хоч іноді в абсурді снів
все ж щось спливає на поверхню…
чи це лише відлуння слів
про те, що ми – це надто зверхньо,
й наївно згадувати те,
що нереальним буде й завтра
тому, що спогади – лише
самоомана… а та ватра,
яка можливо десь колись
ледь-ледь палала, вже не гріє!
***
прокинься, мрійнику, й молись,
щоб далі йти не без надії!

вже й нецікаво бавитись в життя:
так часто випадає дубль-пусто,
а всякий рух нагадує гниття
розтоптаного зародка капусти.
а колись вірив в те, що вийде ще
з-за чорних хмар гуаші ясне сонце;
та всі надії змилися дощем,
не змилась лиш гуаш... о боже, хто це –
художник той, що вкрав у мене світ?
чи може сам собі наврочив таку долю?
якщо це дійсно я, хай трісне лід!
може на дні здобуду врешті волю...

безмежність світу сягає апогею,
ти вже не знайдеш свого в цьому русі,
бо ти вже не народжуєш ідеї,
а з нарисів чужих творити мусиш.
Хапаєшся руками за повітря,
астматик модернованого світу,
Лови своє прописане до крапки,
Губами, що не знали алфавіту.
Крутися у прозорості вологій,
Де те що звав колись коханням?
Народжується світ. Світопологи
Не заглушити меншості зітханням.
Кричить твій щирий Бог,
що буде далі?
А далі вже не буде...

• "Яка відрада -
через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці..."
Забути хоч на мить
шкідливі звички,
І не давити прищик на лиці,
Не колупати в носі,
не палити,
Не гризти нігті! Щастя - ось воно!
Не зловживати вебом,
і не пити
Міцнющу каву, пиво і вино.
Вночі не зависати
на Контактах,
Не забивати смачно косяка,
Не піклуватись
про безпечні акти,
не перейматись точністю кийка.
Не програвати гроші
в автоматах,
Не рипатися більше в казино,
Не марнувати часу
і зарплати
На бари, дискотеки і кіно.
Позбутись фобій,
комплексів і маній,
що дошкуляють як гірке й лихе,
і не хропіти більше
на дивані
яке то щастя, справді е- хе -хе!
Отак би ніс
оті сандалі доти,
Аж поки сніг не ляже на вікно,
Тримати у руках би їх,
не проти,
Із річки, навіть, вийшовши давно.
Отак і відчував би
пятой точкой,
Що можеш пронести їх до весни,
І стати сандалістом,
между прочім,
Реальний кайф, насправді, пацани!

натщесерце ніч солодка
і тягуча мов іриска
у колоді лиш дві карти
тасування тиск високий
день у ліжко тест-підніжка
ну а дві фатальні риски
перекреслили твій розклад
на найближчих кілька років

від сьогодні вас вже двоє
рідних але не знайомих
відсилаєте сигнали один одному
морзянка
у щоденнику нотуєш
несподівані симптоми
каву геть й курців активних
сер а де моя вівсянка?

сер а де мої кордони?
не вміщаюся в світлину
стала меншою кімната
дзеркало ув очі бреше
поки ще не народився
намалюю тата сину

дзвоник в двері
вам – депеша

носиш усмішку Джоконди
серед друзів сон та йога
істину шукаєш в книгах
і не віриш вперто винам
в післязавтра поспішаєш
штучна ніч дорога довга
наче нитка Аріадни –
пуповина

Вона прийде
І скаже
Я твоя
І тілом потече кохання трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
І з вуст спаде медовий поцілунок

Вона прийде
Всміхнеться
Лиш тобі
Ви каву вип'єте ранкову тільки двоє
В ту мить ти скажеш чесно сам собі
Це та, що світ наповнює любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Це ти
Вплітав їй у волосся ніжні квіти
Збудує доля пристрасті мости
Щоб ви могли від щастя шаленіти

Вона прийде
А все ж могло
Не так
Не щиро, романтично і реально
Якби любив ти тільки у віршах
Якби хотів ти тільки віртуально

Я геній - ти геній,
ти Гена,
не Зеньо.
Бажаннням
я -
Жанна,
благана -
бо
Ганна,
столика -
бо Ніка
без ніка,
велика базіка.
Давай -
ку-ку-рікай,
не гикай,
не пікай,
у картах - не піка,
а піка - не пика.
Я ж гелій - желе,
я жаль - нежелець.
У гами - гело,
у дупи - дупло,
у сопель - сопло,
з ягід - ягодиці,
по споднях - спідниця,
за голубом - киця,
за сіном - лошиця.
Лохнеси - для лохів,
а дусти - на блохи.
Дісталося трохи
на "хіхи" та "охи".
Що "геній" без "е",
що вівці без "бе".
Що слово - без вірту,
римує "макітру".
Я геній - ти геній,
Наш віршик -
за penny.

8 Липня 2008

Ні легкості пера, ні легкості доріг…
Незграбна, ніби коцур у чоботях,
збираєш кожен гріх у буйволячий ріг,
плетеш вінок зі слів – колючий оберіг,
бо так веліла матінка-скорбота,

що смикає тебе щосили за живе,
як ближче підбираєшся до істин.
Дістанешся до меж - замкне у крайній з веж -
чи Іф, чи Алькатрас, чи як собі назвеш –
з якої ані вилізти, ні злізти…

Скорбота – вірний страж – і запал, і кураж
пригасить… І, на зло, залишить жити.
Продовжується гра – зове новий міраж.
Та не ввійти у раж, не вийти у тираж,
Зависнувши над прірвою у житі.

Розсохлись губ німих пустелі,
Язик приріс до піднебіння...
Кого просити про спасіння?
Цей день?.. криваві акварелі...
Прокляття врізалось петлею.
Розтоптаний, німий, безликий,
В тремтячому гіллі осики
Повис між небом і землею.
І ворон чорне задзеркалля
Зіницц не зважився розбити.
І дотиком гидує вітер.
В сухих долонь черстве провалля
Ховались зернята отрути
Та з брязкотом глухим безсило
Їх пальці зморщені впустили
Іще живими для покути.
...Тепер розсіялись світами
І проростають на камінні
Черствих сердець в гріхах гордині
Всі тридцять зерен срібняками.

Опівдні станьте серед поля Ви
І поглядом своїм торкніться неба
Побачте, як по ньому йдуть волхви -
І Вам за ними прямувати треба.

Щосили йдіть по несвоїй землі,
І на відсутність шляху не зважайте.
Не спочивайте, проганяйте лінь,
І не дивіться, що самі ви – хай там

Як звечоріє під ногами сніг –
Знеможені, дістанетесь узгір’я
Там Хтось з утоми тихо спати ліг
І сипле з неба ангелове пір’я.

Ви серце покладіть Йому до ніг.

е л е м е н т а р н і ш е , н і ж п р о с т о . . .
в а ж ч е р а з п л ю н у т и , п о в і р ,
о д и н л и ш к р о к і з п у т п о м о с т у –
і т и п о с е р е д с в о ї х г і р ,
ч и к у д и м р і я в т и п о п а с т и
в с в о є м у т р і п і . . . б е з п и т а н ь ,
у с е в ж е з р о б л е н о , щ о б в п а с т и ,
в и б а ч , л е т і т и . . . т і л ь к и в с т а н ь
і п о ч е п и ц е й ґ у д з н а ш и ю ,
б у д е т в і й в і р н и й о б е р і г ,
а к р и л н е т р е б а ч о р т о р и ю ,
д о с и т ь л и ш е т в о ї х у т і х
з п с и л о ц и б і н о в и м т у м а н о м ,
р о ж е в и м д о н е п р и й н я т т я . . .
з р о б и ц е й к р о к , й з а б у д ь п р о р а н и
й н е с т е р п н и й б і л ь ж и т т я – б и т т я .

щось, чого й бути не може,
проявилось крізь туман,
ні на що ані не схоже,
лиш хіба що на обман
чи на сон блідо-рожевий,
спроектований на скло,
нецікавий і дешевий,
мов сюжет казки-кіно
про абсурдне небувале,
недоведене ніким,
що ще вчора поховали
скептики в вогні... та дим
вибрався з цього капкану
і явився нам, мов дух
безпредметної омани,
німим шепотом до вух,
й ми, приречені на віру,
визнали його безплоть –
півпрозору, ледве сіру…
“як прийшло, то вже заходь!”
розкурили по цигарці,
випили по коньяку
й щоб не битися у сварці,
обмінялись у щоку
теплим й чистим поцілунком,
мов знайомі років сто,
також – щедрим подарунком,
й прилягли ледь на плато
встеленого ковроліну,
і замріялись на мить
ми – про хмари з кокаїну,
воно ж – мабуть про блакить
вперше баченого неба,
або ще про чорт зна що;
зловтішатися не треба!
все ж цікавим є ніщо...
* * *
та як тільки ми привикли
до незвичного, то враз
диво візетерне зникло,
залишивши в пустці нас...

останній бастіон сліпої віри
упав у мені разом з тим, як ти
зникла за рогом… з богом! – надто сірим,
як для природи туші – темноти,
в якій прозорі душі в скрині мушлі
разом із привидами зблідлого життя
на фоні тіней завтра здались мужні…
та втім тепер байдужий до них я.
байдужий я й до тебе, зникла музо,
втомився вже бентежить твою тінь;
вогонь кохання згас… може, й я – лузер,
неважно: важко в пошуках чи лінь
зайти у ліс... гриби з неба ж не впадуть!,
а якщо падають – тоді мерщій тікай
до храму сумнівів в каплицю слова мабуть
й забудь про сни-жахіття й про той рай,
що вкотре вже від тебе вислизає,
немов мара, із замкнутих долонь:
в тьмі появляється неоном й враз щезає,
й знов стає холодно і темно... де ж вогонь?
він точно був (принаймні, так здавалось)
і разом з тим робилось тепло нам;
невже ж навік і сонце заховалось
за чорними гробами слова „там”...
***
не вірте й ви у вічність бастіону,
колись погасне він – таке життя!
але все ж стійте й бийтесь за ікону,
інакше першими впадете у сміття.

Деградоване суспільство
Комуністи залишили
Ні до бога, ні до чорта
Нас в школі не вчили.
Кругом блат царював ,
Пляшка самогону.
Виростали діти
Виїхали з дому.
На п’ятирічні будови
Їх туди возили,
А з Афганістану
В трунах привозили.
Вся культура вікова,
Предками нажита
Деградована комуністами
Під тином пропита.
Культуру, звичай наш
У нас відібрали
П’янку, блат, мат-все сміття
Нам те прививали.
А тепер нас називають
Націю безлику
Позабули, що ми мали
Державу велику.
Позабули ,що ми діти
Славного козацтва.
Нас нищили, мордували
Залишали братства.
Наші діти, квіти - нації
Мордували в Сибірі.
Царі, крулі іноземні -
Нищили нас звірі.
Тепер нація із путів
Вільною стала
Будувати державу
Вже пора настала.
Нам ще треба учитися
Повернуть культуру,
Повернути гени предків,
Гординю - натуру.
Як назвати тих виродків,
Що забули мову,
Що нас тягнуть у ярмо,
Закабалить знову.
Не тікайте люди добрі,
Не біжіть в чужину!
Ви, плекайте Україну,
Як малу дитину!
Це злодійство, фарисейство
З роками минеться.
Буде правда в Україні,
Слава повернеться!

Мене змололи до останку жорна часу.
Тепер я борошно пухке, духмяне...
Поллють дощі, а осінь підрум'янить -
Я стану паляницею одразу
На підвіконні, наче кішка, потім люжу
І буду ти-и-ихо-тихо муркотіти...
А завікном клопочеться все вітер:
Пере в блакиті сіро-білу пряжу,
Та мчить розвісити, нехай собі стікає...
І вікна мокрими вкриваються рубцями.
Пожовклий лист танцює танго з папірцями.
А я черствію на вікні і засихаю

Старенька хата вікнами п'є небо.
Долівку миють їй то роси, то дощі.
Нема людей, то й даху їй не треба
І можна дихати зірками уночі.
Кружляють в хаті білі заметілі:
То віхоли, чи то вишневий цвіт.
І тонуть в травах стежки посивілі
Де загубився чийсь забутий слід.
Чому ж так схожа хата та на мене?
У нас обох розтріскалась душа,
Тремтить сльозою на повіках клена
Загублена, забута і чужа.

напувала
з криниці срібної
коня жовтого
коня білого
і зміїлися
гриви світляні
і на небо
лягали тінями
то волошками
то ожинами
хвилювалось
зелене озеро
на долонях
у вітру
погляди
зосенілих
очей ромашкових

Л. С.

Поплачемо, сестро,
з невірою в сльози й слова.
Згадаємо потай про те,
як збуваються вірші.
Найперші. Останні.
Єдині. Гіркіші. І гірші.
Розірветься небо
і злива впаде на жнива.

Все бачено, сестро, –
засуджено й страчено нас.
І сповіді наші
так личать Дракону і Змію.
Не буде кордонів.
Залишиться “вірю” й “не вірю”.
Покотися сонце достигле,
мов яблуко в Спас.

Час втрачено, сестро...
За нами ховається страх.
Ми втрачені часом
і спалені вогнищем листя.
І вир, ніби вирій.
І заповідь перша: “Не бійся!”
Покотиться сонце
і яблуком стане в руках.

Гірчать мені задимлені світи,
Де все відносне і недосконале,
Ох як гірчать! В горнятко до Ваала
Душі я не поклала! Хай простить.
Отож тепер у суєті суєт
Несу свій хрест: свою свічу і книгу.
Поезії любитель, чи поет?
Чи з крилами, чи, може у веригах?
Та це дрібниці! Дрібязковий крам!
Бо у процеса є своя генеза:
Коли з поезій виростає храм,
І ти у нім могутніший за Креза!
І там у тебе є свої жреці,
Джерела і сади Семіраміди,
На видноколі – трави-чабреці,
І все, що хочеш, без втручань Феміди.
Ти можеш навіть брата по перу,
Чи критика покликати до герцю*,
А те далеке, що гірчить в миру
Нехай не шкодить ні душі, ні серцю.(?!)

* герць - (іст.) боротьба думок, ідей, поглядів

У полях, що від краю до краю,
Буйночубих, од хліба рудих,
Гострословів оддавна стрічаю,
Попитати б дотепних таких!

Й хоч не завжди дідів розумію,
Слово їхнє не щезне, не вмре,
Бо… помовчати так вони вміють,
Що й дотепників острах бере.

Скільки строф їхній досвід потрощить
На слова, на склади, чи на мак,
Бо не страшно балакати, хлопче,
Страшно мовити слово не так.

В один з холодних вечорiв
В просторiй вчительськiй горiв
Веселий вогник, дощ стiною
Завадив шлях мойму герою
Продовжить далi. Щiльний дах
Виднiвся поряд, в двух ступнях.
Перечекать негоду в школi
Доцiльним видалось Миколi.
В пiтьмi повiльно час спливав,
А натиск зливи не вщухав.
В одноманiтностi хвилини
Здадуться довшi за години,
Щоби прискорить їхнiй бiг
Ступив Микола за порiг.
Пiшов знайомим коридором,
Не переймаючись докором,
Поспiлкуватися хотiв
Iз кимсь ним знаних вчителiв,
Чи вкотре знову своє вмiння
Демонструвало провидiння.
Пiднявсь на другий поверх, там,
Тугого свiтла вузький злам,
Пролiг по стелi коридорнiй,
Один вiн в порожнечi чорнiй
Йшов з непричинених дверей
I погляд привертав очей.
I чує Коля тишу в тишi
I бачить риси наймилiшi,
Хвилястих кучерiв руно
Й зелених очей чисте дно.
Наташа зошити гортає,
Забутi коми проставляє,
Школярськi править помилки,
На полi ставить галочки.
Ковзне розсiяно диктантом,
Червонi губки стулить бантом,
Примружить вiї i зiтхне
Мов щось згадалося сумне.
Знайома сцена, повторяюсь,
В чому признатись не вагаюсь
I почуттiв не притаю -
Люблю Наташу я свою.
Ось зошит кинула розкритий,
Листок, словами щiльно вкритий,
Дiстала чи не з гаманця,
Вп'ялася зором, до кiнця
Рядки в листку пробiгла тому
I знов читає по-новому.
Як неба чистого блакить,
Так чистi, вiльнi в цюю мить
Душi смiливi сподiвання,
Умовнiсть змушує в вигнання
Збиратись скоро котрий раз
Чiткий курсив простеньких фраз.


Зрони уваги крапельку, без смiху
Пожежу серця словом пригаси,
Благаю погляд твiй, як слабку втiху
Взамiн полону зверхньої краси.

Я винуватий сам, але без болю
Тобi прощаю свiй невчасний гнiв,
Ми молодi, скажи навiщо волю
Так жартом злить? Мiй розум закипiв

Ревнива хвиля серце зупинила,
Не знаєш ти, який у неї шквал,
Коли тебе якась крутила сила
Мiж друзiв наших, наче мiж дзеркал?

Нащо до їхнiх грудей тислася вiдкрито?
За що менi нi знаку на лицi?
Хто здатен так любить, щоб муки цi
Перетерпiть пристойно несердито?

Не чуєш ти серцевого биття,
Тебе смiшить його шаленна мова,
Хто ж я тобi, розвага тимчасова,
Знаряддя помст за кривду почуття?

На самотi з невiданням глибоким,
Страшуся низки щойних помилок.
Прошу, озвись! Не дай зробити крок
Шляхом необоротностi жорстоким.

Бо наодинцi з мною погляд твiй
Палкий, твої дихання i постава
В моїх обiймах, про вiдсутнiсть права
Ти не шепочеш в згодi мовчазнiй.

Твоїм чарiвним зором скутий,
Солодкий стан твiй з рук не вiдпущу,
Твiй голос, навiть в снi почутий,
Менi теплiший лiтнього дощу.

Якщо зв'язку мiж нами нi на йоту,
Прощальним поцiлунком ощаслив,
Як в пам'ять про тебе одну щедроту
Нехай замiнить щиростi порив.



Так краявся, щоправда в прозi,
Перебуваючи в облозi,
Останнiх iскор сподiвань
Микола, я ж нехитку грань
Мiж прози й рими в вечiр темний
Переступив, якщо вiд'ємний
Вбачає хтось у цьому змiст,
Так заперечу, новелiст
З героя вийшов би невдалий,
Тож як не шкода, шмат немалий
Зiзнань занадто вже палких
Я вiддiлю вiд речень цих.
Але моя Наташа рада,
Для неї граматична вада
I непомiтна ... й взагалi
Сонети скiфської землi
В цю мить вона змiнять готова
На кiлька лiтер, на пiвслова,
З листа промовлених рядком
При допомозi вчених ком.

Заходився криком
змерзлий гурт лелечий:
«Кажуть, ніч весняна
зовсім не така!»
Хтось тепла запрагнув,
хто ладнавсь до втечі.
І ніхто не вірив
слову ватажка,
що й таке буває
у примхливім світі –
хуртовина пір’ям
сипле до небес…
Прожили до ранку,
криками зігріті.
З гурту галасливого
лиш один замерз.

Пухнастики-курчата
розбіглись по садочку,
а коло них на чатах
вартує мама-квочка.
Кішка на віконечку
гріється на сонечку,
поглядає ласим оком
на пухнастеньких малят
і гадає, яким боком
їй підкрастись до курчат.
Ой, кицюню, не чіпай,
будеш бита, так і знай.
Не дозволить квочка-мати
своїх діток ображати.

Білі перса-персики
під китайку сховані,
гавкуваті песики -
губки намальовані.
Личко з маку витерте,
вуха загачковані,
очі з неба видерті,
незаадресовані.
Ніженьки - доріженьки,
де маківки макові,
чоловічі ріженьки
та свистюльки ракові.

Голубам - по горлиці,
голубим - по голубу.
Хлоп до неї горнеться,
мов копійка жолобу.
Гавкуваті песики
бігають по тілочку,
білі перса-песики
скачуть, наче білочки.
Треться часу терочка,
витирає панночку
і малює стервочку,
бо хана коханнячку.

7 Липня 2008

Не звертай уваги
на чужу зневагу,
не марнуй на лихо
ні годин, ні слова,
бо як будеш злитись,
не знайдеш наснаги
посмішку впустити
собі в серце знову.

1
В літньому небі хмари мінливі.
Ні, то не хмари по небу пливуть,
Коні небесні, стрункі, білогриві
Швидким алюром над полем ідуть

Сполохи грають, громи гуркочуть,
Білий за синім конем поспіша
Вітер небесний їм ніздрі лоскоче,
В полі шукають маленьких лошат.

Взяв би того– в золотавій попоні,
З білою зіркою -– тільки б його!
Коні небесні, омріяні коні,
Не обминайте горбочка мого.

Кинусь я в небо , схоплюсь за гриву
І, наче птах, на коня я злечу,
З неба я вигукуну: - Мамо, щасливо!
Хлопцям привіт!-і в світи полечу.

Тільки в душі моїй, десь у куточку
Щось ворухнеться, думка одна.
Щось залишив я на тому горбочку,
Що ж наробив я?!. А як же вона!?

Думка гайнула і геть полетіла.
Простір відкрився - сто тисяч доріг!
Завжди зі мною хусточка біла,
Твій подарунок,мій оберіг!



2
Довго я буду по білому світу
Стрімко гасати в скрипучім сідлі
Може весною, а може і літом
Знову з’явлюся на рідній землі.

Кінь мій як вкопаний стане під ганок,
Добре знайоме віконце оте.
Крикну щогруди я :- Здраствуй ,кохана!
Я повернувся-я-я!!…
Чого мовчите?

Бачу в вікні я лице незнайоме,
В чорній хустині, як привид сама.
- Милий юначе, вертайся додому,
Ти запізнився …, Її вже нема...

Хай не повірять нероби та соні,
Я все життя необачний такий…
Лише зі мною небеснії коні,
Білий...
і синій... і вороний.

Выплюнь горечь прожитого дня,
Войди в мой прокуренный рай,
Где покой и причудливы тени.
Мое небо красного шелка,
Мое солнце – замученный пленник
Моих пальцев, холодных и тонких.
Я ждала эту осень,
но в будни ее не вписалась.
О, мой прокуренный рай!
О, мой дымящийся саван…

Більше не буде слів,
Боляче бути димом:
Дихати- дивно,
Дивніше снів...

Крихко лишати слід,
Тяжко стояти так,
Наче застиг...
Ніби не встиг...

Давай сьогодні
коли місяць спиватиме зорі з глясе
втічемо у нірку бажань

сховаємось
і віями цяцькуватимемо
посмішки по долонях

гратимемо на роздягання
в карти ТАРО
вплітатимемо в вірші
прозу свого життя

А потім зникнемо
з мрій один одного
на цілу хвилину вічності

Купають зорі коси
В сріблясті водиці.
Зійшлися біля річки
Дівчата і молодиці.

Щоби в ніч на купала
Обмити все лихо,
Щоби рік прожити
В кохані і тихо.

Дівчата у лузі
Чар – зілля шукають,
Сплітають віночки
У річку кидають.

Чий вінок
Піде за водою
Та дівчина зустрінеться
Із долею свою.

А нічка сміється
Усе вона знає
Давно полюбила
Місяця кохає.


Зорі – сестриці
Купаються в річки,
Як тій молодиці,
Що чоловіків мають.
В ніч, Івана – купала,
Гріхи обмивають.

Там русалки купаються
Заплетені в коси.
Луги, поля уже покрились
У сріблясті роси

Догоріли вогні,
Проспівали в селі півні
В цьому році у кохані
Усі будуть рівні.

За обрієм пробудився
Багряний світанок,
Ніч - купала вже минає
Наступає ранок
Омитий росою.
На косовицю поспішає
Косар із косою.

Ніч за обрій пішла спати
Сонце піднялося
Все ожило, зарухалось -
Життя почалося.

Здоров’я, гроші, час втрачаєш
На цигарковий сивий дим,
В залежність рабську потрапляєш
Ще нерозумним, молодим.

Між смерек біжить стежина,
А назустріч йде дівчина,
Усміхається й співає
І мене не помічає.

Ой, дівчино дорогенька,
Як тебе пустила ненька,
Як одну тебе пустила,
Чарівничко моя мила?

Ручку дай мені біленьку,
Працьовиту та гарненьку,
Мушу я тебе до хати,
Чарівничко, проводжати.

Між смерек біжить стежина,
Вже зі мною йде дівчина,
Усміхається й співає
І на мене поглядає.

Ой, дівчино дорогенька,
Проведу тебе, рідненька,
Щоб стежиноньку до хати
Все життя не забувати.

Жінка милого сварила,
Ще й дрючком по спині била,
Не пускала до куми,
Що чекала у корчмі.

Той божився та молився
Із поклонами хрестився,
Що в корчму іде кума
З чоловіком – не сама.

В мене справа бізнесова,
Я скажу всього два слова,
Чарку вип’ю та вернусь,
Ось дивись – перехрещусь.

Не вернувся він до ранку,
А кума аж на світанку
Не сама додому йшла –
Двох до себе повела.

Та тримай ти міцно гроші,
Бо вони зникають,
На прилавки магазинів
З гаманця втікають.
Долар падає, мов п’яний,
Похитнулись Штати,
А у нас на Україні
Котрий рік дебати.
Продали поля та гори,
Всі ліси та ріки,
А ми досі босі й голі,
Хоч в душі великі.
Не дають заможньо жити
Людям працьовитим,
Розбрелися українці,
Ходять білим світом –
Хто в Канаді сіє жито,
Хто таксує в Штатах,
Хто в Італії працює,
Поки йдуть дебати.
Закривайте ви ту Раду,
Шоу хоч не буде,
Щось робіть для України,
Бо тікають люди.

Юрію Лазірку
на його вірш
"Заятріла давня рана"

Я стільки перейшов,
я стільки пережив,
і от уже чужі
дороги – не чужі.
На віддалі руки –
Монблан та Еверест,
І сонце, і зірки,
і перемоги хрест.

У мене є усе –
і небо голубе,
і слава, і любов,
але нема тебе.
І як коли летів
санчатами униз
з високої гори,
кричу тобі – дивись!

Поглянь, яким я став,
нічого не боюся!
Я Всесвіт обійняв,
Та не тебе, матусю,
Й крижиною в душі,
що цілий світ пізнавши,
тебе я пережив,
я вже за тебе старший.

Схиливсь у каятті.
І тихо біль шепоче –
Ти спиш тепер за ті
недоспанії ночі.
Якби я знав, що ти
так ненадовго з нами,
то сам би колисав
свою колиску, мамо.

Я б рученькам твоїм
не завдавав турботи,
Люби мене, люби –
і вся твоя робота!
Якби я міг, якби…
Кричав би – не почуєш…
Один серед юрби.
Рятуй мене! Врятуєш?

Я стільки перейшов,
Я стільки пережив,
я сріблом засівав
золотоколос жнив.
І мрії вогневись
я певністю означив.
Кричу тобі – дивись!
І розумію – бачиш.

І виростуть сини
високими у дусі.
І є у них усе,
але нема бабусі.
Які щасливі ви,
хто дочекався дива
матусиних сивин!
Щасливі ви, щасливі!

„На самому початку травою різноманітною і свіжою зеленню всюди розкрилась земля у достатку, задзвеніли долини квітучим барвистим покровом” - Лукрецій. Про природу речей.
-------------------------------------------
На Івана, на Купала
Марта до схід сонця встала
Босою пішла в долини
Трав набрати для дитини
Де полин, там і волошки
Чебрецю знайти би трошки
Нагідок візьму для мами
Щоби пила вечорами
А щоб руки не боліли
Чай з хвоща поп’ємо сміло
Ще нарвала звіробою
Від отруєнь і від болю
Ще любистку, рути, м’яти
Щоби хлопців чарувати
А від кашлю цвіт сосновий
Або липовий - медовий
Щоб були рум’яні щічки
чай з калини – для Марічки
А для себе чай з шипшини
З глоду, бузини, малини
Лист смородини, чорниці
Сил добавлять молодиці
Чай з троянди пелюстків
Приготуєм для сватів
Ще шавлію і рум’янку
Щоби пахло тіло п’янко
І звичайно трохи хмелю
Щоб ми всі були веселі
І щоб килим літніх трав
Нам здоров’я й силу дав

До схід сонця дуже рано
Встала Марта на Івана
Трав цілющих назбирати
Будем довго чаювати

Тут вишивають бісером небесним
Світил одвічних золоту канву,
Фантазій дивовижні перевесла,
І сни, які приходять наяву
Майстри свої будують анфілади,
Казкові вежі з плетива думок,
І древній шолом мудрої Паллади
Їх надихає, мов живий струмок...
..................................
Мережать в цій божественній майстерні
І хрестиком, на грубім полотні…
Але ж у землю теж кидають зерна,
Не дивлячись, брудна вона, чи ні...

Це як втратити розум чи може цноту,
Це як звістка про страту у день весілля.
Посипаю кохання, як рану сіллю,
Щоб боліли у спогадах дні скорботи,
Щоб не сміла забути, або простити.
Ти давно не коханий, а я не люба,
Почуття почорніли, як хворі зуби,
Тільки серце – могила, та й то розрита.
Замилую дощами спітнілі трави,
По самісінькі груди ввійду у жито.
Скільки нами прожито, убито, спито?
Але досі не знаємо: Бог, лукавий
Посилає нам радощі, горе? Гори
Догоряють у світлі заграви. Хочеш? -
Повернуся до тебе, як сон чи пошесть,
В цю блаженну (чи прокляту?) жовту пору.

Дізнався Павучок про Інтернет,
Таку собі гігантську павутину,
Щільнішу від існуючих тенет,
Що землю всю обплутує невпинно.
Подумав він: ну що за чортівня?
Ні, плагіату край покласти радше!
Мій стиль якась привласнила свиня,
За мій рахунок робиться багатша…
Та кожен злодій на такий манер
Чужі думки привласнювати буде!
Нехай тремтить отой міліонер,
Я позов подаватиму до суду!
Процес відбувся. Суд оголосив,
Що техніку свої плести тенета
Павук….. не ліцензовано скосив
З відомих сайтів того ж Інтернету!
Тож мусить певний виплатити штраф
За збитки і фінансові, й моральні.
Та ще за наклеп, руйнування прав,
Тюремні мусить чистити вбиральні!

Ніхто не попередив Павучка,
Що в правосудді є закон гачка.
І той, хто вчасно не змастив гачок,
Уже комашка, а не павучок!