Не люблю я ні куті, ні меду.
Знаю – вічність треба заслужить.
Я пишу історію моменту,
У якому довелося жить.

Час нещадно знищує клітини.
Я спішу, він також поспіша!
Я пишу історію людини,
У якій живе моя душа.

Сорочка липне до лопаток,
Страх переходить в каяття,
Здається – все… Та знов випадок
Мені врятовує життя!

Отак, мордований віками,
Я піднімаюся з колін
І мушу знов котити камінь…
І знову скочується він!

Не озирайся. Лотова жоно,
Чи ти гадаєш, що вони останні,
Оті Содом з Гоморрою захланні?
Жалем тут не зарадиш все одно…

Їм блуду, злата й крові не доволі.
Змілів Дніпро. Чумацький шлях тавром
Міжбрів’я неба випік. Чи ж добром
хто зло попрати зміг у цій Юдолі?

Чень, спершу гріх, немов п’янке вино…
Та що тобі до подруги чи брата?
Було б їм манівцями не блукати…
Не озирайся, Лотова жоно!

Не озирайся, глянь на свого Лота.
Він завше знає, як йому чинить.
Клубок у Бога, ну а в Лота – нить.
Його не засмоктало те болото.

Ти прощена! Ликуй, благочестива!
Якби не муж, то хтозна-що було б…
Утішся! Потечуть, немов сироп,
Дні в домі Лотовім. Ні спеки, ані зливи…

Народиш діток. Любо, крізь вікно
Те споглядатимеш, у чім немає скверни.
Ні ружі не колотимуть, ні терни…
Не озирайся, Лотова жоно.

Рятуйся: працею, любов’ю чи вином
Причастя… Вирятовуйся од болю.
Бо хліб не родить там, де надмір солі,
А мусим землю засівать зерном.

Йди хоч сновидою. Побійся мсти!
Від порошні сльозиться око Боже…
Ця мить, як вічність. Ще обрати можеш:
Чи остовпіти, а чи далі йти.

Елітний туалет-папір,
З шикарним запахом – шедевром,
Хвалився, що з недавніх пір
Вже коштує за… надцять євро.
«- Моя ціна – це справжній стрес!
Вже вища за окремі книги,
В суспільстві, явно, це прогрес,
Крім визнаних дітей – індиго!"
У тому ж домі, в тій сім’ї,
Стояли у книжковій шафі
Толстой, Шекспір і рубаї,
Немов гравці на лаві штрафів.
З’являлось безліч там нових,
Дрібничок дорогих, гламурних,
Та не з’являлось більше книг
У домі за високим муром.
.................................
Для туалетного паперу
Вже золота настала ера,
А потяг до літератури
Зникає у часи глямура...

Вже не гарячка розуму і тіла,
уже гарячкуватість проминань:
не встигла, не об’ємлю… Не зуміла
уникнути ні злиднів, ні змагань…
Свободи! Найціннішого у світі –
Свободи. Все, крім неї – каламуть:
і пристрасті, й обов’язки, і міти,
що душу не звеличують, а гнуть.
Гармонії зі світом, що не хижий!
Любові, що народжує пісні!
…Та ж був потоп. І хтось опісля вижив,
а всі чесноти погноїв на пні.
Та й наплодилось… Годі, годі, годі!
Слова – полова. Ранять остюки.
Є замисел якийсь у кожній з лодій.
Ступну в останню й не збагну – який…

Надходить нiч, не хмурий зовнi,
Згадав Микола вправи мовнi
I пробудив писацький хист,
Дiстав паперу чистий лист,
Набрав чорнила в авторучку
I вивiв гостру мов колючку
I стiльки ж тверду букву "ел".
Останнiм подихом джерел,
Що пересохнуть мають скоро
Сплелися в речення прозоро
Страждання юного життя,
Чи вiн звiльнивши почуття
Вiд виру внутрiшнього гнiту,
Зiбравсь повiдать всьому свiту
Про нероздiлену любов?
Уже смiюсь, оце б то дров
Вiн наламав своїм сюжетом,
На жаль, заплаканим сонетом,
Читач, тобi не втiшу слух,
Хоча лише пiд ранок вщух
Пера нового скрип, вiн в змозi
Був написати тiльки в прозi.
Перечитав, в конверт вложив,
Поштову марку налiпив,
Кому..., чию адресу пише
Продовжу розповiдь пiзнiше.

На полонині тирличі розквітли,
без нас природа вершить свій закон,
і світ зове, світанки не поблідли,
і кріпне крок під новим рюкзаком.
Бувай, химерна, холена еліто
мужів томливих, товариських дам.
Веде стежинка в полонинське літо,
хоч доля світу твориться не там.
внизу шумлять дороги бистроплинні,
жінки щебечуть, плодоносить сад.
Та вгору ми, назустріч полонині,
хоча рюкзак тягнутиме назад.
Природа – як їй глянути у вічі:
удень засліпить,
скриється вночі...
Та годі вже палити ретросвічі –
на полонині світять тирличі.
Угору –
крок за кроком,
метр за метром,
де зір хорали і дзвінки отар
звучать сучасно, а не в стилі ретро,
де не старіє вітер-трембітар.
Відчуємось нарешті багачами,
успадкувавши видиво земне
із ключ-травою,
цими тирличами,
вогонь котрих із нами не мине.
При ньому грітись предкам
не судилось,
у путь скарби їх кликали не ті:
далеке світло з-під землі цідилось –
то очищались гроші золоті.
Верхи – скарбів примарних осередки...
Які ж високі нажили горби
і скільки гір перекопали предки,
шукаючи приховані скарби!
Тепер, звичайно, всяк із нас філософ
і всяк своєму світу голова.
Ми те світіння спишемо на фосфор
і на відсталість спишемо дива.
А де скарби – ми знаємо сьогодні,
сама природа подає нам знак.
Лиш одного позбутися не годні:
не впхнути жмуток дива у рюкзак.
Ох, путь до гір – як за кордон, далека!
Пройшов начальник ситий, мов гора,
йому природа вже лишень аптека:
підводить серце, схуднути пора.
А в того щось неясно з апетитом,
а в того гірше – і казати стид...
Не так за ліки прийдеться платити
ціну ганебну, як за апетит...
У того все красиве і корисне
на продаж –
діловитий чоловік...
Та золото, що в нього в домі зблисне,
вже більше не очиститься повік...
А той красу підріже для науки,
до серця їй шукаючи ключів...
І скільки їх уже нагріли руки
на полум’ї високих тирличів!
Лягла у небо спати полонина,
лиш ватра з втром бореться вночі.
Та прийде знов і запитає днина:
що вам наснилось, любі тирличі?
А що могло їм доброго наснитись?
Нема від нас їм спокою ніде.
Хіба з легенди прийде світлий витязь,
від них пожадну руку відведе.
Щоб світ і завтра засвітився щедро,
не зводячи багатство до гроша...
Та витязі – це теж із моди ретро.
А в нас рюкзак місткіший чи душа?
У кого як. Тягар страждань повергши,
ми возвелись, що й гори нам малі.
По горах путь. І вже рюкзак полегшав.
Та ще душа нас пригне до землі.
Природа – як їй глянути у вічі,
як їй досерця віднайти ключі?..
Шукаємо... Згоряють ретросвічі.
І тирличі нам світять – тирличі...
1992

міні міни 22

Мій сон -
________ рядок з початком
__________________________“home”
куди
_____збігаються думки.
над світом злива.
_________________По даху,
як ба - ра - бан - ні
_________________палички,
у ритмі маршу
____________б’ють громи...
І блискавки,
___________немов свічки,
освітлюють
__________забуту мить
сліпих
______солодких,
_______________ніби мед,
моїх бажань
___________під ранок.

“end”…

Гуляє літо нічим не прикрите
Ступає легко, камінні плити
Лежать нагріті, спікають п’яти
Я хочу літо тобі віддати…

:::_________temp_________ :::

Мало мені
Того що даєш ти
Мало мені

Стало на дні
Пів долі без решти
Стало на дні

Губи дугою як намагання
Сміху знайти
І я вже не пишу до запитання
Марні свої листи

Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.

Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.

Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин ,
допоки не зник.

Є мене
Нема мене
"Ні" - омине
Мені ж - мене
і не мене.

А пан Моне
у шклі пенсне
шукав мене
і не мене,
бо час мине
і розіпне
зіпне
мене
Моне
пенсне
1998 р.

Досвітній холод вийшов із дверей,
Пішов притихле місто оглядати.
На квіти глянув – в них біля очей
Застигли сльози, мов тверді цукати.

Провів рукою по тонких листках,-
Під пальцями побачив позолоту.
Листочки впали: деякі на шлях,
Побіля ставу ж – на холодну воду.

Та ось над містом сонечко встає,
Промінням теплим засіває землю.
Деревам й квітам щедро силу ллє,
З туману визволяє міст і греблю.

Злякався холод і утік мерщій,
Ген попід хмари у стару хатину,
Приліг на лаву і заснув на ній,
Аби по днині знов зійти в долину

чому я повертаюся завжди
на стерті кола власної безодні?
чому мої думки немов кати,
спіткаються об тренди вже не модні?
Чому не перепалено мости
Між правдою та горами омани?
Бо справдженою мрією лиш ти
Спроможний зализати мої рани.
Чому не день, навіщо клята ніч?
Як шрам на тілі цегляного міста.
Кидаються цілунки наутіч
Від мого світу втраченого змісту.
Чому війна, чому ти знову мій,
коли я не сама, хоч і самотня?
Я підніму повіки, я не Вій
Хоча в моїх очах сама безодня...
Чому твоїм мовчанням у вустах
Ховається моя велика правда?
Про дощ, про осінь у твоїх сльозах...
Бо кожна крапля справді того варта.
Чому я знову бачу твої сни
І навіть повертаючись додому,
Твій запах ледь навіяний дощем
Із тіла виганяє терпку втому!

Раптом втратити дощ і відчути як падає з неба
Не краплини дощу, а вологий від плачу пісок
І заточені битвою з власною сутністю нерви
Посезонно міняють іржавий серцевий замок
Я серйозності очі впізнаю й навпомацки вип’ю
Розітру по холодних зап’ястках все те що було
Нездійсненним в моїх надіях нещадно убито
І розвію по шкірі твоє залишкове тепло
Не цілуй моїх пальців вони вже торкалися сонця
Не брудни своїм доторком крові моєї весни
Бійся тиші, яка просочить непомітно крізь скроні
Не засни в мому ліжку, лишися, але не засни...

Випадковими зв’язками, фразами,
Я на тебе хворію. Ти
Був умовами обов’язковими
Щоб нарешті до крапки дійти.
Перельотами дивними фразами
не втихає навчальна гра,
ти пройшов основними фазами –
Зорепад. Снігопад. Мара.
Занепали і зовсім вимерли.
Всі ендеміки цих лісів,
Епідемію ти поширював,
На наркотики ти підсів.
Коливаннями з боку темряви,
Пасадоблем пройшовши залу,
Ти хвалився своїми іклами,
Бо мене вже тоді не стало...

І чому в мого тіла така коротесенька пам’ять?
Забуваю цілунки і пристрасть юнацьких обіймів,
Як тіла заплітались у вузлик до надцятих півнів,
Але мабуть так краще... Бо спогади надто вже ранять.

Ми заручники болю, що нами ж придуманий. Вічно
Ілюзорно-пісочні у мріях будуємо замки
Лиш для того, щоб їх зруйнувати та їхні уламки
Берегти біля серця - леліяти радість міфічну.

Трагіфарс на дві дії. Тож смійся, і годі істерик!
Бо таких не згинають, не ставлять таких на коліна.
Ми з тобою із тих, хто плекав виноград на руїнах.
Ми з тобою із тих, що відкрили півсотні америк.

Кольорові кульки
веселкових твоїх зіниць
тримаю за мотузочок обіцянок...

На ранок одні лопнуть
інші сховаються в чужих снах
а ти зробиш вигляд
що вперше мене бачиш

Вчорашні мікси кави з коньяком
розхлюпані світанковим сном на повіки
з ледь надщербленим бажанням
злипаються у медові тижні
на шматочках лимонів

Літо... з прилиплою до скроні
бджолою

Знайшли в розкопках старовинний Глечик,
Зберігся дивом він продовж віків.
Оказія ця трапилась під вечір,
Поклали Глек до інших черепків.
Сучасні Вази, стильні, кришталеві,
Сміялися над Глечиком до сліз:
«Оце так «ваза»! Чи не королеві
Належала потвора ця колись?
До ранку ця точилася розмова,
Чинило галас кольорове Скло…
Наш бідний Глечик лиш подумав: «Змова!
Куди ж мя, бідолаху, занесло?»
Та от зайшов господар до кімнати,
За ним услід - мужів учених рій,
Ну, старовинний Глечик вихваляти!
Усі гуртом: і молоді, й старі.
Хіба що не молилися на нього,
Щербатого, і зовсім не нового!
Тут занімів увесь сучасний посуд
І припинився сміх, знущання й осуд.
А потім шепотіли, тет а тет:
Напевне Глечик - справжній раритет!
……………………………………..
Стереотип долається непросто.
По одежині зустрічати гостя…

Коротка нiч. Мов стиглий плiд
З-за горизонту сонця схiд
Шле новий ранок Українi,
Хто скаже, де бувають синi
Небеснi дена вже в ту мить,
Коли зоря ще мерехтить?
Яка краса червоний ранок,
У трав пахучих, полонянок,
Як смiх срiблястої роси
Свої озвуться голоси.
Куди чистiше люстр плаксивих
Поверхня озера, мiнливих
Клубкiв туману густина
I неозора далина.
До чого тут природа краю?
Пейзаж, та все ж я помiчаю:
Микола став другий лицем,
Гординя знищена тихцем
Не спелинає бiллю груди,
Невже бажань незбутих руди
Це є i муки i любов?
Невже вони спокiйну кров
То гнiвом труять, то обманом,
То ясний розум хитрим планом
В хвилину злу скаламутнуть
I нерозумний жарт утнуть.
Та варто збутися сонливих
Сполучень, зайве хворобливих
I перестане повсякчас
Уявна зрада кривдить нас.
Як не затулить свiтлий обрiй
Натурi мiцнiй i хоробрiй
Образа смiшна з сторони,
Гаряче полум'я вiйни
Душевних протирiч не в'ється,
Та чи ж тодi любов'ю зветься
Любов нам долею дана?
Чи сила в нiй тодi видна,
Щоб долi виклик кинуть чесний?
I ще, момент є iнтересний.
В яких краях, якi жiнки
На млоснi потиски руки,
На губ слюнявих дотик слизький,
На осоружний шепiт низький,
На звислi складки пiдборiдь,
На черепiв блискучу мiдь
За розрахунки тимчасовi,
Чи подарунки випадковi,
Покiрнi долi, в напiвтьмi
Змiняти визвуться самi
Душi вiдкритої ревiння?
Я предбачу, поколiння
Нових Марiй i Катерин
Куди практичнiше, полин
Їх зауважень не сприймаю,
Давно вже власну думку маю.
Сиджу все рiдше допiзна
Й паперу гладка бiлизна
Вже менш чорнiє вдалим складом,
Роки шикуються парадом,
Роки пройшли свiй бiлий цвiт,
Менi вже скоро тридцять лiт.
Не затрiскоче, не заб'ється
Плачем безмовним не озветься
Сердечний м'яз наоднинi,
Навiщо молодiсть менi
Була дана? З сумним зiтханням,
Не задаюся цим питанням.
За бiль i свято перемог,
Як повелiв новiтнiй бог
Народ нещасний я не лаю,
А запашнi картини раю
Хвалити бридко, я не друг
Порозфарбованих папуг.
Я ось над чим мiркую вголос:
До жнив зерном наллється колос,
Тодi ж словами рукопис,
Чи нiж цензурних бiсектрис
Знайде в моєму творi ваду,
Щоб найдостойнiшу громаду
Звiльнить вiд працi чистий труд
Вiддать в словесний пересуд?
Нагальний гнiв передбачаю:
- Цензура зникла з цього краю.
Погоджусь, я ж то не дивак.
Що полiтична щезла, так.
Економiчна, оборонна
(Потрiбна i не завжди чорна).
Їх замiнила, знайте ви
Цензура товстої грошви.
Цей аргумент, потрiбно зважить,
Всi iншi разом переважить.
Я борг свiй зразу заплачу
Лiричний вiдступ скорочу.

Плаче дівчина-з-горіха-луска,
Бо її зернятко зеленіє,
Бо від щонайменших землетрусів
В нього відбруньковуються мрії.
Так не можна!
Так вона не вміє!

Квилить дівчина-з-горіха-плиска,
Бо її зернятко десь побігло,
Вже в корінні камінець затисло,
Щоб таємне викопати лігво.
Археолог
В нього вчитись міг би.

Квітне дівчина-з-горіха-брунька.

холодом не здивуєш шкіру
як не здивує небо сонця схід
мороком перемажу вміру
лагідний твій прихід.
Кригою на зап’ястя
Я накладаю шви
Пахнуть водою долі
Живих і напівживих.
Кроки збудили мертву
Тишу вчорашніх мрій
Міцно своєю рукою
Рота мені закрий...

кришталики блукаючих думок,
народи що губилися в пустелі,
пропита доля вуличних дівок,
що грали свої ролі у борделі.
випалювання вуглями очей,
гарячі пальці п’яної безодні
і запахи схвильованих ночей,
і тихі демонстрації народні.
безликі тіні знищених лісів,
ходячі трупи вічної спокути
і легкі кроки діви по росі -
все до надриву завтра має бути...

Ти крові випивши склянку
Облизуєш пристрасно губи
Чи варто прожити до ранку
Якщо ти вже більше не любиш.
Брунатними барвами листя
Мов нутрощі вбитого вітру
Злітає додолу – дивися,
Як пристрасть міняє палітру.
Летюча прозорість у ліжку
Не пристрасть, а класика жанру
І гордість розпродана трішки
Дозволить впадати в нірванну.
Безпристрасно зварена кава
Налита в надтріснуту чашку
І я не така вже й цікава
Мене забувати не важко.
І море безводної тиші
Наповнене присмаком неба.
Що кожен про себе напише?
Що пристрасть, без мене й без тебе?

Я бачу твоє небо в себе вдома,
Я розливаю спокій на підлогу,
І лиш на тебе виливаю втому,
Бо ти найближчий скронями до Бога.
Ти мене бачиш у блакитних росах,
Тримаєш своє лихо в павутинні,
А щастя ти тримаєш в моїх косах,
Бо від природи в мене вони сині.
Малюю ночі світлом твого серця,
А дні теплом щоки твоєї.
А ти до купи ліпиш скельця
Дзеркал журби своєї і моєї.
Ми з ночі повертаємося в ранок,
Щоб випити по чашечці сумління.
Я випиваю з тебе свій світанок,
А ти із мене все своє проміння.
Я розділяю тебе на хвилини,
А ти мене на сонячнії роки.
Ти знову чорно-білий, як світлини,
А я льодок у повній склянці соку.
Ти лиш моїм зап’ястком лівим мариш,
Бо він вночі виблискує казково.
А я твоїх міцних плечей примари
Із тисяч віднайду безпомилково.
Ми лиш безодні сильно боїмося,
Там де без мене й тебе треба жити
Ти світлячків вплетеш мені в волосся
Щоб випадково десь не загубити.

де ходила вона -
ти проходив один,
недозріла весна
у потоці хвилин
вирувала, а сніг
розгортав її слід,
ти ступити не зміг
у гарячий той лід,
де зеленим теплом
огортались тіла…
провидіння вело
по стежках до тепла.
не догнав, не піймав,
бо потік її крок -
залишилась зима
у потоці думок…
відбивалась луна
у питанні з двох слів:
де вона?
де вона
знав той сніг
по весні…

Єдиний Бог – Безмежний Всесвіт.
То Простір.
В Просторі – Земля.
Омана не зруйнує все це,
яка в душі твоїй,
як тля.
Бо Ти – частина
і Безмежність,
бо Ти – нічого
і Ти – Все.
Ти Сам від Себе –
є залежність,
Тобою Всесвіт
Світ несе.

Та Ти – не Бог:
не та свідомість,
Ти розум
з черевом з’єднав.
Життя – окиснення,
натомість,
дорога Всесвіту – одна.

Чи зможе Богом
стати смертний,
чи розіп’ятий
на хресті?
Від дня народження
до смерті –
життя
у мавпи на хвості.
Весь вік
караємось не за що
до самогубства
без душі
хто на хресті,
хто – шию в зашморг
в рабах –
гріши, чи не гріши…

Дивись –
як сходить Сонце в Небо –
Святе і Чисте, як колись.
І нам очиститись вже треба:
не церкві –
Всесвіту молись.

22.06.08

Навчаючись грати на кіфарі,

Амур заплутався у струнах

І вирішив, що до божественного Орфея

Йому не дотягнутися.

А Орфей тим часом проводжав Евридіку

І мріяв про мудрість Амура

І так їхні долі не переплелися,

А в кінці життя вони згадали долю Хроноса.

Мені так жаль
Роки минають швидко
Сльозинка смутку
На товоїх вустах
Я покохав тебе
О юна квітко!
То ж прощавай
Зустрінемось у снах.

Мені наснилась білочка
Плиг-плиг-плиг по гілочці

Мені наснився котик
Плиг-плиг-плиг по плотику

Хотів я разом з котиком
Поплигати по плотику
Зажди! Кричу в віконечко ...
Та розбудило сонечко

Мені наснилась білочка
Плиг-плиг-плиг по гілочці

Мені наснився котик
Плиг-плиг-плиг по плотику

Хотів я разом з котиком
Поплигати по плотику
Зажди! Кричу в віконечко ...
Та розбудило сонечко

Ти мужчина імпозантний
Кажуть в сексі не слабий
І з дружиною галантний
І з коханкою крутий

Але є у тебе вада
Це тобі кажу як друг
Що тобі в Верховну Раду
Як козі тягнути плуг.

Прийду до хатинки старенької
Нап'юся води із криниці
Жила колись тут моя ненька
Чекала дітей на гостинці

Із нами була ти веселою
А плакала тихо, вночі
Бо серцю своєму ніколи
В житті не давала спочить

Що ж можу для тебе зробити ?
Життя не вернути й на мить
Могилку прибрати та квіти полити
А більше ...
Хай бог розсудить

Вишенька рум’яна на деревці росте,
І чомусь нещасній життя якесь не те:
То сонце сходить рано, то вітер холодить,
То серед днини ясної хмаринка налетить.
Незатишно і сумно отак висіти їй,
А інша – в шоколаді, в обгортці золотій.
Життя несправедливе до вишні молодої,
Найкращої з найкращих і гарної такої.
Вона ж така розумна, набрид їй оцей сад,
А інша – та нізащо попала в шоколад.
Та вишня в шоколаді усміхнулась сумно
- Бажаєш замість мене, дитино нерозумна?
Радій-но краще волі, зелене ти дитя,
І знай, що в шоколаді кінчається життя.

Дівчатка, вам не варто цукерками ставати,
Цукерок не кохають, їх люблять… споживати.

Ну, поламай гілляку! – вітре - врятуєш душу;
Скільки отого бруду випало, наче сніг?!
Тане восковий ранок, вигадки сіно сушать,
Досить Маленькій слізок змучених, навісних...

...тих, що приходять в пору часу, що плаче круком,
Часу плетіння долі зашморгом на гіллі.
Випий, Маленька, болю, вимий блакитні руки,
Мало ще находились ніженьки по землі.

Глянь, морозіє подих – жити! – серпом по житу...
Діти, трембіти, квіти – мало тобі снаги?
Жовкнуть вірші на осінь - жменя кульгавих літер -
Вивчу тебе напам’ять, витопчу ворогів...

Тільки живи, Маленька! Чоботами по денцю,
Крилами по металу, танцями по вогню...
Правдо моя... Маленька! У гамівній сукенці
Тяжко шукати волі, краще пройдемось... ню?

Внутрішнє око задивлене одразу в чотири боки.
Антропологія ради, тим часом, не може надати,
З якого чуда такого все тіло стає стооким,
І чому шляхи полякались, почали зникати?

Блимає сонце, а чим затулитись від нього - не знаю,
Закрию одне око - інше собі повік не стуляє.
Я вже з того дива краще б осліпла... У МОВІ!
(Проте це не вихід - внутрішні очі напоготові!)

Та нехай вже дивляться собі - тільки нащо?
Шляхи порозбігались, шукають скитальців кращих.
Наздогнати б їх, вії у крила розплющити!
ПОЛЕТЯТЬ... А мене залишать дощем плющити.
2000 р.

Давним-давно в одному лісі жив Заєць куцохвостий ніби.
І мріяв він про хвіст розкішний, такий от довгий як у Лиса. Цей Заєць мав короткі вушка, такі кругленькі й маленькі дуже. Та зовсім це йому не заважало все чути, інколи підслухати... А справа була вся в тому, що цей знаний Заєць був дуже балакучий.
Навіть занадто, бо любив частенько через Сороку розпускати побрехеньки.
Ці побрехеньки розбрідалися по лісі. А Зайчик тільки і робив, що бігав від хатки та до хатки лісних друзів, і ту брехню “на власні вуха” слухав.
Одного разу вже дійшло до того, що Заєць, запросивши саме цю Сороку, їй “по секрету” розповів, що наче сам Лис свій хвіст на заячий та хоче обміняти.
Сорока цей «секрет», не в змозі потаїти, пішла його розносити по лісі.
Дійшла зухвала новина й до Лиса, що з Вовком-братом у хатиночці обідав. На дворі було красне літечко, й тому Лис двері залишив відкритими. І тут наш Заєць невідомо звідки взявся, навшпиньки до отих дверей підкрався...
А так, щоб краще йому було чути, просунув Заєць у ті двері вуха...
Вовк із господарем брехню Сорочу саме розглядали, дивуючись нахабству рідкому...
Тоді, як Заєць зухвало, стоячи отам, відмітив, що може дошкуляти навіть Лису.
Що сила Заяча теперечки в словах. Немає значення, чи правда то, чи то брехня.
І так розмовою тією Заєць захопився, що мимоволі у добрячій пастці очутився.
Бешкетний вітерець чимдуж оце подув... Захлопнув двері, й вушка круглі затиснув.
Та це було б ще, мабуть, півбіди, коли б не клямка на зворотній стороні. Від поштовху того вона ураз злетіла, підступні двері, ніби на гачечок, зачинила.
Як тільки Заєць наш не силкувався! Відштовхувався лапками, голівкою вертів, пручався...
Старався так, що ледь не надірвався!
А двері вуха і не думали звільняти!
Та ось, запеклу метушню почули Лис із Вовком-братом. Тихенько до дверей навшпиньках підійшли, відкрили... Ну, а Заєць тільки шмиг...
Побіг, аж вітер у тих вухах засвистів. Спинився тільки вдома. Зирк у дзеркало... Та, що це за стрічки повиснули додолу з голови?! Торкнувся них... Та, начебто, то вуха, які до цього були невеличкі й круглі.
Отак той Заєць замість довгого хвоста отримав довгі вуха. Це вже неспроста!
___________________________________________
Хто підслуховувати, отже, полюбляє - на вуха довгі себе, друже, наражає...

Бджілкам – діткам каже мати:
Квітнуть квіти біля хати,
Луг вдягнув зелені шати,
Тож вчимося мед збирати.

Кожна квіточка в садочку
Дасть нектару для медочку.
Вміло маємо навчатись,
Як у вулик з ним вертатись.

Бджілкам пояснила мати,
Як відеречко тримати,
Як ховатись від хмаринки,
Що розгублює краплинки…

Прислухались дітки чемно, -
Вчить матуся недаремно:
Хто уважно все вивчає,-
У житті біди не знає.

***
У страусиних осередках
Пісок – найліпший посередник.
Тамтешні видатні поети,
Та члені творчих ПОП- спілок
Переживали справжні злети,
встромивши голову в пісок.

***
Осел – прекрасний співрозмовник:
З ним відриваєшся на повну:
У сварці не перекричиш
В мовчанні не перемовчиш!


***
Звір'я усякого багато
Ковтав підступний алігатор.
Та лиш малесенькій пташині
Гуляти дозволяв по спині,
І пащу відкривав могутню,
Щоб прочищала зуби кутні.

Крони – вінець коріння,
Ти – невідомий плід,
Радість моя осіння,
В травах зникомий слід.
Ключ журавлів у вирій,
Так забувають нас...
Збутися дано мрії
Тільки єдиний раз.
Жовтий кораблик листя
Пада в долоні і
Вулиці сіроміста
Горнуться у мені.
Вулиці-сіромахи...
Люди, серця, вітри.
Котиться з неба-плахи
Сонце. Тепер зітри
Спогад з жорсткого диску.
Вправне швидке „Delete”.
Межі – пунктирна риска...
Межі стирати слід.
Пахне чебрець і м’ята
Спокою, дійсно ти?
Швидко скінчилось свято,
Встати і геть піти.
Тут у бридкім дурмані
Зник силует небес.
Все ж таки ми останні –
З втратами, або без.

Летить листочок з деревця
В осінньому гаю
Він більше не повернеться
На гілочку свою

Що ж на землі робитиме
Без друзів-пустунців
І більше не радітиме він співу цвіркунців?

Це вітер-розбишака
Зірвав листочок мій
А натерпівся ж страху
Лежить такий сумний

Візьму листочок-сирітку
Бо сам він пропаде
Нехай хоча б ще трошечки
У мене поживе

Чи почуття зняло потуги,
Чи вiдняли увагу други
Та поступово чадний бiль
Виходив з тiла... наче хмiль.
Микола робить вкотре спробу
Невилiковную хворобу
Рецептом новим подолать.
В мiсця з вiдтисками проклять
Приїхав в надвечiрню пору,
Блукав стежками без розбору,
Цiкавiсть наче забавляв
I акуратно спiвставляв
Вiдомi з опису прикмети
Й зблизька розгледенi предмети.
Ось два дуби, мiж ними клен
Вже не росте з давнiх-давен,
Не затинає неба зводи
Проект заморської свободи.
Там далi певно дивний сад
Був свiдком в лiтнiй зорепад
Розваг з вiдтiнками покори
Допоки фруктовi простори
Тривожив легковажний писк.
Напевно, що немалий зиск
Бур'яну соте поколiння
Ще має, бо його корiння
З дiвочих слiз дощ оросив.
Хоч час пеньки дерев згноїв,
Та ще барвiнковий орнамент
Фонтану трiснутий фундамент
Не надто щiльно обплiтав.
Це ж тут ранiше напував
Вуста дiвочi струмiнь пружний,
Це ж тут струмок води потужний
Злiтав у спеку, щоб згори
Розбитись в мокрий пил для гри
Iз ароматом тiл жiночих.
I вже не в стислих снах пророчих
Траву зiм'яла пара нiг,
Уяву топче їхнiй бiг.
Двi сотнi лiт як не минали
Мов зерна перлiв, мов кристали
Предмети милi старини
Сiяють знову, та вони
Не затиняють лик чудесний,
Якщо i привид, то тiлесний.
Розлад панує в почуттях,
Минуле й дiйсне на паях
Тривожать спiльно серце Колi
Чи дух Ревеки, може Олi
Блукає образом одним
З лицем прекрасним, та сумним.
Сумним, сумним, як в жовтнi квiти,
Що з першим холодом склянiти
По ранках стали пiд вiкном,
Уже пройнятi довгим сном.
Хвилину, двi не бiльш довкiлля
Ясного розуму зусилля
Сприймало в мрiйливих тонах.
За горизонт мов швидкий птах
Ефiрна фея вiдлетiла,
Її душа, як сукня бiла
Зорею пiзньою зiйшла,
Де народилась, де цвiла
Туди верталася промiнням
Чи рiдко, згаданим видiнням.
Широка аура її,
Як в травнi першi солов'ї
Нового накладу натхнення
В застигле серцю сьогодення
Внесла, чи то похмурий рiй
Вчорашнiх складок блiдих мрiй
Назавжди, розумом гаряче
Бажання знищило юначе.

залита світлом, забута Богом
маленька стежка твоїх думок

дрібненькі мрії в палкому серці
п*янять мене - весни трунок

прямую пішки по бездоріжжю
маленьких вулиць твої чуттів

я загубилась, я загорнулась
у твому місті чужих життів

далекий погляд мов темні вікна
й холодний дотик камінних рук

твоє волосся старезних парків
і твоя шкіра камінний брук

я подорожній і я приблуда
самотня постать не твоїх площ

і не пробитись і не прорватись
крізь твох стін камінну товщ

2.07.08

Неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.

Тримав ледве-ледве, у вічі
Дивився побитим собакою.
Маленький смішний чоловічок...
Колись я, напевно, заплакала б.

Колись би я, безумовно,
Забувши конечність речей,
Поклала вагу того слова
На власне могутнє плече.

І незчулась би, як зав’язано
Мені світ до самого смерку,
Адже той, хто везти зобов’язаний,
Влаштувався любісінько верхи!

Незліченне, бо і не лічене
Їх число, їх ганебна суть -
Буть маленьким смішним чоловічком,
Не пручатись, коли несуть.

Бог парує із сильним слабкого —
Заповідано на віки.
То чому ж так безпомилково
Переважно бува навпаки?

Хто завдав нам такого збитку,
Хай прилюдно стає на спит.
Ой, знатурюся, стану дибки,
Ой, рятуйтеся від копит!

Бо оте, що бува насправді,
Не зверзеться й в поганім сні:
Поробили з жінок кентаврів
Чоловічки маленькі й смішні.

І в одчаї дурної сили,
Мов приречений перед стратою,
Я жбурляю слова, мов брили,
Тим дрібним, котрих так багато,

Бо неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.

артикулюймо арс авангардовий
безецну безцінь безміру бажань
всеувібгальний вир веління волі
ганебну гидь гордині генний гнів
до доокіл діткнутих денним дивом добра
єдвабом єдності єдиноуможливлень
жалобним жалом живоописань
звільнім зужиту змору заніміння
інерцією істини ізмиймо
крайобраз кроку крику краму крові
любовію любовію любов'ю
миттєвість мислі моребезкрай мови
нанижемо на ніжність необмежень
о обрис обрію омана оддаля
пиши про потойбічність провисання
ридай ранково раю розпізнавши
сумуй собі суть сталого стали
тож так торкнешся тверді триву терміну
унеособленості унаочнень у
фантомних фрагментаціях форм фрази
хай хибних хай химерних хай холодних
цих цирків цих церков циркумференцій
чи час чимдуж чужого чуда чути
шелесний шепіт
щонайменш щоразу ще
юних юд юрбі
як я явлюся
апостолом астральних акварелей

І світ, що наздогнав і розтоптав,
і небо, що громами розверзлося...
В огромі часу зміщуються осі
і напрями орбіт. І шепіт трав
уже не чує лагідний мураха,
що наслухає кроків кам’яних
господаря. Йому тремтіння страху
заступить дихання.
Господарю, спинись!
Чи злагідній,
чи скам’яній до решти!
І не топчи,
бо світ —
від слова світлий...

Двадцять шість.
                                                          Настало время сметь
                                                                  М. К.

                Це час такий - для руйнування веж.
                Час переходу - з сумніву до сумніву.
                де речі - ріки, і виходять з меж
                своїх імен, і це ми звемо сумом.
                       
                Хисткі споруди, знай, - вони крихкі.
                будівлі, гори - хто там знає, хто...
                Це час такий - ти чуєш оці кроки?
                Це стукають у двері... Хто це, - Хронос?
               
                Це Флот такий. Чи ж щогли - до небес?
                Це ніч така. Це лиш смола їх сяйва.
                Не бійся. Це - нічого. Це - мине. -
                Прокинься завтра. В тиші цій, що тайна

Істину годі вилущити з горіха:
Нігті ламаєш - тихо рушає стріха.
Мама казала: досить будити лихо,
Годі будити - люляй, дитинко, спи…

Простоволоса, шляхом ступала просто:
Папороть хижа, трави людського зросту,
Все, що у серці – потім покаже розтин,
Тільки й скарбів надбала, що сірий пил.

Ах, золотий бамбіно – солодкий мачо…
Прудко тікає м’ячик – а я не плачу,
Час – видатний голкіпер у цьому матчі
Зловить – і вправно виб'є на поле м’яч,

Болем зацідить в лоба, а потім - в груди.
Гепнешся ниць - і вимастиш льолю брудом.
Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість,
Сльози – перлинки,
ну ж бо, дитинко, плач…

Рожевіє світанку серпанок
Ти ще спиш - та не спиться мені
Розумію - навіки ми разом
Та чи наяву чи ввісні
Ти дарунок весняної ночі
Що зіткала нам щастя килим
Поринаю у світ твій дівочий
Й назавжди залишаюся в нім

Лебідь мого натхнення
упився бгангом(1) таланту
і декілька разів намагався
стати жертвою Богині милосердя.
А Дурга(2) розгнівалась від серця
і давай ганяти лебедиху
і давай зганяти всіх поетів
на Мушайру(3)
озера краси.
Камашастра(4) тут гнітила розум,
стрілами вбивала білі крила, -
забруднила Манасаровар(5).
Харішчандра(6)
чесно і правдиво
відшмагав богиню Дургу
і повіяв вітер Милосердя
на змагання поетичних жертв.

А мій лебідь там тримався сміло,
бо упився конопляним бгангом
українського прагнення
досягнути мудрості Манасаровара.

Тлумачення:
1)бганг - наркотик з коноплі;
2)Дурга - богиня Милосердя і Гніву;
3)Мушайра - змагання поетів;
4)Камашастра - наука про кохання;
5)Манасаровар - озеро в Гімалаях, відоме свєю красою, де літають білі і чорні лебеді;
6)Харішчандра - міфічний цар, відомий своєю правдивістю.

з презирством
з презирством
з презирством
велю я
не чути твоїх доріг
змалюю обличчя краю
фарбами втіх
картиною відшліфую
оленячий ріг
проб'ю я
проб'ю я
зневаги міх
і зерна на землю не впущу
не виросте хліб насущний
презирства
з-під
твоїх
ніг