Весна рубає білий кокон снігу,
Я, розпростерши крила, рвуся в світ,
Щоб з криги вен пустити кров-відлигу
І первоцвітом розпанахати живіт.

У небі ще іскриться шаль зимова,
Гримить річками льодоходу сталь.
Бомбардування сонцем - ельфів змова.
Зима вмирає... Навіть трохи жаль.

Це тільки префікси... А вже склади
укорінятимуться якось потім,
коли зітреться врешті позолота
з мовчання змовного. Та зараз Ти

розб`єш чекання на глухі кути,
наточиш точками чужого зору
у плавний лад мінливого мінору
собі сирої сірої сльоти.

Дорога повна прі та пустоти,
стоїть прочинено небес комора,
жада життя - невиліковно-хвора
з комори хоче світло принести.

А руки просять притьма простоти
уміння розминати світ, мов глину,
ліпити душу з миру голубину,
завжди дивитись в очі просто. Ти

себе від згуби зможеш вберегти
тоді, коли спіткнеться нагло спокій
об камінь всотаний в кору глибоку
свідомості. Впусти в її пустир

своє сумління, щоб себе знайти
сидячим, мудрим, на талан багатим,
у світлі купанім, що Богоматір
зішле, мов царство тиші в монастир.

Пізнання виткане із чорних дір,
до них впадають космоси та люди,
тут всесвіт крутиться навколо чуда,
це чудо будить кола на воді,

тримає вітром хвилі за хвости
і розбиває об церковні дзвони
буремні лиходїї, їх закони,
бо по воді ступає поводир.

Це тільки префікси...
Зажди!

24 Квітня 2008

Одноманітні роки,
Дні і години.
Моє життя ділиться на дві половини.
Одна-чорна...
Друга-біла...
І це дуже звично,
Бо моє життя-то лінія геометрична.

Так багато я знаю людей іронічних.
Так багато навколо проблем одвічних.
А ще більше на світі усього лихого,
І що це за дурість ?
Не стерплю я такого.

Та варто задуматись,
Життя змінити.
Від тих темних ліній
Трохи перепочити.
Подивитись на життя
Так, як воно є.
І ще раз переконатись,
Що воно-твоє.

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час,
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при березі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук,
Стало тяжко нести мені час.

Я п'ю полинь, ладо моє,
Ввечері і вранці
Я п'ю полинь.
Та багато полині в степах,
Не спити її, не вигубити.

Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті,
Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932

Настане день мій сумний –
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти, пристрасний світе,
Ненадивляний світе.
Бурхотливий, п'янкий.
Не буду як лист деревний,
Ні як травинка, позбавлена слова,
А буду як сонний граніт
Над гомоном вод невпокійних.
Замкнуся в мовчанні важкім.
Зіллюсь з невиразною мислю
В великім усім...
Буду як сонний граніт.

З книги "Вересень" (1927)

Яка стривожена душа...
Складаю іспит перед Невідомістю...
Не знаю відповідей, а
Поезія ображена прозовістю...
Питальні знаки кину навсібіч!
У відповідь – все ті ж питальні знаки...
І тиша, тиша... і суцільна ніч,
а я ж ліхтарика забула взяти...
Шукаю гарячково я підказок...
Але, хто скаже, як їх віднайти?..
Ти знаєш, я не звикла до поразок:
Спіткнулась, підвелася – далі йти...
Але куди? Довкола – темна ніч,
і лабіринт думок в її полоні.
Я й Невідомість – віч-на-віч,
і жаху зародок в її холоднім лоні...

зламаю вітер об коліно
підкину хмизу у вогонь
щоб підкоритись наче глина
теплу досвідчених долонь

дні-близнюки і десь далеко
один лише маяк цвіте
тим самим курсом йдуть лелеки
завжди чомусь повз нас проте

я розіб’ю життя вітрину
щоб не вступити в ті ж сліди
зліпи із мене знову глину
й до інших рук переклади

(за мотивами Вікторії О.)

Вперто лежу, наче мертва,
боса, а ще - без бюстгальтера,
я - відморожена жертва,
бо недописана автором.

Гину в словах на папері,
в серці клекоче розрада.
Дайте мені машінгвера -
спить мій творець, грію задум.

Ой, доберуся до нього
та посічу на капусту -
знатиме він босоногу
жертву з оголеним б`юстом.

24 Квітня 2008

Зайду в корчму та скорчуся в кутку глухому,
в якому горе заливають без нагоди.
Тут викорчовують за язика питоме
та виливають бруд на світ,...кінці у воду.

Думки поїхали, щоб дати раду римі -
відправив їх за скрижанілі крижі Криму,
а їм хотілося упасти разом з Римом,
горлати громами, гримаситись без гриму.

Питво - то плямкає, то плюскотить із пляшки.
До неї крокодили пхаються по сльози,
а там їх кіт наплакав, проковтувши пташку,
бо оперу доноса дав Павло Морозов.

Запатив шах - йому перехотілось мату,
такі то Яки і такі то з Яків - Йоли.
По йолах-палах гірко плачуть компромати,
гуде корчма. Йой - голова - бубу : "Росолу!"

24 Квітня 2008

Все ніби як завжди, все в нормі ніби -
Як віл здоровий, молода дружина,
Усього доста - хліб є і до хліба,
Робота, хата, дача і машина,
Такі чарівні і розумні дітки.
То ж не життя - суцільні привілеї!
Тож поясніть мені, благаю, звідки,
Ця ностальгія шиї за петлею?

Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Чекатимеш мене чи все забудеш, мила?
Останній погляд твій, останні поцілунки…
Блищать вже на очах зажури подарунки.
Сказала ніжно ти: “Я зможу, почекаю”,
А змахи довгих вій промовили: “Кохаю”.
Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Про тебе кожну мить я думатиму, мила.
Твій погляд чарівний я в серці залишаю
І там, на чужині, минуле пригадаю.
Останній серця стук і подих свій останній
Віддам тобі одній, віддам моїй коханій.

...иголками к стенке прохожим на долгую память...
...читайте меня по_слогам, глубоко, неспеша...
...я знаю: слова - это все, что могу вам оставить...
...ведь тело не вечно, как, впрочем, не вечна душа...

...и боль, как предатель_огонь, ножом прямо в спину...
...в висках тихо_тихо толпятся немые слова...
...пожар пожалел бы любимую куклу Мальвину...
...когда б я ее на прогулку с тобою взяла...

...и снова молчанье убьет во мне силы излишки...
...и гордость исчезнет уже еле_слышно дыша...
...сегодня себя я нашла в ненаписаных книжках...
...ведь тело не вечно, как, впрочем, не вечна душа...

Не розуміти...
А відчувати...
Тоді, здається, лекше
Мої емоції-даремні.
Вони як діти, не все чемні.
Усі в мені, усі мої.
Не роздуває їх любов,
Не роздуває їх образа,
Роздула тільки одна фраза,
Що є міцнішою за камінь,
Що розбиває камінь вщент.
Осколки ранять душу...
Я сильний. Я знаю своє!
І встати мушу.
Іду вперед, назад не дивлюсь,
Хіба як шофер...
У люстерко.
Згадав усе що я прожив,
Тож відкриваю в душі дверку
І лине туди ностальгія,
Можливо, зайва,
Як в оці вія.
Засинаю мимоволі.
Хочу щастя. Хочу волі.
Міняюсь. Вже зовсім інший, не такий,
І не веселий, не сумний.
Ой, щось не те, і щось не так...
Напевно, то із неба знак.
Розумію.-Жити хочеш-дивись вперед.
Життя не цукор і не мед.
Це все відносно.
Але стабільно.
Залежить тільки лиш від нас.
Мети багато, часу мало.
Стремлюсь і вірю.
Настане теплий-теплий час!!!

1
Розчинився пакетик у пійло мутне з бергамотом -
Донжуан, виявляється, був звичайнісіньким жмотом.

2
Ти герой довжелезної низки амурних історій,
Та на ввіз секонд-хенду у мене жорсткий мораторій.

3
Ось іде він до «порша», вимахуючи дипломатом,
І блищить, як монетка, – чи стати мені нумізматом?

4
Увійшов ти – і серце дівоче в чеканні принишкло, -
І у тиші почулося пристрасне…клацання «мишки».

5
У спідницю матусі лякливо уп’яло пальчата
Тридцяти з половиною рочків дитя бородате.

6
«Лиш кохання!» - кричав, роздираючи одяг на шмаття,
А на думці – реберця свині і боби у томаті.

7
Ти ступити не раз намагався до шлюбної зали,
Та миттєво там клаустрофобія прогресувала…

Гумор

Повертався я додому
Від кума з толоки.
Був взутий в постоли
Заплутавсь в волоки.

Було темно розплутатись.
Заплітались руки,
Крутив туди, сюди
О то були же муки.

Засвітилось із неба
Небесне світило.
Погляну, переді мною
коров’яче рило.

Оглянувся кругом себе
А я у болоті.
Ноги мокрі, холодно,
І сушить у роті.

Коли вийшов я від кума
Бігме і не знаю.
Чи темної ночі,
Я не пам’ятаю.

Добре знаю, що добренько
Випив не одну чарку.
То здається у болоті
І проспав до ранку.

Чи вертатися до Кума
( що мені робити?)
Бо як прийду до хати
Жінка буде бити.

Стань названным мне братом навсегда.
Огонь-вода. Смешай: огонь-вода,
Реакция уже неоБРАТима.
Смешно и страшно и опять смешно,
Всё вперемежку, всё предрешено
Погнув все ложки, Нео в кимоно
Опять махнул рукой Морфея мимо.
Стань братом мне, незваным будь тогда,
Когда апрель играет в города,
Меня гоняя по диагоналям.
И провода (успей!) запараллель,
Меняя номер, стрижку, карамель,
Артель, отель, постель, словарик Даля.
Стань братом мне – любим, ловим, кровим.
Наполню ухо голосом твоим,
Когда вокруг в разгаре пантомима,
Где падает не тело, а мешок,
Где на губах не кровь – вишнёвый сок,
И год за годом тычется в висок
Неутомимо.

Дивлюсь на дощ
Крізь брудну призму скла,
Над містом хмари -
Запліснілі плями.
В моє вікно
Одна з них протекла
І зупинилася
В куточку рами.

Сховались люди
Під грибами парасоль.
Чекаючи
Веселки і озону.
А ти десь мокнеш,
Граєш жертви роль,
Наткнувшись
На стіну дощу з розгону.

Чи ворухнеться
У твоїй душі
Мене простити
Думка несмілива ?
Щоб я прийшов,
Покинувши вірші.
Нічого ж страшного -
Це просто літня злива.

За сотні миль
Крізь часу павутину
Я чую погляд,
Бачу голос твій,
Та не злечу, -
Зі зла ковтаю слину,
Бо "Немоя" не скаже мені "Мій".
А де ж ви, крила ?
Чи повідсихали?
Чому лускою
Обростає шкіра?
О, як би я !..

Коли б ви, німфи, знали,
Як стогне серце
У забутого сатира...

The demon was dabbling in the snow

The daedal demon, dallying away...

I danced with thee

And suddenly

There fell onto me

Oh, darling, darning dauntless demon,

I did feel so decemberly



Thee, deambulatory dove, lying in debris

Of your decreased heart and deceitful pain

Thee decollate

Your fate

With your own hands

And decorate your sepulchre

With silver chain of tears

And depart from here in December...



Don’t call! Never come back!

In this bleak winter morning

I will be there,

My demon fair

When darkness comes

Creeping in the years

Of our life in spring and summer.

The only left is winter’s night



Thee, white and pure, harmless demon,

Thee, wild and savage frightened beast,

It’s our last valse –

The curtain falls...

There fell the moonlight on your corpse...

Oh, bleak and mortal little creature,

I did feel so decemberly...

Холодна ніч збира з роси коралі.
Хто їх згубив у музиці дощу?
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
Усе мовчить, і я також мовчу.

Похмурий день із запахом мигдалю
збирає снів уламки - шле листи...
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
А разом з нею далі й далі ти.

Загубить день колись свої печалі
десь у садах, неначе в міражах.
Лиш осінь - далі,
осінь далі й далі...
І я у ній тепер така... чужа...

Коли ти лежиш на піску
І тобі байдуже
Що в мерехтливо мертв’яному світлі
Хвилі омивають холодом ноги

Коли яскравою примарно яскравою плямою
Спалахом у мозку думка про минуле

Коли зоряне небо сльозить
Вуглинками метеорів

А тиша як саван обертає тіло

Коли шовкові руки вбивці-вітру
Ласкаво лоскочуть обличчя
Приховуючи свою силу
Під ніжністю невагомих дотиків
Наближаючи мить повного прозріння

Не поспішай встати
Не поспішай рушити з місця

Відчуй цей світ
І піщиною на березі океану
Спробуй спалахнути
Як один з цих вогників
У хвилях або у небі

І відчуй звільнення від тіла
І прийди до мене хоча б на мить
Щоб залишитись на вічність
Коли ти на межі

І тобі все остогидло...

_____________________________________

ОРИГИНАЛ

Омагодан О

Эзотер-Река

Когда ты лежишь на песке
И тебе все равно
Что мерцая мертвенным светом
Волны омывают твои холодеющие ноги

Когда ярким призрачно ярким пятном
Вспыхивает в мозгу мысль о прошедшем

Когда звездное небо плачет
Вспышками метеоров
Когда тишина как саван обертывает тело

Когда шелковые руки убийцы-ветра
Ласково щекочут лицо
Скрывая свою силу
Под нежностью невесомых прикосновений
Приближая мгновение полного прозрения

Не торопись встать
Не торопись двинуться с места
Ощути этот мир
И песчинкой на берегу океана
Попробуй вспыхнуть
Как один из этих огоньков
В волнах или в небе

И почувствуй освобожденье от тела
И приди ко мне хотя бы на миг
Чтобы остаться на вечность
Когда ты лежишь на холодном песке
И тебе все постыло

...Бо ще не знала. Бо усе було
Непевне, і нездержне, і пророче,
І човник морем човгав неохоче,
Чужинське тіло і чужинські очі...
А я варила зілля. І зело


У казані казилося, і вило,
І змії лізли крізь медвяний сон.
І дзвоником дзвеніло в унісон:
Він тут.
Він твій.
І золотий Ясон
Ступив на берег, увійшовши в тіло.

І ця любов, ця пошесть, ця навала,
Цей тихий безум, це шаленство голе...
Як він орав биками мертве поле,
А смерть вставала, як недремний Голем,
А я кричала...Як же я кричала!

Важкі пологи, і пологий схил,
І шкура Овна, і смертельна втома...
І я – чужа серед чужих – удома,
Солодка відьма, знахарка відома...
Та все зникоме, як байдужий пил

Твого мовчання...І нечулі руки,
Що пестять іншу, гіршу, не мене!
Це чорне божевілля не мине,
А хвилею накотиться – і не
Отямишся на ранок від розпуки

Над попелом коханої! Синів
Не упізнаєш...Місиво криваве!
Яка ж любові золота заграва!
Не загравала, вбила нелукаво –
Не луком, а руками. І згорів

Твій світ, Ясоне!
...Сонне Сонце...
Де я?
У прірві неба, де дракона паща,
Кудись лечу – проклята і пропаща,
Як кинута рукою Бога праща –
Медова кара.
Дівчинка.
Медея.

спробуй на сіль
туман
у якому полощеш п’яти
і вимальовуєш райдугу чорно-білу
певно
лячно
хитатись над осінню
бо навіть
листя зараз
без внутрішньої
рівноваги

ти не важиш
навіть стільки
як журавлиний ключ
вони зараз
усі на експорт

ти не будеш
заплітати коси
до неба
бо нема таких
ангелів які б
драбини не боялися

то не кажи
Господи
поки не навчишся
молитву човником складати

не клич
мамо
поки за пазухою
сповідь не виносиш

гончар завжди
має бути
чоловіком
бо тільки його пальці
у глину проростають
до раю ближче

гончар має бути
Мойсеєм
бо в обох
навіть сни
про грунт обіцяний

гончар
воду приказками
освячує
і ходить тільки
до ополонки
ніч решетом виносити

він знайомий
тільки із повним місяцем
бо на ньому
хаос миром помазаний

гончар має
бути тобою
ти жінку
із меду виліпив

Чистий аркуш в руках. І знову
Вони чудернацько лягають,
Рівненько і кострубато...
Поволі мене відпускають...
І я звільняю свій мозок,
Розпружую тіло тонке,
Рядок за рядком сполучаю
Реальність і мрії в одне...
І рима запалює розум,
Емоції б’ють через край,
Висновую думи шовкові,
Вистелюю їх, наче плай...
Замислено, м’яко і ніжно,
Шалено, розхристано я,
Стежиною тою ідучи,
Сягаю краю вірша.

Ца-ца! Я цар, сиджу собі на дроті
Ловлю комах, що пролітають мимо
Парижу бачу вежу і Дакоту
І гострі скелі втомленого Криму

Цінь-цінь, я синь небесну осягаю
Я гуру зимувальних птахоскопищ
Коли зимі кінця немає краю
То тут, то там щось жерти перехопиш

Цві-цві, я дві хвилини ще посиджу
І полечу шукати собі пару
Далеко звідси femme із Парижу
Я згідний вже на Люду чи Тамару

Цвих-цвих, я тих жінок не розумію
Я непримітний? Хто ж тоді примітний?
Я мав колись і Анну, і Марію
Хоч був я далебі не перелітний

Цить-цить! Я вмить поправлю собі пір’я
Я бачу ціль, я цар і повелитель
Вона така ж як я, та що там, сіра!
Дозвольте, мем, вас чимось пригостити...

“І кожен фініш – це, по суті, старт»
Ліна Костенко

Дозволь мені торкнутися, дозволь
до волі обережної причетності
у всесвіті, де нитки наших доль
змережують долоню всепланетну. Ті
не тіла, ті тіні, ті тони,
тонеми тем, нестями темний безум…
м’яке й беззубе безталання лезо
гризе і просить – прози! Обітни
обітниць крила. Геть той трему стрим,
ту музику німу, той погляд наскрізь…
До щогли прив’яжіть! Бетонність м’язів
води… Веди… Нуртує той Гольфстрім,
що поділив на тут, на до і поза…
Краплини Всесвіту на струнах заморозив,
і ноти льодом «Люди, лю!» дзвенять…
О любий, лету літ не перепиниш.
Сміється фініш. Одіссею, фініш!
Гомер сміється: це, по суті, старт…

...не тоскуй, не болей, не живи, не дыши моим домом...
...ты услышь и пойми: ты сегодня пследний в нем раз...
...я уже не из тех, кто отдаст свою нежность другому...
...я хочу отдохнуть от улыбок, обьятий и ласк...

...я уже не из тех, кто всегда и навеки прощает...
...я устала от слез, глупых ссор и оборваных фраз...
...я уже не люблю поцелуи с отдышкой печали...
...я хочу потерятся навек в пустоте своих глаз...

...не ищи, не зови, не держи за запястье до дрожи...
...я могу умереть, не услышав секунд в голове...
...посмотри, небосвод - это все, что мне жизни дороже...
...ты уходишь в рассвет? подожди... а с тобой можно мне?...

Стократне «ні» і обриси порожні,
Твій силует нагадує виставу,
Примарний світ спіткнувся на порозі;
В душі не те що би… А літо не настало.

Крохмалю тінь холодними руками,
Тебе ж не можна. Ти сьогодні інший.
Скидаю втому в скриню із думками
І там же серце я мабуть залишу.

Будь проклят світ,
що дав його труні,
будь проклят день,
коли його не стало...
Не граймо, браття, на сумній струні,
над мужністю ридати не пристало.
Йому один раз жити, як усім...
Та час по сто літ не шкодує дурням,
а в генія – з якихось сорок сім
забрав третину, перепродав тюрмам.
Смерть ліпшою не стане від прикрас,
якщо вона і генієва навіть.
А люди кажуть: вічний наш Тарас!
Я теж кажу,
і серце не лукавить.
І серце вірить,
що Тарас живе,
ішло із смертю щось від неї дужче,
ішло, мабуть, народження нове,
коли відпало все чуже, минуще.
Коли хльоскі міщанські язики
не посмакують долею поета –
що їв,
що пив,
і скільки пив,
і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там;
коли над ним не скиглить самота,
коли недуга не підкосить ноги,
коли поет народним гнівом став,
і вже народ немислимий без нього.
коли не може цар ані закон
над ним вчинити доблесну розправу;
коли не може п’яний солдафон
крізь стрій прогнати українську славу...
1963

Мы потерялись в предсказаниях –
Ты верил в чудо, я – в тебя,
Но что-то крохи расставания
Оставят слово за себя.

Ты верил в чудо, я в мечтание,
Но на разбросанных слогах
Я вижу только обещание,
Но как же больно в этот раз.

Ти веришь в чудо, я – не знаю…
Не говори мне больше фраз.
С тобой я верю лишь в прощание,
И это чудо не для нас.

...Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона живе у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
Все найрідніше в неї перейму:
і мисль Тараса, й голос непокори...
Якщо планету вище підійму –
Вкраїна стане точкою опори...

ми час проціджуємо
крізь пальці
залишаючи у жменях
лиш потрібні кнопки
клавіші
слова

а як важко повернутись
під стіл
чи зняти крила із цвяшка
і повісити їх на те місце
де зараз муляють шрами
взятись за руки
і разом
вистрибнути з часу
без парашутів
і протигазів
без анти всяких
і протизаплідних

так страшно
а ще ж зовсім
не високо
ще ж навіть видно
якого кольору „колготки
що вічно сповзали ”

і зовсім це не боляче
бо ж ми усі нанизані на пуповину
пришиті нею
мов ниткою до землі

Я ще живу і думаю по-літньому.
Це все іще якось не по мені:
і небеса з птахами перелітними,
і ті ставки зі смутками на дні,

і той садок взолочено-лякливий,
де кожен шелест сповнений сум'ять,
де з ночі паморозь, як та голубка сива,
сіда на палім листі воркувать
об тім, що осінь вже іде по глиці —
несе мені, невірному, кислиці.
(Щось і солодке, може б, принесла,
якби зумів їй вчасно догодити!)
А я усе про літо та й про літо,
як та між айстр заблукана бджола...

Молоде вино весело грає,
Старе не хоче, але закисає.
Фейєрверк бульбашок випускає -
Гіркотою, свою марку набуває.

Хмелем в голову вдаряє молоде.
Думати нас заставляє старе.
Не все солодке та хмільне хороше,
Кисле та гірке - то таке пікантне...

Життя- буття, як те вино -
І хороше, і бридке воно.
То у гору піднімає, лаври надіває,
Раптом кине,радість відбирає.

Як на хвилі нас гойдає,
Вверх і вниз безжалісно кидає.
Бо воно, як те вино.- грає, грає,
Смак - кислоту, солодкість - має.

Blessed be
The time of your sleep…
No more weeping,
No more words,
No more falling into deep...
No more mourners,
No more weeds -
Let the time erase the past…
Let it come
With a sleep
Let it heal the wounds of loss…

Blessed be
The time of your sleep…
I shall come
Every night
And your slumber I shall keep…
Not a single sound you’ll hear,
Not a single star shall shine,
Not a single tear shall fall
On the ground, on the moonlit
Burial
Mound…

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для
рудого листя щоб опало воно з
невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула минуло після
неї багато зим і багато весен і
аж тоді почало падати листя з
дуже високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали

Обережно торкається вітру руками,
Цвіт вишневий кидає йому під ноги,
А очі дивляться в сонце прямо
І зовсім не боляче їм від того.

Без поглядів очі.
Весняно-лукаві.
Осінньо-похмурі.
Весело-літні.
Наче за муром,
десь за роками
Погляди бродять
воєнним літом.

...Пішли тоді погляди
і не знали, що встане він!
І очі довго рукавом протиратиме.
І навпомацки в житі
останню
Буде шукати
гранату.
Пішли тоді погляди і не знали,
що він по землі ще ходить,
Що сниться йому щоночі
пом'яте жито в крові...
О, де ви —
пропалі безвісти погляди?
Верніться,
якщо ви живі.
Між вітрами шукають вас очі
напружено.
Очі невидячі.
Очі сині.
їм хочеться дуже
замружитись
І сонце крізь вії вбирать
по краплині.

При тій сосні мені
сказала «не люблю»
й побігла геть,
в мурашник уступивши...

Чом по роках ти знову тут?
Чому ж тепер з плачем
кладеш в отой мурашник
грудку цукру?!

...але ти також радість
і з часом
стаєш схожою на рожеву
льодяну бурульку тонку у формі жінки
тебе щовечора можна відламувати
по шматочку і класти собі під язик
щоб відчути приємну прохолоду
як від м'ятних цукерок в дитинстві

закаты
сонаты
караты
магнаты
трактаты
солдаты
бушлаты
фанаты
север Италии, запах охоты...
Кто Ты?

котлеты
газеты
бюджеты
клозеты
фуршеты
обеты
поэты
куплеты
изысканной скромности "Кабриолеты"...
Где Ты?

Так спроквола надходить
Найтемніша на світі ніч
І заступає
Одним єдине моє вікно
І заступає зеленими очима
Червону потоптану траву
Що здавалась мені
Птахом підстреленим
А той той птах
Ні як злетіти не міг
Ніч заступає
Руками всохле дерево
Ніч заступає
Палюче сонце
І заступає
Розважливими словами
Якусь дуже сумну мелодію
Я вже нічого
Крім тої ночі не бачу
Та тільки чую
Як десь далеко далеко
Поза іі руками
Поза її вустами
Поза її очима
Раптом залопоче крилами
Червона трава
Довго літає над нами

Не спиняйте її
Бо вона пам'ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам'ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над домовиною вашою
Бачу її зі сміхом
Лишень тоді
Коли ви засинаєте
Вона від усіх вас щасливіша
На вологім піску танцює
І сьогодні вона відходить від вас танцюючи
І не каже вам прощавайте

Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім домі сонце
І всім казало що не сонце воно
А жовта кульбаба

І тільки-но сонце промовляло це як
Сиве птаство облітало його звідусіль
Називаючи його кульбабиними дітьми
Але варто було вітрові
Хоча б тихесенько повіяти
І сиве птаство відлітало геть
І вже не поверталося ніколи

На воді, навіть кола по чистій воді
Скороминущі зелені кола
Навіть тоді, навіть тоді,
Як нікого, ніде, ніколи, ніколи…
А що, як і справді раптом ніде,
А що, як і справді раптом нікого,
А що, як і справді раптом ніколи,
І тільки ми, нарочито видимі,
Тільки ми, нарочито існуючі,
Більше всього на світі перелякані
Свого власного небуття
Віримо, що все-таки десь
Віримо, що все-таки хтось
І наше тіло, і наші душі
І дай же нам дне
Бачите, то причинилися двері,
Котрі насправді є.
То прийшов хтось із нас і каже,
Що він бачив сьогодні речі
За видимістю речей,
І що зараз він бачить тіло,
За видимістю нашого тіла,
І, що ми дуже дотепно граємося в живих.
Але стіна, грає в стіну
Іще дотепніше ніж ми.
І тисяча видимих тигрів
Нас менше лякає
Ніж одна невидима зоря,
Хоча саме її нам невистачає далеко попереду,
Щоб до неї дійти.
Хоча саме її нам невистачає далеко позаду,
Щоб до неї повертати.

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

Вечер. Никогда нестихающий ветер…
Цвет этого неба подобен чаю
с пенициллином в сыром буфете
портового города N. Чаек
сдувает в крен; а с изнанки
рвется в сырую душу море…
Застигло врасплох… Медно склянки
бьют: значит, дело к отбою…
День не окончен – оборванец -
на стрелках часов… и, обрюзглый,
с надеждой в глазах, седой иностранец
ищет гостиницу, говорит по-русски
плохо, его не понимают,
но, в целом, жизнь – она, как доллар –
вечнозеленая; в этом крае
это вполне естественный колор…
Поэтому быстро находят койку,
а к ней - стада ручных тараканов.
И вечером, сидя у барной стойки,
он пьет виски, пьянеет, странно
выпячивает свой мизинец,
когда стакан наклоняет; тут, как
в любой из портовых гостиниц,
есть с кем поболтать… И проститутка,
почти молодая, становится милой…
Предвосхищая свою истому,
он – джентльмен, разливает текилу
ей и себе, а дальше – в номер…

Утро, так ничего и не изменило,
чайки, как раньше - скандальная свора,
небо по-прежнему - с пенициллином,
день, наступив, исчезает скоро,
вечер приходит все также быстро,
сумерки вновь обещают пьянку.
В городе N...
к вечеру в мыслях
вновь слышится медный голос склянок…

Очі закльовані зорями,
Пальці порізані струнами,
Вуха піснями оглушені,
Тіло розписане рунами,

Серце напоєне росами,
Ноги скалічені мандрами,
Кроки відлунюють грозами
Шлях пролягає меандрами.

Руки мечами мозолені,
Груди пронизані стрілами.
Мені всі дороги дозволені,
Бо я - найбіліший між Білими.

Вмирати Літо заповзає
Під жовту ковдру Осені,
Щодня собі вкорочує
Життя на п’ять хвилин.

І муки більшої немає,
Ніж в травах недокошених
Дивитись як відкочує
Кудись лелечий клин.

Природа - як бродячий цирк,
Згортає все, щоб рушити
В краї, що звуться Вирієм,
Де Осені нема,

Там, де буяє Літа вир,
Де Сонця не подужати,
Де брешуть бузьки щось про сніг,
І що таке зима...