Тіло покрите колючками. Здається я - кактус

Усе кровоточить, а ліку на рани нема.

І моє життя - помилковий, надуманий казус

Колія, дощ, і по колу, і знову одна.

Без зупинок біжиш і запехана падаєш дома.

Обіймаєш подушку і проклинаєш весь світ.

От тільки подушка сьогодні до болю солона,

От тільки троянди давно загубили свій цвіт.

Підвіконники мрій, уже запорошені й сиві.

По вікнах ілюзій стікає холодна вода.

А колись в тому домі жили люди... Щасливі.

А тепер по периметру - надто нервова хода.

Вибігаєш...

спішиш...

повернути...

не запізнитись...

Сказати коханому: "милий, єдиний стривай,

Дай мені шанс, дозволь мені просто любити"

Але втікає... втікає останній трамвай.

захриплим голосом сказав мені "Іди"
Сльозам в очах нічого не змінити
як передзвін між слів до німоти
де так втомилось з відчаю боліти
ти голосно сказав мені іти

і голос твій застряг мені в душі
так ніби лезом чиркнуте запястя
де вже нема ні днів ні ночі щастя
де вже нема де сонце вкрасти
застрягло лезо у душі

і гострить струни вперта ніч
і я сміюсь на аватарці
до мозолів стираю пальці
перераховую коханців
паралізую параліч

слова згубляю і болЮ
захриплий голос лине і лине
це як розтоптана колина
я як заплакана дитина
досі говорю, що люблю...

Якби ти був зі мною поруч
То ми б гуляли алеями
Збирали жовті листочки
І з них складали б букети.

Шаруділи б ногами у листі
Й доганяли один одного
У заплутаних лабіринтах
Осінніх, сонячних променів.

А надвечір вили б на місяць
Рахували на ньому кратери
Й перегукувались з селенідами
Усю ніч не даючи їм спати.

Або, може, і в гості заскочили
Прихопивши у подарунок
Кілька жовтих, кленових листочків.
І зібравши із зір пилюку

Наліпили б з неї кераміки
З візерунками неймовірними
І розкидали б по галактиці
(Хай не сплять по ночах дослідники).

А на ранок з туману теплого,
Що закутав заснуле місто
Я би виплела тобі светрика
А на ньому – два наші імена

Вишивала би сонця золотом
Щоб зігріло тебе у холод.
І тебе б не лякали морози
Якби ти був зі мною поруч…

О, діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах,
не вина ще - бо не бродила
полинна правда у законах,

поналиваєтеся щасливо
у грудях матері. Пустими
не станьте втратами у силах
для кроку першого дитини.

Навчіть спочатку плазувати
та співу слухати, як гілля,
що листям за сухоту платить,
неначе плодом породілля.

А потім, як мости зужиті
та спалені для переходів,
де вічністю здаються миті,
відходьте, мов на весну води -

зготовте зруб на побудову
натхнення у майстерні кисню
та набігайте божим словом,
переливаючись у пісню.

А як зимою скрижаніло
застигне плин у річці гласу -
потрісканим від болю тілом
по швам біжіть поперед часу,

щоб розлетітись на чотири...,
а повернутися у точку,
де кожна мить - це шлях у вирій
а пам`ять - вишита сорочка,

позауявний слайд на плівці
та острах - засвітитись марно.
О, скільки вас таких на віці
прожитому пройде безхмарно?

13 Жовтня 2008

Ще приповзуть забрьохані дощі,
Впадуть до ніг струмків брудним потоком.
А ти один в благенькому плащі
Стояти будеш під вікном високим,

Просити долю і молити світ,
Щоби я вийшла, глянула хоч оком,
Як ти шукаєш тут кохання слід,
Простила я, чи ні...
за стільки років...

А доня вже в люстерко загляда,
У неї усміх - як у тебе, й очі...
Зросла без тебе квітка молода.
Чи бачити вона тебе захоче?..

Неначе очка кришталево – сині
Озерця зупинилися в долині.
Купається в них сонечко щоранку,
А нічка вдягне ніжну вишиванку.
Віночками зростають поруч квіти,
Сюди щоразу поспішають діти -
Вода хлюпоче кожен день в долині
В озерцях, що під колір неба, сині.

Поспішає жовтень по лісах з мольбертом,
Заповзято пензлем золотить листки.
Бо взялася осінь літню зелень стерти,
Щоб зимі м’якенькі вистелить стежки.

Поспішає жовтень у садках й між квітів,
Хризантем голубить вітерцем шпарким.
А морозні роси айстрам дивноцвітним
Обпікають крильця холодком щемким.

Заховає сонце хмарка пустотливо,
Приголубить поле дощиком легким.
І в ліси дрімучі сутінки тремтливі
Дниноньку покличуть пити чай терпкий.

Виявляється, що я утаємничено
у буденностях щодня чекаю вечора
і не розгадаю, звідки він спливе щораз
в чорно-білий світ рутинного і звичного.

Поскидає маски, позмиває вдаване,
витре білозубу цвіль нещирих посмішок.
Замість них обличчя розфарбує старанно,
а в очах запалить мерехтливу гру свічок.

Барвами мінливими вогнів неонових
розмальовує ця ніч двозначність поглядів,
і вони, як постріли з театру поля дій,
не вбивають ціль, а лиш туманять голови.

Між парфумами жадань гірчить жіночістю
незборима зваба Євиного яблука.
Так чому розгублено дрижить твоя рука
на краю поміж цнотливістю й порочністю?

переклад Avril Lavigne "With you"

На безлюдному мості,
В тихій темряві пустій
Я чекаю, та тебе нема.
Тільки дощ дрібний шумить,
Ні слідів. Безмежна мить.
Прислухаюсь — тиша, скрізь журба.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:
В цю холодну ніч
Виправляй життя,
Та візьми мене за руку,
В нове проведи,
Хоч не знаю, хто ти,
Та я...
Я — твоя. Я — твоя.

Оглядаюсь навкруги
На безлюдні береги -
Ні облич, нікого скрізь нема.
Це безладдя, бо усе
Правильність не береже
І ніхто не любить самоту.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:

Що за плутанина божевільна?
Я не можу так, я з розуму зійду...

Приспів:

На дві тисячі сотому кроці п`янкого
мовчання.
У саду, не Едему, а світу асфальтно-
земного
Ти зірвеш мені яблуко сорту... хай буде
“Пізнання”
Ну і стиха промовиш лише лаконічне
“Смачного!”

Цього року дерева вродили рясніше, ніж
люди
(Купідон добре цілився, тільки здебільше у
скроню),
Ми ще поки живі, в охоронцях – бетонні
споруди,
Ну а може, прибульці сузір’я “Сріблястих
пеонів”.

Стеариновий вечір, як фатум усіх
передбачень,
Захлинеться в неоні, на жаль, але що тут
такого?
Алгоритми любові не мають доведених
значень,
І на пошті згубили послання від Духа
Святого.

Мегаполіс – в угарі. Відмінено букви
Законів,
Вільнонайманий дощ перекреслює списки
вакансій,
Водостоки затверджені небом на роль
саксофонів –


Всі

бажаючі

слухають

“Джаз

трансформаторних

станцій.”

Замережило світ
Несподіване бабине літо,
Розлякало дощі,
Що сховались в захмарних світах,
Чи дорога у рай
Отаким же безмежжям укрита?
Чи в таких небесах
Білосніжне крило пророста?
Ці осколки роси
Може раю крихкі голограми?
Та й розпяття дерев
Не для чорних воронячих зграй...
Я по осені йду,
Ніби йду по дорозі до храму,
І сріблястими снами
У обличчя летить мені рай!

При союзі у селі
Молитись богу не давали,
Релігія – опіум для народу-
Нам тоді так казали.
Дорогу до церкви зорали,
До храму забули стежину.
Запустів божій храм,
Забороняли христити
Народжену дитину.
Старші люди по хатам
Молилися богу,
Юди хребет не зламали
До бога народу.
Зло розсіялось,
як ранішній туман,
як сніг весною, розтаяв
комуністичний дурман.
Двері відкрилися в храми
Здається ожило село.
Одної позбулось біди
Та другу біду нажило.
Конфесії різні створили
Молитися різним богам
А в селі споконвіку
Єдиний на пагорбі храм.
Бородами трясуть отці
Кожен присвоїть бажає
єдину святиню в селі.
До якої святині тулитись
Селянин і досі не знає.
(А тим часом влада в селі)
Зайняла оборону.
для святих отців:
Каже - не має закону!

Різдвяний Львове - сяйно український!
Горлянки самогонні, щирі снігом,
печальні долі, виснажені збігом
минулого й грядущого ячання,
вицяцькування Дивом Віфлеємським,
і зроговіння після вшанування.

Бубонна забобонна провінційність -
без пам’яті, і шани спадкування,
не вчена, не бентежена питанням
"куди йдемо?" - у гонору полоні,
накульгуючи на сердечну бідність -
помітну тільки поглядам стороннім.

Але настільки, що не зупинились
Волхви і цьогоріч у нас – бо гріти
кого благою Звісткою, гриміти
у гробівці, в яких життя немає?
І Вість Блага укотре запізнилась,
і чи дійшла, хто достеменно знає?

Та й не важливо це для гонорових
володарів осель, де рідні нори,
доки Карпати, голомозі гори,
нетлінну міць прадавнього коріння
вкладають і у наш тілесний продих -
з минулого в прийдешні покоління.

Але бентежать скорбних духів тіні
різноманітністю судомних рухів,
що злитися у форму прагнуть звуків,
бо тіням прагнеться вернути суті -
клубочить марево: "хіба ми винні?",
і тане у німотнім: „позабуті”.

"Камо грядеши?" бідолашний Львове,
у сонмі душ на справжнє зубожілих?
Від підземель до шпилів заржавілих
являючи анатомічний розтин
пухлини - прошу, пані та панове, -
в осягнення новоспоживчих істин.

І вимірів пухлині вже замало.
О далі, й далі прагне течія.
Бо й смерть росте..
                               Та зорана рілля.
І цього року при Надії Діву
у закутку забутому застало
Веління сходу Отчого посіву.

Дитя Різдва - чому Спасенні миті
для нинішніх, і призваних пізніше,
здіймаються з пророцтвами на інше?
За Одкровення Дар Любові глибший,
висвітлює і нам путі відкриті?
Чи з року в рік надії все тьмяніші,
як вежі наші, хмарами повиті.

Коли ми всі залізем в Інтернет,
що, очевидно, вже не за горами,
останній гомінід зачинить браму,
даруйте, сайт, найкращої з планет.

Добраніч, світе, і солодких снів!
В «три дабі крапка», віртуальній хаті –
труди тисячоліть, ума палати,
і вікна, вікна – до глухих кутів…

Тут всі часи говорять про своє –
одномоментно! Поруч – Фройд з Нероном...
Всі яблука спокус, всі заборони,
тут є про смерть, і про безсмертя є.

Плітки, пророцтва (що кому болить)
вигулькують з комп’ютерного лона.
З Печерських гір шмига до Вашингтона
сіренька мишка за коротку мить.

Гасає пройда, відкрива світи:
філософи, гурмани, педофіли…
Усе, чого б душа не восхотіла,
гайда у бравзер і обрящеш, ти:

«а з ъ
б у к и
в є д і. . .
к а к о
л ю д і. . .
ч є р в ь» –
рече, створіння боже чи потвора,
що виповзає з мозкових печер,
і суне електронним коридором.

Вже й панотці, покинувши догмат,
за паствою гайнули у тенета,
церковну мишу ловлять в Інтернеті,
задерши ряси: хто, кому тут брат?

Я й сам, хвалю прогрес! Не ретроград,
не б’ю поклони до свічі із воску.
І я, в чарунку Інтернет-авоськи
споживачем навідуюсь стократ.

Та нам повідав вічності Творець,
через Христа: «В людині – Царство Боже»,
а в Царстві сонм світів для житла гожих.
То хто ти, «дня суботнього» – вінець!?

Ти сам, невіртуальний Інтернет,
якщо ретельно дослідить Писання!
Душа – не для земного копирсання,
задля Божественного «тет-а-Тет».

«Не плачте, дітки, – чується згори –
даю вам іграшку порозуміння,
бо час настав громадити каміння,
скінчився час смертельної ігри!»

…Складає в скрині все «добро» і «зло»
останній витвір пана Інтелекту.
Від «Альфи» до «Омеги» путь далеку
зашморгує вкінці мирським вузлом.

Готово! Далі – палець на вуста:
новий щабель, нове буття планети,
чи всеземна мережа Інтернету
вінець терновий Господа Христа?



1995 - 2008

Політ.
Орбіта.
Мить…

Планета буревіє:
на ній усе кипить,
водночас – крижаніє.

Циклони.
Аміак.
Антени.
Мла.
Хвилини…

І разом з ними я
у сонць потоці лину.

Тривога – в негліже.
В навушниках
щось луска.
І за годину вже –
вогненний ризик спуску.

Років
самотина
боїться гравітацій.

Порожня.
Зла.
Тужна.

Сировина руйнацій.

Де починався час,
дзюркоче досі вічність…

В годинник.
В обрій.
В нас.

…І в двох світів дотичність.

місто сьогодні живе, на відміну від неї
вечір, в якому не втопишся, не попливеш
місяць в калюжі тягучого жовтого клею
дівчинка, що заблукала між кленових веж

тінню від тіні, її відрізнити, авжеж
важко, вона як монашка приховує погляд
може ти поряд із нею давно вже ідеш
не помічаючи, як розмокають дороги

від дощовитих потоків ослаблених сліз
з ними у землю стікає душевна криниця
вечір впрягає небесних коней у віз
тихо, не плач, кохана, тобі це сниться…

Не первый День окутан Болью,
В моих Руках - осколки Сна.
Я не натешилась Тобою
И Свет стирает все до Тла.

Так сильно Боль сжимает плечи,
Толкая в Бездну прошлых Слов,
А я цепляюсь за Надежду -
Последний Смысл моих снов.

Мечты уходят взяв с собою
Твой светлый Образ и Любовь.
Холодный Камень стал Душою
Но где-то в Сердце Ты живешь.

Як боляче іти…
А сніг січе і сіє…
Розвиднилося – ти,
Звичайно ж, не месія.

І шлях – не до мети,
Ключ – не до брами раю.
Обіцяно – вести,
А колами блукаєм.

Пересварити всіх
Вдалось тобі не слабо.
Ми думали – мужик,
А виявилось – баба.

І збився зореліт
Із курсу, капітане.
Вже не зітхають вслід
Ошукані майдани.

І помаранчі сік
Тихцем пішов із моди,
Бо на блошиний скік
Наш поступ до свободи.

Під стягами вже не
Вирує велелюддя…
Ти зрадив не мене,
А віру у майбутнє!

Грудневі снігурі,
Помаранчеві діти…
Тобі в монастирі
Гріха не замолити!

8.10.08

(портрет)

Как в зеркало в дружбу глядят наши души (Х.-Р. Хименес)

Нас двоє – ти та я за столиком навпроти.
І ти це трошки я і я це трошки ти.
А ніч уся твоя, а день – завжди турботи.
Ти Тая, а життя - три простори-світи...

Я так боюсь прощання,
тих сліз холодна лють
Знов прагну до кохання,
хоч рани ще печуть
Вже мрію про весну
і твої теплі очі
Тоді лише засну,
не змірюючи ночі
Та плачу за людьми,
що юрбилися тісно,
Серед яких і ми,
і ти зі мною, звісно..
11.12.2006р.

Серед зірок, що сяяли вночі у синім небі
Лише одна із них, найяскравіша і сумна,
Дивилась зверху вниз на хвиль високих гребінь.
Лише вона одна, вона одна... одна.

Всі інші були зайняті лише собою
Або світили казкою із роздумів та мрій.
Вона ж мрійливо, тихо гралася з водою
І серед всіх одна відображалася у ній.

Ти стрімким метеором гуляєш відтоді в думках.
Ти кометою впевнено врізалась в серце.
Ти промінням своїм освітила смерковий мій шлях,
За що й сонце, навряд чи, при глузді, візьметься.

Ти знайшла в мені пристрасть, яка вже давно невагома.
Ти побачила вогник в скляних і бездонних очах.
Ти всі крапки похмурі змінила на райдужні коми.
Та чогось, що шукала для себе, ти там не знайшла.

Не шукай в мені казку, у неї я більше не вірю...
Не питай в мене втіхи для свОїх нестримних думок.
Не проси в мене крил щоб злетіти зі свого подвір'я
І без краплі сумління пуститись із вітром в танок.

Я не можу без тебе, з тобою я також не можу...
Я не можу нічого, чого би хотілось могти.
Як з тобою я поруч - будую важкі огорожі,
Як без тебе, то тлію в самотності у пустоті.

Ти пробач мені, Зірко, усі через мене страждання.
Ти пробач мені сміх свій і тихий, прихований плач.
Ти пробач мені вибачень зливи і те недолуге мовчання.
За те, що зараз вибачаюся ти, якось, теж пробач...

Рвані дахи розбитих домів,
Морок підвалів, холод від стін…
Знову тікаєш від проклятих снів
В час своїх проклятих сновидінь.

Дивишся в очі сповнені зла,
Сповнені жаху і болю страждань.
Імла полонила й кудись повела,
Залишивши подих зимових зітхань.

Замок в руїнах, розбитий за дні.
Хоч і стояв він т и с я ч о л і т т я.
Ворон кружляє - вісник пітьми.
Ще одна п'єса людського страхіття.

Більше не видно світла й зірок,
Сльози небес на камені впали.
Стоїть непохитний лиш міст із кісток,
Із світу живиш - в світ снів та печалі

( довільна форма)
Колись я був собі звичайним крокодилом,
Без жодного жалю усе живе ковтав,
Але з писак котресь чогось нагородило
І справжній крокодил у них мультяшним став.

А хтось хоча б спитав тоді моєї згоди?
А хтось мої права законні врахував?
Морально – правові моменти хтось узгодив?
І де мій гонорар, та інші де права?

Незграбний капелюх на голову надітий,
В руках пищить стара гармошка чи баян,
Тріщить мій сюртучок, благесенько пошитий,
(Хай цей прикид простить мені Табачник Ян).

І надодачу ще, нав"язаний у друзі-
Якийсь вухастий гном, чи невідомий звір,
Я мушу з Вуханем ходити по окрузі
Й співати з ним пісень на весь громадський двір.

Ще й робить западло якась нудна особа,
Підступна, як змія, худюща як скелет,
оця її тусня мені не до вподоби,
Цей тип жінок не мій, я не люблю галет.

І все ж я крокодил, хоча і звуся Гена,
Спроможний грати ще жорстоке й хиже щось,
І кутні ще сверблять, і щось шепочуть гени,
Якщо візьмеш на роль, не пожалкуєш, Бос!

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Молочний суп. Їдальня. Білі стіни.
В піжамах і халатах перехожі.
І кожну ніч їм сняться апельсини.
І кожну ніч величне сниться море:
Велике, тепле, спінене, у хвилях,
Стривожене, охоплене грозою,
В полоні чайок. На безмежних милях,
Мов вибух – бризки.
Молочний суп. І хліб. І чай до нього.
Не вистачає лиш любові й щастя.
А так є все, бо в снах приходить море
І кожен сон – це подорож у казці.

Взяв немічний слід і голод поніс
уп`ястися в горло та подих роздерти.
Несуть мене лапи у лігво до смерті,
тримає й веде на побоїще ніс
холодний.

Путаною - шлях, а чорт - сутенер
у місячнім сяйві заплутує кроки,
видушує з тиші на травлення соки -
зніміє у них під іклами нерв
господній.

Кров з м`ясом - меню - була з молоком
і грала від страху та грілась від бігу.
Пропалено наскрізь - прогалини снігу,
мов кулю вдягли у біле трико
у водне.

Хустина небес, а сльози - кришталь.
В її капіляри, неначе у чаші,
любов наповняють корид отченаші -
на іклах об кість стирають емаль.
Як годні -

як голод притих - байдужим до ніг,
до мерзлої хниці та срібного блиску,
до пошуку голок та місяця-миски -
хлепчіть звідти час - він вас оберіг
сьогодні.

9 Жовтня 2008

Діліться радістю, бо смутку й так багато...
Проблеми крають серце, мов ножі...
І в світі справжнього не буде свята,
Якщо воно не визріє в душі.

Вона ж, така заплутана й самотня,
Весь час шукає щось в самій собі,
А навкруги лиш холод і безодня,
Ну як тут їй не бути у журбі?!

В недосконалостях занедбаного тіла
Душа, мов пташка серцем в груди б*є,
Щоб вирватись у світ, де так хотіла
Роздати людям всім тепло своє...

А людям – що?! У них – свої печалі,
Своя душа… («Своє» - таки болить…)
Невже, ОТАК між нами буде й далі???
І все життя до біса полетить?!

Ні!!! Як би тяжко не було нам, брате,
І скільки б не траплялось нам «лайна» -
Ділімось радістю, бо смутку й так багато…
Життя – коротке, а душа – одна!

Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
і тому я тихенько і підло промовчав,
коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
Львів – це місто-туман. Ні мороз, ні відлига.
Там немає ріки. Ні сомів, ані щук.
Є там Кудлик, Ільницький, Лубківський, Салига,
Стельмах, Федорів, Іваничук,
І, звичайно, Герасимчук.
Львів, це місто таке, що не робить удома
ні Вкраїни, ні правди, ні волі, ні зір.
І, мабуть-таки, страх або галицька втома
напосілись на них, аби вмер Білозір.
Хто ті "парні"?
Вовік не загнати у схрони
нашу правду, свободу, ненависть і гнів.
Де двоглавий орел? То звичайні ворони
налетіли на Київ, а вже – і на Львів...
Галичани мої – і сусідство, і далеч,
біополе для всяких чужинських пролаз,–
ви тому й галичани, що злітається галич,
що злітається галич віками на вас.
Львів – це місто чуже.
Це холуй, перевертень.
Львів – це місто смертей. Це фарбований лис.
Івасюк-буковинець на дереві смерті –
вдома б він не повис, а у Львові – повис...
Львів – це місто війни. За мою Україну.
Не суджу, коли в ньому прокидається звір.
................
Ти, годований зайдо, – поглядав ти пихато
що ж, погони й зірки. Я ж тягнувся до зір.
Доки ти мене вб’єш – я не буду чекати.
А велить це мені з-під землі Білозір.
Ми ці рани, я знаю, вовік не загоїм.
Виїжджаю у Львів, де поминки гучні.
.....................
Львове мій дорогий, при твоєму розп’ятті
помолюсь – і за тебе возстану, як син.
І збрешу, або й ні, що в моїм Закарпатті
в українці подався останній русин.
Україно моя, молода й безголова,
ти по шию загрузла в зросійщений муст.
Безоружним, як ти, я рушаю до Львова,
як брати-галичани ходили у Хуст.
І які б не летіли в історію стріли,
і які б не сідлали її холуї –
ми одні у Європі фашизм перестріли,
закарпатці мої, галичани мої.
...Зупинімо і цих, що без матері й тата, –
доки нас повергатиме в безвість блюзнір?
Лиш кого нам про вбивство пісень запитати?
Івасюк не сказав. І замовк Білозір.
.......
Що спитаю, кого?
Вже дванадцята ночі.
І куди ти, поете, народ свій привів?
Знову смерті мара налетіла на очі,
застелила Карпати,
І Київ,
і Львів...
2000.

О.Коцареву

трохи прохолодно
і мерзнуть пальці з нагоди дощу
але банкомат велика така комп'ютеризована
кормушка на електроживленні
видав мені приємні теплі та хрусткі гроші
я не встиг відійти а вже
якесь бидло починає ділитися проблемами
"понімаїш братішка з работи виперли...
...на білєт в Харьков.. я же віжу ти зємєля..."
а як відрізнити харків'янина від не?
та гроші були такі теплі
що мені стало приємно
ділитися цим теплом
із страждальцем спортивної національності
"спасіба дружочєк!" зрадів він
ми розійшлися на захід і схід
а ця тепла електрична утроба
з хрусткими грошима залишилась
посеред прохолодного
з нагоди дощу повітря
довгої вулиці чужого мені міста

Нині Герда померла – така макоцвітна була!
Недотепа наївна, дурисвітка, дівка причинна!
Нє шоб в хату палаючу, нє шоб спинивши коня…
Так неначе оте «розлюбив» - то реальна причина
Щоб вмирати…їй-доле, шалена! Я ж вільний мужчина,
Ну, набридли ті шмарклі, ота романтична дурня,

Ті троянди, ота маячня про любов, про жалі,
Про зростання корінням, про душу і тіло єдині…
Відчепися нарешті, дай спокій нормальній людині,
Я ж любив тебе щиро…хвилини чотири на спині,
І чотири іще не на спині…і три на столі…

Ти така простодушна…подушна…і солодко-тіла
Тої ночі була (нині зимна – вар’ятство одне!)
Дієслово «люблю» - а попереду часточка «не»,
То ж хіба через це припиняти блаженство земне?!
Ну, хотів я тебе, але ти мене більше хотіла,

От і честь і хвала! І чудово, і файно, зер гуд
(королева також непогана кобітка до речі…
Наче точені з криги і руки, і ноги, і плечі,
І досвідчена в ліжку – а ти…істерична малеча…
От і маєш…фініта комедія, Гітлєр капут.

Натушкуєм капусти…тебе пом»янемо – амінь…
З королевою матір»ю буду добра наживати,
Бараболю посадим, а ще огірки, і салати
(Унікальна чувіха – поглянь-но, метнулася з хати:
Загорілася стайня…хрипить перепуджений кінь…

Увійшла, зупинила – реально! без сліз і надриву,
Потім їсти варила, і пісню співала грайливо…
Бо у ній поєдналися киця із силою лева…
Нині Герда загнулась.
Най вічно жиє Королева.

Благодать і спокій навкруги.
Небом голубінь ясна розлита.
Не поверне в жодні береги
Теплоповінь бабиного літа.

Дивоструни білих павутинь
Натяглись невтомно між дротами.
Чутно спів пташок: куди не кинь,
В небі линуть дружними зграйками.

Вулиця поліського села,
Мощена навіки польським бруком.
За паркан калина простягла
Коротеньку червоненьку руку.

Біла хата. Вибиті шибки.
Позавчора, хляючи "блондинку",
Три русявочубі хлопчаки
Тута всмерть забили старшу жінку.

Вдома маю кулемет,
З ним я майже на коні,
Ще б мені один желет
Із найкращої броні,

Міномет, літак та танк,
Вибухівки сто кіло...
Я би вмовив з міста банк
Переїхати в село.

Піду вторгую нову душу
Хай час тепер біжить назад
Ілюзію явитись змушу
Щоб стерегтись химер принад

Вже нудить з награних амбіцій
Цих меншовартості плодів
А гонор - чистка інквізицій -
По краплі совість знекровив

І тяма скута в мішури обнову
Лукавства опій венами потік
Піду... вторгую душу нову
Облуді я вкорочу вік

09/10/2008

Чорні хвилі
В’ються між нами
Куди нас закинуть?
Чи в гору піднімуть,
Чи шпурнуть до ями?
Може прийде
Сильний Геркулес,
Із неба спуститься
Справедливий Зевс.
На цій землі
На нікого чикати
Пора вже настала
Кукіль викидати!
Про народні злидні
Звідки їм знати?
На брехні -
Пробрались в депутати.
Люди без честі!
Люди безстидні!
Влада бездарним
Голови затьмила,
Яка мати їх породила?
Чи змалку не вчила
Як у світі жити -
Патріотом бути,
Щоб людей любити?
Схаменіться люди,
Знову до влади
Схочуть прийти юди.
Знову брехати
Будуть народу.
Знову золоті скарби
Будуть манити.
Виберемо Свободу,
В свободі нам жити.

Петлю, або краватку (біс із цим)
Вузлом химерним на тендітну шию.
Ти видихаєш слово, біль і дим –
Одвічна тризна. І ледь-ледь сіріє

Безсоння під очима. Руки. Рок.
Але і тут про музику вже більше,
Аніж про долю. Знаєш, до зірок,
Вже набагато ніж до мене ближче.

Ти пальцями торкаєш парапет.
Вода аж чорна і на серці – чорно.
І до розв’язки – пачка сигарет,
І трохи віски. І в обійми сонна

Прийме ріка. Стрибок. Стрімкий політ.
І майже птах! І близько так до... Раю.
Вода аж чорна... І зникає слід.
Лиш кола по воді пішли. Світає...

до перевода стрелок на другое время осталось
ещё несколько дней - это если ничего не проморгал
смотрящий на ржавую змею-конвой с моста
ещё один сумасшедший, с речью похожей на морзе

что и есть преодолением шума. скорее, чудом.
как бы всем тем пространством, спрятавшимся за зрачком
ты с каждым шагом крадущимся и чутким
да, понимаешь - что?

там - розоватым пеплом пересыпается - рань,
бьют тревогу пассажирам пленникам коек,
там - твои святые маршируют - прямо в рай*
из замка в замок**

2007

" Від сьогоднішнього дня я житиму у твоєму тілі."
Н.Н.

Посилаюся на здоровий глузд.
Коли їде... - посилаю...
Дай мені спокій - і я твій, кохана.
Ти моя - тіло попрошу покласти на постіль -
це ключ до мого серця,
а твоє - я виловив на підвішений язик,
коли ми бавились у кицьки-мишки.
Згадай - як я вдавав муркотливого ловеласа,
а Ти недолугу фанатку дармового сиру.
Набавились - перекуримо себе та струхнемо на вітер.
Ось і ніч з плеча і ти на ньому - на вагу золота.
Золотце - я стану для тебе стіною
з-поза мене безпечніше стріляти
очима, словами, цигарки, наповал.
Здвинути не так просто -
я ж не хамелеон,
щоби міняти свій колір під твої лаковані нігті.
Протремося якось - не діаманти ж.
Я заплющу очі на твої намагання -
прибивати на мене плетиво свого метеликового світу,
коли у моєму літається
металевими птахами і не більше ніж треба.
А ти, беручи пилу -
думай, що все починалося від серцевини -
з того часу, коли кора була молодою,
а дотики - небом.
Виливай душу,
коли бачиш, що борщ попрощався з тарілкою,
перед заходом у душ після ліжкових катавасій -
я тоді слухняний і достукано-доступний.
Коли я кишеня - ти гроші,
коли я "желєтка" - ти жало,
холод - крига на річці,
крейда - коло довкола,
гусінь - метелик,
птах - дверці клітки,
борошно - тісто для випічки,
порожнє місце - вітер,
твоя усмішка - моє соло.
Ми два електро-магніта - плюс до мінуса,
коли струм подано.

9 Жовтня 2008

Я не знаю що шукаю,
Я не знаю що знайду
І не знаю, де літаю
І не знаю чи впаду...

Я не знаю що робити:
Йти вперед чи озирнутись
Може все до дна допити,
Чи побігти і..спіткнутись..

Я не знаю і не вчуся,
То помилка, то урок.
Спогадами загорнуся,
Стертими аж до дірок...

Вірші народжуються рідко
Тоді, коли душа пуста,
Тоді, коли у роті гірко
І рвуться аркуші листа.....

Вірші народжуються влучно,
Коли навколо сміх чи сльози.
Ревуть, неначе труби, гучно,
Збираючи у спалах грози...

Вірші народжуються вчасно,
Коли хтось сильно плюнув в душу.
Народжуються вірші власні
тоді, коли страждати мушу....

Чомусь для мене це дилема:
Чому прекрасне - від журби??...
І віршів своїх теореми
Складаю в чорні я торби...

Марення як марево
млявою медузою
морем мряки змруженим
мріється мені

міленьким мереживом
мовби має мерти вже
мрія між магнолії
морфієм тече

може ми минемося
мрією чи маревом
муркнеться чи м’явкнеться
мов відлунням міст

мрія мертвомороку
майорне метеликом
мармеладно-мускусним
втілившись умить

Мовчиш і дивишся. Всміхаєшся очима.
Такий безпросвітний туман навкруг!
А я помітила у тебе за плечима
Сліди залишилися від двох дуг.
Так-так!там були крила!
Чи хто бачив?
Холоне сонце,
У пітьмі вдивляюсь в твої очі і душею плачу.
Померкло світло у нутрі.
Чи ще повернуть тобі крила?
Чи одягнуть на голову вінок
Без почестей та слави?
Не вартий його жоден крок,
Бо після того він лукавий.

Серце кличе із барикади,
щоби збитися у куточку,
милоститися Христа ради -
свічку ставити, зір - у точку.

Тіні - засвітла та позаду,
як до сонця іти на сповідь.
Світ за очі подамся, зрадо -
щоб не чути тебе у слові,

щоб не бачити, як спинають
понад містом хрести святому.
Ти в мені - непочатий краю
тих доріг, що ведуть додому.

Тих шляхів, що до сходу - сходи,
а до заходу - провидіння.
Поривання - на хліб та воду,
а покликання - на насіння.

Сплив емоцій - гірським потоком,
омиває пороги слуху,
не надивиться краю око,
щоб набрати по горло духу.

І залежаний у півслов`ї,
на собі прожену оскому.
Серце кличе - налите кров`ю,
а проб`ється - хвала святому.

Небеса відчиняють брами
і пекельні вогні згасають...
Розпинають. Будують храми.
Суєта - непочатим краєм.

9 Жовтня 2008

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

Я про тебе думаю,
Де тебе знайти?
Мрій своїх не стримую
Де, коханий, ти?

Вишиванки вересня
Вже вдягли гаї,
А я, милий, згадую
Усмішки твої.

І тумани березня,
І бузкову хміль,
Поцілунки лагідні,
І прощання біль.

Журавлі курликали:
До весни, бувай!
В вишиванці вересня
Зажурився гай.

Затьмарилось небо,
Заступили хмари.
Посадили нізащо
Іванка на нари.
Ходить, плаче Настуся,
Кохана дівчина,
Засудили нізащо
Вдовиного сина.
В школі на відмінно
Колись він навчався.
У Настусю карооку
Іванко в кохався.
Та Настуся і Іванка
Сильно покохала,
Що за нею другий в’ється
Вона і не знала .
Олігарха синочок
В Настусю влюбився
У неділю на танцюльках
З Іваном побився.

Міліції у кишеню
Олігархи дали.
І Іванка посадили
У тюрму на нари.
Тепер за ґратами
Сидіти він мусі.
І чекає передачі
Від милої Настусі

Я не вмію брехати... Вода, як і кров, безлика –
Зачерпнеш журавлем – повна кварта води чи крові…
Бо і кров кольорова – безлика, і ці гвоздики –
Примусове прощання. Перони і люди - змова.

У розтріпаний натовп ідеш – і живи щасливо,
Твій язик без кісток і йому не мене жаліти, -
Парубоче, гвоздики мені не квіти,
І цей дощ поросячий в очах – то ніяк не злива.

В барабанних перетинках – колії, стук, «бумца-ца»,
Отака я вже й цаца, бо вік на повій багатий,
Він грабує, як звикли, як вчили в його палацах,
А невинних, як я, без причини – під дих і за ґрати.

Помирати…

Воля – вата.
Солодка вата.
Не навчили її кусати.

Я не вмію брехати… Вода, як і кров, безлика –
Не скуштуєш на смак, то й наосліп – яка різниця?
Бо вода, як і кров – просто жінка… без чоловіка…
Кров без плоті, вода без хліба, в руках синиця…

Я выбирал из всех имен - одно, каким назвал бы сына,
И время, что потом согнет его мальчишескую спину,
Текло, как л́илась кровь моя в его наследующих жилах,
От крови кровью переняв мое тепло – мы оба живы
Навечно с ним, и в этом - суть, и в этом суть - смещая центры,
Шептал я: «Господи Ису, храни вселенскую плаценту»,
И, вздохам вторя в темноте, я грезил пойманными снами,
Обняв тебя, а на постель садился ангел рядом с нами…

Захололо-пригусло,
Та не скам*яніло в душі,
бо осіло у серці,
немов різнотрав*я медове,
те колишнє гаряче,
що нині уже не пашить,
те колишньо- п*янке,
що уже не вирує, мов повінь.
А було ж, а було,
Мов безмежжя травневих бузків,
Як липнева гроза
У гарячій розповені літа,
Золота акварель
у майоліці світлих мазків,
вар*єте почуттів,
при свічах зорепадів- леліток...
Захололо – пригусло.
Чому не питаєш «чому?»
Мовчимо... розуміючи марність
цього запитання,
У гарячих долонях
Ми гріємо згуслу лямур
І, зігрівшись, вона,
неодмінно відтане, відтане...

Заколишу в горнятку чай, поміняю в WinAmp'і трек,
І поки співатиме Скай, буду мнути пальцями чек,
Почекаю на тебе знов, поспішати нема куди,
Чай холоне швидше ніж кров, а життя – трансліту склади,
Все навколо - суцільний чат, Ти чомусь не завжди он-лайн,
Забиває на мене фарт... може час вже вимкнути Skype?
І ні в чому не винний чек, може треба просто в сміття?...
Бог колись натисне Reset і почнеться нове життя.

Не буває суму без причини,
Не буває моря без води.
І немає щастя без людини
Для якої ти один єдиний,
Без якої ти завжди один.