Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

Із збірки "Медобір"

Почалися півонії –
ніжні мрії, рожеві дні.
Нагадали півонії
теплі ранки, очей вогні.
Про роздягнені сонцем
Солоні хвилі як почуття
Про нестримане серце,
про юне літо, про те життя…
Нагадали півонії так рожево
Як квіти …стій… Нагадали півонії
день народження (чи не мій???)
Почалися півонії -
Пишні панни, зухвалі сни
Почалися півонії -
Аромати закоха-ні;
Розкривались пелюстки –
співав у небі сріблястий птах;
Розривались пелюстки
як дике серце в людських руках.
Розсипались півонії –
Світлі ранки і росяні,
Розлітались пелюстками
Давні мрії, рожеві дні..

Баста. Хватит. Досить.
Скоро нас рівняє,
Скоро і покосить.

До такого мізеру
Зводять люди плани...
Ну а потім стогнуть.
Думають, що рани.

І червоним текстом
Кинуть на папір вірша,
Оскільки переконані:
"Болить мене душа"

У кафе говорять
Про високі почуття,
Хоча самі не знають...
ЛИЦЕМІРСТВО !!!
Влилося у життя...

Я міг би стати каменем,
Лягти під твій поріг,
Коли ідеш калюжами
Щоб ніг не замочила.

Я міг би стати каменем,
Від ревнощів ридати,
Що на мені ти пишеш
Чиєсь чуже ім’я.

Я міг би стати каменем,
Чекати при дорозі,
Щоб стомлено присіла
На мене відпочити.

Я міг би стати каменем
І впасти з неба зіркою,
Щоб хоч одне твоє
Здійснилося бажання.

Я міг би стати каменем,
Щоб всім на милування
Умілий скульптор з мене
Твоє погруддя висік.

Я міг би стати каменем,
На ланцюжку із золота
Замріяно висіти
У тебе між грудьми.

Я міг би стати каменем,
З під ніг твоїх зірватися,
Щоб разом із тобою
Котитися лавиною.

Я міг би стати каменем,
Який зі скелі впавши
Примусив би завмерти
На всі віки тебе.
Я міг би стати каменем,
Щоб ти об моє тіло,
Ненавистю полите,
Точила ніж холодний.

Я міг би стати каменем,
Покладеним за пазуху,
Яким у помсті лютій
Розіб’єш чиюсь голову.

Я міг би стати каменем,
І полетіти першим
З юрби, що хоче стратити
Тебе за всі гріхи.

Я міг би стати каменем,
Прив’язаним до шиї,
Коли у воду кинешся –
Одразу щоб на дно.

А став я просто каменем,
Котрий в німім безсиллі
Оберігає спокій твій
У тебе на могилі.

Я
Маю
Калини вогненний сік
Я
Маю
У сивих степах кургани
Я
Маю
Джерела для сотень рік
Я
Маю
Холодних ярів тумани


Я
Маю
Мелодії всіх вітрів
Я
Маю
Ліси і високі гори
Я
Маю
Бездонну глибінь морів
Я
Маю
Безкраїх рівнин простори

Я
Маю
У грудях щасливий сміх
Я
Маю
Пісень солов’їну зграю
Я
Маю
Для ніг далечінь доріг
Я
Маю
Для крил небеса без краю
Я
Маю
Прадавніх Богів скрижаль
Я
Маю
Освячену Сонцем зброю
Я
Маю
У голосі грізну сталь
Я
Маю
Готовність іти до бою

---------------------

Я сміло йду
Через віки,
Бо всі свої
Дороги знаю.
Мені всміхаються
Зірки:
Я в серці
Україну маю.

Так пісня нині обміліла,
Хоч як її не прикрашай...
Лишилось в неї тільки тіло,
Пропали серце і душа.
Шедеври стали "неформатні",
Що пережили всі часи,
І ні про що вже блеять ладні
Ці "негритянські" голоси.
Одне втішає - батько з сином,
І далі,- що б там не було,
"Рушник" співають й "Черемшину"
Коли зберуться за столом.

Ти бачиш нинi слiд коня,

Ти чуєш тихий блюз поблизу.

I пророкуєш вигнання

Ясних дерев з ясного лiсу.


Ти йдеш в одлiтанi сади,

Ти ловиш дальнiй звук гобоя...

До рук твоїх змiя води

Повзе іржавою трубою...

Сумна жінка яка не чекає нікого

Яка лежить горілиць на березі річки

Сумна жінка яка думає про воду річчину

Що до моря тече

Сумна жінка... Сумна

Вона сама стає річкою поволі

Якось дивно плюскотить на піску

Риби аж вистромлюють голови

Аби те диво загледітити

Білую річку що берега жодного не має

І тече її волосся невідомо куди

І тече її тіло невідомо куди...

Ви не бачите цієї тюрми

Ви не чуєте цієї мови


Ви бачите лише цю дорогу

Ви чуєте лише мій голос


А тепер розслабте своє тіло

Ви засинаєте


Вам сняться чудові сновидіння

Про гастроном і про єдину дорогу


І Ви спите

Спите...

Спите...

Спите...

какого цвета солнце - мёд, янтарь и медь,
   с какого угля и кто лепит тени?
   скажи спасибо, хоть не белый свет .
   скажи спасибо пальцам, что немеют.

хотя, наверно, нет.

ты сам - возможно, -

   тень. скорее, - знак вопроса. проще - семь.
   скорее - прошлое, прошедшее. - не проще.
   как рыжим листьям, оставаться - в осени,
   как журавлям - лететь - куда не просят       

где цвет - тяжёл, как солнечная бронза
где пыль лежит - осыпанные тени.
а ты - не тень, ты - как нарыв, как брость..

    несуществующее. ты -дыра в стене.
       
уже не тень - лишайник лишь, пятно
ожога, зависть, завесь, взвесь...
уже не тень, а что - а что угодно -

    охряность солнца, разъедающая рельс

Відполотніло полотно, загусла фарба,
наклалися мазки примружено митцем -
стара гарба завмерла в неповторнім карбі,
як неба висохло блідим-бліде лице.

Іще мазок - і подорожній при дорозі
у куряву покрився, мов легені в дим -
його душа створила та освітлив розум,
і гаму сірого назвали очі - ним.

Та не німий цей мім, бо вираз повен крику,
бо погляд заснував у ліченій журбі.
Зав`язані думки старця побожним ликом,
немов несе він світ на власному горбі.

Забіг під небо шлях, щоб йдучий легше дихав,
а недогарок сонця підпалив гарбу.
І наче доля - степ лежав до болю тихо,
на стінках серця ставив підпис Бог - "Тут був..."

24 Травня 2008

теплом непевним час іде навскіс
через припухлість губ, дівочість кіс,
через полинність зваб і мідність труб,
через буденність втрат і палкість згуб,
через чиюсь долоню на чолі,
через сухі ромашки польові,
через квадрат заплаканого скла,
в який крихка надія утекла,
і де на хвилях лазурових мрій
гойдається мій човник золотий…

стікає ніч лікером на паркет
перед світанком затулю фіранку
і підгодовуючи страх минулим
пограємось у кліпану мовчанку

вкрившись втратами, я неприсутня
я женуся за давніми нами
і останні фальшиві обІцянки
у кишені дзвенять з копійками

відкриє сонце всю нашу брехню
тепер ти бачиш,які ми дешеві?

... ти спокійно зап*єш ці слова...
я наповнюю димом легені...

1
Кажуть, що з глибокої криниці
можна бачить зорі серед дня.
І води холодної напиться,
напоїти друга і коня
свіжою, немов зимовий вечір,
зимною, мов погляди услід,
гострою, мов сказане до речі,
теплою, мов в ополонці лід,
чистою і світлою прозоро
кров’ю, що із жил землі стіка.
В ній вночі купають коси зорі,
і тому вона така п’янка.
2
Не стану на словесну прю,
чого кривавить словом крицю?
Щоб вдень побачити зорю,
не конче падать до криниці.

В словах простих... Інфінітивах,
Такі прості сумні мотиви.
Просто навіяли на думку
Про сто кілометрів,
У невідомому керунку.
На швидкості-сто тридцять,
З нулями на рахунку,
Й відкритою душею.
І тільки-лиш не сам,
А з нею, тільки з нею...

Кожен слайд-то кожна думка,
Кожне слово,
Кожні звуки.
Та слайд один є найчіткіший...
Твої
Руки

Погляд твій пророста в серці ранами рваними –
Й те, прохромлене, миром кохання стіка.
Усміх твій розгора чароцвіту нірванами,
Сяйвом сонця сліпить і вогнем обпіка.

Дивних брів цей розліт, мовби птахів із вирію,
Вкарбувався в свідомості ніжним тавром.
Голос сріблом дзвенить і накочує хвилею,
Й врешті м’яко ляга лебединим пером…

Ти для мене – весь світ, я для тебе – розвага на день чи ніч.
Я це знав від початку – та в пастку ішов навпрошки.
Поміж нами була тільки гра – але варта вона тих свіч,
Тому серце хай рветься і болю торує стежки…

розповзлись бруківкою віки
і луною розкотилась тиша
щастям осипаються бузки
і для когось розквітає вишня

хто із нас залишиться живим
у найсокровеннішому сенсі
не важливо – скільки вдалих рим
градусів за Цельсієм

і чия провина двійником
гуркотить неначе грім травневий
і які пейзажі за вікном
місто кия а чи місто лева

...і каркають ворони, а я уже не я;
змінити б всі кордони, а як тоді сім'я?
Я знаю, що корисно позлитися в тиші,
та пам'ять про намисто стоїть в моїй душі...
Намисто це чарівне, бо те намисто - я,
а кожна намистина - то суть мого життя.
Чому порвалась нитка,невже у розсип знов?
За що таке терпіння: попалась я?..Агов!
Чи я не є людина, чи це мені кортить;
моя свідомість мила, та я-це тільки мить.
Всесвітній час великий, та це лиш час життя
здається маловірним. Для чого ж жила я?
Я не знайшла людини - для мене не святе;
я тільки прагла сили пройти через усе.
Та вичерпати знову змогли усе в мені.
Я подивлюсь навколо і скажу собі: "Ні!"
В житті є моя сила, життя-це та біда,
яку лиш раз, бо мила, дає доля твоя.

Не говорите "плевать". В лужицы тех отражений,
Которые если и не понять - то беспечно поверить,
Как в бабочек-спутниц-самоубийц пылающих теней души.
В их имена. Слово к слову. Бога.

Не советуйте мне забывать. Ведь капелька к капле.
Пота и крика слюны и сока кристаллов. Плотина прорвется.
Стенам от боли не застонать. Не привыкать человеку.
Их камень и отблеск стекла разрушать. Чтобы выжить.

Не говорите молчать. В волны раковин тех что казалось -
Давно умерли на желтых просторах следов бесконечных.
Обстоятельств оковы, людей и себя. И времени и обязательств.
Все чужое оставить. Волен разрушить свой игрушечный мир.
Чтобы снова найти в себе силу любить.

Усе на світі - звично й просто,
бо просто неба гнеться світ.
Хто по воді виводить поступ -
той добре знає слово "брід".

А хто на око має міру -
такому видно дно й межа,
де біле й чорне злиті в сіре,
де вістря ніжне у ножа.

Бджола не пожаліє жала,
як місця по-під сонцем - гнів.
А серцем стати - крові мало,
як мало для любові - слів.

А скільки їх спливе чорнилом
по пір`ї гусячім за вік -
нап`ється аркуш рими й сили
та (ніччю гойданих) повік.

А за життя - ні квот, ні фори,
лиш афоризми, Status Quo.
Із голови, що є - на хвору...
перекладається єство.

І як читаю небо зором
та хмарами гортаю даль,
мої думки збирають кворум -
зробити з всесвіту медаль

і вивернути суть, мов комір.
В антинаповнених світах -
шукати антинепитомо
в криниці антинеба - дах.

23 Травня 2008

“Дивись – он глибина, що дна не видно,”–
Застерігають нас авторитети.
“Будь обережним і, вчинивши хибно,
Не міряй, обійди у пієтеті!”

Коли ж відкинеш сміло застороги,
І вирішиш добратися до суті,
То глибини в калюжі не знаходиш,
А дна не видно лиш від каламуті!

Читач, повiр, як хмари суму
Зачеплять краєм свiтлу думу
Скорись, сприйми життя урок.
Коротший нiж гадаєш строк
Мине для серця непомiтно
I долi усмiшка привiтно
Тобi освiтить новий шлях
Майбутнє не завжди в нулях.
Прозрiння замiняє вiру
Бездарнiсть посереднiсть сiру
Байдужiсть голоси надiй
Мiняє без стрiмких подiй.
Переросте скорбота в звичку
Культурний плід міняє дичку,
Самотнiсть в вiдчай й навпаки
Переукладують роки.
Лише любов свою природу
Шанує вiд початку роду,
З всiх почуттiв землi вона
Цвiте єдиний раз одна.
Благання марнi - iнша тяга,
Вже не кохання, вже розвага.

Потенціал небесний,
Напруга не земна,
Стрілою в серце,
Пронизує любов,
Та почуття ,
У душу проникає,
Хвилює,
Швидкість набирає,
Охоплює і надихає,
І ти летиш у небесах,
Де розчиняється душа,
А серце тріпотить,
Яскраво так горить,
І ти - ефір,
І ти - струна,
Бриниш,
Та ніжним голосом,
Співаєш,
Надихаєш,
На щастя,
Радість,
На любов.

Лечи меня тоске на зло,
ты можешь… можешь... я же знаю…
немые мысли в узелок
свяжи -
я в них дошел до края,
и пусть над лесом сонным и пустым,
горят зарницами тугие стебли
травы - их терпкий сизый дым
мне почему-то кажется целебным…
Лечи меня собой…
собой
закрой пустоты, вырви день у ночи,
меня - у неба и земли,
росой
смочи мне губы. Пусть в груди клокочет
хрип
и голос тускло слаб,
а взгляд напоминает бесконечность,
прошедшую сквозь все слои стекла
от Иерусалима до Предтечи,
я обещаю – буду жив,
лечи меня своим теплом и чаем,
смотри – рассвет уже дрожит,
я буду жить…
я буду…
обещаю.

Я завжди на сторожі: зачаївшийся звір,
Поранений й загнаний в пастку,
Ти розсіяним поглядам надто не вір,
Не купуйсь на оманливу ласку.
Можливо, що наміри й добрі твої -
Ти хочеш загоїть ці рани,
Та для мене тривають ще й досі бої,
Тож тобі я не викажу шани.
У очах моїх бачиш не іскри - вогонь,
В моїх рухах не жвавість - напруга,
Від мене тримайся ти десь осторонь -
Здатна за ворога прийнять я друга.
Та якщо звик долать ти складні рубежі,
На яву мариш лаврами Кіра,
Життя проживаєш на тонкій межі -
Ризикни, все ж, приборкати звіра.

Випаровує ніч тугу втрати з очей,
Вітер листям закидує двері до Раю,
Серце спить безтурботно у клітці грудей,
Я від нині самотності шлях обираю.

Хай холоне у клаптях вчорашнього дня
Опустіле гніздо, звите в Бога під дахом.
Ой, чи зможу сюди повернутися я
Блискавицями Часу обсмаленим птахом?

Місяць висне у хмарах, блідий наче мрець.
Несподівано легке прощання. Кінець.
Я мовчу, бо брехати мені вже не треба.

Залишаю тебе без краплини жалю
І сухими губами так жадно ловлю
Брудні сльози дощу з непідмитого неба.

Що з тобою зробили, брате,
Хто примусив так низько впасти,
Ноги покидькам цілувати,
Світло дня проти ночі клясти?

Обезброїли, оскопили,
І примусили землю жерти,
Жить по-людськи заборонили,
Не дозволять по-людськи й померти!

Що за сила хребет зламала,
Більмами заліпила очі,
Твою душу пошматувала,
І за безцінь купити хоче?

Як не я - хто тобі допоможе,
Хто підійме наш рід з болота ?
Вже тривожиться військо вороже.
Коли я відкриваю рота.

Нетерпляче стискають руки,
Спраглу битви нещадну зброю,
Ненаситні злітаються круки
До майбутнього поля бою.

Наростає критична маса,
І година безповоротня,
Прокидається нова раса,
і думок моїх чорна сотня.

Нема сили, яку б не збороли
Ми - хто жив на краю безодні.
День розплати не прийде ніколи,
Якщо не настане сьогодні !

Т. Г. Шевченкові.


Важко дуже проживати
У панські неволі,
Сиротині без притулку
Ніде нема долі.

А ще тяжче кріпаком
Закріпаченим жити,
Що богом дано
Мусить чашку допити.

Гірка чаша була кави,
Муштра – сиротини
Прожив в світі одиноко
Без жінки дитини.

Замість жінки думи його
Стелились віршами
І притулок находили
Поміж кобзарями.

Заміст дітей непослушних
На папір слова лягали,
Попід тином сиротою
В Україні тут блукали.

Повернувся на Україну,
В задніпровські кручі
Тепер слухає в могилі
Як реве ревучий.

По краплях на землю прослизує холодом осінь
бере у полон зголоднілий ефір безголосся,
між небом і долом - долоні волога підносить
та очі калюжам розплющились з поглядом босим.

Застав краплепад кам`яницю ще теплою ліжком -
бо капці не крапали кроками банно до ванни,
та знаком питання калачик не вигнувся з кішки
і птаха не встигла залити до тиші осанни.

Зустріла пілотів небесних мелодія "ку-ку",
Союз-Апполон - пролетів через ніч стикування,
де зорі здавалися ближче, ніж стінки застуки,
як очі дивилися, наче "живемо востаннє".

Пари невагомості - всесвіту послані знаки
в шпарини для внесення тями та виносу крику,
на чайника стінах споруджують зоряний накип
і чується свист галактичний мовчанню на викуп.

Тримається слова розмова, мов шуркання - миші,
ефір дощовий забиває душевність до вуха...
і десь з-за пера у чорнило заглядує тиша,
оплакує серце рядками її - за розруху.

22 Травня 2008

=^-^=

Утренняя раскапленность

По каплям на землю сползает холодная осень
и в плен забирает голодный эфир во всевластье,
а где горизонты - вдруг влажность ладони подносит
и лужам глаза расспускаются взглядом ненастья.

Застал каплепад сонным дом, что с теплом у окошка -
шагов не накапали тапочки в кухне и ванной
со знаком вопроса калач не согнулся из кошки,
и птица залить тишину не успела осанной.

Встречала пилотов небесных мелодия "ку-ку",
Союз-Апполон - пролетел через ночь со стыковкой,
где зори казались роднее стены перестуков,
когда пожирали от страсти глаза, словно волки.

И пар невесомости - в космос отосланы знаки
сквозь щели внесения мыслей и выноса крика,
на стенках у чайника строится звездная накипь
и слышится свист для галактик - молчанию выкуп.

И держится слово "шепчу", как шуршание - мыши,
эфир дождевой надевает душевность на уши.
А где-то перу от чернила становится тише,
ведь строчками сердце оплачет покой, что разрушен...

22 Мая 2008

ці знаки - зникомі. занурені в попіл і пил
закинуті в застінки білого сніжного диму
це вам, лотофагам, наказано: їж його, пий
допоки не зникло - у видисі вирі і видиві

допоки не стало відточеним лезом для лед.
це просто кристал. нерухомий, та в блискоті - ртутний
і близький настільки, що марні всі запити «де»
тому неможливо почути у відповідь. - «тут»

- ти стукаєш в двері. і двері як сніг
скриплять. і напухли повіки. -
повіки тепер: серед днів, серед див, серед снів,
тепер - назавжди. тепер це все - просто - в повітрі...

З тобою – інша, з тобою – не я.
Вона – підколодна холодна змія,
вона – усе зло, що на світі існує,
вона тобі душу на попіл зруйнує.
Любий, погана обранка твоя,
адже з тобою – вона, а не я.
Буду я брудом її обливати,
аби ти не міг її далі кохати,
бо хочу я, хочу бути твоєю…
Хай краще вона мене кличе змією!

Микола без краплини туги
Чекав в той час як його други
Пiд дзявкiт стомлених собак
Топтали болотистий Мак.
За цiлий день свою рушницю
Не піднімав він на лисицю,
I пальці правої руки
Даремно зводили курки.
Аж тут, де сосни юнi, хилi
Ріденько поросли на схилi
Тiнь бачить, чує
- Чап! Чап! Чап!
Пiд тиском обережних лап
Озвався сніг приємним рипом,
Удача полохливим типом
Герою збiглої доби
Руденьку в лiнiю стрiльби
В насмішку досвіду наслала,
Чи жваво так в орлянку грала?
Микола цiлиться, курок
Звiльняє плавно, тихий "цок"
Злякав його, звiринiй втечi
Спiзнiлим пострiлом картечi
Вже перешкодить не зумiв.
Не вилив на рушницю гнiв,
Призвавши за злобу осічку,
Розчарування,хибну звичку
Забув як крики в тьмянiм снi
Промовив:
- Будуть iншi днi.

Маскується під бульбашки ситра
сферичних блискавиць смертельна доза:
занурюється вглиб Юпітера,
оброблений комп’ютерами, мозок.

Тут формули замінюють талант,
але, хоч код є важливішим слова
у місиві молекул
________________ та команд,
чомусь дитинство
________________ згадується знову.

Коли обшивками та двигунами
обтяженим ти бути ще не звик,
коли ще крила були в тебе й в мами...
І смак ситра
____________ зволожує язик.

Я лежу под кроватью. Мы с мамой играем в прятки.
И она уже час не может меня найти.
Только бродит по дому со стулом в руках, украдкой
Отстукивая его ножками мой мотив.
И еще телефонная трубка висит на проводе,
Из нее уже две минуты молчит "Алло"...
Видно, папа опять задержится где-то в городе,
Папе с городом этим ужасно не повезло.

Now Nature hangs her mantle green
On every blooming tree,
And spreads her sheets o' daises white
Out o er the grassy lea
Now Pheebus cheers the crystal streams,
And glads the azure skies;
But nought can glad the weary wight
That fast in durance lies.

Now laverocks wake the merry morn
Aloft on dewy wing;
The merle, in his noontide bow'r,
Makes woodland echoes ring;
The mavis wild ai' mony a note,
Sings drowsy day to reast
In love and freedom they rejoice,
Wi' care nor thrall opprest.

Now blooms the lily by the bank,
The primrose down the brae;
The hawthorn's budding in the glen,
And milk-white is the slae:
The meanest hind in fair Scotland
May rove their sweets amang;
But I, the Queen of a' Scotland,
Maun lie in prison Strang.

I was the Queen o' bonie France,
Where happy I hae been;
Fu' lightly raise I in the morn,
As blythe lay down at e'en:
And I'm the sov'reign of Scotland,
And mony a traitor there;
Yet here I lie in foreign bands,
And never-ending care.

But as for thee, thou false woman,
My sister and my fae,
Grim Vengeance yet shall whet a sword
That thro' thy soul shall gae;
The weeping blood in woman's breast
Was never known to thee;
Nor th' balm that draps on wounds of woe
Frae woman's pitying e'e.

My son! my son! may kinder stars
Upon thy fortune shine;
And may those pleasures gild thy reign,
That ne'er wad blink on mine!
God keep thee frae my mother's faes,
Or turn their hearts to thee:
And where thou meet'st thy mother's friend,
Remember him for me!

O! soon, to me, may Summer suns
Nae mair light up the morn!
Nae mair to me the Autumn winds
Wave o'er the yellow corn?
And, in the narrow house of death,
Let Winter round me rave;
And the next flow'rs that deck the Spring,
Bloom on my peaceful grave!

Чи можеш ти звільнитись від вітрів,
Які у серці творять хуртовину?
Хіба твій спокій -те, чого хотів,
І що передасиш у спадок сину?

Чи ти шукатимеш коли торішній сніг,
Щоб під лавиною знайти собі спочинок?
Невже якась із тисячі доріг
Веде з квітучих лук в полон сніжинок?

Хіба зима сильніша від думок,
І має право обертати в кригу
Прозрінь майбутніх гомінкий струмок,
Що починає пісню про відлигу?

Чи розумом вгамуєш духу шал ?
Хіба мороз зупинить повінь квітня,
Котрої наступ - бій за ширший ареал
Чекає аріїв історія новітня ?

Змінись - чи згинь, хто жить під снігом звик!
Весна розтопче рештки твого світу.
Посунься: відступає льодовик
Під натиском нищівним первоцвіту.

вогонь, який колись горів,
який тебе колись зігрів,
тепер приречено згасає,
а музика лунає.
в нікуди день беззвучно йде,
проміння сонця золоте
ховається за небокраєм,
а музика лунає.
стікає кров’ю серце твоє
пробите вражою стрілою,
душа поранена ридає,
а музика лунає.
зникають барви, аромати,
хоч звик завжди перемагати,
ти помираєш, все вмирає,
а музика лунає.

Если запомнишь о ком-то плохое,
А после другое добавишь такое –
Наступит день, когда из ерунды
Вырастет ком огромной беды.
Если прощенье сложить с пониманием,
Если вдруг взять и взглянуть с любованием,
И к нежному взгляду добавить касание,
Запомнить случайное, может, внимание…
И если так сделать ещё раз и вновь –
Из пустяка вырастает любовь.
…
Не страшно из мухи сделать слона,
Если в твоём сердце доброта видна.
Он точно будет в радость - твой огромный слон,
Коль не в посудной лавке появился он,
И ещё если слон – не медвежья услуга –
Подарок нежданный для близкого друга…

Задурманило - затуманилось,
задивилось в зіниці совістю,
розійшлося луною з марева,
на папері відбилось повістю.

Відгрішилося - замолилося,
перебралося в кожній кісточці,
стало відьмі чаклунським варивом,
настороженим вухом - вісточці.

Щастя вилилось - букви вивелись
на останній сторінці радості
із чорнила з вагою золота
дні розлуки пускали паростки.

Переплакалось - і ніяково,
і нікому не треба бачити -
як заграва дотліє з холоду,
а годинник насипле втраченість.

Повернулося - пригорнулося
та ударило в струни-здогади -
забриніло весною свіжою
та запало у пам`ять спогадом:

Як дурманило - затуманило
і кидалось в зіниці зливою,
та надіялось - може виживе,
щоби стати комусь ща-сли-во-ю...

22 Травня 2008

Відчиню вікно
І погляну у світ.
Запущу в кімнату
Яблуневий цвіт

За вікном
Розцвітають сади.
Полечу у весну,
Повернусь туди,

Де колись між травами
Весною блукав,
Для своєї милої
Фіалки збирав.

Повернусь до річки
Де два берега.
Річка ще досі
Тайну зберегла.

На правому березі
Там колись я жив –
На лівому березі
В перше полюбив.

Через тонку кладку
Кожну ніч ходив,
Я на тому березі
Кохання згубив.

Заросла стежина
І нема сліду.
Сяду я над річку
І там посиджу


Згадаю кохання
І свою Марічку,
Повернусь в кімнату
Попрощаюсь з річку.

ти у серці маєш камінь
я ж ношу з дощів намисто
перестрілися руками
на звороті свого міста

перестрілися назовсім
аж зросла в долонях м’ята
в спільне сплуталось волосся
подушка одна зім’ята

один в одному течемо
б’ємось в стінки трощим дамби
розганяємо нечемно
малюків морських сомнамбул

ми зіскочили зумисне
з колії експрес-відносин
носиш ти з дощів намисто
я ж ношу під серцем осінь

Ми цю ніч проведемо у почестях,
під рефремами слова "люблю".
В переповненім пристрастю "хочеться"
не залишиться й краплі жалю.

Стихне ліжко в мелодії звірення
і сховаються в одяг тіла.
Та вкрадеться холодне примирення
в усвідомлення втрати тепла.

Хай вокзал розповзається в потягах,
а "бувай" розбивається в стук -
бо відчинене серце для протягу
і "па-па" замість ласки - для рук.

І розірване небо між крилами,
та латає його самота.
Краще нам залишитися - милими...
З далі - доля моя - та не та.

21 Травня 2008

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

Мій голубе, мій соколе, мій друже...
Який незвичний, нетутешній тон!
Скипає цвітом і за святом тужить
у цих словах буденний лексикон.

Що я мовчу? Що я тобі говорю
в триклятій у житейській крутії?
Ми - хворі, хворі, безнадійно хворі
на недокрів'я ніжних почуттів.

Ми в потемках, як дві гіркі сновиди,
розлуки дві, одна жура-сльоза.
Кого ми любимо? Кого ми ненавидим?
Хто б нам сказав? Хто б тихо підказав

такі небесні, щемні, небайдужі,
такі звичайні людяні слова:
- Мій голубе, мій соколе, мій друже,
ти ще живий? І я іще жива...

В душі ні звуку,
як у мертвім лісі.
Лиш відголоски
слів зужитих
пташиним пір"ям
виснуть в порожнечі.

І рік тому, і через рік,
І рік по тому, відчуваю,
Як той химерний чоловік
Моєю пам*яттю блукає;
Так просто: недобив і втік
Ні там, ні тут його не видно,
Той жалюгідний чоловік
Зробив із мене жалюгідну.
В цілому все нормально, так,
Ніхто ж нікого не образив,
Лиш той незграбний, той чувак
Так зачепив, що не одразу
пройшло. Хоч не дитячий вік,
А я і досі в казки граю.
А той безжальний чоловік...
Він не повернеться, я знаю.

Не палю Пал-Мел - в загашці,
безголовий шпрот сопе у сні,
перець залежався в пляшці,
око залишаючи на дні.

Як сі занова нарожу -
буду гавкати на всіх Сірком -
морди (як-не-як) - не рожі
і до бари не біжать гуськом.

Кишочки заграли марша,
вітер вештається в Порт-Моне,
я - вже на хвилину старший,
але шляк потрафив не в мене.

Качка копнула по злиднях,
та іржа поїла бензобак.
Спи! А завтра - буде видно -
хто є риба - коли свисне рак.

21 Травня 2008

Давно когда-то баядерки танцевали
Пред грозным императором всего Египта,
Как Нил струились их прозрачные одежды,
Как песок пересыпались их движения...

Легко, как миражи, танцуя проплывали,
В немом восторге императорская свита,
Уж не могла их не желать, как было прежде,
Звон браслетов, причудливые видения...

И в ритм под паранджой глаза звучали,
Темнее, чем смола, иль эбониты,
И животы их маршем выбивали
Свой танец под очерченные ритмы

Давно когда-то император восхищался
Их грацией подперченной восточной страстью
Как тихий Нил, он их боготворил за нежность,
Как за пристанище для радости сердечной...

А танцы их ему твердили, чтоб рождался,
Беспрекословно опьяненный ихней властью,
Ведь императору простилельна небрежность,
Когда танцуют баядерки так беспечно...

И в ритм под паранджой глаза звучали,
Темнее, чем смола, иль эбониты,
И животы их маршем выбивали
Свой танец под очерченные ритмы

И вот, папирусом сложились руки,
Глаза опущены - окончен танец,
И весь Египет погрузился в скуку...
И Нил опять же превратился в глянец...

(з сучасної історії України)

Продажні наші «Регіони»,
продажна «Наша Україна»,
усе на гроші важать і на
чиновницькі погони.

За гроші ті – ягня забито,
все на терезах – задля крісла.
А від грошей у душах – криза:
у крісло мостять зад бандита.

31.07.06

Девочка девочке скажет всё
И мальчик мальчику тоже.
Девочка мальчику скажет всё
И мальчик девочке тоже.
Девушка девушке сказать может всё
И юноша юноше тоже.
Девушка юноше скажет не всё
И юноша девушке тоже.
Женщина женщине скажет не всё
И мужчина мужчине тоже.
Женщина мужчине навесит «лапшу»,
Мужчина женщине тоже.
Бабушка бабушке скажет всё
И дедушка дедушке тоже.
Но бабушка дедушке скажет не всё
И дедушка бабушке тоже.
Наше детство откровенно,
Но уже юность нас учит обману;
Нам зрелось не прожить без обмана-
Отсюда старость не откровенна.