(з книги "Ось опудало влади...")

Ти добре наївся
із нашої миски,
любові
з долоні попив.
Не зміг ти почути
народ український
і зрадив.
Це, майже, убив.

Нехай же до Господа
втягне за вухо
тебе твій народ:
«Чи Господь сотворив».
На борщ наш із печі
ти добре подмухав?
Їси не своє,
бо той борщ не зварив.

23.11.06

Стою посреди сна
Что делать мне
с этой луной
повисшей, как подруга
над лицом
смеющейся: ну что соня вставай!

И хочется проснуться полностью
Не только сон с себя сдирая
Но и обычную реальность слой за слоем
И тело надоевшее
И комнату, страну, планету
И свежестью в абстракцию
Вселенского ума вливаться
Свободой абсолютной упиваться
Рыча хозяйкой мира своего

Личико детское мелькнуло тут: - ты кто?

Ну, если кофичко готов
Сейчас же встану
проснусь, умоюсь, - бормочу
и поживу ещё тут лет 50
чтобы ответить кто я «этому ребёнку».

Всем известно это имя,
Отклик клина журавлей,
Ведь её зовут Алина.
Имя девушки моей
Столь могуче и прекрасно,
Как вулкан и в небе ясном
Стаи белых вольных птиц:
Локон страсти, шаль ресниц,
Сила духа, дух свободы,
Эти руки, эти ноги…
Ммм… Готов упасть я ниц,
В знак любви и уваженья.
Но затем с земли подняться,
Отряхнуться, разобраться:
Кто хозяин положенья.
Обаяшка с силой воли,
Сладкий мёд души моей,
Задолбала видно в школе
Всех она учителей.
Да… не стоит сомневаться,
Родилась Алина где-то,
И восьмое чудо света
Появилось на Земле.
С ней общаться интересно,
Провокатор: «Каким местом…»
Не приходится скучать.
Скажет все в лицо,
Хоть лучше б иногда и промолчать.
В общем, человек с хоризмой,
А хоризма безгранична.
Эх! Вручу ей это лично.
Пусть прочтёт и бровь поднимет,
Бровь поднимет, закипит,
Или, может, улыбнётся,
И улыбка словно Солнце,
Всех в округе ослепит!

Коли я стану
пенсіонером,
Зміню радикально
Власні манери:
На живіт гітару,
На лисину картуз,
І
Заспіваю блюз!

Коли вийду на пенсію,
Я перестану
Пити горілку
Великим стаканом,
Маленький стаканчик
Перехилю,
І
Блюз завалю!

Коли вийду на пенсію,
Боже – прости!
Я обіцяю –
Здам всі пляшки
Куплю собі острів,
Там поселюсь
І
Заспіваю блюз!

Коли вийду на пенсію,
Як доживу,
Лишу я жінку
Свою стару!
На молодичці
Я оженюсь,
І
Заспіваю блюз!

Як пашіє! А гори — мов пащі.
Сонце в небі ховає свій лик.
Пробирається лицар крізь хащі.
Він дереться крізь віття; він звик.

Чорна птаха все кряче і кряче,
Чорне небо. Морелевий ліс.
«Ти не йди, ти не йди, мій юначе,
Зупинись!». Він іде. Кроки. Тріск.

Теремок. Без дверей. Чорний-чорний.
А на ґанку самотнє дівча.
Чорні очі. А погляд — потворний.
Не дівча — павуча, потерча.

«Чом прийшов? Наче легко долати
Чорну стежку крізь темряву гір?
Нащо хочеш габу цю зірвати?
Подивись! Я даю тобі зір…»

Іржавець. Болота. В небі зірка.
Вовк завив, наче хто його звав.
І стікав ароматом горицвіт,
А Петровий батіг все куняв.

Купина із небесної пашні.
Пролилися на землю зірки.
Тільки тіні звивалися пташні,
І дерева були говіркі.

«Не підходь, як не можеш віддати,
Свою силу, свій гнів, свою млість!».
«Я віддам, все віддам. Як віддати?
Все бери, тільки дай мені вість».

Потерча подивилось крізь мару,
Крізь морелевий цвіт іржавцю.
І прикликало чорну отару,
А в руці простягло чебрецю.

«Залишайся навіки в цім світі,
І не май ти назад вороття».
Вмить розрісся буркун, його квіти
Устеляли шляхи в небуття.

І на тілі з’явилися цифри.
Знак-лентиго, чаклунське знання...
Сів візник. І розсунулись рифи.
Їде вершник, але без коня.

Їде вовком у світ незнайомий,
Бо назад всі шляхи розгубив.
І рокочуть небесні огроми:
«Чом ти долю свою незлюбив?»

Поринь зі мною в сни !
Давай підемо разом берегом піщаним,
Станцюєм румбу на піску,
Окутані легким туманом.

Давай побіжимо в зелені трави,
Нап’ємся пахощів, медових чарів.
Я коси розплету, вдягну вінок з конвалій
І вільним лугом ми полинем далі, й далі…

Давай ми злетимо в блакить небес,
Внизу під нами будуть білі хмари,
Вони підхоплять легко нас…
Чи хочеш ти,
Щоб ми так солодко літали? :)

Мій любий, ніжний друже,
Мій рідний ти, земний причал!
З тобою моє серце всюди,
Твоїх обійм тепло – моя душа.

Не відпускає мене, коханий,
Ти не пускай, як пташечку, на волю.
У грудях твоїх – сила і тремтливий жар,
І ніжність невимовна й спокій.

Так трепетно, так ніжно обнімаєш
І до грудей тих сильних
Пригортаєш, наче скарб,

І тихо щось мені розповідаєш,
Муркоче твоя біла кицька
На моїх руках…

Зимою квіти теж цвітуть!
Ось сипонули пелюстками
Білими у ніч,
Я чую, ангели сміються зусібіч,
Таке затишне й рідне небо!

Вночі, буває, також світить сонце
І з вуличного ліхтаря.
І в тому сяйві йдуть у танець
Сніжинки, зірки, ти і я…

До неба очі підіймаю –
І засипає сніг лице.
Солодкою й зима буває…
Так ніжно сніг мете…

Вночі, коли спочиваєш
По важкому дні,
Прийду до тебе, милий,
Я вві сні.
Я принесу тобі своє тепло
І поцілую солодко в чоло.
На втомлені плечі голову схилю,
Руками м’яко обійму.
Нехай тобі присниться
Неозора даль,
Блакитне небо,
Теплий вітер грається
З волоссям.
Білий голуб б’ється у віконце,
На горизонті золотисте світло –
Сходить сонце…

А під покровом ночі –
Пісня двох сердець.
Духмяна ніжність
Керує думками,
Цілує
Пристрасть у повіки
Солодкими тремтливими губами.
Зникає
У твоїх обіймах час,
Так тепло мене обнімаєш,
До мужніх грудей горнеш
І стукіт серця мого
Відчуваєш.

Ще тисячі разів зійде та зайде сонце,
І наші посмішки ще заживуть
У пам’яті ранкової імли.
Ще ніжний шепіт
З вітром пролетить світи.
Як роки пропливуть,
Сховаються у млосному тумані,
Згадаємо солодкі вечори,
Як падали каштани,
Як дощ співав старі пісні.
Так тепло очі твої палали,
І такі ніжні були руки твої…

Лиш тихі звуки тишу колихали,
Лиш ніжна музика звучала,
І голова твоя
На моїх грудях спочивала.
У легкій темряві
Духмяна свічка догорала…
Ти наче майже засинав,
Та потім очі відкривав і посміхався.
І мої руки ніжно цілував.
І час немовби зупинявся,
Весь світ на білому човні плив в даль.
Не обертався, не прощався,
Нас на одинці залишав,
А ти неначе знову засинав…

Із ніжним шелестом спадає листя,
На сонці ніжиться осінній парк,
Ранкове тихе безголосся
Буденний з серця струшує тягар.

На сонці теплому запахли квіти,
Із млосним шепотом запрацював фонтан,
Здригнулося повітря – впав каштан.
І хто сказав, що осінь –
Не пора любити?

Я думаю, ти повернешся
Свіжим ранком тихою ходою
І часточку твого життя
Ти принесеш з собою.

Я думаю, що ти прийдеш.
Як завжди несподівано, зненацька,
Подаруєш мені шматочок щастя
І ціле море ніжних почуттів.

Мені не скажеш про кохання
Та говорити й нічого не треба,
Адже я бачу, як всміхаються ангели з неба,
Коли ти дивишся в очі мої.

І тільки тихий шепіт…
Прилинув легко ,мов сиза вуаль,
Здригнулось повітря і полетіло
Кудись в мінорную даль…

І тільки тихе відлуння…
Сказало слів так мало,
Проплило нічкою і серцю до ніг
Все золото зірок поклало…

Так мало слів…
І тільки серце б’ється без упину
Не відпускати б твою руку
Ще хоч хвилину…

На небі рожевий серпанок,
Шепочуть квіти про світанок,
Десь гомонять старі ліси,
Ніжні вітри розвіюють тумани.

Гірською стежкою іде душа моя,
Моя душа ранкова,
Ступає тихо, як прозора тінь,
Щоб не збудити гори й Бога.

А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.
І мерехтіло срібне павутиння,
Горіло в полум’ї цілюще коріння,
Хтось тихо ходив старим садом,
Туман зливався із дурманом.
По озеру вальсував човен пустий,
Старі весла глухо скрипіли,
Місяць ткав доріжку для зір,
Вони по ній до озера сходили
І глухо світились в імлі.
А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.

Зов’ялими трояндами твої листи не пахли,
І не тремтіла при письмі рука твоя,
Та ніжність всю твою і ласку
З відкритим серцем прийняла душа моя.

Через тебе я море сліз пролила,
Не раз душа розривалась з одчаю,
Але й не раз від щастя цвіла
І з насолодою кохання вдихала.

Бувало, я мовчала й дивилась у даль,
А ти на мене дививсь й посміхався,
Мого волосся ніжно торкався,
І погляд твій з моїм зустрічався.

Коли ти був далеко,
Я серцем з тобою була,
Всю душу тобі віддавала.
Проходила вічність…

Як завжди не впору
Ти повертався.
Тільки на мить…
Мій погляд ловив,
А потім йшов знову.

Білий туман
В білому саду,
Тихий переспів,
Тиха мольба.
Цвіте ніжно сад,
Туга розквітає,
Віє легко вітер –
Печаль навіває.
Стікають з пелюсток
Краплинки роси,
Сльоза з очей стікає.
І вдалині десь
Гомонять ліси,
І невпинно тривожні
Думки гомонять,
Не стихають.
Вже сонце
На спочинок йде,
Ще один день
В архів відбуває.
Та смуток в душі
Тільки зростає,
Туга серце здавлює,
Туга і журба.

Лунає нота смутку,
Летить прозора гама,
Надворі листя шелестить,
І дощ блукає садом.
Ноти згортаються в млосному вальсі,
Голос тремтить, плаче гроза,
У пам’яті плаває день солодкий,
Той день, після якого прийшла гіркота.
Гама стрілою вверх летить,
Бушує буря, гримлять небеса,
Я в відчаї, вірю все ж: повернешся ти,
Прийдеш, обнімеш, захистиш від грози.

Якби могла я відьмою стати,
Свою душу природі продати,
Звільнити серце, крила розпустити,
В сизий туман легкий крок зробити.

Летким силуетом між шелесту трав блукати,
У пахощах зілля пливти, потопати,
І дурманіти, п’яніти, нектаром упитись,
Віддатись легкості, з вітром любитись.

У верховітті густому мрійливо дрімати,
Під шепіт містичний зелених зірок засинати,
На сході сонця прокидатись,
Холодною росою в тумані вмиватись.

Із теплим дощем балади співати,
Із ніжним вітром в меланхолійному вальсі кружляти,
Із повним місяцем перемовлятись,
Помалу в відьму перетворятись.

Убити час, припинити постійне чекання,
Востаннє поставити йому німе запитання,
В очі глянути – у відповідь мовчання,
Жінку відьмою робить лише нещасливе кохання.

... ми не вічні,
Ми з Тобою просто Ти і Я...
В. Симоненко
..............
Як страшно
зрозуміти
неповторність
душі і думки
голосу і тіла
минущість дня
кохання ілюзорність
НА КВІТКУ ВІЧНОСТІ МЕТЕЛИКИ ЗЛЕТІЛИ
як страшно
усвідомити вторинність
банальність вчинку
почуття
і слова
вже все було
і все ще буде знову
МЕТЕЛИКІВ ПОГЛИНЕ ЧАСУ ПЛИННІСТЬ

Полет шмеля над пропастью во ржи, мечты-кликуши,
Нет без ущелий высоты, морей – без суши,
Нет без молчания строки, без воли – плена,
Без ночи – дня, без холода – огня, без жизни – тлена,

Уж если падать, то, взлетев с горы, лицом в колосья,
А слушать лучше тишину, чем безголосье,
И быть готовым красоту отдать взамен, но…
Придумал кто-то радугу с дождем попеременно…

Постріл перший (моя тодішня дружина в мій бік):

Давай есть вместе соль - пудами,
И строить рай свой - в шалаше,
И не топтаться сапогами
Вновь по измученной душе...

Давай вдвоём смотреть на звёзды,
Искать там наши имена...
Давай любить, ещё не поздно,
И приближается весна!

14.02.2005г.

Постріл у відповідь:

Встругнути віршик, добре підгулявши –
Воно й приємно, і для сну корисно,
Я й сам практикував це завше,
Допоки Музу конкурент не свиснув

(Ну звісно ж, не без Музиної згоди
Вона ж бо жінка – чує де ситніше).
Тепер от – черезпеньколода –
Так патетично зроду не напишу.

Тож піст у мене – перейшов на прозу,
(Під чай і сухарі смакує гарно)
І вже про кучеряві верболози
Ось так от мило написати марно.

І сіль пудами, зорі - в Times New Roman…
Душа поналипала на халяви...
Це все чуже... Мені рідніша втома,
А інше все – та навіть не цікаво.

Перечитав. Лайно. Не ліпше твого.
Та що ж тепер - вже шкода викидати,
Хоч ні цікавого тут, ні нового...
...хоч "нафіг нада" - теж поставлю дату.

15.02.2005, ніч

Березень пробуджує берези...
Їм пора забуть зимові сни –
День чекає теплий і ясний.
Березень пробуджує берези.

Засвітились котики вербові
ніжним сяйвом віри й доброти.
Щоб знайшов до мене стежку ти,–
засвітились котики вербові...

Летіли лебеді над ставом
В холодну сиву каламуть,
Вставав похмурий ранок мляво,
Гойдали хвилі сонну ртуть,
Пір`їнка місяця пірнала
У хвилях тих, та ще бджола
У них знесилено кружляла...
Вже віджила.

На базарному майдані
Дивували чародії
Неймовірними ділами:
Літні люди – молоділи,
Змахом палички на вина
Перетворювали воду,
По-всілякому дурили
Давню матінку-природу.
Кришталева долі кулька
Скаже – вмреш, чи вийдеш заміж,
Рибка в склянці щось пробулька
Золота, коли спитаєш.
- Хто останній? Як це – запис?
Як – немає вже прийому?
Я ж хотіла ще дізнатись,
Що там – для сім”ї, для дому...
Загадати заповітне...
Віддавайте жменю міді,
Що платила! Хто я? Відьма?
Ні, із вами не поїду.
Сумно. Виплакані очі.
Семиквітку – геть на силос!
Хто посмів розбити ночви?
Я в царівни не просилась.

Я думала, що стихли грози,
Розтанув сніг, стекла вода.
Та лиш почую голос схожий,
Аж серце защемить. Біда...

Хотіла все забути. Бути
Без тебе, з кимось, вдалині.
Ти чимось так мене обплутав.
Ти завжди поряд. У мені.

У серці невигойна рана,
І вічний біль в душі моїй.
Ти за любов пробач, коханий,
Й за вірші - пам'ятники їй.

Назви мене так, як не боляче буде для мене,
А іншим незболеним словом Господь нарече.
Чого тобі треба, якої біди, супермене,
Коли вже від тої, що є, аж між ребра пече.

А я позбавляю свободи усі радикали,
Аби, порозкидані світом, блаженні, вони
З”єднавшись в єдину систему, рядочками стали,
І ми увірвали бодай би шматок таїни.

А хто і якого походження – марні то теми,
Пізнай, розчаруйся, кричи, та сльози не рони.
Чиї то проблеми, коли озвірілі тотеми
Обличчя свої змалювали з твоєї спини…

Звернусь до неба поглядом нескореним
І полетить у вирій дирижабль.
То покажи мені свою історію,
Коли тобі показувать не жаль.

Із ложки сліз просвітлено й замріяно
Підводним човном спокій виплива...
Якщо не жаль, то подаруй мені його,
Аніж казати правильні слова.

Тобі не втямить, віриш, не подужати,
О, друже мій, одружений з нічим,
Що однією фразою байдужою
Ти сам від себе вічне відлучив.

Мене ж, як холодильник, розморозило,
Ніхто й калюжі втерти не зумів...
Нехай тобі всміхнеться риба з озера,
Як їй не жаль показувать зубів.

2006

Течія днів безупинних підступно
Персонажі життя тимчасові проносить
Зі швидкістю потяга з шумом і цокотом
Залишаючи лиш стовбури пилу по собі

І звеш ти на поміч невпинно благаючи
Єдину хто здатен хоч в чомусь зарадити
Та не підвладна ця тимчасовість пам’яті
По піщинці вітром без зворотно зникаючи

Забуло швидко волосся твій дотик легкий
Світлий погляд по малу в очах розтанув вже
Тільки долоня все ще пам’ятає чомусь
Як тримала в поцілунку твою голову.

А нам же було весело, мабуть посміхалися
За руки тримались весь час їх гріючи
Скільки днів яскравих, ніжних вечорів
Напевно були у нас, десь там, в минулому.

Химерні тіні випали зі стін
Липке мовчання подолай віршами
Вечірнє небо малював не він-
Зніми ожину спраглими вустами

Рахуй до ста і стукіт двох сердець
В твоїй кімнаті знову пролунає
Зведи холодну тишу нанівець
І той прийде, хто лиш тебе кохає

Химерні тіні вгризлися у стіни,
Липке мовчання склеює вуста.
Вечірнє небо кольору ожини
Змагається із вікнами. До ста

Рахую мовчки. Стукіт двох сердець
Колись давно лунав у цій кімнаті.
Тепер лиш тиша зводить нанівець
Чудовий вечір, спогади багаті...

Володимир Мацуцький написав

Земля незорана тобою,
не сіяна твоїм зерном
не буде силою в двобою,
бо не тобі життя дано.
Бо не тобі земля і небо
і не для тебе рідний дім,
бо ти не робиш те, що треба,
ти сам в собі на самоті,
ти раб рабів, і все-то плачеш
і меч твій гине у іржі…
Своїм життям за все заплатиш,
якщо свої тобі – чужі.

Життя має дві сторони - чорну й біду,
добро та зло, інь і янь і т.д.
Н.Виноградська пише АНТИвірші саме в такому сенсі.
Тут так і проситься АНТИвірш
(оптимістичний):

Земля, що зорана тобою,
Засіяна твоїм зерном
Хай стане силою в двобої-
Бо це ж тобі життя дано.

Тобі, тобі земля і небо,
Саме для тебе рідний дім,
І все ти робиш так, як треба,
Тому й не сам ти у собі.

І ти не раб рабів, не плачеш,
І меч твій сяє без іржі.
Своїм життям живи , юначе,
Свої для тебе - не чужі

мала
ти нічого не бійся
розслабся
і отримуй задоволення

візьми мою
душу за руку
і разом пішки
пройдемось під столом

заглянь у дзеркало
струси того
що справа

і полетіли

тільки не забудься
повідомити усім
що нас більше
не буде

не можна ж
снитися на трьох
з’їсти усі квіти
де більше чотирьох пелюсток
півжиття писатися
з однієї букви
і зненавидіти джинів
лише за те
що носять сережки
у вухах
і п’ють пиво
маленькими жменьками

Як козака від жінки відрізнити?
Для цього треба лиш по чарці їм налити.
Якщо козак насправді є козак,
То у горілці він, напевно, знає смак!

Він чарку вип'є, хрумне огірочком,
Візьме сальця, помаже хроном ("моцний" хрін!)
І поведе розмову: про садочок,
Про реманент, про бджіл, про примхи цін…

І другу чарку він закусить салом,
А потім з'їсть кружальце ковбаси.
Він після третьої не скаже "Мало!"
А скаже: "Жінко, пляшку віднеси!"

Він важко працював, але пора - непізня,
Козак пригорне жінку й діточок
Та заспіває…І полине пісня
У тепле небо, просто до зірок…

А як же жінка чарку випиває?
Вона, по-перше, рідко п'є до дна:
Звичайно, десь з півстопки залишає
І репетує: "Ой, яка ж міцна!"

За тим - повітря похапає ротом,
Утре сльозу, розмаже фарбу на очах…
А другу, третю - п'є, як воду,
Четверту, п'яту, шосту - просто жах!

А потім, це вже як нап'ється,
Шукає ще горілку, б'ється!
Ой, куме, добре, що ми козаки
І не п'ємо горілку, як жінки!
1994

Бджола мала, та й та працює,
Нектар збирає, мед готує.
І ми не гірше од бджоли,
Даремно час не гайнували,
Птахам хатинки майстрували,
Усі старались як могли.
На диво гарні в нас шпаківні,
Кругленький отвір, стіни рівні,
Глибоке дно і товстий дах,
Зробили все, як любить птах.
Шпаки нам також помагають,
І гусінь, і жуків збирають.
Рятують наш зелений дім
Ще й співом веселять своїм.

Пташині звички ми вивчаєм,
І всіх до творчості привчаєм,
Бо знаєм, там нема науки,
Де вміло не працюють руки.

Під оком я вивісив червону ганчірку.
Вбивці, а може нової примари
У пошуках цілі ходьби він здолає це місто
Його рука шукає пари

Він дивно посміхався під звуки цих муз
Втрачені слова віднайдуть місця
Напевне коротші можливо гіркіші
Старші дорожчі друзі

Напевне за плече тримає ангел
Підставляєш руку холодній осені
Місту твого дитинства
Потрібні музики

Пошарпані фрази двох людей
Наступили на моє горло
За цим не стоїть совість
Напевне випав сніг

My personal' painkiller
Чому коли ти замовк я перестану дихати
Дожити до ранку воно як рана а може гангрена
Не знаю що краще, коли вірш злуски та пір'я

Вбивця болі, коли ти вбиваєш,
То гріх чи спасіння невдале?
Ти ж вбиваєш і не лікуєш
Ти не просиш і не травмуєш

Клятий лікар спідлоба просить нових
Я відстав від життя і сиджу на платівках
Вбивця болі, він рятує, він просить
Занадто багато для втіх і красивих пігулок.

Щось земне для панянки придумаю на ніч
Щось невдале програю на беззубій лірі
Закрити голову піском та ліричним маразмом
Напевне пробачать браття по вірі

Беззуба ліра, половина життя
Чомусь я віддав це життя в руки невдалі
З землі пропростає. Осінь накриє.
Саван знов білий, друзі навколо.

Пробачай все частіше, земне в тобі кличе
Стукай в двері свої і проси там добра
Не жебрач перед смертю, зуби прогнили
Знов прошу знову світла. Залишайся. Земна...

Занадто тривалі паузи
Зміна ритму чи знову синкопа
Я люблю коли в такт, але мало
Я не люблю слово "гидота"

Я боявся, коли був крихким
Я тримався за розпечене сонце
Мої знаки то символи - ноти
В моїх думках вже немає...

Доти ждеш відчиняючи двері
Поки лапаєш зраджену долю
Поки Долі нема я заграю в дорогу
І слово і доля і воля...

Коли пишеш за димом гарячим
Коли дотик цінніше цинізму
Коли визнав кілок над собою
Коли чорне -- це він,
А біле це -- ти і
І забути, бути струною

Коли немає чим крити козирі
Коли карти то здатність плювати у долю
Я піду серед лісу в краї де тихіше
Опаду восени і попрошусь на волю

Коли заради зради просиш крові
Коли заради волі два ножі у грудях
Коли ти просиш накривати очі
Землі заради неба попроси

Римується дорога графомана
Римується життя, пуста омана
Римується розумне і живе
Одне лиш слово випада і з ритму

Я ріжу перекладені слова
Я ріжу свої руки серед ночі
Це сон людини в злості
Це час покинув кості
Тікай від мене доле поза очі

Їх обличчя суворі, але без докору
Їх руки тримають на розі віків
Я дивлюсь в їхні очі, вони здаються без спротиву
Знову стадо гончих непрошених псів

Їх обличчя то книга де подихи й погляди
Їхні руки з оскалом, але без крові
На зубах частки снів і прощання з непроханим
Знов заграв у тональності, ніби твоїй

Все, до чого ти доторкаєшся,
воно не перетвориться на золото чи сіль.
Все, чим ти дихаєш...
У моїх жилах тече кров,
а не газ і тому при надрізі
ллється ріка, а не спускається пар.
Все, до чого торкається слово не горить.
Все до чого торкається перо вже попіл.
Можливо тому вірші -- це зола.
Можливо тому мій тембр високий.

----------------------------------------

Все, до чого доторкнулись -- воно у думках.
Все, за що вмирали воно у серці.
За що ти йдеш на сни війною.
Не в снах наука жити серцем.
Як не любив, то будеш золою
Як не вмирав, то будеш попелом
Напевне тому цінніше вода
Коли в пустелі маршують поспіхом
Все що справжнє не потребує образів
Все що існує то бачать ікони
Напевне тому серцеві краплі
Відповідь на серця молитви

Коли наступає відлунням грози
Щось запашніше трав на світанні
Коли вірш -- колискова; і запрошує сни
Промовляє шепотом при вітанні

Засинають слова навіть ті на вустах
Які вчора казались востаннє
Засинає твоє біляве й струке
Знову перше й останнє кохання

Все що було до тебе закопано
Все що було до тебе далеко
Я на небо дивлюсь і не бачу пітьми
Тільки в осінь пірнають лелеки

Там так глибоко
Зовсім плюшевим вітром
Знов повіяло, це, напевне, весна

Що, замріявся?
Ні, не навмисне
Так, замріявся. Це наче весілля
Дві корони, свічки і вуаль
Це лиш фото
З чужого до болю альбому
І не буде у ньому солона печаль

Десь в екрані мала у ромашках
Десь в альбомах ялинка і сніг
Новий рік, скатертина, і дорога не близька
Так буває. Вже вкотре. Проданий сміх

А їх вела вперед крилата мрія,
снагу п’ючи незайманих джерел.
Куди вона пливе, “Санта Марія”,
з Колумбових безстрашних каравел?

Вітрила їх несли до небокраю.
І де вона, обітованна твердь?
Хто знав, що їх Америка чекає?
Могла чекати безіменна смерть.

А папороть-трава не зацвіта на клумбі,
А вітер надима вітрила лиш відважним,
Америки сягають лиш Колумби.
Хвала безстрашним!

І ми з тобою, наче в синє море,
Поринули в кохання дивний сон,
Хоч знали — нам розлуку пишуть зорі,
Не поблагословить нас Мендельсон.

Та ми кохали! О, як ми кохали!
Мов перед смертю, мов останній раз!
Нам квіти грали весняні хорали,
І сонце усміхалося до нас!

Хвала безстрашним,
що без надії сподіватись сміють!
Хвала безсмертним,
що зводяться до бою знов і знов!
Санта Марія,
Колумбова зоря Санта Марія!
Санта Безсмертя, Санта Любов!

Замерзле від зими віконце,
Зігріє теплим поглядом весна,
Заграє зайчиком від сонця,
Краплина на щоці –сльоза…

Промінь твоїх вій торкнеться,
Розтане в глибині очей,
Поцілує у вуста,- ти засмієшся,
Спогадами пристрасних ночей.

Слова розтануть вранішнім туманом,
Торкнуться вух, як легкий подих вітру,
Закутані в мереживо обману,
Полинуть в нікуди з ранковим світлом.

Мине цей ранок назавжди без жалю,
Та знаю, - не забуду я ніколи,
Вуста твої, які мовчать- люблю!
І очі, що - люблю говорять!

Так хочеться у тебе загорнутись.
Укритися тобою, мовби сумом,
у тебе увійти, немов у тишу,
й зостатись у тобі.
Отак перлина
не хоче покидати мушлі.
Страшно.
І холодно, й нелагідно.
Мій світе,
куди пішов,
кому мене залишив?

Той чоловік, якого я люблю,
на тебе схожий.
Чи не тому блакитний погляд твій
мене тривожить.
Той чоловік – мов хвиля. Він такий
м'який і ніжний.
Мені явився, вибухнув, створивсь,
мов із молитви.
У нім горить невисловлений біль –
мовчання камінь.
Чого несила словом пояснить,
сказав руками.
А що рукам несила – те нехай
ховають вії.
Той чоловік, якого я люблю, –
то тільки мрія.