Піду до джерельця
Нап’юся водиці,
Не буду пити
З чужої криниці.

Наберусь наснаги з
З потоків гірських,
Не хочу і чути
Я сварок отих,

Що вічно, щось квокчуть
заздр"ять усім.
Завжди не довольні
Не стає, щось їм!

Надоїли чвари
Язики ці злі,
Як від них обмитись
І в якй воді



Скупаюсь в Черемоші
В його бистрині.
І змию весь бруд,
Стане легше мені.

Хотів би Квіткою
Цвісти в восени,
І лягти у сплячку
Не діждавшись зими.

Зиму би проспати
Спокійно у сні.
Пробудитись в лісі
Фіалкою на весні.

Навесні розпускаюся бризом.
А слова, наче крила погоні -
бо скидає душа чорну ризу,
бо життя потомилися коні.

Стигне, страчена стрілами тиші,
насторожено в думці стихія.
Христограму між зорями пише
те, що в правді добром стужавіє.

Тихне стогін, та стуга розрада -
стугоніє приречено враза,
із ладами усе не до ладу,
бо проникливість у метастазах.

На три крапки у долі підказок,
отченаші до ран заяложу -
затираються з віком образи,
пригортається ласкою - божа...

Та нема, як жагою вдихнути,
розчинитися в серці журбою.
Погляд - нетто, у відповідь - брутто.
Я прикутий до неба собою.

2 Квітня 2008

“Ну, Софійко, як тут справи?
Кашу з'їла? Молоток!
Допивай своє какао,
Й можеш бігти у садок!

Чобітки узула, доцю?
Та без пустощів дивись:
Вранці був надворі дощик,
Тож гляди не забруднись!”

От минуло чверть години —
Мама вийшла до дочки.
Бачить — повсідались чинно
У пісочниці ляльки.

Поряд — в іграшкові кружки
Щось їм доня налива...
“Леле! Доню, ти в калюжі
Не купалася, бува?

Бруд на лобі, чорні руки...
Наче вже і не мала!
Нащо ти оцю грязюку
У кастрюльку налила?

Марш негайно мити руки,
Чи поставлю у куток!”

“Мамо, це хіба ж грязюка?
Це ж какао для ляльок!”

Рада б зняти — не знімається,
бо зрослися половинки.
Моя кара називається —
імідж сильної жінки.
Це тепер називається іміджем:
хоч у бій, хоч на конкурс краси.
Це коли тобі усмішку виріжуть
на обличчі ножем — і носи!
І носи тепер — не знімається,
хочеш кров'ю, а хочеш — помадою
домальовуй, аби гримаса ця
чи була, чи здавалась правдою.
І аби була природною
ця приваблива картинка.
Ой, як мені в ньому холодно,
в цьому іміджі сильної жінки!

Вечір. Вулиця. Ліхтарі.
Тиша згаслої запальнички.
Вечір. Вулиця. Ні душі.
І у вікнах уже ні свічки...

Слід у слід цигарковій дим.
І самотність, як сторож вічний.
Вечір. Вулиця. Нікотин.
Сльози. Дощ. Наче води стічні...

Знесилився увесь мій організм,
Неначе ланцюгами скуте тіло
На волю рветься. Впертий егоїзм
З безсиллям б»ється. Вже світило
В кінці тунелю бачиться ясне;
Мов книжки сторінки перед очима
Життя назад гортається. Сумне
Лишається позаду, за плечима.
Лише приємні спогади в цю мить
Витають в голові вже так несміло
І серце вже не чутно стукотить
Й без ланцюгів вже нерухоме тіло.

Безкрає небо сірим полотном
Край наш оповило, сивиною наче
Вкрилась голова. Холодним сном
Весна заснула й сниться їй, як небо плаче.

Холодним потом вкрилася весна
Від сну сирого, мов ранковою росою.
Заснула босоногою вона
І застудилась. Наче мутною по щоці сльозою

Та нежиттю полився дощ із неба,
Поривним вітром стала пчихати природа.
Хвора весна з питанням: Треба чи не треба
Народу хвороблива її врода?

Пташиний голос кашлем та хрипінням
З грудей весняних гострим кричав болем.
Зів’ялих в холоді квіток сплетінням
У вінок застуда ходить по веснянім тілі, наче полем.

Поцеловал мне руку на прощание,
И слезы веером на пальцы улеглись;
Мы ждали время, каждый с отрицанием,
А не дождавшись быстро растеклись.

Зеленый чай и лишь воспоминание,
И тает гнев, как облачный каприз...
Целую руку ветром на прощание,
К тебе же прикоснется только бриз.

Слова пусты, когда они без чувства,
Глаза молчат, когда не любят.
Существовать - как это грустно.
Мы будем жить. Мы - Люди,
Пока мы любим.

15.12.06

Зелена Неділя. Дівчата стрічають весну,
Від хати до хати із піснею водять тополю,
Барвисті віночки з квіток лугових, полину,
На воду пустивши, випитують в річеньки долю...

Зітхнула русалка... Ох, як же давно це було.
Я теж так гуляла – струнка, мов тополя, висока.
І жито цвіло і гуляло у святі село.
Віночки на воду... І річка швидка і глибока...

Не милий голубить тепер, а бридкий Водяник.
Розплетені коси, колючий вінок з очерету.
Тут тихо, спокійно я свій вікуватиму вік
У хвилях холодних і зілля густого тенетах.

Сумує русалка і тане, неначе свіча.
Їй чеше волосся велика луската рибина.
І бавить небога маленьке своє потерча...
Ой люленьки-люлі, нехрещена бідна дитино...

Скажіть побратими
Питаю у вас,
Чи Нато, Росія,
Що краще для нас?

Чи хочемо в мирі,
В дружбі проживати
Чи може потрібно
Кудись глобалізувати.

Чи іти до Росії,
Чи іти до Нато.
Чи хочемо мало,
Чи хочемо багато.

Не мало ми хочемо
І багато теж.
Хочемо у світі
Свій мати престиж.

Хочемо, щоб нас
У світі поважали,
Про Україну нашу
Глобально всі знали.

Нам не потрібні
Союзні раті
Ми ґаздами будемо
У себе в хаті.

Усіх людей світу
Будемо любити.
Хто побажає -
Будемо дружити!

Краса життя - то лiтнiй ранок
Ступив на дерев'яний ганок,
Вiн вiкон контури рiзнi
Означив чiтко на стiнi.
Неспiшно Юра сiв до столу
Малого огiрки посолу,
Картоплю з салом молоду,
Малину зiрвану в саду
I з свiжим маслом ячну кашу
Хвалив, а з ними i Наташу.
Нарештi вiльний вiд турбот,
Вишневий випивши компот,
Коханий покiнчив з снiданком.
Прихильний до дружини ранком
На себе в дзеркало глянув,
Всмiхнувся щиро, одягнув
Сорочку в липовi листочки
Поцьомав швидко милу в щочки.
Вернутись обiцяв в обiд
За мить його розтанув слiд.
Не гнiвить неба дужий вiтер,
З цукрових хмар не ткає лiтер
Слiдкує котрий час згори:
До мами, тата, до сестри
Наташа вгостi йде, без справи,
Зате якi музичнi вправи
Об брук її б'ють каблуки
Здалеку видно що смаки
Й талант чужа дружина має
Та тiльки не того кохає,
Коли кохає, бо вона
Останнi днi чомусь сумна.
Та годi, не допустить Юра,
Щоб жiнка залишилась хмура.
Знайомих, друзiв, рiдних всiх
Уже вiтає щирий смiх.
В її душi царює спокiй
А гордiсть в радостi глибокiй
Не вiдтиняє згубних чар,
Тривог недавнiх згаснув жар.
Частує мати старшу дочку
Волосся гладить, гладить щочку
Напевно знає - докорять
Причин не має доньцi зять.
Прийшлося б довго рахувати
Хороших хлопцiв, що вiд хати
Наташу ще не так давно
Водили в школу чи в кiно.
Хоч Юра - не втiкти вiд правди,
Повагу проявляв не завжди
I серед iнших всiх забав
Наташу часто забував
Та мати дочку вперто вчила,
Щоб щастя та не упустила.
Найбiльший викликав захват
Посадою, зв'язками сват,
Це ж треба так, в усiй окрузi
У нього лиш повага й друзi,
Що важливiше за любов
Достойну вибраних промов.
Любов в нас стерплюється з часом
Хоч би й родився ловеласом.

* * *
С полузатертых арабесок гобелена,
Туманных бликов и цветных картинок,
Тончайшей невесомой паутиной
Снуется рифм причудливая вязь.
Неведомо таинственная связь
Меж яблоком , Парисом и Еленой -
Так Ариадны нить ведет из плена
Ночной звезды седого паладина.

* * *
Месяц длиннейших ночей
причаровал, книгочей,
пропастью...время и мрак,
с вечностью злая игра;
тихим наивом звенит
страсти печальный зенит;
Жизни нежданный каприз,
словно малиновый бриз
шепчет и благодарит -
переживи и...умри!

* * *
Дождь превращается в дрожь...
Светлый и радостный лик
В душу мою проник.
Шепот в последний раз
Вздрогнул, вздохнул и сник.
Серая дымная брошь
Мимосмотрящих глаз.
Вечером в Яблочный Спас
Прячутся неспроста
Звездные очи Христа.

Не рань мене місячним сяйвом у серце,
Ти, ноче предивна, – немає вже сил.
Хай кригою вкриє солоне озерце
Тих сліз, що в’їдались у стоптаний пил.

Скрий зоряне небо у мороку хмарнім,
Пісні солов’я – в шумі бурі сховай, –
Душі розіп’ятій цей спокій намарний.
Чого ж вона прагне? – Нічого… Нехай...

Хай бісяться з люті сплюндровані хвилі,
Хай стогне у муках пологів земля –
Моїх почуттів воскресити не в силі
Вони. І ніхто. Вже їх попіл встеля.

Затягнеться серце черешневим ґлеєм –
Не вік же йому провести у журбі.
Лиш того, що було між нами, не склеїм:
Простив я тобі, лиш не можу – собі.

Там ранок був холодний і похмурий,
здавалось – до весни не добрести.
А тут, в долині, геть зима майнула
і сакури наважились цвісти.
У наших горах ще сьогодні зимно,
ще від морозу щуляться бруньки,
сніги повзуть повільно з верховини
і каламутять течію ріки.
А в Ужгороді вже весна квітує!
Душа відвикла за оці роки
від раннього тепла – і ось мовчу я,
збентежена цвітінням пломінким.
Колись отут рожевим ароматом
весна і юність пОвнили буття.
Ми вдвох шукали, наче хіроманти,
в долонях міста лінію життя.
... І знову на побаченні із квітнем
в минуле пам’ять прокладе мости.
Тут лиш для нас ці сакури розквітли, –
так, як ніколи їм вже не цвісти.

Знаю, що не рушила там крига ще,
Все одно, з-під снігу, що вдалі...
Дайте, дайте трохи, хоч півпригорщі,
Київської чорної землі.

Тут для неї виплету я кошика
З довгих ниток найдорощих мрій,
І до неї помолюся пошепки
При зорі тремтячій і блідій...

Ту, що вже повисипалась з пам`яти,
Покладу я в себе на столі -
Вистарчить, щоб зовсім не зів`янути
Навіть жменьки рідної землі.

Я її розміряю наперстками -
Порошинки радості й жалю,
І собі на груди замість хрестика
У малій торбинці почеплю.

І коли давитиме гадюкою
Чужина, що аж крівиця бризне, -
Серцем в рідну землю я постукаю,
Як у браму золоту Вітчизни.

1952

Сонце променем землю мацає -
Чи нагрілася вже, чи ні.
Виглядають когось акації
Ген, над вулицею в далині.

І їм добре вести на вулиці
Між собою листяну річ,
Тільки ж вітер нахабно тулиться
До оголених білих пліч.

Тільки ж липнуть з своєю ласкою
Надокучливі бджоли й джмелі...
Сонце котиться вічною казкою
І по небу і по землі.

1948

День розлігся, немов у труні,
У долині великого міста,
І дерев коругви вдалині
Лопотять позолоченим листом.

А людей безбережна ріка
Шумно плине і плине, і плине,
А у небі хмарина важка -
Чорне віко немов домовини.

Скоро кінчиться вже метушня
І бездонну ми вигребем яму.
І на гріб непотрібного дня
Кинем землю своїми руками.

Розійдемось по різних путях,
Дожидаючись власної смерти,
А над нами нахабно й відверто
Буде всюди сміятись життя.

1950

"Боялася завжди
Піти і не прийти..."
ЛЕСЯ РОМАНЧУК

Я не хочу, щоб ти зупинялася
Перед вибором і дорогою
Щоб улесливо-добрих боялася
І розлуки вкривала тривогою

Щоб лякалася ночі за вікнами
І примар, що у душу оскомою
І людей, що здавалися рідними
А сьогодні лиш малознайомими

Ще зміїних очей
І паскудних мишей
І загублених снів
І холодних вітрів
І надій
Між роками
Розтрачених нами

Ти не бійся,зумій
На долоні своїй
Стерти лінію долі
І нанести без болю
Шлях без лагідних слів
Без собак, павуків
І без пострілу в спину
Ти не втратиш людину
Між доріг не загубиш
Ти проб’єшся, ти будеш!

Тож іди і не бійся нічого
Хай позаду згорають мости
Бо попереду хресна дорога
Яку з гідністю треба пройти
А боятися – значить упасти
Це , повір мені, гірше
Як вкрасти

Коли з журбою я на герці
Творю на чужині вірші, -
Дві матері в моєму серці,
Дві матері в моїй душі.
Одна - це та, що породила
У тіні київських воріт,
А друга та, що научила
У горі пізнавати світ.
Одна сивіє в пустці-хаті,
Чекаючи мене з доріг,
А друга на хресті розп`ята, -
Не лиш за мене, а за всіх.
Вони обидві у тривозі
Терплять наругу, муки, гніт,
Стоять і досі на дорозі,
З якої я пішов у світ.
Якщо їх взять і розділити
В житті, у помислах, віршах,
То перестане серце битись
І буде проклята душа.

1953

Боялася завжди
Піти і не прийти,
Глибокої води,
Украденого щастя.
Людської глупоти,
Сліпої доброти,
Святої простоти,
Що гірше, як украсти.

Боюсь гірких розлук,
Липких нечистих рук,
І серед ночі стук
Збавляє сну надовго.
Боюсь нічних примар,
Лихих циганських чар,
І як згаса ліхтар,
І довгої дороги.

Боялася мишей,
Самотності ночей,
І лагідних очей,
І пострілу у спину.
Боюсь отруйних змій,
І чорних довгих вій,
І втрачених надій,
І втратити людину.

Боюсь тривожних снів,
Боюсь ласкавих слів,
Ще більше, як собак і павуків.

Для тебе поезія — це інтим.
Я так не вважаю, тому
Всіляко намагаюся розділити з тобою
Свої почуття...
Натомість ти закриваєшся,
Наче щур в холодильнику
З’їдаєш нездійснені мрії
Не давши їм навіть достигнути...

Ти — сильна й непохитна.
Проте це не допомагає тобі
Легше сприймати майбутнє
В якому ти, певно, вбачаєш тривогу
Завтра буде так само, як і сьогодні
Щирий погляд, тепло, поцілунки
І лишень кров не тектиме так гаряче
Тому що ми постаріємо на цілу вічність...

Листопад — це найкраща пора для гав
Саме в цей час вони почуваються абсолютно вільними
Їхню свободу не обмежує
ні людська тупість, ні літаки у небі
А їхній лет непоспішний та,
навіть, трішечки філософський

Листопад — це ще не зима, але вже не осінь
Крила птахів наливаються кров’ю
Щоби зірватися у небо
Але спокій та тиша опалого листя
Їх повертають згодом на землю
І вони розуміють,
Що Небо — не триватиме вічно

Світла дорога.
Зоряні сходи на небеса
Твоєї кар’єри шлях
(Побійся Бога!)
Устелений душами скривджених
Якими скористався ти

Ти тримаєшся посту
З надією, що будеш прощенний
За всі твої злодіяння
Ти не їси м’яса
Не вживаєш алкоголь
Тимчасово не зраджуєш з жінками
(Хоча собі ти вже зрадив дуже давно)
Ти сподіваєшся очиститися
До Великодня духовно
Так і не зрозумівши
Що гріхи не вийдуть з тебе
Разом з сечею і потом
Найбільш вірогідніше
Їх позбутися з кров’ю
Але тут умикається світло
І ти згадуєш, що ти на зйомках
В черговій стрічці
про балканських циган
Еміра Кустуріци

«Хліб – всьому голова!» Громадяни, не час
Через ціни на хліб хвилюватись!
Ми пишатись повинні: нарешті і в нас
Голова почала цінуватись!
***
Любовні втіхи не завжди безкарні.
В моїх знайомих розламався вщент диван!
Кінець утіхам? – Сподівання марні!
Не зупинилися ні Галя, ні Іван!
***
З обійм Морфея легко я звільняюсь:
Для мене спати – марнувати час,
В обіймах жінки – не винюсь, не каюсь –
Бувати хочеться за разом раз!
***
Добро повинно бути з кулаками!
Як кулаків міцних не маєш ти,
То наділи своє добро ногами,
Щоб міг при небезпеці утекти!
***
Біжу! Вже сил недостає!
Де ж фініш?! Аби знати,
Що стрічка фінішна не є
„Розтяжкою” гранати...

По небу пролітає м`ясо
викрикує так смачно - "кря".
Я витягаю прибомбаса
і видаю із цівки "трях".

- Ну, драбе косолапий - в воду!
Заціпив зуби і вперід...
Ці літуни летять зі сходу,
а все, що звідти - то обід.

Сірко насупив погляд, сука,
вичірхує на світ блоху -
який ж той Зеньо западлюка,
най сам в багнюку лізе, - "Фу!"

1 Квітня 2008

На галяві лісній між некошених трав,
Де частіше ведмідь, ніж людина, ступав,
Ген під тінню товстих і розложистих віт
Мандрівний ґаволов загубив Самоцвіт.
Звірам байдуже до Самоцвіта того -
Йшли собі по траві і топтали його.
Але раз забрели на галяву Митці -
Усіляких красот превеликі знавці!

Зразу "Ах!" вони й "Ох!" - і мерщій почали
Рвати квіти усі, що там тільки росли:
"Ця прекрасна, а ця хоч негарна, проте
Як у воду встромлю - ого-го розцвіте!" -
Так з усмішкою всяк про рослини казав,
А на той Самоцвіт і не кожен зважав;
Якщо хтось і хапав його в руку навгад -
Навіть не роздививсь, а вже й кинув назад.

Камінець не стерпів: "Та мене ж ви візьміть
І на сонце з тіні просто перенесіть.
Роздивіться лишень: я не брили шматок -
Маю справжню красу, ще й не згірш од квіток!"
Реготались Митці, що аж гаєм луна:
"Ще й патякає, бач, каменюка страшна!
Та ти ж мертвий, а всі квіточки ці - живі!"
І красун-Самоцвіт залишився в траві...

Запитає читач: а яка тут мораль?
Та у когось "поезія мертва, на жаль"...

Он не мыслит себе завершения
Он один в Кали-Юге на склоне
Мастерит из досок и гравия
Сверх-звуковую качелю
Что перенесёт
Его и детей
Оп-ля-ля
На ту сторону.

на дні кухля така
глибока печаль
а я не вмію плавати

а ти п’ялиш на мене обручку
і кажеш що це мій
рятувальний круг

а ще кажуть
що у моїх очах
янголи крила полощуть

а ще кажуть
що у моїх очах
усі бісенята потопилися

а ще кажуть
що я схожа на річку

насправді ж
я риба
яка не вміє плавати

хочу згадати
як слухати тишу
без мікрофонів і диктофонів
хропіння серця й інших рим

хочу згадати
як бачити простір
без моніторів і коридорів
бинтів лабіринтів
й інших стін

лікарі кажуть
бери окуляри
біноклі моноклі дзеркало краплі
вікно врешті-решт
а мені скла не видно

а воно ж собі знає
як то воно
лежати на стерні
між рядком і небом
навіть якщо оберемком сіна
навіть якщо під іклами вил

хочу згадати
як пахнути
завтрашнім молоком

(з книги "Ось опудало влади...")

Навибирали вас з лайна потроху
оті, що й досі є лайно.
Чужинцю дякуйте, суцізі, лоху,
совку, який в лайні давно.
Звичайно ж, ви не українці:
кого обрали, хто обрав.

Що треба вам? Які гостинці –
із нашої біди, із нашого добра?
Та ви ж давно всіх обікрали:
чого немає – не вкрадеш.
Чого вам в Україні мало?
Яких не вистачає веж?
А, може, тягнете до рабства?

Раб-українець – це якраз
для комуністів і для панства,
та й гроші є у тих зараз.
То хай панує ота погань –
їй і вклонитися не гріх:
дала ж колись вождя і бога
і гроші дасть, хоч на горіх!
І шлях свій будемо ми мати,
щоб хоч кудись ішов народ,
як Україна вже не мати,
а шлях ще біля Жовтих Вод.

«Нема ж любови, нема ж згоди
Од Жовтої взявши Води;
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали».*

Хто за чужі подався гори,
хто до своїх не підійде,
хто вже згадав голодомори –
забув своя країна де,
де українець, де суціга,
чужинець, що країну гне...
Шлях до майбутнього – то фіга,
як на шляху згубив багнет.
Ти українець. Не дай, Боже,
свідомість втратити: хто ти –
в раби скують, в скоти, бо кожен
прикутий вже до срамоти…
Рубай ланцюг, ставай на крила,
бери найкраще від життя,
жени оті паскудні рила
і після них змети сміття!

25.10.06

*З «Думи пана Гетьмана Мазепи».
У битві під Жовтими Водами Б. Хмельницького
з поляками (1648) на боці поляків
воювали частини українців.

вбравшись у атлас нічної покрови,
грізний мисливець виходить на лови -
істини зерна добути з полови -
здерши личину з примарного зла,

вкласти до ніжок прекрасної дами,
стати героєм бурхливої драми,
бути шанованим нами і вами,
лаври повік не знімати з чола…

що ж за прийоми - на інші несхожі:
вирвав з корінням палаючі рожі,
перепелине гніздо розтривожив,
постріли сипав із лютим лицем,

далі від істини, близько до краху…
дав звіролов небувалого маху -
трапив до вовчої ями, бідаха.
Нащо ж виходиш на лови…сліпцем?

Коли ми закінчили,
«Теплий прийом».
Дістала Ти товстий
З полиці альбом.
«Давай погортаєм,
Дивись – гарні хлопці,
І всі мене знають,
Були в мене в гостях»
Щелепа відпала,
Покрився весь потом,
Коли Ти сказала,
що я в Тебе сотий!
Я сотий, я ювілейний!

Всі однокласники,
Хлопці з під’їзду,
Плюс ціла секція
по джиу-джитсу!
Я сотий, я ювілейний!

Чотири ді-джеї,
Два гітаристи,
Сторож з музею,
З Полтави туристи.
Я сотий, я ювілейний!

Даїшники товсті,
П’яні хірурги,
Пихаті поети
і драматурги.
Я сотий, я ювілейний!

Хлопці смагляві
Із Пакистану,
Хакер був навіть -
Розмножувач спаму.
Я сотий, я ювілейний!

Я знав, що не перший
Було б надто просто.
І от, вже не радий,
що згодився в гості.

На сходi сонця щедрий лан
Колоссям розiтнув туман,
В їх гущинi глядить Наталка -
В обiймах свекра дiва палка.
Ii бiлява голова,
Зеленi очi як трава
Враз стали одночасно сiрi,
Вiд жаху плями йдуть по шкiрi -
Це не студентка, це сама
Наташа, скута обома
Руками, в землю вперлась, слаба
А до лиця, як бридка жаба
Притиснувся холодний рот.
Тут стався новий поворот
I мiцно, зовсiм вже не грубо
Чиїсь вуста цiлують любо,
Її в вуста, минув озноб
Лиця торкнувся теплий лоб.
Живим вогнем всмiхнулись очi,
I чуть в тишi слова пророчi
- Де ти там я, запам'ятай,
Де ти там я з тобою, знай.
Наташа слухає Миколу
Вони удвох йдуть знову в школу
Тримае вiн її портфель
Його втiшае її трель.
Цвiте бузок i черемшина
Вона школярка, не дружина
На нiй бiленький фартушок
Останнiй в них шкiльний дзвiнок.
Озвалось вороняччя хором,
Видiння змiнилось мiнором
I однокласник вже другий
Танцює з нею вальс шкiльний.
Докупи збилися аж троє,
Один оставсь, пропали двоє,
Назустрiч їй ступає крок
На руки почепив замок.
Оскал не стримав, похiтливi
Вуста уп'яв в вуста красивi.
Свекр перемогу святкував,
Без сорому її ласкав.
Вона кохана i жадана
В його вчепилася вся п'яна,
Довольством повниться без мiр
Багатство й сила тiшать зiр.
Вони вертаються в це лiто
В молочне, недостигле жито...
Вривається жiночий стон
В дорослий i щасливий сон.

Прислухайся до тих, х то є.
Вода по колу.
Кола по воді,
ми – ліхтарі.
І світиться душа.
То жар,
то дощ,
то холод…
І наші дні
в цій безкінечній грі.

Іду своєї школи коридором
Колись таким широким, а тепер…
Спіймав себе на думці –як же скоро
Ми виросли? Хтось спився, хтось помер…
І вже чужими стали рідні стіни,
І відійшли у вічність вчителі…
Тепер вже ми самі є «ковалі»,
І кожен з нас в своїм нещасті винен.
Хтось утвердився з-поміж нас в житті, -
Один поважним став, а інший скромним,
Літа минули, - світлі, золоті,
І знову перед нами – невідоме.
А юнь все та ж – грайлива і хмільна
Від щастя, що попереду чекає.
Розчарувань ще спробує вона,
А ми до них лиш в споминах вертаєм.
1993

Новітнім рабам
Замість хліба – раптова мівіна,
Замість театру – блакитний екран.
На кухні побріхує радіо.
Звичне в новинах.
І ніхто не полічить ран…
Правда, якої нема.
Час контрреформ затягнувся.
Для лицемірів - щонаймиліша доба.
Раптом обірветься сміх.
У настороженім вусі -
Шум політичних забав.
І місто у вікнах читає,
Про те, що не пишуть газети.
І плачуть в кав’ярнях поети.
І демонтують клепсидру,
З якої себе розпивають…

Як місця не знаходжу від печалі,
І кожен спогад - все, що в мене є,-
Мені лиш ніжність чарівних конвалій
До розпачу вдаватись не дає.
Згадаю знову в самоті вокзальній
Отой твій погляд, - щирий і ясний,
І найдорожчий дотик губ прощальний,
що білим птахом розбиває сни.
Зимова ніч щось лагідно шепоче,
Сліди розлук ховає знову сніг,
І навіть вітер заваджать не хоче
Сніжинкам тихо падати до ніг.
І квітне жаль трояндами сумними,
І знову в серці смуток через край.
Серед людей з байдужими очима
Не залишай мене, не залишай.

У цьому місті балаган і вічні стреси,
Хіп-хопом котися під вікнами шпана.
У модернових перевулках тіні креслить
Щасливий бомж, що просто так – весна.
В його кишенях причаїлась порожнеча
Він з урни визбирав чиїсь жалі й слова.
Йому учора напророчив вітер втечу,
І шамкав дощ, про зиму, що була.

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть спомини ніколи –
Завжди щось коїться в душі
Коли проходжу біля школи…

Мені ніколи не забути
Той жаль в очах твоїх і біль,
І відчай в серці, як отрута, –
Що не допомогти тобі,
І щось змінити – годі, годі
Останнім потиском руки…
*************************
Цвітуть черешні на городі,
Сідають бджоли на квітки.

Я люблю своє місто: клубочок запилених вулиць,
Намистинки капличок, суцвіття околиць і площ.
Здичавілі алеї і парки недбало згорнулись
Під захмареним небом, яке випромінює дощ.

Тут натхнення вирує і музи гуляють за руки
І малюють художники сивий, обвітрений Стир.
Пам’ятає бруківка закоханих радість, розлуку,
Знаю, вірити важко, послухай мене і повір.

Стир - річка, що тече через місто.

(За мотивами Тетяни Р.)

Коли я п`ю - шалена і п’янка,
зодягнена у світер вверх ногами.
Величні пишні профілі задка,
такі, що не пролажу в браму.

Хитаю ним на всі, шо треба, боки,
його танок граційний і грайливий.
І він, хулєра, дороста щороку,
несучи комарів-коханців зливу.

Хода його то рипна, то дрімка,
вона така собі відверто-млиста,
Подивиться - завмре, мов слуп Лука
із поглядом в котузії танкиста.

Задок масують пальчики і море
вотої насолоди - біля бари
зірвати чувака же добре впоре...
а як не впоре - то візьму за бари.

Авонія Шанель в повітрі лине,
я злапала таксі і кузов сів.
У мене вочи нинька сиво-сині
і погляд мій, неначе в мами псів.

То хлюп, то хляп, то тіко перші квіти,
а з кавалєром - так бракує сну...
Забігли в ґумку непочаті діти,
а я палку любов так важко мну.

31 Березня 2008

"Слово, моя ти єдиная зброє"
Леся Українка
Слово запродане, ти вже не зброя,
слово - ти рабське, примирливе, нице,
формою й суттю розбите надвоє,
слово двозначне, слово дволице.

Голос твій де непідкупний і грізний?
Слово, ти - слово, що в бій підіймало?
Мабуть, брехня, що ти мури ламало -
голос твій зараз фальшивий і слізний.

Люди вже вірять тобі через силу,
навіть коли ти без сумніву щире,
скільки разів ти неправді служило,
скільки довірливим збавило віри?

Слово, а може, ти просто безсильне
душу людську загрубілу пробити,
душу людську, до фальшивості схильну,
може, щирішою вже не зробити?

З горя нап'єшся, п'яним заплачеш.
Слово! Ми гинем з тобою обоє!
Ти - через фальш і примирливість свою,
я ж через те, що так мало ти значиш...

1980

Я думав, що за ніч створив
щось винятково шедевральне,
що написав щось геніальне,
щось нове світові відкрив.

Та зранку в світ відкрив я двері,
і прояснилась голова:
"Це всього-навсього слова.
Слова на тлінному папері."

Слова, до того ж. не мої,
бо жодного нового слова
я не створив, бо є вже мова -
народ давно створив її.

Яких ми не сягли б висот
і що б нового не створили,
і що б про це не говорили -
творцем найпершим є народ.

Перлина звуку у мушлі вуха,
видушуй душу і серцем слухай -
як Паганіні в погоні з тінню
перелітає на пальцях зграя
акордів тлінних.
У в`язах застум - застиглі яси
повагом важать задуху духу,
порив натхнення, пора прозріння
здвигає вправність, мов повінь в плавнях
ріки коліна.
Днедавню втрату п`є снажне скерцо -
громаддям громів облите серце,
несе в приполі не небо долю,
а жовтожари - осінню кару,
благу провину.
І так дитинно вітає осінь,
вчуває вчуле кохання босе.
Стужава туга, немов ядуха.
Від крихти звуку чманіють рухи...
та небо синє...

31 Березня 2008

Ходив по воді
ще й босим,
і не на bis,
а просто.
Хлібину ділив
всім щиро.
Хто з нас повторив
це диво?

Він ніс свій хрест, не легший, як в Учителя,
І рік, і два, і двадцять. Ще не тут.
Ще не пора, не місце відпочити.
Той хресний шлях, ота хрестова путь.

Він ніс його у холод і у спеку
У синю даль незайманих снігів,
Він ніс хреста і слово так далеко
Від пальмово-оливкових гаїв.

І от — ріка могутні котить хвилі,
До неї в'ється стежкою узвіз.
Отут він зняв хреста з плечей, знесилений.
Звершилося. Скінчилося. Приніс.

Блакитно-біла, синьо-золочена
Дорога, що нам вірою сія,
І в тих кольорах - церква, наречена
Андріївською, на його ім'я.

"Якщо не ти, то хто мене зупинить?
Якщо не ти, то хто мене знайде?"
Навприсядки...Обом бракує сили...
Та хтось таки зведеться і піде...
"Якщо не я - на те є Всесвіт, мила.
Забудь мене. Не плач. Та схаменись!"
Мовчали вдвох...Взялася звідкись сила...
З образами у душах розійшлись...

На грані меж між дійсністю і Правдою,
На відстані півподиху до смерті
Ти знов прийдеш останньою розрадою,
Листом без слів, без сліз й конвертів.