Я прошу, забудь про все невідбутне,
Закрий у Душі Нечуттєвість сну,
Ти мрієш про Травень, а сходить Грудень
Забутий навсебіч, пливеш за межу.

Ти просиш забутися, але не жертовно, –
І плаче твоя неосмислена Мить!
І не повертається Червоний у Чорному!
Шляхи перекриті. Час попіл гасить.

Твої лабіринти, що є - невізіями,
Загублені Богом осердя листи…
Це любе непрощення, осмислення пізнєє –
Що Ми-не є Я і Все-не-є-Ти...

– Скажи, мій батьку, тільки не мовчи:
Чому згасає в погляді вогонь,
Чому тупіють бойові мечі
І опускаються безсило крила?
Невже героїв лицарів нема,
Котрим ніколи не торкнеться скронь
Байдужості срібляста сивина,
Котрі не проміняють меч на вила?

– Воюй, мій сину, доки молодий,
І доки Старість, лютий ворог твій,
Не виб’є в поєдинку з рук меча
Й не встромить в серце безнадії списа.
Візьми з собою в мандри до зірок
Єдиний спадок – батьківський клинок,
Хай янгол біля правого плеча
Благословить міць Білого Заліза.

В каламутній воді по коліна,
Руками вчепившись міцно
За два протилежні береги,
Намагаюся їх з’єднати.
Ранить стопи слизьке каміння,
Валить з ніг течія невпинна,
Тіні риб з крижаної Лети
До крові шматують п’яти.

Обсипається берег правий,
Захлинається берег лівий,
Кістяком уламків в намулі
Розбитий човен Харона.
Тіні мертвих, що ждуть переправи,
Шепчуть: "Хто це такий сміливий?
Йому вічність кують зозулі!
Ах, як личить йому корона!"

Зачаїлися Стіксу пороги
До часу під кригою січня.
Не ставай на підступний кришталь –
Ополонкою станеш сходу!
Прийде Квітень помити ноги
І облиє з оскалом цинічним
Зими крижану вуаль
Помиями талого льоду.



Марна праця: я зводив мости над потоком,
А Весна, передчасно розродившись повінню,
Переписує знов світову географію,
Береги перекроює свіжими ранами.
...Знов бреду я вздовж Стіксу натомленим кроком,
Хвилі дихають в світ астматичною осінню,
Кожен вечір для сонця шиплять епітафію,
Кожен ранок у небо потіють туманами...

Скажи мені, чи відчуваєш
Все те, що відчуваю я?
Скажи мені, чи ти чекаєш
Так само, як душа моя
На тебе стільки раз чекала?
Та нездійсненним був, на жаль,
І мить надовго застигала,
Вбираючи мою печаль…
Та ні, не буде місця суму –
Я чорні хмари розжену
І вб’ю в собі холодну думу,
В очах яскравість збережу.
Тепер не відпущу, зігрію,
У свої крила загорну
Й плекатиму одну лиш мрію,
Яку у серці бережу.
Я перша почала цей бій
І не дарма, я точно знаю.
Скажи мені, чи голос твій
Колись почую і впізнаю?
Чи очі кольору морів
Я цілуватиму не раз?
Ти переміг і полонив
Мене за цей недовгий час…
В твоїх долонях тихо б’ється
Те серце, що тобі віддала
Крізь нього більше не проллється
Печаль, яку колись зазнала.

привезли у подарунок
кедрового горіха
із Сибіру

а він
має запах
очей тих
кого знищили

мама казала
щоб я
посадила зерня
бо
з нього виросте
прерозкішний кедр

а я
не можу

раптом у моєму
літі виростуть
Зимові дерева

невже тобі більше
нічого не хочеться
як вмерти отут
при світлі
розкислої вулиці

я не вірю
боги так не цілуються
щоб язиком
проникнути у душу
і нализавшись солі
шалено вертіти
гончарним кругом
лиш для того
щоб виліпити собі
до мене подібну
з моїм запахом
і присмаком
але назавжди

ми помиратимемо
у різних містах
у різних країнах
і навіть планетах

але одночасно
в одній позі
під той самий ритм

тоді періщитиме дощ
я точно знаю
і він зшиє нас до купи
щоб востаннє я відчула
на своїй душі твій язик

Анетт
читає сонет,
Мугикає арію з «Привида опери»
Вступає до руху таємного опору -
Із вуст не почути ні скарги, ні докору.
З буденності сірих тенет
тікає Аннет

Агнесса -
похмура готесса.
Печаллю повіки навік татуйовані,
І очі печуть небезпекою повені,
Ковтає, як ліки, уранішні промені
В бою із надуманим стресом
самотня Агнесса

Марі
зав’язла у грі -
В пітьмі рік за роком тремтить параноїком -
Ховається в крихтах за джемовим слоїком
Від псів, помилок і безжальної логіки,
І мерзне у чорній дірі
Невдаха-Марі

Аліса
з казкового лісу –
Обдерті колінка і нігті обкусані,
Зростає на лекціях мудрої гусені,
Кролів обирає – за пишними вусами,
Що кролик – відомий гульвіса –
Не знає Аліса

І Ванда -
мускат і лаванда…
Розорює сцену уявну пуантами,
Блищить на балах із мундирами-франтами;
І зичимо в неї завжди діаманти ми.
З-під пальців тендітних у Ванди
Звучать сарабанди

Повіриш чи ні -
ці п’ятеро дів у спільноті чудній
віддавна живуть у мені…

Пустелі квіти
Сплять вночі.
І бачать сон
Чарівний дивний,
Що грім гримить
І ллють дощі.
ні, не дощі,
А справжні зливи.

Та ось коротка ніч мине.
Розбудить квіти промінь сонця,
Щоб спекотний черговий день
Їм пережити довелося.

Так і мені знов снишся Ти,
Твої усмішка і волосся,
І навіть дотик губ п’янкий
Відчути знов мені вдалося.

Але зникає сну міраж,
Чекає день. І знов без Тебе.
Дощ за вікном – сумний пейзаж.
Так грішному мені і треба.
7.09.2005

Музика твоєї посмішки – класика,
Музика твоєї усмішки – колискова....
Музика твого сміху....

Посміхнись, щоб крізь хмаринки іронії
Побачила вічне...
Небо....

Усміхнись, щоб поміж крихтами зір
Втопилась в ніжності...
Ночі....

Засмійся, щоб у вітрі світанку
Прокинулась серцем...
Щасливою...

Музика твоєї посмішки – класика,
Музика твоєї усмішки – колискова....
Музика твого сміху....

В грязi весняної природи,
В мiсцях, де всюди талi води
Й брудного снiгу дрiбний плач
Будую вiдступ свiй, читач.
Тому, хто прогортав сторiнки
I осудив непевнi вчинки,
Я не нав'язую мораль
I не змагаюсь за медаль.
Мої герої, їхнi мрiї
Переживання, мова, дiї,
Знайомi, близькi, з ними рiс
Я разом. Поле, луки, лiс,
Пiщану стежку близ узлiсся
I казки милого Полiсся
Намалювать на полотнi
З лiт юних хочеться менi.
Та фарби дорогi, вiднинi
Їх не змiшаю на картинi.
Я букви в речення складу,
Ряди метафор вiднайду,
Двох зрад, двох помст й кохання силу,
Вручу паперу i чорнилу.
В перiод рiдкий самоти
Серцям вразливим донести
Пейзаж, портрети й сцени року
Того, що в лiнiю широку
Склав кулi дев'яти планет,
Означив зрушень силует.
Без думки скрасить персонажi
Чи обвалять в вапнi чи сажi
Скажу, вибагливий читач,
Вiдсутнiсть вимислу пробач.
Герої повiстi не князi,
Не дами в томному екстазi,
В шуканні незвiданих втiх,
В вбраннi моднiшому вiд всiх.
Не спадкоємцi мiльйонерiв,
В грiху стурбованих партнерiв,
З ордою вишуканих слуг
Моїй iстор'ї вертять круг.
Не хвалять ще мої герої
Чужинськi звички i настрої,
У темрявi банкетних зал
Заморський рiдко чуть вокал.
Ще невiдомi замкiв вина
І мова наша в них, первинна.
Афiнськi iмена божкiв
Я сам вставляти не схотiв
В розкутi й стислi дiалоги,
Вiки пройдешнi вiд тривоги
Позбавив зразу,й древнiй хлам
Чужих народiв й нинi там.
Злий й добрий образ послiдовно
Списав коли роботи повно
Було у кожного в дворi,
В городi, в полi, о порi
Розгулу буйної природи,
Й в мить вiдпочинку, як колоди
Чотирьохметровi з сосни
Вантажив з ними восени.
А потiм житнiй хлiб i сало
Нарiзав з часничком i вдало
Прозору пив, на смак не тонку
Екологiчну самогонку.
Як часто пару шаровар
Горiлку й вишивання дар
Вважають промислом народу,
Що сотнi рокiв про свободу
Чув вiд вельможних королiв,
Царiв, панiв, секретарiв.
I не втiкти вiд цих означень,
Гiркої правди звинувачень -
Народ з енеєвих часiв
Змiнити побут не зумiв.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ніколи не цвістиме
В квітні,
Коли прилетять журавлі.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ягід не зродить
В липні,
А стане зачатком багаття.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні…

…І спаси нас Всевишній
Він бо не знав,
Що зламав
Не на день
Не на два
На ціле життя…

Холодне свiтло вiд зiрок
Проникло крiзь нiчний морок,
Наташi товариство склало,
Саму додому проводжало.
Чи може долi добрий знак
Чи зла усмiшка, сталось так,
Що там де виросла тополя
Їй вийшов на дорогу Коля.
Не вiр, розмiщення планет
Так не впливає на сюжет,
Вони зустрiлись, чесне слово,
На цей раз зовсiм випадково.
Затихнув шум її ходи
Вона сказала
- Йди сюди!
Чекаєш? Я ж попереджала,
Даремно не тягни з пiдвала
Пройдешнiй бiль своїх бажань
Фантазiй марних й сподiвань.
- Наш спiльний друг ще тиждень тому
Звав в гостi, йду тепер додому
Повiр, що на тебе облав
Всерйоз нiколи не складав.
Хоча тебе i не забуду
Насильно милим я не буду.
Кохання є, або нема
Втiкати вiд його дарма
Так само як i здобувати,
То лише сили марнувати.
Тобi замiну не знайду,
Комусь дорiг не перейду,
В чужих стражданнях своє щастя
Збудувать менi не вдасться.
Людського жалю не прошу
Собi ж надiю залишу.
Не плачеш вночi, долi рада
То й для мене життя принада.
Микола так вiдповiдав,
Вiн не розiгрував вистав,
Помiтна стриманiсть в розмовi
Таїла почуття готовi
Зiрватись дружно, як вулкан.
Боявсь наткнутись на обман,
Байдужiсть, черствiсть, перемогу
Вони жiночих душ залогу,
В погордi скрiпленi родством,
Складають разом з торжеством.
Вiдкритий погляд в нiжнi очi
Хвилює серденька дiвочi.
Так iнодi в часи забав
Цьому я докази шукав

Корабель твій забуто і спогади вкрилися пилом.
І Асоль постаріла і більше тобі не кохана.
Капітане мій, Грею, невже пурпурові вітрила
Ти порвав на ганчірки і ними замотував рани?

Звідки рани? Ну звісно, із вітром нерівне змагання.
Від надії і мрій залишилися гострі уламки...
Ти забув про Асоль, що у серці плекала кохання
І з піску будувала тендітні омріяні замки.

А вона так чекала на іншому березі моря
І кохала і снила тобою одним, Капітане.
Тільки їй не судилось зустріти тебе апріорі.
І сусіди сміялись: „дивачка, а ходить як панна”...

Корабель твій забуто і спогади вкрилися пилом.
Все що маєш – то човен, хистку, кособоку хатину.
Ти порвав на ганчірки свої пурпурові вітрила
І в останнім шматку ти на ринок приносиш рибину...

Гондурасу є ніяко
що відкрилась Гватемала,
Гваделупа не догнала -
як Перу - то Тітікака.

Піза - не Адіс-Абеба
і не в кряках Краків поки.
В ефійопів - ба-о-баби,
в нас же - Кобиловолоки.

2 Квітня 2008

Піду до джерельця
Нап’юся водиці,
Не буду пити
З чужої криниці.

Наберусь наснаги з
З потоків гірських,
Не хочу і чути
Я сварок отих,

Що вічно, щось квокчуть
заздр"ять усім.
Завжди не довольні
Не стає, щось їм!

Надоїли чвари
Язики ці злі,
Як від них обмитись
І в якй воді



Скупаюсь в Черемоші
В його бистрині.
І змию весь бруд,
Стане легше мені.

Хотів би Квіткою
Цвісти в восени,
І лягти у сплячку
Не діждавшись зими.

Зиму би проспати
Спокійно у сні.
Пробудитись в лісі
Фіалкою на весні.

Навесні розпускаюся бризом.
А слова, наче крила погоні -
бо скидає душа чорну ризу,
бо життя потомилися коні.

Стигне, страчена стрілами тиші,
насторожено в думці стихія.
Христограму між зорями пише
те, що в правді добром стужавіє.

Тихне стогін, та стуга розрада -
стугоніє приречено враза,
із ладами усе не до ладу,
бо проникливість у метастазах.

На три крапки у долі підказок,
отченаші до ран заяложу -
затираються з віком образи,
пригортається ласкою - божа...

Та нема, як жагою вдихнути,
розчинитися в серці журбою.
Погляд - нетто, у відповідь - брутто.
Я прикутий до неба собою.

2 Квітня 2008

“Ну, Софійко, як тут справи?
Кашу з'їла? Молоток!
Допивай своє какао,
Й можеш бігти у садок!

Чобітки узула, доцю?
Та без пустощів дивись:
Вранці був надворі дощик,
Тож гляди не забруднись!”

От минуло чверть години —
Мама вийшла до дочки.
Бачить — повсідались чинно
У пісочниці ляльки.

Поряд — в іграшкові кружки
Щось їм доня налива...
“Леле! Доню, ти в калюжі
Не купалася, бува?

Бруд на лобі, чорні руки...
Наче вже і не мала!
Нащо ти оцю грязюку
У кастрюльку налила?

Марш негайно мити руки,
Чи поставлю у куток!”

“Мамо, це хіба ж грязюка?
Це ж какао для ляльок!”

Рада б зняти — не знімається,
бо зрослися половинки.
Моя кара називається —
імідж сильної жінки.
Це тепер називається іміджем:
хоч у бій, хоч на конкурс краси.
Це коли тобі усмішку виріжуть
на обличчі ножем — і носи!
І носи тепер — не знімається,
хочеш кров'ю, а хочеш — помадою
домальовуй, аби гримаса ця
чи була, чи здавалась правдою.
І аби була природною
ця приваблива картинка.
Ой, як мені в ньому холодно,
в цьому іміджі сильної жінки!

Вечір. Вулиця. Ліхтарі.
Тиша згаслої запальнички.
Вечір. Вулиця. Ні душі.
І у вікнах уже ні свічки...

Слід у слід цигарковій дим.
І самотність, як сторож вічний.
Вечір. Вулиця. Нікотин.
Сльози. Дощ. Наче води стічні...

Знесилився увесь мій організм,
Неначе ланцюгами скуте тіло
На волю рветься. Впертий егоїзм
З безсиллям б»ється. Вже світило
В кінці тунелю бачиться ясне;
Мов книжки сторінки перед очима
Життя назад гортається. Сумне
Лишається позаду, за плечима.
Лише приємні спогади в цю мить
Витають в голові вже так несміло
І серце вже не чутно стукотить
Й без ланцюгів вже нерухоме тіло.

Безкрає небо сірим полотном
Край наш оповило, сивиною наче
Вкрилась голова. Холодним сном
Весна заснула й сниться їй, як небо плаче.

Холодним потом вкрилася весна
Від сну сирого, мов ранковою росою.
Заснула босоногою вона
І застудилась. Наче мутною по щоці сльозою

Та нежиттю полився дощ із неба,
Поривним вітром стала пчихати природа.
Хвора весна з питанням: Треба чи не треба
Народу хвороблива її врода?

Пташиний голос кашлем та хрипінням
З грудей весняних гострим кричав болем.
Зів’ялих в холоді квіток сплетінням
У вінок застуда ходить по веснянім тілі, наче полем.

Поцеловал мне руку на прощание,
И слезы веером на пальцы улеглись;
Мы ждали время, каждый с отрицанием,
А не дождавшись быстро растеклись.

Зеленый чай и лишь воспоминание,
И тает гнев, как облачный каприз...
Целую руку ветром на прощание,
К тебе же прикоснется только бриз.

Слова пусты, когда они без чувства,
Глаза молчат, когда не любят.
Существовать - как это грустно.
Мы будем жить. Мы - Люди,
Пока мы любим.

15.12.06

Зелена Неділя. Дівчата стрічають весну,
Від хати до хати із піснею водять тополю,
Барвисті віночки з квіток лугових, полину,
На воду пустивши, випитують в річеньки долю...

Зітхнула русалка... Ох, як же давно це було.
Я теж так гуляла – струнка, мов тополя, висока.
І жито цвіло і гуляло у святі село.
Віночки на воду... І річка швидка і глибока...

Не милий голубить тепер, а бридкий Водяник.
Розплетені коси, колючий вінок з очерету.
Тут тихо, спокійно я свій вікуватиму вік
У хвилях холодних і зілля густого тенетах.

Сумує русалка і тане, неначе свіча.
Їй чеше волосся велика луската рибина.
І бавить небога маленьке своє потерча...
Ой люленьки-люлі, нехрещена бідна дитино...

Скажіть побратими
Питаю у вас,
Чи Нато, Росія,
Що краще для нас?

Чи хочемо в мирі,
В дружбі проживати
Чи може потрібно
Кудись глобалізувати.

Чи іти до Росії,
Чи іти до Нато.
Чи хочемо мало,
Чи хочемо багато.

Не мало ми хочемо
І багато теж.
Хочемо у світі
Свій мати престиж.

Хочемо, щоб нас
У світі поважали,
Про Україну нашу
Глобально всі знали.

Нам не потрібні
Союзні раті
Ми ґаздами будемо
У себе в хаті.

Усіх людей світу
Будемо любити.
Хто побажає -
Будемо дружити!

Краса життя - то лiтнiй ранок
Ступив на дерев'яний ганок,
Вiн вiкон контури рiзнi
Означив чiтко на стiнi.
Неспiшно Юра сiв до столу
Малого огiрки посолу,
Картоплю з салом молоду,
Малину зiрвану в саду
I з свiжим маслом ячну кашу
Хвалив, а з ними i Наташу.
Нарештi вiльний вiд турбот,
Вишневий випивши компот,
Коханий покiнчив з снiданком.
Прихильний до дружини ранком
На себе в дзеркало глянув,
Всмiхнувся щиро, одягнув
Сорочку в липовi листочки
Поцьомав швидко милу в щочки.
Вернутись обiцяв в обiд
За мить його розтанув слiд.
Не гнiвить неба дужий вiтер,
З цукрових хмар не ткає лiтер
Слiдкує котрий час згори:
До мами, тата, до сестри
Наташа вгостi йде, без справи,
Зате якi музичнi вправи
Об брук її б'ють каблуки
Здалеку видно що смаки
Й талант чужа дружина має
Та тiльки не того кохає,
Коли кохає, бо вона
Останнi днi чомусь сумна.
Та годi, не допустить Юра,
Щоб жiнка залишилась хмура.
Знайомих, друзiв, рiдних всiх
Уже вiтає щирий смiх.
В її душi царює спокiй
А гордiсть в радостi глибокiй
Не вiдтиняє згубних чар,
Тривог недавнiх згаснув жар.
Частує мати старшу дочку
Волосся гладить, гладить щочку
Напевно знає - докорять
Причин не має доньцi зять.
Прийшлося б довго рахувати
Хороших хлопцiв, що вiд хати
Наташу ще не так давно
Водили в школу чи в кiно.
Хоч Юра - не втiкти вiд правди,
Повагу проявляв не завжди
I серед iнших всiх забав
Наташу часто забував
Та мати дочку вперто вчила,
Щоб щастя та не упустила.
Найбiльший викликав захват
Посадою, зв'язками сват,
Це ж треба так, в усiй окрузi
У нього лиш повага й друзi,
Що важливiше за любов
Достойну вибраних промов.
Любов в нас стерплюється з часом
Хоч би й родився ловеласом.

* * *
С полузатертых арабесок гобелена,
Туманных бликов и цветных картинок,
Тончайшей невесомой паутиной
Снуется рифм причудливая вязь.
Неведомо таинственная связь
Меж яблоком , Парисом и Еленой -
Так Ариадны нить ведет из плена
Ночной звезды седого паладина.

* * *
Месяц длиннейших ночей
причаровал, книгочей,
пропастью...время и мрак,
с вечностью злая игра;
тихим наивом звенит
страсти печальный зенит;
Жизни нежданный каприз,
словно малиновый бриз
шепчет и благодарит -
переживи и...умри!

* * *
Дождь превращается в дрожь...
Светлый и радостный лик
В душу мою проник.
Шепот в последний раз
Вздрогнул, вздохнул и сник.
Серая дымная брошь
Мимосмотрящих глаз.
Вечером в Яблочный Спас
Прячутся неспроста
Звездные очи Христа.

Не рань мене місячним сяйвом у серце,
Ти, ноче предивна, – немає вже сил.
Хай кригою вкриє солоне озерце
Тих сліз, що в’їдались у стоптаний пил.

Скрий зоряне небо у мороку хмарнім,
Пісні солов’я – в шумі бурі сховай, –
Душі розіп’ятій цей спокій намарний.
Чого ж вона прагне? – Нічого… Нехай...

Хай бісяться з люті сплюндровані хвилі,
Хай стогне у муках пологів земля –
Моїх почуттів воскресити не в силі
Вони. І ніхто. Вже їх попіл встеля.

Затягнеться серце черешневим ґлеєм –
Не вік же йому провести у журбі.
Лиш того, що було між нами, не склеїм:
Простив я тобі, лиш не можу – собі.

Там ранок був холодний і похмурий,
здавалось – до весни не добрести.
А тут, в долині, геть зима майнула
і сакури наважились цвісти.
У наших горах ще сьогодні зимно,
ще від морозу щуляться бруньки,
сніги повзуть повільно з верховини
і каламутять течію ріки.
А в Ужгороді вже весна квітує!
Душа відвикла за оці роки
від раннього тепла – і ось мовчу я,
збентежена цвітінням пломінким.
Колись отут рожевим ароматом
весна і юність пОвнили буття.
Ми вдвох шукали, наче хіроманти,
в долонях міста лінію життя.
... І знову на побаченні із квітнем
в минуле пам’ять прокладе мости.
Тут лиш для нас ці сакури розквітли, –
так, як ніколи їм вже не цвісти.

Знаю, що не рушила там крига ще,
Все одно, з-під снігу, що вдалі...
Дайте, дайте трохи, хоч півпригорщі,
Київської чорної землі.

Тут для неї виплету я кошика
З довгих ниток найдорощих мрій,
І до неї помолюся пошепки
При зорі тремтячій і блідій...

Ту, що вже повисипалась з пам`яти,
Покладу я в себе на столі -
Вистарчить, щоб зовсім не зів`янути
Навіть жменьки рідної землі.

Я її розміряю наперстками -
Порошинки радості й жалю,
І собі на груди замість хрестика
У малій торбинці почеплю.

І коли давитиме гадюкою
Чужина, що аж крівиця бризне, -
Серцем в рідну землю я постукаю,
Як у браму золоту Вітчизни.

1952

Сонце променем землю мацає -
Чи нагрілася вже, чи ні.
Виглядають когось акації
Ген, над вулицею в далині.

І їм добре вести на вулиці
Між собою листяну річ,
Тільки ж вітер нахабно тулиться
До оголених білих пліч.

Тільки ж липнуть з своєю ласкою
Надокучливі бджоли й джмелі...
Сонце котиться вічною казкою
І по небу і по землі.

1948

День розлігся, немов у труні,
У долині великого міста,
І дерев коругви вдалині
Лопотять позолоченим листом.

А людей безбережна ріка
Шумно плине і плине, і плине,
А у небі хмарина важка -
Чорне віко немов домовини.

Скоро кінчиться вже метушня
І бездонну ми вигребем яму.
І на гріб непотрібного дня
Кинем землю своїми руками.

Розійдемось по різних путях,
Дожидаючись власної смерти,
А над нами нахабно й відверто
Буде всюди сміятись життя.

1950

"Боялася завжди
Піти і не прийти..."
ЛЕСЯ РОМАНЧУК

Я не хочу, щоб ти зупинялася
Перед вибором і дорогою
Щоб улесливо-добрих боялася
І розлуки вкривала тривогою

Щоб лякалася ночі за вікнами
І примар, що у душу оскомою
І людей, що здавалися рідними
А сьогодні лиш малознайомими

Ще зміїних очей
І паскудних мишей
І загублених снів
І холодних вітрів
І надій
Між роками
Розтрачених нами

Ти не бійся,зумій
На долоні своїй
Стерти лінію долі
І нанести без болю
Шлях без лагідних слів
Без собак, павуків
І без пострілу в спину
Ти не втратиш людину
Між доріг не загубиш
Ти проб’єшся, ти будеш!

Тож іди і не бійся нічого
Хай позаду згорають мости
Бо попереду хресна дорога
Яку з гідністю треба пройти
А боятися – значить упасти
Це , повір мені, гірше
Як вкрасти

Коли з журбою я на герці
Творю на чужині вірші, -
Дві матері в моєму серці,
Дві матері в моїй душі.
Одна - це та, що породила
У тіні київських воріт,
А друга та, що научила
У горі пізнавати світ.
Одна сивіє в пустці-хаті,
Чекаючи мене з доріг,
А друга на хресті розп`ята, -
Не лиш за мене, а за всіх.
Вони обидві у тривозі
Терплять наругу, муки, гніт,
Стоять і досі на дорозі,
З якої я пішов у світ.
Якщо їх взять і розділити
В житті, у помислах, віршах,
То перестане серце битись
І буде проклята душа.

1953

Боялася завжди
Піти і не прийти,
Глибокої води,
Украденого щастя.
Людської глупоти,
Сліпої доброти,
Святої простоти,
Що гірше, як украсти.

Боюсь гірких розлук,
Липких нечистих рук,
І серед ночі стук
Збавляє сну надовго.
Боюсь нічних примар,
Лихих циганських чар,
І як згаса ліхтар,
І довгої дороги.

Боялася мишей,
Самотності ночей,
І лагідних очей,
І пострілу у спину.
Боюсь отруйних змій,
І чорних довгих вій,
І втрачених надій,
І втратити людину.

Боюсь тривожних снів,
Боюсь ласкавих слів,
Ще більше, як собак і павуків.

Для тебе поезія — це інтим.
Я так не вважаю, тому
Всіляко намагаюся розділити з тобою
Свої почуття...
Натомість ти закриваєшся,
Наче щур в холодильнику
З’їдаєш нездійснені мрії
Не давши їм навіть достигнути...

Ти — сильна й непохитна.
Проте це не допомагає тобі
Легше сприймати майбутнє
В якому ти, певно, вбачаєш тривогу
Завтра буде так само, як і сьогодні
Щирий погляд, тепло, поцілунки
І лишень кров не тектиме так гаряче
Тому що ми постаріємо на цілу вічність...

Листопад — це найкраща пора для гав
Саме в цей час вони почуваються абсолютно вільними
Їхню свободу не обмежує
ні людська тупість, ні літаки у небі
А їхній лет непоспішний та,
навіть, трішечки філософський

Листопад — це ще не зима, але вже не осінь
Крила птахів наливаються кров’ю
Щоби зірватися у небо
Але спокій та тиша опалого листя
Їх повертають згодом на землю
І вони розуміють,
Що Небо — не триватиме вічно

Світла дорога.
Зоряні сходи на небеса
Твоєї кар’єри шлях
(Побійся Бога!)
Устелений душами скривджених
Якими скористався ти

Ти тримаєшся посту
З надією, що будеш прощенний
За всі твої злодіяння
Ти не їси м’яса
Не вживаєш алкоголь
Тимчасово не зраджуєш з жінками
(Хоча собі ти вже зрадив дуже давно)
Ти сподіваєшся очиститися
До Великодня духовно
Так і не зрозумівши
Що гріхи не вийдуть з тебе
Разом з сечею і потом
Найбільш вірогідніше
Їх позбутися з кров’ю
Але тут умикається світло
І ти згадуєш, що ти на зйомках
В черговій стрічці
про балканських циган
Еміра Кустуріци

«Хліб – всьому голова!» Громадяни, не час
Через ціни на хліб хвилюватись!
Ми пишатись повинні: нарешті і в нас
Голова почала цінуватись!
***
Любовні втіхи не завжди безкарні.
В моїх знайомих розламався вщент диван!
Кінець утіхам? – Сподівання марні!
Не зупинилися ні Галя, ні Іван!
***
З обійм Морфея легко я звільняюсь:
Для мене спати – марнувати час,
В обіймах жінки – не винюсь, не каюсь –
Бувати хочеться за разом раз!
***
Добро повинно бути з кулаками!
Як кулаків міцних не маєш ти,
То наділи своє добро ногами,
Щоб міг при небезпеці утекти!
***
Біжу! Вже сил недостає!
Де ж фініш?! Аби знати,
Що стрічка фінішна не є
„Розтяжкою” гранати...

По небу пролітає м`ясо
викрикує так смачно - "кря".
Я витягаю прибомбаса
і видаю із цівки "трях".

- Ну, драбе косолапий - в воду!
Заціпив зуби і вперід...
Ці літуни летять зі сходу,
а все, що звідти - то обід.

Сірко насупив погляд, сука,
вичірхує на світ блоху -
який ж той Зеньо западлюка,
най сам в багнюку лізе, - "Фу!"

1 Квітня 2008

На галяві лісній між некошених трав,
Де частіше ведмідь, ніж людина, ступав,
Ген під тінню товстих і розложистих віт
Мандрівний ґаволов загубив Самоцвіт.
Звірам байдуже до Самоцвіта того -
Йшли собі по траві і топтали його.
Але раз забрели на галяву Митці -
Усіляких красот превеликі знавці!

Зразу "Ах!" вони й "Ох!" - і мерщій почали
Рвати квіти усі, що там тільки росли:
"Ця прекрасна, а ця хоч негарна, проте
Як у воду встромлю - ого-го розцвіте!" -
Так з усмішкою всяк про рослини казав,
А на той Самоцвіт і не кожен зважав;
Якщо хтось і хапав його в руку навгад -
Навіть не роздививсь, а вже й кинув назад.

Камінець не стерпів: "Та мене ж ви візьміть
І на сонце з тіні просто перенесіть.
Роздивіться лишень: я не брили шматок -
Маю справжню красу, ще й не згірш од квіток!"
Реготались Митці, що аж гаєм луна:
"Ще й патякає, бач, каменюка страшна!
Та ти ж мертвий, а всі квіточки ці - живі!"
І красун-Самоцвіт залишився в траві...

Запитає читач: а яка тут мораль?
Та у когось "поезія мертва, на жаль"...

Он не мыслит себе завершения
Он один в Кали-Юге на склоне
Мастерит из досок и гравия
Сверх-звуковую качелю
Что перенесёт
Его и детей
Оп-ля-ля
На ту сторону.

на дні кухля така
глибока печаль
а я не вмію плавати

а ти п’ялиш на мене обручку
і кажеш що це мій
рятувальний круг

а ще кажуть
що у моїх очах
янголи крила полощуть

а ще кажуть
що у моїх очах
усі бісенята потопилися

а ще кажуть
що я схожа на річку

насправді ж
я риба
яка не вміє плавати

хочу згадати
як слухати тишу
без мікрофонів і диктофонів
хропіння серця й інших рим

хочу згадати
як бачити простір
без моніторів і коридорів
бинтів лабіринтів
й інших стін

лікарі кажуть
бери окуляри
біноклі моноклі дзеркало краплі
вікно врешті-решт
а мені скла не видно

а воно ж собі знає
як то воно
лежати на стерні
між рядком і небом
навіть якщо оберемком сіна
навіть якщо під іклами вил

хочу згадати
як пахнути
завтрашнім молоком

(з книги "Ось опудало влади...")

Навибирали вас з лайна потроху
оті, що й досі є лайно.
Чужинцю дякуйте, суцізі, лоху,
совку, який в лайні давно.
Звичайно ж, ви не українці:
кого обрали, хто обрав.

Що треба вам? Які гостинці –
із нашої біди, із нашого добра?
Та ви ж давно всіх обікрали:
чого немає – не вкрадеш.
Чого вам в Україні мало?
Яких не вистачає веж?
А, може, тягнете до рабства?

Раб-українець – це якраз
для комуністів і для панства,
та й гроші є у тих зараз.
То хай панує ота погань –
їй і вклонитися не гріх:
дала ж колись вождя і бога
і гроші дасть, хоч на горіх!
І шлях свій будемо ми мати,
щоб хоч кудись ішов народ,
як Україна вже не мати,
а шлях ще біля Жовтих Вод.

«Нема ж любови, нема ж згоди
Од Жовтої взявши Води;
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали».*

Хто за чужі подався гори,
хто до своїх не підійде,
хто вже згадав голодомори –
забув своя країна де,
де українець, де суціга,
чужинець, що країну гне...
Шлях до майбутнього – то фіга,
як на шляху згубив багнет.
Ти українець. Не дай, Боже,
свідомість втратити: хто ти –
в раби скують, в скоти, бо кожен
прикутий вже до срамоти…
Рубай ланцюг, ставай на крила,
бери найкраще від життя,
жени оті паскудні рила
і після них змети сміття!

25.10.06

*З «Думи пана Гетьмана Мазепи».
У битві під Жовтими Водами Б. Хмельницького
з поляками (1648) на боці поляків
воювали частини українців.

вбравшись у атлас нічної покрови,
грізний мисливець виходить на лови -
істини зерна добути з полови -
здерши личину з примарного зла,

вкласти до ніжок прекрасної дами,
стати героєм бурхливої драми,
бути шанованим нами і вами,
лаври повік не знімати з чола…

що ж за прийоми - на інші несхожі:
вирвав з корінням палаючі рожі,
перепелине гніздо розтривожив,
постріли сипав із лютим лицем,

далі від істини, близько до краху…
дав звіролов небувалого маху -
трапив до вовчої ями, бідаха.
Нащо ж виходиш на лови…сліпцем?

Коли ми закінчили,
«Теплий прийом».
Дістала Ти товстий
З полиці альбом.
«Давай погортаєм,
Дивись – гарні хлопці,
І всі мене знають,
Були в мене в гостях»
Щелепа відпала,
Покрився весь потом,
Коли Ти сказала,
що я в Тебе сотий!
Я сотий, я ювілейний!

Всі однокласники,
Хлопці з під’їзду,
Плюс ціла секція
по джиу-джитсу!
Я сотий, я ювілейний!

Чотири ді-джеї,
Два гітаристи,
Сторож з музею,
З Полтави туристи.
Я сотий, я ювілейний!

Даїшники товсті,
П’яні хірурги,
Пихаті поети
і драматурги.
Я сотий, я ювілейний!

Хлопці смагляві
Із Пакистану,
Хакер був навіть -
Розмножувач спаму.
Я сотий, я ювілейний!

Я знав, що не перший
Було б надто просто.
І от, вже не радий,
що згодився в гості.

На сходi сонця щедрий лан
Колоссям розiтнув туман,
В їх гущинi глядить Наталка -
В обiймах свекра дiва палка.
Ii бiлява голова,
Зеленi очi як трава
Враз стали одночасно сiрi,
Вiд жаху плями йдуть по шкiрi -
Це не студентка, це сама
Наташа, скута обома
Руками, в землю вперлась, слаба
А до лиця, як бридка жаба
Притиснувся холодний рот.
Тут стався новий поворот
I мiцно, зовсiм вже не грубо
Чиїсь вуста цiлують любо,
Її в вуста, минув озноб
Лиця торкнувся теплий лоб.
Живим вогнем всмiхнулись очi,
I чуть в тишi слова пророчi
- Де ти там я, запам'ятай,
Де ти там я з тобою, знай.
Наташа слухає Миколу
Вони удвох йдуть знову в школу
Тримае вiн її портфель
Його втiшае її трель.
Цвiте бузок i черемшина
Вона школярка, не дружина
На нiй бiленький фартушок
Останнiй в них шкiльний дзвiнок.
Озвалось вороняччя хором,
Видiння змiнилось мiнором
I однокласник вже другий
Танцює з нею вальс шкiльний.
Докупи збилися аж троє,
Один оставсь, пропали двоє,
Назустрiч їй ступає крок
На руки почепив замок.
Оскал не стримав, похiтливi
Вуста уп'яв в вуста красивi.
Свекр перемогу святкував,
Без сорому її ласкав.
Вона кохана i жадана
В його вчепилася вся п'яна,
Довольством повниться без мiр
Багатство й сила тiшать зiр.
Вони вертаються в це лiто
В молочне, недостигле жито...
Вривається жiночий стон
В дорослий i щасливий сон.

Прислухайся до тих, х то є.
Вода по колу.
Кола по воді,
ми – ліхтарі.
І світиться душа.
То жар,
то дощ,
то холод…
І наші дні
в цій безкінечній грі.

Іду своєї школи коридором
Колись таким широким, а тепер…
Спіймав себе на думці –як же скоро
Ми виросли? Хтось спився, хтось помер…
І вже чужими стали рідні стіни,
І відійшли у вічність вчителі…
Тепер вже ми самі є «ковалі»,
І кожен з нас в своїм нещасті винен.
Хтось утвердився з-поміж нас в житті, -
Один поважним став, а інший скромним,
Літа минули, - світлі, золоті,
І знову перед нами – невідоме.
А юнь все та ж – грайлива і хмільна
Від щастя, що попереду чекає.
Розчарувань ще спробує вона,
А ми до них лиш в споминах вертаєм.
1993