ПОЕЗІЯ
Це пісня душі,
Яка виривається,
З глибини її.
Натхненно захоплює,
Всю душу охоплює.

ДУША
Це тонка матерія,
На рівні "флюїдів",
Яка перепони не має,
Летить туди,
Куди бажає.

ДУМКА
Це концентрація вібрації душі,
Та відображення її,
Піднесенням, розпачем.
Радості та хвилюванням,
Щастям та милуванням.

Емоції
Спонтанний прояв,
Реакція викиду енергії,
Хорошої чи поганої,
Залежить від стану,
Та настрою душі.

Настрій
Комбінація,
Думки,емоції,
Проявленні на лиці,
У вираженні, у русі,
У міміці.

Всі ці критерії,
Настрій,емоції,сплетіння,
Думки,
Душі горіння,
Викладаються,
В поетичне створіння.

Поетичним віршем,
Де напруга почуттів,
Солодкість,
Гіркота образів.
Політ душі за обрії,
Щастя,радість творіння.
Божественного горіння.

Приведи привиди піснею пам’яті
Примарні правила пошуку подвигу,
Паростки пристрасті, погляди пом’яті,
Прикладом підлості, присмаком подиву.

Розвіялись хмари залишивши синє небо самотнім
Сонечко світить всім посміхаючись
Вдихати повітря тепле, усіяне ніжністю
Підставляючи серце весняним променям.

Спрагу ніжності відчувати острахом
Уявляти твій погляд, посмішку
І шукати з тобою зустрічі
У цих днях променево-сонячних.

Взяти за руку тебе боязко
Показати красу, яка навколо
Розмовляти з тобою лагідно
З насолодою погляд ловлячи

І кружляти в ритмі розквіту
Дарувати посмішки одне одному
Залишати лиш крок до ніжності
Цілункові мрії на мить втримуючи.

А поки живемо ми, у своїх світах буденності
Починаємо тільки ковтати нове повітря ми
В думках інколи поглядів зустріч згадуємо
З кожним подихом, вірю я, зближуючись.

(з книги "Ось опудало влади...")

Земля незорана тобою,
не сіяна твоїм зерном
не буде силою в двобою,
бо не тобі життя дано.
Бо не тобі земля і небо
і не для тебе рідний дім,
бо ти не робиш те, що треба,
ти сам в собі на самоті,
ти раб рабів, і все-то плачеш
і меч твій гине у іржі…
Своїм життям за все заплатиш,
якщо свої тобі – чужі.

26.11.06

Іще сутеніють сумніви,
Ще ллється вагання зливою.
Торкається тиша зачіски.
Летить яблуневий цвіт.

Я стану малою бджілкою,
Що буде колись щасливою
В медовому хорі пасіки,
Де власний існує світ.

Нехай сутеніють сумніви.
Хай зливою ллються здогади.
Нічні полуничні чоботи
Вже йдуть до моїх воріт…
12.03.08

Перепливами-перестрибами
Вічні пошуки до любові.
Тільки серце німою рибою
Сите з нутрощів хробакових.

Тільки й ласки – луска обчищена,
Тільки й волі, що водне плесо,
Я би в поле втекла з вітрищами,
Доки б крига на ню не скресла.

Я би пташкою, а не рибою,
Щоб на віти у квіт вишневий...
Перепливами-перестрибами...
Тільки й щастя – старий і невід.

XIV
Так довго вiн її чекав
Далекий був вiд iнших справ
Вдивлявся в обрис кожнiй тiнi
Серед життя був сам в пустинi.
Фiгура струнка ступить крок
У серце знов кровi приток
Кипить, що вулканiчна лава,
А придивився, знов постава
Не та. Чекає вiн дарма
Наташа нинi не сама.
I вже не раз вертав додому
Стає, знов жде ходу знайому.
Тривогу й бiль шаленних мук
Розвiяв в лiтнiй тишi звук
Жiночий голос чувся Колi
Вiд нього клени пишночолi
Проснулись, вишнi здали крик
Ще й мiсяць до землi приник.
Видiння це, чи диво може,
Що скажуть нашi люди? Боже!?
Не вiрю сам своiм очам
Як не вона, то хто ж це там?
Глянувши в сторону, несмiла,
По тротуару крок ступила,
А шуму стiльки в тiй ходi,
Що промiнь сонця по водi
Здається бiльший здiйме галас.
Чия краса колись так кралась?
- Наташа, зiрка! Ти прийшла
В мене надiя вже пройшла
Тебе побачить, в порожнечу
Вiд мрiй своїх здiйснити втечу
Менi не стане стiльки сил
Чом не дано людинi крил?
- Прийшла. Скажу тобi, даремно
Не виглядай як стане темно.
Я бiльше не прийду, на жаль
Замiжня жiнка я, вуаль
Цнотливостi пристала пилка
Вчорашня зустрiч - то помилка.
Ми будем друзi на всi днi
Не треба бiльшого менi.

.............Чи не тому вуста німі…
........................Ю. Лазірко

…полинути…де альфа і омега
сапфірами виблискують, де Вега
свій шлях таємний щойно почала,

де є вогонь і де немає скрути,
де все стається так, як має бути
і світлом повниться колиска золота,

де руки сильні все ще місять глину
і декілька рядків, написаних не в риму,
тавром лягають на німі вуста…

Не розумію заздрісних людей,
Що заздрять успіхам, багатству чи кар’єрі!
Пожив би ще пан Моцарт Вольфганг Амадей,
Якби не інший пан – Антоніо Сальєрі…

І кожен з нас, хто зна, на скільки літ
Без заздрощів прожив би довше й краще!
Короткі крила – то не рвись в політ,
Не заздри соколу ніколи і нізащо!

Він – Сокіл! Символ висоти!
Романтик простору і лицар неба!
А ти, нарешті, зрозумів хто ти?! –
Це ж в першу чергу розуміти треба!

Якщо ти півень – курочок топчи,
Якщо ти павич – хвіст свій розпускай,
Якщо ти сич – лякай людей вночі,
Але ж на висоту не зазіхай!

Не видавай себе художником польоту,
Не прагни соколиної мети,
Інакше лиш героєм анекдоту
Запам’ятатись людям зможеш ти!

Не кидай піну зірваним гідрантом,
Не комплексуй, не заздри і не злись –
Працюй! Можливо, працею й талантом
Сягнеш своєї висоти колись!

18 грудня 2007 р.

Набігало, мов сльози, море -
окропила обличчя хвиля.
Розліталась душа від горя,
мілиною сходила милі.

Розліталась душа по світі,
позбирала засилля звуків,
встигла тіло життям зігріти
та набити у римах руку.

Стала думи на місце гнати,
де чекала на ролі маска,
де ворожую кров із латів
Божа змила дощами Ласка.

Скільки б крові не змити з латів,
а сумління, мов сонце - в плямах.
Скільки б каменю не лежати,
а від пролежнів - тільки яма.

Щоб вогонь не поліг від болю,
розійшлися, мов небо, груди -
увібрали всю силу волі,
пролунало грімливе, - Люди!

І від блиску очей - не тьмяно,
а від слова "гори" - не сухо.
І це серце, живіше рани,
проростає Вселенським Духом.

11 Березня 2008

Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Прости мене, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла. Я жива.
Розлукою, буває, і лікують.

Я, як звіря лікуючу траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу
І проживе любов моя остання.

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде, неначе на Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

Бард:

Ти вистрілив у мене,
Як я була в польоті.
Що зрадиш – не чекала.
І я вжахнулась: хто ти?

Невже ти – той мисливець,
Що птахів приручає,
І випускає в небо,
А потім в них стріляє?

Я пташеням убитим
До ніг твоїх упала…
Життя моє повільно
В траву перетікало…

Мені не треба від вас нічого —
ні заметілі, ані розмаю.
Я вільна птаха, я політаю,
а потім сяду біля порогу.

І раптом стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і відвернеться, і далі піде —
літай, пташино, собі деінде.

А в небі пусто, а в небі зимно,
а десь на птаху чига шуліка.
Та що вам, люди, та птаха винна,
хіба вам шкода краєчка стріхи?

Хай собі сяде, зів’є гніздечко,
хай пташеняток навчить літати,
нехай обсушить крила-крилечка
в затишку дому, в спокої хати.

Та знову стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і одвернеться, і далі піде —
літай, небого, собі деінде.

І полечу я собі високо,
де світить сонце і вітер свище.
Пташина доля — все вище й вище!
Мені не треба від вас нічого.

Загусни словом в пам’яті віків.
Комаха в бурштині.
Прозора тиша.
Неправедний і непрощенний гнів
мине водою, відпливе й залишить
у гаморі морів твою сльозу.
Сльоза в воді не розчинилась, бачиш?
Загусла, наче кров.
Уже не плачу.
Я не сосна,
щоб плакать бурштином.

Треба торкатись небес не дахом,
звуки штовхати не лише ротом,
щоб на Землі народившись птахом,
вмерти за хмарами. Зорельотом.
Міцно уп‘явшись в обріїв грані,
вітер розкрають пазурі ватри:
ми проростаємо із курганів
позначками на зоряних картах.
Місто – істота з бетону й сталі –
на ліхтарі трощить власний панцир,
далеч стає далечіні далі
й ватри зростають в протуберанці,
в котрих, видовжуючись моторно,
будь-який промінь життя є ниттю
й час набува просторової форми –
простір викрешує з себе миті,
роблячи рух цей власною суттю,
і, відкидаючи тіл заваду,
стрімко минуле стає майбутнім,
дихання навіть лишивши ззаду.
Люди, боги, інопланетяни,
кинуться в вир цієї гонитви
і, опромінений почуттями,
космос опівночі вибухне світлом.

***
Театр любить тишину,
І велич любить мовчазну,
Розкішну посмішку у дами,
Бокал шампанського і драми.
Він справді в захваті від квітів
І щирих сліз, серцем зігрітих.
Він просто мліє і німіє
Від джинсів, кедів розмаїтих.
Можливо Вам ніхто й не скаже.
Не треба. Це його образить.
12.02.08 м.Київ

Приходить ніч, зорившись звисоти,
Проснулись книжки і нашіптують казки,
М’яка пошука шорудить біленьким пухом
І видно подиху молекули на вухо.
Я поринаю в володіння темноти...

Я, мов п’янкий, пухкий еклер,
Із поцілунком вишеньки. Тепер
Нашіптуючи колискову для кота
В моїй уяві виниранє висота
Я поринаю в володіння сну...

І тут в мою країн входиш Ти
Малюєш фарбою яскравість і зірки,
Моє морозиво наповнюєш солодним джемом
Й даруєш цілий світ лише для мене
Я загортаюся тобою і лечу....

11.11.07. м Київ

Питалась ласкаво:— Чом, синку, ти зблід?—
А слів не знайшов
І промовчав.
    — На північ,
    На південь,
    На захід,
    На схід
Над трупами вигуки вовчі!

Безсило повіки на очі впадуть,—
Старечі до рук моїх губи...
    А бачу —
    Безкрая скривавлена путь...
        І трупи!
        І трупи...

— Матусю! Хто очі мені замінив?—
Всміхнеться, щоб сліз не побачив...
Сама — до вікна, до неораних нив —
    І плаче...

Далеке майбутнє! Скривавлену мить
Якими житами засієш?
    ...Ой,мамо! Чого це так серце болить,
    Що й ти не зігрієш!

Ну й чому на обличчі турбота?
Всі емоції - наче в біді.
А з яким сподіванням до рота
Заглядаєш наївно судді!

Зараз рішення він зачитає,
Що із позовом ти пролетів, -
І мене адвокат привітає,
І згадаєш ти курв та чортів...

Неабияк роззявивши пельку
І роздавши багацько бабла,
Взяв ти дозвіл на клаптик земельки,
Щоб тобі під крамницю була.

Скрізь проект будівництва погодив,
Хабарів знову всунув сповна -
І бригаду найняв. До пригоди
Залила вже й фундамент вона.

А пригода підкралася радо:
В мене, друже, сюрпризики є!
В ніч прекрасну моя вже бригада
Пригребла цей займати об'єкт.

На хєр з пляжа твоїх охоронців
(Ну, по нирках прутами їх, мля) -
І на ранок, до сходу ще сонця
Та земельна ділянка моя!

Знаєш, ставив би ти свою лавку,
І тебе, блін, не трогали б ми, -
Ну так нашій братві під заправку
Тоже треба участок, пойми!

Шо, придурок, ти горем убитий
Чи простіше - ващє опупєл?
Не сидять, бляха, в тюрмах бандити,
Дальше, бляха, творять бєспрєдєл?

Толку, блін, шо судді й адвокату
Чемно грошики ти заплатив?
В мене баксів, чудак, більш багато,
Я суддю льогко перекупив.

А закони в нас шо, мля? Як дишло.
Чисто віддані суддям до рук.
І як він повернув - так і вийшло.
Всьо, свабодєн - кури, брат, бамбук.

Шо триндиш? "Нема правди"? Та повно!
І в судах її - море страшне.
Тільки тут одиниці умовні -
Тої правди мірило одне.

Вище носа! Наступного разу
Шанси матимеш виграти всі -
Як на тебе уже за образу
В суд подасть ще бідніший сусід.

2007

Березень зігрів і освітив,
Свіжим вітром душу вентилює.
Знову надійшов сезон котів...
Та чи всіх котяр весна хвилює?
Розплавляє сніг і лід вона,
Кров погнала під беріз корою,
Тільки марно крізь діру вікна
Лине в кабінет мого героя.
Як у дощ, у бурю й заметіль,
Так і за найкращої погоди
Докладає він страшних зусиль
Й укладає бартерні угоди.
Трасти-красти, липові МП...
Чималенько інших махінацій...
Бізнес тіньовий... Таке скупе
Змалювання отієї праці.
За труди ці має цілий рік
Віскі, шмотки, дачу, іномарку.
В будь-який сезон, мов чоловік,
Щодоби кохає секретарку.
І на кризі* - затяжній зимі -
Ось уже роками лапи гріє.
Кожен, хто його спинити б міг,
Хабарі одержує й «добріє».
Ну а політичної весни
Нам діждатись важче, ніж пропасти.
За такої ж влади хапуни
Довго ще в народу будуть красти.
Так що за відсутністю підстав
Хвилювання, що клітини гроблять,
Не чекають «жирного кота»:
Нині гроші всю погоду роблять!..

1994
__________
*«На кризі» - від слова «криза», а не «крига»! :))

Не позирай на мене так,
Неначе я у чомусь винна.
В моїй душі твій образ збляк
І посинів, немов ожина.

На мене ти не ображайсь -
Тобі я шкоди не чинила.
Хоча мені тебе і жаль,
Але тебе я розлюбила...

Та не тужи, що все пройшло:
Мабуть, комусь було так треба...
Я зберегла своє тепло,
Але воно вже не для тебе.

Тому бажаю, щоб і ти
Знайшов собі дівчину гожу.
Але тобі допомогти
У цьому я, на жаль, не зможу...

Кленове листя кров"ю з неба капає...
Ми все ще разом. - Ні, ми розійшлися.
Хіба це рана? Крихітна подряпина,
А я не можу більше підвестися.

Заводів дим я поглинаю - літрами!
Немов тягучу, смоляну образу...
Ми любимо. - Ні, хтось уже не витримав,
Мов вичерпались ми - удвох одразу.

Кленова кров... І сірі хмари - марлею.
Ти все ще поруч. - Ні, ти втік ганебно...
Усі зусилля виявились марними.
Я знов сама... Стікає кров"ю небо...

І літо - не літо, і сни наче паморозь в травні:
Такі ж недоречні і пальці холонуть ураз.
Твій погляд сприймаю, неначе беззвучний наказ
Нести свою мрію без тіні жалю на заклання.

І срібно, і сіро, і дощ – діаманти дрібні,
І пальці облизують спритні, голодні вогні.

І вірші - не вірші, а просто кавалки страждання,
Папір не витримує, темне чорнило горить.
І біль спалахнув, попелище сіріє за мить.
Сто років минуло від того холодного травня.

І тепло, і м’яко, і ти тільки спогад у сні..
Вогонь? У каміні, а мрії і вірші в мені.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось, як відлітає птах.
А так хотілось разом, вище неба.
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
А розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити.
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати,
Своє життя комусь не дарувати.
Не шматувати на лахміття крила,
Знайти гармонію душі і тіла.
І жити просто,
І собою бути.
Забути інших,
А себе почути.
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити знаю, можу, хочу.
Щоби, життя проживши, не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Ранішня зоря
Над землею сяє.
Багрянець жовтявий
Землю покриває.

Ліс зазолотився
Одівся в узори,
Куди не поглянь
Золоті простори.

Не чути пташиного
співу у лісу.
Птиці не тривожать
Чудову красу.

Кружляють, курличуть
В небі журавлі,
Важко прощатись
Із ними мені.

Поля, сади, ліси
В жовтому багрянці,
Сіяють красою,
Жовтневою вранці.

У дужих дні — немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна,—
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!),—
Якась нова, словам ще не відома,
Солодка мука здійснення мети!

Хай іншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!..
...О днів прийдешніх обрії безмірні,
О тишина моїх маленьких рим!

Не забирай руки з руки.
Ножі хірурги нагострили.
А я лице кефіром вмила –
І змила муку, мов роки.

Це буде дуже ніч важка.
Сичать вже крапельниці-кобри.
Та на руці твоя рука.
І майже добре…
Майже добре.

В палаті передсмертних прощ
Ти, знаю, все мені пробачиш.

…І скімлить лиш у шибку дощ,
Немовби нас востаннє бачить.


із "Жіночого аркану"

Долі моєї ціна —
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце,— на!
— Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
— Сили!

А коли ж сила уся —
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!

І на тому світі не забуду,
Не забуду, як твоя рука,
Розтинала жаром білі груди
І пускала серце сторчака.

І поїла тим відьмацьким трійлом,
Найсолодшим, що на світі є.
І кроїла навпіл груди білі.
І виймала серце, як своє.


із "Жіночого аркану"

Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду...
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти...
Відчинив я осені господу!

Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте живу. Журюсь, обідаю...
О,— болить мені, єдина!Чуєш?

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
    Зблід
            Обрій...

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна
Рука до вуст несе порожню ложку...

Старий мовчить.Не досить слів хіба?
Думки — і ті розбіглися геть--чисто!
Зими тієї згинула ряба,
А полову тепер відніме місто!

Ви нас не дзеркалом лякали тут простим,
Тут інквізиції вогонь і чадний дим.
Ми ваше ж дзеркало тихенько вам піднесли
До носа вашого ж. Потіштеся своїм.

Як вперше, як вперше, як вперше,
подихом разом завмерши,
минуле й майбутнє все стерши
на мить ... ,
але і не менше.

Жбурляючи каміння беззупинно,
Шаблі і списи гострячи картинно,
Спитай себе, на хвильку зупинившись:
Чи дзеркало в образі твоїй винне?

Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, девۥять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу – так тече пісок,
І тіло – ще несміле – божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) – і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але – як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Розійшовся мужичок,
На весь двір волає,
Це моє та це моє,
Все моє тут бути має.

Тут сусідка із віконця,
На нього поглядає,
Висунулась та киває,
Засміялась і до себе призиває.

"А не хочеш ти моє?
І солодке і смачне,
І ти будеш так, тихесенько кричати,
Та в хмаринках аж літати."

Поперхнувся мужичок,
Наколовся на гачок,
"Ой,сусідонько,кума,
Пусти ж мене,молодця".

Тільки скрипнула пола,
Аж підскочив молодець,
По зубам одержав,
Ой, такого кулака.

Відлетів, аж до стільця.
Будеш тепер знати,
Як чужого брати,
На усіх брехати.

Та закривши рота,
Будеш вже мовчати.
На підлозі,
Зуби рахувати.

Хто ми? Куди йдемо? Що там, за поворотом?
Сухий та рівний шлях? Баюра чи узвіз?
Ті, що попереду, - вони ідуть з народом?
Вони ведуть людей до щастя, чи до сліз?

А, може, й не ведуть? Крокують собі жваво
Окремо від людей, до власної мети,
А наш нелегкий віз із назвою “Держава”
Лиш заважає їм ще веселіше йти?

А ми, в багнюці всі, та тягнем цього воза:
На ньому ж діти, старший люд, нехитрий скарб,
Гетьманська булава і Кобзареві сльози,
Його картини, вірші, скринька фарб…

Ми витримаєм все, аби була надія,
Що правильно йдемо, а ті, що нас ведуть,
Так само тягнуть віз, в якому наші мрії,
Щасливі мрії, по які й рушали в путь!

Не в найми, не в полон – дістанемось додому!
Та перш, ніж увійти, обтрусим порох з ніг.
Ми помудрішаєм і не повіримо нікому,
Хоч як би прославляв “романтику доріг”!

1998

Куди поділись літа
Молоді роки?
Пішов би вечорами
Поміж парубки.

Обняв би дівчину,
Губи притулив,
Завів під калину
До ранку любив.

А ранком би проснулись
Краси – ясени
Хай любов продовжать
Мої уже сини

Не хочу зими,
Не хочу на плечі,
Щоб лягли сніги.

Я завжди у весні,
У квітучім саду,
Сиве волосся,
Я на скроні кладу.

Не буває кінця
І початку нема
Де начало весни
Де зникає зима?

Все кругом іде
Без кінця і краю.
Молодість не згубив,
Старість зустрічаю!

Одинокість вкрадеться зненацька
Міжсезонням вокзальних гудків
У долоні камінчик – на щастя
А у серці обвітрений Львів

У очах невимовні питання
На губах поцілунок терпкий
Це не просто від’їзд - це прощання
На зупинці розбитих надій

Тебе знову дорога чекає
Манить золотом, блиском підков
А мене непомітно вбиває
Затяжна віртуальна любов

День за днем ці складні перегони
Над якими в нас влади нема
За тобою закриє кордони
Наша львівська холодна весна

«У бога за дверми лежала сокира»
Тарас Шевченко

Навала дурнів в Україну,
навала ворогів.
Чи гине Світ, чи я загину,
моя країно?
З берегів
Дніпра зникають сиві кручі,
чуже, неначе, стало все.
І не реве колись ревучий,
і кров ворожу не несе
у синєє море.
Як подолати моє горе,
Тарасе мій, єдиний боже?
Хто із народу в силі зможе
народ повести за собою
до того праведного бою,
коли народ себе спасе?

А, може, ми самі є дурні,
свої не платимо борги?
Шукаємо ту правду в урні
серед заклятих ворогів.
В своїй країні – де ж та правда? –
без України ми, біда.
Безсила й Господа порада:
і Гóспода купили господá.

20.10.06

Не питай, де мене носило
Всі ці весни, роки, літа,
Я вже зовсім не маю сили,
Я змінилася, я не та.

Завари мені, мамо, чаю,
Розкажи мені, нене, все.
Дідо досі іще співає
Як корівку свою пасе?

А сестри ще немає? В полі?
Двоє діток, але сама?
Трохи, кажеш, малі і кволі?
Ну нічого... Тепер весна.

Памятаю розлогу грушу
І вечерю, і пісню, і...
Я віддам свою грішну душу,
Щоб почути оті пісні

Не питай, де мене носило,
Стільки пройдено тих доріг,
Тільки всі вони, моя мила,
Повертають на твій поріг.

На крилах пам’яті й любові
у дні веселі і сумні
лечу туди, де в кожнім слові
без перешкод і метушні
звучать мелодій дивні ноти,
слова стоять не просто в ряд.
Фантазій дух, душі польоти
і чистих дум легкий заряд.
У світ поезії на крилах,
що підіймають до зірок,
де я тону в рожевих хвилях.
Емоцій пік лише за крок.
Лечу туди, де на папері
у крапках, комах і словах
оази рай серед пустелі,
солодкий присмак на вустах.

Божеволіє Осінь, відчувши зимове свавілля,
Місто спить тисячами, мільйонами сірих домів,
На узбіччі дерева лиш свідки німого безсилля,
Я втікаю у ніч – за лаштунки сльозливих дощів.

Небо впало в калюжі і всотує сірі краплини,
Кораблі падолисту мандрують струмками з дощу.
Не жалій мене, Музо, бо я вже давно не дитина,
Тільки знай, моя мила, тебе я вже не відпущу

Не мовчи, магнітоло, заграй мені щось романтичне –
Про щасливе кохання, дорогу, самотнє авто,
Що ця осінь надовго, а може дай Бог і навічно,
І ми будемо разом, і нам не завадить ніхто.

Третя ранку, і втома підступно упала на плечі,
Подушок просять скроні, а тіло дивана і сну,
Відкладаю до завтра свою незакінчену втечу
і незнану ніким персональну безжальну війну.

Опромінення. І крапельниці. Ризик –
та надія все-таки жива.
Батюшка у злото-білих ризах
молитов проказує слова.
Це Неділя Прощена.
Паперу
на прокльони долі не стає.
... В коридорі онкодиспансеру
служба йде. За здравіє. Чиє?..
10.03.2008.

– Привіт. Ні, ні, я не дзвонила.
..............
– Ще місяць тому? Вибачай.
.............
– Як справи? Справи – як? Не знаю...
.............
– Хіба у голосі печаль?
............
– Погода в нас?
.............. Авжеж, весняна.
Можливо, сонце. Ні, сльота.
А ти не бачив, ряст цвіте вже?
...............
– Так, справді, я уже не та.
Ти щось хотів?
..............–Приїдеш? Нині?
.............
– Ні, не зустріну.
............... – Я – тепер?
Тепер... Адреса тимчасова.
..................
Онкологічний диспансер.
8.03. 2008.

translation of a song "Минає день"(Ю.Рибчинський):

The days rolls on, so does the night.
The minutes run, as light blue waves.
That’s not a point, that’s not a point,
That I have said “I love”
Just you and nobody else.
But that’s no reason for my woe
‘Cause the whole universe was in your eyes.
That boundless universe was in your eyes,
But that’s no reason for my woe

Сhorus:
That’s not a point that raging winds are raving,
That January paints the panes with withered flowers.
That’s not a point, my dear, that you don’t love me,
The woe is that I can’t stop loving you, my lover.

The day rolls on, so does the night.
and it’s impossible to turn the course of time.
That’s not a point, that’s not a point,
That separation’s bells ring in my mind
But that’s no reason for my woe
That treason’s fired our last “Farewell!”
That treason’s fired our last “Farewell!”
But that’s no reason for my woe

original:
Минає день, минає ніч.
Хвилини котяться, як хвилі голубі.
Не в тому річ, не в тому річ, що я сказав "Люблю"
Лише одній тобі.
Не в тім печаль, не в тім печаль,
Що цілий всесвіт був тоді в твоїх очах.
Безмежний всесвіт був тоді в твоїх очах,
Але не в тім моя печаль.

Приспів:

Біда не в тім, що свище вітер лютий,
Що січень на вікні малює мертві квіти.
Біда не в тім, що ти мене не любиш.
Біда, що я тебе не можу розлюбити.

Минає день, минає нічь.
Не зупинити нам з тобою часу плин.
Не в тому річ, не в тому річ,
Що після зустрічі розлука б'є у дзвін.
Не в тім печаль, не в тім печаль,
Що, наче постріл, пролунало те "Прощай!"
Як зради постріл пролунало те "Прощай".
Але не в тім моя печаль.

Зняло до сонця небо погорілу шапку.
Неначе чорний кіт, дорогу цвинтар перебіг.
На першому хресті словам поставив крапку,
а за останнім - свіжий насип і сліди від ніг.

Між морем плит життя розхлюпалось в осонні,
прибилося до зору, зачаївши глибину
і силу Божу. Гріх - віддатися мамоні,
щоб небо зупинило на життя кордоні
нелюдське серце та зронило душу кам`яну.

Ану - до сонця піднеси долоні,
розваж сльозу пролиту -
серце вибухне у скронях.

9 Березня 2008

translation:
Якою Довгою й Похмурою є Ніч

Якою довгою, похмурою є ніч,
Коли від милої я так далеко!
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч:
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч!

Я думаю про ті щасливі дні,
Коли я був з тобою, мила:
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!

Як довго тягнеться чекання час
Так, наче сум його уже знесилив!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!

original:
How Long And Dreary Is The Night 1788 by Robert Burns

How long and dreary is the night,
When I am frae my dearie!
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er so weary:
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er sae weary!

When I think on the happy days
I spent wi' you my dearie:
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!

How slow ye move, ye heavy hours,
As ye were wae and weary!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!

Струмок побіг
За небосхилом
І в травах стих,
Змішався з пилом;

Злетів до хмар,
Дзвенів із вітром,
Вдихав дзвонар
Його повітрям.

Солоним днем
Сльозинки сині
Текли дощем
В підземні скрині.