Опустилась ночь на город,
И погас в окошках свет.
Только кто-то ищет букву
Не смыкая своих век.

Не уснёт в таланте автор,
Сны плюют такому в спину.
Он как мудрый паучище,
Выплетает паутину.

Завитками, вензелями,
Вышивает чьи-то судьбы.
Убивает, воскрешает,
На листы бросаясь грудью.

И себя не помня, в раже,
Кровь сменил он на чернила,
Его тело то бумага,
А перо то жизни сила.

Заплетает звёзды в строки,
В рифмы вяжет свет луны,
С наступлениями ночи
Обострился нюх души.

Не тревожь в бессонных норах
Не смыкающего глаз,
Автора! Чей труд шахтёра -
Жизнь искать средь серых масс.

Мой берег, мой причал, и хижина моя.
И хворост у дверей всё так же мною собран.
Моей рукою выложен очаг.
Покрыта крыша, всё моим же потом.

И от причала тянется тропа
Мощёная гранитною плитою,
Сии каменья у скалы забрал,
Своей рукой и острою киркою.

Волнами добрыми, пот небом без грозы,
Обласканный колышется баркас.
Он с морем щедрым для меня, на ты,
Хоть и штормам подвержен был не раз.

Цветущий сад был сажен мной давно,
Его дары я благодарно принимаю.
Земля плодами кормит. От невзгод
Меня мой мир как храм оберегает.

Да вот загвоздка, в мире где лишь я,
Самим собою мне бессмысленно творить.
В нём нет иконы имени тебя,
В богатом царстве мне охота выть.

Сердець в коханні стукіт –
В у н і с о н -
Не довелось відчути і зустріти…
Симпатій пута, сумнівів полон
Я відкладала день за днем –
До літа))

А потім – піддалась…
І враз – обрив!!! –
Глибокий яр з крутими берегами…
Здавалося…
Мене ти не любив!..
Лишилося писати епіграми…

Iron Moon
ніч вкриває своєю ґранітністю ватне небо
темрява оповиває своїм цементом мармур міста
глиняні люди стуляють свої воскові повіки
освітлюється Залізний місяць

Iron Moon

щебень дощу періщить по мармеладу щік
дерев'яний вітер розкидає спертим повітрям конфеті вчорашніх ґазет
поодинокі перехожі ховаються під скло парасоль
все вище здіймає свій прапор Залізний Місяць

Iron Moon

ґранітне небо побито краплями зірок
плювок за плювком вони заполонюють його територію
наступаючи на розпечений Залізний Місяць
й коли вони нарешті захоплюють його у свій полон
Всесвіт освітлюється новим сяйвом
сяйвом Великого Золотого Сонця

Great Golden Son vs Iron Moon

Great Golden Son

Велике Золоте Сонце знову приходить до влади
аби в кінцевому результаті знову втратити її
на користь Залізного Місяця

Iron Moon

і так триває Вічність.

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно.
Я із нього димом злітаю.
Я викидаю
у нього легені.

Ще одна пачка
померла на моїх губах.

А ти так далеко.
Співає радіо.
"Ти подобаєшся мені".

Я тобі написав SMS,
а ти мені знову
не відповіла.
Чому?

"Еко-FM".
Чому замість тебе?

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно...
Я думаю...

1.
Той, хто живе один удома, той привикає пити сам,
Бички курити на балконі й не довіряти снам й сльозам.
Перевіряти ключ в колодці, щоб не зайшов дивний чужак,
А віддаватись лише водці, хоч можна й терти в ступці мак.
2.
У нього сірий холодильник, де вічно спить глухий мороз,
Перегорілий кип’ятильник й холодний чай з суданських роз.
В коробці з кави (в попільничці) всміхається суха трава,
А казанови запальнички лежать, мов цегляні дрова.
3.
Він рідко ходить в гастрономи, хіба – купити алкоголь,
На кухні вдень розводить гномів і зве себе Всевишній Троль.
Чорти на дошці ріжуть сало, русалки в ванній пудрять ніс...
Йому достатньо, та замало: вночі він рветься в темний ліс.
4.
На ньому тапочки для лазні, а сам в спецодязі зими,
У хащах чорних й непролазних зникає вмить, за ним і ми.
Ми кричимо, що жде маршрутка, мабуть остання... не дійдем,
Хоча, у хаті є закрутки... купим портвейну... буде джем!
5.
Один удома рідко вдома, частіше десь ловить жуків;
Він щось розказує про коми, і що не любить піджаків,
І що йому зручніше в кедах, в яких шнурівки від чобіт,
І що колись він жив у кедрах й їв мухомори на обід.
6.
Небо Тайги – шпалери стелі, світильник палить небокрай;
Сумні птахи і невеселі... фарбою в хмарі влитий “РАЙ!!!”
Він щось розмислює про вічне, а друзям каже: “Ви не ті!”,
Та він такий, як усі інші, це просто інші не такі...
7.
У нього вікна без фіранок й на диво чистий унітаз,
Він сам собі робить сніданок і випиває це за раз.
А потім слухає платівки, які лишив покійний дід,
В театрі палить кіноплівки й ходить на лекції про СНІД.
8.
Мала напівпуста вітальня, в куті – стілець і каремат;
Це нараз спальня і злягальня... в хмарі на стелі дивний мат.
Що означає трійця літер, з яких стікає тінь, мов вуж,
А божевільний п’яний вітер вривається без стуку в душ?
9-ий поверх.
Не пам’ятає він сусідів й згадує деколи кефір
Підчас його “йогівських” з’їздів, в яких вдихають лиш ефір –
І замовкають, завмирають... (аж чутно з шафи хитру міль),
Й то виникають, то зникають... так само й тінь! так само й тінь!
? (напевно, дах)
Той, хто ночує десь під дахом, постійно ходить по краю
І молиться, щоб стати птахом підчас польоту до раю
Ще до падіння, до асфальту, ще до удару, лиш на мить...
Життя зробило своє сальто, а ліфт все далі барахлить.

Мій відбиток на сусідній стіні.
Я курю у вікні.
Дим за димом.
Плювок за плювком.
Я затягнувся
і видихнув.
Потім сплюнув -
неначе легені плював.
На асфальті внизу -
мої легені.

У повітрі нагорі -
мої легені.

Я не люблю свої легені?
Та ні, я себе ніби
люблю.

Тоді чому
я видихаю свої легені
і випльовую їх на асфальт?

Знову те Левандівське вікно.
Я до нього спиною
сиджу.
Вчу японську.
2.37.
Різькі гальма і удар.
Я виглядаю -
дві автівки
за деревами цілуються.

Я закурив.

Хвилинна тиша.
Ґвалт. Крики. Матюки.
Розбір польотів.
Мамо, завтра ти до мене прилетиш.

Я докурив.

3.07.
За півгодини
на ґвалт приїхала „швидка".
Я далі вчу японську.

„Швидка" не від'їжджає.
Я другу закурив
і п'ю каву у вікні
левандівському.

Плачуть жінка
Й чоловік.
У „швидкій" сенсу нема.
Труп.

Смерть літає над нами.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Сумна аналоґія...

Приїхала „пожежна"...

Мені боляче.
Чиясь душа на небо відлетіла.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Я плачу...

Холодні фрази епітафій гравюрно в’їлись у граніт

Овальні рамки фотографій покрились інеєм, а лід,
Затвердівши до гарту сталі, не підпускав нас до хреста
І грім нам крикнув: ”Йдіть подалі!” і ми йшли далі, та уста...

Поглянь на ці мертві вже губи, вони щось шепчуть нам живим:
Щоб ми жили чи дали дуба? Щоб йшли в вогонь чи в сірий дим?
Як зрозуміти блиск запалу в байдужих присмерках очей?
Не зайшло сонце ще, та впало в бездонні погляди ночей.

По всьому серці передзвони нам сповіщають наш кінець,
Готуйте й ви пусті вазони для пудри пилу, бо мудрець
Сказав, що цвинтар стане домом для всіх, як тільки прийде час...
Час ставить крапки, а не коми... він нас створив, він й знищить нас.

Колись ти був невпевненим у собі,
Тепер самозакоханий, мов Бог,
Що гордо гріє зверхність у утробі,
Щоби в душі проріс чортополох,
Чиє коріння тягнеться до пекла,
Оскільки це єдиний мудрий хід:
І так давно погасло сонце й смеркло...
Й шляхами темряви веде тебе твій гід.
Це божевілля – потяг в невідоме,
Твій внутрішній стальний локомотив,
Що відвезе тебе за межі клітки дому,
Й хтось скаже: ”Зник без сліду... де мотив?”
Причина в тому, що ти був інакшим,
Якого пам’ятають й дотепер;
Ніхто тоді не знав, що буде дальше,
А ти, піднявшись, впав... і Бог помер.
Невже ти думав, що стояти легко?
Літати є ще важче – пам’ятай!
А ти, проклявши все, попав у пекло,
Ну що ж – страждай! Ну і нехай? А рай?
Ти ж так шукав його по стріхах, по підвалах,
По станціях, вокзалах і депо;
Й усе знайдене світло міряв в балах
Своїх простих уявлень... а де Бог?
Це ти убив його своїм зневір’ям в ньому,
Тоді іще сліпому, мов щеня.
Злякавшись бурі в морі, випив рому,
І, оп’янівши, крикнув: ”Бог – це я!!!”
Ти вбив його, а разом з ним і інших,
Цим самим ти покінчив із життям...
Ні, не з його, не з їхнім – вони вічні,
А зі своїм – прокляттям від нестям.
Колись ти був невпевненим у собі,
І цей характер був твій оберіг,
Що рятував тебе від тебе в чорній злобі,
Від тебе, бідний злодій,... ти ж – це гріх.

Яка гарна місячна ніч!
Як красиво, як романтично!..
(Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...)
Але все ж таки - як гарно, як поетично!
Я в екстазі!..

Коли я кілько годин тому виходив у кіоск
за горілкою, такого на вулиці ще
не було!
А зараз я виходжу у двір, напитий горілкою,
аби напитися цією ніччю, цим місяцем,
цими зірками...
Мені з ними всіма так гарно!..
Як колись з тобою; там, у Львові;
коли ми були поруч
і спали в одному ліжку,
обійнявшись і притиснувшись одне до одного
оголеними тілами...

Але зараз ти так далеко
і я змушений упиватися лише цією ніччю,
цим місяцем, цими зірками...
І, звичайно, з нервів, - горілкою...
Але не з тобою...
Але не тобою...

Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...

Брудне волосся затуляє очі...
Цигарка плаче у зубах -
вона вмирать не хоче...
Її душа зліта уверх -
по саму стелю,
а тіло падає у баночку з-під кави
з аквареллю...
чи з арабікою?
Не пам'ятаю... Не збагну -
чому
пишу,
а сам не знаю я - кому?..
Напівпорожня (чи на половину повна?)
пляшка
вина під ліжком.
Я тишком-нишком
зітхаю; так, щоб сам я не почув...
Я був
твоїм, але тепер я сам
і я забув!
Про все на світі - сонце, радощі, моря -
навіщо це мені? - ти не моя!
І не моя вона,
й вона,
і та,
що буде ще колись моя,
а зараз - чужа...
а зараз десь далеко, ха?
Я сам...
я сам з собою в самоті...
Курю
і п'ю вино прокисше...
Можливо, ти мені прости...
Можливо, хтось про нас напише...

Граница глупости людей,
Ты знаешь где она? Откройся.
Ведь сколько не лови граблей,
Мы всё ж опять на них наткнёмся.

Граница где людскому злу?
Ведь сколько уж пересажали,
Да всё одно, убьют, крадут,
И в ад стоят очередями.

Где грань любви у человека?
Как огоньки из малых тлен,
Мы разгораемся в пожары,
И гибнем угодив в их плен.

Межу добру людскому знаешь?
Ведь слишком добрым быть нельзя,
Есть те, кто с добротой играет,
И в мягкотелости винят.

Аль ненависти грань поведай.
Её ведь тоже в нас не счесть.
И жгут и травят нас обиды,
За дело иль недобру весть.

Конца невидно страхам нашим,
Ты ль, может знаешь где финал?
Иной пугается букашек,
Другой во страхе грех познал.

Где грань порока, где достоинств,
Где грань эмоций или чувств?
Я бесконечности народа
Столь безграничного страшусь.

В цигарках і каві
Розчиняється дощ...
Стуляю повіки -
І бачу тебе.
Звертаю до тебе свій погляд:
"Ну що ж?",
Присьорбую каву,
Що повітрям пливе... -
У повітрі літає суміш п'янка:
Синя димка цигарки,
Що між пальців коптить,
І легкий, ледве чутний, аромат,
Що ми запахом кави звемо... -

А я кличу тебе,
Захмелілий і спраглий,
Я стрибаю на стелю
І по стінах ходжу;
Я літаю між землею і небом -
Я аромат цигарки, яку я палю...

Я палю...
І п'ю каву,
Забиваю свій біль,
Я злітаю і падаю вниз...
Обернись, посміхнись і до мене вернись,
Щоб і я на землю ступив...

маленький уривочок мого янгола
його голос
звернувся до мене й з болота підняв
я випірнув із лайна
щоб в нього впірнути ізнов

маленький уривочок мого янгола
його голос
ввесь час перебуває поруч
ввесь час літає наді мною
але я його не можу побачити
можу тільки почути

маленький уривочок мого янгола
його голос
я хочу до нього доторкнутися
я хочу з ним погратися
вбити з ним свій смуток
а натомість
вбиваю його своїм смутком

маленький уривочок мого янгола
його голос
це пісня мого життя
це голос мого життя
напевно
що й моє життя

маленький уривочок мого янгола
його голос

Разорвал свой блокнот,
На клочки разорвал.
В кучу всё и гори синим пламенем.
Для кого, почему,
Я всё это писал.
Перед кем я размахивал знаменем.

Пожирает огонь,
Не частицы меня,
Он съедает всего без зазрения.
Ешь родной,
Мне не жалко себя,
Дикий люд погасил моё рвение.

Да сказал мне один,
Взглядом вскользь пробежав:
Слышь, браток, в каком мире живёшь?
Мир на совесть забил,
Мир всех сильных сломал,
Мир любовь на туфту променял ни за грош.

Мир растопчет любого,
Мир утопит пловца,
Кто к вершине взлетел – тот сорвётся.
Ты свой розовый взгляд
Убери-ка с лица,
Среди всех ты похож на уродца.

Разорвал свой блокнот,
Сжёг всё то - чем я жил.
Сам себя молча скомкал и выбросил.
Будь ты проклят мудрец,
Что мой пыл погасил,
И квиток мне в жизнь серую выписал…

Минає літо
В тумані зорепад.
Сонце наклонилось,
Лягає на небосхил.
Літо – в занепаді
Піднятися знову
Вже немає сил.
Бабине літо
Уже відлетіло,
Зів’яли квіти.
Із гнізда злетіли
Журавлині діти.
В небесах високо
Журавлині пари,
Ледь досягає око,
Танці попід хмари.
Для вас любі птиці
Літо повернеться знов.
Знову буде весна
І буде любов.
А для мене любі
Вже весни немає,
Осінь вже минула
Зима наступає.
Пройдені дороги,
Сніги заметуть
дорогу у весну
Роки не знайдуть.

... Вже рум’яніє на кущі калина –
на осінь повернув Чумацький Шлях.
Здається, наче світ увесь пропах
смолистою гіркавістю. Долинув
сорочий скрекіт з верховіть узлісся –
та це всього лиш лісові плітки,
не скаламутять спокій наш плиткий
нічиї кроки в глушині, не бійся.
Грунь оповили сиві хмари. Мряка.
Сльота й сльота. І кичери пусті.
Сорока щось принесла на хвості,
чей, нашептав їй вітер-розбишака,
що повітрулі – лісові сестриці –
заманять в дебрі, бідного, тебе,
або ж чугйстер часом прибреде,
посидить під смерекою на глиці...
От сміхота! Сховалися від світу,
романтики... (Ти вимкнув телефон?)
Реальність кожна має свій закон:
ховаймося від студені і вітру...
Увечері в колибі коло ватри
сушили одяг, трави і гриби.
Ти коломийки слухати любив,
мовляв, лиш так цю мову вчити варто.
Вже й день минув. І два. І три поволі
спливли собі. То вітер, то дощі.
Газдуємо потиху. На кущі
сіреньке птаство бенкетує вволю.
Горіхи пристигають ліщанкові,
сльозиться поруч тихе джерельце...
Чим долі ми віддячимо за цей
сльотавий тиждень в прихистку любові?
Та що журитись, як там буде далі:
не втримаєш проміння в кулаці.
Глянь – ягідки склювали горобці,
ти ж обіцяв калинові коралі...

Хто б ти не був читач, тобi
В веселий час, чи в жалобi,
А той в байдужостi хвилину
Домислить другу половину
Сумного твору залишу.
Всмiхатись чесному грошу
Мене вже вкотре зве нагода,
Гадай вже сам чи варта згода
Подiбну цiну заплатить
За щирiсть в полум'яну мить?
Як хоч роби, Миколу цiлим
З вiйни верни солдатом вмiлим,
З коханням бiльшим нiж ранiш,
А хоч вiд хмурих скель черствiш
Всели до нього серце в груди,
Вiддай в таємнi пересуди
Наташi з Юрою розрив,
А нi, не спонукай до див
Дружину вiрну чоловiку,
Нехай як годиться, опiку
На мiсце нiжностi вкладе,
Багаття згасить молоде.
В сукнi тонкiй добротне тiло,
То тут, то там з пристрастю вмiло,
А то i вигiдно приткне,
З лiтами звикне, про сумне
Чи радiсне згадати, боже,
Як не старається не зможе.

_________________________________

_____________* "… меж белых листьев
_____________ и на белых стеблях…"
___________________ Н. Рубцов

___________________________________

Где я была? Бродила – долго –
по ковылям в местах пустынных.
Искала трав средь сухостоя.
Полей на волосы мне, милый,
настоя из того кувшина –
не сразу весь, наполовину!

Тебе я, вспомни, говорила –
ты улетал… на третье небо, –
у скал хрустальных в мире Нила
растет трава "… на белых стеблях…"*
Вдохни! Тебе по нраву запах?
Клони же голову – остынет–
и в полотно остатки влаги.

Ты долго ждал? О, только вечность…
Но это, милый, очень мало.
А я… опять не опоздала –
ты не соскучился, конечно.
Неси же свечи и, пожалуй,
день погаси! Пусть будет вечер…

Ты вызволил того поэта,
что снова стал неосторожен?
ЧтО было?
Опыты со светом…
О, это…
Всё у них так сложно!
Я видела его подругу –
льёт слёзы на пустую пристань…
Ведь поздно – слёзы!
…слёзы.. слёзы…
Теперь там жемчуг.
…чистый-чистый…

Частина 1. Трагічна

Три роки буремні минули від того вівторка,
як зграя пінгвінів морського слона завалила,
Стекли і промчали, як хвилі солоні, як сльози,
Забулися біди, образи давно позникали,

Росте, як полова, рід красний, прекрасний, великий,
Сімейство святеє пінгвіно-слонів плодовитих...
Та що це – похмурими стали пінгвінячі жони,
Бо їх половини до них збайдужіли, і діток
Все менше і менше у зграї пінгвінячій милій,

Пустіють садочки, пінгвініхи крила ламають
У розпачі дикім здирають із себе пір’їни:
- Мужі похітливі, собаки невірні, пінгвіни,
Куди ви щоночі зникаєте, пощо ідете

До неї – великої, неї – гладкої, до неї –
Слонихи-падлюки, розлучниці, шльонди, лайдачки?
Чи медом намащено в неї, чи знає прийоми,
Чи всю Кама-сутру напам”ять завчила, повія?!

Пінгвіни-мужі, на порозі спинившись, говорять:
- О жони, такеє життя чоловіка-пінгвіна,
Що треба йому розмаїття життєве пізнати,
Бо світ кольоровий, а ваші тіла чорно-білі –
Неначе “Берізка” – совковий старий телевізор.

Але ж ми щоранку до вас повертаємось знову,
Тому ваші примхи, пред”яви не мають підґрунтя,
Це просто якась невротична залежність – не більше!
Радійте, дурепи, що ваш чоловік, хоч і зрідка,
Нагадує вам, що ви теж хоч на що-небудь здатні.

- А же би вам, псяча порода, язик ваш і ваше начало
Усе повсихало за мову таку і за діло!
А певно, воно веселіше, як жити привільно –
Дві хати, і два телевізори – перший “Берізка”,
А другий – великий, грубйозний такий “Електрон”.

- Бо так повелося на світі,- пінгвіни говорять,-
Натура широка у нас, чоловіче начало,
А ще полігамність як вроджений фактор існує,
І проти натури такої уже не попреш,

Ви Фройда читали? Ах, Фройда ви ще не читали?
Оферми дурні чорно-білі! А Юнга? А Закса?
Ну хоч Соломе, або Штекеля, Дойча і Райка?
Нічого?! А що ви читали, окрім як “Му-му”?

А може, ви оперу любите? Нє, не бували?
«Карміна Бурана», «Богема», «Кармен», «Турандот»?
Чи може, шаленство і таїнство східного танцю
Ваш мозок і тіло бентежать? Ех ви, примітив…

…Пінгвіни пішли пізнавати кохання велике,
Любити слониху, а жони, печальні, як осінь,
Ронили сльозинки на пір”я, дзьоби опустили,
Як раптом одна – молода ще, зелена кобітка,
Сказала: “Дівчатка, зозульки, чого сумувати?
І пороху є ще доволі у порохівницях,
І шарм ще не згас, і жіноча краса ще буяє,

Покажемо цим театралам пихатим, цим фавнам,
Бридким павіанам зрадливим, цаписькам безрогим,
Де раки зимують...За кожну жіночу сльозинку
Відплатять сторицю – за ясла порожні, за ночі
Самотні, холодні (а ночі тут справді холодні) –
За тіло, не пещене, юне, нехай чорно-біле,
Та рідне, солодке, немов шоколадний пломбір...

Най далі начала свої об слониху ту гострять,
А ми забираємось геть - на дрейфуючий айсберг,
На стежку війни ми виходимо нині і прісно,
Жінки-амазонки, і луки узявши у крила,
І грудь (тіко ліву) відрізавши дзьобом безжально
(навіщо ті груди, як милий кохає слона?),

пішли перевальцем на айсберг, і айсберг відчалив,
повіз їх далеко, за гори, за синії далі,
за море, в країну прекрасну, як казка, чудову –
чи то Ельдорадо, чи то Амазонія-сіті....

(Далі буде)

Жёлтый лист за окном.

Жёлтый лист за окном,
На ветке, говорит мне, о том.
Что сорваться, он может,
В свободный полёт.

Он стар, и свободен,
Он жёлтый уже,
Он сделал всё, для ветки.
Теперь свободен,
Сказав, сорвался, улетел.

Ему, я в след смотрел.
И с грустью понимая,
Свободы больше нет.
И как бы ветерок не дул,
Я, не сорвусь уже.
Я тоже стар, но не свободен.

Свобода в прошлом осталась,
В далёкие года, когда я мчался,
Как лист свободный, за любимой вдаль,
Вдаль городов чужих, и незнакомых.

А я останусь просто с ней.

А я останусь просто с ней,
Поклонником её идей.
Идей, о тихой, мирной жизни,
В краю родном,
В кругу семьи, друзей.
Но нет страны,
В которой вырос.
И в поисках ответа, почему?
Я понимаю, и грущу.
Видь страшно мне.
От мысли, о судьбе,
Что уготовлена земле,
Что я зову родиной.
Ты спросишь про что я?
Отвечу не таясь.
Погибнуть от руки,
Варваров, вандалов, демократов.
Что машут кулаком над головой народа.

Як справляли весілля
Гуділо село,
Танцювали там, співали
Весело було.

Молоду віддавали
До села другого,
Парубки потребували
Могоричу свого.

Щоб за дівку заплатив,
Молодий відкупу,
Зібралися парубки
Під вікном у купу.

Заспівали,щоби дали
Могорич - горілку,
А то даром не дадуть
В друге село дівку.

Молодий не захотів
Могорич їм дати,
Пов’язали двері дроттю,
Не випускають з хати.

Колеса в возах відкрутили
Кинули у річку
Парубки даром не випускають
Із села Марічку.

Через вікна любі гості
Розбіглись з весілля.
Кажуть люди,що то чорт
Посіяв там зілля.

Дай мне силы не сойти с ума,
Никогда не поддаться тоске,
Выводя рисунки на листке,
Чтобы душу не нашла зима...
Дай мне силы во тьме не упасть,
Никогда не блуждать в временах,
Никогда в глаза не видеть страх,
И над судьбой моей иметь власть.
Чтобы ветер не унес навсегда
Дни мои те, когда рядом ты,
Или просто пустые мечты,
Которых мне не жаль иногда...
Дай мне силы уснуть без тебя,
И проснуться в постели пустой,
И открыться для жизни иной,
Но по прежнему сильно любя.
Дай мне силы не спутать обман
Среди слов, не похожих на ложь,
И дождаться когда ты придешь,
Дай мне силы не сойти с ума...

Впіймати тишу,
прожити холод
і стін самотність,
і сум, і біль.
Чомусь раніше
не йшлось одному.
Тепер відсутність
Тебе –
мій стиль.

Без ночі – темно,
без страху – відчай.
Щось, наче, вмерло,
як пустоцвіт…
Прожив даремно?
Дивлюсь у вічі,
і двічі стерто
мене з землі.

Твоя безодня
дарує простір.
Ніч коло печі
готує сон.
І я самотній
рахую кроки,
шукаю втечі
від перепон.

Прокинься, мила,
поглянь у небо:
там наші зорі
торують шлях.
Уже несила
іти без тебе…
Прошу, будь поряд.
Хоча б у снах…

1. Жемчужина.

— Вы.
— Так и есть.
— У Вас песок на шлеме.
Не смейте улыбаться, я сержусь.
И доктор Ваш…
— И док?.. Расстроен чем-то?
— Он озабочен…
— Я его боюсь.
— Вы шутите и, я смотрю, открыто.
Его слова: вы шутите с огнем!
Зачем Вы отключили инфофильтры?
— Нечаянно.
— Опасно же… Потом –
прогулки вплавь в обход буйков Лагуны –
мальчишество, поверьте мне!
— Не знал.
— Мы говорили с Вами…
— Вам, мадам, солгу ли!
— …как только доктор Вас привел в себя.
— Забыл! Я на подлёте был контужен…
— Я помню. Робоангел отключен –
"сиделка" Ваша – Вами!
— Как же ужин? Без ужина…
Я тоже огорчен.
— Не стыдно?
Не забудьте извиниться!
Ведь доктор — старый друг Ваш, сударь мой.
К тому же, помнится, Вы – рыцарь,
а не ныряльщик под луной
из тех, кто верит в голубые рифы,
надеясь синий отыскать коралл
в Лагуне Снов – напрасный труд…
— Напрасный! Сизифов…
И Сизиф бы не искал –
там гарпии… Я пошутил! (…ужасно!)
Простите, леди! ...испугал?..
— Вы пошутили… Вам увечий - мало?..
…надеюсь, что в последний раз…
но вовсе НЕ… из-за кораллов,
ненужных, уверяю Вас...
— Мою бригетту… по-чи-ни-ли?!
— Да. Всем прогнозам вопреки…
Я принесу поесть. Вот мыло.
Да разожмите кулаки!
— Хочу вина!
— Вина?!
— Ну… джина! Чего-нибудь…
Я — не до дна…(мне с Вами – мука!) Дайте руку!
"зачем-зачем"…
—... Жемчу… жи… на…



2. Ноки.

— док вспомнил,
Вы, бывая здесь...

— старик Вам голову морочил

— старик?! однако… злая лесть…

— не лесть… не злая…
в прошлом… впрочем,
прошу прощения, мадам!
пустил в распыл он, как-то ночью,
архив фамильных голограмм,
а там — все имена и… лица.
он мал тогда был слишком сам,
чтоб помнить

— но он помнит, рыцарь…

— он…
сжег всё то, что охранять
не нужно было, а
в итоге…

— послушайте, но имена
хранить опасно близко.
ноки…

— и ноки!
я спросил намедни,
домашний робот мне сказал,
что он — "домашний робот",
доктор — "док" и
леди — "леди", (за-глаза!)…

— Вы, сударь, не хотите сока?

— нет! …рыцарь - "рыцарь", -
я не бредил?
Меня зовут…

— нет!

— леди!

— ноки…

— я понял,
ноки – это бесы

— Вы знали!

--- ангел мой небесный,
Вы видели хоть одного?

— да, сударь

— это интересно!
а как зовут? ах, да!…

— да, бесом –
из бесов пристального взгляда

— не моего?

— не смейтесь

— хватит
сегодня мне на завтрак ада!
лагуна – пропасть.
тает срок и…

— … Вы улетаете,
но как бы… остаетесь.
когда есть имя,
это ноки.


3. Окна.

— Дом пуст.
— Я думал, право, леди...
— Вам скучно с нами, рыцарь, но...
— Он Ваш?
— Нет. Жили в нем. Соседи.
— Их двое?
— ...было. Но давно.
— Уехали?
— Они исчезли.
— Могу спросить?
— Не ст\'оит.
— Ночью
я видел свет в окне
сквозь щели
по краю штор.
Возможно, что...
— Вам скоро...
— Улетать? Я помню.
— ...и док хотел...
— Мою нескромность
прошу простить...
— ...Вас осмотреть и...
— Он успеет! Леди,
ответьте, ночью этой -
в нем...
— Быть может, таймер там...
— Нелепо.
— Ах, рыцарь!
— Ноки?
— Все равно!
— Зависнуть на одной странице...
Зачем Вам жить
в Лагуне Снов?
— Ну, Вы забылись…
— Жизнь Вам снится.
— А доктор!
— Робот?
— ...
— Вам, одной,
мерещатся все эти лица.
— Я Вас не слушаю!
— Боитесь.
— Боюсь? Чего?
— Живых имен.
— Имен... Едва ль...
— Позвольте?
— Дальше?
— Их два.
— Всего?
— …Моё.
И Ваше.

4. Следы.

- куда вы смотрите?
- следы...
- я видел.
судя по сигналу...
- ...смотрите, прямо у воды!
- ...подали к первому порталу.
пора!
- мы не вернемся в дом!?
- прощаться не с кем.
- как внезапно...
мне, между тем,
хотелось взять бы...
хотя бы что-нибудь
с собой...
- свою печаль?
- прошу, оставьте!
мне не до шуток,
право-слово.
- я знаю.
леди нужен повод
остаться...
леди улетает.
- однако! непонятно, спешка -
к чему? сегодня,
или завтра -
какая разница!
- большая.
- не объясните ли, насмешник,
следы, мне кажется, свежи
и...
- кажется...
- ... они не ваши.
и не мои.
- пора...
- бежим,
как будто...
вы ужасны!
следы...
- сильны прощанья бесы.
в лагуне зацветает плесень.
а вам мерещатся цветы.

мої губи пішли плямами
мої губи пішли твоєю шкірою
і якщо кров змивають тільки кров'ю
то сльози коктейлем з кислотних дощів

моя любов солона як морське повітря
очі щипають слова і вивітрюється душа
наші ігри тепер не вимірюються ні болем ні образами
вони такі ж міцні як і дурманні напої

і якщо йти то обов'язково не озираючись
вірю що ти йдеш по моїх слідах
і темнота вже не перешкодить нам відшукати один одного
у ній краще видно наша іскриста любов

на вході в моє серце прошу витирай ноги
там всього_навсього до тебе був один гість

(Песня з неожиданным концом)

Наша встреча недолгой была.
            Мимолетной, как ветра дыханье.
Ты совсем по-английски ушла,
            ничего не сказав на прощанье.
Проза жизни пошла полосой.
            Наше счастье разбили мы сами,
Но скупою мужскою слезой
            я омою твой образ и память.

Я иду, как по тонкому льду,
            и с надеждой ищу тебя всюду…
Даже если нигде не найду,
            всё равно никогда не забуду!
Эти волосы, губы, глаза,—
            только вспомню,— душа замирает.
И скупая мужская слеза
            кожу щёк до кости продирает.

Неподвластна врачам эта боль,
            что терзает когтями своими.
Я теперь, после встречи с тобой,
            не рискую встречаться с другими.
Этот крест я по жизни несу.
            С мелкой дрожью тебя вспоминаю,
Как скупую мужскую слезу
            в туалете ручьём проливаю.

(Пісня з несподіваним кінцем)

Я вже ніколи не забуду
той вересневий перший день...
Як ти прийшла, подібна чуду,
у морі квітів і пісень.

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?


Уже від зустрічі тієї
минули осінь і зима.
А ти — як марево в пустелі:
ось-ось була… І вже нема.
           (Приспів)


Вже краще пізно, ніж ніколи
прийди! Я прошу раз у раз…
Я — ваш новий директор школи,
а ти не ходиш в п’ятий клас!

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?

Реґіонали - депутати в великому горі
Вони спочивають
Без кульок на морі.
Протестувати нічим не мають,
Як їх медузи
За ноги кусають!...

За Містом Лева танцюють маки.
Лоскочуть сраки.
П'янячі, як повії.

Небо синью бездонной балует,
Теплым ветром дышит весна,
А в моём саду цветут яблони.
Словно снег окропил дерева.

Не согрета земля ещё солнышком,
Да уж сочной травою взросла.
Хочет песню пропеть моё горлышко,
Да такую, чтоб миру слышна.

Попримну босоногим я травушку,
Вверх блаженно взгляну не дыша.
Меня цветом усыпят яблони,
Лепестком по душе щекоча.

В старом парке музыка слышна,
Там играет оркестр во фраках.
Сцены жёлтая дубовая доска,
Щелями подсвистывает слабо.

Плавно водит за пюпитром дирижёр,
Ловит ноту вдохновенным взмахом.
Этот седовласый муж хитёр,
Не по стану ходит, а на запах.

Нюхом чует музыку берёз,
Звоны соловьиные услышит,
Палочкой берет слезинки грёз
И к корявым нотам их припишет.

Задает оркестру такт и ритм,
Как крылом рукою воздух заметён,
А скрипач согласным взглядом вниз,
Истерзает скрипочку смычком.

Как же плачет дерево, слезу
Из очей моих как сладко призывает.
Наплюя на парка суету
Средь цветов душистых зарыдаю.

Обернулся взглядом дирижёр,
Услыхав мой вздох, слезу увидел.
Этот седовласый муж хитер,
В новый лад он музыку наметил.

Взмах крыла, и палочкой зигзаг,
Весь оркестр стих, умолкла сцена.
Медью застонала вдруг труба,
Одиноким криком вдохновенна.

Заливается без хрипотцы светясь,
Тонко – тонко нотами шатаясь.
Пела как волной, не торопясь,
Изредка лишь бубенцом срываясь.

Ох хитра во фраке седина,
Сколь талантлива, чутка и беспощадна.
Уж и так уплакалась душа,
Да добавится оркестром парка ладным.

Золоты купола под крестами,
И святой звон колоколов.
Он прощением веет над нами,
Над толпою греховных голов.

Машет ладаном поп бородатый,
Басом кроет просящих мирян.
Своей деве страдалица плачет,
Что её благоверный вновь пьян.

Вдоль поковки церковной ограды,
Средь шиповника острых ветвей,
Поприсели блаженны скитальцы,
Благодати желая твоей.

Ты проходишь с опущенным взглядом
Положа твёрдый крест на себя,
Для своей ты духовной отрады,
Вознесёшь к небу очи прося.

Всем обрядам проследуешь чинно,
Там отдал, где-то взял и к Нему.
Отгони же Небесный кручину,
Ниспролей на страдальца нугу.

Поднося жёлтый воск с тонкой нитью,
К огонькам человеческих судеб,
Жадно ждёшь с безголосой молитвой,
Что всевышний тебя незабудет.

А хватило бы просто молчания.
Твоих дум у журчанья реки.
Не нужны небесам подаяния,
Лишь стук сердца и святость любви.

Мысли поездом едут в голову,
И стуча кулаком по столу
Просят их поделить поровну,
По умнее что - вылить листу.

Привести их к порядку и стройности,
На придуманный ритм положить,
Запечатать в них чуточку тонкостей,
И немножечко правды про жизнь.

Завязать их простейшим куплетиком,
Понатыкать крючков запятых,
Ну и выдать на роздум в общественность,
Для понятливых – песнью души.

Мысли глупые, просят резвости,
Умоляют здоровье отдать,
И поддавшись безудержной дерзости
Пару литров спиртного умять.

Пошуметь в безприличии голосом,
Как ветряк покружится в толпе.
Иль услышав задорну мелодию,
Станцевать голышом на столе.

Как вас много то, умных и ветреных.
Да по что вы в вагоне одном,
Уместились в своей безбилетности,
И примчались ко мне на перрон.

Выкурив сотую сигарету,
Отхлебну коньяку из кружки,
Засыпаю тёплым я летом,
Просыпаюсь в зимнюю стужу.

Не нужны мне эпитеты тонкие,
Из простых слов совью свой венок.
Засыпая: а может кто вспомнит?
Просыпаюсь: вновь одинок.

Пусть дожди пройдут землю напоят,
Пусть прогреются травы солнцем.
Засыпаю – куда-то все гонят.
Просыпаюсь один на околице.

Печёт печь калачи да пряники,
С хрустом корки душистого хлеба
Засыпаю я под тальяночку.
Просыпаюсь под крик минаретов.

Перепуталась жизнь как колода карт,
Перемешан я, перетасован.
Засыпаю – в тепле твоих дивных чар.
А проснусь в одиночества холод.

Благодарю тебя за тонкую строку,
За теплоту пера, за литер поцелуи.
Благодарю за то, что ряби слов
Мне нежные глаза твои вернули.

Читаю я, а сердце звонко бьётся,
Нежнейшим трепетом аукает душа,
А в мыслях: жди её, она ещё вернётся,
Твоя в магнолиях цветущая весна.

В волнении дрожит листок в руке,
Глазами пробегаю вновь и вновь
Слова твои, и эхо вдалеке:
Ау… ау… кто звал свою любовь…

Полнится думами заблудшая душа,
Сколь за года в ней собрано волненья,
Быть может я не тот? Быть может ты не та?
Да как всегда расставит точки время.

Я голову сломя унёсся б вдаль,
Нет расстоянья. Только ходики стучат:
Тик-так… тик-так… тебя любовь звала,
Ты можешь промотать урочный час.

Но я в смятении. Читаю вновь и вновь,
Твою улыбку и твое прикосновенье.
Во мне гудит: а это ли любовь?
Ведь столько было горьких увлечений.

Да что ж со мною? Замети следы,
Те что на сердце от былых остались,
Махни рукой, вперёд беги…
Но я сижу и неизвестности пугаюсь.

Беги ветер, несись полями,
Всю мощь свою просторам яви.
Пройди крутовеем меж града домами,
Всю пыль с мостовых в высоту подними.

Вон видишь леса, попригни кроны сосен,
Качни шапки сочной листвы тополей.
Ты в мощи своей не старайся быть скромен,
Подуй на недвижимый мир поскорей.

По тихой воде прогуляйся ты рябью,
А хочешь волну подними к берегам,
Не бойся ты, ветер, разрушить молчанье,
Со свистом пройдись по мирским телесам.

И ветер подул, точно так как просили,
Взвиваясь и резво кружась по земле,
А глупые люди вовсю голосили:
Нет – нет, мы хотим проживать в тишине…

Чуть приобнял сон,
Подарив дремотный запах.
Тихо подошёл,
На своих вечерних лапах.

Пошептал «Усни,
Пробуди ты подсознанье».
Щедро подарив,
Сладкий мир для созерцанья.

Вкусным был мой день,
Я следов оставил уйму.
Перейду плетень,
И войду в сновидный улей.

Крепче сон прижал
Пальцами пройдя по векам.
«Закрывай глаза,
утром вновь быть человеком.

Пусть придут к тебе,
Из чужих миров посланцы.
С ними закружись
В фантасмагоричном танце»

Будет сон благим,
Успокоит душу.
И не дай господь
Этот мир разрушить.

Я в объятьях сна,
В нежностном покое.
От сует мирских,
Отдохну душою.

Только здесь и сейчас вам предстанет картина,
Как толпа человека распинает глумливо.

Платы нет. Вход свободен. Вот вино с хлебной коркой.
На удобных скамьях размещайтесь вольготно.

На арене песок. На песке лужи крови.
Стол дубовых досок кандалами каймлённый.

В них закован поэт, с опустевшей душою.
И терновый венец обнялся с головою.

Гул толпы в предвкушении действа жестокого,
Отдает по арене ада пламенным рокотом.

Брякнул гонг. Все утихли. Вот оно, чего ждали.
В грудь поэта вонзают острие красной стали.

Тихим стоном, не криком, отозвался поэт.
Он устал уж взывать, и померк в очах свет.

Люд беснуется воплем, дикий смех и плевки,
Мол давайте посмотрим, что у гада внутри.

И палач поддаётся громким крикам толпы,
Проводя острием по поэта груди.

Распахнул его грудь и... затихла толпа,
Белым птахом вспорхнула ввысь поэта душа.

Покружив над людьми хлопнув белым крылом
Он взлетел в синеву освящённый лучом.

А народ онемев всё глядел в небеса,
Их оскал умывая искрилась слеза…

Красной тушью рисую на чистом стекле,
Капли плавно ручьями бороздят вертикали.
Свой пейзаж цвета крови текущей во мне
Посвящу я своей вновь пришедшей печали.

За пейзажем моим, с замороженным взглядом,
Люди - тени, снуют в одеянии сером.
Со своим ядовитым словарным запасом,
Общипали сирень чуть зардевшую цветом.

По рисунку на окнах луч солнца играет,
Сквозь него алым светом обитель залив.
Ветер холодом краски мои остужает,
В галерее пейзажей душевных картин.

Я вижу холодные слёзы дождя.
Такого грустного. Он плачет степенно.
И капли его по щекам проходя,
Горячей слезою спадают на землю.

Сквозь дождь в тёмных тучах я вижу себя.
Всё так же как он прохожу городами,
Из тысячи солнцев что слепят глаза,
Ищу я одно что согреет лучами.

С дождём прохожу по дорогам далёким,
Неся в своем сердце надежд светлых дрожь.
И кто-то, когда-то, со временем вспомнит,
О парне гуляющем в плачущий дождь.

Небо. Бездонное синее небо.
В перьях кудрявых седых облаков.
Лето. И синь надомною согрета
От щедрого солнца звенящим теплом.

Ветер. Качает бродяга листы тополей,
И белою бабочкой пух обрывает.
Дорогой песчаной средь пышных полей
Я мир обойду от края до края.

Побалую стопы я мягкой тропой,
И взор свой потешу морщинами рек.
А глас услыхав соловья золотой
Присяду в тени успокоив свой бег.

Прикрою глаза. И уйдя в темноту,
Пьянённый глотками прозрачного лета,
Я в шёпот иль молча тебе помолюсь,
Моя терпеливая к людям планета.

Золотыми переливами
По домов жестянкам крыш,
И оконными покивами,
Скачет солнечный малыш.

Блещет сочною листвою,
Завитками парковых дорожек.
На площадке с шумной детворою
Подмигнёт весельем юных рожиц.

Пробежится струями фонтанов.
Заблестев в созвездьях мелких брызг,
Он туманной радугою станет,
Солнечный резвящийся малыш.

Промелькнет задумчивыми лицами,
По сопящим в шелесте страниц.
И под вечер к солнцу возвратится,
К матери до дома побежит.

Солнце лучик свой журить не станет,
За его проказы среди дня.
Проведёт рукою волосами,
Поцелует бережно дитя.

За день луч-малец поутомился,
В беготне весёлой и пребыстрой.
Он прижавшись к маме укатился,
Дабы утром пробудить улыбкой.

Покидая свой дом, свои добрые стены,
Помолясь в тишине, мы уходим в миры.
За собой прикрывая скрипучие двери,
Мягким выдохом греем мороз пустоты.

Мы уходим тихонько, но грохот замков,
Гром закрытой двери, оглушил всё вокруг.
Пробуждаются люди, сыпят ворохом слов,
Очищая таблички с надписью «друг».

По слезинке, по капле, наполняются реки.
Льются горько потоки сочувственных фраз.
А случилось то что? Просто нет человека,
О котором при жизни мы вспомним лишь раз.

Ощущая плечё, пожимая ладони,
В разговорах мы сплюнем из слов шелухой.
Но когда ты уйдёшь, мы грехи все замолим
Пред тобою, столь близким, ушедшим в покой…

Мир шатается под ногами,
От событий, что бьют без замаха,
Угловатых как оригами,
Но не хрупких как эта бумага.

И опомнится нету времени,
Сделать вдох, сигарету выкурить,
Как уж новое бьёт по темени,
Изменяя плавность - ритмами.

Мир шатается под ногами?
Или я, по миру шатаясь,
Вдаль бегу семеня ногами,
И успеть, всё прожить стараюсь.

Так чего же тогда злословить,
И в жилетку реветь ручьями?
Что хотели – держите, хлопец!
Не отмахивайтесь руками.

Оригами событий жизненных,
Угловатых, но в чем-то прекрасных.
Дай то Бог всех вас сердцем вынести,
И душою сдержать без опаски.

Только две строки на бумагу просится,
Только пара слов, только пара фраз…
Отобрало речь у меня одиночество,
Заменив на взгляд тихие слова.

Пара строк на белое, чёрными полосами.
Чёрное на белом – вот где простота.
А во звуках буковок, в их многоголосии,
Разучился видеть я, истины слова.

Всё предельно правильно, словно под линеечку,
Без ухабов приторных, в письменной тиши,
Строятся под знаменем, автора забытого,
Пара строк, что выльются в океан души.

Их читаешь медленно, ставя препинания,
Сам свою мелодию им ты сочинишь.
Отобрало времечко голос у писателя,
Да в замен оставило белоснежный лист.

Изучаю знакомый рисунок обоев.
Запирает постель в тот же сон не корясь.
Тянет камнем обыденность в мёртвое море,
На котором из мыслей красуется рябь.

Сизый дым папиросы и коньяк в грязной рюмке,
Да бумаг бледнолицых глаза в пустоту.
Без пожатий остыли раньше тёплые руки,
И трясясь пролагают из строк борозду.

Да кому это надо? Кто прочтёт тут же сплюнет,
А коль явишь кому – то воротят свой взор.
Постепенно утопнешь в своих тяжких думах.
Ведь народ восхищает лишь оградки узор.

Разлетелись орущие вороны,
Во хатах образа заслезили.
Возвращались до дома воины,
На телегах с соломою сизой.

А лошадки трусили копытами,
И хлыстами свистели деды.
Под залитыми кровью свитами,
В свои хаты приходят сыны.

Тишина по околице ходит,
И не смеет петух прокричать,
Лишь отцы головами воротят,
Ухватив крепко накрепко мать.

Бьются в горюшке стары лебёдушки,
И проклятия льются на век.
Что ж ты боженька отнял сыночку
Да во младость сослал на тот свет.

Озарятся свечами светёлки,
Непослушной от горя рукой
Зашивают мундиры сестрёнки,
И колодезной моют водой.

Ну а с утром деревня проснётся,
И вздохнёт криком сотен дворов,
В потускнелом от слез свете солнца,
Провожают пришедших сынов…