друзі на день народження
принесли
сонце

на ньому абсолютно
недоречно
було ставити
свічки

і тим паче
їх запалювати

розділили
на всіх
замість
святкового торта

тепер

живемо
усі

СОНЦЕСЯЙНИМИ

із

пришитими до
неба
очима

Вже другий рік я вірю! й дивно...
І знаю – казка десь, та й є!
Сказати можу привселюдно:
Я знаю! Бачу! – Щастя є!

Вже другий рік у мене в серці
Квітнуть небачені барви
Вже другий рік у мене в серці –
Його ім’я, його думки.

Я світ для нього зшию новий,
Скажу «люблю» один лиш раз.
Слова-слова... від них лиш втома,
А світ залишиться при нас...

Прийшла, прийшла її недiля
Продовжить змрiяне весiлля
Початий з парт шкiльний роман.
Сьогоднi долю, серце й стан
Гнучкий, прекрасний, аж довiку
Вручить не другу, чоловiку
По власнiй волi i людей
Щасливим поглядом очей
I рухом губ Надiя має.
Що серце нiжне витворяє
В хвилину вступу на рушник
Вiдбив її дiвочий лик.
У залi, повному народу,
Де пара пiдписами згоду
Скрiпляла твердо, на життя,
На двох єдине почуття.
Пiсля завершення обряду
Пiд мову схвальну, мову раду,
На руки взявши молоду,
Герой торжеств свою ходу
Не сповiльнив, не зм'як в чеканнi,
Вiн на єдиному диханнi,
Як чемпiон йшов по призи
В шалаш пiд свiтлi образи.
Красуня, жiнкою названа,
В шаленствi бубна i баяна
За п'ять принесена хвилин
(Для романтизму тут причин
Ночами лiтнiми шукати
Не варто, просто шлях до хати
Вiд ЗАГСу недалеким був,
Про що сказать ледь не забув).

По колу біг, щоб вибитись з наруги
та розтектися гнівом на устах німих.
З хули перерости у вічну хугу,
а може - заслужити людність між людьми

застукало нестримно і довільно,
та не встигало зістарітися від втрат,
дивилося на світ - до всього схильним,
занадто мильним. Віддавалося стократ

за кожну мить, прожиту недаремно,
та пізнавало друга й ворога в біді,
проводило межу між "світло" й "темно"
біжучим колом по стрімкій воді.

Пелюстками спадало, гасло в руті,
за плуга Богу послужило на лиці
(бо рвало гріх прикутий до покути),
у материнськім набиралось молоці.

Приймало та давилося чужими
черствими крихтами, бо не врожай на прю,
бо на "побожність" обідніла рима,
думки вели бездітну, недолугу гру.

Вчепилося душі, мов соломини.
А соломина та - між каменем зросла.
Із кожним стуком - ближче домовина
та трепотіння непташиного крила.

По колу біг - не вибитись назовні,
любов`ю розтектися на устах німих.
Зберу по краплі я свою жертовність
і розділю, як є (по правді) між людьми.

28 Травня 2008

Напоїла брудним світанком....Себто вимила нутрощі небом...Може навіть не з жалю...з любові...до мене...або до неба...

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

Перейшов з кропилом та кадилом ранок,
суєту благословив пташиним хором.
На очах вилуплюється богом-дане -
пробивне життя, котре любов`ю хворе.

А на ладан видих, на душі лоскоче...
На порозі світла чорнокрилий відчай,
бо лічились зорі у скарбничці ночі -
а тепер не видно - хто ж їх перелічить?

27 Травня 2008

Музика з чарівної табакерки
помер напевно:
він було нездужав.
Ерзац дитинства з присмаком цукерки
ковтає мовчазна твоя байдужість.

Сумує птах... Чого йому не спиться?
Вікно — у сад, вірніш його відсутність
(вікна, не саду).
Гуркіт залізниці
впливає в отвір цегляної сутіні.

Оце твій дім: палац твій і фортеця.
На стінах — сіль: дощів колишніх сльози...
Чи вистачить здоров’я на мистецтво
життя плести з буденнішої прози?

Занурившись в піски років сипучих,
обвівши навкруг себе щільне коло,
цураючись безкрилих та летючих —
лиши собі мітлу та власний комин...

Я вперше відчуваю в собі встид:
І винна щось і, начебто невинна.
А совість виверта думок бескид,
Шукаючи прозріння безупинно...
Невже ми варті того храму злот,
Що тягне нас молебень відслужити? -
Та це болото гірше із болот,
В котрому нам ще хочеться прожити!
О, гроші, гроші! Вічний дефіцит!
Здавалося б, що дав Господь, що треба.
Та тіло із душею - не на квит:
Душі людській - тільки би до неба,
А тіло прагне розкоші й краси;
Зі всього зняти спробу хоч разочок...
А серце! Бідне серце не єси!
Такий собі людський малий замочок,
Де скільки сховано. Навмисне. Від людей.
Де скільки списано чорнилами незмоги:
І скільки тут незаспаних ночей,
І скільки тут і розпачу, й тривоги...
Я вперше відчуваю... Щось не так.
Бо завчено живемо. Не по правді.
В долоні має бути не пятак,
А істина людська, чи то пак, правда.

В вiдпустку здалеку, з Росiї
До нареченої Надiї
У мiсяць травень дорогий
Пiлот примчався молодий,
Городний Вiктор. На погони
Життя цивiльного закони
Вiн пiсля школи помiняв,
Вже третiй рiк служив, лiтав.
За кiлька мiсяцiв мав дiрку
Крутить в погонах й третю зiрку
Вгвинтить збирався в синiй кант
Майбутнiй старший лейтенант.
А тут узгоджене питання -
З'єднати долю без вагання
Готовий бравий офiцер
З красою славною тепер.
Уже наряд весiльний зшитий,
Шалаш брезентами накритий,
Квiтками вбраний коровай
I решта в нормi все вважай.
Iз класу зразу запросили
Наташу, Йвана, попросили
Миколу другом старшим буть,
Вiдповiдальностi чуть-чуть
На себе взяти. Не годиться,
Щоб дружбу в'їдлива гiрчиця
Образи в роки молодi
До сивини у бородi
Вогнем пiдозри випiкала -
Вiдмови фраза не звучала.

Я начинаю с чистого листка
Писать чернилами потёкшей туши...
Крестами ляжет за строкой строка.
И боль стечётся у виска,
Лишь сонную артерию минувши...
Выплакиваю слёзы, нет - слова!
По капле вылившие в мой черновик

Любви единственный откровенный лик...
А рядом выростет полынь-трава...
И снова резко у виска кольнёт
Иголкой памяти умалишённой,
Из уст полыни горечь перельёт
Стихов беспёрых перелёт
В мой черновик, в безумии сожжённый...

Андрійко-невмійко
На кухні посуд мив.
Андрійко-невмійко
Два блюдечка розбив.

Онукові настрій
Бабуся підніма:
“Розбились — на щастя!
Журитися дарма!”

Андрійко-невмійко
Пил з шафки витирав.
Андрійко-невмійко
З ослінчика упав.

“Підводься, батире!
Тобі ще три, еге ж?
От буде чотири -
До стелі доростеш!”

Андрійко купляти
Пішов у магазин
Яєчок десяток,
Батон і апельсин.

Хай цілих заледве
Лишилось п'ять яєць,
Андрійко — не ледар!
Андрійко — молодець!

Блискуче темне піаніно.
Відкрита віко, клавіш ряд.
Чиясь рука веде повільно
по білих, чорних, невпопад.
Фальшиві ноти б’ють у скроні,
коли невмілий музикант.
І сльози радості солоні,
як грає геній і талант.
У дні спокійні і буремні,
у змінах музикальних мод,
під блиск паркету і на сцені,
з душі завжди звучить акорд.
Мажор, мінор, дієз ,бемолі,
я не бездушний інструмент,
кохання радості і болі
все віддаю у цей момент.
Б’ють молоточки в нерви струни
лунають ноти голосні ,
сплелись акорди в мої думи ,
в людські емоції складні.
Що прийде час і "кришка хлопне"
життя закінчиться концерт .
Щось неминуче і холодне ,
закріпить стрічку на портрет.

22.05.2008.

Сліпий туман, як попіл розлетівся,
Шпалери впали на моє вікно.
І дикий погляд на стіні кроївся,
Я візьму смерть за пірване крило.

Як мертвий штиль спокійне моє серце,
Ти тихо спав, коли я вже пішла.
Лиш на прощання поцілунок мертвий
Тобі разом з душею віддала...

Щоб ти помер від гострої жалоби,
Щоб кров текла по ранених хрестах.
Я прагну вийти з темної утроби,
Вона ж мене тримає у руках...

Вже краще вмерти, ніж щодня кричати,
Щодня собі виколювати очі.
Відріжу руки, щоби не писати,
Відріжу дні, щоб більше не щоночі...

Невже печаль розбилася, як порох?
Як в попільничці попіл золотий.
Невже любов втекла неначе ворог?
Чи, може, друг той зрадливий такий?

Я досі не повірила в розлуку.
Думки мої і друзі й вороги.
Я більше не візьму тебе за руку,
Завішу душу на старі гаки.

Хай новий день зігріє моє серце,
Бо ти його зігріти не зумів.
Нове життя розтопить кригу мертву,
Яку ти залишив в моїй душі.

Talk not of love, it gives me pain,
For love has been my foe;
He bound me in an iron chain,
And plung'd me deep in woe.

But friendship's pure and lasting joys,
My heart was form'd to prove;
There, welcome win and wear the prize,
But never talk of love.

Your friendship much can make me blest,
O why that bliss destroy?
Why urge the only, one request
You know I will deny?

Your thought, if Love must harbour there,
Conceal it in that thought;
Nor cause me from my bosom tear
The very friend I sought.

Вiн не ховав своїх думок,
Пiд небом грудня, без зiрок
Ледь видну розрiзняв стежину,
Промерзлу обминав ожину
Мiж сосен спритно у пiтьмi.
Дерева в снiжному ярмi
Давно сни рахували новi
Як i поля в хрусткiй половi.
У тих, насичених тонах,
Метою вiдiгнавши страх
Поспiшно другий, скритий нiччю
Довiрив вкрадливо обличчю
Стан почуттiв глибин душi.
Збирався я в свої вiршi
Вписати трепетну картину
Як бiси в щiльну хуртовину,
Що в полi знялася раптом
Спокусу путали з добром.
Про завiрюху, вправну шлюху
В червневу, втомливу задуху
Згадати зайвий раз не лiнь,
Та впертiй тязi поколiнь
До блиску сталi в кругу ночi,
Сутичок лютих очi в очi
До тайни вигуку
- Тримай!
До стону, гнiву через край
Пiд тупцювання обережне
Я нинi не вiддам належне.
Ні, українцi - не iспанцi
Не тi пiснi в нас, не тi танцi
Серця нiжнiшi, в головах
Образу в дiях чи словах
Готовi берегти до скону.
На вузьку ниву, як iкону
Молитись мусили здавна.
I в злиднях, що в парах вина
Роздувши вiдчаю пожежу
Брат брата убивав за межу.
За жiнку, за її любов
Пролити не горiлку, кров
Не часто, згодьтесь були здатнi
Сини Украйни - люди хатнi.
Чи втратить розповiдь, чи нi
Гадати зайвий раз менi
Вiдверто лiньки в лiтню пору.
Шляхетним ж вчинком без докору
Ускладнить фабулу просту
Собi не ставлю за мету.
Хай топчуть стежечку вертляву
Ослаблi тiнi, та уяву
Тривожить страшно уночi
I вас, достойнi читачi
Бадьорить вимислом не стану
В сторiнки не впишу обману.
Пiд сонцем й неба покриттям
Нема прожитим почуттям
Назад зворотнього вертання,
Надiї крапелька остання
Стальну розкручує спiраль,
Щоб охопить примарну даль.
Та ця спiраль в суцiльне коло
Стягає мрiї надто кволо.

Як задушливої чуми
Старалась збутися зими
Природа марно, тiльки в квiтнi
Нагрiли промiнцi привiтнi
Повiтря вулиць, талий снiг
Струмками дзюркотливо збiг,
З полiв, де деiнде мiсцями
Лишались почорнiлi плями.
Вiдцвiв барвiнок, сон-трава,
Конвалiй череда жива
Росу дзвiночками збирала,
Себе черемха вихваляла,
Пахуча надто, аж п'янка,
А вкрадки липла до бузка.

Він
апокаліпсис бачить
в заграві кожнісінькій вечора.
Він
сурму ангельську чує
в сиренах червоних авто.
Він
від пронизливих поглядів
захищає плащем свою душу
І
ацетоном розводить
застиглу чомусь свою кров.


Вона
чує музику сонця,
уранці воскреслого.
Вона
знає мрії роси
на пахучім суцвітті бузку.
Вона
вітру в гриву вплітає
аромат чебрецю й голос жайвора
Та
зі струмками невпинно сміється,
перестрибуючи вперте каміння.


Він
подарує їй фотографію віника,
Вона –
писк найперший пташати – йому.
Вони
на скрижалях із льоду
відкарбують свої імена
поцілунками.
І ніхто
вже цей лід не розтопить,
таїною незрозумілою
запечатаний.

Все затихло в лісі
Не кує зозуля,
Голуб не воркує,
Сизий фазан на гілляці
Без страху ночує.

Олень бродить по лісу,
І косуля пасеться.
Вовк як злодій за дерев
До здобичі крадеться.

Косуля голову підняла
Не добре почула,
Показала вовку хвіст
Між дерев чкворнула.

Заснули птиці, звірі
втихле голосами.
Місяць ходить з ліхтарем
Полями лісами.

Десь то зайці причаїлись
Із страху трясуться,
Стадо свиней пробігає
Аж дерева гнуться.

По голосу впізнають,
Між собою,
Всі лісній страхи
В симбіозі проживають
В лісі звірі, птахи.

А як ранок наступає
І минули страхи,
Співають кларнетом
усі в лісі птахи.

Вечірній дзвін, задумано печальний,
По літньому густий,ховається в імлі.
Призахідні хмарини і привялі мальви
Від спеки похилились до землі.

На сонні липи впав дорожній іній.
Пішов би дощ, хоч крапелька, хоч дві.
Ховає спрагу висохле коріння
В густій темно-зеленій кропиві.

На дереві сплять яблука, як мавпи.
Згасає день і липень догоря.
Містечко скоро вже посвітить лампи,
А в небі – місяць замість ліхтаря.

В сизих хмарах – передвістя стужі.
Ранок дощ приносить на крилі.
І упало небо у кажюжі,
Ніби прихилившись до землі.

Із дерев доопадає листя,
Ніби не одіслані листи.
Як приємно крізь тумани млисті
Тротуаром стомлено брести.

Тільки вітер, налетівши рвійно,
Нвагадав мені укотре знов:
Осінь ця глибока й безнадійна,
Мов назавше втрачена любов.

Тепер головне – відвикнути.
Напевно, першому птахові
Так тяжко було, крилатому, –
Хотілося до води…
А небо – таке безмежнеє,
А хмари – такі загрозливі,
І захід сонця – розплатою.
Я не хочу туди!

Боляче – боляче – боляче!
Воду від себе відштовхувать.
Теплу, близьку, розуміючу –
Заради якогось вогню!
Тепер головне – звикнути.
Навіть коли на обрії:
Розжарене, пломеніюче –
У водяну броню!

Відвикнути, звикнути, зникнути!
Крилами – крилами – крилами!
Забути: вода обіймала
Так ніжно. Ти – забувай.
Тобі головне – відвикнути.
Бо тяжко – у небі ¬– птахою.
Не втримаюсь: крила склала –
Падінням у воду – приймай!

Моє велосипедно-кінне,
Морське, коханне і невпинне,
Таке… Пекучо-полуничне;
М’яке , нервове, апатичне.
Вишневе, відпусково-звабне
Зелене, річкове, засмагле;
Квіткове, миле і дитяче,
Що іноді з дощами плаче;
Маршрутно- залізнично довге;
Спітніле, еротично нове,
Сліпуче, темне, павукове;
Гучне, підстрижене, казкове;
Сп’яніле, втомлене, бродяче;
Безсонне, вогняне, незряче;
Необережне, туристичне,
Завжди безмежно-романтичне;
Патологічно одиноке,
Гірське, туманне, карооке;
Сміливе, зле, дивноголосе,
Кумедне, акварельне, босе,
Кусюче, у вінку із квітів,
Моє таке звичайне! літо…

Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі –
Як похоронні свічі.

Збуджаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи конвалій.
Дерева шепчуть: "Мандрівче, хто ти?
Невже ти підеш ще далі?"

1927

З книги "Вересень"

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

Із збірки "Медобір"

Почалися півонії –
ніжні мрії, рожеві дні.
Нагадали півонії
теплі ранки, очей вогні.
Про роздягнені сонцем
Солоні хвилі як почуття
Про нестримане серце,
про юне літо, про те життя…
Нагадали півонії так рожево
Як квіти …стій… Нагадали півонії
день народження (чи не мій???)
Почалися півонії -
Пишні панни, зухвалі сни
Почалися півонії -
Аромати закоха-ні;
Розкривались пелюстки –
співав у небі сріблястий птах;
Розривались пелюстки
як дике серце в людських руках.
Розсипались півонії –
Світлі ранки і росяні,
Розлітались пелюстками
Давні мрії, рожеві дні..

Баста. Хватит. Досить.
Скоро нас рівняє,
Скоро і покосить.

До такого мізеру
Зводять люди плани...
Ну а потім стогнуть.
Думають, що рани.

І червоним текстом
Кинуть на папір вірша,
Оскільки переконані:
"Болить мене душа"

У кафе говорять
Про високі почуття,
Хоча самі не знають...
ЛИЦЕМІРСТВО !!!
Влилося у життя...

Я міг би стати каменем,
Лягти під твій поріг,
Коли ідеш калюжами
Щоб ніг не замочила.

Я міг би стати каменем,
Від ревнощів ридати,
Що на мені ти пишеш
Чиєсь чуже ім’я.

Я міг би стати каменем,
Чекати при дорозі,
Щоб стомлено присіла
На мене відпочити.

Я міг би стати каменем
І впасти з неба зіркою,
Щоб хоч одне твоє
Здійснилося бажання.

Я міг би стати каменем,
Щоб всім на милування
Умілий скульптор з мене
Твоє погруддя висік.

Я міг би стати каменем,
На ланцюжку із золота
Замріяно висіти
У тебе між грудьми.

Я міг би стати каменем,
З під ніг твоїх зірватися,
Щоб разом із тобою
Котитися лавиною.

Я міг би стати каменем,
Який зі скелі впавши
Примусив би завмерти
На всі віки тебе.
Я міг би стати каменем,
Щоб ти об моє тіло,
Ненавистю полите,
Точила ніж холодний.

Я міг би стати каменем,
Покладеним за пазуху,
Яким у помсті лютій
Розіб’єш чиюсь голову.

Я міг би стати каменем,
І полетіти першим
З юрби, що хоче стратити
Тебе за всі гріхи.

Я міг би стати каменем,
Прив’язаним до шиї,
Коли у воду кинешся –
Одразу щоб на дно.

А став я просто каменем,
Котрий в німім безсиллі
Оберігає спокій твій
У тебе на могилі.

Я
Маю
Калини вогненний сік
Я
Маю
У сивих степах кургани
Я
Маю
Джерела для сотень рік
Я
Маю
Холодних ярів тумани


Я
Маю
Мелодії всіх вітрів
Я
Маю
Ліси і високі гори
Я
Маю
Бездонну глибінь морів
Я
Маю
Безкраїх рівнин простори

Я
Маю
У грудях щасливий сміх
Я
Маю
Пісень солов’їну зграю
Я
Маю
Для ніг далечінь доріг
Я
Маю
Для крил небеса без краю
Я
Маю
Прадавніх Богів скрижаль
Я
Маю
Освячену Сонцем зброю
Я
Маю
У голосі грізну сталь
Я
Маю
Готовність іти до бою

---------------------

Я сміло йду
Через віки,
Бо всі свої
Дороги знаю.
Мені всміхаються
Зірки:
Я в серці
Україну маю.

Так пісня нині обміліла,
Хоч як її не прикрашай...
Лишилось в неї тільки тіло,
Пропали серце і душа.
Шедеври стали "неформатні",
Що пережили всі часи,
І ні про що вже блеять ладні
Ці "негритянські" голоси.
Одне втішає - батько з сином,
І далі,- що б там не було,
"Рушник" співають й "Черемшину"
Коли зберуться за столом.

Ти бачиш нинi слiд коня,

Ти чуєш тихий блюз поблизу.

I пророкуєш вигнання

Ясних дерев з ясного лiсу.


Ти йдеш в одлiтанi сади,

Ти ловиш дальнiй звук гобоя...

До рук твоїх змiя води

Повзе іржавою трубою...

Сумна жінка яка не чекає нікого

Яка лежить горілиць на березі річки

Сумна жінка яка думає про воду річчину

Що до моря тече

Сумна жінка... Сумна

Вона сама стає річкою поволі

Якось дивно плюскотить на піску

Риби аж вистромлюють голови

Аби те диво загледітити

Білую річку що берега жодного не має

І тече її волосся невідомо куди

І тече її тіло невідомо куди...

Ви не бачите цієї тюрми

Ви не чуєте цієї мови


Ви бачите лише цю дорогу

Ви чуєте лише мій голос


А тепер розслабте своє тіло

Ви засинаєте


Вам сняться чудові сновидіння

Про гастроном і про єдину дорогу


І Ви спите

Спите...

Спите...

Спите...

какого цвета солнце - мёд, янтарь и медь,
   с какого угля и кто лепит тени?
   скажи спасибо, хоть не белый свет .
   скажи спасибо пальцам, что немеют.

хотя, наверно, нет.

ты сам - возможно, -

   тень. скорее, - знак вопроса. проще - семь.
   скорее - прошлое, прошедшее. - не проще.
   как рыжим листьям, оставаться - в осени,
   как журавлям - лететь - куда не просят       

где цвет - тяжёл, как солнечная бронза
где пыль лежит - осыпанные тени.
а ты - не тень, ты - как нарыв, как брость..

    несуществующее. ты -дыра в стене.
       
уже не тень - лишайник лишь, пятно
ожога, зависть, завесь, взвесь...
уже не тень, а что - а что угодно -

    охряность солнца, разъедающая рельс

Відполотніло полотно, загусла фарба,
наклалися мазки примружено митцем -
стара гарба завмерла в неповторнім карбі,
як неба висохло блідим-бліде лице.

Іще мазок - і подорожній при дорозі
у куряву покрився, мов легені в дим -
його душа створила та освітлив розум,
і гаму сірого назвали очі - ним.

Та не німий цей мім, бо вираз повен крику,
бо погляд заснував у ліченій журбі.
Зав`язані думки старця побожним ликом,
немов несе він світ на власному горбі.

Забіг під небо шлях, щоб йдучий легше дихав,
а недогарок сонця підпалив гарбу.
І наче доля - степ лежав до болю тихо,
на стінках серця ставив підпис Бог - "Тут був..."

24 Травня 2008

теплом непевним час іде навскіс
через припухлість губ, дівочість кіс,
через полинність зваб і мідність труб,
через буденність втрат і палкість згуб,
через чиюсь долоню на чолі,
через сухі ромашки польові,
через квадрат заплаканого скла,
в який крихка надія утекла,
і де на хвилях лазурових мрій
гойдається мій човник золотий…

стікає ніч лікером на паркет
перед світанком затулю фіранку
і підгодовуючи страх минулим
пограємось у кліпану мовчанку

вкрившись втратами, я неприсутня
я женуся за давніми нами
і останні фальшиві обІцянки
у кишені дзвенять з копійками

відкриє сонце всю нашу брехню
тепер ти бачиш,які ми дешеві?

... ти спокійно зап*єш ці слова...
я наповнюю димом легені...

1
Кажуть, що з глибокої криниці
можна бачить зорі серед дня.
І води холодної напиться,
напоїти друга і коня
свіжою, немов зимовий вечір,
зимною, мов погляди услід,
гострою, мов сказане до речі,
теплою, мов в ополонці лід,
чистою і світлою прозоро
кров’ю, що із жил землі стіка.
В ній вночі купають коси зорі,
і тому вона така п’янка.
2
Не стану на словесну прю,
чого кривавить словом крицю?
Щоб вдень побачити зорю,
не конче падать до криниці.

В словах простих... Інфінітивах,
Такі прості сумні мотиви.
Просто навіяли на думку
Про сто кілометрів,
У невідомому керунку.
На швидкості-сто тридцять,
З нулями на рахунку,
Й відкритою душею.
І тільки-лиш не сам,
А з нею, тільки з нею...

Кожен слайд-то кожна думка,
Кожне слово,
Кожні звуки.
Та слайд один є найчіткіший...
Твої
Руки

Погляд твій пророста в серці ранами рваними –
Й те, прохромлене, миром кохання стіка.
Усміх твій розгора чароцвіту нірванами,
Сяйвом сонця сліпить і вогнем обпіка.

Дивних брів цей розліт, мовби птахів із вирію,
Вкарбувався в свідомості ніжним тавром.
Голос сріблом дзвенить і накочує хвилею,
Й врешті м’яко ляга лебединим пером…

Ти для мене – весь світ, я для тебе – розвага на день чи ніч.
Я це знав від початку – та в пастку ішов навпрошки.
Поміж нами була тільки гра – але варта вона тих свіч,
Тому серце хай рветься і болю торує стежки…

розповзлись бруківкою віки
і луною розкотилась тиша
щастям осипаються бузки
і для когось розквітає вишня

хто із нас залишиться живим
у найсокровеннішому сенсі
не важливо – скільки вдалих рим
градусів за Цельсієм

і чия провина двійником
гуркотить неначе грім травневий
і які пейзажі за вікном
місто кия а чи місто лева

...і каркають ворони, а я уже не я;
змінити б всі кордони, а як тоді сім'я?
Я знаю, що корисно позлитися в тиші,
та пам'ять про намисто стоїть в моїй душі...
Намисто це чарівне, бо те намисто - я,
а кожна намистина - то суть мого життя.
Чому порвалась нитка,невже у розсип знов?
За що таке терпіння: попалась я?..Агов!
Чи я не є людина, чи це мені кортить;
моя свідомість мила, та я-це тільки мить.
Всесвітній час великий, та це лиш час життя
здається маловірним. Для чого ж жила я?
Я не знайшла людини - для мене не святе;
я тільки прагла сили пройти через усе.
Та вичерпати знову змогли усе в мені.
Я подивлюсь навколо і скажу собі: "Ні!"
В житті є моя сила, життя-це та біда,
яку лиш раз, бо мила, дає доля твоя.

Не говорите "плевать". В лужицы тех отражений,
Которые если и не понять - то беспечно поверить,
Как в бабочек-спутниц-самоубийц пылающих теней души.
В их имена. Слово к слову. Бога.

Не советуйте мне забывать. Ведь капелька к капле.
Пота и крика слюны и сока кристаллов. Плотина прорвется.
Стенам от боли не застонать. Не привыкать человеку.
Их камень и отблеск стекла разрушать. Чтобы выжить.

Не говорите молчать. В волны раковин тех что казалось -
Давно умерли на желтых просторах следов бесконечных.
Обстоятельств оковы, людей и себя. И времени и обязательств.
Все чужое оставить. Волен разрушить свой игрушечный мир.
Чтобы снова найти в себе силу любить.

Усе на світі - звично й просто,
бо просто неба гнеться світ.
Хто по воді виводить поступ -
той добре знає слово "брід".

А хто на око має міру -
такому видно дно й межа,
де біле й чорне злиті в сіре,
де вістря ніжне у ножа.

Бджола не пожаліє жала,
як місця по-під сонцем - гнів.
А серцем стати - крові мало,
як мало для любові - слів.

А скільки їх спливе чорнилом
по пір`ї гусячім за вік -
нап`ється аркуш рими й сили
та (ніччю гойданих) повік.

А за життя - ні квот, ні фори,
лиш афоризми, Status Quo.
Із голови, що є - на хвору...
перекладається єство.

І як читаю небо зором
та хмарами гортаю даль,
мої думки збирають кворум -
зробити з всесвіту медаль

і вивернути суть, мов комір.
В антинаповнених світах -
шукати антинепитомо
в криниці антинеба - дах.

23 Травня 2008

“Дивись – он глибина, що дна не видно,”–
Застерігають нас авторитети.
“Будь обережним і, вчинивши хибно,
Не міряй, обійди у пієтеті!”

Коли ж відкинеш сміло застороги,
І вирішиш добратися до суті,
То глибини в калюжі не знаходиш,
А дна не видно лиш від каламуті!

Читач, повiр, як хмари суму
Зачеплять краєм свiтлу думу
Скорись, сприйми життя урок.
Коротший нiж гадаєш строк
Мине для серця непомiтно
I долi усмiшка привiтно
Тобi освiтить новий шлях
Майбутнє не завжди в нулях.
Прозрiння замiняє вiру
Бездарнiсть посереднiсть сiру
Байдужiсть голоси надiй
Мiняє без стрiмких подiй.
Переросте скорбота в звичку
Культурний плід міняє дичку,
Самотнiсть в вiдчай й навпаки
Переукладують роки.
Лише любов свою природу
Шанує вiд початку роду,
З всiх почуттiв землi вона
Цвiте єдиний раз одна.
Благання марнi - iнша тяга,
Вже не кохання, вже розвага.

Потенціал небесний,
Напруга не земна,
Стрілою в серце,
Пронизує любов,
Та почуття ,
У душу проникає,
Хвилює,
Швидкість набирає,
Охоплює і надихає,
І ти летиш у небесах,
Де розчиняється душа,
А серце тріпотить,
Яскраво так горить,
І ти - ефір,
І ти - струна,
Бриниш,
Та ніжним голосом,
Співаєш,
Надихаєш,
На щастя,
Радість,
На любов.

Лечи меня тоске на зло,
ты можешь… можешь... я же знаю…
немые мысли в узелок
свяжи -
я в них дошел до края,
и пусть над лесом сонным и пустым,
горят зарницами тугие стебли
травы - их терпкий сизый дым
мне почему-то кажется целебным…
Лечи меня собой…
собой
закрой пустоты, вырви день у ночи,
меня - у неба и земли,
росой
смочи мне губы. Пусть в груди клокочет
хрип
и голос тускло слаб,
а взгляд напоминает бесконечность,
прошедшую сквозь все слои стекла
от Иерусалима до Предтечи,
я обещаю – буду жив,
лечи меня своим теплом и чаем,
смотри – рассвет уже дрожит,
я буду жить…
я буду…
обещаю.

Я завжди на сторожі: зачаївшийся звір,
Поранений й загнаний в пастку,
Ти розсіяним поглядам надто не вір,
Не купуйсь на оманливу ласку.
Можливо, що наміри й добрі твої -
Ти хочеш загоїть ці рани,
Та для мене тривають ще й досі бої,
Тож тобі я не викажу шани.
У очах моїх бачиш не іскри - вогонь,
В моїх рухах не жвавість - напруга,
Від мене тримайся ти десь осторонь -
Здатна за ворога прийнять я друга.
Та якщо звик долать ти складні рубежі,
На яву мариш лаврами Кіра,
Життя проживаєш на тонкій межі -
Ризикни, все ж, приборкати звіра.

Випаровує ніч тугу втрати з очей,
Вітер листям закидує двері до Раю,
Серце спить безтурботно у клітці грудей,
Я від нині самотності шлях обираю.

Хай холоне у клаптях вчорашнього дня
Опустіле гніздо, звите в Бога під дахом.
Ой, чи зможу сюди повернутися я
Блискавицями Часу обсмаленим птахом?

Місяць висне у хмарах, блідий наче мрець.
Несподівано легке прощання. Кінець.
Я мовчу, бо брехати мені вже не треба.

Залишаю тебе без краплини жалю
І сухими губами так жадно ловлю
Брудні сльози дощу з непідмитого неба.