… ти лише не звикай.
я, напевно, несправжня…
я сьогодні твоя, а завтра
вже там…
мене пестити буде
океан недосяжжя,
наступатиме смуток по босим
п’ятам.


ти лише не дивись …
очі в колір мигдалю
можуть звикнути, їх вже
не відвести.
не зчитаєш мене… я сльоза
по скрижалі,
склад останній в священному
слові «прости».

обійми мене крилами.
більше нічого.
… досидіти до ранку, хоча й
студено.
розминутись в думках з відлунням
тривоги,
краплі часу відчути
на мокрих венах.

Невдячність вікон, вдягнених в безсоння,
Незрілість плоду, вицвілого в тлінь,
Незбутність мрій, зав’ялих на осонні,
Невідворотність віщих сновидінь.

Похмура вічність зазирає в вічі,
Зникає сон між сонмами облич –
Навісний вищір знов віщує віче
Та душить душу віри параліч.

Сліпий невіглас вчить митця творити,
Сп’яніла муза зраджує з дільцем.
І замість щоби жити й не тужити,
Ти віртуалом труїшся тихцем.

Переплелись поклони і прокльони,
Нещира вдячність й щирість невдячна.
Бо хто ми є? – Хіба невдалі клони.
Хто править нами? – Примха маячна.

Корвет хвилі розсікає,
В трюмі дівчина співає.
"Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Де ущелина глибока
Битва відбулась жорстока -
Під самотньою сосною
Милий наклав головою.
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Мертвих де лежить дорога,
Чи є друг мій у порога,
Мене й в смерті він кохає,
Чи забув, чи ж дожидає?
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
В потойбіччя шлях ти знаєш,
Душам браму відчиняєш,
Вірний Смерті провідник -
Чи по мені той твій крик?"
В трюмі пісня обірвалась,
Буря люта розігралась,
Ще не зайнялась зоря,
Як не стало корабля,
Лиш над чорною рікою
Ворон кружляв самотою.

Набридло зранку прокидатись
Щоб знов прожить безглуздий день
Безглуздо людям посміхатись
Набридло це вчорашній день

Набридло бігати по місту
Набридло жити як завжди
Сидіти з ранку теж набридло
Набридло думати мені

І зі словами все набридло
Проходить кожен новий день
Навіщо з ранку прокидатись
Набридло це вчорашній день

До сповіді без каяття…
На глум людський
очима в спину.
Блукає в мороку,
тиняється між свіч,
той гріх,
що хочу до світанку
причастити.
Перехрестити
руки рушника на Богородиці
і впасти у поклоні.
Хрипить незспіваний крилас,
зриває дяк на півня
під склепінням.
Розіпнутою тишею
дзвонар
зі всього розпачу
гатить у мідні дзвони,
а ті…
надтріснуто мовчать
скликаючи
у Бога вільних
до поклону.

До шістсот річчя міста Чернівців



Тихо прут води несе,
Тихо по ньому хвилі пливуть
Над ним склонилось місто чарівне
Чернівцями його звуть

Місто старе, старе, старе
Над Прутом воно лежить,
В ньому в зелені бульвари
В серці молодість кипить.

Приходьте до нас в гості
Ласкаво вас повстрічають
Пісню про Марічку, руту
Радісно тут вам заспівають.

Ви почуйте пісню нашу
Пісню Буковини,
Нехай пісня мелодійна
По країні лине.

Я не люблю брутальних слів,
Невігластва цураюсь,
Не дуже вірю в силу снів,
Як завиню – караюсь,
На напівзігнутих ногах
«Наверх» я не вчащаю –
Ні, я не відчуваю страх,
Я сором відчуваю!
За себе сором і за них –
Тих, що над нами стали:
Серед порожніх слів рясних
Вони вже заблукали!
Хто їх «керманичами» зве,
Того не поважаю:
Керманич знає щось нове,
Таке, що я не знаю!
Тому і має право він
Керманичем вважатись,
А не нагадувати дзвін,
Що звик сяк-так хитатись!
Хитнувся – бомкнув раз і два,
Бездумно звук лунає –
Яка ж у дзвона голова?!
Дзвін голови не має!
А скільки ж є у нас голів
По всій по Україні!...
......................
Я не люблю брутальних слів,
Але вони єдині
Спроможні чітко, без «ля-ля»
У далечінь послати
Тих, хто на тямить ні чорта*,
А лізе керувати!

*Читач може підібрати вдалішу риму...
04.12.2007

Ніде таких красот не має,
Як ті , що сяють в далині
До них лиш око досягає
А тіло тягне до землі.

Там сонце, там величні хмари
Світло в день, темно в ночі
І хмар над хмарами не має
Ніколи там не ідуть дощі.

Яскраве сонце , барви, фарби
І знов вертаюсь до землі.
Хоч на землі мені тут добре
Та все ж красоти в далині.

А десь, ми тільки уявімо,
Планети інші також є
І сонце сяє там ,скажемо,
Про те, ніхто там не жиє

Там гори є ,там є долини,
Є ранки , надвечір’я теж
І світло з неба також лине
Та тільки ти там не живеш.

Хоч ти не можеш там прожити
Та це тобі байдуже теж,
Лиш би відчути , зрозуміти:
Чому і там ти не живеш.

Хотів би, ти усе збагнути,
Все осягнути, але все ж,
Не вище метра підстрибнути,
Так висоти не досягнеш.

Зимне місто відпустить мене, як священик – гріхи,
Перехрестить, відмовить молитву, розтулить долоню:
“Вільним – воля. Біжи до весни, моя втомлена доню,
І нічого не бійся”. Його неживої руки
Доторкнусь без страху, як іще не торкалась ніколи:
“Ти вже мудре і сиве... Кайдання твоє кам’яне
Не порушу”
...І струшує місто маленьку мене,
Наче крихточку хліба зі свого великого столу...
........................................

І біжу навпрошки – через долю. Маліють міста,
І трава зеленіє, і зріє освідчень колосся,
І метелик, як ангел, сідає на чорне волосся,
І життя, наче ти, виціловує теплі вуста.

Якщо ти став на шлях свободи, назад немає вороття.
Ти маєш йти через негоди, через всі прерії життя.
Ти маєш вірити в майбутнє, та жити тільки в цю хвилину,
І вірить так щоб за тобою, пішла ще не одна людина.
Та ми отримали у спадок святі слова «нам стане сили»
Які усім відображають ,скарби шевченкової днини.
Не міг він все робити і сам, і жив коли була пітьма.
Але сьогодні сили стане, вже Україна не сама.
Всі кажуть молодь це безладдя, самі – не знають Кобзаря.
Та ми покажем всім насправді, що наша нація –зоря.
Така ж красива і могутня, вбиває подихом своїм,
І наша мова незабутня, найкраща серед всіх та втім,
Нам головне не забувати, хто дав їй силу до життя.
І крізь століття шанувати шевченкового Кобзаря.

В народження отримав від природи,
Той діамант, який в пилу знайшов.
Ти сам дістав із нього насолоди,
І зрозумів - що ось твій час прийшов.
Ти майстер, майстер свого діла,
Любив ти Україну над усе.
І щиро, палко так душа горіла.
Коли ти віддавав народу все.
Ти закохався в українську мову.
Вона тобі всім тілом віддалася.
І ти дізнався вбивчу силу слова.
Що в твоїх віршах повно розлилася.
Тебе не подолала лиха сила,
І не зламали вітри пересічні,
Бо в серці ти тримав могучу віру,
У те - що Україна буде вічна.
Тобі вже не потрібні нагороди,
Бо ти нажаль, від нас уже пішов.
Твоє життя було - суцільні перешкоди,
Але ти з гордістю усе його пройшов.
Іти, Тарасе, нам залишив в спадок.
Можливість розуміти мову мов.
І я, як українка - твій нащадок,
Подякую тобі у віршах знов і знов...

Я люблю коли дивляться в очі,
коли ти відчуваєш бажання.
Коли сніг в тобі сипле щоночі -
витяга безсоромні зізнання.
Коли шумно навколи і губи,
відчувають думки всіх присутніх.
Коли кров, мов отрута по трубах,
так шугає, що видно майбутнє.
Коли ти відкриваєш долоні
помічаючи в них цілий всесвіт,
Коли натяки ще не прозорі,
але вже не в полоні депресій.
Коли холодно в ноги і руки,
але очі вже не замерзають.
І солодкими вже стають муки,
і думки про таке накривають.
Коли в темній воді через сльози
ти знаходиш прозорі хвилини,
Коли дивишся ти так серьозно,
що аж я відчуваю провину.
І коли ще приходить ****** ,
що до цього було неможливе.
А можливо одне лиш прохання...
та для цього я не смілива.

Все, що непомітно підходить нагадує зірки.
Вони вибудовують дивні фігури верхівками.
І тоді весь всесвіт сприймаєш ти навпаки,
Не слідкуючи за скаженими міста автівками.

Віддаєш комусь речі,а насправді звільняєш душу.
Відкидаєш кордони, а насправді боїшся жити.
Той хто ходить по світу вільно не скажить "мушу",
Той хто робить вигляд постійно любить хворіти.

Ми не люди, ми лише якісь присмерки світла.
Але кожен чомусь дуже сильно хоче палати,
Тож запалимо зірку і будем разом горіти,
А коли затухатиме разом будем вмирати.

Київ остаточно загнано в кут,
в житті у нас щось міцно змінилось.
Я не знаю чи хочу бути зараз тут,
щоб це місто на мене звалилось.
я відчуваю кожен погляд вічності,
кожен дотик бажаної нескінченності.
ти вимовляєш все алегорично,
та закінчиться все дотиком блаженності.
Я давно не пью чай з цукром,
мені в реальності вистачає отрути.
Ти давно не думаєш мріями,
ми обоє до стереотипів прикуті.
Мене щось постійно тримає,
десь у стані постійного страху.
Тебе щось постійно тримає,
десь у стані постійного "знаю".
Я б із задоволенням розбила світ,
і впала на сніг так відверто.
Ти із задоволенням нічого б не змінював,
ми ведемось занадто вперто.
В гороскопі написано літери,
але я їх змінюю місцями,
Київ вмирає від нашої втіхи,
сніг став його неба сльозами.
Все залежить від нашої долі,
і ще трохи можливо від спраги.
Наших тіл полюса доторкались поволі,
дивувались усі світу маги.
Все залежить від наших бажаннь і від спраги,
Головне це воліти бути.
Я тримаю в руці твої лінії долі,
притискаю їх міцно до світу,
Ще можливо,ще крок.ще останню хвилину,
так я хочу провести з тобою.
Але щось впало з неба, щось мені на дорогу,
щось що дуже важке і чуттєве.
Може ти допоможеш, може ти озернешся,
або я стану більш прагматична.
це все так ненормально, це все так істерично,
а насправді я просто сумую.

Влітати
В Карпати
Шукати
Де тато
Родились і рослИ
Над СЯном
ВеснЯним
Вже рАнок
РосАми
Співа молитвИ

Там жити
Молитись
Любити
Тужити
Не перестАну
Вертаю
Бо знаю
Чекають
На краю
Думки веснЯні
08.02.2008р.

Місяць на небі хитається в срібному човнику.
День засинає, поклавши натруджені руки.
Все засинає навкруг від холодного подиху
Вітру нічного, що ніжно торкається губ.

Смак почуття враз спинився на дні невимовності.
Вітер, здійнявшись, роздмухує низку думок.
Ніч розпорошує запах тепла і гріховності,
Сипле на голови втіхи сріблистий пісок

Місяць на небі хитається в срібному човнику
І сфігмографія вже не відстежує ритм.
Все затихає навкруг від холодного подиху
Вітру нічного, що враз заспокоївшись, стих.

— Мити руки!
— Ні! — кричить маля,
Ледве увійшовши до квартири.
— Добре, — каже мама, — зараз я
Зателефоную Мийдодіру!

Вмить Богдан — мов в рот води набрав;
Зиркнув недовірливо на маму,
Усміхнувся, трохи потупцяв
І пішов до ванної помалу.

Рік минув, за ним — іще один,
І тепер Богдану — вже чотири.
Руки мити знов не хоче він.
— Що, Богдане, кличем Мийдодіра?

Той насупив брівоньки малі,
Поглядом суворим маму зміряв.
— Мамо, — каже, — вчені довели:
На Землі немає Мийдодірів!

Л.В.


Ти - той вітрець, що дихає в вітрила,
Без тебе я від берега не зрушу...
Жага любові, незборенна сила,
Що в небо піднімає мою душу!

Хвора уява нас ділить надвоє
Тіло богині в нас із тобою
Хтось з-під поли вже облизує груди
Праведний Боже, що далі буде?

Дроти у мозку - струм забиває
Припалений голос звуком кохає
Каже, напийся смоли і віднині
Газом заводів дихай, богине,

Їжа для смертних нам вже не смакує
Зеньо кальян на дурняк пропонує
П’яна робота вчепилась в одежу
Кличе до вітру, а я ще полежу

„Містом за містом. Сходом за сходом”
- Саша сумує за рідним заводом

Цілуй мене, моя любове,
Під ноги кинувши печаль.
Життя терпке і полинове
На мідяки не розміняй.
Не вбий у серце біль остроги,
Не оступися край гори.
А порох курної дороги
Поміж роками розітри.
І разом з вітром босоногим
Напни рожевий небокрай,
Шукай мене, моя любове,
І серед інших розпізнай.
Не дай сльозі додолу впасти,
Не загубися між думок
Бо, як колись , стікає щастя
До наших ніг, немов пісок.
Прямуючи із літа в осінь,
Під ноги кинувши печаль,
Цілуй мене, моя любове,
І трунок з губ моїх спивай.

Чи хтось тебе почує, мій скрипалю?
(Ти сам-один на тій височині...)
То сипле сніг, то дощик накрапає —
і знову ніч запалює вогні,

і вітер обриває довгі поли,
сюртук звисає мокрий і брудний...
Ти граєш, і зірки летять навколо,
пускаючись у чардаш запальний!

А люди — хто сміється, хто базіка,
лиш я стою, принишкла без причин...
Сьогодні я побачу чоловіка,
що слухати цю музику навчив.

1
Стомилися срібні орли,
Посивіли центуріони,
До берега моря дійшли
Безсмертні твої легіони.

Тріумфи гучних перемог
Над воїнами і жінками
Війни і ненависті бог
Вже звично квітчає вінками.

В зеніті воєнної слави, —
А заздрять — то ж вічне, нехай!
Луна все частіш «Цезар, аве!»
До болю подібне на «Хайль!».

І вже не одміряне завтра,
Цей вечір — останнє, що є.
Ще вип'є вино Клеопатра,
І ти іще вип'єш своє.

Останню дорогу пройти,
І рану останню прийняти,
Й здивовано друга спитати:
«І ти?..»

2
В історію так просто увійти
Чи уповзти у когось на хвості.
Бо хто був Цезар?
Знаєм — слава Риму!
Так просто нам згори судить минуле.
А хто ж то Брут?
Він був, здається, з тими,
Що вбили Цезаря?
Ну, звісно, чули, чули...

До оскоми кришу коми на зубах
В нас не може бути пауз і зупинок
Я тобі поставила зарах
Це у мене вища із оцінок
І тепер за лінію тире
Не ступлю нізащо
Там безодня
Де пояснень сірий трафарет
І нудне двокрапкове сьогодні

Знаки оклику ногами догори
Щоб емоцій жодних на папері
Ти до мене просто говори
Без оцих-своїх-усіх матерій
І без крапок
Натяків
Рядків
Всі зв’язки твої лише підрядні
Маєш те, що мати не хотів?
Знаєш,
А у мене все нормально...

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...

Неводи, сітки в`ються в уяві
Розділений навпіл манить місцями
Тіла богині, тіла богині. Тіло богині
Манить дощами
Водить за руки, облизує груди
Розділена навпіл власним засудом
Містом за містом
Сходом за сходом
Всюди згадаються присмаки вроди

Струм забиває, світ заважає
Смолою припалений голос кохає
Очі богині, очі богині. Очі богині
Вмиті віками.
Їжою смертною, газом заводу
Вчепилась в одежу п`яна робота

Спрагою кличуть доторки вроди
Стираючи риси випадкових і чемних

Стани стани богині. Стани богині
Обійми палкі знову поглинуть

Крутить вікна люфт педалей
Горить взуття, стирає нігті
Оргазм солює і лоскотить
Нат`яяааагнутту шкіру

Ідуть затоплені і сині,
Між деревами їх лікті
Посміхається Грунтове,
мов віддзеркалення-
у ньому кігті

Чуєш голос паропланів?
Він лупцює, він помірний
Нерест всюди, всюди рани

Боже милий, як набридла ця вистава,
ці занедбані, обдерті реквізити.
Кожен в поспіху великім – справи, справи...
(Якнайбільше б нахапати, не спізнитись)
Боже милий, скільки фальші, позолоти
скільки пози – а насправді все нікчемне.
Ми коштовності затоптуєм в болото,
А цінуємо багатство ефемерне.
Боже милий, на землі ж не буде Раю,
то для чого ж ці скажені перегони,
пустослів’я, вихваляння?.. Знемагає,
захинається душа – ось-ось потоне.

Потяг мчиться по рейках
Він спить у закритім вагоні.
Наснився сон, немов від чогось тікає,
І вічно за чимось в погоні.

Щастя не можна впіймати,
І долю не візьме в долоні,
Не відомо нікому, в якім
У життя поїдеш – фургоні.

Потяг мчиться по степу
Пробігає села.
Доля, доля арештанта ( з народної пісні)
Сумна не весела.

Випив чарку самогону
В село пішов на дриґан
Побив хлопця з сп'яніння
тепер їде в Магадан.

Портрет батька
Висить на стіні.
- Скаже хоч словечко
Тату ти мені.

Обізвися тату
Вийде за поріг,
Поглянь он на хату ,
Старий оборіг.

Обійди всю ниву
Стань біля ставка,
Виросла черешня
Он яка струнка.

Ти колись маленьку
Посадив її,
Тепер доглядають
Онуки твої.

Короновані суперстар,
псевдоюлії заблоковані,
псевдоцезарі забраковані,
королівський похід примар.

Сиплесніг, сиплесміх, сиплегріх,
срібноструння і злотовірш'я,
гіркоправедність, псевдогріш'я,
маркет брокерів, біржа втіх...

Ритм пейсмейкерів - метроном.
Королі у дірявих шатах.
Обертається мідяком
славослів'я восково-крилате.

Тут правдиві лиш блазні. Ось
під лахміттям дзенить так туго
тятива того справжнього лука...
Псевдорадощі, псевдомука,
псевдопристрасті.. Чи здалось?

10 лютого 2008

Так незатишно,
небезпечно, мов
в серпентарії,
в серпентарії...
Стільки пнулися,
а виходить знов
solo aria,
solo aria

Суті обмаль, а
налили води,
як в акваріум,
як в акваріум.
Не перебреди,
так бува завжди -
solo aria,
solo aria

А принюхатись -
пахне зовсім як
не в розарії,
не в розарії...
От в житті воно
і виходить так -
solo aria,
solo aria

Общиною сядем вкруги божества.
Запалимо свічі. Задмухаєм погляд.
Щоб вдаль не дивитися, щоби ножа
не чути на шкірі завчасно. Як докір.
Кіно. Навкруги все, не більше.
А глибше копати ти стомишся скоро.
На тобі люльку спокою мою.
Сприймай то як вічність.
І власним словам непокору...

Напівжиття, напівземля...
Чомусь все стало менше вдвоє!
І навіть те, що звуть "буття"
Не перекриє наші стони...

Не має сил для боротьби!
Та й не існує... тільки втома...
Немає мрій, нема мети.
нетреба це напівпустому!

Ми як Гамлет: буть а чи не буть?
Та немов бурштин опісля шторму
Пробивається з глибин далеких суть,
Кострубато запакована у форму.

І не сплю, щоб з весняним теплом
Крізь лушпиння скинуте й забуте
Проросло посіяне пером
Незахищене зернятко суті.

Січень-лютий, грип-вітрянка, до весни два тижні, милий,
Цятка-цятка, риска-риска... Спить кумедний Чингачгук...
До якого бойовища ти готуєшся невміло,
Мій малий Великий Зміє, як береш пігулку з рук?

Кисло? Кисло. Гірко? Гірко. Це усе мине-минеться,
(Там де тонко – там і рветься)...Це, синочку, не тобі.
У вікні сумна ворона чорним лобом вперто б’ється
В зимну землю чорноземну, а над нею – голубі

Небеса. Вони далеко. Там живе Господь із Сиром.
Там із Вирію лелеки щось комусь кудись несуть,
Там ширяє попід хмари білий голуб – символ миру...
Січень-лютий, грип-вітрянка і життєва каламуть

Каламутить-колобродить, білий котик колом ходить
Біля ліжка, де зелений, як вазон, собі ростеш...
Риска-риска, цятка-цятка...Сніговиця хороводить.
До весни два тижні, милий. І вона буде, як фреш –

Свіжа-свіжа, ніжна-ніжна...Чингачгуку мій хоробрий,
Гірко? Гірко. Кисло? Кисло. Спи, малий, довірся сну...
Чай холоне. І ворона – чорно-сіра, як хвороба,
Риє дзьобом мерзлу землю. А Господь дає весну.

Нагострили кігті — ми ще можем!
Є в порохівницях порохно!
Чи спіймаєм,
Чи бодай стривожим,
Чи уб'єм — приємно все одно.

Більше крові —
Значить глибша рана.
Строєм — з гарбузами старости.
... А узбеки навіть над бараном
Перш убить, молилися — прости!

Она себя считала птицею высокого полета,
Над нею небеса,под ней же, грязная и грешная земля.
Клевала желтое и дорогое,носила все себе домой.
На многих каркала,плевала и многих заклевала.

А жизнь течет обычною рекой, меняет,исправляет,
От радости,что ухватила куш большой,
Счастливо каркнула всей низменной душой.
Закрыла рот,глоток,да нет,застрял ворованный кусок.

Ни прыгать,ни летать,а ползать тянет,
Груз в горле поперек стоит.
Поникла,опустилась и в черную сосульку превратилась
Никто помочь вороне не хотел.

Мораль-не каркай на других,а то ведь пропадешь одна

Книжка коштує гривню,
а в ній всього двадцять віршів.
Кожен вірш — п'ять копійок!
Це ж хто такі ціни призначив?
І направду ганьба,
хоч в Майстерні цидулу пиши.
Я погоджуюсь з вами в усьому,
шановний читачу.
Я вам сотню на гривню відважу:
копійка — один.
Вам солодких чи кислих?
Римованих, білих, сонетів?
Чи на двадцять копійок
влаштує півкіла поем?
Вам до пісні чотири
чи бажано з вісім куплетів?
Ось, купуйте, панове,
ну, дуже веселі й смішні!
Ось сумні, але теж
ані трохи не гірші.
Підставляйте торби!
А на доляр, напевно, піде
кілограмів чотири
добірних копійчаних віршів.
За вірша — п'ять копійок.
Чи вісім. Чи дев'ять. Хто більше?

Далеке крайнебо, пропахле пригаслими зорями,
і стиглими зорями, й степом, де колос і цвіт.
Чому ж ти, крайнебо, такими плугами пооране,
такими громами, якими поорано світ?
Ти меншаєш, меншаєш в світі, занадто модерновім,
придатне для вжитку, та надто відкрите жалю...
Чому ж твої птиці змовкають на кожному дереві
і зойкає кожна стежина, куди не ступлю?

Підвладне ти часу, як часові зорі підвладні,
як надто підвладні і птиці, й дерева, і ми.
Аларми і марші. Розкоти громів канонадні.
Звідколи це? З часу, відколи назвались людьми?
Але учорашнім не жити. Це істина древня.
А жити сьогоднішнім тільки – не вище трави...
Та що з вами буде, що буде, високі дерева,
коли висоту свою втратите раптом і ви?
Бо як поєднати правічну красу і потребу,
І марші бравурні, і тихі акорди жалю?..
І як поклонятись все меншому й меншому небу,
що схоже все більше і більш на блакитну ріллю?
Все мусить родити – простори небесні та водні,
але щонайбільше – земна невпокорена віть.
Краса не для ситих. Не приймуть її і голодні.
Високі дерева, тому про високе шуміть!
Гаї телевеж. Автострад гомінкі блискавиці.
Усе те доречне, усе те до часу, і все ж
лиши мені, світку, дерева, і трави, і птиці.
Лиши мені, світку, зірки на шпилях телевеж.
Хай не плодоносим, та думку високо підносим.
І я не останній у тебе, а все ж упаду...
Та поки ще я не літак, не зоря, не чорнозем –
зі мною дерева, найвищі в земному саду.

Живуть мислителі й оратори,
Звідколи світ – сто тисяч літ.
А треба сіяти й орати,
А ще й збирати чесний хліб.
А там, де зерна, є й полова.
Та на поверхню вирина
Не пил словес, а мука слова
в мить перед сходженням зерна.

Сонячний дім твій за синім туманом,
Там, над лиманом, де ранок – мов скло...
Що то вже біле чаїне крило,
Але біліш паруси над лиманом.
Давній мій друже, ти тільки пожди.
Так величально приходять до тебе
Птиці і риби, зорі і стебла,
В краплі роси, в краплі води.
Світ – не вистава.
В дні щастя й біди
Я не купивсь на фальшиві міраклі.
Я собі світ одкриваю до краплі:
В краплі роси, в краплі води.
Може, це все невеликий прогрес? –
Ранковий горніст розлучився із горном.
І з солов’їним, не людським горлом
Я в світовий увіходжу оркестр?
Ген чумаки в небесах, угорі,
Розсипали сіль, і їдуть без ляку...
Досі та сіль із Чумацького Шляху
В краплі моєї малої зорі.
Мамо-природо, ти нам прости,
Доки візьмеш у праматірне лоно.
Бо й перед нами – море солоне,
В краплі води, в краплі роси.
Час нам рахунок веде до межі.
Час не спокусить солодким обманом...

Дім над лиманом встає за туманом
Над одчайдушне світання душі.
Там, над лиманом, гучать голоси...
Ти принеси мені, чаєчко, птаху,
Дрібку зорі із Чумацького Шляху,
В краплі води, в краплі роси...

В пам'ять погиблим повстанцям


Серед лісу біля струнка
Заросла могила
А над нею сосна струнка
Гілячко схилила.
На тій сосні орел чорний
Роками волає.
Мати за синочком
Сльози проливає,
посивіла дівчинонька,
Що його любила.
Заржавіла ота куля ,
Що повстанця вбила.
Сестра ходить по лісочку
Могилу шукає,
По селах розпитує
Можить хтось щось знає …

М'якенький і липучий
Сьогодні випав сніг.
З такого снігу вийде
Чудовий сніговик!

Андрійко і Дениско —
Його найкращий друг —
Знайшли діряву миску —
Це буде капелюх.

Щоб ніс, мов на картинці,
Зробить сніговику,
Андрій приніс морквинку
В своєму рюкзачку.

Зліпили й покотили
По снігу два сніжки,
Аж поки ті зробились
Великі і важкі.

Ще до мети неблизько —
Робота ж нелегка —
Аж тут зліпив Дениско
Собі іще сніжка.

Хотів поцілить тільки
У дерево Денис,
Та другові поцілив
Точнісінько у ніс.

Не міг Андрійко, звісно,
Залишитись в боргу —
І ось уже Дениско —
По шию у снігу.

“Дістав? — кричить Андрійко. —
То більш мене не сердь!
А то відправлю швидко
Із гірки шкереберть!..”

...Загублена морквинка
Валяється в снігу,
І миски половинка
Стирчить із кучугур.

Спочити після бійки
Присіли на пеньки
Дениско і Андрійко —
Живі сніговики.

(За мотивами Василини В.)

Монументально підливаю вечір -
біжить по дубові срумок стрімкий,
щось я сьогодні не до речі
звалив собі на вузькоплеччя
непередбачливо-мутні думки.
Здригну, обітру мешта об штанину,
зішкробаю коханки довгий ріг.
У час печалі, в радості годину
знаходжу у собі завжди причину
напитися - і падати без ніг.
Гойда знайомих, дорогих і любих,
і вертольотами башка шумить.
Спинюсь на хвильку і покличу Любу -
без Люби - то вже точно вріжу дуба,
а як не вріжу - знову кину пить.

8 Лютого 2008

Сентиментальність, певно, не до речі
У наш раціональний вік стрімкий,
Але стоїть містечко вузькоплече
На камінці при березі Ріки.
І я до нього завжди серцем лину,
з усіх своїх мандрівок і доріг.
У час печалі, в радості годину
Воно – моєї долі оберіг.
Тут я щоразу наче молодію,
бо скрізь – моєї юності сліди.
Свої турботи і свої надії,
немов дітей, завжди везу сюди.
Тут все знайоме, дороге і любе,
від ніжності аж серце защемить.
Спинюсь на хвильку під правічним дубом –
Сніжинок рій під ліхтарем іскрить.
Я промайну, мов цей лютневий вечір...
Благаю долю: крізь роки й віки
Нехай стоїть містечко вузькоплече
На камінці при березі Ріки!

Накостиляв під вечір в барі рагулям.
Пішло метро бомжів міських на ніч куделить.
Лежав собі, балдів, плював у морду стелі,
та навіть вусом на коханку не схиляв.

Вона вовтузилась, чекала "аль-люлів",
за вушко шкробарала, мов киця муркотіла,
а на тівішці гавкалась з мєнтом Ґадзіла,
а я все згадував польоти рагулів.

Немов трамвай ми ноги кулком переліз,
центнер кохання почвалав у бік льодівки.
Не та вже баба зара, як то була дівков.
Чим думав хлоп, коли `го путав з нею біс?

8 Лютого 2008

Ніщо не міняється:
запах дощу і горнятко пахучої кави,
І твій невиправний характер.
Чи варто було би життя починати спочатку,
І що пропонує нам доля: угоду чи бартер?
А втім, я не знаю,
Що краще для тебе, хороший,
Любов без грошей,
Чи без ніжної пристрасті гроші?

Я визнаю за вами право
писать без крапок і без ком,
сплітати, мудрствуя лукаво,
і зневажать тенета форм,

пірнать у філософські ізми,
хтозна, чи тямлячи у них,
світить невіглаством крізь призму
презирства до уся і всіх.

Я визнаю за вами право
палать зневагою до рими,
як Муза ніжно і ласкаво
крилом торкнулася незримим.

Як є в тім щирість, образ, думка,
щось чисте, свіже, незнайоме,
що слово вишикує струнко,
то хай їм грець, крапкам і комам!

Як вірш, мов сирота під тином,
скалічений новітнім злетом,
собі лишаю лиш єдине:
не визнавати вас поетом.

Хвіст злетіти поза хмари не дає?
Що плазує темним яром — не моє.
Що витає в високості — не питай.
Не збереш, упавши, кості — не літай.
А рівненькою стежиною ходи,
І подалі від біди і від води,
Щоб соломки постелити де-не-де,
Хто ж бо знає, де він завтра упаде!
Так життя твоє безпечно промайне,
І довіку не зустрінеш ти мене.
Не веліли тато й мама — то святе.
Надто різними шляхами ми ідем.

(За мотивами Юльці В.)

Я хочу тебе, конюху,
мій хлопе з Тоганрога.
Запрошуєш на сіно,
заглох в корчах мопед.
З тобою будем бавитись
у "Гол!" (ворота - ноги).
Ну що ж давай - викочуй м`яч
а я доїм шербет.

8 Лютого 2008