Ділю на два твої слова
Смак вологи вуст твоїх
Сни, які приходять
Теж із серій двох

Перший чи другий я –
не має значення
в кожного своє -
призначення
Ролі визначені
Слова роздані
Дограти до кінця
Змити грим
та не чути біль
коли ти з ним

Право вибору –
Так, це важливо
Але Я підтяте надто
Тому - неможливо.

Зачем шумит прибой,
И ветер воет над пустыней,
Леса качают кроной головой,
А тучи низко-низко,плывут над Землей.

Какой-то смысл заложен в том,
Чтобы контрастна жизнь была,
И медом не казалася она,
И ложка дегтя в ней была,для разнообразия.

Мне так хочется смеяться,
Любимой быть и наслаждаться,
Ребенка к сердцу прижимать,
И нежно-нежно целовать.

Так, кто мешает быть счастливой?
Да, эта жизнь несправедлива.
Один без совести и чести,
Нагреб себе,живет прелесно.

Другой правдиво и без лести-"трудяга чести".
Да,жизнь так многообразна,
Интересна и прекрасна,
Нелегка,опасна.

Любовь,ненависть,порядок,честь,
Разврат,предательство и лесть,
Переплелись,как спрут соединились,
Нельзя все перечесть.

"Мораль должна ведь в жизни быть!"
Но общество, то без морали!
Прогресс стирает грани,
Добро и зло,все в одно.

И облик человека изменяя,
Превращая в существо.
Свои условия диктуя,
И жизнь,и общество меняет всуе.

"Да философия проста!",
Реальность жизни так сложна,
В каноны,не вписывается она.
Скорее химия,с процессами превращения и обновления.

"Человеческие ценности,незыблемы они!"
Все в мире разрушается и ценности меняются.
Процесс стремительно идет,
И гений мысли набирает оборот.

Но, без морали и души,
Одним накалом мысли,
Мы Мир перевернем!
Картина мрачного прогресса.

Зачем детей рожать?
Картины рисовать?
Мечтать,любить и наслаждаться?
И изменений обходить,всего бояться.

А философия и истина,
Так проста:" ЛЮБОВЬ и ДОБРОТА!"

У сутінках сонця згорала свіча
Самотньою смертю валькірій.
Єднання тілесне крізь доторк плеча —
Це небо, що втратило вирій.
Свіча догорить шумовинням небес,
Зжадавши холодну безмежність.
Свіча, мов Христос, що із духу воскрес,
А може, й його протилежність.
Метелик німий із рубіновим тлом
Повітря протне метеором.
І тінь із промінням за древнім столом
Розставлять китайські прибори.
І гра розпочнеться. Знесилена гра.
Очей і принад божевілля.
А потім під ранок приблуда-мара
Насипле у чай чорне зілля.

Стемнів екран. Не знаю, що сказати...
Вона ж чекає. Вимкну апарат.
Спокійно, голос не тремтить, не плакати,
Так вчили Ескулап і Гіппократ.

До біса вашу всю деонтологію,
як тут межа між смертю і життям!
Чомусь хустинка стала враз вологою...
Вона ж чекає...
— Як моє дитя?

Вродливиця знервовано і знічено
переплітає пасемця коси.
— Чорнобилем твоє дитя скалічене.
Хворітиме. Не хочеш — не носи.

Зіщулилась, неначе зараз битимуть:
— Не дам. Чекала. Буде те, що є.
Нехай народиться, а я його любитиму,
скалічене чи хворе — а моє!

Вона пішла, схиливши горду спину,
з тепла в оту зимову заметіль
і понесла не свій, а України
на покоління невигойний біль.

похила хвіртка і дахи поснулі,
плантації амброзії - бренд-клас...
тече життя законами Бернуллі
як ріки сліз і бід в мільйон пуаз...

хрести віконниць дивляться крізь шибку,
ціпком підперті двері - комунізм!
не тягне дід із бабою вже ріпку
з землі... тепер в землі самі...

...і тільки мишка у кривій стодолі
сплела кубло сімейне в лантухах...
немає казки - є життя і доля
...і пустота старих і рідних хат.

казок герої усіма забуті
та тільки часом - як приходить сон -
дух як дідух сідає на покутті
і вигляда когось через хрести вікон...

© Vasyl R, 13-02-2008

Мені в долоню стукало дитя,
Воно мені давало знак: Я є!
О Господи! Благослови життям
Оте створіння крихітне твоє.

Бо така у мене робота -
Любити ваших майбутніх мам
І у їхніх круглих животиків
Стетоскопом запитувать: як ви там?

Мені в долоню стукало дитя...

Як ви там, малесенькі, чуєте?
Як ти там, ангелятко безкриле?
А у відповідь раптом: «Рятуйте!
Моя мама мене розлюбила!

Вона більше мене не хоче.
Ні, вони мене більше не хочуть.
А у мене блакитні очі.
Ви скажіть їй, я — син, я — хлопчик.

Я на старість її догляну,
Буду добрим, ніжним, уважним,
Я — ваш син. І мене не стане?
Мені страшно, матусю, страшно.»

Мені в долоню стукало дитя...

Хоч воно й не театр, а драма.
Що я можу сказати жінці,
Що п е р е д у м а л а бути мамою,
А намірилась стати вбивцею.

Що їй Бог? Вони з Богом на ти.
Що їй люди — лиш свідки злочину.
Що я можу? Лиш вірші. Прости
Нас усіх, ненароджений хлопчику.

Мені в долоню ще стукало дитя...

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то – їй-право!
А на ставку – тобі це невтямки –
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка – це ж таки не горобець,
І гаїчки – лиш на загал синиці.
Й трава – не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою –
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав’юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, – прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь –
І не спасли б „гламури” та „респекти”.

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.

Тривоги,
мов птиці,
за обрій чекання полинуть
і листям осінім
на плечі печаль опаде.
- Де ти?
А серце -
криниця,
з якої нап`єшся, мій сину,
любові святої,
що ласку на світ приведе.
- Прийди!

З дощами
вертався
на мрій неосяжних пороги,
краплиною щастя
надії лице оросив.
- Мій син...
У думці
лишався
єдиним намісником Бога,
що очі не знали
і голос у неба просив:
- Максим!

13 Лютого 2008

Неначе білі голуби –
над Києвом сміття літає.
Вже неба фарби голубі
ніхто не пам’ятає.
Змінилось все – земля і небо,
і люди, що на ній ще є.
І може, так воно і треба.
Господь борги не віддає:
він покаянь від нас чекає,
як є ще розум і душа.
Людина ти, але не Каїн:
не вбий цю землю за гроша.
Змети сміття до тої купи,
де сам – сміття, та з купи злізь.
Своє згубив, чуже не купиш
в тобі зневіра, заздрість, злість.
Не купиш квітку і травину,
бо вже не буде й пелюстка.
Трава – гаряча та жорстка
не вибачить тобі провину.
І де те місто? Де той сад?
Земля і небо – віртуальні.
Саджаєш яблуню в свій site,
ростуть – твої діла погані.

19.03.07

Згорає хтось на дереві і в ніч,
Коли послушника шукає храм.
Знаходить в небі непотрібну річ,
Старий самотній донжуан.

Ховає гнів в знецінений кулак,
Витягує з кишені часомір.
І cпогади з задавлених атак,
Видзьобує із серця дивний звір.

Старий Вітольд... йому помстився час,
За тих дівчат котрі втрачали розум.
Через очей смарагдовий фаянс,
Чекаючи на погляд як на дозу.

Іде додому дон в старім пальто,
Знаходить в скринці для листів ключі.
Цілує ніжно він свою Ніхто,
І тихо тане в полум'ї свічі.

Не підходьте до мене
близько

хворію на самотність

бо зачинять нас усіх
в одній палаті
для невиліковно одиноких
і номер прикріплять на двері
такий
щоб нашій кількості відповідав

І будемо там усі жити

розстрілюватися поглядами
та труїтися мріями

навіть не чекаючи
на одужання

Маленьке щастя,
дякую Тобі
за дотик Сонця,
промені присутності.
Коли торкався світ
твоєї сутності -
не загубився
у гулкій юрбі.
За те, що крок -
упевненістю кований,
за те, що слово -
зважене, мов сталь.
За те, що ти -
не сніг,
і не печаль,
а теплий усміх
променя ранкового.
О, дивна пісне,
що тамує біль!
Щоразу я
у найріднішім погляді
гублю душі
нестримно-зимні повені...
Маленьке щастя,
дякую Тобі!

Відкрий долоні і впіймай мене,
коли злітаю зіркою до тебе.

Дай волю крилам – здожени мене!
Лови! Я – вітром під блакитним небом!

Прокинься вранці, усміхнись мені.
Я – сонцем поруч . Ну, бери за руку!

Я – квіти. Я – весна. А в цій весні
уже немає місця для розлуки!

Знайди мене і забери собі.
І не віддай, і не позич нікому!

І буду я світити лиш тобі.
І крила дарувать тобі одному!

Зичу радості, щастя, добра,
Зичу сонця і неба синього.
Хочу я, щоб у тебе була
Доля щирою, незрадливою.

Щоби мрій білокрилий птах
Негараздами був не сполоханий,
Щоб весна розквітала в очах,
Щоб у музу свою був закоханий.

Дні похмурі й холодні дощі
Щоби стали в житті нереальними.
Щоб не ставила доля межі
Поміж правдою і бажаннями.

Скінчилося літо,-прийшла зима…
Я став шукати тебе-нема,
Та вітер кидає листя в вікно,
А серце стукоче,-тобі всеодно…

В душі стемніло,- очі мовчать,
Гвоздики кохання,-під снігом лежать,
На листі багрянім застигла печаль,
Як жаль мені їх,як жаль…

Знайду я гвоздики серед снігів,
Візьму у долоні,-диханням зігрію.
Розтануть сніжинки,-оживуть пелюстки,
Коли доторкнуться рука до руки...

В очах твоїх радість з’явиться знов,
В душі після зими-заграє любов,
Снігом весною розтане печаль,
Червоні гвоздики як жаль Вас,як жаль….

Дай Боже,
щоб розгледіти зумів
Обранець твій
крізь морок гострих слів
твою таку палку та ніжну душу,
яку самотність п'є...

Щоб поруч не пройшов, бува...
І щоб зненацька очі
не засліпили йому слова
порожні, злопророчі

О,Боже, поможи!

Недавно я бував на морі
Заплив далеко на просторі,
Лишають сили мої руки!
Навіщо терплю я ці муки?

Іду на дно…
Мабуть не плачу,
Але ж і сиро тут одначе.

Темно навколо стало зразу
Схватив за хвіст якусь заразу
І потягнуло, понесло
У прірву ,бездну аж на дно.

На дні печера
В ній повітря,
Горять свічки
Немає вітру.

Що за свічки?
Звідкіль взялися?
Хто їх в печері запалив?

Я це тоді не розумів
Проте дістатися зумів
Через затемнений прохід
Мені відкрився дивний світ.

Той світ на наш ніяк не схожий
він може чортів, може божий
Проте живуть усі дай боже
І Кожен робить все, що може.

Побачив світ я цей прекрасно
Світило сонце дуже ясно,
Ніде не було ні хмаринки
Кругом протоптані стежинки.

Навколо ліс , якась діброва
Ну ж що не скажеш тут ні слова .
Пташиний спів далеко чутно
Навколо темно і безлюдно.

Так постоявши ще з хвилину
знайшов і я свою стежину,
По ній я вирушив в дорогу

Дорогою я міркував
Куди оце то я попав?

Це може світ, що зветься раєм?
А може пекло, я не знаю.
Коли на себе подивився
Побачив тіло, зажурився.

Навіщо я сюди потрапив?
Коли тонув, тоді…
І раптом.

Закінчився той ліс, навколо
Стоять хати широким колом.

Якісь хати, то дуже дивні,
Усі великі та масивні
Із чого зроблені не знати
Ті чудернацькі хати.

Та раптом я спохватився,
Навіщо тут я опинився?
Що тут роблю чого шукаю?
Чому блукаю й сам не знаю.

Мерщій до лісу повертаю,
Крізь ту печеру потрапляю
На божий світ.

Вже не згадаю, як швидко
Я оце зробив.
Тому, що страх мене зловив,
Такий сильний,
Що не можу згадати
й не можу віршем передати.

Ще декілька разів
Я плив на місце те,
Та як згадаю…
до берега мерщій вертаю,
бо добре знаю
чого те місце обминаю.

Фіолетовий захід блакитних очей, —
ваші руки, що в'ються, неначе лілеї,
ваші губи, ваш погляд, — не знають лакеї,
скільки випили очі ці смутку з ночей.
Самотинно луна від похилого смерку
огортає диван, а на ньому — портрет,
незабутнього маршала пристрасний лет,
ну і ви, що вдивляєтесь собі в люстерко.
Холод теплих долонь, наче листя трави,
він рукам надає запашної принади.
От і все, я зриваю ці грона бравади
і іду собі в ніч, на добраніч... Лови

Безликое утро
серым холстом
заползает
в подрамник окна
падать в любовь
не больно
на острые камни
добра
падать не страшно
если
струна еще держит «си»
милая, знаешь,
это игра
Времени
Воли
и Сил…

***
Убивают
те, кто любят,
потихоньку
наслаждаясь
красотой
твоих вибраций
между Солнцем и Луною,
с любопытством
наблюдая
яркий свет
протуберанца,
убивая
тех, кто любит…

Не дивися на мене очима невинної жертви.
Я тобі не володар, не пан чи поміщик..
Я не вбивця ... не кат.

Не дивися на мене очима безмовної муки.
Не для тебе я жити схотів.
Повір мені і ти здобудеш світло.

Недивися на мене очима ображеної діви
все зробив, щоб ти була щаслива.
А ти .. тепер до мене плачеш.

Не дивися на мене...
Не звертайся .. словами-слізними мене не проси
Не плач й не карайся...
Не дивись...

Даруйте, стало модним між піїтів
Про речі потойбічні говорити.
Низати низку нечисті й страхіть
Із підсвідомості своєї, вочевидь.
Фантазії коня пустивши гопки,
Живописують безпросвітну ніч,
Силенну силу жахів зусебіч,
А чути дешевинкою підробки.
Насправді, надається до жалю
Нещасний чоловік, якому темінь
З усіх кутів ошкірилась, мов демон,
І сотнею очей зелено-темних чига...
Ой леле, ока не стулю!
Але чомусь не страшно, а шкода,
Бо то вже не захцянки, а біда,
Стидавбися писать таке, хіба би
Вже геть забув, що хлоп ти, а не баба!
Вдягни штани, як висохнуть, а далі
Не важ на нагороди і медалі,
Світи свічки і оглядай кути,
І павуків змети, аби боялись,
Хай знають місце миші і коти,
Щоб над господарем відтак не насміхались!
Як віршам не розвидниться й тоді,
То справи кепські і нема надії.
Діагноз очевидний і простий
Для фахівця, либонь, з психіатрії.

Ніч обнімає холодом дощу,
Принишкла тінь ховається від світла,
Над прірвою розлуки і плачу
На павутинні розпинають літо.
Прибиті до землі вітрила мрій
Обвітрені гіркою самотою,
Махнула птахом в пам’яті моїй
Колиска снів, розгойдана тобою.
А потім впала листям на траву,
Стекла сльозою поміж рук гарячих,
Вмирає літо, але я живу,
Живу, кохаю і від щастя плачу.

Наводить вправність в літерах красу,
виношують думки під серцем слово.
У переводах дихання мій сум,
на переправах вічності - розмова.

Давай під шепіт одягнемо слух
у наболіле, випите і тлінне.
Наповнимо у силу кожен рух
і кинемо у небо вір насіння.

Нехай воно добром там проросте,
як зацвіте - то опаде піснями.
Бодай не із порожнього в пусте
переливають звуки суть устами.

Не треба провіряти глибину
душі моєї каменем і вухом,
на дні шукати сповідь і вину -
там фіміамний дим Святого Духа.

Биття і біль залишу тут за так -
пряма обійме стан кардіограми.
...той, хто пізнав терпкий любові смак,
засне в собі, як поцілунок мами.

12 Лютого 2008

Маємо вибір:
в коаліцію
чи в опозицію.
Ділимо
сфери безвідповідальності,
«вкрадене не нами»,
Дякуємо електорату,
Клеймимо маргіналів…
Рахуємо фальсифікат,
Поночі (чи панічно) "коаліціюємось"
І показово розпинаємо
вичищаючи партряди.
І ні півслова
про тихосконавші
від кривавих цифр
і синців мокрих печаток,
протоколи.
У архіві тихо,
як у морзі,
і тільки
совість
волає.

Декілька осінніх днів повернулись знову
Забувши зробити контрольні постріли в голову
Сховав я туди залишки почуттів та спогадів
Переправляючи тихо з серця пошматованого

Замовник на волі як завжди залишиться
Його вже так би мовити це не стосується
Життя прекрасне в нього продовжується
Прийде час і наступний легко замовиться

Але вбивство мене приносить мені ж полегшення
Так що наприкінці залишаються всі задоволені
Ти - так легко тому що мене позбавилась
Я - тому що це все хоч якось скінчилося

Все швидко в новому ритмі закрутиться
Будні, свята, дні народження…
Мене в тім житті якось зустрінеш ти
Поглядом на мить затримаєш
Щось в очах роздивляючись
Та нажаль не знаходячи
Бо я іншим народжуся
А ти там же зістанешся.

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

-Іван Петрович,голосуй за білих,
-То ми вже білі всі та сиві,
Від щасливого життя такого,
-Давай за жовтих,
-То, ми такі вже жовті, та сухі,як лист осінній.
-То може вже за синьо-голубих?
-То знизу ми давно вже голубі.
-А за червоних,то ганьба.
-То, правда,ми як ті мартишки з червоним задом ходимо.
-Підемо за малинових проголосуємо.
-За цих,не хочу точно.
Бо дуже любить їх смердюх,той ми смердіти будемо.
-Куди ж ми голос свій подінемо,кому ми віддамося?

Розкатємо поле
пляцком-дріжджовиком,
нафаршируємо його
слідами,
розцяцькуємо
метеликами власних тіл,
посипавши маком бузглуздого сміху.
Словами зрадливими
гріх псувати таку цноту
зимової прогулянки.
Просто зап’ємо це
вицілуваним влітку
гарячим вином,
щоб від відчуження
не застудитися.

Різдвяний ранок
привів мені тебе…
Запахло змерзлими трояндами,
памороззю на вікнах
і небом.
У відкриті двері
закучерявився мороз,
посміхнувся
льодяниками у цеберку,
а піч дихнула пирогами
і дитинством.
Твоя рукавиця гепнула,
розбудивши дідуха,
і з неї висипались персонажі,
на кутю з медом
і щедрувальним маком.

Така золота, що нема зупину.
Така буйна - нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

1968

Заснув Сірко на сіні у стодолі,
як цуценя, що суча мати привела.
Жук колорадський крав на бараболі
мозольну працю рук. Та най би `го взяла...

Семенів трактор тратив кінські сили,
на гак за ніздрі ухопивши ржавий ЗіЛ.
Петро з Іваном третій день, як пили -
Петро ще петрав, а Іван ревів, як віл.

Жінок додолу притягнуло поле
і пило соки та вирощувало горб,
А у сільраді голова дозволив
собі заїхати граблями в лоб.

Одна лиш втіха, що радейко піє,
попса під настрій - закусити є чим глюк.
А в оковитій норовисто градус мліє,
від Колорадо залишився тіко жук.

11 Лютого 2008

Збери із льоду слово. Я не Кай.
Ти Королева? Не зі снігу - з квітів.
Перо з крила... Не боляче, нехай.
Я так живу, я так пишу... Боліти
мені повинно, а не вам, не вам,
я болі світу відшепчу. Запізно...
А вітряки... Я дякую за пісню.
Ні голосу, ні крику. Фіміам...
Солодке мливо. День отой важенний
на плечі ляже піснею новою.
Я ваші болі співом заспокою,
А серце слава гоїть. Я - сирена...

Ще не всьому зватися дано...
Олена Теліга
Ми із вами – із різних галактик,
тож чужі – вже чужіш не бува.
І даремно у простір волати
несподівані щирі слова.
В мерехтливому зорянім світі
так самотньо буває душі,
як на зміненій раптом орбіті,
де кругом лиш планети чужі.
Тільки враз міжпланетна соната
тихе сяйво розсипле довкруж...
Я не знаю, як все це назвати.
Може, просто – споріднення душ?
Ми від різних галактик залежні,
кожен має свій хрест, свій талан...
Тільки жаль, що в космічнім безмежжі
вже ніколи не стрітися нам.

Чи назбирали ми грибів? - не пам`ятаю...
Та пам`ятаю осінь золоту:
Ловили листя на льоту,
Немов пташок
У Раї.
Як ті Адам і Єва ми були з тобою,
А ліс осінній - наш грибний Едем:
В тумані йдемо чи пливем -
Немов у сні,
Росою.
І сонце сходило за тим осіннім лісом,
Підпалюючи золото вогнем:
Глодовим вогняним кущем
Явивсь Господь...
І тиша...
Знайшли ми яблуньку і їли з того древа,
Аби пізнати смак добра і зла:
Мені кисличку ти дала...
... І їв Адам,
І Єва.

На червонім не видно крові.
Полем, рясно засіяним маками,
з поля бою, з поля любові
серце, цією війною
посічене, понищене,
понівечене та живе іще
виношу, мов із пожарища
пораненого товариша.
Та життя із нього викапує,
Та життя із нього викапує,
на поле, що рясно квітує маками.
Та очі мої не заплакані,
а плечі мої не похилені,
вуста мої заціловані,
розмріяні і розсміяні,
мов у Гюль-Хуррем у гаремі,
ще до того, як стала вона Роксоланою.
Як солодко бути коханою!
Як солодко бути коханою!
Шлюбну сукню пошити з твоєї любові —
і сукня та буде гарною,
і сукня та буде червоною,
червоною диво-обновою,
В червонім до шлюбу — це нове.
На червонім не видно крові.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли.

Намріялось: в перловому намисті,
в єдвабах килимами ідучи...
А щастя сонно дихало в колисці,
а щастя часом плакало вночі.

А щастя ще приходило з роботи,
любило борщ і чисті сорочки,
а щастя часом пахло навіть потом,
і так було не день, не два — роки.

І ми вбулися, звикли, і здавалось,
все буде так довіку, далебі.
Ходила світом чорнорота заздрість
і щастя уподобала собі.

Так швидко — оком не змигне —
Дістало щастя частку "не".

І сонце оповила хмара сива,
воно вже не всміхалося весні,
і стало щастя синьооким дивом,
бо гріх і горе — корені одні.

Гірке й солоне, наче море,
гріх одного — другому горе.

А гріх і горе замісили тісто
накруто. Сліз не бракувало в нім,
і залишило щастя місце й місто,
і пусткою зостав наш теплий дім.

У свому місті не бува пророка,
і зміна стала добра, не лиха,
рядками простелилася дорога,
що виросли із горя і гріха.

А що сумні мої рядки —
солоне тісто — хліб гіркий.

Дістало диво килими й єдваби
і марш-парад на білому коні,
та блиск приваб уже чомусь не вабив,
і щастя не побільшало мені.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли...

Думки у хаосі вирують.
Душа болить, її не чують...
Серце все більше леденіє.
Навколо холод тільки віє.

І біль жагучий мозок тисне.
В кімнаті знову темінь висне.
В очах химери пропливають
Я бачу як вони „вбивають”...

Земле моя чарівна голубко
З лісів твоїх черпаю наснагу.
В горах квіти збираю пахучі.
З річок утомлюю спрагу.
З високої полонини,
З хвилястої кручі
Смереки махають крилами.
Над Дністровські долини пахучі
Зеленими всміхаються ланами.
Земле, солов’їна мати,
Як мені тебе не кохати:
За пахучі вечірні ночі,
За пісні веселі дівочі.
За юність минулу далеку,
За чорні очі, веселі дівочі,
Що колись цілував під смереку

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Пропущу спорттівішний хокей.
Забабурить у ніздрі ласкаво
Ароматом дешевий "Жокей".

Запрошу фройлін Дуську на каву,
Дам цукерок у синім кульку.
Перевірю, що краще для пави -
"З перцем" альбо "Сампром" до смаку.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Море втіхи їй буде тоді.
Певен, медхен цій дуже цікаво
Подивитись новий DVD.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Так, на каву її запрошу!
Знов запалить у ліжку - їй-право:
Об сідницю "ЕЛЬ-ЕМ" погашу.

2008

І
             З огрому, тканого із хвиль,
               вінцем човнових сухожиль,
               летів туди, куди вело
               його нескорене чоло,
               куди здавалося хотів,
               здавалося, якби не спів
               супутників і вітровій
               у спину, із Ітаки, свій.
               В різноголоссі тім вина
               учулась знову Одіссею:

"   Мій Телемаху...
                                       з Троєю війна..."   *
Вояки ж, певне, скаржились Борею:
               - Не зводить з нас очей Танат,
               і добре б нам плисти назад,
               додому, досить мудрувань,
               і відчайдушних зволікань
               того, хто гніває богів
               упертістю...
                               А Він глядів
               за обрій, де змагався час
               із хіттю хвиль - їм свій наказ...

"   Мій Телемаху,
                                   з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю
переді мною що...

ІІ
                ...Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава та камінь...
                   Телемаху, милий,
всі острови подібні між собою,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі,
й од водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я..."  **

               Цар підійнявся з-за стола,
               покинув сад. І з ним пішла
               служанка - юна і струнка,
               на диво малоговірка -
               і з тих, що викликали вмить
               у ньому необорну хіть.

               В обійми кинулась сама,
               і мов обуджена весна
               скресала соками жаги.
               Відтак, з’єднавши два шляхи,
               тонкою тінню вслід плила.
               І в глечику своїм несла
               червоне молоде вино.

ІІІ
               Колись за Кіркою, давно,
               вождя лаврентського дочка
               під чарами отак ступала -
               духмяна, пристрасна, гнучка...

               Чаклунка з нею час од часу спала...

               Любовний вузол розв'язав
               тоді він спритно - упіймав
               обох на ложі і без чвар
               утамував у кожній жар.

               І так тривало аж до пір,
               допоки гострий Кірчин зір
               у бранці не узрів дитя,
               аж до щемкого відплиття
               царівни до Лаврентії...

               Хоча чаклунка з цим тоді
               погодилася, та була
               пізніше неймовірно зла...

ІV
- О, Телемаху, дивна та війна,
здавалося мені, давно скінчилась.
Та що тоді роблю вже котрий рік
я у місцях, де вуха мулять співи
однакові, трагічно супокійні,
старих рабинь, і хрускотіння в хащі
споглядачів, чи ж бо то тільки свині? -
які повсюди, як і сморід риби.
Як невмолимо довгі сонні дні
і ночі, у обтяжливих видіннях.

Кохання од щоразу інших дів,
чаклунок і богинь чомусь не досить
для забуття міцним цілющим сном...

               В сумній задумі статний муж.
               Цей острів... Острів Кірки, цю ж
               і там рабиню обіймав?
               І заклинань чаклунки ждав,
               як та самотнього буття...

               Гірким було її виття:
               - ...Енею дасть дочку Латин, -
               твій, Одисею, рідний син!..."

VІ
               Зі скель відкрилась осяйна
               стихія в хмарному намисті.

"О, хоч давно скінчилася війна, -
криваві небеса по ній, не чисті.

Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...
Що тут роблю, оточений богами.
Чого жадають ще вони? - дарів?
А що офіри ті богам? Повсюди,
де тільки міг, отам і дарував.
І тільки небо покривав димами.

А гул отих провісників? - Пусте...

Навіщо все мені, як від Ітаки
вже котрий рік нескінченно далекий?

VII
Так прагнув повернутися назад
і не зумів! Супутники не дали.

Так, так – вони! Додому не спішили,
бо прагнули коштовностей. Еней,
хитрючий лис, нашелестів про місто,
яке лежало в золоті і сріблі,

і не далеке, - звалося Ісмар.
Кривавої борні навколо Трої,
було нам, нерозсудливим, замало,
не випадало повертатися назад
ні з чим – з печальним тягарем загиблих.

А тут подув, здалось, погожий вітер.
І ми повірили Енею радо.

О, знати скільки нескінчених років
боги його не перемінять напрям!..
......................................



2001-2003

Я вмерла. Мене ніхто вже
не напише на папері,
Не проспіває музикою сонця.
Можу пройти я крізь бетонні
двері.
Я стала тонша.
Тонка, мов голка, із прозорим
серцем.
Скляними венами, в яких

багато світла.
А решта не важливо – як
прийдеться…
Я принесла з собою жовті квіти…
Осінні квіти. Це, мабуть,

жоржини.
Можеш поставити їх в паперову
вазу.
Нам не догнати часу; він

такий невпинний.
Та світ тремтить у ейфорії
часу.
Я стала глибша. З мене
проростає
В бузкове небо дерево Прозріння.
Сама себе в душі

перегортаю,
Проживши крах надій і
розуміння.
Я вмерла. Це, мабуть, востаннє…
Хоча нове життя крізь мене

свище.
Залишу рими ці до
«запитання».
… Я стала вища.

А.В.Тор-у

велика вероятность того,
что верёвочка вьётся в петлю
и твоё голубиное «Лю…»
из две-тыщи-десятого года
увенчает мотив: «ни-ко-го».
____________________
____________________

Вдыхая пыль и выдыхая прах,
Кого ты держишь на своих губах
Как девять табуированных звуков?
Ого, какое злое ремесло! – Лелей язык
Пока его тавро
Клеймит непредсказуемой разлукой!
Словесным оловом полны пустоты рта
Полны глазницы – лопнули сосуды...
Но,
досчитав
до миллиона ста,
я позабуду
кто ты и откуда.

Язычник-мастер, кастинг завершён.
Верёвочка в петлю, похоже, вьётся
И каждой по заслугам воздаётся
Из тех, кто ядом слова обожжён.
Кто на девятом месяце проснётся
Любимой, из твоих несчастных жён?
Кто будет воду пить со дна колодца
И видеть звёзды выше этажом?

Как яблочко катается по блюду
И лжёт, - так мы с тобою лжём,
Вдыхая прах и выдыхая снег.

... Располосованы мостами
Все вены рек.

сягати ниток небосхилу
порвати гострим їх крилом
подарувати вічність тілу
чи засторогу перед злом

шубовснути до снів прозорих
не потривожених ніким
перетирати в пальцях зорі
немов листочки від ряски

літати в товщі океану
тонути у безхмарній млі
і знати що зронити рану
не можна вродженцям землі

… ти лише не звикай.
я, напевно, несправжня…
я сьогодні твоя, а завтра
вже там…
мене пестити буде
океан недосяжжя,
наступатиме смуток по босим
п’ятам.


ти лише не дивись …
очі в колір мигдалю
можуть звикнути, їх вже
не відвести.
не зчитаєш мене… я сльоза
по скрижалі,
склад останній в священному
слові «прости».

обійми мене крилами.
більше нічого.
… досидіти до ранку, хоча й
студено.
розминутись в думках з відлунням
тривоги,
краплі часу відчути
на мокрих венах.

Невдячність вікон, вдягнених в безсоння,
Незрілість плоду, вицвілого в тлінь,
Незбутність мрій, зав’ялих на осонні,
Невідворотність віщих сновидінь.

Похмура вічність зазирає в вічі,
Зникає сон між сонмами облич –
Навісний вищір знов віщує віче
Та душить душу віри параліч.

Сліпий невіглас вчить митця творити,
Сп’яніла муза зраджує з дільцем.
І замість щоби жити й не тужити,
Ти віртуалом труїшся тихцем.

Переплелись поклони і прокльони,
Нещира вдячність й щирість невдячна.
Бо хто ми є? – Хіба невдалі клони.
Хто править нами? – Примха маячна.

Корвет хвилі розсікає,
В трюмі дівчина співає.
"Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Де ущелина глибока
Битва відбулась жорстока -
Під самотньою сосною
Милий наклав головою.
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Мертвих де лежить дорога,
Чи є друг мій у порога,
Мене й в смерті він кохає,
Чи забув, чи ж дожидає?
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
В потойбіччя шлях ти знаєш,
Душам браму відчиняєш,
Вірний Смерті провідник -
Чи по мені той твій крик?"
В трюмі пісня обірвалась,
Буря люта розігралась,
Ще не зайнялась зоря,
Як не стало корабля,
Лиш над чорною рікою
Ворон кружляв самотою.

Набридло зранку прокидатись
Щоб знов прожить безглуздий день
Безглуздо людям посміхатись
Набридло це вчорашній день

Набридло бігати по місту
Набридло жити як завжди
Сидіти з ранку теж набридло
Набридло думати мені

І зі словами все набридло
Проходить кожен новий день
Навіщо з ранку прокидатись
Набридло це вчорашній день

До сповіді без каяття…
На глум людський
очима в спину.
Блукає в мороку,
тиняється між свіч,
той гріх,
що хочу до світанку
причастити.
Перехрестити
руки рушника на Богородиці
і впасти у поклоні.
Хрипить незспіваний крилас,
зриває дяк на півня
під склепінням.
Розіпнутою тишею
дзвонар
зі всього розпачу
гатить у мідні дзвони,
а ті…
надтріснуто мовчать
скликаючи
у Бога вільних
до поклону.

До шістсот річчя міста Чернівців



Тихо прут води несе,
Тихо по ньому хвилі пливуть
Над ним склонилось місто чарівне
Чернівцями його звуть

Місто старе, старе, старе
Над Прутом воно лежить,
В ньому в зелені бульвари
В серці молодість кипить.

Приходьте до нас в гості
Ласкаво вас повстрічають
Пісню про Марічку, руту
Радісно тут вам заспівають.

Ви почуйте пісню нашу
Пісню Буковини,
Нехай пісня мелодійна
По країні лине.

Я не люблю брутальних слів,
Невігластва цураюсь,
Не дуже вірю в силу снів,
Як завиню – караюсь,
На напівзігнутих ногах
«Наверх» я не вчащаю –
Ні, я не відчуваю страх,
Я сором відчуваю!
За себе сором і за них –
Тих, що над нами стали:
Серед порожніх слів рясних
Вони вже заблукали!
Хто їх «керманичами» зве,
Того не поважаю:
Керманич знає щось нове,
Таке, що я не знаю!
Тому і має право він
Керманичем вважатись,
А не нагадувати дзвін,
Що звик сяк-так хитатись!
Хитнувся – бомкнув раз і два,
Бездумно звук лунає –
Яка ж у дзвона голова?!
Дзвін голови не має!
А скільки ж є у нас голів
По всій по Україні!...
......................
Я не люблю брутальних слів,
Але вони єдині
Спроможні чітко, без «ля-ля»
У далечінь послати
Тих, хто на тямить ні чорта*,
А лізе керувати!

*Читач може підібрати вдалішу риму...
04.12.2007