Теплий светр, а руки зимні,
і летять птахів ескадри –
Повертаються з полону –
їх вітчизна обійме.
Це весна летить, коханий,
двадцять п’ятим дивним кадром,
У якому ти цілуєш несерйозну
не мене.

У якому хепі-ендом і початком –
хепі дуже –
Ми як хіпі в цьому світі,
де любов – дрібний пісок.
У якому доконечно ти мене
обнімеш дужо,
Бо заграє не байдужо
телефонний голосок

Мій – тобі.Турецьким маршем
Моцарт грає – серце крає.
І веснянками вкриває тіло юне
та бліде.
Пил лягає на асфальти,
ми кудись іще лягаєм,
Петеушник
з чебуреком,
як весна-красна –
гряде.

Ти колись прочитаєш це.
Знов холодний циклон з Росії.
Упадуть на твоє лице
Відблиск слів і господні вії.

У «Корчмі» що таки – корчма,
Де і зараз усе погано,
Ти мовчала мені двома
Золотими, як лід, губами.

І летіли над стіл птахи
Часом – пальців, а часом – диму,
І сміялись легкі гріхи,
І так легко з такими ними.

Обірвалось, як не було,
Бо і що там було крім кави.
Замітало корчемне скло
Золотими, як лід, снігами.

Я не знаю тепер, де ти.
Пахне воском різдвяна меса.
В кришталевій – до самоти –
Попільничці горить адреса.

Зеленіє в снігах вагон.
І залізна, як лід, дорога.
Забувати – нема кого.
І згадати – нема для кого.

Коханий, швидше! Ну які ще вірші?!
Які ще Віги і які ще Торі*?
Мерщій в вікно, одягнешся надворі -
Приїхали батьки на день раніше.

Розумний кажеш? Любий, та не дуже...
Якби розумний був - давно би втік.
Хоча який тут досвід на цей вік...
Ну а тепер оглядини, мій друже.

Заручини, весілля (звична річ),
Біленька в чарці і біленька в сукні,
Ну і кохання – сили всемогутнi,
А далі майже перша шлюбна ніч.

* - Віги (ліберали); Торі (консерватори) - політичні партії Великобританії.

* * *
Коли ти ллєш сльози за тим,
що немає сонця -
ти в цей час не побачиш
зірок!

* * *
Я сиджу вранці біля вікна.
Світ за вікном, як перехожий -
призупиняється на мить,
вітається зі мною
і йде далі.

* * *
Якщо ти зачиняєш двері
для помилок,
то й істина залишається
назовні.

(Нахману Критусу присвєчуєсі)

Я проймаюсь глибиною слова "Нах...",
не пройдуть `го посинання певно всує...
Нах... - факір та відправляч чортяк на дах -
На даху я,(в йійках-йойках)
на даху я!

А як з даху подивитись - поросто страх,
мамамія, татамія, анемія...
Нах... тобі:
- Ще крок і буде ті бабах!
Алілуя! На даху я!
Нах... - дубію.

Караули закричав ворона-птах,
а точніше "кракаулів накричала".
Дивиться наш Нах... і шле чортяк на дах,
щоб ворона соловейком заспівала.

27 Лютого 2008

Луна, солнце. Все равно - весна!
Мир иллюзий, радости и радуг
И цветы танцуют у окна
Порождая запах шоколада.

Миллионы нам гласят: «Весна»!
И тепло души и шорох ветра.
И сверкают звезды - купола,
И метеорит летает где-то.

Философия одна - весна.
Одинокий дуб - листвою пышен.
Наша жизнь - из чистого листа.
Новые стихи поэт напишет.

Улыбнись и посмотри. Весна!
Открывай скорее окна, двери.
И пиши ты ей письмо свое
На небес бумаге - голубь белый.

У шкаралупі тихо і безпечно,
і грілкою пашить самообман,
і довгожданий обіймає плечі -
удався зростом і в розмові гречний.
Нарешті ви удвох. А ти - сама,

в обличчя ніби в’їлась одинокість,
лягли поверху гримом почуття
невдало. До ладу і до пуття
ти лицедієш. Та ятрить неспокій…
Розгублене та боязке дитя,

мовчи про те, як велетні безлиці
у світ, який обіцює спочин
і бульбашками мильними іскриться,
мов на ходулях, на залізних спицях
несуться, невідомість несучи…

Кричи…

Ми всі чекаєм свого часу
До похвали, щоб потім ласо,
Мов кішечка те м’ясо,
Смакувать.

А чи достатньо маєм сили,
Аби пиха завчас не з’їла
І не надумала у небо
Піднімать?..

Мабуть, така задумка світу:
Щоб славу генію еліти
Лише по смерті
Дарувать.

Весна іде і сонце припікає,
Чогось той смуток в душу проникає,
Пече і спати не дає,
Душа згорає.
А тіло де?
Воно пливе,
В життєвому, бурхливому потоці,
О камінь б*ється,
Не здається,
Карабкається,
На берег вибирається,
Щоб стати і піти,
Куди? Туди- до заповітної мети,
Де щастя та любов,
Де ходиш ти,
Так хочеться тебе знайти,
Щоб душу відігріти,відійти,
Від смутку, від біди,
Такі слова знайти,
Щоб в вирі закружляли ми,
Та почуття поглинули,
В єдине ціле нас злили.

Не гнівайсь на матір,
Що сварила з рання
До кого ходила
В вечір на гуляння.

Не гнівайсь на матір,
Ти лиш стисни губи
І сама подумай
Чи він тебе люби?

Не стрічайся з хлопцем
Біля перелазу,
Не вір у кохання
Як цілує зразу

Не гнівайсь на матір
Що свариться з тобою
Вона все це знає -
Була молодою.

Кохайтеся дівчата
в вечері з парубками
але візьміть дозвіл
у рідної мами.

Зеньо Збитий

Свої червонії рейтузи
Він замість прапора трима
І ним абстреляніе Музи
Сковчать під гавкатню Сірка

Ніка Новікова

Ах, Ника, Ника, Николетта,
Мечта влюбленного поэта,
Глаза зеленые открыв,
На мир глядишь, как Суламифь.

Жанна Люта

Зачем же Орлеанской Деве
Мечом размахивать во гневе?
Противников всех устранит
И безобидный цианид...

:))

Сiдай, красуня, бiля мене,
Я буду стан твiй обiймать,
Твiй слух словами цiлувать,
Я ж знаю слово надто вчене.
Крiзь щем сердечного биття,
Воно як крапля почуття
Твоїй увазi буде тепле,
Твого зiтхання сум розщепле.
Моїй любовi довгий вiрш
I неозначений й нетребний,
Для друзiв славних вiн ще гiрш
За тон нав'язливий й молебний.
Ще ранок не задув свiчу,
Ще чуть прозорий гомiн ночi
По свiту ходять сни пророчi
Я ними тебе збагачу.
Твою звабливiсть, твою вроду
В зiрчисту сукню одягну,
Пiд смiх iсторiю сумну,
Ще розкажу до сонця сходу.
Не хочу сам, щоб пiснi звук
Пролився чарiвним шербетом,
За незакiнченим сюжетом
Ти не шукай душевних мук.
Я не продам минулi болi
Вони для мене оберiг,
Вантаж розплат за спроби кволi
Нещасних мрiй на серце лiг.
Та певна будь, природа-мово,
Тебе ця доля обмине,
Менi твiй смiх, для тебе - слово,
Сiдай краса бiля мене.

Життя просте і кругле, мов капуста,
Бо ти – мала. А світ довкола – зимний.
І ти, і час повзете, як резина,
Поміж грядками, всипаними дустом,
І тіло – це довічні каземати,
Бо все по черзі: спати, їсти, спати...

...Іще життя звивається звабливо...
Та літо перебудеться, і дивом
Помітиш раптом кокона лещата...
І голосу забракне завищати,
Бо докором висітиме на вусі,
Немов сережка: “Ти – німа. Ти – гусінь”.

І дикі гуси, і небесна вата
Накриють з головою! Спати… спати...
...І снитимеш, і марево шалене
Таке, як ти – налякано-зелене,
Бо тіло, зледеніле у сувої,
Наполовину буде не тобою.


...Бо з’явиться щось зайве і чуже,
Якого не відрізати ножем,
Яке росте і більшає щомить,
Яке яскраве і яке – болить!
Яке вітрам відкрите, як вітрила –
КРИЛА!!!

…Вросли у сни, і розрослися тілом,
І плечі тягне вниз смертельно-біле
Те Щось – страшне, як неозорі далі…
Так мало місця…
- Налякалась, лялю?
Так мало, мало…Ма! І душить, душить…


…І - розриваєш кокон, ніби душу…

І, як Любов, схиляється до Тебе
Теплом Господнім
Березневе небо.

…Обніме, наче молода бісиця,
В солодкім і глухім малиннику.
І ти перейдеш огненну ріку
Задля обіймів цеї чугайстриці,

Мольфарки,
Злодійки,
Бісиці із бісиць,
Змії,
Голубки –
Жінки золотої.
І запах кіс між сонця і ялиць
Сп"янить, як запах весняної хвої.

І ти затрубиш – олень молодий,
Гукнеш, голодний,
Цю бісицю в трави,
Під небеса,
До чистої води,
Де лиш обійми
й поцілунки правлять.


із "Саду Нетерпіння"

Спалює кров жага
І – мов чумна – клекоче.
Я – наче вість блага –
Вийду з цієї ночі.

Люди!
Дивіться: я –
Взята у руки скрипка.
Тиха вночі земля –
Стала над ранок дибки.

Люди!
Не бійтесь, я –
Ваше забуте вчора:
Приспане янголя,
І запізніла фора.

О, як сніги горять
Хрипко і невагомо…

Люди!

Дивуйтесь: я –
Люблена жінка.

Богом.


Із "Жіночого аркану"

Тайне нашестя,
Солодке дання –
Крові спасенна втома.
Несамовито цвітеш.
Навмання.

…Перший жіночий промах.

Ох, же ж відомий і пізнаний крій…
Та не наб"ють оскоми
Сльози,
Прокльони,
Благання:
"Ти мій?!"

…Другий жіночий промах.

Рветься на вітрі прозора фата –
Серця огненний омах.

…Тільки до зойку закусиш уста…

…Де він, останній промах?!


із "Саду Нетерпіння"

Хто ти є, коли довкіл Содом?
Як безумні дні й безумні люди?
В час, коли усе пішло на лом,
Хто пришпилить квіточку на груди?
Хто спімне, що ти – як лань?!
Як лань…
Вже була, чи, може, можеш бути?
Що тебе лиш варто пригорнути –
І не треба воєн і повстань…


із "Саду Нетерпіння"

Засмоліть ці губи.
Засмоліть!
Щоби ні слівця, ані півбукви!
Праведник розтерзаний стоїть
Під недремним поглядом гадюки.

Вже вкусила.
Й ще отрута є.
Ще й роззяви всілися на бруці.

Господи!
Навіщо ти даєш
Праведникам по такій гадюці?!


Із "Жіночого аркану"

Живеш сьогоднішнім днем до повної катастрофи
Повторюєш завчену фразу щодня - "Не кохаю"
Мене чомусь в цьому непевному дні залишаєш
З думками один на однин в нерівності битись

Найважче знати чим все закінчиться
Відлік не моїх вечорів тихо вести
Збиватись вкотре і поновлювати
Рахунок на вибуття далі нести

Що залишити, а що закреслити
Вибрати з чим ми можемо далі
Бути нам, жити чи існувати нам
Чи без «нам», нам надалі…

І місяць в вікно,
і небо на двох,
твоє трохи далі,
моє ж наді мною.
На різних кінцях
найдовших доріг
знаходим контакт
палкими серцями.
І б*ється у такт
цей марш почуттів-
нечутний для всіх,
нам ж музика неба.
Я зроблю все так
як ти лиш хотів,
ти зробиш все так...
а більше й не треба.
І місяць в вікно,
і небо одне.
Немає доріг.
Нема перепонів.
І б*ються у такт,
живуть як одне,
лише по одному
із тисяч законів.

25,02,08

Чи дивились ви колись на дійсність уночі?
Коли людей так мало йде по місту,
У лісі,злісно гукають сичі,
А в небі, зір розсипане намисто.

Не буду я ховати правду щиру,
Люблю я ніч,цю пані в чорнім вбранні,
Яка туманом розкурила люльку миру,
Та йде від нас лиш тільки на світанні.

Та тільки блисне перший промінь сонця,
І небо вибухне яскравим водограєм,
Відкриються в хатах віконниці й віконця,
І пані ніч піде в будиночок над раєм.

Із ненькою я зростала щоденно
з тобою моментами лиш.
Я з сонечком спати лягала
тоді як із зорями – Ти.
Проснувшись тебе не впіймала
ранковим світанком, зникав ти мені.

У вихідні я світанки з тобою зустрічала
не хотіла момент упостить
і тоді,до сутінків за тобою гуляла
і сонце з тобою вкладала я спати
і зоряний шлях показав - Ти мені.

І любити свій край,научав - Ти
І уважно дивившись на тебе
Я вивчала усе, до деталей малих
Усмішку,манери,погляд.
За руку з тобою-із гордістю йшла,
Хотіла я схожою бути на тебе.

І прийшла пора вибирати мені
Чоловіка,соратника,друга.
Вдивлялась у тисячі образів я
шукала схожість з тобою.
Тоді зрозуміла,що я не знайду
таких як ти, Батько не має.

І доки я житиму,твій образ зі мною,
а у природі знайду я його,
У місяці ясному-усмішку щиру
У волошках –очі твої
У дереві котре не тремтить на вітру –
силу й мужність знайду
У сонці –тепло,ласку,ніжність –твою.

Збирає літо лісові на ніч суниці,
кладеться грим і сонячне рум`яно -
стає у спілих вишнях трунком п`яним,
стуляє небо для повік, котрим не спиться,

вливає зелень в лист, неначе подих в слово,
як міць надії в долю неслухняну.
Землі в дощі цілитимуться рани
та грім із Богом заведе гучну розмову -

про голос неба, про політ та життєдайність,
про ту любов, розділену в краплинах,
про те, що серце б`ється без причини
так часто, пристрасно і так, завчас, печально.

Мов кола по воді - відлуння діалогу,
що, наче поплавцем, веде в незнане.
А серце битися не перестане,
коли ще подих є на слово і дорога...

25 Лютого 2008

Я наїмся варення
помиюся в ванні
докурю сигарету
й нап"юсь у блюз-барі

Об стінку мобільний
в смітник всі платівки
не вийду я з дому
на вас подивитись!

Всі тексти напам"ять
мелодії в тілі
всі ноти знайомі
ті ж клієнти-дебіли...

З дому не вийду
і вуха закрию
пов"язку на очі
і вас всіх НА МИЛО!

Ну як же так можна?
Ніч там на двОрі!
Знову в "Бочку" дзвоню:
- За вхід що сьогодні?

Матом всіх крию
сідаю в таксі
на ваш виступ їду.
Будьте прокляті ви!

Зранку буду я дома,
а варення в серванті..
Чом воно не псується?..
Певно, там консерванти.

Я дієслівних рим не уникаю –
Вважаю: слово діяти повинно,
До рим звертаюсь щиро і гостинно:
„Заходьте, я на вас чекаю!”

Заходять, часом – натовпом, як діти,
Влаштовують у дверях штурханину,
А іншим разом – не дожду одну-єдину,
Щоб чай чи каву з нею розділити...

Всі гості різні: пишномовні і химерні,
Прості і скромні, повсякденні і святкові...
Я бачу рацію і зміст у кожнім слові
І не ділю: це – для еліти, це – для черні...

Для мене слово – засіб спілкування,
Носій думок, ідей і почуттів,
Носій добра, і я би не хотів
Громадити слова лиш для змагання.

Архітектурна форма – річ чудова,
Туманна загадковість – теж цікаво,
Аби лиш думка не сховалася лукаво,
Бо думка в спілкуванні – це основа.

Я дієслівних рим не уникаю,
Вони передають мої думки,
І в сімдесят (дай, Боже!) залюбки
Зримýю: „Я тебе кохаю!”

Ти таємниця серця мого. Ти –
дарунок щедрий. Весняна офіра
цвітіння – плодові.
Не вір. Сама не вірю.
Так не буває. Золотом руна
впади мені у жадібні долоні.
Безсонність сну.
Невичерпність безсоння.
І дно так близько.
Дно. На дні... Одна.
Шовковий смак плеча.
Ранковий спогад.
Гори мені печаттю на вустах!
Гори печаллю, серця таємнице!
Лютнева ніч,
боли мені так ніжно,
так лагідно і тонко! Постелю
тобі сніги і трави...
Солодко… Молю,
Молю, люби… Медово,
літньо, сонячно, а мед…
Медові соти висотає сон.
Ой люлі-лю… А мед – хіба мені?
Меди – мадоннам, нам –
солодкі сни
і серця потаємні таємниці.

Владимир Ляшкевич

Галантен и ласков со всеми,
Честь сайта заставит блюсти,
Божественной мудрости бремя
Ох, как же нелёгко нести…

Варвара Черезова

И в клетке очень нужен пеньюар,
Входи же, мачо, коль не очень стар,
Заслыша утомлённый блюз,
Всегда я снять готова блуз…

Олександр Бондар

Я чесно не хочу стьобатись,
Воно виходить так само,
Як в нескінченому кіно:
Ти йому “спи”, а він ......

Марійка Герман

Панянки, паночки, панусі,
Я можу довго в тому ж дусі,
Бо навкруги такі лапусі,
Що пусі-мусі, мусі-пусі...

:)))))

У цьому ж немає і тіні вульгарності -
Ми сваримось часто з тим хлопцем хвостатим
І миримось потім, і в акт солідарності
Зливаємось... Потай від мами і тата...

Еліна Форманюк
2008.02.26 10:49
не реп не хоку не верлібри
не ніч не ти не песимізм
не граєш сам у прісні ігри
не ловиш зайців тьмяних призм

не так не вчасно не весною
відбилось сонце на щоці
не та молитва не з тобою
не срібний хрестик у руці

не спокій грішника жорстокий
не та любов і не на трьох
не мій німий до щастя дотик
не happy end
не
епілог

Антивірш за методом Н. Виноградської

І реп і хоку і верлібри
і ніч і ти і песимізм
все граєш сам у прісні ігри
і ловиш зайців ясних призм

все так і вчасно і весною
прилипло сонце на щоці
і та молитва все з тобою
і срібний хрестик у руці

і спокій грішника мов котик
і та любов і все на трьох
і мій дзвінкий до щастя дотик
і happy end
і
епілог

Холодний камінь під твоїми ногами дихає,
Постать губиться поміж важких колон:
Схоже на сон, а ще більше на правду без виходу;
Вічність без подиву також схожа на сон...

Колись іще було бажання вклонитись ідолу,
Із кам’яною вірою древніх рас,
Та сонце замовкло, не знала коли й не відала.
В храмі – нікого, а значить ти маєш час...

Поснули котики і мишки,
Десь спить і вітер за вікном,
А ти вже бачиш сон про небо,
Про те, як ми з тобою в двох.
Цілую ніжно твої руки,
Бажаю теплих сновидінь,
Нехай за вікнами вирує
Холодна, злюща заметіль.
Красиво,тихо засинаєш
Неначе стомлене маля.
Напевно бачиш десь далеко
Як з неба падає зоря...

...А я - твій янгол-охоронець
Я бережу твій сон, твоє життя...

Надихатись. Вдихнути наостанок.
Позаду Орлеан, Турель, Боревуар,
Комп’єн, Руан. Руан… Травневий ранок…
Надихатись… О, зараз буде жар…
Ко… Королю Карле… Лю… Людовіку, дофіне…
Не… покидайте, ні… Ні. Німо… Ні, гуде…
Це хмиз. Надихатись… Хвилину… Стіни, стіни…
Стіна вогню! Королю, де ти, де?
Реве юрба. Чи то давно ревіла
Ти стоголосим «Слава!»? І злизав
Вогонь ганебну сукню… Тіло… Тіло,
Дівоче, юне, непорочне тіло
На глум, на посміх натовпу біліло
Так довго… Та ж гори!
Усе…

Конклав
Не врятував…
Король
Не врятував…
І ти
Не врятував,
Мій лицарю…

Летить душа у простір…
Чекає небо.
Діва вознеслась.
Я так любила вас!
Наосліп і нарозтвір,
На розпач, люди,
Я любила вас!
Реве юрба. Гарячий попіл, значить –
Не діва, не свята, не взначена перстом!
Руан їм не простив. Руан ганьбу позначив
На плитах площі пам’яті хрестом.

Я- Діва. Я – любов. Я – Франція. Я – Жанна.
Легенда, символ, пам’ятник, свята…
Горить вогонь. Надихатись востаннє.
Руан. І дим у ранок відліта.

Моя весна вкрита різнокольоровою глазур*ю.
Мій день поділений на хвилини.
Що змушує тебе мене любити?

Цей погляд, який не зустрінеш
у жодному віконному форумі міста,
Голос, що видає не довершену дорослість,
Майбутні можливості з минулими досягненнями моїх рук?

Що хочеш знайти зустрічаючи зі мною сонце на березі?
Скільки хвиль вплетеш в мої коси?
Яких драконів присудиш на смерть?

ПРО ЩО ДУМАЄШ???

Неначе спалах - почуття
Прокинулись в моєму серці,
Коли зустрілись ти і я.
Та це лиш спалах, і відверто
Скажу, що швидко гасне він,
не бути разом нам з тобою.
Ти розумієш це, бо ти
споріднена душа зі мною.
І серце, не потрапить в плін
Високих почуттів та чистих,
Ти розумієш це, бо ти
не бачиш у стосунках змісту.

Я хочу в серці зберегти
Назавжди цю приємну тýгу,
Адже не знаю, чи знайду
В житті своїм такого "друга".

не реп не хоку не верлібри
не ніч не ти не песимізм
не граєш сам у прісні ігри
не ловиш зайців тьмяних призм

не так не вчасно не весною
відбилось сонце на щоці
не та молитва не з тобою
не срібний хрестик у руці

не спокій грішника жорстокий
не та любов і не на трьох
не мій німий до щастя дотик
не happy end
не
епілог

Транскрипція душі в моїх очах,
А тіло – просто маска карнавальна.
Останній спогад – свічка поминальна,
Що рвала воском у німих руках.

Не перетишить пульсу жоден звук,
Який за мить у вічність вже тікає.
Трикляті зорі жити заважають,
І навіть смерть не припиняє мук.

Мудрець сказав: безумство править світом.
Піґулки вранці, краплі перед сном.
Лиш витирає сльози за вікном
Скаліченими пальчиками літо.

Слідами неталих снігів
моря мандрують
на ранок висушують сонце
фарбують чайкам крила.
Як воді дожити до кінця снігу
а піскам дочекатися моря?
Як доблукати туди
де Велика ведмедиця
співає колискові
вигодовуючи
полярну ніч?

В обіймах твоїх я засипаю
прокидаюся також в обіймах твоїх,
коли поруч немає скучаю
за запахом шкіри твоїм.
За ласкою,ніжністю,за теплом-що даєш,
коли поруч ти, не боюся нічого
і померти в обіймах твоїх.

Не знала я велич родини тоді
тому що зростала у великій сім’ї.
Дізнавшись про новий дарунок батьків
сердилась на матір за стількох братів.

Минули роки і зросли ми усі
і матері вдячна тепер за усіх
і кожні моменти мого життя
ділюся з тобою моя ти рідня.

Живемо ми так,як мати учила
коли один впаде,руку помочі іншому дать.
Всі разом ми сила і велич
і науку матері не слід забувать.

Відлежалось
у недовірі
голодним
звіром
серце.

Розвіяно байдужий погляд на очах моїми...
засвічено над відчаєм освідчення - люблю.
За лю... - наживо наживилося "молю" на риму
і вирвалося "ллю" плачем на струни скрипалю.

Та скрипка лю... в "молю" ніяк не угасала - грала,
а "ллю" гойдало відчай білим лебедем у сні.
З небесного кресала Іскра Божа воскресала -
від шепоту згоріло вщент відледеніле "ні".

Відвертість на вустах розбила серця оборону
і подих захопила у полон, перевелa
за грані гравітації та поза такти тону
встановлені канони та розбурхані тіла.

Лю...
ожила
у жилах
від дотику
живого
живо.
Диво.

25 Лютого 2008

Залюбили тебе, закохали,
Не втовплюсь – залицяльників рій.
Мабуть, змалку тебе умивали
У джерельній воді молодій.

Джерела вже нема, – заорали,
Залицяльників рій не гуде…
Де ті ліки, щоб їх прописали,
Як потреба любить упаде?

Закохали тебе, залюбили
Що ж робити мені?
Ну чому
Поєдинки вже заборонили?
Я би серце прострелив йому!

може б я була
двірником чи кленом
а може
вже була котом лишайним
чи килимком
у тебе біля ліжка
бо може я була

а я
просто
під теплою периною
зачесана на захід
прицвяшена до себе
і пил у тебе на книжках це трохи я
трава
в якій качається твоя правнучка
моє волосся
і дощ
холодний сік
моїх невиплаканих віршів

зустрінемося
коли станемо
грибами
ти восени
а я десь біля тебе

Я – поле битвы чувства и рассудка,
Здесь пленных не берут – не тот расклад,
В раскаты боя вслушиваюсь чутко,
Читаю партитуры канонад.

Распятая на квадратуре круга,
Не в силах различить, где друг, где враг,
И разум дразнится: «Что нам Гекуба?»,
А эхом слышится: «За что Гекубу так?»

И между мной и мной – огонь с водою,
То сердца, то ума победный клич,
И деться некуда, и горизонт – чертою...
.......................................
Так тонко-тонко
плачет
колокольчик...

Ще не давно зустрічались поглядами,
А тепер ти нежива …
Я закохався в тебе, як пташка в небо,
А ти пішла нічого не сказавши…
Залишила у моїм серці лише біль і страждання…
Не в силі я цього терпіти і надалі…

Ти змогла піти ,
То я це теж зробити зможу.
Але… я не такий, як ти жорстокa.
У мене в серці ще бринить надія…
Яка? Та Ви самі уже пізнали…
Ні я, ні ти у смерті цій не винні…
Це той… кого звемо Аїдом
Забрав твою душу з собою,
І мені … нічого не лишив.

Забрав тебе …
Усе кінець коханню…
Ти думаєш кохання ТАМ існує?
Якщо існує, то й там тебе любить я зміг би.
Пестив твої ласкаві губи й руки…
Ті очі я б до кінця світу цілував,
Якби була зі мною ти… кохана.

Як солодко тебе чекати,
Напевно знати: прийдеш ще.
Не рахувать кутки кімнати,
А ставить миску із борщем.

І не вростати тілом в звуки
Ледь чутних кроків і тривог.
Не гамувати серця стукіт,
А притулитись до твого…

Не обертатись на амебу,
Єдиний нерв якої – ти,
А знати, є у нас потреба
Один в одного прорости.

І вчить дитину слову „тато”,
І вчити істини прості…
На тебе солодко чекати,
Тобою солодко цвісти.

Нащо тобі любов, коли ти весь – омана?
Шукаєш зиску, а вона – печаль?
Ніколи у житті ти не бував коханим,
Коханих рук не відчував, а жаль.

І ранок не стрічав ти любим і жаданим.
Нащо тобі любов, як в серці спить зима?
Збудить весну в комусь, щоб стать коханим,
А в тебе сили на любов нема.

Нащо тобі любов? Ти звик в неправді жити,
В притворстві, без добра – простіше чи бува?
Лиш з паростка любові виростає жито,
Вона ж у тебе – навіть не слова.

Пірнає день у річку ночі,
А зорі пахнуть полинами.
В росі настояні, пророчі,
Літають мрії разом з нами.

Оцих ночей застиглі гами,
Які почуті й пережиті,
Кудись у світ летять з вітрами,
І на узліссі сплять, у житі.

Мені тебе не повернути –
Чужа тобі ночами, днями…
У долі є моя спокута –
Колись розіллється піснями…

I чорнобривці, i тюльпани
Цвітуть у маминім саду.
Із електрички ранком раннім
Я знов до матері іду.

Несу я їй м’яку хлібину,
Пакет кефіру, молока.
Вона чекає на дитину,
Якій вже більше сорока.

I поцілує, i пожурить,
Спита про внуків, помовчить.
Подасть борщу, нарве цибулі
I жити правильно повчить.

А у неділю йде до церкви
Молитись за дітей своїх…
А я – у місто, як присмеркне.
А мама знов одна в селі.

Ступила до моря вашої поезії
боязко, —
чого ж бо варте ім'я! —
аби ж не втопитися, пливучи.
Молитовно, обережно —
перший крок, другий,
а далі — чалап, чалап, по морю,
аки по суху,
десь сягнуло по кісточки,
десь було й глибше,
проте вище колін підіймати спідницю
не довелося.
О, страже цноти!
Ані утопилася, ані похлинулася.
Де ж ота обіцяна глибінь слова?
Чи то такий нетямущий з мене читач?

Забіліла зима, забіліла...
Їй раділа хіба дітвора.
Підоспіла, нарешті наспіла
Святвечірня врочиста пора.

Дух морозяний, гострий і впертий,
Золотавий і сонячний дух!
Розкіш янгольська - розпростертий
На долівці пшеничний дідух.

Пах пилюкою сивої стріхи,
Де сніжниця зашила шпарки...
Мама прятала в ньому горіхи,
Мов у всесвіт ховала зірки.

Я - малий та досвідчений практик -
Поринав під лавки та столи.
Із солом'яних теплих галактик
Срібносяйні планети пливли.

Я збирав їх ретельно в сузір'я,
Мов кору, обдирав з них фольгу,
І не чув: гомоніло подвір'я,
І не бачив саней на снігу.

То за вкрадений віхоть соломи
Мого батька взяли, повезли.
Голос, темний од люті і втоми,
Все допитував: звідки? Коли?

Тато пізно вернувся додому,
Дуже довго обтріпував сніг.
Ліг. Заплакав. Уткнувся в солому -
В дідуха він відмолював гріх.

Одягнувся. На дідову лаву
Обережно мене переніс.
Позбирав, як болючу неславу,
Ту солому. На ферму поніс.

А стежину, що глухо біліла,
Взявся місяць стеблом золотить.
Правда-кривда мені заболіла.
Розумію усе. А болить.