К. Реуцкому

Слово – это лодка. Помоги,
Подгони её под бережок
Губ моих, где слово на двоих –
Это словно с лонжею прыжок.
Слово – это косточка в горсти:
Выглянет, успеет подрасти;
Срубим, будет вёселко – грести.
А оставим – вишенке цвести.
Слово – оловянная нога
Гансу с Христианом на заказ,
Чтобы балерины от Дега
Убегали в солнечный рассказ.
Лорка в переводе на санскрит,
Колонковой кисточки следок.
Слово запоздавшее горчит
И колючий в горле холодок,
Будто опускают юнги лот
Чтоб измерить глубину души.
Лореляй отчаянно поёт,
Ну а ты – отчаянно пиши.
Слово изречённое – есть ложь,
Слово несказанное – есть блажь.
Промолчишь – наверняка убьёшь,
Так смотри, хоть в сердце не промажь.

І буде так:
Мій острів, я одна
І самота моя не вся згоріла.
Прощається тобі твоя провина
І книга закривається твоя.
Потому сніг ітиме цілий рік,
До неба руки піднесуть Пилати,
За що караєш, і за що узято
Оту вдову, що менша серед нас.
Мовчать затерті на крові слова,
І навіть півень не кричить,
А тиша
Ляга на острів мій,
І бачу: книга, і світлий дім , і чисте полотно.

батькові...

І тоді
В твоїх пальцях заплакали ластівки,
А мені пощастило побачити небо...
І тремтіли тендітно слова непромовлені,
Пригортаючи серпень останній до себе,
До себе...

І тоді,
Не знайшовши душі притулку.
Я ходила по різні сторони місяця.
І ховалась від щастя, і прагнула смутку,
І боялась,не вистачить сліз,
Не залишиться...

І тоді
Мені серце склювали поспіхом,
І давно не щастило з людьми та й небом.
І криваво палав молодик з кривоусміхом,
Пригортаючи серпень останній до себе,
До себе...

Кожен раз як вслухаюсь у тишу,
У приглушені звуки Землі,
Чую як вітер колише
Давній спогад на свому крилі.

Кожен раз як вдивляюсь у темінь,
Бачу обриси наших доріг,
Що топтали ми разом й окремо
В стрімкім леті ночей і днів.

Це просто зоряні шляхи у серці,
Ти небо одягаєш у лахміття,
Своїх очей стривожені озерця
Шукаєш у співучих верховіттях.

Там тепло, чи спекотно, як у пеклі,
І все ж тікаєш, стомлена дахами,
Бо тільки втеча - трохи краще смерті,
Дніпром - туди, назад - понад лісами.

Прости меня, прости, родная!
Прости за все и ни за что!
Прости меня, ведь ты же знаешь,
Что для меня ты - просто всё!

Прости за то, что не целую,
И не согрев любви теплом
Все время молча ухожу я,
Мечтая только об одном...

Прости за то, что жажда счастья
Тебе и сыну твоему
В душе рождает лишь ненастье.
И кто же знает почему...

Прости за ревность и молчание
И за немой упрек в глазах,
За страх и боль непонимания,
Что превращает душу в прах...

Прости меня за все обиды,
Прости за грубость и обман,
За то, что был невыносимым,
За то, что был как-будто пьян...

Прости за то, что ты терпела,
А я тревожил вновь и вновь.
Прости за то, что был несмелым,
Прости, родная за любовь...

В мою каламутну шибку
Зненацька постукав вечір.
Таїну земного шифру
Повідав мені з двох речень.
Блідава зоря,мо`вичавлена,
Знесилено слала промінь
Й запався холодний пломінь
Невлад, на вагу відчаю.
Фатальне "To be or..." принца
Питання - тавро незникоме
Століття, що в стані коми
Завжди, бо живе без принципу.

Термальний спогад - твоє тепло
Тримає шкіра як щось сакральне
Співало тіло - добро і зло
Затемні вікна у автоспальні

І світло дальнє через туман
Проб'є дорогу до мого дому
Розсіє ранок сей дивний стан
Складу присягу тобі одному...

Москіти юрмляться надвечір
сто перешкод цупкої ткані
нервово натяга на плечі
бліда і споважніла пані

когось забачивши збігає
хутенько з плетеного ганку
та так що майже устигає
за власним тілом в водах Гангу

Спортивні змагання на витривалість
Байдуже, що за фінішем
Подивися, до чого ми дозмагались
Від гематом не рятує крем

Лікар сказав, що загострення буде
Виписав довгий нудний рецепт
Заборонив, застеріг, приголубив
Запропонував мені свій кабінет

Чистий і світлий, майже стерильний
Жодного вітру, дощу і травм
Майже готова була залишитись,
Але ж я не там... не там...

Йдеш невидячки,утомлено, нарІзно.
Затавровані слова. Довільні жести.
І гортаючи небесні палімпсести,
Тихо плачуть янголи на тризнах.
Жаль себе до скону, до нестями.
Зблякнув клаптик паруса Ассолі.
Все до решти прибрано...крім солі
На бенкеті в День Santa Тетяни.

Ти проявилася, як фреска
на вже забіленій стіні,
поверненням раптовим, сплеском
в соборі і в мені.

Душі та церкви спільний обрис
до надвершинного хреста,
один на двох приходить образ
в престольнії свята.

В прекольорах і превідтінках,
в презолоті і пресріблі
на фрескових відтинках
із неба до землі.

* * *
Вогнелике моє лицАрство,
за ваш успіх п`ю келих вина,
я б віддАла за вас півцарства!
(хоч тепер це також не ціна).

* * *
Яким буде діагноз, Гіпократе?
(Астральний пес високо і не вкусить)
Ховаюся за погляд, як за грати,
бо все перемогла...окрім спокуси.

* * *
Може вигадане...може викохане...
зілля прИворотне іван-чай
затруїло мене...опалило мене...
оминуло мене...вибачай.

Відпече, віддощить, облетить, припорошить...
Перемелеться — буде мука.
Ти нарешті забудеш мене, мій хороший,
і це вперше мене не зляка.

Знов без нас гуркотітимуть пізні трамваї,
і кудись поспішатиме люд —
повз торговок з букетами білих конвалій,
мимо черги на обмін валют.

І бетонний пустир аутичного міста,
і бекетовські особняки —
все постане навколо без таїн і містик,
мов бездарно прожиті роки.

Наче в звичній програмі — підступна помилка,
що ти досі про неї не знав...
Прошепочеш до когось, що надто стомився —
і прокотиться містом луна.

На голім схилі дерево росло,
І не всихало листя, а буяло.
Та хтось з прихожих це сприйняв за зло,
Ламав гілля, топтав його зухвало.

На голім схилі кущики зросли
Із гострими, колючими шпильками,
І як ворожі постаті ішли,
На них котивсь, лякав їх камінь.

І дерево вціліло, розцвіло,
Красою тішить світ навколо.
І я радію, що безсиле зло
Замкнулось у колюче коло.

Можеш мати безлімітний доступ
Плата невисока, але завше
Хочеш ти мене переконати
В тому, що тобі усе по боку

Маєш свою мрію одиноку
Про яку я знаю, не питавши...

*
Можеш втратити когось або придбати
Проспівати соло чи дуетом
Та коли б я вміла малювати
Стіни всі були б твоїм портретом...

Незнана, ледь-ледь уловима,
Мов вимолена у загалу,
Містичним рефлексом Шагала
У меланхолію схими
З нізвідки - вона пребуде -
Промінна донька Ярилова.
(в твоє існування повірила,
хоч яму собі я вирила!)
Душі не торкне, не забруднить
Багно й безсоромність блуду...
Знімаєш з очей полуду,
А чи опускаєш завісу,
Рихтуючись до бенефісу?

Ні коня, ані лат, лиш волошки в очах.
І, як маки, цвітуть свіжоспечені рани...
Лицар долі упав, лицар мій без меча...
Підіймайся, вставай на досаду майдану.

Ну а ти, не спіши, голосний бузувір,
Він – такий же, як ти, – мій повержений лицар –
По підвалах душі рве і піниться звір,
Той же, що і в тобі у кайданах в’язниці.

Він – такий же, як ти, – одноденний герой,
Бо назавтра свій меч підіймуть над тобою.
І не знає ніхто, чий смертельний конвой
Завітає тоді поховати героя.

Він – такий же, як ти, – по роках молодий,
І у нього могла бути б я за дружину...
Гей, народ, помовчи! Подивися сюди:
Меч підняв бузувір, опустила... людина.

Розчеши мені голос гребінцями мелодій,
Роздивись в мені світ випадкових подій,
Я ж себе віднайду у звичайній свободі
І у щасті втоплю немовлятко надій.

В мене гине душа у безколірній тиші
Відчуваю відтінки загублених нот,
І пишу примітивні засмучені вірші,
Коли серце бажає незнаних висот.

Поспішаю вперед, огдядаюсь назад,
Наче зараз не можна любити поету...
Я живу у мереживі мудрих порад
І в падінні чекаю наступного злету.

Живуть істоти омертвілі...
У їхнім ситім, тліннім тілі
Вже завелась вертка черва.
Були людьми вони сперва:
Любити вміли і радіти,
У них вродились гарні діти.
Та захотілося скарбів, -
Впряглись у найми.
За рабів
Господар-пан їх став сприймати,
Зібрав докупи компромати
На них самих і на сусідів, -
Хто з ким де спав, чи як обідав,
І чим займались бабця, дідо...
І страх в їх серці затвердів, -
В нікчемних, ницих холуїв;
Гніздом зробивсь для дум черствих
І лобним місцем для черви...
Раби старались навперейми,
Хто першим лист вкраде, чи вийме
В сусіда ближнього записку,
Чи донесе, що раптом пискнув
Якесь різке, дотепне слово
На панську владу гонорову...
За кожну вістку - за донос
Поназбирали грошей стос.
І п’ють, жеруть і веселяться,
І на похмілля люто зляться,
Що пан їх має за рабів.
Похмурі ходять і слабі
В чужих покоях, що їх даром
Із порцеляною і крамом
Позалишали ті, хто в муках
Позапізнали сум розлуки
Із домом цим, із милим Львовом, -
Згадаймо тих хоч добрим словом!

Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних гостей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить,наче блюз ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася моя,хоч одна.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
У дощі заховатись хотів.

* * *

Навіщо біль тримати у душі?
Якщо тебе кохаю до нестями.
Ми вже з тобою зовсім не чужі,
Нам не потрібні підлості й обмани.

Я хочу руки твої відчувати,
Тулитись до плеча ціле життя.
На горе безнадійне не зважати,
Бо я з тобою разом, до кінця.

Не треба слів, вони даремні, зайві,
Пробач мене за вибрики мої.
Всі риси мої будуть ідеальні,
Заради тебе зміню я усі.

Стереотипи більше не для мене,
Лиш тільки ти-одне моє життя.
Я буду жити в темноті без тебе ,
І в радості з тобою буду я.

* * *

Невже ти більше не кохаєш?
У очі дивишся й мовчиш.
Я погляд твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був колись.

Невже ти більше не кохаєш?
Немає ніжності в тобі.
Я дотик твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був тоді.

Чому ж мені на серці важко?
А ти мій погляд пам’ятаєш?
Чому мені тепер так страшно?
Невже ти більше не кохаєш?

* * *

Хай душа моя помре,
Але твоя мусить жити.
Я за твої почуття
Можу серце своє вбити.

Не віддати і не вкрасти,
Але взяти на добу.
І на ліжко мертво впасти
Знов без тебе…та ЧОМУ?

Ну хіба ж так важко долі
Взяти, вмерти і піти?
Бути втраченим доволі,
Але вірити у сни.

Пів доби тебе немає,
Наче рік…така біда.
Знов на мить тебе згадаю,
А та мить-ціле життя.

Вкрасти, вірити, піднятись,
Дай мені своє життя.
Я не можу не віддатись
В твої руки без кінця.

Вір мені, бо я кохаю,
Вибач милий за образи.
Я їх всіх запам’ятаю,
Щоб не скоїти відразу.

Світ вузький чи, може, - ширший,
Не важливо…тільки ти
Знов стоїш на злітній смузі
До прекрасної мети.

Гострі цвяхи застряли під небом,
Гостра реальність розтрощить життя.
Хочеться болю, болю так треба,
Біль вчить кохати, любити життя.

Хочеться плакати, може й страждати,
Гострі кілки у груди забити.
Хочеться взяти і зразу віддати,
На поріг смерті тихенько ступити.

Смерть-це початок душевного щастя,
Біль-це моральний заряд для життя.
Вмерти й воскреснути-дуже важливо,
Жити й померти-це також мета.

Гострі цвяхи застряли під небом,
В стелі нависли холодні ножі.
Хочеться болю, болю так треба,
Цвяхи застряли у моїй душі.

Крізь біль і сльози, крізь любов і муки
Я йшла свідомо у полон печалі.
Життя дарує зустріч і розлуку,
А доля ці моменти відбирає.

Німий пейзаж, німа пересторога,
Попереду – життєвий епізод.
Я тихо йду розгублена і строга,
Нема життя, нема пісень без нот.

Минуле зникло швидко й непомітно,
І стерся присмак гіркоти в коханні.
Пройде печаль, я посміхнусь привітно
Усім, хто на «краєчку» чи на «грані».

Нема поняття «добре» чи «погано» .
І ми самі будуємо життя.
Ми біль і тугу пізнаєм зарано
Та виходу з безвиході – нема.

Гострим болем життя пронесеться,
І я першість у долі здобуду.
Може щось… може хтось посміхнеться,
І я іскорку суму забуду.

І безмежна мелодія вітру
Роздягає мої почуття.
Я відпущу їх просто в повітря,
Відпущу, бо так хоче життя.

Я одна, одинока й самотня,
Тільки вітер мене зрозуміє.
Я хотіла б стати вітром –
Він єдиний кохати не вміє.

Він страждає й доволі жахливо
Розповсюджує свої ідеї.
Він страждає і , може, важливо,
Те що він не помре без Неї.

Він блукає один по світі,
Своїм сумом охоплює межі.
Розпорошує мертві квіти,
Що колись ще зривав для Неї.

Це не смерть, це німа мовчанка,
Мертвий штиль, вже немає вітру.
Розпорошеним болем зранку
Він блукатиме знову по світу.

Я можу без тебе -
так вмить зупиняється кров.
Я можу без тебе -
це наново вчитись ходити.
Сліпий, що ніколи
не зможе побачити знов,
Та якось змирився
й не прагне нічого змінити.

Я можу без тебе...
Чому ж тоді досі болить
від змісту цих слів -
просто вслухайся -
можу без тебе .
В них пустка - немає нічого,
ні снів, ні молитв,
бо більше не маю про що
я просити у неба.

Я можу без тебе -
це більше ніколи й ні з ким
на відстань,
що змусить ходити по лезу.
“Ме му тос кікльос тарате” -
не зрушити кіл
тому, кому кола мої
відтепер не належать.

Насолода душі, а не тіла
Ніч темніла від твого волосся
Ноги босі, а крила
До грішних небес підносять...

*
Плід моєї уяви
Твоїми устами колисаний
Щойно приспаний мозок
Дрімає в обімах слів
Все ще снишся ночами
Та вирок давно підписаний:
Що зруйноване нами
Не зцілить милість богів...

*
Я знаю, болить не тому, що приходить розкаяння
Просто танець з тобою усе-таки протипоказаний
Із побічною дією – спокоєм аж до відчуження
Набуваю себе, тільки скоро гряде пробудження...

Душа моя, мо`великоднє плесо,
блаженствує під музику Альберті
у снах.Лише на білому конверті,
шкода, нема зворотної адреси.

Шикуються в каре карби - Велесо-
ва книга. У захмарній круговерті
зоріє знак - на білому конверті-
біди! - нема зворотної адреси.

Я підіймаю очі до небес, дивлюсь
Уверх, на згаслу сонце-рампу,
Що вічно гріла темний, змерзлий світ.
Здається, треба поміняти лампу,
Бо все ущерть вже затягло дощем
І тільки зорі, ці мікросвітила
Залишила, як згадки про тепло,
І цвяхом діамантовим прибила
До струпів хмар, до чорних парапет,
Аби розбити вщерть людський склероз,
А я крізь скло дивилася на них
Й не помічала цих метаморфоз.
Бо гралася у піжмурки словами,
А потім цілу ніч молилась Богу.
Прохала кари, може, благодаті?
Й хреста з собою взяла на дорогу,
Аби не сумно йти, аби терпіти
І нести трішки того, що до болю
Роз’ятрить рани, страхом оповиті
І подарує ефемерну волю.
То хто я після цього? Ні, не янгол,
Занадто гарно, навіть ампірично.
Чортиця? Вже, подекуди, банально,
Я ж звикла речі бачити практично.
Яка з них користь, якість, кількість, сума?
Крізь призму днів все рахувала миті,
Не вірила в поезію і вічність,
Ескізи снів були, чомусь, розмиті.
До божевілля йшла невпинним кроком,
Бо знала, варто тільки захотіти,
Перестрибнути можна і безодню,
А дуже сильно – навіть полетіти
Кудись увись. На жаль, зів’яли крила,
Котрі ніколи справжніми й не були,
Як у французьких чорно-білих фільмах,
Романтику котрих давно забули.
Я ж закохалась у ерзацне «нині»,
Бо пишу вже не вірші, а халтуру,
Де все занадто награно красиво,
А ті, старі, здаю в макулатуру
Разом із справжньою любов’ю та жагою,
Де почуття ще свіжі, невблаганний
Ще час, що ранить глибоко, до болю,
Як той скрипаль завідомо поганий.
Тож все шукаю той життєвий вир,
Щоб з головою кинутися в нього
І йти до дна, чекаючи того,
Хто зможе дати руку допомоги.
Порятувати схоче з глибини,
Подарувати нові справні крила,
А ще надію, унцію тепла
І віру в те, що невичерпна сила.
Бо шторм не знищить крем’яного серця,
А тільки вихлюпне з очей печаль,
Самотність – це найкращий стан душі,
Адже його і втратити не жаль.

Не розтуляй долонь - без Тебе я безкрилий.
Мій дім - в`язниця, горло пропікає хрип.
З краплин свого тепла Тобі змайструю зливу
Перекладу в устах печаль на мову риб.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Молюсь і вірую, тамую безголосся...
Не замикай дверей - для мене ти мій храм.
Де ласки рук живуть в розпущенім волоссі -
Там світло зустрічі, розмова сам-на-сам.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Не переходь на "Ви" - по тому боці осінь,
А тут весни рушник, розстелений на двох,
Тут ми по небі "Лю..." перебігаєм босі...
Насіявся жалем думок чортополох.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

2 Серпня 2007

Мені не можна бачити тебе,
Ти як і я на службі у народу,
Народ не зрадить,
Зрада в однині сама приходить.

Куди від неї? В ліс? Мій ліс росте.
До нього йти мені кварталами квартали.
Мені не можна втратити себе.
Тебе? Не знаю.

Чекаю до неділі і мовчу,
Вигадую тебе як і раніше.
А ти співаєш:» Господи, помилуй».
А я співаю:»Господи, прийди».

Так буде завжди!
Я тебе не знаю.
Лиш чую подих в мене за плечем.
Навіщо разом. Краще Я окремо
І Ти окремо.
І Господь між нас.

Бувають дні –
Сумні.
Пусті й безмовні.
Одноманітні,
сірі і нудні.
Я ж -
кожен день твій
Радістю наповню,
Ти кожну ніч
Літатимеш у сні...
В моїм краю –
Завжди' на небі зорі,
Усе живе –
Троянди й Небеса.
Ти - рідна їм.
З тобою всі говорять:
Птахи і Вітер,
Сонце і Роса...

Найбільше той боїться смерті,
Хто чимось дуже завинив,
Бо він виходить з мілини
В обійми люті круговерті,
Коли не вечір, не зірки
Йому всміхаються сумирно,
А гасне тлінно день гіркий,
Життя спихаючи у вирву.
Не видно друзів...
Вороги
Усі тобі, бо знать не хочуть, -
Вони у церкві хоругви
Слізьми лукавими замочать.
Бо хто пристати до вини
У смертний час тобі захоче?
Ти сам виходиш з мілини
В котел смоли, що десь клекоче.
То поки час той не настав,
Вклякни побожно перед людом, -
Скажи, як ти злочинцем став.
А там... Що буде, те і буде!

Який ти гарний, Місяцю,
Коли котишся паляничкою
По моєму столі
У тиші вишневої ночі,
Коли думкою сріблистою
Вплітаєшся у сивину
Невтішних роздумів !..
Недарма до тебе
Добратися хочуть
Ті, хто понищив
Сяйво Землі, -
Вони освітити прагнуть
Свої золоті комори
Згустком думок твоїх,
Викрасти хочуть
В невидимім світі
Скарб потаємний,
Щоб ним осліпити
Тих, що в халупах
Без хліба живуть...
А ти, мій розумник,
Ховаєш багатства,
Що викрасти в тебе
Забагли чорти.
І котишся мрійно
У тиші вишневій
По чистім і скромнім
Моєму столі,
І ділишся чемно
Нажитком набутим
Думок і видінь,
Що здобув за віки, -
Ти їх записав
В молоду паляничку,
Що котиться гарно
Мені по столі...

Как много девушек хороших,
Но почему–то мне нужна
Одна-единственная в мире -
Неповторимая Она!

Она мне голову вскружила,
Она свела меня с ума,
Стрелою сердце мне пронзила
Того не ведая сама.

Ее чарующие очи
Давно покоя не дают,
Душа и тело днем и ночью
Не спят, как будто чуда ждут.

Чудес на свете не бывает,
Но можно встретить наяву
Одно чудесное создание –
Свою нежданную судьбу.

Держи ее, как только можешь,
Держи ее, не отпускай
И счастье, данное судьбою
Смотри, навек не отпускай

Люби ее душой и телом,
Люби и сердце ей отдай.
Вот счастье в чем на самом деле
И только в этом, так и знай!

Церква над ставом -
Свічка поставлена;
Бані намолені
Сліз, ворожінь,
Fleur* вітражів,
Грона ламкі
Висхлих блаватів,
Пахощів патина...
Церква над ставом -
Давній естамп.
*квіти (фр.)

Папером задуши моє обличчя
Пером пробий моє сердечко
Давай, ти можеш — я давно в уздечці
Рабом своїм мене ти кличеш

Над містом лунає хворий мій крик
Це не серце, а розум повільно згасає
І я лиш на Бога надію тримаю
Що не стисне мені раніше часу кадик

Твої страхи — це річка, в якій плаває риба
Що очима зжирає м’ясисту наживку
Я лякаюся снів, поцілунків і мрій
І моя установка — тікати. Куди би?

Ти бачиш, як сміються її губи,
Як ніжно і ласкаво світяться очі,
Як тінь її ФаНтАсТиЧнОї фігури падає тобі на обличчя.

Все більше і більше розумієш, що закохуєшся,
Хочеш бути з нею,
Цілувати розкішні губи,
обнімати талію цієї молодої німфи.

Усе наче у казці:
сонце, море, пляж і "п’ятниця"!

Лише не вистачає безлюдного острову,
На, якому б росли банани, кокоси і багато іншої смакоти.

На відмінно від Робінзона,
Ти б залишився з нею назавжди.

НІхто б не докучав вашому щастю.
Не виключав воду у будинку на 3-ри дні.
І квитанції б не давали за газ.

Це була б найщасливіша пара на нашій планеті.
Шкода, що це кохання так і не почалось.
Вона пройшла біля нього не промовивши ні слова,
Жаль, але Він так сильно і палко закохався у неї.

За мною не плач, я без тебе вмирати не буду.
Ще рано скриплять опівночі старезні дуби.
Моя Магдалино, чому твоє світле волосся
Уже на землі?

Ти ходиш по білому, білою хусткою вкрита.
Чекала - діждала і впала в колиску небес.
Я тільки не знаю, коли твої коси сивіли.
Ти кажеш:”То сніг, тихо сніг опустився на світ”.

У тебе коралі, вінці. Їх багато багато.
Зриваєш у полі ромашки, несеш до Творця,
А він Милосердний тебе наче знає й не знає.
У світ відпускає, тримаючи руку твою.

Ти втекла, наче моря кінець,
в край лицарства і білих лілій,
там, де хвиля і берег на герць
вилітають у смерть ошалілі.
і зламавши у двобої спис,
розтрощивши і щит, і кольчугу,
їм стає заважким твій каприз,
що зіштовхує лицарів духу.

Что в душе моей творится?
Не знает этого никто.
Мне посчастливилось влюбиться
В богиню вечных грез и снов.

Она меня очаровала
И покорила сердце так,
И душу так околдовала,
Что без нее уже никак.

Мне без нее не жить на свете,
Не видеть мне далеких звезд,
И не остаться на планете
Безумных, тайных, страстных грез.

Вся жизнь моя лишь для нее,
О ней лишь думаю все время.
Но как же это тяжело
Нести любви несчастной бремя.

Не просто видеть глаз сиянье,
Улыбки ласковой черты,
И губ прелестных вдохновенье -
Все то о чем мои мечты.

Мечты о той, что счастье дарит
Своей небесной красотой,
Любовью сердце наполняет
И душу делает живой.

Она божественно прекрасна,
Она роскошна и нежна.
И видит Бог, что не напрасно
Сама любовь в нее безумно влюблена.

И пусть готовит жизнь преграды,
Пускай тревожит душу вновь и вновь.
Но знаю я, что в сердце у меня одна награда.
Навеки ты – моя любовь!

На музику рухів поклали слова несказані
Танцюєш неназвані танці ребром долонь
Крізь об’єктив проникає проміння лазерне
Твоїх очей прохолодою гасить вогонь

Крізь об’єктив проникає тілесна музика
По-між часом і простором фото-звук
Сьогодні для тебе чиєсь декольте позбудеться гудзика
Щоб привернути увагу жаданих рук...

***

Вектори погляду губляться
В темних твоїх окулярах
Чужі силуети на вулицях
Фокусуються і завмирають
Вбирають нові кольори чорнобривці у травах
Позуючи грають
Цигани на вбитих гітарах
Навіть дощ
Повільніше сплітає мереживо світле
У твоїх окулярах пів-світу
Але інша його половина у твоїх очах...

Слоненятко моє
У великій посудній лавці,
Ти товчешся півдня,
А роботи – зустрінеш і вечір.
Здумати важко:
Посудища – на черепочки!
Хай йому грець.
Завдала собі стільки клопоту.

Того ранку нас розбудить сич…
- Ціхо-ціхо, спи, моя кохана…
Сипле сніг. І білий дім мовчить.
І мишва плете свого канкана
Під старими сходами, де пил
Не стирали від початку віку…
Штори, наче привиди вітрил,
Вікнам склеять золоті повіки…
Сни, як ріки, потечуть до рук,
Повінню наповнять тіл загату…
…Хату обплете німий павук…
…До весни ми будемо лежати –
У заметах білих подушок,
На хребті скрипучого дивана…
По-котячому впаде сніжок
На чотири лапки…
- Спи, кохана…

Так пристрасно молилася Вона,
Розп`яли руки небо стигле...
Услід за вітром очі бігли,
Сльоза платила відчаєм сповна.
Так пристрасно - Вона одна.

Так глибоко надія проросла,
Прорвала дійсність, ген згоріла...
Та серце билося здичіло,
Молитву жаль устами переслав.
Так глибоко - ніхто й не знав.

А на світлині пам`ятно оцій -
У попіл танули обійми...
Тепер Вона, до болю вільна,
Ховала серце в щогодинний бій.
Так пам`ятно - ти мій.

30 Липня 2007

світанок перетворюється
у метушливий ранок
гавкають собаки
заряджаються рушниці
сідлаються коні
сурмлять сурми
ці кляті лисиці
нічого нам не зробили
але ці руді хвости
дражнять нам уяву
і будять у душі
справжнього мисливця
і очі
наливаються жорстокістю
яка прибуває
і прибуває
як вода у зливу
що переростає у потоп
і ми
захлинаємося
власною жорстокістю
і конаючи
проклинаємо лисиць

1.
Небо малює
Олівець мінарету -
Морю завидки.

2.
Хвиля ожила,
Прокинувся вітерець,
Закохався в ню.

3.
Купу тайн морських
Хвиля перешіптує
Любцю-бережку.

Цікаво тобі, як там, за межею?
Теж боляче, - вибач, банальність, -
Так, що аж совість втрачає свідомість,
Поведінка - псевдоморальність.
Душа закладає останні крила
В ломбарді "Щасливе майбутнє",
Щоби на квиток... Лиш чорні вітрила,
Мов вирок: спізнилась. Забудьмо...
А вдома чекає хтось рідний і близький,
Старанно ковтаючи втому
Від всіх тих відпливів, зривів, заїздів
І ... крапки не буде, лиш кома.
Сідаєш поруч, без крил і без завтра,
Цілуєш іудливо в щоку,
Впевнено брешеш:"Єдиний...Коханий..."
...Та жити ще ж довго-довго...