Центр разноцветного цветка
преображает мое воображение
Реактивация, наш новый запуск.
Псевдоизложение.
На пленке последний наш полет
на Небеса
Ты видишь сны, засыпая на Солнце,
о звездах.
Упившись пивом, тащится монах –
в сортир ближайший забежать охота.
И чудится ему рот брата приоткрытый
Он извращенец – педофил
Убийца молодости ранней.

Как страшен этот миг!
Наш миф о мире –
лишь вода из крана…
стекай и вон беги
пока монах спит пьяный.

По краю берега, немов
По нотах легкоспівних,
Ступає кроком королівни
Твоя оспівана любов.

Не йтиме хвилями Азов,
Як ти не йтимеш в світлі піни...
Не йтиме Чорне море синє,
Як не заграє нова кров.

Любити вибухи рясні,
Плекати звихрені вогні,
Ростити сонечко Ярину...

Ловити миті новизни,
Бажати в настрої ясні
Красивого зачати сина!..

Ця ніч заноситьсі плаксиво
Переперіщити городи.
Мені начхати на погоду,
Коли на думці тіко пиво.

Чого м наївсі тіко перцю? -
Пускаю пташки вечорові,
Лапаю гави при розмові,
Хапаюсь чєсто під реберцем.

Забембав той балак, коханє,
Ношу зароблену оскому,
Піду пташок пускати з дому -
Най посідают на паркані.

Зачнем із кумом гомоніти
Про марсіян, про пишні груди,
Про те шо в нас нема й не буде,
Про балакучості кубіти.

Загнем по ліктю в бік сільради,
Потикаєм у небо пальці,
Понарікаєм на китайців,
Потремо об одвірки задом.

Хай голова працює живо,
Там тіко планів пережито,
Там тіко всього перемито
Же просто ніц не йде без пива.

23 Жовтня 2007

Танцювала так легко й невпинно
Сміх і флірт, конфетті луска...
Легковажна, пуста Коломбіна,
Від котрої ніхто не чекав
Сліз і слів
Про самотність нестерпну,
Простирадел холодний віск,
І печалі,
Що усміх стерла,
Невблаганний, жорстокий стиск.
Хто повірить зажурам субрети?
Світло рампи усіх разить.
Триб життя у веселих куплетах,
Бутафорія, реквізит.
Не питають її, чого варта
Легкість та,
Що несе на кін,
Та відсутній в актриси dell'arte
Всмерть закоханий Арлекін.
А в гримерній,
Ніж душу спаплюжать,
Відраховує серце такт...
Стук у двері, й "На сцену!" байдуже -
"Починаємо другий акт!"

** Навспак кине тіні
спокій на кпини.

** Кольори кулуарів
скерували кралі окуляри.

** Зілко клонам Циклопів
від циклонів крилатих коней.

Wind slowly moves through sparkly halls,
Blazes are turning round freezing hopes.
Electro-engines heat air outside,
Sensors attend to position inside.
Lost in strange abandoned chilly world,
Thoughts long for peace, eternal and old.
No time for dreaming, no time for sleep,
Ancestors call from caves hidden in deep.
Hundreds of storeys mounted in ice,
Blood stiffens from visions: awful surprise!
From series of cameras packed in vast walls
Hyaloid eyes follow intruders by frosty colds.
Massive construction impresses the head:
Huge containers are filled with totally dead.
Nitrogenic pumps stopped the circulation,
Disrupting process of cell preservation.
Artificial intelligence failed in the mission,
Microschemes fused under intensive emission.
No one expected the unbidden guest -
Fatal meteoroid drilled computer’s chest.
Gamma rays make unfeasible paints:
Forward to exit till everyone faints,
Our expedition f-a-i-l-s…
_ _ _
So much exertion for saving flesh,
But only one stone and all is crashed.
Terrible pictures are drawn by the life,
It shows us futility of material kind.
Conserving the bodies: what is the point?
How about spirit, where’s his joint?
_ _ _
Striving for eternity humanity builds cages
Stopping the beginning of spiritual ages…

7.10.07

Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі.
Море - лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі.
Цілі світи помирають на ре мінорі, -
Досить цієї музики, досить курортних історій.
Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні,
Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні
І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні,
Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, -
Буде окрема палата, сукенка символічна
В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні.
В вени життя три рази впирснуть трьома кубами
Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами.
Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску
Я, безумовно щаслива , з металевої миски
Сьорбати стану кашку, потім читати книжку
Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку –
Альтернативно жити з усміхом на обличчі,
Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі.

Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом...
Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим.

Знов перехід. Бо виходів нема,
Коли земля волога і німа,
Така вже гола, чи така ще гола -
Кармічний рух по замкнутому колу,
Де арки парків, як буддійські храми,
Стоять під небом, звітрені віками.

І білий слон заходить в правий бік
Царівни молодої. Чоловік
Зі смерті переродиться. То буде
Премудрий листопад - довічний Будда.
І мантри листя падають щоднини
У Трипітаки плетені корзини.

І медитацій у лісах Полісся
На білих чотках - сто, а потім - вісім.
Світліє коло. Краєвид змалів
До снігопаду. Вже не треба слів.
Бо смерть чорніє, ніби антрацит.
І коле справа.
Це апендицит.

Осінь...
По вінця налити і випити
Аромат
(Доспіле листя і дощове повітря).
Сонце...
Востаннє пірнути і захлинутись
Теплом
Небесно-безкрайого довголіття.

Посмішка—
Останній дитячий промінь постарілої
Природи.
В очах мудрість віків і плинність
Води.
Душа як суміш щасливої і наболілої
Згадки
Про все, що бачили ми і до нас.

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

10.XI.1962

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду,
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

[1963]

Куди?
Бабо, поперлас куди?
Кури кричат кудкуди,
Свині голодні, а ти
Хочеш якоїсь там фіги.

Ова!
Бабо, ну просто дива,
В коло зайшла голова,
Колиться, мов би дрова,
Вечір крутючий, як дзиґа.

Сідай!
Ше по єдній наливай,
Свій патіфончик вмикай,
Будем на хвильох хай-фай
В мігах проходити дриги.

22 Жовтня 2007

при-кос-но-вень-е
кожа платья сброшена
длинные тени

Ах мила молодість моя.
Куди женеш ти, безупинно?
Як стрімка, сильна течія,
Посеред гір, летиш нестримно.

Постій, та зачекай хоч трохи!
Хоча б сповільни свій потік.
Бо встигнути за ним, я вже не в змозі.
Коротшим все стає мій вік.

І пролітають швидко скелі,
Ліси, річки, сади, поля.
У вирі давньої пустелі,
Що іменується життя.

Та не лети ти так вже швидко!
Ти хоч на хвильку зупинись,
Щоб зрозумів я, як це бридко,
Не цінувати молодість колись.

Щоб зміг відчути я твій дотик.
І близький серцю теплий сміх,
Який затамувавши подих,
Я б слухав наче райський спів.

Щоб я згадав твоє дихання,
Бадьоре, радісне, живе.
В останній свій момент прощання.
Нехай же молодість цвіте!

Навздогін останньому вагону
Відсилав у помахах смачне па-па...
Сліз набралосі на пів бідону,
І думки осіли, наче шантрапа.

Зовтра ранок вийде псом із буди,
Буде чухатись, вичухуючи світ,
Про п`янке коханнє спогад збудить,
Шось підойме моцно, тай укине в піт.

Навперейми – іншому не бути,
Когутова тактика, павлиний біг...
"Сповільняю хід свій, баламуте,
Аби тіко ти якось догнати зміг!"

22 Жовтня 2007

Безсоннє без сонцє,
І біль не в простаті,
Колєйка до бари
І до убікацій.
Мій голос лінивий,
Лункий від прострацій,
Зомбований пивом,
І як папараці,
Йому не змовчати.

Постелю, підстелю -
Йдіт геть, таракани.
Безпатне кіно -
Голих тіл сновидіння,
Два гицлі, Сірко
Десь від них тарабанит,
І лузгают баби
На лавці насіння.
Амурні дебати...

Пролази в оази,
Де цьомки жагучі.
Розмито кордони
І лічаться зорі.
І наче родео,
Ті ноги скакучі
Поволі злягают
В пилу і покорі.
Та треба вважати...

22 Жовтня 2007

Любо й ненці, як дитина в честі (народна мудрість)

- Петрику, скажи мені,
Чом це, хлопчику, сумний? -
Мати Петрика питає.
- Бо проблему оце маю -
Вчора вдома впала миска,
А сьогодні в класі - книжка,
А за книжкою - пенал,
Потім зошит ще упав...
Ну, а вчителька сказала,
Що поводжуся зухвало,
Що діряві руки маю...
От я діри в них шукаю.
Обдивився майже всі,
Та знайшов лише синці.
Де ті діри ще шукати?!
Може, треба лупу взяти?

Зомбит і серце ураз розриває і мука!
Я не п`ю самогони - налий но мені коньяку.
На порозі мамуня готує батіг до колєної збуки,
Наше щастє повисло - висит на конє волоску.

Але ж хитрий ти жук (невідчулам, як стєгував плаття).
Мало шо пам`єтаю твій писок, цнотливі забави і душ.
Шось стікало по нас з непристойним горячим завзяттям.
То не бімбер мій любий, то танок соромливий двох душ.

22 Жовтня 2007

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.

І повторяє нам прибитим
у зривах страчених намарне,
що вже ніяк життя спинити
і що життя це не казарма.

13 березня 1935

Щасливі порухи життя –
Ловити пташку вечорову
У миті теплої розмови,
У переповненні серця...

Не розпинатимуть уста
Між нами зіткану, вагому,
З глибин джерел налиту мову,
Якій лунати в почуттях...

Святі – хвилини осяйні,
Що відбивають на душі
Майбутнього приємний спогад.

В ім’я цього ми не одні
Знайти велике у собі
Готові разом, йдучи поряд.

Вона.

Щемить…
Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!
І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.
У гіркій безнадії до тебе протягую руки,
прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.

Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).
Дім старий, мов катівня замучених музою душ.
Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.
То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.

Він.

В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,
від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.
Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.
У старому каміні останній допалюю вірш.

Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!
Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.
У руках моїх крейда магічне окреслює коло,
у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.

Ох і ревнива осінь ця пізня,
Жбурля до лиця екібани із листя.
Луна за вікном сумна вовча пісня,
А вдома тепло і пейзаж веселіший.
Стурбований чайник вже за мить репетує,
Аромат липи цвіту у чашці парує.
Черствий пряник у неї потихеньку кладу
Гроші є…
Та надворі осінь ревнива, Я туди не піду.

По той бік пітьми,
ген за небокраєм
Сліпої чуми
колосся збираєм
Спалахують душі -
вогненна зима
В воді чи на суші,
рятунку нема
Він холодом віє,
піщаний буран
Сполохав надію
вогню отаман
І зорі плазують
в останнім танку
Нещастя кочують
в лавровім вінку...

З-під небесного млина
Сипле борошна стіна!
Засипає все навколо –
Поле, ліс, хати, стодоли...
Та, як тільки ти береш
Дивне борошно... Еге ж,
Дивишся - його нема!
Мокрий слід лише. Дарма,
Що це борошно повсюди,
Пиріжків однак не буде.

Дощ зі Снігом раз зустрівся:
- Ти чого, пухкий, явився?
Листопад бо - місяць мій!
Зрозуміти це зумій.

Сніг до нього розсміявся:
- Ти чого розхвилювався?
Брата, може, не впізнав?
Від морозу снігом став!

Кіт рудий, оце під ранок,
Сніг побачив за вікном,
Молочар немов на ґанок
Молока пролив бідон.

Облизнувся кіт спросоння,
Вперше бачив білий сніг:
- От збулась котяча воля -
Стане ласого на всіх.

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Твоя краса – змарнований фетиш,
І звичка запивати долю болем…

А журавлі летять... Роки летять…
Наповнюється кошик із серцями,
Тобі вже сорок,може, сорок п’ять, -
А ти ще досі ходиш манівцями….

На підвіконні жмуток хризантем…
Дивись, в сусідів підростають діти…
Сьогодні хто поповнить твій гарем?
А журавлі… Їм є куди летіти…

Над розбитим дзеркалом схилюся,
Там,в уламках штучного життя,
Трагікомічно,гидко так сміються
Спотворені десятки тисяч "я"...

Цей світ не обмежиться втечею,
Єдине,що в нас залишилося-злива,
У світлі нічних ліхтарів недоречно,
Невчасно,невпинно і трохи лякливо
З`являється звук.

Цей світ не обмежиться містом,
Натягнутий нерв,тиші сірої згусток,
Пейзаж у кутку традиційно без змісту:
На жертву свою,легковажну і тлусту
Чекає павук.

Померти над чорним і білим,
Під музику гострого льоду і грому,
У сивих тенетах заплутались крила,
Акорди дощу затихають і в цьому
Велика втіха.

Поверхні вагонів старі і подерті,
Станція Вічність,зачиняються двері,
Ніколи життя не обмежиться смертю,
З`являються краплі дощу на папері
Нестерпно тихо.

Тут усе вже було:
І забуте кіно про війну
І старіючі зморщені лиця
опалого листя
Тут усе ще високі ідеї
Стоять на кону
І можливо у натовпі
Десь заблукали пречисті...

Мармеладно всміхаються Памели крізь монітор
Одягаючи німби фальшиві в тісній гримерці
В цьому фільмі хтось дуже давно ще сказав „Мотор!”
І покинувши камеру Всесвіт тримав у серці...

...Монетка валідолу під язик –
І можна жити так, як жити звик,
Вгортаючись у мудрість і покору,
Мовчати тишу і читати Тору,
І листя рахувати день при дні,
Питаючи:
− За що сіє мені?

Старіє жовтень... То старий єврей,
Як до Стіни, до зимних батарей
Притулиться чолом – і тихо плаче,
То молитви дощів, кущів, неначе
Усі слова сплітаються в одне:
– Нехай мене ся чаша омине...

А чаша повна – через вінця – вщерть.
Спочатку вітер, а за вітром смерть –
Зайдуть в оселю, сядуть за столом:
– Шалом, синочку втомлений, шалом...
Горять свічки. У всесвіті шабат.
І він умре.
І прийде листопад.

Осінь. По вінця налити і випити
Щастя крихкого опівночі чарку,
В гойдалці слухати мовчки, зі скрипотом,
Цокіт хвилин на старому дзиґарку.

Вже посивіли світанки туманами,
Жовтень холодними росами точить,
Невипадково здаються оманою
Цих вечорів аметистові очі.

Бо як завжди, в передвечір шикуються
Згадки - розлуки сумні міністранти,
Гаснуть поволі вогні в нічних вулицях
Перед безсоння важким фоліантом...

Заблукав теплий ранок у став.
Cивий замок примружив око,
Задивившись у плесо глибоке,
Де рибалок кортеж устав.
А на спалищах днів суголоссям
Щось згубилось, а щось знайшлося.
Загадковість усмішки друга.
Борозна від Господнього плуга
Чистим сріблом лягає на серце...
Ще по-літньому ніжиться серпень,
Та оркестрам вже треба сурдин,
Бо ж до осені...кілька годин!

У телескоп дивися чи в лорнет,

Не розгадаєш вічності секрет...

Не вартий шеляга душі порив –

Ніхто з-за річки Лети не приплив.

Вижебруй срібняків у майбуття,

Пиндючся, чванься – це і є життя...

Цурайся мрій, корись лихій рахубі –

Що вдіяти, ми світові нелюбі.

...Судомне тіло опанує шал –

Віддаленіє в безвісти душа.

І тільки зорі на мільйони літ

Вкарбують в небо наш незримий слід.

На Егегейському морі
Мабуть найвищі хвилі
Ми серфінгісти, погодься
Ти вгору, я вниз
Ти вниз, а я вгору
Робіть ваші ставки, панове
Як вам підказує ваш гаманець...

*
Ми з тобою перетнем кордони
І без документів і без свідків
Для прощань потрібні не перони
Для завоювань не треба клітки

Ми з тобою перетнем кордони
На уламку криги і без весел
Для образ не треба мікрофону
Треба, щоб ріка ілюзій скресла...

в осені є
лише два дива
вересень і
жовтень
листопад
це просто відірвана голова

котра гиготить

поки не замовкне

вже вкотре сірий день
мені подобається ця сіра кофта
у нього сухий характер
сьогодні суха погода
у неї м"яка вдача
зрубали сухе дерево
воно впало на розм"яклу землю
але ж сірий день
але ж сірий день коли м"який туман
тобто не характер сухий
а вдача м"яка
тобто погода не суха
і дерево не сухе
і його не могли зрубати
і воно не впало
перестаю носити сірі кофти

Безсоння без сонця,
В уяві прострацій -
У черзі за киснем
До Вищого суду.
Сади Гетсиманські
Під луни овацій
Згорають в багаттях
Зомбованих вуду.

Пустеля під стелю
Насипле бархани,
Безплатним кіно –
Міражеві видіння,
У світлі вікна
Промайнуть каравани,
Крізь пальці донизу –
Пісок, як насіння.

Оази, де Азій,
Європ і Америк
Розмито кордони
Глибинами моря.
Нові Атлантиди
Військових істерик
Поволі розтануть
В пилу і покорі.

Безсоння без сонця
У сни полетіло.
В Едемських садах
Вже не яблуні – груші...
Від бруду ще можна
Очистити тіло,
У пральних машинах
Не вимити душі.

© Серж Ко (2007)

Я видела небо под нитями солнца,
Усталых людей с ленивой походкой,
Меня не пустили летать за пилота,
Но кто мне ответит, что это значит?

Я видела руки, обнявшие осень,
И грязная осень хотела проснуться,
Она поняла, ей не до самолетов,
Но так захотелось к нему прикоснутся.

Но кто мне ответит, что это значит?
Дождь рядом со мной, а я должна улыбнуться…
Ответ отрицательный, ты и так знаешь,
Что небо и звезды земли не коснуться.

Залиш мені відповідь,
Бо я свою втратила,
Можливо я звикла вже –
Собі значить зрадила.
І світ свій обмежила -
Усе ради спокою,
От тільки збентеженням
Навічно захоплена.

Я знаю твою самотність,
Я чула її по нотах,
Віталася з нею в обличчя
За круглим столом Камелота.

І ти підмигнеш невинно,
І скажеш завжди чекати,
Когось із далеких ліній
Та чорних сліпих квадратів.

А ти незнайомий зовсім,
Ти зовсім чужа планета,
І десь заховаєш душу,
Від себе кудись в намета.

А я заховаюсь в небо,
Де буду собі лежати;
Як просто чужій планеті,
Життя чиєсь не віддати.

1
Вуса русі до пояса...

2
Висе руде - мало впасти...

3
Духом запер дні в душі...

4
Баобаби довели до велосипеда...

5
Бабуївне, хлопа жалко...

6
Бабіна крутить і бігова доріжка є окей...

7
Попадя кувала ку-ку...

8
Затовпані ноги в ліжку...

9
Попадає не кожному...

10
Відроблять, обис рано тіко не було...

Коли відомо, що вже край і далі нікуди іти,
Коли немає більше слів, щоб вибратись з пітьми –
Лежиш собі, а далі прірва, намацуєш руками,
Ідеш собі і розумієш – болото під ногами.
Нема межі, нема добра і не всміхнуться хмари.
Будує світ холодна пустота, а ми лише примари.

І може й змісту і нема, і не знайти тут сенсу,
Але жаліюсь я, що боляче у серці.

А хтось тікає в край далекий,
Щоб жити добре вчужині.
Покинути домівку - крок нелегкий.
Веселі брате настали дні...

Усі ми люди із людськими рисами.
Хороші, злі, скупі та щирі.
Життя дивує нас сюрпризами.
Ми творимо війну та хочем жити в мирі.

Ми нищимо природу і будуємо міста
І скоро розіпнемо цілий світ.
Ми - люди, а людина не проста,
Сама себе загнала за колючий дріт.

Ми хочем досягти нових висот,
Вдихати радість і добро творити.
Людина - найвеличніша з істот,
Але чомусь вона не вміє жити.

О, горе вам, поети-брехуни.
Ви підлі зрадники митецької струни.
Ви душу ніжних теплих рим
Жорстоко змістом раните пустим.

Ви за багатство ниищите красу,
Ви перлу проміняли на сльозу.
Цілунком Юди і гірким чорнилом
Зламали те, що зветься дивом.

За тридцять срібняків продали риму,
Її гаряче літо і біляву зиму,
Багряну її осінь і квітучу весну.
Душа її жива, а слово знов воскресло.

На совість вам тягар вини
Життя вкладе, поети-брехуни.

Жовтавий сніг зривається з осик...
Від ніжності сміються клени,
Кидають з висоти легенький крик
В ту мить, коли ти горнешся до мене...

С.
Вітер гіллястим стовбуром
Витиснув мідь із марева,
Хмари, зелені бовдури,
Висоталися з варива
Дня і нічних сумбурностей,
Вічних питань надламаних,
В мислях лише ажурності,
Їх вітерець полагодив,
Вітер, немов схвильований,
Мов Дон Жуан із прерії,
Вірний прислужник Богові,
Біс, німота, артерія —
Він, що тече у просторі,
Перетинає виміри,
Знищивши всі компостери,
Віями синьо-білими,
Він, небезпечний страчений,
Голос німих розтерзаних, —
Вітер, потроху втрачений,
Тут, на землі зачерзаній…

О.
Колом побитих пломенів,
Вийнявши кіготь з пазурів
В час мережевих доменів
Очі дракона лазером
Вітер пустили в назем’я,
Вітер такий оранжевий,
Стогне од вітру полум’я,
Тишею дня заражене,
День, потонувши в нежиті,
Випивши ліки самості,
Не розібрав мережності,
Звів небуття до малості,
Вітер гуляє поглядом,
Все зазирає в темряву,
Вітер тепер бездоглядний,
Вітер — голодне черево.

Ж.
Якщо десь почорніє зелень,
То це тільки перша ознака,
Що навколо немає ладу,
Посміхається висікака,
Жовтий велетень велетенський,
Наче мрець (їх хіба ховають?)
Він один притискає палець
До губів, що мовчать і знають,
Де сховалась його отара,
Він — це вітер, жовтастий, грізний,
Вітер — наче лице Льотара…
Різне.

Гіркий у роті присмак сигарет,
Розбавлена любов'ю у крові горілка.
Нову поезію витворює поет.
Поезія нова, але стара сторінка.

Рука стискає жадібно листок,
Окреслює слова невисохле чорнило.
Він написав для неї сотню сторінок.
Її байдужості це так і не змінило.

Вже вкотре обіцяє він собі
Забути все і більше не страждати.
Хоча розбите серце, почуття живі
Не дозволяють цю сторінку дописати.