На стелі стеляться слова,
Мов круки...
Хай в болі стигне голова,
Без муки
Постіль пуста
І білизною
не слова
А звуки...
Руки
Знову
Букви
Не розмова.
Художній свист
Худо-бідно
І чистий лист
Все остогидло.
Не видно
Дно...

Ты прекрасна, как богиня,
Очаровательна, как жизнь.
Твое волнующее имя
Меня несет на крыльях в высь.

Я без тебя, как капля в море -
Один средь серой бездны лиц.
С тобой я - птица на просторе -
Любви и счастью нет границ.

Мария! Это имя свято.
Ты идеал, что мною так любим.
Как я хочу, чтоб ты была со мною рядом,
А я навеки стал твоим.

Тебе без всяких колебаний
Всего до капли я отдам себя.
И на весь мир огромный и бескрайний
Безумно крикну: «Я люблю тебя!!!»

Сценарій зустрічі складала,
Як ти прийдеш… Що я скажу?..
Думки-слова перебирала,
Із мрій знімаючи іржу.

А день за днем і рік за роком
Збігали, начебто вода.
І десь блукав, гуляв мій спокій,
Вчувалася твоя хода.

Надії-мрії колисали,
А спогади вертали в сни.
Не перші вже сніги розтали,
Втікало літо від весни.

Востаннє я на захід сонця
Сьогодні очі підведу –
Ти тут? Ти поряд? Знову... сон це…
Мабуть, я все-таки піду…

А як душа здіймалась вгору,
Побачила, що ти ідеш.
Та пізно, милий, не в ту пору.
Мене назад вже не вернеш…

ми не можемо умерТИ один раз,
бо нас двоє.
і не можемо умерТИ двічі,
бо ми – одне.
смерть не буває одна на двох.
длЯ одного померТИ двічі –
завелика розкіш.
тепер ТИ віриш,
що разом ми – вічні?

Бути третім постійно чи не бути,
Не вкладатися у рамки, знаходити себе,
Кружляти під хмарами, обережно чути
Те, як шепче гай, те, що бреше ТБ.
Померти, тільки-но народившись Богом,
Дощем не долетіти, над пустелею впавши;
Тремтінням спричинити землетрус за рогом,
Хаті з краю нового життя надавши.
Вбивати гвіздки, вбивати замріяне тіло
Захищаючи свої права на їжу і на смерть,
Жити темрявою, відпочивати світлим ділом,
Катів любити та пророків гнати геть.

2003 р.

За тобою затужить небо
І заплаче сумним дощем.
Буде біль.
Буде ніч без тебе
і засвітиться довгим днем.

За тобою погаснуть зорі –
Ті, що тішили нас не раз.
Я від себе втечу у гори
І в чеканні загублю час.

За тобою купальським листом
Замете всі стежини в сад.
Сумовито якось,
врочисто
обернуся ще раз назад –

і піду...
Не зупинить злива,
не врятують уже листи.
Ти, я вірю,
будеш щаслива
і зумієш себе знайти.

Ти кохала і з розуму зводила,
Ти від щастя мов квітка цвіла.
І завжди, як до мене приходила,
ти усміхнена й мила була.

А кохання твоє світлим полум'ям
в мому серці будило вогонь..
Та розлука... Вже рани загоєні,
Лиш у пам'яті ніжність долонь.

Час притишив мелодію голосу,
Загубився у споминах сміх.
Виринають із пам'яті болісно
Твої руки на скронях моїх.

Не торкаючись трав, не лишаючи слід в порохняві доріг,
уникаючи поглядів вікнами розокулярених міст,
у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг,
поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс.
Стрічний вітер вплітає сваволю вуздечки у гриву коня,
дно зіниць - зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.
Що шукає у світі живих, чи намарно когось доганя
блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком, Андрій?

У загублену шаблю сосновим корінням вгризається час.
Тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан.
Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча
за собою у ніч, у солодкий, знеможенохтивий туман.
Кволі руки її розірвали братерства сталевий ланцюг,
вірність серця зіткнулась із лезом обов"язку - антитіла.
порятунок від батька - сльозами відточена крапдя свинцю
на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла.

Ця краплина упала на терези, названі "пекло і рай",
лиш здригнулись вони, а суддя зрівноважив і гріх і добро.
Злочин зради і вірність коханню - нарівно закінчилась гра.
Присуд: вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок,
на зчорнілих, беззвучних устах вічно нести полячки ім"я,
лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь.
Але знову вітри незборимо вертають "на круги своя"-
Дубно. Ніч. В котрий раз кожен грає призначену Автором роль.

Незбагненно - чи ніч, наче очі, чи очі, як стомлена ніч.
Переплетення слів з невгамовністю губ - епілог в небутті,
голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч -
невагомість туману з ознакою пристрастю сплетених тіл.
Буде ранок. Обвуглений ліс і Тарас - чи людина, чи тінь...
Краплі батькових сліз на долоні застигнуть блискучим свинцем.
Недолюблених душ, недомучених мук, недожитих життів
на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце...

...А Петро угорі заховає ключі і відверне лице,
перевернеться автор, пізнавши себе на границі світів.

Коли перейти за межу -
Дичітиме зоране поле.
Вдягніть свіжо-здертий кожух,
Сховайте в нім ложку-до-столу.

Коли потай гострять ножа,
На меч перекуті орала -
Кров п`ють(так зникає межа), -
Аж так, щоб по горло... Все мало?

А більше - збивається лік,
Стирається Серце об смерті.
Межа для потвор і калік -
це ті, що Душею вже мертві.

Коли поза нею пітьма,
Розідре очима Правіру -
Горлатимуть: "Бога нема!",
А Дітько прийматиме щиро.

Згорить попід ними земля,
І жаль захлиснеться грозою -
Такі родовиті поля...
Межу перешили війною.

6 Липня 2007

Де води золотом блищать
І зорям нема ліку
Ходила чутка вже не раз
Про славу Камеліту

Серед степів й зміїних нір
Коней ласка чуприни
Вів вітер з лісом вічний спір
І козаки неслись к дружинам

Нема різниці, ти панич, чи фермерський трудяга
Їм кожен в дар дає уклін, лиш крила бачить стяга

По всюди піснею лився
Чесного браття сміх
А дзвін їх збруї відганяв
Від люду бісів гріх

Якщо ти вірою служив
І чесний був із братом
То станеш вартою святих
Ідей, яких не купиш златом

Усі тут рівні. Ні панів,
Немає тут й рабів
Ніхто у серці не таїв
Лихих думок і слів.

1липня2007року

Панове поетеси та поети
Прошу вас, не строчіть свої вірші
Пишіть будь ласка вдумливо, як п’єси
Кладіть туди глибокий зміст і часточку душі

Багато з вас вірші писаче просто пачками
Навіщо, для чого? Все просто – щоб було.
Немає в них мети, немає в них й заначки
Немає в них душі. САМІСІНЬКЕ ЛАЙНО!

30червня2007року

Ой як добре що ти не дожив,
Келих з ганьбою із нами не вжив
Ой як добре що ти не побачиш,
Що ми зробили. Ні, ти ВСЕ бачиш!

Отче духовний, нас ти прости
Клятву до слів цих могу принести,
Я перед світом, Вкраїной, тобою
Чесно клянуся, не здамся без бою!

І призиваю. Приєднуйтесь браття!
А якщо ні, не буде каяття!!!

26червня 2007року

Боже великий, Боже єдиний
Ти Україну храни
Всі свої щедри, всі свої ласки
Люду потомленому ти наверни

Не забудь путника в дальній дорозі
Зірку далеку йому засвіти
Я якщо буде спати в дорозі
Святою ковдрою його заверни

Коли нас кривдить пан й монарх
Чи просто наш сусід по дому
Будь ласка! Заспівай в умах
Допоможи їм жити по іншому

Якщо заслаб чи друг, чи член родини
Молю! Тебе допоможи йому
Якщо ні, то не залиши в одині(одинці)
Не дай померти одному

Боже великий, отче небесний
Радість й добробут країни храни
Всю свою мудрість й вічне терпіння
Нам храни людям у поміч пошли

12червня2007року

Звук чарівний десь гукає
То кобзар любов несе
З нею він усе здолає
Все здолає, все пройде

Крик і стогін навкруги
Шаблі брязкають в ночі
Всюди полум’я і жах
Люди верхи на конях
Голови усім рубають
Серця кров’ю обтікають

То ординці нищать люд
Ріжуть, б’ють, плюють, плюють
На все: й совість, й Боа теж
Хижість їх не має меж

Люд знекровлений лежить
Татарва на це глядить
Й осміхаючись мовчить
Все затихло, ніби спить

Але тут встає мужик(Кобзар)
Ран в якому не злічить
Він встає, а них глядить
Полум’я в очах горить

До нього підходить хан
Величезний як бархан
Той кобзар його піймав
Міцно до себе притяг

Пару раз харкнувши кров’ю
Він тоді йому казав
Переможемо – любов’ю
Так мені Господь сказав!

10червня2007року

Любіть її, всім серцем ви любіть
Любіть її поля, моря і гори
Любіть її за те її любіть
Що увібрала в себе біль людську та горе

Любіть її спасибі говоріть
Плекайте ви історію та мову
Любіть її, всім серцем ви любіть
Любіть її і пам’ятайте мову

6липня2007року

Моїй вчительці історії,
яка навчила мене любити історію та Україну,
на вічну пам’ять

Спасибі вам за те що ви любили
Любили й знали і несли знання
Спасибі вам що ви мене навчили
Любить її, за це спасибі вам

Спасибі вам і кланяюсь у ноги
Я не забуду ваші ті слова
Які мені вказали на дорогу
За все це я кажу, спасибі вам!

30-31травня 2007року

Добрий мій друже, ворог єдиний
Вводиш в оману тільки себе
Тільки-но школа двері за чине
Думка по тобі болюча пройде

Ти зрозумієш, мозок не згинув,
Він в голові твоїй ще живе,
І із сльозами до Нень прилинеш
Стань біля мене, хай Мати живе

7травня 2007року

Найбільш понад усе люблю я в цьому світі
Свою історію яку не люблять діти
Свою історію – історію народу
Яка започаткувала долю мого роду
Свою історію, що не проп’є бурлака
Оту вдовицю за яку Шевченко плакав
Люблю її і ніде факт цей діти
Люблю її, як матір люблять діти.

26травня 2007року

Зайшов у клас та бачу,
Що я потрапив в Галію
Незнама хто тримає дам
«Шляхетних» дам за «талію»

Літа портфель, гудить бордель
Гуляє наша братія
А я стою серед людей,
Але людей не бачу я

По сторонах погляд пробіг
Людей не бачу, я осліп!
Осліп, і зовсім подурів
Якщо лиш бачу я ослів

Я в дзеркало глянуть зумів
І там осел, і я зомлів
О що ми зробили з собою
Славу козацьку покрили ганьбою

24квітня2007року

Кругом не правда та бездолля
Народ замучений мовчить
Король з князями із престолу
На люд знедолений глядить

Глядить на нього та й не бачить
Що він не знає що робить
Умерла слава та козача
Нема кому і боронить

Народ мовчить і їх боїться
Не скаже слова він про них
І тільки ковдрою накрившись
На нього гавкає та й спить

А потім з нову починається
Кінця не має злу тому
І тільки бог один лиш знає
Коли кінець прийде цьому

Гомоніла Україна
Слава била через край
Козаки ворожих били
Захищали рідний край

Козаків в Москві любили
Всіх приймали по хатах
Тільки сонце лиха сіло
Їх послали усіх нах…

Зруйнували січ козацьку
Поголили в москалі
Тільки сильний дух козацький
Тут зостався навіки

Стою я у холі та думку гадаю
Чому Україну у яму штовхають
Ті люди, сини, українська рать
Яка і не хоче цю думку гадать


Така людина що не вміє й не хоче думати про світ
Вона і потім не зуміє залишить людству заповіт

16березня2007року

Не вчіть ви ці пихаті мови
Своя найкраща із усіх
Якщо вони хотять розмови
Хай нашу вчать, заморські пси

16березня2007року

Не люблю наряджати у шати
Гірке слово, що серце кроїть
Бо людина повинна сприймати
Слово правдиве, як чорний граніт

Тую правду, що з неба падає
Снігом кривавим накривши всіх нас
Правду болючу яка роз’їдає
Душу людську, о спаси нас Тарас!
17квітня2007року

Морозиво тане на сонці,
Не ховайся за розтопленим соло,
Рятунок не знайдеш у ложці,
Не зникнеш в фонтанах кола.

Олія на твому обличчі,
Ревнує уста прохолода,
Дим міста осушує вічі,
Де причаїлась волога.

Задушливий пил літніх спогадів
Пробуджує кашлем сміття,
Байдужість - це страх, тільки подумки,
Умовність, а може й межа.

Безсилля лише в поневоленні
Під владою драми життя,
І в цій боротьбі з забороненим
Душа заблукати б могла.

Усі біжать кудись так спішно
Неначе не встигають на трамвай
Неначе вже так дуже пізно
А може хтось кричить їм Утікай

Важко знать що це усе таке
Чи все життя їм часу бракувало
Та може встигнуть взнати щось нове
Ти ба вони таки гадають як бувало

Як там було мій друже
Та ця загадка зовсім не складна
Тобі твій друг і ворог скаже
Що ти страчавс ці дні дарма

Ти скажеш що слухав всіх навколо
І я скажу що ти не чув себе самого
Тому тепер пора усе змінити
Ти зможеш це усе переробити.

(возмущьонно)
Спасибі, татку, от же загадали –
Стріла сама знайде твою жону...
Хіба це лук? Якусь рогатку дали,
І на болото, шоби я втонув.
Смердить страшенно... гов, чи є тут жони?!
Ше й під ногами чвакає багно...
Папаша, ваші діти не піжони,
Але болот не люблять все одно...
Ура! Стріла! ...але у пельці в жаби...
Знакомтесь, папенька – то вашим внукам мать...
Нехай і так – бувають й гірші баби,
Але з якого боку з нею спать?...

Моя доня, донечка, доннюся
Ти неначе долі подарунок.
Ганна, Ганночка, Ганнуся
Зимоньки чарівної рисунок.

Ти неначе ранньої весни надія,
І весняних пташок спів в гаю.
Для весни як запах квітів мрія,
Так і мрію я про усмішку твою.

Оченята завжди бігають щасливі,
В дні веселі і не зовсім так,
Буваюмь строгі або справедливі
Немов би гном якийсь дивак.

Волоссячко пахне весняним дурманом
Теплинню рук хіба так літо гріє
Горять очей зіниці золотом
Осені, яка в останні дні добріє.

Та ти не є весни дарунок,
Та й подругою літа не була.
І аж ніяк осінній ти пакунок,
А зимонькою білою до нас прийшла.

І тому така замріяна як казка,
І така пухнаста як сніжок,
Гомінка, весела мов колядка,
Ти наш малесенький дружок.

Літо. Спека. І знову бажання втікати
Будь-куди від розплавлених сонцем доріг.
Я поїду в село до маленької хати,
Де спориш і барвінок припадуть до ніг.

Там обіймуть мене прохолода і тиша,
Там зустріне мене голубий небосхил.
Негаразди і біль моє серце залишать-
Наберуся наснаги й наповнюся сил.

Я відчую поезію свіжого вітру,
Смакуватиму подих замріяних трав.
Я забуду неспокій спекотного літа
і ярмо термінових незроблених справ.

Замучили ці хитромудрі феї –
Який я в дідька кучер? Це абзац...
Півдня по норах стягуєш трофеї,
А тут тебе бабах – і у палац...
А коні хто? Ото уява хвора,
Ну хто мишами їздить на бали?
Карета благо хоч не з помідора,
Бо ми б додому кетчуп притягли...
Пішла магічна книга на цигарки -
Всі чари лиш до півночі... труба...
Лише пригледів файну куховарку,
Аж раптом став щурем – ото ганьба...

Під дощем, в собачий холод
Жінка вигнала із хати
до старого гастроному по картоплю.
Чи її замучив голод,
Чи подумала шо може
у якій-небуть калюжі я ся втоплю.
Жовто-синя парасоля
Обламалася від вітру
чи якогось вліво скошеного ока.
Проклятуща бараболя,
І на хрін той цар Петро
її завіз, шоби мені була морока?
Зачерпаю черевиком
Із найглибшої калюжі,
із душі зірвався злий лайливий оклик.
Із блаженним ясним ликом
Підійшов до гастроному,
і закляк – в дверях табличка : “переоблік”

Я хочу випити вина,
Залити в кров п'янку отруту,
Забути про душевну скруту,
Допоки не мине вона.

Я хочу випити вина,
Я хочу спокою без болю
Давно омріяної волі,
З якою смерть вже не страшна.

Я хочу випити вина,
Упитись маревом кохання,
Забути сум і сподівання,
Сягнути насолоди дна.

Я хочу випити вина,
Як дикий звір жадає крові,
Бо він із кров'ю в давній змові
І в тому не його вина.

З неба падає дощ,
В небо падає погляд.
У мрійливу безодню
Мокрих вулиць і площ

Тихо падає дощ,
Все давно стало вогким.
Сум за небом високим
Ллється з хмар потороч.

Довго падає дощ,
Наче вічність - це море,
Де вже плавають зорі,
Бо давно іде дощ.

З неба йде теплий дощ,
Він зволожує очі,
Які дивляться в небо,
Із якого на тебе
Тихо падає дощ.

Ми познайомились недавно.
Писав листи і говорив:
"Як би у мене була ти!"
Дарма повірила тобі.
Ти зник з мого життя назавжди.
Утік й сховався в глушині.
Ну що ж тебе я розумію.
Твій вчинок є для мене підлим!
Хоч думаєш:"Це не біда!
Що через мене ти помріш!
Ти знай, у цьому я не винен.
Я просто так тобі сказав,
Що ти ... це ти ,
а я ... цея!
Ми люди різних поколінь
І я не можу бути твій."
Ні! Вірить в це не буду.
Тобі не вірю я ... і все ж... люблю тебе.
Люблю це фото на столі,
Ці дивні вірші про кохання,
І... ну звичайно... голос твій.
Я знаю!.. Міг мене б знайти...
Але так сталось,
Що не хочеш мене побачить. Ні... ні... ні...
Не хочеш ... Знаю... Розумію...
Лиш ми друзі так чи ні?
Якщо ми друзі,
То давай залишимось ними назавжди.
Мені це боляче казати... знай.
Мені не треба твоєї ласки,
Я просто хочу бути... існувати... жити.
Жити лиш тобою!
Я знаю ти зараз говориш:
"Пробач за все, я зрозумів тебе... пробач
Але так сталось - ти кохаєш!
Я теж кохаю, але ... ні.
Не смію я тобі казати ці слова.
Пробач за все, прошу пробач.
Це лиш для тебе я роблю.
Для тебе і твого кохання...
Пробач, я мушу ... мушу йти від тебе.
Я не для тебе, вибачай!
Ти мусиш бути з тим з ким є.
Тобі не хочу заважати, тому... йду.
Йду назавжди, пробач
І не карай мене благаю!"
Я не дуюсь, уже не дуюсь.
Я знаю... ти будеш зі мною:
Коханням вічним, недалеким.
І в той же час таким безкрайнім,
Що я не можу позбирати твої слова із неба.
Ти будь зі мною. Обіцяй.
"Я обіцяю... не покину,
Але ж пробач.
З тобою поряд бути я не можу."
Я розумію все і пробачаю... я ж твій друг.
І щиро, щиро так бажаю,
Щоб ти знайшов собі другую,
І був із нею й жив,
І з нею діток наплодив.
"Від серця дякую тобі,
Що розумієш, поважаєш.
Ну па-па
В останній раз тебе цілую... Й йду"
//
__/
Прощавай!

Квітка щастя
Росте в моєму серці
Вона любить шоколадне морозиво

Із півнéвого горла сонцезну небосхил видира,
будень отрухом тиші освіжає недоспаний голос.
А залишена ніч, по якій все стекло, мовби з цебра,
як мале кошеня, в тінь забите, озивається кволо.

Надто чищена вітром, наче риба, лускава ріка
перекривлює хмари, схожі десь на загублені душі.
Не коштований часом, начекався полин, як згіркав,
наче доля... Крила злиплись осі від солодкої груші.

Причащаються луки, що приймають росу, як вино,
а від ложечки світла у траві просинається зелень.
Журавлиним привітом відчиняється в Серце вікно,
видно, як близько ласка, що надію в обіймах куделить.

5 Червня 2007

Я цілував твої рожевії вуста,
Я цілував твій білий стан,
І ти була так зачаровано проста,
А поміж рук заплуталась каштанова коса.

Я роси пив з твої повік,
В коханні клявся я навік.
Тебе до себе пригортав
І щастя більшого не знав.

Я подихом розгладжував веселку брів,
Й ніколи відпускати не хотів.
Тонув я в глибині твоїх очей.
Я й досі пам’ятаю казковий подих тих ночей.

Не забирай у мене віщі сни
І не бери в свої полони.
Я все втікаю від весни
Й скидаю знов твої опони.

Руденька пані йде по Землі,
Шурхіт з під ніг рветься.
Осінь багрянцем горить в мені,
Хай і тобі озветься…

Надвечір закриваються тюльпани,
Немов ховають душу у бутони.
Святенна їх – о, Грація, корона
Й не спопеляючі бурштинові бажання.
Нектаром вони сповнені по вінця,
Який просякне завтра ароматом.
Безбарвна й звучна весняна соната
Розіллється на вмерлій вже сторінці.
А завтра майорітимуть на сонці.
Оці тюльпани, ніби смолоскипи
І кидатимуть всьому світу виклик,
Хоч будуть стиснуті у грубій оболонці.
Тримає їхню душу згубний квітень,
Який життя їм дарував недовге.
Тепер так несміливо пада й ковза
По сирощах землі вже розігрітій.
Тюльпанів голови хитаються квапливо,
Неначе відчувають скору згубу,
Яка дарує їм найкращу муку
І миті найприємніші, звабливі.
Недовго жити, щоби гідно вмерти,
п'янкі сліди залишити по собі,
і бути квіткою в черговій спробі,
із праху прорости на згубу смерті!

Я повія, бо я свята
Я народжую ніч і вбиваю
І мої полуничні вуста
Своїм словом невинним карають.
Я жебрачка, бо гроші є
Й роздаю я своє багатство
І життя кольорове моє
У халупі, немов у палаці.
Я за гратами, бо вільна я
В мене руки, бо в мене є крила
Під ногами земля, бо моря
Помагають плести вітрилам.
Я цариця, бо я проста
Я у сукні, бо я у лахмітті
Промовляють німі вуста,
Що все вмерле умить розквітне.
Я богиня, бо я лиха,
Я розлючена, бо я сміюся,
Я свята, бо є два гріха.
Я смілива, бо я боюся.
Вмію я народити вогонь,
Бо я знищую його на попіл.
Я торкаюсь невидимих скронь,
Бо мені невідомий той дотик.
Я важка, бо я вмію літать,
Я на дні, бо я високо в небі,
Я все бачу, бо очі сплять,
Я танцюю в безлюднім степі.
Я померла, бо я жива,
Я ненавиджу, бо я кохаю,
Я повія, бо я свята,
Я самотня, бо я безкрая!

Мій душовбивчий друг,
Терзай безжально мої груди!
Мечем рви серце, хай в огні згорить!
Мені байдуже… Хай затопчуть люди.
Ґвалтуй мене в багні,
Не залишай спочину.
Ховай мене в весільному вбранні
в труні…
Мов непорочну і малу дитину.
Хай ворони викльовують,
давно вже мої виплакані очі,
Думки стискає терновий вінок,
Вкриваючи безглуздям до півночі.
Гори в огні! Палай у глибині!
Зійди, мов зірка в небі
не діждавшись СХОДУ
На грудях випали тавро мені,
Стопчи в багні!
Та закарбуй на серці НАСОЛОДУ,
Яку ніколи не продам тобі,
Мій душовбивчий друг, -
СВОЮ СВОБОДУ!!!

Ти просинаєшся зранку,
Як завжди, спішиш на роботу.
Готуєш на кухні сніданок,
Лишаєш в нім частку турботи.

До кожного мила й привітна,
Для кожного слово знайдеться.
І ласка твоя материнська
У серці теплом відгукнеться.

Не просиш взамін подарунків,
Коштовних прикрас чи каміння.
Лиш краплі уваги й любові
Оживлять надії насіння.

Надії про щастя жіноче,
Про ніжність палку й незрадливу,
Повагу дітей й чоловіка,
А ще – про велику родину…

Не все, що хотіла, збулося,
Не все, про що мріяла, сталось.
І біль, і печаль, і образи
У коси життя повплітались.

Пробач за недоспані ночі,
За втому, за сум у очах, за нерозуміння.
Низький уклін Тобі, мамо,
За мудрість твою і терпіння.

Соленый воздух города ,
Вечерний полумрак.
Зачем искать без повода ?
Наверно просто так.

И может где-то в сторону
Исчезнуть и не ждать .
Зачем ? Ведь просто холодно
Кого-то узнавать.

Звуковий розпис твого відношення
Проявляється у мені щогодини за планом,
Будеш чи ні робити жертвоприношення,
А здається для мене це буде за дармо.

І останнє лише у просвітленні
Від близької втечі з сьогоднішнім,
Але висновки надто не втішливі,
Щоб розквітнути ними пригоршнями.

Тіні перехрещені на стінах,
Одяг заховався по кутках,
Мої руки на твоїх колінах,-
Сором розчиняється в очах.

Хвилі кіс розкинулись на плечі,
Я твою красу очами п"ю.
Знов кажу якісь банальні речі -
Щось на кшталт, що я тебе люблю.

Ти ж мовчиш, прекрасна і наївна;
(Може вперше ніч отак п"янить?)
Відчуття такі немов царівна...
А що вранці? Сліз не зупинить?

Ти пробач... - А раптом не кохаю?
Нащо ж тóбі душу так бруднить?
Краще обніму й заколихаю...-
Вранці темінь очі не сліпить.

* * *
Осіння осінь. Осінь восени.
Холодний дощ сумних думок і віянь.
Я вже не ти і більше не вони.
Блідий жебрак, із кошиком для мріянь.
Я набродив два кілометри див,
Я бачив птаха, Синього й не дуже.
І снігові вали, і зграї злив -
Я все лишив, і світ новий подужав.
Моя печаль торкається небес.
Я вийшов в небо, щоби повернутись
Старий жебрак із вавилонських мес,
Що йшов собі, та й так не зміг запнутись.
Моя хода дорівнює вікам.
Моє вбрання ще бачило рід Ноя.
Мене ударив по обличчю Хам,
Та я ішов, не відаючи горя.
І буду йти, мій Рим уже не мій.
Тому немає часу зупинятись.
Я зупинюсь лиш на святій землі,
Та чи я зможу вдруге розіп’ятись…

Давайте ми станемо всі в хоровод,
Хай пісня злітає до синіх висот!
По колу, по колу, таночок поплив,
Сплітаймо віночок із наших голів.

Вогні веселкові сіяють з небес,
Пливуть видноколи у дзеркалі плес,

По колу, по колу і ліс закружляв,
Це наш хоровод увесь світ об’єднав.
Хай літепло нас понесе до зірок,
І сонечко стане із нами в танок!

По вічному колу іде хоровод,
Лиш той, хто танцює, не знає турбот!

– Туп-туп!
– Хто там ходить,
Хто малину переводить?
Поламав гілки зелені,
Зараз матиме у мене!

– Туп-туп!
Не злякались!
За кущами заховались!
Це ведмеді завітали,
Повні кошики набрали!

– Туп-туп!
– Хто в малині?
Бачу очі карі й сині.
На оцих ведмедів диких
В мене дубчик є великий!

Гей, ведмеді, йдіть до хати,
Дайте ягід скуштувати!

Мне хорошо без тебя.
Нет, без тебя мне прекрасно!
И эти улицы вновь
Так улыбаются счастьем,
И этот дождь для меня
Не замышляет убийство.
Хоть я ушла от тебя –
А это мило… и низко.

Мне хорошо без тебя.
И даже больше – ПРЕКРАСНО!
С другим считаю года
И умираю от страсти,
С другим испитую боль,
Ее пускаю все ближе…
Я полюбила любовь
И не вернусь падать ниже.