Пустота, народження тиші
Передчуття подиху вітру,
Жести кохання залишу
І сльози відлуння витру,
Ввійду у Твої покої
Шурхоту сліду не чуєш
Але захоплена грою
В серці мене заночуєш...
Лишиш ті мрії у світлі,
Бажання теплом оповиєш,
Ніжне тремтіння повітря
У моїх зіницях відкриєш...

Я відчуваю як манить Невідомість
Здригаючись в тваринному бажанні,
Як проникають у мою свідомість
Її шепіт і хтиві зітхання.

І не в силі пручатись спокусі
Я одягаю дорожнє убрання
І я вгадую в своєму русі
Рух ягнят, що ідуть на заклання.

І я йду і не знаю що буде,
На шляху що згубився в тумані,
Тільки серце вистукує в грудях
Наші з Нею п'янкі сподівання.

Вічність нас обвінчає назавжди
І оргазм, це те саме що вмерти
Я не знаю інакшої правди
І не бачу інакшої жертви.

І це буде моя наречена
І це буде найбільшим коханням
Тільки в серці, залізом печеним
Плач ягнят, що ідуть на заклання...

Є на світі така нісенітниця --
Серце рветься, та держить обітниця...
І не в силі ніхто збагнути,
Як же можна цього позбутись...

Ти говори зі мною, говори...
Душа так просить голосу сьогодні...
І тихим словом біль мій розжени --
Не хочу більше відчувать самотність...

Життя - як море,
А море - доля:
То вітер, бурі, повний штиль...

А я у ньому
(Божа воля!)
Знайшла і щастя, й сумнів, біль.

Пірну в глибини
І перлину
Дістану радості зо дна,

А серце стогне,
Просить, молить:
-Скажи, навіщо ти одна?..

Чому ти плачеш?
Чому смієшся?
Чому сумуєш в темну ніч?

Кого кохаєш?
Кого чекаєш?
І чи в любові лише річ?

Навіщо жити?
Кому служити
Бажаєш ти в своїм путі?

А чи не краще
Приспати душу,
Не залишать її в огні?

...Життя ж як море...
А море -- доля...
Тобі потрібен вічний штиль???

Синку рідненький,
Пташко маленька,
Спи мій дзвінок золотий.
Стелиться долі
Доріжка гладенька -
Щастя дивись не розбий.

Я твою доленьку
Випру до блиску
І заквітчаю твій путь,
Лиш не забудь
Свого роду колиску
І хто ти є не забудь.

Мов кобзарі
Мої думи блукають...
Серденько тоскно щемить...
Ти пам`ятай,
Що нас біди вартують,
Не забувай ні на мить.

А як недоля
Ввійде в твою душу,
Серце затопить твоє -
Я колисковою
Тя заколишу,
Глянь лиш в віконце моє.

Знов, як в дитинстві,
Підніму я горе
І розіб`ю на друзки!..,
І ми з тобою
Звернемо гори -
Хай розлетяться тріски!...

Дай тобі Боже
Ніколи не знати
Зради, недолі, біди...
Щастя солодке,
А горе жорстоке
Я заколишу... й ти спи...

Спи, мій синочку,
Спи, мій маленький -
Горе добра хай не вб`є...
Ти - моя доля,
Ти - моє щастя --
Все, що у мене лиш є!!!

Шалений лет безумних літ...
Зима вже вкрила твої скроні.
І юності бездумний цвіт
Обсипавсь на твої долоні.

Ти на порозі небуття
Згадаєш помилки колишні,
І мерехтливе забуття
Тебе, мов немовля, вколише...

Как больно ранят злые языки,
Тяжёл заброшенный на душу камень...
О, Господи!, ну за какие же грехи
Людей сжигает наговоров пламень???

Кто позавидовал надежде, что на сердце
Оставила едва заметный отблеск?
Да тот, чья совесть -- сахар с перцем:
Облить другого грязью -- вот ведь доблесть...

И, наслаждаясь слов позорный властью,
Они злорадствуют, болея злобой,
Не думая о том, что их же счастье
От грязных слов, увы, удет к другому...

Those evening bells! Those evening bells!
How many a tale their music tells.
Of youth and home, and that sweet time,
When last I heard their soothing chime.

Those joyous hours are passed away,
And many a heart, that then was gay.
Within the tomb now darkly dwells
And hears no more those evening bells.

And so it will be then when I am gone,
Than tuneful peal will still ring on.
While other bards shall walk these dells
And sing your praise, sweet evening bells.

О, дзвони! Дзвони вечорові,
Багото можете сказать.
Про молодість і рідний дім,
Востаннє чув я вас тоді.

Вже радісні минули дні,
Коли серця були щасливі,
що зараз у землі лежать,
І вас не чують у могилі.

І буде так, як я піду,
Дзвенітимете не мені.
А іншим, бардам на землі,
О, вечорові ви мої.

Ти мусиш жити в місті гетсиманій,
у місті-інкубаторі іуд,
де триголові риби у лимані
священу кров Твою ковтками п’ють,
де стан шмагають виноградні лози,
де продають усе й усіх без меж.
А Ти крокуєш по вузькій дорозі,
по зорях у калюжах Ти ідеш.
Твоя хода не знає втоми й спину,
щоб зерна сипати в ґрунти віків…

Ти в Гетсиманському саду Єдиний,
хто не продасть за тридцять мідяків.

Останні слова, ніби постріл у скроню, -
Вмирати треба без мук.
Лиш кров зігріває холодні долоні,
Немає тепла твоїх рук.

Немає нічого... І куля пішла
Навиліт... Лишé тільки очі
Шукали ще світла, шукали тепла
В безмежжі зимової ночі.

Навколо пустеля, сріблясті сніги, -
Тут можна жити по смерті.
Дарма, що позаду криваві сліди
Ще віхолою не стерті.

Тут місця достатньо для всіх, хто кохав
По справжньому і до скону...
От тільки навіщо з собою ти взяв
Кохання свого ікону?

замість спалаху світла - спалахи болю
на вустах замерзають усі слова
я збираю докупи останню волю -
перевести подих
тайм-аут
сама

холодне шкло під гарячим подихом
освітлене коло навкруг ліхтаря
від запальнички блакитне полум'я
трясе лихоманка
мікстур,
лікаря

годинник відлічує довгі хвилини
зростає із ними між нами прірва
а пам'ять робить собі світлини
вітаю, Музо
знайомся -
Ліра

Усе минає... Тільки пляма тиші
Не змита ні слізьми, ані дощем...
Ти слухаєш, як напівсвійські миші
Гризуть Платона й гемблюють борщем.
А на душі важка примара кроку
У інший світ, де між добром і злом
Спливають дні розхристаного року
І колядує рекет під вікном...

Ви не вірите у казку?
Що ж зумовило цей спокій
ваших душ?...Впізнати важко
в них політ дитячих кроків.

Де ж ця ваша небайдужість
до розквітлої ромашки?
Де співзвучність ритмів серця
до дзвінкого співу пташки?

Загубили ніжність й щирість,
проросла в вас недовіра...
Ви вважаєте за зрілість
вашу посмішку нещиру?

Де ж залишили ви ласку?
В ній плекали свою мрію.
Ви не вірите у казку?
... Я й сама уже не вірю.

Не втікай... Я ще хочу (так хочу!) невинно всміхатись,
І стрибати без болю в спині, і не знати підборів,
І носити не зачіску стильну – волосся кудлате,
І не чути, що серце до болю закохано-хворе,

Не стріляти очима, аби опинятися зверху
Словом, ділом і тілом, а вірити ревно у диво,
Справедливо чекати, ще зранечку ставши у чергу,
Розбивати коліна, любити багнюку і зливу,

І боротись на рівних із тим, хто за декілька років
Підросте і одягне суворість думок чоловіка,
І ступати поволі, дрібненько, не кроком широким,
І страхатися темряви ночі відчинених вікон,

І...
Не йди, залишивши веселку на фото у спальні,
А зостанься назавжди, благаю із криком до хрипу:
„Гей, мала! Тут цукерок багато... Зажди, зачекай-но!”
А дівчисько – за обрій... На дворі життя мого – липень...

Я дарую тобі Сонце...Ти не хочеш? Що ж не треба....
Я дарую тобі Місяць... Також мало? Залиши...
Хочеш, я знайду для тебе найсвітліший край у неба,
Або зорі назбираю із ранкової роси?

Ні, не хочеш... Я не знаю...
Хоча ні, ти лиш скажи ...
Море, світло, квіти в гаї,
Все віддам лиш покажи.

А, ти хочеш моє серце...
Вибач, та воно моє.
Не віддам його нікому,
я люблю як воно б»є...

Що, ти хочеш мої сльози?
Сльози, також ,лиш мої.
Я втираю їх у коси,
Як співають солов»ї.

Ну, тоді візьмеш ти долю?
Та залиш її, тяжка!!!
Нащо тобі стільки болю..
Й за спиною два мішка??

Що віддам я? ... Вибач, любий!!! Не віддам тобі себе...
Ну, чому не хочеш Сонця? подивись як воно ллє....
Ні, не візьмеш? Ще раз вибач. Обіцяла... не змогла...
Вибач, що своє кохання у душі не зберегла...

Мої мрії виростали у світанковій росі.
Щирих друзів вибирала, що кохались у красі.
На узліссі зустрічали ранні промені весни,
а ночами мені снились кольорові чудні сни.

Відлітають в сивий вирій милі серцю журавлі,
туга в погляді прощальнім - поклонилися землі.
На покоси впала осінь, пов'язалась у снопи...
По стерні б пробігтись босій - закохатися в степи.

Опадала білим цвітом черешневих мрій весна,
домлівав у спілім літі смак нектарного вина...
Смакувала до схід-сонця, аж проснулись солов'ї...
У ранкових росах мились мрії втомлені мої.

Дзвiнко щебiт пташок лунає,
Срiбне марево над рiкою...
Небо синє й таке безкрає,
Виграває трава росою.

Вiтер вербам сплiтає коси...
Запах сiна й терпкої м'яти
Спокiй в серце менi приносить.
Хоче пiсню душа спiвати.

А навколо вирують квiти,
I бринить на водi серпанок.
Стежка золотом в берег вшита,
Я за щастям іду у ранок.

Люблю класику зашторених вікон
крізь яку не видно
як за вікнами
бігають туди-сюди
моральні болячки
кожна кудись поспішає
і не дає шансів
зафіксувати себе в пам’яті
ці маленькі лейкоцити
в крові країни
заповнюють міста у пошуках жертв
заглядають у вікна сердець
виглядають мене
А зі мною все
гаразд
вимикаю світло
і не торкаючись темряви
ховаюся від цього світу
за класикою зашторених вікон
скляної душі

Про недолю твою забудуть,
Поспівавши пісень сумних,
Хтось жахнеться, а хтось засудить –
Непричетні, що взяти з них?

Ta в просвіти морозних щілин
Заповзе і пектиме пил...
І недоля твоя заквилить
Понад морем на парі крил.

Горбок зацвів. Тут сонячно і тихо…
Цвіте медунка і гудять джмелі.
Сидів би так, на повні груди дихав,
Цілющі соки пив би із землі

І згадував ті неймовірні очі,
Котрі так часто бачу уві сні,
І світло, що із них у світ хлюпоче,
Народжуючи радісні пісні.

"Душі моєї тихий ніжний біль" -
Я так тебе назвав собі самому.
І не дізнатися ніколи і нікому,
Що ми з тобою їли... Цукор, сіль?

Вже не бувати кращому з весіль
І нікому те плаття одягати.
А так хотілось палко цілувати
І відчувати від кохання хміль.

Лишилась лиш ображена постíль,
Що змерзла так теплá й не дочекавшись,
(Із ліжком мов закохана обнявшись)
Дивилась знову фільм про заметіль.

А серце мов занурили в купíль
У сніг холодний - хай тепер там б*ється! -
Та більше мабуть вже не озоветься...
Залишив мою душу ніжний біль.

Я услышу шаги твои по коридору.
Быстро вытру слезу и закрою глаза.
Ты тихонько зайдешь, мимолетом посмотришь.
Ничего; просто думай, что я сладко сплю...

Такі прозорі видались ночі...
Дозрілі зорі падають в ночви...
Щоб на світанку липневий вітер
Їх теплі грані нечутно витер...

Нехай, перебіситься молодість!
Які це святі слова.
У кожного свої бісики,
У кожного десь голова.

А молодість гордістю царською
У серце підкидує жар...
Розпалює розум і душу...
Рятуй же нас Доле!!! Пожар...

І Біс той - з хвостом і рогами -
Танцює у нас в голові.
А всі лиш розводять руками:
"Нічого... Пройде... Молоді..."

Та й правду ж бо кажуть - проходить.
І вже сидячи на софі,
При спогадах сльози надходять
Про дні "золоті - молоді".

Нехай, перебіситься молодість!
Звичайні правдиві слова.
У кожного свої бісики.
Аби ще до них голова...

А коли я піду - засумуй і постав Шопена -
Від життя і від смутку найкраще лікує звук.
Тихо північ прийде і ти знову заснеш без мене,
І пригорнуть мелодію в темряві контури рук...

Твої внутрішні Гімалаї
Подолає не кожна жінка
Дочекаюсь, коли зупинка
Потім знов висоту набираю
Чи боюся дійти до вершини?
Мабуть схили занадто гострі
І якби все було так просто
Вже давно тріпотів би прапор
На списі твоєї гордині

А що таке життя ??? Всього лиш пару років....
Хоч декому щастить прожить до ста...
Коралові вуста, щасливі карі очі...
У дзеркалі дитяча вся краса.

А потім, час пройшов...Пішов десь із роками...
А звабливі вуста вже не такі...
на них багато фарби, мабуть, не тої гамми...
Тому що, очі теж якісь «слизькі».

Вік знов летить, у піжмурки все грає.
І хочу, я сказать Вам - виграє...
І тіло вже не те, і часу вже не має
У дзеркальце всміхнутися своє.

Ідут роки... куди? Може спитати???
Агов!!! Не хочуть слухати мене...
Я їм всміхаюсь ... та зморшки винуваті.
Так сильно обіймають все лице...

Люблю пухнатий спокій
З довгою бородою,
Люблю екстаз двобою,
Що роздирає, поки

Скаче по нервах галас
Масового психозу,
Гнів - у руках загроза
Рветься назовні зараз.

Позачиняйте вікна,
Поки приймаю тишу,
Поки всі білі миші
В чорній крові не зникли.

Не заважайте спати,
Не вимикайте світло,
Хай всі побачать мітли,
Навчені не літати.

Дайте мені снодійне
Або легкий наркотик,
Те, що я буду проти
Не зупинить - постій-но.

Та геть розмови про це!
Я розмалюю стелю
Кольорами пастелі
Чи простим олівцем.

Ти вибачай, але тут все моє...
І не кажи, будь-ласка, що я жадна!
Зберу у руки все життя своє,
Повір, що навіть, тінь піде за мною владно!

Піду далеко, мабуть, десь на Схід...
Просто, люблю дивитися на Сонце...
Тобі!? Тобі назавжди я закрию вхід!!!
Не стій у мене більше під віконцем!

Чому стоїш? Чом дивишся ти так???
Тікай у іншу сторону, благаю!!!

Пробач мене, пробач мене.. прощай...
Пробач, за те що я тебе кохаю...

_____________________________

Ти вибачай за сльози і за сміх,
Ти вибачай за гордість і за сором
Пробач за страх, за радість і за гріх
Пробач, що в серці залишивсь лиш порох...

Хто не дійшов, той впав униз,
і кості тих давно уже зогнили,
і канули у вічність, кості тих
хто не зумів, і хто не зміг,
на те можливо і були причини.
Можливо, що так доля повелась,
можливо, що роки були важкими,
можливо біль, можливо совість, страх,
можливо брак можливостей їх вбили.
Це шлях самотніх, вдвох тут не пройти,
занадто вже вузька стежина,
тож кожен має вибір – йти, а чи не йти,
коли ж іти, то тільки так, щоби дійти
аж до вершини.

Ось тільки подумала: як мені важко буває,
І раптом – дивлюся як жінка іде без ноги,
У зморшках лиця похилившися доля кульгає,
А очі пожовкли від тиску гнилої біди.

І я зледеніла, й ще довго і довго дивилась
Услід цій бабусі, що вже пережила буття...
І раптом – стомилась, я раптом від себе стомилась –
Бо я не ціную своє безтурботне життя.

Тобі вже трохи за сорок,
Руки золотаві в дрібному полиску сонця
Скидаються на втаємничених, в змові.
Твій смак – то є добрий коньяк,
Що настоювався десятиліття у дубовім
Полоні, у бочці із вічності.
Щоб пізнати відчуття аперитиву –
Варто лише просунути злегка язичок
До склянки, пригнувши її так,
Щоб рідина не пролилась між груди
І носом втягнути п’янкий випар,
Що густою плівкою покриває бажання.

А мені - лише трохи проминуло часу
Від дня виходу на шпацер до світу.
Лякливо-сполохані очі вигукують:
Бажайте мене всі, розривайте поглядами –
Але не торкайте.
Бо я ніби цитрина прицукрена,
Надкушено ляжу на блюдечко,
Як добрий сигарний дим,
Розчинюся з дубовим напоєм.
19.06.07

Я хочу бути Сонцем -
Щоб теплом тебе обійняти...
Я хочу бути Вітром -
Пил минулого з тебе зняти...

Я хочу бути Птахом -
Щоб з тобою поруч кружляти...
Та не хочу бути Прахом --
Під твоїми ногами лежати...

Кажеш серця не треба слухати?,
Не пускати любов у душу?
Ой, як хочу до тебе достукатись...
А ось бачиш -- писати мушу...:))

Мій гарячий полковнику – щит нагород і медалей,
ти достойно прожив ці сто років земної краси.
Віють спогадом стіни і німо всміхаються кралі
із пожовклих світлин через подвигу твого часи.

Не під силу тобі цей прихід змолоділих формацій,
зовсім інше життя без вогню, канонад, блокпостів -
залишився самотній без роду, без племені й нації
тільки вперто чекаєш нізвідки порожніх листів.

Мабуть, важко збагнути, що світ цей, відкритий для тебе,
породив лиш один вибір – в Лету, чи мертво жити,
Що для когось твій подвиг - яскравий салют зрідка в небо
і дешевий букет раз на рік під гранітні плити.

Що не буде ні залпів, ні зброї… і пам’ять притише
смерть усіх сподівань, втрату віри, надії, друга…
Ні, полковнику любий, ніхто вже тобі не напише!
Тож попереду ще таких самих сто років туги.

Знов весна. Тільки та, що не радує,
Відкликається болем глухим.
Кожен ранок про тебе нагадує
Свіжим вітром - приємним, легким.

Ти далеко. Це те, що не зміниться.
Розмовляю з тобою вві сні.
Бо з тобою творилось і мріялось,
Оживали бажання й пісні.

Без натхнення, у сутінках, сумнівах,
Без любові, без світла живу.
Непривітними, сірими буднями
Зустрічаю самотню весну

Коли усе дратує, все набридло,
Коли навколо все таке складне -
Ти мариш від безсоння і безсилля.
В цей час тобі лишається одне:

Дивитися, як знову сходить сонце,
Згорає небо у вогнях.
Забути біль, відкрити знову очі
Шукати свій нелегкий шлях.

День змінить все, він вилікує душу,
Наповнить змістом все твоє життя.
Повіриш в мрії, і згадаєш друзів.
В минуле вже не буде вороття.

Дивися, як народжується сонце,
Згорає небо у вогнях.
Стань сильним і відкрий для світла очі -
І ти знайдеш єдиний вірний шлях.

Випромінюють енергію усі –
погану, добру, чорну, білу…
Вона живе й біжить по тілу,
її відчути можуть ті,
хто вміє відірватись врешті
від повсякденних різних справ,
згадати все, що колись знав
про світ і про його енергію...

Колись були ми дітьми
і знали значно більше,
і все було світліше,
бо вміли ми радіти.

Тепер усе інакше.
Ми вміємо сміятись,
але наш сміх назавше
невинні втратив барви.

Іди – ти просто мене не вартий,
будь ласка – я відпускаю тебе,
іди далі сам і назустріч коханню,
можливо, тебе твоя доля знайде.

Я буду сама і знов буду вільна,
поранене серце загоїться знов.
Завжди була сильна і зараз я сильна,
колись мене знайде і справжня любов.

Кохав – не кохав, - не буду питати.
Що любиш казав, та більше за всіх
любив ти себе і не варт сперечатись –
серця егоїстів, як камінь, черстві.

Ти не той, тільки хочеш ним бути,
ти не той, хто потрібен мені
знаю, важко це все осягнути,
та я певна – повіриш, чи ні.

І не знаю, чи варто чекати
докорінних ще змін не було,
але вмію любов цінувати
ту, що серце твоє віддало.

Так, я вмію любити людину,
але розум говорить «не смій»,
щоб уникнути тої хвилини,
коли мені скажеш «не твій».

Ти не мій, тільки бути ним хочеш,
інший ходить ще десь по землі…
Ти люби його – серце шепоче,
але розум сказав твердо «ні».

Когда реальность вдруг утратит смысл
и очевидное покажется абсурдом,
когда в сознание ворвертся мысль
о том, что это только сон - не жизнь
(и отзвучит встревоженным аккордом), -
я снова ухвачусь за тонкий прутик,
за цепочку, что логикой зовется,
захлопну двери, не услышу стука,
в надежде, что она не оборвется.

Можливо я вже не такий, як був колись.
Можливо світ колись був не такий, як зараз.
Можливо зорі – це не тільки лиш зірки.
Можливо небо – лише купол що над нами.
Можливо сонце – це всього лишень ліхтар.
Можливо щастя – те чого немає.
Можливо, що не задля нас,
цей світ був створений колись, не знаю.
Можливо люди, так насправді й не живуть.
Можливо, що насправді, й не вмирають.
Можливо сон – це явність, явність – сон,
чому ж, тоді, у мене снів немає.
Можливо місто – то великий цирк,
в якому клоунада процвітає.
Можливо вся наша планета – божевільний дім,
чому ж у ньому лікарів немає.
Можливо, що Господь створив цей світ
як насмішку, як жарт, собі на втіху.
Можливо, що можливе й не таке.
Можливих відповідей ми маємо без ліку.
*
Можливо на ранок залишиться
тільки лиш тінь і попіл,
можливо до ранку дотягне
лиш думка без слів.
Одна одинока, пуста і самотня
як ніч чи як сльози,
як я уночі без світла, без сліз,
без жалю і без снів.
І знов повертаюся я до речей,
що можливі
у світі, в якому існую (живу?)
я щодня.
Бажання нестримне зробити
щось дуже важливе,
і славу здобути, а може
й безслав’я, хто зна.

Ти "прощай" сказав мені,
Й загубився день в імлі,
Кликнув журавель журливо,
Та зайшлася плачем злива...
Ти "прощай" сказав мені,
І відтоді у огні
Моє серденько згорає -
Сум його безжально крає.
Те гірке твоє "прощай"
Спопелило навіть рай,
Душу в пекло поселило,
Й сплячих демонів збудило.
Але пекло я покину,
Ти не думай, я - не згину,
Трунок не доп'ю гримучий,
Й віднайду Едем квітучий!

покошланий ранок
розірване навпіл мовчання
твій погляд крізь мене
ти будеш каву чи чай
нічне божевілля
було лише намаганням
на мить пригубити
давно вже покинутий рай

але ми чужi
я йду зачиниш за мною
і вислизну з дому
і сяду у сонний трамвай
холодна байдужість
на серце впаде пеленою
і в гаморі міста
розчиниться тихе прощай

Люблю загадки на які знаю відповіді…
Смуток навшпиньки підійшов ззаду
і затулив долонями очі:
- Вгадай хто?
- Це знову Ти…
- А звідки ти дізналась?
- Знайомі парфуми…
- ?!
- Як завжди… Мої…

то був Ступка старий доброокий
підійшла до нього сказала
відправив вчитися
зібрала документи довідки копії черги заяви
за один останній день шансу - в Франка на акторський
монолог поезія проза танець етюд готувала костюми
Федоришина переодглядини у "Воскресінні"
вподобав собі мене трагічно "Лілеєю"
одягнулася хлопцем і провалилась на вступі

щастило в коледжі квитки по дві гривні
квитки в Заньковецьку
то була пані Марія мила чутлива
на один квиток за дві гривні ішли вчотирьох
дивилась вистави плакала
хотіла акторкою а не вчителькою
щоб грати чоловічі ролі

ще з дитинства мені дуже щастило на то "високе"
на ТАКЕ високе
перше зближення з мистецтвом явилось мені мистецьким кітчем
то був Костирко славний художній
виставка в спортзалі маломістечкової школи
картини висіли прикручені дротом до шведських драбинок
вздовж обшарпаних стін спортзалу
ніби-дитиною-мальовані люди на брудних щаблях драбин

події останніх місяців ..навіть років доводили
ілюзії справджувалися
..все що виникало в уяві виникало й на яву
боялась чогось боятися ..знала що страхи самопритягуються
хотіла бути почутою навіть якщо й використаною
впевнено крокувала до людей прирікаючи себе на самотність
була нестримною в своїх "пориваннях до високого"

байка

Бобер, Бабак і пан Борсук,
не для забави, а для діла,
залізли на високий сук,
і вже давненько там сиділи.

Їх діло поважав лісок,
бо добру й славну справу мали, -
пісні складали для пташок,
спів соловейків підправляли.

Про давню єдність Бо-Ба-Бо

вони все марили у мріях -
тягли старих пісень або
кохались в лісових повіях.

Рівняли всіх на власний смак:
все вище ставили вульгарних,
провадячи ґламур отак, -
огидне правили за гарне,

старе давали як нове,
хто геть цнотливий - виганяли,
хотіли ж бо à la Kurvaie,
пісні пташки щоб їм співали.

В курвівстві більш Борсук приспів,
бо хвацько з мемуар-фантазій,
розпусних він пісень наплів,
і мав до всяких їх оказій.

Навчив Зозулю й Горобця
як до пісень цих рвати гланди,
й мав нагороду від лісця
за розвиток юрких талантів.

Бабак частіш сидів в норі,
не пхавсь до піснярів горластих, -
він сам талант, - душа вгорі,
пісні в душі, в піснях - контрасти,

То не для нього шум лісів, -
він розумів лиш пісню квітів.
І хто б і скільки б не просив,
він не для них. Один на світі

із власним Богом у душі.
Він сам є Бог.. Він вище неба,
він не побачить - не проси,
Йому крім себе птиць не треба.

Бобер, що з них найрозумніш,
зродив для лісу Бобренятко,
пані Боброву вставив між
рядків пісень, й червону цятку

лишив по собі в далині,
що розпливалася містично.
Хор розливав його пісні,
і до ладу, і хаотично:

співали Сойка й Повзунок,
і Соловей курвівські трелі
горласто ширив над лісок, -
їх чули в полі, й поза скелі…

Старіли стиха з плином днів
Бобер, Борсук, Бабак… Швидкоруч
ще лебединії пісні,
складали. Ще тримали поруч

слухняних птиць що вдвох чи втрьох
ще ними навчені співати.
На тих гілках зростав вже мох,
де мали звич вони сідати.

А купка юних пташенят
сиділа на сусіднім гіллі
співали про думки малят,
про жовторотиків весілля;

складали власне - про думки,
про душу, про сердець каміння,
в піснях не мали слів гидких,
і творче шліфували вміння.

І зроджували ті пісні
у слухача не хіть тілесну,
а перші почуття весни,
і зліт душі допіднебесний.

- - -

нехай ж не гине молодий
талант в погоні за сарказмом,
й за старцем, що glamoure старий
він ширить нетривким міазмом.

гірке відчуття безповоротності подій
воно виникає вже потім
з нестерпним присмаком жалю
з неймовірною злістю на себе
з запевнянням себе що більш такого не повториться
з надією на себе на свій досвід

що наступного разу це не повториться
ти не залишишся осторонь
але приходить трохи інший випадок
з`являється котрий несподівано
у незручний час
і тоді знову душа вибухає жалем
за нескоєним

бабуся
старенька бабусечка інтеліґентного виду
низенька тремтяча
мабуть колишня вчителька чи й професорка
вона повільно
трусячись усім тілом і ледь переставляючи ноги
крок за неслухняним старечим кроком
вступала по сходинках у маршрутку

врешті зайшла
всі терплять водій нервує

- у мене посвідчення - промовила
маршрутка неповна
ніхто не стоїть

- у мене вже є з посвідченнями - вибухає хамством водій
- то що, мені виходити - непевним чуть гордим голосом
- так, виходьте

бабуся стиха повертається
тремтячим повільним кроком
суне від водія в бік дверей
крок за кроком неслухняними ногами намацує сходинки
всі терплять водій нервує

врешті маршрутка їде далі

о Господи!
чому ж я така юна і така невпевнена в собі дура
чому я мовчки не підійшла до водія
не всунула йому в хамську пельку ту гривню
цю одну кляту гривню
ту єдину гривню за проїзд
чому я не взяла
ту стареньку інтеліґентку по-під руку
і не посадила на своє місце
чому-у-у-у-у?!

Боже, як гірко

можна самовиправдовуватись
казати собі що бабуся горда й образилася б
ні вона б не образилась
якби я зробила це з гідністю
але ж тої гідності в мені, курва, як кіт наплакав!