Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмерття є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.

Вони ішли розпеченим камінням,
і, не помітивши, згубили компас,
один сказав, що в них скінчилось зілля.
І час їх зрадив. Це був сивий Орвас.
А другий — Райнос, молодий, веселий,
Ішов, хоч і не бачив сонця в хмарах,
його рука, м’язиста і дебела,
тепер ціпок тримала, щоб примари
їх не спинили на шляху великім
(бо ліс такий, що й не пізнати повно,
в його блискучій величі безликій
колись юнак згубив міцну підкову.
І не знайшовши, втік, змінивши ім’я.
Підкова ж досі зберігає цноту,
на тій підкові проростає сім’я
Святого Духа з лісової ноти).
А третій — Мор, середній, вайлуватий,
ішов спокійно, тільки все хилився
кудись упасти, він любив гербату
зі м’яти и кмину, а тепер от зжився,
в похмурій думці, що уже ніколи
вони не вийдуть з лісу на дорогу,
вони згубили образ виднокола,
вони ввібрали бруд доріг, тривогу.
І їм ніколи час не перекриє
в минулу вічність оберемок завтра,
вони ішли, у піні, наче в милі.
Було спекотно. (Розпливався растр).
Не сутеніло там і не ясніло,
усе невпинно рушило в безодню.
Одного дня вони знайшли кадило,
а поряд тіло, у воді, без одягу.
Самотнє тіло, що в руці стискало
німотний хрестик, чорний, звироднілий.
Не зупинились. Часу було мало.
Та й той утік від них, оскаженілий.
На другий день до них прибігла видра,
І щось хотіла мовити, небога.
Її ж не чули, бо знайшли клепсидру,
але розбили…
Вбили однорога,
який мовчав, не маючи образи
на світ німий, який хилився в прірву
і все чекав, що прийде до оази,
і все ішов, заривши в землю віру.
На третій день, коли гроза гриміла,
знайшли рюкзак, в якім була підкова.
Її лишили, і пішли без діла,
вони і досі йдуть, ідуть ізнову.
Але вони не знають, що у лісі
серед безмежжя тромпів і стежинок,
уже нема тієї — що до міста,
в якому Бог живе в садах жоржинок.

Я спою тебе снова о небе,
О пустых поездах и дороге,
О гранитных висках надежды,
Про гудки в телефонной трубке.

Я спою тебе про перспективы,
Календарный восход на юге,
Про закат, лучезарно тонкий,
Про обьятья любимых улиц.

Я станцую тебе влюбленность,
На глазах твоих я расстаю,
Улыбнусь тебе отраженьем,
Обниму тебя городами.

Нарисую тебе я вечность
Между зыбких штрихов асфальта,
Между бледных локтей аллек,
Под прозрачным шатром июля.

Я спою тебе снова о небе,
О глазах твоих светло-серых,
О плечах твоих нежно-сильных,
Только ты этих слов не
услышишь...

Зачем мне жизнь, коль нет тебя?
Зачем мне знания, коль нет сознания?
Ты видишь мой далекий взгляд.
Я за тобой хочу бежать,
Но глаза мои тебя не видят…
Ты далеко… тебя нет…

Возможно, ты еще на свет не появился…
Возможно, еще не знакомы мы…
Но верю ты будешь в моей жизни
И будем мы до конца мира сего вместе…

Бог зими вправляється в живописі –
Сизий ліс у білому вогні.
Для людей призвиклих це лиш опуси,
А насправді твори надземні.
Ах, як жаль: ніхто за них не дякує.
І тому, закутавшись плащем,
Бог щоразу свій шедевр заляпує
Чорним і безжалісним квачем.
А вночі карається і мучиться,
Думає, зітхає і не спить.
Уявляє дерево над кручею
І на кронах підняту блакить.
Щоб над ранок, вийшовши з обителі,
Знов в цинобру пензель умокнуть
У надії, що прийдуть цінителі
І за диво душу віддадуть.

Щось таке підкотиться до горла,
Що стаєш дзвінким, як тятива,
І до ранку музика надгорна
Святно обертається в слова.
І душа, посаджена за грати,
Захлинеться сяєвом яси,
Щоб мені від ніжності згорати
До земної Божої краси:
До трави, до сонця у зеніті,
До роси на кінчику стебла,
Щоби ця любов і в позасвітті
Мучила, палила і цвіла…

Повільно сіло сонце, і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина.

Таке безсмертне світло небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима..

Я можу дуже просто пояснити
У чому полягає сенс буття:
Потрібно лише так життя любити,
Щоб до смаку був сам процес життя!

Любити ранки – світлі і похмурі –
Любити дні – з дощем і без дощу,
Вареники любити й хачапурі,
Радіти марципанам і борщу!

Кохати жінку – ніжно і надійно
Та бачити красу її завжди,
І жінка буде гарною постійно,
Як та калина біля чистої води!

Я можу дуже просто пояснити,
У чому полягає сенс буття…
Дрібничка залишилася: зуміти
Самому втілити ці принципи в життя!

…а сивий секундант іде в готель,
Де ми на коцах божевільно скачемо…
Що, прошу пана? Ах, дуель? Дуель!
Холодна зброя? Фі! Давай гарячої!

Піф-паф! – до рук пістолі-кулемети!
І гра, немов дитяча карусель,
Ще крутиться…Забудь про тет-а-тети -
До зброї, золотенький мій! Дуель!

Ей, підтягни штани! Не личить пану
У «нєгліжах» приймати чесний бій!
Ти ж – монамур! Нащадок Дон Гуана!
Ти ж Казанови родич! Ти ж бабій!

Будь гордий того, піонер еротик!
Співай менадам і роби дітей,
Ні, я не проти. Не жартую, що ти!
Хай людство зрозуміє – ти не гей :)))

Як це правильно любий що ти грієшся в моєму серці
Простягаєш до ватри натруджений роками біль
Це нічого коханий що години з тобою на герці
Це нічого коханий що облесливий час водевіль
Як це правильно милий що ми двоє на світу постелі
Відчуваємо зорі відчуваємо небо в очах
Це нічого коханий що ми дивимось знову на стелі
Я на свою ти свою я в кар’єру ти в шлюб і ми в страх
Як це правильно любий що душею сприймаємо вітер
Що голублять дощі наші знову злелечені сни
Це нічого коханий що не маємо де ми подітись
Це нічого коханий що окремо діждемо весни

Хай ніч оця затулить очі,
Прикриє наготу думок.
Хай вітер неба недохоче,
Щоб був зіркам бажань урок…
А ти росою на світанні
Обмий цілунки навісні,
І трошки пізні, трошки ранні
Вгамуй тривоги сі земні…
Недогляди наївну щирість,
Та долюби кожніську лють,
Щоб тіло пахло медом й миром,
А серце стало вкаламуть…
І хай туман за все пробачить:
За сі невидимі світи,
За руки, що жаркі й незрячі,
Котрі ще прагнуть сніг знайти
На моїм тілі. Твоїм тілі.
І розтопити, наче віск.
І може трохи ще не вміло,
Та докохатись достобіс’!
І краплями ту ніч розпити,
І зап’яніти від долонь…
…Чи треба ще щось говорити,
Коли сей вірш – то наш вогонь?..

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
на воску
на вогні
на квітах польових
і серце защемить,
як запалають зорі
і хочеться молитися на них

О! дивне почуття –
розгнуздане і дике
навіщо я тобі
питав себе не раз
любові дивний світ
як бог багатоликий
серпанком чи дощем
спускається до нас

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як.

Те дивне почуття
падіння й воскресіння
єднання двох сердець
на білому хресті
де вперше за життя
стояти на колінах
солодше ніж над хмарами летіть.

І покриває слід
сухе пожовкле листя
іду не обертаючись назад
хоч ми були удвох але не відбулися
для спогадів залишим листопад

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як...

o Послухати цю композицію! (1.5 Мбт)

Грають архангельські труби
і папороті цвітуть.
Апостол із профілем Дзюби глаголить,
а тлуму не чуть.

«Здається, він правду каже..»
«А де ж він раніше був?»
Свистить у повітрі камінь,
бо не зрозуміло рабу,

як житиме, знаючи правду...
Помчав фарисей-патріот
з доносом в найближчу управу:
бунтує апостол народ!

Спітніла, у вічному страсі,
юрма, як завжди, - лайно,
і це не в біблійному часі,
а втім, чи не все одно?

Нащо ти Вітчизні, пророче?
Дарма пропадеш, дарма...
Він дивиться людям ув очі.
Гримить єрихонська сурма...

Бо так зійшлося, що коли розтанув сніг,
І серце теж зігрілося, на сміх
Відповіло, зажевріло як промінь,
І десь посеред ліній телефонних
Заплутався один малий дзвінок;
Тривожитися – пізно, я за крок
До чогось первісного. Скільки їх ще буде?
Отих невпізнаних героїв. Гріє груди
Маленьке сонце – генератор почуттів.
Я думаю: якби ти захотів...
Але радію пошепки із того,
Що ця прелюдія триватиме ще довго...
:::
Щось в очах засяє і вмить я осягаю –
Я син Гагаріна...(ВВ)
:::
Догори ногами – горизонти в руки;
Смикаєш, як віжки, виноградний вус.
Догори ногами – так простіше буде
Покидати землю, завбільшки з гарбуз.

Серед зір далеких загубитись легко –
Вистигає скоро міжпланетний слід...
За тобою в небо полетять лелеки –
Трісне під дзьобами атмосферний лід.

Та годі вже оплакувать
Любові не було
Загавкали собаки
Видіння відійшло

* * *
Ось і вся моя сім'я
Тільки свічечка і я
Є кому іще світити
В цьому православнім світі

* * *
Все колись має статись
Щоб себе осягти
Треба в небо піднятись
Треба з неба зійти

Не шукайте мене між безсмертними.
До безславних теж не належу.
Надто горді ми, надто уперті ми,
нам давно переорано межу
між досяжним і нездійсненним.
Хто це виміряє достеменно?
Хто це знає настільки певно,
щоб упасти на груди часові
не випрохувально, не ласо,
а закохано, а замріяно!
Видно, так вже нам заподіяно,
заповідано, напророчено —
не шукати долі урочої,
а тягти, тягти свого плуга,
залишаючи зоряну смугу.

Виною все - коротка пам'ять
минуле стерла поміж нами
від спогадів чорніє срібний вік
дзвінкам моїм тепер не рада
відповідаєш безпорадно
або говориш... поруч чоловік

А ти молився
на неї ти молився
казав що зрада обійде твій дім
ти помилився знову помилився
вона живе з суперником твоїм
Кохання світ загубленої зірки
хоч у які одежини ряди
бо недаремно на весіллі "гірко"
кричали захмелілим молодим...

Дивлюсь в вікно на місто сонне -
Його прогрес не оминув,
А дух мій знову у бездонне
Море минулого пірнув.
Так ностальгія душу в'яже,
Що іноді хоч вовком вий,
Але ніхто мені не скаже
Звідкіль узявся сум такий.
Чому так хочеться взлетіти
В сідло, й пришпорити коня,
За вітром навздогін спішити,
Крізь барви танучого дня.
Поринути у вир шалений
Із небезпеки і пригод,
Відчути - ти не полонений,
Нема для тебе перешкод,
Тебе не зрадить шпага вірна,
Любов у мандрах вбереже,
Й, раптом, Фортуна непокірна
Обере своїм протеже.
Але коли душі досягне
Той запал й серце спалахне,
Одразу дійсність назад тягне -
Надвоє бідолашну рве.
От дух притулку й не знаходить -
Між дійсністю й минулим бродить.

Ясна ніч – це мій день.
В ній я розквітаю,
Піднімаюся й у небо,
Наче птах, злітаю.

І лечу на крилах вітру,
Від турбот звільнившись.
І зірки, неначе квіти,
У волосся вплівши.

По Чумацькому шляху
Поглядом блукаю.
Свою зіроньку одну
Там я відшукаю.

Дихаю на повні груди
Повітрям з кришталю
І зникають у нікуди
Всі тривоги й жалі.

Якб ти був небом,
Я б хмаркою стала.,
Я б із тобою завжди літала.
Якби ти став вітром,
Тополею б була,
Твою ніжність і ласку повік не забула.
А якщо ти грім,-
Я – блискавка твоя,
Бо ми нерозлучні з тобою.

Я більше не плачу. У мене апатія.
У тебе дружина, у мене – вірші
Це не божевілля, якась псевдо стадія
Моїх особистих мурованих стін.
У мене цитрина, у мене цигарка,
Колега квадратний на вечір, в стіні
Це мій телевізор, - самотність квадратна,
А може в квадраті, у кубі, в житті…
Я більше не плачу, але й не сміюся
Цей псевдо вишкір з обличчя зійшов
Я его-віршам на папері молюся,
І рим не шукаю до слова «любов».
Дзвінки телефонні, стукіт у двері
Мені, що до того? Залиште, ідіть…
Мій погляд видлубує дірочку в стелі -
Це мій особистий, надуманий світ.
За стінами люди, щасливі, веселі
В людей, мабуть діти, родина, сім’я
А у мене вірші і багато паперу
В який загортаю безглузде життя.
Загортаю і спалюю. Але не плачу.
Не жаліюсь нікому, не прошу нічого.
Я сама щаслива, копійками здачу
Дали у тролейбусі, що їхав до Бога.

завтра княгинею Ольгою бути
спалити місто
голубами
шмагати пекучим прутом
усіх
кого назву ворогами

кидаю погляд
як ворону
туди де вчора
ще були твої сліди
я вся
наче ропа
солона
з замоченими клаптями
біди

заплітаю прокльони
в молитву
аж кров у венах
зривається з ритму

помста з’їдає мене
як виразка
тепер я сильна і надто бездомна
мені з тебе
ніколи не вирости
душа ще не мертва
але вже непритомна

Любов не шукають, як цвіт папороті,
У ніч на рік єдину.
Її знайти у лісі годі
Навіть у білу днину.

Любов не дарують, як коштовну прикрасу
Чи букет чарівних квітів.
Її діаманти не меркнуть від часу,
Не в’януть повік її квіти.

Любов не міняють і не продають.
Легше душу продати у пекло.
Її зберігають, плекають і тчуть,
Мереживом сонця і неба.

На стіл самогон, огірочки і сало!
Це ж радісні поминки, браття, тепер.
Бо вже ОБС (Одна Баба Сказала)
Усім роздзвонило, що Кучми не стало:
У клініці - точно, німецькій! - помер.

Ви чули слова його «прес-секретутки»:
Живе, ще й підписує щось там? Ню-ню!
Якщо нам приємна і радісна чутка,
Ми їй, а не владі повіримо хутко,
Бо звикли, що влада нам каже брехню.

А Кучмина смерть - це підстава радіти
Для тих, хто існує в жахливій нужді
В той час, як не знають, де гроші подіти,
Високі чини, олігархи й бандити,
Які нажились на народній біді.

Вмер «їх» Президент - так і треба! Крім того,
Багато хто вірить у казку просту:
Коли оберуть Президента нового,
Це прийде месія, нам посланий Богом,
І ціни впадуть, а зарплати зростуть.

Але - що за туга, безмежна, як море,
Отим багатьом затопила серця,
Коли повернувся живим Кучма скоро!
Напийтесь же знову, та ниньки вже з горя:
Ненависний ворог уникнув кінця!

І все ж конкурентам на руку, панове,
Цей розіграш чорний, цей дикий «прикол».
Раз кажуть таке - значить, Він нездоровий.
А отже - який третій термін, про що ви!
Хай Кучма вакантним лишає престол!

При цьому нітрохи, мабуть, не цікавить
Наближених до претендента на трон,
Що хай навіть ворог їм лідер держави, -
А гріх хоронити живого, їй-право.
Зробили - порушили Божий Закон.

Це знов за своє антикучмівські сили,
Традиціям вірні «месії» синки?
Три роки тому що, поганці, творили -
Прилюдно опудало Кучми палили
І клали йому поховальні вінки.

В оточенні Ющенка нині ці люди...
А хто ж дає кошти «месії» жерцям,
Щоб віру у нього поширити всюди?
А він відробляти ці гроші як буде -
Служитиме нам чи своїм хазяям?

Чи думав про це ти, шановний читачу?
Я ось як гадаю - скажу без табу:
Його обіцянки нічого не значать -
Вдає він любов до народу гарячу,
А бачить всіх нас там, де й Кучму, - в гробу.

Втім, версія є імовірною досить,
Що «качку» придумав не Ющенків штаб.
А - хто в нас чутки і як швидко розносить,
Дізнатись кортить, зарубати на носі...
Не знаю, кому і яка в них мета.

Що варто додати? Нема чого крити:
БайдУже, хто біля керма взагалі -
Нас дурять, дурили і будуть дурити.
Й різниці нема, скільки Кучмі ще жити -
Чи рік, чи два роки, а хоч до ста літ.

Січень 2004

_______
*Приводом для написання цього твору
була реальна "газетна качка"
про смерть тодішнього Президента України,
розтиражована чотири роки тому
безліччю вітчизняних ЗМІ
(час появи вірша на світ зазначено).

Торбинка в кишені дзвенить,
Як мелодія срібних…
Шумить
Голос Юди
Та каже,
Що більше не буде бідних…

Розбестився плачем монет
У теорію зради…
Корсет
Вже не втримає
Їх та мене
В амброзіях влади…

Двадцять дев’ять,
Як вето, віддам
До себе подібним…
Ґвалтівникам
Десять досить:
Незайманих
Куплять дітей,
Щоб втілити в життя
Ряд бездушних ідей…
Хай сочиться і лімфа,
І кров із дірок?
Хай сміються мімічно вони
Лакмусом єхидним!

П’ять аргентум повіям
У дар, сім – злочинцям…
Товар? Їхні душі
Для мене – товар!
Решту – в борг
Фарисейським щурам…
Хай трамбуються
Ними по вінця!

За тридцяту придбаю
Канат
Для нерівного бою…
Стигмат
На собі не побачу…
Невагомістю шиї
Тріщатиме
Гак наді мною…
Бо ж ми – лЮДИ…

Смак вишневого кальяну
повномісячної ночі
тьмяне світло швидко тане
розімліло напівп’яно
тіло строчить миті сточні

Хтось з’являється щовечір
і запрошує на каву
у спідниці мов пливе чи
проліта кудись До речі
знає що іде вистава

Місяць щирий до нестями
множиться і плодить зорі
і таємними місцями
щоби світ його затямив
відображення просторі

у калюжах залишає

У розсіяному димі
неможливо заховатись
одягались молодими
гримувались щогодини
в рукави напхавши вати

Сиґарети – ніби сходи
винні чарки – то поруччя
що ведуть до кола згоди
де пов’язані всі зроду
із усім скороминучим

Дим усюди Надаремне
накликати свіжий вітер
Кава випита і ревне
намагання встати меркне
перед димним заповітом

„треба жити так щоб вмерти”

Ти не зникай, будь ласка, не зникай,
Міражний спів осіннього кохання,
У гомоні життя не заблукай,
Можливо, ця мелодія – остання...

Можливо, це останні теплі дні –
Вже ранки прохолодні і росисті,
Вже горобини світяться вогні
У переважно жовтому намисті...

Ти подивись, як золотіє ліс
На цьому святі зрілої природи!
Можливо, це останній бенефіс
Моєї сили і твоєї вроди...

я слухаю твій голос
мене він огортає
як дим марихуани
як сон досвітанковий
як море в час вечірній
як павутинка в жовтні
як сніг під ліхтарями
як ковдра з леопарда

я слухаю твій голос
який щораз пірнає
в пастельні барви суму
в туманність Андромеди
у поле рум’янкове
у постіль полудневу
у весни безтурботні
у спогади про вічне

я слухаю твій голос
це все що зараз маю
це Всесвіт і піщинка
це мудрість і безглуздя
це реквієм і вíват
амброзія й отрута
це зречення й кохання
це ти і я в одному

я слухаю твій голос
мене він спонукає
вчинити амнезію
пришити собі крила
допити келих неба
і з’їсти власне серце
та дроти телефонні
стальними ланцюгами
скували мої рухи
я слухаю твій голос

Як у першому класі –
Чорнильні карлючки.
Як у першому класі –
Обгризені ручки.
Як у першому класі –
Чотири плюс вісім,
І записки від Васі,
І Леніни лисі.
І заплаканий розум
Ніяк не сприймає
Те, що Діда Мороза
Насправді немає.
І ти ба – не змінилось
Нічого відтоді:
Дід-Морозами снились
Кирило й Мефодій,
Посилаю в конвертах
Чорнильні карлючки,
По-дитячому вперто
Покусую ручки.
І чотири плюс вісім –
Щоб хліба купити.
Навіть байкери лисі –
Це ж Леніна діти!
Як у першому класі –
Записок доволі.
А записка від Васі
Дісталася Олі…

Ти не з’явився тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти не з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти не з’явився тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти не з’явився тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти з’явився не тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти з’явився не тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти з’явився тоді, коли…
Ти з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен не ти.
Ти з’явився тоді, коли ти найбільше був потрібен не мені.
Ти з’явився тоді, коли ти був мені найбільш непотрібен.

Чи все у цій вправі правильно з точки зору граматики?
Чи все у цій вправі правильно з точки зору життя?

А я сама собі наворожила,
Що так невчасно я тебе зустріну –
Як фінський ніж у мокру голу спину,
Коли на ній ще візерунки з мила.

І вже тоді мені було відомо,
Що ти від мене не захочеш плати,
Що ти прийшов, аби усе сказати,
І щоб забрати з батьківського дому.

Розшифрувала всі можливі коди,
Та ще й донині голову ламаю:
Якщо я й справді все так добре знаю,
Чому ж у нас нічого не виходить?...

не варто було
в очі дивитись тобі
але запізно...
що ти казав про рази?
збились з рахунку давно...

читай по губах
розмотуй клубочки думок
як не можеш вже чути
дзвінків телефонних
на розі уяви і яви…
за місячним світлом
рушають у вирій беззірний
блідою юрбою
твої тимчасові герої…
в цих натяках зимних
застигли всі сльози безглузді
і знаки пророчі
підкажуть дорогу крізь дюни
де грають на дзвонах,
вібрують смарагдом цілющим
у мантрі священного Сонця
на струнах прийдешніх містерій……

Ну, припустимо, хочу:)
Ну щось там колись там хочу…
Та не твоїх кальсонів, канцон і дурних менад…
Ніч стікає губами – гарячий, як гріх, шоколад,
Коломбіно-цукерка, я знову тобі морочу

Мізки, серце і все, що лишилося в тебе, любий…
Кошенятком ласкавим приляж і скажи «Мур-мур»,
Мій смішний Казанова, мій ласий до втіх трубадур,
Що за ніч перемацав жіночу частину клюбу,

Хойті-хойті сюди, в тебе, певно, болить голівка,
Я тебе погойдаю на руцях, наллю розсіл,
Мій Жуане-Іване, надія найближчих сіл,
Твоє кредо довічне: «Менади, любов, горілка».


Ти втомився, я знаю. Та хочеш чайок з лимоном,
Бо похмілля – гребуче. Бо тіло болить і ниє…
Роздягайся, коханий. Я коцом тебе накрию.
Спи спокійно до ранку – і ніч золотим полоном

Заколише-задурить, і ти переспиш до ранку,
І пригоди покличуть, і сурма в штанах заграє…
Залишитися хочеш? Ні, любий, дурних немає.
Забирайся, тебе вже чекає нова коханка.

Не проси мене: «Люби!»
Я любити не навчилась…
У моєї доброти
Вверх бере наївна щирість.
Не кажи мені: «Пора» -
Це звучить, немов покора…
Не примушуй – не раба,
Не шуканням грошей хвора.
Не печаль бурхливу кров.
Бережи останнє слово,
В нього доказ – без основ –
Час поняття тимчасове.
Я – і радість, і печаль,
Ти ж, напевно, з цим змирися.
Не шкодуй, коли не жаль,
І як жаль, то не журися…
Як підеш – звичайно йди.
І назад не оглядайся,
Щоб не було більш біди –
Полюбить не обіцяйся.
Мрій, надійся – все ж мовчи,
Будь і тихим, і шаленим.
Тільки вірити навчись
і чекати ще на мене…
Будь відвертим, як дитя.
Зрозуміти й пояснити
треба вміти це життя.
Треба вміти і любити,
І прощати, й берегти
Кожен дотик, кожне слово…
Треба вміти віднайти
Щастя твоє кольорове…

Люблю тебе в твої сімнадцять,
коли весь світ тобі малий,
коли думок враз кільканадцять,
вже не малий а молодий.

Люблю тебе в твої сімнадцять.
Довіри повен чистий взір,
коли тобі лишень зібраться
і без турбот дістатись зір.

Коли слова твої рішучі,
про почуття і світолад,
коли думки такі жагучі,
від вражень, віршів і балад.

Люблю тебе в твої сімнадцять,
мій ангел щирого пера...

20,01,08

Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях —
      мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!

Дні! який це музей
   Дрібниць!

1926

Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв...
   Хто у сквері під цей газон
   Грунт угноїв?

Певне, мріяв:ось прийде час...
Рости, травко зелена!
   Що ж! Шинелька його якраз
   І на інші рамена.

Тільки ґудзик приший новий,—
Та і мрій собі серед буднів...
   Ви!
   Майбутні!

1926

Можна писати
Про себе
Пальцями по руках
Можна писати
Як небо
Зливою злизує дах

Можна писати
На стелі
Очима водити танки
Також про те,
Як в пустелі
Захлинулись водою піски

Можна за вітром писати
А можна,
щоб вітер в лице
Цим можна займатись
А можна писати про це

Можна писати
Для нього
Звісно, якщо він захоче
Не можна писати такого:
У спину і поза очі.

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб, занімілий в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар
Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі хтось заподіяв лихого,
Я так покарав би − ніхто б і не пискнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би − далеко і довго…

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душу,
І щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні
Хоч скільки дивися – пуста твоя парта,
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
«Алло?» – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?
Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підмикає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце
Сиджу я і вірші про тебе «шифрую»,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!

Невідомий із твого класу

Ти голодний? - налий собі чаю,
Не займай, будь ласка, фіранки.
Ти такий незграбний, мій Каю.
Скільки льоду? Всього півсклянки?

Ти прийшов - і вікна розквітли,
Тільки стало холодно спати;
Попсувала в домі всі мітли,
Щоби вимести сніг із хати.

Пригорнула - губи холонуть:
Поцілую очі сніжинки...
Ти підеш - нестимеш в долонях
Теплі сльoзи слабкої жінки...

Купити подушку, щоб спати в маршрутках
Плавати в дугах світла
Пити вино та заїдати його цибулею
Не поспішати
Водити волоссям по брудній траншеї
Душити бісер на бідних проститутках
Жити завжди у слині бітла
Прокинутись давно. Зостатись у вулику
Без неї
Ходити у тогах сумирним плебеєм
І швидко копати для нього яму
Допоки не втік
Перебігати дорогу перед бабулею
Лікувати сміхом свою діарею
Існувати наступним в черзі
Під мовчанням проходів і протягів
Без відбитку чорнила на тлі пальців
Без головної болі
Без підгузників
На теплій землі
Зостатися зараз тими хто підморгує
І випити смачної риб`ячої юшки
І торкнутися лагідним густим вечором дерев і вороння
Підірвати виробництво йодованої солі
Підірвати сто мілліонів нужників
На теплі землі
Потрошку зігрітись, зігрітись до тепла
Залишитись на зиму

Це не справжнє все! Не стійко зчеплено.
Допоки волоссям на спині залишатися на цьому місці
Та купити подушку, щоб спати в маршрутках
Вкрасти колиску, накрапати в неї своєю кров`ю
Подивитись на печальні, ласкаві небеса
І з любов`ю
Забути своє дзеркало,
А потім на теплій, твердій землі залишитись голубами

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "Я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.

Немає тут звуків.
І тиші немає.
Це місце зоп`яну,
Душа відчуває.

Немає роздорів.
І плачу, і болю.
Немає нікого
Клятущого долю.

Чудове то місце.
Душевна нірвана.
Нічого не чуєш.
Так гоїться рана.

Душевная рана,
Зопалой любові.
Що житиме вічно
У мене у крові.

Колись Ти відчуєш!
Колись і пізнаєш.
Те місце де я є.
І ти, заблукаєш.

Табуретка

Табуретка

Табуретка

Вона здається жовтою

Але це не так

Вона здається дерев’яною

Але це не так

Вона здається новою

Але це не так

Адже насправді…

Насправді вона просто

Пофарбована

Ледь тримаєш в руках залишки
сьогоднішнього дня
Вислизає із пальців сьогодні
втративши останній шанс встояти
падаєш
у завтра
у вчора
в назавжди
кілька секунд вічності минули
останні хвилини зараз
промайнули

майбутнє стукає у двері

Коли неможливо виміряти відстань
Вже ні словами,
ні кроками,
ні залишками порожніх розмов
стає неймовірно холодно…

Не маючи права та змоги
зізнатись
боятись,
мовчати,
сидіти,
ховатись…
Краще тоді не дивуватись,
Що твій останній крок - самотність

Мов неприкаяний той Каїн,
Очей твоїх я уникаю, -
Бо що скажу? Які слова?
Твій погляд душу обпікає
І серце терном обвива.

Я не скажу тобі нічого:
Хай буду грішник перед Богом, -
Стерплю, вгамую серця біль…
Я не скажу тобі нічого…
Та погляд твій – на рани сіль.