Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
     — Тягарем минулі віки
     На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
      Чуло серце тебе вночі,
      Що ж,— нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову —
І не біль, і не гнів, не жертва!
      Воскресінням твоїм живу,
      Земле мертва!

1926

Кого ховають чорні дзеркала:
Пожовклі лиця в облямівках часу?
Незмінними лишаються слова,
Яких чомусь не чуємо ми вчасно.

Нема опор, фундаментів, основ,
Змертвілі рештки й попіл під ногами
Може й чекав хтось, та давно пішов
І лиш слова зостались поміж нами.

Кого ховають чорні дзеркала:
Пожовклі лиця в облямівках часу?
Незмінними лишаються слова,
Яких чомусь не чуємо ми вчасно.

Нема опор, фундаментів, основ,
Змертвілі рештки й попіл під ногами
Може й чекав хтось, та давно пішов
І лиш слова зостались поміж нами.

...Сьогодні зранку у мою самотність
увірвалась багряність осені,
і журавлиний клин
переспівав стукіт мого серця...
Шурхотіння листя перешуміло
тишу моїх кроків...
...І лише дощ падав тихше, ніж мої сльози...
Та хіба буває щось, голосніше відчаю?...
...

Струна колише сотню істин,
перчений полудень, туман,
задума схожа на залізну,
а серце - ринг для тисяч ран.
Я поливаю свій вазон,
і шепчу в квіти: доля - мрії
і вічний погляд в горизонт.
Там вами, а не вас посію.
І чи то я чи мною йдуть,
болять і плачуть, хм...кохають,
вся суть - то чийсь непевний рух.
Лиш серце, видно, не чіпають.
Кому воно шальне здалось?
Там аритмія і розруха.
Блаженний хаос. Зле тепло.
Говорить серце, та не слуха.
Здружилось серце зі струною
та замовчало. Тісно в тілі
було, коли воно пручалось.
А вільно стало вже при штилі.
Але...не обіцяю штиль
ні я, ні той, хто мною ходить.
Струна із істиною - мить,
яка нечасто нами бродить.

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв —
Від Дніпра,
Від Ільменю,
Від нас!
Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись — лягла земля під пар,
Щоб вплести червоні дні і роки
Навіть в твій безглуздий календар!
Після днів натхнення і Бастілій —
Грабувати робітничий Рур!
— Це, щоб морем крові від розстрілів
Фарбувати свій Версаль і Лувр?
Франціє!
Невже ж твоїм рушницям
Розстріляти всі нові віки,
Що міцні такі, немов та криця,
Де селяни і робітники?
І невже, невже тобі не сором,
І невже ніколи не болить,
Що земля уся тобі докором,
Що тобі докором кожна мить!
Азіати?
Дикуни ми?
— Добре!
Ну, а ти, така шляхетна, ти!
Що влягла гарматним димом обрій,
Щоб не зріти братньої мети!
Франціє!
Версалю і Париже!
Ні, не ви зірвете той новий
Календар,
Що схід натхненний пише!
Ні, не ви!
Не ви!
Не ви!

Селянине!
Твоя рука —
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник — полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,
Селянська без спину!

Поруч стануть —
Земля нова!
Світ на інші шляхи натрапив!
— Вже палають нові слова!
— Вже малюють нові мапи!

О мозолі міцних долонь,
Що цілують і серп, і молот!—
Це від ваших стискань вогонь
Навколо!

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі —
О, єдиний!—
Тобі,
Що червоним у серце влучив
Міліонам чужих рабів!

Чуєш?
Сходить в красі безмежній
Твій великий — для всіх — посів!
Ворскла, Альпи, Берлін, мис Дежнів —
Всі!

До землі припади-но вухом —
Чуєш ти?—
Вся земля
Велетенським рухом —
До твоєї мети.

Щурі скрекотять холодними лапками по паркету.
Фужер заснув. Вино виношує свою красу.
Чванливий пан молодий вирішив стати аскетом,
спіймав отрути і хто-зна на скільки заснув.

За вікном проносяться миті, дивляться, а не тривожать.
Телефони колись замовкають і минає щораз бізнес-час.
І все більше людей для нього стають перехожими.
Та чи він коли покине холодний палац...

Серце у пана любові не знало, просто набрид фарс.
Книг не було, телевізор блював рекламу.
Чи носить у собі життя той далекий Марс?
Яка різниця чи Бог той далекий з нами?

Все пішло на відстані, навколо метал і пластик.
Пан не відав духовних концепцій, не потрібних йому радше,
лиш пам'ятав, що в дитинстві все було інакше.
Просто, сліпо, бідно, а чомусь краще.

Тривожно
в долонях б’ється спогад.
Невагомість
і мідні прути.
Небо –
велика клітка
для сонця,
незрима пастка.
Відпущу птаха,
що був колись білим –
полине.
Душу покине
смуток.
А може –
на черепочки,
впавши з-під хмар
на скелі
голубом з глини.

Троянда у руках
Святої Діви
непізнаністю
вабить.
На плече
роса спадає,
незабруднена рукою
приреченого жити
на землі,
околиці
зневаженої Богом
зірки.
У пилі днів,
розірваних
так дрібно,
що ніде впасти
і сухій
пелюстці.

Непевний хід думок
і днів, мов за труною
процесія із чорних хоругв.
Тонкий льодок,
листок у багновинні,
підмерзлому ще з ночі.
І довгий-довгий шлях
аж ген під гору,
де обелісками стоять
тополі, ледь-ледь зачеплені
туманом. І таке важке
прощання в кожному
поклоні,
у згині рук
й плечей під ношею,
яка ціною тліну
купує вічність
для загублених у горі.
Безмовність крику
для покинутих над свіжим
горбком землі і глини.
І камінням глухо
заляжуть грудочки,
землі,
що ритуально
рука опустить вниз
байдуже чи з тремтінням,
аби й від себе
тягаря
додати клаптику
оплаканої плоті.

***
Сидеть, надкусывать ранет, играть надменную девицу
И, слизывая сукровицу, ладонь рассматривать на свет,
Когда в заброшенном саду скрипят ожившие качели
И три мадонны Ботичелли к плетёным стульчикам идут.

Седеть вискам наискосок от поцелуев их едва ли:
Они на смерть не целовали, но и для жизни был не срок.
Так страшен молчаливый суд, как пыль на вековых скрижалях,
Где сказано: оса ужалит. Где сказано: они придут.

Саднит разбитый локоток – не вспомнить,
кто так страстно вспомнил.
Земли сцепившиеся комья – остановившийся поток.
У истлевающих цветов, оставленных сетей паучьих
На пряжу нити брать научат и плату стребуют за то.

Сад квит со мною, я – с тобой. На судьбоносном гобелене
Моя ладонь в твоей белеет и крутится веретено.
И только любый – не любой – целует голые колени,
Запястья и глаза оленьи и затемно уходит, но

Свидетели и палачи, каратели и маркитантки,
Три музы, парки, иностранки, перевиратели причин
Кладут отравленный ранет, который я беру покорно.
Оса садится. И не больно перегорает в небе свет.

Холодне полум'я весни,
Як влите сонце полинами…
І знову чорно-білі сни,
І знову скелі поміж нами.
Ти десь високо. В чужині
Смішного пролетаріату,
Де всі купаються в вині
І всі кохаються “по блату”.
Де всі за щось комусь платять,
Сують відверто і по-дамськи,
І де душа – то звикла блядь –
Щораз оголюється “дам”-сько…
Де всі шукають перемог,
В презирливо-ковбойських вчинках
І для яких – один лиш бог
Це зиски, гроші. Ну, а жінка
це тільки видиво краси –
Для насолоди та видовищ.
А серце… Серце – не єси…
Для них лиш хтивість то є совість.
…Ти десь високо. Я ж бо тут:
Внизу, в весні, у теплих росах.
Та ні, тебе не ждуть
Ще чисті, скошені покоси.
Тебе бояться на землі
Й травинки, скраплені весною,
Бо стопчеш їх. Ну, а мені
Прийдеться буть в собі грозою…

Атласні Берізки Висять,
Грає Ґава Дім Етюдів.
Ємність Жолудя Забуде
Ирій Ігрищ Їжакових
Й Каламутитиме Листя
Між Неношені Окови
Перших Ранку Світлотіней -
Терті Утиски Фугасні...
Холод Цноти Чередільниць
Шле Щоками Юну ЯсністЬ.

Снова вижу в розовом тумане
Отголоски добрых детских снов:
Слоники стояли на диване...
Семь индийских маминых слонов...

Говорят, они приносят счастье,
Охраняя всю семью от бед...
Слон бльшой распался на три части...
...В том году внезапно умер дед...

...А потом квартиру мы сменили...
...Перемены в жизни всей страны...
Как-то незаметно уходили
Розового мрамора слоны...

Вот он мой. Согрелся на ладони,
Бивнем подпирает старину...
... Очень одиноко стало в доме
Старому индийскому слону...

***
Серце змовкає птахом за гратами
Уся нерухомість стає рухомою
Можливо цю пісню ще вдастся дограти нам
Можливо ще крапка стане комою

Вночі приховав незнайомі прикмети
Знайомих облич неприховану старість
Вкидаю монети в пусті турнікети
Не обіцяючи повертатись

Смайли, смайли у кожному реченні
Переповідати жарти не варто
Ми залишаємося доречними
Принаймні до завтра

Махно! О вечный друг полей!
Он навсегда на мир обижен
За украинских журавлей,
Которых нет на свете ближе.

Он жизнь свою войне отдал,
И революции, конечно,
И всё же не от пули пал,
Он обошёл её неспешно.

Туберкулёз. Простуда. Смерть.
Ей Богу, лучше бы от пули!
И даже тело в нашу твердь,
На Украину, не вернули.

И это, безусловно, жаль,
Но мы имеем утешенье:
Душа не улетела вдаль,
Она осталась здесь, в сраженьи.

В сраженьи за безвластье, мир.
Пускай, пускай путём кровавым.
За анархистов вечный пир.
Да и, в конце концов, за славу!

Пускай он мёртв, его душа,
Как бунтаря и вольнодумца
В народ вселилась неспеша,
В народ прекрасного безумца.

И он теперь не одинок
В своих порывах благородных,
Всей нации надел венок
Пускай гонимых, но - свободных!

Мы правду вынесли давно:
Средь процветанья и руины,
Мы - дети Нестора Махно,
Мы - дети вольной Украины

Анатомія долі - до світла долоня.
Час проходить крізь серце, пронизує розум -
пробігає життя по застуканих скронях,
пне пучками опалу опалих морозів.

Переповнені чаші небесним терпінням
і по думці вдається себе осягнути,
за графітом сліди провело провидіння
і так хочеться чути і бути почутим.

Забирай свої чари, о, Жрице Кохання,
Я стосото не той, хто в Тобі Бога бачить...
Та зійшлися світи по краплинах мовчання,
а щока повернулась від світла чи здачі.

16 Січня 2008

Замовк Тарас як зиркнув
В очі
Вкраїнцеві. І грянув грім!
Чорніше березновоночі
Те серце... Серце.
Що у нім?!.
Якісь москальські ідеали
На попелищі руських дум...
"Отстойки", "сброшенци",
"іграли" -
увесь непровкраїнський
глум...
Зітхнув Тарас.
Пустив сльозину.
Сховав за пазуху "Кобзар",
(Немов ображену дитину),
Свій величавий
Словодар...
Вклонився тричі...
Й Україні,
Накривши злотостягом слів, -
"Востань,
Возрадуйся, Вкраїно
Прославлених Хмельницьких
днів!"
Поглянь -
Московщина триклята
Залізла в совісті степи
Іклепче
Своє...
В нашій хаті -
Паскудить слово!
Возсвяти!..
Оту осквернену та рідну
Земельку
Лесі і Франка,
Що ліком, кров'ю,
"Отченашом"
Для всіх і вся була.
Була...
Тепер Хохольщиною зветься! -

(Прости же, Батьку, за слова!)
...Ще не минулось,
Чи й минеться? -
За що боролася Січа!..
Зітхнув ще раз Тарас.
Востаннє.
Погірк.
Не з світу сего став.
Й пішов. Аби
Прийти зарання
В вкраїну московських заграв,
Аби збудить
Чи розтермосить
Вкраїнців млявих,
Душі їх!
...Бо десь державну долю
носить
заробітчанським світом.
Гріх
Прости їм, Отче, бо ж не
знають,
Не відають,
Що конче тут
Потрібно долі, зелен-маю -
На ріднім грунті - свій же
Плуг,
Свою же мову, свою совість,
Свою історію святу!..
Пішов Тарас.
Й лишив по собі
Калинчасту-
На Русь-
Сльозу...

Завтра треба вранці встати.
“Банячковий” душ прийняти.
Щось швиденько з чаєм з’їсти.
У потрібний транспорт влізти.
Бажано живим дістатись
В пункт призначення й віддатись
Праці тілом і душею
(Не чекаючи грошей).
Пиріжок в обід “змолоти”.
Повернутись до роботи.
Після дзвоника – додому.
Переборюючи втому,
Подивитися новини :
Раптом вже знайшли, хто винен
В тому, що мій день наступний
Знов пройде так само тупо.

Два янголи (вчора я це зрозуміла)
йдуть поруч зі мною крізь світло й пітьму:
один простирає солом’яні крила —
дме інший, залізний, в блискучу сурму.

Я з ними живу поміж пеклом та раєм:
(не згадую лиш про суму та тюрму).
Солом’яний янгол щоденно згорає,
і в цьому ніяк не зарадиш йому.

Солом’яний янгол заламує руки:
за віщо вогонь цей йому одному?
Тремтять його крильця і терпнуть з розпуки,
а той, металевий, лаштує сурму.

До краю терпцю переповнено склянку:
і ладу нема, і надії нема —
та вказує шлях непохитний мій янгол,
І кличе до бою залізна сурма.

І лиш як згадаю, коханий, про тебе —
знов ніжний — солом’яні крила здійма.
я лину за ним в золоте його небо,
і більш ні жалю, ні тривоги нема.

А пам’ятаєш: дурили ранок?
Шукали тіней, ховались глибше
В кутки кімнатні, читали вірші,
Немов молитви, а потім ґанок
(Спросоння завжди холодний надто)
Моє «я хочу», твоє «не варто».
Беру цигарку, немов не чую
Твого бурчання (яке люблю я).
Ну все, коханий, – пора вже, досить!
Собака й котик вже їсти просять.
Радію мовчки з свого безсоння:
- Полий ті квіти – на підвіконні.
Радію мовчки з цієї ночі,
А кіт вже ситий і вже муркоче.
Бурчиш, спізнився на півгодини.
Та ж не сварися, бо я не винна!
Тобі цілунком стуляю рота -
Не йди, коханий, на ту роботу.

(Батькові Любомиру, моєму справжньому українцю)

Чужинцями бути на власній землі – бо так звикли;
Забальзамували „совєти” – суцільний тобі мавзолей,
І страшно стає, коли бачиш, що досі не зникли
Слизькі паразити нелюдських, ганебних ідей;

Що чиїсь вуста ще і досі хвалу воссилають
„Великим”, котрі із ненавистю гнали народ
У тюрми й Сибіри, подалі від рідного краю;
Щоб замість іти до свободи – ішли на завод;

Щоб ані релігії, ані батьківського слова,
А тільки лиш стадо „червоно-ідейних” голів;
Серпом щоб відтяти коріння, а молотом мову
Загнати, мов цвях, і сказати, що вже заржавів...

Якщо ти чужинець – то їдь і уже не вертайся,
І мову чужу забирай із собою в багаж.
Хай страх пожене тебе швидше за дикого зайця,
Коли пролунає Вкраїною визвольний марш!

Уже після того, як вечір лягає на ніч,
І сни-лабіринти свої відчиняють ворота,
Збігається військо моє безтілесне на клич:
На головах воїнів моїх – дешеві колготи

Скриплять револьвери в руках від сухої іржі;
Погублено кулі, коли пролітали над містом;
Звиваються учні мої, ніби сонні вужі,
Вдихаючи ніздрями тишу кімнати зі свистом

Я кликала їх, але зараз боюсь підійти;
Боюся повірити, ніби то я – їхня мати;
Вони ж відкривають голодні і чорні роти,
І все, що я маю тепер мушу їм згодувати

Згодую Жалю всі надії на завтрашній день;
Печаль нагодую доста потенційною радістю;
Доїсть Меланхолія залишки моїх пісень,
І з чим залишуся? Та тільки з одною ненавистю...

Відволікай.
Від сну. Туману.
Буди провину дощову…
Я винна, що таку кохану
Мене ти любиш.
Як грозу.
Не починайся із хмарин.
Промінням ніжним
Починайся.
Кожніську перлу
Із перлин
Ти одлюби і закохайся.
Я вже не можу – той бурштин
Твоїх очей
Мне тривожить…
Я сумнів свій жену
На клин,
Тебе збираючи у кожен…
Відволікай.
В собі губи.
Я дозволяю –
Тобі можна.
І все життя – люби, люби…
Одчайно,
Скраплено,
Безбожно!

Не лякайся мене. Я не здатна на опір.
Ти не знаєш мене, я не відаю хто ти.

З інтернету чекаєш мій голос щоночі,
Боячись, щоб чимраз його хтось не наврочив.

Неприкаяну синь щораз прагнеш “ксернути”,
Аби осені просинь у сувої звернути…

Не лякайся мене. Не вчиню я туману.
Знаю, спокій – це ти. Я ж блукаю світами.

Любиш дотик небес. Я ж земна приналежність.
Розумієш цей світ, де усі ми залежні.

Не лякайся мене. Я тремчу не від страху.
Я ступити боюсь – недалеко ж до краху,

Бо ненависть й любов… – можна руку подати
Чи лиш крок цей ступить і …тривозі продатись.

Ти не бійся, бо це відчуття тимчасове.
Ти сидітимеш в мріях. Я ітиму на лови.

Сподіватимусь знову, що ти віриш у тишу.
І ніколи мене у сій «асьці» не лишиш.

Ці уривки будуть захищатись тобою,
Коли поруч будеш. І ти ближче зі мною…

Коли хвиля пройде і прийде «нависання» –
Я пізнаю сей біль. Ти пізнаєш мовчання.

Я зірвуся увись – ти чекатимеш знову.
Полечу, поспішу. І повернусь у слові...

Не лякайся мене. Я не дам тобі спротив.
Тільки сміло пиши – я ж, звичайно, не проти.

Ти літній, ти весній – і я разом з тобою
Помережу щодень, ощасливлю собою.

Казка пройде...сон винайме барлогу
і потроху туди стечемося, зіпнемось
на розквітлий весняно ціп'як чи хвору ногу
і не буде куди,і не буде кому - лиш десь і хтось.
На сеансах пам'яті, на білих островах,
серед піни Дніпра й місцевих рівчаків,
кидатимем гальку в світлий день у страх,
що сховався не тут, а серед наших домів.
В наших містах, людях і і асфальтах,
в наших TV, брехливих, та невинних.
Гарно вперед.Спинять на фольстартах.
Бог. Перехожі. Хтось, та все ж повинен.
Сліпо завжди. Нам можна. Ми минучі.
Але щирі, тому згоримо передчасно.
Предки заплачуть. Нащадки можливо озвучать.
Тихо. На крайній. Швидше запізно, аніж завчасно.
Казка пройде..Лишилось прибрати зі столу.
І кинути в урну предмети колишньої радості.
Греки були праві в очевидності - все по колу.
В лінійність архіви й історики просто граються.

В скрижалях малинових хмар
всі віхи стають невідчутні:
і шепіт бездомних, і крики бездар,
я спалюю лінь привселюдно.

Вокзальна весна пахне духами темних вікон,
хей, таїнство ластівок місто приблудле окрилить,
душа заповзає в останній небесний вагон,
останню цигарку чи тіло холодне осилить?

Осики поникли і стали кілками в матерії неба,
із штучних станків і конвеєрів пустять істот,
двоногих і сильних, розумних, безправних, що й треба.
Навіщо нам Бог, якщо в нас працює завод?

Втікаю у вдану безсилість космічного простору,
туди, де так тихо на шовку тримається світ,
там думки немає, і зовсім ніякого опору,
і вщент розбивається меч найправдивіший, щит.

Та знаю,що тут на Землі треба правда земна,
і все як іде - прийму, не прийнявши - втечу.
Байдужа космічним глибинам вокзальна весна,
як в потязі я чи їду чи майже лечу.

Почитай, заспокойся,

вгадай,

що і хто сьогодні накоїв

ще жахливіше й менше,

ніж ти.

Намагайся заснути,

не вагайся сягнути височин,

навіть якщо скотився так низько,

та ти там, та ти тут не один.

Тут ми. Ті, що прагнули бути людьми.

Тут сон. Що трагічно нагадує світ.

Візьми собі сонце й живи до зими.

А далі як хочеш бери навіть лід.

Полежи. Попиши.

Поброди у свідомості,

відшукай там залишки

горе-шаленості,

як втомився жити

тим більш не спіши,

кинь промисловість

разом з буденністю.

Бо так живем ми.

Ті, що прагнули бути людьми.

З нами сон. Що трагічно нагадує світ.

Візьми собі сонце й живи до зими.

А далі як хочеш закохуйся в лід.

Вокзали, сніги і рупори…
Віконт відійде від ступору,
Змете конфеті з-під коміра –
(Ревнива жона січе!)
Куценьке дівоче платтячко
Довіку йому не бачити,
Бо зась Казанові хворому
Усе, що під тим плащем.

Його Коломбіна-лялечка,
Його куртуазна кралечка,
Його одіозна стервочка
Метне золотим хвостом…
Дорога на Сихів стелиться,
Амурчик уже й не телиться,
І сніг за вікном метелиться,
І вариться суп з котом…

Ти холодна, доню,

твої коси в калюжній пітьмі,

ще далеко плестися додому,

треба щось говорити зимі.

П'яна. І так втроє важче...

бо всотуєш смуток як губка,

ти ж просто дурненька, а не пропаща,

голубка..

* * *

Со дна дворового колодца
ты разглядишь теперь едва ли
звездообразный шарик солнца
с цветной галактикой-спиралью.
Как набухает тучье вымя
И опускается в стога,
Не сложишь буквами немыми
Полуживого языка.


Девятый сеновал каких-то прошлых вёсен
Прочти в моих глазах, когда забрезжит свет.
Посёлок «Семь ветров» неряшлив и колхозен
И музыкой пронзён с заезженных кассет.
Он весь закостенел, сполз хатками кривыми,
Прижался старым пнём к обочине времён.
Но спустится озон с дождями кочевыми
И поражённый мир вздохнёт, преображён.
И детская тоска, и детские забавы,
Лесные муравьи, цветная стрекоза.
Нехитрый чей-то быт страшней любой отравы.
…Давай для всех умрём…
… Что ты хотел сказать?..

Загорнись
в пурпуровий плащ
із дощу,
і йди
шукати сліди
на воді,
щоб не чути,
як кличе друг.
Крізь туман
і сльоту
крапель стук –
як зарік –
від біди.
Срібний слід
невидимих ніг
на воді,
на столі –
охололий чай.
Ти знав:
буде так
сотні літ.
Чекав:
неминуче “прощай”.
Здалось?
Несміливе “куди”.

Сонце на заході.
Хмари червоні
обличчям до вітру.
Небо заплакане,
небо усміхнене
губить краплини
у гривах розвихрених.
Дорога з осені,
дорога в інеї
сліди рахує
тіней загублених.
Засни в багряному,
засни в безгомінні.
Грудневе сонце
скляною кулькою
скотиться з даху,
зблиснувши золотом.
Засни у білому.
Коні запряжені,
коні в яблука,
у сани ковані.

Моє серце –
поштова скринька,
порожня,
притрушена снігом.
Забута тобою
адреса.
Вітер
заклинання шепоче,
не може
вже мою врятувати
душу.
Нанизує
кільця диму
на змерзлі,
холодні пальці.
Самотність
приходить незрима.
Чи варто
від неї ховатись?

Павутиною ще
теплиться
твоя присутність,
ангеле невпізнаний.
Не знаю,
до якого кличеш
мене раю,
Чи до пекла.
Крила твої легко
перекреслять
ніч
і холод світла.
Я згадаю,
вірю, що згадаю,
шлях, залишений
в осінньому повітрі.
Ненадовго хоч
покину
цю в’язницю
з мулу
і з каміння,
аби потім
в пам’яті просити
воскресіння.

Ми пам’ятаємо лиш те, що необхідно нам.
Ми розуміємо все, що до тіла ближче.
Стосунки друзів бізнесом подрібнено.
Подалі плюнуть щоб, залазимо по-вище.
Вже на коханні зазвичай штрих-код шукаємо
І виставляємо як еталон облуду...
То, може, гидко ми і називаємось?
Та ні – такі собі земні, звичайні люди.
Ми народилися, живемо та вмираємо,
(Постійно плачучись, що доля не легка)
Не зауваживши, що зорі споглядаємо
Лише через віконце "нужника".

Думки уже живуть окремо,
Та хоч не діє мій контроль,
Я знов доводжу теорему
І граю знов знайому роль.

Мій грим стирається вже трохи,
І з ним стирається лице.
Куди ви зникли, скоморохи?
Лиш ви повірите у це...

Ви все життя на сцені грали,
Все забавляючи народ,
Щодня себе перемагали,
Який знайомий епізод!

Я роль свою чудово знаю,
Хоча сценарій нелегкий,
Сторінки знов перегортаю
І роблю висновок такий:

"Коли душа не стерпить болю,
Що розум завжди завдає,
Вона повернеться на волю,
Або ж всередині згниє...

Навіщо нам дане життя,
Життя суворе та безкрає?
Навіщо йти у майбуття,
Якщо нічого там немає?

Навіщо вірити у ціль,
Яка здійснитися не може?
Навіщо нам терпіти біль,
Якщо ніхто не допоможе?

Навіщо в небі та блакить,
Що завжди нас до себе кличе?
Навщо серце так щемить?
Хіба йому щеміти личить?

Навіщо у вечірній час
Я задаю ці запитання?
Чекаю відповідь від вас!
Бо вже хвилина йде остання...

Споконвіку Україна
У чужих руках була,
Та не встала на коліна,
Честь свою не продала.

Захищала рідну мову
І традиції свої,
Захищала знову й знову
Волю рідної землі.

І нарешті незалежність
Не минула рідний край.
І попереду безмежність...
Що ж, поете, оспівай!

Але як ти оспіваєш?
Де твоє завзяття? Де?!
Мову поки пригадаєш,
Півстоліття вже пройде.

Сумно споглядать картину...
Адже кожну, кожну мить
Бачу: вільна Україна!
Та чому ж вона мовчить?

А раніше як співала!
І в неволі, під ярмом.
А тепер, хоч вільна стала,
Та не чуть пісень кругом...

Але ми піднімем мову,
Побудуємо майбутнє.
Зробим так, що рідне слово
Стане справді незабутнім!

Вже присмерки спустилися з небес
І день сховали під своє крило,
Мороз скрегоче, снігу намело,
Христос родився – значить, світ воскрес!

Плететься по дорозі коляда:
«Кому співати? Двері відчиніте,
Ковбаси в торбу і до гурту діти!
Агов!..», - і все у шибки загляда...

Мовчить село і чути тільки, як
Собака стогне тихо біля тину...
І безпритульна порвана хустина
Вчепилася за рукави гілляк

Калини, наче вкутати хотіла,
Та вже нема кого...Мовчить село...
Мороз скрегоче, снігу намело,
Різдвяна звістка землю облетіла,

І сяє в небі зірка, наче хрест,
В забутій церкві моляться ікони,
Мовчить село, і тільки чути дзвони,
Христос родився – значить, світ воскрес?

Найкращі друзі всіх бродячих псів
В зимову пору - теплокомунслужби,
Хоч і навряд чи це взаємна дружба,
Але пусте. Он там, дивлюсь, присів
На теплий люк старий рудий барбос -
На псячому весіллі як колос
Підноситься. І на сусідню суку,
Яка годинами не злазить з люка,
Хіба лиш зрідка оком поведе.
Він не розцінює її "як жінку" -
До березня ж не дінеться ніде,
А там ще він залізе їй на спинку.
І хоч давно бурчить у животі,
І хоч коти, не боячись ні трішки,
Заледве не під носом ходять пішки,
А блохи розгулялись у хвості,
Барбос лиш ноги незворушно гріє.
А ще, можливо, він плекає мрію
Про справжній рай для праведних собак,
Де він зігріється й наїсться всмак,
Де ні котів, ні навіть бліх не буде,
Де вічні весни, повно юних сук,
Де матиме двоповерхову буду,
Де звільниться від всіх собачих мук.

В очі заглядає туга,
Краючи незнайдені слова
Просто так.
Я – про ту подругу,
Що в житті
Пророчена була…
Я про маму.
Звісно, що про маму.
Про її світанки,
Ночі й дні,
Про її житейську мелодраму,
Про тривоги,
Болі та жалі…
Що сказати,
Рідна моя нене? –
Вірою позчеплені роки
Твої, мамо…
Знаю, -
міццю клена
Держать думи “нині” і “віки”…
Хоч колиска
Плаче за літами,
Ви, кохана,
Бережіть весну
серця свого.
Не дарма ж світами
Котить сон.
Бо ж мамі – не до сну.
“В неї діти.
Їй не можна спати” –
Кажуть люди навперейми всім.
…Просто треба матір поважати,
Щоби ночі
не стяглися в дні!..
Щоби відпочила.
Не від сина,
(Не дай Бог)
чи дочки, зовсім, ні!
Від тривог
за них, що вкотре линуть
В серденько
Дозболене її…
Мамо, мамо.
Що вам побажати? –
Щоб жили Ви,
Ері сій на зло!
…Треба так, щоб в сім житті
Кохати
Мамин сміх.
І мамине тепло.
…Сива каламуть –
В її волоссі.
Сива каламуть на денці слів
І душі моєї,
Що колоссям
гнеться перед кожним днем
Мамів…
Я про маму.
Ні, не наверзлися
Сі рядки
зі опалу-хвальби…
“Мамо мам прамам –
Возісвятися
в Другім світі…
Ви ж – Життя єси!”
Ви ж вода,
Ви – хліб насущний.
Доля.
Ви – це той промінчик суєти,
Що звертає в безвість
Мої болі
І додому завше вчить …іти.
Мамо, мамо,
Злото сонцецінне!
Не потрібно
Грошей ваших …й сліз.
Я за очі дякую уклінно.
Ваші очі.
Й руки верболіз
Ладна цілувати чорну землю,
Ладна затулити
Від снігів
Чи від вітру осуду.
Й богемно
Возвеличити на вік віків
Мати свою,
Серденько гаряче,
Душу
Пообпалену її
Хвилюванням –
Бо ж воно незряче
У любові – до дітей – сліпій!..
Мамо рідна,
До землі вклонюся,
За ту думку, що на сполох б’є
Совість мою.

Кричать сови, сплять діброви
(Т.Шевченко)

Кричать сичі, аж кров холоне;
Над містом – чорний хмаролом
І око місяця червоне;
Кажан, що лапою-крилом
Вчепився в чуба і стриже
Стару посічену чуприну
Над переораним чолом,
Повзе на тім’я. А на спину
Стерв’ятник сів і хижим дзьобом
Довбе в потилицю щосили…
Стоять в очах хрести й могили
І дикий цвинтар за селом.

Заварилась у подумках каша -
від соломи і до Соломона -
все кипить, у що можна й не можна,
википає - ні вашим, ні нашим.

Заколочене серце пригасло,
та вогонь перекинувся дахом
по сільницi Чумацького Шляху
на розтоплене сонячне масло.

Позлітались на запах душевний
всі, за кого гріх випити чарку,-
їм вдорозі про мене накаркав
охоронець двокрилий напевно.

Ляк мовчання мені напророчив,
відчеканився час у чеканні -
кожна мить лисне вперше й востаннє,
залишає на пам`яті почерк.

Я по ньому звіряю години
та за стрілку висмикую спрагу,
щоб, набравши терпіння й відваги,
за Отця жити, Духа і Сина.

15 Січня 2008

Inutilis quaestio solvitur silentio

Куди вказує стрілка годинника
І коли вона за, коли проти
І хто знає невпинно як
Старіють пожовклі банкноти
Кому білим ввижається світ
А червень здається червоним
Кому здати байдужості звіт
І як знати хто буде черговим?
Нащо сяйвом торгують зірки
І чи скоро сходитимуть сходи
Хто в озоні зашиє дірки
І хто прийме пологи в природи
Хто придумав питальні слова
І у кого все можна спитати
Може б нашою слава була...
Та не здатні ми відповідь дати

Вже не людина,
Тільки маска
І як, панове, ваша ласка
На оплески ви не скупіться
І для проформи подивіться
Усю виставу до кінця:
Вона коротка, як життя.

Вірш то ключ від моїх дверей
На шиї, мов нагрудний значок
Тепер не відводьте від нього очей
А я від дверей, де відсутній замок.

Вірш – кінцева зупинка в означенні пі
Всі коми танцюють довкола нуля
Три крапки далеко, в самому кінці
А нуль на табло, значить я нічия.

Вірш то заперечення власної смерті
Цитата дзвінка, баньката, потішна
До сказали б ви “надто відверто”
Після – “покаялась, як і всі – грішна”

Вірш то шпалера на моїй стіні
Пожовкла як преса від вчорашніх сенсацій
Жовтодзьобий поет помер у мені
Не зніс тягаря троянд жовтих овацій.

Вірш то розмова мене із собою
На “ти” чи на “ви”, мені не звикати
Чи буде осіб дійових колись троє
Хто хоче запасним/зайвим стати?

Вірш то спосіб спілкування зі світом
Світлом знання чи темнотою під’їздів незнання
Я говорю зі світом на мові вірша
А у відповідь лиш білосвітне мовчання.

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…

Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…

Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…

Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…