Земле моя, це ж до кого звертаюсь ім’ям твоїм?
Може, до рідних, що тут, у тобі назавжди?
Може, до внуків, що вийдуть із тебе просторої,
Мов зі світлиці, у сонці червоному скупані.

Земле моя, не кривлю ні сльозою, ні усміхом.
Ось я — зернина. Посій мене, мною вроди.
Як це прекасно — зустріти тебе ясновиду
Вранці з водою, відбитись в зіницях твоїх!

Вимовчу, викричу, щастям зійду і розпукою.
Хто мене стріне і хто упізнає коли?
Ось вона — хвиля, як доля, до ніг припадає.
Ось вона — пісня — як чаєчка, пада й зліта...

Земле моя із обличчям дитини моєї!
Немає страшнішого — впасти в твоїх очах!
Урвища глибшого в цілому світі не знаю,
Так, як не знаю вищого неба, ніж очі твої...

Якщо я заплямована сонцем,
Прокляни тоді, любий, ласкаво.
Виліпи образ мій з бронзи,
Тихо подай мені кави.
Хоча каву не дуже люблю я,
Віддаю перевагу лиш чаю
Із жасмином… Не знаю чому
Й дещо з присмаком незвичайним.

Якщо я заколисана вітром,
То забудь мій божественний голос,
Яким ти був назавжди зігрітий…
Я за тебе весь час цей боролась.
Вітер вправі мене розірвати,
А ти можеш хіба що позаздрить,
Що йому лиш насущне кохати,
Бо не вмієш ти – й в тому вся правда!

Якщо я зникну в сірім тумані,
Знай, не треба мене вже шукати.
Я втомилась від тої омани,
Яку в очі умів ти пускати.
Від брехні вже обличчя поблідло
І туманиться все в моїх мізках.
Ти вважаєш, що ти вчинив гідно,
Та ти думав тільки про ліжко!

І якщо мене дощ приховає
В своїх мокрих холодних косах,
Не шукай мене більш! Я благаю
У вируючих схованих грозах.
Їхній вистріл тебе бентежить,
Їхній струмінь тебе вбиває.
Знай, від тебе багато залежить!
Та чи ти того, любий, бажаєш?!!

Тож прощай назавжди, мій коханий!
Я знайду, де з любов’ю сховатись.
Знищу всі свої ниці бажання,
Яким прагнула я віддаватись.

Якби була можливість, то не виходила б до пізньої весни,
У скриню б заховала свої вмерлі мрії
І вартувала б залишки надій і вщухлі сни,
Які не гідні й погляду повії!
От бачиш, на долонях вже видніється
Темна сторона безликого срібного місяця.
Про що, коханий, тобі у сутінках мріється?
Чи тебе тривожить інше – чому зорі бісяться?!
Мабуть, не гідною була я тобі коханкою,
Коли мене залишив ти вмирати у пустелі.
Була для тебе я брудною хвойдою і бранкою,
Але ти з насолодою стелив мені на зелені.
І я була покірною, немов дешева лялька.
Маріонеткою так вправно ти вертів в руках.
Кохання наше – воскова спіралька.
Купив за безцінь ти свій вічний страх.
А я тобі продала свою душу й тіло
І плями темні вкрили одну сторону надщербленого місяця
Я ж лиш усмішки вмерлої хотіла
І бачити, й втішатись, як ти бісишся.
Ну, що? З’їв облизня, коханий?!!
Ти знаєш, а мені се трохи лестить!
Ти не втілив у дійсність усі мої бажання.
Чому я маю тебе по голівці пестить?!!
Не заслуговуєш ти ні на німу довіру,
А ні на те, щоб я тебе втішала,
Бо ти ж у мої почуття й на краплю не повірив.
Ти думав, що тобі я увесь час брехала.
Ну, що ж? Тепер грайсь з іншими ляльками,
Які тебе і облюбують, і штурхнуть ногою!
Я ж усамітнюсь із своїми сірими думками
І не заскімлю зовсім за тобою!

Щоночі я марю твоїми п’яццами...
Я разом з повіями і паяцами
На гротескному карнавалі
Насолоди п’ю небувалі.

Коли балаганна набридне феска,
Я вицвітаю, неначе фреска,
Й під бані соборів, дрімотні і тьмаві,
Тихенько влітаю на сонній уяві...

А зранку, злякавшися крику півня,
Я згадую: ми – не рівня,
Й вертаюсь додому сліпим подорожнім
І рвуся до тебе при кроці кожнім,
Флоренціє!

Місяць на небі зайнявся тотемно.
В нашій кімнаті то світло, то темно.
(Це – перша ніч, і, напевно, остання.
Ніч, коли вмре недозріле кохання.)

...Я відпускаю богиню трилику:
Ти, що боїшся пташиного крику,
Ти, що з вовками знаходиш згоду, –
Я не приймаю отруйного плоду...

Он молодик – ніби клешня у краба.
Зорі зомлілі він хижо заграбав.
(Мила, тебе, як смагляву бранку,
Сонце для втіхи вкраде ізранку.)

1.
Ти знов прийшов й мене позбавив сну,
Бо надійшли оті часи урочі,
Коли, з’явившись тінню серед ночі,
Ти спрагу наливаєш навісну.

Про твій прихід звістив таємний знак:
Небес холодних піняве безмежжя
Ти вкрив припливом хмар, мов узбережжя,
Й затис хвости вітрів у свій кулак.

Ти знов прийшов і висіяв рясну,
Палючу пристрасть у моєму серці –
Сухі дощі у нім зійшлися в герці...
Мені, о Листопаде, не до сну.

3.
Я віддаю жертовному вогню
Спізнілої, даремної спокути
Пустих полів суху стерню –
Твій дар, коханче лютий!

Моє воздання, бачиш, без кадил,
В нудотній рясі стомленого диму.
Візьми назад біль вигаслих світил
І муку несходиму!

Ти не ховайсь за маревом одеж,
Від полум'я зчорнілий серафиме.
Опівночі ти більше не прийдеш,
Лише на шлюбнім ложі проростеш
Ти тернами жалкими.

Шум і тепер мало що значить...
Заснути, не бачити — значить не чути.
Не відчувати, як хтось помирає
В передосіннім морознім світанні.

А ти все говориш про те, що все добре:
Фіранки на вікнах, безлюдно в партері
Та шум і тепер мало що значить,
Хоч б’ються із вітром не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Слова шелестять наче листя осіннє.
Вуха стулити, бо хтось помирає
Весною, і літом, і в передосінні!

Ти наче не чуєш, що падає небо
І вже не потрібно людей та партнерів!
Закінчилась п’єса давно і банально,
Де сенсом єдиним — не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Заснути б, не бачити б, вас „мої рідні”.
Та чую, що знову хтось помирає
На передостанньому з видимих рівнів!

Не замовкай! Бо не буде вже добре!
Фіранки, етери, партери, гетери...
Цей шум і тепер мало що значить:
То ж прошу замкнути прочинені двері...


Нью-Йорк, 2005

Такі-от справи. Я знову не сплю ночами.
Міфічні дні – двадцять п`ятим міфічним кадром.
І я поволі стаю усіма речами,
Які ці стіни сховали у своїх надрах.

А дні ідуть. Дзеркала безсоромно брешуть.
І стіл нічого, а я – припадаю пилом.
І дні поволі під себе мене обтешуть:
Такі вже правила гри під оцим світилом.

А що мені? Я не сплю і шукаю істин.
(Які там істини – третя година ночі?)
Я, мабуть, скоро отак перестану їсти –
Доволі клоччя.

Фаза перша – трояндова

Незграбні ружі-блондинки
В сітчастій зелені кіс
Розлука ніби зупинка
Рівно на місяць сліз...

Фаза друга: лілеї, орхідеї...

Як визріло вино його обіймів!
Квіткова гама сплетених долонь
Раптовими візитами сп’яніла
Червненва ніч, гаряча як вогонь...

Фаза третя – тюль(?)панна

Не чужі і не рідні
Не зв’язані навіть образами
Твоя віра ховає надію,
А та – любов
Загартовані часом стіни
Відлунюють фразами
Відкликається дзвоном церковним
Даремність розмов...

*
Вилий всю воду
Нехай зів’януть ілюзії
Навіщо вже мертвим квітам цього дощу
Хай проросте у серці не біль,
А музика
Минулого образи гаснуть...
Постав свічу...

Їду, але залишаюсь. Май на увазі
Вранці, коли розливаєш по чашках чай,
В десять, коли розстеляєш ліжка, в Празі,
Де шоколадом запахнуть руки,
Де зайві зірочки на широких твоїх плечах -
На плечах, з яких 33 види Фудзі бачити краще,
Ніж з будь-якої точки земного саду каміння...
Та що там Фудзі, - вінницьку башту,
своїх ненароджених дітлахів...
Зір повертається дивним чином, наразі
Вікна відчинені..Всесвіт на дроті...
Щось там виходить із берегів,
Щось розбивається вщент, сохне в роті,
переповняється змістом
І – обертаюсь, хоча зарікалась...
потяг за містом вже,
Я залишаюсь. Так, залишаюсь, неначебто їду,
Ніби ще трохи і з’їдемо з глузду,
з рейок
і з рідних домівок
і згідно
Божого розкладу
я повернуся...

В дорозі мить -
коли,
наповнений гріхами,
вдих
відпустить віжки міри,
в камінь обернеться вираз
обличчя.
Видих -
німб Великомучених Святих,
мов шапку,
скине перед Богом
ледь вагома віра.

А за відспівом
виб`є залишки жалю у трем
стодзвін.
Перегорнеться глина,
як вітха сторінка.
Проллється плач,
змиваючи сльозою
серця щем.
Зустрінуть поминки
рідню
стернею на пожинках.

І що за спів,
і що за
дивовижні голоси
витають і вітають
Грішну Душу
в ласках Світла?
А пережита смерть
змиває
свіжу кров з коси,
і знову мить в дорозі...
Папороть
на вдих
розквітла!

23 Липня 2007

Блакитно зітхнула ніч, кімнатою бродить жовта троянда
В брунатних шпалерах заколихані вітром слова заплелись
Павутинням червоним.

Згортає зітханнями пил, пелюстками плачуть спогади вітру
Примари далекі скуйовджені болем сховались в кутку
Штурмовинням солоним.

Зітхає, вовтузиться сон, під небом бродить срібно-блакитним
В запечальних краях заколихані квіти нічні дорікають мені
Словом твоїм холодним.

...
Твій голос, твій голос мене розбудив
Далекий, далекий і тихий голос
До мене тулився, за мною ходив
Твій шепіт, твій голос.

Сторінки пам’яті зім’яті,
В них переплутались слова,
В них є моя і не моя ти,
У коловерті голова.

Там є і віра, і зневіра,
Надії й дії, каяття
Моє і щире, і нещире.
Там є життя і почуття

В спокуті скуті ланцюгами,
Що не розчепиш, не втечеш.
Що пам’ять? – Лише орігамі
Минувшини, а як пече……

Я не можу знайти свій настрій.
Він впав і закотився під ліжко.
Сльози вже по ту сторону повік,
по цю - байдужість...

Я хочу туди, де в ліхтариках ніжаться тіні,
Де стомлений цвіт і горить божевільна душа...
Туди, де тіла помирають від літньої ліні,
Туди назавжди!, а назад на квиток - ні гроша.

Я хочу туди, бо мені тут байдуже і мляво,
Усе неповторне лягає в повторів канави;
Всі грають когось у сріблястій блискучій оправі,
І жоден не крикне, що хоче втопитись у каві,

Що хоче злетіти у небо захмарене, сиве,
Чи бути для когось кумедним котятком грайливим,
Що хоче розбитись на краплі травневої зливи,
І вирватись з тіла, аби
тільки
бути
Щасливим....

Голос твій-
Дзвін кришталевий.
Яблуко. Змій.
Єва.
* * *
Пророки, повії,аж свище
вітер у Божій равенні...
А Ноїв човен -
із дірявим днищем.
* * *
Я не вмію писати
про яблуні й груші,
я пишу свої вірші,
наслухаючи душу.

Ти і це місто - якась невловима рима...
Мова - химерна й марна, слова- мерці.
Йдемо. На гілці підземній - зимно,
Тож потримай мої пальці в своїй руці.
Просто тримай мене в рамках... своїх долоней...
Витримай, доки випаде перший сніг,
Доки самотній Санта на Оболоні
Не відкоркує білого, доки з-під ніг
Не полетять примарні прозорі олені,
Й кроки мої, мов дзвони, у скронях вулиці
Не відскануються в с-ніжних піснях твоїх...

Ні думок, ні чуттів, ні вражень -
розчинилось, розпалось, відквітло...
лиш душа в повномісячнім світлі,
наче гість перемерзлий, небажаний;
промінь-спис крижаного сардоніксу
завиломується, мов на треку,
перетворились на комікси
химери Тулуз-Лотрека;
та в годину, коли по гостях,
кажанів білосяйна варта
виокреслює крилами гострими -
комедія дель арте!*

*комедія масок.

* * *
Диригент або біс, або геній,
та все вужчає шкіра шагрені;
коли біс, то молю - відпусти,
бо несила тягар цей нести;
але ж геній - той самий біс;
наче Фавсту, життя на "біс"
чи повторить, уклавши угоду,
чи поверне кохання й вроду,
душу й тіло забравши в оренду?..
отакий хеппі-енд zu Ende?

Розгнуздані в лісі крокуємо під вечір,
Листя шурхоче і зламано гілки шепочуть,
Приречено – я, вслід за тобою.
Люблю тебе, і не треба на те слів.

Галявина під куполом грабових крон
В призахіднім сонці стане домівкою –
Розложімо шатро і пірнемо
під нейлоновий захисту клапоть.

У наметі два метри квадратних щастя:
Роздягаєш поспіхом моє гаряче тіло,
Цілунки печатями незмивними кладеш,
А я лиш дихаю в такт твоїм рукам.

І очі між порухами сильними горять,
Лагідно впнуся тобі руками у спину,
Поцілунок жариною лукаво теплиться,
Загорнутися б в тебе назавжди.
22.07.07

Что ж ты делаешь со мною?
Режешь сердце на куски.
Истекает оно кровью
И умирает от тоски.

Я не знаю, что мне делать:
Ждать тебя или убить…
Сердце, то что заставляет
Безумно так тебя любить.

Его на век ты покорила,
Надежду мне дала на жизнь.
Ну, а затем об лед разбила
Своей израненной души.

Ты мне нужна, я это знаю.
Ведь без тебя нельзя мне жить.
Но я прекрасно понимаю -
Меня ты можешь не любить.

В душе моей твое лишь имя.
И может быть она теперь пуста.
Но я люблю тебя, моя богиня
И буду ждать тебя, моя мечта!

Замовкла ти, а я ще промовляю,
Хоч подумки, але слова палкі...
Кудись жар-птиця в небі пролітає,
Повз мене йде замріяний факір.
Його спинив, питаю: “Звідки, брате,
Чи не звідтіль, де скарб любові є?
Мені туди потрібно би добратись,
Бо в скарбі тім життя лежить моє”.
“Не треба йти. Перечекай негоду
Чуттів своїх, і день ясний прийде.
Минуть страждання, і ясному роду
Цей день любов до хати приведе.
Зжене туман, що заступає вікна,
Змете мушву із вишень у саду...”.
О, дав би Бог, щоб наступив той вік нам,
Аби не знати про гірку біду.

Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!
Пригадую - ти по дорозі бігла...
Щоночі в наші гори я лечу
Й біжу, мов навіжений, за тобою...
Не можу наздогнати. Зупинись!
Згадай, як ми кохались під горою.
Згадай усе! До скронь моїх торкнись,
Щоб знову пережити щастя миті,
Коли шалено пульсувала кров...
З дороги падав камінь - прямо в квіти,
котрими частувала нас любов.

Ти не зможеш мене забути
За пластами ночей і днів.
Ти не зможеш мене збагнути,
Хоч би я на вогні згорів...

Ти не зможеш мене любити,
Ненавидіть не зможеш теж.
Залишається тільки жити –
Може, правду оцю
Збагнеш.

Дівчатка сьогодні щасливі
У них попереду цілий вечір
Злива цілунків
Присяги подружніх зречень

Найбезтурботніша пара на цьому танцполі –
Дівчатка, яким закортіло подвійної волі
...

Доволі просто
На площі зникають голуби
Хтось краде у них крила
І птахи присоромлено йдуть
Тільки двоє закоханих не помічають
Як щось крадуть
Бо сьогодні і тут вони вперше літають
...

Запитають – ти з ким?
Не зі мною...
А як же обіцянки?
Подивися, маленька дочка
Вибудовує замки з піску
Ти не схилишся, ні
Ні навколішки, ані навприсядки
Щоб підняти на руки свою,
Не чужу дочку
Таки спали усі застороги, усі передвісники
Коли я будувала з тобою
Любов з піску...

ми любили один одного,
та не вистачило пального,
Як в літака Екзюпері
над шаленою Сахарою,
а може, над Андами.
але ми не розбились,
бо нас не знайшли.
тому наша любов вічна,
Як смертельне піке
нерозбитого літака
над шаленою Сахарою,
над засТИглими Андами.

Мороком запнуло вечір
По самісінькі плечі;
Тунелі вулиць вужчають,
Людей усмоктуючи й речі;
Ліхтарі, мов потонулі помаранчі,
Неначе плачуть;
Переблиски чіпкі фар -
Очі примар;
Йти узбіччям гливко,
Непереливки...

А стогін виривається з грудей
Тоді, коли терпіти вже несила
Коли тебе навіки залишила
Велика віра в крихітних людей
І мозок - з нікотинових ідей
Любов... і та давно уже безкрила...

*---*

Посіріло
На шибах стразами дощ наплакав
Твоє тіло
Якби хотів, він ніколи б не втратив
Тільки грози
Віщують добрий врожай на літо
Шибам сльози
Таки пасують... бо світ розмито

Смакую губами твоє вушко,
Вивчаю раковину,
забігаю рукою у волосся.

Не розмовляй зі мною, коли
проростаєш наскрізь
Дубовим корінням в моїм лоні.

Я відбиваюсь дереворитно на тлі
Дверей старої лакованої шафи,
Як біло-лляна матерія літа:
Ти засмагло розніжений кличеш
Тілом,
А моя шкіра хвороблива як місто,
Що розплавлено стікає в канави.
Цілую.

Остання ніч любові тривала
Дві години вдень.
20.07.07

Тебе налякало слово "любов"?
Маленький мій хлопчику, вибач, не буду.
Я справді страшна у ролі приблуди
Із сивими пасмами першооснов.

Та й пусто давно в костюмерній чуттів,
Пішло що було із аукціонів.
Он тобі Хіть посміхнулась неоново,
А ти, неборак, все зірки їй носив.

Маленький мій хлопчику, тобі ще рости.
Ламатись і плакать, мужніти, зрікаючись.
А ти все ще кажеш: "Забуть,щоб не каятись".
А ти все боїшся і просиш: "прости".

І, наче дитина, закрив жартома
Очі на світ, і кажеш:"нема".

Мама своїй донечці
Льолю вишивала,
Вузлики на пам'ять
Донечці в'язала.

Розв'яжеться ниточка –
Наче рілля чорна.
Пізнає дитиночка
Прадідівські корені.

Розв'яжеться ниточка –
Червона кровинка –
Козацькі заграви
Побачить дитинка.

Носи, доню, льолечку
Без гонору й пихи,
Я сюди зашила
Слово проти лиха.

Носи, доню, льолечку,
Тримай прямо спину,
Бо тобі Вкраїноньку
Піднімать, дитино...

Понесу я дитиночку,
Та й скупаю у ставочку.
У ставочку де зірочки
На ніч сходяться купатись.
Гомонять про те, що чули
Під дверима в пана Бога.
Може вгледимо свою там
У хвостату ніч серпневу.

Вийде пан Бог погуляти,
Буде зорі рахувати.
Буде діткам-малоліткам
Красну долю дарувати.
Буде з пазухи виймати,
У хустки нові в`язати.
Буде клунки-поцілунки
У головоньки вкладати.

Будуть зорі ніжки білі
Мити у ставочку,
Будуть в пісню-замовляння
Сплітать голосочки.
Пливи моя дитиночко
По хвилечці синій:
Будеш доню виростати
Здорова та сильна.

Загортайся моя люба
В рушник білосніжний:
Будеш доню виростати
Лагідна та ніжна.
Бачиш, рідна,
Сонце сходить,
Заграва червона:
Будеш доню виростати
Швидка та моторна

Люлі-люлі-люлечки,
Хоче спать Дзвінулечка,
Розкриває ротик,
Позіха, мов котик.

Заплющуй-но оченята,
Тітка ніч прийшла до хати,
Дідусь Сплюх приніс корзину
Там хороші сни для Дзвіни.

Позіхає Дзвіночка,
Бере сон з корзиночки,
Кладе під подушку,
Щоб шептавсь на вушко.

Мама свою донечку
В любистку купала,
Мама своїй донечці
Доленьку гукала.

Нехай вода чистая
Змиє лихі очі,
Нехай доля красная
До нас стежку топче.

Мама своїй донечці
Кучері чесала,
Мама своїй донечці
Щастячко вплітала.

Нехай нижче пояса
Виростають коси,
Нехай добрий молодець
Рученьку попросить.

Мама свою донечку
Спатоньки вкладала,
Мама своїй донечці
Пісеньку співала.

Нехай засне донечка
Під мамине слово,
Нехай росте рідная
Велика й здорова.

Ой, дитино-дитиночко,
З чим тебе у світ пустити?
Підеш скоро шляхом битим
Через роки, через рочки.

Ой, дитиночко-дитятко,
Ще тримаєшся спідниці,
Та щось глибше за криницю
Вже вселилось в оченята.

Довгі ночі материнські —
Переспівано багато...
Чи зросте в тобі багаттям
Чистий вогник український?

Як тобі у душу дати,
Що під серцем я зростила?
І тобі, щоб те боліло,
Що печалить твою матір.

Ой, дитиночко-дитино,
Розговілися вітри.
Знаю: мусиш Ти піти,
І тебе ніхто не спинить...

Земле рідна! Мати – годувальнице!
Ми плоть від плоті твоєї!
Кров від крові Твоєї!
З тебе виходимо малими і безпорадними,
Під небом Твоїм зростаємо і мужніємо,
Серце своє і працю рук своїх
Тобі присвячуємо,
Красу і славу Твою множачи!

Земле рідна! Покрово-заступнице!
На схилі літ своїх до Тебе повертаємося,
Щоб пригорнула Ти
Серця великі і руки натруджені
Даючи прихисток і спочинок
Дітям своїм.

Земле рідна! Свята! Пречиста!
Тебе заповідали нам прадіди наші,
І ми передамо Тебе в руки правнуків своїх,
Щоб несли вони у віках наказ Роду нашого
Любити і берегти Тебе,
Щоб родила Ти нами в усі часи
Допоки небо стоятиме над Тобою!

І слово моє навіки вічні
Тверде як камінь!

Ще зранку Стрибог міх ковальський у небі
Щосил надима, наче сизе вітрило,
Там хмиз блискавиць розгорівся в горнилі-
Збирається рать на Перунів молебен.

Ось візьме Перун до рук молот булатний
Та вийме з горнила звитягу і міць,
І на наковальні в жару блискавиць
Він серце безстрашне почне гартувати.

Пр-в:
Бий Перуне! Бий! Бий! Сили не жалій!
Щоб наш рід козацький повік не змалів!
Не збригнеться в битві серце і рука,
Доки наковальня Божа не змовка!

Там грім нарече ім′ям Волі і Слави
Гартовані в кузні небесній серця.
Піднімуться в небо з долоні Вітця
Міцні Волелюби, орли Святослави.

І злива окропить козачу звитягу,
У небі й під ним зблисне криця свячена,
Праматір Сва ріг із безсмертям знесе нам
Й розгорне над світом веселкові стяги.

Пр-в.

Мати Сва – міфологіфчний птах,
що напува із рогу поранених
та загиблих воїнів

Втечи і залиш наодинці з собою
Мене і мою ностальгійну печаль.
Ця музика знову пекельно, до болю
Пронизує вічність... Шукай - не шукай...

І голками, голками дощ у обличчя,
І вітром похмурим, і крилами зграй
Збирається листя під ноги на віче,
Щоб вмерти навіки... Тікай - не тікай...

А очі порожні, буденні та звичні
Байдуже ховаються в тінь підошов.
Душа похолола, сповита у січень,
Стурбоване небо...Знайшов? - Не знайшов...

Мов страшний сон Чорнобиль в Україні.
Реальна паралель є й нині
Летовище іще болить в душах львів’ян
Тут доля завдає нових нам ран!
А чи це доля, чи заслужена нам кара?
Чи знов керує цим якась примара?
Хтось грає з нами в страшні ігри?
А може просто хоче отруїти?
Так просто...
рейки, потяг...
Цистерни, фосфор... і трагедія нова...
Над Львівщиною хмара димова...
17/07/2007

Який хмільний невиброжений вечір
І сонний погляд диких кажанів,
Яких ти приручити не хотів,
Таких удень беззахисних, до речі.

У пісні десь на рівні ультразвуку
В аматорському співі кажанів
Захований секрет вчорашніх снів.
В порепані всоталось небо руки

І розтеклося венами. Еге ж?
Розгойдується вечір захмелілий,
Та як же ви подумати посміли,
Що всі жахливі сни не мають меж?

І знов відро бажань порожнє. І в
Криниці сновидінь нема води,
Давай ми разом підемо туди,
Де зграї диких сонних кажанів.

Зібралися гурьби слів,
Неначе майдан ринковий
Була негнучка свідомість.

На світло з долонь кидались
Щоб сенс принести рядкові
І довго лунав їх голос.

Слова, що жили в мені,
Шукали собі надію
Трикрапки - сліди від куль...

Ту кров із моїх долонь
(Хтось шибу віконну вийняв)
Я крейдою всю затру...

1. DE PROFUNDIS1

Для нас є тільки одна пора – пора страждання.
O. Wilde

Сяйний лампадофоре2 чи вибредний ефебе3
Із-під навислих стін камінного Еребу4
Блакитно юним птахом сумними хвалінням небу
Летить цей гімн угору о вибредний ефебе

І насміх божества і туга невідпорна
Мені на згини ніг важенні в’яжуть жорна
І відчаю змія сичить над вухом чорна
І демон самоти і туга невідпорна!

Надходить хижий час нечуваної страти
Почуй же крик того хто завтра має стати
Жахливої офіри кривавим маєстатом
Надходить хижий час нечуваної страти!
19 вересня 2006р.

______________________________
1 De Profundis (лат.) – із глибин (волаю до тебе, Господи)
2 лампадофор (грец.) – носій смолоскипа
3 ефеб (грец.) – юнак
4 Ереб – царство мертвих

2.
Помрій про любощі міцні Лампадофора
І про м’які мохи твердих гранітних лож,
Де зранку вироста мертвотна пасифлора –
Блідавий сонний квіт, що знав гарячу дрож;
Подумай про дощі, що зрошують рівнини
Двох виснажених тіл, а ще подумай про
Нестямлених ночей намети темно-сині. –
Підстав плече – вустами
випечу тавро.

11 вересня 2006

– Я семиліття перше вже подвоїв:
Візьму харчів, візьму хмільних напоїв
І поведу за Дін кольчужних воїв.

– Мій князю! Не горіть у тім бентежжі –
То лиш пісок на дальнім узбережжі.
Вгамовуйтеся мудрістю сувоїв –
Бо хто ж в юнацтві не героїв?

– В поході тім я б міг зустріти друга
І нелюдська була б у нас потуга,
На самоті життя – то тільки туга...

– Вас вабить дружба – дружба і геройство?
Звитяги всі – то лиш дурне забойство
Перед лицем розпеченого круга...

– Та краще смерть, як це життя без друга!

Щасливий, певне, як боги,
Той муж, що поряд сів
І слухає, мій дорогий,
Твій ніжний спів.

Його п’янить промінний сміх,
А серце мре моє, –
Я б так сидіти там не міг,
Бо сили не стає:

Я весь тремчу, не знаю слів,
Мене пече вогнем,
І день, що раптом занімів,
Не є вже днем,

І страх мене кидає в піт,
Кривить мою ходу, –
У смерть, здається, через мить
Я одійду.

3 березня 2007

φαινεται μοι κηνος ισος θεοισιν
εμμεν' ωνηρ οττις εναντιος τοι
ισδανει και πλᾱσιον ᾱδυ φωνει-
σᾱς υπακουει

και γελαισᾱς ῑμεροεν το μ' η 'μᾱν
καρδίᾱν εν στηθεσιν επτοαισεν ·
ως γαρ ες σ' ῑδω βροχε' ως με φωναισ'
ουδ' εν ετ' εικει

αλλ' ακᾱν μεν γλωσσα εᾱγε λεπτον
δ' αυτικα χρωι πῦρ υπαδεδρομηκεν
οππατεσσι δ' ουδ' εν ορημμ' επιρρομ-
βεισι δ' ακουαι

καδ δε μ' ιδρως κακχεεται τρομος δε
παισαν αγρει χλωροτερᾱ δε ποιᾱς
εμμι τεθνᾱκην δ' ολιγω 'πιδευσην
φαινομ' εμ' αυτᾱ

1. Псалом грому

„Жалосний трен, смутний ритм...”
М. Смотрицький

Хто грому дасть мені, щоб закричати?
Хто для волань мені уділить грому?
Я по лісах на тебе ставив чати,
Немов на лань прудку і невідому.
А з чого плач тепер мені почати?
Чи з того, як тебе убито списом?
Свою біду, свою журу затяту
Поставлю над тобою кипарисом.
16 січня 2007

2.

Мій пал до Вас таки гріховен.
Я плачу вітром у пониззі,
Бо мій гінкий розбито човен
Й оддáно на поталу кризі.

Мене пече стара досада
І множить смутки чорно-сизі –
Моя заквітчана насада
Оддáна на поталу кризі…

16-17 січня 2006

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
— Я ж і кажу, ще не час чорнобривці саджати!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось
Я погляд зелених примружених куль роздивилась...
І шелест пронизливих сонячних зойків вечірніх,
Що в чорних панчохах вичесують танець останній.

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
Тільки одна ж серед них чомусь заблудилась...


— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
— Ти знаєш, як важко море руками тримати?..
— На розі печально забутого вчора із чимось —
Раптовий сміх каблуків з переможним — „Завтра!”
Каштаном колючим одтята від пліч — покотилась,
Та й в чорних панчохах вичесує танець останній.

— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
Тільки чому я одна серед всіх заблудилась?..


— Татку, мій рідний!
Хай серпень — ніколи, ніколи!..
— Ти ж чуєш, як очі у Римської Пташечки плачуть!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось —
Я бачила синє, як неба серпневого горя, очі.
Від розпачу — в крик! Наїжачилась, не зупинилась!
У присмерках чорних, зелених та літньо-останньо-осінніх...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи!
Тільки ж одна серед них, чомусь заблудилась...


Нью-Йорк, 2005

Манить мене старенька хата.
Усе ріднесеньке манить.
Розлога верба, піч, канапа,
Що попід ганочком стоїть.
Я б скуштувала меду, й солі,
Калач свіженький на столі.
Старенька бабця у подолі
Несе до столу огірки.
За мить вже будем вечеряти.
Розмова тиха за столом.
Як день пройшов? Чого чувати?
Гарно посидіти разом.
Прибрали стіл, підмели хату,
Згасили світло. І разом
Всі посілади на канапу
Поговорити перед сном.
Замучені, але щасливі.
Та й зроблені, але живі.
Вони разом – у них є сила.
А я?.. Сама на чужині.

Дощ нудний.Паперовий ліхтарик -
Карнавалу намоклий фетиш.
Моє серце для тебе - простиш?-
На замку, наче скриня скнари.
* * *
Я написала листа пілігримові;
Скринька поштова набридливо гримнула
Вічком наглядача , незворушно
Біль мій ковтнула й поцупила душу.
* * *
Ланцюгами сумнівів,
Мов Лаокоони обплутані,
Б`ємося в путах ми
Бридкими опудалами.

"Люди певної місцевості - як трава.
Трава до тебе не має жодного стосунку.
То чому вона має тебе дратувати?"
Ірена Карпа

Трав’янистий смуток
Вростає зеленим в душу
Оживають ляльки – невеселі дорослі іграшки
Хтось боксує своє життя,
Як потріпану грушу
Хтось відкручує газові крани
На кухні без витяжки

Обманути себе заввиграшки –
Серце бубликом
Порожнину хоч м’ясом
Хоч сиром домашнім з родзинками
Нестачу війни заповняє в собі республіка
Іграшковими і смішними політ-поєдинками

А новинки б/у гастролюють стихійними ринками
Їх купує на біс трав’янисто-однакова публіка...

*
Оголений торс приваблює менше,
Аніж слова, що зривають із тебе одяг
Не помічаєш,
Як грається з вікнами протяг
І як його пальці пірнаючи гладять волосся

Коли все закінчиться (мабуть таки здалося...)
На пам’ять залишаться вузлики в срібних косах...

*

Його двері були направду міцні
Вибивала їх тими словами
Якими співають пісні і розігрують драми...

*

Дощовими краплинами стукає день в парасольку
Нею добре прикрити обличчя, ніби не бачу
Розкраяні овочерізкою сни на дольки
Поскладаю докупи і може колись розтлумачу...

Ми вип’ємо за незалежність
Серед морських курчавих хвиль,
Бо ж цеє море нам належить
Мов той увесь в степу ковиль.

Читали вранці мама з татом,
Що ми закриєм всі порти –
Ми віддали їм їхній атом,
Нехай ідуть під три чорти.

Поставим варту на дорозі
І козаків серед полів,
А вчені виведуть амброзію,
Щоб поросла у москалів.

Не гримай скажемо кремлеві,
У нас расисти не живуть.
До нас повернуться євреї,
А москалі тоді втечуть.

Не лізьте з кризою, не вийде.
Нас не загнати у куток.
Ваш руб відрублено від гривні –
Шматок то ж він і є шматок.

Піднімем українство знову
І сповістим до всіх газет,
Що їхня пушкінськая мова,
То ж наш північний діалект.

Брати співаймо пісню хором,
Ми їм свого не віддамо.
За цеє й випити не сором.
То ж вип’ємо та й поїмо.

Гроза

агонія дощу
шалені блискавки
у передсмертних спазмах
вмирають краплі
розбиваючись об землю
стікають у підземне царство
під духове звучання грому
виходжу надвір
підставляю долоні під ринву
ну от
я порушила кругообіг
але зате
я відчула могутню душу
весняного дощу


Після грози

земля
парує теплом
це душі мертвих крапель
повертаються на небо
гуртуються у хмари
грішні – у чорні
праведні – у біло-пухнаті
(такі зазвичай малюють)
не смійте після грози
виходити надвір
ви можете роздушити
чиюсь душу
і втрапити у немилість
до всесильних небес