В саду під дзвін лихої меси
вирує лютий. Намело
снігів остудливі компреси
землі недужій на чоло.

Мої сліди поодинокі
до ранку вітер занесе,
зітре десяток марних кроків,
війне їх вихором в лице.

Немов скляне, зелене листя
на крижаних гілках троянд.
У цім закляклім передмісті
змарніє доля будь-чия.

Цей подих зимний ще у квітні
таївся в кожному рядку:
в тіні дерев, у сумі літнім,
в наївних замках із піску...

В холодний морок оповиті
ті давні вірші та листи —
не дивно, що цієї миті
нараз відчув його і ти.

2005 р.

Асфальт умыт,
витринное стекло
от обморока сонного
очнулось,
гром
всхлипывает вдалеке,
вернулась
священная пора
Воды...
и молний белых
нити
сплетаются с дождём
ещё!
.......ещё!!
................ещё!!!
по лицам улиц,
сморщенным от зноя,
по паркам!
...... скверам!
............клумбам!
................. площадям!..

......................
я распахну окно
(как в марте, воздух чист),
впущу
дразнящий запах
свежего арбуза
и ветер
трепетный...
мы будем
вместе пить
холодный
жёлтый
чай
с жасмином...

На вулиці міста сонного
Спускалась зима напудрена
Сніжинки вплітала в кучері
Дивилася в гладь калюж.

Далеко тікало сонечко
Згортаючи білі промені
Оголений світ засмучено
Ховався у теплий плюш.

А ти годував метелика
Нектаром своєї ніжності
В просторій вітальні з мріями
Де вікна виходять в сад.

Зима пропливала човником
І кожну зустрічну вулицю
Торкалась густими віями
Наводила сніжний лад.
7.12.07

[Вихідний текст:
ЕПІГРАМА на Нестора М

Ура! дехто "Мудрий" промимрив: Дарма,
для шиї немає страшніше ярма
за голосування! Усе незаконно!..
Бо бидло повинно терпіть „внутрілонно”,
і ригіоналів природу, і бодню
премудро-гівна з Несторо-сірководню.]


Ура! дехто хіміка має диплом,
Тому твори Мудрого зве він гівном,
А Нестора вписує у сірководні -
На справді смішне "Епіграми" не годні.
Не бидло зате "внутрілонні" піїти,
Щоб мимрення проти месії терпіти.

Нераз буває так - хоч грій в судині голку,
хоч місяць притягай своїм протяжним "Ууу!"
На колке сісти - страх, з виття не легше вовку,
лиш віра серце п`є за світло і за тьму.

Вкорочує шляхи буденність сіроока,
як правда - мову, як провину - каяття.
І знаю "відколи" , і думаю про "доки",
вовтузиться неспокій, тріпоче білий стяг.

На йоту - щирість, на мізинець - сподівання,
летіти б і не падати на дно лицем...
І чи не вперше.. та, напевно, не востаннє
я прикладаю голову на істини плече.

13 Грудня 2007

До "Хоку про нерозумну"

"Не в позі щастя
Ставай хоч раком..."

* * *
"Не в позі щастя
Ставай хоч раком..."
Коли, о трясця,
цюцюрка з браком!!!

(З відомого виразу - "Цюцюрка добра в газди фурт стоїть!")


Розмова з пілотом оригінал
- Коли ти залітаєш за хмари,
То чи ближчим стаєш до Бога?
- Відчуваю я страх Господній, -
Може кинути з неба на землю.

P.S. майже пародія
За розмови із пілотом
писок в пеклі зшили дротом. :(


Н. - оригінал
"У монастир піти хотіла, -
Спасати душу…
Та шкода тіла..."

Пісенька вагантів майже пародія
В монастир піти хотіла,
Тільки дуже шкода тіла!
Бідну душу не спасти,
Преподобним - не пасти! :) ой! :)

Я зникаю,згасаю повільно-
Ніби кимось залишений жар.
Бракує повітря,щоб дихати вільно.
Бракує крил,щоб сягнути хмар.
Бракує впевненості і удачі,
Бракує віри,бракує надії.
Бракує грошей-які нічого не значать,
Та без яких не здійсняться мрії.
Бракує кохання,бракує тепла...
Не вистачає друзів колишніх-
Я ніби є та ніким не була,
Я ніби скрізь і ніби лишня.
Я ніби й вмію любити -
Та не приношу щастя....
Бракує сили,щоб справді жити,
А найбільше бракує чиєїсь ласки.
Найбільше бракує любові,
Чийогось погляду і обіймів,
Просто підтримки і просто слова-
Може я просто чекати не вмію?
Яшукаю,вдивляюсь в обличчя,
Але знову нікого не бачу....
Обманути себе знов так звично-
То радію чомусь,то знов плачу.
Розчарування за розчаруванням,
Зневіра-надія,надія-зневіра.
Моя доля знов під питанням-
Вірю в щастя й не вірю,вірю й не вірю.
Від мене ніщо не залежить ,
Я просто не там-я зникаю...
Я нікому вже не належу
І самотність мене лякає.

пишутся повести, пылью пропитаны полки,
пьяный писака поэзией перебесился;
пир продолжался: пиликала пылкая полька,
под проходимцем протоптанный пол провалился

помнят предания, притчи, предавние песни,
правдой порой припугнет престарелый провидец.
пели псалмы, после - пили прохладное пиво,
проседь противная под париком проявилась

против порядка песком пересыпаны перья,
преданный паж пожелтевший пергамент приносит;
после побоища палубу парус покроет,
пулей поверженный пленник пощады попросит

поздно под платаном первой прохладой повеет
по переулкам прозрачно пройдут привиденья
пастор печален, припомнив проклятия предков:
псевдопророк потеряет последнее пенни…

Темные глаза лесного фавна
заглянули в душу как-то раз
низкий голос медленно и плавно
погрузил в божественный экстаз…
Кто же дал ему такую силу,
Кто подобной властью одарил?
Ты его тогда боготворила,
Он тебя от грусти исцелил.
В летней роще, возле водопада
ты плела венки из белых роз,
был весь мир чарующей усладой
в ореоле разноцветных грез.
Птицы вдохновенно напевали
на деревьях, в розовых кустах,
звуки арфы воздух наполняли –
он сидел с улыбкой на устах…

В полутемном маленьком подвале,
где играют старомодный джаз,
те глаза, но только цвета стали
заглянули в душу как-то раз

У монастир піти хотіла, -
Спасати душу…
Та шкода тіла.

у моєї душі напевне скінчився бензин
я не підпалю собою навіть цигарку
запальничка згоріла у темряві власних сторін
одноразовий біль викинув долю в сміттярку
і витекли сни, ніби прокислий кефір
забродила всередині ще ненаписана осінь
а я може слабка??? бо вдягаюся тільки в папір
хоча тільки вогонь десь всередині глибоко ношу
запальничка, запал... феєрверком осяйний політ
і за гривню для мене маленька пластмасова ємкість
я туди запихала бензином розпалений світ
закінчилось пальне мій режим перемкнувся у "темно"

Під іконою в кутку свічка догорала,
Дідом різблену колиску мати колихала.
Колихаючи співала: про далеке море,
Про ласкаве небо синє, про високі гори,
Про священну землю рідну - щедру і багату,
Не співала лиш про горе, що прийшло у хату.
Те, що змусило чоботі катові лизати,
Щоб залишив хоч ті крихти - дитя годувати.
Не за себе ж, а за сина нелюда молила,
Бо родину всю сховала вже спільна могила;
Навкруги пусті хати мертвяно біліють,
А проказою по Україні дощечки чорніють...
...Поступово у кутку свічка догоріла,
Траурним покровом хату темрява сповила,
Але й далі колискову мати все співала,
Хоч дитина вже давно сном одвічним спала.

< Опритомнювання >
"Коливалось сонце,
падали дерева,
виростала раптом
до небес трава…
Боже, може, сон це?
Може, дивне мрево?
Проясніє ранком
з чаду голова..."
В.Бендюг

Памфлет-пародія
Ні, це дивне мрево назавжди з тобою!
І не проясніє з чаду голова -
за погубу серця вкрився глузд імлою,
падають змертвілі в небуття слова...

Ти вже на відстані часу,
який не прозирнеш.
Та вмієш заплести в косу
мене.
І серце легко виплива
на хвилю почувань,
хоч знає мудра голова
є грань,
неначе в морі хвилеріз,
приборкувач стихій,
на наш порив і наш каприз
глухий.
Та й час – задушливий метан,
Його не продихнеш.
І я весь тут. Але і там.
Ти теж.

Дим очі застелив, в кімнаті мокне світло,
цигарка-за-цигаркою пихтять думки.
Розбавлена вином буденних барв палітра,
міняє кругозір на відстані руки.

Потріскуть з ваги, мов кості, лапи крісла,
забився у куток продавлений диван,
розлізлий черевик будовою прокиснув,
і поки рак з гори не свиснув - б`є дурман.

За склом хлюпоче ніч, від хвиль дерева п`яні,
тут щастя на ковток, півграма теплоти.
Заклинило життя на марнослів`ї "money",
згадалося гніздо, наставлені роти.

Коти, котися, викотися врешті, туго,
бо не довіку тут втинатиму я дні...
Там діти квітнуть, батько ще іде за плугом,
сльозу втирають очі материнські. Ні!

Не треба більше - ні мани, ні "money". Кличе...
та в`яже вузлики дорога, жде пробач...
Яка ж то чайка, що за морем не кигиче?
Яке ж то море, що не чує чайки плач?

12 Грудня 2007

Слова спливали скрапували з вуст
Невже невдовзі вже на німо?
І розтікались обіцянки на новий обрус
Він фоном був для пантоміми…

Така незграбна сценка із життя
Та й ми з тобою певно не актори…
...Хоча...
Зіграй мені востаннє "почуття"
Я вперше плескати,
і кликати тебе на біс готова…

..Я мертва…
Вибач мені мамо…
Ти так хотіла дочекатись внуків…
Я ж отруїлася обманом…
І вуха запечатала від звуків…
Мене немає…
Тінню при дорозі…
Про мене спогад фіртку зачиняє…
Я так давно згубилася в тривозі,
Гранітний камінь я плечима притуляю...
Неспокій молиться за мене
У жмені помістилася душа...
А я ж лише хотіла достеменно
Довести світу...що...
...
Відлуння підсвідомості - ЧУЖА!!!

...

Не потривожу зітханнями тишу...
Екзальтована до мозку кісток
Я свій біль у долоні залишу
Загорнувшись у шаль із чуток
Побреду я на захід сонця
Не діждала від сходу тепла…
У прочинене моє віконце,
Заповзає химерна імла…
Я назву її певно сестрою,
Так подібні аж дзеркалу лячно,
Мої зойки танцюють з журбою
Та слухачка із неї невдячна…

А із мене ніяка поетка
Лиш про горе я своє співаю…
… А навколо безмежні простори…
Серце стисне…
...А я його маю???

Ти вважаєш себе всесвітом,
я вважаю тебе загрозою для суспільства.
Ти не обираєш,
я ж в свою чергу голосую одразу за двох.
Ти нагадуєш, або тенісний м’яч,
який підстрибує з одного кута в інший,
Або простого наївного довбойоба.
Я не ставлю себе задачу з’ясувати це,
адже це не змінить твої доторки до моєї шкіри.
Коли ми поруч – ми режисери шекспірівських творів.
Коли окремо – актори,
які після прем’єри знімають маски в гримерці.
Я впевнена, що ти віриш в мій образ,
А я сумніваюсь в його існуванні.
Тобі сниться,
що щастя завжди буде за твоїми плечами.
А я читаю в ранковій газеті,
що твої судження хибні.
Вони такі ж хибні,
як і моє розв’язання задачки по логіці.
Я не здаюсь так швидко -
я перечитую параграф, і вирішую задачу правильно.
Ти ж хочеш якнайшвидше скласти іспит.
Дарма…
Ти пролетиш зі стипендією так само,
як я пролечу між нашими світами.
Розуміючі абсурдність,
ми продовжуємо додавати зайві інгредієнти в свою вечерю.
Так само як заповнюємо свій, і так маленький,
простір різноманітними підозрілими особистостями.
Часом мені це нагадує дитячі ігри,
коли дитина хоче стругати,
але продовжує їсти шоколад, бо він солодкий.
І батьки забороняють їсти перед обідом.
Це як перший секс в кінотеатрах,
під’їздах, потягах, пляжах, парках,
Аби тільки батьки не здогадались,
які самі ще не так давно займались тим самим.
Коли зима почне розвіювати моє волосся в центрі всесвіту,
Ти зрозумієш, що не в силах тримати мої завжди холодні руки.
По твоїх щоках обов’язково потече тепла солона сльоза,
яку я заберу її із собою.
Я буду берегти її вічно в маленький скляній пробирочці.
А коли мені буде погано,
я буду плакати і ховати свої сльози в ній же.
В цю мить ти завжди будеш мене згадувати,
бо мої сльози будуть гріти твоє холодне серце.

Твої сни старомодних фасонів
дні подібні немов близнюки
під будинком гарненьки газони
і у рамках, усміхнені ми…

Мої мрії попереду тебе,
навіть я не встигаю за ними,
вже в розмовах немає потреби
я мовчу, і всміхаюсь віднині…

В твоїй тиші мій спокій струною
так напнувся, що впору кричати,
я ж стою за твоєю спиною…
я мовчу…я клялася…що буду мовчати…

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

І вклякну я в притворі свого віку,
Передчуваючи потребу вівтаря...
Яка нас візьме під свою опіку
Далека загасаюча зоря?

Які футболи, моди й піснеспіви
Спроможні вгамувати цей мінор?
Як журно жить в очікуванні дива,
Коли гнітять руїна і розор.

І, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобілки й Інтернет,
Над краєм вічності вернуся я до тями,
Осміяний філософ і поет.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

Прилетят шальные птицы и ударятся о ставни,
Разобьют цветные крылья об оконное стекло -
Как от палочки волшебной, лица вдруг светлее станут,
Засверкают чудно перья – станет в комнате светло

И польется песня живо, глубоко в пустые души,
В поистертые ладони кладом перья упадут,
Но подуют ветры с юга, заворожат и оглушат,
Перья дивные угонят, за собою унесут

Мы отправимся скитаться, далеко по краю света,
По затерянным пещерам, по забытому пути,
Но в твоих глазах закаты, а в моих глазах рассветы…
Коль сердца пусты, без веры - дивных перьев не найти

ЕПІГРАМА на Нестора М
Ура! Дехто "Мудрий" промовив: Дарма,
для шиї немає страшніше ярма
за голосування! Усе незаконно!..
Бо бидло повинно терпіть „внутрілонно”,
і ригіоналів, і Кучму, і бодню
премудрого Нестора сірководню.

Гаразд, повірю в н-ний раз,
Що має бути саме так.
Мій дім – кордон – Шенген – твій дім.

Сідай, допий зі мною, друже!
Зустрінемось вже на дні,
в осадку "Тиси" і "Десни..

- О котрій їдеш? Рівно в 6?
Писатимеш? Та не бреши!
По Україні й то не зміг писати,
що про Європу вже казати..
Що я? Яка вже там різниця..
Я як завжди - у рамках СНД.
Тут якось легше. все рідніше.
Така вже є. ти, друже, пробачай мене..

Незмінно зранку буде кава,
й незмінно без твоїх дзвінків..
У мене - Київ.. в тебе - вже Варшава,
а може Мюнхен, Лондон, Мінськ.

Їдь в свою Польшу!
В оті всі Гдиню, Познань, Кельце, Хелм.
Щасти, мій друже, я не їду.
Я так тебе..
тебе.....
тебе....

Робко, смущенно, пишу о любви,
строкам вверяю сомнения, дни,
чувства, ошибки, лица и сны,
грустные нотки преддверья весны,
улицы теплые, звуки шагов,
брызги прохладных фонтанов и слов,
песни о чем-то далеком теперь,
смех и улыбки в открытую дверь,
странные танцы и правда в глаза…
Нервно щекой пробежится слеза.
Верно – наивны и слово, и слог;
Жизнь – это пыль уходящих дорог.

Автор: Белла Донна
< За мотивами В. Черезової :) >

Надвечір’я ясне, наче стеля, упала на мене
Розрядився мій плеєр, бреду, як мана - і нехай.
Ти жонатий, моншер, тож копицю тобі не постелю,
Бо прийде твоя жінка й поріже нас, як коровай.

Чорну сукню охоче знімає руда куртизанка,
Бо просякнуте серце і тіло коханням без меж,
І утіхи в долонях дарує із ночі до ранку
Музі, демонам, вітру і чорному цигану теж.

Вип’ю ще коньяку, щоб зірвалося серце з розпуки,
Закурю "Біломор" – і для всіх в мене стане тепла.
Наскладаю віршів сороміцьких - найкраще про муки…
Я руда - не блондинка! А бестіям – честь і хвала!

Будильник озвався, і ковдру суворо із пліч
цей ранок стягає, як мама, що будить до школи.
Ти млявий - і теплий такий, мов напалена піч -
щось тихо бурчиш і обійми змикаєш навколо

Дві кави зварити. І спішне згадати на день.
Не п’ятниця ще, але настрій такий неробочий.
Колись нас залишать у спокої. Якось і десь.
Із рук вивільняюсь твоїх, аж до сліз неохоче.

Та ні, ще хвилину полежати. Дві. Або п’ять.
Метелик-невдаха вертає в належаний кокон.
Ти очі розплющив. Підвівся? І капці нап’яв?
Я ж нишком під ковдру, як в нірку, зариюсь глибоко.

Та сон не приходить. І, мовби Морфею на зло,
робуста й арабіка ніздрі у парі лоскочуть,
всміхається сік помаранчі крізь матове скло,
а з ним і знайомі лукаво примружені очі.

От пальцями клацнеш – повіє легким вітерцем,
тропічною зеленню вкриється шибка віконна.
Розтріпана, сонна в подушку ховає лице
твоя із юнацьких фантазій білява мадонна.

Папуги барвисті у тебе сидять на плечі,
ти пахощі моря несеш у смугастому збанку
і день особливий, що буднем заледве гірчить,
а ще - невагоме і лагідне «доброго ранку».

Кінчики пальців
такі вразливі,
цілуючи
треба злегка
покусувати.
Але боюся
слини,
весною
ферменти-
зованої.
Може, зібрати
в пробірку-
і на аналіз
ДНК:
"То ти?"

Аgain. Знову, як маленька,
боюся пустих просторів
за радянськими шафами.
Там моторошно
й різко
пахне крилами.
Ну навіщо
біла міль
сезонно
скидає крила?
Повірила у те,
що вона - ангел?
Again. Боюся
пробілів і
Caps Lock-ів,
як страшно,
коли хтось тебе
заCaps Locced.
Текст танцює:
знову курсивом.
П"яна.
Again. Боюся....
А навіщо боятися
Розлізлих посмішок,
налитих ботоксом
на обличчях
стомлених
порноакторів.
Страх - не існує,
його намріяла
я сама.

Я, певно, клятий емо,
бо готи - сильні духом
Куди тепер підемо,
прикрившись капелюхом?
Щоб скиглити під Біллі,
і нігті тихо гризти
Пухнюплені від цвілі,
буття свого - туристи
Упившись теплим жалем,
відкриємо нотатки
І сажу із крохмалем
змішаєм - для загадки...
Ще кілька трушних фото, -
ми скрін увіковічним
Життя - така бридота,
а страх став пересічним...

Різко коліном
у асфальт розпечений,
тримаючи пальцями
пульс у скронях,
нанизуючи на вії
червоні кола-
очі,
стомились
сонцем.
Густота стає
небезпечною-
1000 промілле,
абсолютна тиша
вивертає легені,
Тепер,
врешті-решт,
навчусь дихати.
То знову було
дежавю.

Смішне бажання! – Господи, прости –
До тебе, як до неба, прорости
Стеблинкою, травинкою, рукою.
Життя тече – і крутить течія
Дві трісочки. Одна із них – це я,
І ти у вирві крутишся зі мною,

І нас несе! О, як же нас несе!
Хамула буднів – так… ні те ні се:
Химерні ролі, провінційна сцена…
І ґумкою стираються слова,
І ковила натомість, і трава –
Така зелена, Господи, зелена!

І вже вода торкається колін,
І тіло – то слухняний пластилін –
Ліпи мене – подобу Афродіти…
І океану дихання – то сон,
І він живе із нами в унісон,
І ми – його смішні безхвості діти,

Ми ще на суходолі. Всохла путь.
Сухий пайок. Життєва каламуть.
Усе до біса! І стечуть водою
Пусті слова, вечірній макіяж,
Дурні марнички. На пісок приляж,
Немов на біле ліжко – і зі мною

Дивись на зорі – знизу догори…
Мовчи, торкайся тіла, говори
Про все на світі. Світанкова тиша
Підпалить небо – і заснулих двох
Візьме на теплі руці добрий Бог,
І занесе у трави, і залишить…

І серця завмирання золоте,
І ще, і ще… Не думати про те,
Що все – конечне. Залишилась дрібка
Любові, солі, ніжності, плачів…
…І я засну у тебе на плечі.
…У теплих травах.
…І заграє скрипка.

Готується, кипить, вітри на око сиплють зорі
в нічний казан, помішують, здувають пінку хмар
за виднокіл. Не блякнуть на небесному узорі
прозорі крила літепла. Життя, мов каламар.

Бери перо - збентежений записуй серця трепіт
на білий, мов зимою вбраний сад, душі папір.
В думок човні світ пропливає поруч, мов по Леті,
цей човен світла повен, а весло від чорних дір...

А всесвіт заважкий, щоб перелізти вушко часу -
впустити сонце з тріском в динозавряче яйце.
Переповзає на секундах, пожирає ласо
розбите в пам`яті землі натомлене лице.

11 Грудня 2007

Боюсь поверить,
Или не хочу,
Согласно истинной
И безуспешной воли,
И участи, увы,
Подпавшей соли,
А, упрекать кого-то
Не решусь.
А истина
Далека от свободы,
Иначе бы
Ее вдруг
Стало много,
Как много разных
Милых мелочей,
Их выкинуть
На свалку
Слишком строго,
А с ними ты –
Обычный дуралей.
Решусь поверить,
Или не решусь…
К судьбе своей тянусь
Вполне невнятно,
Иль может,
Это мыслям непонятно,
Ведь все-таки,
Я только человек.
К тебе тянуться
Страшно и приятно,
И хоть душа со мной
Играет в прятки,
С тобою я
Осталась бы навек.

Тепер дракони не з моєї сторони,
Хіба ж я зрадниця лишень пішовши?
Птахи давно здійснити переліт,
І містика зникала ледь зійшовши.

Ти не правий, дракони не праві,
І я не претендую на відвертість,
Сумую трохи знову уві сні,
А вдень ховаю вічі і упертість.

Сховаюсь в ніч від тіней у дворі,
Дарма з вікон стікаються сонети.
Дракони моляться…А що мені?
Сни про кинджали і браслети.

Сонечко моє ясне,
Серденько моє любе,
Як же ця ніч прекрасна!
В місті зірок і бруду.

Скільки в душі проспектів
Перемикають з морем,
І світлофори брешуть,
Роблячи світ червоним.

Сонечко моє ясне,
Скільки в тобі комети,
Сяйво з тобою грає
В хованки із багнетом.

десь небо пахне яблучним сиропом,
солодкі хмари огортають ліс,
в якому я живу старим циклопом,
бо вже давно зустрів свій бенефіс.

«Скільки разів Я хотів позбирати дітей
Своїх…та ви не захотіли» /Мт. 23:37/

В житті моїм так мало світлих днів,
Гнітили душу ненависть і зрада,
Тоді до Тебе, Отче, приходив
Й у ніг Твоїх знаходив я відраду.

Із злом боротись часто виходив
На немічні свої поклавшись сили,
Та ворог раз у раз мене ранив
Й на полі бою падав я безсилий.

Зривався стогін із моїх грудей-
Я знов в думках до Тебе, Отче, линув.
А Ти завжди стояв біля дверей
І запевняв: Тебе Я не покину.

Ти ждав мене, що скоро я вернусь
З доріг своїх до Отчого порога..
Та я блукав, я бачив лиш пітьму,
До прірви вічної широка йшла дорога.

Ти ждав мене, Ти знав,що накінець
Зустрінеш знов загубленого сина.
Хвала Тобі, мій любячий Отець,
Коли б не Ти - давно б я вже загинув.

А скільки ще заблудших є синів,
Ти хочеш всіх у дім Свій повернути,
Щоб кожен Твою милість зрозумів,
Ти хочеш всіх зігріти, пригорнути.

Підіймаю свій погляд до неба,
Де зірки як далекі вогні,
Як вогні мого рідного краю,
Що минулі нагадують дні.

Про минулі, не сповнені мрії.
Про страждання і стогін душі.
В час тривоги, на Бога в надії
Підіймав я свій голос в тиші.

Перед Богом в молитві схиляюсь,
Виливаю свій сум перед Ним,
Перед Богом в гріхах своїх каюсь,
Перед Вічним, Могутнїм, Св’ятим.

І загоєне серце співає,
Повертається радість душі…
Боже мій, знов в молитві подяки
Я в вечірній схиляюсь тиші.

(Тані Ільюк присв'ячую)

Коли на серці боляче і сумно,
В душі осінній холод і туман,
А темні хмари ще чорніші стали,
Шумить лютує грізний ураган.

Коли весна холодна, не привітна,
Коли не в радість жайворонка спів,
Тоді одна відрада і потіха,
Тоді одна молитва є, без слів.

Коли юначі дні темніше ночі -
Єдине місце де знайду спокій.
В молитві тихій йду до Тебе, Спасе,
У ніг Твоїх надійний захист мій.

В Твоїх обіймах затишок і спокій,
Лиш Ти один, Хто вислухати зміг,
А в час важкий душевної негоди
Мій стогін вчув і радо допоміг.

Де вітриська зухвалі
І полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп”ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
І криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа…
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста…

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

…І шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

Глобалізація на глобусі
Він виріс вже з меридіан
У швидкісному мчить автобусі
Потік людей, як ураган

По швах тріщить і вже розходяться
Чутки зміїним язиком,
Що не приходять і не плодяться
Ідеї, змішані з піском,

Що вже в ефірі вся галактика
Ти завантажуєш контент
І світ з горлянкою астматика
Судомить спазмами легенд...

Церковиця засніжена: бамкають дзвони.
Йде бабуся в чорній хустині,
Благенький плащик – нафталінове вбрання,
Скриня йде за жінчиною вслід,
А чим повна, а що містить:
Зимний вітер, жмуток суму і кутя на самоті.
Хата низько похилилась, у вікнах блимає
Печаль, що-за-жаль, в-такий-час…

Лункий передзвін, селу навздогін –
Хурделиця, але що є до неї, коли
Потріскує в грубці тепло –
Затишно, но-но…

Вступила до храму,
Вічне місце на бабинці,
Розтулено очі і вуха готові,
Гей, люде, слав же рождення
Ісуса!
Коли я ще, стара і сама, годна
Тішитись білому снігу,
Дзвонам пречистим під вечір,
Куті, хоч без родини, але ж є!
11.12.07

< Трійця >
"Підтикана відьма
На Трійцю у річці
Із заступом зілля копала.
Рублиха Гониська
Гінке татариння
На березі в снопики клала.
…Задрипані стегна
В кривавих патьоках, -
П'явки упивалися і відпадали..."
В.Бендюг

Дізнання
Усюди підтикана відьма
у річці копала? - Копала!
…Задрипані стегна
в кривавих патьоках -
являла?! - Являла! Являла!!

- Рублиха Гониська?!
- Гониська! Гониська!!
- П'явки упивались-ридали?!
- Впивались сміялись,
сміялись труїлись,
ридали і відпадали!!

На Трійцю у річці
втопили "поета" -
тож відьмі кривава вендетта!

< Осінній дощ >
"Обтрушує осінь каштани,
Золóтить берізкам листки,
Накочує сиві тумани,
Нашіптує кленам казки.
І я, мов та осінь, мрійливий,
У довгі сумні вечори
Під шурхіт осінньої зливи
Усе б говорив, говорив..."
В.Бендюг

Осінній синдром заговорювання душі
Півосені в шурхоті зливи
усе говорив, говорив,
усе говорив, говорив, говорив би,
золóтив і говорив!

І так на душі тоді світло! -
Ніщо не бентежить її.
Доки говорив, говорив би,
усе говорив, говорив,
усе говорив, говорив, говорив би,
золóтив і говорив...

як пісок прохолодний і білий
по руці обережно стікає,
залишаючи слід шорсткуватий
на місцях, де торкнулося море…
як у море вертається хвиля,
пам’ятаючи сенс відображень,
і несе їх до Острова Сина
у кристалах майбутніх Містерій…
як містерії гір і пустелі
починаються з Духа і Слова,
з кольорових ефірних мелодій
на світанкових луках Любові…
як Любов’ю врятована вічність
нам дарує ковток насолоди
сходом Сонця, де берег пустинний
і пісок, прохолодний і білий…

Мій біль - це плата за мої гріхи,
Твій страх - це плата за твою невизначеність.
Ти давно не платиш за з’єднання,
Але дешевий тариф колись скінчиться.
Так само як і вимкнуть опалення
Із-за несплати за комунальні послуги.
Тобі тошно від себе,
Мені гидко від світла,
Бо і моє сонце колись виключиться.
Ти вважаєш мене лялькою?
Обґрунтовуючи це сигаретним димом,
Пляшкою горілки і морським вітром?
Ти ще гірше мавпи,
Яка чекає на цукерку від кожного відвідувача.
Але ж країна живе виборами,
Нестабільністю в економіці.
Бо ти став для мене янголом,
А я залишилась дурепою...

Вино в постели с Джимми,
шуршанье лепестков…
Цветами полевыми
забросанный альков
Хмельное глаз сиянье
и кудрей водопад;
Мы тонем в океане
признаний невпопад
Без шуток: «Ты колдунья?»
«Грешу. Ведь знаешь ты -
со мною в полнолунье
беседуют цветы…»
Всего лишь на мгновенье
ладонь коснется плеч,
и страсти дуновенье
встревожит пламя свеч
…Смешались формы, краски
вверху на потолке,
а ты мне шепчешь сказку
на дивном языке.
В саду на старой вишне
проснулись соловьи,
сквозь чуткий сон услышав
признание в любви…

Твоя архітектура, урбанізму субкультура,
Одна із тисячі, готова до кінця,
Спустошити до дна стакан мікстури,
Готова до тернового вінця.
Ми лише піонери між дахами і шляхами,
Ми йдемо, чи можливо нас ідуть,
Сучасність не втішає нас дарами,
А ті хто піддані... у спини нам плюють.
Твоя історія як світ, що на долоні,
Архітектурних вигадок вже вдосталь на землі,
Серед робіт твоїх – руїни охололі,
Прозорі комплекси, що тануть навесні.
Ціна матреії не визначить свободи,
Кому потрібен камінь не живий?
Кому потрібні вічності дороги?
Приречені всі стіни. Прямо бий!..

Таке життя, печери болю,
На дно лягли всі якорі,
Простим буває геніальне,
Фальшивим світло у вогні.
Червоним болем оживає,
Таке смішне, на смак землі,
Воно тобі не заважає,
Але болить тепер мені.
Таке життя, одні сюрпризи,
Дороги кличуть в свій політ,
На міцність пробуєш карнизи,
На досконалість плавиш світ.
У небесах запахло сірим,
Згоріли крила. Не птахів,
А тих, хто мав свої вітрила,
І їх кидати не хотів.


Таке життя, лякають зорі,
Страхіттями чужих світів,
І хмарами на видноколі,
І кольором дитячих снів.
Кому потрібне диво дивне?..
У світі дотику й землі,
Червоним ожива щасливе,
Все знов лишається мені.
Таке життя, провини наші,
Таких безрадісних думок,
Ще не було, це мабуть вперше,
Зносили совість до дірок.
А що прийдешнє нам готує?..
Під ніжним дотиком роси,
Хто з нас реальність намалює,
Яскравим кольором весни?..