Коли у Києві ховали Чорновола, –
У місті, сповненому пам’яті віків, –
Печальні люди сходились довкола
І несли сотні, може й тисячі вінків.

Жінки ридали: – Вбили, ой, убили!
Чоловіки стискали кулаки,
А над юрбою сині, жовті, білі
Пливли вінки.

І перша бджілка вилетіла з вулика –
Її послала в світ бджолина рать.
А тут же того цвіту повна вулиця!
І стала бджілка свій нектар збирать.

Сльоза у когось в оці золотіла,
Дзвеніли дзвони, аж земля гула,
А бджілка все летіла і летіла –
Вона одна щасливою була.

30 березня 1999р., Київ

Над труною Славка* говорили не ті,
Що зустрілись йому в молодому бутті,
Довгі роки з ним поруч були у житті,
З ним долали провалля й урвища круті.
Розгубились вони... А в життя суєті
Приліпились до нього не ті, ой, не ті!
І були їх слова і фальшиві й пусті.

* Вячеслав Чорновіл

30 березня 1999р., Київ

Як весело біжить струмок
І сонце в хвилях сяє,
Дугою вигнутий місток
Два береги єднає.

Праворуч ліс густий стоїть,
Ліворуч - луг зелений,
Між вербами струмок біжить
Всміхаючись до мене.

А теплий вітер у траві
Здіймає тихі хвилі,
Вплітає в трави запашні
Ромашки білі-білі.

Спішу до тебе знову я,
Іду моя кохана,
Зі мною усмішка твоя
Квітуча та весняна.

Я радий, що ти в мене є!
Ти зірка в моїй вічній ночі,
Ти сонце, повітря моє,
Ти мої заплакані очі,
Ти блискавка, вітер, вогонь,
Життя на пустій вертикалі,
Тепло непізнаних долонь,
Усмішка у моїй печалі,
Ти виклик, ти пекло і рай,
Ти подих весняного квіту,
Собі розчинитись не дай,
В недосконалості світу!
Ти небо на моїх руках,
Ти сонце, повітря моє…
Хоч лише у моїх думках…
Я радий, що ти в мене є!

- На грані Смерті і Життя
Стоіть Душа моя!
Жити?
Чи померти?
Біль із серця стерти?
А може залишитись,
щоб Любові добитись
Від тих кому зробив добро я?
Живи Любов-Душа моя!

Пробивається сонце крізь вії очей заплющених
Лоскоче зіниці і сни проганяє твої...
Знаєш, коханий, що сонце не любить засмучених
Подивись, як танцює проміння його на столі.

Подивись, як пливе над дахами гаряче золото,
Що дорожче усіх недобутих каратів землі.
Перехожі купаються в ньому, стають прозорими
І пливуть по асфальту велично, немов кораблі...

Чиста осінь, не терпи образ!
Ми, як ти, не винні ні у чому!
Не скажу, що це останній раз,
Він не спише на життєву втому,
Зрозуміє слово "назавжди",
Поцілує очі заметілі...
Виправдати можеш тільки ти,
Ми ж у тому не такі умілі...
Зрештою, це знову "я" і "я".
Ляльки дві з зашитими ротами.
Повільніше вертиться земля
І коротші все гудки дротами...

Тримайся за нитку,бо це - все, що є.
Тримайся за вузлики з поглядів, слів...
Порвати ще встигнемо,сонце моє,
Ще б хоч назбувати для пам'яті снів!
Не треба на завтра, бо може й нема...
Не треба одразу чотири шарфи...
Вдвох, зрештою, краще, ніж сам і сама...
Та й гірший роман від, начесно, строфи...

Дивитися можу новини - і все.
А згадки про тебе і музика – вибач…
Любов не врятує й, мабуть, не спасе
Шампунь, диво-йогурт, тарифи і риба…

Боюсь захворіти на дешевизну,
На не унікальні слова і учинки...
Боюсь не того, що без тебе засну,
Боюсь біля тебе не іншої жінки -

Боюсь, що прокинуся, наперекір,
Що марно у серця зупинки просити.
Боюся, що скажу: кохаю, повір,
Й найбільше, що зможеш без мене прожити

А зможеш, напевне…

Скінчився дощ…
чудові акварелі
У сутінках ховає тепла ніч…
В міжгір’ях снів так п’янко пахне літо
І терпне слово на вустах твоїх
І мить збігає І немає нас
Дорога щастя на твоїй долоні
Ще не скінчилась…
Крапельки роси на серце впали…
Ланцюги червоні
Вже пов’язали ніч
І день новий
Вже дивиться на нас
Крізь призму часу
І загадковість у твоїй душі
Ще не розгадана ніким
В дорогу кличе
На аркуші життя
Твоє обличчя
Не розпізнати поряд Із моїм …
Ще на губах
палає поцілунок
- гарячий слід розлитого вина
Ще пахне ніч, але тебе нема
Лише любові непоборний трунок
Що шаленіє у серцях
Ще й досі
Так щедро розливає тепла осінь…
Скінчився дощ,
але тебе нема…
І ніч стекла до ніг моїх сльозою
Перемішавши спогади з любов’ю.

У старій кам’яниці,
з виноградом і дикими рожами
З дерев’яними сходами
І зеленим плющем у дворі
Проживаєш мій ти
Добираєшся тими дорогами
На які нам не вдасться
Одночасно ніколи зайти.
На одному шляху
Ми сьогодні зустрілися різними
І тому у твій дім
Поцілунок мій не долетить
Проростемо колись
У подвір’ї ми квітами пізніми
Але наше життя
Вже на жаль промайне і згорить.

Хотілось бути сильною. Авжеж
Щасливою хотілося. Аякже
Під ґвалт Життя уже й не добереш
про що тобі, те кляте серце каже.
Н. Давидовська


Ти втікаєш
Сама від себе
Проти вітру
В обійми неба
Падаєш
Простору грати
Вже не в силах
Тебе тримати
Ти спішиш
Ти сама хотіла
Вже душа
Залишає тіло
Їм у парі було
Мабуть тісно
Не дарма всі казали
Різні
Не такі як у всіх
Зазвичай
Хто ж міг бачити
Душу в обличчя
Зрозуміти її
Бажання
Вільний простір
Дорога остання
Пролягла
Від землі до неба
Ти втікаєш
Сама від себе…

Ти любиш цей світ на дотик
Вдихаєш його аромати
Слухаєш музику вітру
Ти знаєш, що значить кохати
Я візьму тебе попід руки
Відкинеш все зайве набік
Відчуємо ритм вулиць
І злиємось в міста потік
Не бійся, тебе не залишу
Без захисту поміж людей
Тобі допоможу збагнути
Хоч крихту незнаних алей
Ти носиш тягар за плечима
А струни душі грають скерцо
Дарма, що не бачиш очима
Ти вмієш побачити серцем

...А коли сонце обрію торкнеться -
вечірня тиша ляже навкруги.
Згадай мене -
і серденько заб'ється,
ріка чуттів покине береги...
Відчуєш ти -
у світі є щось Вище.
Тобі його у серце переллю.
Нехай навкіл
негода люта свище -
Я на душі твоєї попелищі
посію зерна
в теплу ще ріллю...

Я мерзну у цих стінах,
ніщо мене не зігріє,
покрити усе матом,
напевно мені треба,
можливо у цих змінах
воскресне меотва надія,
я сам собі буду братом
я житиму просто неба...
і буду зранку вітати
з неба упавшого птаха
на клапоть старої газети
нам хліба накришать люди,
я теж невмію літати,
я, як і ти невдаха...
ми просто померлі комети,
ми просто забули про чудо...

Розпродані всі добрі жести,
Розкидані по номіналах,
Себе у гору не піднести,
Ховаю очі у підвалах,
Я знов стою серед лайна,
Коли ти бавишся словами
між нами точиться війна,
Між мною і всіма світами.

Із рани леза не виймай,
Щоб не сконав занадто швидко,
Життя, як дріб’язок-на чай,
З пробитим серцем жити гидко…

Одним ривком до долу маски,
Чиїсь зідхання у партері,
Йде до фіналу в нашій казці…
Життя триває… на папері.
Розпродані всі добрі жести,
Розкидані дурацьким пазлом,
Життя петлю втомилось плести,
Ми з ним втомились бути разом…

* * *

Наче стріляний вовк, я зведусь на утомлених лапах…
Посивілим загривком потрусь у самотню подушку свою…
А життя все рахує роки по рубцях і по втратах…
Та й знаходить собі найвірнішого ката -
До сумління лицем серед ночі стою…

Наче загнаний вовк, я кидаюсь то в клітку, то з клітки…
Я чекаю біди, наче кулі, не знаючи звідки…
А годинник - життя не зупиниться дні рахувати
І веде до останнього дня, як на страту.

Наче мічений (ким?), ще виходжу не битим з облоги…
Не кривавлю слідів і не падаю з втоми в снігу…
Ще плюю на гадання і перестороги!
Вся надія на Бога і трохи на збиті ноги…

Ще годують вони і мене не зігнути в дугу!

…Поразка не дає відпочивати
І розум хворобливо, наче жорна
Перетирає в звивинах ті зерна,
Які за мить мукою уже стануть.
І ця мука холодним білим снігом
Минуле запорошує й хвилини
Що вже відбігли від самого болю
Лише недавно - й посивіли раптом …

І думка про поразку водограєм
Із скал високих падає «до нині»,
Хоч плетиво думок відносить у минуле,
На поле бою, де лишились друзі,
На ті дороги, що ведуть додому,
Дощу краплини, де в слідах кровавих,
Знайшли собі притулок тимчасовий,
Поки ще сонце не зійшло на небі.

Як вітряками, що від духу вітру
Ті жорна-сонця тишу обертають,
Думки на крилах відлітають в небо -
Сьогодні чисте, вчора було в хмарах,
В громах всесильних рвалось на частини,
І в блискавках, що ніби божі палі
Встромлялись в серце в подихах озону
І полум’ям згорали в зливі болю.

Ти переміг у битві з ворогами,
Та ти програв в бою супроти себе,
Супроти духу свого… Досить, Пірре,
Свої думки сльозами виливати,
Як крокодил у Нілі зжерши жертву,
Бо сльози ті не варті тих краплинок,
Що з неба вчора пролились на поле,
На житнє поле, що так просить сонця…

…Над житом спілим райдуга сходила,
Стокольорово фарбами всміхалась
І небосинь моргала у півока,
Теплом торкала біль твою вчорашню…
Від перемоги до поразки мить або півкрок…
Від болю, що на серці ліг у шрами,
До радості, що може і не прийде,
Є ціла вічність. Час - твій лікар…

Лютий, 19, 2007

Недовезені наші тіла
до країв, де б хотіли лишитись,
недописані наші життя,
бо паперу нема,
та серця наші будуть ще битись…


Протерлися спогади, треба купити нові.
Розбити б вітрину й тікати. І гріти в долонях
Роки, не розтрачені марно, хай навіть чужі,
Вони не залишать ні смутку, ні болю у скронях.
Позичити б в банку можливість зробити собі,
Хай, навіть, не вартий подяки і слів подарунок.
Зробити й тікати, від себе до тебе, від снів –
В світанок новий, у не сповнених мрій візерунок.
Забракне повітря? Своїм поділюся охоче!
Мені для обох не забракне ні сили, ні крові...
Для тих хто йде поруч крізь час і розплющує очі -
Достатньо одного життя й однієї любові.

Заплакані очі
Туга і біль
Втрачені ночі
Погляд німий
Тане поволі
Келих вина
Іронія долі
Кава до дна
Довге безсоння
Дим сигарет
Щастя в долоні
Квітів букет
Усмішка неба
Сонце в вікно
Пісня для тебе
Гарне кіно
Зустріч, прощання
Шлях без кінця
Вітер скидає
Маску з лиця
День під ногами
Завіса спадає
Що буде з нами?
Вистава триває…

На бруківці – колеса
У долонях весна
Тихо йде поетеса
І сміється – дурна:


Не пробачили -
серця не було,
Загубили -
пекуча журба,
Прокляли,
або просто забули.
Перекреслили грубо
життя.
Заштовхали.
Заплутали коси.
Розірвали святкове
вбрання.
І обідрана, боса
щось просила у Бога
півдня.
Полишили.
Спаливши слова,
що душею вона
римувала
І пішли,
наплювавши у очі,
В яких радість
вона заховала…
Піднялась,
розпрямила коліна
З тіла бруд повтирала
І пішла, заховавши у серці,
правду, яку промовчала…


На бруківці – колеса
У долонях весна
Ти згадай поетесу
Як сміялась вона…

Зрадливий вітер промайнув,
Опікши вмить сумні думки.
Погрався – в нікуди чкурнув,
Заплутавши мене в сітки.

Чекаю стомлено його –
Верни мені солодкий хміль!
Нема вночі тепла твого,
Обійме в день господар-біль.

Бринить потомлена струна
Мого кохання – в’яне спів…
Озветься тихо десь луна
Твоїх солодких давніх слів.

Клич сурми... Ти на подих лицар -
Лати світяться, зброї ляскіт.
Б`є життя - вигина в зіницях
У підкову (що з долі) щастя.

Правду трепіт ознаменує...
Як надати рукам їх волю,
Серце власне биття не чує
І тупе до чужого болю.

Не зцілити оплаткам гніву,
Не напитись з того в що плюнув.
Та не рвуться надиво диву
Перетягнуті надто струни.

Хто блаженний - той в перших лавах.
Труп за трупом - земна дорога...
Не шукайте для себе слави,
Кров змиваючи з перемоги.

Де сирітками квітнуть діти,
Пантеони будує горе -
Там конає любови вітер,
Не пройшовши в душевні пори.

19 Лютого 2007

О, цей по дорозі
ще й чорний по-чорному жук,
як тінь від акації,
власне, як тінь від колючки.
Наразі, моя декларована тихо
дорога до штучки,
точніше, до штуки -
ковтає чужинський каблук.

Секрети майстерності в тому -
що мишка хвостом
у будь-який час може
ціле яйце завалити.
Гризеш олівця без одвіту.
Сидиш, оковитий.
І аркуш не вмієш,
а хочеш - бо хочеться -
том.

Маестро в селі. Творча криза.
Печальний маестр.
Ні сліду. Ні учнів. Ні школи.
Спивається школа.
Рукопис ворушиш у грубці,
як Гоголь Микола,
що риску підводить
під чорний полтавський реєстр.

Рядок до рядочка. І знову, і ось тобі є
що креслити, що
порубати, як ірода витязь…
І хочеться коротко, сильно
і страшно напитись,
а в хаті спиртного -
лише чоловічий картьє.

І - звичка не пити,
як дівка у хаті стоїть,
і піч колупає,
і курить в рукав вишиванки.
Із саду нічного
до шиї підсвистує віть.
І в білій долоні -
обвуглений палець циганки.

Чорний волик був чорний,
бо це мій улюблений колір, панове.
Він стояв під горою,
гора була сірою
так у житті повелося.
Він жував едельвейс, горицвіт,
ломикамінь
та інші поважні рослини,
Що отруйні, напевне,
а волик живий і чорніший,
як зразу.

Його роги,
як руки і ноги добродія Шіви,
Його очі,
неначе туркменський інжир
на базарі Привозі,
Його груди…
о Господи,
текст мені звідкись знайомий,
Як і заповідь Божа,
що рекомендує
не красти нічого.

Його… Поруч пастух.
Він на дудочці по барабану
Грав, бо що тут поробиш,
як волик пасеться,
а дудочка грає.
Малер із фатерлянду розклав
свій мольберт
і змальовував нишком,
Отже, скоро почнеться,
у червні,
у третій декаді, здається.

Водограй туркотів
про всі звиви і вивихи
власні і прісно.
В небі тихо кружляв
симпатичний орел з с.м.т. Коломия…
Час закінчувать мову
дозволену, браття,
і Шахерезада
У снопи шкандибати пішла.
Але волик був чорний.

Вже сонце в небі погасило
Свої проміння немов жар,
І наче коло, закотилось
За дикий обрій сірих хмар.

На небі місяць, наче човен,
Собою простір розрізав,
Чарівним сріблом, наче повен,
Його по небу розсипав.

Пробив годинник пів на третю,
В купе сидів я сам-один,
Шукав у чарці ліки серця,
І пив гіркий-солодкий джин.

Душа летіла, наче потяг,
У голові крутився хміль,
І лиш холодний в серці протяг,
Мені нагадував про біль.

В думках зринала та картина,
Коли вона сказала: "Ні!"
і... Я заплакав, мов дитина,
Що десь сама у темноті.

Крізь очі гірко виливався
Гіркий-солодкий, з болем джин,
Бо та, в котру я закохався,
В душі посіяла полин.

А за вікном летіли хмари,
Їх буйний вітер хилитав,
І срібний місяць свої чари
По небу все ще розсипав.

І зорі лагідно світили,
Немовби манячи в полон,
Мене безсилля охопило,
І ось я бачу тихий сон...

* * *

Мінлива мода марить месіанством,
Щодня міняючи палітру кольорів.
Пройдисвіти, чужинці, самозванці
Та лжепророки ницих королів…

Запроданці Іуди, дармоїди,
Криклива шушваль, слизняки,
Голодні воші, розжирілі гниди,
Нечисті нігті царської руки…

Чужих царів наложники дешеві,
Чужих земель захисники…
Манкурти, зрадники і фарисеї.
Напівхохли – напівжидки…

Напіввладики рвуться лиш до влади,
А не щоб нести важкого хреста.
І «месіанство» - тільки – «напівзрада»
І половина та що від хвоста…

…
…
…
Але історія дешеве месіанство
Повісить на ліхтарному стовпі,
А нас терплячих голодранців
Залишить голими в юрбі.

Жити у обмін
Кохати у роздріб
і з’являтись щоночі у чужих снах –
це такого «щєстічка» ти
мені бажаєш?
Щиро дякую
низько вклоняюсь, замітаючи
бруківку полою старого пальто.
« Ще дозвольте протерти
Ваші черевички ганчіркою!
Я б здувала пір’їнки з чола,
якби Ви хоч трохи схилялись
Я б цілувала мізинці,
якби Ви хоч деколи скидали рукавички
Я б …»
Старий саксофоніст, дотулившись
до будинку
щось сумно грав.
Він не знав, та може просто відчув
як від нас пішло кохання…

Я зграйку слів зігрію у долонях,
До них гарячим серцем притулюсь –
Летіть і поцілуйте ніжно скроні
Тій жінці, за котру давно молюсь...
Хай кожен вечір їй дарує радість,
Хай СВІТЛИМ буде кожен її крок!
Нехай тепло,
що в світі цім зосталось,
Її підносить в небо, до зірок...

Завечереть бы
За лунную четверть
Хоть самую малость,
Чтоб не осталось
Радуги гнева.

Заночевать бы,
Над старой тетрадью
Свернувшись клубком,
И в доме чужом
Быть незабвенной.

С утренним ветром
Исчезнуть бы где-то,
Назваться печалью
И чьим-то началом,
Чьим-то секретом.

Если бы, кабы
Да не было слабой
Надежды вернуться
К знакомому блюдцу,
Стала бы смертной.

А хтось колись когось поцілував.
І хтось колись до когось притулився.
І хтось за кимось линув, та не знав,
Що хтось колись у комусь помилився.
А хтось колись комусь наговорив!
І хтось комусь повірив і обпікся....
Так, хтось когось ніколи не любив.
Та хтось комусь чомусь і досі сниться.....

Тут стіл від пилу майже канонічний,
ніч із вікна намацує нетлінне.
У діалекті наскрізь нестоличнім
густіє час, і котиться, мов слина
на слід примхливий з намірами зливи
в навішених чи масках, чи вітринах.
І зчесана земля чуттям розриву,
і тіло — некероване вітрило,
щось безперечно не своє відкриє.
Однак непередбачений світилом
перерозподіл душ, мов тиск од криги,
переполохом гряне.
Відсвятили
таку журбу між “не було” й “не буде”,
і стіни жах той четвертують.
Годі
трощити стіл, де темрявою пута
взамін прозріння повертають подив.

Бувають миті чарівні,
Коли вночі співають зорі,
Коли стеляться по землі
Серпанки легкі і прозорі.

Бувають миті чарівні,
Коли шепочуть квіти у вазоні,
Коли згортаються пелюстки запашні
У соковитому червоному бутоні.

Бувають миті чарівні,
Коли із місяцем фліртують зорі,
Коли іскряться лілово-попільні вогні
На безкраїм небеснім просторі.

Коли з очей стікають сльози,
Коли зітхає серце у журбі,
Буває, що приходять миті чарівні,
Як сонце заховається на небосклоні.

Любити тебе... так сумнівно і так недоречно.
Як зі скрині старої дістати пропилені речі.
Одягти і себе не впізнати в свічаді навпроти,
Хоч постава та ж сама і вигнута лінія рота.
Тільки очі змінились: з зелених зів’яли в пісочні...
Згадка наших побачень бурхливих осінньо-наочна.
Коли душі – загострені леза, й чуття – обопільні.
І твій видих – оголена пристрасть:
«Ми – божевільні...»
Почуття, ніби плаття старі, які вийшли із моди...
І тобі віддавати себе... ніби проти природи.

Знов любити тебе... Чи можливо? ...цей страх обпектися...
Але ще неможливіше твого кохання зректися...

***
Під впливом Забужко

18.02.2007

Привіт тобі, моє дівчисько СВІТЛЕ!
Чи був тобі достатньо теплим день?
Чи цілував тебе сьогодні вітер,
від мене передав тобі пісень?
Чи усміхались нині твої очі?
Чи билось серце збуджено хоч раз?
Ще ні? То - усміхайся!
Я так хочу!
Щаслива БУТИ МУСИШ!
Це наказ!
:-))

Я не зламаюсь! Проти волі
Твоєї гордо я піду!
Не скаржусь, не прошу у долі
Шляху легкого… Я - знайду!
Сама знайду дорогу певну,
Крізь терни й гнів, та до зірок
Я йтиму впевнено і ревно –
Собі далá такий зарок.

Не плачте, Діво. Не про нас
Цей дивний морок і сльоза осіння.
Я знала Вас. Я знаю Вас. Я знаю, що
Ви одна печальніша за нас.

Зривайте голос, одягайте хустку.
Нам довго йти, за нами острови.
Чому ж Ви, Діво, сходите з ікони,
Не взявши квітів на моїм столі.

коли тебе не ставатиме
зійдуться усі непрочитані листопади
підуть у танок
снігурі зламають крила
і помруть
не побачивши снігу
на ранок
я захочу зітерти твої дні
перелиті у память стривожену
листопадове сонце
ні вперше ні вдруге
не зійде
десь далеко візник переправить дощі
в тепле літо
і стане чекати
просування на схід
і ходитимуть люди
і ридатиме щастя скалічене
а тебе не ставатиме
і мене не ставатиме теж
прокажи мені голосно
востаннє на цій переправі
ти не бачиш мене

коли тебе не стане
прийде грудень

якось не звично ходити до нього
дорогою болю
він дерева добілить
усі до останнього мертвого стовбура
вірить сиє оживе
після нас
за тим усе що мало бути всує
дні полином устелені згорять
кричать мені два голоси на спомин
тікай межа то страх
а небо на землі
не слухаю
мовчу
він бачить три вікна
я бачу три вікна
насправді то одна
трухлява рама світу
злетілись голуби
уже не вірять вітру
і гасять полотно
сплітаючись крильми

Піду до себе. Там мене не знають –
Чужа серед своїх самотня вертикаль.
По твій бік світу – є одні печалі,
По мій бік світу – є одна печаль.

Не клич мене, проводарю сліпий,
Я впасти хочу, я не хочу жити,
Серед вовків по вовчому не вити,
Тому хто вже давно залюблений у вись.

Фавор не спить. Війна для всіх війна.
Кронштадт горить. Його свята земля прохає зливи.
Скажи, Іване, чи тобі болить?
Чому тебе одна я не впізнала?

Поки ще ніч не перейшла межу,
До сонця близько – вечір на колінах.
Спини мене ти , вершнику, не снігом.
Спини мене дорогою плачу.

Ти прийдеш. Знаю. Стане ніч коротша.
Ясний архангел світло принесе .
Насниться лебідь. Одинокий лебідь,
Який шукає пару в небесах.

А дощ осінній, пелюстки жоржини
Впадуть в траву на безліч тисяч літ.
Стоїть архангел, світиться і слухає,
Як пада яблуко на Спаса у саду.

...навчишся мовчати
почуєш як падає сніг на плече
як ходять дощі як у пісні усе стороною
зникають слова
десь між заходом сонця і сходом
зустрінеться привид у чорнім плащі
тільки в чорнім – ти біле не бачиш
знов підпустиш його на відстань руки
знов його будеш трішки любити
сильний падає першим щоб далі не йти
хто з вас перший

І к.
Болісний тиск
Досягає апогею,
Скочуюсь вниз,
Не чекаючи на неї.

Рани печуть,
Щось всередині жевріє,
З болю кричу.
Це жагуча безнадія.

Приспів:
Ти здираєш з мене шкіру,
Вириваєш душу з тіла,
Ти породжуєш зневіру…
І від цього ти щаслива?!

ІІ к.
Урвище, біль,
Мертвий холод, темінь ями…
Мій водевіль
Перевтілився у драму.

Хочеш – убий,
Не жалкуй для мене гніву,
Цей чорторий
Вже затягує у прірву.

Приспів:
Ти здираєш з мене шкіру,
Вириваєш душу з тіла,
Ти породжуєш зневіру…
І від цього ти щаслива?!

Чи ти щаслива від цього?!

ІІІ к.
Порожньо тут,
У тілесній оболонці,
Влесливий бруд
Заливає сяйво сонця.

Тягнеш уверх?
Не даєш мені загину?
Нащо, скажи?
Щоби знов штовхнути в спину?!

Приспів.

Ти знов на мене своє сиплеш
Щастя,
Пожовкле, як брехня в бульварній
Пресі,
Мене тримаєш міцно за
Зап’ястя,
Ми разом, захвильовані
І в стресі.
Годинники танцюють без
Зупину,
Без жалості, без сліз, без
Помилок,
Не бійся! Я без тебе не загину!
Ця осінь нас розстрілює обох…

Бо ще одне воно скидає
Листя,
Й птахів жене за море
Океани,
Я б в слід за ним зірвався з свого
Місця…
Ти не пускаєш, інші в тебе
Плани…

В цій осені урівняні
за рангом
і цього не поясниш
собі,
Втікаю, та завжди
Бумерангом,
Себе приношу в жертву
«тобі»,
А в наших душ однакові
Шрами,
І завтра календарним
наказом,
по свому ми зруйновані
храми,
в цій осені розчинимось
разом…

Бо ще одне воно скидає
Листя,
Й птахів жене за море
Океани,
Я б в слід за ним зірвався з свого
Місця…
Ти не пускаєш, інші в тебе
Плани…

злови обличчям зливу
хмар занадто товстих
світ блідого наливу
вечір самотніх настиг
келих сповільнить повінь
стисне нестерпний біль
ніч підмішає крові
час домішає пріль
погляд так небо поряд
до тіні ближче земля
спокою вільна покора
тіла передчасна зима

Болит
каждой строкой истекающий стих.

Боллид
красной рукой рвёт зенит на двоих –
поперёк.
Строчка дрожит,
словно загнанный в угол
зверёк.

Отгорев на заре,
мне, как давнему другу,
тянет дымную руку
последний в костре уголёк.

Улетают остатки сна.
Понемногу
уплывает тоска.
Тишина.

Тревогу
безуспешно давлю в себе:
– Ну, зачем я в твоей судьбе?

Я інколи ненавиджу вокзали –
Їх запах, голос, колір, простоту.
Вони дощать прощальними сльозами
І врочать нам розлуки пустоту.
Вони малюють брудом тротуари,
Вони немов кричать: “Не їдь, не їдь!”
Вокзали інколи для мене кара –
Жахливо білий зимний рельсів лід.
А інколи кидаю все на світі
І на вокзал біжу, спішу, лечу,
Прислухуюсь до поїзда привіту
І, божевільна: “Є, ти є!” – кричу.
В вокзалах є якась таємна мудрість,
Вони відкриті радості, жалю.
Після розлуки має бути зустріч.
І я люблю вокзали, я люблю!

я питав себе
тільки чесно
кому ми потрібні
і відповідав собі
чесно
але не вірив

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

Я випускаю білих голубів
У темну ніч – нехай летять до тебе!
Вони зігріють серденько тобі,
Візьмуть тебе до зоряного неба!
Я там один – загублений в Світах.
У Безмірі, напоєнім Любов’ю,
Літаю між зірками, наче птах,
Для тебе в Бога просячи здоров’я.
Я випускаю білих голубів –
Хай в твому світі буде БІЛЬШЕ Світла!
Хай буде більше Богом даних слів, -
Аби твоя душа від слів тих
Квітла!