А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Пихтиш, бурчиш, волаєш: "Киш!",
Бебехкаєш - же світ іде луною.

ДАІ перевіряє ближній хук,
Хитаєшсі, як флюгер на виходку,
Хитаютьсі з тобов гаї, ДАІ-мук,
Макітра їде і робить фотки.

І кіко б ти на лапу не давав,
Усім розхитаним в цю ніч ДАІ-мукам,
Усі вони на їдь жадають прав
І в кожне слово прибав`яють "сука".

Та дідько з ними - журавлі летять,
Вони мені в дорозі не в заваді
Чого ж то ті ДАІ-муки ще не сплять?
І палкою махають, наче... кампазітори.

12 Жовтня 2007

Для птахів, щоб не страждали,
ми їдальню змайстрували.
І в зимові, отже, дні
дуже вдячні нам вони.
Любимо пернатих друзів,
знаємо смаки їх, нужди.
Зернятка, плоди рослинні -
Ось, що треба для пташини.
Та й повірте, що скоріше
ситому в мороз тепліше.
Легше крихітним тоді
Холоднечі знести ті.

Які баби - таке і літо...
Яка ж ця ніченька розлога -
Коль-коль, стерня, небриті ноги,
Лямур, мур-мур, якась кубіта.

Які сто грам - таке і гопа...
Йой, кіко голок в тому сіні.
Тебе гойдаю на коліні,
А вчера ше гойдав ті Стьопа.

Який танок - такі і рухи...
Бум-бум, цьом-цьом, село у шпарці,
Лежать зірки на неба картці,
Ні комара тобі, ні мухи.

Які хлопи - такий і розум...
Справлєє весілє стодола.
А у сусіди радіола
Лапає знов ефірну дозу:

"Не треба Стьопа... опа...опа!"

12 Жовтня 2007

Оксамитово-ніжний смуток,
перламутрова порцеляна —
світ зав’язано в білий жмуток:
жити пізно, вмирати рано.

Твій дарунок, моя скарбниця,
стигла сіль на пекучу рану...
Серцю море ночами сниться
з ятерями і катерами.

Серце смокче льодяник тиші,
шепіт вітру та запах йоду.
Мов перлину, в собі колише
скрип ялиць, зеленаву воду —

всі скарби твої, всі багатства,
краєвиди твої й стежини,
всі зірки, що іще не згасли,
і коханку твою, й дружину.

Цілий світ у маленьких стулках,
і нічого не буде більше...
Біла мушля. І серце стука —
білим смутком гамує біль свій.

Я загинути хочу тоді
І пізнати всіх сліз гіркоту,
щоб до віку, в кривавій воді,
відмивати пусту самоту

Скам'яніти під поглядом часу,
дати ляпаса думам нікчемним
Від німого скривитися гласу
Шлях тернистий зробити даремним

Розсміятись недолі у вічі,
перервати рутинний ланцюг
Полягти у цій праведній січі,
щоб не стати одним з волоцюг!

День завмирає, у небо ховаючи душу...
Думку твою не зірвати з усміхнених вуст,
І не стрясти, як плоди із високої груші,
І не прикликати, хоч і до хрипу зову...
Не відламати, як крекер – посиплються крихти,
І не надпити... Допоки не глянеш у вічі...

Думка твоя не про мене…Я бачу, не встиг ти
Чесну байдужість сховати у зоряну вічність…

О, Дефініція, холодна королево,
В місцях, наближених до матінки-богеми
Нудьгою бавите гостей тривожних,
Ганьбою славите думки порожні,
Суворим поглядом окутуєте лемент.

Ах, скільки людності бажало полонити
Премудрі тонкощі незнаної палітри,
Льодові пестощі ідей пекучих,
Грайливі течії думок колючих.
Та ощасливились лише талановиті.

Вони, засліплені величчям перспективи,
Як птах, розпурхавши усемогутні крила,
Деруть до сонячних покоїв дзьоба,
Ніяк не сповнивши жагу утроби.
Не поціновують прихильну вашу силу.

Я ж, оббиваючи, ваш заповітний ґанок,
Не раз самотністю розважував світанок,
Чекав взаємності із трепетанням,
В словах оспівував черстві зізнання.
Ви ж відмовчалися понуро й невблаганно.

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...

Я почну боятися місячної стежки
посеред вогню і води.
Друкує пальцем по горлянці
сезон гнилої трави.

Я закохалась в сонце твоїх слів,
в тепло і світло, що мені ввижалось.
І від рядків, що ти писав мені
так часто-часто серце калаталось.

Для мене світ, вдихнувши, завмирав,
і так стояв замріяно в чеканні,
коли off line ти десь перебував –
в розлуці інтернетного кохання…

Все мало статися не так...
Навіщо синьокрилий птах
Мене розгледів з висоти
Під парасолькою весни
І мрії?

Все мало статися не тут,
Навіщо саксофона звук?
Нічна кав’ярня замала –
Три столики, і два вікна,
І Місяць...

Все має статися колись...
Впаде на землю жовтий лист,
І дивних сновидінь буття
Накреслить лінію життя
І долі...

Останній літній день.
Природа плаче.
Тривожить душу
краплями-слізьми.
Вона сумує.
Щоб цього не бачить
Розкрились парасолі над людьми.

Ця любов не важка.
Як прозорий останній листок…
Цей непевний – напевно – ілюзії щастя місток,
Де мостини скриплять під тілами
уявних коханців,
Раз-два-три – раз-два-три –
у химерному дикому танці…

Ця любов не важка. Так метелик сіда на плече…
Не болить. Не тривожить. Не ятрить.
До сліз не пече…
Ані звуку, коханий… А клямцання клавіш – пусте…
Ця любов, як зерно, до весни у тобі проросте…

Наче мишка осіння – сплітає кубельце з трави…
Говори…через час…через простір…лише говори…
Монітор розчинився… Руки доторкнулась рука…
Ця любов не важка…
О, яка ж ця любов не важка…

На моє віконечко
Сіло вранці сонечко.
В шибку задивилось,
Лапками умилось,
Далі полетіло
Це крапчасте диво.

Загадка

Хто вмостився на вікні
Ще в червоному вбранні,
У маленьку цяточку
По усьому платтячку?

Я привезу тобі з моря
Глибоководні мушлі
Вони так багато бачили
Але не знали горя

Я принесу тобі з неба
Чашечку синьої гущі
Вона не надто солодка
А саме така як треба

Ти маєш вірити
Я відберу у себе
Те, що буде найбільше треба тобі...

Коні копитом колотять багнюку
Гупає в бубен тантричний співець
Судоми удару і вигини звуку
Намилено руку
Я вішаю власний терпець

Виси і не рипайся янголе мій ти убогий
Ти з’їв забагато моїх титанічних зусиль
Ти випив мої невичерпні ресурси вологи
Виси і танцюй помираючим лебедем-гриль

Шукаючи незграбних вад,
Твоя трунка самодостатність
За раз доводить гостру здатність
Демонструвати власний лад.

Без церемоній і бравад,
Арґументуючи приватність
Думок, що втілюють всеядність
І пропонують свій екстракт,

Доводиш, чий пріорітет
Ще набува авторитет
І остаточну має силу.

А тут хоч міру пред’яви!..
Утім вигод своїх знайти
Не вдасться й в дусі креативу.

Й помітною не стане тінь,
Коли в душі вогонь зашерхне...
У почуттях доволі терпких
Зростають імпульси квилінь,

Які із глиби поколінь,
Звучань, наразі вже померклих,
Облич, що порохом потерті –
У невротичну сходять плінь.

Якими зламами хреста
Перетинатимуть уста
Свою бездушну долю?

Коли в житті усе не те
Снується з мертвого в живе,
Завдаючи сліпого болю?

збираючи хмиз на власну кремацію
себе переконую у тому що завтра
розквітне мій кактус так ніби акація
в долонях немислимо справжнього щастя
ще будуть ті дні, безхмарні, сяйливі
ще будуть ні ночі в гріха простирадлі
я ще начерпаюся в Господа сили
я буду кохана, це буде насправді…
ілюзії, мрії, фантоми і марення
насправді є біль, зачитано вирок
збираю хмиз, це не гріх самоспалення
учора був дощ… сьогодні так сиро…

дорога, швидкість, гальма… До побачення
в цю мить він так хотів адреналіну
він говорив що вже за все заплачено
за пиво, за готель, за інші стіни
все зупинилось. Стрілка від годинника
пустилась стрілкою у неї по колготах
вона не дочитала йому віршика
а він не покладе його на ноти
дорога… швидкість… гальма… двоє втрачених
нема вже сина, а у когось доньки
безглузда смерть, як сивий колір матері
прозорі сльози й довго мокрі щоки.

Заробили батько й мати
Грошенят,
Як же нам не погуляти
Між дівчат.
Як же нам не погуляти
Між дівчат,
Хто ж їх буде в ніжні щічки
Цілувать?
Цілувати й обнімати
Будем їх,
Щоб до хлопців не тікали
До чужих.
Щоб до хлопців не тікали
До чужих,
Цілувати й обнімати
Треба їх.

Мій рот –
відкрита виставка,
очі –
парадний вхід...
Шануймося! –
ніс мій зичить вам...
Спілкуймося! –
вуха-пристані...
Співає серце,
як в реле магніт.
Я – пристрій
гарного настрою,
я – пристрій
без пресу й ножа,
емоції міста виказую –
Урбанію
Життя!
Купуйте мене,
моя вага –
індустрія!!!

Палко так запустити свої шафранові руки,
Що пахнуть так, що пахнуть так (як відлуння),
У твоїх думок незримо-невідомий край,
Для виловлення одної мислимої стрілки-бігунки,
Що в погоні за змістом полишила комори
Достатку-розуму:
Пробігає полями полишених мрій, розворушує.
Торкнути її кометовий хвіст і до пальця –
Ниточкою, ниточкою шовковою, ниточкою
Посрібленою, ниточкою легкою, невидимою –
Прив’язати на годинниковий вік,
Годинниковий лік, відлік, сонячну вічність.
- Гууууу…. Гооооо…. Гааааа !
Крутиться-вертиться, а я її, а я її трима…ю-ю-ю,
- Чи думаєш ще що невгодне, любий, милий мій?
- Чи втечеш, чи до зір полетиш, по собі залишаючи
Слід? Слід-послід-по-слід-до-слід?..

Як маїсовий коржик розламую світ-твій-не-мій,
По шматку, по-над-ламі, вкушу.
І як рибка з картинки у роті твою частинку,
Злотним перстеником винесу з круговертей.
І як східний монах зберу тебе мирян дарами
У закрите наглухо залізове пуделко,
Виллю в храмі із почестями молоком
Святої корови на фалос із столітнього дуба.

Чи після цих маніпуляцій-цяць, ти ще
Чогось захочеш?
Коханий, лиш скажи (і усмішка
Ласкаво-сатирична, лірично-іронічна,
Моє люстерко-личко заторкнула).

Гном знайшов гриба у лісі
Та й поклав його на стрісі.
- Най підсохне тут, до речі,
Буде взимку пиріжечок.
Наварю ще й борщику
В глиняному горщику.

Поезії нектар
солодкий і п'янкий
Ви випили колись
із джерела богів,
І з тих самих часів
з-під Вашої руки
Рясним дощем слова
засипали папір.

Вселили Ви життя
у зачерствілий світ,
Симфонію душі,
роливши на руїни,
І ожили від рим
і мармур, і граніт,
І зацвіли від них
давно сухі жоржини.

Ви на баскім коні
часу піщаний плин
Спинили на ходу,
добу вернувши сиву.
І скіфську пектораль
дозволили вдягти,
І за ольвійський мур
люб’язно запросили.

Жовта лінія ранньої осені
Із безодні далеких світів
На луги, цього літа не кошені,
Тихим сумом лягає без слів.

Рано-рано, перлинами, вдосвіта
Чарівним ланцюгом висоти,
Мов рядок з поетичного зошита
Лелечата летять у світи.

Нахилив важкувату голівку
Ще недавній пустун соняшник.
Наче випив жахливу горілку
Та від втоми і сорому зник.

Налилась кукурудза здоров’ям,
У капусті нуртує краса,
Гасне літечко спілим колоссям,
Не сумуйте ж, мої небеса…

Втрата з новим у парі літає,
Серце вміщує спеку і лід…
Знов порубаний ліс виростає
І грибок, наче згорблений дід.

Щастя там, де гармонія, згода.
Все продумано Богом давно.
Дуже мудрий вчитель природа,
А любов – найсолодше вино!

Ця осінь урожайна на поетів,
І все такі гарненькі та пістряві,
І все такі цікаві та яскраві -
Заколосили всюди в інтернеті.

Стоять вони барвистими рядками,
Розсіявшись на самвидавчих луках,
Так чемненько побралися за руки,
Моргають вічками, вертять задками -

І всі такі корисні та поживні...
А що вони вродили невеличкі -
То не біда: їх зв'язують за гичку
І продають - по три пучки на гривню

Обірвався зв'язок . Перерізана поглядом вена
Мого звуку в тобі, невловимий діапазон
Вітер, вулиця, зміст. Тут так звично без мене
Прірва, крок, відчуваю скінчився балкон.
Шкереберть звичний світ. Мене там не було
Ембріон міражу, ненароджений і не в мені
Зупинилася мить, твоє слово так схоже на кулю
Продірявлює мезги, з підтекстом «Як друга, люблю»
І змивається сіль. Теплий душ і холодні обійми
Моє ехо в тобі не знайшлося і не знайшло
Обірвався зв'язок… Я впала й розбила коліно
Я тут тільки одна. Так вмирає ілюзія ДВОХ

Моє напівруде волосся
Ввімкнуло ліхтарі старому Львову,
Але згубилось в пастці перевулків,
Мов в лабіринті твоїх поцілунків,
Заплуталось в твоїх обіймах палких,
Розтріпане, лягло на плечі парків,
Й облило золотом твої м'які долоні:
Ти знов знайшов мене, цілуєш мої скроні,
Ховаєш погляд в цім жовтневім морі...
Щовечора в моїм волоссі зорі.
Щоранку тануть. Ти чаруєш знову...
Кохання... Так вже повелося...

Зашторене вікно. Сьогодні темно.
Нікого не чекаю. Не прийдуть…
Стратегія проникнення у небо
Напівпрозору сіру каламуть
Три кілограми соленої тиші
Замариновані останні почуття
Напівлюдина відчай свій колише
Новонароджене півмертве дитинча
Оскалом ніч вдягається в самотність
У сурдокамеру ховаються думки
Святкує біль, що пережив сьогодні
Заздалегідь підписані вінки…
Тримайте звуки, це бажання крику
У подушку, до ранку й хрипоти
Зашторене вікно, ніби каліка,
Душа в якій завелися коти.

Беру себе в руки. Мені так сказали.
Не плачу, не скаржусь, на стіни не лізу
Я чорну п’ю каву в дешевій кав’ярні
Пакуючи щастя в майбутні валізи
Відкладено все. На завтра, на вічність
На потім, як сир. А що як не буде???
Залишусь в кав’ярні, вростаючи в вірші
До завтра, до потім…. А згодом забудуть…
Померти не просто… проймаюся страхом
Карбуючи поглядом в небі слова
«Це все закінчиться і мамочка з татком
Мене привітають словами «ЖИВА»

розплакатись - це мабуть щонайменше
ті цвяхи з під нігтів не вийняти навіть щипцями
ти вчора сказав, що боїшся померти
нас благословили хрестами
не будемо міряти важкості поглядів в небо
змагатись з гламурністю, в моєму яскраві рубіни...
чи крапельки крові, але це вже не суттєво
і знову на землю, і знову розбите коліно
ти кажеш : не плач. І ще так якісь нісенітниці
ти знаєш - помремо. А дата? Її ще нема
Маленькі мурашки в прицілі всевишньої вічності
волочать свій хрест у тіні свого життя

Я - пташка ти ж бачиш з відрізаних рук прорізаються крила
І зовсім скоро я покину жорстоку планету
Я покину усіх, навіть тих, кого дуже любила
залишивши на стінах, як шрами - портрети
Цвірінькати легко. В тісноті гамівної сорочки
терпнуть крила. Зборонений пілотаж
Відпустіть, зупиніться, я більше не хочу
Гальмує у вені заспокійливий екіпаж
Плавають стіни. Не знаю звідки ця здатність
І літають круги чорно-жовті перед очима
Чому так жорстоко мені не дозволили щастя?
П*ятнадцятий поверх... Так- тік... Так померла хвилина...
Відпустіть, зупиніться. Для чого лоботомія?
Невже ви не бачете зрілої сутності пташки
відрубані крила. Вбивця сказав що Месія
зборонивши злетіти, по їхньому впавши.

Туки-туки, туки-тук...
Дятел сів оце на сук.
На смереці метушня!
Плів сільце павук півдня.
Павучки на нитях грали,
На шматки сільце порвали.
Розлетілися по світу
Пасма бабиного літа.

Ані руки, ані намиста
Вона від мене не бере ,
Бо ж їй, Принцесі мого міста,
Аніц не тре...
Настоюю гірку на перцях
й деревії.
А хтось її трима за руку...
А хтось її...

Жоржини, залишені поспіх на твому порозі
Нехай нагадають про ніжність жовтневу мою
Про ранок мій жовтий в квітковій крамниці на розі
Про тиху мелодію світла і тугу твою.
Дитина, що схожа на мене, тобі не насниться,
А жінка, що схожа на тебе, звичайно – не ти.
Тримався, аж доки мені не затерпла правиця
Писати і не відправляти коханій листи.

Надихатись так - надихати.
Любити - в любові померти.
Воскреснути в слові, і стати
Прозрінням небес, чи мольбертом.

І пам`ять будити сумлінням,
Ввійти, мов повітря, замліти,
Впустити глибоко коріння,
Стук серця підняти, чи вітер.

Пройтись ще незораним полем,
Обняти, мов матір, ідею.
Розвіятись в леготі болем,
Упасти зерном, чи зорею.

Пробачити кривди, інтриги,
Побачити в іскрі бажання,
Розлитись рікою з відлиги,
Улитись у вірш, чи кохання.

Надумати віру та вирій,
Ховати повадки та вади,
Хапатись руками за щирість,
Давати від серця, чи раду.

Не в камінь, не в лід отвердіти,
Не карликом білим палати,
Радіти, як тішаться діти.
Гортати події, чи дати.

Зійти перед Сонцем росою,
Осипатись в попелі плинно,
Не осінь зігріти весною,
А янгола спів, чи причинну...

9 Жовтня 2007

Усе це чисто, усе це чемно
стерилізовано й священно...
Розжовуй м’язи, накачуй мозок –
усе безжальне до тих з ким можеш...
Учи мовчати й тихенько жити –
слова, як ґрати на полі битви.
Крилатий леґінь візьме за барки,
стаєш, як ватра, себе не вартий.

Від занурення пальців у тісто
До оргазму на кінчиках нігтів
Кохання в печі гарячіше

Твоя Галатея

Коли ти їси ікру обережно
Щоб не пошкодити хребти іще ненароджених риб
Зубами їхні лоскочеш ребра
І проникаєш углиб
Ти робиш усе в такому ж ритмі
Так само спритно
Ніби ніколи нікого іще не ламав
Але
Якщо на дні твоєму риби знайдуть спокій
Я не заздритиму їм
Я куплю ікру
І теж розводитиму в собі мертвих риб...

...
Як на дні океану затонулий танкер
Сіль якому виїдає залишки жовчі
І у нас з тобою жовч не жовта а чорна
І нам
Також
Частково
Вже виїло очі...

Напевно битва тут була велика:
Сліди коліс, гарматнів і підків,
Лежить земля - напіжива каліка,
Обгорнена лахміттям мертвих днів.

І озеро, як випечене око,
Довкола чорна в попелі трава,
Немов красуні піднята брова,
Обпечена докраю ненароком.

Дубів столітніх обгорілі руки
Земля підносить, переживши жах.
Ми чуємо, як тихо серце стука
В її могутніх степових грудях.

Вона живе! Он проростає зерно...
Вона чоло до сонця підведе,
І до своїх мучителів-людей
Із материнським усміхом поверне.

1947

(збірка "Цвіт Папороті")

В уламках побачимо долю країни:
Дороги сміття і пописані стіни.
Країну, де люди душею всі мертві,
А владу тому і винять в мародерстві.

Де люди засуджують стан екології –
Тимчасом пляшки підкидають під ноги.
Крадуть одне в одного і у держави,
Плюються уверх, на чиновницькі лави.

Біжать за кордон, покидають руїни,
Б’ючи себе в груди: «Бо я українець!»
Не вистачить духу, не вистачить волі,
Бо сильні колись вже безсилі і кволі.

Могутнє раніше, «нев'януче» плем’я
Вже зараз говорить: «А скоко щас врєм’я?»
Дивуєтесь Ви від подібних розмов!
Самі ж відгукнетеся: «нєту часов».

Кричіть голосніше «бандитів – за грати!»
І будемо далі в багні плазувати!
Голодні і голі, як бісові свині…
Погано живеться? Самі ж у тім винні!

Thanks to God - I found сподні.
Із вочей Твоїх безодня
утікала в гаманець.
Та нехай з грошима - грець!
Сподні - шаровари модні,
Ось початок, десь кінець.
Панно, ви ше троха годні?...
I am horny like a ґедзь.

8 Жовтня 2007

По небу гуляє Вельможа,
Вартує він тишу нічну.
Провулки без перехожих,
Овіяні чарами сну.

Огорнуті лагідним вітром
Вітрини нічних магазинів,
Хваляться неоновим світлом
Залізній міській павутині.

Триокі стражі бруківки
Не бачили інших світів.
Для них єдина домівка -
Старий таємничий Львів.

На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Жеби йти з тобою в ліс?

А воно не віпустило.
Мов блоху, тяб задавила.
Баба з воза - кінь ірже,
Хлоп у гречці каже вже...

Вила, вила... тай за вила -
Де Твоя козацька сила?
Тільки чути - "ох", то "рох".
Хлоп лежит... і "бобік" здох.

8 Жовтня 2007

Листя пада
на місто,
я відкрию вікно
навмисно,
хай сюди залетить
їх тáнок,
хай мене заколише
осінь,
ми обидві з нею
коханки
того танго,
що чути досі,
назбираю зірок
намисто
і по них я дійду
до краю...
обрій зверху
на диво чистий,
любий мій,
я тебе зачекаю...

Супер була, безперечно,
Жуйки реклама чіпка:
Хтось і дурну, й недоречну
Фразу пускав з язика -

Тут-таки слоган крилатий
Шльоцик за кадром вставляв:
Іноді краще жувати,
Ніж говорити, мовляв.

Вдалого протиставляння
Різних процесів зразок! -
Хоч говоріння й жування
Мають взаємозв'язок.

В чому, наскільки він сильний -
Це ти одразу збагнеш,
Лиш в дорогий холодильник
Парт-діяча зазирнеш.

Ні написати у пресі,
В риму тут мовити ні,
Скілечки делікатесів
Є пожувати у нім.

Звідки багатство береться,
Вам не розкаже діяч.
Він, втім, і не нажереться -
Все йому мало, хоч плач!

Та не втрачає надії
Він на коханий народ:
Ті, хто будує і сіє,
Все покладуть йому в рот.

Болі в руках та у спині -
Плата за чесні труди.
Гривня ж на жуйку дитині
Знайдеться геть не завжди...

"Буде усе в шоколаді, -
Каже політик весь час, -
Тільки-но будем при владі,
Тож голосуйте за нас!"

І, мов на логіку хворий,
Люд голоси віддає.
Отже... хто добре говорить,
Той і успішно жує!

Мов мильні бульбашки,
летять і лускають слова -
не надувайте вкотре,
надутість недоречна,
леле.
Ця усмішка -
мов мед солодкий,
як легке "овва",
звіря ласкаве сонця,
що ранком полохливо стелить
свою красу на очі,
фарби, вибухи єства.
Поміж устами вітер
леліє таємницю цноти.
Мов мильні бульбашки,
летять і лускають слова...
Та най собі літають -
примружується око
всоте.

8 Жовтня 2007

Розбилось кохання, душа повна болю:
Єдина сказала: «Не буду з тобою».
Втопити біду в рідині алкоголю!
Ось тільки питання... про вибір напою.
Узяти горілку - це пити й кривитись,
І стане ще гірше, ба й зовсім жахливо.
Нехай буде смачно, аби звеселитись!
І я замовляю свіжесеньке пиво.

З-за крайнього столика «дєвка» «отпадна»
Предовгими віями хтиво моргає.
Я, соромом скутий, сиджу безпорадно -
П’янючий сусід мій красуню знімає.
От я б так набрався - забрав би ту фею,
Усе, чим багата, дала б чорнобрива,
А так... взяв від неї сусід гонорею...
А я у той час іншу втіху мав - пиво.

Аж гульк - «луноход» підтягнувся до бару.
Виходжу й дивлюсь незатьмареним оком:
Хто в дупель «нажрався» - хапають
(це ж кара!).
Я ж мимо проходжу карбованим кроком.
Напився б горілки - й від зимного душу
І доброго штрафу втекти б неможливо,
А так я до хати любісінько рушив:
Не валить із ніг, а окрилює пиво.

В маршрутку не сів, хоч додому далеко:
Від пива ж до вітру хотілось постійно...
Назавтра почув, що те саме «Івеко»
«Поцьомало» «МАЗ», три людини покійних...
Жлуктив би я білу - заліз би в той бусик,
Потрапив би, мабуть, на небо щасливо...
Від думки цієї і досі ще трусить.
Хвала фараонам, що винайшли пиво!
1998

(а також трішечки про невіддільне
від суто особистого суспільне)

У мові солов'їній та барвистій
Є загадок усяких "до руля".
Який мудрак, усе не втямлю я,
Назвав життя людини ОСОБИСТИМ?

Хіба ним хтось живе для себе чисто?
Свати й куми, сусіди і сім'я.
У кожного - центральна роль своя:
Тобі на нервах грають ці артисти.

А ти (із відчуттям провини, в стресі)
Кладеш чужим нечесним інтересам
Здоров'я, час і сили на олтар...

В суспільному житті цього немає:
Тебе святих обов'язків тягар,
Навалених системою, ламає.