А серце птахом б`ється
По ребрах грудної клітки
Душа у тенетах заплуталась
В судинах кривавої сітки

Хто не скорився реальності
Хто відчува потойбічність
Той живе в іншій тональності
Щоб у миті втілити вічність

Нечувана спека скінчиться звичайним дощем...
А я й не чекала, що виростуть пальми між вишень...
Минає Життя — не кохання... Чого ж мені ще?
Ген осінь сльотою по вікнах постскриптуми пише.

Обтяжлива ніч до останку вливається в день.
Прислухатись — мовби сопілка тужлива лунає:
якесь невідоме звірятко — в склепінні грудей —
з журби за тобою повільно і мужньо конає.

Йому б нагадати, як білими нетлями сніг
кружляв над Сумською в день перший свого сотворіння.
Летіло до тебе, неслося, не чуючи ніг —
химерне, непевне, таке чудернацьке створіння!

Може завтра мене не стане
Як на сон затулю повіки,
І ніхто мене не згадає,
Відійду в небуття навіки.

Не промовить ніхто ні слова
На надгробному темному ложі,
Може зітре з лиця хтось збоку
На сльозу щось віддалено схоже.

Вир життя від цього не стане,
Не померкнуть на небі зорі...
Я не думатиму про завтра,
Краще житиму вже сьогодні!

За руки узявшись йдем ми
Кудись у тінь.
Рука у руці тепліє
І в серці жар.
Живе у душі надія,
А може й ні
Була колись спільна мрія -
Вже в давнині.
Можливо вернеться знову,
Надії знак.
Заповнює світлий розум
Сивий туман.
Я вірила людям просто -
Кругом обман.

Сезонні знижки на дощ,
Летять тремтливо вітри,
Калюжі липнуть до ніг,
А я рахую сліди.

Щоденна плата за смерть,
Сьогодні ближча на день…
Пропагандую дощем,
Йому ”начхати” на всіх.

В відпустці совість людей,
Із пекла крикнуть: ”Щасти!”,
До біса літніх ідей !
Піду до краю дощів…

Я пірнаю у снів колодязі
І зависаю у невагомості
Сталкер внутрішньої реальності
Шукаю стежку до підсвідомості

У внутрішніх водах власного космосу
Я наче в череві кита - Іона
Шлях до Бога - друге народження
Я космонавт у позі ембріона

і якщо упливеш акулою,
і якщо пропливеш океан,
я гулятиму в полі з мулами,
веселитимусь, наче Пан...

і якщо твої очі стомлені
у мої зазирнуть на мить,
то побачать кістки оголені;
їх сточила сердечна гидь...

і якщо ти мене дослухаєш,
то збагнеш, що мене нема,
якщо в мозку вогонь роздмухаєш,
то від цього згориш сама...

і залишиться квітка з мармуру,
чорна квіточка, диво з див,
наймиліша німому варвару,
що її захистить від злив...

Не знаючи
Навіщо жити
Ми як шлункові
Паразити
Живемо лиш
Щоб смачно жерти
Натужно ср.ти
І раптом ... вмерти

Скажи, допоки
Ще є межа
Твоя душа –
Вона жива?

Ні кухоль пива
Ні вдалий секс
Не воскресить
Померлий сенс
Від пелюшок
І до сивин
Тваринний кайф
Життя рослин

Скажи, допоки
Не впав твій міст
Твоє життя –
Є в ньому зміст?

І від оргазму
До оргазму
Ми живемо
Як протоплазма
На кладовищі
Ідеалів
Багато чорних
Меморіалів

Скажи, можливо
Є надія
Чи в тебе є
Велика Мрія?

Ріки терпіння вийдуть за межі
Очима-озерами пройде дощ
Згаснуть зірки і зійдуть пожежі
В самому центрі тілесних площ

Швидше заб'ється ядро гаряче
Стогоном вирветься в небо біль
Сьогодні планета з тобою плаче
А завтра з вологою прийде цвіль...

Постріл..Крик...Твоє мовчання...
То ми застрелили наше кохання...
Зв"зані руки...На горлі петля...
На гільйотині висить доля моя...

Ніж на венах...Порвана фата...
Скотилась сльоза...Лиш пустота...
Наречена назавжди тепер одна...
Засохлі ружі...Отрута у венах...

Холодні зорі освітили путь...
Мене у пітьмі вже ждуть...
Душа чорніше стала хмари...
З людини зробилася примара...

Крила мої були замалі...
Надто ламкими вони були...
Ангел назавжди скотився в безодню...
Дороги назад не буде ніколи...

Крила свої я поламала...
Заради тебе їх я віддала...
Тебе я з ними поховала...
Російську рулетку з долею грала...

Тепер я помираю серед людей...
Серед своїх мертвонароджених ідей...
Чи крила мої були замалі...
Чи не дано ходити по землі...

Жива,як ранок,стомлена без меж,
Іще одним супутником планети
Душа долала полум’я пожеж,
Минаючи ненависті тенета.

Ультрамарин загублених доріг,
І охру незабутнього проміння-
Ти все,здається,в пам’яті беріг,
А я збирала рідкісне насіння,

І сіяла його в німий блокнот,
І проростала словом насінина,
Із всіх чикаг, і ют, і міннесот
Приємно обирати Україну.

Ти думаєш,що є царем життя7
Людина-раб,
А раб царем не стане
Це лиш ілюзія,фантазія твоя,
Та ти ніщо,тебе нема,
Не вмієш вмерти- не живи дарма!

тобі не вдіяти нічого тут все марно
тебе немов немає тільки хмарно
що ти кохаєшся або пішов у вечір –
підкаже лиш розташування речі
година сьома не впадай у відчай
бо все навколо безумовно свідчить
що ти живий їси легкий сніданок
і вже сумлінно європейський ранок
в газети загорта прогірклі мови
що світ цей жебрає та не твоєї крови
ввіп’єшся нігтями у тулуб апельсинний
й на кілька хвиль обдуришся що сильний

Нездійснені мрії, бажання, надії.
Тисячі хвилин щастя,
Тисячі годин горя, смутку и розпачу!
Життя – що це?
Марево від давніх часів
Чи жахлива реальність?
Буде «жити» світ і надалі
Чи: «невитримане тяжкої долі»?
Буде потом, як написано в Біблії,
Чи буде землетрус, ураган, вихор.
Коли прийде кінець…?
Чи побачать внуки:
Безкрайні українські поля,
Коли колосисте жовте жито на фоні заходу сонця,
Перших вісників весни?
Чи буде усе це через декілька сотень років?
Чи буде така країна під назвою «Україна»?
Мені здається, так… так…
Україна була, є і буде, скільки б не пройшло часу.
Скільки б ворогів не катували наш народ.
Ми виживемо, усе залишиться так, як є!
Неповинні забувати піклуватися за нами ж самим.
Будемо слідкувати за собою,
Будемо вірити в свої сили,
Залишимось людьми!
Забудемо усе,
Будемо зневажати кожну букву українського алфавіту.
Згинемо безслідно і ніхто не дізнається,
Що на карті, колись була Україна.
Це повинні запам’ятати усі,
Століття рабства, повинні навчити як треба жити!

Картонові стінки коробки з під пива-
Останній твій прихисток, лялько моя,
Може дощ, може зібгана в жмутки води, сіра злива,
Знищить цупкість гофровану дому твого.

Липкий скотч рівно стягне всі шпари,
Мов стерильний бандаж покалічену плоть.
Шовком вій, в консистенціі легкої пари,
Ти до мене у сни із дитинства приходь.

Тихо плачу над латексом тіла.
Ти не плачеш, бо пластик твердий.
Прощавай, моя крихітко мила,
Don't disturb mе no more and forgive.

Ти не справжній, ти - синтезований,
Поліестру дві треті, третина - коттону.
Перецукрено, пастеризовано,
В етикетки барвисті загорнуто.


Хоч з гарантією - та вже використаний:
залаковані стерті кутики.
Тій душі, що колись була розхристаною,
Не забули пришити гудзики.

Хтось випадковий, хто прокидається поруч,
Стратить навряд чи ранок мого божевілля.
Дивно так бачити губи та очі назустріч
Трохи напружившись, щоб пригадати на ймення.
Ти пам’ятаєш: хотіла почути твій голос.
Просто твій голос (це не побачення, любий).
Голос твій займаний, зайнятий, може і зайвий.
Тож це не зрада - заміна гравців у перерві.
Нащо розтрощений був бідолашний мобільний?
Ну, не спромігся створити ефекту присутності,
Ну, не дозвався і ну, не розраджує біль мій
Від усієї трикутності чи чотирикутності
Мого становища. Втратила, кажете? От іще...
Хтось випадковий заварює віденську каву.
(Все – сурогат нездійснених світанків з тобою)
- Слухай, не бачив рожевих моїх окулярів?
Ні? Ну то й добре...бувай...бідолашний плейбою.
_____________
_____________

А прямувати наосліп крізь тіні навколо
Ніби камінчик, лишаючи в пам’яті кола,
Також цікаво, бо кава твоя, випадковий,
Мертва вода...опівнічна химерна вода...

***
Із гарему маленьких кімнат,
Де підлога співа муедзином,
Ти до мене ідеш не одна,
Бо давно не єдина.
Ти в сімнадцять і ти ж в тридцять п’ять.
Ви так мило спілкуєтесь, Боже.
Я для тебе і муж і хлоп’як,
Не чужий, не прихожий.
Ти у тридцять і ти ж в сорок два.
Кава гріє натхнення та губи.
Ти до себе звертаєш слова
І сама їх так любиш.
Увесь час до років та сивин
Додаєшся нова і окрема…
Тільки є у нас ще й муедзин.
Він заліз до гарему.
І у теплому колі дружин
Все блука, та одну тільки бачить.
Такий дивний собі муедзин,
Як на мене, незрячий.

Того вечора ніч зреклася
Запеклася гарячим тромбом
Невідома секта у білому
Зайнялася твоїм вже гробом
Поминальних мовчань співали
Ритуально сиділи поруч
Для розваги ножі кидали
І плювали завжди ліворуч
Потім встали і вийшли в небо
Ти лежиш, тобі добре видно
Що забули вони про тебе
Із триденним терміном згідно...

**
Глибина, якої не знав Кусто
До занурення повного ближче аніж до смерті
Ти – мертвий листок
Що валяється десь на поверхні три чверті
Якого зігнили від надміру вогкого стану
Після сто і одного півкругу осядеш на дні
Німфомани
Кохатимуться у намулі, яким є ти...

Цей пляж - вгамований оргазм
за тридцять літ в сеньйора Крузо.
І пес горбатий, як Кавказ,
і море під собачим пузом.
Так м*яко сонце розтина
наточене крило чаїне -
у склянці неба розчиня
сама себе ота чаїнка.
А пляж липкий, як пахлава
в руках замащених татарки.
Він кока-колу залива.
А що йому робити? Жарко.
Із моря вилізти на пляж
(коліно обшмугляв до ліктя)
не може вітер-свистопляс
із гайдамацького поріддя.
І вся критична маса "Хух!!!",
назбирана у пляжну втому,
реве й гримить як на духу:
Пора додому! Пора додому!

Дайте осені сонця надвечір.
Теплом накрийте їй плечі,
Зашийте рану на спині,
Вона ж бо не винна...

Необачна... відкрилася літу,
І сяйвом його зігріта
Не чекала на звістку сумну.
Не забуло ще літо весну.

Вона б не рядилась в зневіру,
У серпневу спеку нещиру,
Не ховала б свої принади
У листя кольору зради,
І дощем не шмагала би з болю,
Якби випало їй любові...

Вона би забула про втрати.
Їх стало нестерпно багато...
Ніби босою – по стерні.
...Дайте осені сонячні дні...

25.08.07

С.Б.

Він змінився, або розлюбила.
Зупиняюсь, а тягне інерція...
Він про гроші, а я про вітрила!
Навіть в голосі нотки комерції.
Вже не пишуться пісні для нього:
Він співав їх лише за зелені,
І до того будинку дорога -
Важко віриться - вже не для мене.

А.П.

Вже із іншою скиглиш від спеки,
Не зі мною - в осінньому листі;
Взимку - в гори на лижах. Далеко!
Навесні - вільний байкер за містом.
Я слабка - ти був сильний і вірний.
Йдуть роки - а емоції змішані.
Як колись - на шматочки розірвана.
Як колись... вийшла заміж за іншого.

Усюди, всюди таргани:
принишкли й радіють, що вже жовтень -
скоро опалювальний сезон.
Мерзлякувато й мляво кутаються в павутини.
Мов аристократи,
натягують на вусики срібні пенсне.
Ковточками злизують вологу з малокаліберних труб,
І гуляють вночі парами по гладеньких поверхнях
кухонних стінок.
Ти спиш? Ти бачиш про них сни?
Ти мрієш бути з ними?
Вимірювати брунатним тільцем радіуси шпарин,
спотикаючись лапками об крихти житнього хліба
й лаятись по тому тихим комашиним арго?
Мрії збуваються:
прокидайся, Франце. Ти вже помер.

Мовчання істерично плаче,
ефектно шморгає у такт.
Ти по-англійськи йдеш.
Це, звісно, значить -
в театрі нашім черговий антракт.

Ну що ж, іди - опуститься завіса,
замовкне врешті стомлений суфлер,
не вийде грати роль розніжена актриса,
не вибухне від оплесків партер.

Авжеж, іди. Зусиллям скину маску,
і міміка, колись закована у гіпс,
розмокне,
   й глиною заплаче,
розчулений до сліз протагоніст.

Фарбуєш грати в світло-синє,
Щоб впершись лобом в пруття грат,
Шматками небо гусло й стигло,
Немов дешевий мармелад.
А я фарбую небо сірим,
Аби з тобою в гурті грат,
мені втекти не захотілось
Жувати польський мармелад.

І знову кава. Знову тиск,
у скронях пульс б’є кофеїном,
столового срібла блиск
розмазує цукор
по фаянсовим стінам.

Стигне втома на денці чашки,
дотик губами вбиває сон,
і ритмічні удари ложки
звучать із серцем в унісон.

Хтось невміло настроює скрипку,
звуки глушать газетний хруст.
Ранок на шиї затягне мотузку,
день майбутній поллється до вуст.

Старенький форд і два холодних тіла,
У м’язи свердлиться свинець.
Сумний акорд.О Бонні мила,
Ти йдеш зі смертю під вінець.

Праворуч тебе тіло Клайда.
Затиснутий в руці холодний кольт.
О Бонні мила, Бонні мила,
Натисни клавішу, дограй сумний акорд.

І музика в повітрі пострілом бриніла,
Коли ти сплутала курок і пружність струн.
Ти клайду, Бонні мила, шепотіла:
"Just wait me, baby. You will meet me soon..."

Твої солоні губи
я п’ю, мов терпкий трунок,
У згинах твого тіла
душа моя рятунок
Знаходить,і пастелі
блідих холодних пальців
Натягнуть тонкі нерви,
Мов полотно на п’яльця,
де гладдю вишиває
твоє тонке запястя,
гаптуючи по
тілу, принишклому від щастя.

Від сліз моїх промоклий день затих,
Він знав, що ми сьогодні спорожніли
На наш безмежний незабутній світ,
На вічність мрій, що ще не догоріли.

Він добре знав як нам колись було:
Він бачив погляди і чув всі наші звуки.
Тебе я обнімала як добро,
Як чудо ненародженої муки.

Нещасний день – його як не було...
В моїх сльозах він ледь не розчинився...
Я знаю все пройшло, давно пройшло...
Тоді навіщо ти мені приснився ?..

Пливе по чистому потоці
Червоне яблуко із гір.
І засмутились в мене очі, -
Не був у горах з давніх пір.
Пливе, всміхається лукаво,
І вихиляється всебіч,
І спохмурніло чорноброво,
Коли йому я йшов навстріч.
“Не йди, не йди, не згадуй навіть
Про час цвітіння й достигань,
Бо не навчилось я лукавить,
Для мене пам’ять дорога...”...
Я відвернувся від потоку,
Протер заплакану щоку...
І не ступить туди вже кроку
В моїм тужливому віку.

Старий годинник. Маятника хід...
Різьба майстерна... Дзвонів бій сакральний
Немов ножем, прорізав морок літ
І зблиснув бронзою у снах печально.

***
Над Києвом повільно й величаво,
Покритий мохом зависті й брехні,
Гойдався тихо маятник держави.
Плили роки й століття. Мов у сні,
З холодним скрипом, кволо і з надривом,
Він прорізав густу пітьму віків.
Здавалось, що зупиниться. Та дивом
Герої не дали... Щоб він летів,
Свою віддали всю життєву силу
Й полинули у журавлиний клин.
А маятник немов розправив крила -
Будив людей і підіймав з колін.

***
Держави маятник все набирає хід,
Прорізуючи світлом Часопростір.
Підстав і ти плече та розгойдай як слід -
Він приведе твоє майбутнє в гості.

В кінці тунелю світло я побачив.
Тускніє чомсь, але живе воно.
До нього йтиму, і в путі розтрачу
За вік мій
скромне придбане майно.

Бо дня чекав, коли вже вийти зможем
З тунелю, де труїла всіх біда.
Я не хвалюсь, що кривду переможу,
Та щоб збороть її, багато сил віддав.

Мене і друзів недруги загнали
В глухий тунель, де темнота снує.
За довго літ на світло дочекались, -
Ми заслужили на життя своє.

В кінці тунелю недруги сиділи
І не вступались, тратили роки.
І аж тепер ми світлові зраділи, -
І тускле хоч, але живе таки.

Віддала ключі від твоєї квартири,
Зоставила тінь біля ліжка...
І ніби життя залишилося цілим,
А в серця порвалось намисто.

чорних ліхтарів напівсвітлий шал,
вулиця тепер моя чужа,
ти — забутий сон, тільки твій овал
залишився в лезі ножа...

я іду крізь пустелю гріхів,
розмовляючи з янголом вдень;
він сказав, що не може мене
залишити хоча б на Божественну мить;
розлітається попіл віків,
а в кишені пожовклий женьшень,
хай печера мене проковтне,
якщо серце загубить навощену пліть

я іду сама, напівжартома
заглядаю у вікно своє,
там тебе нема, розляглась пітьма
на дивані у моїм фойє

я іду, хоч із ніг юшить кров,
забуваю про болі образ,
то забудь же про мене і ти,
— ну то що я кажу??? подзвони мені! ну! —
тільки порожнє дихання змов,
а ще більше — спорожнених фраз,
ти ж не можеш мені віднайти
запізнілий світанок, вчорашню весну...

стомлений поштар не приніс листа,
день цей — недопитий коньяк,
забирай мене, тільки тінь постав
там, де, мов ліхтар, стоїть маніяк

я іду, витираючи піт
на обличчі, посушенім днем,
проминають мене ліхтарі...
...каравани із висушених хризантем;
але ти не тривожся, свій брід
подолаю без зайвих проблем,
проводжають мене поштарі
в казино, те, що зветься “Пекельний Сан Ремо”;
там я знову в пустелі гріхів
розмовляю із кимсь уночі;
він сказав, що не може мене
залишить ні на мить, ні на прокляту мить;
розлітається попіл віків,
все мине, хоч кричи, хоч мовчи,
хай рулетка мене проковтне,
у смертельнім азарті в розпечену кліть

Поцілую хрест твого мовчання
Білий льон сьогодні твоя ряса
Як впаде завіса сповідальні
Стану на коліна коло Спаса

Оберемок свіч святим тримаю
Щоб зігріти образи холодні
Хто кого сьогодні сповідає
Не питай... Мовчать вуста Господні

Моя тінь


Тінь – наче блазень королеви,

Лиш встане Та – і зробить крок,

Як блазень кинеться в куток

І по стіні метнеться левом.

Світ на два виміри –

для нього

Тісний до щастя і тривог,

І вже палац – немов острог,

Де все принизливо та вбого.

З вікна вельможна гляне долі,

А блазню падай стрімголов,

Аби дотриматись умов.

Але хіба так ділять ролі?

Простак, допущений до трону,

Собі візьме хоча б на мить

Все те, чим влада так гнітить:

Це – берло, мантію й корону.

...Ах, буду я легка в поклоні,

Вся – етикет і обичай,

Як свому королю "прощай"

Скажу на дальньому пероні.

Королю, гарних вам доріг.

А блазень мій на рейки ліг.




Дві мавпи Брейгеля


Так явився вві сні мій іспит зрілості:

Сидять, ланцюгами прикуті,

дві мавпи в вікні,

За ним витанцьовує небо

І море хлюпоче.

А я в історії людства

Заникуюсь і збиваюсь.

Мавпа вп’яла іронічно погляд

і слуха,

Друга немовби дрімає,

А коли після запитання

настає тиша,

Підказує мені

Тихим ланцюговим бряжчанням.




Утопія


Острів, де все з’ясовується,

Тут можна стояти на грунті доведень.

Немає доріг, крім тієї, що прямує до цілі,

А кущі аж угинаються од відповідей.

Росте тут дерево Прозріння

І навдивовижу рівне дерево Розуміння

При джерелі Ах Ось Воно Як.

Що далі в ліс, тим ширше відкривається

Долина Очевидності.

Якщо є якісь вагання, вітер їх розвіває,

Луна некликана слово бере

Й таємниці світів розкриває.

Праворуч печера, де приховано Сенс,

Зліва озеро Глибокого Переконання.

З дна відривається Правда і легко спливає.

Горує над долом Непохитна Потреба,

Із щита її розпросторюється Суть Речей.

Попри всі принади, острів необжитий

І тільки видно на берегах сліди ступнів -

Усі до одного спрямовані в строну моря.

У житті все так незбагненно.

(Переклад з польської).

Мертвый космос, наши души
Из себя готовят суши,
Чистят крылья, точат когти
Ради танцев на иголке.
И на лезвие обмана,
Напоровшись возле ночи,
Так, укутавшись туманом,
Затихают в многоточье……………………….. .

Я брудна,
Під нігтями грязюка,
Вона з твоєї плоті і кохання.

А я така,
В солодкому – розлука,
Замінник цукру для твого бажання.

Я з пилу
На твоїх речах,
Розвішаних для враження на стелі.

Знов, я така,
Закопана в листах,
Написаних для тебе і для себе.

Коли сонце при заході -
Тіні довшають;
Коли від життя не в захваті -
Яв приголомшує;
Призахідне сонце мітить
Поглядом скоса;
Ополудні трави літні,
Висохли роси;
Потому відповіді зникли,
Втратили сенс -
Тверезість денного світла
Думку пасе;
Спізнілого сонця загати
Збігли з доріг
І відповіді на загадки
Пали до ніг...

1.
Ця пісня має дивовижний чар -
Весна мені таємно шепотіла,
Бо виглянуло сонечко з-за хмар,
Бурульки засльозились по дахах
І весело цвірінькнув ранній птах,
Із кучугур вистрибуючи білих.
2.
Коли наївна юність ще жива,
Здається, що життя - врожайна нива.
Відколи починаються жнива,
Дивуємось: то що ж воно вродило?!
3.
Душу вразливу дала Афродіта.
Знак від Землі - мої любії діти.
Мрії таємні, нестримні бажання -
Се від любові, се від кохання!

Колыбелочка ДО (жди)

Пока мы спим, дождь куда-то идёт,
Идёт и ситцево моросит,
Бубнит под нос алфавит апсид,
Висит на проводе, воду льёт.
Пока он спины мостам скребёт
И с небоскрёбов стирает пыль,
Поёт ребёнок, луна плывёт
На телевышечный чёрный шпиль.
Река морским перепахнет дном
И всё опять на круги своя...
Но дом один был во сне одном,
Куда упала звезда твоя.
Я плохо спрячу её в саду -
Она взойдёт под дождём другим.
Играя, дети легко найдут.
...Пока мы спим...

Колыбелочка РЕ (пей)

Сердце моё, сумка пастушья,
Что в тебе есть, кроме сыра и хлеба?
Кроме свирели, овечьего неба
Здесь, на бездушье?
Чувствую: гложет, мучает, сушит -
Кто по тебе служит горькие требы?
Кто в тебя верит и следует слепо
Эдакой глушью?
Сердце моё, клякса красною тушью,
Остановиться становится больно.
Только репейник с дороги окольной
Был твоим мужем.
Зеркало лжёт...Мы с тобой - побирушки
Маковых зёрнышек, доброго слова,
Дробной рыбёшки с чужого улова,
Детских игрушек.
Пей через былочку звёздные лужи.
Добрая весть: в лёгкой лодке ладони
Сон твой хранит Тот, кто любит и помнит,
Что тебе нужно.

Колыбелочка МИ (гни)

Куда тебе долгие письма писать,
Ежели адреса нет?
Я закрываю конвертам глаза
И отправляю на свет.
Нам расстояния всё же - беда,
Если обнять нельзя.
Полуоборванные провода
Голым хребтом скользят.
Видишь, зашёл далеко прогресс,
В самое далеко…
А за окном, за вагонным, - лес,
Вмолчанный в молоко.
А за вагонным окном - окно
В небо, а там, за ним,
Смотрит немое моё кино
Тоненький херувим,
Словно стоит за моей душой,
Славно бы - за плечом…
Я попрошу, чтоб тебе - хорошо,
Больше же – ни о чём.

Я не люблю піщаний пляж, штиль,
Там, де пісок страждає від сміття й тіл,
Бо я людина вічних скель, хвиль,
Безжальна й ніжна, і на смак - сіль...

Вознесені...,
як молитовний спів до бань
церковних -
тут кожен дотик наближає хвилі
невагомі.
А плетиво думок розмотує клубок
безмовний,
язик прикушує до ранку безумовний
гомін.

Відчинені...,
немов метелика-на-голці
крила -
Не опустити кутиків, жадучий
поцілунок.
Ніяк не висохнуть, що на папері тіл,
чорнила -
звіряємось по почерку, міняючи
керунок.

Наповнені...,
так начебто притих в долоні
всесвіт -
У нім лиш я і ти... та спійманий на слові
подих.
Куделиться у місячному сяйві плинь
небесна,
нектар п`янкий збирає млість у квітах
насолоди.

23 Серпня 2007

Так хочеться торкнутися до ночі,
Із потойбіччя вирвати тебе,
Заглянути глибоко в очі,
Повірити, що все мине.
Як сон поганий не забутий,
Як марево бува мина
Сказати, що не може бути
Але нема, тебе нема...
Якби була шалена сила
Щоб повернути час назад
Тобі сказать що наболіло,
Схилитись ніжно на плече
„Ти глянь як мама посивіла...”
І десь у грудях запече.
І віриться й не віриться водночас,
І вірити не хочеться весь час
Забрав тебе той морок ночі
І попрощав з тобою нас.

Не говори мне грустных слов прощанья,
не говори мне страстных слов любви,
мне не нужны пустые обещанья…
Но говори любимый говори.
Ты расскажи как в поле васильки
во сне склонились при пустой дороге.
Поговори со мною о любви,
открой свои печали и тревоги.
Ну, говори же милый говори,
ну не молчи любимый ради Бога…
Ну, вот тебе уже пора идти,
тебе своя, а мне своя дорога…
И все что мы с тобой не долюбили
и все что не сказали до конца,
сегодня навсегда похоронили
и сорок дней оплачут небеса.
А завтра, словно в море корабли
мы разойдемся, позабыв друг друга
и лишь воспоминанья о любви
согреют местность, где бушует вьюга

Кожної ночі шепоче бруківка
Під копитами твого коня металевого
Зі знанням і спокоєм вершника
Ти сідлаючи гладиш темні його округлості
Контури пружності знаєш
Наосліп звикаєш тримати в руках цю силу
Як тонни тротилу взірватися може терпіння
І тоді ти помчиш втікати назустріч долі...
Чи шукати власне насіння в обіймах тої,
Чиї молитви берегли тебе в твому падінні...

*
Капрале, ви слово забрали й поклали в кишеню
І так вигравали війну не одну ви напевно
Що ж, вам неприємно персоною бути нон-грата
Щоб вміти судити ще бажано вміти прощати...

Мелодія вечірньої Тоскани
Торка тоненьким пальцем неба щит.
На серці то затишшя враз настане,
То знову задощить.

Це тарантела миготлива
Луна, чарівна і проста,
Немов заквітчана олива,
Що в небо звільна пророста.

Прощальний день, немов дитя в сухотах,
Ще погорів для нас – і зник.
І сльози я свої від тебе потай
Сховав у темний записник.

Неначе свічка миготлива,
Що догоря між синіх риз,
У перламутних переливах
Звівся білий кипарис.

Той не поет, хто не поміж вигнанців –
Так кажеш ти, о граде між долин…
В чужі краї піду від тебе вранці,
Не лілію зірвавши, а полин.

23. 06. 07
15. 07. 07
Таранто

Тимчасове примирення нині нагадує спокій.
Я байдужа до літа, яке вже давно відцвіло.
Приміряючи сукню, закріплю метелика збоку,
І ніхто не побачить, хто душу під ним поколов.
За тендітними крильцями лишу оману і клопіт,
Припиню лицемірство моїх і чужих оправдань.
Остогиділо колесо фальші. У відчаї – кроки.
Щось на вітрі морозно й самотньо. Нема сподівань.
Тимчасове примирення з дійсністю – тиха примара.
Я байдужа до літа, а в серці ворушиться звір.
Другу дію видовища викреслю. Ми вже не пара.
Я спочатку візьмуся за себе, мій смутку. Повір.

Клапті паперу вітер розвіяв за містом.
Хтось написав тобі знову сумного листа…
Все, як звичайно – шалік зелений і крісло,
Лапи вівчарки теплі. Реальність проста.
Хтось написав про вічне. В життєвому колі
Спомини давні про щастя. За шторами – дощ.
Лист золотавий, і галузки – майже голі.
Тут облітає осінь.І думай собі, що хоч…
Тут обростає мохом пристінне каміння,
Лічить незрима зозуля години до ста,
Дрова жаріють ледве в старому каміні.
Вечір закутав плечі… словами листа.