Коли кохаєш можеш все зробить.
Дракона вбити, море переплить
Для неї все на світі згоден ти віддать
Чарівну зірку з неба її дістать…
Усе життя носити на руках…
Все легко це, - тому що тільки в снах!

Моїй ж коханій буду я робить.
По перше, до скону життя любить.
Допомагати їжу їй варить
Ніколи не палити і не пить
Із хлібом-сіллю тещу зустрічать
Нехай гостить, про неї теж я буду дбати.

29липня2007року

Не сумуй ні за чим, мій друже,
Бо життя, переважно, втрати
Й за бажання, що квітнуть ружами,
Непомірно високо платимо.

Сумувати не треба, мій друже.
Знов комусь переможні фанфари?
Після зливи - брудні калюжі,
А той хтось чи ж про них марив!

Не сумуй, друже мій, не варто.
А цей вечір, що тихо згорає -
Невагомий місток із ватрою
Між безоднями пекла і раю!

* * *
Все минає, друже, все минає.
Залишається із нами, мов мана,
Присмак молодого свят-вина.

Все минає, милий, все минає.
Тільки пам`ять-неслух крадькома
Тче сувої слів, яких нема.

...Це все була мана, твоє наслання:
Серпнева спека, схожа на кохання,
Де наші силуети і тіла
Сплелись в клубочок…
Тиша, що вела
По лабіринтах снів, і губ, і втоми…
О Аріадно, відведи додому,
Візьми за руку, виведи зі сну,
В якому, наче в морі, потону –
Такий глибокий, що не продихнути…
…Смішна любов із присмаком цикути…

...Вовняний светр торочиться – і нитка,
Як літо бабине – тікає з-під руки,
І час пливе, і дріботять роки,
Немов підбори. Почуттів позлітка
Листком злітає, падає до ніг…

І ти вже знаєш – так приходить сніг.


Він невблаганний, він уже довіку,
І тепла осінь захлинеться криком,
І кров тектиме горлом коридору
Святковим килимком для Командора...

Янголи дивляться сумно на Землю.
Крихітна кулька - макове зерня.
Руки в молитві, лики в судомах.
Наше майбутнє добре відоме:
Вічно платити, вічно страждати.
Все, що лишаємо - риска між дати.

Убий у мені емоції -
Вони заважають дихати,
Мій гнів у міському мороці
Позбавлений всіх епітетів.
Звичайні такі мотивації
Від підметів і присудків...
Прощальні звучать овації,
Для тих, хто бажали вірити.

Ти прийдеш до мене лиш присмаком раю,
Лиш поглядом в осінь - що, був і такий?...
Та я не згадаю. Ні, я не згадаю,
Бо я відгоріла. А вечір німий
Все ходить і носить. Ну,здраствуй, юначе!
Що там цього разу? Знов спогадів тьма?
Та я не заплачу. Ні, я не заплачу,
Бо я спопеліла - мене вже нема.

Хтось буде радіти нічним зорепадам,
Хтось буде ридати і пити вино,
А я буду падать. Так, я буду падать.
Бо я скам*яніла - мені все одно.

Речі складає поруч
Втомлений сонцем день.
Небо на моніторі –
Не відвести очей.
В кожну щілину влазить
Вечір. Дощ – від кутюр.
В моді тепер алмази
І падолист купюр…
Мокрий хідник парадний,
Цюкає сходи град.
Дерево ретроградне
Проситься листям в сад.
Спить за парканом літо,
Сон полонив траву.
Сниться дощам графіті.
Сниться чи наяву?

Усмішка на обличчі
Вмостилась і не хоче злазити
Доведеться взяти з собою

білий мармур ваших палаців
сотні сонць у чорних віконцях
я вриваюся, спокій зірвавши,
я запалюю вас, я — сонце!

краще стійте, мої горили,
ваші душі — нікчемні шмаття,
не купуйте уже кадило,
мої світсько-безбожні браття,

я натхненно-несамовито
прожену самоту аскези,
сатанинська зі мною свита,
у яких люті зуби-леза

не біжіть, а прийміть шляхетно,
офіцери німої смерті,
розірву ваші ребра-штахети,
ну а м’ясо зберуть лаерти,

ваші душі... мені не треба,
я не ВІН, набагато гірше,
мені треба із крови неба,
із крові напишу я вірші.

захлинайтеся, засинайте,
вирву ваші думки і очі,
проклинайте мене, проклинайте,
серед білої темної ночі

нульова... скоро бал почнеться,
і розквітне несквітла квітка,
все згадаєте, все озветься,
я о першій приїду... чітко.

ай, танцюйте, несіться в зграї,
поки часу лишилась нитка,
вам обрізано шлях до раю,
а вготована пекла сітка

Ранок починається з Надії.
В теплих рукавичках з оксамиту
Пестить і дарує благодійно
Срібную корону Афродіти.

Полудень, як будень безборонний,
Сивий від роботи, мов мірошник,
Дар манливий - срібную корону
Памороззю смутку припорошує.

Вечір напливає тихим смерком.
Втома і байдужість правлять балом.
Спить Надія. Згасли феєрверки...
Ніч прикрила все тривким забралом.

N.B. Ранок - юність життя.
Полудень - саме життя.
Вечір, Ніч - зрозуміло без пояснень.
Срібная корона Афродіти - кохання.

Куда же мне с тобой равняться?
Ни друг, ни враг…
А разобраться?
Разоблаченная игра,
Теперь есть время проиграться.
Ведь нам наверно не судьба
Быть вместе,
Или же иначе…
И мы седеем у окна,
Другим, завидуя ничтожно,
Прости меня, что не ждала,
Прощу тебя, ведь ты такой же.
Играем с жизнью в дурака,
Хоть нет, она играет нами,
Всерьез мечтать нельзя пока,
Со смертью же, играть нам рано.

Отец, якби зрозуміли,
Што си думат коник сивий.
Покивали не молодв юж головов
І так до коника повів:
- Ти є кін, а я чоловік.
Тішся коне, жес не вордився коровов.

- Чоловіче, чоловіче.
- Хтів бис жебим іщи ричав
І що рана хтів бис іщи ня доїти.
Але, але, коню - друже,
Сам знаш як тя люблю дуже.
Але що там. Віо конику. Треба іти.

Отця привітала їмусть,
Коникови дала сіна.
Їмусть тепла, до змерзненого ся тулит.
Отец зїв. Напився вина.
-Що за зима , що за зима.
Рад би знати як ся чує малий Юлик.

З охрещеним місяц, рочок.
Юж сам входит на горбочок.
Всьо, що видит в руки бере, тата питат.
Тато вшитко му повідат,
Думат вести го до жида.
Бо жид мудрий. Навчит Юля як ся читат.

Коли Юль мав десят років,
Клима мучив юж неспокій.
Юль мудрішшій ниж “Климиха” разом з Климом
Зна писати і читати.
Знає дні, місяці, свята.
Знає чом ся небо сварит коли гримит.

Ще кус підріс, гварит тихо
Він до клима і “Климихи”
-Пустьте тату, пустьте мамо, я в світ піду.
Я не буду сіяв зерна.
Мамо, тоту, - пустьте, верну
Поки заспівают отец панахиду.

- Юльку, ти нас хцеш лишити?
- Як ми сами будем жити?
Плаче мати до подолка слези їмат.
- Юльку, сину, бій ся Бога,
- Не лишай свого порога.
Тато хворий, а ту сину іде зима.

Дармо мама , тато просит.
Юль не слухат. Його носит.
Хце йти там, де ноги несут, а Бог веде.
Зморщив лице милосерні.
-Ой не плачте, я ту верну
Та лем товдиль як ту пахти буде медом.

Непомогли слези мами.
Вона не спит юж ночами.
Просит Бога щоб залишив Юлька в хижи.
Юль не чеє і не бачит
Як старенька мати плаче.
Він хце іти, бо він читав о Парижі.

Так і зійшов з гір в долину,
Своє рідне гніздо кинув.
Як відходив то ся навіть не відвернув,
Щоб слез вітців не видіти.
Вес час гварит, треба іти...
Не плач мамо, не плач тату, я ту верну.

Ішов Юлько до вечера.
По дорозі слези втерав,
Што му личком, якби струги дощу плили.
І хтів іти і вертати,
Шкода мами, шкода тата.
Думат, як без нього вони будут жити?

Сонце на горах сідало.
Так і він ся спер о скалу.
Хотів ногам дати хоц кус відпочити.
Вкусив хліба разового,
Зітхнув і погварив з Богом.
Кус подумав,. Але що там, треба іти.

Вечір ся на гори кладе.
Здримнув би ся лем нема де.
Став моркотним і му ся не як зробило.
До села іщи далеко,
Думат, ляжу під смереком,
Кус ся здримну, та хоц кус відпочне тіло.

З-за галузи звізди світят.
З-за гір вийшов повний місяц.
А Юль лежиті якось не годен спати.
Ні, не боїться нічого,
Добре зна, коли є з Богом,
То нич му ся не повинно товдиль стати.

Якос приснув під звіздами
Снит му ся же між хмарами
Собі літат як той орел барз високо.
Снит му ся, же вшитко видит,
Гори, море і Бескиди.
З високости вшитко тішит його око.

Юль ся збудив. Протяг кости.
Смотрит, хтоси іде в гості.
Кус ся боїт. “З нами Бог...” до ся повідат.
Волос їжится як стерня.
Смотрит а ту мале серня.
А він думав, же то іде якас біда.

Кличе серня на бесіду.
Серня стоїт і не іде.
Ой не менше воно боїтся від нього.
-Нехцеш іти, лем стояти,
То си стій. Я буду спати.
Заран чекат ня в світ далека дорога.

І зас приснув. Крас сон має.
Снит му ся, на гуслях грає
Штос такого, што ся вшиткім барз подобат.
Купа люди смотрит, слухат.
Граня трафлят їм до вуха.
Але грає, але співат та хвороба...

При нім його шапка стара,
А в ній франи і дуляри.
Люди мечут, а він тягне смик і співат.
Боже, сам ся з себе тішу.
Як то добрі жем ту прийшов...
Я ту граю, а в нас в селі хібаль жнива.

Тато з мамов топчут стерня
І думают, коли верну.
Юлько в сні, в великім місті ся не сміє.
І ся збудив. І заплакав.
Жаль му мами, жаль му тата.
- Сходит сонце, лиш воно ня не загріє.

Юлько сів. Зїв скибку хліба.
- Жаль родичів. Верну хибаль
І поможу їм зібрати з поля збіжжя.
Звезу ярец і пшеницу,
Товдиль піду за границу.
Хто зна, може дійду до Парижа?

Там в Парижі в місті велькім
Носят мешти, носят шельки.
Вшитко файне, лем не гварит никт по-руски.
Я там волю своє село
Де хоц бідно а весело.
Волю керпці, но і сподні на мотузку.

Ту мі співат жайворонок.
Ту своя літат ворона.
Тота земля пахне потом моїх дідів.
Ту хоц бим і не мав хати
То я все буду багатий.
Святий Боже позволь вернути в Бескиди!

Дай клякнути під капличков,
Дай слезами вмити личко.
Позволь п*ястуком ся бити в свої груди.
Прость мі Боже гріхи мої.
Дай жити у правді Твоїй.
А не як той син, што колись зблудив.

Ту я в себе. Всьо ня тішит.
Што мі там пінязи мішок.
За границев вшитко інше і хоц яке.
Там пес гавкат як каліка.
Муха кусат а не бзикат.
Ту ядлівці, ту смереки. А там кряки.

Мавєм іти, а не піду.
Жаль кинути крас Бескиди,
Жаль кинути своє гніздо. НЕ ПОКИНУ!
Зроблю так, як ті лелеки,
Што вертают все з далека.
Я теж верну в свою рідну ЛЕМКІВЩИНУ!!!

Сиськи стынут на ветру
Станет холодней к утру
На окошке сидит кошка
Подвывает на луну
Кошке скоро будет 30ть
И начнет облазить хвост
В мухосранске год за годом
Время тащит на погост
Зажевав Житан зубами
Стрингами прикрыв п**ду
Просирает время ночи
Вперясь в дальнюю звезду

Відкрито ноги несуть засмагу
Танцюють джагу де рампи вулиць
Від кабаку до універмагу
Ліхтарні хмари комах запнулись

І вечір літній в бокалі пива
Малює обриси візитерів
Пусті їх посмішки трохи криво
Пасуть у сутінках сутинерів

Паркети скверів чекають балу
Дрімають лави деревобриві
І муха плавати вчиться в’яло
На дні бокалу в п’янкому пиві...

Мама кличе мене в дитинство,
З виднокраю далекого кличе
В дитсадківські рожеві простори,
В заберезений гай призабутий,
У строкаті землі фантазій.
А в руці у мами – цукерка,
Над волоссям у неї – Сонце,
Очі мамині теж від Сонця,
Її пальці – промені теплі.

Я моторно біжу до мами,
Та водночас дивлюсь під ноги –
Не спіткнуться б, не перечепитись!
Бо тоді це видіння щезне,
І залишиться тільки цукерка.
Але нащо, коли не від мами?!

Тобі, коханий, я скажу півслова
Із цих півслова зрозумієш ти:
Заради тебе я на все готова,
Крізь терни я доб’юся до мети!

Моє кохання береженим буде,-
Його Господь поклявся берегти,
І не чекаю я подяк від тебе
Лише боюся перспективи самоти.

На тебе гляну – і радіє серце,
Тебе почую – і співа душа,
Кохання пісня до небес проллється
І серце оживе в цього вірша!

Нема краси такої більш ніде
Як наша рідна ненька Україна.
Столітній де Дніпро гуде,
Де голубіють неба схили.
Де рік найглибша глибина,
Де кинулись Карпатські гори,
Трембіти звуки там луна
На необмежені простори.
Тут пісня ллється солов’я,
Дністер тече у Чорне море.
Козацька воля тут гуля
І не страшне ніяке горе!

на годиннику дев’ять за Гринвічем
секундантів розставлено правильно
плаче вітер пташиним голосом
і нікого у нас
за спинами

на галявині ще два лікаря
і священик
щоб смерть засвідчити
відспівати нас тут
на галявині
і на цвинтар обох відправити
бо навряд чи ми двоє схибимо
бо занадто її кохаємо
я йому не дозволю
він знає
і мені не дозволить
також

це не шпаги і це не кортики
мушкетерів часи минули
ми стрілятимемо з пістолів
одночасно
єдиним пострілом
ми спочинемо сном
без пробудження
ми в могилу холодну ляжемо
і залишимось тільки
в пам’яті

все одно ми на щось сподіваємось
може статись осічка
зрештою
навіть снайпери часом хиблять
президентів з дахів
підстрелюючи

я не маю надії на випадок
і стрілятиму точно в серце
або в голову
втім це байдуже
для руки у боях тренованої

лише мить
і з чолом продірявленим
я впаду
в сіре небо втупившись
на вустах ще заграє посмішка
усвідомлення світу плинності
я зненацька збагну всі правила
всі відрізки зійдуться
точками
завесніють всі фарби
без винятку
феєрверками осінь вибухне

а тим часом ми наближаємось
до межі
за якою темрява
до межі
за якою все просто
тільки вітер пташиним голосом

я не знаю
вона заплаче
чи відійде спокійно снідати
доки тих
що за неї билися
не відтягнуть за ноги
з галявини

Я пішла,
Ти зразу не помітив –
Збирав слова для іншої коханки,
Я перейшла твої останні рамки
І зупинилася на тебе подивитись.

А ти вдягав
Слова і пив заварку,
Чекав на другу за сьогодні вже коханку.
Я стала за поріг... і ставлю крапку,
Іду до іншого коханця на подвір'я.

Розкраяв місяць небеса на шмаття.
Молочне світло на земному лоні
Лілеї пестить крізь ажур латаття,
Гаптує сріблом на людській долоні,
Де піт та бруд замішані на крові
Малюють плавними мазками взори
І лінія життя згасає в слові
«війна», що підкоряє навіть гори.
Що розбиває вщерть усі надії
І людським страхом тхне, і пустотою,
А перемога, що вкінці жевріє
Здається недосяжною метою.
Чиїсь батьки і діти з двох боків
І два мечі із однієї криці
Впиваються з жагою двох вовків
В тіла невинні й мармурові лиця.
Лиш книги мертвими крихкими пелюстками
Лоскочуть сонячне сплетіння днів.
Атланти йдуть уквітчані вінками,
Що їх сплітали руки юних дів.
У душах і руках вуздечки волі,
В очах замість блакиті мертва сталь.
І ренуарівські полотна стали голі,
Бо сльози змили фарб’яну емаль.
Реве юрба, вино тече рікою
Й затопить сльози бідних матерів,
Що в Вічності прохатимуть спокою
Та помсти за життя своїх синів.
І діти-сироти, застигши на порозі,
В чеканні слухають передзвін голосів.
І їх сліди вкарбуються в дорозі,
Вже стоптаній ногами їх батьків.
А ти, натхненнице, що звала їх до бою
Конаєш від смертельних жовчних ран.
Припалиш серце свіччю восковою,
Аби сховати в муках свій обман.
За кладовищним муром ти зітхаєш,
Брехливих молитов не чує Бог.
Тепер лиш ти, безкрила Ніко, знаєш
Ціну усіх великих перемог.

Коли на вулиці холод дощу – ти теплий
Промоклий, але запеклий – не закричу
Заобіймаю до напівсмерті – і в пекло
Я з тобою і світ за очі лечу

Неспокій покликом викрикну твоє ім’я
І на тім’я собі заплету я малий вінок
Біла фата проростає із твого сім’я
Образами над нами боги на спицях зірок...

Бути тендітною вазою
і мати тендітну душу
так не просто,
і кохати свого володаря,
і усміхатися йому щоранку
вирізьбленою усмішкою,
і дзвеніти йому на сон
кришталеві колискові,
і якось одного дня
розбитися...
Йому на щастя...

Не приходь до мене, Грею, не приходь.
Я чула, що був корабель і червоні вітрила,
Та я не пішла, я вже, знаєш, своє відходила.
І ти не запізно – це я, хай пробачить Господь,
Це я не зуміла, це я розучилася віри –
Не всім до снаги чудеса, молодий капітане.
Я раптом втомилася ждати на теплі зефіри.
Я просто, якою була, вже ніколи не стану.
І пусто, і гірко мені від такої поразки,
Так вірити двадцять років – це щось та й значить.
Я просто жила поза межами тої казки:
Замало ілюзій, щоб врешті не стала зряча.
*
І як колись – збираю дикі квіти
І бігаю в дощі без парасолі.
Які там журавлі? Мені би просто жити.
Ассоль померла. Хай живе Ассоль.

Мне не успеть…
Пора тебя боятся,
Пора бежать
Раз лень с тобой сражаться,
Пора идти
И больше ненавидеть,
Чтоб ты не мог
Меня все время видеть.
Пора успеть
С собою разобраться,
В глаза соврать,
Чтоб больше не стесняться,
Пора кричать,
Что я тебя разбила,
И промолчать:
“Увы, не разлюбила…”

В серпень-місяць, мріями багатий,
Покохав хлопчина зірку ясну.
А кохання творить чудеса –
Дівчиною зірка обернулась.
Що волосся – наче ніч липнева,
А лице – немовби Місяць повний,
Очі – зорі з одного сузір’я,
Погляд – довгий, ніби шлейф комети.
Хлопець любку називав Зоряна
І кохав її палкіше Сонця.
Та чомусь, як вечір забузковів,
І прийшла для любощів година –
Хлопець вдома полишив Зоряну
І пішов на луку край села.
Всеньку ніч стояв, неначе явір,
Руки підійнявши до небес,
Де ясніли милі серцю зорі.
І відтак щодня він із любов’ю
Зазирав у вічі до Зоряни,
А щовечір – кидав її вдома,
І всю ласку віддавав зіркам.
Плакала Зоряна в самотині,
І світили сльози, наче зорі.
А в одну з ночей Зоряна знову
Стала зіркою, на небо повернулась –
Хай коханий дивиться на неї,
Посилає ласку в небеса!
Але жить без нього вже несила,
І не витримала зірка ясна –
Покотилася ізнов на землю.
Та не витримали інші зорі
Розставання з подругою вдруге –
І за нею слідом покотились.
Тож відтоді у серпневі ночі
Падають із неба ясні зорі –
Щиросерді подруги Зоряни.

Біла, без жодних домішок,
Стеля в твоїй кімнаті.
Сонна байдужість стін,
Чисто протерте скло.

В рамках світлини посмішок
Крихти уваги варті.
Колір твоїх гардин,
Наче стальне крило.

Тиша в легкому атласі
Кличе нудьгу погратися.
Важко від них сховатися –
В стелі,
В стіні,
У склі.
19.08.07

Терпкий поцілунок, до губ прилипає волосся
Можливо здалося, але твій настояний трунок
П'янить, проникає і плавить неспокоєм досі
Таврує усіх етикетками "нижчий гатунок"

І я пам'ятаю, як дзвони гуділи тривожно
І як захлиналися криком пророки і круки
Бо наперекір всім законам і кодексам Божим
Червоним браслетом були опоясані руки...

Списи гострі
Слово ріже
Слух як постріл
Рани свіжі
Не загоїш
Ти не вмієш
Щастя хочеш?
Марно мрієш...

Споріднена душе,
крізь товщу років,
а може й віків,
віднайди мої строфи -
ці сходини болю
д`моєї голгофи;
можливо і я,
перейняв чиїсь кроки,
кривавлю душею,
неспокоєм вроків,
видряпую совість
колючками дроку;
та кров, що викапує -
вірші мої.

Кати підбурювали смерть,
Аби мене забрала,
А я ховавсь століття чверть
У річки на причалі.

Вода студена берег мій
Всіляко пильнувала,
І чув я лагідний прибій,
І тихий сон причалу.

Здоровим чувся край села,
Мостився поміж зорі.
Мене вкривала свіжа мла,
І не змерзав надворі.

А на світанні йшов у дім,
І не будив я рідних…
Я почуваюсь молодим,
Не почувався бідним.

Корида на двох, не скандує пуста вже трибуна
І порвано стяг, і осліплений болем звір
Кому усміхнеться сьогодні продажна фортуна?
Кому відрахує зароблених єн чи лір?

Твоя перемога до часу, нещасний тореро
Лови захоплені погляди поки "біс!"
Тобі пощастило зустріти свою Венеру?
Можливо і їй пощастить не пролити сліз...

Сіяють очі винограду,
І відцвітає неба верес…
Сьогодні все сумне позаду,
На серце щастя ліктем сперлось.

"Хто це дивиться на мене
із портрету на стіні..."
( З відомого віршика
для дітей часів УРСР)


Хто це дивиться на мене
із портрету на... біг-борді?
Усміхається приємно,
Виглядає стильно, гордо.

Хоче вести за собою
Навпростець до перемоги...
Ще й киває головою:
"Йдем за мною - он дорога!"

Та не візьму я до хати
Обіцянок повні скрині.
Серцем зможу розпізнати
Хто потрібен Україні.

Цей тиждень себе не врятує.
Як завжди він спраглий до чогось,
Надію як стіни мурує,
Щоб потім покинути когось.

За днями лукаво зітхає
І знову пусті обіцянки,
Він скаже: ”Мене вже немає”,
А ти забираєш уламки.

Хлипко мені і холодно, мій П`єро,
Пальці мої розучились держати перо,
А ляпаси б`ю, аж лунко.
Ролі, мій любий, ці ролі сильніш за все,
Вічний пастух не овець, а себе пасе,
Не прагнучи порятунку.
*
Довічний блазень, загнаний у кут,
Вже звично молить, впавши на коліна,
Про першу милість на своїм віку.
Вистава йде. І вічна Коломбіна
З розмаху б`є підставлену щоку.
*
Дивися, мій любий, на жала моїх шпичаків –
Мальвіна щось, мабуть, наплутала: лапа Азора,
Проштрикнута наскрізь, лишає криваві узори
Не тільки на сцені, під соло захриплих смичків.

І тільки одне - жалюгідний коханий васале -
Несе поза сценою пам`ятю вічних агоній
Відбиток принижень і сміху, як обрис долоні,
Обличчя твоє бліде.
Я б руку собі відрубала!...
…Вистава іде.

Лед, говорите? Он не помеха.
Смерть, говорите? Это не про нас.
Боль, говорите? Не страшнее смеха.
Свет потух? Но пепел не угас.

Пол, говорите? Посмотрите в небо!
Крыльев нет? Так будут плавники!
Черный, говорите? Лучше все ж, чем серый.
Нет цветов? Полейте сорняки!

Без черного не видно белого.
И мира не бывает без войны.
Из искры зажигаются костры.
И лишь измена нам находит верного.

Прощання тісно зв'язане з тугою.
З сльозою витертою стиха вмить.
Із помахом руки біля останнього вагону.
Та з голови кивком із літака, що майже вже летить.

У цей момент ти мусиш все забути.
І водночас згадати все, що лиш було тоді.
Так хочеться глибоко і засмучено зітхнути.
А потім кинутися кораблю вслід по воді.

В середині щось взяло і розбилось.
На тисячі шматочків, що так просто не збереш.
Вони з поривом вітру розлетілись.
І ти, щоб склеїти те знов, їх більше не знайдеш.

Ти йдеш, закривши щільно очі.
Не думаєш, не дихаєш, а просто йдеш.
Хтось в голові тобі шепоче
Якісь слова, що їх ніяк не розбереш.

Щось змусить тебе раптом обернутись.
І твоє серце призупиниться на мить.
Ти знаєш – тепер має навіть дощ всміхнутись,
Бо ти побачиш хто до тебе під дощем біжить....

Что ты хотел сказать,
Когда расплавил лед?
Зачем пустил меня
В заоблачный полет?

Куда ты вдруг исчез,
Когда запел прибой?
Кто для тебя придумал
Слова «смерть» и «герой»?

Где след от твоих ног,
На каменной земле?
Как мог сказать: «Люблю!»
Ты призрачной луне?

И почему же сердце
Мне никогда не врет?
Я знаю, что тебя
Мне море не вернет…

Надежда… Дым и тонкий лист свинца.
Или стекло.… Хотя оно не бьется до конца.
Как больно сердцем ощущать порезы
От тех осколков из тяжелого железа.
А как приятно спать на шелковой постели
И чтобы звуки нежно только пели.
А иногда звучат басы так громко,
Что и не слышно звуков слишком тонких.

Надежда… Может погубить и воскресить.
Поднять наверх и так же опустить.
Повесить крылья за спиной большие.
И из свинца сковать две золотые гири
И привязать к ногам цепями.
Дарить цветные сны ночами.
А иногда кошмар послать ужасный по утру,
Что просыпаешься ты весь в сплошном поту.

Надежда.… Губит. Оживляет.
Бросает. Любит. И находит. И теряет.
В надежде сердце замирает.

А все зависит от того, что будет.
Надежду оправдают, иль погубят.

Солоний вітер випитих очей.
Холодний шлях. І білий морок серця.
Вулкан. І грім... І лінія плечей...
І сонце проливає сміх з відерця.

Мене немає, як немає й Вас.
Така самотність, хоч смереку гризти.
Ви вже без мене. Чути білий вальс.
Чи може, танго? Океанські бризки?

..............................
Він вибігає, береги зломивши.
І тільки погляд випитих очей
Мене ув’язнить, спогади накривши.

Самотній дощ. Холодний очерет.
Червоний кущ із випитого серця.
О ваші очі! Рандеву планет...
О ваше серце! Тищі кілогерців...

Так чи інакше люди
Лізуть постійно в очі
І бачу – діла не буде
Бо надто вже всі охочі

Позазирати в душу
І покопати яму
Товкти, як боксерську грушу
І гупати, як в тамтами

Кусками живої плоті
Свого задобрити звіра
Їм надто потрібна просто
У власну безгрішність віра...

Вслухаюся,як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом -
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь
із сапами - зразком технічного прогресу.
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка
і поглядом наскрізь пронизуюючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.

Останні кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету
і хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
А згусток метушливих зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь відкотившись
струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий.

Блищить долоня театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі,
і заздрять їм, поміж колон сховавшись, вікна,
сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає.
А у Катедри руки в вічному молінні
вознесені до хмар розмитого світіння...
...Я поспішаю повернути рік за роком,
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую. У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.

За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись
у скло вікон цікаві заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
а у віконних тінях чужина глузує.

Душа спорожніла,
Завмерла,заснула,
Чи може, нещасна,
Про радість забула?
Бідненька стомилась,
Нехай одпочине,
Допоки образа
Із серця не згине.
Допоки отруту,
Що кров отруїла,
Злісттю гіркою
Думки обпоїла,
Не вимила чиста
Гаряча сльоза,
Щоб зуміла розпуститись
Прощення лоза.

Я смотрел бы в огонь и все дни вспоминал.
Может это лишь трюк от света люстр.
Но мерцаний страниц и тревог я не ждал.
Эту Книгу писать боюсь…

Книгу всех моих дней, Книгу Жизни Моей,
Коротка, словно фрукт, что был срезан скорей,
Чтоб понять, что все же мечтам вопреки,
Есть беда и у всех людей.

Можно видеть в ней пазл, или звезд лабиринт,
Но тогда не пойму в жизни я этот финт.
И я вынужден помнить,
Помнить всей жизни слова…

Слов не сдержанных там, и слова, что навек;
Слово, что позовет слезы горькие с век.
Есть там главы из тайн, есть признаний слова,
Если все, что имел, теряю я…

Есть там главы потерь, призрак, что не умрет.
Есть глава о любви, что никто не сотрет.
Есть слова – я укрыл их в тюрьме, что воздвиг я из лжи.

Припев:
Хоть страницам есть счет,
Я не вижу конца.
А конец – это тайна.
Не прочтешь и словца
В Книге Жизни Моей.

Есть глава об отцах и глава о сынах.
Ссоры есть, что не выиграл даже в мечтах.
Битвы, что проиграл, поражений всех боль,
Где не встретимся мы с тобой.

Есть рассказ об удаче, которой не ждал.
Есть о Боге глава – я понять так желал.
Обещанья Небес, даже Ада – проклятье оно.

Припев:
Хоть страницам есть счет,
Я не вижу конца.
А конец – это тайна.
Не прочтешь и словца
В Книге Жизни Моей.

Снова солнце поднимется.
Если нету здесь лжи,
То горят все страницы,
И только остаешься ты!

Ангелы…
Двусмысленное слово.
Слово любви и волшебства.
Добра. Загадки.
Света. Чувства.
Мне грустно…
Знать, что их крыльев не увижу никогда.
Не на земле.
Может во сне?
На берегу мечты?
Где через вечность брошены мосты.
Прикосновенье…
Когда тихонько плачешь ты.
Лишь на мгновенье.
Не думай.
Почувствуй свет любви.
Замри.
Открой глаза и посмотри.
Кто тот, что очень вовремя пришел.
Как и всегда.
Нашел.
Он пролетал случайно мимо.
И вдруг почувствовал незримо
Тебя…

Дома жара.
В Карпатах ветер.
Дома дожди.
В Карпатах лето.
Дома тепло.
В Карпатах холод.
Дома еда.
В Карпатах голод.

В Карпатах лес,
А дома окна.
В Карпатах лед,
А дома стекла.
В Карпатах снег,
А дома просто.
В Карпатах смех,
А дома слезы.

Там речки, бури, росы, вечность.
Тут газ, асфальт и бесконечность.
Тут улицы, очки, чья-то оценка.
Там люди, Бог, тонкая стенка.

Там каждый шаг равно - надежда,
Тут важен тот же шаг, фигура и одежда.
Тут жесты, взгляды, буквы и слова.
Там сердце, души, мысли и глаза.

Там… каждый шаг для сердца испытанье!
А тут… Что тут?! Простите.… До свиданья.

Я знаю, було б дивно це кричати в твою кригу.
Питати в неба, слати на домашній та гадати по очах.
Я просто хочу знати і знайти тебе у комусь.
Побачити в юрбі за сотні миль, залізши на найвищий дах.

Де ти? Кричу, намагаючись стати водою.
Пливсти і шукати тебе по слідах на землі.
Де ти? Стану пташкою, але німою.
Вслухатись і чути усі голоси.
І твій…

Твій голос поступово я забула.
Він злився із моїм в моїх думках.
Найбільше боюсь, що скоро скажу я:
«Це просто минуле, далеке минуле…»

Де ти? Поверни мені рештки моєї свободи!
Я хочу віддати її, а вона не моя…
Де ти? Ми мали з тобою даремну нагоду.
І кинули геть як звичайне сміття!

Дождь смоет все:
Хорошее, плохое.
Он смоет образы и сны
Не смоет лишь твои следы.
Ты мое сердце унесла с собою.

Там ты прошла давно когда-то,
Оставив след от каблуков.
Прошла тихонечко, без слов.
А дождь все плакал виновато.

Но ты ушла, ушла навеки.
Дождь плакать вскоре перестал.
А я без сердца жить устал.
Там на земле воды остались реки.

«Вернись!» - кричу я из последних сил.
Так год за годом, умирая.
Как птиц замерзнувшая стая.
След каблука на сердце…
Роковым он был.

Ты не вернешься никогда.
И ложь про то, что время лечит!
Жаль не спасет во сне нас встреча.
Все лишь вода, кругом вода…

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб пити горілку
Разом при столі
З дядьками вусатими

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб знатися
На всіх речах, так як вони
Коли вже трохи підпили

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб мати нахабність
Загравати як вони
До тіток з великими цицьками