Затягуй тугіше
~~~~~~~~~~~~~~корсет,
Скоріше
~~~~~~~роби макіяж:
Вже грюкає
~~~~~~~~~~в двері
~~~~~~~~~~~~~~~~~краса –
Відкрий порятунку
~~~~~~~~~~~~~~~~~~світ наш.
Відбитки
~~~~~~~~паскудства
~~~~~~~~~~~~~~~~~~душі
На стінах і стелі
~~~~~~~~~~~~~~~~~спогадів –
Пора їм знати –
~~~~~~~~~~~~~~~~підпишись –
Додай в свій образ
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~гордості!
Ти!
Цвяхи вганяв
~~~~~~~~~~~~в святу плоть!
Ти!
Винищив
~~~~~~~свій рід
~~~~~~~~~~~~~~~до тла!
Ти!
Ізерлі –
~~~~~~~~~ти той пілот...
Це ти –
~~~~~~~~вересневий
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~теракт!
І нема тут
~~~~~~~~~~ні бою крайностей;
Ні іншого боку медалі...
Що зло,
~~~~~~~що добро
~~~~~~~~~~~~~~~підносять
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~прекрасне
До рангу
~~~~~~~~~найвищої влади!
Закручуй
~~~~~~~~~накладені вії,
Помадкою
~~~~~~~~~губки
~~~~~~~~~~~~~~~намаж –
В природність вона
~~~~~~~~~~~~~~~~~~не повірить.
Наш шанс –
~~~~~~~~~~~макіяж...

Ти роздягаєшся кожної ночі,складаючи речі на стільчик.
Думки відкладаєш у погреб,а сни у когось запозичив.
Ти мариш коханням невдалим,шукаючи мрії у пиві.
Купуєш слова за безнали,що вуста їх кажуть красиві.
Ти вмієш співати як соло,не гучно,але щоб почули.
А ще ти складаєш промови,із лего а може з пачулі.
Коли ти виходиш з квартири,то бербері тягнеш з собою.
Ти можеш кохати щосили,ти мариш лиш єю одною.
Та твій стиль життя ніби проти,боїшся згубити свободу.
І вже скасували польоти,літак твій сідає на воду.
А все через що, через очі, побачені кілька разів.
І серце тікати не хоче,а ти відпустив водіїв.
Ти п*єш алкоголь ніби подих, хапаєш останні хвилини.
Іще один крок - буде подвиг,іще одна смерть буде нині.
Вона вже тебе затягнула, не втопишся в скруті проблем.
Нікуди тікати не будеш, заб*єш на помилки систем.
Один лише погляд ти мертвий, один лиш цілунок- живий.
Ти визнай для себе відверто, що ти теж потрібен і їй.
А речі лежать на стільці, і погляд солодко-гірчичний,
хай очі блукають у сні,та сон твій середньостатичний.
І покищо ти ще мовчиш, лиш бісиків хтиво пускаєш.
Але і вона помовчить, бо про тебе давно вже все знає.

Ти є, ти справді, ти існуєш?
Ти марево чи ти живий?
Принаймні мене ігноруєш,
Принаймні тут немає див.
Усе реально, аж занадто.
Відсутність правди, слів і я
Стою задумавшись. Чи варто
Боротись за таке життя?
Тебе придумано? Для чого?
Причина, наслідок, мета.
А я багатогранну мову
Для тебе покладу в уста.
Чи треба вірити у тебе?
Чи все сприйняти за абсурд?
Чи утекти на власне небо,
Створивши власний мур з тортур?
Я божеволію ночами,
Хапаю вітер за думки.
Для тебе відкриваю брами,
А ти на відстані руки,
Або ж на сотні кілометрів
Розкидано твої листи.
Уникни лиш поета нетрі,
Щоб не зробили неживим!
03.03.06.

кудись липкі маршрути
я не молилась Богу
я розівчилась бути
я відстань розписала
на префікс корінь суфікс
тебе в обличчя знала
як різновид розлуки
вклонялась попереднім
мій потяг запізнився
фрагментами комедій
під присмаком кориці
розклала по полицях
всі зустрічі й прощання
нанизую на спиці
петлю життя...
...остання

світ залишився хворим
біль залишився білим
струшує з антресолей
метеликів сірі крила
вечір лишився кислим
серце лишилось кволим
кілометрова відстань
по сантиметру колить
потяг бере мелодію
у такти і ритми втоми
час віддається злодію
вертається крок додому

Я розриваю в шмаття наше небо -
Ти так далеко;ти пішла;ти вже чужа.
Ні виправдань,ні вибачень не треба -
По серцю ти пройшла сталлю ножа.

Із рани кров рікою розлилася,
Ти ж руки вмила, як Пілат колись.
І ген удаль, до інших подалася.
Нехай...Та перед сном хоч помолись

За мертве серце,що жило тобою,
За рване небо (в воно б жило!..
І розливалося пянкою висотою,
Й таким далеким, як ось зараз, не було.)

А потім йди. Тебе я не тримаю.
І озиратися, мабуть, не варт.
Я рване небо якось залатаю -
Воно пережило вже стільки втрат...

З-під рожевої шкіри пальців вибивається
Світло
Зовсім як метелик, визволений із темного кокону
І розправляючи білі крила, кольору мертвого тіла
(така барва дозволяє йому бути непомітним удень)
відлітає геть
ти здивовано дивишся на свої патериці,
не в змозі втяти до чого зараз ті дива,
коли навколо холодно. Хочеться тільки
тиші та гарячих, попсованих іржею
батарей, у котрих тектиме кров

сусідів.
Ми спостерігали перехід.
Переходило тіло
З когорти живих
До сонмища мертвих.
Так риба, викинута на берег, яку покинула вода,
Здригаючись,
хапає ніжно-рожевими
зябрами холодне та гостре повітря,
що розтинає зсередини,
вирізуючи хворі та ворожі руни смерті.
І хоч із якою агонією
не витанцьовувала б рибина
темних улещальних сороміцьких танців,
вихиляючи напівзмертвілими

Морок всебічно мене огортає,
Хочу чи ні, ніхто не спитає.
Чорні по стінах розбризкані тіні,
Тепер я їй раб. На сьогодні. Віднині.
Лячно вронити хоч слово у тиші,
Краще стояти тихіше від миші.
Скуті кайданами руки і ноги,
Нема мені звідки, чекать допомоги.
Раптом пітьму різкий звук пронизає,
Це звук батога, і усе завмирає.
Серце ледь б`ється, пітьма ріже очі.
Відчинилися двері, бачу постать дівочу.
Тиша, мовчання, ні я, ні Вона.
Невимитий посуд – ось моя вина.
Вмикається світло, і перед очима –
Я бачу чортяку, авжеж не дівчину!
Розпатлані коси, корсет шкіряний,
На шиї дівочій, ошийник стальний.
Очі пантери, а може й тигриці?!
Слідів не лишилось від бувшої киці.
Зап`ястя закуті у шкіру з шипами,
А Вона нічогенька, з міцними ногами.
Ноги чарівні, а де те, що вище?
Гумові шорти стягнули сідлище.
Руками зминає батіг шкіряний,
Десь я вже бачив точненько такий.
І поки в безодні думок я тонув,
Цей же батіг враз мене обгорнув.
Боляче вжалив хлистом ягодицю.
Я поглядом впився у мою царицю.
Що за усмішка, і білії зуби,
Заводять мене, її чорнії губи.
Що?! Як заводять? Я маю благати,
Аби перестала мене так шмагати!
Чорт! Як звабливо підстрибують груди.
В такт батогу, я гарячий усюди!
О Боже, о що це?! У мене встає!
Безкрає захоплення моє видає!
Богиня побачила, зіщурила очі,
У нас попереду лишилось півночі.
Ходою звабливою коло пройшла,
Й стрибнувши, ногами мене обвила.
Не знав куди діти, енергії стільки,
В ту ніч я в кайданах торкнувся до зірки.
До неба, до сонця, у космос зринав,
Не менше кохання їй віддавав.
Прокинулись разом, у неї у спальні.
Привіт! Добрий день Вам! Забави оральні.
Чіпляю язиком її, як по нотам.
Стогне й сопе, обливається потом.
Руки розкинула, це те що треба,
Спочатку зв`язати, а потім до неба!
Ну ось і готово, лежить моя киця,
Моя чорна богиня, нічная цариця.
Роздута, розп`ята на билицях ліжка,
Домашня, спокуслива милая кішка.
Я можу робити з нею, що хочу.
Хоч зацілую, а схочу задрочу.
До вечора вільність собі дозволяю,
Її я за світла рабинею маю.
Та тільки лиш сонце за обрій сідає,
Як морок всебічно, мене огортає…

Помаранч. Помара... Помира.
Буква. Сенс. – Що насправді змінилось?!
Смак буття. Хоч слова, як слова.
Бо все інше, здається, наснилось.

Зріє тема – нікому не вір!
Знову осінь, щоправда – тепліша.
Все витримує білий папір.
Чорне небо дедалі рідніше.

Помаранч. Помара... Помира.
Спільний корінь на грані абсурду.
Щось в душі, наче й справді вмира,
пророкуючи ніч непідсудну.

Може варто любити не так –
Не того, чи не ту...Не країну.
Може варто прожити за так,
сторгувавшись за власну провину.

Помаранч. Помара... Помира.
Серце збилося в ритмі скорочень.
Зло не зло, а відсутність добра.
Архитвір екзальтованих збочень.

Може й справді усі ми не ті.
Не герої без фальші й облуди.
Помаранчеві дні золоті
довели тільки те, що ми люди.

Помаранч. Помара… Помира.
Людям хочеться, людоньки, жити!
Вік короткий. То може пора
щось бодай в власній хаті змінити...

Ніч королева під шатром небес,
свою земну викохуючи мрію,
запалить свічку і опустить вії–
аби хоч хтось та запросив на вальс.

Аби хоч хтось торкнув її плече!
Аби хоч хтось заглянув в темні очі...
Відважних мало. Таїна жіноча
крізь призму зір не гріє, а пече.

Ніч королева знає правду снів –
твоїх, моїх, вселюдських і утробних.
Навіть тоді, коли не бачиш жодних –
вона побачить те, що ти не смів.

Подібно тіні сяде за рояль,
пригубить келих і торкнеться клавіш.
Вона із тих, що не виходять заміж.
Вона – черниця, їй не личить жаль.

Рояль їй друг. Суддя на всіх один.
Як грішна тінь осмисленого світла,
ніч королева казкою привітна,
бо знає пекло нечужих провин.

Зухвалий вальс! Натхненно біло–білий
вона зіграє, дивлячись в вікно...
Аби її цілуючи чоло,
найперший промінь плакав, зсиротілий.

У королівстві зоряних висот,
що молитовно віддані любові –
Довірте звуку несказанне в слові,
танцюючи у прихистку свічок.

За крок до Різдва – ніч предовга і грішна.
Спустошений сад оголився до дна.
До дна в задзеркаллі старої криниці,
де зорі втопились. А інших нема...

За крок до Різдва, в листопадових нетрях
шукає душа сповідальну свічу.
Щоб Бога, нарешті, спитатися – Де Ти!?
Обітницю давши, що вдруге змовчу.

За крок до Різдва так правічно і тихо
вкривають сніги почорнілі ліси...
У межах вселенських ні болю, ні крику –
лиш порух прозріння в безлисті краси.

За крок до Різдва наче є і немає
сліду, що залишив ще хтось на землі.
Поет, не смішіть!.. Він у кригу вмерзає
в полоні своїх непочутих віршів.

За крок до Різдва наче й знаєш дорогу,
та щораз падеш на обмерзлу ріллю.
До Бога і справді високі пороги,
як маєш на серці так много жалю.

За крок до Різдва – усе чорне і біле
зійшлося на вагах великих начал...
І щось незбагненне, від сліз уціліле,–
вкотре за любов нам наповнить бокал.

За крок до Різдва по ялинових зрубах
той ангел, що вчора злетів нам з плеча,
вертає додому... Бо де, як не в людях –
усе, що зачалося Божим дитям.

Не хотілось вмирати важким
І не вмер, і зрадів, бо знав.
Стало соромно.П’ять хвилин ...
Ладен був це зробити сам.

Поцілунок , як зліт ножа,
Обірвавши той гріх на льоту
Дві хвилини себе держав ...
Хоч кохай тепер самоту.

Ось невроз і твоя правота,
По хвилинах вічність нашкріб
Розложив на цнотливих листах
Пам’ять блиску отруйних ножів.

Тримає жужмою ночі
графиня де’Лякроче,
Гербарій сушених дротів
з пустих холодних поїздів.
Співає опери вовків
на коліях і на вагонах
На провенційних полігонах
поліндромічних протягів.
А втім ... Зима.

Ворона на холоднім вітті –
Поодинокий плід. Папюс
Тут ворожив у лихолітті,
Чи верховітті.Снігу флюс
Під кучугурами пече.
Мене римує у плече
Холодне щось ... – несе.
А втім ... – зима на нім.

Поля. Без визнавання статі
Смердять вітри і поготів
У зібранні отих світів
Каталоги віддатись раді,
А втім ... Зима.
А втім ... – достатньо
Замело колію, ... а втім ...

Життя весь час жартує з нами:
То смуток падає до ніг,
То пестить ніжними словами,
Щоб ти на ноги встати зміг.

Ломають жарти душі й долі,
Але усе в твоїх руках,
Ти від нахабства та сваволі
Тримайся міцно на ногах!

Дай нам Боже жити й жити
Поміж друзів цілий вік,
За добро – добром платити,
А за зло – хто чим вже звик.

Щоб від заздрості та зради
Нас беріг Петро святий,
Щоб давали нам поради
Щирі друзі, в день важкий.

Щоб на серці, від образи
Люта помста не цвіла,
А неправедні накази,
Щоб душа не прийняла.

Дай нам Боже жити й жити
І кохати цілий вік,
Щоб нагоду мав творити
В Україні чоловік.

Їхав з Умані козак,
Їхав, зажурився,
Як заїхав за байрак,
На коня схилився.
То не куля, не стріла
Козака спинили,
Зради чорної слова
Серденько пробили.
В очі смерті він не раз
На війні дивився,
Не від кулі, а від слів
В полі похилився.
Наче колос до землі
Скошений спадає,
Козаченько молодий
Голову схиляє.
- Ти лети, лети мерщій
Конику до хати,
Там чекають вже давно
Батько мій та мати.
Ти лети, лети мерщій
Потім до дівчини
Розкажи їм, де їх син
Почиває нині.
Розкажи, що спить їх син
Зрадою повитий,
Від підступних чорних слів
Другом вірним вбитий.

У дзеркалі неба
Птахи відлітають геть,
Із їхнім маршрутом
Звіряюся на бігу...
Я знаю напевно:
Життя - це хода на смерть,
Лишаються тільки
Сліди на оцім снігу.

Лишаються коми
На тілі одвічних зим,
Лишається стати
Собою і на крило,
Лишається трохи
Отих божевільних рим,
В які заримовано все,
Чого не було.

Бо що вже там буде
І хто кого не долюбив -
Чи нам перейматися тим,
Ідучи навмання?
...А я розірвусь, мов граната,
Осколками слів
В окопах свого
Безкінечно
останнього
дня...

* * *

Прийде той час, коли за все в житті,
За праведне і грішне, і ніяке…
Нам на коліна впасти в каятті…
Прийде наш час за все відповідати!

Веди,
верши,
керуй
і властвуй…
Безумствуй у гріху,
веди на страту…
Кради, махлюй,
поміть всі масті…
Суди помилувати,
чи покарати…
Прийде наш час за все відповідати!

Ми грали з проспектом у покер,
То ніч роздала жовті карти...
Та вікна вже сплять одиноко,
Ми ж одяг програли за жарти.

І дама в руках не з колоди
Шкодує, що досі не бита,
Не мала стогнать насолоди
Під кінгами несамовито.

А скільки загасло в відбої!
Змішались погони і масті,
Лишились небитими двоє,
А може, то сталось на щастя?

Будиночок з карт виростає
Проектом стомовної вежі,
Та карти зриваються в стаї,
Окрилені духом пожежі.

Спроможеться хто переграти?
З відбою пожеж хто озветься?
Розкурюєш серце від карти,
Запалюю свічку від серця.

Було боязко -
стрімно з полиском,
Поза вікнами шаль грози.
Напросилася -
перелилася
За марусині пояси.

В трансі дикому
гість некликаний
Перехоплював мить пори...
Серце билося -
наживилося
Неба стрілами на вітри.

Хай же збудеться
все що судиться...
І пульсуюче гнало кров-
З кожним подухом,
з кожним подихом
Рвались спогади на любов.

9 Травня 2006

Тебе вже нема.
Хоча ти іще часом заходиш.

Ця розмова – складна,
І ти її чемно обходиш.

Мені ще болить...
І простіше – не помічати.

Це востаннє. Одну тільки мить!..
(Вже стомилась собі обіцяти
З тобою прощатись
І від правди втікати...)

Все знаю сама.
Тебе вже нема...

18.06.2005

Поцілунком торкнулася хвиля,
Обпекла загадковим бажанням.
Ти у снах повертаєшся, милий,
Ніжним спомином в нашім коханні.

Море ніжності, слів, поцілунків…
Серце згадкою знов завесніло.
Заглядаю у світ подарунків
Тих, що душу колись відігріли.

І за все лиш "спасибі" сказала –
Попрощатись не стало вже сили.
За кохання – кохання віддала.
Ти простив – я самотність допила…

25
Скорботу в серці з року в рік носила,
Коханий, доки ти не стрівсь мені;
Й за смутком смуток додавали дні,
Аж поки радість в нім не забриніла --
На грудях низка перлів би тремтіла
Так під час танцю. В голові сумні
Думки роїлись, доки в вишині
Бог змилосердивсь, хоч я й не просила,
Й моє скорботне серце вверх здійняв.
Й ось ти явивсь із просьбою своєю,
Що радо його в груди б свої взяв, --
Й від Нього з неминучістю всією
Цей дар -- буть посередником -- прийняв --
Між зорями і долею моєю.

24
Жорстокість світу, мов складаний ніж,
Захлопнеться хай, для руки любові
Ран не завдавши, щоб у жоднім слові
Не виявилась ворожнеча між
Людьми -- й життям в житті не брать рубіж.
Уста мої, коханий, вже готові
З твоїми злитись -- збліднуть, пурпурові,
Як їх оросить ніжності капіж.
Й захмарне в таку мить стає близьким.
Життя наші на лілії дві схожі,
Що обнялись на урвищі вузькім --
Роса небесна їм цвісти поможе;
Рукам до них не дотягтись людським:
Любов -- дар Бога, й Він забрать лиш може.

23
Чи ж справді так? Як буду я в могилі --
Й ти втратиш все, позбувшися мене?
Й тобі теж промінь сонця не сяйне,
Як очі мої зріть його безсилі?
Цей лист твій -- ах, які бентежні й милі
Рядки у ньому! -- сумнів прожене,
Що скоро -- хай і думка не майне --
Зімкнуться й наді мною Стіксу хвилі.
Лелій мене, грій подихом, кохай!
Не владна вже сама я над собою.
Як дами і знатніші втіх розмай
Віддать готові за любов з журбою, --
Так я могилу й з ангелами рай
Міняю на земну юдоль з тобою.

Ось вкотре пірнаю в самотності світ...
Здається, що там я пишу заповіт,
І в ньому розкрию нащадкам світи,
Що там вищий позов і творчі брати.

Спочатку, схвильовано й радо пишу,
Запитую в себе, чого ж я грішу?..
Усе ж є, чого бракувало в житті!
Таке не відчути в грошах та питті...

А потім, спустошений, йду до людей.
Шукаю чи вражень, чи, може, ідей...
І так, непомітно, вертаюся знов,
Туди, де панує брехня та любов.

Затамую гарячковість,
Мовби хата моя скраю,
І сумну країнну повість
Лиш приречено ковтаю.

Та знахожу виправдання:
"Що одна людина зможе?"
Ці низькі симулювання
Чи знайдуть оцінку Божу?

А душа чека сигналу,
До якого вже готова.
Щоб узять перо чи...шпалу
І...буде вже інша мова!

В спеці висновків диких, я вас залишаю!
Ґвалт виделок - не кращий рефлекс.
Попри все, підсолодите стриманим чаєм -
Мо', й забуду зневажний підтекст.

Так, потрапив під лезо. За інших, що вдієш...
І смиренно та гідно іду.
Кажуть завжди: пожнеш, милий те, що посієш,
Я - не сіяв, а маю біду.

Час розвіє безглуздії репетування,
Тиша відповідь дасть: хто був хто...
Та чи виникнуть знов кольорові бажання,
Де виделки пройшли долотом?

Богзнаколишню, перешиту,
Ще довесільну сукню вдяг.
Та по нескошеному житу
Поніс червоний зм`ятий стяг.

Його батькам комуни - пекло,
Його синам комуни - жах!
Йому ж комуни - юність спекла,
Що іншим - радість у казках.

При монстрах, слідчому - житуха:
Наради, крові тиск, політ.
На слідстві зламаним - мокруха,
А жертвам - в жахах некрофіт.
6-7.10.2001р.

Не бойся правды,
Одкровенья,
не бойся.
Посмотри в глаза.

Сберися с мыслью
и подумай;
страшнее темнота.

Зачем вопросами себя терзать,
Спроси, так будет проще.
Не бойся правды ты познать.
А бойсь её не слушать.

День стоїть з великим черевом
Трави схилились од вітру оглохлі
Тільки гілки непомітно посохлі
Тільки гойдалка стара під деревом

Решта зникла як туман ранковий
Забуто вхід у підсвідоме
Наївно вимагає назви невідоме
І вінцем вінок терновий

Ні це не бажання угледіти просвіт
Це ще одна спроба зробити як слід
Вельми невдало проведений дослід
Від крилатих богів нам лишився послід
І терпкий недоїдений плід

Мадригал
Омана сну глибока і ясна, –
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз’ятрить душу струмом трепетання.
Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там – гай і дім мій вирина, –
Чудова мить осягнення за гранню
Утрачених язичницьких часів –
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

1.
Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита –
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота –
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

2.
З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день – і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

3.
Енергії незнаної струна
Віщує сон – і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина –
Хто пояснити зможе,
мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, –
Роз’ятрить душу струмом трепетання.

4.
Роз’ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен –
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує „Книга мельпомен”.
І – вір не вір – немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

5.
Озветься стоголосо далина –
Прийдуть у сон і вулиця знайома,
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал – історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі – непереборні поривання.
„Й нічого вже в минулому не жаль”...
Нехай пітьми розвіється вуаль –
Багрянцем озера умиється світання.

6.
Багрянцем озера умиється світання –
І ночі ніби зовсім не було.
А я – уся вагання, вся – благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там – гай і дім мій вирина.

7.
А десь там – гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: „не буде роду переводу”.
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, –
Чудова мить осягнення за гранню.

8.
Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь – бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання –
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

9.
Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

10.
У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки –
І тим про себе пам’ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено – тут з’єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму – той далекий вік,
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

11.
Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса –
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки –
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

12.
Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам’ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки – й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

13.
А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в’яззю мотузин, –
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам’ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки – могутні як один –
Із злидарем ділилися „наваром”.
Та непомітно сон свій біг спиня –
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня –
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

14.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь –
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль – і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера – нове життя й підмога,
А плескіт хвиль – про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги –
Й полину у незвідані дороги –
Омана сну глибока і ясна.

Стікає свічка, плаче у долонях –
Це доля воском наповняє душу.
Холодний іній погуляв по скронях…
Хтось наказав собі: "Забути мушу"…

Колишню пісню знов шепоче вітер,
Та губляться слова в сумному лісі…
У серці запеклося кілька літер…
Десь журавель курличе сумно в висі…

Чарівна пора знову прилетіла,
Навкруги ліси всі озолотила,
Принесла дари людям на спожиток,
Погостила й згодом пішла на спочинок.

Перелітні птиці в небесах блукають,
Біле пір’я з неба, наче сніг кружляє,
Дощ, як сльози птахів печаль сповіщають,
Адже рідну землю вони покидають.

Холод, дощ осінній, зимній вітер виє,
І невдовзі , мабуть , все сніжок укриє,
І тоді у гості зима завітає,
Й морозець за щічки діток пощіпає.

Люблю я мову солов`їну
І цвіт калини навесні,
Люблю родину , Батьківщину,
Й святу хлібину на столі.

Вчора тут був панорами затишок
і просто прекрасно - позавчора.
Тепер от повз пройшов –
все як завжди і особливого нічого:
щогли дерев,
землі порошок,
небо, просякнуте
вітром.

Краса,
як випивка, -
не помічаєш, якщо звикнути,
тож іноді
переставляй і вікна.

Нікого, нікого, лиш море за друга,
І стіни усітчані вічковим віче,
Чого ти чекаєш з глибин, чоловіче?
Кого ти чекаєш удруге?

Пісок, як щоденник інтимних історій,
Вбирає строфічну симфонію хвилі,
Сліди на піску тільки коми похилі,
Порожній дріма санаторій.

Палаци з піску у пісок повернулись,
І син до отця, і курортники в місто,
І хвилі ховають в кишені минуле
І днів золотавих намисто.

З одужанням, усе минуло,
І білий сніг немов бинти,
Танцюєш знов натхненно ти
З партнером з кавового мулу.

Пелюстки знову молоді,
І не болять лілеї рани,
І тільки ніч, і тільки ранок
Побачать роси золоті.

Ще шкутильгає птах-каліка,
Та виднокола - на крилі,
Ти відірвалась від землі,
Святкує спиртом грудень-лікар.

Лети, минай сильце Інгулу,
Вже зачекалися світи,
Їм сонцем ніжним засвіти
Із чашки кавового мулу.

О, Боже, я тебе благаю
Візьми нас під своє крило,
Я рученята простягаю,
Молюся , так щоб і було.

Спаси мене й мою родину,
Від різних бід і злого ока,
І захисти в лиху годину,
І хай обходить нас морока.

Й прости мені мої провини,
Не дай їх знову повторити,
Допоможи моїй вкраїні,
В майбутньому щасливо жити!

Ти -- моє кохання,
Ти -- моє життя,
Я живу для тебе,
Ти -- моє буття.

Вранці прокидаюсь
З думкою про тебе
Боже ж, як кохаю
Милий мій, я тебе.

Боже ж, як я хочу,
Щоб були ми разом,
І розлуку вражу
Побороли зразу ж.

Ти -- моє кохання,
Ти -- моє життя,
Я живу для тебе,
Ти -- моє буття.

Літали два птахи у небі, під сонцем,
Літали високо над нашим віконцем,
Кружляли у хмарах, співали пісні,
Мелодії лились з душі голосні.
Поглянь, яке сонце! Поглянь, який рай!
Нехай радість й щастя зігріє наш край.
І все хай цвіте і буяє красою,
Захоплює нас і милує весною!
І постріл… як грім серед ясного неба.
Йому вже ні сонця, ні неба не треба.
Він зойкнув від болю, поринув у сни
Чому він помре й не побачить весни.
Лише плач голубки лунав на весь край,
Благала вона повернути їй рай.
Але все сховалось, ніхто це не чув.
Лиш ранений голуб із болем зітхнув.
Не плач, моя люба, не плач, не ридай,
Живи ти без мене, люби ти цей край.
А той, хто зламав наше щастя земне,
Нехай з цим гріхом і надалі живе.

«…Слово Твое есть истина»
Иоанна 17:17

Поговори зі мною, Боже,
І розкажи як далі жити,
Хай Твоє слово допоможе,
Нехай не дасть мені згрішити.

Поговори зі мною, Боже,
І поведи на вірний путь,
Хай Твоє слово допоможе
З дороги правди не звернуть.
Поговори зі мною, Боже,
Чи що порадь, чи посвари,
Хай Твоє слово допоможе
Мені нелегкої пори.
Поговори зі мною, Боже,
Не полиши своє дитя,
Хай Твоє слово допоможе
Гідно пройти земне життя.

Ми – актори вертепу,
що грають ляльками
власної долі…
Автор

Склалася нагода
Сказати всю правду
Висловити всі почуття

А я лишень стою
Як вуличний ліхтар
І посміхаюся тобі

Дивишся у вічі
Дві лампочки по сто
Ват кожна а може й більше

Невже я осліпив
Тебе своїм світлом?
Чи ти не бачиш явного?!

Я так люблю тебе!
(затяганий вислів
та знову прийдеться вжити)

Ну й досить пафосу
Все й так зрозуміло
Кохана, виключи світло!

Гірка солона чорна кава,
Подушка мокра не ласкава.
То море винне, тільки море
Всолило вранішню заграву.

І сіль повиступала груба,
І з сітки не втекти від згуби.
То море винне, тільки море
Цілує одинокі губи.

Прибій пробуджує зарано,
Не спиш, дрімає в ліжку ранок,
То море винне, тільки море
Роз'ятрює лілейні рани.

З тобою лиш прибій говорить,
І в зорі росить неозоро.
То море винне, тільки море,
То море, море, море, море.

Злетіла птахою печаль
І обійняла душу…
Ти не прийшов… мені так жаль…
Та дочекатись мушу…

Чарівний танець снів моїх
Закрутить душу в вихор.
Ти - щастя мого оберіг -
З'явився ніжно й тихо…

Вже чорна кава не гірчить,
Бо поряд мій коханий.
Та думка мукою болить…
Не покидай… жаданий…
02.12.06

Ніхто не побачить,
Як ангели плачуть,
За них не попросять,
Не скажуть їм: "...досить".

Ангели падають перші,
Падають, крила подерши,
Їх очі – люстерка сердечок,
Без ковдри і теплих гніздечок.
01.12.2006(LO)

----------------
реклама фен-шуй
Картину бачимо таку:
Слони маленькі на кутку -
Вони тупцюють з різних боків,
Лишилося ще пару кроків -
На зустріч кожний поспішає.
Кмітливий вулицю вгадає,
Подумає й згадає дім, -
Адже знаходиться усім
Корисна фірма в домі тім.
кут Рогатинців в.,26,-в. Архівна
* * *
Знак цей з'явився
Нащадкам на згадку,
Як в боротьбі за права
Смерть зустрічали люди робочі.
Слава борців тих вічно жива!
Саксаганського вул., 2
* * *
Понад брамою вікно мов око
На перехожих погляда
У мирний час і в час жорстокий,
Що він тече, немов вода.
Саксаганського вул., 10
* * *
Спостерігають ці дві маски,
Як ми живемо рік за роком,
Трагічно й весело, мов в казці,
Як час сплітає життя в кокон:
Несе нам зміни кожна днина,
На вчора меле завтра й нині.
Саксаганського вул, 14
* * *
Йому вже понад двісті років,
Він є вінцем архітектури,
Несе нам мудрість в душу й спокій,
Йому на поміч ці скульптури,
Які тримають різні маски
Як символ нашого життя,
В нім глядачі немов у казці.
Тут молодіють їм серця.
Свободи пр. Оперний театр

* * *
Кобзареві уклонімось,
Понад часом він стоїть,
Дочекались тої днини,
Що в його віршах бринить.
Щирість, мудрість, волелюбність,
Зміст усіх його віршів,
Велич нації та гідність -
Нам свободи він хотів!
Свободи проспект, Шевченко
* * *
Ці символи Львову міцніші за грати,
Доки є леви - і місту стояти,
То ж всі збережімо зображення левів,
Щоб тисячі років стояв в красі Львів.
Ринок пл. зображення левів на стіні
* * *
реклама кафе
Його ніколи не забути,
Всі хочуть з ним на фото бути.
Сидить у кріслі оце диво,
В руках тримає кухоль пива.
Свободи пр, кафе, скульптура Швейка
* * *
На вулиці відомій цій
Колись відзначились стрільці,
Вона присвячена Січовикам,
Віддати шану їм годиться й нам.
Січових стрільців вул.
* * *
Тут лежить Іван Підкова:
Братчик видатний зі Львова,
Що загинув від рук ката,
Уклонімось праху брата.
в центрі Львова скульптура
* * *
Милуємось: гарні та пишні оздоби,
Знаходяться де, вгадати лиш спробуй,
За місце красот тих, нам знати годиться,
Бо Львів старовинний - справжня скарбниця.
Франка вул. 43
* * *
реклама скарбничка
Скарби світу у цій скриньці
Вітерець гойдає,
Тут чекаю на зупинці
На прихід трамвая.
Лежать в скриньці тій надії
На світле хороше,
Нехай виповняться мрії,
Свою долю прошу.
Франка вул., 46
* * *
Наш перший Президент посів
У найвище крісло,
Йому пошану віддають,
Ті, хто крокує містом.
Шевченка просп.,
скульптура Грушевського
* * *
реклама Київстар
Має золоту корону
І медалей в нього досить,
До розмови друзів просить,
Вам в зв”зку він допоможе
Без обмежень - все він може!
Мова йде за "Київстар",
Де салони ці, згадайте,
В нім зв'язок йде понад хмар -
З святом друзів привітайте!
* * *
1885
Коли будівля ця з'явилась,
Позначено ось знаком.
Жило тут панство, "їхня милість"
Тому сто років з гаком.
Сучасні діти, поміж нами,
Зродившись в "Незалежній",
Самі вже житимуть панами,
Як кожному належно.
Шевченка просп, 22
* * *
Немов мереживо з морської піни,
В красі будівля: вікна, стіни -
Чудові дорогі скульптури та оздоби,
Колись належав дім лише одній особі.
Такі будівлі - дорогі перлини,
Милують очі гостям України.
І нам годиться милуватись
Й краси адресу добре пам'ятати.
Шевченка проспект, 26
* * *
Посміхніться!

Багатство Львова

Прийшло у Львів велике свято –
Поважні міста вже роки,
Що Львову літ дуже багато,
Вся давнина тут навзнаки.

Як йдемо вулицями Львова,
Подивимося горілиць,
Дивуємося знову й знову:
Львів – чудо, рівнем до столиць.

Тут кожний дім неначе казка,
Малюнки в каменях - живі,
Дарують людям свою ласку,
І від епох несуть привіт.

Проте найбільше є багатство,
Що Львів несе через віки, -
Людей єднання, мир та братство,
Хай буде так й в усі роки!

Гостинно Львів розкрив долоні –
Широкі вулиці й вузькі,
Від зла Всевишній нас боронить,
Щоб розквітав в любові Львів!

Подарунок від Закарпаття

Дзелень, дзелень, дзелень, дзелень,
Трамвай співає зранку.
Хай Львів у радості живе
Завжди, без перестанку.

Летять у часі дні й роки
Як з колоска пшениця,
Долає Львів негаразди
Й встає мов Фенікс-птиця.

Над містом сяє феєрверк
В рік ювілею, слави.
В серцях несемо Львова герб –
Він скарб в вінку держави!

Тобі принесли ми привіт
Сусідів з Закарпаття,
Живемо поруч сотні літ
І дружимо мов браття!
Приспів:
Львове, Львове старий й новий,
Ми з тобою на віки –
Бо любов в твоїй основі,
Всім її даруєш ти!
П’ятдесят й сімсот літ Львову –
Древнє місто-ветеран.
Вклонимось Данилу-князю –
Патріотом був цей пан!

* * *
Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.