Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів'яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в лагідному слові...
Перехиляюсь через всі літа
До джерела неспитого любові.

Заосінилось, затуманилось,
Багряніло, дощило, плакало,
Ворушилось, літало, падало,
Шепотіло, гуло, балакало,
Підіймалось, зривало, дуло,
Засмутилось, лягло, поснуло…

Розвиднілось: прокинулась, встала,
Чепурилась, цвіла, поспішала,
Бігла, дихала – задихалась.
Встигла, сяяла, привіталась,
Слухала, думала і писала,
Переживала, розповідала….

Закінчилось. Змучилась, поверталась,
Глянула, глянув: здивувались.
Знала, не бачила, скучала,
Забула: побачила – пригадала.
Подорослішав, виріс, змужнів,
Підійшов, посміхнувся, зрадів,
Пам’ятали, любили, дружили,
Розуміли і дорожили,
Веселішали і гомоніли,
Обійнялися і присіли,
Роздивилися, поділилися,
Посміялися, загубилися,
Сумували, зітхали, прощали,
Обіцяли, клялись – не зламали…

Попрощалися, сподівалися,
Розійшлись, але дружба зосталася…

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Вода як борщ. А десь із глибини
Повиростали лілії духм'яні.

Нога ступає тихо у пісок.
Я по ставку ходив би аж до ранку,
Та короп - в очерет... й зірвав гачок...
Чи може то була консервна банка?

Ногами з себе зтягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
І зорі у червоному вині,
І море якесь темне, нереальне...
Я голою лягаю на пісок,
Мій місяць "інь", не треба чоловіка!
Туман розвіється і випустить зірок
І ніч таки зцілить мене, каліку!
Мені насниться те, чого нема
(Пісок та гострі мушлі - гарне ліжко!)
Насниться, як гулятиму сама
По золотій від місяця доріжці!
На ранок збудять чайки голосні.
Я трохи змерзла, але знов щаслива!
Ой, голова... І де мої штани?
Чи є в кишені гроші ще на пиво?

Боюсь..Тікаю...Уникаю...
Холодне мертве тіло я кохаю...
Я так боюсь без тебе жити...
Не хочу ж знову полюбити...

Ті почуття п"янкі,немов вино,
У Лету канули уже давно...
І залишалась я на самоті...
Коханий покоїться в землі...

Прощатись буде так банально...
Та треба знову починати жить...
І хай звучить це сентиментально,
Але любов розп"яла я на хресті...

Любов прийшла і не спитала чи можна,
Постукала у серце і сказала "Відчиняй"...
Мій мертвий наречений,що ж робити?...
Казала ж що навіки я твоя...

Ці ж почуття приречені на страту...
Вони вже мертвими народжені були...
Бо я не та,котра йому потрібна...
І він не той...І ми тоді не ми...

Якось не так зірки на небі стали...
І серце вимучене буде плакать знов...
Бо я не та і він мені не той...
Але любов і дозволу не запитала...
Привіт старждання,муки,пустота...

Окриливсь каризною птах
На пшеницевих бурштинах,
Що проросли з копит орди.
Струмить ріка – клинок води –
Аж ген за коловиди, ген,
Де пристрасті усіх племен
Заплутано в клубки легенд,
Казань і думань веретена,
Де віра наша празелена
Звела дубові куполи.
І Сонцеоко зирить вглиб,
В пергаменти шарів культурних,
Де єресі, крамоли й штурми
Перетекли в літа й жита.
Зостався карокрилий птах,
Ріка та поле бурштинове
І Сонце – капище онови.

У землю – зір, а дух – у небо.
До боку кріпиш сагайдак.
І серце з-під забрала ребер
Золотозоро спогляда,

Як ти ідеш за виднокола
Максималістських устремлінь,
Де легендарні заборола
Ще не покрила сіра тлінь.

Ти поки що дитя, не воїн,
Твій лук – з вербового прута,
Та пам’ять предківська травою
Тобі до серця дороста.

На гранях тонкодзвінних ранків
Ти стартував у всеблакить,
І мрій дитячих витинанки
Вогнем небес взялися вмить,

І линуло крилате світло
На мерехтливу призму днів,
Щоб семиколірно розквітла
Веселка ніжна вдалині.

Прочиняються брами для добрих стремлінь.
У серцях молодечих – розповень, розгін.
Друже мій, я сьогодні признаюсь тобі,
Що душі моїй тісно в тенетах журби,
Які виплела з віхол майстриня Зима.
Та душа – мов свіча. Відступає пітьма.
Біломармур холодний в минуле стіка,
Бо підмила його часодзвонна ріка.
Сонце в душах запалює безліч свічок.
Ми йдемо на пітьму, наче військо зірок,
Що пітьму розжене і погасне, але ж
Келих овиду виповнить світлом по креш,
І вогонь диво-птахом злетить вище нас,
Щоби вигнати з душ тіні зимних образ.

Я лечу на крилі у дощу
Днем осіннім – до тебе, до тебе...
Тільки грім – розставання віщун –
Підніма на шляху сотню стебел

Блискавиць, що гарячі, мов гнів.
Та мене надиха твоя близькість.
Я гашу зловорожі вогні
Зі Стрибожим онуком – вітриськом.

Все то лжа, що немає чудес,
Що в казках лиш окрилені коні.
Я до тебе прийду, як Зевес –
Сонцеструменем на підвіконня.

Ніч водоспадить зоряним дощем,
А вірші десь блукають манівцями.
У настрою мого – свічі кліше,
Що залива кімнату ніжносяйвом.

Так гарно зараз – одцвітають зорі,
Жде вітромрій сузір’я Парусів.
Свіча в душі випалює узори,
І ксилофоном тануть голоси

Незроджених поезій. Певно, в цьому
Є вища радість творення: слова
Переплавляти у горнилі втоми
І в ювелірні спокою кувать.

А очі у неї великі й красиві,
Блакитного неба у них глибина.
Замріяний погляд ясний та сміливий,
Ледь видима усмішка, щира й сумна.

Привітна і мила, така загадкова...
Далека вона і близька водночас.
Чарівна красуня - як фея казкова
Теплом свого серця пронизує час.

Так легко назавжди її покохати
Й пронести крізь роки свої почуття.
Лиш треба наважитись в неї спитати
банально і просто: "Привіт! Як життя?"

Пада дощ і знову плаче мідний Янгол.
За хустинкою полює вічний Яго.
І не мають порятунку
Ані цісар, ані блазень:
Кожен - жертва, кожен - в`язень
Ще не сплачених рахунків.

P.S. На Личаківському цвинтарі у Львові
на склепі родини Трушковських стоїть
"Янгол, що плаче", коли падає дощ.

Ми тоді були з тобою дуже близько,
Ще ж півподиху залишилось до уст...
Ти чекав,боявся підстпитись...
І лиш пальцями посмів торкати губ...

Ми були тоді в старім театрі...
І зі стіни втікали часові піски...
Все тоді було по щирому і вперше...
Тільки я і ти...Й совиний клич...

Перші несміливі ще зізнання...
Шкіра двох виблискує в імлі...
Щире то тоді було у нас кохання,
Щире,як тремтіння наших вій...

Та комусь,мабуть,було не добре...
Бо на світанку згинуло усе...
Я пішла бо сонце зустрічати...
Під руїнами загинув ти...

Не читайте, добрі люди!
нащо вам те знати,
Що діялося у світі.
Нащо вам ридати

Над історією тою, що повік не згине
Бо торкнись тільки святого, слава і полине.
І полине і задзвонить у всі віщі дзвони
І побачить Україна чиї вищі гори.

Нащо вам те знати,
Що ви не поляки,
Що ви не іспанці,
Що ви небораки
України сини
Та гарні дочки.

Почитайте, розберіться
Де крапка,а где точка.

13серпня2007року

То не наша,певне,грала скрипка
Бо струна в ній порвана була...
Десь кричала дико перепілка,
Сріблом відливалася фата...

Випили ми полиновий трунок...
І спалили долю на вогні...
Думали,що прийде порятунок...
Та не буде щастя більше,ні...

Ми стирбнули разом у прірву...
Ти - мертвий,а я ще жива...
І сріблом окривавлена фата...
Кінцева зупинка - холодна земля...

Як манускрипт тендітну в’язь мінускул
і почерків тоненьку чорну в’язь,
я збережу у вірші кожен мускул
і кожен пломенистий м’яз.

Я запишу, немов діткливу прозу,
Цей погляд по-гермесівськи леткий
На пограниччі слова і неврозу,
На теплому маргінесі щоки.

Неначе ноти дивної токати,
немов гебрайське алеф або тав,
твоє я тіло хочу записати
дзвінкими інтервалами октав.

У тілі цім краса живе шалена,
і ода пломенисто виника,
як виника тканина гобелена
чи вірші на форзаці словника.

10 червня 2007

Ми підійдемо до брами Іштар –
Там є у мене знайомий вратар –
І, непомітні поснулій сторожі,
Вийдемо геть за міські огорожі.
Скоро вдихнемо повітря солоне...
Прощай, Вавилоне!

Стіни твої не розкажуть про втечу
І про загорнуте в шкуру овечу
Батька її – дукача і владики,
Що не стерпів би моєї мотики, –
Скровлене тіло. Воно вже холоне...
Прощай, Вавилоне.

Може, в Єгипті, а може на Криті
Знайдемо спокій, неславою вкриті.
Вкаже нам ворон на землю незриму,
Так, як показував Утнапіштиму.
Молим: не дміте, густі аквілони!
Прощай, Вавилоне!

Наше страждання, напевно, даремне,
Бо тільки вигадка – щастя наземне...
Хай же нащадок, читаючи глину,
Знайде історію нашого згину
Й скаже: „Кохання – ось клин на долоні –
Було в Вавилоні!”

гарячий вітер лице торкає
і сонце в зеніті пече,
примружені очі тіні шукають
у сумці, що за плечем.

виймаю темні як ніч окуляри -
зіницям надійний щит,
та промінь світла злодійно-примарно
у шпарки під них біжить.

ховаюсь за спину розкосого хлопця,
що вправно веде мотобайк,
у тінь, в прохолоду, від щирого сонця
тікаю неначе в рай

із пекла, в якому смолою пахне,
можливо, сьогодні втечу
до тебе, бо знаю чекаєш на Скайпі
і в компі, що б’є по плечу.

Ханой, 14.07.07

Усі коханці двоєслови,
І ти мій усміх не лови
І погляди не шли на лови
За кожним рухом голови.

Я вже не раз у тьмі до щему
Комусь так само шепотів,
Що я залишуся дощем у
Пребілих косах юних дів,

Але минулися пещоти,
Кохання в муку проросло…
Та не дивися так, ну що ти –
Я теж коханець-двоєслов.

Навіщо блукати стежками притоптаних трав?
Навіщо шукати себе у шедеврах нащадків?
Навіщо кричати, що найдене ти не шукав?
А я пропоную щодня починати спочатку:

Любити весну, що вдягається сонно у літо,
Любити людей, які вміють приємно щеміти,
Любити слова, що живуть у тобі, наче діти,
Любити, шукати, вивчати, світитись, радіти!

І бігти назустріч вітрам, посміхатися світу,
Читати казки, малювати і просто хотіти!
І врешті придумати крила незайманим снам…
Ці строфи про мене, але адресовані вам.

Я хочу розчинитися в Тобі,
Ти не мовчи, бо слово кольорове,
Воно в мені живе під знаком крови,
Я хочу розчинитися в Тобі…

Я хочу заблукати у Тобі,
Любов чи не любов – одна провина,
А світ спонтанний, я така – єдина,
Я хочу заблукати у Тобі…

Я хочу бути поруч із Тобою,
І дихати з Тобою просто в такт,
Моє життя – це п’єса, а антракт –
Я хочу бути поруч із Тобою…

Колись я намалюю Твій портрет,
У маслі, в акварелі, в олівці,
І сила волі пульсуватиме в руці,
Коли я намалюю Твій портрет…

А час мине, ми будем не такі…
Сміятимуться, списані із Тебе,
А я Тебе любитиму, як небо…
А час мине, ми будем не такі…

І вкриють зморшки згорблені роки,
Додому прийдеш змучений і сивий,
І спогадів яскраві апельсини
Поміж оці закотяться рядки…

Дощ по бруківці топчеться містом.
Небо глибоке, небо барвисте.
Тепла весна продовжує виступ –
Я віднайду свій голос у листі.

Листя-курчатко сміється із бруньки,
В краплях вологи шукає рятунку.
Небо стікає в калюжі сліди –
Я віднайду себе у воді.

Природі весну приміряє на плечі,
Душа загортається сонно у вечір,
Безмежно смішна, безсоромно-відкрита,
Живе в цьому світі і є оцим світом.

Перламутрове небо – перлина,
Темно-синій погляд віршів..
Ти ще досі шукаєш причини?
Насмішив…

Сметанкове небо-морозиво,
На долоню твій сміх присів,
Ти ще досі говориш прозою,
Без віршів…

Оксамитове небо засніжене.
Ти блукаєш по крихтах зір,
Навіть грубість буває ніжною,
Як і звір…

Свій вік проіснувавши, гинуть,
лишаючи руїни й дим,
колись непереможні в війнах
Єгипет, Рим.

Із відчаю останнім криком,
неначе в морі кораблі,
щезають дужі і великі
з лиця землі.

Історія до нас нещадна,
і хто розумний, зрозумів,
що завтра стануть жебраками
сини панів.

Уперто лізе у герої,
за орденами рве у бій
і подвиги великі коїть
лише дурний.

А мудрий бою уникає.
Навіщо йому слава ця?
Спокійне замість слави має
мудрець життя.

Та, чоловіче, неупинно
і твій наближується строк,
і кроком є до домовини
твій перший крок.

Яка мені різниця, отже,
чи пекло на землі, чи рай?
Лиш стати зрадником, о Боже,
мені не дай!

Однаково, чи буду паном
чи проісную у ярмі,
лиш чоловіком буть порядним
дозволь мені!

Життя мого Господар, Святе!
Хай проживеться так воно,
було щоб потім помирати
не соромно!

Ще б'ється в грудях серце-пташка
і чути шарудіння дум.
Відлічує годинник важко
кроки секунд...

Я повернусь до Тебе вовком
прийду так, як наближається вечір
навшпиньках стаючи
по холодному лезу
дихатиму Тобі на шию
і мої гарячі слини
розквітуть на Твоїх білих плечах

А коли сонце гострим ножем
першого, дівочого проміння
разом із досвітньою мракотою
розріже моє ненаситне черево
неоновий вогонь догасаючого погляду
встигне зауважити
(цинічно при цьому скалячись)
що свійські тварини вціліли
хоча вкрай, жахливо сполохані
нагодованим звірем

Сонний як сонце
Іде
Повз глибокі криниці
І відром із води дiстає
Вовчий місяць

Сивий грудень на серці
Лежить
Мов кажан в домовині
Враза скриплячи з коренем рве
Чорні кри затубілої глини

Із просоння він робить
іще один крок
у туман, у безодню зусилля
лютим жестом у пазусі
ловить мішок
із п‘янким, ярим зіллям

і ще довго до ночи
луна його сміх
східний вітер жене його яром
крижані голочки
в крові сплячих живих
застигають химерним примаром

Батьку Свароже, як його жити,
Коли нема сили зорею світити?
Може краще у блідому сяйві луни
Вкластись до чорної труни

Чи то звірем в дібровах ночами блукати
Білим конем пастися в досвітніх туманах
Фосфоричним світлом вповзати
В потемнілі хати
Та живих бідолах
На смерть полохати

А мо‘ краще лежати в канаві
- п‘яний медом життя, мертвий як камінь
при дорозі (під нього вода не тече)
та поволі під сяйвом Твоїм вигоряти
-живий жар бо мерця не пече –
і травой щовесни обростати…

Якщо ти заблукала у лісі вночі
-божевільна, від чого втікаєш?
Та останнії хліба шматки
З вихололої печі
Невідомо для кого ти слідом лишаєш

Хіба можна притулок
В руїні знайти
Та проскурой з вовками ділитись?
Чи ти віриш у те,
Що вовки-братики
Не захочуть сестрой підживитись?

Божевіліна, чого ти кричичш?
Лямент твій тут ніхто не почує
Наші вічі холодні й чужі
І від них вже ніщо не врятує

Тихо Музика лунала,
Підіймалась в небеса,
Дивні чари насилала,
І вершила чудеса.
В хвилях музики стирались
Межі сутнього буття,
Й новим сенсом наповнялись
Ріки берегів Життя.

Вона ж ридала і сміялась,
То сердилась, чомусь, на всіх,
Сором'язливо озиралась,
А після - спокушала гріх.
Вона вмирала й воскресала,
В безмежності - її краса.
Так тихо Музика лунала,
Здіймаючись у небеса...

Дощ іде,
Його кроки в запилених вулицях губляться.
Ти ідеш,
Він до тебе вологими вусами тулиться.
Тільки чується -
Ти босоніж по калюжах розбризкуєш
Свою пісню тому,
Хто завжди над тобою, -
Насвистуєш...

Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Давня пісня океанських шхун,
Голос часу, поклик Магеллана,—
Моя люта, незагойна рана,
Мрій моїх розбуджений тайфун.

Марево Південного Хреста
Ген над океанським горизонтом —
Як загадка усміху Джоконди,
Як кохання таїна свята.

Тонга, Фіджі, Ява, і Цейлон…
Юний вітер шарпає вітрила.
В кожнім зриві — нездоланна сила,
В кожній назві — мандрівний гормон.

Непорушна радість відкриття:
Вічна зваба пальмових імперій,
Спогади Нептунових містерій,
Екваторіальне забуття…

Повільно лине Турія за обрій,
Настирні чайки крають сизу млу.
Минулися і тиверці, і обри,
Обскубав береги безжальний плуг,

Намертво сперті на бетонні брили,
Стрімнину підперезали мости…
Стриножена ріка втрачає сили,
Джерельний спомин — не перерости.

Печаль, співзвучну спалаху негоди,
З натугою до серця допущу:
Як терпко пахнуть посмутнілі води,
Нанизані на струмені дощу!…

І пригорне старого козака
Земля-праматір у чіпкі обійми,
І стихлий Місяць полотнину вийме,
І зорями заплаче звисока…

Земні й небесні грозові стежки
Героя, що не зрікся Батьківщини,
Благослови, заквітчана калино,—
Благослови врятовані віки.

* * *
Вірші - хвороба. Сохнеш і свербить,
Аж доки не лікуєшся папером.
І незбагненно-хворобливу мить
Не втиснеш в підмет й присудок. У скверах
Згрібають мертве листя. Сивий дим
Маскує місто, пахне молочаєм...
І часу обережної ходи
За буднями уже не помічаєм.
Причина в днях, зачовганих до дір,
А може в нас - зачумлених до виску...
Та наше щастя, що утробний звір
В нас не завжди свою знаходить миску...

* * *
На шпалерах світанок. У пачці остання цигарка.
За вікнами липень гундосить осіннім дощем.
Чи півень співав, чи собака сусідський загавкав...
Звук тоне у часі, що раптом загуснув, мов крем.

Ірік вже не рік, а перебіг води у природі.
І день вже не день, а години законних безсонь.
Живеш, щоб довести, що правило всіх бутербродів -
Згасити в душі той мрійливий юначий вогонь,

Що не обпікає... І мовчки розводиш руками,
І жадібно ловиш щасливу та рідкісну мить...
А десь під вікном все проходять віки за віками,
Співають півні... І собака сусідський не спить...

2003 р.

Пострілом грому
Вбито спекотний день літа
Небо розплакалось

Знову падає дощ за вікном.
Він шепочеться тихо із листям.
Біль змішався з солодким вином,
А у грудях занадто щось тисне…

Ця надмірна туга… Пустота…
Звідки це? Мов закінчилось літо.
Вітер зимно цілує уста,
А для болю не вистачить світу.

Ніби в сні тихо плаче струна,
Листя падає сумно на землю.
Залишаюся знову одна…
Ще надіюся… Може даремно?..

Ти не зумів...Я не змогла...
Ти повернувся,а я вже пішла...
Хотів обійняти,а я утекла...
Ти не зумів,а я не змогла...

Крізь сміх ридала,а ти мовчав...
Вени тяла,а ти нічого не казав...
Від тебе втікала,а ти лиш стояв...
Крила ламала,а ти лиш ігнорував...

Ти не зумів...Я не змогла...
Ти покохав,а вона прокляла...
Я будувала,а ти все райнував...
Я покохала,ти мене проклинав...

Ми не зуміли щастя збудувати,
Змогли лиш долі свої поламати...
Я лиш ридала,а ти все мовчав...
Я покохала,а ти вже прокляв...

Я просто хотел бы прожить этот день,
Я хотел прочитать между строчек любовь.
А читаю тоску, безнадёгу и лень...
Вскрытые вены и капает кровь.

И последняя осень, и первое лето
Скажут мне "до свиданья, прощай навсегда".
А глаза, обращённые к солнцу и свету,
Обращённые к небу пустые глаза.

Потерявший надежду и веру в спасенье,
И в любовь, и в добро на убитой Земле.
За субботой наверно прийдёт воскресенье...
Только мне всё равно! Безразлично уже!

Кто-то пустит пустую слезу на прощанье,
Кто-то час постоит, помолчит... и забыл...
Извините что я ухожу очень рано,
Извините, Я ВСЕХ ОЧЕНЬ СИЛЬНО ЛЮБИЛ!

Завтра где-то, кто знает где -
Война, ураган, река разольётся,
Кто-то оставит друга в беде.
А кто-то, уснув за рулём, разобъётся.

Но с кассеты моей его песня звенит,
Он в наших сердцах будет жить всё равно.
Он жив до тех пор, пока голос звучит.
Вот жаль только, сердце не бьётся давно.

Голос твой ни с каким невозможно сравнить,
Он как будто бы с неба зовёт меня в бой.
И не сможем мы дверь за тобою закрыть.
ТЫ ВОВЕКИ ЖИВОЙ,
ВИКТОР ЦОЙ
МЫ С ТОБОЙ!

Я рождён для неведомой цели.
Пробираюсь сквозь терен к звезде.
Я родился на стыке созвездий
С болью в сердце и болью в душе.

Поклоняюсь неведомым силам,
Отклоняю все "против" и "за!" -
Не вникая во лживые книги.
В сердце пламя и пламя в глазах.

Я к неведомой правде склоняюсь,
Не прошу объяснений извне.
Засыпаю и вновь просыпаюсь
В непонятном и ярком огне.

Я не верю в земные законы!
Все законы написаны там,
Где рождается молния с громом,
Там, где солнце встаёт по утрам.

Я бегу, оставаясь на месте,
И стою, продвигаясь вперёд.
Я замешан в неведомом тесте
Где сплетаются пламя и лёд.

И, сказав вместо речи 2 слова -
Слово "вечность" и, слово "любовь"
Я уйду и оставлю лишь голос,
Свои чувства и вечную боль.

Почему мир так жесток
И паденье всегда неизбежно.
А мы в нём, как замкнутый круг,
Брошенный в сторону небрежно.
Почему мир так нелеп:
Тот, кто любит, - всегда нелюбим.
И любовь оставляет в душе лишь след,
Означенный именем всюду твоим.


16.05.1994

Я понять не могу,
Почему мир так устроен,
Почему красив тот, кто строен,
И земля - кругла,
А в душе пелена,
Неужель навсегда?
Жизнь превратилась в сон,
Которому нет конца,
Который ждет победоносного венца,
А проснуться не в силах
Без черт твоих милых.
Впереди только мгла?
И закричать нельзя,
На душе и так тяжело
И лишь человеческое тепло
Согреет душу,
Но это тепло потушит
Последняя точка – слеза.

14.10.1993

Ти ховаєш свої стиглі плечі
За дірявим павутинням ночі...
Моє серце калатає наче стоголосий дзвін.
Мої мрії зовсім недоречні,
І я думати про них не хочу,
Цей тваринний незборимий потяг... звідки він?...

Ти не любиш Шонберга і Баха,
В тебе плівка "Лагідного травня",
Але в тебе такі довгі ноги і зваблива талія.
Сьомий клас скінчивсь для тебе крахом
Та історія та дуже давня
І тобі пасує як нікому блузка "made in Italia"

Ти богиня, доки не говориш,
Клеопатра, доки не смієшся...
Мій тваринний погляд хоче лоскотати твій розквітлий бюст.
Ти мій погляд знахабнілий ловиш,
Крадькома за хвилю озирнешся
І мені, напевне, подаруєш дивний вигин своїх вуст...

Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Ти закохався в світлий образ жінки,
Очищений юнацьких мрій дощем.

Думками в небі радісно літаєш,
У грудях б'ється серце молотком.
Пройдуть роки. І ти себе спитаєш:
"Пилинки... під прозорим ковпаком?"

букетик квітів в букетик щастя
солодкий запах і білий колір
я твоє серце хочу вкрасти
поклавши ніжно на підвіконник
де так пестливо світа кохання
де зранку дзвінко пташки співають
я твоє серце... візьму руками
свого бажання, світів безкраїх
я понесу його в міжпростір
в одну з чаклованих галактик
ти там не був... там ходять босі
по росах трав схожих на батік...
я серце твоє оберігатиму
як найцінніше, що може бути
вкраду тринадцятого у п*ятницю...
з букетом трав, з плодами рути

Пролягла поміж нами холодна пустеля змертвіла,
і слова, що ми кажемо – тільки повітря дрижання.
Нас лякає всесильна безмежність могутнього тіла
океану одвідчного, що називають коханням.

Його хвилі великі врізаються гамірно в серце,
намагаючись камінь розбити. А ми над водою
висимо, перед ними беззахисні. Піною б’ється
почуття у безодні, в якій ми загинемо двоє.

Ми за руки візьмемося і, посміхнувшись востаннє,
зробим крок уперед, нашій долі туманній назустріч,
щоб навік розчинитись в безкраїй стихії кохання...
Станем рибами ми... Ми є вічні... Ми вічні... Ми сущі...

знак зодіаку у тілі
вищипує клешнями щастя
я б жити ще дуже хотіла
але не знаю чи вдасться
я б може іще посміхалась
я народила б сина
...розкраяне яблуко впало...
розпорена мрій перина
по кімнаті літає пір*я
такі білі пухнасті мухи
і прискотчена в небо зірка
обпікає холодні руки

я не піду... мені зарано...
знак зодіаку в тілі
для коханого я кохання
залишу... ці пір*їнки білі

Время вечно ведёт свой жестокий отсчёт,
Без пощад и тупых объяснений.
За минутой минута сливаются в год.
Год за годом в века - это время.

Каждый час, каждый миг, где-то слышится плач,
Кто-то умер - отправился в вечность.
Время самый жестокий на свете палач!
Время дарит тревогу и дарит беспечность.

И рисуя морщины одну за другой,
Время лечит душевные раны,
Вызывает весь мир на невидимый бой,
Бой жестокий, слепой и неравный.

Между стрелок часов расстояние "ИКС",
Не пытайся вести вычислений!
Расстояние "ИКС" будет больше чем жизнь!
Математика эта не знает решений.