На славний 75-літній ювілей
шановному сину Срібної землі
Юрію Герцу
Народному художнику України,
лауреату Шевченківської премії.

Замилуймось на картини,
Що малює Герц Юрко –
Він малює світ нам милий,
В нім сучасне є й давно.
Стародавні плаття, стрічки,
Капелюхи і взуття,
Що поважним було, гречним,
Як і все тих літ буття.
Як жінки носили воду,
Який побут був в хатах,
Як любили всі природу,
Й горобці жили в стріхах.
Як поважно чоловіки
Планували свій врожай,
Як діди вчили одвіку
Берегти свій любий край.

На завжди картини Ваші,
В них вся пам’ять від століть,
Серцю сцени ті – найкращі,
Надають духовну міць.
В день щасливий, в день веселий,
В цей святковий ювілей
Шлють уклін міста та села
І співають для Вас: “Гей!
Многая, благая літа,
Нехай світить Вам зоря!
Хай буя в Вас й далі VITA!
Шлемо Вам букет троянд!”

Безжально лють впіймала серце,
І плаче серце, плаче кров”ю,
За всю свою меланхолію.
Болить душа... Хм. Душа? А де це?
Шматок пронизаний любов”ю,
Шматок морозу. В мить німію.
Слова загублені, останні
Кричати хочеться у простір,
А краще б в ньому розчинитись.
Шептать зізнання у коханні
Кудись кидатися на осліп
Та тільки б знов не помилитись.
Серце напоєне казками
Чомусь тріпоче... Що за диво?
Його б в корінні придавити.
Промчала осінь сторінками
Життю всміхнулася грайливо
І научила нас любити.
А я ненавидіти вчуся:
Уста, тепло, кохання, ласку
Спалити б на вогні любов.
Стій, ти не смійся, я ж боюся
Повірити у древню казку
Й ненависне любити знов.

11.08.03р.

Там, де Бог не вита, на відталинах суші,
Міліардами літ світлових віддаля
Є планета одна, де злітаються душі
Недоношених ягід з людського гілля.

Так навіщо ж, скажіть, ті сади, що не родять -
Де стинається цвіт, що невчасно зацвів.
Всі янгольські чини лиш крильми порозводять
Від розрізаних тіл, благодійних катів.

І лиш хвиля, як серце до серця тулилось,
Де був космосом світ - від колінець до губ.
І лиш мить, як колінця без нього ділились -
Як пройшла голова через вакумний зруб.

Загубились в словах, що нічого нe значать,
Тих дітей щирий сміх, доброта матерів.
Запаливши свічадо - воно стане зрячим,
Стане виходом в світ водосточений рів.

Пантоміми непевності першого кроку
Бігли ручками... збігли у горло мов тромб.
А душа безкамінна і сумління нівроку
Переховують світло на дні катакомб.

А планета летить, мов негаданий постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.

24 Вересня 2006

Ти спиш,
А я милуюсь.
Ледь-ледь тебе торкаюсь.
Щоб не сполохати
твого сну, тихенько,
на вушко шепочУ
"Я так тебе люблю…"
Ти несвідомо
Горнешся до мене,
Немов маленьке кошеня.
Безслів'ям мовиш
"Я твоя"
Дякую Богові,
За тебе "Моє янголя"
Тепер я знаю,
Що таке "Щастя".

В осінніх звабах, останніх ловах
Упало листя і ліс змалів.
Як олениця білоголова,
У венах чую вищання псів.

Вперед - у хащі - у небо синє-
Врости у крони, у мокрий мох...
Але сміється мені у спину
Зеленоокий мисливський бог!

Хорти регочуть і плачуть коні
(найгірше - коням. вони - як я).
Червоні лови - як гріх - червоні,
І чорна-чорна - як ти - земля.

Я пахну страхом, коханням, потом -
Шалене танго крізь перший сніг...
Шляхи Господні і повороти.
Я - озирнулась.
Ти - переміг.

У човнику твоїх долонь гойдатись -
Залюблено, залюляно пливти
Крізь парки, арки, долі і мости,
Де білі зими і зимовий ти -
Пливти у сни - і вже не прокидатись.

По тій воді, загуслій, наче кров,
Ступлю на береги твої несміло -
Посивіла, заплакана Сивіла,
У білій сукні - від мовчання біла -
Німа, як смерть, і смертна, як любов.

Мене зустрінеш, поведеш у дим,
У трем тополь, під віковічну браму,
У ту хатину, що відснила нами,
Де мертве лоно розцвіте синами,
Дерева - жовтим, небо - голубим.

Зозулі в дзигарях захрипнуть - січень,
А час зійде на пси - і утече,
І я втулюся у твоє плече,
Зайдуся сміхом, а тоді плачем:
Це сорок перший день.
Уже навічно.

Він говорить, що ходжу я як дитина неуважна;
Що колись-таки потраплю під машину, бідолашна!
Бо не йду я, а літаю!
До земного не звикаю,
Знову «не про те» співаю…
Щось від відчаю ховаю…
Не турбує. Не займає.
Якось дивно. Пам’ятає
Все про мене. Не руйнує
І не знає, що пишу я (що про нього знов пишу я!)
Вже зима, і знову йду я, неуважна, під машину.
І злітаю – виживаю. На секунду? На хвилину?
Вже червоні світлофори. Із застудою у горлі
Тихо зву його. Не чує. Знову ранок. Знову йду я.
Відстань – не дійти: я і ти;
Відстань самоти : я і ти;
Відстань назавжди: я і ти;
Вирок: назавжди… – я і ти.

Зорепад. Хід планет. Грає вітер на плечі.
Ти сидиш і мовчиш. Тільки чути крик душі.
Ми нарешті без прикрас.
Я забрак. Грім, мов грим. На легеньких парусах
Ти гойдаєш мене. В моїм оці чорний птах.
Все розбилось два на два.
Час драконом злетів, далі вже нема куди,
Я із вітру-вогню, і цирконієва ти,
Смерті руку стиснув час.
На руці — твій браслет, а на ньому мамут-знак,
Я безсмертний із ним, арлекін, Синдбад-дивак,
Впала в прірву голова.
У мені — війни, шал, на тобі — кохання синь,
Ти мене вберегти вже не зможеш, відпочинь,
Потопає біль-баркас.
Крижаніє рука, чути дзвенькіт пальців рук,
І уран із очей виплітає, мов павук,
Нитку, стиснуту в слова.
Королі і орда, — все минуло і пройшло,
Тільки ми наче зойк у прочинене вікно...
Спомин — сон уже без нас.
Кавалькади доби, босоніж кульгає світ,
Ми не з ним, ми у бік, там, де сивий білий дід,
І в руках його трава.
Всі сліди всіх епох в нас на тілі мов клеймо,
Сатана — Господь Бог і маленький метроном,
Антураж історій вгас.
Вкрито світ у пітьмі, у чванливій самоті
Ти ідеш по мені, ми удвох на видноті,
Все, життя сказало: пас.
На крові чорних дів проростає час-жасмин,
у чадному часу, де і чоловік, і син —
я. Один — це те, що й два.

Давно обрид закам”янілий панцер
Без нього зле, тай з ним погано теж.
Ні друзів, ні подружок, ні коханців
Засніжена, холодна вдаль бредеш.

Давно обрид. Без сила, що ж тут вдієш?..
І з кожним па ти знову мусиш грати.
Втекти, втекти весь день до ночі мрієш,
А далі й страшно засинати...

Зізнатися, кричати – я проста,
Я – справжня, я – вразлива, я – реальна.
А в відповідь безмовна тишина,
Лиш голі стіна і обдерті шпальта.

Кому ти граєш, всім й так все одно?
Та в панцері напевно легше жити.
Були образи, біль, усе було,
Були емоції та їх не повторити.

Дійшли до серця? Це вже інша суть,
Задача інша, інша теорема,
Твій хрест лиш твій, його не понесуть,
Його примірюй на свої ремена.

Ховайся як умієш путь твоя,
Боїшся не боїшся твої сльози,
Яке ж воно жадане вороття
Як що тебе до себе хтось ще просить.

Покинуть панцер, Боже, як це просто,
А хто ж ти є, лиш шашка в чистім полі,
Росте колосся між колоссям просо,
Куди підеш ти? Кинеш виклик долі?

Сама собою залишатись хочу,
Проте яка ж я в глибині душі?
Дурні питання, вкотре себе мучу
А серце де? А серце на межі.

Та я це я, під маскою й знов скрита,
Шукаю щастя, граю чужі ролі,
Шкода що всетаки не вмію розрізнити,
Де старт, де фініш, де доволі...



20.03.06р.

Ой, живіт не до лиця!

Чоловік в сорочці модній
Вийняв гроші з гаманця,
Я його зустрів сьогодні, -
Мав живіт не до лиця!

Гроші вийняв, - пива кухлів
Випив зразу понад три -
Шик костюм й новенькі туфлі,
Мав живіт - неначе три!

Пий поменше, небораче,
Бо загибель дасть живіт,
Над тобою ворон краче,
Не протягнеш многа літ!

Той живіт - неначе куля,
Що висить над ремінцем.
Ой, життя покаже дулю,
Треба пам'ятати це!

Норма в їжі, більше руху,
Не ростуть хай черевця,
Будьмо легкі, наче з пуху,
Лише так всім до лиця!

31
Прийшов ти! Й цим все сказано без слів.
Під поглядом твоїм я, мов дитина,
Що їй для ігор випала хвилина,
Й так повна радості, що аж з-під брів
Вихлюпується. Любий, ти зумів
Розвіять сумнів мій: чи самотина
Не жде мене знов -- смутку в цім причина
Була. Ми -- наче двійко голубів,
Й один побіля одного кружляє.
Ще ближче сядь, грій подихом -- в мені
Єство все твого захистку бажає;
Від мене прожени думки сумні --
Хай бути вдвох ніщо не заважає,
Як птахам тим в небес височині.

30
Крізь сльози ти ввижаєшся щоночі,
А вдень дивлюсь на тебе сміючись.
Чому ж, коханий, й зараз, як колись,
По-різному тебе сприймають очі?
Богослужіння так слова пророчі
Врочистим піснеспівом линуть ввись,
В якому нероздільно вже сплелись
"Амінь!" сумне й бадьоре "Радуйсь, Отче!"
Спалахує сіяння і росте
Й мені явля скарби свої блискучі,
А потім згасне -- й снігом замете
Знов серце, й тоді сльози неминучі.
Чи ж вернеться те сяйво золоте,
Як зараз сльози ці, гіркі й пекучі?

29
Ти -- дум моїх володар: обвивають
Тебе, мов грушу дикий виноград,
Розрісшись так довкіл, що скоро сад,
Де все широкий лист вкрив, не впізнають.
О, знаю я, що тільки відтіняють
Мої думки твоїх стрій -- з ними влад
Полинуть, лиш своїх позбувшись вад.
Їх онови -- дерева так скидають
Гойданням віт зелені пута з себе --
Й ті з шумом вниз спадають з висоти.
Нічого більш мені уже не треба:
Щаслива тим, що випало зрости
Тут поруч, в твоїй тіні. Вже про тебе
Не думаю -- занадто близько ти.

...то був танець химерної тіні,
що тремтіла листком осіннім,
її очі, немов, голосили й, ніби, били
жалом осиним.
То неначе в минулі століття
ти ішов розміреним кроком,
підлітали втомлені роки - цілувати
по черзі руки.
То була дорога для янголів,
що зірки на долонях носили...

То був вечір нестерпних спогадів -
танцювали тіні щосили...

Відчай.
Від «чай»...
Від-пи-вай...
Відчуй.
Від «чуй»...
Від-чу-вай...
Чуєш?
Чаєм
Від-пи-ва-ю
Відчай...

4. 12. 2006

28
Папір німий -- листи мої зжовтілі!
Та знов вони для мене ожили,
Як тільки мої руки їх взяли:
Здавалось -- із них випурхнуть хотіли.
В цім прагнули так мене очі милі
Побачить; в цім благав мене, коли
Знов руки стиснем... Дні вже ті спливли...
А в очах сльози! В цім... небесні сили!..
Писав, що мене любить: й більш ні слова
Хай не було б -- й за це боготворить
Я б стала! В цім -- що мій навік: готова
На грудях жаром серця лист цей гріть!
А в цім -- о, вся твоя, Любове, мова
Безсила, як захочу повторить!

27
Коханий мій, із смертного порога
Підвів мене ти, як без сил була,
Й торкнувсь твій подих зблідлого чола,
Й воскресли знов життя в мені й спромога --
Мов ангелів остання допомога,
Був твій цілунок. Доля нас звела:
Коли блукала серед пітьми й зла,
Ти стрівсь, хоч я шукала тільки Бога.
Тебе знайшовши, встала я з колін
Й назад дивлюсь, в життя, в якім невільна
Була -- що в нім лишила й що взамін
Взяла -- й чи ноша ця мені посильна.
Й те навіть, що вже забуття взяв тлін,
Любов відновить, як і Смерть, всесильна.

У світі стільки вічних є загадок,
Що не злічить, не провести порядок.
Найбільша з них, немов пуста сторінка, –
Ще не досліджена ніким є Жінка.

То що є Жінка? Що у ній такого?
Вона – не просто гарні груди й ноги.
Окрім краси (важливого аспекту)
Буває трохи горе-інтелекту.

Буває ж навпаки: Жіночий розум
Переважає відповідну дозу,
Тоді страждання не минуть довіку
Її прислужникові – Чоловіку.

Одним цікавим непізнанним фактом
(Його дослідження доводять до інфаркту)
Є те, у чім відсутня сутність, –
Жіноча логіка, або її відсутність.

26
Між милих цих видінь я з малоліття
Жила -- не між людей, -- і так мені
Подобались їх музика й пісні,
Що кращих не шукала й в повноліття.
Та потім забруднило світу сміття
Їх пурпур, не такі вже голосні
Їх лютні стали, та й мене сумні
Думки обсіли. Й ось в це лихоліття
Явивсь ти, любий, -- і в тобі зійшлись
Вони й пісні їх (кращі вже, ніж тії:
Освячений фонтаном, лине ввись
Струмок так). Сподівання всі й надії
Мої, у тобі втілившись, збулись:
Так Божий дар соромить людські мрії.

Затягуй тугіше
~~~~~~~~~~~~~~корсет,
Скоріше
~~~~~~~роби макіяж:
Вже грюкає
~~~~~~~~~~в двері
~~~~~~~~~~~~~~~~~краса –
Відкрий порятунку
~~~~~~~~~~~~~~~~~~світ наш.
Відбитки
~~~~~~~~паскудства
~~~~~~~~~~~~~~~~~~душі
На стінах і стелі
~~~~~~~~~~~~~~~~~спогадів –
Пора їм знати –
~~~~~~~~~~~~~~~~підпишись –
Додай в свій образ
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~гордості!
Ти!
Цвяхи вганяв
~~~~~~~~~~~~в святу плоть!
Ти!
Винищив
~~~~~~~свій рід
~~~~~~~~~~~~~~~до тла!
Ти!
Ізерлі –
~~~~~~~~~ти той пілот...
Це ти –
~~~~~~~~вересневий
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~теракт!
І нема тут
~~~~~~~~~~ні бою крайностей;
Ні іншого боку медалі...
Що зло,
~~~~~~~що добро
~~~~~~~~~~~~~~~підносять
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~прекрасне
До рангу
~~~~~~~~~найвищої влади!
Закручуй
~~~~~~~~~накладені вії,
Помадкою
~~~~~~~~~губки
~~~~~~~~~~~~~~~намаж –
В природність вона
~~~~~~~~~~~~~~~~~~не повірить.
Наш шанс –
~~~~~~~~~~~макіяж...

Ти роздягаєшся кожної ночі,складаючи речі на стільчик.
Думки відкладаєш у погреб,а сни у когось запозичив.
Ти мариш коханням невдалим,шукаючи мрії у пиві.
Купуєш слова за безнали,що вуста їх кажуть красиві.
Ти вмієш співати як соло,не гучно,але щоб почули.
А ще ти складаєш промови,із лего а може з пачулі.
Коли ти виходиш з квартири,то бербері тягнеш з собою.
Ти можеш кохати щосили,ти мариш лиш єю одною.
Та твій стиль життя ніби проти,боїшся згубити свободу.
І вже скасували польоти,літак твій сідає на воду.
А все через що, через очі, побачені кілька разів.
І серце тікати не хоче,а ти відпустив водіїв.
Ти п*єш алкоголь ніби подих, хапаєш останні хвилини.
Іще один крок - буде подвиг,іще одна смерть буде нині.
Вона вже тебе затягнула, не втопишся в скруті проблем.
Нікуди тікати не будеш, заб*єш на помилки систем.
Один лише погляд ти мертвий, один лиш цілунок- живий.
Ти визнай для себе відверто, що ти теж потрібен і їй.
А речі лежать на стільці, і погляд солодко-гірчичний,
хай очі блукають у сні,та сон твій середньостатичний.
І покищо ти ще мовчиш, лиш бісиків хтиво пускаєш.
Але і вона помовчить, бо про тебе давно вже все знає.

Ти є, ти справді, ти існуєш?
Ти марево чи ти живий?
Принаймні мене ігноруєш,
Принаймні тут немає див.
Усе реально, аж занадто.
Відсутність правди, слів і я
Стою задумавшись. Чи варто
Боротись за таке життя?
Тебе придумано? Для чого?
Причина, наслідок, мета.
А я багатогранну мову
Для тебе покладу в уста.
Чи треба вірити у тебе?
Чи все сприйняти за абсурд?
Чи утекти на власне небо,
Створивши власний мур з тортур?
Я божеволію ночами,
Хапаю вітер за думки.
Для тебе відкриваю брами,
А ти на відстані руки,
Або ж на сотні кілометрів
Розкидано твої листи.
Уникни лиш поета нетрі,
Щоб не зробили неживим!
03.03.06.

кудись липкі маршрути
я не молилась Богу
я розівчилась бути
я відстань розписала
на префікс корінь суфікс
тебе в обличчя знала
як різновид розлуки
вклонялась попереднім
мій потяг запізнився
фрагментами комедій
під присмаком кориці
розклала по полицях
всі зустрічі й прощання
нанизую на спиці
петлю життя...
...остання

світ залишився хворим
біль залишився білим
струшує з антресолей
метеликів сірі крила
вечір лишився кислим
серце лишилось кволим
кілометрова відстань
по сантиметру колить
потяг бере мелодію
у такти і ритми втоми
час віддається злодію
вертається крок додому

Я розриваю в шмаття наше небо -
Ти так далеко;ти пішла;ти вже чужа.
Ні виправдань,ні вибачень не треба -
По серцю ти пройшла сталлю ножа.

Із рани кров рікою розлилася,
Ти ж руки вмила, як Пілат колись.
І ген удаль, до інших подалася.
Нехай...Та перед сном хоч помолись

За мертве серце,що жило тобою,
За рване небо (в воно б жило!..
І розливалося пянкою висотою,
Й таким далеким, як ось зараз, не було.)

А потім йди. Тебе я не тримаю.
І озиратися, мабуть, не варт.
Я рване небо якось залатаю -
Воно пережило вже стільки втрат...

З-під рожевої шкіри пальців вибивається
Світло
Зовсім як метелик, визволений із темного кокону
І розправляючи білі крила, кольору мертвого тіла
(така барва дозволяє йому бути непомітним удень)
відлітає геть
ти здивовано дивишся на свої патериці,
не в змозі втяти до чого зараз ті дива,
коли навколо холодно. Хочеться тільки
тиші та гарячих, попсованих іржею
батарей, у котрих тектиме кров

сусідів.
Ми спостерігали перехід.
Переходило тіло
З когорти живих
До сонмища мертвих.
Так риба, викинута на берег, яку покинула вода,
Здригаючись,
хапає ніжно-рожевими
зябрами холодне та гостре повітря,
що розтинає зсередини,
вирізуючи хворі та ворожі руни смерті.
І хоч із якою агонією
не витанцьовувала б рибина
темних улещальних сороміцьких танців,
вихиляючи напівзмертвілими

Морок всебічно мене огортає,
Хочу чи ні, ніхто не спитає.
Чорні по стінах розбризкані тіні,
Тепер я їй раб. На сьогодні. Віднині.
Лячно вронити хоч слово у тиші,
Краще стояти тихіше від миші.
Скуті кайданами руки і ноги,
Нема мені звідки, чекать допомоги.
Раптом пітьму різкий звук пронизає,
Це звук батога, і усе завмирає.
Серце ледь б`ється, пітьма ріже очі.
Відчинилися двері, бачу постать дівочу.
Тиша, мовчання, ні я, ні Вона.
Невимитий посуд – ось моя вина.
Вмикається світло, і перед очима –
Я бачу чортяку, авжеж не дівчину!
Розпатлані коси, корсет шкіряний,
На шиї дівочій, ошийник стальний.
Очі пантери, а може й тигриці?!
Слідів не лишилось від бувшої киці.
Зап`ястя закуті у шкіру з шипами,
А Вона нічогенька, з міцними ногами.
Ноги чарівні, а де те, що вище?
Гумові шорти стягнули сідлище.
Руками зминає батіг шкіряний,
Десь я вже бачив точненько такий.
І поки в безодні думок я тонув,
Цей же батіг враз мене обгорнув.
Боляче вжалив хлистом ягодицю.
Я поглядом впився у мою царицю.
Що за усмішка, і білії зуби,
Заводять мене, її чорнії губи.
Що?! Як заводять? Я маю благати,
Аби перестала мене так шмагати!
Чорт! Як звабливо підстрибують груди.
В такт батогу, я гарячий усюди!
О Боже, о що це?! У мене встає!
Безкрає захоплення моє видає!
Богиня побачила, зіщурила очі,
У нас попереду лишилось півночі.
Ходою звабливою коло пройшла,
Й стрибнувши, ногами мене обвила.
Не знав куди діти, енергії стільки,
В ту ніч я в кайданах торкнувся до зірки.
До неба, до сонця, у космос зринав,
Не менше кохання їй віддавав.
Прокинулись разом, у неї у спальні.
Привіт! Добрий день Вам! Забави оральні.
Чіпляю язиком її, як по нотам.
Стогне й сопе, обливається потом.
Руки розкинула, це те що треба,
Спочатку зв`язати, а потім до неба!
Ну ось і готово, лежить моя киця,
Моя чорна богиня, нічная цариця.
Роздута, розп`ята на билицях ліжка,
Домашня, спокуслива милая кішка.
Я можу робити з нею, що хочу.
Хоч зацілую, а схочу задрочу.
До вечора вільність собі дозволяю,
Її я за світла рабинею маю.
Та тільки лиш сонце за обрій сідає,
Як морок всебічно, мене огортає…

Помаранч. Помара... Помира.
Буква. Сенс. – Що насправді змінилось?!
Смак буття. Хоч слова, як слова.
Бо все інше, здається, наснилось.

Зріє тема – нікому не вір!
Знову осінь, щоправда – тепліша.
Все витримує білий папір.
Чорне небо дедалі рідніше.

Помаранч. Помара... Помира.
Спільний корінь на грані абсурду.
Щось в душі, наче й справді вмира,
пророкуючи ніч непідсудну.

Може варто любити не так –
Не того, чи не ту...Не країну.
Може варто прожити за так,
сторгувавшись за власну провину.

Помаранч. Помара... Помира.
Серце збилося в ритмі скорочень.
Зло не зло, а відсутність добра.
Архитвір екзальтованих збочень.

Може й справді усі ми не ті.
Не герої без фальші й облуди.
Помаранчеві дні золоті
довели тільки те, що ми люди.

Помаранч. Помара… Помира.
Людям хочеться, людоньки, жити!
Вік короткий. То може пора
щось бодай в власній хаті змінити...

Ніч королева під шатром небес,
свою земну викохуючи мрію,
запалить свічку і опустить вії–
аби хоч хтось та запросив на вальс.

Аби хоч хтось торкнув її плече!
Аби хоч хтось заглянув в темні очі...
Відважних мало. Таїна жіноча
крізь призму зір не гріє, а пече.

Ніч королева знає правду снів –
твоїх, моїх, вселюдських і утробних.
Навіть тоді, коли не бачиш жодних –
вона побачить те, що ти не смів.

Подібно тіні сяде за рояль,
пригубить келих і торкнеться клавіш.
Вона із тих, що не виходять заміж.
Вона – черниця, їй не личить жаль.

Рояль їй друг. Суддя на всіх один.
Як грішна тінь осмисленого світла,
ніч королева казкою привітна,
бо знає пекло нечужих провин.

Зухвалий вальс! Натхненно біло–білий
вона зіграє, дивлячись в вікно...
Аби її цілуючи чоло,
найперший промінь плакав, зсиротілий.

У королівстві зоряних висот,
що молитовно віддані любові –
Довірте звуку несказанне в слові,
танцюючи у прихистку свічок.

За крок до Різдва – ніч предовга і грішна.
Спустошений сад оголився до дна.
До дна в задзеркаллі старої криниці,
де зорі втопились. А інших нема...

За крок до Різдва, в листопадових нетрях
шукає душа сповідальну свічу.
Щоб Бога, нарешті, спитатися – Де Ти!?
Обітницю давши, що вдруге змовчу.

За крок до Різдва так правічно і тихо
вкривають сніги почорнілі ліси...
У межах вселенських ні болю, ні крику –
лиш порух прозріння в безлисті краси.

За крок до Різдва наче є і немає
сліду, що залишив ще хтось на землі.
Поет, не смішіть!.. Він у кригу вмерзає
в полоні своїх непочутих віршів.

За крок до Різдва наче й знаєш дорогу,
та щораз падеш на обмерзлу ріллю.
До Бога і справді високі пороги,
як маєш на серці так много жалю.

За крок до Різдва – усе чорне і біле
зійшлося на вагах великих начал...
І щось незбагненне, від сліз уціліле,–
вкотре за любов нам наповнить бокал.

За крок до Різдва по ялинових зрубах
той ангел, що вчора злетів нам з плеча,
вертає додому... Бо де, як не в людях –
усе, що зачалося Божим дитям.

Не хотілось вмирати важким
І не вмер, і зрадів, бо знав.
Стало соромно.П’ять хвилин ...
Ладен був це зробити сам.

Поцілунок , як зліт ножа,
Обірвавши той гріх на льоту
Дві хвилини себе держав ...
Хоч кохай тепер самоту.

Ось невроз і твоя правота,
По хвилинах вічність нашкріб
Розложив на цнотливих листах
Пам’ять блиску отруйних ножів.

Тримає жужмою ночі
графиня де’Лякроче,
Гербарій сушених дротів
з пустих холодних поїздів.
Співає опери вовків
на коліях і на вагонах
На провенційних полігонах
поліндромічних протягів.
А втім ... Зима.

Ворона на холоднім вітті –
Поодинокий плід. Папюс
Тут ворожив у лихолітті,
Чи верховітті.Снігу флюс
Під кучугурами пече.
Мене римує у плече
Холодне щось ... – несе.
А втім ... – зима на нім.

Поля. Без визнавання статі
Смердять вітри і поготів
У зібранні отих світів
Каталоги віддатись раді,
А втім ... Зима.
А втім ... – достатньо
Замело колію, ... а втім ...

Життя весь час жартує з нами:
То смуток падає до ніг,
То пестить ніжними словами,
Щоб ти на ноги встати зміг.

Ломають жарти душі й долі,
Але усе в твоїх руках,
Ти від нахабства та сваволі
Тримайся міцно на ногах!

Дай нам Боже жити й жити
Поміж друзів цілий вік,
За добро – добром платити,
А за зло – хто чим вже звик.

Щоб від заздрості та зради
Нас беріг Петро святий,
Щоб давали нам поради
Щирі друзі, в день важкий.

Щоб на серці, від образи
Люта помста не цвіла,
А неправедні накази,
Щоб душа не прийняла.

Дай нам Боже жити й жити
І кохати цілий вік,
Щоб нагоду мав творити
В Україні чоловік.

Їхав з Умані козак,
Їхав, зажурився,
Як заїхав за байрак,
На коня схилився.
То не куля, не стріла
Козака спинили,
Зради чорної слова
Серденько пробили.
В очі смерті він не раз
На війні дивився,
Не від кулі, а від слів
В полі похилився.
Наче колос до землі
Скошений спадає,
Козаченько молодий
Голову схиляє.
- Ти лети, лети мерщій
Конику до хати,
Там чекають вже давно
Батько мій та мати.
Ти лети, лети мерщій
Потім до дівчини
Розкажи їм, де їх син
Почиває нині.
Розкажи, що спить їх син
Зрадою повитий,
Від підступних чорних слів
Другом вірним вбитий.

У дзеркалі неба
Птахи відлітають геть,
Із їхнім маршрутом
Звіряюся на бігу...
Я знаю напевно:
Життя - це хода на смерть,
Лишаються тільки
Сліди на оцім снігу.

Лишаються коми
На тілі одвічних зим,
Лишається стати
Собою і на крило,
Лишається трохи
Отих божевільних рим,
В які заримовано все,
Чого не було.

Бо що вже там буде
І хто кого не долюбив -
Чи нам перейматися тим,
Ідучи навмання?
...А я розірвусь, мов граната,
Осколками слів
В окопах свого
Безкінечно
останнього
дня...

* * *

Прийде той час, коли за все в житті,
За праведне і грішне, і ніяке…
Нам на коліна впасти в каятті…
Прийде наш час за все відповідати!

Веди,
верши,
керуй
і властвуй…
Безумствуй у гріху,
веди на страту…
Кради, махлюй,
поміть всі масті…
Суди помилувати,
чи покарати…
Прийде наш час за все відповідати!

Ми грали з проспектом у покер,
То ніч роздала жовті карти...
Та вікна вже сплять одиноко,
Ми ж одяг програли за жарти.

І дама в руках не з колоди
Шкодує, що досі не бита,
Не мала стогнать насолоди
Під кінгами несамовито.

А скільки загасло в відбої!
Змішались погони і масті,
Лишились небитими двоє,
А може, то сталось на щастя?

Будиночок з карт виростає
Проектом стомовної вежі,
Та карти зриваються в стаї,
Окрилені духом пожежі.

Спроможеться хто переграти?
З відбою пожеж хто озветься?
Розкурюєш серце від карти,
Запалюю свічку від серця.

Було боязко -
стрімно з полиском,
Поза вікнами шаль грози.
Напросилася -
перелилася
За марусині пояси.

В трансі дикому
гість некликаний
Перехоплював мить пори...
Серце билося -
наживилося
Неба стрілами на вітри.

Хай же збудеться
все що судиться...
І пульсуюче гнало кров-
З кожним подухом,
з кожним подихом
Рвались спогади на любов.

9 Травня 2006

Тебе вже нема.
Хоча ти іще часом заходиш.

Ця розмова – складна,
І ти її чемно обходиш.

Мені ще болить...
І простіше – не помічати.

Це востаннє. Одну тільки мить!..
(Вже стомилась собі обіцяти
З тобою прощатись
І від правди втікати...)

Все знаю сама.
Тебе вже нема...

18.06.2005

Поцілунком торкнулася хвиля,
Обпекла загадковим бажанням.
Ти у снах повертаєшся, милий,
Ніжним спомином в нашім коханні.

Море ніжності, слів, поцілунків…
Серце згадкою знов завесніло.
Заглядаю у світ подарунків
Тих, що душу колись відігріли.

І за все лиш "спасибі" сказала –
Попрощатись не стало вже сили.
За кохання – кохання віддала.
Ти простив – я самотність допила…

25
Скорботу в серці з року в рік носила,
Коханий, доки ти не стрівсь мені;
Й за смутком смуток додавали дні,
Аж поки радість в нім не забриніла --
На грудях низка перлів би тремтіла
Так під час танцю. В голові сумні
Думки роїлись, доки в вишині
Бог змилосердивсь, хоч я й не просила,
Й моє скорботне серце вверх здійняв.
Й ось ти явивсь із просьбою своєю,
Що радо його в груди б свої взяв, --
Й від Нього з неминучістю всією
Цей дар -- буть посередником -- прийняв --
Між зорями і долею моєю.

24
Жорстокість світу, мов складаний ніж,
Захлопнеться хай, для руки любові
Ран не завдавши, щоб у жоднім слові
Не виявилась ворожнеча між
Людьми -- й життям в житті не брать рубіж.
Уста мої, коханий, вже готові
З твоїми злитись -- збліднуть, пурпурові,
Як їх оросить ніжності капіж.
Й захмарне в таку мить стає близьким.
Життя наші на лілії дві схожі,
Що обнялись на урвищі вузькім --
Роса небесна їм цвісти поможе;
Рукам до них не дотягтись людським:
Любов -- дар Бога, й Він забрать лиш може.

23
Чи ж справді так? Як буду я в могилі --
Й ти втратиш все, позбувшися мене?
Й тобі теж промінь сонця не сяйне,
Як очі мої зріть його безсилі?
Цей лист твій -- ах, які бентежні й милі
Рядки у ньому! -- сумнів прожене,
Що скоро -- хай і думка не майне --
Зімкнуться й наді мною Стіксу хвилі.
Лелій мене, грій подихом, кохай!
Не владна вже сама я над собою.
Як дами і знатніші втіх розмай
Віддать готові за любов з журбою, --
Так я могилу й з ангелами рай
Міняю на земну юдоль з тобою.

Ось вкотре пірнаю в самотності світ...
Здається, що там я пишу заповіт,
І в ньому розкрию нащадкам світи,
Що там вищий позов і творчі брати.

Спочатку, схвильовано й радо пишу,
Запитую в себе, чого ж я грішу?..
Усе ж є, чого бракувало в житті!
Таке не відчути в грошах та питті...

А потім, спустошений, йду до людей.
Шукаю чи вражень, чи, може, ідей...
І так, непомітно, вертаюся знов,
Туди, де панує брехня та любов.

Затамую гарячковість,
Мовби хата моя скраю,
І сумну країнну повість
Лиш приречено ковтаю.

Та знахожу виправдання:
"Що одна людина зможе?"
Ці низькі симулювання
Чи знайдуть оцінку Божу?

А душа чека сигналу,
До якого вже готова.
Щоб узять перо чи...шпалу
І...буде вже інша мова!

В спеці висновків диких, я вас залишаю!
Ґвалт виделок - не кращий рефлекс.
Попри все, підсолодите стриманим чаєм -
Мо', й забуду зневажний підтекст.

Так, потрапив під лезо. За інших, що вдієш...
І смиренно та гідно іду.
Кажуть завжди: пожнеш, милий те, що посієш,
Я - не сіяв, а маю біду.

Час розвіє безглуздії репетування,
Тиша відповідь дасть: хто був хто...
Та чи виникнуть знов кольорові бажання,
Де виделки пройшли долотом?

Богзнаколишню, перешиту,
Ще довесільну сукню вдяг.
Та по нескошеному житу
Поніс червоний зм`ятий стяг.

Його батькам комуни - пекло,
Його синам комуни - жах!
Йому ж комуни - юність спекла,
Що іншим - радість у казках.

При монстрах, слідчому - житуха:
Наради, крові тиск, політ.
На слідстві зламаним - мокруха,
А жертвам - в жахах некрофіт.
6-7.10.2001р.

Не бойся правды,
Одкровенья,
не бойся.
Посмотри в глаза.

Сберися с мыслью
и подумай;
страшнее темнота.

Зачем вопросами себя терзать,
Спроси, так будет проще.
Не бойся правды ты познать.
А бойсь её не слушать.

День стоїть з великим черевом
Трави схилились од вітру оглохлі
Тільки гілки непомітно посохлі
Тільки гойдалка стара під деревом

Решта зникла як туман ранковий
Забуто вхід у підсвідоме
Наївно вимагає назви невідоме
І вінцем вінок терновий

Ні це не бажання угледіти просвіт
Це ще одна спроба зробити як слід
Вельми невдало проведений дослід
Від крилатих богів нам лишився послід
І терпкий недоїдений плід