Мадригал
Омана сну глибока і ясна, –
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз’ятрить душу струмом трепетання.
Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там – гай і дім мій вирина, –
Чудова мить осягнення за гранню
Утрачених язичницьких часів –
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

1.
Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита –
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота –
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

2.
З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день – і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

3.
Енергії незнаної струна
Віщує сон – і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина –
Хто пояснити зможе,
мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, –
Роз’ятрить душу струмом трепетання.

4.
Роз’ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен –
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує „Книга мельпомен”.
І – вір не вір – немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

5.
Озветься стоголосо далина –
Прийдуть у сон і вулиця знайома,
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал – історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі – непереборні поривання.
„Й нічого вже в минулому не жаль”...
Нехай пітьми розвіється вуаль –
Багрянцем озера умиється світання.

6.
Багрянцем озера умиється світання –
І ночі ніби зовсім не було.
А я – уся вагання, вся – благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там – гай і дім мій вирина.

7.
А десь там – гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: „не буде роду переводу”.
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, –
Чудова мить осягнення за гранню.

8.
Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь – бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання –
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

9.
Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

10.
У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки –
І тим про себе пам’ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено – тут з’єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму – той далекий вік,
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

11.
Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса –
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки –
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

12.
Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам’ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки – й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

13.
А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в’яззю мотузин, –
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам’ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки – могутні як один –
Із злидарем ділилися „наваром”.
Та непомітно сон свій біг спиня –
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня –
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

14.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь –
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль – і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера – нове життя й підмога,
А плескіт хвиль – про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги –
Й полину у незвідані дороги –
Омана сну глибока і ясна.

Стікає свічка, плаче у долонях –
Це доля воском наповняє душу.
Холодний іній погуляв по скронях…
Хтось наказав собі: "Забути мушу"…

Колишню пісню знов шепоче вітер,
Та губляться слова в сумному лісі…
У серці запеклося кілька літер…
Десь журавель курличе сумно в висі…

Чарівна пора знову прилетіла,
Навкруги ліси всі озолотила,
Принесла дари людям на спожиток,
Погостила й згодом пішла на спочинок.

Перелітні птиці в небесах блукають,
Біле пір’я з неба, наче сніг кружляє,
Дощ, як сльози птахів печаль сповіщають,
Адже рідну землю вони покидають.

Холод, дощ осінній, зимній вітер виє,
І невдовзі , мабуть , все сніжок укриє,
І тоді у гості зима завітає,
Й морозець за щічки діток пощіпає.

Люблю я мову солов`їну
І цвіт калини навесні,
Люблю родину , Батьківщину,
Й святу хлібину на столі.

Вчора тут був панорами затишок
і просто прекрасно - позавчора.
Тепер от повз пройшов –
все як завжди і особливого нічого:
щогли дерев,
землі порошок,
небо, просякнуте
вітром.

Краса,
як випивка, -
не помічаєш, якщо звикнути,
тож іноді
переставляй і вікна.

Нікого, нікого, лиш море за друга,
І стіни усітчані вічковим віче,
Чого ти чекаєш з глибин, чоловіче?
Кого ти чекаєш удруге?

Пісок, як щоденник інтимних історій,
Вбирає строфічну симфонію хвилі,
Сліди на піску тільки коми похилі,
Порожній дріма санаторій.

Палаци з піску у пісок повернулись,
І син до отця, і курортники в місто,
І хвилі ховають в кишені минуле
І днів золотавих намисто.

З одужанням, усе минуло,
І білий сніг немов бинти,
Танцюєш знов натхненно ти
З партнером з кавового мулу.

Пелюстки знову молоді,
І не болять лілеї рани,
І тільки ніч, і тільки ранок
Побачать роси золоті.

Ще шкутильгає птах-каліка,
Та виднокола - на крилі,
Ти відірвалась від землі,
Святкує спиртом грудень-лікар.

Лети, минай сильце Інгулу,
Вже зачекалися світи,
Їм сонцем ніжним засвіти
Із чашки кавового мулу.

О, Боже, я тебе благаю
Візьми нас під своє крило,
Я рученята простягаю,
Молюся , так щоб і було.

Спаси мене й мою родину,
Від різних бід і злого ока,
І захисти в лиху годину,
І хай обходить нас морока.

Й прости мені мої провини,
Не дай їх знову повторити,
Допоможи моїй вкраїні,
В майбутньому щасливо жити!

Ти -- моє кохання,
Ти -- моє життя,
Я живу для тебе,
Ти -- моє буття.

Вранці прокидаюсь
З думкою про тебе
Боже ж, як кохаю
Милий мій, я тебе.

Боже ж, як я хочу,
Щоб були ми разом,
І розлуку вражу
Побороли зразу ж.

Ти -- моє кохання,
Ти -- моє життя,
Я живу для тебе,
Ти -- моє буття.

Літали два птахи у небі, під сонцем,
Літали високо над нашим віконцем,
Кружляли у хмарах, співали пісні,
Мелодії лились з душі голосні.
Поглянь, яке сонце! Поглянь, який рай!
Нехай радість й щастя зігріє наш край.
І все хай цвіте і буяє красою,
Захоплює нас і милує весною!
І постріл… як грім серед ясного неба.
Йому вже ні сонця, ні неба не треба.
Він зойкнув від болю, поринув у сни
Чому він помре й не побачить весни.
Лише плач голубки лунав на весь край,
Благала вона повернути їй рай.
Але все сховалось, ніхто це не чув.
Лиш ранений голуб із болем зітхнув.
Не плач, моя люба, не плач, не ридай,
Живи ти без мене, люби ти цей край.
А той, хто зламав наше щастя земне,
Нехай з цим гріхом і надалі живе.

«…Слово Твое есть истина»
Иоанна 17:17

Поговори зі мною, Боже,
І розкажи як далі жити,
Хай Твоє слово допоможе,
Нехай не дасть мені згрішити.

Поговори зі мною, Боже,
І поведи на вірний путь,
Хай Твоє слово допоможе
З дороги правди не звернуть.
Поговори зі мною, Боже,
Чи що порадь, чи посвари,
Хай Твоє слово допоможе
Мені нелегкої пори.
Поговори зі мною, Боже,
Не полиши своє дитя,
Хай Твоє слово допоможе
Гідно пройти земне життя.

Ми – актори вертепу,
що грають ляльками
власної долі…
Автор

Склалася нагода
Сказати всю правду
Висловити всі почуття

А я лишень стою
Як вуличний ліхтар
І посміхаюся тобі

Дивишся у вічі
Дві лампочки по сто
Ват кожна а може й більше

Невже я осліпив
Тебе своїм світлом?
Чи ти не бачиш явного?!

Я так люблю тебе!
(затяганий вислів
та знову прийдеться вжити)

Ну й досить пафосу
Все й так зрозуміло
Кохана, виключи світло!

Гірка солона чорна кава,
Подушка мокра не ласкава.
То море винне, тільки море
Всолило вранішню заграву.

І сіль повиступала груба,
І з сітки не втекти від згуби.
То море винне, тільки море
Цілує одинокі губи.

Прибій пробуджує зарано,
Не спиш, дрімає в ліжку ранок,
То море винне, тільки море
Роз'ятрює лілейні рани.

З тобою лиш прибій говорить,
І в зорі росить неозоро.
То море винне, тільки море,
То море, море, море, море.

Злетіла птахою печаль
І обійняла душу…
Ти не прийшов… мені так жаль…
Та дочекатись мушу…

Чарівний танець снів моїх
Закрутить душу в вихор.
Ти - щастя мого оберіг -
З'явився ніжно й тихо…

Вже чорна кава не гірчить,
Бо поряд мій коханий.
Та думка мукою болить…
Не покидай… жаданий…
02.12.06

Ніхто не побачить,
Як ангели плачуть,
За них не попросять,
Не скажуть їм: "...досить".

Ангели падають перші,
Падають, крила подерши,
Їх очі – люстерка сердечок,
Без ковдри і теплих гніздечок.
01.12.2006(LO)

----------------
реклама фен-шуй
Картину бачимо таку:
Слони маленькі на кутку -
Вони тупцюють з різних боків,
Лишилося ще пару кроків -
На зустріч кожний поспішає.
Кмітливий вулицю вгадає,
Подумає й згадає дім, -
Адже знаходиться усім
Корисна фірма в домі тім.
кут Рогатинців в.,26,-в. Архівна
* * *
Знак цей з'явився
Нащадкам на згадку,
Як в боротьбі за права
Смерть зустрічали люди робочі.
Слава борців тих вічно жива!
Саксаганського вул., 2
* * *
Понад брамою вікно мов око
На перехожих погляда
У мирний час і в час жорстокий,
Що він тече, немов вода.
Саксаганського вул., 10
* * *
Спостерігають ці дві маски,
Як ми живемо рік за роком,
Трагічно й весело, мов в казці,
Як час сплітає життя в кокон:
Несе нам зміни кожна днина,
На вчора меле завтра й нині.
Саксаганського вул, 14
* * *
Йому вже понад двісті років,
Він є вінцем архітектури,
Несе нам мудрість в душу й спокій,
Йому на поміч ці скульптури,
Які тримають різні маски
Як символ нашого життя,
В нім глядачі немов у казці.
Тут молодіють їм серця.
Свободи пр. Оперний театр

* * *
Кобзареві уклонімось,
Понад часом він стоїть,
Дочекались тої днини,
Що в його віршах бринить.
Щирість, мудрість, волелюбність,
Зміст усіх його віршів,
Велич нації та гідність -
Нам свободи він хотів!
Свободи проспект, Шевченко
* * *
Ці символи Львову міцніші за грати,
Доки є леви - і місту стояти,
То ж всі збережімо зображення левів,
Щоб тисячі років стояв в красі Львів.
Ринок пл. зображення левів на стіні
* * *
реклама кафе
Його ніколи не забути,
Всі хочуть з ним на фото бути.
Сидить у кріслі оце диво,
В руках тримає кухоль пива.
Свободи пр, кафе, скульптура Швейка
* * *
На вулиці відомій цій
Колись відзначились стрільці,
Вона присвячена Січовикам,
Віддати шану їм годиться й нам.
Січових стрільців вул.
* * *
Тут лежить Іван Підкова:
Братчик видатний зі Львова,
Що загинув від рук ката,
Уклонімось праху брата.
в центрі Львова скульптура
* * *
Милуємось: гарні та пишні оздоби,
Знаходяться де, вгадати лиш спробуй,
За місце красот тих, нам знати годиться,
Бо Львів старовинний - справжня скарбниця.
Франка вул. 43
* * *
реклама скарбничка
Скарби світу у цій скриньці
Вітерець гойдає,
Тут чекаю на зупинці
На прихід трамвая.
Лежать в скриньці тій надії
На світле хороше,
Нехай виповняться мрії,
Свою долю прошу.
Франка вул., 46
* * *
Наш перший Президент посів
У найвище крісло,
Йому пошану віддають,
Ті, хто крокує містом.
Шевченка просп.,
скульптура Грушевського
* * *
реклама Київстар
Має золоту корону
І медалей в нього досить,
До розмови друзів просить,
Вам в зв”зку він допоможе
Без обмежень - все він може!
Мова йде за "Київстар",
Де салони ці, згадайте,
В нім зв'язок йде понад хмар -
З святом друзів привітайте!
* * *
1885
Коли будівля ця з'явилась,
Позначено ось знаком.
Жило тут панство, "їхня милість"
Тому сто років з гаком.
Сучасні діти, поміж нами,
Зродившись в "Незалежній",
Самі вже житимуть панами,
Як кожному належно.
Шевченка просп, 22
* * *
Немов мереживо з морської піни,
В красі будівля: вікна, стіни -
Чудові дорогі скульптури та оздоби,
Колись належав дім лише одній особі.
Такі будівлі - дорогі перлини,
Милують очі гостям України.
І нам годиться милуватись
Й краси адресу добре пам'ятати.
Шевченка проспект, 26
* * *
Посміхніться!

Багатство Львова

Прийшло у Львів велике свято –
Поважні міста вже роки,
Що Львову літ дуже багато,
Вся давнина тут навзнаки.

Як йдемо вулицями Львова,
Подивимося горілиць,
Дивуємося знову й знову:
Львів – чудо, рівнем до столиць.

Тут кожний дім неначе казка,
Малюнки в каменях - живі,
Дарують людям свою ласку,
І від епох несуть привіт.

Проте найбільше є багатство,
Що Львів несе через віки, -
Людей єднання, мир та братство,
Хай буде так й в усі роки!

Гостинно Львів розкрив долоні –
Широкі вулиці й вузькі,
Від зла Всевишній нас боронить,
Щоб розквітав в любові Львів!

Подарунок від Закарпаття

Дзелень, дзелень, дзелень, дзелень,
Трамвай співає зранку.
Хай Львів у радості живе
Завжди, без перестанку.

Летять у часі дні й роки
Як з колоска пшениця,
Долає Львів негаразди
Й встає мов Фенікс-птиця.

Над містом сяє феєрверк
В рік ювілею, слави.
В серцях несемо Львова герб –
Він скарб в вінку держави!

Тобі принесли ми привіт
Сусідів з Закарпаття,
Живемо поруч сотні літ
І дружимо мов браття!
Приспів:
Львове, Львове старий й новий,
Ми з тобою на віки –
Бо любов в твоїй основі,
Всім її даруєш ти!
П’ятдесят й сімсот літ Львову –
Древнє місто-ветеран.
Вклонимось Данилу-князю –
Патріотом був цей пан!

* * *
Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.

* * *
З-під землі проростає дощ,
І не знає куди йому бути,
Чи направо подітись – до площ,
Чи на ліво – по люди.

Проростає неквапно, вночі –
Арештант на свободу.
Він напевне Його та Її…,
Але тих - не обходить.

Не кажіть: “ Не пущу за поріг.”
Не кажіть, що назавжди,
Бо тоді проростатиме сніг –
Плач за Вами вчорашніми.

Обіцяли на завтра дощ
Хто не спить, тому бути
Свідком мокрих щасливців на площах,
Де людьми проростають люди.

Зимонька зима віченьки закрила,
Лебедина ніч опустила крила,
Літо відійшло, спи, кохана, мила.

Сняться хай тобі золотаві луки,
Квіти запашні, поцілунків звуки,
Голосні сади, неспокійні руки.

З губ, очей, долонь ще нап'ємось меду.
Поміж нами спить золотий ведмедик.

Ангельські пальчики пестять рояль,
Ночі і дні у тижневих октавах,
Серце твоє, легендарний грааль,
Десь закотилось в бурштинових травах.

Ноти посипались з повних троянд,
Зорі визбирує Бог-композитор,
Світобудови з троянд варіант
Зранені пальчики силяться звити.

І королівство твоє не на ніч,
Ноти чергові міняють обличчя,
Палахкотять карнавалами свіч.
І засинають, а хто їх покличе?

Музика лине прибоєм німим,
Хай, по зимі ми зустрінемось знову,
Тільки, чи буде рояль молодим?
Вистачить нот на високу розмову?

Позичиш трохи оптимізму?
(Бо вже дістало драматизмом,
Як перцем серце приправляти...)
Вже краще небо споглядати! :)

2.11.2006

Любов – це зубна біль у серці
Г. Гейне

Душа моя болить, як зуб:
Коли ж торкнуся твоїх губ?
Нестримну біль зітри у порох,
Душі моєї стоматолог!

Падаєш
на снігову вату
таку холодну
легку
невимушену
як Ти
і споріднюєшся
стаєш частиною
її
вона вкраде
твій силует
і в образі твоєму
буде існувати
але недовго
лише до приходу
сонячного ранку
який безжалісно
спустить твою подобу
в каналізацію…
Прощавай!

22
Як наші дві душі, здійнявшись вгору,
Лицем в лице стоять там мовчазні,
Крильми торкнувшись, поки у вогні
Не затріпочуть -- о, яким в ту пору
Гірким земне життя предстане зору,
Що краще й нам було б у вишині
Вже з ангелами доживати дні,
Їх пісню підхопивши для повтору!
Та все ж нам залишатись на землі,
Мій любий, де нам місце розчищають
Від зла людського -- й попри всі жалі
Стоять там і любить ще дозволяють,
Хоч строки і відпущені малі
Й все ближче Смерть і Морок підступають.

21
Скажи це знов і ще раз повтори --
Що мене любиш: мов "ку-ку", бриніти
Йому -- та як без цього уявити
Луги й ліси, узвишшя і яри
Цієї благодатної пори --
Без цього чи ж могли б так зеленіти?
Коханий мій, лиш цим одним зцілити
Мене твій голос може від жури.
Що любиш -- скажи знов. Чи ж у природі
Надміру квітів, хоч їх не злічить?
Чи ж забагато зір на небозводі?
Скажи, що любиш, любиш -- хай звучить
Цей серця дзвін: люби й з душею в згоді,
Що, хоч любов'ю повна, все ж мовчить.

20
Коханий, любий мій, коли згадаю,
Що в світі цьому ти був і торік,
Як я похмурим дням втрачала лік,
Те навіть уявить, що споглядаю,
Не в змозі; й ти не чув, що я ридаю;
Як погляд твій мене ще не обпік
Й серед снігів здавалось, що навік
Уже відчай цей, -- о, як припадаю
Я до джерел блаженств земних! Печаль
Минула та, розвіялась тривога
Й проміння сонця осяйнуло даль
Відтоді, як нога твоя порога
Мого торкнулась. Атеїстів жаль --
Нудне життя в них, бо не вірять в Бога.

Бандурист старенький на могилі грає,
На щоці сльозинка серце розриває,
Покотилась, впала на могилу тихо,
Слухайте та знайте як прийшло те лихо...

По містах та селах у роки тридцяті
Кобзарі ходили, грали біля хати
І про Січ співали і про Чорне море,
Про кохання щире, і про люте горе.
Про козацьку славу, і про світлу волю,
Про морські походи та зрадливу долю.
Грали та й співали бандуристи сиві,
А в ЧК складали жваво директиви,
Щоб бандури й ліри, кобзи з кобзарями
Не ходили в люди з щирими словами,
Щоб не стало пісні, щоб забули волю
І щоб не шукали добрі люди долю
Кобзарів зібрали в Харкові зимою
Кобзи відібрали, а тоді ногою
Струни ніжні й грізні почали ламати,
Щоб вони не сміли на майданах грати.
Біля Куражанки кобзарів вбивали,
Щоб вони народу думи не співали.
Триста душ убили комуністи щирі
Щоб вже не співали на Вкраїні ліри,
Щоб не стало пісні, щоб забули волю
І щоб не шукали добрі люди долю.

Бандурист старенький на могилі грає,
На щоці сльозинка серце розриває,
Покотилась, впала на могилу тихо,
Ось таке зробили з кобзарями лихо…

Встало сонце, посміхнись,
Ранок дивиться на нас,
Швидше мила пригорнись
Ти до мене в ранній час.

Заспівав вже пісню шпак,
Вітерець її поніс
Чистим полем, крізь байрак
В чарівний зелений ліс.

Промінь сонця кличе нас
До блакитного Дніпра,
Не кажи, що ранній час,
Вже всміхнутися пора!

Ти, мій сину, згадай
Пісні давніх часів,
Про Дніпровий наш край,
Та про мудрих князів.
Давній Київ згадай,
Що на кручах зростав,
Пригадай, як слов’ян
Лаври дзвін об’єднав.
Мужні й сильні були
Наші славні діди
І ходили „на ви”
По землі та воді.
Добували міста
У походах тяжких
І щити жартома
Прибивали до них.
Щоб про славні ті дні
Через гомін століть
Ми згадали про них
І схилились на мить.

впізнай мене
не треба називати
жодним з імен
нехрещена ще я
я серед яблук
загубила
карти
до скарбу до криниці
до життя
дівчисько темнооке
кажуть люди
і погляд чорний
і дурне ім*я
я білий птах
який живе у буді
у світі що є
схожим на сміття
помруть всі пси
і Windows-и зависнуть
впізнай мене...
бо завтра я піду
я - чорний вірш
в якому кисне відстань
я -сіре небо...
хмарам на біду....

хтось вдарив вперше
я тоді змовчала
і навіть вдруге здачі не дала
він думав в серце...
я кинжал виймала
а ти не знав якою я була
казав що добра
і пророчив щастя
якісь там квіти мовчки дарував
глухі акорди
з вух боялись впасти
а ти якою була я не знав...
сповзли шпалери
полиняли мрії
зависоко підібраних октав
шматки паперу
в ракурсі події
а ти мене...
а ти таки не знав...

Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.
Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:
Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.
Микола Зеров: був би нічого,
Тільки от зуби зіпсовані.
Інженер Маланюк з кадетською виправкою,
прямий, як єдина звивина.
Доктор Донцов, ще пряміший,
з руками чистими навіть після гри в карти.
Доктор Кандиба, розвідник надр.
Доктор Петров, просто розвідник.
Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,
десяток академіків
і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,
ну та нічого.

Література могла бути іншою,
казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!
Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.
Література не могла бути іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,
сухість у роті, запах сірки, нудота,
темний глухий підвал.
Надобраніч, класики, поговоримо завтра.
Здерта шкура Гомбровича
безгучно падає вниз.

Не зрівнянна твоя доброта,
Переходить кордони людські,
І я знаю, що ти не проста,
Чи то може усі ми такі?

Ти ідеш незрівнянно і тихо,
Переходиш життя за життям,
Тільки я спотикаюсь об лихо,
І не вірю твоїм я словам.

День за днем ти живеш,і не знаєш
Що сьогодні можливо кінець,
Я залишу лише після себе,
Тихе слово...

Плавно тягнуться звуки
Солодка нуга в шоколаді
І по клавішах руки
Танцюють мелодію снів
На столі попільничка
І кілька бокалів в помаді
Невеличкий етюд
Для кількох заримованих слів...

коли вже небо тільки плаче.
коли ти йдеш лише один.
і розумієш що нестачі
у серці наповняє дим.
ти щось шукаєш серед листя.
щось загубив і не знайшов.
а я проходжу ніби близько,
але твій час уже пройшов.
сьогодні мій останній день.
і ти невтримаєш мій подих.
збереш собі букет пісень,
що я співала непогоді.
ти кохав осінь - осінь я.
невже я тобі не казала?
ну що ж, сьогодні осінь я.
тобі на вушко проспівала

Від холоду стомлене небо,
В очах його повно жалю.
Тепла йому трішечки треба.
А я тебе просто люблю.

Б’є вітер холодний у груди,
Асфальт я водою заллю.
На ожеледь скаржаться люди.
А я тебе просто люблю.

Мабуть, підхопила застуду.
А завтра я навпіл ділю:
Забуду або не забуду.
Сьогодні ж я просто люблю.

Стихло все на світі,
Спати хочуть діти.
Лине колисанка,
Спи, моя Оксанко.

Хай тобі присниться
Золота зірниця.
До самого ранку
Спи, моя Оксанко.

Завтра знов для тебе
Сонечко на небі
Зійде на світанку.
Спи, моя Оксанко,
Спи…

1
догіркла кава в гондурасі
у черзі автоматних черг
до кавоварових печер
по пиці заплатити в драці
війська повстанці люди звірі
гірчить лиш кава на листку
а ти вбираєшся в луску
в богемній партизанській вірі
не личить порвана бандана
то ж не колготки що нема
не карнавалиться зима
була одна тут нещодавно
гіркий кав'яр і кава згіркла
все ж краще від рядків газет
струсити сніг із сигарет
гой чудернацька ж тут говірка
пильнуй нахабний гондурасець
уже потягся до троянд
волосся павутинь гірлянд
по лікоть гарно би прикрасить
собою звітрене міжстіння
в газетних фотках і рядках
вся доля строчиться в руках
і кава пролилась осіння

2
по піці всім чи всім по пиці
шкода пригвинчені столи
вже пельку пляшкову стули
ми ж кавопивці не п'яниці
гарячий вітер сльози сушить
кав'ярні череп продува
плати і матимеш дива
і море кави ночі зрушить
гойда солону сітку вітер
і на губах рипить пісок
і твій на щастя волосок
рукав калюжу кави витер

* * *
І день допалав. І не встигла сьогодні
Сховати на стріху печаль.
У сутінках тиші тримала безодню
Пуста наостанок. На жаль.

Крихти слів літають десь поряд,
Чути музику, ледве живу,
А в мене гостює знов спогад
Про торішню зів’ялу траву,
Про вінки, говірки, хороводи,
Багаття, стрічки і свічки…
Я більше не мала нагоди
Торкнутися тої руки.
А ще я згадую очі,
Ба ні – погляд, разючий такий,
Тоді він мені напророчив,
Що ти, хоч далекий, та мій.
Напророчив, всміхнувся і втік,
Ми з спогадом вкотре чаюєм,
А мрія, з’явившись торік,
Стоїть на порозі – вартує…

Як же буть мені тепер?
То холодна, то гаряча, –
Не збагну твоєї вдачі!
Ти – мов кондиціонер
Без постійного режиму:
Некерована, незрима…
То нашлеш на мене іній,
То розпалиш, як дровину.
Я ж від цього не загину!
Я знайду пульт управління!

…Вона хотіла юної розваги…
Юрко Покальчук

…Чекала принца на біленькій шкапі
(наївні мрії підлітків-дівчат!) –
А ось і я на шлях її натрапив…

Нам є про що з тобою говорити,
А ти соромишся, боїшся, мов дитина.
Від погляду горять твої ланіти,
Але – мовчиш, і я від того гину.

Труїш. Плюндруєш. Знищуєш повільно,
А я вже звик, і вороття немає:
Як та цигарка вмістом нікотину
Заманює, а згодом убиває.

Нагрянув день, коли я зрозумів,
Що серед купи безнадійних снів,
Серед безглуздих привидів-думок
Я сам. Самотній. Псевдомонолог.
Ніхто не чує тих моїх страждань…
Хай пропадуть! Нехай їм буде грець!..
Нова епохо! Гей, скоріш нагрянь
Та покажи, за що в житті борець!

Ти – осторонь.
Для тебе я «в ігнорі».
Це – похорон.
Це похорон «love story».
То де ж твій траур? Де печальний погляд?
Ховаєш очі? Соромно дивиться?
Он, скільки жертв нових зібралось поряд!
Тож рви, шматуй їх, пажерна левиця!
А я – трофей. У списку десь двадцятий.
А може, тридцять третій – все одно.
В душі уже зачинені дверцята,
«Unhappy-end» любовного кіно.
Я – осторонь.
І не кажи «I’m sorry».
Це – похорон.
Це похорон любові.

Сплетені руки, сплетені коси,
Біля вікна споглядаєш на осінь.
Дивишся сумно на листя зів’яле…
Як мені мало! Тепла твого мало!..

Листя пожовкле борвієм заносить.
Сплетені руки, сплетені коси
Сняться мені самітними ночами.
Заполонили мене твої чари!

Досить надій бездіяльних, ілюзій,
Що перейняли мене у конфузі!
Сплетені руки, сплетені коси…
Чом я сумую без тебе і досі?

Твій телефон заспівав «Колискову»,
Врешті почув я твій голос і мову!
Скоро прийду і утру твої сльози!..
Сплетені руки, сплетені коси…

Сиджу і думаю: невже я ідіот?
А знаєте, чому такі думки?
Тому що я сиджу, стуливши рот,
Пливу супроти жвавої ріки.

Я знаю, що робити треба щось,
Піти й сказати, що люблю її.
І наче вже встаю, скажу ось-ось…
Та й знов порину у думки свої…

Чи, може, в мене смілості нема…
Боюся, може? Наче й не страшна.
Чи то у мене в голові пітьма,
Чи розум мій затьмарила вона?

Сиджу і думаю про неї день у день.
Думок в хвилину – близько кількасот.
Чому ж нічого не роблю я, пень?
О, Достоєвський! Я – твій ідіот!

Яка ж ти чарівлива!
Яка прекрасна ти!
Я не альтернатива.
Я змушений піти…
Ясніша зірки в небі,
Як янгольське дитя.
Я не такий, як лебідь –
Я кану в забуття…

Яскрава, мов Діана,
Явилась мені ти:
«Я! Я – твоя кохана!
Не йди!
Прошу:
Не йди!»