От тепер придивляюся
до сучасної молоді:
як багато вона твердіша
і просто розумніша від нас!
стільки з Хоткевича.

У мене України більше ,
ніж у когось,
бо в поета:
України ідеал!
Його,
таким плекати
поза батьківщиною
є виняткова змога:
тут не каламутить дня
гевал так свій,
як і північний!

Живучи ідеєю,
поет, як і вона:
обоє будуть вічними!

Дорогою такою
ти з ББ
іди до себе,
дбаючи про ноги,
бо довгенько:
йти прийдеться!

На дворі зорі,
В серці - море
Спомин тіка
Про птаху хвору:
"Болить мені,
Дайте померти!"
Та щось трима
її відверто
і пахнуть зорі,
Співає море
Те щось кричить
тобі прозоро:
"Любити вмій
за переваги,
Любити вмій
За неповагу,
Любити вмій,
коли погано
І не отримаєш
Догани...
Тій птасі треба
Одна зоря,
Частинка слова
І подих моря
В яйці сидить
Частинка твоя:
Розбий його!
і буде море...
Повір,вона чекає
Твої зорі
Лиш не втікай ти
від недолі -
Її немає
Є твоє море,
де ти побачиш
мої зорі.

Я дорОгою твоєю стану чистою,
І до мрії проведу тебе крізь ніч.
І перед ворожим військом вистою,
Й всім, хто проти Неї, дам відсІч.
І натхненно знову пензлями чарівними
ЇЇ очі малюватиму й вуста.
По щоках струмками литись рівними
Рахувати перед сном до ста −
все за тебе буду!!! аби тішився.
Ось тільки хвилинку постою
Та із посмішкою виливати віршами
Піду тости… за любов твою.

Ти знов знайшло мене у сні
Й зовеш у дні вогне ясні,
Але стомилась я йти за тобою
В щасливі далі вкриті млою.
Твого багаття дивні чари
Страшніші будь-якої кари,
Та все ж, наказ твій не порушу:
Мене зовеш - іти я мушу.
Кохання - поводир підступний,
Останнім стане крок наступний.
Немає в минуле мені вороття -
Душу затопили хвилі почуття...

Я зову, зову тебе, та ти мене не чуєш,
Я горю, горю в огні, а ти - не рятуєш.
Твоїх очей небесна синь моїх не освітила,
І темрява порожніх снів душу вполонила.
Твоя ж душа, як вільний птах, так високо літає,
Що крик, з палаючих грудей, туди не долинає.
Якби ж то я могла б злетіть, туди - у височінь,
Та я - то вже не я, а лиш тремтлива тінь...
Із висоти свого польоту не помічаєш мене ти,
Тож серце спутують моє зневірення тенета.
На попіл, поступово, душа моя згорає
Та, всеодно, що ти озвешся, надій не полишає,
Й продовжує до тебе ввись, прохаючи, взивати,
А ти летиш все далі геть, тебе не наздогнати.

Крізь вибухи темряви й світла,
злоби та екстазу,
туди пада небо
із сутністю фарб та чорнил,
де білі зірки
обертаються
в коконах газу
навколо, розпухлих від часу,
гігантських світил.
Швидкі та маленькі –
навколо червоних блукальців,
скрутивши проміння,
неначе в поемах – рядки,
а хтось, мов істота
з очима на кінчиках пальців,
з безодень вимотує
досвітку тьмяні нитки.
Їх майже не видно...
Тягнути їх дуже зарано,
зеніт ледь ворушачи
погляду веретеном,
бо для шовкопрядів сузір‘їв
ця ніч – не нірвана,
а, з‘єднаний з ранком,
болючий біном хромосом.
Біном таємниць, катастроф,
еволюцій, історій,
в якому ще сплять закодовано
люди й світи,
та вже розкриваються
кокони обсерваторій
й вібрують канатами в шахтах
безсоння ліфти.
А хмари космічного газу
чорніють примарно,
а їхня двійчастість
усупереч всьому – світла,
бо з неї спливають
світанку земному бінарно
метеликів крила
і спраглих коханців тіла.

За зимовими пудрами,
Весняними вокзалами,
За словами немудрими,
За дурними скандалами,
Заховатись, забутися,
Душу смертним загратити
Просто не озирнутися
І назавжди все втратити.
Приспішити що бариться
Марнотою затрутися
Те, що ночами мариться
Та ніколи не збудеться…
Душу тінню завішати,
Очі ніччю розлилися,
Те що було, закінчити
І розбити, що снилося...

У синій синяві рогаликом округлим
Став жовтий молодик, і ніч обводить углем
Понад дорогою самотній кипарис.
Авунди вогкий яр ожиною заріс,
І зносить над струмком тополь верхи стрімчасті.
Ходімо, де яйли обочини скелясті
І темний оксамит Гурзуфського сідла
Злила в єдине тло напівпрозора мла,—
Щоб круговид морський пустельний, синій, голий
Заклинився в огні і гомін суходолу,
Як сум за тьмяністю розлогих рік і нив,—
У безтурботний лад відпочиванських днів.

8.06.1934

…Вновь я посетил тот уголок земли…
А.Пушкин

Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край придорожніх верб і мудрих вітряків —
Які далекі ви, далекі і несхожі
На ті прогулянки, веселі та погожі,
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягнуть золотий, метеоричний слід?

1925

Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.
Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,
Хай про сучасність нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере футуристичний тривій, —
Ми самотою йдем по хвилі білогривій
На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,
А ти як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу ціль борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.

30.04.1924

Блажен, хто, звідавши всі племена земні,
Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,
Укритий славою чи досвідом багатий,
Вертає в отчину — дожить останні дні.

Коли ж побачу я у рідній стороні
Дим від тісних осель і зможу привітати
Колючий живопліт навкруг старої хати,
Понад усі скарби дорожчої мені!

Я так люблю цей дах, споруджений дідами,
Що забуваю Рим і мармурові храми,
На дикий камінь стін з утіхою гляджу;

Лауру не віддам за Тібр; малу долину
Ліре волію я висотам Палатіну,
А сплеску римських вод — солодкий сон Анжу.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

І
Мов Берецінтія, у повозі святім,
Мурами вінчана, оточена юрбою
Богів, дітей своїх — і ти була такою,
Державо із держав у розцвіті своїм!

Чи ж ліком власних чад не дорівнявся Рим
Фрігійській матері? А славою дзвінкою
Все переважив він і чарами спокою
Ласкаво панував над кругом світовим.

І тільки Рим один до Риму міг рівнятись,
І Риму одного міг тільки Рим жахатись.
Було бо писано у книзі судьбовій,

Щоб скрізь підносив він тріумфу горді брами,
Законом для землі поставив присуд свій,
А серця мужністю зрівнявся з небесами!

ІІ
Ні жах пожеж, що в пам’яті живуть,
Ні гострі леза згубного металу,
Ні звад усобницьких туман запалий,
Що тьмою крив твою, о Риме, путь,

Ні часу заздрого нестямна лють,
Ні доля, в зрадництві така зухвала,
Ні гнів небес, ні варварська навала,
Що владні унівець все обернуть,

Ні урагану злого міць руїнна,
Ні буйства вод старого Тіберіна,
Що стільки раз вставав на тебе він.

Не збили гордої твоєї вроди,
І навіть прах святих твоїх руїн
Ще вабить владарів, сліпить народи.

ІІІ
Ти, що несеш хвали своєї дань
Гордині, що стрясала небесами,
Милуєшся на гори, вал і брами,
На легкість арок і могуту бань,

Пильніше на останки ці поглянь,
На все, що віку сточене зубами,
Ще й досі мудро устає над нами,
Як джерело умілості і знань,

Поглянь, як Рим пустині дав на здобич
Старе своє житло і тут же, обіч
Помурував красу нових колон, —

І ти збагнеш це божество, єдине,
Що проти Долі владних заборон
Ще воскрешає дорогі руїни.

ІУ
Як лан завруниться, зелений, по весні,
А там зведе стебло, туге і стромовите,
Стебло ж оздобиться у колос красовитий
І визернить його у млосні літа дні,

І як у пору жнив наспіє час пашні
Хвилясті кучері на ниві положити
І рівно смугами нажатими жовтіти,
Щоб тисяча снопів постала на стерні, —

Так римська день у день підносилась держава,
Аж поки варварів прорвалась буйна лава,
І ці руїни — знак хижацької руки.

А ми плекаєм їх, мов злидарі, поволі
Блукаєм, зігнуті, збираєм колоски,
Усе, що по женцях лишилося на полі.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

Я вмираю удень
І живу уночі
Тобою
Я шукаю вогні
І стікаю додолу
Сльозою
Я така як усі
Але зовсім інакша
Незвична
Може трохи дурна,
Може часом смішна
Романтична
Мене важко любити
Та не можна забути
Душею
Може й легше простити
І залишити в серці
Своєю
Незалежно як буде
І чи житиму знов
Залишаю на спомин
Любов…

Цілуєш губи... Пристрасть-страх...
З благанням заглядаю в очі…
Бажання – іскрою, в свічках
Горить, палає гріх дівочий.

Спливає образ на стіні,
Та він чомусь такий незримий.
Гублюся в правді істинній
Як це… прекрасно… Милий…

Горить душа, забракло сил,
А серце вистрибнути хоче…
Ще мить - злітаєш ти без крил -
Цілуєш губи вже – жіночі.

Ліхтар, бруківка
Вечір, час
Квадрати слів
Тролейбус муз
Гітари зойкіт
Двійко нас
Це слайди снів
Це просто блюз

Налий мені кохання, панно Смерть,
отак щоб геть, хмеліючи, забутись.
Коли на шиї чути часу утиск,
плесни свого пекучого ущерть.
Хай буде все – до ранку прихистиш,
розхристаного, наче ця країна.
Мені здалося, ти була наївна,
незаймана і неземна – і ти ж...
Змогла піти, а я кричав: “Агов!”
цій постаті імлою тайни стертій,
цій панні Смерть, що схожа на любов,
чи жінці, досить схожою зі смертю.

Суппозитум стеллис нунљуам
тангентибус аељуор...
Овід., Трист. III, 10,4
Братерство давніх днів! Розкішне, любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Насона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола...
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;
Улітку чорний степ... Ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив.
А там морози знов і небо в синій ризі.
І от риплять вози, копита б’ють по кризі,
Вривається сармат і все руйнує вкрай
І бранців лавами вигонить за Дунай.

1935

Над нами не кружляють чорні ворони
Ми переможці і ні до чого тут скарги
Тепер до світу на всі чотири сторони
Сяють золотом сонячні сварги
І ти не журись що багато втрачено
Ворогів іще більше позбулися ми
Нам було провидінням призначено
Перемогу здобути і постати людьми

Кажуть, що коли людина дізнається всі імена Бога,
то зможе знищити світ.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже існує.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже знищила світ.
Я точно знаю, що ми всі живемо у чудернацькій фантазії
людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що наше життя не є життям у чудернацькій
фантазії людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як можна ненавидіти людину,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що вона ходить серед нас,
людина, що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як бажає кінця самотня людина,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
І тоді я кажу: "Зустрінеш Будду - вбий Будду."

…Застрягну я колись
між будяком-парканом –
І з доброчесних уст посунеться між трав:
- Ця жінка не дурна.
- …Але, напевно, п"яна.
- А може, муж лишив?
- Чи любчик обікрав…

Та я не підніму свої остеклі очі,
Не задрижить тоді моя палка рука:
Я з радості умру, що вийшла з цеї ночі,
Де я була чужа усім, крім будяка.

1995

То вже тікає не косуля, -
то свище між дерев
рогатий вітер.
А смерть слідом петляє
на чотирьох тремтливих ніжках
в сполоханому руні.
Вовки відстали,
і продовжує погоню
із останніх сил
дух вовковийний,
вирвавшись із тіл.

1. Г р у д н е в і с у т і н к и

Лет
тіни хижака
в провалля.
Почовгана ногами
із-під землі
то тут, то там
луска холодна.
Розкидано хати,
як вибілені вітром
щелепи.
Нависають
із-під стріх
гостренні зуби
крижані.
Зловісний час.
І, скільки видно,
аж до обрію,
понакошлачувався
сірий смух.
У височеннім інії
безвихідно
блукають люди.

2. У б е з в і с т і

Глибшають
хати,
як западини,
і вирячають
на туман
великі більма
вікон.
Заносить
гостру клешню
вечірній Рак
з вологим золотим піском
на спині.
А глибоко внизу
у кожній
із осель давно минулих,
безверхих і безстінних
лежать
часові непідвладно
горілиць
і дивляться у небо
люди.
І коливається
у їхніх пучках
по пломінчику.
Метаються,
страхаючись
і безнадійно вириваючись,
тіні.

3. П і щ а н и й г о л о с

Змагання людей і землі -
могили незмінно глибшають.
Чи буде у них світати?
Чи засяє темінь земна? -
Піски білозубі довкола,
піски павутинні
і дерево це,
і гніздо з пташенятами,
троянда дівоча
і перстень, як знак вечірнього сонця, -
це все піщане.
А люди -
вони у проваллях сердець.

Не дивися грізно,
Не мовчи безумно,
Вже ховатись пізно,
Ми усі під струмом,
Не кидай у небо
Каяття минулі,
Я чекав на тебе,
Я ловив цю кулю.

І все буде стерте
цією сльозою металу,
серце,
зубами на шмаття роздерте
раділо,
а по твоїх вустах його кров
стікала…

Тиша, як наркотик,
Не відстежуй кроки,
Ще живий, на дотик
Навіть теплий поки,
Простирадла небо,
Епілог відвертий,
Я чекав на тебе,
Я по тобі-…

Прокидаюся в Београді...
Перший погляд: все ті ж дахи...
Незважаючи, хто при владі,
Владарюють вони...
- Хи-хи...
Так хихоче Десанка. Браво!
Ось квартал - баламут і сплюх
Спокій смогу втягнув. А вправо,
В півнебес її капелюх.
Куполи маркотної слави,
Глухомань дурноверхих призм...
Подивляю собору Сави
Енергійність і практицизм!
Домінує над містом, твороть
Горді контури. Обрис. Абрис,
Промовляє. Рече. Говорить
Голосніш від блокад і криз.
Голос нації - голос Бога.
Все це - тут.
За які ж гріхи
Ти покутуєш, моя вбога
Найбагатша земле?
Хи-хи...

1997

Чистою-чистою, білою-білою
Рання зима була.
Кажуть, що біло ти зацвіла...
Не уявляю тебе посивілою.
Чи то прискорені, чи уповільнені
Кадри німого кіно...
Так це було давно,
Що ми нарешті від спогадів звільнені.
Деякі лишаться - непроявлені.
Причина - одна. Одна:
Засвічено їх: квітували яблуні.
Рання була весна...

Не хочу аби
Замість мене думали
Не хочу аби
Замість мене вирішували
Не хочу аби
Замість мене голосували
(Проти мене)
Хочу бути самим собою
Настільки
Аби до серцевини
Совісті

Що тобі, мій поете, розпалює кров
Віртуальне життя, чи відверта любов
Поцілунок ранковий, чи клацання мишки
Чи розмова у чаті, підчитана нишком?
Чи смакує горнятко пахучої кави
Чи на більше тебе підбиває лукавий
Чи п’янить тебе погляд дівочий звабливий
Чи в коханні найпершому був ти щасливий?
Що тобі, мій поете, дарує натхнення
Біль, розлука, любов, спогад чи сьогодення
Як ти твориш вірші, на загал чи приватно
Яка мрія у тебе, земна чи крилата?
Розкладу твої карти, якої ж ти масті
Може скласти пасьянс мені зопалу вдасться
І тоді твою душу побачу крізь очі
І твої прочитаю віршовані ночі

Гортаю життя - мов недбайлом написану
Розторгану книгу - се я чи не я?
Ховаю під кучму, як місяця лисину,
Закинутий знову на круги своя.
Невже, дивлячись на старече поличіє,
Впізнає Тараса знайома одна.
Ота костомаха, що вік нам одлічує?
Ні, бреше: зіб’ється у мене вона!
А мало прожито. А серце змордоване
Ще прагне любові. Ще хоче тепла,
І квилить неначе дитя негодоване Н
а тім попелищі, де мертві й зола?

на "Автопортрет”: Офорт. 1860

Матері не вмирають.
Матері не сплять.
День і ніч матері в узголів'ях стоять
Над нашим сумлінням,
Над мислями й долями,
Над тривогами нашими,
Нашими болями!

Матері не вмирають. Умирають сини.
Блиск останній для нас -
то блиск сивини,
І остання зоря, що зайде в небеса,
Материнська сльоза, болюча сльоза...
Звикаєш до слова, наче до рани,
Ніби до лестощів,
Як до проклять.
Проте!
Кріпись!
Зненацька нагряне:
Мука найтяжча -
як болі переболять!..

Болять мене, мамо,
Ноги твої.
Болять мене, мамо,
Руки твої.

Печуть мене очі -
Ласкаві, сині -
І засніжені скроні твої
Голубині.

Ноги твої -
Стоптали морги,
Сльозами куплені.
Руки твої -
Сповивали мене
Після купелі.

Очі твої -
Нахилялись до мене,
Небо блакитне
Наближали до мене.

Очі мене
Провели від порогу
І синьоцвітом
Встелили дорогу.

А сиве волосся,
А сиве волосся
Я погладив тоді -
І більше не довелося.
Я сьогодні, мамо,
Вернувся з дороги до хати.
Де ж мені, мамо,
Слідів твоїх пошукати?

Де тепло твоїх рук -
Чи спливло за роками?
Де волошки твої -
Твої очі, мамо?


Твоя втома
навічно у чорній землі,
Невсипучість -
навічно у чорній землі.
Твоя ніжність -
навічно у чорній землі,
І недоля -
навічно у чорній землі.

А земля моя рідна
Носить мене на собі,
Сипле з рук своїх дні -
Молоді, молоді.

Дивиться в душу
квітами синіми.
Скроні лоскоче
колосочками,
колосинами...

Та коли по землі тій
Падлюка іде -

Під ногами у нього
Земля гуде.

І ридають дерева,
І в'януть квіти,
І зелене стебло
Починає сивіти.
Як болять тоді, мамо,
Ноги твої!
Як болять тоді, мамо,
Руки твої!

Як печуть мене очі -
Глибокі, сині -
І засніжені скроні твої
Голубині.

1963

І пісня затихла, і втіхи не видно,
І діти старенькими стали.
І ноту веселу музикам брать стидно,
Радісні струни порвали.
І фарби художників смуток малюють.
І тіні ясні вмирають.
І вірші поети з жалем римують,
І кров'ю серця спливають.

Оригінал білоруською.
"І песні заціхлі, і смеху не відна,
І дзеці старэнькімі сталі.
І ноты вясллы музыкам брать стыдна,
Радасны струны парвалі.
І фарбы артыстаў смутна рысуюць,
І цені ясны зміраюць.
І вершы паэты з жалем рыфмуюць
І сэрцы кроўю сплываюць."

Замало цих слів: Пророк.
Титан. Прометей.
Сумління
Ти наше, вибір і крок,
Боління, вічне боріння.
Вивів нас на світла
Вигаслі вже, здавалось.
Перепалив дотла
Брехню, що в Правді ховалась.
Нині – Правда в брехні...
Знов біснується, знову
Гадюччя у бузині.
Знов – рятувати Мову!
Вчиш: заклять і проклять
Було, гуло – аж занадто.
Наші болі болять
Не Москві, ані НАТО,
Тільки нам, тільки нам,
Що зостались при згоді, –
Роботящим рукам, роботящим умам... –
Роботящим та й годі!
Ти – наш хліб, наша честь,
Рана, завдана щойно.
Україні достойно єсть
Тобою жити – достойно!
Роман Лубківський
16–17. 02. 2002

Я подарую Тобі сонце,
Тримай його в своїй долонці!
Нехай думки Твої зігріє,
І воскресить в душі НАДІЮ!
Повіриш в себе, в небеса -
Відкриється буття краса!
Пробудить втомлену зимою -
ЛЮБОВ!
Візьмемося з Тобою
За руки,
Звільнимось від сну,
Знайдеш тоді в моїх очах
Легку, мов перелітний птах,
Мов першу квітку осяйну –
ВЕСНУ!!!

The day returns, my bosom burns,
The blissful day we twa did meet:
Tho' winter wild in tempest toil'd,
Ne'er summer-sun was half sae sweet.
Than a' the pride that loads the tide,
And crosses o'er the sultry line;
Than kingly robes, than crowns and globes,
Heav'n gave me more-it made thee mine!

While day and night can bring delight,
Or Nature aught of pleasure give;
While joys above my mind can move,
For thee, and thee alone, I live.
When that grim foe of life below
Comes in between to make us part,
The iron hand that breaks our band,
It breaks my bliss-it breaks my heart!

ти у вогні стоїш і плачеш
пожовкле небо без дощу сухе
і чай приносять у купе
але спасіння смерть
за смерть і платиш
потяг до життя втрачає силу
незмінною з плином часу
з погляду з першого класу
берегтиму пам'ять світлу

Твої квітки
несуть мені до серця
Гірські потоки ніжних почуттів...
Я відчуваю, як шалено б’ється
Гаряче серце!
Нам не треба слів...
Помовчимо про те,
що скоро осінь
Багряним падолистом вкриє нас...
Пробіжимось,
За руки взявшись,
Босі
Туди,
де ВІН давно чекає нас...

Моє життя – сторінка непочата,
Моє життя – півкроку до зірок,
Що від небес землі їм не пізнати,
Це такий дивний та життєвий рок.
Без крил не можна птахом полетіти,
А з крилами – ходити по землі,
Як не можливо зрадивши любити,
Так не сприйняти почуття чужі.
А хто зуміє серце приручити,
Навіки втратить людяність свою,
Без щастя в серці зможе він прожити,
І вже вуста не скажуть: "Я люблю..."
Ніхто не може бути ідеальним,
Подвійно жить, обманюючи всіх,
Цілунком теплим, та на жаль прощальним
Історія закінчує свій біг.
І вранішня зоря не дасть поради,
Як повернути втрачене життя,
Таке важливе, що тебе заради
Розпочало небеснеє буття.
Що з попелу постало для кохання,
Як фенікс народилося на світ,
Щоб зустрічати вечори, світання
Та, як любов, прекрасний сонця схід.

Ніхто не знає, де тебе шукати
Коли над містом нависає ніч
І як тебе, скажи мені, впізнати
Поміж усіх прихованих облич.
Коли одні ми на краю розлуки
У просторі і часі теж одні
Я знаю, набирають твої руки
Слова, ще не відправлені мені

ТРИПТИХ БЕЗНАДІЙНО ЗАКОХАНОГО

ВЧОРА

Я знову бачився з тобою.
Намагався заповнити
Пустоти своєї душі.
Шкода - не вдалося...
Ти вкотре мене обламала.
На край всіх почуттів враз посунула.
Я заведений пхався додому
І щоб заспокоїтись – писав.

СЬОГОДНІ

Я знову бачуся з тобою.
Намагаюсь загоїти
Рани вчорашньої бійки.
Шкода. Не вдається...
Ти вкотре на мене хлюпаєш
Жбан свого егоїзму химерного.
Я човпу хворобливо додому
І щоб злікуватися – пишу...

ЗАВТРА

Я буду бачитись з тобою.
Спробую ще раз владнати
Наші дивацькі стосунки.
Мабуть, вже не вдасться...
Мене подзьобати захочеш.
Я вдаватиму, що ніц не сталося.
Пригребу, духом впавши додому,
І щоб не звихнутись напишу:

„ ...Я ТЕБЕ КОХАЮ!.. ”

Олександр МОРЩАВКА

Моїми вустами ти втягуєш грубі сигари.
Кружляє над нами в білизні із диму інтим.
І рвуться від пристрасті струни гітари,
І вечір здається таким нетривким.

В далекі світи нас відносить ця темна кімната.
Витають між нами тонкі аромати гріха.
І стукає в шибки картата розплата.
І рветься на волю спокуса легка.

Завбачливо місяць освітлює сплетені руки.
Вітаються з нами родзинки сліпучих планет.
І тіло тремтить від солодкої муки.
І сповнений збудження наш менует.
27.02.07

Лица тянутся в ряд, рядом строятся лица,
И не видно цепи ни конца, ни края.
Кто-то хнычет, горюет, от смеха кривится...
Убегай,
улетай,
забывай - забывая...
Кто был дорог - далек, только точка мерцает
И нет сил догонять - цепи тянут вперед.
"Хочешь счастья - лови!"...будет наоборот:
Вспоминай,
вспоминай,
вспоминай!"
Забывает...
Все легко: хочешь - верь, хочешь веру ломай,
Или жизнью играй, иль себя отдай лицам.
Только помни,
ты помни,
ты не забывай,
Кто заставил
задуматься,
остановиться...

Пахне духмяною липою,
Я насолоджуюсь, дихаю.
Бджіл відганяю, лаюся –
Боляче ж, кляті, кусаються.
Меду тарілочку винесе
без зволікання і примусу
Пасічник сивий.
Банально
скаже: «Своє, натуральне!».
А я все стою, милуюся
Вустами до квітів тулюся.
Нектар отой скупо вбираю…
До меду б зігріти чаю.

Доріжки зійшли асфальтом,
Залежаний сніг розтав.
То весни у строгих пальтах
Розходились по містах.

З дахів осипались жужмом
Недотанки сніжних крис
І гналися пари кужелі
З розчахнутих вікон ввись.

Замаяло прапорами
На синьому тлі відлиг –
З розгорнутими серцями
Розхристані люди йшли.

І кожен тоді мав силу
Усесвіт в собі зігріть,
І невідь-чому світили
Сполохані ліхтарі.

І хтось у душі виносив
Найперше своє „люблю”,
А місто весніло сонцем
І райдугами калюж...

25 лют’ 07р.

Малятко бігає по хаті
За ним ганяє батько й мати.
Ото на голову морока –
Не всидить то маля ні трохи.

Малюк отак от протестує:
"Та манна каша вже нервує,
І хочу казку, а не їсти!!!
Не дам я вам спокійно сісти."

ЦЕ НЕ ТЕМА №5 і ПРОСИМО НЕ ВІДСИЛАТИ ТУДИ НЕ ТЕМАТИЧНІ ТВОРИ.


Я коли-небудь заткнусь…
Так було, так є, так буде!
Прохриплю в розбиті груди,
Носом в теплий дерен вткнусь…

Відспіваю-відкричусь…
І молитву прошепчу…
Ну а поки, як собака
Вию, іноді гарчу,
Щоб мене хоч хтось почув!

Дві іскорки гуляли небосхилом,
Не помічаючи єдиної мети,
І тут одна із них запуталася з пилом,
А другу намагалася знайти.

Копалась довго у тенетах волі,
Втрачаючи подекуди себе,
І зупинилась на самотнім полі,
Тримаючи в долонях не мене.

А я лежала і чекала долю,
І бачила,що час кудись біжить,
Але, нажаль, не втратила я волю,
Не камінь в серці у мене лежить.

Дві іскорки зустрілись серед неба,
І засвітилась новая зоря,
Якій нічого в світі вже не треба,
Лише одна вона і біля неї я.

ЦЕ НЕ ТЕМА №5 і ПРОСИМО НЕ ВІДСИЛАТИ ТУДИ НЕ ТЕМАТИЧНІ ТВОРИ.

Якщо не я,то хто?
Пройде крізь Вас і не промовить слова.
Якщо не я, впаду?
То хто підніме Вас...
Не можу я прожити й час...
Щоб вільно дихати.

Не треба жити день за днем,
Що якось завтра проживем.
Не думай, що сьогодні мить,
І те,що завтра заболить.

Сьогодні.Завтра вже не буде,
Можливо дехто щось забуде,
А я залишусь назавжди,
З моїх думок слова:"не йди!".

Липневим ранком на Погулянці,
Щось згадуючи, плачуть квіти.
І мрійний відблиск, й солодкий присмак
Тих сліз розносить по Львову вітер.
Летить до мене, - мій ніжний друже! -
Цілує легко: "Прокинсь, царівно!
Де твоє срібло, люстерко, чари?
Що це за зморшки, чому їх видно?!"
- "Не треба, брате, вже не царівна.
Так, зморшки видно, де й правди діти...
Віддала зповна - взяла багато:
Тепер я чую, як плачуть діти."

Ця львівська погодна норма
Ставить в незручні пози,
Хтось божеволіє вдома,
Хтось божеволіє поза,
Хтось рве на собі волосся,
Втомившись її чекати…
Невже йому не вдалося?
А може їй наплювати?..
Химерного літа прагну,
Не в календарі, а між нами,
До нього мабуть недотягну,
За глухонімими словами…
А львівська погода нечемно
На голову лиє воду…
Чекати тебе даремно…
Даремно, як добру погоду…

Чи вирушаю чи вірю, що вирушив,
виширяв геть із кутків чортівню.
Щурився – бачив: день видався миршавий,
щиро зізнався – не хочеться ню.
Виміняв радість у стомлених поглядів.
Відчай чи що опечатав уста?
Встав би удосвіта – буде хтось поряд – і
радий мені.
Чом же досі не встав?
Боже мій, берег цей – непередбачений
ні ясновидцем, ні панною пік.
Кіпоттю неба приймається спадщина,
там, де мовчання стає “Do you speak?”.
Пив оці дні – напивався і плакалось,
не докричався до себе навік.
Вірю тому, буде хто, наче я колись,
але тоді, коли я – ще не він.