Я борт-командир, а Ти другий пілот,
І смуга для зльоту свічками покрита,
Злітає, злітає повітряний флот
Зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом.

І в небі нічному зникає літак,
Лише маяками поблискують очі,
Та в штопор зривається Боїнг-дітвак,
Й колготками впали прозорії ночі.

Прибори зашкалюють, клинить штурвал,
Падіння в міжгір'я таке неминуче,
І віршем події гарбуз шифрував
Посланням Пандори на сніжних онучах.

Заливає заплакані вікна,
Дощ осінній і крихітки скла,
І я знаю,для тебе не вічний
І я знаю, що ти не була.

Ти стояла проникнувши в мене,
Розглядала картини мої,
Малював ще колись я для тебе,
А вони тобі як чужі.

Ти ідеш по дорозі, й не знаєш.
То не листя лежить, то думки!
Але з часом й вони по зникають,
Ніби серденька твого замки.

Ти торкнешся до мене?І скажеш?!
Не згадає тебе тут ніхто.
Не промовлять про тебе і слова,
Коли твоє погасне вікно...

Зазоріло на схилах Дніпрових,
Прокидається рідна земля.
Ти – світанок добра і любові,
Злоточола столице моя.

Пролітають віки невмолимо,
Та вже більше як тисячу літ
Всі дороги ведуть не до Рима, –
До твоїх легендарних Воріт.

І в сумну, і в щасливу годину,
Де не буду, в якому краю,
Я у мріях до тебе прилину
У закохану юність мою.

Знов п’янитимеш душу до ранку,
Як тоді - в грудях радісний щем.
Розчинюся в тобі до останку
Під ласкавим травневим дощем.

Ніжність і ласка - проста і легка,
Це шелестіння снів і зір упадок
Це вітер стелить хмари звисока
У неміцний світ марень і загадок...

Ласка – це мамина тепла рука
У дитинстві що втирала сльозинки...
Це і перше кохання й розлука гірка,
Пам'яті відтанувші картинки ...

Ніжність - це перший дощ грибний
Це смак малини з губ коханих,
Набігло хвилею й бринить
Легке торкання душ бажаних.

Ніжність - це пошепки мовчіть.
Немов невипите визнання,
Воскова свічка, що горить
Для двох, що творять це кохання.

Поставить крапку надто важко…
Та й чи я хочу це зробить?
Щось надірвалось… Серце в сажку,
Бо я не можу не любить…

А краще було б відпустити,
Давно змиритись з всім й піти,
Не думати і не любити,
Признати: різні ми світи.

Та я не можу це зробити
І рветься ниточка життя…
Як же тебе у собі вбити?
Чи й пам'ять кане в небуття?
14.11.06

Cумом огорнуті рядки
А серце щастя хоче,
Не спить і мріє собі щось
Хвилюється, тріпоче.
Хай лагіді присняться сни,
Кохання хай наврочать.
Щоб ранок починався знов з весни
Хай долю напророчать.
Ці теплі і солодкі мої мрії
Нехай у час нічний
Тебе зігріють.

Ну от і все, вже добрела до краю,
Ні мрії, ні бажання щось робити,
Хоч ще жива, бо ще кохаю,
Але надії як зів'ялі квіти.

Ну от і все, лиш порожнеча,
І щось клубочиться, пече,
Хоча б сльозинку - може б легше...
Ридаю й плачу лиш сліпим дощем.

Хоч без надії і без сподівання,
І хоч уже немає вороття,
Я буду жити, навіть без кохання,
Бо залишилась воля до життя.

З чого почати, що зробити? -
Переді мною чистий аркуш,
А збоку том лежить закритий,
Й тому то холодно, то жарко.

Тиша повна навкруги
Вже заснули всі сади
Відспівалися пісні
І спокійні й голосні
Бо пора не рання
Спать пішло кохання.
Добре що Світланка є
Втішить серденько моє.

І Вам не спиться, і мені…
Такі жінки дивакуваті:
Турбот в нас безліч день при дні,
А ще надумали кохати.
Яєчня, чай, прання, роботи,
Як завжди, непочатий край…
Кому потрібна та турбота? –
Сама придумала – сама й кохай…
Біжиш, встигаєш скрізь і всюди,
Але того він не збагне,
Що як піде, то вже не буде,
Бажання щось робити в нас мине…
Тож, заважай мені, мужчино,-
З тобою значно більше встигну.

Прости мені несказані слова
Ті що були в очах коли вуста мовчали.
Гарячі сльози й тихі сни
Що в них життя з тобою проживали.

Прости мені, бо вже давно простила доля,
Простила зраду й неправдиву гру.
Скалічені серця не відчувають болю
Ні свого ні чужого на біду.

Простила доля, бо вина - самотність,
Що щільно замикала душу на засов.
Самотністю ж покарана була за легковажність,
За те що злегковажила твою й свю любов.

Прости, бо терпко й солодко мені
Укотре повертатися до міста де немає дому,
Лиш мрії про минуле та казки про небуття
Які, нажаль, не зрозумілі вже нікому

Прости й чекай мене у дивовижнім місті,
Можливо, ти також ще повертаєшся туди.
Ти ж недалеко – Ти лише за океаном
За океаном мрій і памяті, і темної води...

Одна лиш мить, а все життя змінилось.
Одна-єдина мить вдихнула в серце щем…
Якось жилось до цього і любилось,
Старалась йти за писаним взірцем.

Якось все сталося само собою
І наперед той день ніхто не планував.
Ввірвався ти серед зими весною
І своїм ніжним співом зчарував.

Не вірила що здатна так кохати…
Не думала, що хтось розпалить так вогонь…
Аж страшно, що могла тебе не знати
Й не пить любов із пристрасних долонь...
14.11.06

Зійду на забуту стежку
Запущеного саду.
Пахучі високі трави
Некошені перейду.

Занурити б босі ноги
Вхолодну воду ріки
А потім розплести коси
Й Купальським вінком попливти.

Хай зорі в високому небі
Всміхнуться – байдуже їм,
Що моє життя не стло
Й ніколи не стане твоїм.

Та ні,повернутись можна
До того садка і ріки.
От тільки у течію долі
Нажаль не ввійти... не ввійти

Ми ще зустрінемось
колись
Як сон приємний
сплинуть роки.
Я скажу просто-
подивись.
І ти подивишся
і смішно стане трохи.
Та ти - не вільна,
все мине.
Лиш усміхнутись
завжди втигнеш.
Чому так радісно і важко
на тебе серденько дивитись
Ти може так і не збагнеш!

Позашиваю порозривані мережки
На віттях у берези порозвішую сережки
Хочу забути всяке лихо...
І знову тихо на місячні вернутись стежки...
Не повертаюсь більше у війну.
І ладна йти далеко за Тобою.
Лише з добром, без бою.
Не відрікалась ні від Бога ні від світла.
Я просто втішилася, що сьогодні
Після листопадових холодів
Ти мене вогником тепла свого зустрів
І обійняв і так зігрів.
І думала надовго, назавжди
Не сподівалася біди...

Ти, звісно, далі сподіваєшся – дарма.
Вже листопад, передбачається зима,
А наш був – жовтень: зустрічі наскоком,
Тарас дивився скоса хмурим оком
І, видно, заздрив. Надивився наче,
Але таких, як ми, мабуть, не бачив.
…Немає місця на алеях – сонні
Студенти дозрівають на осонні.
Осіннім літом лагідним зігріті,
Вони вже знають, що любов – це миті,
Вона уся складається з моментів,
А ми дурніші за своїх студентів.

Ми сподівались на продовження – дарма.
Для всіх миттєвостей часу уже нема.
В житті минулому, в гарячім шалі,
Звикали до розлучень і вокзалів,
Очима очі вчилися читати,
Як шпигуни чи справжні телепати.
Тепер чуже "інформаційне поле"
Вже не зчитати повністю ніколи.
Печаль і пристрасть очі нам лоскочуть...
Сховаємо світлини наших дочок.
Ти скоро знову полетиш в чужі світи,
І я не знатиму – не схочу знать, де ти.
13.11.2006

Скуштуй світло свічки,
Штучне, нещире,
Бездушно-самотнє.
Сховай свої тіні,
Сірі, підступні,
Безжально-сумні.
В обіймах нетлінної ночі
Розжарений відчай згасає
Спіймай тінь від свічки –
Гори.

Це насправді!
Це не сниться:
За вікном моїм синиці,
За вікном кружляє досі
Осінь з золотим волоссям;
Я щаслива! Подивіться:
На руці моїй - синиця...
Журавлі ж курличать в небі, -
Їм у вирій, так і треба.
Маю легкість від синиці,
Що б не каркали ворони -
Вийду з чистої криниці,
Їхні розжену прокльони,
І мені вночі насниться
Годівниця для синиці
Й той, хто її приладнав,
Хто синиці хліба дав,
Їз долоні сяйво дав!

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима
і пророкує зраду...
Вже крейда біла перекреслює шляхи.
Грудневий дух зацементовує верхи
дерев сумного саду.
І пульс у скронях заповільнений, як дим,
тягучий дим... реінкарнація біди...
Відкриті в небі стигми.
Із них дощами виливається печаль...
Розп’яття доль, як несподівана печать,
на тлі зими застигне .

13 листопада”06

Київ-Миколаїв, Львів-Донецьк -
Похрестились щиро перед Богом,
В сяєві запалених сердець
Горнеться між храмами дорога.

Крила розгорнув Донецький кряж,
Пульсом б'ються Кам'яні Могили,
Сяє Сонцем Кімерійський пляж,
Дві ріки зве у єдине гирло.

І йдемо до Бога навпростець,
І молитва лине таємниче:
Київ-Миколаїв, Львів-Донецьк,
Злитись у єдинім гирлі кличе.

Яблуко пізнання
Дарувало древо
Спокусивсь Адам
Бо так хотіла Єва :)

Я вірю, що колись жила.
І сподіваюсь, буду жити.
Душа – краплиночка тепла,
Що гріє землю й буде гріти.
…Топтались, чередою йшли
Цивілізації й розрухи,
І племена, як ті осли,
Брели, порозпускавши вуха.
Куди брели? Куди вели
Царі, месії і пророки.
Та в кожнім крапельки жили
Тепла, що падало звисока.
Мільйони літ воно спада
І будить нам серця і руки.
Все та ж біжить з гори вода,
Одні і ті ж пласти пилюки,
І ми все ті ж: любов і гнів –
Усе під місяцем незмінне.
У кругообігу часів
Душа не може бути тлінна...

І сині очі, й хижі друзі,
Змішалось все до купи,
Один удар – шар знов у лузі,
Знову хтось крикнув: «Супер!»
А я ледь дихаю над києм…
Замовити текілу?
Гіркоту ночі вона змиє,
І душу щедро оп’янить,
Забуду враз, що нелюбима,
Що правду зради я відкрила...
Та ні! Війну цю не спинить!
Сьогодні я – злий кіллер…

Блукати біля болю.
Бачити банальні бажання.
Безгрішно-білі.
Бруднити.
Бо боляче.

Звільни мене від страшних мук
Не згадуй все, що я любила,
Не слухай мого серця стук,
Забудь усе, що говорила.
Ти - сизий морок, хижий птах.
Кружляєш над тілами,
Їх вмить пронизував би страх,
Та мертві вже. Не з нами.
Це я ще жеврію потроху,
І крила теж я маю,
Та тільки білі, хоч і всохли,
На них і долечу до раю…

І зрозуміло, чом я Мірко,
Збуваються і вірші ніжні,
Струмить вином п'янка говірка,
І сяє Загреб у підніжжі.

Морозна свіжість тверезить.
І білий сніг. І білі гори.
Гойднулись в бік мій терези,
І свічі йдуть в сузірні хори.

Над містом сходимо удвох
Подяку Богу проспівати,
І грає на сопілці Бог,
І моляться за нас хорвати.

Нас Загреб поєднав довік,
До мене пригорнись, як зимно,
Постав хорватський чоловік
Любити ніжно. І нестримно.

Твоя розмова втихла напівслові,
По плечах пальці танцювали вальс,
І чорний кіт, що був з тобою в змові,
Дивився зацікавлено на нас.

В порожній хаті причаїлась тиша,
Німі бажання сплів в одне павук.
Як кіт чекав зі шпарки свою мишу,
Так я чекала твоїх сильних рук.

Підводних течій вчаєне бажання
Кидало нас в обійми пустоти...
...О Боже, як хотіла я кохання!
...Та на роботу спізнювався ти...

Камбалу калабань – на пательню пісної ночі,
Жменю тертого болю – на зідраний пластир снів...
Сніготиха печаль. Ліхтареві нехтиві очі –
Вище стріх
Вище верб
Вище рук
Вище впертих брів.
Мандаринність небес –
як в Гогенових синіх кронах,
Де між тінями мрієм
діктливо-прозорі ми
Як Телесик колись? – на крейдяних сумних воронах
Полетіти
за руки
в роззявлену пащу зими.

Кораблі,
міцне море,
небо чавить думки.
«Віра!» - кричить, в нього спина, як у слона.
Інший спльовує, розтирає пальцем мозоль.
У них рибою пахнуть мізки
І медузяні їхні очі
І тютюн нітрохи не робить
Їхні запахи більш земними.
Небо різко вдихає повітря
закричить і заюшить кров’ю -
йому пузо проткнули щогли.

Там, заховані вітром в долоні,
емалеві і квіткові
– двоє.
І між цих нетутешніх
відбувається іскра млості:
коли страх хребтом пробігає,
а у грудях свинцеве серце.
Лише кінчиком пальця торкнутись
і у цьому життя прожити
під оглушливий скрип канатів
і глухе воркотання моря.

У безнадійних сподіваннях
Ховатися уже несила.
Губитись в осені риданнях -
Повітря бракне. Відлюбила...

Звільнилась. Дивне відчуття.
Я здатна думати про себе.
Ні розпачу, ні каяття...
І якось ближче стало небо.

Стомилась вести діалоги
Із тим, кого давно нема.
Хрестом розбіглися дороги...
І світла більше... То зима...

13. 11. 2006

Тихо плаче твоя скрипка
під мелодії дощу,
І остання впала крихта
на слова мої прощу.

ЩЕ ридає і бринить
на порозі дня чужого,
Голос і душа кричить:
"не воруш мене, німого.

Скрипка грає і сміється,
хмільно струни роздирає,
кров і серце, серце б'ється,
"Прибиральник" жаль збирає.

Сум зібрав. І площа вмилась,
Шумно стало. Заскрипіли
люди в місті.Пісня злилась
Очі наші проясніли?

Загриміло небо чисте,
і "німий" заговорив
Та моє мовчання висне
Звук тромбона засліпив..

Тихо плаче твоя скрипка
сиротиною в руках,
І остання впала крихта,
Жаль у тебе на очах.

(вальс)

Ми сховались від вітру за порваним полум'ям душ.
У пориві блаженства вуста воєдино зімкнули.
Скерували на себе із хмар зацілований душ.
Тільки скинути одяг осінній забули.

Золотий падолист невідчепно кружляв коло нас.
Але в юних серцях ясно іскри від сонця блищали.
Осінь в парі із вітром пустилась у зоряний вальс.
Зачерпнула кохання ковток - і розтала...

Ми лишились удвох в зацілованім сонмі вітрів.
Проводжали замріяний місяць і...тихо прощались.
Тільки часто іще після того в картинках зі снів
Ми в осінній колисці з тобою гойдались.
20.11.01

Сніг на зелене
Зненацька дерева повились.
“Японський садок”- мугиче бабуся до внука.
Яскраву таку чорноту
Ти не бачив з минулого часу
Старий каганець,
І добірна алмазна пилюга,
І вітер-стодув сторінки перспективних книжок
Гортає
І шумно, і добре
На цілому білому світі.
А хтось похилився
Над теплим колодязьним паром
І слухає сповідь води
Та луну земляних катакомб,
А хтось у горіхах
Минулого літа шукає
Святу борозну.
“Садок коло хати японський…”-
дитина вторить
золотій і коханій старушці.
А вітер тим часом
Нагнав комуфляжних небес
(від НАТО куtюр)
і щось циркулює у трубах,
чи гріє?
Готуються прісні галушки
І як Миколай,
На порозі дід Рамадан
неося…

Переплетіння рук,
Переплетіння тіл...
І серця твого стук...
І від розлуки біль...

Мереживо думок.
Мереживо бажань.
Зробила перший крок
До дерева пізнань.
13.11.2006

Ти мене мені відкриваєш -
Такі дивні мої відчуття!
Таємниці усі ти знаєш
Наперед про усі відкриття!
Я вірю тобі і довіряю!
За тобою слідом іду.
Я того й половини не знаю,
Хто є я? Я себе знайду
В собі... Час ти повернув назад
Я знову юна - зовсім інша
Твого й мого кохання аромат
Лунає свіжо й цікавіше!
13.11.2006

Свобода шкіриться, як череп,
Сіяє тьма з очних печер,
І між її трухлявих щелеп
Примар людських ріка тече.

Хто не жадав її кохати:
В безодню з нею – райський лет,
Злиття міжстегонь волохатих ?
Її ж усього то – скелет...
З косою, мабуть, бо за нею
Мільйони збочень і смертей;
Мільйони бачили знамення –
Зривались із нудьги петель.
Від шепоту німфетки стерви:
«Лети, Герой! За мене! В бій!»
За суку щастя було вмерти,
Ніж неприступність витерпіть ...
Гниють кістки батьків у шафі –
Сьогодні в неї норов шльондри,
Безвідсотковий дар держави
Всім індивідам ліберальним:
«У кожному існують зерна,
Їх треба виростить і жать...»
Та це примари ілюзорність –
Мрій обивательських іржа.

І так завжди: до Волі кожен
Кричить: „Візьми мене, твій весь я!”
Та й далі шкіриться вороже,
Мов: „ На свободі не живеться...”

Мріями я серце заколишу,
А думками полечу до тебе.
Всі тривоги, смуток згублю, лишу,
Бо ти поряд… іншого не треба.

Бо з тобою падаю й злітаю,
Із жаданням знов лечу світами.
Ти найкращий – я тебе кохаю!
І мандрує Щастя поряд з нами.
10.11.2006

Ображене серце пірнуло у спокій,
Розгнівану душу затримали грати,
Кривавлять безболісно рани глибокі,
На спраглих вустах лиш гіркий присмак втрати.

У сутінках – пусто. І віра розбита,
Надія повільно крокує до страти,
Живе лиш кохання, сльозами умите,
Ти перепроси – я умію прощати.

І навіщо я до нього доторкнулась?
І чому на ліву кнопку тисну?
І чому ти не прокинешся, не скажеш:
Поклади! Не лізь! Йди геть! Ти що, навмисно?!
І навіщо серце ніжне так тріпоче?
Наче загнана у клітку пташка.
Та невже воно, дурне, дізнатись хоче,
Що вже зраджене… Господи, як важко…
І чому душа жіноча як у лиса?
Все підозрює, тиняється, блукає…
Господи… Щастя на волосинці висить,
Та чому ж його, дурна, не вимикаю?
А читаю, схлипую, читаю…
Як вона тебе… кохає...
І на зустріч натякає...
Ось, і зранку привітає...
Вечір, восьме.. Присилає...
За вчорашнє вибачає...
І цілує... Знов, кохає…
Все. Скінчились.
SMS-ки…
Ви життя мого - трагедія бурлескна...
Для нього ж – пристрасті шалені сплески…
Спить, не ворухнуться вії…
Хто вона?
Казка?
Повія?
Що? Любити краще вміє?
Чи дає тобі надію?
Чом ти спиш? Прокинься, чуєш?
В очі глянь. І все скажи.
Ти не бійсь. Кажи, як вмієш…
Ну, а хочеш?
В SMS-ці напиши …

Сатир щоночі забирає в гори.
Збирає ноти, поки чемно сплю.
Під ранок, як сховались мари в нори,
читає “Я без болю і жалю...”
Втомився чути сто разів про болі.
Я сам — один великий чорний грім.
Мій атом — вибух, хоч і руки кволі,
не запустить їм атомних руїн.
Сатир один, таких, як я, — огнища.
Я — елемент із атому й вогню.
В моїй крові войовниці-ордища,
їх музика огидна скрипалю.
Я потойбічний дон-Квізадо, Чалий,
Орфей і мавр, убивця і сатрап.
Не маю очних яблук. Лиш кинджали.
Я сам голем, і я ж бо — Ескулап.
Мій содоміт сатир гортає книги,
і випливають марева нічні.
Навколо карлики танцюють реґі,
і бісенята чорні з-за печі.
Усі зі мною, всі вселенські сили:
Гомер, Горацій, Люципер і Фавн,
П’є каву Гегель, чути крик Сивіли,
Ось встав з загроб’я Фауст Томас Манн.
Нічні гулянні, оргії до ранку.
Гортає фавн закляття. Грає час.
Лупцює атом смерть безперестанку...
Світанок... Світло, де немає нас.

Твої пальці слідопита
Вперто вивчають мене...
Поруч чаша недопита,
В ній п'янке "Шардоне"...
У гарбуза сонячнім лоні
Зріє дуже дивний напій.
І мої тріпочуть долоні...
І наші тіла, як пара змій.
Знов осяяні твої очі
Блиском п'янких свіч...
Цілунків губи мої хочуть -
Це - наша перша ніч...
12.11.2006

Напевно було б легше жити
Якби назавтра стати іншим кимось
Прокинутися зранку і обличчя вмити
У дзеркало на себе подивитись поглядом чиїмось.
Своє ім’я забути, придумати якесь.
Дивитися кудись у бік від себе.
Прийняти щось і загубитись десь.
Назавтра просто стати такою як треба...

Нехай навчить хтось як саказати
Щоб слово вигадкою не здавалось.
І розповів би як намалювати
Щоб кольори всі передались.
Бо я таки не вмію...
І пробувала вже мовчати
Старалась вже не малювати
Лише до крові губи покусались
І фарби всі порозливались...

Згадалося-забулося.
Бува...
Так важко розчинятися у інших.
Твоя рука вигадує щось більше,
і горизонт — насуплена брова.
Тікали і верталися.
Хіба?
Тепер нам ні до чого еполети.
Зникай, аби не бути зайвим третім,
дивуючись удавано: «Ти ба...»
Здавалися і билися.
А ще –
бувають перемоги — не радієш...
І маю сон, де попри все є ти лиш.
Між холодом і страхом.
І дощем.

Я заздрю сонцю золотому,
Коли знімає з тебе втому...
Як пригортає твої плечі,
Як долива тепло у вечір.
Я заздрю каві тій ранковій,
Що гріє руки цілий день.
Співає серце їм пісень...
Лиш пропіка той спів до крові.
Немає слів, немає знов,
І дуги перевернутих підков,
Моє обличчя заступили,
По цвяху в серце моє вбили.

Ти десь там в Огайо
вгадуєш майбутнє.
Тіні сновигають
по вечірній кухні.
Вітерець кудлатий
дує по-англійськи.
Ти сидиш у хаті
і вивчаєш віскі.
Свічка мала довгу
сповідь канделябру.
Дощ до ранку човгав
по осінній фарбі –
ось сліди навколо
від маленьких ніжок.
Не кажи „ніколи”
і не вір у кішок
чорних і не дуже.
Це усе химери.
Відпусти в калюжу
корабель з фанери.
Хай пливе поволі
у моря солоні.

Ключ твоєї Долі
в тебе на долоні.

11 листопада”06

Вона так не хотіла в цю любов
Впиралася, ховалася, змагалася.
Він влив у серце всю гарячу кров
Відкрилася, віддалася, призналася.
Він не повірив їй чи не почув
Накрилася, згубилася, зламалася.
Він думав що Вона іде, здавалося що Він.
Розбилося, розмилося, зім’ялося.
Хай свій для кожного задзвонить щастя дзвін
Подумалось, почулось, побажалося.
Та з чим залишились Вона і Він
Змовчалося, змовчалося, змовчалося.

"... в четвертом часу мы поедем в местную
книжную лавку,где двенадцать приятелей
своими скромными
аплодисментами проводят его стихи ..."
З авторського підстрочника "Дюни в Уотермилі"
Вецлова Томас

Сосни плакали й співали ,
чи підспівували морю.
Сонце сльози вигрівало ,
покохавшись з раннім бризом.
У піску солоні бризки
запліднили прибалтійство,
народивши Жямайтію .

Поховалися у дюнах
до пори соснові сльози.
Незворушливий Нямунас
лоскотав тим соснам ноги.
А по ночах жовторогий ,
як по росах небо зрідне,
розсипав по хвилях срібло.

Що це ? Кольори симфоній ?
Віртуальність співу фарби ?
Королі , свічки , долоні ...
Нерозгаданий Чурльоніс -
переплетення гармоній,
співомовна бурштиновість
безотвітної любові .

Час кору з тих сосен злущив ,
розрівняв пісок над ними ,
золотаву жовтизну ще
встигло сонячне проміння
в полотно меланхолійне
вмалювати.
-------І лишило
------------дозрівати
--------------------горошини...

...Просипаючи крізь пальці
віковічну таємницю ,
шепотів пісок прибалтський
про кохання моря й сосен ,
потім золотаві роси
скочувалися з долоні
поперек - по руслу долі .

По якій котитись далі?
Розділилося те русло ...
Про які дороги дальні
магія зірок мовчала -
про човен біля причалу,
збитого з канадських сосен,
про чужих кленовість осен ?

Між Лонг Айленду каміння
не просієш бурштиновість,
хмарочос - не Гедимінас,
і Флоридна спеки хтивість -
це не Паланги цнотливість,
і приклеяна усмішка ,
як медовості надлишок.

Лиш оазою в пустелі
ця книгарня. І дванадцять,
як апостоли із келій
п"ють долонями з джерела
ностальгії п"яні зерна.
Ніч і пляшка - як удома.
Лабас нактіс , пане Томас!

Липо-липонько не поспішай,
Трішки-трішечки не засинай.
Заквітчай мене своїм цвітом
Заколиш мене шелестом-вітром.

Липо-липонько ще зачекай,
Хай заварить бабуся чай.
Сік малиновий в слоїку на віконці
В ньому бавиться захід сонця.

Тихо-легко впала роса.
Було щастя і була краса...
Пахло сонцем, медом і цвітом
Мого дитинства останнє літо.

А тоді закрутила життя заметіль
Дарувала кохання, з ним смуток і біль.
Щось відбулось, а щось забулось
Все ж я знову сюди повернулась.
..............
Лиш порожня хата
Й криниця розбита...
І давно вже зрубана липа.

Моляться епіскопати.

Моляться епіскопати,
Вже не шлють прокльонів
І анафему ізнято
З гетьманського скону.

Та йому ваші прокльони,
Як й молитви ваші,
Й він молився на ікони,
Гетьман бідолашний.

Вірив у царя Мазепа,
Вірив, ой як вірив,
І анафеми не треба –
Край свій втратив милий!

Моляться епіскопати,
Церква спокутує:
Петра буде проклинати,
А потім спростує?

Чи велику Катерину,
Чи вже Ленін в черзі?
Ні, Росія не нестиме
В пекло своїх мертвих.

Лише доля Україні
Випала недобра.
Чи ж ми справді такі винні,
Чи такі хоробрі?

Пізно, пізно схаменувся,
Гетьмане Мазепа,
Вже й Батурин захлинувся
У кривавім крепі.

А якби опам'ятався
І під булавою
Твій народ увесь піднявся
За велику волю,

Осторонь була б Росія,
Чи ж були не справні
Твої війська золотії,
Твої хлопці славні?

Воювали до загину
За чужу державу,
Здобували без упину
Для Росії славу.

А коли зміліли військом,
Пішли побиратись,-
Ой, як падали занизько
Під чужі палати.

Бачив, бачив, та все думав,
Листував цареві.-
Схаменувся, глянув з сумом:
- Запорожці, де ви?

Вже і Швеція, голубка,
Помогти не в змозі,
Полягли твої здобутки,
Гетьман при дорозі.

З Кочубеєвим доносом
Покотилась воля.
Три століття - кров і сльози -
Українська доля.

Заподіяв горя гетьман
І собі й державі –
Стільки років його в пекло
Церква проводжала!

Храми будував нащадкам,
В них і проклинався
Нащадками! Гетьман, батько,
Хіба сподівався?

А тепер у дзвони дзвонять,
Не дзвоніть у дзвони,
Не спасли його молитви –
Не дійшли й прокльони.

Лише воля України
Долине у Ясси –
Повернула собі сина
Через стільки часу.

Якби була не біда
Та не Дике поле,
Якби була не орда,
Зрада та неволя,

Якби була не пішла
Доля у руїни,
Якби була не Москва
Біля України!

Якби гетьман не любив
З ворогами пити,
Якби ж було та якби
Все не так робити.