Куди утікаєте стрімко літа?
За вами ніяк підоспіти несила.
Спурхнула у небо пора золота,
А в мене сверблять запорошені крила.
Хоча вже не та, що бувало колись,
Перекотиполем несуся за вітром,
Бажаю злетіти у сонячну вись,
На повні легені вдихнути повітря.
Надпити із келиха щастя вина,
Плекати на гойдалці мрії рожеві.
Лихої юдолі сьорбнула сповна
(Із ким і навіщо? — тепер не суттєво.)
Ще вабить мій погляд безмежна блакить,
І душу гаї солов'їні тривожать.
Допоки у грудях ще серце щемить
Обпалені крила розправити зможу!

03.07.2023р.

А той поет все сидить під дощем.
Промоклий до нитки,
але з гарним віршем.
По розмоклим сторінкам
Писав він слова:
«Колись вже закінчиться уся ця гра»
Гра в кохання, гра в життя,
Смерть чекає кожного творця.

І не знайдеться епітетів у словнику,
Щоб описати красу цього дощу.
Шум листків і шум краплин,
Спів птахів та цвіркунів.
Записати все він встиг,
Вже земля іде з-під ніг.

Намокли сторінки, намокли і очі.
По щоці протікає вода.
Тільки не ясно,
сльоза це, чи краплина доща.
Вмить поет наш униз подивився,
Крок зробив,
і на птаха перетворився..

Записник його все ще там лежав,
Мок під грозою, та слова на вітер відпускав.
Слова про прекрасне життя,
Та хіба ж таким є кінець щасливого буття?

Dablvi 2023

Ой, літала чаєчка понад морем,
Співчувала матері в її горі,
Бо єдиний син її та й загинув,
Рідну землю боронив й Батьківщину.

Квилить чайка-чаєчка й плаче мати,
Де чий голос важко вже розібрати.
Хай не буде більш війн братовбивчих
І сини ріднесенькі в них не гинуть.

2020 р.

Вже черга наступна: в переліку квітень.
З двадцятого року з ним поряд – ковід.
Та байдуже – це не впливає на цвіт.
Дерева вже білі, прокинулись квіти.
Шкільні заняття не відвідують діти.

Бо сховищ немає, постійна загроза
В чеканні сирен та ракетних атак.
Події жахливі спотворюють смак
Життєвих моментів у сірості прози,
Постійних тривог перебільшена доза.

Тож тема війни – домінуюче вето.
Ковідний початок – це квіточки тільки,
А ягідки далі – врожайні настільки,
Що навіть від болю страждають сюжети.
Народжують їх небайдужі поети.

09.04.2023

Твоє волосся – це запах вітру.
Слова – бузок.
Торкнутись рукою талії наче
Налити бокал
І пити
Під небом блакитним
Соковито-зелений бокаж.
Блукати вустами,
Мов картами географій
Цілувати ріки,
Цілувати галуззя приток,
Мережити
Мелодію сонця твою безкраю
Потопаючи в снах,
В безсонні,
В повноводді твого Дунаю.
Розписати,
Пігментами слів розсипати
Дотики
Долонями ночі
Сплавляти сни
Мерехтіти зорями у тремких світанках
Твоїх
Випещених долин...
Бути з тобою –
Це, часом ловити подих
Вдихати тумани,
Грози,
Сонячні пагорби
І полохливі дощі.
Єднатись з природою
І проситись в пейзажні рамки
Вічності
Картиною на стіні.

21.01.2023

Брехня давить собою
й душить, ніби холодною рукою.
Вона слизька й бридка,
неначе сльози фальшивої гри.
Кожне слово, кожне речення
додає ваги й до того важкому.

Брехня збиває правду з ніг,
даруючи знайомий погляд.
Їй так легко замінити світле на темне,
знищити всю щирість земну.
Нікому не підвладно керувати нею,
бо весь світ не сприймає її всією.

Брехня чудова, ніби яскраві зорі;
чаруюча, як польовий туман.
Її очі кришталеві повні сліз,
дурманом вкритих наскрізь.
Її погляд сіє відчай, показуючи віру;
зберігає свою силу, аби знищити добро.

Брехня повсюди ширить біль,
зневіру й безнадію.
Сприймає смуток людства,
як словесний дар землі.
Довго читає кожен рядок,
аби ненароком не впасти на гачок.

05.07.2023

перестиглої ягоди димчасті кисті-
бродить в чорній смородині сусло із соку;
павутинною ниткою - ніжно- іскристо
перев'язане гілля,- із яблунь високих
вперемішку із листям плоди недолугі
облітають з гілОк як незАвидна ноша,
і подерши боки в трави падають глухо-
знАйдуть, може?
..
ось листочком заклеєно слід плодожерки,
бік сучком розпороло і тріщенок кільця:
біля аґрусу - три, два - на кущику зверху
а одне ,як на списі, на зламаній гілці,
кожне яблуко десь у своєму куточку-
соком бродять і запахом винним дурманять;
на землі - барабан, і щодня і щоночі,-
барабанять...
..
пахнуть яблуком губи, волосся, ключиці;
заворожує ніч , на хмарині неспішно
срібний місяць пливе, і по краплі сочиться
поміж гілля до саду ;
травинкою ніжно
мою шию торкнеш - так метелик торкає
ледве- ледве крилом і злітає до неба;
я з тобою і ім'я своє забуваю :
може , Єва?

2023.01.
Лилиана Сашина
Время яблок

перезрелой смородины тусклые кисти —
бродят в лопнувшей ягоде пряные соки;
паутинною нитью — непрочной, искристой —
перевязаны ветви, — у яблонь высоких
незавидное бремя, и паданцы часто
вниз летят вперемешку с пожухлой листвою,
и, бока оцарапав, о землю стучатся —
вдруг откроют?

..
червоточины след под травинкой прилипшей,
бок распорот сучком, тёмных трещинок сетка:
у крыжовника — три, два — под шумною вишней,
а одно накололось на нижнюю ветку,
остальные нашли уголки понадёжней —
прелых яблок в саду аромат нескончаем;
не земля — барабан, перетянутый кожей, —
застучали...

..
пахнут яблоком волосы, губы, ключицы;
нет волшебней ночей, и луна-ворожея
в воды тёмные светом по капле сочится,
низко-низко зависнув; соломинкой шею
тронешь ласково — так мотыльки задевают
еле-еле крылом и сливаются с небом;
даже имя своё я с тобой забываю:
может, Ева?

а вона ж не назавжди
лиш на мить , не на вік
придивись - її очі то болі і смутку безмежжя...

але попри цей біль її сміх ще дзвінкий
і усупереч болю вона ще від тебе залежна...

2021 рік

Не плачте по мні, мамо.
Не крайте свого серця.
Нехай вона для внуків ще
Шалененько поб'ється.

Не плате по мні, таточку.
Чого вам горювати?
Он іще, брата мого
Треба научати.

Не плач по мні, подруго,
Якщо була такая.
Тобі заповідаю я
Свої духовні дбання.

Чого ж вам плакать за мною?
Що я собі надумала?
Ви лиш радіти будуте,
Коли мене не збудете.

Чого вам побиватися?
Нащо всім тужити?
Ви, краще, поскоріше
Весілля отгуліте.

А мою душу темную.
Мене давно померлую
Забудьте.

Живіть собі щасливенько.
Живіть, поки живеться.
Радійте дням усяким,
І що серденько б'ється.

04/03/2023

Здається, небо доторкнулось до землі
І синяву густу розсипало в Карпатах.
Китяток, аконіту, ніби дивомли,
Хрещатого тирличу зілля ароматне.

В обіймах сонячних перестріч гайовий,
Альпійські дзвоники, горлянка, цицербіта.
Розкішний і широкий свіжий краєвид:
І феєричність пахощів, і соковитість.

І ми вдихаємо оцю красу земну:
Звабливість, щедрість, пишність, чудо полонини.
Цвітуть ендеміки чарівності зі сну,
Природний скарб - куточок раю в Україні.

Неподалік закіптявілої стіни,
В якімсь скривавленім лахмітті, –
Тіснилися і довго плакали вони –
Умить осиротілі діти.
Заходилися й захлиналися плачем
За найдорожчими батьками, –
Охоплював серця оточуючих щем,
Від жаху всі були без тями.
Лише пригадували мертвих імена,
Тіла знаходячи в руїнах, –
Ще безліч горя принесе страшна війна
Стражденній вічно Україні.
07.07.23

Ми й досі не оснащені бронею
у тій же мірі, що і вороги.
Хіба не ми у НАТО панацея?
Хіба не Україна щит Арея,
що перемозі додає снаги?
Московія не має автостопу
на аморальні дії бойові.
Її фінал – діра у голові...
тому... тому на совісті Європи,
що має роги, мовою Езопа,
а Україна має... селяві.

07/23

Сидять якось українець з москалем і греком
Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
Понад морем гордо неба блакить підпирає.
В сотнях вікон його сонце відблисками грає.
Вдалині димлять заводи, трублять пароплави.
Живе місто і щоденні вирішує справи.
А ці сіли відпочити та й розговорились,
Бо ж у місті цьому, власне колись народились.
В ньому вони виростали, отож добре знали
Кожну вулицю. Одначе, сперечатись стали,
Як же місто називати. Москаль став казати:
- Місто Жданов недаремно стали називати.
Видатний діяч радянський отут народився,
До постів в Москві високих, навіть дослужився.
Зробив гарного багато в житті для країни…
- Ага, звісно, - аж скривився з тих слів українець, -
«Ждановщину» будуть довго люди пам’ятати.
Додумались, ім’ям ката місто називати.
- Саме так, - грек встряв в розмову, - чого і міняли?
Адже місто з заснування гарну назву мало.
Колись, коли Катерина Крим до рук узяла,
Тоді греки з того Криму місто й заснували.
В честь одного із районів у Бахчисараї
І назвали – Маріампіль. Хто ж того не знає?
Згодом стало Маріуполь – краще вимовляти.
Так, що саме так і треба місто називати.
Посміхнувся українець: - Розкажу вам, хлопці
Історію. Вже в якому все то було році,
То не знаю. Та ще степом татарва гуляла.
Ще і греки тоді з Криму ніс не висували.
Москалів не було й близько. Лише Січ стояла
І козаки степ навколо одні обробляли.
Коли вже козак не бачив в собі тої сили,
Щоб ходити у походи, то брався за діло.
Виділяло товариство йому шмат земельки
Під зимівник. Отож колись мій предок Омелько
Теж задумався на старість уходом зайнятись.
Захотів собі земельки під зимівник взяти.
Та всі землі біля Січі на той час зайняли.
Там старшина зимівники собі збудувала.
Каже йому товариство: - Як знайдеш ти вільну,
Підходящу де ділянку у степах привільних,
То й будуй собі там хату чи то халабуду.
Та ділянка тобі, звісно, належати буде.
І подавсь тоді Омелько земельку шукати
По степах та по байраках в пошуках блукати.
Пішов уздовж Кінських Вод він, де землі козацькі.
Бо ж на тому боці, знає, лиш степи татарські.
Іде усе та питає, чи є де земелька,
Щоби могла прихистити старого Омелька.
Та земля уже належить комусь із старшини.
Тож степами далі й далі козак йти повинен.
Аж до Кальміуса, врешті, Омелько дістався.
Понад річкою у вербах спочивати вклався.
І наснилось йому, наче, їде якось полем,
Тільки вітер голим степом гасає навколо.
А він орду виглядає чи то де не скаче.
Бо з ордою воювати – то діло козаче.
Опинився понад річку. Недалеко море.
Аж тут і ординське військо з’явилося скоро.
Наступає на козака. Дістав він домаху
Та і взявся із ордою битися без страху.
Як махне домаха вліво – то татарву скосить.
Як махне управо – сотню голів разом зносить.
Скільки билися – не знати. Та орда злякалась
І рятунку пошукати у степи подалась.
Утомився і Омелько, шабля з рук упала
І з розгону гострим вістрям у землю устряла.
Став Омелько витягати – та сили немає.
Наче, земля його шаблю у собі тримає
І не хоче відпускати козака від себе …
Та й прокинувсь. Вже на сході рожевіє небо.
Підняв очі свої сонні та і диво бачить –
Стирчить в землі поряд нього шаблюка козача –
Його вірная домаха. Як то воно сталось?
Чи то йому серед ночі неспокійно спалось?
Чи то Боже провидіння?Мабуть, таки Боже?!
Хоч блукала досі степом ще сила ворожа,
Та рішив Омелько далі землі не шукати,
А тут саме свій зимівник почав закладати.
І назвав його Домаха. Літа проминали.
Вже коли при Катерині Січ поруйнували
І козачі землі стали усім роздавати.
Стали німців, стали сербів сюди закликати.
Прибули із Криму греки на обжите місце
Й «заснували» в честь Марії своє нове місто.
Тож не треба, мабуть, хлопці, голови ламати,
Як би правильніше місто наше називати.
Бо «засновники» ще тільки із возів злізали,
А тут уже українські хатини стояли..
А, скажімо, Дніпро взяти чи то там Одесу,
Чи другі міста південні, ради інтересу,
У історії у їхній трохи покопати –
Усі вони починались з козацької хати.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Вже зранку голуб крутить щастя танець.
Шукає клен у вікнах сни малят.
В дрібних калюжах усміх неба тане,
І синь пильнує стража ластів’ят.


В намисті ягід жде черешня пишна.
Боїться пектораль свою згубить.
Гадає по ромашці сонця тиша,
І казка літа, мов ручай, біжить.

06.07.2023

Іноді приходять
зовсім дивні думки.
Вони з'являються
неочікувано й грізно.

Їхні леза ніби ріжуть
весь здоровий глузд.
Змушують вірити в те,
чого не може існувати.

Думки жахливі тоді,
коли копіюють спогади.
Вони транслюють в голові
пережиті дні й минулі ночі.

Кожна секунда, кожна мить
повертається в уяву.
Здається, що момент і не зникав,
бо завжди був десь глибоко в собі.

Він був захований і змінений,
аби злякати, або втримати в неволі.
Думки по-справжньому чудові,
якщо їх не паплюжити злими.

Вкритими смутком годинами
і мокрими від сліз сторінками.
Переписані книги, порвані на шматки
записки, що ховають спогади.

Не змушуй їх повертатися знову,
не впускай їх в свій розум.
Сила поганих думок слабшає
з кожним промовленим словом.

В цей час як нестерпний біль
стікає по серцю гарячих оловом.
Обпікає понівечені судини,
фарбує кришталеві сльози.

30.06.2023

Серед тисячі чужих сердець
Знайдеться те єдине,
Що неначе закоханий митець
творитиме кохання  безупинне.
06.07.2023

Царю, чи твій нік
часом не "двійник"?

2023

В обіймах невагомості і ласки
У сні твоїм я Музою була.
І зоряна безмежна світла казка
Фантазій насолоду нам плела.

Таїною запахло диво круто,
П'янило, проникало в душі нам.
Кохання розквітало, ніби рута,
Під місяцем лягав блискучий трап.

Поезія розлита океаном
В полоні дотику магічних слів.
Невже цей загадковий сон омана?
Бо місячний окраєць млів і млів.

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо на неї задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Відбувся день. Він сходить із підмостків.
Не варто кликати його на біс. І
Так вижити було у нім непросто!
А під розшиту зорями завісу
Гуде сирена. Ніби пісня бісів-
Їм грає лихо.

Придумав сатана сценарій жахів.
Приносить лиш йому вистава зиски.
А дощ змивав підмостки й гірко плакав.
Чи ж бачить світ- там небезпечно слизько!
Одна на всіх земля, крихка колиска ,
Гойдає тихо .
2023.03.

Літній вечір. Сутінь синя.
В небі місяця ріжок.
Вітер запахом полинним
Наповняє моріжок.
В'ється стежка під ногами,
Направляючись униз, -
Досі мріється так само,
Як у юності колись.
Силуети верб знайомих
Понад берегом ріки, -
Ясна стягує оскома
І про тебе йдуть думки...
06.07.23

Любов і кров, і трохи щастя -
Усе на небі, як в житті.
Хвилини радості нечасті -
Уже неначе золоті.

І хочеться у них сховатись,
Немов у мушлю захисну.
У вуха вставить хмарну вату
І відійти... хоча б до сну.

Життя столичне дратівливе
Розчиниться в думок на дні...
А ти поринеш в неба диво,
Зітреш реалії сумні.

5 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

найболючіший день починається в тисячний раз.
сонце робить обхід, повертаючись збочено в лютий.
повтікали вогні із захоплених смогом терас –
не струсити мару, не зірвати дрантя, не вдихнути.

час їде, шкутильгає, вдивляється із-за кутів,
мимохіть каламутить пилюку, добуту в щілинах.
не говорить нічого, обрюзгнув, зважнів, спохмурнів
почувається кволим і немічним. знає, що гине.

десь в окопі за обрієм тихо сидить полуніч.
нашорошила вуха, залежна від доброго звуку.
темно ззовні та хижий роз’ятрений клич
непокоїть й страшить, обіцяє насильницьку злуку.

несвітанок прийде, несміливо загляне в вікно.
календар на стіні відчитається – все іще лютий.
значить жити у лютому люто, якщо це дано.
обирати із люттю нескорене Бути!

05.07.23

одного дня ти скажеш - зрозумів
твої секрети більш не таємниця
ти надто божевільна , не свята
хоч не проста , але і не цариця

не йдеш - летиш
живеш одним сьогодні
ненавидиш і любиш водночас

змирюсь
вклонюсь
і тільки посміхнусь
а відвернусь - тоді заплачуть очі...

Коли настане золота пора,
мине доба воєнної епохи
і прийде ера миру і добра.
Тоді не буде ні царя Гороха,
ні Магомета...
а його гора
за кораблями піде і потроху
усіх прийме одна земля сира.
Залишимо музеї на руїні,
де побували орки-москалі,
аби боялися своєї тіні
нащадки їхні, капосні і злі
і малороси,
винні і...
невинні,
на денацифікованій землі.

07/23

Із О.П.Охріменка

Тиняється Гамле́т із пістолетом,
подумує устрелити когось.
У нього в голові – суцільний нетям,
він думає: чи бути, чи вже – ось?

Його удо́ва матір согрішила,
за другого не гаючись пішла,
а ще ж і черевиків не зносила,
в яких за гробом першого брела.

Офелія, Гамле́това кохана,
негадано рішилася ума,
і це, товариші, усім догана,
бо Данія, бач, – гірша, ніж тюрма.

Вона якимось чином потонула,
не знявши вчасно щільний свій наряд...
І тут на кров Гамле́та потягнуло,
калічити почав усіх підряд.

Дотримуючись розкладу Шекспіра,
виймав із піхов Га́млет-молодець
важку комскладову́ свою рапіру –
і наступав Полонію кінець.

Задумав у злобі́ Гамле́т виставу,
щоб розігнати сумніви свої,
укоїти баталію криваву
і декого кінчити із сім’ї.

На сцені королева-потаскуха
зжива́ зі світу мужа завчасу:
піпеткою отруту ллє до вуха,
душевну демонструючи красу.

Король нарешті звів усе докупи,
і тут Гамле́т – всіх різати давай!
Уранці там знайшли чотири трупи,
і хто є хто – іди упізнавай...

Шекспір – у кеб, мерщій на поле бою,
тіла́ він моментально упізнав;
й, не дивлячись на приступ геморою,
за уїкенд всю п’єсу написав.

(Квітень 2023)

На війні – як на війні,
та закони все ж одні,
як гармату добру маєш –
завжди будеш «на коні».
Захищають світ вони,
кращі доньки і сини,
недарма ж артилеристів
кличуть богами війни!

Послідовно, від душі,
риють поле лемеші –
то працюють по квадратах
українські гармаші.
Розлетілись по ріллі
ненаситні москалі –
«три сокири» грізна зброя,
дістають і з-під землі!

Хто несе московський рай,
вже збирає урожай,
артилерія народна
покладе рашизму край!
А іще скажу про те:
доки, орки, живете –
не чіпайте Україну,
бо кісток не зберете!

Шукай мене вечірньою порою,
Як сонце стомлене за обрієм приляже.
Вдихни повітря з пряного настою,
Відчуєш, як сумую я без тебе, княже.

Шукай мене в графіті темнім ночі,
Я зіркою світитиму тобі яскраво,
Бо Світлая ім*я моє жіноче.
Побачиш погляд щирий, зовсім не лукавий.

Шукай мене на золотім світанку...
Тебе зустріну у пшеничнім ріднім полі.
Нестерпно жити більше у мовчанці,
Знайди мене і зрозумієш, що це доля.

Квадратні знаки
Сивина у скрині
Електрика подрібнює будинки
Любов і тіло
Мармурові сходи
На місці намальована фара
О, баки-банабаки
А свині не винні
Такої ексцентричної людинки…
суддю на мило!
лжеалжирські моди?
то у однині́ скорочено А́РО

20 березня 1993 р., Київ

Щемливі ріки хмар перистих,
Мов небо хтось позамітав.
У голубіні шовковистій
Незрима музика вита.

І на смарагдові дерева
Вона, як щебіт, опада.
Немов пташина королева -
Гілля хитає, молода.

І легіт ніжний з нею в парі
Танцює легко менует.
І ніжки слід майне в ударі...
Його помітить лиш поет,

Коли вечірньою росою
Умиється зелений гай,
Він замилується красою -
Ще є на світі — Божий рай!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Липневі грози з громом й блискавицею
Такі потужні та короткочасні,
Лине, мов із відра і блискавично так
Угомониться, втихне все одразу.

Після дощу так свіжо-свіжо стане,
Маленький вітерець гілки колише
І матінка-земля так легко дише
Увечері, вночі та на світанні.

2023 р.

Лиже вітер росинки краплисті,
Поки сонце забулося сном, –
Шелестить невдоволено листя,
Обертаючись різко кругом.
Тільки вітер спиває і далі
Життєдайну вологу з рослин,
Щоб наповнити свіжістю далеч,
Куди звідси збирається він…
05.07.23

Конає забита росія,
Спускає задушливий дух.
Ніхто її не пожаліє,
Ніхто їй, паскудній, не друг.

Над агонізуючим тілом
Сусід не заплаче, не ждіть,
Ухопить він спритно і вміло
Усе, що погано лежить.

Зостанеться пам’ять недобра
Про підле поріддя орди...
Ятритимуть рани ще довго,
Кривавитимуть сліди.

Що сталося, схиблений світе,
в яку ти безодню летиш?!.
Чи сонце по-іншому світить
і жовтий диявол – фетиш?.

Усе покорилося зиску
і совість здолала жага,
порядність сконала під тиском
нахабства і сил батога…

У небі згустилися грози,
а землю вкриває свинець…
Зі зброї лишається розум,
у іншому разі – кінець!.

Вже зрадники судять героїв,
паяци сідають на трон!.
Тож я закликаю до зброї –
в рушниці останній патрон!

ІРеліквії прапращурів-дідів,
що найдені у сховищі віків,
даруються історії навіки..
і найцінніші – зіткані зі слів,
нанесені рукою чоловіка
на бересту, на олов’яну плівку,
а жінкою із роду сіячів
добра, культури раннього бароко,
що радує і досі наше око –
на полотно одеж і рушників.

ІІАле і досі ще існують орки –
нахабні, віроломні племена...
і досі не будується стіна,
як у Китаї, вічна і висока.
Такі сусіди. Їм усе ще треба:
ікони наші, мощі, письмена,
аби себе прославити у себе,
що це вони велика Русь одна
від Піренеїв і до краю неба,
готові докопатися до дна
Дніпрового... попри усі загати
і вивезти у темні каземати
кричущу правду...
                бо на те й війна.

ІІІАле, нічого... маємо напам’ять
історії, що ранять і болять,
і рукописи є, що не горять,
а вірою й надією палають
і манять душі у мої краї,
де ще гудуть моїх думок рої...
готує небувалі фоліанти
фантазія і мрія емігранта,
аби почули рідні і свої
живої мови різні варіанти,
якщо не полінуються читати
і ширити алюзії мої.

07.2023

А літо хотіло усіх звеселити!
Барвисте, грайливе, таке осяйне!
Теплом милувало, ховалось у квітах,
Колись зчарувало тебе і мене.

А літо раділо тому розмаїттю,
Вмивало росою, поїло дощем,
І все не могло одного зрозуміти:
Чому ми не разом з тобою іще?

А літо п'янке шурхотіло у травах,
Співало у кронах у старім саду.
А літо усе ще тужливо питало:
Чом ти не знайшов? Чому я не прийду?

Буяло у луках, в покосах крислате,
У пахощах сіна пливло навкруги,
А, потім питало, ізнов винувато:
Чому поміж нами розлуки сніги?

А літо хотіло...
А літо раділо...
А літо питало...
А літо не знало...

2-3 липня 2023 року.

Мені з тобою легко, мов пір'їні,
Летіти там, де теплий віє вітер,
І поринати в мрію й говорити
В ефекті за штрихами світлотіні.

Мені з тобою легко, ти ж романтик
В чаклунстві сонячному слів і струмі,
Живлющої води для серця-руни,
В гармонії співучій звуків мантри.

Мені з тобою легко і в мовчанні,
У тиші зашифрованій врочисто.
Своїм вражаюче люб'язним хистом
Коректно у життя моє втручатись.

Ласкавий, теплий літній дощ
неспішно пестить Коломию.
Іду по розмаїттю площ
і про лазурний берег мрію,
де на окрайчику землі
чекає бажана, єдина,
і крізь тривоги та жалі
у думці я до неї лину…
І кожна крапля – діамант,
а разом кришталю потоки
стікають тихо в фоліант.
Усе тихіші мої кроки…

У небо ночі темної, як космос
Злетіла іскра, кинута багаттям ,
Пірнула у духмяні сині косми
Густого диму. Скільки догорать їй

Залишилося часу? Мерехтіла
Вона як зірка там, на чорній тканці,
І піднімала невагоме тіло
Все вище у своїм казковім танці.

Та вже летить пір'їнкою донизу,
Ледь світячись. Ген крила опустило
Маленьке диво, вистрелене хмизом,
Що цілу мить було мені світилом.

Ту іскру пригорнув до мене вітер,
Щоб трохи освітить моє будення,
А ти її з долоні хутко витер,
Сховавши теплий спогад у кишеню.

Химородник ще той! Зубоскалець!
Має муз підпаркарканних обком,
Зась сувати в його пащу палець.

Бо засмокче ураз в кишківник
І усядеться вірші писати.
Тож мовчіте, братва, ні чичирк,
Це - найліпша поетам порада.

Он, на Соболя - строчить і стро...
Кривуляки, щоб злився колега.
У лайно умочає перо
Й каже: - Друже! Тепер твоя черга.

Бачив сайт не таких ще "панів",
Проти них - Юра Гундарєв - бебі.
Хай живе порося у багні,
Вогнептахові друзі - у небі.

1.07.2023р.

Липень починає
Вже свою ходу,
Вишня достигає,
Липа у цвіту.

Батоги Петрові
Виструнчились в ряд.
Ці блакитноокі
Схожі на солдат.

Чи у небі сонце,
Чи табунчик хмар,
А чи теплий дощик
Землю напува,

Виє вітер сильний
Чи а ні шеберх.
Хай же буде мирним
Літо золоте.

2023 р.

Люблю, як на моїм плечі -
Твоя голівка й ніжні губи
Мене цілують уночі -
Відпочивай, моя ти люба.

Неначе тополиний пух
Лоскоче дуже делікатно.
І кожен твій пестливий рух
Мене розпалює стократно.

На щастя вогнище несем
Свій шал нестримний буревію.
І розквітає наш едем,
До ранку радістю зоріє.

О зоряний кохання час -
Благословіння вище висі.
То небеса з'єднали нас,
І мрії наші всі - збулися!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023).

Опромінене сонцем світання
Світлом будить зачаєний світ, –
Напівсонних пташок щебетання
Ввись знялося з розгойданих віт.
Дріботить бубонцями дзвінкими
Непомірно глибока блакить
І, натерта вітрами стрімкими,
Неймовірно яскраво блищить.
Ріже очі і слух утішає
Розпростерта до обріїв вись, –
І синіє, як море безкрає,
І мрійливо шумить, сміючись.
04.07.23

Ти сексуальна, як Бетті Пейдж
На світлинах пін-апу,
Така ж легковажна,
Така ж особлива між інших, але ж
Я зовсім не знаю твого театру.
Ти знічуєш брови і сковуєш посмішку,
І очі здаються трагічно невинними,
Та я не повірю в твою Офелію,
І в цьому немає нічого дивного.
Тобі не вдаються трагічні маски,
Максимум – доля підкине драми
Чи мелодрама покорчить гримаси
У сценах кохання твого. Та зрештою
Ставки у п’єсі – це врода і талія,
Ніжки, що мармур колон Парфенона,
Засмаглі під сонцем. Вони, бувало
Згинались в коліна, для втіхи варвара.
А тому і в театрі твоєму на сцені –
Харити, вакханки, ваганти та гульфики.
Уста і цілунки актрис священні,
І ніхто не боїться Вірджинії Вульф чи
Гамлета.
Здається, — ти море розгойдане, пристрасне,
У хвилях твоїх малахітові відблиски
І жодного натяку шквального вітру,
Шторму чи бурі, все начисто синьо
На видноколі. Але не повірю я
Надуманим поглядам любощів, радості.
Ніколи я мабуть не матиму певності
Чи сковує талія біль Офелії.

01.07.2022

зеленоокий
світ зеленоокий
а в мене
очі зовсім не такі
брунатні
трішки з подихом каштанів
осіннім попелищем
ледь гірким
а небо
в нього очі - то блакиті
безмежні простори
безмежжя краєвид
а в тебе
очі й крапельку не сині
а темряви
пекельний смолоскип
два кольори
брунатний і темніший
як застарілі скалки бурштину
єднаються
єднаються цим світом
зеленооким світом у одну
одну-єдину цілісність навіки
єдину темноокість кольорів
брунатний
темний
кольори бурштину
під синім
і зеленим
навіки...

2013 рік

Моє життя було хмільним
Від непомірної любові
До бездоганних форм і рим,
І блиску думки в кожнім слові.
Усе життя моє в рядках
На моніторі та папері, –
Для мене весь мій творчий шлях
Мірило знань і вмінь критерій.
Моє життя – поезій вир
І течія зусиль щоденних, –
І споглядання ввись і вшир
Активізації натхнення.
Моє життя в моїх словах
Росте, буяє і співає,
Хоча знедавна біль і жах
На тиху радість посягають.
03.07.23

Порозумілися - і світ засяяв кольорами,
І райдуга між нами пролягла,
А сонце вранці в небі заблищало пектораллю,
Єднаючи сердечні два крила.

Ти ніжна музика душі моєї, безперечно,
Мов ангел чарівний в моїм житті.
Смакую кожним словом твоїм дивовижно-ґречним,
Даруєш щедро щастя конфетті.

І відійшло у забуття все те, що заважало.
Панує лиш довіра і любов.
І ми пізнали радості душевної чимало,
Бо доля стелить злагоди покров.

Святі та грішні

У Святому письмі написано:

"І прийшов до грішників, які цілують ікони та моляться чужим богам Олександр Сушко, і сказав:
- Горе вам, зрадники! Будете прокляті одне одним аж до дванадцятого коліна. А солодка віра у вічне життя після смерті позбавить вас розуму".
Пророка вбили, бо казати правду у вічі натовпу фанатиків - вірна смерть. Могили Олександра Сушка не існує, оскільки його труп викинули в Дніпро і його з'їли соми та раки. Тому після нього ніхто вже не наважувався стати пророком. Але з'явилися сонмища святих та праведників. Правда, святих і праведників обирали з однієї кошари. Самі себе нагороджували такими почесними титулами. Матір - сина, батько - доньку, а сестра - брата. Все, згідно з заповіддю "Люби ближнього свого, як самого себе". А на дальніх можна махнути рукою, бо вони нам не друзі. Наче.
А православні гарно вбивають одне одного. Обкрадують, брешуть і зраджують. Ні небесні закони, ні людські не убезпечують від злодійства. Навіть священники - і ті дають інколи козі по нозі. Бо написано: "І створили боги людину згідно зі своїм образом та подобою". Тобто - зажерливими, хтивими та славолюбними. Бо яблуко від яблуні далеко не падає.
Але тут - бац! - народився я. Аж через майже дві тисячі років після вбивства отого пророка Олександра Сушка. І за незбагненним збігом обставин маю те ж ім'я та прізвище. Це вельми дивно. А за вдачею ми узагалі антиподи. Якщо перший був неписьменним і тільки лопотів язиком, то я маю університетську освіту та, в основному, шкрябаю на папері. Перший не боявся уголос кричати людям про їхні гріхи та безбожжя, а я цього остерігаюся, бо вже тричі був покусаний вірянами. Перший - давно мертвий, а я ще трохи живий. Наче.
Учора дружина каже:
- Чоловіче! Одарка учора покрала капусту на Чикилдихиному городі. Я сама, випадково, це побачила і сказала їй, аби віднесла вирвану городину сусідці та вибачилася. А вона в крик! - Піди до церкви і розкажи людям про це. Служба починається через півгодини.
- Ні, дорога моя,- одказую благовірній. - Ту капусту вона вже продала вірянам. Якщо відкрию рота - мене поб'ють знову. І можуть потягнути до суду за наклеп, бо я не свідок злочину.
- Чоловіче, невже ти боїшся сказати правду?
- Боюся. Я людина стороння. А ти свідок. Тож іди і наклепай кляузу в селищну раду. Тебе бити не будуть, бо ти жінка і людина, яку поважають в усьому селі.
- Не хочу.
- Чому?
- Я Одарці прищі виводжу з сідниць. Платить добре. Заплановано ще три сеанси. Отже, буде прибуток, не менше трьохсот доларів. Можливо, вона ту капусту вкрала, аби зі мною розрахуватися...
Ну, що тут скажеш : логіка залізна, логічна. Але я обурився з такої логіки. І поперся в церкву сказати правду.
А там служба вже скінчилася, Одарка клала капусту в багажник авто попові Онуфрію, а односельці їй допомагали.
- Онуфріє! Добрий день, святий отче!
- Тьху на тебе,- озвався панотець.- Налякав до смерті! Кажи, чого хочеш.
- Капуста крадена. Одвези Чикилдисі , а не своїм поросятам. Це буде по-божеськи
- Одарко! - гримнув піп.- Звідки капуста?
- Е-- е- -е....
- Сашко, сідай в машину і кермуй. Бо я дуже розгніваний.
Одвезли ми ту качанисту Чикилдисі. Онуфрій вибачався, червонів за свою вірянку, і сам носив плоди природи в Одарчин погріб, а я допомагав.
А потім заїхали ми в кущі, зайшли подалі від дороги, аби люди не бачили, і розпили дві пляшки коньяку, і трохи поварнякали.
- Сашко, ми з тобою десять років сиділи у школі за однією партою.
Я в тебе безбожно списував рішення з геометрії, а ти у мене інтеграли. Ну, то таке. Ми були дітьми, чогось не знали. А нащо люди крадуть у поважному віці?
- Це звичка, якої позбутися важко. Ти позбувся, я позбувся, а Одарка - ні. І хоч вона і ходить до церкви та слухає проповіді Божі, але як грішила, так і буде грішити. Тут нічого не вдієш.
- То що ж робити?
- Наливай. Давай вип'ємо і помолимося в цих лопухах за її грішну душу.
Завіз свого друга до хати лісовою дорогою, бо якби спинила поліція, то був би капець. І права б забрали, і машину, і штрафом би обіклали. Ще й би "прославили" би на всю волость, як пияків та розбишак. А ми не такі, просто інколи треба тихенько, віч-на-віч, вишептатися одне одному, як раки у торбі.
От ми і шепчемося. Думаю, що отой пророк - Олександр Сушко - теж би приєднався до нашого товариства. І не казав би, що ми чинимо негоже. Чи, усе ж таки, насварився? Як ви гадаєте?

Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
І, здавалось, відродилась козацька держава.
Москалі щурами миттю в нори поховались,
Зустрічати вже козацтво в Москві готувались.
Цар московський з переляку в Ярославль подався,
За високі його мури скоріш заховався.
Полягло під Конотопом москалів багато,
Довелося військо нове хутко їм збирати
Та із шведами миритись за будь-яку ціну
І нарощувати швидко в Кремлі його стіни.
Бо вже чутки долітали, що орда дісталась
До Московщини і землі грабувати взялась.
Ще, здавалось, зусиль трохи і зійде зі світу
Та держава, що сусідам не дає прожити.
Але, як ото буває, проклята старшина
Зруйнувала усі плани, звела Україну
Знову на поміст до ката, голову поклала,
Бо на власні інтереси сподівання мала.
А почав все герой славний та недальновидний –
Іван Сірко. По-своєму бачив усе, видно.
Замість того, щоб гетьману помочі надати,
Він ногайськії улуси кинувсь грабувати.
І орда, ледь то почула, чекати не стала,
Рятувати від грабунку аули помчала.
А без татар що Виговський міг Москві зробити?
Тепер стало не до того, щоб туди ходити.
Та і ляхи обіцяли поміч надіслати,
Обіцянками зосталось тими воювати.
А москалі ж не дрімали – наче, дикі гуни,
Знову військо величезне до кордону суне
Трубєцкой веде ту силу, козацтво здолати.
А в Виговського немає чим його стрічати.
Тож до перемовин мусив гетьман тоді вдатись,
Щоб із силами так само скоріше зібратись.
Москалі ж ідуть відкрито та і тишком-нишком
Між старшиною шукають, хто жадібний трішки,
Хто згоряє від гордині, булави бажає.
До тих на гнідій кобилі москаль й під’їжджає,
Обіцяє владу, славу, гори золотії.
І москальськії старання не пропали тії.
Першим кинувся Цицюра із Переяславу,
Захотілось бути першим на усю державу.
Булави йому схотілось, що там Україна.
Розлетілася заледве краєм та новина,
Як полковники забулись за що воювали,
Поклонитися у ноги москалям помчали.
Іще вчора цар московський від страху ховався,
Хоча б живим залишитись лишень сподівався,
Нині ж все Лівобережжя в дарунок отримав.
А Виговський булаву склав, зраджений своїми.
Знахабнілий цар від того почав вимагати,
Що Чернігівщину мають козаки віддати,
То «іконно руські зємлі». А в Переяславі
Знов зібралися колишні полковники славні,
А тепер зрадливці, щоби з москалем рядити,
Як їм саме Україну та й закабалити.
Не всі, правда зібралися, і такі бували,
Що вже голови поважні у пісок сховали,
Не схотіли з москалями про щось розмовляти,
Та не стали й Україну-неньку захищати.
Здумали: нехай, як хочуть, так там і рішають,
А вони, мовляв до того, відношень не мають.
Москалі ж тим дуже вдало тоді скористались.
Трубєцкой привіз «бумагу» для тих, що зібрались,
Сказав їм, що то є справжні «статті Березневі»,
Де Хмельницький підписався в вірності цареві.
Хоч, насправді, та «бумага» нічого не варта,
Москалі вдались, як завше, до фальсифікату.
Самі все то придумали, самі написали
І зрадливим полковникам клястись наказали.
Ті за голову вхопились та вже пізно було,
Москалі всіх їх до стійла до свого припнули.
З їх поміччю обібрали неньку Україну,
Поставили народ гордий майже на коліна.
Сподівались, що навіки. Так уже хотіли,
Малоросів з українців за віки зробили.
Але вбити дух козацький їм не удалося,
Хай віки на те народу витратить прийшлося.
І тепер москалям знову Конотоп той сниться,
Будуть кляті в своїй крові, як щурі топиться.