Жив-був ото на світі цар один.
Не те, щоби царем був справжнім він,
Лиш президент та царські мав замашки.
Чим довше він у кріслі тім сидів,
Тим більше бути вже царем хотів
В своїй державі, яка звалась Рашка.
Уже й корона царська в нього є,
Але чогось у ній не достає.
Чого – він сам ще, поки що, не знає.
Отож шаманів всіх зібрать велів,
Що по лісах далеких наловив
Та і у них сердито так питає:
- Мені царем давно пора вже буть
Та якісь вищі сили не дають.
То починайте вже своє камлання.
Вмовляйте оті сили та грозіть,
Але мені корону піднесіть.
Інакше буде день для вас останній.
Й шамани ті за бубни узялись
І били в них, і, як дурні велись –
Підскакували, падали, скавчали,
Окурювали димом тронний зал,
Впадали разом в підсвідомий шал,
А закінчили і йому сказали:
- Корона царська в тебе дійсно є,
Але тризуба в ній не дістає.
А без тризуба – то вже не корона.
- А де ж узяти той тризуб мені?
Чи він в краях далеких, а чи ні?
Коли потрібно запрягати коней?
А ті йому: - Тризуб отой лежить
У землях недалеких та чужих.
Живуть там по-другому зовсім люди.
У них царів ніколи не було,
Їм непогано і без них жилось.
Отож тобі коритися не будуть.
Аби тризуб у них той відібрать,
Тобі велику силу треба мать,
Без неї їх тобі не покорити.
Лише коли здолаєш силу їх,
Коли поставиш на коліна всіх,
Отим тризубом зможеш володіти.
Цар виклика до себе генералів,
Які з жінками вдома воювали,
А на війні на справжній не були.
Зате у них лампаси і погони,
Аби лякати різні закордони
Одними лиш мундирами могли.
Та орденів всіляких повні груди.
Побачать й дивуватись будуть люди:
Війни нема – а в них іконостас.
Але ж по всьому видно, що «герої».
Такі не налякаються війною
І ворогів розіб’ють всіх «на раз».
Велів усім їм грошей не жаліти,
І зброю найновішу наробити,
Аби такої ще ніхто не мав.
- Мені потрібні танки і ракети!..
А вони чують – дачі і банкети.
Тож кожен лантух грошей собі взяв
Та й подалися гроші ті ділити,
Щоб іще краще, аніж досі жити.
Хоч щось-таки на військо віддали.
А ті, що менші, теж собі украли,
Бо чим же вони гірші генералів,
А вже найменші копійки взяли
І стали із фанери щось ладнати,
Щоб було що цареві показати.
Кому-кому – а їм відповідать.
А оті всі хвалені генерали
Один поперед одного кричали:
- Аналогів не буде зброя мать!
Тим часом, виклика цар генералів,
Які таємно в нього воювали
Та теж говорить грошей не жаліть,
А дух усіх сусідів підривати,
Іуд всіляких поміж них шукати,
Аби устої їхні розвалить.
Хай продають усіх там і купляють.
Хай зброю продадуть і не збирають,
Перегризуться між собою хай.
Тоді їх легше буде підкорити
Та у свої тенета заманити
Та звоювати незалежний край.
Ті генерали також гроші взя́ли,
Кишені, торби чимскоріш напхали,
Що залишилось – то передали
Отим уже відомим їм Іудам,
Яких буває чималенько всюди.
Ті теж собі ті гроші узяли.
А уже й скоро відрапортували,
Що зброю всю уже попродавали.
І то все правда істинна була,
Бо ж гроші до кишень своїх поклали,
Зиск особистий з того всього мали.
А далі вже брехня одна пішла,
Що тут у них прихильники усюди,
І квітами усіх стрічати будуть.
Хоч де тризуб – сказати не змогли.
Мабуть, далеко десь його ховають,
Оті, хто цим народом управляє.
Хоча Іуди й у «верхах» були.
А цар збира ще й третіх генералів,
Які лиш язиками воювали,
Брехню по всьому світові несли.
Велів також їм грошей не жаліти,
Народ підвладний зовсім задурити,
Щоб на війну ті з радістю ішли.
А ще сусідів в оборот узя́ли
Та «мишебраття» тільки й називали,
Аби вони повірили тоді.
По світу ж брехню отаку пустити,
Що у столиці там сидять бандити,
Які народ тримають у нужді.
Й ті лантухи з грошима прихопили,
По всьому світу вілли накупили
І такий «вой» на радощах зняли.
І про нацистів без кінця городять,
Які пожити не дають народу.
Перебрехати Геббельса змогли.
А що, як язиками теліпати,
То вам не цеглу у руках тягати.
Встигай для того рота відкривать.
Сім мішків вовни з гречки наказали,
Вже, що казали, і самі не знали.
Та треба х було гроші відроблять.
І от, здається, все уже готове.
Стоять солдати, зброя у них нова.
Аналогів, як кажуть, в світі «нєт».
Аналогів і справді їм немає,
Таке на брухт давно вже викидають –
Від тих «сучасних» танків до ракет.
Але цареві хто про те розкаже?
Йому одне щось, може і покажуть,
Що встигли на ті гроші сотворить.
А усе інше – горобців лякати.
Таким ніхто не буде воювати.
А як горить? Ох, як воно горить!
Щоби дружити з ними захотіли,
Найперші то ракети полетіли
І пролилась від них найперша кров.
Тоді уже ударили гармати
Аби привіти царські передати,
Та царську донести до них любов.
І перейшли кордони «мишебраття»
Та все якісь калмики та буряти.
Які з них браття? Техніка іде.
«Аналоговонєтні» танки їдуть
І такі ж самі БеТееРи слідом.
Десь там парад вже за три дні їх жде.
І літаки летять з самого ранку,
«Аналоговонєтні», як і танки,
Скидають бомби дружні на людей.
І всі на квіти радісно чекають
Та ще привітні посмішки шукають,
Але не бачать їх чомусь ніде.
Летять лише гранати замість квітів
І «джавеліни» бухають сердито,
Яскраво з того техніка горить.
І «стінгери» плюють на гвинтокрили,
Що «невразливі» їх оголосили,
І ті летять на землю аж димить.
А «мишебраття» пхають носа всюди
І бачать, як живуть на світі люди,
Не у багнюці, як вони живуть.
Отож у торби пхати заходились,
Все, що би їм удома пригодилось.
А їм усе згодиться, що знайдуть.
А їх, тим часом, тисячами косять.
Вже, навіть з поля бою не виносять.
Вони не треба були і живі.
А мертві і подавно не потрібні.
Бо це ж платити гроші треба рідним.
А ті теж багатіють на крові.
Радіють, що убили сина, брата,
Тепер кредити можна віддавати
Чи «Жигулі» омріяні купить.
А їм з екранів, із газет постійно
Кричать, що уже ворог на колінах,
Одне зусилля й перемоги мить.
Хоч генерали радісно й лопочуть,
Царя, напевно одурити хочуть.
- Де мій тризуб? - він їх щодня пита.
А що сказати, як біля столиці
Їм вже добряче врізали по пиці.
Нічим не краще й на других фронтах.
- Вже скоро, - кажуть і женуть солдатів
Заради примхи царської вмирати.
Вже перерили все, що зайняли.
Але тризуба, як на зло, немає.
Чи то не там вони його шукають?
Якось одного у полон взяли.
І довго у катівні катували,
Сказати про тризуб той вимагали.
А він лише сміявся їм в лице:
- Ви про тризуб той хочете узнати?
Та я, одначе, можу розказати
Лише цареві вашому про це.
Ті до царя везуть його таємно,
Який сидить у бункері своєму.
Злякавсь, напевно, власної війни.
Сидить, як щур, нікого не пускає,
Бо кожного за ворога вважає.
Та не стерпів із тої новини:
- Ведіть негайно! – Привели солдата
Побитого, не зломленого катом.
- Ти знаєш де тризуб? Скажи мені.
Ми уже все, де можна перерили,
Але ніде тризуба не зустріли.
Як скажеш – будеш жити. Коли ж ні…
- Та, просто, ти не там його шукаєш.
Тризуб той кожен українець має.
- І в тебе є? - І в мене, звісно, є!
- А покажи. Я подивитись маю!
А той у себе груди розкриває
Й тризуб зі свого серця дістає.
- Давай сюди! – Тримай, коли бажаєш.
І так легенько той тризуб кидає.
Він золотом на сонці заблищав.
Царя того у саме серце вразив
І той крізь землю проваливсь одразу
Та прямо в пекло там, мабуть, попав.
Коли таке уздріли генерали,
То у штани свої понакладали.
Миттєво ту закінчили війну.
Злякались,що, як скільки є тризубів,
То їх усіх чекає скоро згуба.
Та на царя поклали всю вину.
Мовляв, не знали, того не бажали,
Робили шкоду скільки сили мали,
Царя отим в оману увели.
Та, все одно тих генералів клятих
Відправили тоді тайгу рубати,
Щоб більше війн почати не могли.
А Рашка на шматочки розлетілась,
Щоб кожен жив, як би йому хотілось.
Бо ж там народів сотня, мабуть, є.
Багатствами став кожен користати,
Які царю мав перше віддавати.
І кожен будував життя своє.

Не ображайся на мене,
знаю, була не права!
Переживаю страшенно,
обертом йде голова.
Лікті кусаю, і вечір
п'є виднокіл, як упир.
А над клуатром* чернечим
в небо здійнявсь монастир.
Злидар безхатній вартує
браму стару сам на сам,
Йду з каяттям. Алілуя —
славить Христа Божий храм.
Півчі на кліросі плачуть,
журяться лики святих,
Діва Марія терпляче
кров витирає зі стигм.
У сповідальнях жевріють
очі іудових зрад.
Віру, любов і надію
Бог роздає всім підряд,
і благодатним, і грішним,
ницим, убивцям, святим.
Сльози ковтає невтішно
біля воріт — пілігрим.

Клуатр* — церковний двір

21.08.2022р.

Посріблив росу на травах
Туман прохолодний:
На покошених отавах
І на квітці кожній.

Огорнув у мокру купіль
Соняшники стиглі,
Сонечка чекають дуже,
Висушить як зійде.

А вони свої голівки
Будуть повертати
За братиком старшим їхнім
Й вдячно усміхатись.

2022 р.

Не змовкає спів пташиний
До зими в гаю, –
Звеселяє Україну
Змучену мою.
Наче піснею дзвінкою
Хоче помогти
Біль ослабити удвоє
І сягнуть мети.
Солов’ями розпочаті
Множаться пісні, –
Україну не здолати
В будь-якій війні.
В обдаровану піснями
І святу повік, –
Закохався до нестями
Вірний чоловік.
25.08.22

Адже не лиш коли баран ти,
то підеш у колаборанти?

2022

Тріпочеться над головою майва,
жовто-блакиттю небо затягло.
Під тином кров’ю ружавіє мальва,
уже не вся родина за столом…

Іде війна і гинуть оборонці –
життя кладуть за Неньку молоді,
за місце на своїй землі під сонцем,
за Україну і за рідний дім.

Поблимує під образом лампада,
а скільки ще попереду звитяг…
Відлунює ворожа канонада,
та майорить жовто-блакитний стяг!

Зоря прозаїчно стихає.
Над ніччю ступають громи.
Ні світла, ні тіні немає.
Але вже побачились ми.

Свята німота́ не зворушна.
Без неї – безправні слова.
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

Між нами не просто стосунки.
Роки заримовані в міф.
Знаходжу її подарунки
то в склепах, то в усмішках німф.

Ні сну, ні хвороб не питає:
у траур, у секс, у клозет
без дозволу нагло влітає!
Для неї існує – Поет!

Довічна моя наречена!
Чи буде весілля для нас?
Ти вбила стількох – й не провче́на,
а вкупі зі мною ще раз.

Якщо вже всі вірші поснули,
й не знати те завтра яке –
пора пом’янути минуле
і думкою па́сти в піке!

7 листопада 1999 р., Богдани́

Щоночі тебе убивають,
Щоранку ти знову в бою,
Не скиглиш ти і не волаєш,
Солоних все ж сліз не ховаєш,
Боронячи долю свою.

Вітрами степними напнута,
Промінням просякнута вщерть,
Розп’ята та вже не закута,
Свободна від рабства й отрути
Вітрилом на волю крізь смерть…

Твій опір запалює зорі,
У спротиві зміцнюєш дух,
Йдеш обраним шляхом до волі
На власній землі і на морі…
Не стримати праведний рух…

Там обіч шляху верби розцвіли,
Взялись за віти, начебто за руки.
Між ними скрізь лунає гул бджоли,
Невтомної до холодів розлуки.

Там Вижлиця по Спасівці тече,
А на лугу пасуться знов корови.
І я схиляюсь на твоє плече,
І втіху п’ю від нашої розмови.

Усе тут рідне, все навкруг своє,
Травинка кожна, кожен кущ до болю
Вписалися в життя, де віддає
Наш селянин свій час оцьому полю.

А там Дяківка зверху погляда,
Заярівка лежить в зелених травах.
І найсолодша в світі тут вода,
Коли іду до неї по отавах.

У Пісках рідна зроду Низова,
І Горова, і Шлях, і Берегівка.
І мовкнуть від захоплення слова,
Бо в цій красі у кожного домівка.
22.08.22

Безвідмовно виходить на чати
І дорогу щодня стереже
Біля хвіртки заплакана мати, –
Зачекалась на сина уже.
Вже і трави взялися іржею,
І сади безгомінь облягла,
Та не видко його за межею
Клопітливого вічно села.
Наче в землю вростає щоднини
Біля хвіртки матуся сумна,
Щоб уздріти найпершою сина
І віддатися щастю сповна.
Хоч минулося журно півроку
І частіше з’являться страх, –
Мати стала утомленим оком
Тільки більше обводити шлях.
Бачить небо на обрій зіперте,
Чує поля стихаючий гам, –
І бажає рятунку від смерті
України найкращим синам.
24.08.22

Не воювать, а тільки відвойовувать
Чужинцями загарбане добро –
Така-от випала тобі планида, Україно.
І відвойовано-таки воно було б...
Якби
За булаву проводирі твої не бились,
Якби
Тверезим назвався королем Богдан,
Якби
Не перехитрив себе Мазепа,
Якби
Криваві чоботи Петрові носи і галагани не лизали,
Якби
В Петлюри більше було вдачі,
Якби
Махно знав, де йому пристати...
Якби...Якби...Якби...
Може, сьогодні нарешті
Без цього триклятого «ЯКБИ»
Вкраїна навіки стане суверенною де-факто.

***
А на рашу напала химера,
що винищує орків до тла...
і шукає мінера –
якогось Бандеру
перелякана хунта пуйла.

***
А за орду воюють ідіоти,
яким не пояснили москалі, –
на цій роботі
є, таки, двохсоті
і їм немає місця на землі.

***
А на улусах є бавовна всюди
і де-не-де ще хлопає, таки,
і кара буде,
бо орда – не люди,
а окупанти – не рятівники.

***
А на Київ націлені урки...
Їм – куди не біжи, все одно,
бо на те вони й чурки
такого ґатунку,
що усюди – вонюче лайно.

***
А на убивцю очікують нари,
і на коняку рашизму, і на...
кожній отарі
худоби – до пари
не упольована ще звірина.

***
А на острові, типу – Зміїний,
привітали велике судно...
Україна –
країна гостинна
і судно опустили на дно.

***
А на Алтаї – ритуал по блату:
язичники, шамани, сатана...
а пацієнту
шостої палати
у бункері – сорочка гамівна.

Нарація
А на закуску... капаю пілюлі,
аби уберегти чиєсь лице...
великі дулі
у часи минулі
отримували авгури* за це.

08/22

В ці дні ти маєш бути особливо обережним.
В ці дні червоним горять коліна.
Весь час червоним. І без упину
гадюки лізуть попід одежу.
Без ліку лізуть. Бодай ви щезли!
Перепочити хоч на хвилину.
А після знову, з жаги і злості
склепавши списа, ламати кості.
Ламати жорстко, в друзки, без жалю –
в витрати зразу, не до шпиталю.
Та пам’ятай же, ти маєш бути,
щоб я, опісля, могла відчути,
як сонце сходить, як небо дише,
як вітер землю втіша, колише.
Як із розбитих об лоба склянок
ще досі свіжий виходить ранок,
тече повільно на чорні скроні,
втікає в рота, юшить в долоні.
Ніхто не знає яким маршрутом
злетить безумство. Ти маєш бути!
Моєму світу своя безмежність.
Я тебе прошу, будь обережним.

22.08.22

День Незалежності Вкраїна відзначає
У цей такий тривожний час війни.
На всіх фронтах вона перемагає,
Бо згуртувались нині усі ми.

Ти будеш, ненько рідна незалежна,
Тебе не підкорити ворогам,
Бо люблять дітоньки усі тебе безмежно,
Стануть стіною, щоби захищать.

Бо ти, Вкраїно в нас одна-єдина
Та іншої й не будемо шукать,
А зробимо усе, щоб розквітать
Могла ти завжди й ми були щасливі.

2022 р.

Промайнуло славне літо
Сяйним маєвом окрас, –
Теплину розвіяв вітер
І дощі навів на нас.
Щодоби сріблясті ниті
Навкруги прядуть дощі, –
І туманом оповиті
Хризантем густі кущі.
Хоч тепла не буде завтра,
Бо захмарена блакить, –
Гарбузовий лист, як ватра,
На городах палахтить.
Відшуміло швидко літо,
Мов колосся ячменю, –
Будем далі зором грітись
Біля мокрого вогню.
23.08.22

Коли галактики зливаються...

Я вкопаний за мільярди світло-років...
Немов би осторонь самого простору-часу...
На пісчинці-слонах-черепасі - пророком
Непохитно стою. Проповідую біль...

Коли галактики зливаються...

Малюю нейронними стежинами логіку...
Піддаю інквізиції дофаміновий цвіт
В епіцентрі подій так шизоїдно!
Я все ж таки твій неофіт...

Коли галактики зливаються...
Вони взаємо-поглинаються...?

Здалось вберіг тисячі зірок однієї від чорних цяток іншої...
Здалось осторонь простору-часу...
Здалось вберіг...
Здалось усе здалось...

Забути не вдається...

Коли галактики зливаються...
Це просто прекрасно...

Згодись...

Сила тяжіння віднині відсутня.
Амфори з білим вином здійняли́ся.
Біле лилося й пливло по повітрю.
П’ю й спочиваю по білому світі.

Ду́хи тепер по землі заходили,
схожій на мильну замріяну кульку.
А від темниць, з-попід нетрів могили
чути д’горі віщувальну зозульку!

І не біда, що загинув мій анґел –
я, врівноважений світлою смертю,
вже на прозрінні найвищої Ванґи
над примітивом, як Сонце над твердю.

Більше нікому не зможу скорити
серце, вмуроване в тіло тривале!
Як метеори – не метеорити,
так і астролоґи теж – не астрали.

14 березня 2003 р., Київ

Пройдоха лис понадивсь у курник
залазити щоночі і під ранок.
Тягав, душив курей рудий м’ясник,
лишався закривавлений підранок…
І на нараду півень-голова,
зібрав найближчих курок і пулярок.
Лунали переконливі слова,
та душу огортав якийсь пригарок…

– Негайно треба нам у дзвони бить,
у розшук об’явити куроїда.
Не обірве́мо мародерства нить –
від курника не лишиться і сліду!
Верховного підтримав секретар,
казав – Резерви варто пошукати.
А ще: у небезпеку – жодних чвар,
аби не дати шансу супостату!

І раптом на ворину піднялась
облуплена маловідома курка:
– А я вважаю, не настав ще час,
аби чіпати лисого «окурка».
Бо зараз ласий лише терорист,
і то де-факто, а не на папері.
Потуги наші всі – коту під хвіст,
як визнаємо лиса живодером.

А що, і дійсно, треба постривать! –
гуртом закудкудакали дзьобаті.
Рябка під тином покладемо спать,
а ми перечекаємо у хаті.
***
Яйцеголовим чи поможе пліт,
як у дворі очеретяний кіт?!

Небозводу
Прохолода
Падає згори, –
Сонні досі
Верболози
Збуджують вітри.
Світ німотний
Безтурботно
Полишають сни, –
В травах чистих
Урочисто
Грають цвіркуни.
Над рікою
Не стрімкою,
Збільшивши розгін, –
Полетіла
Хмарка біла
Іншій навздогін.
Неодмінні
Світло й тіні
Навкруги стоять, –
Оживає
В ріднім краю
Божа благодать.
22.08.22

РОЗПАЧ

У Долі руки зв’язані за плечі
Й геть манівцями стулено вуста.
Немає правди й го́лоса малечі –
Крізь пустку Неба розпач пророста.

А ти така, у тіні від Любові,
Мля́виш довічно про зерно від Бога.
Його продали люди. Є в поло́ві
В кохання гра, довершено убога.

Ніц не зросте, окрім гріха Омани.
І я дістану ніж, аби збагнути
У лезі віддзеркалення, щоб мали
Ми спільну кров. І в прірву упірнути.

Мить запечеться в подиху безодні
Й забагряніють пристрастю серця
В цілунку цім, аж янголи Господні
Зомліють занімілі з дотику Вінця.

І там, можливо, я тебе узрію,
І так, напевно, врешті осягну,
Що все є блуд, і світ цей зрозумію,
Що мертві ми давно були вживу.

Павло Гай-Нижник
21 серпня 2022 р.

По смерті брата на московський стіл
Брат його менший по закону сів.
Його Іваном Калитою звали.
Давно була історія ота.
Ніхто не знає, чому Калита,
Тож різне про те прозвисько казали.
Бо ж калита – то торба із грошима,
Іван, казали, аж трусивсь над ними.
Хоча москаль і це перебрехав.
Мовляв, ходив він з торбою отою
Між жебраками рідною Москвою
І милостиню щедро роздавав.
Ага, діждешся милості від нього.
На трон Москви сідав він не для того,
Щоб гроші на всі боки роздавать.
Для того скрині у підвалах повні –
Не крадені, зароблені, законні.
Він їх любив складать, складать, складать.
Як став московським князем після брата,
То заходився думати-гадати,
Як до Москви ярлик знов повернуть.
Бо ж грошей з того може більше стати.
З народу можна й більше назбирати.
Про себе ж як любимого забуть?
Щоби в Москві міцніш було сидіти,
Митрополита зміг переманити,
Який у Володимирі сидів.
А де митрополит, там центр віри.
А чому не Москва, а Володимир?
Нехай би паству із Москви глядів.
А сам тим часом все на Тверь дивився,
Чекав, щоб князь Великий помилився
І він тоді зіграє роль свою.
І дочекався… Як Щелкан наїхав
У Тверь з ордою та накоїв лиха.
Народ озлобивсь, з криком: «Наших б’ють!»
Накинулись, татар усіх побили,
Над людом щоб знущатися не сміли.
Хто зна, яка причина дій таких.
Чи то Москва підмовила Щелкана,
Чи московіти у Твері старанно
Проти татар підбурювали всіх.
Іван, дізнавшись, на коня і, звісно,
В Орду, щоб першим донести ті вісті.
Та ще й прикрасив – справжній московіт.
Почувши те, Узбек велів збирати
Орду, на Тверь якнайскоріш рушати,
Щоби зухвальців покарать, як слід.
Іванові ж за службу його вірну,
Ярлик надав і ту орду довірив,
А там півсотні тисяч розбишак.
Велів в Твері нікого не жаліти,
А князя з усім виводком схопити.
Він сам подума – покарати як.
Привів орду Іван на батьківщину
І проти всіх, кого вважав він винним,
Тих розбишак негайно посилав.
По землях усіх недругів пройшовся.
Хто би з ордою тою поборовся?
Дивився всяк зі страхом і мовчав.
А вже, як до тверських земель дістались,
То вже там люду бідному досталось.
А ще ж не забувайте, що зима.
Спалили все татари, що зустріли,
І Тверь і Кашин дощенту згоріли.
Народ нещасний прихистку не мав.
Сам тверський князь у Новгород подався.
Не прийняли – у Пскові заховався.
Іван і там його хотів дістать.
Тож довелося до Литви тікати.
Іван поклявся все одно дістати
Аби за свої кривди покарать.
А сам тим часом хитрістю й обманом
Зробився в краї ледь не першим паном,
Збирав дани́ну іменем Орди.
Туди копійку і собі так само.
Із землями обходився, як з крамом,
Своє князівство розширяв, плодив.
Як тільки хто надума опиратись,
То він до хана почина збиратись,
Мовляв, орду поїду, приведу.
Кому ж охота від орди страждати,
Тут хоч-не-хоч, доводиться віддати,
Аби лиш не потрапити в біду.
В Орду він їздив ледве не щороку,
Давав дарунки щедрі на всі боки.
Не за свої ж, зароблені купляв.
Нашіптував, оббріхував, жалівся,
Якщо на когось за непослух злився.
Отак в Орді своїм поволі став.
Коли вважав, що витратив багато,
То думав, як би в кого що забрати.
Й вигадував і, звісно, відбирав.
Якось він їхав із Орди і думав,
Як повернути витрачені суми,
Де іще взяти грошики й згадав,
Що в Новгороді срібло є закамське.
І його настрій в одну мить піднявся.
Велів, щоб його Новгород віддав.
А, коли той не згодився віддати,
То на міста узявся нападати,
Хоча для того приводу не мав.
Єдиний його привід – я так хочу.
І довго людям голову морочив,
Поки ті розізлились не на жарт
І до Литви за поміччю звернулись.
Там, зрозуміло хутко відгукнулись.
Кому ж не треба такий ласий шмат?
Тим часом доньки підросли в Івана,
Зятів для себе вибирав старанно,
У Ярослав і у Ростов віддав.
Зяті у всім покірні були йому,
Тож він там вівся, як у себе вдома
І дозволу ні в кого не питав.
Другі князі теж мовчки потерпали,
Коли їх княжі слуги оббирали,
Боялися, що приведе орду.
А слуги княжі велись, як ординці,
Міг і боярин заробить по пиці
І часто були палиці в ходу.
Як вівся князь, так само і холопи
І кожен князю та й собі прихопить.
Тож багатіла, ширилась Москва.
З усіх земель до неї потяглися
Ті, хто шукали, де би поживиться.
А князь таким і прихисток давав.
Із них завжди прислужники чудові,
Вони проллють для князя море крові
І догола роздягнуть увесь край.
Бо їм же перше вислужитись треба,
Роби, що кажуть і нічим не гребуй
Тоді і княжі милості приймай.
Не все, щоправда, було так погано
За час правління Калити Івана.
Монголи перестали заглядать.
Бо данину в Орду возив він справно,
І подарунки роздавав старанно,
Навіщо його дарма дратувать.
Розбійників з шляхів порозганяли,
Купці себе спокійно почували,
Тому товари до Москви везли.
А князю з того щось перепадає
І він у скрині у свої складає,
Які і так повнісінькі були.
На гроші ті не те, що там манатки,
Міста він цілі взявся купувати –
Он, Білозерськ чи Галич, Углич взять -
Князі у скруті продали Івану.
Прибуток для Івана непоганий.
А скільки сіл вдалося накуплять
В чужому краї. Там своїх посадить,
Вони і будуть ворохобить, гадить
Аби своєму князю догодить.
Дивись, можливо пізно або рано
Уже його позвуть: «Прийди, Іване!»
Він прийде й буде краєм володіть.
Чиї то землі, навіть не спитає,
Бо він докупи землі всі збирає,
Які колись належали Русі.
Тож задля того ладен кров пролити
І половину люду перебити,
А, як незгодні, то, мабуть, і всіх.
Усе іде,здається, так, як хоче,
Князі облесно зазирають в очі.
Та тут, не знати звідки і біда.
Тверський втікач надумав повернутись,
Аби за ханським прощенням звернутись.
Митрополит благословення дав.
Хоча Іван на краще сподівався
Та хан до Александра не чіплявся
І всі провини князеві простив.
Та Тверь йому вернув у управління.
Іван від тої вістки став аж синій.
А що, як той в Орді наговорив
На нього? Ввійде ханові в довіру.
В Орду потрібно їхати допіру!
Бо той Івану пригадає все –
Усі його злодійства і обмани,
Які він так приховує старанно.
Від думки тої князя аж трясе.
Це йому можна тільки так чинити –
Брехати, убивати, полонити.
А усім іншим то робити зась.
Бо ж він мету високу дуже має,
Заради неї бреше і вбиває.
Для того і живе московський князь.
Зібрався хутко та набрав дарунків.
Склав на вози усього цілі клунки.
Поїхав сам, синів своїх повіз,
Як вірних слуг майбутніх показати.
Такого встиг при тому наказати
На Александра. Хан так розізливсь.
«А я йому довірився! Дарма!
Тепер проще́ння вже йому нема!»
Велів в Орду знов Александра звати.
Той сина свого перед тим послав,
А далі й сам на лодії уплав.
А вітер, кажуть, не хотів пускати.
Він уперед, а той жене назад,
Неначе доля його не пускає.
Та князь назад у Тверь не повертає.
І припливли. Та хан йому не рад.
Звершився суд, приїхали кати
І Александра, й сина його вбили
І голови на палі настромили.
Тіла ж дали додому відвезти.
Іван же з того дуже порадів.
Велів в Твері з дзвінниці дзвона зняти,
Тепер в Москві ним будуть калатати,
Принизив Тверь ненависну тоді.
Тверь занепала, а Москва зроста.
Біднішали навколишні міста,
Але Москва на тому багатіла.
Іван дубовий Кремль побудував
Та зводити собори й церкви став.
Та то вже для душі, а не для тіла.
Як батько - все замолював гріхи,
Не відмовлявсь від намірів лихих,
Тож думав, що замолиться, проститься.
Надіявся, що смерть переживе,
Ще скринь собі зі сріблом наживе,
Як буде у церквах отих молиться.
На Новгород все заздро поглядав.
От, коли б він всі ті багатства мав,
Раз кілька вже збирався воювати.
Та на заваді щось весь час було,
До Новгорода так і не дійшло.
Бо на Смоленськ війська прийшлось послати.
Іван же сам, щоправда, не пішов,
Якусь відмовку для того знайшов,
Хоча князі й московська рать ходили.
Смоленськ вони, щоправда не взяли,
Не солоно сьорбавши і прийшли,
Лише людей в поході загубили.
Знов Новгород у нього на умі.
Пора збиратись, вже кінець зимі.
Та Бог, напевно вирішив – доволі.
Якась хвороба причепилась враз
Й прийшов Івану його смертний час.
Не зміг він відкупитися від долі.
Які князі, така й Москва була,
Брехнею і облудою росла,
Хапала все, що в руки потрапляло.
Життя її сусідам не було,
Усе в Москву та до Москви тягло.
А їй було все мало, мало, мало.

Свербіж
( Олександр Сушко )

Серпневий вечір. Жіночка у спальні,
Нахаба-кицька морду суне в глек.
В титанів думки зморшки вертикальні,
А у піїтів, знамо, поперек.

Ліричні вірші неперервно мрячать,
У гузно муза коле, наче ґедзь.
Та це нічого, друже, ще не значить,-
Я теж такий моторний писунець.

То нащо пишем? Помилок до біса,
Ні стилю, ні харизми й глибини.
А результат один: словесна тирса.
Чуваче, стій! Пегаса не жени!

У геніїв як у "Антея" крила,
Лиш я у храмі муз сліпе вайло.
Є ж віники, ломи, лопати, вила,
Так ні - правиця торсає стило.

Ну то і що? Снаги не позичати!
Є олів'є, натхнення й довга ніч.
Уже строчу канцони та рулади,
Бо ляпати чорнилом - звична річ.

2.08.2018р.

Поезія
( Тетяна Левицька )

Писаку від поета відрізнити
Спроможний чуйний, вдумливий читач.
Не бійся, друже, надихатись в житі,
А інколи й над віршами поплач.

Ніде не дінеться бур'ян і поле,
Це теж потрібно — слава трударям.
Та у поета серце ясночоле,
І у душі свячений Божий храм.

Буває, ніч не спить, складає пісню,
Бо сипле небо зоряні слова.
Збираєм врожаї, як осінь пізня.
Зітліє все! Поезія — жива!

Вона у бій веде, іде на плаху.
І розтинає груди, в дзвони б'є!
Господь дарує: пензлі і лопати,
Усім талант, а кожному своє.

21. 08. 2022р.

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.

Вже осінь посила свої привіти
У вигляді листочків золотих,
Які кружляє у таночку вітер,
Вона ось-ось прийде, ти її жди.

І принесе хай мир на нашу землю,
Добром хай повняться й теплом прийдешні дні,
Блакить небесна й сонечко над нею,
Радісно буде на душі тобі й мені.

2022 р.

Починаю поволі страждати
Тим, що досі ніяк не навчусь
Говорити на вітер багато,
Набридати словами комусь.
Заспокоїтись завжди не можу,
Коли чую якусь маячню, –
Як роздмухують іскорки Божі
Там, де попіл лишивсь від вогню.
Тарабанити довго не вмію
І серджуся, коли десь джмелі
Підіймають словесну завію,
Запорошують вуха мої.
Я продовжую далі радіти,
Що до нуді не маю ключів, –
Що слова не кидаю на вітер
І ціную завжди слухачів.
21.08.22

Цілий день якийсь напівпохмурий,
Барабанить по дахах крупа...
Дрібен дощик сіється понуро,
Наче сіллю рани посипа.

У саду розкішна буйна зелень
Вже помалу жовкне на виду.
І веселий настрій перемеле,
Ніби осінь — квітку молоду.

Вовчі упиричні темні хмари
Білих проковтнули овечат...
Тільки вітер так потужно марить --
Щоб не згасла сонячна свіча.

Одганяє юрмище свинцеве,
Світла він окраєць залиша.
І цілує тихо ніжне мрево
Поглядом розчулена душа.

20 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Троянди розцвіли в Китаю.
Я Книгу Перемін гортаю.

У Києві – церковний дзвін.
А я гортаю Книгу Перемін.

Художники свої портрети
теж продають за три монети.

Я кину дріб’язок, щоб знати цінне –
чому життя важке, чому незмінне?

Сказала Книга Перемін мені,
що в місто треба в’їхать на коні.

Якщо уважно прочитав я Книгу,
то можна потім з’їздити в Пекін, у Рим і Ригу…

2 листопада 1994 р., Київ

Де ранок малює світлом,
Де треба лишатись світлим,
Де синь сповідає квіти,
Де хочеш рости й маліти,
Де в люду серця, мов храми,
Де віра й любов на рани,
Де добре усім, як в мами.
Де вікна хапають птахів,
Де днів чорно - білі шахи.
Де небо тримають крила,
А світ цей - молитви сила.


20.08.2022

Щоночі клени пускають листя у подорож до краю землі.
Лишаючи місто, лишаючи передмістя, пливуть вдалечінь кораблі.
Все далі і далі до цілі чиєїсь, яку їм поставила ніч.
Витрушує темрява всі привілеї і голови рубить з пліч.

Флотилія суне, повільно, неспинно, до точки на обрії, де
зростаються сонце і місяць невинно, і килими вітер кладе
із вічнозелених і вічноласкавих весняно народжених трав,
де не буває правих/неправих, якщо щиро кохав.

І зорі освітлюють путь каравану, а після зворотну тропу.
Віту рідненьку, єдину, бажану, важко намацать всліпу
тихою ніччю, а в буревію, якщо насуне такий,
листя розкидує, наче надію, по гральних дошках стихій.

Клени чекають, вони терплячі, в них неквапливе буття.
Листя вернеться, подих тремтячий, не підмануло чуття.
Цілі далекі, чи дотягнулись, чи десь уткнулись в стіну?
Близить світанок, вже і вгорнулись в краплі цілющого сну.

День, ніби пишне густе покривало, розніжує світлі часи.
Сутінь насправді саме начало, сім’я на грядці краси.
Присмерк згущається, клени стискає, місто вколисане спить.
Гілка за гілкою листя знімає. Що ж, хай щастить.

17.08.22

Розмовляю з тишею без тебе
Так, що озивається вона
Голосами зоряного неба
За привабним отвором вікна.
Небо завжди повне вітру й шуму
Неозоро сяючих світил
І відрадно звеселяє думи,
Вгорнуті в самотність, небосхил.
Різномовні зорі, як на диво,
Щось мені шепочуть кожну мить,
Лиш одна зірниця полохливо
Яскравіє завжди і мовчить...
20.08.22

Порядний, скромний мов дитина,
а у німецькій – напівбог!
Відверта у житті людина,
непересічний педагог.
Письменник і поет од Бога,
перекладач і «дипломат».
Осадчий Толя ще до того
й Мельничуківський лавреат!

А як він ранком, ще з росою,
загінку травами веде!
Працює дід не лиш косою,
город для нього – як Едем.
Пройтися лісом не бариться,
гриби і ягоди – сюрприз.
Давно зустрів свою синицю,
а журавель їм – справжній приз!

Уміє все, як два в одному:
тут – Голіаф, а там – Давид.
Працює на роботі, вдома
і ось дозрів нарешті плід!
Він учнів має скрізь і всюди,
його вітають звідусіль.
Приємно – поважають люди,
але іще б… на хліб і сіль.

З роси й води тобі, козаче!
Сто років будь таким, як є.
Хай гірко вороги заплачуть,
а друзі вип’ють за твоє
здоров’я, людяність і силу!
Працюй надалі і твори,
аби відчути щастя крила,
і від життя усе бери!

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувавсь молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки,
бо змалечку завчив: «Не суди і будеш не судимий!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».
P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі він не жив.

Ой. ти, дубе старий і могутній,
Всього бачив за свій довгий вік,
Але звірств, які нині присутні
В Україні згадати не зміг.

Хилить віти той дуб у скорботі,
Бо невинних вбивають дарма
Проклятющі ті вороги-орки,
Совісті у них зовсім нема.

Будете ще рятунку шукати
Ви від нас - і цивільний й бійців
Та й від Божої кари сховатись
Вам не вдасться за цей страшний гріх.

Стане вільною Україна-мати,
Докладемо до цього зусиль.
Дуб зрадіє і буде співати
Величальну героям усім.

2022 р.

Дитинства запахи і звуки
Живуть у пам’яті моїй, –
Росою й сонцем пахли луки,
Дзижчав мошки над ними рій.
Хмаринки плавились від спеки
Тоді у мене на очах,
І видавався недалеким
Мені до щастя світлий шлях.
Ясно-зеленим покривалом
Було застелене життя,
І радість скрізь мене стрічала
Та зігрівала почуття.
Добра наявного присутність
Перетікала в благодать, –
Дитинства миті незабутні
Донині душу веселять.
19.08.22

легкої арфи струни як вогонь
горять на пальцях весело і синьо…
мої шляхи прокладені курсивом
на лініях натруджених долонь…
легкої арфи струни як вода
течуть між пальців холодно і чисто…
в нічному небі зір ясне намисто
і моря повечірнього слюда
і всі мої роки як на долоні
летять-летять мої небесні коні
у зоряні замріяні світи
душа шепоче в прірву «відпусти…»
«не час…» – шепоче їй прадавній ліс
«не час…» – горѝ гуркоче обеліск
«не час…» – муркоче камінцями море
і вітер віти тамарѝску горне
ословлюючи всі мої примари…
шляхами поетичної сансари
кочусь… узятий Мовою – навік –
чорноробочий… челядь… чоловік…

Наснилось ніжне море, щастя бриз п’янкий.
Ідуть, немов сонети, щирі хвиль рядки.
І рими – чайки гонять серця ритм швидкий,
Думки тікають вглиб, мов риб косяк в’юнкий.

Як море це, кипучий вир життя стрімкий.
Воно мені, мов космос, хижий і близький.
І світ між хвиль епох торкає враз руки.
По лініях долонь мій час – пісок морський.

По смерті батька, всівшись у Москві,
Крутив постійно Юрій в голові,
Якби йому Великим князем стати.
А тут якраз Андрій тверський помер.
Хто ж буде в Володимирі тепер?
Таке питання ханові рішати.
Найбільше прав тверський Михайло мав,
Він у Орду за ярликом помчав.
Та Юрій і собі туди намиливсь.
Так вже кортіло той ярлик вхопить,
Немов без нього в світі не прожить,
Хоча усі супроти ополчились.
Казали по дорозі – зупинись,
Не по закону хочеш - відступись
Але ж москаль, ну, що із нього взяти.
«Та я,- говорить,- їду просто так,
Не по ярлик». Надіявся, однак,
Бо на закон йому з гори плювати.
Орда свою політику вела,
Законність їй до ліхтаря була,
Аби лиш вчасно данину давали.
Хто більше данини наобіцяв,
Отой ярлик від хана і тримав.
Тверь якраз більше і пообіцяла.
Тож Юрій лише облизня зловив
Та думку не прогнав із голови,
Почав Михайлу капості робити.
То зворохобить Новгород, чи там
Князів підбурить, збеленить міста,
Щоб данину Михайлу не платити.
Той Юрію й до совісті взивав,
Й Москву два рази з військом штурмував.
Дарма старався – той уперся рогом.
Про те, що хан орду прислати міг
І покарати за непослух всіх –
Для Юрія не значило нічого.
Ще як вернувся злий він із Орди,
То злість свою на всіх зганяв, ходив.
Згадав, що князь рязанський у темниці.
Його ще батько хитрістю схопив.
Тепер синок скарати повелів,
Проливши кров невинну у столиці.
Тоді Михайло хану й пожалівсь,
Той Юрію приїхати велів
Аби за всі провини покарати.
Відмовитися Юрій не посмів,
Мерщій до хана в ставку прилетів,
Покірного став перед ханом грати.
Два роки Юрій у Орді прожив,
До хана підлизатися зумів,
Мовляв, такий він білий та пухнастий,
Що хан Узбек від того аж розтав,
Сестру Кончаку в жони йому дав.
І привалило Юрійові щастя.
Бо до сестри хан дав іще й ярлик.
Зять – не чужий же, звісно, чоловік.
Тепер вже можна й до Москви вертати.
Хоча, в яку Москву? Тепер же він
Великий князь. Узяв татар загін
Із Кавгадиєм - другом своїм клятим
Та і до Володимира помчав,
Де князь Великий і сидіти мав.
Михайло, хоч і жаль втрачати місце,
Погодився, щоб кров не проливать,
Свою столицю Юрію віддать,
А сам до Твері повернувся, звісно.
Та мало було Юрію того,
Хотів скарати врешті-решт його,
Бо ж був таким злопам’ятним, одначе.
Тож новгородців знов підговорив,
Взяв суздальців, орду та і повів
На Тверь. Хай непокірний ще поплаче.
Дійшли вони ледь не під Тверь саму,
Позаду все у трупах і диму.
Зосталось разом вдарити на місто.
Та новгородцям совість не дала
Супроти Твері учинити зла,
Тож розвернули скоро своє військо.
Як тільки Юрій про таке узнав,
Орду за ними й суздальців погнав.
Про те Михайлу взнати удалося.
Він раптом біля Бортнєва напав
І Юрієве військо розметав
Так, що тому втікати довелося.
Чимало його ратників лягло,
Ще більше у полон у Тверь пішло.
Дружину й ту на полі бою кинув.
Вона в Твері полонена жила,
Де незабаром смерть її знайшла,
З якоїсь загадкової причини.
Михайло, звісно, добре розумів,
Що викликає тим ординський гнів.
Із Юрієм хотів був замиритись.
Та Юрія ще більше розізлив,
Той посланця в Москву тверського вбив
Й помчав до хана у Орду жалітись.
В Орді він соплі й сльози витирав,
Михайла покарати вимагав,
Бо той, мовляв, убив його кохану.
Хан,звісно, розізлився за сестру,
Сказав: «На порох клятого зітру!»
Велів прибути до свойого стану.
Михайло знав, що там його чека,
Та, все одно, від смерті не втікав.
Хоча і діти, і народ просили.
Та ж не поїде – на орду чекай,
Вона ж тоді сплюндрує увесь край,
А то було вже понад його сили.
В Орді на суд на ханський він попав,
Там Юрій іще більше оббрехав,
А Кавгадий піддакував постійно.
Хан врешті смертний вирок підписав,
А Юрій вже людей своїх послав,
З Михайлом щоб покінчити надійно.
Ті довго били й мучили його,
Поки, нарешті, досягли свого
Та й кинули скривавленеє тіло.
Що вже до чого дикий Кавгадий
Сказав: «Що робиш? Та ж то дядько твій!»
Тоді уже Михайла спорядили,
Забрали сина, що в Орді сидів,
Бояр тверських полоном і тоді
У Володимир стольний подалися.
Там Юрій знов на трон Великий сів,
А брату їхать в Новгород велів.
З Михайла тілом, наче звір повівся.
Коли про смерть Твері дістались вісті,
То плакало за князем все князівство,
Бо ж добрим був, і справедливим був.
Просили всі, щоб тіло їм віддали
Аби його належно поховали
Та Юрій, наче тих прохань не чув.
Ну, вбив, так хоч над тілом не знущайся,
На Божий суд тепер вже сподівайся.
Так ні, уперся та й не віддає.
Аж цілий рік вигадував щось з того,
Хотів, щоб усі кланялися в ноги,
Поки таки не вигавкав своє.
Весь люд на нього, звісно, розізлився
За те, як він не по-людськи повівся.
А ще ж у князя і сини були.
Вони помститись врешті обіцяли
І, зрозуміло, всі підстави мали.
А особливо був найстарший злим -
Дмитро, якого звали Грізні Очі.
Свого ножа на лиходія точить
Та іще інших проти намовля.
А їх не треба, мабуть й намовляти.
Тут Юрій взявся данину збирати.
А з чого, як збідніла вже земля?
Ростов піднявся, не хотів платити,
Прийшлося йти та військом придушити.
А ще й татари внадились якраз.
Усе ж вдалося данину зібрати
Та Юрій, замість того, щоб віддати
Татарам, розвернувся і подавсь
До свого брата в Новгород з грошима.
Не захотів, бач, розлучатись з ними.
Жадоба його врешті довела.
Монголи – ті могли простить багато,
Але тому, хто тільки справно платить.
Отож Орда розлючена була.
Отим Дмитро одразу ж скористався
І до Узбека у Орду подався,
Де все про підлість князя розповів.
Узбек озлився, зажадавши крові,
Ярлик князівський передав Дмитрові
І привести негідника велів.
Той в Новгороді поки верховодив,
Ходив супроти шведів у походи,
Говорять, ще й Орєшек заснував.
Ходив на Устюг устюжан карати,
Щоб Новгород не сміли зачіпати…
Та голову він як би не ховав,
Мов страус – слід додому повертати.
Та годі в хана милості чекати.
Потрібно лише їхати в Орду,
Щоб там самому з ханом домовлятись,
На прощення можливе сподіватись.
Придумав виправдання на ходу,
Що данину він не украв у хана,
А тверський князь її забрав обманом.
Тож винен він, карати слід його.
Дмитро ж довідавсь, що він замишляє
Й собі в Орду до хана шлях тримає,
Щоб покарати підлого того.
І так вже сталось, що вони зустрілись,
За свої шаблі миттю ухопились.
Та Божий присуд за Дмитра стояв.
Якраз через сім років після вбивства,
Меч правосуддя над проклятим звівся.
Порубаний, на землю він упав.
Отож Дмитро за батька смерть помстився.
Узбек, щоправда з того розлютився,
Бо суд в Орді міг лише він вершить.
Дмитра монголи хутко пов’язали,
А через рік на смерть і покарали.
Хоч молодий, йому б ще жить та жить.
Отак через одну якусь падлюку
Прийняли батько й син смертельні муки.
Невільні жертви підлої брехні.
Та москалі інакше і не вміють,
Вони завжди підступно, підло діють,
Бо проти всіх постійно на війні.

Ось я маю сюрприз делікатний
через любих своїх посередників –
лист пустий, лист нічого не здатний,
нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

Кожен з них усере́дині кожного,
кожен ти всереди́ні наступного.
Я пішла від скупого й заможного,
я пішла від рогатого й крупного.

Серце – морзе адреси зворотної,
розум – море любові минулої.
Ієроґліф актриси скорботної –
знак-гарпун над душею-акулою.

Плач фольклорний людини жіночої,
сміх класичний актриси народної –
результати вистави наочної,
роль собаки без літери жодної.

Начиталась я, наіснувалась я
у квартирі чужій засекреченій,
чаю з медом понапивалась я
від хвороб, на які ти приречений.

З однієї маленької чашки
чай удвох будем пити роками
не з тобою, а з тим, з ким не важко
йти на ти між пустими рядками.

5 лютого 1996 р. Київ

У дерева всередині ріка.
Ріка часу', а може поза часом.
Крізь нього вже просвічують віка,
а дерево росте з рікою разом.
Його гілки – рибалки на зорі,
А хвилі – застигають на корі.

Але його душа на самоті.
Їй не звикати з глибини текти.
І кільця, що у стовбурі лягли –
застиглі кола, що в річній імлі
їй на воді малює час-митець.
Ті кола є відбиток для кілець.

Його ріка пожвавлює вночі
Бажання, про які воно мовчить.
І знає місяць, що у певні миті
Це дерево уміє говорити.
Коли ж прозорий ранок настає,
Воно стає узовні тим, що є.

18.08.2022

То не людина, то істота,
скажений виродок Неви…
А скільки болю і скорботи
ще принесе народам він?!.

Кипить, вирує параноя,
недопалок волосся рве:
учора бачили ковбоя,
сьогодні – карло він криве.

То міль, замотана у кокон,
не шовку, а шматок лайна.
Веде упевненим він кроком
усіх у прірву. Ця війна

остання вже у долі людства,
ретельно вивірений план
у світі горя і розпустства…
Невже то наш гіркий талан?!

Гуде, здригаєтся, палає
Свинцем обпечена земля, –
Не передати злість безкраю
Мою ніяк на москаля.
Я злоби стримати не можу
В душі на вбивцю малюків
І сили помсти нині множу
То на печаль важку, то гнів.
Мене не треба умовляти
Простити демона пітьми,
Адже не буде прощень кату
За всі знущання над людьми.
Злочинця гнатиму за межі
Моєї рідної землі, –
Здійму його на Спаській вежі,
Бо місце іроду в петлі.
18.08.22

Любовь, как чай – от ожиданья стынет,
Горчит на вкус и портится на цвет.
Немало было жаждущих в пустыне.
Желающих на чай холодный – нет.

У тихих гамах сонця «до» - «мі» - «соль»
Знайшовся хитрий дощик між тополь.
Танцюють жваві квіти парасоль
Танок веселий : твіст чи пасадобль.

Біжить між нас легкий серпневий дощ,
Мов кіт – приблуда, сонний, сам не свій.
Спішить між кленів, лип, дахів і площ,
Римує нам серця і долі він.

Ряхтять епізодів розчулені миті,
Вислизує день із долонь інстинктивно,
Небесна палітра в космічну графіті
Шугає пораненим птахом нестримно.
І що ж нам робити, коханий, з тобою?
За радістю — горе, біда за бідою.

Повітря шматує швидка допомога,
Обпечене небо палає багрянцем.
Хотіла звернутись до Господа Бога —
Молитва застрягла клубком у горлянці.
Чиясь обірвалась душа на півслові,
Війна гаптувала хустини тернові.

Що завтрашній ранок готує нам, рідний?
Чи мінні млинці, чи сухарики житні?
Міняємо осені соняхи мідні
На муфти овечі, і як далі жити?
Ховається вітер у темну стодолу.
Зима за хаосом, за долею — доля.

16.08.2022р.

Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –
той просинається – і все довкілля в’яне.

Йдуть чорні хмари на моє село,
на зело з вітру пил свинцевий сипле,
вже падає не дощ, а бите скло
на людство це, на намертво прилипле.

Воно Драконові в пожертву шле дітей,
жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.

На цвинтарі – утричі більш села.
А до Дракона ж – кожна ця родина
безмежним гладіолусом цвіла,
бо батько вчив цінити землю сина.

Лилося справжнє біле молоко
з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
з якої виростав один закон –
закон землі і всьо́го українства.

Колись драконами лякали нас
лише в казка́х чудесних чужоземних,
аж ось прийшов урбаністичний час
піти з землі і жити в шахтах темних.

Я вишкрябаю пригорщу зерна,
на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
і колобочка, розуму сповна́,
спечу й відправлю в найстрашніше Місто.

20 липня 1996 р., Богдани́

Спека серпнева спадає,
Дрібнесенький дощ дріботить
І грім гучно так гуркотить,
Пора літня нас покидає.

Листочки легенько летять
Маленькі метелики наче,
З зелених жовто-гарячі
Зробилися, що й не впізнать.

Багрянцем і ще й бурштином
Та золотом засипле зовсім,
Казковим кольоровим сном
Ще раз подивує нас осінь.

2022 р.

..А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних найбідніший той,
в чиєму серці вона не звучить,
аби розрадить в мить найгіршу.

Сіється дощик дрібненький,
Впоєна вдячна трава, –
Ніби у кошик опеньки,
В строфи складаю слова.
Сріблом виблискує туя,
Низько снують ластівки, –
Легко і швидко римую,
Вбрані у форму, рядки.
Повними стали калюжі,
Просвітку в небі ніде, –
Жаль, що до віршів байдужих
Більшати стало людей.
Робиться дощик жвавішим,
Виникли в хмарах смерчі, –
Стали знедавна скупіші
На похвалу читачі.
Жвавого дощику бризки
Сіються на ручаї, –
Хтось прочитає записку,
Хтось – не помітить її…
17.08.22

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Візьму квиток на скорий потяг,
перед очима все твоє,
і щирий надприродний потяг
мені поко́ю не дає…

Інтимний потяг, серця протяг,
і нежить – органів злиття,
а під ногами: одяг, одяг…
і почуття до забуття!.

Візьму квиток на скорий потяг
і раптом – Стій! Усе було…
Остався лиш природний потяг
і тільки зморщене… чоло.