Мені сниться – не насниться
журавлиная криниця
у бабусинім селі,
там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
і тепер моїми стали,
де стоптали всю травицю,
забруднилися в землицю,
обходили всі стежини
і подряпались в ожині –
та й побігли без нужди
десь за обрій, назавжди́.

Мені сниться, не насниться
розмальована світлиця
сонцем, барвами світанку,
на столі – легкий сніданок,
молока духмяний глечик,
а бабуся – коло печі
(в мисці щось на ослінці)..,
то вона пече млинці.
Зараз тихо підійду
і одненького вкраду,
та й чкурну мерщій із хати –
хто ж бо стане доганяти?

Десь сховаюсь без нужди
за туманом, назавжди́,
де криниця журавлина,
де бабусина хатина,
де на місці не сидиться…
Мені сон той не насниться.

16 жовтня 1988 р., Київ

Поклон одважую поштиво,
Цілую любій кисть руки.
Ця жінка - квітка! Справжнє диво!
Юначих мрій вогонь жаркий.

Блищить затемнене свічадо,
На таці келишок з вином.
Розв'язаний на платті бантик
Скрутився біля ніг в'юном.

А ложе застеляє плахта,
На ній - вусатий кіт-Баюн.
А яблук стиглих груденята
Заворушились у раю.

Схиливсь над небом. Лона абрис
Спиняє подих, зорі, час.
І де б не був - туди вертаюсь
Тантричний танцювати вальс.

Опісля бурі - спокій, тиша,
Ерот крутнув козацький вус.
Вгортаю жінку в радість ніжно,
Зітхає щастям наш союз.

Цей світ прекрасний і казковий!
Кохана - тільки бережи
Фантасмагорію любові
В чарунках власної душі.

Гриби сушитися повісив
І нюхом жадібним своїм
Відчув, що дух вчорашній лісу
Наповнив виразно весь дім.
І душу лагідно збентежив,
І свіжий спомин оживив
Про підберезники й берези,
А в соснах – безліч маслюків.
Дуби, берези, сосни, клени
І білокорі явори, –
Руді, пожовклі та зелені
Тепер діброви і бори.
Там сни снують і мляві тіні
Десь раптом вигулькнуть, бува, –
І в безконечнім шепотінні
Листочки, глиця і трава.
Лиш на пеньках труха і плісень
Мене обурили до сліз, –
Але втішає запах лісу,
Який у кошику приніс.
11.09.21

все пізнається в строгім порівняння, чи не так?
розкішний вересень на груди сіє чорний- чорний мак!

ці стратегічні батли давно себе вичерпно знищили,
добре, що ми із тобою лишилися серцями вищими.

це так приземлене порпатися у брудно-чужій білизні,
ритися в переписках, вишукувати нові факти трутизни!

якщо Бог дарує талант — не витрачайся на приземлене,
розчиняйся між малюнками, розлітайся між землями.

не будь заземлена! грянь громовицею, чи густою прозою,
моли віршами вересневими, говори голосними прогнозами,
будь красунею! було, чи не було — на всіх фестивалях!
хоч там багато мішури, хоч там лицарі брехливих медалей!

продавати сценарії, наче себе, чужим режисерам — дешево!
доню, просто, будь справжньою, необов’язково — першою.

хоч я знаю — ти співаєш сміливо пересмішницею сойкою,
ростеш у фарбах рокової різьби головними уроками!

але твоя рухлива графіка , твої демонічно-свіжі картини
входять у розум цього суспільства, як кращий спротив дитини!

доню, я вірю в тебе! дивися далі! жми на вічні педалі!
я тебе і без того усього люблю… ти моє найгостріше карі!

Глибокі тіні пролягли над морем.
Затьмарюють його спокійний плин.
Звичайний шторм чи невблаганна доля
Для корабля, що в морі геть один,
Без захисту, малий, не дуже й міцний
Супроти вітру і пекельних хвиль.
Чи вистачить йому вцілити хисту?
Чи вистачить докладених зусиль?
Він зовсім сам, до берега далеко,
І кликати на поміч – гинуть вдвох.
У темних хмарах сонячна лелека
Дрібний останній вицідила вдих.
І тіні юрбляться: суворі невблаганні.
І парус в клешнях вітру дріботить.
Нечутно відпливли слова останні
Стрічати чи останню нову мить.
Вирує доля, надимає гори.
І небо подало борвію знак.
А він пливе, шукає серед моря
Єдиний свій за межі шторму шлях.

10.09.21

"ГЕТЬ З САЙТУ, НАКЛЕПНИКУ! ТОЙ, ХТО ЦЬКУЄ ПІДЛО ПОБРАТИМІВ ПО ПЕРУ НЕ ЗАСЛУГОВУЄ НА ДОВІРУ. У ТВОЇХ ПИСАННЯХ -- ЛИЦЕМІРСТВО І БРЕХНЯ. НЕ ВІРЮ У ЩИРІСТЬ ЖОДНОГО ТВОГО СЛОВА, НІ У ПАТРІОТИЗМ, І У ВБОЛІВАННЯ ЗА НАРОД І ЙОГО ВІРУ.

ДО ГАНЕБНОГО СТОВПА СТАВАЙ, СОБАКО, І КАЙСЯ!!!"

Ярослав Чорногуз

Оце прочитав, шановні друзі, коментар колеги на мою адресу і питаю Вас:
Може справді покаятися? Бо гріхи мої важкі, непідйомні, я б сказав.
Пропоную усім дати рецепти каяття: оскільки ознайомлений тільки з самобичуванням. А цього для щирого каяття малувато. Мабуть.
З повагою, Олександр Сушко

Горіхопад. Який чудовий місяць.
Ще листя допиває літа смак.
Та осінь не знаходить собі місця
і не віднайде спокою ніяк.
Їй хочеться дощів і прохолоди,
їй хочеться туману та сльоти…
Смарагдовий сьогодні вже не в моді,
у золотий одягнені сади.
Така непередбачена спокуса –
лягає павутинка на плече…
Ще хвильку жди, дай сонечка нап’юся
допоки літо бабине пече,
допоки снігу не закрутить вихор,
й відлуння не замерзне моїх слів.
Із кожним днем все меншає горіхів,
і на душі все більшає гріхів.
10.09.21р.

Надворі Осінь! Осінь! Осінь!
А я в обіймах тьоті Фросі
Магнітом тягне на жіноче...
П’янію з дотику щоночі
Надворі сонце! сонце! сонце!
А знак таємний крізь віконце…
І я біжу як тільки смеркне
Вино ігристе напівтерпке…
На ранок кожен має справи
Після гріха… і після кави
10.09.2021.

Коли, тривогами роздерта,
Світзаочі тікає ніч
І ти завис у ролі жертви
Неподоланних протиріч.

Тоді, безсонням не добитий,
На зламі світла і пітьми,
Ти починаєш розуміти -
Не час минається, а ми.

Душить кашель ядучий, а жінка сумна
Загортає біль в ношену куртку.
Прикриває долонею душу вона,
ледве втиснулась в повну маршрутку.

Миготять за вікном золоті ліхтарі,
темна тінь навалилась на плечі.
Осінь спалює мотлох, як думи старі...
На кінцевій вітрів колотнеча.

Ліс знайомий, боятись немає підстав,
та тремтить від образи і втоми.
Чом же той, з ким була, навіть не запитав,
як добралася хвора додому?

09.09.2021р.

Зручно примостилася ворона
На покритий сажею димар
І спросоння безоглядно дзвонить
Побратиму чи сестрі: Кар-кар!..
І хоч співрозмовників не видно,
Та не чути навіть звіддалі, –
Каркати продовжує безстидно,
Наче не існує інших слів.
Ще не розуміючи нічого,
Я, присівши мовчки на газон, –
Відчуваю в карканні тривогу
І жалю непереборний тон.
Може, залишилася ворона
В даний час без дружньої рідні
І змінився посмітюхи гонор
На сирітські погуки сумні?
Чи, можливо, птаху злоязику,
Так проймає недоречний біль,
Що вона уже невтішним криком
Прагне допомоги звідусіль?
Чи якісь буденні перепони
Зупинили вранішній політ?..
Не змовкає каркання ворони
І хвилює розпачем весь світ.
10.09.21

Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
Про щось поміж собою гомонять
Та кісточки усім перемивають.
Малий Андрійко поміж них сидить
Та нудиться. Йому то не цікаво,
Як у селі ідуть у кого справи.
Йому б кудись побігти, побродить.
Але бабуся в спеку не пуска.
«Сиди! - говорить,- або йди до хати!»
А в хаті мух, хіба що рахувати…
Сидить, якусь оказію чека.
А раптом друг якиїсь прибіжить.
Удвох бабусю якось «уламають»,
Бо там вже річка їх давно чекає.
Бабуся з другом може й відпустить.
Та краєм вуха слухає-таки,
Про що розмова між бабусь ведеться.
Можливо, і цікаве щось знайдеться,
А не лише одні пусті плітки…
- А чула, - баба Настя почала,-
Микола ж Тоськин сватавсь до Таміли.
А та сватів не лагідно зустріла
Та гарбуза здорового дала.
- І правильно. Таміла ж он яка -
Красуня прямо писана. Микола
За нею бігав, кажуть, ще зі школи.
А сам миршавий, ледве два вершка
Понад горшком. А свататися пхає.
Хоч і багатий, а хіба такий
Жених їй треба?.. Слухав то Андрій,
А далі бабу Настю і питає:
- А що то значить – дати гарбуза?
- То так, онучку, вигляда відмова.
Як йти за когось дівка не готова –
То «з гарбузом» жених іде назад.
- А звичай цей узявся звідкіля?
Чому гарбуз - не морква, не цибуля?
- Ой, то діла давно уже минулі…
Колись дідусь мій…Пухом хай земля…
Мені малій іще розповідав
Історію… Звідкіль гарбуз узявся,
Чому невдатним женихам давався.
Дідусь такого, ох, багато знав!..
Отож, було то все у давній час
В селі одному…Назву геть забула…
Вже ж скільки літ відтоді проминуло…
Так от…жила в селі отім якраз
Сім’я одна – сімейка Гарбузів.
Жили заможно, навіть і багато,
Змогли землі чималий шмат придбати
Та мали коней купу і возів.
В село не знати й звідки прибули.
Казали людям, що козак із Січі.
Ходив на турка двічі чи то й тричі,
Тож звідти в нього й грошики були.
Чи правда то, чи вигадки пусті,
Того в селі не відали, звичайно.
Але обжився чоловічок файно
І кожен рік все більше багатів.
Хоч, зазвичай, сам мало працював.
За нього в полі наймити робили.
Вони ж удвох лиш спали, їли й пили,
Тож він, як кнур добрячий виглядав.
Та і жона товстенною була.
Як два опецька по селу ходили.
Але ж багаті, тож всі їм годили…
Отож, сім’я та у селі жила.
І був у них один-єдиний син.
Стецьком назвали й панькали з малого.
Усе для нього, все навколо нього.
Не мав відмови ні у чому він.
Отак і ріс…Хоч дітвора сільська
З ним гратися нізащо не хотіла,
Сміялася та «підсвинком» дражнила.
Бо треба ж було бачити Стецька…
Був, кажуть, ширший аніж довший він,
І по селу не йшов, а, мов, котився.
На те дражніння кулаком грозився.
Хоча страшним не був нікому він.
Нехай спочатку дожене когось.
Та й замість м’язів в нього одне сало.
Все тіло салом тим позапливало.
Чого комусь боятися його?...
Та час минав, зростала дітвора.
Стецько також вже парубком зробився,
Вже й на дівок з цікавістю дивився.
Уже й женитись надійшла пора.
Жила в селі тім дівчина одна,
Оксана звалась. Красна дівка бу́ла.
Хоча на панськім полі спину гнула
Та гордою завжди була вона.
Тож бігали за нею парубки
В надії, що на когось оком кине.
Ловили хоча б посмішку єдину…
Й Стецько також був поміж отаких.
Хоча себе він красенем вважав,
І звик - відмови ні у чім не має –
Скажи батькам і вже вони подбають,
Щоб мав синочок все, що забажа.
Тож якось він Оксану перестрів,
Давай казати, що женитись хоче.
А та йому сміється прямо в очі:
- Ти мене взяти заміж захотів?
- А чому ні? Я ж видний он який!
Та і батьки грошима не обділять.
Тож можеш йти за мене, дівко, сміло.
А та: - Пішла б за тебе залюбки.
Та ж ти на себе в дзеркало поглянь.
Я ж хочу, щоби на руках носили,
А де у тебе,хлопче, стільки сили?
Ти, Стецько, перше, піди сильним стань.
Як будуть м’язи в тебе, як в Петра,
Чи як в Миколи – то приходь до хати.
Тебе з сватами буду я чекати.
Тепер пусти, бо йти мені пора.
Чи посміялась дівка, а чи ні,
Стецько ж сприйняв все за монету чисту.
Не може вже спокійно, навіть, їсти.
Надумався, що на наступнім дні
Візьметься м’язи на собі качать.
Та вранці встав, поліно взяв у руки…
Але тяжка здалася та наука…
Та й батько, й мати почали кричать.
Сів та й задумавсь: як би так було,
Щоб м’язи вмить самі міцними стали.
Бо ж це часу і сил піде чимало…
І тут йому у голову прийшло:
А чи до відьми часом не сходить?
Живе така у лісі недалеко.
Вона ті м’язи йому зробить легко…
Надумався та і помчав за мить.
Прийшов до відьми, чемно привітавсь.
- Ти хто такий? – вона його питає,-
Стара зовсім, уже недобачаю.
- Стецько Гарбуз, - той миттю одізвавсь.
- А знаю-знаю… А чого примчав?
- Хотів, щоб м’язи ти мені зробила,
І щоб була в мені велика сила.
Щоб я на це часу не витрачав.
Зітхнула відьма: - Знаю я один
Рецепт, як м’язи ті тобі зробити…
Потрібно зілля з певних трав зварити.
Та тільки не зовсім безпечний він.
Ти будеш сильний…тільки не хвались.
Похвалишся так двічі чи то тричі
І далі вже хвалитись буде нічим…
А то ще й гірше…Знала я колись,
Що то за гірше та уже забула…
- То не біда. Вари давай бігом
Напій із зілля різного свого!...
Мені потрібно аби м’язи бу́ли.
…Напій він випив і розвеселивсь,
Відчув в собі непереборну силу.
Подякував… А відьма шепотіла:
- Дивись же тільки, синку, не хвались!
Прийшов додому парубок, бігом
До дзеркала – себе оглянуть має.
А воно, справді, м’язи так і грають.
Стецько зумів добитися свого.
Тепер до дівки зі сватами йти.
Вона йому відмовити не зможе.
Та й у селі боятись буде кожен,
Де проти нього сили їм знайти?
А вже самого так і розпира
Аби комусь ті м’язи показати.
З сватами – то ще кілька днів чекати…
Казала щось про хвастощі стара,
Тож він батькам нічого не сказав,
Пішов Бровкові – псові похвалятись.
То ж, мабуть, і не буде рахуватись.
Вже так і так ті м’язи показав,
Хоч пес впівока з буди виглядав,
Але Стецькові й з того легше стало…
На другий день ішов селом помалу,
Оксану стріти на шляху гадав,
Але зустрів лиш кілька парубків,
Що «підсвинком» знов стали обзивати.
Стецько не стримавсь: - Можу в пику дати.
Ви колись м’язи бачили такі?
Задер рукав і руку вмить зігнув.
І знов заграли м’язи попід шкіру.
І хлопцям, що сміялися допіру,
Заціпило. І кожен лиш зітхнув,
Бо, справді, м’язи були ого-го.
Таких вони й не бачили ніколи
Ні у Петра, ні, навіть, у Миколи.
Тож стороною обійшли його…
І от Стецько з сватами на поріг
Ступив до хати дівчини Оксани.
На неї хитро з посмішкою глянув
І, зрозуміло, стриматись не зміг.
Задер рукав і каже їй: - Дивись!
Та ледве він зігнув у лікті руку,
Як похвальба злу з ним зіграла штуку
І на гарбуз він вмить перетворивсь.
Усі завмерли, дивлячись на те,
Ніхто і слова вимовить не в силах.
Щось скоїлося їм незрозуміле.
Кудись Стецько пропав з очей… Проте,
Прийшла Оксана першою у себе:
- Ви сватати прийшли за Гарбуза?
Ну, то візьміть його собі назад,
Мені такого жениха не треба!
З тих пір по селах так і повелось:
Як дівка того парубка не хоче,
Дає гарбуз й сватам говорить в очі,
Нехай шукають іншого когось.

Не Бог один формує ойкумену
і думкою пронизує пітьму...
це і мене стосується.... тому
секрет Полішинеля достеменно
ідеєю являється у мене,
а далі вже належить будь-кому.

Усе, що ми плануємо уранці,
до вечора збувається, либонь...
записані на лініях долонь
всі азимути гаваней і станцій...
і жевріє у розумовій праці
душі животворящої вогонь.

Сміливо фантазуйте, шалапути,
такі ж сьогодні, як недавно я,
коли ще мріяв, ким я маю бути...
і втілилась фантазія моя
на фініші дороги житія
за атестатом зрілості в майбутнє.

Я – Робінзон... у мене карантин...
ніхто не заглядає через тин
і пандемія оминає дачу.
І ясно – ця оказія веде
кривою синусоїдою, де
нема-нема... і ось вона – удача.

Усе буяє, іноді цвіте
і де-не-де затьмарює зелене...
мене це не стосується... проте
записую відоме нота бене –
у цьому світі грішне і святе
ніде не відбувається без мене.

09.2021

Бери трембіту, сповіщай про зиму.
Із полонин вернулись чабани.
І перші клуби запашного диму
у небо линуть в пошуках весни.
Та де там. Марно. Зранку хуртовина.
Завія віє, замітає світ.
Негода в’їлась у Карпати клином,
гуляє сніг поміж смереки віт.
І вітровій лякає Верховину,
куди немає ні стежок, ні сош...
В таку буремну, штормову годину
стає чорнішим Чорний Черемош.
09.09.21р.

Коханий, вибачай сьогодні, певно,
Моє бажання спить, немов дитя.
Ти в змозі сам згадати достеменно
Усіх наяд, що скрасили буття.

Голивсь... Щока не колеться, це добре,
І руки не холодні, та дарма,
Ховаю носика у теплу ковдру,
Мене для тебе, поки що, нема!

Тремтять блаженством губи соковиті,
Ще й до грудей прилипли, мов реп'ях.
Стривай, горобчику, вчорашня оковита
Вилазить боком і зриває "дах"?

Рукою сон зняло, буравлю стелю.
Теляча ніжність серце гарячить.
Скидаю пристрасно шовкову льолю!
Зусилля марні, мій горобчик спить.

А там, де згаснуть міста жести,
і забринять слова городів, –
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Погляне і привітно, й хитро
ще й посміхнеться таємничо,
і трасу, як безцінне хутро,
простелить нам у Таллінн, в Ніццу.

Нам одне одного не жерти –
любити лагідно порадить
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Додасть і світла, і тепла нам
у мрій і сподівань оселі
й весняно на фортепіано,
на флейті чи віолончелі

зіграє з віденським оркестром
мільйон Божественних мелодій
Каштан, товстий і довгошерстий,
мов кіт персидської породи.

29-0.9 0.9 2021

Подорожній, нарешті, лаштує собі нічліг.
Чесняга-блондин не вдаря у багно лицем.
Селянин озирає дерева
і зачиняє хлів
на останній сторінці
книги
зі щасливим кінцем.
Указані вище сузір’я капають в тиші на
зачинені вікна, на примружувані повіки.
...У першій главі дерева
німіють біля вікна,
у лікарняній палаті б’ються, як птахи, крики.
Инколи на роман вистачає і дня.
Мудрець відкриває вікно в просвітлінні тут і тепер,
тамтой мандрівець
щезає ще дотемна,
решту героїв влаштовує час обідніх перерв.
Економіка стабілізується,
соціолога не тривожить сумління.
Під елегантними барами
виблискують скромні автівки.
Війни кінчаються. Підросло нове покоління.
КОЖНА ЖІНКА МОЖЕ
ПОКЛАСТИСЬ НА ЧОЛОВІКА.

Блондини тлумачать відмінність
межи добром і злом.
Всі дерева опівдні селян осіняють тінню.
Всі літаки щасливо
повертаються на аеродром.
Всі капітани
бачать берегову лінію.

Дурні розумніють. Брехун покутує гріх.
У пройдисвітів, зрозуміло, чималі скрути.
…Якщо в першій главі хто і зважується на крик,
у тридцятій, авжеж, нічогісінько не учути.

Сексуальний ентузіазм. Усуспільнений оптимізм.
Гарні епіграфи з віланел, сонетів, канцон, поем,
напівдетективний сюжет, суто життєвий зміст.
…Надішліть і мені цю книгу зі щасливим кінцем!

--------------------------------------

Павутиння і пил на горищі
Добре вкрили опор ряди,
Але час анітрохи не знищив
Днів далеких дрібні сліди.
І поточені шашелем крокви,
І осині гнізда на них, –
Я обвожу допитливим оком,
Вже засльозеним, як на гріх.
По всіх закутках згорблених тіней
Плутанина і метушня, –
І поспішно ховається в сіно
Наполохане мишеня.
І від протягів свіжо і славно
Нині тут, як було колись, –
Теплих спогадів блиски осяйні
Гріють серце, з душі рвучись...
09.09.21

Красуню цілувати - чиста блаж!
Найліпше - у вишнево-спілі губи.
Тремтлива длань заходить у віраж,
У відповідь лунає "Милий! Любий".

Догнала аж на старості судьба,
Покликало життя в свої обійми.
По душах промінь сонячний стриба,
Упали застороги, розум, ширми.

Танцюємо удвох тантричний вальс,
Розпліскується музика Вівальді.
А збоку зупинився мудро Час,
Даруючи хвилину благодаті.

Для чистих серцем рай один - альков.
Амур амріту наливає в джезви.
Цим Всесвітом керує лиш любов,
А жінка - це і є маленький Всесвіт.

Мелодія життя сакраментальна,
Симфонія крилатої душі.
Вона весела, і вона печальна,
Відверта, мов у юності вірші.

Вона звучить натхненно над світами,
Чарує і захоплює серця.
Спішить усіх насити літами
Від малюка до сивого старця.

Вона усіх провадить по стежині,
Яку спрадавна долею зовуть.
Комусь дарує крила лебедині,
І неба неокрайого могуть.

Когось низькими долами провадить,
Морозними вітрами холодить.
То б’є жорстоко, то ласкаво гладить,
То сковує, то волею п’янить.

По іншому, не знаю, чи буває,
Та все, що було, кажуть, буде знов…
Ніхто й ніщо навіки не зникає,
Ні віра, ні надія, ні любов…

ДИВО

Намисто всесвітів у космосі розкішнім – диво,
Утаємничене із споконвіку й вічноплідне чтиво
Літо́пису хао́су. В нім «бу́ло» і «буде́» цнотливо
Сплітаються в божественно незмірне мережи́во.

Усе земне – гармонія краси і кольорове диво.
Планета у короні зорь – зерно небесне й ниво
Суцвіття істини і сенсів оберемок, де вродило
Вагітне розумом чуття. Людина – її жниво…

Дитя людське – любові духу й думки сили диво.
До незбагненності! Симфонія лунає чарівливо
У ній з роси в сльозу, водночас, й страхітливо
Добро зацілувалося із злом розбещено знадливо.

В природі смерть – найприголомшливіше диво,
Життя глибинний сенс й відродження пряди́во
У перевтіленні грайливому буття з неї наживо.
В кайданах коловерті душ – безмежно і мінливо.

Павло Гай-Нижник
8 вересня 2021 р.

Скажений пес - кусається. Це - норма,
Вірянин - вірить в Бога і чортів.
Тому ховаюся від них удома
І віршики шкребу на самоті.

Хай бігають де хочуть. Я в безпеці.
Замок на дверях, засув і жона.
А кума атакує гурт скаженців:
- Не підеш в церкву - всій сім'ї хана!

А він тишко, затюканий судьбою,
Боїться чхнути навіть зайвий раз.
...за вухо піп одвів до аналоя,
Кадилом замашним по носі "Ляпс!".

А братика у партію зманили,
А тестя - вже беззубого - на фронт...
.Куди не глянь - підсаки, сіті, вила,
Ловитва йде на душі! На народ!

Обходять стороною всі поета,
Бо в нього ще не висох в лобі ґлузд.
Стою ні в тих, ні в сих, в зубах котлета,
А за плечима жінка варить мус.

08.09.2021р.

Коли ув осінь охололу
вогонь дібров не знає меж,
а небо в колір корвалолу
і ним повітря пахне теж,
ховатися десь марно, всує,
орієнтир беру Ковша*
і відчуваю, як римує
красу цю неземну душа.
08.09.21р.

Де ти, радість?.. Німотно і темно
Уночі за спітнілим вікном, –
Усвідомлюю вже, що даремно
Я чекаю на тебе давно.
Тонуть думи у тиші безкраїй
І безслідно зникають у ній, –
Усвідомлюю вже, що немає
Ні на що аніяких надій.
Час від часу зриваються з даху
Росні каплі і никнуть тихцем, –
Усвідомлюю вже, що невдаха,
Та сказати соромлюсь про це.
Крізь краплинок неквапні удари,
Добре чується серцебиття, –
Усвідомлюю вже, що я зараз
Жду наївно слівця співчуття.
То ж навіщо допитливо гладить
Мрійним поглядом темне вікно, –
Все одно не розгледіти радість
Там, де світла немає давно.
08.09.21

Там, де вершилися долі,
писали не всюди: Arbeit macht frei*.
Тіла лежать охололі
дорогою в комуністичний «рай».
Вбиті.
Сонця кривавий світанок,
дай крові, будь ласка, спити й мені,
віють холодні тумани.
Перегорають останні вогні…
Життя.
Хто ти, товаришу? Нащо
спіднє знімаєш на ранок з мерців?
Мойра блукає пропаща
і не синицю тримає в руці,
то – смерть.
Надписами на воротях
ще не відкрили дороги в Едем.
Хто ти, товаришу, хто ти?!
Кого вогняним скараєш мечем?
Мовчи!
07.09.21р.

Ще не дивуйся, що любов жива,
Й кохання навіть ходить межи люди.
Багато тиші є, росте мишва,
Для вічності – це простота, етюди.

Стривожений, немовби пташка Див,
Я дивував людей невипадково.
Врожаїлось. І райські сотні слив
Несміло додавалися до слова.

Натхнення промовляло і текло
Згори. Коли втомилось – піді мною.
А збоку – око нагострив Циклоп
І спритно заховався за стіною.

Могуть фортечна мала три зорі.
Які над мурами цвіли-мигтіли.
Усе найкраще, звісно, угорі,
Туди простягнені вітрила, крила.

Але любов текла у широчінь.
Так подієво, тепло, українно.
Нема для порівняння величин.
І я для неї – нібито пір’їна.

Та головне ж не я – любов ота,
Що тихо випливає із безодні.
Хоча сама – шалена висота,
Вознесена у задумі Господнім.

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

8 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

В піднебессі птах сурмить,
кличе у мандрівку.
Стелить ветхі килими
осінь на долівку.

У калюжі п'ятірня —
клена лист багряний,
тліє наче порохня
попелом в кальяні.

Наковталася ріка
синього туману,
ніби органза легка
в'ється за парканом.

Вітер лантухами хмар
сповиває обрій.
Худне сивий календар,
не верну оглоблі.

У дорогу відпущу
журавлину зграю,
хай симфонію дощу
небеса зіграють.

День міліє, мов струмок —
сьогоденна дійсність.
До зими один лиш крок,
а до літа - вічність.

6.09.21.

А я не оглядаюся назад,
у часі чумакую помаленьку,
навчаю жовторотих пташенят
тій музиці, що ти на кобзі бренькав.

Про те, як наші зорі мерехтять
і їде Віз Великий... і Маленький,
і тьохкає у грудях соловейко,
і душі увертюрою звучать.

Та ми герої не цієї казки...
сьогодні я одна... на місяці
купаюся у зоряній ріці
і не чекаю на телячі ласки,
і не боюся зайвої поразки...
біжать ще за возами молодці.

Нема сьогодні, що було учора,
у юності та у літа мої,
коли співали інші солов’ї,
а в небесах сіяли наші зорі.

І журавлі летіли у краї,
де є тепло і далі неозорі,
і грає за горою синє море ,
а ми обоє й досі нічиї.

А що було, те й досі не минає
і азбукою Морзе долітає
у наші душі... точки і тире...
і ті слова, які зачарували,
і нотами високими звучали,
які ніякий голос не бере.

09/21

З’явились раптово хмаринки!
Чорніли у сірому небі.
Щось діється з самого ранку!
Уважно прислухатись треба.

Повітря змінилось! Холодне!
Пронизує кожну клітинку.
Вдягтись по-осінньому згодні,
бо Вітер не знає зупинки.

Розвіяв фантазії літні.
У лічені вклався години.
Закреслив бажання амбітні,
до теплої склавши торбини.

Бешкетник! Бо поряд з ним Пані.
Продовжує швидкісні дії!
Вона ж у вразливому стані.
Дощами зволожені вії.

Бо мріялась інша їй зустріч.
В природі свої негаразди.
Змінити вбрання своє мусить.
Негода його зіпсувала.

Осінні мотиви вже вкотре
полинуть у вІрші-присвяти.
А жовтогарячі полотна
під пензлем оздоблені златом.

Нечувано щедра й багата.
Писати про неї й писати…

05.09 – 07.09.2021

В одному горщику пів літа…
В однім цебрі - чатує осінь
Між ними столик і півлітра
І я у снах літаю й досі…

А що коли коктейлик з ранку?
А що коли взірвати все це?
А що коли собі коханку?
А що коли спитати серце?

А літо враз і зникло нишком
А осінь гульк - вже на підмостку
Півлітра, сміх, читає книжку
Проснувсь і я, стругаю дошку…

А що коли піти до біса?
А що коли це пастор Геце?…
А що коли ось-ось завіса?
А що коли втомилось серце?..
07.09.2021.

Из Пушкиным сидел пять лет за партой,
В лицее прочитали сотни книг.
Он стал поэтом с неземним талантом,
Но пили вместе. С музой. На троих.

Один глоточек - за царя! Мессию!
Второй - за Бога! Третий - за меня.
Араб курчавый так любил Россию,
Что за нее во снах слезу ронял.

За это плата: выстрел прямо в серце,
А я покинул Петербург, Москву...
Мене кацапи випили до денця,
Вже думав, що й в раю не оживу.

Та повернули (нащо - сам не знаю)
На Україну, сіяти добро.
Грішу, борюся, знов грішу і каюсь,
У кров вмочаю кожен день перо.

P.S:

В прицілі колорадську бачу смужку,
А над Донбасом зради дух важкий...
За Пушкіна ж говорять нині пушки,
Вбиваючи беззбройних земляків.

06.09.2021р.

Хоч тепер ні холодно, ні жарко
І не ллє нестриманим дзюрком, –
Стало тихо й порожньо у парку,
І спокійно, й затишно цілком.
Навкруги однаково німотно
І нікого – навіть час закляк, –
Та не почуваюся самотнім
Під шатром розложистих гілляк.
Розмовляю з кленами щомиті,
Обіймаю липи крадькома, –
І все більше хочу далі жити,
Поза негараздами всіма.
Різнобарвно восени у парку
І тепліє лагідно згори, –
І мені ні холодно, ні жарко
Оцієї гарної пори.
07.09.21

Знов березень. І знову я служу.
Вітаю неталан свій при нагоді,
наїть мінливих мішанці годжу
у дріб’язкових змін коловороті.

Дедалі менше надить білий світ
відволіктися в учті щовечірній,
допоки неугавно гуготить
на вулиці мій вік, хуткий на війни.

Світ міниться. Не та, не та юрба
довкіл, і на уклін безцеремонна.
О, часе, порожнечею хіба
сповняй години в домі Аполона.

А світ живе, як старець-однодум,
і знов жахає голосом гугнявим,
допоки ми урівнюємо ум
зі скоєним навпомацки діянням.

Як мало я на світі поживу,
завалений не вічними ділами,
і товпи полуднів зимових над столами,
так, мовби я їх сам сюди зову.

Ба, не занадто вбуде у мені –
живій чи неживій уже людині –
від переплат завідомо в ціні,
аби іззовні виявитись вільній.

Хвала розв’язці. Занавіс. Кінець.
Від’їзд. І ця галантність повожатих,
і світлі сходи, лиця у свічадах,
і лавровий засніжений вінець.

------------------------

Потоцький Фелікс Щенсний граф Станіслав
Найбільший в Польщі був аристократ.
Над нами тінь шляхетна ця нависла,
Запрошує у парк! Віват! Віват!

Він заснував його в ім’я кохання —
Такої вроди ще не бачив світ.
Дружина то була його остання --
Гречанка на ім’я Софія Вітт.

Вона непереможну мала владу,
Всі, як Богиню, слухали її.
В честь неї тут збудовано Елладу,
Легенди все нашіптують гаї

Про те, як воювали греки Трою,
Як Одіссей морями мандрував...
І статуї Богів, Богинь, героїв
З’являються на очі, як дива.

Рослин, дерев і квітів розмаїття,
Альтанки, гроти, Критський лабіринт
Дивують людство не одне століття,
І водоспадів, водограїв світ.

Річки, моря, громади ці каміння,
Поля, амфітеатри і сади --
Найкраще в світі паркове творіння --
Потоцького зусиль ясні плоди.

Він од природи був ідеалістом,
Плекав букет платонових* ідей,
І Щенсним** звався, володів бо хистом
Робить щасливими усіх людей.

Бо їх любив, і дарував їм ласку,
Позбавив панщини селян своїх.
Й вони допомогли звести цю казку --
“Софіївку” - вмістилище утіх.

Якби поляки королем обрали
Потоцького, самотнього орла,
То, може б Польща довго ще не впала,
А наче квітка в розкоші цвіла...

На сеймиках міщанство і плебеї
Аристократів знищили права.
Від ницості і пихи отієї
Річ Посполита стала нежива.

І світ здрібнів, духовності позбувся.
(Невже армагеддон — це майбуття?!)
Став торжищем суцільним, в ницім дусі
Чуть запахи огидного гниття.

Лиш паркові Потоцького — осанна!
Живе ще Божа сила в небеси.
Дарує почуття нам ренесансу,
Надію на відродження краси!

*Платон — грецький філософ-ідеаліст.
**Щенсний — щасливий (польськ.)

7 вересня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

* * *

…Та прийде осінь. З айстрами в руках.
А ще, напевно, з дощиком у хмарах.
І охолонуть озеро й ріка,
і уряд гарні рішення ухвалить.

Кому тоді квитки на Іллічівськ
чи куплені задешево сандалі?!
Хіба що давньогрецькими слідами
по Ольвії б я довго волочивсь.

Приймай мене, Парутине, тепер,
допоки маю гривні та наснагу.
Бо може вже урватися терпець
у гіда – й він промовить: «Ну Вас нагер!».

Бо прийде осінь. Айстри та дощі.
Плоди і пледи (тим, хто ще на морі).
В любові їй освідчусь. Від душі.
У трьох словах. Без зайвих церемоній.

Дивись, яке розточчя навкруги…
Осінні дні… Безцінне вересове
А я застряг отут поміж огид
І відчуття, зізнаюся панове…

Побудь! Побудь міжріччям, острівцем…
А що? Пізнаєш що таке безхмарність
Колись розповідатимеш про це
Святим Різдвом і Хрещенням в узварі…

Моїх зізнань, запрошень, одкровень…
Навіяних осінньою красою
Я уявляю зустріч кожен день…
А відчуття, що знову щось накоїв
06.09.2021.

Цветы жизни – дети, внуки,
Мы их рожаем и растим,
Душой своей и сердцем их любим и лелеем,
И постоянно думаем, заботимся о них,
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь.
Как Андерсен сказал, что нужно нам для жизни
Солнце, свобода и маленький цветок,
Над которым мы свою голову склоняем
Любуемся, ухаживаем, бережем… 19.06.17 Швец Т.В.


Квіти життя - діти, онуки,
Ми їх народжуємо і виховуємо,
Душею своєю і серцем їх любимо і плекаємо,
І постійно думаємо, піклуємося про них,
І то, що ми в них вкладемо,
Покладе відбиток і на наше життя.
Як Андерсен сказав, що потрібно нам для життя
Сонце, свобода і маленька квітка,
Над яким ми свою голову схиляємо,
Милуємося, доглядаємо, бережемо ... 19.06.17 Швець Т.В.

***
А чорту лисому не стидно
за біснувате реноме...
на розум бідне
очевидно,
але хіба воно пойме.

***
А на паші не нашої Раші
є помішане буйне теля...
і не видно здаля
ліліпута кремля
ні у бункері, ні на параші.

***
А у нас появилися миші,
що поїли усеньке зерно...
і не знає Махно,
де поділось лайно,
від зерна того купою вище.

***
А у Вагнера є конкуренти,
та у ...ОПі не знають, коли
ці агенти
діждались моменту
і наябе-бе-бе-дничали.

***
А інтернет освоїли злодії
і на екрані від реклами тісно...
працюють лицедії,
корупція у дії
і кримінал пронизує суспільство.

***
А в Америці наші паяци
подивилися їхні палаци,
показали себе,
хто кого... оскубе
у такій актуальній співпраці.

09.2021

Шахую королеві! Хід ферзем!
Мотати годі нерви на котушку!
Здавайтесь хутко, мадемуазель!
Панчішки геть! Сорочку під подушку!

Солодким упиваємось гріхом,
Аж сиплеться із вух лапатих тирса.
Отак вже краще! Цілий день "не хо"
Вислухувати вельми утомився.

В закоханих відсутні вихідні -
Все празники, повабливо-химерні.
А завтра черга здатися мені
На милість осяйної королеви.

Із саду линуть тьохи солов'я,
Втішались так, шо й рухатись не взмозі.
На шахівниці тільки ти і я...
Не згледілись, а вже настала осінь!

06.09.2021р.

Лісу тихий зелений потайник.
Трохи гілля під вітром рипить.
Мурашня у турботах нагальних
Через листя торішнє спішить.

На верхівках у велетнів сосен
Небо нові хмаринки звива,
Частувати готується осінь
Кольорові готує дива.

Білок шурхіт, останні горіхи
Ще вишукують серед гілок
Для зимової ситої втіхи
Під мелодії сніжних зірок.

В перемовини грають синиці,
Вуха довгі з чагарів стирчать,
Їжакам у кубельцях не спиться,
Лапки спритні в траві шурхотять.

В лісі спокій приязний панує.
У природньому танку, життя
Літо з осінню ніжно парує
В вересневе тендітне злиття.

04.09.21

Потроху важчає утома
І розпач не спиняє хід, –
Іще і болі невідомі
За ними тягнуться услід.
І менше мріється знедавна,
І більше згадок постає, –
Лише бадьорить безпідставно
Життям захоплення моє.
Хоч дотепер непосидющий
І небайдужий до всього, –
Я бережу, як дар насущний,
А не розтринькую його.
Отож не буду сумувати,
Що без привалів старість йде, –
Що видається гірше свята
Не працювати аніде…
06.09.21

Снова вечер струится в окошко
Хладным светом осенних звезд.
Тополя, пошумев немножко,
В ночь безликую строят мост.

Приглашают меня причаститься
Сладким дрёмом златой листвы.
Медом грез допьяна напиться,
И забыть, как сердца черствы.

И уплыть от брегов печали
В ту туманную, синюю водь,
В сокровенные, милые дали,
Где первична душа, не плоть.

Где добро свято чтят и помнят,
И не точат язык за глаза…
Даже если костюм твой помят,
И в карманах нету туза.

Но я знаю, и с тем уже свыкся,
Что в сей бренности я не король.
Потому суетой не проникся,
И другую играю роль.

Всё любя, и любви не пряча,
Не покину той светлой пути,
Даже если изменит удача,
Даже если придется уйти.

Я уйду, не о чём не жалея,
Чашу скорбей испив сполна...
Так же будет шуметь алея,
На пески набегать волна.

С неба та же Луна прольется,
Мир усталый храня во сне.
Утро новое вновь улыбнется,
Только жаль не моей весне…

Оригінал:

Я дізнався: він -- художник,
І на мене впало сяйво:
Кіт – не кіт, а знак дорожній,
Зупинився задля драйву.

А художник – тільки фермер,
До землі завжди дотичний.
І його хитає нерви
Той котяра в Жабокричах.

Замурчить – поважно бродить.
А тепер – нема мур-муру.
Прибрела новітня мода,
А чи істина понура?

Котик думав: це його вже
Територія навіки.
Але фермеровa – довше,
Та в інакшім часоліку.

Кіт обходить давні мітки.
Це для фермера – картина
І примітки, і лелітки,
Тут – від тину і до тину.

Розігнався малювати –
А думки про землю, зиски.
Кіт пішов той на витрати,
І не нявкнув кислим писком



Незграбна пародія:

Кум промовив: - Ти художник!
Тіко пишеш на халяву.
Далі так творить не можна,
Бо в кишені буде вава.

Он, дивись,- гарує фермер,
Картоплина - двадцять баксів.
Ти бери трояк за нерви,
А червінчика за кляксу.

А за книжку - триста гривень
(ліпше торгувать в столиці).
За копійку творчий бивень
Продавати не годиться.

І коли віршІ-каліки
Розберуть, немов ковіньки -
Золоті парнаські піки
Будуть вже твої навіки.

Твій товар не в Жабокричах,
А в Сорбонні мусить бути!
Ти ж учився у да Вінчі
Та у мавок пишногрудих!

Пензлем спробуй малювати
Умочивши в бренді-колу.
Хай у муз статеві акти
Не збиваються ніколи.

- Ой, мамо, глянь, троянда розцвіла!-
Кричить Андрійко радісно із саду.
Почула його мама, підійшла,
Поглянула: - То, синку, не троянда.
- Як не троянда? Пишна ж он яка.
І пелюстки рожеві… Подивися!
Хіба на світі є іще така?
Всміхнулася: - Ти, синку, помилився.
Бо квітку цю півонія зовуть.
А на троянду схожа?! То про теє
Історію доводилося чуть
Давно вже від бабусі ще своєї.
Як хочеш, то й тобі переповім,
Як з того часу ще запам’ятала.
- Звичайно хочу! – То ходімо в дім,
Сніданок я тобі приготувала.
Поки ти будеш їсти, я тобі
І розкажу історію ту давню.
Андрійко хутко снідати побіг,
Бо вже, і справді, зголоднів ізрання.
А мама сіла поряд на стілець
Й під стукіт ложки розповідь поча́ла,
Щоб передати сину, накінець
Те, що з дитинства ревно зберігала.
- Колись всі квіти в віданні були
Богині Флори. Всі її любили.
Де вона скаже – там вони й росли.
І розцвітали, як вона веліла.
Та якось раз надумалося їй
По світові самій помандрувати.
Знайти якиїсь, може, цвіт новий.
Але кого за себе залишати?
Кого всі будуть слухатися так,
Немов її саму? Зібрала раду
Всіх квітів. Всі зібралися, однак,
Затрималася десь в путі троянда.
Наряди всі яскраві одягли
І аромати навкруги стояли.
Розмови про призначення вели
Та більшість на троянду натякали.
Бо ж не було їй рівних по красі
І аромату, й пишноті наряду.
І з цим, здавалось, згодні були всі.
Півонія одна лиш непорядно
Себе вела, вважаючи, що їй
Троянда і в підметки не годиться.
Бундючилась в затятості своїй,
Мовляв – я краща від усіх, дивіться!
І надувалась, пнулась з усіх сил,
Щоб за троянду більше виглядати.
Та зверхньо озиралася навкіл
І вимагала лиш її обрати.
Її зухвалість вразила усіх.
Коли ж троянда врешті-решт з’явилась,
Красою миттю покорила їх
І всі за неї разом зголосились…
Окрім, хіба, півонії. Вона
Кричати стала: «Я із цим не згодна!
Я краща неї! Я така одна!
Мене обрати маєте сьогодні!»
Розсердилася Флора врешті-решт:
- Дурна і горда квітка ти,- сказала,-
Твоє нахабство вже немає меж.
Я про таке й уявлення не мала.
За те самовдоволення твоє
Товста й роздута так і залишайся.
Нехай метелик твій нектар не п’є
І на бджолу також не сподівайся.
Цілунків їхніх не спізнать тобі,
Дівчата не вплетуть тебе в віночки.
Втішатись будеш лиш сама собі…
Іди, я тебе бачити не хочу!
Отак тоді і сталося воно,
Що квітка на троянду й схожа, наче
І, водночас, не схожа все одно…
- А я бджолу на квітах її бачив!
Змінила Флора рішення своє?
- Можливо, синку. Час усе міняє.
Й півонія все кращою стає,
Бо ж нині видів розмаїття має.
Красою й ароматами вона
Одна із перших між садових квітів.
Напевно, їй простилася вина
За те,що колись встигла наробити.

Ходить осінь в садах і розвішує жовті знамена,
Не цілована ще ні снігами, ні синню льодів.
Знаю, що і вона, як і я, збереже достеменно
Кожен подих тепла у затишші доспілих плодів.

Ходить осінь в садах, розмальована, вбрана, мов панна,
Щедро всім роздає золоту і принадну красу.
І щаслива земля їй співає величну осанну,
Та і я їй подяку від себе у серці несу.

Ходить осінь в садах, не спиняється, жодної миті
Не минає без неї, дивується, радує світ.
Листопадовим сяйвом озветься в минулому літі
І пошле до майбутнього свій золотавий привіт.

у тій тихій, осінній воді водиться жовта риба,
у тих хвилях окличних смайликів усміхається жінка…
у тих запізнілих зізнаннях він її, майже, вигадав,
як вона закриває голі колінки, як вона смажить грінки,
як він душу кармінну її у сіті спокус, майже, виловив.

вона вже не плаче. цих Сіті уже по горло і біла хустинка…
італійська випічка віддає свої запахи до перехожих…
ах… погляди над карамельною помадкою? давно не новинка…
осудлива рука під підборіддям:

— пане, ми з вами такі не схожі
ці сінабони… візміть… не обтирайте поглядом стінку…

це листя так недоречно опадає з комп’ютерного екрану,
ця синя жилка на шиї вам не принесе бажаного щастя,
ця чорна вода тече морями синіми із ржавої мудрості крану…
у вас болить — спина, у мене з тризубом на серці рана…

старий дзиґар часу їм розчиняє повільно сердець замуровані брами…
червоніи калини облич обтрушують сонну росу.

осінь руда пливе, дихає , перевертає спогадів колючі зорі,
кіт із помаранчевою шерсткою лиже давно забуті ключі,
осінь приносить помідори, груші і трохи земного відчаю солі,
осінь вмиває повільно у сповідях жоржин і ягодах аличі,
пахне високими амарантами спокою в родиннім колі.

Не гупають «Майстерні». Все, хана.
Поетика поснула і поети.
Чи в Бахусу заплутались тенетах,
чи у Морфея солоденьких снах?
Не знаю.
А, от раніше, кажуть, що було:
слова гриміли гучно, як гармати!
А нині тулять віршики кошлаті…
Мабуть, майстрів ступилося стило.
Буває.
Пегас ірже, благаючи з гори.
У розпачі Парнас, а музи юні –
червононосі, розпустили нюні…
Та моцно прикімарили майстри.
05.09.21р.