Години мабуть зо дві, може й навіть більше
Звичайним собі днем, а може й у святковий
До чого доторкнусь - відлуння шепче віршем
І небо сиве сиве, і в ньому одні сови…

Одне моє життя, одного завжди мало
Цікава днина часу та, штовхалися якісь…
Дорослішав собі, і знаєте, канало
Он пружні м’язи видимі, зачовгані - м’які…

О Боже! Боже… І ви вже зацікавлені…
А скільки ще непотрібу - підв’язка "шелухи"
Моє - воно моє, вмить напів отравлене
У друге будуть кликати, прикинуся глухим…
26.09.2021.

«Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
Єфрем Сірін, давній сірійський письменник


- Було це все у той далекий час,
Як сколоти в степах цих панували.
І вороги ці землі оминали,
Бо не одні в бою пізнали нас. –
Так говорив старий і сивий рус
Онукові, що поряд притулився.
Малий на діда віддано дивився,
Ковтаючи слова із його уст.
Бо ж його дід багато чого знав
І так цікаво вмів розповідати
Про ті краї, де він встиг побувати,
Про ті часи, в яких лиш Хорс бував,
Пливучи кожен день у небесах.
Людині ж стільки не припало віку.
А дід бач знає про усе те звідкись,
Мов справді побував у тих часах…
- Тоді ще рід наш роський проживав
В землі Трояній понад Дон-рікою.
Нам доля видавалася легкою,
Бо ж кожен рід чого хотів – те мав.
Ми вільно кочували по степах,
В високих травах табуни ганяли,
Із греками постійно торгували…
Нам небо було за найкращий дах.
Чого іще душі було бажать?..
Про війни ми уже давно забули,
Лякали всіх діла наші минулі,
Тож нас старались зовсім не чіпать.
Хіба якийсь заброда заблука
Аби кургани наші розкопати.
Та в нас з таким розмови не багато.
Такого лише смерть одна чека…
Аж ось зі сходу вістку принесло,
Що ворог там збирає свої сили,
Щоб потоптати сколотські могили.
Давно в степах такого не було.
Якісь сармати звідкілясь взялися
І розплодились, наче мошкара.
Вони, чужого прагнучи добра,
Уже на захід, кажуть, подалися
У наші землі, що від прадідів
Не знали, як ворожий кінь ступає.
Вожді зібрались – що робити маєм,
Щоб запобігти, врешті, тій біді.
Зібралися, аби поговорить.
Не надто отим слухам довіряли.
Про славу ще дідівську пам’ятали
І думали: вона їх захистить.
Принісши жертви сколотським богам,
Усілися і повели розмови
Про скот, що виріс у цей рік чудовий…
Про небезпеку, що на всіх чига
А ні півслова…Наче й не було.
Немовби вістки і не долітали.
Сиділи та неспішно розмовляли.
Від того всього розбирало зло
Лиш двох із них – Кетіма й Роданіма.
Вони з усіх молодшими були,
На світі не багато прожили,
Тож ті й не рахувалися із ними.
Кетім урешті скочив і почав:
- Ви що – не розумієте загрози?!
Вже скоро степ укриють кров і сльози
Від помаху сарматського меча!
Потрібно готуватися усім!
Іржаві акінаки діставати.
Адже не буде ворог нас чекати,
Вже скоро увірветься у наш дім!
Єднаймося! Збираймося в кулак!
Готуймо своє військо до походу!
Я першим підніму всіх свого роду!
Всі мовчки те послухали, однак
Піднявсь один з досвідчених вождів:
- Ти молодий ще аби нас повчати.
Ми вчилися в батьків перемагати,
Коли ти пішки ще під стіл ходив.
Звідкіль цей боягуз узявся тут?
Коли це сколот ворога лякався?
Та він в наш степ давно не потикався,
Бо знає акінаків гостроту.
Нам ніякі сармати не страшні,
За себе ми спроможні постояти!
Іще не знати й де оті сармати,
А тут уже у паніці одні.
Я думаю, що все то лиш чутки.
Ніхто у наші землі не посміє
Ступити, бо інакше пожаліє.
Ми добре зустрічали й не таких.
Он перський Дарій був колись прийшов,
Так ледве ноги винести вдалося.
Про той похід пісні співають досі…
Так само і сарматів стрінем знов.
Та і не прийдуть у наш степ вони.
Жива ще слава сколотська і тому
Пропасти тут не схочеться нікому.
Як хочете – готуйтесь до війни.
А ми і так готові кожну мить.
Нам і земля і боги допоможуть
Здолати силу будь-яку ворожу,
Яка посміє у наш край ступить…
Отож вожді на тому й розійшлись.
Лише Кетім і Роданім зостались.
Підтримки від вождів не дочекались,
З’єднати всі роди не спромоглись.
Тож вирішили, що, хоча б свої
Роди з біди отої врятувати.
Щоб здобиччю сарматською не стати,
Зібралися іти і чужі краї.
Полишити давно обжитий край
В землі Трояній, де жили віками,
І степовими подались стежками
Туди на північ, аж за виднокрай.
Шлях нелегким був, хоч і звик вже рід
Отак постійно степом кочувати.
Та ж тут чуже – всього можна чекати
Та ще й сарматів стерегтися слід.
І недарма…Півшляху не пройшли,
Як раптом вся земля застугоніла
І курява аж до небес злетіла,
Дими над степом голови зняли,
Мов хижі змії… Степ заголосив,
Волаючи богам про допомогу.
Сармати увірвалися у нього
І меч сарматський сколотів косив,
Немов траву. Відвиклі воювати,
Старими перемогами жили.
Свій край порятувати не змогли.
Одно лише й зосталося – вмирати.
Здолавши тих, хто їх не сподівавсь,
Орда сарматська краєм розбрелася.
Шукати всюди сколотів взялася,
Від них, можливо, хто де заховавсь.
Один загін на ті сліди набрів,
Які в степу утікачі лишили,
Отож сармати хутко поспішили
По тих слідах. Як тупіт долетів
До росів, зупинилися вони.
Зійшлися вдвох Кетім із Роданімом.
Жінок рішили із дітьми малими
Відправити подалі від війни.
Усе добро, що мали, віддали,
А при собі лиш зброю залишили.
В бою зустріти ворога рішили,
Щоб ті порятуватися могли.
Сказав їм наостанок Роданім:
- Усе, що є – ми вам, жінки, лишаєм.
Самі ж, допоки акінак тримаєм,
Спроможні будем все добути ним.
З тим і розстались. Караван побрів
На північ, у краї незнані росам.
А всі, хто уважав себе дорослим,
З мечем рішили стріти ворогів.
Поки здалеку тупіт долітав,
Над річкою поміж ярами стали,
Сарматам шлях на північ перетяли.
Стіною рід перед сарматом став.
З-за пагорбів з’явилася орда
Й одразу в битву стрімко полетіла,
Стрій сколотський зламати захотіла.
Толочить степ коней стрімка хода.
Ударила…та збити не змогла.
У купу збилась вся сарматська сила,
Напружилась, лише мечі мигтіли
І під копита падали тіла.
Сармат і сколот…Сколот і сармат.
Там на землі вони вже замирились.
Живі ж на смерть перед рікою бились.
Для сколотів нема шляху назад,
Бо там позаду діти і жінки,
Яких вони не кинуть на поталу.
Сармати ж свою силу відчували,
Тож прагнули пробитись все-таки.
Зійшлись дві сили – доля на кону
І ні одна не хоче поступатись.
Лише зі смертю прагне позмагатись
Аби із нею виграти війну.
Не відступають сколоти й на крок.
Та і нема куди їм відступати.
Хоч навісніють все сильніш сармати,
Немовби вже дали собі зарок
Здолати непокірних скіфів цих
І слави собі й здобичі дістати.
Тож, навіть не рахують свої втрати,
Не вірять, що є сила проти них.
Так цілий день рубалися вони,
Кетім із Роданімом в перших лавах,
Собі, звичайно, не шукали слави,
Лиш рятували рід свій від війни.
У сутінках поволі бій затих,
Втомились вої мірятись мечами.
Та і не звикли битися ночами,
Коли не розрізниш своїх-чужих.
До пагорбів сармати відійшли,
А сколоти на місці залишились.
І, хоча всі добряче потомились
Та просто спочивати не могли.
Бо ж чи на завтра стачить сил у них
Аби за річку не пустить сарматів?!
- Ми маємо до ранку бій їм дати!-
Сказав Кетім. - Поки ще Хорс не встиг
Піднятися, ударим, хто живий
І переможем чи усі загинем,
Але сарматам не покажем спину!
І шепіт грізний: - Ми йдемо у бій!
Під ранок, як сарматський стан затих,
В надії справу скоро закінчити.
Їх сколотам вдалося оточити
Тихенько. І, допоки Хорс устиг
Підняти своє лико золоте,
Пів табору сарматського не стало.
Надійно акінаки працювали…
Ще б трохи часу в темряві…проте
Хтось із сарматів вигукнути встиг
І вої стали хутко прокидатись.
Тепер не треба сколотам скрадатись.
Із криками накинулись на них…
Хтось врятувався, скочив на коня.
Та більшість просто в паніці метались
І майже всі на полі тім зостались.
Скінчився бій уже у розпал дня…
Хоч сколоти в бою перемогли
Та радості не надто відчували.
Усіх своїх загиблих поховали,
Їм почесті останні віддали.
Стояли вої сколотські в росі,
Хоча кургана і не насипали,
На те ні сил, а ні часу не мали,
Але покони виконали всі.
Сказав прощальне слово Роданім:
- Нехай сармати надто не радіють.
Ми ще живі, то ж маємо надію
Ще, як належить, відомстити їм.
І ви – славетні родії мої,
І росії – брати наші по крові,
Дамо сьогодні всім загиблим слово,
Що сво́ю незалежність відстоїм.
Що не дарма загинули вони,
Адже рід росів-сколотів не згинув.
Нехай ми полишили батьківщину,
Простуєм до чужої сторони,
Але ми вільні і уже ніхто
Не зможе наше плем’я покорити.
Ми навчимося в новім світі жити,
Нам Хорс надію нині дав на то.
Ім’я ще роське, вірю, прогримить
У цих степах поміж усіх народів.
Нас не багато, але всі ми горді
І під ярмом не будемо ходить!..
І повели Кетім і Роданім
Свої роди на північ, в невідомість…
Так роська тільки починалась повість…
А Хорс із неба посміхався їм.

Погода – клас! А дощ? Він просто йде…
Сльозами струменять краплини смутку…
Один як перст іду поміж людей
і голову ховаю в комір куртки.

Звучить меланхолійно дивний блюз
і раптом ти з ментальними боргами…
Він гамами стікає на картуз,
перетворившись у життєвий гамір.

І гойдалка, і дивовижний сон,
і фобій нескінченна партитура –
чергове коло вже який сезон…
Прелюдія, банальна увертюра?

Упевнено крокуєш до мети!
Минувшини уроки осягнула
і роздала борги ментальні ти.
Лише про мене, крихітко, забула…

Вже добігає до свого кінця
стрімка пора п‘янкого полювання.
Здуває вітер пломінь каганця,
а дощ змиває машкару кохання…

Може, завтра буде краще -
Ранок вечора мудріший.
Кине ніч напризволяще,
краєвид гаптує — вірші.

Хворобливі, недоречні,
золотаві, кострубаті.
На атласі повно зречень,
зоряних троянд багато.

Цятки хмар, як плями ниці.
Витре ластиком і знову.
Із душею наодинці
поведе німу розмову.

Аж лящить в повітрі тиша.
За плечима дійства, дати.
Безгоміння... небо пише —
супокійно... благодатно...

25.09.2021р.

Рано ще журитися, козаче,
доля не минає восени,
не одна ворона ще закряче
через перелази і тини.

Полини гіркіші молочаю,
поки щастя десь у бур’яні.
Не об’їдеш долю на коні,
поки в тебе іншої немає.

Може й усміхається удача,
та хіба сліпе її побачить,
поки та ворона не летить
і не ощасливлює на мить...
поки серце одиноке плаче,
не засяє сонячна блакить.

Вересніє... досіває осінь
на майбутнє ниви і поля
і погоди дощової просить
врожаями стомлена земля.

Ну, а літо помандрує далі,
понесе за обрії жалі
і непереорані печалі
борозною чорної ріллі.

Йду і я тією колією
до багатоликої моєї
білою вороною у сни,
де стає і затишно, і ясно,
що зів’яну з нею одночасно
яриною для озимини.

09/21

Що лишилось від мене
Незрадливій тобі?
Лиш кохання студене
І журба, далебі.
Коли молишся Богу,
Безконечно сама, –
Оживає тривога
Ще в тобі за двома.
Незабутня кохана,
Давнє щастя моє, –
І мене сум незваний
Часто теж дістає.
Він і душу тривожить,
І так серце скубе,
Що забути не можу
Незрівняну тебе.
Дивовижна красуне,
Ти мене не кляни
За обмарену юність
І утрачені сни.
Певно, доля юнача
Веселилась без меж,
Раз донині ти плачеш
І зітхаю я теж.
26.09.21

Запам’ятовувати краєвиди
за вікнами жіночих спалень,
за вікнами квартир родичів,
за вікнами кабінетів колег.

Запам’ятовувати краєвиди
за могилами одновірців.

Запам’ятовувати,
як повільно кружляють сніжинки,
коли нас запрошують до кохання.

Запам’ятовувати небо,
що лежить на мокрім асфальті,
коли нагадують про любов до ближнього.

Запам’ятовувати,
як збігають шклом каламутні дощові струмені,
спотворюючи пропорції будівель,
коли нам розтлумачують, як ми
маємо поводитися.

Запам’ятовувати,
як над безпритульною землею
простягає востаннє випростані руки
хрест.

Місячної ночі
запам’ятовувати довжелезну тінь,
кинуту людиною чи деревом.

Місячної ночі
запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
блискучі, ніби складки зношених
штанів.

А на світанку
запам’ятовувати білу дорогу,
з котрої звертають конвоїри,
запам’ятовувати,
як сходить сонце
над чужими потилицями конвоїрів.





--------------------------------

І
Не ростуть пташенята, бо мертві. Вересневі зливи сумні зазвичай.
Ранок знов холодний. Накидає на плечі жалобу й осінь-косуху.
Твоя горлиця плаче, досі в небі ховає свою вологу печаль.
А у грудях насправді беззливно. А в гніздечку й місті насправді сухо.

ІІ
Пташенята кумедні були. Тільки випурхнули з гнездечка – й умить
Незмужнілі тендітні крильця їм обрізав ворожий чужинський ранок.
Неня-горлиця не в собі. Вже й не плаче. Все за ними увись летить.
Їх могили ж хрестами вниз десь у небі зіяють, як криваві рани.

ІІІ
Твоїй горлиці не болить. Разом з ними, певно, померла ще до зими.
А якщо і жива, то не в змозі вже туркотіть і іще когось утрачати.
Пташеняти хотіли літати. Розрізати прозору блакить крильми.
Ранок знову холодний. Знов у горлиць-пташок випадають із гнізд пташенята.
2021

Я – не поет,
а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане,
яке читаєш ти.
Давно колись,
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

18 жовтня 1999 р., Київ

Відмиває серед ночі
світ шибки рясним плющем...
Рада чути, мій хороший!
Хто б згадав мене іще

у цю зливу невгамовну,
навіжений буревій?
Я на відстані розмови
відчуваю дотик твій.

Подих вистуджений болем,
чуйний трепет спраглих губ.
Пожаліла б серце кволе,
добре знаю — однолюб.

Восени примхлива квітка
відцвіла - насолодивсь.
Навіч бачимося зрідка,
у очах бузкова вись.

Пам'ятаю я ще й досі
все, що доля нам плела.
По росі — цнотливі, босі,
за плечима — два крилА.

Усмішка — промінням сяє,
сліпить очі — небозвід.
Річечка за виднокраєм
потопила стільки літ.

А ти вирвати із серця
не спроможний полини.
Надобраніч!... Більш не сердься...
захмелілий не дзвони.

22.09.2021р.

Відчуваю потяга потугу,
рейок дві натягнуті струни…
Хочеш, розкажу тобі, як другу
одинокі які бачать сни?
Кажуть люди всі на світі грішні,
у вагоні зовсім не до сну,
відцвітають спогади, як вишні
й дріботять сльозами по вікну.
Цю хворобу лікар не лікує.
Захворівши навіть один раз,
не шукай пігулок, марно, всує.
Тебе зцілять тільки відстань й час.
25.09.21р.

Переконався достеменно,
Хоч дізнаватись не хотів
Про те, що злидні повсякденно
Гнітять безвинних стариків.
А як не вірилося вчора,
Що врешті серце заболить
І, ставши раптом дуже хворим,
Збіднію змучено за мить.
Всі заощадження на ліки
Було потрачено за рік,
Адже порадив чуйно лікар
Щодня вживати їх повік.
Ось тільки пенсії замало
Нарахували, як усім, –
Якщо куплю сьогодні сало,
То завтра хліба не поїм.
А оплатити комунальні,
А всякі ліки дотепер?..
І вже без коштів моментально
Снує між вас пенсіонер.
Життя моє гірке і прісне,
Ще доповняють болячки,
Які мене терзають, звісно,
За всі натруджені роки.
25.09.21

І Світ живих і Світ померлих
На перший погляд геть не схожі
А як подивишся з Говерли -
Паркани, пси і огорожі
Брати ж одного піднебесся…
Одного ж вчення Божі діти…
І сам до себе не озвешся…
І коло замкнуте просвіти…
24.09.2021.

Моя дівчинко, юна цнотлива мрійнице, що тебе привело сюди?
Як на воду хтиву ворожінням лягли твоя цнота й тіні прозорі?
Хто нас разом з тобою по хрещенській воді й канату тонкому водив?
Як навчитись навіки забути тих, що назавжди вросли в твої зорі?

Мій вчорашній хлопчику, мої стегна широкі, а пальці такі ж тонкі.
Я все так же мовчу на Місяць. Ковтаю образи-роки. І для тебе
Я все та ж невгамовна білявка, що забути не може про сни, які
Назавжди лишаються молодими й завжди пахнуть тобою і небом.

Мій чужинцю рідний, коли ти не спиш, а місто-потвора давно мовчить,
Коли знов "умикаю" байдужість-гордість, щоб почути в небі магічну «reggae»,
В тебе справді безсоння. Я справді хочу засинать на твоєму плечі.
А під зорями-снами насправді лунає шалений потворний регіт.
2019 рік

О.Д.

Я стільки літ не бачила тебе,
Та голосу твого я не забула.
Звучить осінньо небо голубе,
В яке я душу й серце загорнула.

Закуталась у спогади свої,
Наповнюю цей простір лиш словами.
У яблуках мій сад, а всі гаї
Жовтіють вересневими дивами.

Радію я, що ти на світі є,
І простір мій розширився без краю.
Як добре, любий, наше житіє
Ще повне згадок, що зібрались в зграю…

У кримські ночі, моря тихий шум,
І молоді тіла, такі гарячі…
Від цих осінніх і тривожних дум
Душа сльозами-спогадами плаче…

Ти є на світі. Значить, ще жива
Про мене пам’ять і про наші долі…
Лиш на папері ці мої слова,
А врожаї у кожного на полі…
24.09.21

Чужі слова і музика чужа,
Чужа душа, чужі страждання й болі…
Осінній день іде, не поспіша,
Дощем умився вранішнім. Доволі

Йому тепла від золота листви
І тихого березового сміху,
Притишеного кольору трави
І неба голубу осінню втіху.

Та десь отам у долі на краю
Усміхнене враз виникне обличчя,
Що радість не ховає вже свою,
Осонцене від щастя навіть ніччю.

І рідним вже стає колись чуже,
Сміється світ захмарений, барвистий,
У пам’яті навіки збереже
І дощик цей, і це осіннє місто.
24.09.21

Клоуни гарцюють по арені
Туш лунає, гаснуть ліхтарі…
Ну і що, що блазнюки зелені?
Ну і що, що пики в них старі?
Театральну знають чітко справу,
чують з потойбіччя голоси.
Тільки неспокійно за Державу
(забрехались «Інтер» і «плюси».)
Може в нас таки і будуть зміни?
Ми ж до них готові наче вже.
Дурість комунізму річ нетлінна,
доплюсуйте ще й ОПЗЖ…
Невеселі українські будні.
Дожирає край зелена тля.
То ж яке чекаємо майбутнє?
Зрівнюю – Шефіра й Журавля.
24.09.21р.

Минає рік, що не позначив
Себе чомусь іще ніяк,
Хоч я очікував терпляче
І бід, і радощів атак.
Але і сонячні, й туманні
Минали дні навперемін, –
Лише тривожне виглядання
Чогось лишалося без змін.
Воно, ховаючись найтихше
В моїй душі уже давно,
Бува, проявиться у віршах,
Немов у спеку ставу дно.
Тоді і можете побачить,
Як я напружено закляк,
Іще чекаючи терпляче
І бід, і радощів атак...
24.09.21

Прибіг Данилко очі аж горять,
Навколо мами дзиґою кружляє,
Напевно, дуже хоче щось сказать,
А мама все уваги не звертає.
Не втримавсь врешті, голосно спитав:
- А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
- Не знаю, синку, - одізвалась та.
- Ми у гайок над річку зазирнули,
А там багато воронячих гнізд.
Тож ми полізли аби подивитись…
- Навіщо, синку, ти туди поліз?
Ви ж могли впасти звідти та побитись.
А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
Ти хіба лізеш до чужої хати?
Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
Ми не зробили. Так, позаглядати…
І знову очі загорілись вмить:
- А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
Там щось таке на сонці аж блищить.
Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
Та, зрозумівши: зайвину сказав,
Замовк, на маму знічено поглянув.
- Та я нічого звідтіля не взяв!..
Воно туди й дістатися погано,-
Додав, немов випра́вдання своє.
- А що, матусю, там могло блищати?
А, може, скарб прихований там є?
От було б добре нам його дістати!
Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
Ворони все блискуче полюбляють.
Хтось загубив – ворона підійма,
Несе та й у гніздо своє ховає.
Бува й поцупить щось блискуче десь,
Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
Ото у неї, синку, скарб і весь.
Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
До речі, знаєш, чому люди звуть
Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
Ще досі не забулася, мабуть:
Колись про це розповідав мій тато.
Була тоді ще сива давнина
І в цих краях ще люду було мало.
Іще не вміли сіяти зерна,
Рибалили лише та полювали.
Жили родами по степах,лісах,
В чужі роди у гості не ходили,
Бо ж був далекий поміж ними шлях
Та і чужих не надто і любили.
Прогодувати б якось власний рід,
Куди іще з чужинцями ділитись.
Зовсім маленьким був відомий світ,
В якім шукали чим би поживитись.
Коли ж чужинців стріти довелось,
То або бились за свій світ із ними,
Або, коли домовитись вдалось,
Мінялися здобутками своїми.
В одних хутро є зайве, а в других
Запаси добрі кременю, з якого
Зробити можна і ножів міцних,
Списи, шкребки та й ще багато чого.
Хоча жили ще родом, але в них
Вже були «бідні» і були «багаті».
Хто силу мав – урвати більше міг,
Шматок найліпший в інших відібрати.
Отож і зброю завше ліпшу мав,
Хутра достатньо, щоб не замерзати.
А слабший ледве тіло прикривав
Й не мав із чим піти пополювати.
Воно завжди так між людей ішло…
Так от, жив рід один в краях цих диких.
Кілька десятків люду в нім було,
Тож по тих мірках був він невеликим.
Вождь Ант найбільшим був посеред них.
Сталеві м’язи, погляд соколиний.
Він тура сам-один звалити міг
І притягти, завдавши лиш на спину
Тож, звісно, зброю кращу інших мав
Та і хутра достатньо у припасах.
На камені на голому не спав,
Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
Воно і вірно: здобич вполювать
Аби весь рід як слід нагодувати,
Потрібно сили чималої мать.
Тож перші їли ті, що полювати
Й рибалити для роду всього йшли.
І перший – вождь. Він голова усьому.
Так звичай ще від прадідів велить…
Так от, іще у роді жив отому
Чужий. Колись прибився був до них.
Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
Уже дорослий, полювати міг.
А сильні руки зайві не бувають.
Так і прижився. Цапом хтось назвав,
Бо він борідку, наче, в цапа має.
Тож так він Цапом поміж них і став.
Звичайна річ й образи в тім немає.
Жили вони, блукали по степах
Вслід за стадами дикими невпинно.
Рибалили у степових річках,
Збирали трави, ягоди, коріння.
Тим і жили. Стрічали рід чужий,
Вимінювали в них потрібні речі.
В обмі́н давали їм здобуток свій,
Щоб не тягати зайвину на плечах.
Якось зустрівся їм далекий рід,
Що мав списи не кам’яні – з металу.
І стріли також мали дивний вид.
На сонці, очі ріжучи, блищали.
- Що то за камінь? – Ант у них спитав.
- То – мідь, - йому у відповідь сказали.
Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
Аби йому ті стріли обміняли.
Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
А лише наконечники блискучі.
Йому страшенно захотілось їх.
Він би з такими всяку здобич влучив.
За хутро все, якого він припер,
Йому два наконечники припало.
Він все одно щасливий був тепер
І не вважав сам, що отримав мало.
Носився з ними, наче багатій,
Щоденно брався гарно начищати.
Кладе на камінь той достаток свій
Й любується, як почина блищати.
А якось був поклав, десь відійшов
На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
Забурхала від гніву в ньому кров.
Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
Злодійства в роді не було тоді,
Бо за таке нещадно убивали.
Як сильний відібрати щось хотів –
То за злодійство зовсім не вважали.
А от украсти потайки – за те
Чекала кара. Тож усі взялися
Гуртом шукати вкрадене, проте,
Надвечір речі так і не знайшлися.
Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
Отож відкрито «злодія» вказав
Аби скарати за подібну шкоду.
А усі інші, у страху, щоб гнів
Вождя не впав на голови на їхні,
Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
На кару витяг. Стали люди тихо
Навкруг обох. Ант «злодія» трима
І «злодієм» при всіх його взиває.
Хоча у нього й доказів нема.
Таж той десь наконечники ховає?!
А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
Та Ант того не слухає й не чує.
В душі у нього вже звіриний шал.
Ще трохи і він Цапа замордує.
І раптом Цап завмер і закричав:
- Вор он! – й на щось показує рукою.
«Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
Став озиратись й раптом під вербою.
Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
- Вор он! – одразу натовп загудів,
Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
Тож Цапа Ант був змушений пустить.
А птах відтоді вороном став зватись…
Стих голос мами врешті. Та за мить
Данилко став здивовано питатись:
- А, врешті, наконечники знайшли?
- Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
Та й як знайти украдене могли,
Як не ворони зовсім їх украли.
- А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
Хоча про те ніхто й не здогадався.
Зібрався якось та й подавсь один,
Мовляв, він гніва Антова злякався.
А вже в дорозі з схованки забрав
Ці речі, цінні в ті віки далекі.
- Але навіщо він, скажи, украв?
Невже самому було жити легко?
- Такі є люди, синку – не вкрадуть,
То і життя здається їм не миле.
І добре, як на кого є звернуть,
Хоч на ворону, аби не побили.

Гомонять: « Гей Василь*…» А про мене – одна глухота.
Я невчасний – і носа не встигнув задерти.
Ще пливтиме селом, як ікона, і правда свята,
Ще зернини її усміхнуться в полові і дерті.

Тут Полісся, утомлене здавна, постійно сумне.
І супроти оцього немає ні влади, ні ради.
Не страждатиме, поки впритул не побачить мене.
Кольори припасує. Підходять найкраще – смарагди.

А село, що пішло за болото, якого нема,
І мене ще до себе покличе, як на переправу.
Я зарано броди перейшов, і тому то всіма
Зігнорований нібито вчасно – і зліва, і справа.

Зрозуміти нелегко? Це пунктик у долі такий!
Безумовно, усе це – якийсь неврахований видих.
Та із Зáболоття дивнота, як той помах руки,
Що намітила місце тривожне, де сходяться біди.

Притихає село, аж повсюдно почутні псалми,
І на мене задивлені доля, і жінка, і мати.
Розсльозилося, висвітло… Щуряться нетрі пітьми,
Недарма Бог мене вповноважив сюди повертатись.

Повернуся на трошки і знов, як раніше, піду
По великому колу, невпізнаний і безіменний.
Хай рипітиме вісь у Землі, хай качки на льоду –
Я на стежці на вічній, що плине додому без мене.

У Печерах святих праотці спочивають смиренно,
Зберігаючи землю, в якій свій закінчили шлях.
Не тягніть зі століть в політичне багно сьогодення
Цей увічнений спокій. Не знатиме ладу душа,
Що збиткує той тлін на служіння злочинцям і скверни…
Застережень нема. Чисті духи дадуть відкоша
За сплюндровану віру і храми спаплюжені древні
Попри те, що проклять не побачиш на всохлих кістках….

***
Ніяке уособлює велике,
узяте напрокат... але на вік
і особливо, як себе навіки
увічнити уміє чоловік.

***
Нікому не щастило на віку
як першій леді космосу і шуму
від вакууму у кишківнику,
аби балотуватися у Думу.

***
У будь-кого уявлення про щастя
якщо не ефемерне, то пусте,
але якщо воно не тої масті,
лише уяві дякуймо за те.

***
На нашій ниві все не те, що треба...
посів не той і врожаї не ті,
а у сусіди, наче манна з неба,
і пажиті, і гори золоті.

***
Буває, і незвана гостя їде...
усе одно готуємо обід,
а от коли у танку два сусіди,
тоді немає спасу від сусід.

***
Не дивина у тому, що край неба
є неозорі і нові світи...
очима зір подивишся на себе
і хочеться світ-заочі іти.

09.2021

Ховає осінь в темну тогу
змарнілий обрій самоти.
Ти знаєш дещо, більше тОго
я б не змогла розповісти.

Не дочитав оповідання,
а зупинився на тире.
На півдорозі сподівання
моє чутливе серце мре.

Душа відверто зачиняє
дубові двері на замок.
В депо від'їхали трамваї,
стомивсь нічний бульвар... замовк.

Осиротів на сівер-вітрі,
здригається від сліз сосна.
Й мене, на жаль, посеред світу
для тебе, вже давно, нема...

22.09.2021р.

Це вірші про те, як лежать на землі камені,
пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
прості камені сірого кольору,
прості камені, камені без епітафій.

Камені, що приймають наш поступ,
білі під сонцем, а поночі – камені
подібні до великих очей риб,
камені, що перемелють наш поступ, –
одвічні жорна одвічного хліба.

Камені, що приймають наш поступ,
буцім-то чорна вода – сіре каміння,
камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
Камені, котрими колись викладуть бруківку.
Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
або камені, що залишаються нерухомими,
буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

Так лежать на землі камені,
камені, з котрих не вичавити води,
пересічні камені, схожі на потилиці,
пересічні камені, – камені без епітафій.



----------------------------------

Сипнули клени листям поріділим
І тихий шурхіт тишу налякав,
Коли воно журливо затремтіло
На стеблах рано обважнілих трав.
Тіснилося, формуючись у килим
Холодний, різнобарвний і м’який, –
Суцільно покривало навіть схили
І в отвір проникало будь-який.
Цей стебел рух і листя трепетання
Почувся і побачився мені
З життям коротким бистрим розставанням,
Очікуваним марно день при дні.
23.09.21

Під клобуком - темінь, у душі - черва,
За амвоном - пляшка недогону.
Втік Христос, а Матір Божа ледь жива -
Лавра у чортячому полоні.

Тут живе ненависть, тут - гніздо гріха,
Чорна лють до рідної країни.
Сіє смуту й розбрат патріарх-пахан,
У раю освячуючи війни.

Паства, наче зомбі, а чи ті мерці,
Прикриває власний гріх розп'яттям.
Десятину в пекло шлють ченці-купці,
А мені - анафему-прокляття.

Православні біси вірять у Христа,
Моляться кремлівському владиці.
Москворотій зраді в рясах аз воздам!
В Лаврі запанують українці!

22.08.2021р.

Шукаю дівчину-коханку,
Хоча б на ніч одну,
Шукаю з вечора до ранку,
Не знаю, чи знайду.

А навкруги дівчат багато -
Красивих, молодих,
Вони лиш пробують літати -
Я ж - коршуном на них!

Вхоплю й тягну в своє гніздечко,
Де кава й виноград,
Де їхнє розтоплю сердечко -
Хоч сам тому не рад,

Бо враз піду шукати іншу -
Мені ж на ніч одну,
А ту саму-саменьку лишу,
Нову лиш віднайду.

19.10.21

Хрусне гілка, тукне дятел,
Зникне сойка завчасу, –
Доокола стільки свята,
Що з душі зникає сум.
У березовому гаї
Під ногами пружний мох, –
Серед віт пташа співає
Спозарана аж за двох.
Йду до пам’ятного місця, –
Де осики молоді
Пнуться дружно з-попід листя
Підосичники руді.
І хоч матінка-природа
Свій достаток стереже, –
Я грибів злічить не годен
В повних кошиках уже.
Залишивши сум і втому
У березовім гаю, –
Повертаюся додому
І слова докупи в’ю.
22.09.21

Грушо! Прийшла пора
Всохнути. Чи не так?
З бивня слона - тура,
З тебе - крихкий штурпак.

Грушо! Моя рідня! Родиш із року в рік...
Вперше твій плід підняв прадід мій - січовик.

Грушо! Тепер чужа. В дуплах - павуча рать.
Смаком - гіркий євшан, корінь жуки їдять.

Грушо! Стара, ламка...
Стовбур закрив бур'ян,
А по твоїх гілках
Мохом стелюся я.

20.09.2021р.

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне

“Софіївку” усю заполонило,
Брудні потоки йшли за горизонт.
Та піднялися уманці разом
І працювали день і ніч щосили.

Новий директор цей очолив здвиг,
Подбав, як слід, про порятунок саду.
І за чотири місяці порядок
Навести у “Софіївці” він зміг.

Відтоді парк при ньому процвітає,
Національний статус він здобув
У ренесансу золоту добу,
Вже понад сорок літ у цьому раю

Вона триває. Скільки за цей час
Всього тут зроблено, о Боже милий,
Нових чотири там стави відкрили
Щоб вродою зачарували нас.

Гектарів десь на двадцять парк побільшав,
Відновлено в нім Аполлона грот,
Звіринець також між його висот...
І мрії втілено найсміливіші

В “Новій Софіївці”, які дива,
Ви тільки подивіться, нас чекають --
Сади, як у Японії й Китаї,
І Україна в міфах ожива.

Спиняється немов тут часу лік,
Рухливі динозаврів є скульптури
І птеродактилів, що як в натурі
Вертають нас в доісторичний вік.

Парк-фентезі, і він — не одноденка,
Чарує у вечірній час найбільш
Неоном-дивом... Я б назвав скоріш
Парк імені Івана це Косенка --

Засновника, утілювача мрій...
І гомонять: тримає Умань марку,
Неначе світова столиця парків --
Постане скоро в ролі цій новій.

Навколішки стаю, так небо кличе --
За ці, навічно створені дива,
Уклін земний, цілую руки Вам,
“Софіївки” прекрасні будівничі.

Завершую поему цю, натхненний,
“Софіївко”, творіння осяйне,
Поїли, як Трембецького, мене --
Твої чарівні води Гіппокрени.

(закінчення)

23-24.04.7519 р. (Від Трипілля) (2011) — 9 вересня 7529 р. (Від
Трипілля) (2021)

1 к
Дівиця наша кріпосна,
ще не знала любові.
Вона, нібито свята,
чекала своєї свободи, не любові!
І вільну твою повертаю - дворянкою дівкою бути хочу...
приспів:
кріпосна я твоя кріпосна,
І дай вільну мені,
а мені б від тебе, як від чорта бігти!
Бути не вільною боляче,
А мені так боляче,
Та моя мати вчила: "раз боляче терпи!"
2 к
чули ви? господар наш змінився,
іменні ваші продано. І челядь. З молотка
новий пан до нас вже зявився,
І життя майбутнє не буде так солодка.
кріпосною зі своєю, - творив свавілля...
Та хазяїн колишній так і не надходив.
приспів:
кріпосна я твоя кріпосна,
І дай вільну мені,
а мені б від тебе, як від чорта бігти!
Бути не вільною боляче,
А мені так боляче,
Та моя мати вчила: "раз боляче терпи!"
3 к
Аж раптом на порозі виник пан,
Сувій він простягнув дівчині,
папір білий і бант.
То воля їй дана, як птах,
і на знак вдячності за волю,
дівиця руку віддала
приспів:
кріпосна я твоя кріпосна,
І дай вільну мені,
а мені б від тебе, як від чорта бігти!
Бути не вільною боляче,
А мені так боляче,
Та моя мати вчила: "раз боляче терпи!"
Автор пісні: Наталія
2020

Борей за вікнами шумів
з Ямалу молодим шаманом.
А я тривожним і сумним
тремтів. Цього було замало:

скажені закружляли джини,
і джипів завищали шини –
зламалась українця мужність.
Он сон. З’явився до дружини.
А я сховатись мушу в мушлі.

Суденце вутле і худе,
чуприна не козацька змокла.
Можливо за вікном гуде –
з прибульцями – ракети сопло.

Що протиставити мені
страшному неземному шоблу –
пощерблений кухонний ніж,
іржаву іграшкову шаблю?!

Страшному, неземному шуму
(біля самого вуха шамкає) –
піжаму заміню на шубу,
закрию очі й серце шапкою.

Не посікти мене до жому
жахливому, страшному шомполу:
пізнаю за межею шуму
державу тиші-пісні – Шамбалу!

09. 2020

​День рождения семьи…

Сегодня 47 лет со дня рождения нашей семьи.
47 лет – кашемировая свадьба.
Семья - это самое главное !!!
Жизненные дорожки из семьи нас в мир ведут!
Летят года , 47 семейный стаж!
В народе «кашемировым зовут»,
Наверное , это не спроста.
Дети выросли, внуки подрастают,
Уют домашний и тепло,
Любовь, уважение, поддержка ,
Взаимопонимание в семье,
С возрастом растут в цене.
Суметь сберечь традиции семьи,
Любовь и уважение,
Важно для себя, внуков и детей! 21.09.21
Сьогодні 47 років від дня народження нашої сім'ї.
47 років - кашемірове весілля.
Сім'я - це найголовніше !!!
Життєві доріжки з сім'ї нас в світ ведуть!
Летять роки, 47 сімейний стаж!
У народі «кашеміровим » звуть ,
Напевно, це не випадково.
Діти виросли, онуки підростають,
Затишок домашній і тепло,
Любов, підтримка,
Взаєморозуміння в сім'ї,
З віком ростуть в ціні.
Зуміти зберегти традиції сім'ї , любов і повагу,
Важливо для себе, онуків і дітей! 21.09.21
День народження сім'ї ...

Как дивен вечер в час осенний,
В окно стучится тишина…
Ручьем грядущих сновидений
Плывет обманчиво Луна.
Я эту тишь всем сердцем слышу,
И вновь рассказываю ей,
Как звезды сеются на крышу
Судьбы изменчивой моей.
Рутиной жизни причащаясь,
К всему привык, на все готов.
И на надежды опираясь –
Смелей иду в страну ветров.
В тот мир, в котором все возможно,
И нет препятствия мечтам.
Душе нисколько не тревожно
Себя вдруг обнаружить там.
Стихи на белый лист роняя
В осенний вечер при Луне,
Всю правду жизни принимая
Вновь слышу, как звучат во мне
Мелодии любви и страсти…
Пусть бренный мир трещит по швам.
Ведь сколько силы, сколько власти
Дано вместить живым словам.
Они живут, и жизнь даруя,
Ее от зыбкости храня,
На расстоянье поцелуя
Все привлекая и маня
Звучат сквозь время и пространство,
Читая сущее как стих.
Изменчивость и постоянство
Сообразуя в краткий штрих.

Слухаю дощ ніччю німою
капає крапає накрапає
знаю
знущається
зі скупою сльозою
прощається
зі мною
вересень безповоротно
до самого жовтня
ритмами рим
нечутно
за вітром попутним
мрією акмеїста
тане як дим
падає листя
нотами Ліста
вересневої токати
місячної сонати
і як з плечей гора
у автора
коли пора
спати.

09/21

Як там у тебе?
у мене й досі
небо як небо
осінь як осінь
бабине літо
нас оминає
і не чекає
танок сюїти
у цьому році
мені знайомі
знаки емоцій
точки і коми
чуйні поети
і поетеси
їхні сонети
та інтереси
марні старання
зайві надії
вірус кохання –
це пандемія.

Не люблю мусонів. От пасати -
Те що треба, бо приносять мир.
Проти ночі краще не писати,
Бо до ранку буде хай Бог ми.

А якщо наважився - тримайся!
Не кажи, що не попереджав:
Від любовних сліз не буде спасу,
Мокрі будуть борода, піджак.

Як не хочеш, щоб труди усує
Гигнули та не збивався пульс,-
Натщесерце - не рекомендую,
Ковбик мусить бути як гарбуз.

Спи, поете. Бо візьму ломаку
Й ляпну із м'якої сторони.
Ліпше шкряботіти на світанку,
В розпашілій пазусі жони.

21.09.2021р.

Золотяться потроху дерева
І рудіють навкіл бур’яни, –
Затуманились дні вересневі
Та заглибились ночі у сни.
Віддаляється, меншає, гине,
Мов надія на щастя, тепло
І, на жаль, відчувається нині,
Як все більше холоне чоло.
Чи зумію стерпіти утрату
Я його, чи вклонюся зимі
І покірно почну замерзати
У зростаючій швидко пітьмі?
Починаючі зміни в природі
Анічим неможливо спинить
І тому щось у серці на споді
З кожним днем усе дужче болить.
21.09.21

Казковий день усім потрібен
Не кожен, знай, знаходить місце
…Чому мовчиш, мій любий вітре?
Якщо вже так, присядь на східце

Торкнись мене, мого обличчя
Мій настрій - твій, любязність спільна
Вгадай, чого собі я зичу?..
І не спіши мені, повільно…

Скажи ти хто і звідкіля ти?
Чому питаю? Я цікавий?..
А ось і вогник, і горнятко…
У такий день, і щоб без кави?
20.09.2021.

Ніч оксамитова погляд лохиновий
вперла у купу руїн.
Тихо… Укутаний в саван сатиновий,
сумно тече часоплин…
Місяць-сновида у сутінок плетиві
склепом небесним пливе.
Скрипка кленова, як вирок поетові,
душу бере за живе…

В мешти елегії струни рогозові
час упліта зазвичай.
Мрії поезії істини прозою
гріє прийдешнього чай.
Крила лелечі – як присмаки кавові
мороку стомлених мрій.
Мешканця пустище часу кульгавого
жде на руїнах надій.

Камінний замок із баштами-шпилями
зводив натхненно весь вік.
Шторми поволі мінялися штилями,
змінам тим втрачено лік.
В небі блакитному пісню самотності
раптом заводить борвій.
Знову дарує псалом високосності
кляштор несправджених мрій…

«Вчора» забутого гості непрошені,
вип‘єм солоне вино.
Лебеді білі, в сніги запорошені,
вже відлетіли давно…
Досвід життєвий – ознака епічності,
сивої мудрості злет.
Завтра що? Свято народження вічності…
Думає думу поет.

Як ось видаватимете тамтому старенькому чимбільш фельдшеру вати,
якось ви даватимете там тому старенькому чим більш фельдшерувати.

2021

Вибір без вибору об одинадцятій
Знижка на світло - підлі приємності
Втомлені хитрощі втомлені "працею"
Геть із життя набридли взаємності
Знижка не родичка знижка це капості
Кістка у горлі ох і видовище
Я розповім вам про ваші незграбності
Лише ковтну повітря із сховиша…
20.09.2021.

Вмерли звуки, запахи, прасвітло,
А ще вчора з музою на мітлах
Облітали сполом парадиз.

Ані манівців, доріг- стежинок...
Отже, надійшов фінал, спочинок
В ямі, повній мертв'яків та гільз.

Сіро, вогко й сумно-одиноко,
У захмарні висі вию вовком,
Та ніхто не чує - я один.

Бій сьогодні був важкий та довгий,
Не чекаю в пеклі допомоги,-
П'ю останній келих самоти...

20.09.2021р.

***
А на імперії зла
оперували орла –
шию пришили дволику
як у пуйла...
та на осла
що не поший, то велике.

***
А шуте пугало кремля –
це не таке уже й теля,
що в бункері обору має,
воно здаля,
хоча і тля,
а Україну ремиґає.

***
А на Ютубі є канал,
що орендують маніяки:
Жирьопа – сущий канібал,
Скабеїха – зливний бачок,
її скажений мужичок,
охляла Шкапа і Коняка.

***
А у Криму і в Лугандоні
у Думу – вибори народні,
та голосує не народ,
а самозваний ідіот,
акредитований у бойні.

***
А поза Лаврою попам
єпархії немає місця
і лізе хам
у кожен храм
Кирилового мракобісся.

***
А де-не-де за «третій Рим»
і за медалі воювали
усі... кого ліквідували...
дай, Боже, щоб звільнили Крим,
від себе, урки і вандали.

09/21

Карл у Клари украв окуляри,
Клара у Карла украла лорнет,
Потім продала його за доля́ри
Й виклала відео в Інтернет.

І хто оце узяв і заманив…
Запитую себе самого вкотре
Чому не я? І чим я завинив
І як же я без тебе, люба Мотре?…

Хіба піти й забутись поміж трав
Злягти разом із ними у покоси
Хіба не ти казала "Боже збав..."
Коли латаття у рівчак я зносив?

Хіба не я благав щось уввісні…
І першим його спробував на міцність
І розбігались ноти на пісні
У кожен такт, на те вона і вічність…

Хіба не я тобі допомагав
Хилити сонце у твое волосся
Чому тепер мені "ловити гав"
Коли усе на світі вже збулося?..

О Мотре моя, дівонько - дитя
Дозволь мені торкнутися мольберта -
Всього одне: ким був для тебе я?
Ну ось нарешті й тема для лібрето…
19.09.2021.

- Сьогодні урок не звичайний у нас.
Минулого разу домовились з вами,
Що ви розпитаєте тата і маму,
В книжках пошукаєте, знайдете час
І кожен розкаже легенду про квіти,
Яку йому, врешті, удасться знайти.
А, щоб цікавіше дійти до мети
(Бо ж квітів й легенд так багато на світі),
Легенди ці мають цікавими буть
І квіти незвичні та маловідомі.
Не ті, що в садочках у кожного вдома,
А ті, що в краях у далеких ростуть,
Або про які інші діти не чули.
Так хто які квіти нам приготував?
- Тюльпани! Іри́с! – клас ураз загукав,-
Троянда! Конвалія!..І в тому гулі
Почулося: - Фрезія!.. Помах руки
І клас замовкає… - Цікаво, хто мовив
Про фрезію? Квітка, і справді, чудова…
По класу шумок прокотився легкий.
Устала Даринка: - Бабуся моя
Легенду про квітку оцю розказала.
Я й назви цієї ніколи не знала.
Тож можу тепер поділитися я.
- Ну, що ж, розкажи. Нам цікаво усім
Легенду про квітку цю дивну почути.
- Це сталось тоді, як Зима уже люта
Минула й Весна легким кроком своїм
Пішла по землі. Сніг з полів проганяла.
Під дзюркіт веселих грайливих струмків
І сон-трава, й пролісок перший розцвів
Отам, де нога її легка ступала.
На луках зелена трава піднялась…
Здавалось, Зимі вже дороги немає.
Нехай чимскоріше на північ втікає…
Втомилась весна, на травичці вляглась
Аби від роботи важкої спочити.
Й заснула… А Вітер Холодний, Мороз
Й Хурделиця Біла зібрались якось,
Надумали Ве́сну тихцем захопити
Й замкнути навік у палац льодяний,
Щоб любу їм Зиму назад повертати.
Тут Вітер узявся Весну колихати,
Ніколи аби не прокинутись їй.
Мороз свої пазурі в груди встромив
І льоду шматком її серце зробилось.
Хурделиця Біла тоді нагодилась,
Сніг швидко над Весну замета намів.
І все враз поснуло, завмерло кругом.
Всі проліски голови вниз посхиляли.
І сон-трава сонною-сонною стала.
І перші кульбабки, що встигли бігом
Розкрити свої пелюстки́ золотаві,
Закрилися злякано. От і Зима!
Здавалось, рятунку із того нема
І буде Зима на землі вічно править.
Лиш Фрезія не покорилась Зимі,
Дзвіночки її стали тихо дзвеніти,
Щоб сонну Весну чимскоріш розбудити.
І, навіть, крізь сніг, що замети намів,
Дістався тривожний той дзвін до Весни.
Прокинулась та. Лиш рукою махнула
І теплі вітри враз навколо гайнули
І сніг весь пропав у потоках рясних.
Махнула другою й весняне тепло
Льоди розтопило. Зраділи всі то́му.
Зими не хотілось на світі нікому.
Тож все забуяло навкруг, розцвіло.
Весна ж, коли Зиму прогнали-таки,
Свою рятівницю зовсім не забула,
Весняний яскравий їй одяг вдягнула
Й дала аромат ще - чудовий такий…
Скінчилась легенда… Клас мовчки сидів,
Немов уявити почуте хотілось.
Тут вчителька врешті-таки похопилась:
- Так, гарна легенда. – пройшла між рядів,
З думками зібралась.- Ця квітка яскрава
Була невідома в нас в давні роки.
У Африці квітла далекій, поки
Туди не дістались якось мореплави,
Що світ відкривали. Сподобавсь їм цвіт,
Якого в Європі не бачили досі.
Тож скоро й приве́зли ту квітку матроси
Аби підкорила вона увесь світ.
Чудовий, незнаний її аромат
Скорив дуже скоро Європу багату.
Садили в садах її аристократи,
Був кожен в дарунок отримати рад.
А назву німецький ботанік їй дав,
На прізвище Фріз. Тим відомий зостався.
Ще капська конвалія цвіт отой звався
І, начебто, сили цілющії мав,
Щоб молодість довго жінкам зберегти.
З його пелюсток різне зілля варили…
А ще у Європі тоді говорили:
Французький король наказав розвести
В садах своїх фрезію та прикрашати
Букетами замки й палаци свої.
Важливим гостя́м дарували її…
Миколко, ти, бачу, щось хочеш сказати?!
Миколка, соромлячись з місця піднявсь:
- Легенду про фрезію ще одну знаю…
- Ну, то розкажи. Ми усі тут чекаєм.
До речі, а звідки її ти дізнавсь?
- Дідусь розповів…Він багато читав…
Тож часто мені щось та й розповідає…
Було то, казав він, в далекому краї
Де правив Король. Парк великий він мав
І дуже любив у парку тім гуляти,
Дивитись, як квіти, дерева ростуть.
Так сили душевні він повнив, мабуть,
Вдихаючи ле́гкі, п’янкі аромати.
Та якось подався він парком пройтись
Й побачив, що, чо́мусь той став помирати.
Засохло гілля, лист почав опадати
І квіти зав’яли. Чи мало води?
Чи садівники геть роботу забули?
Взявсь він з’ясувати, чому́ воно так.
І виявив, врешті, що справа проста –
Лиш заздрість отою причиною бу́ла.
Дуб взявся вмирати, жалівся, що він
З Сосною не може у зрості змагатись.
Сосна - та на Яблуню хоче рівнятись,
Родити плоди шишкам всім навзамін.
А Яблуня – та на Троянду кива,
Бо квітнути хоче, неначе Троянда.
А тій би, як Дубу рости не завадить,
Щоб сильна й міцна була… Тільки жива
Одна була Фрезія. Квітла розкішно.
Здивований в неї Король запитав:
- Чому, мила Фрезія в тебе не так?
Чому ти не в’янеш, не сохнеш, як інші?
І мовила Фрезія мудрість одну:
- Можливо,тому, що я завжди вважала,
Що ви, як мене в своїм парку саджали,
Хотіли мене – не Троянду, Сосну.
Хотіли би їх – то й садили би їх.
А ви ж саме фрезію бачить хотіли.
Оце і дає мені квітнути сили,
Навіщо принад мені різних чужих?!
Я є – яка є…І такою лиш буду.
Як хочуть, хай інші позаздрять мені.
Але, як на мене, хто заздрить – дурні,
Бо заздрість в кінці не приводить нікуди.
Відтоді і радує квітка ота
Красою своєю, своїм ароматом…
Дзвінок…Та ніхто не спішив уставати,
Бо фрезія в їхніх серцях розцвіта.

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина вимушено жде,
йдучи півколом злої пекторалі,
не зупиняючись подумати ніде́.

Рядок біди, рядок великих струсів,
заспрагла кров на істини мирські!..
А знали б ви отих древетніх русів,..
і все одно не вправили б мізки́!

31 березня 2003 р., Київ

Голі скелі...вітер...зимно...
Сажа і біда на крилах.
Бач, у небі - хмара диму?
Це гніздо моє згоріло.

Під горою - орча варта,
Кат, сокира гостра, плаха...
Людолови-москалята
Йдуть ловити вогнептаха.

Та до мене як до зірки!
От і шлють у висі гірні
Батькування, люті крики,
Гуркіт залпів і шипіння.

А мені би трохи тиші,
А мені би краплю світла...
Та остання в цьому вірші
На папір упала титла...

19.09.2021р