Свічка. Нічка. Лист паперу. Спальня.
Від думок голівонька бо-бо.
Зрілі пані пишуть про кохання,
Молоді - скромніше - про любов.

Тема ця - серйозна, ваговита,
Бог Ерот - владар, не шалапут.
Від жаготи можна околіти,
Не зогледишся - тобі капут.

Навіть я - столітній пень трухлявий -
Про Венеру шкрябаю щодня.
А лопуцьки сплять чи ловлять ґави,
Та й кохатись ліньки їм зрання.

Вдень працюють, ввечері - п'ють пиво,.
Уночі - могутні хропаки.
От і плачуть від розпуки діви,
Слізки ллють в периноньки м'які.

Зазирнув в інет...о, мама міа!
Крик такий, аж дибки встала шерсть!
Там і тут - піїти нещасливі,
Армія нещасних поетес.

24.02.2023р.

А ти хочеш дожити до миру?

І не згадувать слово "війна"...

Обійняти рідну людину,

що вернулась із пекла жива...

То притисни руку до серця,

візьми душу свою у кулак,

промовляй: "Моя воля воскресне!

Україна живе!"

Тільки так.
24.02.23

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.

Піраміду звели єгиптяни.
Нехай там живе мумія.
А сапфірові очі сфінкса!
Щоб сліпли народи світу.

Через бархани верблюди
розвозять вологу горбами.
У надрах пустелі глеки
з винами для всіх спраглих.

Ти це де завгодно можеш
читати, писати, вигадувати.
Але всередині змісту
по східцях золота пірамідного.

Фараони кажуть живим
і не говорять до мертвих:
"Ось тут копайте,
де могила".

1 серпня 1994 р., Київ

Ми в щоденних походах: дім, робота, метро.
Про вояж кругосвітний вже не мріє ніхто.
В наших спогадах грейфером не дістати з глибин
Ні коралових рифів, ні альпійських вершин.
У маршрутках втрачаємо ми години і дні.
За такий час Петрарка написав би пісні.
Час, проведений в чергах, додає ще жалю
І спливає на думку, що це все – дежавю.

22.02.2023 р.

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

РазОм ми сядем на підводу
Відпустим гальма… цоб цабе
Хто посягне на нашу вроду
Пізнає викус "емґебе…"
РазОм з околиці, дуетом
Лише триматимо ми стрій
Бо кожній музі по поету…
Якщо він справжній чудасій -
Утопить в римі - перший постріл
Перезарядить... Сотні рим...
А там, дивись, намиє острів
Словесним звуком золотим….
22.02.2023.

Коли не діють правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір,
Коли перейдено усі кордони,
Настав момент шукати в серці вирву.

Де є вона, було раніше світло,
Текли річки розслаблено і вільно.
Буяли трави, віяв вільний вітер.
Але їй не повірили й повільно

Закрили двері, затулили тінню,
І зашморгом на шиї ліг біль світу.
Там вирвано надію із корінням,
Там викрито і викривлено світло.

Від зради, від образи, від ракети
Та вирва стала чорною дірою.
І відчаєм тепер чуття затерті.
Й вода в її річках здається кров'ю.

Як хочеться сховати очі долу,
Не визнати: тут біль, космічна пустка.
І відчувати вирву як бездолля,
Щоб тільки не торкатись того згустка.

Але упали правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір.
Перейдено всі лінії й кордони,
Настав момент, щоб визнати ту вирву.

І, визнати, що біль - іще не вирок.
І дати серцю час текти, як мирра.
Коли є вирва, значить, є і вибір,
І в ньому сила, і, можливо, віра.

Ну, майже все як у кіно...
Не обійшлось без декорацій...
Із варіянтів - доміно
І крок один до інкарнацій
А кішка тут як тут, мовляв,
Я згодна спробувати знову
І вітер з солодом сприяв
Аж відняло в бідняги мову
На те воно і доміно…
На те й воно без варіянтів…
І хоч було давним - давно
Піду і здамсь поліціянту…
22.02.2023.

Знову землю вкриває чорним покривом дим.
По окопам б'є ворог залпом «Градів» рясним.
За бої всі запеклі і за тонни брехні
Хай горітимуть в пеклі кожен день москалі.

В небі синім не гуси, а «Шахіди» летять.
На полях серед проса ППМ-и лежать.
І вмирають солдати, і палають мости –
Ворог нашу країну розпина на хресті.

За героїв загиблих, за згорілі міста
Нам по повній заплатить ця проклята орда.
Збройні сили країни, наші доньки й сини,
Захистіть Україну, поверніться з війни.


22.02.2023 р.

Як важко праведному жить,
І світочем духовним бути...
Бо на святого кожну мить
Чатує зло огидне, люте.

Іван Гус батьком чехам став,
Вогонь священний запалили
Його неложнії вуста..
І та могутня правди сила

Всю нечисть викрила навкруг -
Попів, прелатів, кардиналів -
Диявольських, не Божих слуг,
Що владою надуживали --

Збагачувались на брехні,
Гріхи за гроші відпускали...
Спалили Гуса у вогні --
Потрапив єретик в опалу.

Та вітер істину несе,
Мов дим їдкий, катам неситим --
Спалити можна тіло все,
Та світло правди — не спалити!

22 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

В школі рух дорожній учать.
Випадок цікавий досить.
Тема в них важка й болюча.
Вчитель думку інших просить.
Із життя така картинка:
Дтп на перехресті.
Розберем детально й швидко,
Хто ж у ньому винен врешті.
Справа дядько, віз, кобила.
Поруч хлопець з мотоциклом.
Зліва був «жигулик» світлий
Й маз припер на жовте світло.
Мотоцикл газнув нівроку.
Аж злякалась враз кобила.
І за вухо ще й за щоку
Хлопця - байкера вкусила.
Всі рвонули дружно й швидко.
Але ж є чиясь провина.
Чи водій, чи фірман – дядько,
Чи тупа ота тварина?
В класі шум. Думок достатньо.
Тягне руку враз хлопчина:
Тут кобилу зроблять крайню.
Бо коняка ніби й винна.
Чесно ж. Винен байкер в тому.
З тим дурним, шаленим рухом.
Бо якби був у шоломі, -
То лишився б, певно, з вухом.

21.02.2023

Світяться лагідно зорі.
Повниться світлом житло.
Темінь надворі прозора,
Як незаплямлене скло.
Двір і садок гарно видні,
Бачу й городу фрагмент, -
Сяєво зір очевидно
Темряву знищило вщент.
Бачиться так, що здається,
Наче натхнення вогонь
Світлом вливається в серце
І не лишає його...
22.02.23

ти знаєш, що все знецінено
і здано за копі́йки в ломбард.
неможливо задорого продати те,
що не являє собою скарб.

цей вірш нехай буде алюзією
на людські почуття і нерви.
ось сьогодні вони цілуються,
а вже завтра він кричатиме: "стерво".

вона без жодних вагань
збере свої речі і поїде додому.
це те, що ми називаєм "кохання".
почуття таємниче і невідоме,

це те, що є рушієм "геніальних" ідей.
вони одне одного піймали на слові,
як хижак, що дочекався трофей,
як китобої свою здобич у морі.

тепер вони не прокидаються разом,
не заварюють каву вранці.
ще одна спроба, ще одна фраза,
ще один шанс зрозуміти свої інтонації.

кохання згасає, коли холонуть обійми,
коли поцілунки стають звичайними,
посмішки - сірими, погляди - непотрібними,
а емоції - пустими і зайвими.

вони, звичайно, посваряться,
будуть мовчати, опускати при зустрічі очі.
пройде час, все теоретично загоїться,
але рани досі в обох кровоточать.

він згадуватиме кожну літеру її імені
при першій-ліпшій нагоді.
це зігріє його в ночі осінні,
як це, наприклад, було сьогодні.

вона забуде віддати йому його шарф.
залишить на згадку, аби не було так боляче.
побачить у цьому тільки їй зрозумілий шарм.
побачить це... і заплаче.

тільки той, хто вигризає щастя,
тільки той, хто роздирає пальці у кров,
тільки той, хто над собою знущався,
той, хто втратив і знову знайшов,

заслуговує мати все,
заслуговує на поми́лки.
щастя - це здобуток однієї людини.
одне щастя на двох - це фальшивка.

лютий'23

А на дворі одна небезпека…
Не родили б
як знали б, хоча
І один плюс один - фонотека
Безумовно, без неї б скучав

Споглядав би безхатьків крізь зорі
Без вина, і без сміху, і сліз…
І не чув би ніякого "сорі"
І "будь ласка" - буденне - і "пліз…"

Не навчався би в школі і в бурсі
І мільйони всілякости "без…"
Небезпека на дворі? Я в курсі
Я для того із безвісти й скрес…
21.02.2023.

присвячую В.

із дерев осипається попіл,
холодний вітер змушує ховати
підборіддя за комір.
у темноті з’являється тінь,
що блукає тут при найменшій нагоді.

його кроки важкі,
його одяг змішався
з брудом, кров‘ю і потом,
його руки покрилися тріщинами,
зморшки стали ще глибшими,
брови - насупленними,
а погляд - пустим.
він залишив домашні турботи
до кращих часів,
які ніколи вже не настануть.

він закурює.
кладе автомат,
знімає рюкзак
і бронежилет,
пробитий трохи нижче серця.
очі виїдає дим сигарет,
але він не звертає уваги -
остання затяжка завжди найсмачніша.
про що він думає зараз?
можливо, про свій будинок у моря
або про те,
що не встиг зробити раніше.
про ту саму дівчину,
якій так і не освідчився.
про побратимів,
яких він залишив.

його не лякає звук
гусениць танків,
розриви снарядів
чи гул авіації.
він загартований пеклом:
Іловайськ та Дебальцеве,
бої за Мощун, Чернігів
і знову Донбас.
він повернувся туди,
звідки все починалося.

його душа назавжди залишиться
прикутою тут в цьому місті.
пам‘ять про нього -
в серцях тих, з ким
стояв пліч-о-пліч
в холодних, вогких окопах,
тих заради, кого він бився,
і віддав найдорожче.
нехай його згадають прості громадяни,
нехай згадають політики,
нехай в школах про нього розповідають
люди, які його знали й любили.

і якщо я вже пишу про нього,
то згадаю всіх, хто загинув.
хто пройшов через пітьму
та продовжує йти крізь неї.
в той, час коли
солдати оберігають
наше майбутнє -
митці кладуть це в свої болючі сюжети.

але ця історія не про війну.
ця історія про самопожертву.

серпень'22, лютий'23

Я часто мріяв,  слухав  шум  дощу,

Любив  і рок, і блюзу перебори.
Юнак простий - не красень, не потвора.
Бувало  всяке… Думав, що тону.
Ледь чутний голос  чистого  сумління
Юрба  із  підлих,  жадібних  людей

Топтала  в  бруд  липкий,  неначе  клей  –
Екстракт  із  їх  сліпого божевілля.
Боліло  серце,  сповнене  жалю.
Етюдом  стало,  досі  ще  не  чутим,
`
Моїм спасінням - ніжне « я люблю».
А  вже тоді не вірив у майбутнє...
Рука  в  руці та дотик уст  медових  –  
'Яка краса... Яка казкова мить.
Немов  струна,  у пам'яті  бринить
Осіння зустріч і ... цілюще слово.
!!!


2013 - ...

Ось десять їх.
Віршів моїх.

Кожне читаю з них –
звідки ви?

Переполовинив би я,
та їх утаїти як?

Очі скрізь.
Не те, що колись.

Утіхо моя!
Ой, сліпа моя!

Тільки любись.
На них не дивись.

Що не здолав –
у перґаменти склав.

Згорнув, мов руно.
І п’ю, як вино.

І п’яний я.
І співаю я.

Утіхо моя!
десяти ночей…

30 серпня 1995 р., Київ

…Стеліться широко, я скоро
Рядочків зодва, може зотри
Поставлю крапку навпіл з горем
І буде все… ніхто ж не проти
Із вальсу вас покличу в танго
З обійм фіалок - на картину…
Здмухну із губ губами манго -
Ось тільки де б таку дівчину…
19.02.2023.

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

Що ж ти, Танько, захандрила,
п'єш жури холодний чай?
Щастя, мов коня за гриву,
ухопи й не відпускай.
Зранку встань, зроби зарядку,
усміхнися небесам,
з'їж з горішком шоколадку,
випий коньячку сто грам...
Не пиши про старість вірші,
не лякай: "Усі помрем!!!"
Не було б чого ще гірше,
мо... не пустять у Едем?
Викинь на смітник подалі
і пігулки, і ціпок.
День заграє на роялі,
ти ж пустися у танок,
і нічого, що подагра,
і склероз давно дістав.
Хтось не може без Віагри,
а ти можеш хоч до ста...
У ставку скупайся гола —
може, хто захоче в рай?
А чи любить, в чистім полі
ти ромашку не питай.
Як на те, то ще не вечір...
Радість сяє без кінця
тим, хто мрії молодечі
мужньо втілює в життя!

21.02.2023р.

Голубить квіти теплий вітерець
І сонечко всміхається весняно,
Через ліси й долини навпростець
Іде до нас дівчина гарно вбрана.

Її голівку прикраша вінок,
Зелена сукня розшита барвінком.
Весна-красуня вже від нас за крок,
Зими останню перегорнуто сторінку.

2016 р.

Вони, летючі та повзучі,
Бентежать яв і тішать сни, –
Одні тлумачу неминуче,
Не можу інші роз'яснить.
Щодня, буденно та святково,
Вони пливуть в очах моїх
І додають снаги розмовам,
І творам служать, як розбіг.
То в голові постануть гулом,
То серце крають без пуття, –
Думки – це плата за минуле,
Або аванс на майбуття.
21.02.23

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

І знову та сама весна
займає околиці світу,
і знову спиває вона
росою напоєні квіти.

Навіяне перше тепло
прорізало очі проталин
і це уже, наче, було
і, ніби, іще не бувало.

Брунькує букети бузок
і пробує вітер на дотик,
а до оп’янілих жінок
з верби усміхається котик.

Синицю гойдає лоза,
ворона на ворона карка-
є – буде, напевне, гроза
гуляти алеями парку.

Далекі гаї і луги
освоять нові віртуози –
крізь іній, пургу і морози
летять перелітні птахи...
збирають у ринви дахи
сухої поезії сльози.

02.2023

***
А в одному літр-об’єднанні
одговілись... патріоти шлунку,
бо не на війні
правда у вині
і банкети за чужі рахунки.

***
А іноді, коли життя минає
серед людей у сумі й самоті,
це означає,
що у хаті скраю
і друзі, і літа уже не ті.

***
А я сумую, наче на роду
написано, – радіти не на часі...
і, ніби, на виду,
та потемки іду
у паралельній іншим іпостасі.

***
А на виду лише одна богема –
і не глухі, та іноді німі,
тому іду окремо...
маю теми,
які не резонують у юрмі.

***
А я і уві сні іще живу,
надію маю, що і це не всує,
і наче наяву
у мене рандеву
із тими, хто у пам’яті існує.

***
А кожне отримує щось по заслузі.
Немає чого нарікати,
що є у фейсбуці
оновлені друзі –
об’явлених душ дублікати.

Афіша
А по мені не заридає світ,
коли не зійде яриною зерен
і... опаде мій квіт,
і заповіт
залишить по собі колючий терен.

02/23

Декором вашим не цікавлюсь…
Своїх достатньо причандал
Мовчанку вашу, наче травлю,
Ми пришвартуємо в причал
І хай нудьгує собі в черзі
З роси вам, любонько, з роси…
І поки ми, дай бог, тверезі
Всю ніч співатимуть вам пси…
Декори ваші не цікавлю?
Своїх достатьно причандал?
А те, що я сказав ай лав ю
Грішу… чи каюсь я?
В причал…
19.02.2023.

Не кажи мені люстро*, що я вже не та,
на чолі зморшок риски глибокі?
Я іще добачаю, як в'януть літа —
на обличчі життя з перших кроків.

Колискових ночей солов'їні гаї,
і хвилини розчулених митей,
пустотливих метеликів білі рої
крем ніякий з подоби не витре.

Під очима мішечки від повеней сліз,
а на вилицях сітка судинна
від журливих думок, катастроф, катаклізм,
Та на смерть буде інша причина.

Заперечать мені сиві пані чудні,
що душа молода не старіє.
Помарніє й вона, на околиці днів
догорає остання надія.

Не дивитимусь в дзеркало, хай йому грець,
щоб не бачити згорблену старість!
Не на жарт розійшлась, увірвався терпець
гримувати невтішну реальність.

Не поверне свічадо минулу красу,
та розбити — погана прикмета.
На старечих плечах небеса я несу,
хоч все важче тримати на злеті.

Люстро* — дзеркало

20.02.2023р.

Швидко шириться лугами
Животворний вогнецвіт
Й ароматними вогнями
Освітляє ясно світ.
Хоч духмяний луг милує
Різнобарвністю вогнів, –
На тепло чекати всує
Від яскравих кольорів.
Бо палаючі блукальці
Вміють гарно з давніх пір
Лиш обманювати пальці
І приваблювати зір.
20.02.23

Роблю крок і знову знак –
«Дороги немає».
Дивлюся вгору – там, як завжди,
Небо безкрає.

Чому все так? Чому? Чому...
У Бога питаю.
Та Бог мовчить і що робити
Не знаю. Не знаю...

Як мені жаль, що літати, як птах,
Не вмію. Не вмію...
Вітру ривок пронісся повз
І сумнів навіяв.

Може не так? Може не там?
Чи не на часі?
У вихорі слів тонуть думки,
Віра не згасне.

14.02.2023 р.

Найтоншим порухом
замлоєного тіла
не витримала
ти
свій
невиди́мий
біль,
мов гілочка тернова затремтіла
над шляхом,
де ось-ось автомобіль;
і знову тиша,
крізь якою – сила;
і очі
в свічку вперлися – сама;
і посередині того – заголосила
жіночості
невиявлена
тьма;
"Ма, ма … ма! ма!!.
Я гордою не стала.
Я просто високо несла своє чоло.
Я вам тернову гілочку зламала;
рука пече,
по ній тече –
було-о-о!"
Це, зго́рбившися,
ти робила дзвоник
йому у ніч
за тисячі ночей
так,
ніби він – невиліковний хронік
і вип’є те, що в тебе із очей,
так,
ніби він і є
найтонший порух,
народження твоїх переживань…
"Я понаповнивсь
натяків прозорих," –
відмовив він
і спати ліг на камінь,
на гострий камінь,
де усе сказав:
"Коли чекання –
навіть не образа,
а пограбунок
кроків
і рокі́в,
твоя самотність,
мов забита фраза,
лякає
випадкових
мужиків."

30 серпня 1993 р., Богдани́

А зранку панувало люте зло,
І рвало серце на дрібненькі клапті..
Мене у прірву знову понесло...
Та я за промінь ухопився раптом.

І він мене на світі цім тримав,
І спогадом наснажив учорашнім...
І я руками вгору обома
Так потягнувся, як за сонцем ясним.

І промінь той, як маятник, гойдавсь,
І ніс то в чорну хмару, то у небо...
Не знав, чи омине мене біда?
А промінь лився із очей у тебе.

І раптом рай відкрив кохання Бог,
Як подарунок - пестощі казкові.
Вогненний хміль пізнали ми удвох
У сяєві великої любові!

19 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

За новим життям поїхав із дому
Спита - звідкіля, скажу з України
Хто хоче - віддам, накопичену втому…
І розповім про суцільні руїни…
Дозволю собі, і вам не завадить
Встряхнути матрац, навкіл освіжити
Бо тільки один на світі розрадить -
Отож не цурайтесь Його возлюбити…
17.02.2023.

Нарешті на місто спустилася ніч.
Став табір ворожий стихати.
Все рідше ромейська доносилась річ,
Напевно, вкладалися спати.
Тож можна і воям було відпочить,
Поїсти та погомоніти.
Бо у животах вже із ранку бурчить.
Життя в Доростолі не сите.
Усілися вої навколо багать,
Поїли, чого удалося.
Хоч втомлені, але не хочеться спать.
Отож, молоді старших просять
Про славні бої щось їм розповісти,
Про князя свого Святослава.
А тим до вподоби розмови вести,
Себе у очах їх прославить.
І от, біля вогнища воїн старий,
Пригладивши сиві вже вуса,
Почав молодим говорити про бій,
Що зовсім недавно відбувся.
Вони тільки з князем прийшли із Русі,
Тож того нічого не знали.
І зовсім затих гомін їх голосів,
Як перші слова пролунали.
- То був уже другий похід наш сюди.
Дунай вільно ми подолали.
Князь цими шляхами вже військо водив,
Тож провідників не шукали.
Пішли до Преслава – то стольний їх град,
Царі там болгарські сиділи.
Борис явно був Святославу не рад,
Ворота Преслава закрили,
Аби не пустить Святослава туди.
Князь, звісно, на те розізлився.
Борису сказав: «Що у місті сидиш?
Від мене чого затаївся?
Як не боягуз – то у поле виходь
І тут ми поміряєм сили!
Зумій моє військо у полі збороть
Аби ми назад відступили!»
І вийшов Борис, попід стінами став
І січа між нас почалася.
Кривавий був бій, меч спочинку не мав
І кров ручаями лилася.
Ми бились, як леви, але і вони
У силі нам не уступали.
Та ж, звісно, Борис стольний град боронив
І то сили їм надавало.
Вже й стали тіснити потомлених нас,
Вже гору, здавалося, брати.
Отут Святослав і звернувся якраз:
«Невже нам отут помирати?!
Візьмемося мужньо і міцно, брати!
Здолаємо силу ворожу!»
І силу, неначе, вселив у нас тим.
Невже ми, і справді, не зможем?!
Вже й сонце на захід спочити пішло,
Як ми їх, таки подолали.
Їх військо у місто втікать почало,
А ми вслід за ними помчали.
Вони і ворота не встигли закрить,
Як ми вже туди увірвались.
Хотіли, як завше, рубати й палить.
Болгари іще опирались,
Спинити у вулицях прагли тісних.
Та ж нам то хіба перепона?!
Неначе капусту, рубали ми їх
Розсіяні містом загони.
Але грабувати князь заборонив
Та мирних людей убивати
В Болгарії він панувати хотів,
Навіщо народ озлобляти.
Й Бориса, і брата в полон узяли…
За опір карати не стали.
Царями лишилися, як і були,
Скарбницю і ту не чіпали.
Лишив Святослав у Преславі загін
І Сфенкела, щоб придивлявся
За тими царями гарнесенько він.
А князь з військом далі подався.
Вогнем і мечем ми країну пройшли.
Міста, які опір чинили,
Зруйновані нами дощенту були.
Нікого ми там не жаліли.
Як сажка палаюча полем отим
Прокотиться й все запалає.
Так нам довелось по Болгарії йти
І дим піднімався над краєм.
А вже Філіппопіль коли узяли,
Де опір нам дуже чинили,
То й княжі слова нас спинить не могли,
Ми різали всіх і палили,
Щоб жодного в місті живим не лишить,
Другим аби була наука.
Ще й досі оте перед очі стоїть,
Хоч сам теж приклав свою руку.
Воно і не стільки чинили то ми,
Як угри та ще печеніги.
Союз заключив князь з вождями тими,
Схилив їх до нас для набігу.
Ми ж піші б’ємося, вони всі – кінні,
У битві нам гарна підмога.
Та жа́лю не знають вони на війні,
Отож не щадили нікого.
За декілька тижнів Болгарія вже
До ніг Святослава упала.
Пройшовся він нею, як масло ножем.
І вже на кордонах ми стали
Ромейського царства. Тут стріли послів,
Яких імператор направив.
Злякався, напевно та дуже хотів,
Щоб ми не закінчили справи
Та плату забрали за перший похід
Й до Києва знов повертались.
Але Святослав відповів їм, як слід:
«Ми тут не даремно старались.
Я звідси додому піду лиш тоді,
Як сплатите і за походи,
І викуп за землі, що заволодів,
За всіх полоне́них. Не згодні?
Тоді забирайтесь звідси бігом
Й на мир годі вам сподіватись!»
Почувши слова оті гнівні його,
Ті стали в Царград повертатись.
Як відповідь ту імператор узнав,
То, наче, говорять, сказився.
І нове послання до князя послав,
В якому уже і грозився.
Про батьків невдалий похід нагадав,
Як флот його греки спалили.
А потім, в кінці іще також додав,
Що скоро збере свої сили
І прийде, щоб звідси нас вигнати геть,
Якщо ми добром не захочем.
Тож нас попереду чекатиме смерть,
Бо він вже меча свого точить.
На те Святослав йому теж відповів:
«Не треба і сил витрачати,
Бо я уже скоро поставлю шатрів
Під стіни Царграда. Стрічайте!
Іду я на вас, щоб ваш град захопить!»
Ромеям уже не до сміху.
Бо ж князь на кордоні із військом стоїть
І скоро впаде на них лихо.
І князь на Царград наше військо повів.
Ніхто нас не в силах спинити.
Сторожу по кожнім шляху розпустив,
Щоб ворога не пропустити.
А ворога того нема і нема,
Вже й Адріанопіль минули.
Аж раптом гонець пилюгу підніма,
Шляхом мчить. «Нарешті!» - відчули.
Він вістку привіз, що великий загін
Ромейського війська дістався
У Аркадіопіль. Зайшов туди він
Й за мурами там заховався.
Ну, що ж – ворог, врешті, з’явився до нас.
Тепер уже вирішить битва,
Хто із перемогою буде цей раз.
Кому – помирать, кому - жити.
Забачивши мури міські вдалині,
Ми посеред поля спинились.
Попереду – шлях, навкруг хащі одні.
Ромеї у місті закрились.
Ми табором стали, взялися чекать,
Бо ж мури занадто високі.
Наліво від нас печеніги стоять,
А угри із правого боку.
Пройшло кілька днів, вождь ромеїв ніяк
На битву не міг зголоситись.
Чи ж довго прийдеться стояти отак?
Чи вдасться у полі нам битись,
Чи стіни оті доведеться долать?
Аж тут на шляху появилась
Кіннота ромейська, давай нападать
На стан печенізький. Озлились
Ті миттю й ордою напали на них.
Ромеї взялись відступати.
Женуть печеніги розгублених їх,
Взялися шаблями рубати.
Уже попід хащами точиться бій.
Аж тут звідти скопом ромеї.
Орді прямо в спину ударили тій,
Вчинили розправу над нею.
Рубали мечами, збивали з коней.
Встелили їх трупом долину.
І вже у орди на умі лиш одне:
Тікати, підставивши спину.
Та не багатьом утекти удалось.
Поки ми у стрій лаштувались,
Усе, що лишилось, у степ понеслось.
Ромеї ж «стіною» зібрались
І рушили супроти нас. Угри тут
В атаку на них полетіли.
Здавалось, «стіну» ту ордою зімнуть,
Та, мов на стіну налетіли.
Зустріли списами ромеї орду,
Лягло перед строєм багато.
Аж бачим, ромеї по трупах ідуть,
Щоб нас тепер атакувати.
Розбіглися угри, назад подались.
Тепер наша черга настала.
Ми з греками посеред поля зійшлись
Й по-справжньому битву поча́ли.
Зіткнулися з гуркотом раті ураз.
Списи і мечі у роботу.
То, спершу вони стали тиснути нас.
Аж очі сліпило від поту,
Так ми працювали мечами тоді
Аби оту силу спинити.
Сам Хорс на нас пильно із неба глядів,
То як нам було відступити?!
Натисли і ми, ворог став відступать,
Встеляючи трупом дорогу.
Хоч руки втомились мечами махать
Та князя ми бачили свого,
Що бився також із мечем у руці.
Як можна було утомитись?
В ромеїв теж втома уже на лиці,
Їм теж нема сил уже битись.
Все швидше і швидше ромей відступа,
Таки ми його подолаєм!..
Недарма ж говорять, що доля сліпа.
Зненацька із правого краю
Із хащі напав нас ромейський загін,
Ударив і збоку, і в спину.
Ряди наших воїв зім’яв ураз він.
Багато хто з них і загинув.
Вже дехто й злякався, втікати зібравсь,
Бо ж годі дарма боронитись.
І тут закричав до нас голосно князь:
«Уже нам нікуди не дітись,
А волей-неволею мусимо стать
Супроти. Тож не осоромим
Ми Руськую землю. Якщо помирать –
Кістьми ляжем в полі оцьому!
Бо ж мертвий лиш сорому не зазнає́.
Коли ж побіжим –сором, люди!
Тож не втечемо, але кріпко стаєм,
І я перед вас іти буду!
А вже, коли ляже моя голова,
То вам свою долю рішати!»
Той голос у нас у серцях одізвавсь
І стали в отвіт ми кричати:
«Де, княже, поляже твоя голова,
Там ми свої голови зложим!»
І сила, неначе з’явилась нова,
Бо всі зрозуміли, що зможем.
Ромеї уже і раділи, мабуть,
Що рать вони нашу здолали.
Та наших мечів довелося відчуть
Їм знов гостроту. Не чекали
Такого вони. У страху відійшли.
А в нас не було уже сили
Іти проти них. Тисячі полягли.
Смерть гарно косою косила.
Нас ніч по своїх таборах розвела.
А вдень ми загиблих ховали.
Печальною тризна над ними була,
Бо ж їх полягло тут чимало.
Але і ромеям було що робить.
Бо добре ми попрацювали,
Щоб трохи пиху з імператора збить.
Тут до Святослава примчали
Його посланці, стали миру просить
Та купу грошей обіцяли.
Й рішив Святослав мир отой заключить,
Бо ж сил далі йти ми не мали.
Та, бачите, підлий ромей обдурив
І мир той закінчився скоро.
Тепер в Доростолі нас всіх обложив,
Прийшов і по суші, й по морю.
Та з нами наш князь, з нами слава русі,
Ми справимось з тою бідою.
І тут молоді підхопили усі:
- Ми з князем готові до бою!

Залишити самотнє серце
у височині гірських вершин.
Полишити свої поневіряння
й довіритись небесній силі.
Так щиро вірити у те,
що буде краще.
Колись точно буде краще.
Навіть якщо не сьогодні,
не завтра і не рік потому.
Колись освітить сонце
глибоку темряву.
Колись вічна ніч зміниться
коротким днем.
Один із безлічі інших днів
змінить усе.
Він змусить вірити в дива.
Сміятись голосно
і плакати від щастя.
Не знати про усі турботи,
полишити їх десь вгорі.
Десь на безлюдній гірській вершині,
покинутій сторіччям кривд.
Вона крихка, як прозорий кришталь.
Ніжна, як біла конвалія.
Та духом сильна, як морозний вітер.
Вона стримає в собі усе,
що забирає радість у тебе.
Вона допоможе тобі,
навіть якщо завдасть шкоди собі.

19.02.2023

Я був на виставці картин. В одному залі
Ікони із Середньовіччя виставляли.
На них – краса і таємниця несвідома,
Під ними напис: «Автор невідомий».

А зовсім поруч, у сусідньому приміщенні,
Сучасників висіли дітища.
На більшості картин – якась мазня,
А в нижньому кутку стоїть ім'я.

18.02.2023 р.

Я від рівня партеру
Аж до лож ледве зріс,
Бо робив у тій сфері,
Що не ціниться скрізь.
Там горбатяться тільки
І подяки не ждуть,
А маленька копійка -
Свят і бід атрибут.
Об мистецтво й науку
Там не вразиться слух, -
Ні найменшого звуку
Про високості дух.
Шурхотіння паперу
І пера рух навскіс, -
Не шануються в сфері,
Де не кличуть на біс...
19.02.23

Гірко плакала калина
За синами України,
Які згинули в бою
За Вітчизну за свою.

А ягідки червоненькі
Падали на сніг біленький
Й застигали на морозі,
Наче ті прозорі сльози.

Простягала руки-віти,
Ніби прагла захистити
Всіх живих та взять в обійми
Ніжні й теплі материнські.

Їм залікувати рани
Та пишатися синами
Й донечками України.
Хай сміхається калина.

2023 р.

У нас сніги передають
І ти сказав мені вострити лижі
Це означати може: нас вже ждуть
І в Римі, і в Марселі, і в Парижі.

Та поки не лечу ще я в Париж
Нельотна в Україні щось погода
Вже рік... А щодо гострих лиж -
То не завадить зустрічі негода.

Нехай сніги стежинку замітуть
Нехай у тьмі блищить єдиний вогник
На снігокат я сяду - і у путь:
До милого ведуть усі дороги!

***
А декому не зайва сіль на цукор
від ейфорії і любовних ран...
ПееМ – це рупор...
буде й екзекутор,
якщо еРеМ афера і обман.

***
А чиясь поезія давно
є афіша для реклами тіла.
І у кімоно...
може, заодно
піде із редакції на мило.

***
А йому до неї недалеко
в сенсі – я тобі, а ти мені...
це не легко
мати десь лелеку
і не мати щось у пелені.

***
А на цьому сайті є кіно
і якесь видовище... і диво,
що уже давно
пробиває дно
якісно ніяке і фальшиве.

***
А всюди проникаюча дівиця
симпатизує явно не усім...
і при оцінці
лиш цибата птиця
у неї заслуговує на сім.

***
А що кому до того, що одна
й та сама леді якісна, і пишна,
коли іде війна?
Лише вона
цвіте як у маю рожева вишня.

Панацея
А муза ще існує і не проти
виконувати місії свої,
але тяжка робота
із болота
витягувати іноді її.

02/23

Вірші – частинки душі поета.
Чи можна їх продавати?
Чи можна пісні оцінити у гривнях
І у копійках – цитати?

Хто скаже про вартість рядків поетичних:
Часом міфічних, часом трагічних,
По-янгольськи легких чи драматичних,
Дитячих, жіночих і чоловічих.

Почому струни в душі поета –
Ніхто не знає ні тут, ні де-то.

16.02.2023

***
А рейтинги малюють аферисти,
аби летіти в небо голубе,
але на воду чисту
ці артисти
нового жанру вивели себе.

***
А є чого імітувати втому,
коли лікує пасія сама
і дорогому
від його синдрому
невиліковних – лікаря нема.

***
А у майстерні не одні погани,
хіба що... як обоє – сатана
і є пошана...
і по барабану,
що списує й не списує війна.

***
А де-не-де корупція ще є
і навіть у поезії не проти
заслужений месьє
радіти, що кує
йому зозуля у його болоті.

***
А йому не застує ніхто
бути гуру на своїй сторінці
цього шапіто,
де одне на сто
має за куму свою лисицю.

***
А це одне... ображене на клони,
хоча давно клоноване само
і як ікона
ідола мамони
пасує музі як орлу більмо.

Кореляція
А мене хорошому навчали –
не іти супроти совісти.
Файно римувати – це не мало,
але ніж боротися за бали,
важливіше вчитись думати.

Люди, наче, рівні... а рівніші
виросли як дощові гриби
у зеленій ніші
для афіші
слави, марнослів’я і ганьби.

Карли обіймають п'єдестали,
їхні шкапи зайняли суди...
щук піймали,
трохи налякали
і... сухими вийшли із води.

Алібі засвідчила лисиця –
є така посада у ОПе...
для годиться
навіть і тупиця
зовні не таке уже й тупе.

Не біда, що трохи ще зелені
і не можуть обійти пуйла,
на арені
файні теревені –
вища гладіатору хвала.

Показові не одні реформи,
всьому є прописана ціна:
яйця в нормі,
вояки у формі,
що украли, списує війна.

Спливав невпинно час, мінялися обличчя.
Не раз розтанув сніг, троянди відцвіли.
Життя ішло собі - ні праведне, ні грішне,
Де був я - і герой, і зовсім навпаки...

Мінялося усе в шаленій круговерті.
Не завжди розрізняв де ворог, а де друг.
В добра і зла чомусь кордони часто стерті.
Напевно, "правил гри" ніхто ще не збагнув.

Та годі балачок про праведність-гріховність,
Як роздумів на кшталт "а що було б, якби".
В кінці поневірянь, відкинувши десь гордість,
Зберіг свій дивний світ, бо знав, що в ньому ти.


18.02.2023

Скільки віршів,
овва, скільки віршів!
Скільки Всесвітів
зречень і драм!
А в малій хризантемі торішній
сивим болем падкує туман.
Попідтинню,
безпросвітку, косо -
нерозбірливий
почерк-гірчак;
досі в'яже у віники просо,
щоб підмести думки чи то шлях,
де молочні кавують завії...
Тепла осінь ще сіє гриби...
Білі вірші
римуются в зрілі,
затамовані
в серці журби.

2022

Або не так я в світі жив
І проявляв нещирість,
Що незнайомим і чужим
Тону в людському вирі.
Ця самота гірка колись
Не знала шлях до хати,
Та цінувати не навчивсь
Того, що мав багато.
Стосунків давнішній настил
Ослабнув цілковито,
Але немає часу й сил
Минуле поновити.
Життя нестримна течія
Несе мене й жбурляє
Убік від тих без кого я
Себе не уявляю...
18.02.23

Звертаючись прямо до Бога
я кличу себе звідусіль
навколо лунає тривога,
характер твердий – це та сіль.
Від себе прийшов визволяти
сусід, бо в себе він ніхто,
а ладні на нім заробляти,
бодай хоч на смерті, і хто?
Чому йому треба померти
в далекім від дому краю?
Чому він готовий до смерті,
залишивши стежку свою?
Стрічають його дуже вперті,
що виросли змалку в краю
і з болем дають йому вмерти,
закривши родину свою.
За правду і відданість Богу,
за все, що від Нього в нас є
плекаймо в душі перемогу
і твердо стоїм за своє!

17.02.2023 четвертий страннік

Дме легенький вітерець
Настрій впору, по погоді
Краще йтимо навпростець
Занесло було… відтоді
Допис: кожному - своє
Зайве звати й обзиватись
Тут таке, що є, то є -
Не відняти й не додати…
Ну а що як навпростець
А тим більше, по погоді?
Якщо тільки ти не мрець
Й бур’яном не цвів в городі…
17.02.2023.

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі,
що поки ще ними владаю,
за очі, готові весь світ обійняти,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Хочу у люльку - Божу долоньку:
Хай колисає стомлену соньку.
Хочу у люльці заснути калачиком,
Далі прокинутись сонячним м'ячиком.
Хочу рожевих і місячних снів,
І чарівник щоби радо зустрів.
Маю до нього прохання єдине:
Хай переможе в війні Україна,
Нехай додому повернеться татко
І приголубить своє зайченятко.