Всім чужа...
Самотня...
Стривожена...
Як самої себе луна я...
Я блукаю конем
Стриноженим
По світах,
Де Тебе немає...

Я звикаю, милий,
Увесь свій час
Існувати
Власною тінню...
Ти звикаєш теж,
Бо з Тобою в нас
Паралельні життя
Лінії...

2.
Ти пильно так на мене не дивись,
Мій некоханий... Далебí, не треба!
Забудь усе, що в нас було колись,
Забуду й я... І притамую злість,
Що серце залишилося без Тебе...

Ми вже чужі... І різні в нас шляхи,
І навіть не скажу Тобі я „друже”...
Лиш недбайливим порухом руки
Змахну солону краплю зі щоки...
А так... повір, Ти вже мені байдужий...

Холодні ввічливі слова,
Холодні посмішки нещирі...
Прийшли? Мої вітання Вам.
Йдете? Ідіть собі у мирі.

Якщо ж один із нас впаде,
Хто допоможе? Хто подбає?
Ми живемо у світі, де
Душа душі не відчуває.

Агов, живі! Чи ви ще є?
Де щирість? Дружба де? Де ласка?
Обличчя втомлене моє
Вже не обличчя – тільки маска...

Від сердця згублені ключі...
З пустелі людської цієї
Тікаю у кохання, чи
У всесвіт ямбів і хореїв...

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима.
І те, що ти так пристрасно хотів
Холодний, мертво-білий сніг замів.

І не ходи - не вдовольнити спраги знов,
Земля замерзла, спить моя любов.
А до весни ще так далеко… до життя…
О листопад, заледенілі почуття…
12.11.06

Я знову бачу цей чарівний сад
У ньому вчора лиш була з Тобою
Мені Ти подавав солодкий виноград
І я брала його безпечною, щасливою рукою.
Та опинився за високим парканом цей сад
І паркану я малювала візерунки.
Поклич мене з собою в листопад, чи снігопад
В чарівні вірші чи малюнки.
Чи в танець пелюстків весняних білосніжний
У танець Твій, у танець ніжний.

Це палкий, шалений танець –
Наше танго рідних душ…
Ти володар мій і бранець,
Я - краса ранкових руж…

Пристрасть шепче кожним тактом,
І рука в твоїй тремтить –
Ми впиваємося раптом…
В нас ця музика горить…

В ній без залишків згораєм,
Та відродимося знов.
Танго стане ніжним раєм,
І запалить нашу кров.
12.11.06

...7...

несподівані кроки тонує весняна вода
Ти приходиш як сон і важливіших митей немає
прокидається тиша лише ледве чутна хода
заколисує ніч і мене всю до краплі проймає
я вже знаю напевно що дотики можуть зійти
із повітря коли Ти з думками про мене ночуєш
я вже знаю напевно що „Я” половина від „ТИ”
залишається крок і я буду з Тобою
відчуєш

11 листопада”06 р.

...6...

В Тобі, єдиний, світла – через край.
Воно – моє повітря. І я лину
в Твої долоні, в Твій безпечний рай.
І мрію відпускаю, як світлину,
а Ти приймаєш. Без вагань і слів.
Без сумнівів...О Боже мій, не знаю,
з яких іще незвіданих полів
беру тепло...І серце відчуваю...
В Твоїй руці – малесенькі ключі.
В Твоїх очах таке безмежне літо…
Ти чув, як несподівано вночі
опало небо сніжно-білим цвітом?
Злетілися веселі снігурі.
Вітається Зимова Королева.
Я бачу дві окрилені зорі
посеред інших. У сузір’ї Лева.

11 листопада”06

Заплакана дощем, моя магноліє?
Не плач.Бо ще не час.А дощ – мине.
Та скільки ж тих доріг таємних в Долі є?
Заплутались, як нитки муліне...

Вдивляюся...Торкаюся...Розплутую...
Тримаю у руці м’який клубок.
...Ця відстань, може, є мені покутою.
А, може, перехрестям для думок.

Ти – сон, котрий ось-ось – і знову втілиться.
Ти – лев, що пригортає левеня.
Колись ця диво-ніч таки розділиться
і стане по два боки диво-дня.

І хмари розійдуться в небі згустками.
І жовтий кіт дорогу перейде...
Коли зійде проміння над пелюстками,
застигне час. І росами впаде.

7 листопада”06

я його люблю як умію
як невинне дитя, як вчорашня повія
діалог наш почнеться – як завжди печально,
я до нього словами, він до мене – мовчанням.

лиш надранок приб’ється поранений вітер,
перевтомлений мандрами, з іншого світу,
жовтим листям приліпить до вікон новину:
ти говориш зі мною завжди, Божий сину

і стираю я вкотре самотності накип
вітер каже, що ти посилаєш нам знаки,
я напевно криптолог у пошуках суті,
але як їх читати – всі змісти забуті?

та, буває, на мить всепроймаючий спалах
вимальовує суть на листочках опалих.
ради тебе живу і плекаю надію,
я ж люблю тебе, чуєш? люблю як умію

...як літо пролетять літа
ти будеш поряд. Ти довіку
пускатимеш із люльки дим,
примруживши свої повіки;
любитимеш вишневий сад
і гомін золотого лісу,
червоні маки і ставки,
напій із м'яти і меліси...
...а я любитиму тебе,
правічне небо і собори,
і ще, ти знаєш, певно я -
завжди вертатимусь до моря.
...як літо пролетять літа,
ти будеш поряд, ти - навіки.
Від полум'я нічних свічок
щасливо мружаться повіки.

Принеси мені пригорщу
теплого сонця
і стане затишно,
і запахне любистком день,
напевно, завтришній.
Принеси мені пигорщу
ніжних мрій
я їх плекатиму
і неначе в жасминових берегах
у них блукатиму.
Принеси мені пригорщу
свіжих суниць -
щоб пахло літом,
щоб покрилися сірі, неясні дні
барвистим цвітом.

… Вже надвечірок літа,
Дрімає сонце в кроні дуба,
Шумить верба, росою вмита,
А вітер їй: «Моя ти люба.»
Калина, вбрана у намисто,
Стоїть як пані серед лугу,
І лиш береза шепче листом,
Шукає одіж собі другу,
Таку ж, як в сонця, золотаву,
Чи мідно-буру, як у жита…
Давно скосили вже отаву.
В коморі хліб. Смеркає літо…

Відчини мені у свою душу двері,
Дай зазирнути хоч в малу шпаринку,
Ти називаєш мене «моя добра Фея»,
На палець забереш сльозу-краплинку,
І станеш шепотіти без зупинку,
Доки не налетять слуги Морфея…
А вранці знову ти сердитий:
Недобрі друзі, гроші, вороги.
Всіма халепами на світі ти вже ситий,
А ще на завтра передбачили сніги,
І Фея не врятує від нудьги,
Ти так не любиш холод ниций той і вітер…
Віддай мені свою печаль і тугу,
Я – Фея! Врятувати тебе мушу!
Я буду тобі кращим в світі другом,
Веселим, щирим, сильним… Просто, другом.
Вкажи мені на двері в свою душу…
Та не вкажи на ті, за котрими зла хуга…

Вони ходили вулицями світу,
І заглядали у зелені смітники.
Шукали в них якість частинки змісту,
Перевернувши всі поняття навпаки.

Вони тримались міцно і за руки,
Ділилися останніми думками.
Слова перетворилися на звуки,
І загубились десь серед містами.

Вони ділили світ один на трьох,
І роздирали його простір не словами.
Вони плювали на культуру вдвох,
Пояснюючи мову матюками.

Їх вже шукали КГБ і інтерпол,
Через надмірне випромінення кохання.
А їм самим було так добре втроьх:
вона, він, світ - премагали це змагання.

Місячна дорога кличе вдалину,
А внизу веселка від чиїхось сліз,
На вустах цілунок диво-полину,
А душа сумує, наче верболіз.

Місячна дорога кличе до зірок,
Й Маргарита руку знову простягає,
Як зроблю до неба я один лиш крок –
То земна дорога кличе-повертає.

Місячна дорога манить у світи,
А в моїх долонях сніг сріблясто плаче,
Вже не знаю я куди тепер іти –
Місячна дорога кликала неначе…

Але де це взявся кам’яний місток,
Місячна дорога виросла в світанок,
І в душі з’явився спокою вінок,
Бо вона знайшла останній той пристанок…

В словах моїх не холод і не байдужість.
Лиш намагання встояти у чомусь
Бо вже потоком зносить з ніг.
Здається й пролісок вже засипає сніг.
Я тішилась промінчиком Твоїм
І як дитина бавилась у нім.
Переверталась в річку чи у вітер
Для Тебе розквітали квіти.
Та звідкись сумніви прокрались
Думки і почуття заплутались, перемішались.
В тумані десь сховались стежки
Листям зім’ятим місячні осипались сережки.
Не знаю як колись жила без Тебе
Та якщо ще хоч трохи любиш Ти
Візьми мене за руку, прошу, й з цієї виведи біди.
В тепло своє, у свою душу приведи...
Мене назад у радість приведи...

Сполохані невдачами думки
Як часто, ви ховались позатинням
Лишаючи у колах самоти,
Мене самого з інієм осіннім.

Гортаючи колекцію невдач
Переглядаю кожну, як останню
А битий, ще німецький програвач
Співає сумно арлекінське танго.

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Недавно непомітно тріснуло.
Тепер здається зовсім розірвалось.
Дірою, порожниною зосталось.
Де ще недавно наповнений був світ любов’ю.
Тепер неначе плаче кров’ю.
Розірване намисто зібрати б по коралику
На нитку на шовкову.
І сонцю тішітися знову.
Здавалося що зможу і зумію
Та пальці лиш чомусь німіють.
Чи замерзають, бо сонце вже не гріє...

А може ти так сильно мене любиш,
Що біллю переповнюєш рядки???...
Сумуєш, скаженієш, нерви губиш.
Між нами ж 10 років - 100 віків!
А може досі хочеш бути разом?
А може ТАК бажаєш ти добра?
Прости, незрозуміла я відразу:
Любов в вогні "ненависть" не згора...
Напевно, наші мови - різні мови,
І досить вже незрозумілих слів!
Розсіють сум ночей ранкові зорі,
Їм більш ніж 10 років й 100 віків...
Багато сліз - лише грамина солі,
Напевно наші долі - різні долі (Олі?),
Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш...
А може ти так дивно мене любиш?

дощ до землі приклеює листя
аплікація осені в альбомі днів
безсоння то нехай виллється
у дощ у мені у вірші сумні

спів ночі
поцілунок півночі
антибіотиків приймач
хвиля
хвора музика
реагують на дотик язика
слова
виймаю голос
вибач

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима...
Ти більше не приходь до мене уночі,
До нового замка не підійдуть старі ключі,

Ти цілий жовтень голову мені дурив,
На вуха сім мішків гречаної мури
Мені ти понавішував , - пардон,
Я бачу – ти не лицар, ти – гандон !

Тобі я вірила і віддавалася сповна,
Тепер я бачу : ой , якая ж я була дурна,
Що я довірилась такому мудаку,
Та краще б я ото втопилася в ставку !

Ти , хитрий і підступний мудрагель !
Та краще б я ходила на панель ,
Ніж за „спасіба” із тобою ночувать,
Та ще й кровать ти обіцяв зремонтувать !

Казав, що ми поїдемо в Туніс ,
Насправді ж ти водив мене за ніс !
Ще в червні обіцяв купить путівку, гад,
А вже – поглянь ! - зима надворі, листопад !

Усі мої подруги ще ото давно
Мені казали, що насправді ти – лайно,
Та я й приснить собі такого не могла,
Що замість принца доля дасть тебе, козла.

Ти висмоктав із мене весь нектар,
Мої пів-хати виніс на базар,
Ти – хам, ти – солдафон, ти – просто глист !
Терпіння кінчилось. Надворі – падолист.

Самотня ніч,
На рані – сіль,
Я серцю не належу,
У ньому брудну темну вежу
Споруджує жорстокий біль.
Ти вранці – геній,
Вночі – труп,
Мандруєш в домі тіней,
З душі, як пил, зганяєш іній,
Зриваєш смерті подих з губ.
Ось тут колись жила надія,
Тут ледь вловимий віри звук,
У цій кімнаті – жила дружба,
Правдива, щира, відчайдушна,
Та вже похований той друг…
А цю я міцно зачинила,
На дверях – праведний замок,
Зграя образ, як кажани на крилах,
Між них я почувалася безсила,
Та, дякую, за якісний урок…
Ступаю тихо,
Як примара,
Несу як свічку болю вежу
Тобі я більше не належу,
Та серцю я знайду ще пару…

* * *
У світі – тисячі думок,
У небі сотні молитов,
Ми ділимось на гнів і радість
І тільки мудра обережна старість
Так щиро скаже – то була любов…

Коли Тебе утома огорне,
Коли скорбота горло стисне міцно,
І бракуватиме Тобі в повітрі кисню,
Лише поклич – хоч пошепки – мене.

Повір, почую! де б я не була...
Навшпиньках тінню підкрадуся тихо
І віджену Твій відчай, біль і лихо,
Губами доторкнувшись до чола.

В долонях скронь зігрію сивину,
Скажу Тобі про щастя і весну,
Про те, що ця зима Твоя мине,

Дам сил Тобі, аби, коханий, Ти
Життям, як переможець, міг іти...
Лише поклич – хоч пошепки – мене...

Дивитися під ноги – бачити бруківку,
Часом іще зімяте листя мрій без віри.
Калюжі сліз пролитих і на них бензину плівку.
Дивитись в небо - кажуть жити так не можна.
Помилишся і боляче впадеш колись.
І вже нераз зашпорталась, чоло, коліна розбивала.
Ставало серце, сльози і бідкання,
Та тільки не почути нарікання...
Що погляд був спрямований у вись.
Про небо спогадом бруківку прикриваю,
Відблиск Веселки у калюжах розглядаю.
І підіймаю голову - така вже непокора.
Лише здається, що куди подивлюсь те й побачу.
Хоч падаю, але все менше плачу.
Дивитись собі в душу - Богом дану
До світла проведе, врятує від обману...

Заплутані слова,
Відповіді не нові.
Тремтячі пальці
Радки нервові.
Хвилини мовчання
А може вічність
Вечір чекання.
Любов як збічність.
Не почута, не побачена
Не розпізнана, не заплачена
І не прийнята, з серця вийнята
Даром рідкісним подарована
Заклеймована і розтрачена
Не почута і не побачена…

Розсипаються вкрадені рими...
Терпнуть думки від болю.
Я знаю у чому винна –
Я надто хотіла любові.

В слова не складаються звуки.
Минуле – тромбом у вени...
Вечір... мате... самбука...
Дощ... і таксистка Лєна...

«Втікай від нього, дитинко,» –
І Всесвіт застиг від жалю.
Та вагітна вже кожна клітинка
Отим твоїм, першим, «люблю»

Ним огорнуті наші світанки,
В ньому наслідки і причини.
Бажана, жадана... коханка...
І краду тебе у дружини.

Щогодини, щомиті – невтомно...
Благаю, давай без пояснень...
Тобі час повертатись додому...
Я замучилась... красти щастя.

10.11.2006

Одна… Чому ж така ти одинока,
Коли з любов'ю по життю ідеш?
Кричиш на світ, мов в парку та сорока,
Що людям лиш добро, любов несеш.

Це падаюче листя танцем крутить
Свідомість і придуману любов…
Засуджений ніколи не осудить -
Вже знає: трунком в жилах тече кров.

Ти розумієш все, не треба й слова...
Я відчуваю серцем отой біль
І знаю, що даремна ця розмова -
Все для похвал, що чуєш звідусіль…

Крізь порване небо, дивлюся угору
Вгрузаю ногами в асфальтну мугу
І бачу як рушаться товсті підпори,
Що довго тримали самотність мою.

Розцяцьковане зірками
Чорне небо ночі
Нахилилось над степами,
Мов поглинуть хоче

Між землею і між небом
На коні баскім
Таїною вкритим степом
Я несусь один

І вслухаючись у тишу
Биту копитами
Я вдивляюся у темінь,
Що лягла степами.

Ти будеш єретик, відступник,
Коли на площі між людей
Вкраїну оголосиш Руссю,
Як перший пункт своїх ідей.

Поміж шляхів, що тягнуться небесним степом,
Знайди свою дорогу вороття
І якби гріх тебе не зваблював далеко
Ти маєш шанс на віру й каяття.

Ховатися найлегше у норі.
Або у неминучості квартири.
У вікна зазирають ліхтарі.
І стіни згрупувались по чотири.

Змикається одне з прадавніх кіл.
Ображені тримаються за рими.
Коли цікавість виключно до тіл,
то душі, безперечно, поза ними.

Ховайся – не ховайся...Все дарма.
Думки знайдуть під темною водою.
Свідомість переповнює туман
і ти ним захлинаєшся. Без бою.

9 листопада”06

Йдуть мурашки. Саме йдуть – походом,
Крок за кроком рій торує шлях,
Наче переселення народу
Діється у світу на очах.
Обминають двері і віконця,
Вище й вище прокладають путь,
По стіні крутій ідуть до сонця,
Чи кудись-то далі ще ідуть.
Заповзають в непомітні діри,
Десь-то спочивають, а чи й ні,
Засилають розвідки в квартири,
Вої відчайдушні й мовчазні.
На маленьких альпіністів дружних
Вітер налетіти може злий,
Кожній пташці видно відчайдушних –
Шлях на п’ятий поверх немалий.
А вервечка в’ється без упину,
І якщо впаде один із них,
Інший підставляє чорну спину
З мужністю паломників святих.
Та ні втоми, ні вагань миттєвих:
Крок за кроком, вгору, до небес!
Це здолання сходинок життєвих,
Кожна – мурашиний Еверест.
Що їх кличе від землі, від житла,
Де у всіх обов’язки чіткі?
Чи замало їм, безкрилим, світла,
Чи втрачають розум вожаки?
Чи позвала мурашина мати ?
Поклик найпотужніший – любов,
У кохання час вони крилаті,
То дарма, що не злітати знов.
Хто ж вони – німі раби слухняні,
Чи в свободу втілений протест?
Вгору, вгору, по стіні вапняній
Тягнуть на собі незримий хрест.
Скільки порівнянь філософічних
Викликає мурашина путь!
Є в ній потяг до життя одвічний.
Крок за кроком йдуть мурашки, йдуть.

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Це листопад – спалю усі твої листи,
Зима… Ти чуєш? – Мушу я піти.
Такий похмурий нині грудкотрус,
Я перейду із лайфу на діджус,
Зітру усі від тебе смс…
В таку погоду не чекай чудес,
І небо сонне плаче мимоволі,
Сивіють де-не-де дерева голі,
Лише примерзлі хризантеми
Нагадують старі дилеми…
Вже падолист, тебе в мене нема,
Це листопад, передбачається зима…
Всі почуття завмерли до весни…
Чого ж приходиш в мої сни?

Мені сказали, – мене занесло.
Мене повчають, як їздити треба!
Покажуть, як варто тримати кермо,
І ще й підсядуть ближче до тебе,

Поправлять руки, ноги підіпруть,
А ти крути й дивись в люстерко!
Хоча у власних правах знайти суть
Водійська заважає теж істерика…

Ось так, сказала комплімент,
Вже трубку миру запалила
І руку першою подать хотіла,
Як тьотя етикету нас учила…
Та всі бажання задмухнули вщент.
Розвіявся як дим мій комплімент,
Начхав на нього лютий аргумент...

(байка-казка)
Давно-давно в одному лісі,
Отут, на нашому ж Поліссі,
Була для птиць і звірів школа –
Вивчали світ вони довкола.
Якось згадали на уроці
Про сніг, що випав в Новім році.
А тут Ведмідь як заревів:
«Не говоріть мені цих слів:
Про сніг і рік якийсь новий,
Для див таких я застарий»
Та обізвалось й Ведмежа:
«Навіщо, тату, ця межа?
Я хочу бачити той сніг,
Якби ж прокинутись я зміг…»
«Не говори мені дурного.
Не треба бачити нам того,
За все подба природа-мати,
Ну годі, сину, йдімо спати.»
І засмутилось Ведмежатко –
Суворий надто його татко.
«І як того він не збагне,
Що вабить все нове мене?
Коли всі знають вже той сніг,
То й нам побачити не гріх», -
Воно собі так міркувало,
Та швидко вже й дрімати стало.
І сниться йому гай і ліс,
Що батько меду знов приніс,
Наснились також й інші звірі,
З якими жив він у довірі.
І спалося так любо й тихо,
Та сніг згадався, як на лихо.
«Казали, схожий він на вату,
Мабуть, пора мені вставати», -
Подумало, сп’ялось на ноги
І нишком вилізло з барлоги,
Сказало тихо: «Ах, краса,
Ялинки білі – чудеса!
І як змінився рідний ліс…
Але чому так мерзне ніс?
І лапи вже мені морозить,
Мабуть, цього сьогодні досить.»
І Ведмежатко пригадало
Як солодко воно дрімало,
Хотіло повернутись до барлоги,
Але біда – забуло враз дорогу.
І вже долає його холод,
А тут утрутився ще й голод.
Тепер збагнуло Ведмежатко
Чого боявся його татко.
Воно заснути було б раде,
Та не послухалось поради.
Отож, сидить тепер, зітхає,
Але робити що – не знає…
І покотились гіркі сльози –
Крижинки стали на морозі.
А тут прийшла ще й завірюха,
Замерзли йому хвіст і вуха
І Ведмежатко задрижало,
Та й місця в лісі стало мало,
Метнулося вперед, назад.
«Й чому не слухав я порад?
За те, що я такий упертий,
Доводиться тепер померти», -
Малий Ведмідь так міркував
Й по лісі довго ще блукав.
Усе ж діждався він весни.
Й коли з’явилися сини
Уже в Ведмедя молодого,
То він навчав нащадка свого:
«Ти пам’ятай, моя дитино,
Що завжди слухати повинна
Порад, які тобі дають,
Інакше важка буде путь.
І щоб не трапилось пригоди –
Не намагайсь змінить природи».

Ким звешся ти, і з ким проводиш ночі?
Кому на завтра коси розплетеш?
Ніяк не зазирнути тобі в очі,
Тікай від мене,
Та від долі не втечеш…

Біжи мерщій повз ями і намети,
Залиш думки, що тягнуть тебе вниз,
Образ і пестощів уривки не від себе
Сховай подалі їх
Від своїх власних сліз…

Ти мчи чимдуж назустріч своїй зірці,
Що відтепер світитиме тобі.
Тобі одному, а іще тій киці,
Яку ти ніяково
Показав здаля мені…

Та ні! Вона – могутня мудра Кішка,
Яка нізащо не віддасть своє,
Лиш вийми пазурі із… серця. Вночі, нишком.
У тому серці досі
Ще б’ється гаряче моє…

Запроси мене на каву -
Де знайдеш таку цікаву? Запроси!
Розкажи для мене казку
Не жалій любов та ласку, Розкажи!
Не питай про те, що було,
Те, що було, те минуло. Не питай!
Залиши про мене згадку
І просту мою загадку розгадай!
Подивись, як мої очі
Дико сяють серед ночі. Подивись!
І в моїм розбитім серці
Зачарованим Коханням оселись!

Ти малюєш фарбою рожевою
Спів пташиний і новий світанок.
Ти готуєш тільки лиш для мене
Чорну каву і швидкий сніданок.
Восени ти фарбою рудою
Знов запалиш листя на деревах,
Влітку йдеш бентежною ходою,
кажеш:"божевільна королева!"
Взимку не жалієш фарби білі;
Мерзнеш, плачеш, мрієш, хочеш спати.
За вікном співають заметілі,
А тобі б весну намалювати...
Навесні не знаєш ти спокою,
Кольори знаходиш ті, що треба.
Це ж твоєю ніжною рукою
Створені весняні квіти й небо?
Тільки долі наші щось безбарвні.
Я без тебе щастя не здобуду.
Обери для нас цікаві фарби.
Як ти намалюєш - так і буде.

Музику вітру вловіть,
В ній від мене привіт!
Зоряним пилом дишіте,
І прокинеться у вас світло!
...Одне серце завжди за вас...

Два промінчика – одне світло –
Любов,
Дві бруньки – одна доля –
Щастя!..
Ваш Вогонь усередині вас...

Осінній шепіт листя
І тихая верба
Дві зіроньки у небі
І доля в них одна...
Їх сила у єднанні...

Цей безконечний, наче дощ осінній,
Цей недоречний, наче голка в сіні -
Тягучий біль.
Все, що було, на друзки розіб"ється,
А що не було - криком надірветься
Ста тисяч породіль.

І чоловік з далекої дороги
В моїх сльозах омиє босі ноги
В священну мить.
І Сонце зникне за щитом пророчим,
І чоловік сліпі підніме очі,
І ангел засурмить...

Вогонь. Вода. Повітря. Порожнеча.
А потім тихо підкрадеться вечір -
А нас - нема.
У трапезній небесного притулку
Нам подадуть гріхів засохлу булку
і піділлють вина.

Драглистий холодець брудних небес...
Приблуда-жовтень, як вошивий пес,
Відвивши вовком панахиди п"яні,
Похмільний ранок хлепче з калабані.

Сухотним кашлем харкають ворони,
Як виразки - гіркі криваві грона,
Ганчірки хмар на онучі роздерті...
Кремують листя...
Млосний запах смерті!

До тіла доторкнутися несила -
Це відьма-Осінь світ перемісила
і кинула в баняк до ратиць -
гріти -
На холодець -
для поминок -
по літу.

Очима заховатись від людей
під пасмами обвислого волосся.
Віднині на набридливе: “Ти де?”
не прошепочу більше: “Ось я!”
Бо я НІДЕ – зависла на дротах
хронічного мобілобожевілля.
У клітці телефонній, наче птах, -
налякана, замучена, невільна.
Відкрий мене в мені. Твій інструмент –
то набраний мій номер телефону...

Мобілобожевільний абонент
заплутався у недосяжній зоні.

свобода не вимірюється кроками
що означають простір
між тобою і дверима
ці двері то не вихід
лише чергова пастка
свобода - то лиш у думках
лиш небо над тобою.
лиш сонця промінь. тінь.
і вільний вітру подих

так буває завжди і ніколи
просто осінь
просто нас немає
ти покликаний співати і літати
просто крил своїх
ще не відчув

* * *
розмальований місяць руками нічних ейфорій
напівсонно складає навпомацки зоряні гами
ти стоїш півступнею на білій сорочці моїй
розпанахуєш небо своїми земними ногами

розсипаєш розпуки розпутніх розплат і розмов
розпорошуєш розпач з глибоких життєвих розпадин
на біляві ромашки на ватний небесний покров
розливаєш розкуто розведені темінню вади

розійдуться плітки по закінченню префікса роз-
не придумавши слів розкидатимеш погляди мовчки
день розвішав білизну на прутах поезій і проз
розійшлися лишилось клеймо на обличчі сорочки