юрій андрухович у цьому притулку для літніх
сварливий сімдесятирічний письменник

автор напівзабутих детективів

доглянутий містом і профспілками

він – із купою старечих заморочок

з нетлями у кишенях піжами
з фенечками на жилавих зап’ястях
з бритвами і виделками посеред кімнати
переводить стрілки годинника на зимовий час

віддихується слухає голос за кадром:

сальман рушді – індієць
юрій андрухович – українець
якщо ти не схибив
поезія твого народу зрозуміла іншим
без перекладу
навіть коли тобі на це насрати

тридцять років без війни
тридцять років без майбутнього
тридцять років старої музики

писання в порожнечу
країна з аграрним драйвом

ось вони твої валізи

твої нирки
твоя література

коли тобі минає 64
і коли кров пригальмовує щоби подумати
куди їй далі бігти
в цьому місці
так саме
в цьому місці
швацька машина всесвіту ридає до ранку
крутить свої замучені механізми
не зупиняючись
ні на мить

і ось приходить ранок під вікна притулку
і небо коричневе після дощу
і риби на пательні лежать ніби
коханці на розпеченому серпневому ліжку
і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя
переглядає вчорашні газети і

підкреслює маркером свої прізвища
підкреслює думки що йому сподобались
підкреслює імена померлих друзів
підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень

зграя слів і натовп перехожих
таке дахау лишається від цілого покоління

і вже виходячи на сніданок
пізніше
помічає ніби між іншим:
тепле повітря
сухе повітря
шкода лишень що немає птахів
утім їх ніколи і не було
в цьому бараці

1999

Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,
мабуть тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,
з’являється присутність великого в твоєму житті;
все було створено з урахуванням твого серцебиття,
недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,
повертаються в бік населення.

Ніби не втримуючись на відведених
для них територіях, вони в якусь мить забігають всього
лише
на хвилину у сновидіння, як діти вбігають в батьківські
спальні.
І навіть якщо їх не видно, це ще
не значить, що їх насправді не видно.

Та частина життя,
яку називають життям,
ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків.
Ти говориш – тиша, знаючи, що тиша це і є те,
чого ти не можеш почути.

Є підвали,
і є дахи,
і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш –
мокрі зимові дерева, ріки
й трава,
котра в своєму світі є чимось таким,
чим в нашому світі є радість або прощання.

І ось тоді, починаючись ближче до ранку,
вони приходять і зупиняються зовсім поруч,
ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,
або пробиває механічною друкнею літери
зі зворотнього боку,
теплою кров’ю по обгортковому паперу,
і птах за вікном перелітає так повільно,
що доки його видно,
я встигаю вписати потрібні слова,
і навіть встигаю їх викреслити.

Повільне літо, триває без кінця, і деякі дні – молоді
стебла, здатні повністю міняти структуру, напружуючи
волокна; небо над залізницею, якісь поодинокі новини,
я в такі дні завжди згадую давнього знайомого, з яким ми
грали в одній
команді; він був старший за мене років на двадцять,
свого часу його навіть запрошували в один з клубів тоді ще
союзної “вишки”, в тепле портове місто;
грав би за моряків, спорттовариство би за все башляло,
вечорами
ходив би на міський пляж – кумир для вигорілих від сонця
пацанів;
проте він чомусь відмовився, зайнявся фарцовкою, торгував
анашею,
навіть сів на рік, хтось його підставив, як він потім
розповідав, хоча я
особисто йому не вірив – анаша, все-таки;
він вийшов наприкінці вісімдесятих і догравав у любительських
командах,котрі сам і тренував, тоді ми з ним і познайомились,
чомусь і дотепер часто його згадую.

Знаєш, - починав він іноді, - совок навчив мене
простіше ставитись до себе, цього, виявляється, достатньо
аби вибирати з життя
лише потрібні тобі шматки; хочеш почути, чому я тоді
відмовився? просто я подумав, що насправді немає різниці –
грати чи
не грати, ніякої різниці, розумієш?
кар’єра? ну, я ще й тепер міг би нормально грати, правда
анаша, розумієш?
постійно глюки на полі, а так нічого;
тоді я його, ясна річ, мало розумів, а ось тепер
думаю – справді, чувак мав чим спокуситись –
сонячні вісімдесяті великої країни, фарца, яка валила совок,
комунізм, естрада і югославія,
він ще й тепер нормально виглядає, тільки його глючить
постійно під час гри, а так нічого – нормальний майстер
спорту,
як і належиться бути.

Є така погана звичка – виносити з минулого різний непотріб,
непотрібні тобі речі, щоби в якийсь момент зупинитися
і зрозуміти, що не можна винести стільки горя і втіхи,
життя дарує надто багато спокус, надто приваблива штука це
життя –
достатньо коротке, щоби переповісти його за один раз,
і надміру депресивне, аби знайти співрозмовників для такої
розповіді;
кожного літа те саме – не можеш зрозуміти,
більше втратив чи більше надбав;
і все неймовірним чином триває,
і навіть вода поступово нагрівається,
від того що в ній ритмічно б’ються
риб’ячі пластичні серця.

За зеленим спалахом городини,
за двома підлітками, які тримаються за руки,
йти посеред вечірнього супермаркету –
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,
дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
За десять хвилин десята, вони довго перед
тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її
залишитись;
повні кишені зелених речей,
золоті асирійські монети, знеболювальні таблетки,
солодка любов, зачарована паприка.

винесіть звідси, ну, винесіть, вологу душу, кожен померлий
плід і полуничну
кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних
штатах, нафаршовані
сережками і британськими панківськими шпильками, стогнуть
від кофеїну в
зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять

винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси
на найближчу стоянку, до найближчого
автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують,
вигинаючись
вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім
супермаркетом
розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається
кофеїн

винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях
теплі зелені спалахи, покладіть під
язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки,
до найближчого стадіону,
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками

Тому, що так, як він тримається за неї, я не зможу
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.

Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? там, де ти
зараз є, де ти
опинилась, ти все можеш сказати їм наперед – ще два-три роки
золотого
підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування
монет на різну
отруту і все – пам’ять заповнює те місце в тобі, де
знаходилась ніжність.

Тому, що так, як вона боїться за нього, я не зможу
ніколи і ні за кого боятись, тому, що з такою легкістю,
з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу
ніколи нікому нічого віддати;
буду і далі за ними іти,
в довгих виснажливих сутінках супермаркету,
з жовтою травою під ногами,
з мертвою рибою на руках,
відігріваючи її серце
своїм диханням,
відігріваючи своє дихання
її серцем.

Я подивився на море і все зрозумів –
третій день я тягався вздовж порожнього берега
і виходив до лиману, над яким висіли дощі,
знаєш, вони падали в нього, в цей лиман, і плавали
там, як риби, третій день я бачив золоті вогні їдалень і
мотелів,
і пристанційні буфети з бригадами робітників у
білих майках, вони заливалися алкоголем і солодка слина
робила рожевою їхню горілку,

і ось що я думаю –
я думаю, Ісус був червоним, він спеціально
все вигадав таким чином, щоби ти мучився,
натрапляючи на помилки в його кресленнях,
він спеціально ніби говорить –
дивись, говорить він тобі,
ось твоє серце, ось її серце, чуєш як вони б’ються?
ти живеш, доки ти слухаєш всі рухи і шерехи глибоко під
своєю шкірою,
ти живеш, доки бачиш, що там робиться –
всередині речей і предметів, що там постає – за поверхнею
видимого.

І ще я подумав, знаєш - ці велосипеди в піску,
і ще ці проповідники на рятувальних вежах -
коли заходити далеко у воду і проповідувати всім
медузам і літаючим рибам, читати їм, коли вони
терпляче плавають навколо тебе, пояснювати
їм найбільш темні й жахливі місця в своєму тлумачному
словнику, говорити їм –

що Ісус був червоним, всі ці його лівацькі штуки
з ходіннями по воді, всі ці його апостоли –
інженери з політехніки, збирались на фабриці
на свої таємні вечері, всі ці золоті нитки в твоїх светрах,
подряпини на колінах,

Ісус був точно червоним, він розраховував
на комуністичні принципи в пташиних польотах,
і все це лише заради того, щоби ти мучився,
дослухаючись до серцебиття дерев і велосипедів,
до розмов бригадирів, чиї язики промиті
холодною горілкою, ніби нові деталі.

Молода трава, що виросте з цих фундаметів,
молода трава, про яку ще ніхто нічого не знає, молода
трава, навколо якої крутяться небеса,
трава – молода і волога, заради
якої все робилося;

в цієї дівчинки жили настільки тонкі, що інколи в них
не може пробитися кров,
взимку, коли шкіра пересихає, як ріки, чуєш її серце?
її серце б’ється повільніше,
це значить, що тепер вона або спить,
або просто дуже спокійна.

ти мені купив
літо яке схоже на осінь
в коробці
з рожевою стрічкою
з усмішкою
сонця

купи мені себе

Я маю весну з подихом зими…
А що маєш ти?

***

будинки божеволіли
і говорили мені
таємниці
заховані
на їхніх горищах
ах
то був тільки
страх

я
в пошуках істини
купаюсь в метафізиці
дивно
приходить
до мене
вона
без неї

то
істина

я живу
самотньо
читаючи
трилер
твій
епіграф
вже
брехня
а ти ще
віриш
що всі
оживуть

happy end

забудь

...щоби не розбудити її,
переступаючи обережно залишені нею речі,
книги і одяг, нагріті повітрям шматки
тієї травневої ночі; переступаючи в тиші
де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява
з осадом мороку на самому дні;
ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,
де вже починається самотність рослин і дерев,
зігрітих власним зростанням,
прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,
подих країни, ніч на гарячих площинах травня,
натруджене доростання в’язких глибоких земель
до власних поверхонь;
переступаючи через траву, відчуваючи як напинається
ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети,
вся атмосфера, яка тебе супроводжує,
вся темрява світу, порядок усіх речей,
розмірене і невловиме перетікання предметів
в собі самих, тривання твоєї миті,
якої не вистачить аби вмістити у ній
травневу розлуку і тривожне тепло заводів.

Щоб починати щоразу з іншого місця,
виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні
і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті –
дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,
до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,
дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,
вимиваючи сни із сердець,
щоби на ранок вона вже не знала
що снилось вночі.

Переливаючи світло із атома в атом,
рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,
тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення
трави вздовж залізниці, витягуючи за собою
ластівок і комах, комини і антени -
дерева своїми тілами майже сягають тих місць,
де обривається наше повітря
і починається інший бік порожнечі,
майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,
де лише пересипається тиша і формується дощ.
І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік
повітря,
перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,
вони встигають подумати, що навіть найменший рух,
найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,
сколихнувши повітря, зрушивши простір,
і збудивши її зі сну.
Це їх і стримує...

2001

Важким кам’яним вугіллям в корінні лісів,
залізними лезами крізь пісок і вугілля
монтується – ланка до ланки,
зростаючись серцевинами,
обпалюється гаряча середина року.

На самому споді, якраз поміж червнем і липнем,
в тихих міських провулках з їхньою бакалеєю,
побачивши, як завмирають у теміні липи й кабіни,
пройдеш крізь нетривке міжсезоння,
яке, завагавшись на мить, може винести
в будь-який бік;
з цієї – найглибшої із улоговин –
завжди є два шляхи, і легко гойднувшись,
ти можеш рушити проти течії, пробиваючись до зими і джерел,
коли все не видавалось таким невід’ємним,
коли все ще можна було змінити;

хтось встеляє пахучими водоростями
канали твого забуття,
димом, камінням і водоростями,
і ти до нестями
ловиш в собі
ці дими.

Середина року – ріка в низовині, якраз перед дельтою,
коли чужий, збудливий і солоний
запах інакшої води пробивається вгору по річищу,
заповнюючи собою пори чужої вологи;
так і ти – можеш, якщо захочеш
відчути ці крижані потоки зі свого майбутнього,
передбачити що там – за найближчими пагорбами,
зазирнути туди, де зникає будь-яка навігація,
і від тиші на яблуках відкриваються рани,
і де все ще нічого не починається
без твоєї присутності.

...і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих
вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що – говоритиму – що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? -
ось вони лежать в ліжку,
проспавши заняття,
програвши битву,
над ними лише дахи і небо,
і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію,
янголи ремонтують бакени.
Тільки дерева рвуться вгору,
щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі,
і світиться золотом проти сонця
пісок, перемішаний з кров’ю і вермутом
на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатись з цього криміналу,
ніколи не звикнути до цієї країни,
ніколи не забути про необхідність смерті,
ніколи не згадати її пояснення.

2001

Марно думати, що ріка це та кількість води,
яка в ній тече, марно думати, що ріки
формують ландшафт, виправляють його, стікаючи на південь.
Ріки це назви, солодка вохра фонетики, яка
налипає зі слиною до язика, коли вимовляєш назви наших
річок – важливіша для простору,
аніж приглушені річища, що в’їдаються в чорнозем.

Можеш сказати – вони воювали за назви. Солдати
есесівських батальйонів зі слов’янськими іменами,
ще довоєнними фіксами, перебіжчики зі штрафбатів,
вчорашні зека, найманці
на великих пустотах під сонцем;
та рівнина, якою ти рухаєшся, та порожня вітчизна,
в якій тобі довелось воювати, вимовляючи
“наш Дністер”, “наш Буг”, “наш Кальміус”,
для тебе теперішнього, для тебе майбутнього –
наповнені звуками імена, якими щоночі
проходять герої
діючих армій.

Можеш сказати –басейни річок, єдині, направду вартісні речі.
Тоді, в тій війні,
ріки втікали на південь, витікаючи із ландшафту;
займатись політикою, для кожного
з них випадало займатись політикою,
боротися за країну, якої ще і не вигадали,
варто було спробувати, щоби потім говорити скільки завгодно –

послухай, патріотизм, те що стосується
тільки нас із тобою;
знати, що захищаєш – це головне:

моє життя, що навіть по смерті ніяк не закінчиться,
моя душа, що мов качка летить над берегом,
моє ім’я, на яке обертаються спекулянти,
мої друзі, розтерзані сліпими дощами,
моя територія зі стиглою серпневою рибою,
моя географія зі спогадами фронтових офіцерів,
моє згублене серед туману військо,
моя зоряна УРСР.

2001

В розбитому кріслі, видертому з вантажівки,
в протертому кріслі вже з самого ранку,
слідкуючи за хмарами над головою,
за “бубамарою” в краденій циганській мобілці,
кутається в пуховик
молодий бог європейської контрабанди.

Мої співвітчизники, ось і прийшла зима до нашої країни,
світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах,
церкви й вокзали нагріваються зсередини довгими розмовами –
в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту.

Рвати зубами дублену шкіру кожухів і офіцерських бушлатів;
наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі,
не винесе течія і не вивітрить північний вітер,
доки ми знатимемо по іменах
всіх святих на нашому кордоні.

Сніг на перевалі,
суки на митниці –
заберуть зброю,
заберуть наркотики,
стоятимеш примарою серед туману і золота,
куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати?

З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу?
Як мені перебратися на той бік, як мені винести
мою злість, якої я набрався без твоєї турботи;
витягни, боже, з цього лайна,
якщо ти мене бачиш в цьому тумані.

Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями,
давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями.
Доки ти мучишся, вже і зима минає,
тільки наше тепло – більше нічого немає,
тільки ріка поміж мною й тобою –
наповнена рибою і водою.

а.
Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке – совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.

б.
Війна почалася у червні, а вже восени,
з пантами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили “наші”, як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.

в.
Така вже була умова, що їх вела уперед,
така пролетарська сансара, такий православний чин,
щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,
знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,
окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.

г.
Але ви врешті з’явились – діти германських лісів,
непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,
і був один, хто не тішився, був взагалі один.

ґ.
Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст.
Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,
ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,
і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,
з бантами на вишиванці виходить коляборант.

д.
Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,
і хай мародеру дрижав його згорблений карк;
відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк,
зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,
хоч на фіґ кому потрібен він був – цей ваш зоопарк.

е.
Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,
та вчителька мови, котра пускала вас на постій, -
вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,
ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа –
знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.

є.
Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж.
І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ –
попри усю непруху, попри тугу, ачей,
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш – фата моргана, і фюрер ваш – підарас…

з.
Адже біль цього міста вже не звести до ладу,
не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,
тому і я краще здохну, чи просто так упаду
на площу його свободи – виснажену і руду,
аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и.
Лише нерухоме небо, небо собі згори
лінзами Богородиці зазира до осель…
Гріються шоколадки у руках дітвори,
пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,
гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.

2000

щасливо – говорять вони – до наступного року
господь копається в давніх блокнотах
з якими постійно має мороку
знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
й викреслює їх імена

щасливо жовта цегляна дорого хто мав дійти той дійшов
ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
лишає снайперські мітки
на душах і на речах

швидкі саламандри світла сарана олівців
щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці
безумні іспити школа життя трахане петеу
сонце випалює вимотану траву

добрі часи погані часи – вони залишали шанс
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
й виригував палений польський шнапс
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай
тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
вуличний секс фасований чай
скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
і що цікаво – на кожну була стаття

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
школа яка не навчила нічому
і час що нічому також не навчив
і я гадаю – вічна марното адже ця лажа трива
і добираю слова:

поразки завжди забуваються наче біль
важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
складно з’їжджати зі сленґу коли у кров здираєш язик
якщо ти звичайно не звик

тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому
він скаже богові знаєш док
мене не кличе твоя труба
якщо я весь час боровся з собою
хто сказав що це боротьба?

всі ці підлітки такі беззахисні проти років
і їхні серця тверді наче грифель
та разом з тим наче грифель крихкі
і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

2001

Літак, розламаний навпіл, поїдає прозорість, він
завис між “Інтурою” та “Україною”, острів
падіння не зауважує, здриги бруку і стін
гасять п’яні підошви тубільних сяйливих монстрів.
Потоки пива, потоки поту, хід магнетичних ніг,
час, розклеєний, як афіші, гроші, колеса, трійло...
Каравела консерваторії випускає за тілом тіло
людиноподібних звуків, зітхань, верещань і втіх.
Мисливці перемішалися з гречкосіями і кочівниками.
Генетичні завихрення у пошуках форм.
Філармонію вгору видовжує хор і пізніше фурор,
а пресує пустеля ночі, вивертаючи стелі у ями.
Будівлі обростають морфічними стеблами снів,
будівлі викидують приблудні душі на брук.
Пальта будівель – сірі, перуки занедбано, друк
на візитівках свіжий. Декілька чорних слів.
Вулиця (чи проспект) з привидами дерев
виношує в собі яйця офісів, банків
і борделів. П’ять псів – зграя панків –
перетнуло вулицю. Впало, затарахкотіло “пся крев!”
Польськість вилазить. Німецькість зраджує.
Українськість хропе.
Піратські фільми “на русском” будують мости
у макітрах.
Галичина, як море колій, шляхів і т. д. і т. п.,
огортає. Домашньо, затишно, наче градусам у півлітрах.
Так ми, панове, подорожуємо в абсолют
між Галицьким ринком і коридорами бібліотеки Стефаника.
Наші могутні нащадки дадуть нам у зад салют,
сподіваюсь. І крапка. І обійдемось без пам’ятника.

По Академічній,
усіма помічені,
віті ми і юри ми —
шпацеруємо.
А назустріч — з голочки —
галечки і олечки
з личками мальованими:
не знайомі ми.
Як люблю я погляди
у юрбі знаходити,
юні, іронічні,
на Академічній.
Варяться тут моди,
джинси свідчать — хто ти,
дудочки, банани
володіють нами.
А під "Шоколадний"
підвалюють лади,
форди і фіати
(фіри і фіакри).
Джентльмени в курточках —
налітайте курвочки.
(Ти дивак постійний —
бачиш ти крізь стіни,
на акторах модних
затамуєш подих…)
В місці вітровому,
біля гастроному,
радяться музики —
гендлярі великі:
— Мати Івану
фендер-піано!..
— Станемо навмисне
коло "Інтуристу"!
Віті ми і юри ми —
стоїмо і куримо.
Нами вже помічена
найгарніша дівчина.
Ти смішний до відчаю,
промовляєш ввічливо:
— Ви така чорнява,
як турецька кава…
На Академічну
небо сипле ніччю,
і говорять "па" їй
парочки й компанії.
Спорожнілі й гарні
замкнені кав'ярні

Ми ж, напившись кави,
довго-довго-довго —
довго ще блукали.

Вдягни білу сукню - усю зашкарублу печаль.
іди під вінець з тягарем усвідомлення долі.
і знову мусиш миритись. немає меча
на те, що обрала сама. нема на це зброї.

печаль на тобі. веселись на своєму весіллі!
клянися у вірності тому, кого обрала.
кажи, що у гніві, у розпачі, в божевіллі
не кинеш ніколи його, що б там не сталось.

берегти свій тягар. доглядати, любити, цінити...
давати простір щодня для лицарських намірів.
але слідкувати, аби його габарити
тебе не притисли в загальнолюдському гаморі.

1
Ляля-Бо
вибирає любо
проповідує любе
і кохає Лі Бо

лю бо лю
болюболюболю
бо
голова в Лялі-Бо –
українська

2
Ляля-Бо
зранку йде на робо
дмухає у трубу
і веде за собо
юр-бу-бу

бубу-юр-бубу
юрбу

бо труба в Лялі-Бо –
українська

3
В Лялі-Бо
є права і обо
і великі цабе
і маленькі бобо
цоб-цабе
цяця-киця-миця-бе

бо мета в Лялі-Бо –
українська

4
Ляля-Бо
хоче повну свобо
і летіти за об
рій зірок безтурбо
тно-на-дно
доно уно і вино

бо душа в Лялі-Бо –
українська

..................................
ноги в неї – бу-бу
дупця в неї – оббо
спинка в неї – біе
а животик – бооб
циці в неї – иць-иць
а голова – БА!!!
..................................
– УКРАЇНСЬКА!!!

Цей парк – як літографія невдала,
Яку зваяв байдужий ремісник.
Така колись весна у нім стояла,
В твій другий університетський рік!
Тепер дерева тут простоволосі,
Зелені шапки вітер здер із них.
І неподільно володіє осінь
Заплутинами цих стежок старих.
Ти вчора тут увечері проходив
І зрозумів, що змучився нести,
Немов тавро, це відчуття свободи,
Розмішане з прокляттям самоти.
І сам ти старший, хоч і не мудріший,
Бо стільки нерозв’язаних дилем
Лягло на плечі, стільки хибних рішень,
Які своїм здавили тягарем.
З застудою й промерзлими руками
Тобі не до романтики оман.
А вітер жовкле листя мів стежками
Й дощем плювався, наче хуліган.
І вітер той тебе штовхав у плечі,
Бив по щоках і термосив рукав.
Біль знову опосів тебе. До речі,
Насправді він нікуди не зникав…

Чи ти ще пробачиш собі цю зраду?
Круглий і жовтий, як око пантери,
Місяць виходить із чорного саду
І позолочує бляклі папери.
Нащо тобі ще ці одкровення?
Може, вже досить кусати мізинці?
Муляє серце, мов голка у вені,
Зціплюєш зуби, ідеш по ґзимсі.
Скручує в мушлю задуха й кашель.
Зошит скінчився, не в’яжеться рима.
Ти – божевільний Родерік Ашер.
Глянь, хто стоїть за твоїми плечима.

Дарма леліяв розуміння світу
Про незалежність марячи свою
Воно не дасться попри всю освіту
І попри твій підвищений IQ
Ідея виглядає як рутина
О господи яка це все фігня
Невміло намальована картина
Революційно-завтрашнього дня
Ти твердо знав що в цю халепу вскочиш
То хоч тепер душею не криви
Все запереч а зрештою як хочеш
Приймай на віру наслідки трави
Чи заклинай хоч богом хоч аллахом
Однаково ж усі боги сліпі
У сітці мозку б’ється чорним птахом
Надрозум твій якому повний пііііііііі

А ти відбився від громади,
Не дочекавшись сивини.
Блукають хмари, як номади,
По пасовищах восени.
А ти, пастух, немов росини,
Зірки збиваєш із небес.
Йде за тобою, Людський сину,
Лиш срібний тонкомордий пес.
Вже не прийдеш – у білій тозі,
Таким, як завше ти ходив,
І поміж іншим, по дорозі,
Не створиш пару-другу див.
Вже не зійдеш – тобі задосить
Розп’ять, шаленства і огуд,
А натовп хай реве й голосить,
Полишений на власний суд.

Ох, осене… Наобіцяла нам
Нового неба і землі нової,
Аж поки сніг візьме в свої завої
Вечірній парк…
Дерева торохтять,
Немов скелети мертвими кістками,
Безлистими і мерзлими гілками,
Коли я повертаюсь із занять
Додому…
Вітер віє тротуаром,
Нічний туман драпується муаром
По всіх кутках і закутках. Стоять
Машини під каштанами старими,
Від тих каштанів тіні, наче рими,
Кладуться впорядковано, „на ять”.
Ох, осене! Смішний дитячий сон:
Неначе докорінно все міняєш,
Даєш надію… Рвешся, доганяєш,
А то був сон…
І небо це бліде,
І бурі хмари – реквізит постійний,
Що настрій нажене меланхолійний
І врешті-решт, звичайно, заведе,
Даремні намагання…
Листя танець.
Дуплавий в’яз, бурлака і безштанець,
На вітер нарікає і гуде,
Немов рояль, що знеобач штовхнули.
І переконуєшся, що минуле
Ніколи не мине й не пропаде…

Вітре-Вагнере, пісня твоя шалена
Пориває геть із пустих околиць.
Я в нестямі хапав за твої стремена,
Я, алхімік, маг, сліпий науковець.
В фоліянтах загрузнувши, мов сновида,
Спотикався об підворіття культури.
Вітре-Вагнере, муза моя ясновида
Полишила сухі логічні структури.
Голі факти – нудні мої постояльці,
Що не можуть сказати, куди нірвана.
Вітре-Вагнере, ти – як рана між пальці,
Як посипана попелом рвана рана.

І хто тобі коли таке сказав,
Що світ ще не позбавлений надії?
Творився світ, замішаний на дії,
Ще перед тим, як словом описав
Якийсь невдаха на стіні печери
Ту дію. Ти б побачити хотів
Кінець? Немає дії, ані слів,
Лиш сивий вітер шарпає папери…

Коли земля нам висковзне з-під ніг,
Хапаємось за перше, що під руки:
Галюцинацій наркотичних біг,
Незвичні барви, поєднання, звуки…
В пригоді нам стає знання наук,
Яке на мить упорядкує хаос,
І витіснить з душі тягар розпук,
І ненадовго вживить у Ворлдхауз.
Та що завгодно: враження нове,
Цікава риса, вперше чута фуга,
Листочок, що по заводі пливе,
Найменша рисочка в обличчі друга…
Ось порятунок від душевних криз.
Його шукаєм. Котимося вниз.

А я тепер повім тобі, Едгаре,
Як я в нестямі біг і голосив,
Як голосив крізь передерті хмари
Не криком – звуком. Я ж його просив.
І біль волав, як безупинна нота,
І в серці розгорявся, як зоря.
Я біг і плакав. Мов стерня, скорбота
Колола босі ноги штукаря.
Усіх своїх трагедій винуватець,
Самообману наковтався вщерть.
Не вщухла буря, марно сподіватись.
Я сам собою зранений на смерть.

Якщо ти міщанин – не міста житель,
А так, пересічний небокоптитель, –
Тобі казково, любий, пощастило,
Як маєш руки, голову й „мастило”.
В дитинстві раннім це дитятко кволе
Годує з ложки мама, а до школи
Всі незліченні тітоньки кохані
Водитимуть, неначе на аркані.
Коли ти в універ підеш від тата,
То непогані маєш шанси стати
Зубрилою, зате ніяких шансів –
Грабіжником, наприклад, диліжансів.
Тебе в цім світі вабить тільки зриме:
В цю голову не зазирають рими,
А найхимерніша твоя химера –
Це світла мрія про посаду мера.
Коли ти в пору увійдеш осінню,
Життя скінчиш, як бог велів творінню, –
Не пострілом у скроню при келішку,
А між родини на фамільнім ліжку.
І не пусте „великий між великих”,
І не плітки учених злоязиких
Тебе в останню проведуть дорогу,
А чесне забуття… І слава богу.

тут кошмари не сняться тут ніжна й ласкава задуха
укриває до сну твою пам‘ять
докладні аннали
брак повітря
червоним піском посипає посуха
твої звивини мертві немов марсіанські канали
світ відкрився інакшим на нього нема протидії
сутінкова Європа її мегатонні готелі
спрага вбила богів у розжаренім небі пустелі
западаючий погляд погаслих зіниць безнадії

ще кілька слів наостанок хоч остогидли амвони
та знову якісь дурні дев’яності лізуть у пельку
по одному друзі відходять у царство мамони
а я стою туманію останній із їх переліку
на жаль вертеп зачинився настала жорстока реальність
який там чорт би її осяг а стараюсь холера
студенти аналізують буття і невичерпальність
від абсурду папір збігається наче стара шпалера
та може я вкрай невдячний може гоню крамолу
живе ще наш андерграунд принаймні хоч животіє
ще десь існує я вірю справді просунута молодь
яка не косніє в снобстві яка подає надії
і це не ті відморозки що шкіряться криворото
що на семінарах звично катають речуги
ця молодь чекає метафізичного повороту
ця молодь вправно фехтує і шиє собі кольчуги
а ми заблукали в пустелі наче у храмі Шиви
і дідьку здались на розпал наші поеми й драмати
приїхали хлопці вилазьте з машини
бо ж вибухне бісова мати

Ти – студінь зимова. Ти – вітер літній,
Ім’я якому – вітер. (Азазель.)
Ти п’яна річка. Ти потоп всесвітній.
Ти капітан. Ти – п’яний корабель.
Ти син людський. Ти син дочки людської.
Ти людям брат, сподвижник і суддя.
Ти мандрівник, а світ – твої покої.
Ти лицар. Ти не вічний, як і я.

Де була ваша правда? Світ ловив вас, та не спіймав, -
Радше ви тільки думали так, а насправді знали,
Що не житимете так довго. З хреста ніхто не знімав,
Та зате як багато знайшлось охочих, що розпинали!
Ви стояли в кайданах. Тоді на весь голос сміявсь вокзал,
Тільки плакали колії росами, що виступають у травні,
І сочилося світло на робу – продовжувавсь карнавал! –
І зсипалися в мозок докори – підставні чи безпідставні.
Вас вели тоді під конвоєм, мало що не на мус,
І прокльони один за одним стукались вам об вуха,
Тільки десь аж за полем зору так забаглось комусь –
Як давно перед бідним Дефо, він ревно зняв капелюха.
То була не трагедія, радше якийсь страшний анекдот,
А хотілося, певно, зіграти трохи почеснішу ролю.
Якось треба було вернутись – тюрма ще не ешафот,
Після того як вас зламають, ненадовго пустять на волю!
Якось треба було вертатись – назад у цей дивний суд,
Що процеси вів по століттях, не переймаючись часом,
В цю прекрасну фортецю, постійно штурмовану стадом паскуд,
У частину поспільства, звану за віщось пануючим класом.
Засталитися серцем, небаченим чудом пройти, пройти
Крізь мовчання, мовчання, мовчання – дні течуть неухильно! –
Провисаючи в порожнечу, все-таки втриматись і зрости!
Хай це буде занадто важко, хай навіть підчас непосильно…
Бездоганно простий, уже без найменшої краплі гри,
Ви дивились кудись у вікно вагону, і чорно-білі
Поліційні кашкети, станції, знаки та прапори
Миготіли, немов фрагменти кошмару, без значення й цілі.
І відходила суєта, і ви вкотре вмирали, вщерть
Переповнившись масками, вперше спізнавши дно без прикраси,
І з останньою маскою з вас остаточно злітала смерть,
З легковажним викликом кинута, мов рукавичка, в маси.

Ми всі як приманка для хижого звіра
Що криється там за лаштунками днів
До дір до останнього стерлася віра
Неначе підметки старих шкарбанів
Вистава кінчається діє отрута
СПРАЦЬОВУЄ НАТИСК СТАРОГО ГАЛЬМА
На стежці в ніщо зеленіється рута
І бій бутафорний і смерть жартома

Це світле плаття належить блазню,
Цей жовтий колір, дзвінки бляшані.
Знаю, істоту некуртуазну
Важко сприймати в такому плані.
Та справжній блазень - істота чиста,
Один з найкращих людини видів,
І недаремно іще з дитинства
Мене тягло до таких прикидів.
Картата куртка, штани зелені,
Ковпак, перуки спліт стрепіхатий…
А я ж один у всій Ойкумені,
Що вам не має права збрехати,
Бо фальш нагонить гидку оскому
На перекислі глядацькі пики.
Тож нецікавий блазень, якому
Капають сльози на черевики.
Тому мій усміх вуха торкає,
А рухи й жести цілком природні.
І безтурботно геній блукає,
З жартом іде по краю безодні.

Перехитрив ти сонечко судьбу
Дивись яких чудес отут накоїв
А світ стоїть такий як перше був
Така ж скульптурна група без героїв
Як здобич кволу він тебе добув
Поклав на дві лопатки обеззброїв
І падав дощ кривавих ран не гоїв
І падав бог який тебе забув
Змінялась осінь білістю завоїв
Зимових завірюх на плесі дня
І зціплювались зуби у зусиллі
Ти знову поправлявся від побоїв
І з честю волочив важке дання
Свого життя – господній син в екзилі

Від’їзд твій не знаменний і не чесний,
Як втеча він, але кріпися все ж.
Не вперше ти у хід важкий і хресний
Ніякої поклажі не несеш
На серці. Тільки спомини, глушимі
Буденщиною. Та й вони не на
Віки. Кінець відладженій машині
Буття. Вивітрюється тишина
Остання. Що ж, сідлай свого гнідого.
Суму перекидай через плече.
Бо просто важко втримати щось довго,
Коли ти знаєш, що воно втече.

Ось ваші землі білий бог загарбав,
А ваші діти слугами ростуть.
Художникові руки, пензель, фарба –
Усе, що вам лишилося, мабуть:
Коли дощі розкришать ваші храми,
А літній день зайде в пітьму гробниць,
Коли не стане тих вождів між вами,
Що перед ворогами впали ниць,
Коли покануть всі пісні у небуть, -
То, втілений у ляпіс і пастель,
Священний кетсаль спогадом про небо
Торкнеться ваших вибілених стель.

Ти душу розглядай під мікроскопом,
Виважуй до піщинки форму й зміст,
А час женеться збуреним галопом
І проситься в життя твоє і в хист.
Служи перу і віддано, і вірно.
Злітай, а він зупинить твій політ.
Такий простий. Такий складний безмірно.
Заплутаний і неповторний світ.

1
Ми на фіакрі заїздили в осінь,
хоча фіакра не було, але
був вересень і псячий слід у мосі,
мисливців не було. І це незле.
Ти пам’ятаєш той похід і псячий
чутливий ніс? Твоя тонка хода
розтанула у просторі, неначе
означень ряд – легка і молода...
Я знав ці ноги! Я любив ці ноги!
Я цілу... цілу вічність цілував
їх вигини, їх впадини, їх строге
проходження. Ми йшли на запах страв,
але не в тому річ, хоча голодні
усі були – я, ти і вірний пес...
А що сьогодні, Боже, що сьогодні?!
Де мій фіакр? Де мій делікатес?!

2
А ще мені згадався той похід
крізь ніч, крізь січень і крізь Левандівку.
Між нами відстань коливалась від
і до, бо у тобі дражнити дівку
я здуру взявся, може, й алкоголь,
який в гостях ти влила у жагучі
(і все ж – ядучі) губи, грав я роль
ображеного. Бракувало кручі.
Я провалився сам у себе. Ти
мене неначе кликала, та марно.
Я йшов у безвість шляхом самоти,
де трафив шляк все те, що йшло попарно.
Тебе несло таксі. Мене – хода.
Розсварені слова блукали в мові.
Та все ж мене впустила ти, тверда
в переконаннях і м’яка в любові.

3
Чи пригадаєш мить, коли рука
Неборака тебе торкнулась вперше?
Ти привезла пакунок від Юрка,
я взяв його, правицю розпростерши
й затиснувши оте, що ти дала.
Цей кадр число один в коштовній скриньці
з твоїм ім’ям і прізвищем – рекла-
ма точності роботи залізниці,
але не в сенсі розкладу, а доль,
наш бос мені кивнув – це ваша доля!
Нас викрала у вікторів і оль
істота на ім’я Віктореоля
чи Олевіктор. Все залежить від
розташування кореня і крони.
Та свідчу, що її химерний слід
уперше ліг на київські перони.

4
Потрібно зосередитися на
отій розмові, що точилась, поки
повз ескалатор, – тема основна
була про сокровенне і високе
в житті львів’ян, киян і про Дніпро
як божество і Полтву як прокляття,
про те, що міф руйнується, і про
слова як дзеркала і як поняття.
Але підпільно я звертав свій зір
на повноту губів і, особливо,
на розмір бюсту – рідкісний! (повір,
я млію, як згадаю теє диво).
Воно гойднулось. Ти ступила крок.
Я зрозумів, що влип. Забили соки.
Заграли сурми. Врешті я замовк.
І ми пішли у протилежні боки.

5
І той готель згадай, коли швейцар
опівночі нас роз’єднав дверима.
Я натякнув між іншим на хабар,
але слуга мав погляд херувима,
а я не мав перепустки, а це
було в тій ситуації єдине,
що треба мати, бо моє лице
не впізнають ще поки що кретини.
Скандал бубнявів. Ти ввійшла у ліфт.
Я обіцяв усіх звільнити завтра
й забрався геть, вгризаючись у плід
абсурду і розхитуючи надра
так, щоб запався в них твій люкс і з ним
увесь совдеп з лампасами нічними.
Мене таксі несло бухого в дим,
а вслід мені гарчали херувими.

6
Так чим займались ми? Ходили на
літературні зустрічі, в театри,
і вештались у пошуках вина,
і йшли на каву, і рушали в мандри,
збирались в гості, цмулили коньяк,
влаштовували сцени, ревнували
самих себе, спостерігали, як
летять у прірву наші ідеали...
Мені розповідала ти про тих,
хто у твоїм житті навпереміну
грав соло на трубі і хто не встиг,
і хто ще має шанс, я корчив міну
байдужого, плював у небеса,
творив квадрат для збудження уяви
з твоїх кохань, радів, що ця краса
не марнувалась до моєї з’яви...

Коли з єврейкою потворною на ложе
Я ліг — отак лежать завмерлі мертвяки, —
Печальної краси торкнулися думки,
А поруч — тіло це, продажне і вороже.

Я уявив собі твоє обличчя гоже,
Суворість погляду, довершене чоло,
Волосся пахощі, — у спогадах було
Так, ніби ще любов моя ожити може.

Від ніг до чорних кіс я б міг тебе любить,
Захланно б цілував твоє шляхетне тіло,
У пестощах моїх воно б палахтіло,

Якби заволікла колись хоча б на мить
Тремтлива і сумна сльоза посеред ночі
Твої такі ясні, такі холодні очі.

переклад: Мойсея Фішбейна

Завмерли в чорних вербах сови,
Немов богів чужинних тінь, —
У безконечну далечінь
Вп’ялося око їх багрове.

Отак чекатимуть вони
Меланхолійної години,
Як, відтіснивши промінь, рине
Вечірній смерк з височини.

І свідчать пози їх статечні,
Що в цьому світі небезпечні
Хапливі рухи, — спопелить

Того жахлива мить розплати,
Кого рухлива тінь п’янить,
Хто прагне місце поміняти.

переклад: Мойсея Фішбейна

Свои субботы ты проводишь сам...
С видом, что мне плевать -
и я провожу свои.

***

Глаза закрывая,
хоронишь лицо в кружке пива...
Что там за жажда тебя терзает,
когда ты не видишь меня?!

***

Через пару часов
я опять стану Золушкой -
А ты все никак не закончишь
про ядерную войну!

***

А скажи,
после этой твоей войны -
Ты бы хотел со мной стать
водой, затопившей развалины?..

***

"Может, ты станешь
спорить со мной?!.."
Обруганная -
может, и стану.

***

Диск телефона
кручу в четверг -
просто чтобы пошуметь в твоей комнате.

***

"А в 30 - умру..."
Ну что ж - коли так, то и мне
придется тянуть до тех пор!

***

Подхожу - но не до конца
на роль для которой он выбрал меня
случайно -
да так и любит теперь

***

"Ведь ты же все видишь, правда?" -
Крохотной круглой капельке
Нашептываю еле слышно.

Выходной на острове Эно:
у тебя свое будущее,
у меня - свое...
Нет нужды в фотографиях.

***

С морем заигрываешь, бросая камешки,
На меня и не глянешь...
Такой же, видно, бродяга -
изменчивый, как это море.

***

Только ты не забудь если сможешь
как вдвоем хоронили в песке
Самолетик тот с крылом покалеченным

***

Вечер когда захотелось узнать
Какой длины были волосы
Той что жила с тобой
в этой комнате

***

И не холодно тебе -
Одиноким могучим деревом
качаться под этим небом?

***

Базы полны.
Два аута.
Замираешь, пригнувшись:
это - дело всей твоей жизни.

"Звони мне!"
бросаешь ты вместе с трубкой -
и мне хочется тут же звонить тебе

***

Словно бы и не зная о том
что всего за 400 иен они стали моими -
Распускаются розы

***

Суббота,
и снова я жду тебя...
Ожидания хлеб,
каким жива только женщина.

***

В примерочной - выбираю узоры
Лишь из тех цветов
что ты любишь как я заметила

***

"Нет дома" - гудки доложили мне...
Где-то пьешь ты сейчас?
С кем пьянеешь?

А відтак сорок три. І байду́же чи далі буде,
аби просто у далі - гортати літа обридло.
Заметіль за вікном. Заметіль над усе набуте.
Заметіль і вечірнє, розгублених квантів світло.

Сорок три - у смаку коньяку, зором до воскресіння
взятих міст і красунь, що знаменником тіла спільні.
Що чисельник не той винуватити Провидіння -
наче ми перед Ним, лиш у ціле спростившись, вільні?

Що потрібно іще, загортаючись у минуле, -
сорок три коньяку розмивають кордони миті.
Заметіль за вікном пеленає життя заснуле,
заколисує світ, як волошки в минулім житі.


2006

моя думка, одягненна в пафос, блукає у душах гріхів,
закута в тяжкі обладунки-збирає борги з кістяків,
бездумні зіниці бездомних шукають на трупах сліди
від перстня на пальці у часу, що вийшов за рамки стіни...

на підлозі лиш крихти кришталю,
що шукають розбитий скелет,
у пилюці стоїть фортеп'яно
і поїджений міллю берет...

у руках моїх келих абсенту,
що ховає в собі забуття,
у думках моїх страх від моменту-
переходу у це небуття...

Серед Стіксу - потоплені шхуни
розрізають агонію смерті,
у Харона в човні лише труни,
імена їх давно уже стерті...

тихі кроки потертих чобіт
виривають останній ковток,
цей параліч ламає політ
і жене мене в темний куток...

я щосили стискаю ці грати,
що ламають мій світ на шматки,
ані жити тепер...ні вмирати
лиш долати на шляху пастки...

занавіса ховає оману...
й декорації мертві й німі....
і не чути вже того сопрано
в мертвочорній зігнилій пітьмі...

дикий шепіт отрути затамовує подих життя,
мої все ще безпомічні руки вивільняють цей сон забуття...
-на підлозі лиш крихти кришталю,
що шукають розбитий скелет,
у пилюці стоїть фортеп'яно
й поїджений міллю берет....

І
Топчучи древні мушлі, вибілені святково
на потрісканій тверді напівпустель азійських,
не так жадаєш тіні, як поміняти подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
стати настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, спраги, вогню і диму,
не укриватись пилом, і не сльозити очі,
вбравши лискуче тіло, що зазвичай із кручі
лине не вниз, а вгору - на мерехтіння сонця,
на загадковий поклик місяця-черепахи.

ІІ
Риби не можуть бути іншими, аніж риби.
Їм не потрібно глузду, що розмокає швидко,
"прудко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятком тільки руки, їхнє несите "- Нумо!".
Але рятують води, вилюблені так, ніби
з ними лише й кохалось це безбережне Небо,
і освятило в плесах кожне єство Відбитка,
рибу у першу чергу. І кращі срібла злитка
риб'ячі ясні блиски, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях, і служили з хлібами
першим із перших: тим, що
прагнули злитись з ними.

Сріблом ж охочі ситі, вже не колишні Перші,
ті, що без Дива ловлять суто на заклик: "Херші!",
як на відлуння мрії аромату пустелі, -
сіті тому у води кидають наче рими,
межі, кордони плину, аж по надрив моторів,
що неодмінний вихід за променисті стелі -
на голоси рибалок і пташиних дозорів,
чиїх горлянок русла служать, як двері келій,
втечі від усіляких риб'ячих кредиторів.

Тож і найголовніше - втеча - вінець ковзкого
руху всього тремкого, сповненого бажання
бути чимдалі, жити!- рибі не до вагання -
хай мовчазною тінню течій мінливій пісні
задля всього німого - волі співзвучно строго.
Видимо, з цього зору, й води подібно різні,
як і мовчання. Риби вдячні цей дар сотати,
що, вочевидь, не гірше вміння когось повчати:
передусім нащадків, а по життю - найближчих,
дар, що батькам спочинок і супокій ойчизні.

Дещо гірше з коханням і навпаки - з любов'ю:
не дорікне сердито, не мотивує зраду,
і від рідні корисну не принесе пораду.
Лиш обіймай чуттями звабу перед собою,
тільки пливи й торкайся ніжно її лускою.
Пести її очима і плавниковим рухом,
водорості уклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
то покажи як зверху повертаються люде,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

Вічне питання дому дно улагодить вчасно.
І не важливо хто ти з огляду громадянства,
тут завше знайдеш місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, без хараману, фальші
з боку жонглерів слова й різного роду чванства.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти швидко, не зіткавши з промови
ями, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, видно тому і досі
води і найбагатші різноманіттям їжі.

ІІІ
Сонце. Незносна спека… Вийти з води на сушу
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі,
де навкруги лиш кості, закаменілі мушлі,
політруки і зброя, випалені оселі?
щоби пустельним вітром ночі сумні ридали
за отим, що віддали, кинули, полишили?
Непереносна спека...
                              Обрію плавкі смуги...
Висушеним легеням лінь ритмувати рухи.
О ким були, що мали! Нині ж неоднозначно.
Не, вочевидь, зростали, не очевидно - стали.

Видно, жадали Сині, та затверділи в глині,
і течія повітря - навіть не тінь бистріні,
але ж було дитинство! І у ріці стрімливій
вміли спиняти подих, прагнучи дна сягнути,
і зачепившись міцно, втриматись у глядінні
на осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала м'яко й далі тягнула, ніби
ми є ріднею й разом линути мали б так, як
риби не можуть бути іншими, аніж риби.

Скільки міст минало за вікнами машини,
а мені все було мало, і я далі стирала шини.
Все по німій дорозі в незвідані світи,
а серце все в тривозі, може десь там ти?
З кожним днем все далі домівки силует,
позаду всі печалі, і долі пірует.
Життя – немов дорога з одностороннім рухом.
Дорога? Як для кого, кому горби, а кому пухом.